СМIЛЯНСЬКИЙ Леонiд – Михайло Коцюбинський

Леонiд Смiлянський.
«Михайло Коцюбинський »
I. СОНЦЕПОКЛОННИК
«Сонце! Я тобi вдячний. Ти сiєш у мою
душу золотий засiв – хто знає, що вийде
з того насiння? може, вогнi?»
М. Коцюбинський. «Intermezzo».
Наче пiсня в степу – самотнiй. I степу кругом – без берегiв… Жита…
Пшеницi… Ячменi. Хiба де озерце причаїлося в хлiбах наче острiв.
Попереду на один крок – рухлива тiнь вiд бриля. Та хiба сховаєшся вiд
нього, сонця, пiд солом’яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько – нi душi. Було десь село i потонуло за шовковим вiвсяним
обрiєм. Одну мить обвiває вiтер духом раннiх гречок – цвiтуть десь
далеко, в долинi. Потiм – сумiш чебрецю, полину, бур’янiв… А над
головою дзвенить i не падає жайворонок.
Вiн раптом спиняється. Навкруги нiкого, але звиклим вухом вiн чує
вдалинi шум, суєту. I вiдразу помiчає: за кiлька гонiв пливуть щосили
у ячменях до нього три бiлi клубки. А-а… знайшли!.. Сьогоднi, iдучи в
поле, вiн не гукнув їх, як завжди, ї ось вони самi знайшли його – три
великi пухнастi вiвчарки. I ось уже вони бiля нього, припадають,
розпаленi i знеможенi вiд спеки, до обнiжка. Найбiльший – Оверко –
качається по травi, iншi два засмалюють на сонцi довгi тонкi язики.
Хвилину вiн дивиться мовчки на собак. Потiм рушає далi обнiжком,
захований по груди в колосся. I його бiлi невтомнi супутники раптом
зриваються, забiгають наперед, мчать знову навперегiн i поринають у
хвилях запашного прибою.
Так вони продовжують свiй щоденний польовий обхiд.
Десь про нього згадує родина, з докором хитають головою друзi,
хвилюється чиєсь чуле серце, думаючи про нього, шукає випадку для
iнтриги чернiгiвський губернатор. А до восьмого дiловодства
департаменту полiцiї мчить термiнове донесення начальника губернського
жандармського управлiння: «Состоящий под негласным наблюдением сын
титулярного советника Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908
года отбыл в неизвестном направлении».
«Отбыл в неизвестном…» Ха-ха-ха…
Сонце ще високо, i вони нескоро закiнчать свої щоденнi мандри
безмежним полтавським морем.
В кононiвському маєтку Чикаленка – нiкого з господарiв. Сам вiн у
Києвi, в справах, родина – за кордоном. Гостевi повна свобода
залишатись на самотi.
Коцюбинський радий.
Цей рiк урожайний на рiзнi прикростi. Вони злiтались без
кiнця-краю, щоб позбавляти його спокою, рiвноваги i не дозволяти сiсти
за роботу. Люди теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на те, щоб
йому заманулось на самотi вiдпочити вiд їх пiсень…
В маєтку є економка, що досить справно, хоч i не зовсiм дiєтично,
годує гостя, та ще якась далека стара родичка Чикаленкова, що заступає
господарiв. Вiн їх майже не зустрiчає i не почуває у тiм потреби.
Серед низин, ланiв i в величезному старовинному парку, посадженому ще
руками крiпакiв, стiльки спокою i тишини, що Михайло Михайлович часто
спиняється зачарований i довгими хвилинами не рушає з мiсця. А коли
ввечерi, вiдгулявши з своїми одчайдушними супутниками вiсiм годин
серед ланiв, вiн повертається до маєтку, почуває себе майже юнаком.
Вiя вбирає в себе дикi запахи полiв i проймається сонячним настроєм.
Нiхто йому не потрiбен; вiн рано вкладається спати – один у
величезному будинку серед парку – i пiдводиться рано, лише з-за обрiю
вихоплюється сонце. П’є молоко, з’їдає снiданок i кличе супутникiв.
Вони починають свою щоденну мандрiвку серед ланiв.
За часiв крiпацтва кононiвська садиба належала вiдомому пановi
Лукашевичу. До нього не раз приїздив Шевченко, що гостював верст за
тридцять звiдси в Рєпнiних.
Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з якимось особливим
почуттям шаноби думав про те, що, певно, крiзь цi дверi проходив
колись великий Шевченко…
Першi днi вiн страждав вiд утоми, яку привiз сюди з собою.
Тепер вистачало вiльних годин, але бракувало снаги, щоб сiсти за
роботу чи бодай читати книжки, їх було тут немало. I тiльки нашвидку
проглядав газети. А проте сили вiдновлювались
Незабаром вiн писав своїм друзям: «Тут, живучи природою,
навчаючись у неї, я й сам стаю спокiйнiший i чистiший…» До того ж –
вiн був певен – тут нiхто не здiйснює за ним гласною чи негласного
«надзору».. Вiн може почувати себе вiльно!..
Коли Чикаленко повiдомив, що сам не зможе цей час жити в своєму
маєтку, Коцюбинський охоче погодився приїхати сюди в гостину. Тут йому
нiхто не заважатиме. Була й ще одна причина, що примусила приїхати
сюди – нереальнiсть його намiрiв вiдпочити на пiвднi. Ось уже скiльки
рокiв вiн збирається за порадою лiкарiв до пiвденного моря ремонтувати
своє давно зламане здоров’я. Даремнi мрiї! Зараз вiн не має в кишенi й
кiлькох карбованцiв, щоб купити новi калошi: старi розлiзлись i в них
небезпечно ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й
цим…
Одного разу – вiн писав листа до неї, своєї чудесної подруги, що з
нею листувався потай вiд усiх,– хтось наближався до нього. В парку
затрiщали кущi, i через хвилину бiля альтанки стала постать. Вона
нагадала Коцюбинському знайомi образи. Це був високий селянин у дранiй
сорочцi й коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих
фiолетовим чорнилом.
– Що ви хочете, друже?
– Шукаю панночку…
Його босi ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях,
подряпанi, бруднi. Ревматичнi пухлини робили ступнi майже такими ж
широкими, якими вони були завдовжки. На праву п’яту вiн не ступав:
мабуть, проколов у кущах.
– Панночки немає… Зараз немає. Вона виїхала. Селянин винувато
всмiхнувся. Вiн бачив, що невiдомий пан пише, отже – не слiд йому
заважати.
– Ось!.. – показав вiн.
– А-а… розумiю…
Селянин принiс розкiшний букет польових квiтiв, щоб продати
панночцi.
Михайло Михайлович узяв iз його зашкарублих, схожих на картоплини,
пальцiв квiти i раптом вiдчув себе серед запашних польових вiтрiв. У
кишенi знайшов дрiбне срiбло. Пошкодував, що бiльше не мав чого дати.
Селянин, дякуючи i хитрувато всмiхаючись, пiшов.
– Заждiть…
Той обернувся на мiсцi i ждав.
– Куди поспiшати… Розповiдайте, як живете… Селянин знов хитрувато
усмiхнувся. Може, пан щось випитує…
– Заходьте, як будете на селi, подивитесь…
Вiн сказав, як його прозивали. Потiм занурив руку глибоко в кишеню
вузьких штанiв з сирового полотна, аж перехилився вбiк, i дiстав щiпку
тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихiтки смiття i
затис тютюн у своїй величезнiй жменi. Так i пiшов з затиснутою жменею,
пасучи по сторонах очима – чи немає якого занесеного вiтром папiрця на
цигарку. В пана на столi – газети i папiр, але вiн остерiгся просити.
Квiтiв вiн принесе ще: певне, в пана є кому дарувати цю дурницю,
нарвану, до речi, на панських ланах.
А далi його не стало видно. Тiльки трiщав чагарник понад ровом за
штахетами парку. Потiм оддаля розiтнувся його веселий свист. Вiн
досконало, по-парубоцькому, навiть з деякими фокусами, висвистував
спiвану в тутешнiх селах пiсню «Ти, дiвчино-калино…»
Михайло Михайлович засмiявся сам до себе. В нього промайнула
думка: вони обидва старцi, але кожен жебрачить по-своєму…
Вiн повернувся до альтанки й дописав листа «Менi здається, що я не
прощався з тобою, що бажання твоїх пестощiв, твого поцiлунку ще не
згасло». I далi вiн писав, що допiру придбав величезного букета для
неї i в думках передає цi квiти їй. «Нехай дивитимусь на них у себе на
столi i нехай захоплює менi вiддих у грудях при самiй згадцi про
тебе». I пiдписався, як у багатьох листах до неї, «Твiй комiк». Як не
хотiлося йому в ту хвилину думати про щось iнше!..
Селянина, що принiс квiти, вiн не зустрiчав бiльше. Квiти давно
зiв’яли й посохли в альтанцi. Потiм хтось їх викинув звiдти. Але намiр
пiти на село, замiсть щоденної подорожi ланами, в нього залишився. Вiн
хотiв бачити цього селянина i розмовляти з ним. Така нагода випала
незабаром, хоч i в занадто важких обставинах.
Одного разу серед ланiв його розшукав хлопець, що завжди ходив для
всiх на пошту. Його надiслала економка. «Приїхав якийсь пан i чекає на
нього. Просив розшукати гостя. Вiн теж спинився в маєтку.
На обличчi Михайла Михайловича невдоволення. Нiхто йому зараз не
потрiбний. Вiн бажає бути сам… Але вiн – тiльки гiсть. Коли гукають,
треба йти.
– Зараз прийду.
I таки не втримався – ще з годину блукав ланами i тiльки тодi,
коли переконався, що настала обiдня пора, рушив назад.
На нього дивився мiцно збудований чоловiк середнього росту, з
розкiшною бородою; обличчя – з глибокими ясносiрими очима i стриманою
усмiшкою.
Це був Грiнченко.
Тут же у вiтальнi звучно й якось недоречно смiялася стара
господарева родичка, що чомусь чекала вiд вiзиту Грiнченка радiсного
сюрпризу для Михайла Михайловича.
Вони давно не бачилися.
– Що – молитесь тут на сонце? – спитав Грiнченко.
– Звичайно.
Грiнченко всмiхався так, як тiльки вiн умiв – з нахмуреними
бровами. З властивою йому впертiстю в манерi розмовляти, говорив:
– Ну, менi зараз не до молитов. Вирвався з Києва на яких два тижнi
i – на Полтавщину. Тут що не село, що не хутiр, то безодня роботи для
кожного… Ось дивiться…
Вiн показав на свої великi чемодани.
– Тут повно…
– Що ж тут – фольклор, етнографiя?
– Тут,гоноровито всмiхнувся Грiнченко,– фольклор, етнографiя,
антропологiя, кустарнi майстерства, фiлологiя, дiалектологiя – все
життя народу тут… в моїх чемоданах…
Розмовляв вiн захоплено, як певна себе людина. Багато було в життi
такого, на чому схрещували мечi цi двоє широко вiдомих в країнi людей.
Кожен з них засуджував iншого за погляди на речi, на якi кожен дивився
по-своєму, їхнiм суперечкам було принаймнi п’ятнадцять рокiв.
Перед обiдом вони вийшли до парку. Змiнили тему розмови, весь час
уникаючи дискусiї. Розмовляли про дерева, квiти, на яких обидва добре
зналися. Коцюбинський добре знався на квiтникарствi. Грiнченко чудесно
знав народну термiнологiю по квiтникарству.
Iнодi таки прохоплювалось:
– Що ви тут читаєте?
Коцюбинський намагається не всмiхнутись, вiдповiдаючи.
– Оце прочитав статтю Плеханова про «Ворогiв»
Горького. Ви часом не читали її? «Психология рабочего движения».
Грiнченко зробив зневажливий порух губами.
– Подiбну лiтературу я зневажаю. О!.. А цю квiточку ви знаєте,
знаєте, як вона в народi називається?
– Не маю уявлення…
– На Полтавщинi її звуть…– I Грiнченко подав назву квiтки. Назва
була соромiцька.А на Волинi вона має назву таку…
Але й на Волинi цiй квiтцi так само не пощастило…
– Бiдна рослина,– зауважив Коцюбинський i занотував обидвi назви
до своєї записної книжки.
– Що ж,– i Грiнченко з хитрою посмiшкою погладив свою пишну
бороду,– народ наш неписьменний… Часто вiн припускається
неделiкатностi. Народ треба вчити, йому потрiбна школа рiдною мовою…
– Я теж вважаю.– i Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку.
– Тут, певне, багато дичини,– промовив Грiнченко.– Допiру зовсiм
низько пролетiли качки.
– Це крижнi. Мiсцевiсть тут низька. Дичини сила.
– Цей повiт я мало знаю… Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не
заперечуєте проти рiдної школи, то не слiд вам виступати проти нашого
проекту клопотання перед Державною думою… Не забули? Щоб Дума
дозволила українську мову в школах… Здається, знову пролетiли качки,
чи то пак… крижнi…
Коцюбинський раптом спинився. Чорнi очi його вогко блищали i все
обличчя порожевiло.
– Борисе Дмитровичу, я можу тiльки повторити вам ще раз, що при
теперiшньому складi Державної думи нема нiякої надiї на задоволення
демократичних вимог українського народу. Хто поважає себе, той не
звертатиметься з будь-якими проханнями до подiбної iнституцiї… Це
принижує нас i не дає нiякої користi народовi.
Вони пiшли далi.
– Давно менi кортить,– продовжував Грiнченко,– зiбрати всю народну
термiнологiю з ботанiки, поки ця змога не втрачена назавжди, i видати
такий народний словничок. Вiзьмiмо квiтки: в їх назви народ вклав i
свою поезiю. Мертва латинь, кiнець кiнцем, повинна буде поступитись
мiсцем живiй i прекраснiй народнiй термiнологiї.
– Пiдтримую, Борисе Дмитровичу. Потiм можна було б видати народний
словник з птахiвництва…
– Теж потрiбна й цiкава рiч,– вiдгукнувся той, нахилившись над
криницею, щоб долонею зачерпнути холодної води.
До обiду, хоч крiм двох гостей присутня була тiльки Чикаленкова
родичка, з’явилися прихованi на всякий випадок пляшки з химерними
iноземними етикетками. I стiл був багатший проти звичайного.
Стара жiнка розпитувала Грiнченка про Київ, в якому давно не була.
Вiн методично, в незмiнно повiльному темпi пережовував i ковтав їжу,
потiм мiркував ще хвилину-двi i лише по тому вiдповiдав, їв вiн
небагато i зовсiм не пив вина. Ще не любив, коли бiля нього палили
цигарки. Коцюбинський не раз протягом обiду наповнював свiй келишок.
Грiнченко пильно, хоч i непомiтно для iнших, приглядався до
Михайла Михайловича i трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче
пив вино, хоч i був хворий на серце i шлунок.
Грiнченковi були добре вiдомi чернiгiвськi подiї. Вiн знав, що
Коцюбинському довелось зазнати стiльки прикростей, яких на його
здоров’я було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу i повної
байдужостi до їжi. Вiн думав зустрiти тут мiзантропа, а насправдi
побачив iнше…
Колись, рокiв сiм тому, в Києвi, в примiщеннi Антоновича, будучи
письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з
увiнчаним уже популярнiстю Грiнченком. Сперечалися довго, уперто про
методи роботи серед українського народу. Грiнченко не забув про це.
Щодалi з бiльшою тривогою приглядався вiн до свого давнього приятеля.
I зовсiм не здивувався, а тiльки мовчки, сам про себе, образився, коли
хтось iз приятелiв розповiв, як Коцюбинський висловився про критикiв i
редакторiв «Нової громади», цебто й про нього, Грiнченка. Це було
прикро. Адже вiн приписав його колегам з «Нової громади», а значить i
йому, Грiнченковi, безпросвiтню тупiсть i сморiд гнилля. Про це вiн
намагався не пам’ятати… Але не минав нагоди iронiзувати бодай з
модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очi українцем у
європейськiй личинi.
До маєтку Чикаленка Грiнченко заїхав на якийсь день чи два i скоро
мав далi продовжувати свою подорож. Нiякi вмовляння на нього не
впливали: своїх намiрiв вiн нiколи не мiняв.
Увечерi обидва ходили ланами за парком. Приїзд Грiнченка вдерся
несподiваним вiтром у спокiйну i тиху самотнiсть Коцюбинського. Але
Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободеннi
теми. Вiн сам розпочав дискусiю, прохопившись необережно в розмовi
кiлькома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.
– Горький справляє на них сильне i глибоке враження.
Грiнченко нахмурився.
– Це погано,– сердито зауважив вiн.
– Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а
вас, Борисе Дмитровичу, це обурює…
– Звичайно. Для даного випадку це зрозумiло, шановний мiй
добродiю…
– А для мене – нi. Цебто, я розумiю, але не можу з вами
погодитися.
– Нi, якраз ви, шановний мiй добродiю, не розумiєте… Не розумiєте,
що для росiйського народу, можливо, Горький i корисний. Вiн вiдповiдає
його духовi. А для українського народу, для нашого селянина-гречкосiя
цей письменник непотрiбний i, коли хочете, шановний мiй добродiю,
шкiдливий навiть. Можливо, росiйський народ i приведуть до перемоги
люди, подiбнi до Павла, але на українському чорноземi, де все
багатство в родючiй землi, в запашних, як оцi, луках,– тут важко собi
уявити горьковського Павла. Для цього треба спочатку вiдiрвати наш
народ вiд його прадiдiвської землi. Треба забрати в нього землю…
– А хiба її ще не забрано?..
– Чекайте… Далi – треба привести нашого одвiчного ратая, що вiками
опоетизовував свiй труд, на чугунку, до верстата, а цього вiн сам не
хоче, всупереч вашому Андрiєвi Волику…
– Справа складнiша,– заперечив Коцюбинський.– Але, якщо хочете…
– Не так, неправильно, шановний добродiю, не туди ви дивитесь.
Непотрiбний нам Павло, i українську жiнку неможливо уявити в образi
Нилiвни. Вiн, народ, i сам упорається з ворогами, сам розбереться, хто
його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, i вiд землi нашому
ратаєвi – жодного кроку… Забраний вiд землi, зведений з неї, вiн
загине…
– Але ж росiйськi робiтники не загинули…
– Росiяни!.. У них не та земля, невдячна, неродюча. В них не
виробився вiками чорноземний дух… Українцi ж, вiдiрванi вiд своєї
ниви, загинуть як нацiя. Невже незрозумiле i непереконливо?..
– Звичайно, непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажаєте для
України того, чого вже домоглися всi культурнi, передовi нацiї. Ви
хочете, щоб колосальнi багатства лежали собi невикористанi в надрах
України, щоб волами возили банатку i українку до портiв Чорного моря,
бо чугунка смердить?..
– Ех, ви, шановний добродiю,– розвiв безпорадно руками Грiнченко,–
та ми не проти чугунки, та тiльки не їй дано вести наш народ до кращої
долi. М’яка поетична вдача українського ратая мiняється, як тiльки до
рук йому потрапить шахтарський обушок, i змiна ця – на зле. I навiть
мова наша в устах такої людини вже не та… I людина стає на шлях вiрної
загибелi.
– В чому ви це бачите?
– В розпустi цих людей, в деморалiзацiї… Наш хлiбороб сам знайде
шляхи до своєї долi. I не сумнiвайтеся – це буде путь милосердiя i
любовi, а не насильства.
Михяйло Михайлович згадав розправу вихвостiвських куркулiв з
бiднотою. Ось уже кiлька рокiв тягнеться ця справа по царських судах,
i нiяк не знайдуть понiвеченi вихвостiвськi злидарi у царського суду
свого права. Коцюбинському хотiлось нагадати своєму опонентовi цi ще
зовсiм не забутi епiзоди, але хiба цим можна було його переконати?..
Коцюбинський не бажав доводити дискусiю до можливої сварки, розумiючи,
що Грiнченко однаково нiколи не визнає хибним свiй шлях. I щоб
покiнчити з цим i повернутися до розпочатої теми, Михайло Михайлович
промовив:
– Горький очолює зараз, принаймнi в лiтературi, все, що є кращого,
справдi революцiйного.
Грiнченко враз спинився. Вiн нахмурився, примружив очi i,
зневажливо розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном вимовив:
– Дякую… Красно дякую, добродiю український письменнику!.. Наша
нацiя нещасна тому, що в нiй обдарованi справжнiм талантом саме такi
люди, як ви… Вибачайте…
I вiн рвучко повернувся до будинку i незабаром зник у парку, не
оглянувшись i разу.
Михайло Михайлович стояв на мiсцi, здивований i вражений. Вiн
схаменувся, коли Грiнченко вже зник за деревами.
Прикро й образливо було Коцюбинському. Вiдчув вiн, немов знову
прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами ї такою
дорогою цiною заспокоєне до цього. Серце, що завжди тримало його в
своїх ненависних путах. I почував, що треба, i не мiг рушити з мiсця,
щоб пiти i скласти пробачення перед своїм опонентом, якого мiг вважати
тут за гостя.
Вiн хвилювався i гнiвався на себе, що за довгi роки виховав у собi
мiцну звичку бути завжди делiкатним i лагiдним з людьми. Ця звичка
немовби неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. I
вiн не мiг поводитись з людьми так, як пiдказувала його невгамовна
душа.
Серце й на хвилину не пускало його з своїх пут…
Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись i карало
жорстоко за неслухнянiсть.
Вiн не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися
досить гаряче i нестримно в кабiнетi у чернiгiвського полiцмейстера.
Вiн вимагав, лаявся, погрожував ославити полiцмейстера на всю Росiю,–
вiн не пiзнавав сам себе. I перед всесильним полiцаєм вiн здобув
перемогу i домiгся дозволу на лекцiю, потрiбну для «Просвiти». Два днi
пiсля того вiн не мiг звестися з лiжка, стогнучи вiд болю. Серце
карало його за непокiрнiсть.
«Ну, заспокойся, заспокойся»,– в думках промовляв вiн, притискаючи
долоню до грудей, i повертався поволi до маєтку.
Ледве рухаючись, вiн зайшов до великого будинку посеред парку, де
йому вiдведено було покої, i, виснажений, упав на лiжко. Будинок був
порожнiй. В десяти кiмнатах вiн жив сам.
I нiкому тепер було запалити йому свiтло й подати склянку води.
Уночi, не заплющивши очей i на хвилину, вiн прислухався до
стривоженого серця i думав про те, що все життя вiн примушений буде
пристосовуватись до нього i немов жити для нього.
А може, вiн помиляється? Може, вiн занадто закопався в свою
самотнiсть i не помiчає справжнього життя? Може, помиляється вiн,
влаштовуючи собi з панської ласки тут вiдпочинок?.. Ну, що ж, вiн пiде
до людей i сам говоритиме з ними…
Так настав ранок…
Коли прийшла економка, Коцюбинський довiдався, що Грiнченко виїхав
ще вночi, щоб встигнути до нiчного поїзда… Але вiн певнiше за економку
знав причину несподiваного виїзду несподiваного гостя.
Того дня Коцюбинський не пiдводився з лiжка. По лiкаря було далеко
їхати, i Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Вiн завжди мав
при собi на такий випадок краплi i пiсля них лежав годинами, мовчки,
нерухомо, з заплющеними очима, немов у глибокому снi, хоч i не
засинав. А коли через два днi пiдвiвся, в нього вистигло рiшення.
До обiду вiн сидiв у парку на ослонi. Не виходив у поле, хоч
почував себе знову при силi, i не гукав своїх постiйних супутникiв.
По обiдi пiшов на село. Була недiля. Село розважалось на вулицi.
На Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Вiн не бував ще
на селi. Цiлих два тижнi прожив у маєтку i не приходив до людей.
Почував на собi зацiкавленi погляди. Тепер вiн щодня ходитиме до них!
Тепер!..
Але в нього не було тут знайомих. Вiн ще пам’ятав iм’я селянина, в
якого купив квiти. Ну, що ж, пiде спочатку до нього. Розпитався дорогу
i рiшуче скерував туди свої кроки.
Ще здаля помiтив, як люди через лiсу зазирають у двiр знайомого
йому селянина. Тi, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й
собi.
«Щось трапилось,– подумав Коцюбинський.– А може, в нього
весiлля?.. Ото якраз потрапив на свято й на люди… А проте ще далеко до
весiльних мiсяцiв».
Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однiм вiкнi на вулицю,
кособока, вона була пiдперта двома сохами, а збита набакир стрiха була
без жалю обсмикана.
Бiльш нi до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився
якраз бiля ворiт, серед немало здивованих його появою людей. Вiн
вiдсунув планицю, що правила за ворота, i спинився вражений. У дворi
на призьбi сидiв знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних
штанях i перелякано затуляв обличчя руками. Урядник стояв бiля нього i
бив навiдлiг селянина по обличчю. Тут же метушилася вагiтна змучена
жiнка i, не перестаючи, вигукувала:
– А боже ж мiй!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!..
Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловiка, залементувала
дужче. Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник,
стурбований появою пана, якого вiн зустрiчав у маєтку, сам покинув
знущатися. Вiн побачив розгнiване i люте в цю хвилину обличчя
Коцюбинського, виструнчився i, певне вважаючи його через вiйськовi
вуса за офiцера, доповiв:
– Казну обманює, ваше благородiє…
Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним i собi зайшли
до двору. Хтось iз людей пояснив йому:
– У дядька за недоїмку вчора ялiвку забрано i розписку дано, що
недоїмки сплатив… А корова нiч перестояла у волостi та й дуба дала.
Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав
урядниковi одiбрати назад розписку.
– Людоньки, рятуйте!.. – знову заголосила жiнка.
– Ваше благородiє,– гарячився урядник,– за збиток казнi хтось же
повинен одвiчати…
– Суд розбере,– похмуро i з тихою злiстю вiдповiв Михайло
Михайлович.– А про вас я доповiдатиму, де слiд, за бiйку,– глянув вiн
на урядника i тихо пiшов.
Iдучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце.
I довго ще чув дедалi глухiше розпачливе жiноче голосiння: «А
людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?..»
Того ж дня Коцюбинський склав речi i вже зiбрався був замовляти
коней. Вiдпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися
дверi i з шумом та вигуками, трохи напiдпитку – певне, з нагоди недiлi
– увiйшов сам Чикаленко.
– Не сподiвалися?.. – загукав з порога i потiм, вхопивши обома
вогкими вiд поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його
через парк до своїх покоїв.
Нiчого не лишалось, як продовжувати «вiдпочинок», З Києва
Чикаленко повернувся не сам. В залi на Коцюбинського чекали двi
дорослi панночки: Чикален-кова небога i її подруга по гiмназiї. Ще в
дорозi вони нахвалялися Чикаленковi, що обов’язково визволять
Коцюбинського з його дивної самiтностi. Незабаром їм довелося
вiдмовитись вiд свого намiру: Михайло Михайлович заявив, що йому бiльш
до вподоби ходити на прогулянку самому, йому дали спокiй. Навiть
Чикаленко бiльше не набридав своїми занадто одноманiтними розмовами.
Дiвчата казали, що вони не вiд того, щоб хоч вечорами розважатись
розмовою, але Коцюбинський делiкатно вiдмовився. Сама присутнiсть
зайвих людей у маєтку заважала йому, нервувала, i вiн думав про те,
щоб поїхати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого маєiку.
Леонтовкч був багатий землевласник i капiталiст. З самого початку
Коцюбинський не поїхав до нього, бо не хотiв опинитися серед суєти i
людей, що могли бути в його маєтку. Крiм того, Леонтович, якому був
заборгований Коцюбинський, допоминався вiд нього закладної, а вона не
була ще складена, їхати без неї тепер було йому незручно.
Тодi Михайло Михайлович остаточно зважився: вiн залишається в
Чикаленка аж до кiнця мiсяця i навiть бiльше – разом з господарем вiн
побуває в довколишнiх повiтах.
Бракувало тiльки грошей. Вiн написав дружинi до Чернiгова, щоб
вислала карбованцiв з десять. Щодо грошей, то хоч i був вiн акуратний
та ощадливий, але нiколи не мав їх на свої навiть найпершi потреби.
Чудесна була подорож степом кiлометрiв за двадцять до одного
слiпого дивака-пана, їхали фаетоном без панночок: тi побоялися спеки.
Михайло Михайлович мiг пряжитись на всякому сонцi, що давало йому тим
бiльшу насолоду, чим дужче палило.
Достигали неосяжнi ниви. Неначе в глибокiй задумi, хилився налитий
колос. Щось обмiрковував дорогою Чикаленко. Його немолоде обличчя, з
невеличкими вусами, було замислене. Вiн мовчав.
Чикаленко був лiберальним паном, полюбляв бравiрувати своїм
демократизмом i любов’ю до українського селянства. Фiнансував київську
газету «Рада» i був одним з її редакторiв. До маєтку наїздив не так
часто, бiльше жив у Києвi. До того ж мав ще один маєток на Херсонщинi.
В Києвi мав знайомства серед iнтелiгенцiї рiзних вiдтiнкiв. Був
одним з органiзаторiв «Товариства допомоги науцi i штуцi» i любив, щоб
говорили про нього як про українського мецената.
Тепер вiн хотiв показати Коцюбинському свого загадкового сусiда,
про якого вже й ранiш було мiж ниви немало розмов.
Помiщик Красовський, до якого вони їхали, зустрiв гостей, стоячи
на ганку з довгою палицею в руках, без кашкета i пiджака. Вiн
простягав їм руку, хоч гостi були ще крокiв за десять. Красовський був
слiпий. Прозорий погляд його вiдкритих очей був звернений кудись над
головами людей, i складалось враження, що Красовський бачить… Та це
лише здавалося: три роки тому вiн втратив зiр i – назавжди.
Коцюбинському було неприємно бачити слiпу людину, бо в нього самого в
Чернiговi залишилась слiпа мати.
Всi троє пройшли до вiтальнi.
– Все по-старому? – питався Чикаленко. Тут вiн провадив розмову, а
Коцюбинський лиш зацiкавлено слухав.
– По-старому, як ранiш, дорогий.– I Красовський сумно хитав сивою
головою. Вiтер крiзь вiдкрите вiкно ворушив його розкiшну сиву
чуприну, i коли б не прозорi очi, вiн здавався б вродливим.
– Бiблiю читаєте?
– Апокалiпсис,– виправив Чикаленка господар,– апокалiпсис слухаю
щоночi, дорогий мiй… Але – нещастя… Никифiр, лакей мiй… зовсiм спився
i вже не читає менi. Нового лакея знайшли, молодого,– цей читає тепер,
та вже не те… Никифiр сам вiрив у все, що читав. Вiн для себе читав, а
я слухав. А цей для мене читає – без розумiння i вiри… Немає в нього,
дорогий мiй, того почуття, що дає насолоду вiд читання. Важко менi
тепер ночами… Перериваю читання i годинами сиджу мовчки, без слова i
руху…
Коцюбинський хотiв i далi слухати цi химери господаря, та
Чикаленко почав розповiдати про виконанi ним в Києвi доручення
Красовського. Сам старий вiд того часу, як ослiп, не виїздив з маєтку
i взагалi не кидав своєї садиби й на кiлька годин. Родина покинула
його й виїхала до столицi. Нервовi люди боялись ночувати в одному
будинку з ним. Його безсоннi ночi, що минали за голосним читанням
апокалiпсису, i його не зрозумiлi нiкому, майже iстеричнi вигуки по
ночах наводили жах на родичiв, i вони бували в нього тiльки вдень. Вiн
спав раз на добу – з ранку до обiду.
Принесли легкої закуски, фруктiв i охолодженого вина. Чикаленко
одночасно їв, запивав вином i розповiдав безперестану. Було помiтно,
що Красовський слухав його з насолодою. Вродливе обличчя слiпого
безперервно реагувало на всi новини, що йому розповiдалися. Вiн,
вiдповiдно до слiв своїх гостей, то всмiхався. то насторожувався i
немов завмирав, то кивав головою, стверджуючи почуте, розкривав
захоплено рота i розтягав у сторони за давньою-давньою звичкою свої
пишнi свiтлi вуса. При цьому очi його немов дивились над головами
присутнiх, на стiни, з яких давно вже родичi познiмали й повивозили
картини i там на вицвiлих шпалерах залишились лише темнi тiнi та
гвiздки. Взагалi за родичами попливло все багатство Красовського, i в
маєтку давно не лишилося золота, хiба що золотi рибки в акварiумi на
верандi…
Потiм, пiсля вина й закуски, Чикаленко, що таки неабияк розпарився
вiд сонця й подорожi, попросився вiдпочити i пiшов десь на канапу.
Коцюбинський зiйшов у сад, що здавався йому великим i привабливим.
Сад i справдi був цiкавий i – на великий подив Михайла Михайловича
– повен квiтiв, висаджених на добре впорядженi газони i просто понад
дорiжками. – Для кого зберiгається i впорядковується цей чудовий
куток? – запитував себе Михайло Михайлович.I незабаром побачив старого
садiвника, що порався бiля грядок з квiтами. Коцюбинський пiшов просто
до нього.
Старий працював у Красовських ще з молодих лiт. Коцюбинський
довiдався, що вiд пана є наказ ретельно доглядати за садом, пильнувати
дерев i особливо квiтiв. За пановим наказом були збудованi великi
теплi квiтники, де розводилися незнанi в цих краях рослини. Пан хотiв,
щоб про його квiти була слава по всiх довколишнiх повiтах. Так пояснив
панську примху садiвник.
– А чи господар любив квiти i сад, коли мав зiр?
– Нi, пане,вiдповiв садiвник,– не любив нiколи. Та й найменшої
прихильностi до них не мав. Навпаки. вiн не раз умовляв стару панi,
яка зараз у Петербурзi, щоб вона звiльнила мене з роботи, бо садiвник
їм, мовляв, непотрiбний. Але панi не погоджувалась. А тепер пан
викликає мене щодня i розпитується про квiти. Вiн навiть пам’ятає
назви найцiкавiших сортiв i часто дарує їх своїм знайомим, що
приїздять до нього, або розсилає iмениннi букети по сусiдах-помiщиках.
У пана багато примх…
Але то були не примхи. Коцюбинський уже збагнув слiпого пана.
Квiтами вiн приваблював до себе людей, що їх хотiв чути коло себе
якнайчастiше. Вiд гостей вiн довiдувався про все, що знали i про що
чули вони.
Михайло Михайлович не сказав про свої думки балакучому
садiвниковi. Почастувавши його цигарками, вiн запитав:
– А як вiн позбувся зору?
– Вiд переживань. Кожен на його мiсцi захворiв би. Коли в
дев’ятсот п’ятому пiшли непорядки по селах, почав народ бунтувати, то
панову економiю палили чотири рази. Двiчi мало не згорiв сам
Красовський – його врятувала челядь. Вчетверте, як пiдпалили стайнi з
кровними орловськими рисаками та комори з пшеницею, то вранцi пана
одвезли до лiкарнi. Казали, що вiн став несповна розуму. Та, мабуть,
брехали: повернувся вiн при розумi, та темний, до очей якась вода
пiдпливла й заступила йому свiт. То вже куди не возили – i по лiкарнях
i по монастирях – не зарадило. Вiд тих часiв i не спить вiн ночами.
Кажуть люди, якi бiля нього прислужують, що це вiн маєток стереже…
Коцюбинський не мiг нiчого вiдповiсти. За давно виробленою звичкою
вiн уже в думках вникав у внутрiшнiй свiт старого дивака i, здавалося
йому, розумiв до кiнця цю людину. Тепер йому зрозумiло, чому не спить
по ночах Красовський: боїться, що прийдуть мужики i знову пiдпалять
маєток i спалять його самого. Сидячи в крiслi i слухаючи апокалiпсис,
вiн, певне, прислухається до кожного звуку вночi, до кожного кроку
поблизу, i жах проймає його, коли вiн не розпiзнає, кому належать
несподiванi кроки… Розбурханий i знервований страшними химерами Iоанна
Богослова, ночами вiн раз у раз зазнає жаху i панiчно борсається в
своєму тiсному кабiнетi. I так кожної ночi в довгi роки, що минули, i
майбутнiми, мабуть, недовгими вже роками.
Вiн подякував садiвниковi, що з радiстю показав йому своє квiткове
царство, i пiшов поблукати садом. Думки про Красовського не покидали
його. Треба було трохи розвiятися. Коцюбинський вирiшив вийти з саду
на поле, оглянути мiсцевiсть. Але, на великий свiй подив, йому не
пощастило вийти: скрiзь був високий паркан з набитими вгорi цвяхами,
що грiзно стирчали вгору. Але ж мусила десь бути хвiртка…
Коцюбинський пiшов пiд парканом, шукаючи виходу. Вiн продирався
крiзь чагарник у глухому кутку саду i раптом почув притишене гарчання
псiв. Схоже було, що вони пожирали якусь їжу i, давлячись шматками,
глухо гарчали. Михайло Михайлович хотiв повернути вбiк, але цiкавiсть
перемогла. Вiн пройшов ще кiлька крокiв уперед, до останнiх кущiв
глоду i бузини. Обережно .розгорнув руками густi гiлки i спинився
вражений.
За кiлька крокiв перед ним, у невеличкiй по площi високiй
загорожi, стояв пан Красовський серед зграї великих зголоднiлих псiв.
Лакей тримав високо на плечi лозового кошика i подавав пановi шматки
сирого м’яса i кiстки. Красовський спритно намацував шматки i розкидав
на рiзнi боки. З десяток псiв, що кожен з них був не менший за
середнього вовка, пiдстрибували за шматком, гризлись i впиналися один
одному в горлянку; вiдскочивши вбiк, давились м’ясом i потiм знову
скажено кидалися в гурт.
На пiднятому обличчi Красовського, осяяному сонцем, грала усмiшка.
Коцюбинський пустив з рук гiлки чагарника, i видовище зникло.
Тiльки глуха метушня i гарчання псiв переслiдували його.
Залишатися тут довше було важко. Вiн поспiшав. Треба було знайти
Чикаленка й тiкати, тiкати з цiєї божевiльнi.
Бiля газонiв його спинив садiвник.
– Якщо, пане, залишитеся тут ночувати, то – щоб знали – уночi
краще не виходити з будинку…
– А то чому?
– В садибу випускають псiв… То гiрше за вовкiв…
– Розумiю… дякую…
I Михайло Михайлович пiшов до веранди. Але Чикаленка в домi не
знайшов. Той уже прокинувся i вийшов собi поблукати по садибi. Михайло
Михайлович трохи почекав його i поволi пiшов на розшуки.
Йому не пощастило: вiн знайшов Чикаленка, коли той розмовляв з
Красовським на лавi в саду,
– Спека минула, нам би слiд їхати, – сказав Коцюбинський.
Чикаленко на знак згоди тiльки мовчки кивнув головою, щоб не
спиняти Красовського, що, певне, не почув Коцюбинського i говорив собi
далi:
– Iоанн Богослов на островi Патмосi бачив чудеснi марева, в яких
повиннi ми вбачати божественне начало, руку провидiння, що пiдняла
завiсу над iсторiєю, по якiй дано людству плутатися тисячолiттями.
Нiхто не знає – сьогоднi, чи завтра, чи через тисячу лiт почнеться
нова ера, яку в апокалiпсисi i названо царством Христа. А перед цим
буде вiк темноти i бунтарства людського духу. Хто доведе, що вiк цей
не розпочався… I в чому сьогоднi наш порятунок? Розум людський
сьогоднi неспокiйний i борсається мiж абсолютною покорою i
сатанинським повстанням… Коли ж ждати загибелi – вдень чи вночi, коли
спить дух ста сорока чотирьох тисяч людей, мiчених Христовою
печаткою?.. Нiхто не знає, нiхто не скаже… – Вiн на одну мить
спинився.
Михайло Михайлович багатозначно глянув на Чикаленка, i вони, не
чекаючи кiнця мови Красовського, почали прощатись. Красовський
стривожився, заметушився, але затримувати не зважився.
– Надходить вечiр, пора, – промовив Михайло Михайлович i
пошкодував, що сказав: вiн помiтив, як раптом притих Красовський. При
згадцi про вечiр з обличчя його зникла усмiшка i на все ще пiднесене
обличчя лягли тiнi суму й покори.
Бiля фаетона Михайла Михайловича чекав садiвник з букетом чудових,
рiдких у цих краях квiтiв.
– Що це? – запитав Чикаленко.
– Це, – Коцюбинський хвилину подумав i з притиском на кожному
словi продовжував, – помiщика Красовського химера…
Але фаетон уже котився рiвною вкоченою дорогою, i вечiр перетинав
їм шлях.
Обидва мовчали. Ще не розвiялись важкi враження сумної гостини.
Хотiлося Михайловi Михайловичу висловити своєму приятелевi думку,
що все не покидала його: отже, помiщик Красовський уже не вiрить людям
i тому боронити своє життя довiряє тiльки звiрам. Але не сказав цього
Коцюбинський, бо хоча Чикаленка в бурнi роки i не палили селяни, але
хто знає, як вiн зумiв тодi врятувати своє майно i життя.
З пiвдороги проїхали риссю, потiм конi пiшли повiльним кроком.
Додому було недалеко i не було потреби поспiшати. В темрявi обабiч
дороги лиснiли мовчазнi ниви, зрiдка кашляв кучер та часом кричав
спросоння сполоханий перепел.
Чикаленко всю дорогу над чимсь мiркував i, нарештi, промовив:
– Непокоїть мене «Рада»…
– А що саме?
– Iнтриги навколо газети, недовiр’я до неї, нападки… Я розумiю –
партiйна боротьба! – але ж «Рада» нiколи не була вузькопартiйною
газетою. Ми даємо притулок усiм українцям, та до нас iдуть далеко не
всi, не всi прагнуть спiвробiтництва з нами. А хiба публiка цього не
вiдчуває? I вона теж починає з недовiрою ставитись до нас, та ви й
самi це знаєте.
Коцюбинський слухав мовчки. Чикаленко продовжував:
– Та як iнакше публiцi дивитися на нас, коли найпопулярнiшi люди,
в авторитет яких вона вiрить, покидають нас, не хочуть працювати з
нами…
В темрявi не було видно його обличчя, але Коцюбинському здавалось,
що воно злегка всмiхається, запобiгливо i трохи по-лакейському, щоб
схилити його на свiй бiк. Натяк Чикаленка на «когось», хто кидає їх,
Коцюбинський вiдразу зрозумiв, та той i не думав особливо маскувати
змiст своїх думок.
– Ось i ви, Михаиле Михайловичу, покидаєте нас… Все обiцяєте i
слова свого не додержуєте…
– Що я можу зробити?
– Багато, дуже багато. Коли б читач у нашiй газетi бачив ваше
iм’я, вiн з бiльшим довiр’ям ставився б до нас. Ви вперто не хочете
нам нiчого давати. Свого часу ми пропонували вам стати за редактора –
ви вiдмовились…
– Але ж моє редагування вашої газети тiльки завдало б шкоди її
лояльностi. До того ж я не мiг покинути роботу в земствi, якщо ви
пам’ятаєте.
– Чудово пам’ятаю – це не так давно було. Ви поставили питання
так: коли статистичне бюро чернiгiвського земства, де ви працюєте,
буде лiквiдоване, то ви тодi зможете погодитися на нашу пропозицiю…
Коли ж цi то не погодитесь… Статбюро при губернському земствi не було
лiквiдоване, i ми залишились без вас:.. Але ж, Михаиле Михайловичу,
прошу вас не гнiватися, хiба ж ви з належною пошаною поставились до
нашої пропозицiї, коли вiдразу ж у своїх умовах вiддали перевагу
роботi в земствi, тiй роботi, яка вам, судячи з ваших же слiв, давно
вже остобiсiла. Та ми не пам’ятаємо про це… Зараз ми хочемо, щоб ви
друкувались у нас, щоб люди бачили, що ви не проти нас.
Коцюбинський був Чикаленковим гостем, i з боку господаря було не
зовсiм тактовно викликати його на подiбнi розмови. Але не про це думав
Коцюбинський. його давно вже тривожило iнше. Вiн i справдi не бажав
виступати у «Радi» i в деяких київських журналах. Але скрiзь тут
працювали люди, серед яких були й такi, що називали себе його
товаришами. Вони допомагали в його важкому життi, шанували в ньому
визначного письменника. З ними вiн був зв’язаний в минулому спiльною
роботою. Здається, вони мали право ставити перед ним такi запитання,
якi ось поставленi допiру одним з його знайомих.
Та треба було виправдуватись, i вiн вiдповiв:
– Але ж, розумiєте, умови мого життя не дають менi змоги
працювати… Де ж узяти часу для творчої працi?
Так писав вiн i в своїх листах до цих людей. Але в Чикаленка,
певне, все було заздалегiдь обмiрковано.
– Часу, звичайно, вам бракує – в цьому ми не сумнiваємось. Але ж
за останнi два роки ви детно написали i друкували в рiзних органах –
вiд галицьких до петербурзьких. Могли б написати й для нас, адже ми й
територiально ближчi до вас…
Але Коцюбинський мовчав, i тодi Чикаленко, боячися, щоб вiн не
образився i не сказав нiчого рiзкого, шо потiм негарно позначилось би
на їх стосунках, дипломатично перейшов на iншi теми.
Так i залишилась ця розмова недокiнчєною.
З долини раптом постала темна громада дерев i крiзь гущавину парку
виблиснули вогнi садиби.
Внизу долина, всiяна вогнями, потопає в пiснях. Тут не село, а
просто величезна долина, оточена горами й перелiсками. Посерединi,
внизу, криничка з каплицею. Це – «свята» криниця. А довкола – людний
ярмарок, що миготить i блимає сотнями великих i малесеньких огнiв.
Цiєї темної ночi видно тiльки вогнi i чути гомiн та пiснi. Люди
порозкладали багаття на нiч, i кожне село стоїть бiля своїх вогнищ i
спiває своїх пiсень. Вся долина немов змагається.
А довкола – нi подиху вiтру, нi хмаринки.
Парубок-вiзник, що збирається вести його з своєї власної охоти на
ярмарок, теж на хвилину затих i теж дивиться вниз, оглядає знайому
йому картину. Мовчать обидва.
Власне, вiн не думає чогось купувати на ярмарку. Йому нiчого не
треба, та й грошей немає. З пошти чомусь i досi нема повiдомлення про
грошi. Ярмарок цiкавить його своїми традицiями i народними звичаями,
що їх можна побачити тiльки тут, на ярмарку, бiля криницi.
Та й зрештою треба було кудись поїхати. Бо пiсля приїзду до маєтку
Грiнченка, пiсля iсторiї з знайомим селянином i подорожi до слiпого
пана, вiдпочинок у Кононiвцi – не вiдпочинок; навiть польовi обходини
втратили свою принаднiсть. Так, немов нахмарило i ось-ось посiє нудний
дощ. Щоб не нудьгувати в останнi днi, треба було кудись подорожувати.
Славетний ярмарок на Лубенщинi – це чудова нагода для розваги. I,
здається, не доведеться шкодувати.
– А то що? – схвильовано запитує вiн парубка, побачивши вдалинi
повiльну рiку вогнiв.
– То воли… їх ведуть напувати, а на роги налiпили свiчок… Такий
звичай – цiєї ночi воли з свiчками.
– Ходiмо, ходiмо…
I вони поспiшають вниз – мiж люди й вогнi. Та не так легко перейти
ярмарок, де вирують поночi людськi хвилi, перетинають путь пороги
поснулих ярмарчан i сплiтаються невгамовнi людськi течiї. Раз у раз
натикаються на людей. Iнодi їх просять до гурту бiля вогнища. Якийсь
дядько, що добре поярмаркував, чiпляється до Коцюбинського i не кидає
його, поки Михайло Михайлович не погоджується пiд одною яткою випити
разом з ним бодай меду, якщо пан не охочий до горiлки.
Коцюбинський радiє, що вiзник пiшов разом з ним до ярмарку, бо сам
вiн, певне, заплутався б тут поночi мiж людьми, волами, збiжжям i
крихкими гончарними виробами. Та й парубок сам по собi приємний –
високий, чорнявий, з глибокими, в тiнях, очима, ще й двома щипочками
чорненьких вусiв. Веселий на вдачу i говiркий. Михайло Михайлович уже
почастував його смородиновою з перцем…
В каплицi над криницею правлять позмiнне без перерви попи. Важко
було протовпитися всередину, та й не цього хочеться обом. Ледве
визволилися з натовпу молiльникiв i пiрнають знову в пiснi i вогнища.
Гурт змагається в спiвах з гуртом, село з селом. А хто вiдбився
вiд своїх, сидить собi сам пiд рядном, щоб теплiше, i теж курличе
своєї – годинами одної А тiєї ж…
Здається, цiєї традицiйної ночi люди моляться. Вони розклали
священне багаття i одчайдушними, безперервними пiснями забивають баки
своїм iдолам. Воли повiльно повертають голови з свiчками на рогах –i
море вогникiв мерехтить i переплескується, як у казцi. I у всьому
цьому могутня сила незнайомої простоти й щиростi.
Коцюбинський почуває, що в ньому прокидається давнє забуте
почуття, як давно колись, у дитинствi.
Його провiдник часто вiтається з людьми. У нього тут сила
знайомих. Люди з далеких-далеких сiл виявляються раптом його
знайомими. Обiймаються, цiлуються, частують один одного i знову
цiлуються.
Добре, що не поїхав з ним Чикаленко. Вiн заважав би своїми
розмовами… А тут так добре, чудесно!.. Серед цiєї простоти й
сердечностi.
Бiля одного гурту Михайло Михайлович спиняється. Вiн довго стоїть
тут i слухає пiсень. Таких ще не доводилось чути.
Ось i весь гурт втихає i чути тiльки чистий тремтячий голос одної
старої жiнки:
Над морем глибоким
Стоїть терем високий,
Ой, там стоїть липа,
Золотом обвита.
А шовком перевита.
А в тiм теремi
Марусенька русу косу чеше.
Прийшов до неї
Батенько її:
– Вiдчини, донечко.
– Нi, не вiдчиню,
Буйного вiтру боюся,
Бо вiтер косу розмете,
сонце личенько спече.
Потiм вона стихає. А за хвилину гурт тихо розпочинає нової.
В тихiй задумi Михайло Михайлович iде далi. Пiснi його розчулили.
Вiн думає про те, що цiєї ночi тут в освяченiй традицiєю долинi народ
немовби розкрив свою чисту, безневинну душу.
I не помiчають, як на сходi блiдне виднокруг i поволi, тихо
в’януть потомленi зiрки. Все блукають помiж гуртiв. Щоправда, парубок
немов пiдтоптався: трохи вiдстає i починає сопiти вiд утоми. Отакої!..
Це через численнi зустрiчi з знайомими ярмарчанами!.. Який кремезний
козарлюга, а й вiн таки начастувався: набiк точиться… А проте вiн хоче
перемогти хмiль i не вiдстає. Тiльки робиться балакучiшим.
Вони йдуть до знайомої ятки, щоб, нарештi, вiдпочити трохи перед
вiд’їздом.
– Мене пiв’ярмарку знає, все хорошi знайомi,– хвалиться парубок.–
У повiтi куди не заїду, в село чи хутiр, так усi до себе тягнуть…
Тiльки б душа хотiла гуляти!.. Нiхто для мене нiчого не шкодує. Ну, i
я, сказать, для народу в силах багато зробити… В городi коли хто
буває, з якою просьбою, абощо, то вже я йому завжди знайду людину, яка
в усьому зарадить… Ночувати до мене їздять. Кожної ночi хтось буває… I
не родичi, не приятелi, а просто хорошi люди, знайомi… вип’ємо,
набалакаємося…
У ятцi Коцюбинському приготовлено дерев’яний тапчан. Парубок
ставить один бiля одного два ослони i розташовується на них. Поки
Михайло Михайлович, зворушений усiм тим, що бачив i чув, ворочається i
не спить, парубок продовжує розповiдати:
– На селi я бажаний гiсть у дядькiв. А в мiстi – вони мої гостi.
Навезуть ото менi гостинця всякого.,
Але менi воно без дiла. Я без нужди живу. У мене все е i нiчого
менi не треба…
За тонкою стiною з шалiвки хазяїн стиха лається з жiнкою. Власне,
в його лайцi немає нiчого злого: просто в нього така звичка, щоб трохи
щодня лаяти жiнку й чути вiд неї лагiдну вiдповiдь.
Надворi добре розвидняється, хоч до сходу сонця ще далеко.
Ярмарковий нiчний гамiр не вгамовується. Але вiн не заважає. Приємна
втома опановує м’язи, все тiло, легка дрiмота повиває мозок.
– Все в мене є, i живу я добре, бо маю голову на плечах добру, а
не тiльки конi, щоб звощикувати… Мене один приятель одрекомендував, i
тепер я маю ще вигiднiшу роботу, хоч не кидаю й iзвозу…
«Ну, ну, цiкаво, що вiн там ще вмiє робити?» А очi склепилися,
приємно так, i не хочеться ворушити жодним м’язом.
– Одрекомендував мене знайомий – i зразу на вiсiмнадцять
карбованцiв у мiсяць. А пiсля одного дiла десятку набавили. Двадцять
вiсiм карбованцiв – це ж заробiток!..
«Так, так… Яка ж пак у нього робота? Цiкаво, але нехай закiнчує…
Пора…»
– Та й роботи, власне, нiякої… Щитається, що я в полiцiї роблю,
вродi як тайним агентом, щоб полiтику вислiджувати… Ну, яка ж це
робота!.. Наслухаєшся чого вiд людей, а потiм iдеш i слово в слово
перекажеш… I за це – цiлих двадцять вiсiм карбованцiв!.. Хiба не
повезло!..
«Що вiн верзе?.. Тайним агентом? Шпигуном?.. I навiть жалування
дiстає?!»
Михайло Михайлович зводиться на лiкоть: може, раптом приверзлося?
А парубок, уже засинаючи, ледве ворушить язиком:
– На екс-про-прi-i-ацiю пiдбив п’ятьох м…молодчикiв… Пошту
грабували. Ну, й зловили… всю кумпанiю. Сам начальник отдiлєнiя
викликав… руку тиснув i благодарность. «Молодець… Герой…» Просив
студентiв i революцiонерiв у повiтi вислiджувати.
Останнiх слiв Коцюбинський не слухає. Вiн пiдхоплюється з тапчана
й поспiшно взувається. Потiм iде за ванькир до хазяїна й
розраховується. Здивований господар не встигає навiть нiчого
розпитатися.
Коцюбинський покидає ятку. На хвилину спиняється.
Рожевiє на сходi небо. Ярмарок гомонить. Але пiснi стихли i вогнi
погасли. Легким ранковим вiтром змело, як прозорий туман, чарiвну
казку цiєї ночi.
Вiн застiбає пальто на всi гудзики i швидким кроком iде серед
людського гурту.
Через два днi швидкий поїзд забрав його з кононiвських ланiв i
лук. Прощайте, сонячнi ниви, васильковi стежки i жайворонковi
дифiрамби сонцю… I вiрнi супутники щоденних дитячо-казкових подорожей
серед полiв – бiлi пухнастi пси!..
Мiсто жде, щоб знову обплутати його в залiзнi пута обов’язку.
Вчорашнiй поїзд повiз туди лист. Лист до його чулого друга.
«Подаруй менi п’ятницю вранцi…» I пiдпис:
«Твiй комiк…»
II. ТИХА СIВЕРЯНСЬКА ВУЛИЦЯ
Одхилив дверi й увiйшов до порожнього передпокою. Довкола панувала
тривожна тиша.
Але хтось же мусив бути вдома!.. Зрештою, куди могла пiти мати?
Михайло Михайлович поставив долi невеличкий чемодан i, в мороцi
передпокою намацавши гачок, повiсив пальто.
Дома хтось мусив бути. Але нiхто не виходив зустрiти його, як це
було завжди, з радiсними вигуками, смiхом i поцiлунками. Щоправда, вiн
виїздив усього на якихось три днi, але всi ж знали, яка справа
примусила його до подорожi… Повиннi були б чекати…
Може, не дiстали його телеграми?.. Але ж їм вiдомо, коли приходять
пароплави до Чернiгова, i хiба не слiд ждати його щодня, кожної години
й хвилини?..
А-а… як це йому не спало на думку вiдразу?.. Всi, напевне, в
садку. Хто ж у таку спеку сидiтиме в хатi. А дiти, можливо, десь на
вулицi.
I Михайло Михайлович стомлено сiв у крiсло i, невесело й гiрко
думаючи про щось, механiчно почав витирати поголену голову. Часом рука
його з хусткою спинялась на мить, потiм поволi й нерiшуче рухалась
далi
Чотири днi тому заарештовано сестру Ольгу i вiдразу перевезено до
Києва. Вночi прийшла полiцiя. Вiн ще працював у себе в кабiнетi i сам
вiдчинив їм дверi. Знайомий околоточний надзиратель Нестеренко
промимрив вибачення, потiм об’явив про мету свого приходу i
налагодився був робити трус. Але Михайло Михайлович обурився,
запротестував, i Нестеренко обмежився лише про людське око – з ним
було двоє городовикiв – поверховим оглядом чемоданiв Ольги Михайлiвни,
що гостювала вже кiлька днiв у брата. Готуючись iти з полiцiєю, Ольга
Михайлiвна була цiлком спокiйна i навiть iронiзувала з околоточного.
Вона теж була пiд постiйним наглядом полiцiї i подiбнi ситуацiї були
їй не впервину. Звичайно, не знайшли нiчого. Але в родинi наробили
переполоху.
Ясно, полiцiя керувалась бiльше пiдозрою. Навряд чи були в її
розпорядженнi серйознi матерiали. Та все ж Ольгу треба було рятувати.
Треба було знайти потрiбних людей, умовляти, просити… Доводилось знову
бути зобов’язаним перед людьми, з якими хотiлось би не переходити межi
офiцiальних стосункiв чи випадкового знайомства.
Але добре те, що всi цi прикростi вже позаду.
Михайло Михайлович пiдвiвся. Треба було вийти в садок, розшукати
дружину, матiр…
Вiн нахилився до вiкна i раптом побачив у садку, бiля клумби з
красолями, на ослонi Вiру Iустинiвну й матiр. Не чути було, про що
вони розмовляли. Дружина поклала на плече матерi голову i, певне,
плакала.
«Що сталося?»
Адже не тому плаче дружина, що заарештовано Ольгу Михайлiвну. Вона
не плакала навiть тодi, чотири днi тому, i втiшала iнших.
«Що ж сталося?»
I вже вiд самих дверей на веранду Коцюбинський повернувся до
кiмнати i знову сiв у крiсло, в здогадах похиливши голову.
Можливо, Вiра Iустинiвна довiдалась про Марину.
Рука з хусткою застигла на колiнi.
Тодi вiн не може зараз пiдiйти до неї. Вiн мусить насамперед
довiдатися, що ж, власне, тут сталося без нього.
Хтось увiйшов до хати. Няня… Привiталась. Вiн пiдвiв до неї
обличчя.
– Ну, як тут без мене?.. Все гаразд?
Вона не засмiялась, як завжди, голосно й весело, а вiдповiла
притишено, знiяковiвши. Потiм, збагнувши певне, що його приїзду нiхто
не помiтив, вийшла в садок до господарiв, доповiсти.
Дружина увiйшла спокiйною, впевненою ходою й привiталася звичайно,
як завжди пiсля його недовгої вiдсутностi… Вона вже встигла приховати
слiди хвилювання.
Мати довго обiймала його, мовчки цiлувала i плакала. Вона безтямно
любила свого Мусiньку, так само… як i в дитинствi. Часто обiймала й
голубила його. Але на цей раз якось тривожнiше, нервовiше, так, немов
саме над ним, а не над кимось iншим громадились чорнi хмари.
I лише по кiлькох хвилинах, немов вiдiрвавшись вiд якоїсь болiсної
думки, вона згадала про iнше:
– Мусiнько, ти бачився з ким було треба? Як перехвилювалась я за
цi днi… її невидющi очi немов дивилися на нього.
Михайловi Михайловичу стало легше. Мати самою своєю присутнiстю
якось пiдтримувала в ньому сили, пiдбадьорювала.
Вiн розповiв, чого пощастило йому домогтися.
Листи вiд Марини приходили на земське статистичне бюро, де
працював Коцюбинський. Пiд час вiдпустки вона гостювала в своїх
родичiв у Петербурзi. Листи вiд неї приходили часто, на його iм’я, з
припискою «особисто». Михайло Михайлович перечитував їх по три або по
чотири рази. Потiм знищував.
Бувало, що листи не надходили п’ять чи шiсть днiв. Вiн непокоївся,
нервувався. Вiн боявся, що з нею щось трапилось.
Коли Марина була в Чернiговi, вiн зустрiчався з нею часто. Коли ж
вона виїздила, вiн потребував бодай листiв вiд неї… Марина була його
другом, щирим i вiдданим, таким, що зустрiчаються хiба тiльки один раз
у життi. Без зустрiчей з нею, без її листiв ставало йому важче жити.
йому потрiбне її втiшне слово i дружня ласка. Був старший за Марину
бiльш як на п’ятнадцять рокiв, та коли вони бували разом, нiхто з них
не вiдчував цiєї рiзницi.
Коцюбинський в своєму життi бачив тiльки брехню, лукавство,
пiдступ, i щира, вiддана любов Марини немов переконувала його, що
iснують правдивi люди, якi щиро прагнуть його приязнi.
За чотири роки дружби вiн звик до Марини як до найближчої людини,
друга, вiд якого не ховають нi таємниць, анi почуттiв. Хоча стороння
людина не збагнула б тут нiчого: йому сорок чотири, їй – тiльки
двадцять вiсiм… До того ж у Коцюбинського четверо дiтей i, крiм
дружини, на його утриманнi сестра i слiпа мати.
Тим важче було їм обом ховати вiд стороннiх очей свою любов у
цьому спокiйному, патрiархальному мiстi. Тим тяжче було їм i гiрше.
Їхнi мрiї, в чаду i вогнi їх почуттiв, здавалися обом здiйсненною
реальнiстю, хоча, можливо, обом їм, немов малим дiтям, у цих мрiях
бракувало тверезого, реального мислення.
Пiд час останнього виїзду Михайла Михайловича вiд неї, безперечно,
були листи. Завтра, коли вiн прийде на роботу, до бюро, вiн їх
одержить у секретаря… I був тiсний його робочий кабiнет, була якась
жорстоко стримана Вiра Iустинiвпа. Була незвичайна, нестерпна якась
тиша в усьому примiщеннi, в усiй його господi… I Михайло Михайлович
знову вдягнув пальто – надворi хмарилося – i вийшов на вулицю. Перед
цим тiльки запитав дружину:
– Ти не пiдеш зi мною?
– Куди?
Але вона знала, що майже щовечора чоловiк робить прогулянку i
пропонує їй приєднатися. Часто вони виходять разом.
Тепер вона навiть не чекала його вiдповiдi i заклопотано зникла в
покоях.
Темно було i якось тривожно, певне, вiд. передгроззя.
Трохи зсутулившись – останнiм часом iнакше вiн уже не ходив –
Коцюбинський поволi рушив своєю Сiверянською вулицею.
Можна було зайти до приятелiв. Але чи будуть йому щиро радi? У
нього ж заарештовано сестру!.. Про це нiяк не можуть наговоритись
вороги i про це ж тепер шепчуться приятелi. Можливо, його й самого
зв’яжуть з яким-небудь полiтичним процесом, якщо вважатимуть це за
потрiбне. Вiн не пiде до них; зрештою, вiн зустрiне їх завтра на
роботi або в «Просвiтi»… Марина ще не приїхала. Що ж – вiн пiде до
земства, розшукає сторожа. В нього мають бути листи.
Так, губернаторовi легко знайти факти проти, нього. Губернська
канцелярiя, безперечно, вже має повiдомлення вiд жандармського
управлiння про арешт Ольги Коцюбинської, рiдної сестри малоросiйського
письменника i неблагонадiйного громадського дiяча…
Тепер, звичайно, легко можуть бути знайденi причiпки до його
роботи в статбюро i легко буде начальству спровокувати потрiбнi
конфлiкти… Тепер можуть примусити завiдувача статбюро губернського
земства Коцюбинського подати заяву про звiльнення…
Посаду в Чернiговi знайти буде важко. Виїхати звiдси?.. Але куди?
Де тепер знайдеш хоч трохи пристойну посаду? Леонтович пропонує
влаштувати його через брата в Петербурзi, при якомусь мiнiстерствi.
Нi, дуже вдячний!.. На державну роботу бiльше вiн не пiде… А проте
його ж ще не звiльняють… Так просто… неспокiйнi думки. А добре було б
покинути, нарештi, Чернiгiв, утекти звiдси назавжди… Та щоб кудись на
пiвдень, до улюбленого моря i сонця!..
Йому пропонували їхати до Києва на редакторську роботу. Чи варто
мiняти шило на швайку?.. Краще не їхати…
Сторож земства сидiв коло своєї халупки. Пiзнавши Коцюбинського по
його високiй, трохи схиленiй постатi, сторож пiдвiвся назустрiч.
– Доброго вечора!.. Коцюбинський привiтався.
– Листи є?
– Був один… Я однiс вам додому, передав вашiй дружинi. Ще вчора
прийшов, та я не зумiв однести. А сьогоднi був час, то тiльки
змiнився, зразу й однiс. Один лист тiльки й був… В синенькiй бамажцi…
В Коцюбинського вистачило сили ласкаво подякувати не в мiру
послужливому сторожевi й пiти.
Вiн поволi рушив вулицею.
Ось тепер i ясно все… Руйнуеться те, куди до цьою часу нiхто
стороннiй не входив.
Вiн, можливо, й сам того не помiчаючи, сiв на ослонi бiля чиїхось
ворiт i потонув у вирi думок. Нiхто не проходив повз нього. Нiхто не
помiчав принишклої в темному закутку постатi.
Поволi громадилися вгорi хмари. Стиха пiдкрадався теплий дрiбний
дощик.
Самiтна людина на лавi бiля чужих ворiт сидiла, нахилившись, не
помiчаючи довкола нiчого,– болiсно думала, сумувала, шукала чогось,
неясного, темного для самого себе.
Коли вiн не повернувся до першої години, в родинi стривожились.
Няню вiдряджено було до найближчих знайомих, у яких часто бував
вечорами Коцюбинський, але вона повернулась за пiвгодини i не
довiдалась нiчого.
Давно вклали дiтей. Давно пiшла додому сусiдка, що приходила в
якiйсь побутовiй справi та й засидiлася. Вiра Iустинiвна металась по
хатi, в розпачi, не знаючи до чого докласти рук. Вона ще не продумала
всього, що мала сказати чоловiковi з приводу несподiвано прочитаного
листа Марини. А тепер ще ця тривога, викликана його дивною
вiдсутнiстю. Адже вiд його серця всього можна сподiватися.
В своїй опочивальнi мовчки плакала мати.
I хоч його чекали, все ж для всiх несподiвано стукнула хвiртка, не
стримана його кволою рукою. Михайло Михайлович увiйшов, млявий i,
здавалося, ще бiльше схилений. Не дивився нi на кого. Няня мовчки
зняла з нього пальто. Вiн увiйшов вiдразу до свого кабiнету i попросив
чаю.
Коли Вiра Iустинiвна, що знову встигла вже приборкати свою
кволiсть, ввiйшла з холодним виразом обличчя до кабiнету, несучи чай,
вона побачила чоловiка, що вже лежав на лiжку майже непритомний. Вона
не вiдчула, що гарячий чай ошпарив їй руку.
– Лiкаря! – гукнула, виглянувши в передпокiй. . Няня нап’яла на
голову вiд дощу велику шаль i зникла. Безпорадно й поквапливо
обмацуючи стiни, поспiшала до кабiнету мати.
– Серце, серце… – шептала вона переляканим голосом.
Серце тримало його в своєму полонi, як здобич. Його серце тримало
в полонi всiх рiдних i близьких йому людей.
Незважаючи на серцевий припадок уночi, вранцi другого дня
Коцюбинський пiшов на роботу до статбюро Вiн знав,– увечерi Вiра
Iустинiвна напевне викличе його на розмову, без якої, звичайно, не
обiйтися. Вранцi вона не хотiла нервувати його, щоб не виснажувати
перед службою. Вона дiяла тiльки пiсля того, коли все холодно
обмiрковувала до кiнця. Нiколи Вiра Iустинiвна не поспiшала дiяти.
Головне, Михайло Михайлович не уявляв, чого, власне,
домагатиметься вiд нього дружина. Вiн не боявся передбачуваної
розмови, але все ж мала бути неприємна година, якої не обминути, i
йому важко було примусити себе на час забути про це. Допомогли
спiвробiтники. Хоча Коцюбинського тiльки три днi не було на роботi,
але все ж бiльшiсть iз них пiдходили до нього, питалися про здоров’я,
про справи, пробували навiть жартувати. I Коцюбинський не вiдразу
збагнув, що всi вони хочуть його розважити. Хоч нiхто їм не говорив, у
яких справах їздив вiн до Києва, але вони все точно знали. В Чернiговi
неможливо було сховати не тiльки своїх справ, але й своїх думок.
Пiсля роботи Михайло Михайлович був на короткому засiданнi в
земствi. Вiн мiг би й не ходити туди. Та вiн i не бував нiколи на
подiбних нарадах, де його присутнiсть не була обов’язкова. I всi
знали, що Коцюбинський навiть зневажає подiбнi справи. Але на цей раз
пiшов на засiдання i просто налякав своєю присутнiстю урядовця, що там
головував. А дехто подумав собi, що «хохлацький» письменник, певне,
зле себе почуває пiсля арешту родички i вирiшив зайвою ретельнiстю на
роботi змiцнити свої особистi позицiї в земствi.
Але й пiсля цього Коцюбинський не пiшов додому. Вiн давно не був у
«Просвiтi». А тимчасом, хоч би й формально, вiн очолював її.
Його запал до роботи в «Просвiтi» давно минув. Власне, голова
«Просвiти» залишався таким же ретельним i енергiйним у своїй
громадськiй роботi поза «Просвiтою», але до «Просвiти» давно прохолов,
Його не питали за причини. Вважали, що Коцюбинський – замкнений у
собi, що в нього немає i не може бути близьких друзiв. I навiть не
дивувались, коли вiн ще рокiв зо два тому перестав ходи ти на таємнi
засiдання Чернiгiвської громади. Не дивувались: адже всiм вiдомо, що
Михайло Михайлович – людина замкнена. I нiхто нiколи не намаїався
розгадати його, та добре й робили.
В «Просвiтi» не було єдностi. Утворювались групи. Розходження мiж
ними загострювались. Коцюбинський давно втратив смак до просвiтянської
роботи, яка завдяки обставинам та людям, що впрягалися до неї,
обернулася не на те, чого бажав вiн. Вiн мав гострий i витончений нюх
i вiдчував дух гнилi там, де iншi нiчого подiбного не чули. Потрiбно
було дуже небагато, щоб Коцюбинський нарештi рiзко переступив якусь
межу й почав зневажати i свою роботу i своїх колег, якi iменували себе
його приятелями, але не уявляли, чим, власне, живе й дише та людина,
до якої вони навiть пiдлещуюiься.
Справ назбиралося чимало. Майже нiхто з керiвникiв останнiм часом
не виявляв особливого бажання просувати справи «Просвiти».
Коцюбинський довго сидiв над ними. Багато було чорної технiчної
роботи, яку могла б зробити й секретарка. Але апарату не було, бо не
було грошей у «Просвiтi», а громадська свiдомiсть членiв не
пiдказувала їм обов’язку виконувати й технiчну роботу.
Михайло Михайлович сидiв тут кiлька годин, забувши навiть, що вiн
ще й не обiдав. Бiблiотекарка, в якої цього дня майже не було
вiдвiдувачiв, принесла йому чай i бiсквiти. Вiн помiшував чай, не
дивлячись на склянку, i пив. Погляд його не вiдривався вiд купки
паперiв.
Та вiдмахнутися вiд думки, про неминучу неприємну розмову з
дружиною йому не пощастило. Тодi Михайло Михайлович рiзко пiдвiвся i
рiшуче пiшов додому. Проте вiн ще не вирiшив, якi пояснення даватиме
дружинi.
Тiльки починало темнiти, i Коцюбинський змiг недалеко попереду
впiзнати матiр Марини, що йшла назустрiч. Вiн зрадiв. Вiн має змогу
спинити її, почати розмову i якось непомiтно розпитатися про Марину,
бо що довше її не було в Чернiговi, то бiльше вiн думав про неї.
Раптом вiн помiтив, як, пiзнавши його здаля, бабуся поспiшно
перейшла на другий бiк вулицi i, поки Коцюбинський змiг щось
зрозумiти, зникла за рогом. Цей дрiбний iнцидент приголомшив його. В
чому ж рiч? Невже й цiй старiй теж вiдомо все?
А далi йому вже здавалося, що й усi зустрiчнi – вiдомi й невiдомi
йому люди – позирають на нього скоса, лукаво, в думках глузуючи з
нього.
Вiн згадав, як позаминулого року все було зовсiм. уже близько до
розв’язки. Було вирiшено, що вiн розiйдеться з дружиною i разом з
Мариною виїде з Чернiгова, щоб нiколи сюди не повертатись. Пiсля
тривалого вмовляння Марина нарештi на це погодилась. Треба ж було,
кiнець кiнцем, прийти до чогось певного… I вона зважилася. Але в
найбiльш зручний момент їм не стало тодi рiшучостi. Була одна
перешкода, що зруйнувала їх плани: треба було шукати нову посаду.
Коцюбинський написав своєму приятелевi до Катеринодара. Та лист не
застав адресата: той виїхав лiкуватися за кордон. Задум лишився
невиконаним…
Та вiн i не мiг бути здiйсненим. I Марина i сам Коцюбинський були
певнi, хоч i не признавалися в цьому навiть самим собi, що їх плани –
химера, зовсiм нереальна вигадка.
Було й iнше, про що думав i чого боявся Коцюбинський,– протекцiя
друзiв. Адже довелось би знову вдаватися до рiзних впливових приятелiв
i знайомих за протекцiєю, а може i за допомогою грiшми. Але якщо вiн
п’ятнадцять рокiв тому йшов на це, то не може ж вiн ставати на цей
шлях тепер… Як набридло йому почувати себе завжди зобов’язаним перед
людьми, в ставленнi до яких – його до них i їх до нього – було надто
мало сердечного.
Iснувала ще одна, найважливiша причина, про яку, природно.
Коцюбинський не наважувався розповiсти навiть Маринi.
Вiн жив своєю Україною, безталанною Україною Воликiв, Маланок,
Гафiйок… Образи їх хвилювали його, i для них вiн зберiгав ту решту
сил, що залишалась йому пiсля насущних турбот. А його маленька родинна
подiя, можливо, нiкому не потрiбна, вимагала вiд нього колосальних
зусиль, величезного напруження волi. Чи ж мiг вiн, людина бездоганного
сумлiння, заради свого особистого маленького щастя забути про свої
мрiї, чи бодай хоч трохи вiдiйти вiд них?..
Ось чого не мiг вiн розповiсти Маринi, хоч вона й зрозумiла б його
i, певне, погодилась би з його думками.
Так i не знайшло їх особисте щастя свого затишного кутка.
Михайло Михайлович ще закiнчував свiй пiзнiй обiд, коли
несподiвано прийшов адвокат Чиж. Коцюбинський зрадiв i, не закiнчивши
обiду, повiв гостя до свого кабiнету, бо той попередив, що прийшов у
справi, з якої й хотiв би розпочати розмову.
Маленький, жвавий Чиж раптом пiрнув у глибоке крiсло i немов
заховався у ньому. Невеличким зростом, чорною чуприною,
блискучо-темними очима й великими, розкинутими чорними вусами вiн
чомусь нагадував сердитого чорного жучка, що заховався десь у куток i
тiльки ворушить довгими вусами.
Вiн блиснув очима i промовив баском, що нiяк не пасував до
худенької i мiзерної постатi:
– Набiгався за цiлий день… не вибрав хвилини заскочити ранiше…
– Де ви набираєтеся отої енергiї!..
Чиж поважно розтягнув обома руками вуса i засмiявся. Вiн був
цинiчною людиною i звик кидатися вульгарними висловами. Михайло
Михайлович чекав i зараз цього. Вiн хоч i не полюбляв вульгарної мови,
але Чижа любив i все йому пробачав. I справдi, адвокат у задумi
зиркнув одним оком на кiнчик свого вуса, наморщив чоло i швидко
промовив:
– Мої клiєнти силомiць роблять зi мною те, що вони звикли робити з
норовистою кобилою, коля та не везе, а тiльки хвицається.
Коцюбинський ледве помiтно всмiхнувся. Чиж йому подобався.
– Вигадаєте отаке… Берегли б краще здоров’я.
– Марна трата часу й грошей: здоров’я не вбережеш… Нам з вами
клiмат тут непiдходящий.
Михайло Михайлович зрозумiв його натяк i вiдповiв:
– Клiмат скрiзь один… полiцмейстер i губернатор є скрiзь…
Вiн пiдхопився й почав мiряти кабiнет з кутка в куток.
Принесли солодке вино, привезене якось Михайлом Михайловичем з
Петербурга.
Чиж не чекав запрошення, а пiдсунув пiднос до себе й налив два
келишки. Потiм утер вуса i змiнив, тему розмови.
– Знаєте, Михаиле Михайловичу, знову чорт зна що громадиться на
нашому горизонтi. Просто – свинство якесь…
Коцюбинський спинився бiля адвоката й мовчки дивився на нього.
– Звичайно, не догадуєтесь…
– Ви про що?
– Та все про той же археологiчний з’їзд у Чернiговi.
– Ну, ми ж про нього давно знаємо… Цiкаво…
– А, звичайно, цiкаво… – iронiзував Чиж.
– Менi незрозумiле…
– Ясно все тут, Михаиле Михайловичу. Тисячолiтнiй ювiлей Чернiгова
хочуть використати чорносотенцi для своєї трибуни… Я маю з Петербурга
вiдомостi. Головуватиме на з’їздi графиня Уварова. Нам не дозволять
використати для своєї агiтацiї цей з’їзд?.. Чекають Савенка – певне,
на помiч Уваровiй. I недаремно чернiгiвськi православнi пси вже
пiдвели свiй писок i урчать…
– Загрожують… Кому?
– А що ви думаєте: у такiй ситуацiї вiд наукового з’їзду до
єврейського погрому – один крок…
– Але ж будуть на з’їздi i справжнi чеснi вченi?
– Звичайно, будуть,– погодився Чиж,– але вони не насмiляться
пiднести свiй голос…
Коцюбинський спинився бiля крiсла, де сидiв Чиж. Печать втоми, що
сковувала допiру його обличчя, зникла. Гнiвно блищали очi. Вiн
нахилився до приятеля. Вп’явся в нього поглядом. Дихав схвильовано.
Треба пiдготуватись. Не можна мовчати… Ганьба!..
– Ви ж голова «Просвiти»… От i скликайте раду, вирiшуйте, думайте,
думайте – може, до чогось i договоритеся… Адже й ми брали участь у
пiдготовцi з’їзду, значить, маємо якесь право виступити на ньому з
своїм словом.
Михайло Михайлович гнiвно махнув рукою поперед себе, немов рубнув
шаблею:
– На цей раз треба без ради, без «Просвiти»… Самим треба братися…
Чиж засмiявся злим, лукавим смiхом:
– А просвiтяни?.. Нехай готують Уваровiй привiтальну адресу?..
Так?..
– Самим!.. Без «Просвiти»… –енергiйно заперечив Коцюбинський. – У
«Просвiтi», дорогий, не тiльки ми з вами. Є ще люди – i вони
пiдтримають цей чорносотенський з’їзд, бо не бачать причини, чому їм
сваритися з тими, що здiйснюватимуть провiд на з’їздi. Але все-таки я
покину «Просвiту», якщо тiльки здiйметься хоча один голос за
послугування з’їзду.
Чиж уже зацiкавлено дивився на Коцюбинського. Здавалось, вiн
милувався з нього – енергiйного i гнiвного. В смiливому й цинiчному
поглядi цiєї маленької людини, що потопала в крiслi, немов свiтилась
велика влада i сила.
– Так нам i треба,– промовив вiн. – Щоб не були тюхтiями… I вас
губернатор укоськає, тiльки-но ви насмiлитесь голову звести. Наказ
полiцмейстеру – i все… А вже той постарається… Вiн нiколи не забуде
того бешкету, що ви нещодавно вчинили йому в його ж кабiнетi з приводу
заборони лекцiї про вертеп. Вiн вам пригадає… Та й взагалi краще вам
не рипатись. Закiнчуйте «Fata morgana», i це буде найдошкульнiша ваша
вiдповiдь їм. Губернатор i так ледве терпить вас у земствi. Йому
потрiбна малесенька причiпка. Один ви нiчого не вдiєте… Я й прийшов
попередити: не виступайте публiчно проти з’їзду археологiв… Це –
полiтичний з’їзд. Це – змiцнення православiя i Миколи II. Думаєте, їх
цiкавить старовина чернiгiвських церков i монастирiв?.. Начхати їм на
старовину й науку. Вони вознесуть тисячолiтню старовину, щоб разом
вознести православiє i царя. Скажiть проти них слово публiчно – i
чернiгiвськi купчики перегризуть вам горло, як вовки.
Та Коцюбинський уже сидiв проти Чижа в крiслi, тримаючись за чоло,
немов здержував втому, що намагалася покласти на нього свою блiду
тiнь. Вiн сидiв пiдкошений одним помахом чиєїсь невидимої шаблюки.
Потухали очi i немов загострювались лiнiї обличчя. Мовчав. Iз ночi
крiзь вiдчиненi вiкна струмував мiшаний рiзкий дух безлiчi його
улюблених квiтiв.
Не заговорив вiн i тодi, коли Чиж почав прощатись i зник,
роз’ятривши йому серце. Коцюбинський сидiв, пiдперши долонею обважнiлу
голову.
Не мiг вiн вiдразу змiркувати, куди вдатися, в кого просити
допомоги. На чернiгiвцiв надiявся мало. Вони звикли до ганьби, їм не
вперше. В кращому разi заховаються собi по норах полохливо i не
висунуть носа. Принаймнi не заважатимуть. Вдатися до киян?.. Ет!.. Ось
нещодавно довелося збирати кошти на користь хворого Франка. Хворiв
поет, колос, що мiг колись пiдiймати на свої плечi бiльше, нiж цiле
його поколiння… Ну, й що ж?.. Зiбрали… пiвсотнi… Соромно було
вiдсилати.
Коли ж настане хоч яка-небудь радiсть? Коли ж усмiхнеться доля
рiдному краєвi?..
Тихо розчинилися дверi. Вiн не оглядався; по ходi пiзнав дружину i
не пiдняв голови. Наче не бачив i не чув її крокiв.
I вона сiла в крiсло, де кiлька хвилин тому сидiв адвокат Чиж. В
її руцi шелестiв невеличкий зеленуватий аркушик паперу. Це був лист
Марини.
Другого дня Коцюбинський написав листа в Петербург. Важко було
зрозумiти цей лист. I Марина, що звикла прислухатись до кожної змiни
самопочуття в свого друга, збагнула тiльки те, що в Михайла
Михайловича трапився якийсь сiмейний iнцидент, щось несподiване i
прикре. I що не тiльки епiзод з її листом, але й iншi якiсь подiї
громадилися над його головою. Але якi – вона не знала.
Маринi вiдомо було, що Михайло Михайлович знищує пiсля прочитання
всi її листи й записки, i нiколи не сподiвалась вона, що Вiра
Iустинiвна дiзнається про них. Це було несподiвано i важко схвилювало
її.
Вона раз у раз виймала з конверта лист i знову читала його вiд
початку до останнього рядка. I пiдпис був уже не той, яким закiнчував
вiн ранiше всi листи. Повне iм’я i прiзвище – це звучало холодно,
майже офiцiально. Вiн писав про свiй обов’язок перед родиною, яка
зв’язує його й яку вiн не в правi покинути. У нього було четверо
дiтей, i Марина сама не уявляла, як це вiн би зважився їх покинути.
Вона сама, коли б це сталось, мабуть, осудила б його.
Коцюбинський писав, що нi вiн, нi вона по-справжньому нiколи не
вiрили в можливiсть їх одруження, хоч i мрiяли про це. Вiн був
одвертий з нею i не приховав того, що дружина i мати вимагали вiд
нього обiцянки нiколи не кидати родини, i вiн не змiг опиратися їх
вимогам. Щождо їх дальших взаємин, то вiн звiрявся на Марину: як вона
скаже, так i буде. Тепер, коли цiлком ясно, що перспектива її взаємин
з ним нiколи не завершиться так, як вони колись мрiяли, тiльки їй,
Маринi, надається право визначити надалi їх вiдносини. Вiн пiдкориться
її слову.
I коли вiдчуття несподiваного удару минуло, вона прийшла до
висновку, що лист його промовляє тiльки за те, що Михайло Михайлович
вкрай дезорiєнтований, розгублений i, можливо, хворий. Мiж рядками
його листа вона вiдчула розгубленiсть i зламану волю її друга, сильної
i благородної людини.
Марина твердо вирiшила, приїхавши, сказати Коцюбинському про своє
бажання припинити їх iнтимнi стосунки. Коли ж для цього їй доведеться
пiти з посади в земствi, щоб не зустрiчатися з ним щодня, вона, не
думаючи, зважиться й на це. їй було тяжко.
Пора було повертатись до Чернiгова, вiдпустка незабаром минала.
Але Марина навмисне затрималася в Петербурзi ще на кiлька днiв, щоб у
чернiгiвськiй атмосферi встиг розвiятися задушливий дим вiд цього
конфлiкту в родинi Коцюбинських.
Вона мала рацiю. Минуло кiлька днiв, i в родинi Коцюбинських
розвiялась нервознiсть i схвильованiсть, викликанi останнiми подiями.
Вiра Iустинiвна трохи заспокоїлась, переконавшись, що Михайло
Михайлович не замислив нiчого страшного, його роман з Мариною
Загiрною, на її думку, був звичайнiсiньким флiртом, i нiяка, мовляв,
розумна i обачна, з тверезим розумом дружина не робитиме з цього
страшної родинної драми.
Щождо Михайла Михайловича, то вiн цi днi ходив мовчазний i бiльше
замкнений в собi, нiж до того. Помiтно було, що вся ця iсторiя кепсько
вплинула на його й без того понiвечене здоров’я. Останнiм часом вiн
зробився бiльш сутулий, схуд на обличчi. Тiльки, як i ранiше, блистiли
його чорнi оксамитовi очi i рiзко вимальовувались на матовому обличчi
невеличкi, трохи закрученi вгору вуса. Вiн зазнав v життi стiльки
всiляких прикростей, що навчився терпiти, навчився переборювати й не
такi життьовi труднощi.
I ось нарештi за дверима однiєї з кiмнат статбюро вiн раптом почув
знайомий, грудний голос Марини. Коцюбинський в радiснiй тривозi пiдвiв
голову. В його кабiнетi не було нiкого. Вiн швидко i рвучко вiдчинив
дверi до кiмнати спiвробiтникiв. Але бiля Загiрної стояли iншi
службовцi, з якими вона вiталась пiсля вiдпустки. Марина безтурботно i
весело щось розповiдала. I Михайло Михайлович заховав у собi свою
радiсть. Вiн теж привiтався до неї, запитав, як їй вiдпочивалося, i
пройшов далi, хоч йому й не було потреби туди йти.
Того дня вiн непомiтно поклав на її стiл листа. Вiн написав їй:
«Люба моя! Не зважай на листи, якi ти одержала останнiми днями вiд
мене. Я дуже багато пережив останнiм часом. Здається, всi бiди, якi
судилося менi зустрiти в своєму життi, збiглися до мене саме тепер.
Хмари громадяться на нашому горизонтi. I невiдомо як i невiдомо де
можна було б вкритися вiд них.
Чи ж уявляєш ти, що значить в такий лихий час втратити близьку
людину, яку любиш i цiнуєш над усе, в якої знаходиш заспокоєння i
розраду?
Я зараз не маю сили тверезо все обмiркувати. Почуваю – мало що
розумiю в усьому, що сталося. Знаю тiльки, що менi боляче, безконечно
боляче i тяжко. Часом – усе байдуже. Якась апатiя i тупий бiль. Бiль
загострюється, коли думаю про тебе. Бажав би дуже, щоб ти менше
страждала i в моїй провинi перед тобою знайшла бодай маленьку втiху.
Гнiвайся на мене, але я й зараз у ставленнi до тебе такий же, який був
завжди…»
Але й Маринi було нелегко. Коли Михайло Михайлович привiтався й
пiшов, i вона глянула вслiд йому, то була вражена його виглядом.
Здавалося, вiн зазнав важкої тривалої хвороби. Пiшла до свого стола й
низько нахилилась над паперами, щоб нiхто з подруг не бачив її
обличчя.
Крiзь останнi листи Коцюбинського, як крiзь новi великi вiкна,
линуло свiтло на їх взаємини. I ясно їй тепер, що мрiї її не
здiйсняться нiколи i не можуть здiйснитись. Що не їхня воля тут
вирiшує.
I в тисячу разiв краще спинитися, сказати самим собi: годi. Треба
мати здоровий глузд i не дурити самих себе дитячими мрiями.
Довкола неї схилились над своїми столами подруги. Чому вони
спокiйнi i щасливi, а вона терпить муку? Чому минають лiта її, а вона
шукає i не знаходить собi затишного кутка?..
Адже їй уже цiлих двадцять вiсiм рокiв. Чого чекати?.. Її подруги
значно молодшi за неї. В кожної з них є вже своя родина i тихий
радiсний вiдпочинок пiсля роботи. А хiба вона не має права на такий же
вiдпочинок?
Сьогоднi мати докоряла їй за дружбу з Коцюбинським. Дехто з
знайомих теж догадуються i часто позирають на неї неприємним iронiчним
поглядом. Що вони розумiють?..
Її сестра Надiя знає про все. Вона одна, звичайно,не докорятиме
їй, бо сестра особлива, незвичайна людина, i має своє розумiння
людського щастя. Марина розповiла Надiї про Коцюбинського. Вони
обмiнялись таємницями. Надiя розказала про свою роботу з пiдпiльним
гуртком робiтникiв тартака. Це робить життя її якимось особливо
реальним, перспективним. Вона почуває себе майже щасливою. Надiя не
сумує за щастям – i це основне…
Вiдчинились дверi, i Михайло Михайлович пройшов через загальну
кiмнату до телефону.
Марина встигла мигцем глянути йому в обличчя i непомiтно для iнших
подивитися вслiд на його постать. Вона бачила замисленi очi дорогої
для неї людини. Тодi рiшуче пiдвелася, про людське око взяла зi стола
якiсь папери i пiшла з кiмнати слiдом за ним. Вона йшла покiрно,
неначе пiд навiянням його глибоких чорних очей.
I ввечерi вони знову зустрiлись недалеко вiд приплаву на Деснi, де
в їх розпорядженнi завжди був човен знайомого Коцюбинському сторожа
приплаву Ками-щука.
Зустрiтися саме тут, на Деснi, захотiла Марина. Постiйне «їхнє
мiсце» за кладовищем на горi було в чудовiй мiсцевостi, але там було
мало простору. Вони примушенi були здебiльшого сидiти на однiм мiсцi.
Марина хотiла бiльше простору, бiльше свободи для руху i для її
молодого жiночого серця. Тiльки про це своє бажання вона й сказала
Михайловi Михайловичу, коли посходила з непотрiбними їй паперами повз
телефон i Коцюбинський просив її про зустрiч…
Михайло Михайлович мовчки проводив човен пiд самим берегом, де
була повiльнiша течiя. Вiн напружено веслував. Марина теж не
озивалася.
Повз них пропливало багато човнiв. Було темно, їх не впiзнавали.
За мiстом впевненою рукою Михайло Михайлович скерував човна до
берега, i вони швидко зiйшли на високу, зарослу травою, пiскову
кучугуру. Посiдали на траву i кiлька хвилин споглядали темну, немов
принишклу Десну.
– Я думаю,перша почала говорити Марина,– що сьогоднiшня наша
зустрiч, певне, зайва. Нащо це? Хiба вiд цього кращає наше життя? Ми
тiльки мучимо самих себе. I для тебе щодалi все це робиться важче.
Тепер ця iсторiя з моїм листом… Вiра Iустинiвна пiд час моєї
вiдсутностi була в нас, говорила з моєю матiр’ю.
Михайло Михайлович рвучко звiвся й сiв бiля Марини.
– Вона була в твоєї матерi?– гостро, з несподiваною рiшучiстю
запитав вiн.
– Була.
– Але я про це не знаю…
– Була, любий мiй… I, певне, ще буде, якщо ми не спинимося в
своєму безумствi. Адже те, що ми з тобою робимо, безумство… Хiба можна
це назвати якось iнакше? Скажи ж менi по щиростi…
Коцюбинський кiлька хвилин мовчки, нерухомо дивився на рiку, де
зрiдка вже пропливали човни, перетинаючи тремтячу стежку вiд мiсяця,
що пiдводився з-за дальнього лiсу.
– Нам треба,– продовжувала Марина,– спинитися. Останнiй iнцидент
завдав нам немало прикростей i мук. Наступний, певне, буде страшний,
вiн зруйнує нас, знищить, як ураган.
– Тобi страшно моєї дружини?– запитав Коцюбинський.
– Нi, не її.. Але Вiра Iустинiвна буде перша… Вона почне, а
докiнчать iншi… Недаремно вона загрожувала, коли говорила з матiр’ю. В
її погрозах є багато й реального. Ми про це нiколи не думали. А
тимчасом на її боцi все те, що диктує всiм нам свою волю, чого ми з
тобою не зможемо нiколи перемогти.
Марина говорила про їхню нещадну чернiгiвську дiйснiсть. Михайло
Михайлович розумiв i, здавалося, погоджувався з нею.
– Нам з тобою, любий, не встояти проти всiх. Нас переможуть,
зiтруть… Пригадуєш, як позаторiк ти сам читав менi в «нашому куточку»
сторiнки з «Анни Каренiної»? Чи, може, ти вважаєш її смерть
самогубством?
Михайло Михайлович повернувся до Марини i взяв її руку в свої.
Вона не забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався.
– Якi жахливi думки ти висловила допiру… Звичайно, я не вважаю, що
Каренiна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсiм iншi
часи.
Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але
завжди при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла
стримати почуттiв. Такою любив її Михайло Михайлович.
– Нi, нi, не кажи цього,– заперечила вона,– часи тi ж самi…
Принаймнi для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечуєш менi, щоб
тiльки втiшити мене, заспокоїти. Але менi все ж здається, що ми з
тобою сучасники Каренiної. I надовго, ще залишимося такими. I тобi
нема чим заперечити менi. Я ж тобi зможу це довести.
Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Вiн усмiхався
вибачливо. Не бояпся жодної небезпеки i трохи iронiчно ставився до її
слiв. Вiн i сам багато мiркував над тим, про що говорила вона, але не
вiрив нi в що лихе.
– Так, так,гаряче продовжувала Марина,я мала час останнiми днями
про дещо подумати i прийшла до одного гiркого для обох нас
переконання.
– Хороша моя, не захмарюй даремне своїх думок. Ми з тобою ще дужi
i маємо волю…
– Але ти мене спочатку вислухаєш?..
– Звичайно… якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме i кого ти маєш
на увазi?
– Я маю на увазi i ворогiв твоїх… i друзiв. Коцюбинському здалося,
що вiн здригнувся. Вiн теж думав про друзiв i ворогiв… Тепер вiн
слухав уважнiше.
– Пригадуєш, як ти нервувався, коли в широкому колi людей один з
твоїх опонентiв сказав про тебе, немовби ти зовсiм не демократ, а
тiльки вдаєш iз себе такого?..
– Це було свинство, демагогiя… Для подiбного обвинувачення не було
нiяких пiдстав.
– А що йому до того – є пiдстави чи немає?.. Головне – очорнити,
заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподiбнiсть
брехнi… Однi цьому не повiрять, зате повiрять iншi. Значить, мети
досягнуто. Важливо завдати супротивниковi вiдчутного удару. Доберуться
подiбнi людцi i до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного
репортера i напишуть у газетi всякої небувальщини про побут вiдомого
українського письменника. Нашi взаємини їх цiкавитимуть тiльки як
привiд для обвинувачення тебе, наприклад, у розкладi або в порушеннi
основ сiм’ї…
– Мовчи, Марино.
– Не слiд мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тiльки, як
заметушаться вороги, та й дехто з приятелiв, коли подiбнi бруднi чутки
пролунають по Чернiгову, а можливо й далi…. Тодi вже вони вживуть усiх
заходiв, щоб тебе зацькувати. I хто знає,може, їм пощастить досягти
свого.
– Нiколи! – вигукнув обурено Коцюбинський.– Тi, що знають мене,
нiколи не поймуть вiри.
– Ну, то повiрять тi, що менше знають тебе…
– Але що ж ти хочеш пропонувати? Кiлька хвилин Марина не
вiдповiдала. Тодi продовжувала:
– Я хочу лише довести, що необов’язково гинути пiд поїздом, як це
було з Каренiною. Можна загинути пiд чоботом своїх же приятелiв…
– Марино,пiсля довгої мовчанки заговорив нарештi Михайло
Михайлович,– Маринко, але ж ти потрiбна менi. Чотири роки нашої дружби
зрiднили нас. Хто ж у мене є, окрiм тебе? Нiколи нашi взаємини не
скидалися на флiрт, перелюбство. Невже ж ми повиннi розiйтися тепер
тiльки тому, що декому наша дружба не до серця? Невже ми такi
слабкодухi, щоб так легко поступатися?..
Мiсяць пiдбився високо i свiтив їм збоку в обличчя.
– Ти не покинеш мене нiколи. Я навiть не уявляю цього.
– Але ж ти знову забуваєш…
– Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд…
– Нi, залиш – зайве…
Коцюбинський пiдвiвся. I Марина раптом згадала, яким приходив вiн
завжди на їх зустрiчi. Скiльки веселощiв, дотепностi, скiльки жвавостi
i жартiв виявляв вiн тодi. Скiльки винахiдливостi i глибини ховалося в
його думках!.. Тепер… I що тяжче було йому розв’язувати заплутанi
вузли, тим бiльше безсилою пiти вiд нього почувала себе Марина.
– Здається, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома.
Вiн зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав
сходити до човна, пiдтримуючи Марину однiєю рукою.
Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човнi.
Низькi береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкiстю.
Марина промовила:
– Чернiгiв засмоктує нас.
– Що ти хочеш сказати?
– Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звiдси, то покинь
це мiсто тимчасово, хоч на кiлька мiсяцiв.
– Чому ти раптом згадала про це?
– Не знаю… Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили
ми на березi. Тобi потрiбне не тiльки лiкування в лiкарiв, тобi
потрiбне нове сонце, новi люди, якесь нове життя, бодай на кiлька
мiсяцiв.
I Коцюбинський раптом непомiтно всмiхнувся радiсною, теплою
усмiшкою: вона знову немов вiдгадала його думки…
Вiн простяг до Марини руки i, торкаючись її теплих нiжних долонь,
промовив:
– Ти пригадуєш – ми разом читали сторiнки з романа «Мати»?
– Звичайно. Чому ти згадав про це?
– Я поїду до Горького. Ще тодi, коли ми читали «Мати», я остаточно
вирiшив їхати до нього. Це не так легко здiйснити, але я почуваю, що
мушу бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслiдуючи загальну
моду, поїхати до Ясної Поляни, щоб дiстати вiдповiдь, чи був
самогубством вчинок Каренiної… Але я поїду до Горького. Там нове
сонце, новi люди… Хоч на один мiсяць я покину цю прокляту тюрму i
вирвусь на волю.
Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав i схопив за
ланцюжок човна.
А дома Коцюбинський застав записку вiд Чижа, що не дочекався його.
Смiливий адвокат в досить дошкульному тонi писав своєму друговi:
«Радiйте. Є чутки, що вашi просвiтяни вiтатимуть археологiчний з’їзд
чорносотенцiв. Хай живе мерзота!.. Цiлую мого нещасного друга. Чиж».
Одного разу пiсля, роботи Коцюбинський зустрiвся недалеко вiд
статбюро з сестрою Марини – Надiєю Загiрною. Було помiтно, що вона
чекала його на вулицi. Та й сама вона вiдразу ж про це сказала.
– Спецiально прийшла, щоб побачити вас… Якщо не пошкодуєте для
мене десяти хвилин…
Михайло Михайлович погодився, хоч нiчого приємного вiд цiєї
розмови не чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надiю, мабуть,
уповноважила на подiбну розмову з ним уся родина Загiрних. Вiн для них
– у ролi облесника!.. Все це неприємно, прикро…
З Надiєю вiн уже був трохи знайомий. Вiд Марини вiн знав про її
сестру досить для того, щоб добре її уявляти собi. Знав про її
революцiйнi настрої i вважав її за дуже серйозну людину. Тим бiльше
йому було прикро, що передбачалася розмова в досить обивательському
планi.
Вони завернули до однiєї з безлюдних бiчних вулиць i пiшли поволi.
Розмова мала бути конфiденцiальна. Про це принаймнi попередила Надiя
Загiрна.
– Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить
вiд того, як ви до неї поставитесь. ;
Коцюбинський глянув у обличчя дiвчини. Воно враз зробилося суворим
i напруженим.
Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором
обличчя i тонкими губами Надiя нагадувала Марину. Проте вираз обличчя
її був суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всмiхнутися.
Тимчасом, як очi Марини майже кожної хвилини випромiнювали приємну,
теплу веселiсть. Темний її одяг тiльки пiдсилював її сувору вдачу.
– То яка ж справа?
I Михайло Михайлович втомлено i покiрно всмiхнувся. Надiя не
помiтила його усмiшки.
– Я чула вiд Марини, що ви маєте виїхати i на досить довгий час.
Дехто з моїх знайомих… цiла група людей, що вiд їх iменi я говорю,
дуже хотiла б послухати щонебудь iз ваших творiв.
Коцюбинський раптом зрозумiв: вiн помилився щодо теми їх розмови,
йому було приємно.
– Це хто – вчителi?
– Нi… нi… здебiльшого молодь. Невеличкий гурток людей, шо давно
хочуть з вами зустрiтись. Молодь…
Люди серйознi, приємнi…
В нього народжувався добрий настрiй. Значить, замiсть нудної
розмови вiн почув пропозицiю зустрiтися з своїми читачами.
– Але я хотiла вас попередити, щоб у нас не було нiчого
недоговореного…
Коцюбинський здивовано глянув на неї. Її обличчя зробилося ще
суворiшим, навiть немовби злим.
Зовсiм притишеним, рiвним i спокiйним голосом промовила:
– В наш час подiбнi зiбрання не схвалюються громадською думкою.
Вони навiть можуть бути дуже небезпечнi для учасникiв подiбних, нехай
i лiтературних вечорiв…
– Байдуже…
I Коцюбинський iронiчно усмiхнувся, додавши:
– Губернатор мене знає…
– Ну, i друге: раз уже подiбнi зiбрання викликають певну пiдозру з
боку начальства, то на зiбраннi ви зустрiнетесь не з гiмназистами, що
часто влаштовують благопристойнi лiтературнi вечiрки, а з людьми
смiливими i рiшучими, такими, що, мабуть, нiчого в життi не бояться.
Це вас не лякає?..
Коцюбинський не образився, але з виглядом певної зверхностi
подивився на дiвчину. Проти нього вона була дiвчинкою, але розмовляла
з ним наче з хлопчиськом.
– Будьте спокiйнi… Такi люди йому подобались.
Вона дякувала, i Коцюбинському здалося, що вона пробувала
всмiхнутися вдячною стриманого усмiшкою. Згодом, при нагодi згадуючи
цю розмову, Михайло Михайлович сказав якось Маринi:
– Твоя сестра така стримана й сувора, що нагадує гiмназiальну
класну даму. Коли б я не знав про неї iншого…
– А її в гiмназiї вважають за одного з найсуворiших педагогiв…
Причому думають, що вона цiлком вiддана начальству й своїй роботi
– Дивно…
– Нiчого дивного: в гiмназiї вчаться купецькi доньки, попiвни та
рiзнi панночки. Вона їх ненавидить, певне, за їх батькiв. Тому сувора
i нещадна до гiмназисток. А начальству це навiть до вподоби.
– Але їй, мабуть, важко поєднати викладання в гiмназiї з роботою,
скажiмо, в пiдпiльному гуртку.
– О, цього i я не можу збагнути… В нашiй родинi Надiю нiхто до
кiнця не розумiє. У неї якась не жiноча вдача. Знайомi, якi не знають
про неї того, що знаємо ми, пророкують їй за її сувору i тиху вдачу…
жiночий монастир… Так i кажуть – це ж уже черниця… Згадують навiть для
аналогiї тургенєвську Лiзу…
Приглянутися ближче до Надiї Загiрної Коцюбинський змiг на
лiтературному вечорi, що його, як з’ясувалося, вона ж i органiзувала.
А проте вечiрка, швидше нагадувала б нелегальне зiбрання, коли б не
дехто з осiб, що їх зовсiм недоречно запросив сам Михайло Михайлович,
вважаючи себе вправi це зробити. Адже його попереджали про вечiр, а не
про збори…
Будучи завжди ретельним i точним, вiн i сюди прийшов трохи зарано
i застав тiльки Надiю Загiрну й одного молодого робiтника з махоркової
фабрики – Камищука.
Постать робiтника вiдразу привертала увагу енергiйним обличчям i
водночас майже дитячою безпосереднiстю. Пишна бiлява чуприна,
сухорляве, грубо засмалене обличчя, вишита косоворотка пiд чорним
пiджаком i блискучi м’якi чоботи.
Довiдавшись про його прiзвище, Михайло Михайлович вiдразу
зацiкавився. Молодий робiтник був син добре знайомого йому сторожа з
чернiгiвської пристанi, що iнодi брав читати деякi книжки з бiблiотеки
Коцюбинського.
Михайло Михайлович сказав:
– Вашого батька я добре знаю… Ми з ним близько знайомi.
Камищук, що вперше бачив уже добре вiдомого йому з переказiв
письменника Коцюбинського, заворожено дивився йому в очi, неначе
хотiв, але не мав сили щось промовити.
Надiя Загiрна зрозумiла це й непомiтно для iнших шепнула
Коцюбинському:
– Вiн читав вашi твори, дуже хотiв зустрiтися з вами i тому трохи
в замiшаннi.
З того, як вiльно поводилась Загiрна з Камищуком i як вона
подивилась на нього, Михайло Михайлович зрозумiв, що вони знайомi були
вже чималий час.
Камищук нiяково всмiхнувся й зашарiвся. Вiн не знав, як йому
поводитись в незвичному для нього товариствi письменника.
Сходилися швидко. Михайло Михайлович помiтив, що в обох великих
кiмнатах, де мало вiдбутись читання, зiйшлося вже чимало народу. Серед
iнших Михайло Михайлович побачив i двох своїх спiвробiтникiв по
«Просвiтi» – Сулиму i Прокопенка. Коли Коцюбинський днiв зо два тому
при зустрiчi прохопився словом про свiй вечiр, вони почали проситися,
щоб вiн дозволив їм прийти. Михайло Михайлович запросив їх. Тепер
обидва знайомi пiдiйшли до Коцюбинського, привiтались i, якiсь
розгубленi i збентеженi, мовчки посiдали на канапу в дальньому кутку
кiмнати. Певне, незнайомi їм люди, що зiйшлися тут, були зовсiм не з
тих, кого вони сподiвались побачити
Надiя Загiрна, що була тут у ролi розпорядницi, хоч i намагалась
бути з ними ласкавою i привiтною, теж була їм не по серцю. Прокопенко
раз у раз знизував плечима, немов вiд холоду, а Сулима у вiдповiдь
кривив губи.
Михайло Михайлович пройшов до другої кiмнати.
Там точилась розмова. Пiдiйшла Надiя.
– Почекаємо трохи чи почнемо читання? – запитала вона.
– Ще маємо час, трохи зачекаємо.
Загiрна знову щось хотiла сказати Коцюбинському, та вiн поспiшно
спинив її рухом руки. Вони пiдсiли до гурту.
Тут здебiльшого були робiтники з махоркової фабрики Хоменка i
зараз вони розмовляли саме про свого хазяїна.
Хоменко був особисто знайомий з Коцюбинським, зв’язаний був i з
«Просвiтою». Вважав себе навiть за мiсцевого мецената. Подарував
кiлька цiнних речей до мiсцевого музею i трохи допомагав «Просвiтi»
грiшми, полюбляючи, щоб у цiй справi до нього приїздили делегати вiд
«Просвiти».
– На рiдну справу менi не шкода,– говорив вiн, тарабанячи по столу
короткими пухлими пальцями.– Багато не в силi… Маю великi витрати на
фабрицi, але що в нашiй силi – прошу, вiд щирого серця… – I вiн
пiдписував чек на двiстi карбованцiв.
Потiм вiн примушував гостей вислухати хоч кiлька сторiнок з його,
як вiн висловлювався, наукових спостережень з української народної
мови. Вiн захоплювався багатством її форм; iнодi сiдав i продовжував
свою «наукову» роботу, але кiнця їй не передбачалось.
Працювати на його фабрику йшли неохоче, i то тiльки тi, що вже
нiде не змогли знайти будь-якої роботи. Вiн запровадив десятигодинний
робочий день i платав мiзерну платню, часто зловмисне затримуючи її,
щоб робiтники бiльше набирали в борг у його ж фабричнiй крамницi.
Маючи готiвку, вони витрачали її по iнших крамницях, де було вигiднiше
купувати i крам був кращий.
Один з молодих робiтникiв розповiдав, як нещодавно Хоменко
показував своє пiдприємство губернаторовi a iншим своїм гостям, що
поз’їздилися на iменини йо’го дружини.
Хоменко повiв гостей на фабрику через пакувальнвий цех. А один з
робiтникiв, що якось заздалегiдь довiдався про гостей, надягнув личаки
i демонстративно вийшов назустрiч хазяїновi i його гостям.
Це компрометувало Хоменка. Всi знали, що вiн платить робiтникам
злиденну платню, i тепер, коли раптом робiтник вийшов назустрiч у
личаках, всi зрозумiли, що це зроблено навмисне, для демонстрацiї.
Звичайно, обурений господар звiльнив цього робiтника через годину.
Коцюбинський чув, як присутнi схвалювали вчинок робiтника. Хтось
пробував навiть розповiсти ще про подiбний iнцидент, але час було
розпочинати. Михайпо Михайлович радий був слухати без кiнця подiбнi
оповiдання i дещо з них обов’язково нотував у записнй книжцi.
«Як реально пiдходять вони до життя»,– подумав вiн, встаючи. I
вiдразу помiтив, що Сулима й Прокопенко зникли, хоч тiльки що були тут
i слухали оповiдання про iнцидент на Хоменковiй фабрицi. Можливо, саме
цього вони й не витримали.
Перед ним сидiли люди, яким вiн ще нi разу не читав своїх творiв.
Сидiли тихо, нахилившись уперед, чекаючи його слова.
Коцюбинський мав читати уривок з «Fata morgana» або новелу «На
каменi». Тепер роздумав i почав читати «Persona grata».
Камищук сидiв бiля вiкна, вiн був уважний, зосереджений. З перших
же слiв читання вiн захоплено дивився в о’бличчя Коцюбинському, що
читав виразно, чiтко, але без декламацiї i жестiв.
В паузах вiн, не поспiшаючи, оглядав присутнiх. Загiрна й Камищук
сидiли поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крiзь вiкно. Камищук
поводився трохи незвичайно. Спочатку вiн був тiльки уважний. Потiм,
коли в оповiданнi вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук
нервовими рухами скрутив цигарку i запалив. I далi вiн весь час
скрипiв стiльцем, палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах.
Дехто незадоволено поглядав на нього, але вiн на це не зважав.
Нахилявся вперед i забував навiть змахнути пишну свою чуприну, що
спадала йому на чоло.
Коцюбинський прочитав, як Лазар повiсив дiвчину, в якої золотi
волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, i тiло дiвчини в
бiлому мiшку закрутилося на нiй. Камищук раптом пiдвiвся, мiцно
вхопився за гнуту спинку стiльця поперед себе i немов хотiв стрiмголов
кинутися в бiйку. Очi заяснiли, заблищали… Вiн не сiдав, поки й не
закiнчилося оповiдання.
Потiм, коли розмови були саме в розпалi, Коцюбинський вийшов
вiдпочити на свiже повiтря. Вiн помiтив, як за кiлька хвилин перед ним
вийшов Камищук. Тепер вiн стояв пiд вишнею, ледве помiтний в
вечiрньому мороцi. Михайло Михайлович пiдiйшов. Вiн помiтив, як
нервово, все ще хвилюючись, палив цигарку Камищук.
Вийшло так, що вони не говорили про читаний твiр. Михайло
Михайлович бачив, що молодий робiтник якось надмiрно схвильований.
Коцюбинський не розпитував його про враження. Розмовляли про
Камищукову роботу, про книжки, якi вiн читає, про Петербург, де бував
Коцюбинський i куди вабило Камищука. Потiм Коцюбинського покликали:
прийшла Вiра Iустинiвна й принесла телеграму з Львова. Телеграма була
важливого змiсту, але не така термiнова, щоб дружинi треба було через
неї забиватися аж на протилежну околицю мiста i показати Коцюбинському
телеграму на годину-двi ранiше, нiж вiн мiг би її прочитати вдома.
Михайло Михайлович розумiв, що дружина прийшла не для того, щоб
передати телеграму. I не тому, що вона думала, нiби вiн мiг зустрiтися
тут з Мариною, йому добре вiдоме було самолюбство Вiри Iустинiвни.
Вона нiколи не пiшла б спецiально для того, щоб перешкодити їх
зустрiчi. Причини, очевидно, були iншi.
I вони незабаром вияснились.
Увечерi до Коцюбинського зайшов давнiй знайомий – Левицький. Вiн
попередив Вiру Iустинiвну про характер лiтературного вечора, що про
нього довiдався вiн, зустрiвши випадково Судиму i Прокопенка. Вiн
трохи налякав Вiру Iустинiвну, i вона сама поспiшила до чоловiка. До
речi, для цього був видимий привiд – телеграма.
Коцюбинський мрiяв, як тiльки звiльнять з-пiд арешту сестру, взяти
вiдпустку мiсяцiв на два i їхати на Капрi. Ольгу незабаром звiльнили.
Та вiд подорожi за кордон довелося вiдмовитися i в цьому роцi. Знову
бракувало грошей.
Великий борг чернiгiвському банковi висiв повсякчас над головою.
Вiдтодi, як була куплена невеличка садиба на Сiверянськiй вулицi, борг
тяжiв над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести
банковi черговий внесок i проценти. Михайло Михайлович поспiшно писав
благальнi листи знайомим по рiзних редакцiях i видавництвах. Його
рятували.
Аркуш розкiшного паперу вiд чернiгiвського мiського банку лежав у
нього на столi. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи
подiбнi листи.
«Щоб уникнути публiкацiї про продаж закладеного Вашого нерухомого
майна. Правлiння Банку покiрно просить Вас поспiшити з внесенням
належних вiд Вас термiнових виплат».
Зiбрано було всi заощадження, зроблено дрiбнi позички в друзiв,
приєднано грошi, вiдкладенi на лiкування й подорож,– i все це довелося
вiднести до банкiвської каси. Та й iншi справи зовсiм не спрiяли
тривалому виїзду з Чернiгова.
Вже напередоднi археологичного з’їзду Коцюбинський довiдався, хто
саме з просвiтян готується вiтати з’їзд. Вiн негайно заявив, що в тому
разi, коли це робитиметься вiд iменi «Просвiти», вiн вийде з ради i
взагалi покине товариство. Частина членiв ради схвалювала тактику
Коцюбинського, iншi висловлювались проти нього. Були й такi, що
утримувались i мовчали, але в їх мовчанцi було мало втiхи.
Наближався день вiдкриття з’їзду. Чекали на графиню Уварову.
Чернiгiвськi вiрнопiдданi поводились нахабно i захвало. Попи по
церквах виголошували проповiдi про «богоспасаємий град Чернiгiв i його
тисячолiтнi святинi».
Перед самим з’їздом приїхав у ролi почiтного гостя вiдомий
журналист i не менш вiдомий чорносотенець Анатолiй Савенко. Вiн
спiвробiтничав у таких погромницьких органах, як «Киевлянин» i «Новое
время». З’їзд мiг стати головною подiєю для преси.
Савенка зустрiчали з помпою на вокзалi вузкоколiйної залiзницi, що
зв’язувала Чернiгiв з Крутами. Напередоднi з’їзду ввечерi його прийняв
у себе губернатор.
Чимала частина мiсцевої iнтелiгенцiї вважала цi днi iсторичним
святом для рiдного мiста. В зв’язку з цим «святом» багато єврейської
людностi заздалегiдь обачно утекла з Чернiгова…
Нарештi вiдкрився з’їзд. Головувала на урочистому засiданнi
графиня Уварова.
Розкопали десь древнього Iловайського, що сам по собi нагадував
археологiчну знахiдку. На з’їзд вiн з’явився у вiцмундирi,
пiдтримунаний попiд руки. Його появу зустрiли навiть вiршом:
Вот воитель всех варяг
Наш учитель Иловайский…
Активiзувався серед своєї групи вiрнопiдданих губернський
предводитель дворянства Комаровський.
А в залi з ненавистю шукав своїх супротивникiв невгамонний i
єксцентричний Савенко.
З’їзд був оголошений святом росiйської православної iнтелiгенцiї.
Михайло Михайлович вiдразу ж назвав це збiговище образою для кращої,
демократичної iнтелiгенцiї i насильницьким приниженням її перед
жандармським чоботом.
I справдi. Коли серед численних привiтальних телеграм – вiд
митрополита Флавiана, Сухомлинова, генерал-губернатора i iнших –
почали читати телеграму чернiгiвського земства, її не дали закiнчити.
Ледве встигли прочитати: «На свiтаннi нового життя вiтаємо вступ у
друге тисячолiття славної iсторичної путi. Будемо вiрити в полiпшення
умов нашого життя…», як зала дворянського зiбрання, де лише годину
тому всi в побожному настрої вислухували урочистий молебень на честь
з’їзду, задвигтiла вiд гуркоту, вигукiв, метушнi. Чорносотеннi
делегати влаштували шумову обструкцiю, намагаючись не дати пролунати в
залi жодному «єретичному» слову.
А хтось iз делегатiв вилiз на стiльця i, перекриваючи всiх своїм
басом, горлав на всю залу: «Чорний ворон нiколи не почервонiє…»
Якийсь дiдусь намагався пiдтримати цей вигук своїм хрипким «ура»,
але його не почули…
I протягом усього з’їзду голос передових учених звучав кволо i
потопав у шумi збiговиська.
Коли органiзатори з’їзду спробували через мiсцеву українську
iнтелiгенцiю влаштувати виступ видатних кобзарiв, то Коцюбинський та
ще дехто з кола їх знайомих доклали всiх зусиль, щоб ця спроба
зустрiла бойкот. Спiвцi народу не повиннi були виступати перед цими
людцями.
В цi днi Коцюбинський був знервований. Марина помiчала це й
розумiла причини. В статистичному бюро пiд час роботи вона поклала
йому на стiл записку: «Вгамуй свої нерви й не хвилюйся: однаково ти
безсилий боротися з ними. А допомоги тобi нiхто не подасть…»
Так, треба було дiяти, боротися… Та вiн не знав, з ким i як.. В
днi загального приниження культурного Чернiгова вiн ходив пригнiчений
i лютий. Просвiтянськi «спiльники» вiдмовились слухати його порад.
Бiльше того: зiбралась група, яка пiднесла з’їздовi урочисту адресу i
взяла активну учасгь у засiданнях «археологiв». Розлютований
Коцюбинський пiдняв у «Просвiтi» бурю i назвав цих людей негiдниками,
а з’їзд – напiвхулiганським. його лайка на адресу з’їзду набула
розголосу.
Слiд було чекати неприємностей. Та не до них було тепер.
Вiн викликав до себе в земство Чижа. Вони замкнулися в кабiяетi.
– Коли закiнчується це хамство?
– Кажуть, сьогоднi ввечерi,– вiдповiв, як завжди спокiйний, але
готовий до всього гострого i уїдливого, Чиж.
– На завтра я скликаю раду «Просвiти»… Я не хочу бiльше бруднити
своє iм’я спiвробiтництвом з друзями чорної сотнi. Я ставлю своєю
метою боротьбу з ними як i з тими просвiтянами, що хочуть повести нашу
культуру шляхом Грiнченка, Пчiлки i подiбних до них. I якщо їх
бiльшiсть у проводi «Просвiти», то, щоб з ними боротися, треба
спочатку покинути «Просвiту».
Чиж сидiв у своїй улюбленiй позi – потонувши в глибокому крiслi.
Вiн поклав ногу на ногу, потягнув себе за вуса i поволi й глибокодумно
проказав:
– Я теж не хочу мати нiчого спiльного з цими людьми.
Пiсля служби вони обидва пiшли до «Просвiти» – треба було
органiзувати на завтра термiнове засiдання ради.
Ввечерi другого дня Коцюбинський, ретельний, як завжди, з’явився
на засiдання точно о восьмiй. Але ще нiкого не було. З’явився Чиж i
вiдразу ж поринув у крiсло, з якого тепер стирчали по сторонах тiльки
гострi кiнцi його вусiв. Коцюбинський чекав. Вiн опанував себе в такiй
мiрi, що навiть змiг сiсти за свою чергову роботу. Взагалi пiсля
вчорашньої розмови з Чижем вiн почував себе мiцнiшим i рiшучiшим. Вiн
знав, що дехто його пiдтримуватиме.
Члени ради не сходились. Коцюбинський розумiв: усi знали, в якiй
справi їх кликано i, певне, вирiшили не приходити зовсiм. Проте,
згодом прийшло кiлька прихильникiв Коцюбинського i дехто з опозицiї.
Прийшли Сулима й Прокопенко, певне, з метою розвiдати, що робиться в
«Просвiтi». Було ясно: засiдання навмисне зiрвано. Бiльшiсть членiв
ради, очевидно, була зацiкавлена вiдкласти важливе засiдання на
невизначений час.
I справдi, почав дехто говорити про те, щоб вiдкласти засiдання
ради. Михайло Михайлович обурився. Вiн говорив рiвним, але пiдкреслено
гострим тоном. У цьому тонi вiдчувалося велике обурення людини, що
зважувалась не спинятися нi перед чим.
– Якщо їх бiльшiсть…– промовив вiн з виразом гидливостi на
обличчi…
– Кого? – перервав, виступаючи наперед, Прокопенко.
– Тих, що разом з вами, пане, вiтали хулiганський з’їзд, тих, що
хотiли б посадити Україну на чумацьку мажу, тих, що аплодують у залi
суду вихвостiвським дукам. Я не бажаю сидiти з ними отут, за цим
громадським столом…
В кiмнатi здiйнявся галас, якого ще нiколи з часу заснування
«Просвiти» тут не було. Галасували, вигукували образи на адресу голови
товариства Коцюбинського, сперечалися мiж собою.
Тiльки Чиж за весь час не прохопився жодним словом – все сидiв у
крiслi в тiй же позi, тяжко замислений i мовчазний. Якась думка чи
здогад нiби прикували його до крiсла.
Нiхто не намагався вгамувати десяток розпалених людей.
Серед вигукiв i галасу недругiв i друзiв Коцюбинський з
пiдкресленим спокоєм склав свої папери до шухляди, замкнув її, поклав
ключа на стiл i мовчки, не поспiшаючи, вийшов.
Дома в передпокої побачив чуже пальто i бриль. Його зустрiла
сестра Лiдiя.
– Чиє це?
– Пана Василевського.
Коцюбинський мовчки й розгнiвано повернувся й пiшов з хати. Лiдiя
вийшла за ним. На ганку вона взяла його за руку.
– Ти йдеш? Незручно… В тебе гiсть.
– Це не в мене… Чого йому треба?
– Вiн приїхав запросити всiх нас i тебе до себе в маєток на «Вовчу
гору».
– Лiдiя! – раптом лагiдним i тихим голосом промовив Михайло
Михайлович. Вiн любив свою хвору сестру.– Ти знаєш, менi надто
неприємно зустрiчатися з цим паном. Не до смаку менi його вдача, його
життя, фiзiономiя,– все це тiльки дратує мене… Я знаю його понад
двадцять лiт i не хочу його приятельства… Я повернуся пiзнiше… Думаю,
вiн довго не буде.
– Дозволь i менi пiти з тобою.
– Не слiд… Вiдпочивай. Менi треба походити самому.
Стукнувши хвiрткою, пiшов вiн до мiста, а потiм повернувся й
поволi рушив на Холоднi Яри, до порожнiхi закуткiв i безлюдної
Болдиної гори.
Уже кiлька рокiв вiн намагався не зустрiчатися з помiщиком
Василевським.
З ним познайомила його Вiра Iустинiвна ще до їх одруження, в
Києвi, i Василевський мав два маєтки – на Полтавщинi i бiля Чернiгова
на хуторi «Вовча гора», де якось гостювали на запрошення господаря й
Коцюбинськi.
Вiн був уже лiтньою людиною, мав виплекане обличчя й носив широку
м’яку бороду. Скидався на переодягнутого попа. Вiн i справдi був дуже
релiгiйний, хоч i видумував, вiдповiдно до моди, всiлякi мотиви для
своєї побожностi. Це, звичайно, не заважало його численним судовим
суперечкам з селянами за потрави, пiдпали, крадiжки. Особливо боявся
вiн пiдпалу. Пiсля дев’ятсот п’ятого року селяни майже кожного лiта
пiсля жнив пробували пускати пановi червоного пiвня.
Його святеннiсть була огидна Коцюбинському, i вiн не йшов нi на
яке зближення з Василевським, незважаючи на всi спроби дружини. Пiсля
одного випадку в гостинi у власника чернiгiвських тартакiв i
махоркової фабрики Хоменка Михайло Михайлович поклав собi уникати
всякої зустрiчi з Василевським.
На якомусь родинному святi в Хоменкiв один гiсть, користаючись з
присутностi там Михайла Михайловича, почав розмову про українську
лiтературу й про окремi твори Коцюбинського. Василевський i собi
встряв у розмову
– Я не бачу,– сказав вiн,– достатньої рацiї в iснуваннi
української лiтератури. Мовою вона може бути близька тiльки мужиковi,
та й то вiдсталому. Але мужик не пiднявся до розумiння мистецтва й не
скоро розiв’є вiн у собi високий смак. йому нiколи читати лiтературу.
Отже, якщо українська лiтература має пристосовуватися до низького
смаку мужика, вона нiколи не буде на рiвнi європейської лiтератури…
Потiм трапилось те, чого Коцюбинський без сорому не може згадувати
ще й тепер. Несподiвано почала говорити Вiра Iустинiвна. Вона
висловила думку, яку найменше готовий був почути вiд неї її чоловiк.
– За винятком деяких оповiдань,– промовила вона,– твори Михайла
Михайловича не пiдходять для народу, вони написанi тiльки для
української iнтелiгенцiї…
Це було тим громом, що приголомшив його i прикував до мiсця,
позбавивши на хвилину руху i мови. Вiн вiдчув якусь жахливу
катастрофу. Вiн лише бачив, як iншi вдоволено дивились на його
дружину, а Василевський вибачався перед нею i запобiгливо пояснив, що
вiн у своїх словах зовсiм не мав на увазi пана Коцюбинського.
Було гидко i важко. Чи слiд було сперечатися з цими людьми?..
Коцюбинський вийшов. У передпокої попрощався з господарями i пiшов,
посилаючись на те, що раптом почав себе недобре почувати. Та й справдi
вiн був наче хворий. Так, виходить, цiлих пiвтора десятка лiт вiн не
знав, якої думки його дружина про нього, про його народ i мету, за яку
так багато i гаряче говорили вони ще замолоду, його оганьблено
прилюдно, безжалiсно… Адже його дружинi вiрять: Вiра Iустинiвна Дейша
має давню репутацiю громадської дiячки…
Тепер Василевський знову тут… Чого цi люди путаються навколо
нього?..
В серединi вересня Коцюбинський одержав з ради «Просвiти» письмове
повiдомлення:
«Високоповажний Михаиле Михайловичу! Рада товариства «Просвiти»
має честь сповiстити Вас, що вона одержала од пана чернiгiвського
губернатора наказ, в якому вiн своєю властю виключає Вас з членiв
товариства.
Рада».
Отже, вiн неблагонадiйний в полiтичному вiдношеннi, шкiдливого
напрямку особа!
Нiхто в радi не обурювався, нiхто не протестував проти
губернаторової сваволi.
I лише тепер Коцюбинський зрозумiв, чому мiсяць тому не з’явилися
члени ради на останнє скликане ним засiдання: вони волiли зачекати,
коли невгодний їм голова ради буде усунутий i, певне, мали для цього
якiсь пiдстави.
Так завершилося тисячолiття богоспасенного мiста Чернiгова.
Напередоднi рiздва Коцюбинський приїхав до Києва. Другого дня
зустрiв на вулицi Чикаленка.
– Який гiсть! Який гiсть! – гукав той i затягнув Коцюбинського до
себе додому.
Чикаленко посадовив гостя на диван ї сам сiв поруч Коцюбинський
дiстав цигарки. Вiн через хворi зуби раз у раз палив. Господар, не
встаючи, подав йому зi стола сiрники. I, поки той запалював, Чикаленко
зосереджено дивився на нього i якась думка промайнула на його обличчi.
Але вiн не сказав гостевi нiчого про те, що зараз подумав. Слiд було
хоч би заради чемностi говорити про справи, що близькi гостевi.
– Як здоров’я Вiри Iустинiвни?
– Дякую, добре… Вона одна серед нас не скаржиться на здоров’я. А
решта… Ви знаєте, у нас у сiм’ї кожної зими хтось хворiє обов’язково.
Це коли не рахувати постiйно хворих: мене, матерi, Лiди… Вiрi
Iустинiвнi завжди досить клопоту. А до того – в неї ще й служба.
Покинути посаду вона не може – не витримаємо.
Чикаленко примружив очi:
– Це тому, Михаиле Михайловичу, що ви в Чернiговi. Тут би вам було
легше… Принаймнi заробiтки тут кращi.
Коцюбинський не вiдповiв. Вiн поволi допалив цигарку i, не
встаючи, почав гасити її в фарфоровiй попiльничцi на столi. I, коли
загасив, вiдсунув попiльничку на середину стола i раптом промовив:
– Я вирiшив остаточно: влiтку поїду на Капрi. На це менi треба
п’ятсот карбованцiв.
– Зараз?спитав Чикаленко.
– Нi, на лiто.
– Може, в Леонтовича. Вiн тепер у Києвi. Михайло Михайлович
пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. За домом був садок. Гiлля вгиналося вiд
снiгу. Ворона сiла на каштан, i снiг сипався з гiлки вниз i ярiв на
сонцi. Лахматий собака, потопаючи в снiгу, стрибав пiд деревом i
гавкав на ворону.
Коцюбинський одвернувся вiд вiкна. Пiсля сонця i снiгу кiмната
здалася йому темною.
Проводячи Коцюбинського, Чикаленко розповiв йому про те, що так
раптово спало йому на думку вранцi. Вони не поспiшали.
– Знаєте, Михаиле Михайловичу, коли я думаю про чоловiка, що змiг
би принести замирення й згоду в нашi лави, я не знаходжу нiкого, окрiм
вас.
– Але я одiрваний вiд цього повiтря. – Це якраз i потрiбно.
– Поганий з мене миротворець.
– Не кажiть. Тут потрiбний авторитет, а ви його маєте. Не приховаю
вiд вас, що покладаю великi надiї на цi днi вашого гостювання в Києвi.
Тут ви не знатимете тiєї матерiальної скрути, що завдає вам стiльки
клопоту в Чернiговi. Ми знайдемо вам заробiток вдвiчi бiльший, нiж ви
маєте в земствi.
– Ви вимагаєте неможливого. – О, нi, Михаиле Михайловичу, ви не
враховуєте свого авторитету.
– Ви помиляєтесь: люди, яких ви маєте на увазi, особливо завзято
полемiзують зi мною.
– То дарма. Ви користаєтесь авторитетом у читачiв, а саме це й
потрiбне.
Михайло Михайлович не вiдповiв. Вони попрощались i немов якусь
порожнечу понiс у серцi Коцюбинський, самiтно повертаючись до себе.
Пiсля деяких святкових вiзитiв Михайло Михайлович потрапив до
одного знайомого на ялинку. Знайомий нещодавно повернувся з тюрми,
його обвинувачували як учасника якогось заколоту, хоча ця людина могла
тiльки спiвчувати подiбним подiям, але далека була вiд активної участi
в них. В тюрмi вiн був захворiв – тепер звiльнили на поруки.
Господар сам вiдчинив Михайловi Михайловичу дверi i довго обiймав
його у передпокою. Гостей було зовсiм мало. Микола Вiталiйович Лисенке
сидiв серед маленького гуртка, i побачивши Михайла Михайловича,
пiдвiвся й швидко пiшов йому назустрiч.
– Який я радий! – говорив вiн, обiймаючи Коцюбинського.– Я боявся
що ви не прийдете… А я хотiв узяти з вас слово, що ви не поїдете
додому, не побувавши в мене…
Володимир Леонтович розпитувався про здоров’я. Дружина Леонтовича
– дочка фiлософа Лесєвича – цiкавилась Чернiговом. З сусiдньої кiмнати
теж чути було знайомi голоси. Михайло Михайлович бачив, як вискочив
звiдти червоний, немов вiд ляпасiв, Чикаленко. Але треба було пiти й
туди, привiтатись. Та й цiкаво було, вiд кого це в такiй панiцi тiкав
зовсiм не боягуз Чикаленко.
Михайло Михайлович розсунув портьєру i враз побачив енергiйний
погляд Ольги Косач, що розмовляла з молодим, елеганiно вдягнутим
поетом. Вона на хвилину повернулась до Коцюбинського i, скрививши
невдоволено губи, привiталась. Михайло Михайлович скористався з того,
що вона взялася знову до розмови з безпорадним перед нею поетом,
вийшов до вiтальнi i приєднався до гуртка коло Лисенка. В цей час
прийшов Микола Садовський, який вiдразу попередив господаря, що зайшов
ненадовго, бо ще мав бути в кiлькох мiсцях. Веселий i темпераментний,
вiн одразу опинився в центрi уваги всiх.
Говорили про останнi п’єси Винниченка – «Щаблi життя» i «Мементо».
З властивою йому одвертiстю i смiливiстю Садовський сказав:
– Зараз я не можу виставляти його пєси. Наша iнтелiгенцiя менi
каси не зробить, я мушу вважати й на смак iнших моїх глядачiв, а вони
люблять те життя, якому можна вiрити, а не сумнiвнi вигадки в
статевому питаннi…
Хтось заперечив, що це в Винниченка, мовляв, вплив найновiших
європейських течiй.
– Це, звичайно, нове в лiтературi, але непотрiбне народовi,–
промовив Лисенко.– Заради народу ми повиннi вiдкинути подiбне писання.
В цей час увiйшла Ольга Косач. Вона чула останнi слова Лисенковi
i, видно, вже наготувала й собi кiлька ущипливих фраз, але господар
завбачливо попросив Лисенка до фортепiано. Микола Вiталiйович пообiцяв
був це ранiше i тому не вiдмовлявся. Всi повернулись до композитора.
Тодi Косач гукнула до себе молоду господарку i всiлася з нею на диван.
Коли Лисенко закiнчив кiлька нових своїх творiв i пiдвiвся,
Леонтович гукнув Михайла Михайловича до. сусiдньої кiмнати. Вже почали
запрошувати до вечерi. Леонтович розповiв Коцюбинському про
«Товариство допомоги», яке фiнансуватиме частково його дядько
Симиренко. Ось через це товариство Коцюбинський зможе дiстати потрiбну
йому допомогу. Сам же Леонтович починає будувати цукроварню i тому в
своєму бюджетi мусить бути тимчасом дуже обачним.
В дверях з’явилася господарка:
– Дуже вас прошу, панове!..
Ользi Косач, як старiй людинi, та ще жiнцi, пробачали багато, i
вона вiдчувала це i не була занадто стримана в розмовах, її посадовили
за столом мiж Михайлом Михайловичем i Садовським i пiсля чарки легкого
вина, коли присутнi тихо помiж себе перемовлялися, вона сказала
Коцюбинському, немов вела далi розпочату до вечерi розмову:
– А ще гiрше бути єврейським адвокатом… Михайло Михайлович
знiяковiло здвигнув плечима, а Садовський, пораючись над половиною
смаженого коропа в своїй тарiлцi, вже зрозумiв, на чий город вона
закидає, i всмiхався собi в вуса.
– Не розумiю вас, панi Ольго…– вiдказав Коцюбинський.
Тодi вона показала курячим стегенцем в бiк Чикаленка:
– Думаєте, чого вiн обороняє в «Радi» наших євреїв? Тому, що вони
дають йому до газети рiзнi об’яви i добре за них платять.
Садовський поперхнувся рибою i артистично закашляв, але усмiшка не
зникла з його вродливого обличчя. Косач подивилась на нього i знову
повернулась до Коцюбинського.
– Кожнiй газетi об’яви дають прибуток, в цьому немає нiчого
злочинного. Менi вигiднiше так, а вам якось iнакше…– вiдповiв
Чикаленко, натякаючи на антисемiтськi виступи в журналi Ольги Косач –
«Рiдному краєвi».
Коцюбинський сам написав кiлька творiв проти юдофобства. його
прикро вразили слова Пчiлки i зовсiм не задовольнила вiдповiдь
Чикаленка.
Ображена Косач вiдсунула тарiлку ї взяла серветку. Розмова
робилась тяжкою. Врятував Лисенко. Вiн раптом почав розповiдати про
виклик до канцелярiї губернатора в справах його музичної школи. Це
було цiкаво, i всi покинули свої розмови. Потiм хтось попросив
Садовського проспiвати. Вiн погодився. Хитро глянув на похнюплену
Косач i чудово проспiвав «Вот мчится тройка почтовая».
З-за стола вставали задоволенi i веселi. I Коцюбинський, хоч i не
забув розмови з Ольгою Косач, був у хорошому настрої. Микола
Вiталiйович органiзував з чоловiчих i жiночих голосiв у сумiжнiй
кiмнатi колядки.
Чикаленко з кiлькома гостями встав з-за стола i, вже стоячи,
переконував їх:
– На дворянство нема чого покладати надiї. Українi треба бiльше
таких капiталiстiв, як добродiй Володимир,– кивнув вiн у бiк
Леонтовича.– Таких, що активно пiдтримували б наш рух.
Михайло Михайлович пройшов повз них до сумiжної кiмнати. На
хвилину вiн спинився бiля камiна i стежив неуважним поглядом за
посивiлими жаринами. Вiн не хотiв залишатись на самотi з своїми
думками. Хтось торкнувся його лiктя. Це був Садовський.
– Про що замислились? Коцюбинський зрадiв йому:
– Миколо Карповичу, дайте вiдповiдь на одне хитромудре запитання.
– Охоче.
– Що б ви зробили, коли б мали химерне завдання – помирити їх?..
– Кого?
Коцюбинський повiв очима навколо.
Обличчя Саловського застигло в такому виразi подиву, що
Коцюбинський не витримав i голосно засмiявся.
– Це я пожартував… Ходiмо краще, Миколо Карповичу, до колядникiв.
Вони пiшли до гурту. Стежачи за рукою Лисенка, заспiвали разом з
iншими. I чудова колядка враз заполонила їх.
III. ТИСЯЧОЛIТНIЙ ЧЕРНIГIВ
Тепер це згадується, як давно минуле. Хоч пiсля того не минуло й
чотирьох мiсяцiв.
На початку травня тисяча дев’ятсот дев’ятого року професор
Нобелiвського iнституту в Стокгольмi доктор Альфред Iєнсен, зробивши
подорож по Українi, завiтав до Чернiгова. Професор цiкавився багатьма
давно забутими мiсцями. Був у Стародубi, був на Деснi бiля Мезина, у
Батуринi, в Полтавi. Вiн вивчав топографiю, збирав малюнки й фото,
знайомився з країною. Професор писав монографiю про великого й
грiзного шведського короля Карла XII, що рiвно двiстi рокiв тому тiкав
з України на Бендери пiсля поразки пiд Полтавою. Доктор Iєнсен з
нагоди такого славетного ювiлею вивчав шляхи, якими врятувався колись
король-завойовник…
Та сучасна батькiвщина Iєнсена мало знала свою давню знайому –
далеку Україну. Професор поклав собi привезти до Швецiї не тiльки
малюнки й фотографiї нiмих вiкових свiдкiв минулих подiй, але й живе
слово з ясних українських джерел. Вiн повiз з собою для перекладу
твори письменника Коцюбинського.
Коцюбинський готувався за кiлька днiв їхати до Європи. Його твори
були вже там.
Мрiя про Капрi мала нарештi стати радiсною реальнiстю. Вже
одержано аванс за «Дебют» i позику в касi взаємодопомоги при статбюро.
Нарештi, нiщо не перешкодить вимрiянiй подорожi. Володимировi
Галактiоновичу Короленку був надiсланий лист з проханням написати
кiлька рядкiв Горькому на Капрi про самотнього чернiгiвського
письменника. Вiдповiдь не забарилась. Володимир Галактiонович виконав
прохання, але запевняв, що потреби в рекомендацiї немає: Горький з
радiстю його прийме й без того.
I ось, нарештi, вiн вибрався в далеку подорож i, покинувши
миколаївське пекло, вже не вiдчував довкола себе здавна знайомої
мерзотностi i немов оживав духовно i фiзично у нових умовах.
Та щасливий мiсяць минув швидко, як i все лiто. Залишилися тiльки
спогади про небесну затоку в золотому кiльцi буйно встеленого
розквiтлим дроком берега, тиша i пахощi казкового острова, запальнi
розмови i дорогi образи товаришiв на «Villa Serafina».
Здається, вiн на один швидкоплинний мiсяць знайшов був на земнiй
кулi куток, якого прагнув усе життя.
Здається, давно це було… Тепер ось метушливий пароплав покинув
Днiпро i намагається перемогти швидку течiю Десни та прозорий
вересневий туман.
Коротке осiннє пальто не захищало вiд зустрiчного вiтру. Довелось
покинути палубу i споглядання ще зелених розкiшних берегiв Десни.
Щоправда, раннi вересневi сутiнi вже повивали луки й перелiски
напiвпрозорою тканиною сизого туману, але ж вiд того ще прекраснiшi й
химернiшi громадилися обабiч улюбленi береги Чернiгiвщини.
Михайло Михайлович по схiдцях зiйшов з палуби.
В «третьому класi» просто на пiдлозi лежали, як побитi, сотнi
селян – з клунками, кошиками й незадоволеними скаргами до київських
канцелярiй, тюрем, селянського банку… Гуркотiла машина, хропли люди, в
повiтрi стояв важкий дух. «Сонна Чернiгiвщина»,– з гiркою усмiшкою
подумав вiн i почав лавiрувати мiж головами, клунками, старими
дiрявими чобiтьми й новими личаками.
Салон був майже порожнiй. Лише з дальнього краю стола, повитi
цигарковим димом, як своєю брехнею, сидiли два чернiгiвськi панки.
Трохи й знайомi обидва, Дожовувалася вечеря i розпочиналась дорожня
дискусiя. Це була небезпека. Для дискусiї їм ось як потрiбний був
хтось третiй… Коцюбинський не хотiв, щоб запросили його. Повернувся в
дверях i пiшов до своєї порожньої непривiтної каюти.
Добре було б заснути. Та це мрiя. Здається, починалась «нiчниця»,
коли нiяк не вгамовується збуджене серце, коли бракує повiтря i не
зiмкнуться й на хвилину очi.
Пробув кiлька днiв у Києвi. З лiкарями треба було порадитись, з
друзями говорити. З лiкарями коротко: лiкарня або ж сухий i спокiйний
пiвдень. А ось друзi, земляки, спiльники…
В каютi теж була задуха. Не зарадив i вiдкритий iлюмiнатор.
Так от – про друзiв. «Кидайте свiй Чернiгiв, переїздiть до Києва.
Ви серед нас будете перший! I дорога ширша, i злиднiв позбудетесь, i…
Українi нашiй буде од вас бiльша користь…» Печальники за Україну!..
Дiячi!.. Проповiдники вiдродження народу! Один пише порнографiчнi
книжки… Другий хоче свою Україну посадити на чумацькi мажi… А третi –
певне, теж в iм’я народу – копирсаються на європейському смiтнику,
збирають модернi недоїдки та не нахваляться витонченим смаком своєї
«фiлософiї»… А тимчасом Терещенки й Симиренки женуть народ на буряки,
везуть черкаських грабарiв за тисячi верст, щоб тi заробляли їм
мiльйони, вгамовують страйкарiв з допомогою полiцiї i жертвують своїй
iнтелiгенцiї карбованця на книжечку для народу…
Машина стугонить невтомно. Хлюпощуться колеса в деснянськiй
каламутнiй хвилi. Спить народ у третьому класi покотом, один на
одному, пiдклавши пiд голови юхтовi чоботи.
Серед кого бути першим? Де?.. Нехай вiн буде тiльки всього на
Сiверянськiй вулицi в своєму Чернiговi, нехай буде, як i ранiш, завжди
самотнiй.
Тiснi каюти на пароплавi. Три кроки до iлюмiнатора, три назад.
Серцю бракує повiтря. А! Та бiс iз ним, з тим вогким холодом… Все ж
краще, нiж тiснота й задуха.
I Коцюбинський вихоплюється з каюти i схiдцями знову поспiшає на
порожню цiєї пiзньої доби палубу. Вже не видно й туману. Рiчка як
утоптана стежка серед густої темряви.
Ось тепер можна трохи й походити. На палубi – хоч би людина. Вiтер
немовби послабшав. Все ж трохи холодно, i коротке осiннє пальто не
грiє. Михайло Михайлович ходить на переднiй палубi – вiд димаря до
носа, де на щоглi висить блiдий, заспаний лiхтар. На берегах не видно
нiчого, i Коцюбинський тепер дивиться просто перед себе… Але як ще
далеко до ранку, а спати йому цiєї ночi, напевне, не пощастить.
Пароплав пропливає повз якесь село. Плещуться бiля пароплава
окремi хвилi пiзньої парубоцької пiснi. Потiм нiч робиться ще чорнiша,
густiшає – здається, пароплав загрузає в мороцi.
Раптом збоку хтось промовляє:
– Михайловичу!..
З несподiванки Коцюбинський рiзко обертається на голос. Як це вiн
не помiтив вiдразу: адже ж тут, бiля нього, на порожньому ящику сидить
якась людина. Коцюбинський нахиляється, приглядається до обличчя.
– Що – не впiзнали? Та це ж я, Камищук…
– А-а… Це ви… Пiзнав,– полегшено вiдповiдає Михайло Михайлович.–
Чого це ви не пiшли вниз? Холодно ж.
I вiн раптом сiдає поруч старого Камищука. Той трохи вiдсувається,
щоб звiльнити мiсце, i повертає своє заховане до половини в широку
бороду обличчя до Коцюбинського.
– А менi не холодно – яз собою кобеняка взяв. Хочете, трохи i вас
прикрию од вiтру.
З старого сторожа i рибалки був добрий спiвбесiдник.
– То у яких же справах їздили до Києва? – питався Михайло
Михайлович.
Але старий не вiдповiдав. Вiн мовчав кiлька хвилин, щось
обмiрковуючи. Потiм запитав сам, i помiтно було, що це своє запитання
вiн пiдготував давно:
– Все збираюся спитати вас про Горького. Коцюбинський не
здивувався. Вiн часто давав Камищуковi свої книжки i пам’ятав, що в
старого тепер його збiрники «Знание», де вперше надрукована «Мати»
Горького. Вiн розповiв про свою зустрiч з великим письменником на
Капрi, розповiв, як там працює Горький.
– А скажiть, Михайловичу… по неграмотностi докучаю вам своїми
балачками… Горький з самого життя списав Павла i стару Нилiвну, чи
просто вигадав?
– З життя сормовських робiтникiв…
Камищук раптом полегшено зiтхнув i жвавим, радiсним голосом почав
висловлювати думки, що хвилювали його, видно, ранiше.
– Значить, тiльки назвав iнакше, щоб люди, бува, не пiзнали… Бо за
такi дiла вдасть не милує… Я так i думав, що все описано так, як було,
та все ж, по неграмотностi, сумнiвався… А що, мовляв, коли вигадано?
Мати Павлова, бачте яка, думку синову людям понесла, побачила, де
правда, а де розбiй, i їй радiсно було за сина муку прийняти…
Михайловичу, та це ж iз самої жизнi нашої… Сина закували, значить,
мати чи там… батько, коли є, мусить дiло його провадити, не
поступатися й трохи… Михайловичу, книжки я прочитав, а не вiддам
зразу… Хай ще полежать. Тiльки ви не сумнiвайтеся, я їх нiкому… Сам
читатиму. I поверну вам в порядку, акуратно…
Вiн знав, що Коцюбинський любив, щоб його книжки мали охайний
вигляд.
Камищук оглянувся довкола й притишеним голосом промовив:
– А ще обiцяли ви менi одну книжечку, Михаиле Михайловичу, про
селян… Якою дорогою йти сiльськiй бiднотi. Ще торiк обiцяли. Тiльки не
сумнiвайтесь нiкому не дам i нiкому не скажу, що брав у вас… Мабуть,
забули про обiцянку.
Але Коцюбинський не забув. Вiн i справдi обiцяв ще торiк
Камищуковi брошуру Ленiна «К деревенской бедноте». Цю брошуру, видану
в Женевi, подарував Коцюбинському в Києвi в 1905 роцi один знайомий
партiйний дiяч, який прочитав перед тим першу частину «Fata morgana».
Пiсля цiєї брошури Михайлу Михайловичу здавалося, наче хтось одсмикнув
завiсу з картини його села, i вiн побачив як нiколи ясно саме його
гаряче серце, його прагнення й мрiї. З того часу вiн почав стежити за
судовим процесом вихвостiвських селян, виїздив на судовi сесiї до
iнших мiст губернiї. Як усе це допомогло йому!
Брошуру Ленiна вiн дав знайомим на село читати. Але тепер вона
була знову в нього.
– Гаразд,сказав вiн Камищуковi,– днiв через чотири я вам дам її
прочитати.
I подумав: «Та хiба ж можна було б не дати старому цю книжку».
Камищук скрутив помацки цигарку i навiть струсив долонею розсипану
махорку з колiн, хоч її уночi й не було видно.
– Михайловичу,– протягнув вiн майже пошепки.– Хочеться менi
розказати вам про своє дiло… Посидьте трохи… Нiкому не говорив я,
боявся…
Коцюбинський повернувся до нього обличчям, i Камищук зовсiм тихо
промовив:
– Сина в мене, Григорiя, полiцiя забрала… Попервах держали в тюрмi
в Чернiговi, а це затребувано у Київ. У Лук’янiвськiй тепер. Трусили в
хатi, питалися про бомажки якiсь… Нiчого не знайшли. Вирядився у Київ
– передачу возив, клопотався, щоб пустили до Григорiя побачитись.
Передачу взяли, а до нього не пустили: слiдство iде провадять…
Камищук трохи помовчав i додав:
– Зiйшлося нас бiля тюрми, старих, сила-силенна… Багато тепер
таких батькiв у Расєї…
– А на чиєму заводi працював Григорiй останнiм часом? – запитав
Михайло Михайлович.
– Та у Хоменка ж.
Перед свiтанком вони пiшли вниз. Серце не вгамовувалося. Каюта
нагадувала тюрму, камеру-одиночку. Три кроки вперед, три назад… I
здавалося йому, то вiн теж в’язень, замкнений, забутий i нерозгаданий,
бо однi не хочуть збагнути його, а iншi про нього мало знають… Не
вирватися йому з своєї самотностi, як з тюрми. Горький… Але до нього
тисячi, тисячi верст!..
Чути, як стугонить шатунами машина. Продирається вперед пароплав.
Покотом лежать довкола люди, стогнуть увi снi, стискують щелепи,
ворочаються, наче в муках.
Ясним ранком пришвартувався пароплав до чернiгiвської пристанi.
Самiтно зiйшов з пароплава Михайло Михайлович i пiшов, бувши не в силi
вiдмахнутися вiд своїх нiчних дум.
Дома, в своєму кабiнетi, на робочому столi вiн знайшов запечатаний
лист. Коцюбинський розiрвав конверт i вийняв аркуш поштового паперу.
Радiсний i зворушений, прочитав:
«Дорогой Михаил Михайлович!
Скажу попросту – очень я доволен, что встретил Вас и большую
симпатию вызвали Вы в душе моей!
А. Пешков».
Але впорядкувати думки було важко, неможливо. Хто знає – може, вiн
належить до типу людей з природженим неспокiйним мисленням? Можливо,
все це вiд того, що вiн хворий на десяток хвороб i один мiсяць
капрiйського повiтря не надовго освiжив його. Вiн тiльки знає, що рiк
у рiк йому важче.
I ось, коли прочитав листа вiд Горького, листа з далекої-далекої
далини, – здалося йому, що серед хмурої грiзної ночi хтось близький i
дорогий простягнув йому руку i привiтав, як брат.
Щодня приходив вiн до Олексiя Максимовича, i один одному щиро
звiряли вони свої дiла i мрiї. Вiн певен: коли Горький простягає йому
дружню руку – значить, вiн вартий цього рукостискання. Це – винагорода
йому за його надто велику частку страждань. Вiн був там, дихав тим
повiтрям тодi, коли погляди найвидатнiших культурних людей звертались
туди з надiєю i подякою.
Коцюбинський пригадав Франковi слова про Горького, i йому було
радiсно, що й знаменитий галичанин оцiнив i зрозумiв до кiнця
капрiйського вигнанця. Син коваля, галицький колос рiдного слова теж
не побоявся навколишньої рутини, консерватизму i висловив своє поважне
слово дружби й приязнi до людини з серцем Данко i бунтiвливим почуттям
буревiсника.
Але що треба робити?
Тепер вiн знав прекрасне, повноцiнна життя, i туга за ним часом
хвилювала його. Та вiн був безсилий покинути тихий Чернiгiв, город
сiверян, що ховався в лiсах i тванях осторонь великих дорiг.
Бiля будинку земства зустрiв Марину. Прозорий осiннiй ранок мiцно
бадьорив. Був добрий настрiй. Та вона боялася спiзнитись на роботу. В
мiстi починали ходити якiсь чутки про її сестру Надiю, а через це i на
неї починали позирати скоса в земствi, їй не треба псувати собi
репутацiю хорошої працiвницi.
Вона була рада, що бачить Михайла Михайловича в доброму настрої.
Сьогоднi вона не мала для нього нiчого радiсного. Останнiми днями її
сестра внесла в родину смуток i роздум. Це почалося з дня арешту
Григорiя Камищука. I тому, коли Коцюбинський запитав її про Надiю,
вона розповiла те, про що догадувалась.
– Знаєш, менi здається,– сказала вона,– що, окрiм пiдпiльної
роботи, в Надiї й Камищука були й iншi зв’язки.
– Що з нею?
– Четвертий день не виходить з дому, удає хвору.
Я знаю, що вона зовсiм не хвора, i це лякає мене. В Надiї надто
сувора вдача. Так легко вона не поступиться перед припадком розпачу.
– Я знаю Надiю i не вiрю в її розпач,– вiдповiв Коцюбинський. –
Депресiя невластива таким людям. Можливо, просто якась думка надто
владно опанувала її.
– Ти ж знаєш, у нашiй родинi Надiя для всiх здається загадковою. I
що далi, то бiльше… Мати страждає через Надiю, бо вважає себе винною в
її вихованнi. Тепер Григорiя перевезли до київської тюрми, i Надiя теж
збирається до Києва. I я певна: вона давно вже поїхала б, коли б не
остерiгалась: адже про неї є рiзнi непевнi поголоски i, очевидно, вона
пiд негласним наглядом… Звичайно, їй не слiд їхати зразу вслiд за
Григорiєм.
– Добре, що вона не виїхала. Я зустрiв старого Камищука, i вiн
казав, що Григорiя цими днями знову перевозять до Чернiгова. Так i
перекажи Надiї i передай їй мiй привiт. Скажи, що я хочу з нею
поговорити.
Марина вдячно подивилась в очi Михайловi Михайловичу.
– Ти хочеш трохи втiшити її?
– Нi, я хочу допомогти визволити з тюрми Камищука.
– Не збагну… Як?
– Як – не знаю… Буду радитися з досвiдченими людьми.
Думка про звiльнення Григорiя Камищука виникла в нього вiдразу, як
тiльки вiн почув про його арешт. Тепер у нього вистигло остаточне
рiшення: вiн мусить взятися за цю справу сам. З часу, коли вiн уперше
зустрiв Григорiя на лiтературному вечорi в минулому роцi, вони
бачилися часто. Iнодi вiн разом з Надiєю заходив до Коцюбинського,
вони розмовляли цiлими годинами. Потiм набирали з його бiблiотеки
книжок i ишли. Михайло Михайлович знав, що його книжки читають вони не
самi. Коцюбинський вiрив у здiбностi Григорiя. Певен був, що тюрма не
приглушить його молодого революцiйного настрою, а запалить його ще
дужче. Та допомоги вiн ще потребує.
Увечерi Михайло Михайлович бачив у цiй справi адвоката Чижа.
– Денисе Захаровичу,– спитав Коцюбинський,– скажiть, хто має право
у нас звiльняти злочинцiв? Чиж здивувався. .
– Хто ж – прокурор, суд, губернатор, сам цар. Багато людей можуть
робити це, але нiхто з них не бажає використовувати своє право.
– Ну, на них я не можу розраховувати: мiй протеже – полiтичний. Це
робiтник з махоркової фабрики Хоменка…
– Так, чудесно!– вигукнув Чиж – Це одоробло Хоменко може тут вам
зарадити краще, нiж прокурори й губернатори… За що взято робiтника?
– Його обвинувачують у пiдбурюваннi робiтникiв до страйку якраз
тодi, коли фабрика пiдрядилась постачати армiї… Ну, а ще закидають
йому поширення нелегальної лiтератури.
– Ах, так!.. Ну, то скажiть, у яких ви стосунках з Савою
Гавриловичем Хоменком? Не посварилися? Просвiтяни не думають iти цими
днями до нього по чек на двiстi карбованцiв для рiдної культури?.. Це
була б нагода…
– Покиньте глумитися…
– Тю-ю… Чортяка б їх видавила!.. Я й забув, що ми вже з вами не в
«Просвiтi»…
Михайло Михайлович добре розумiв, що Чиж зовсiм не забув про це, а
просто не минув дрiбнесенької нагоди поглумитися з немилих йому людей.
У Хоменка Михайло Михайлович був двiчi чи й бiльше без просвiтян,
так просто – запрошували в гостину з якоїсь урочистої родинної нагоди.
Вiн вiдразу ж у справi Григорiя розраховував удатися до Хоменка, але
вирiшив спочатку порадитися з своїм приятелем, йому було вiдомо, що
Хоменко за панiбрата з губернським прокурором, губернатором,
полiцмейстером… З останнiм вiн навiть покумався.
– Хоменко все може,– несподiвано змiнив тон Чиж,– але, я певен,
вiн нiзащо не погодиться допомогти вам…
– Чому?
– А тому, що, певне, на його прохання й узяли цього робiтника.
Хазяїн захотiв позбутися небезпечного робiтника i легко цього домiгся.
Я, звичайно, не обстоюю, що все було саме так, як я говорю.
Незважаючи на подiбну двоїсту пораду Чижа, Михайло Михайлович
проте вирiшив-таки удатися до Хоменка i спробувати умовити його. Все ж
була маленька надiя на лiбералiзм Хоменка.
Дружина порадила Михайловi Михайловичу не йти до Хоменка додому, а
зустрiти його в суботу бiля монастиря, куди, звичайно, приїздить вiн
на своїй бричцi разом з дружиною пити квас. Або в недiлю бiля церкви
пiсля обiднi. До церкви Михайло Михайлович давно не ходив i вирiшив
спробувати спочатку побачити знайомого фабриканта бiля монастиря, тим
бiльше, що любив робити в тому напрямку свої прогулянки.
Йому пощастило. Ще не дiйшовши до монастиря, вiн зустрiв Хоменкову
бричку. Але самого господаря на нiй не було. На цей раз їхала його
молода дружина, що сама й правила гарячим донським рисаком.
Вона здаля впiзнала помiтну постать Коцюбинського i на повнiй рисi
спинила бiля нього коня. Побачивши її саму й знаючи трохи вдачу цiєї
жiнки, Михайло Михайлович боявся, щоб їй не спало часом на думку
запросити i його до себе в бричку. Вмить вiн навiть уявив собi подiбну
прогулянку чернiгiвськими вулицями… I ще швидше придумав причину, щоб
вiдмовитись
Вiн, проте, й гадки не мав, що вродлива фабрикантша не раз
вказувала своєму неохайному, з химерами, чоловiковi на письменника
Коцюбинського, як на людину, з якої треба брати приклад.
– Оце мужчина,– вигукувала вона в таких випадках до чоловiка,–
завжди одягнений, як гiсть iз столицi. Чепурний, в прекрасному, завжди
новому костюмi, з модним галстуком!.. А ти – вайло, ти зовсiм забуваєш
про себе, певнiше – про мене… Вiд тебе завжди чути махорку за версту…
Цим ти зневажаєш мене, свою дружину. Адже я волiла б бачити тебе
завжди елегантною i статечною людиною. А ти заростаєш бородою, нiколи
не мiняєш своєї чесучевої блузи… Михайло. Михайлович кавалер, вiн
навiть вуса фарбує, бо так треба.
– Вiтаю, вiтаю! – гукала вона до Михайла Михайловича.
Вiн пiдiйшов.
– Що ж це ви, добродiю,– подаючи руку в лайковiй рукавичцi,
напустилась вона вiдразу на Коцюбинського,– забули про нас. Нещодавно
приходили цi… добродiї з «Просвiти» до Сави Гавриловича по грошi i вже
без вас… Я просто була обурена.
– Я давно не в «Просвiтi»… Ще з минулого року.
– I чудесно! Нема чого шкодувати… – Довгими тонкими пальцями вона
заправила пару неслухняних кучерiв пiд брилик.– Там самi тюхтiї,
жодного справжнього джентльмена. По совiстi вам скажу – набридли вже
менi вишиванi сорочки i стьожки…
– Ну, як ся має Сава Гаврилович?
– О! У нього, як завжди, багато неприємностей. Ви бачите,– вона
показала на порожнє мiсце в бричцi,– вiн навiть не виїздить тепер на
прогулянки. Я сама…
– А що трапилось?
– А хто його розбере! То було iз поставками щось не в порядку.
Тепер залагодилось, так робiтники в наш важкий час забажали пiдвищення
платнi. Мало не застрайкували… Та добре, що Савi Гавриловичу
заздалегiдь доповiли про призвiдцiв… Ну, так вiн сам їздив до
губернатора i до полiцмейстера… Запобiг катастрофi. Тепер спокiйнiше…
«Чи варто вдаватися до Хоменка?» – востаннє запитував самого себе
Коцюбинський. Потiм iронiчно промовив:
– Значить, нiчого прикрого у вас тепер немає?.. Адже все
залагоджено?..
– О, якби ж то!.. Далеко не все! На Саву Гавриловича сиплються
прикростi, як iз торби.
I вона, трохи перехилившись у бiк до Михайла Михайловича,
усмiхалась i кокетувала, а про чоловiковi прикростi розповiдала з
таким веселим виглядом, немов рада була, що їй є про що розмовляти з
добре знайомим чоловiком.
– Уявiть собi, бiда прийшла звiдти, звiдки її аж нiяк не
сподiвались… Всiм вiдомо, що Сава Гаврилович походить з старовинного
козацького роду. У нього є документи, якi до нього перейшли ще вiд
дiда-прадiда. Вiн листувався з якимось складачем українських
родословних спискiв, посилав йому великi грошi на видання цих спискiв
книжками i знiмав копiї з своїх документiв.
– Ну, i що з цього вийшло? – зацiкавився Михайло Михайлович.
– О, ви навiть не уявляєте, якi несподiванi результати!.. Цей
складач просто якийсь аферист: копiї документiв надiслав Савi
Гавриловичу назад, грошей, звичайно, не повернув i в родословнi списки
старовинних українських родiв нас не вписав… А хiба ми маємо на це
меншi права, нiж Лизогуби чи Галагани?..
– Це прикро! – усмiхнувся Коцюбинський.
– Звичайно, прикро!.. I ми знаємо, чиїх рук це справа… Це
Симиренки очорнили нас, це вони писали до складача якiсь брехливi
iсторiї про наш рiд.
Помiтивши, що Михайло Михайлович зробив рух щоб попрощатись, вона
раптом схаменулася.
– Це добре, що я вас зустрiла: не треба буде посилати по вас.
– Справа якась?
– О! Ще й яка!.. – I вона несподiвано засмiялась на повнi легенi,
заслiплюючи чудесно-бiлими зубами.– Завтра вдень ми влаштовуємо
невеличку гулянку. Приїхала сестра Сави Гавриловича з чоловiком. Ми
хочемо скликати гурток знайомих i влаштувати останню вже в цьому роцi
гулянку в лiсi. Уявляєте – тепер лiс чудовий, як нiколи! Звичайно,
якщо не змiниться погода. Тiльки не думайте вiдмовлятись, дуже вас про
це прошу. Я так вас, Михаиле Михайловичу, шаную, поважаю, а ви,
негарний, забуваєте про нас:
– Нi, я просто зайнятий рiзною роботою… i хворий.
– А ви заходьте до нас частiш… По суботах… Вiд розваги люди
здоровiшають.
Коцюбинський подякував. Вiд запрошення на завтрашню гулянку не
вiдмовився. Отже тепер остаточно вирiшено – вiн говоритиме з Хоменком.
Сава Гаврилович повернувся додому з своєї фабрики роздратований i
злий. Оце тiльки що в конторi вiн довiдався, що в нього з-пiд носа
вислизнули десять вагонiв найкращої махорки-саджанки, що заготовлена
була в Прилуках, у помiщика Парицького. Махорку перекупив Симиренкiв
агент. Прогавили!.. I чому?.. На два днi запiзнилися внести завдаток.
А вже ж договорено було. Сорти чудеснi – хмелiвка, цiна пiдходяща:
Парицький поспiшав продати, бо в нього обом закладним минав термiн, а,
крiм того, були простроченi векселi, i кредитори вже довiдались, що на
складi в Прилуках у нього є на тридцять тисяч карбованцiв зашитої в
рогожу махорки. Могли накласти арешт. Парицький продешевив, бо
поспiшав… i тут на тобi – вирвали з-пiд самого носа. Як тут не
розсердишся!..
А хто винен?.. Завозився був з страйкарями, потiм поїхав до Києва
в округ. Поки впрохав пiдполковника Савицького, щоб вiн прискорив
аванс за поставки, а час iде й iде… А цi хорти Симиренковi гасають по
Чернiгiвщинi й Полтавщинi i носом чують, де махрою… А може, вони ж i
Савицькому пiдсунули, щоб затримав на два днi аванс, бо знали, що в
мене всi грошi в дiлi, а позичати я не люблю: проценти з’їдають
прибуток… А чорти б їх подушили… Другого такого випадку не трапиться…
Ех, шкода!..
I вiн тикав парасолькою – завжди їздив з парасолькою – свого
кучера в спину, щоб той поспiшав, бо коли не поспiшаєш, то чиниш
хазяїновi збитки. Кучер здвигав плечима й попускав злегка вiжки:
хвилину тому хазяїн лаяв за те, що вiн немовби хоче з нього душу
витрусити швидкою риссю, а тепер докоряє за повiльну їзду…
Та як на злiсть i дома нема кому його розважити: обiдати його не
чекали… По обiдi всi кудись порозходились… Чорт батька зна що!..
Обiдати йому й не хотiлося. Вiн був на цегельнях, говорив з
управителем i потiм частував його трохи в ресторанi. Цеглу на новi
корпуси йому постачатимуть дешевше. От тiльки десять вагонiв махорки,
що вислизнули з-пiд рук, не дають спокою… Страйкарi виннi: через них
вiн спiзнився на два днi.
Вдома вiн трохи вiдпочив, а потiм замкнувся в своєму кабiнетi.
Дiстав розкiшне оправленого синього зошита i схилився над ним у
роздумi. Це була його кiлькарiчна робота – дослiдження пестливих форм
в українськiй мовi. Вiн не раз нахвалявся знайомим українцям, що давно
пише роботу, яку колись опублiкує. Iнодi для гостей вiн навiть читав
кiлька сторiнок, заздалегiдь просячи пробачення: вiн, мовляв, не
дослiдник, а так просто – кохається в багатствi рiдної мови, тому й
пише…
Минулого разу вiн не встиг закiнчити фразу: «Протилежно iншим
мовам в українцiв кожна частина мови має пестливi форми. Наприклад…»
Далi фраза обривалася. Сава Гаврилович, наче справжнiй учений, хвилину
подумав, почухав ручкою потилицю i крякнув, потiм дописав: «…спати,
спатки, спатусi, спатоньки…»
– А бодай ти провалився!.. – згадав вiн раптом уголос про
Камищука.– Де ти, така падлюка, взявся на мою голову?.. Це ж якi
збитки! Десять вагонiв першосортного корешка…
В цю хвилину до кабiнету залетiла дружина. Тримаючи хлист, яким
пiдганяла жеребця «Бунчука», i подаючи чоловiковi руки для поцiлунку,
вона радiсно гомонiла:
– Чудова прогулянка!.. Даремно ти не з’явився ранiше – поїхали б
разом. «Бунчук» усе пускався учвал, та я його здержувала… Чудовий
кiнь! Виключна погода! Завтра буде незрiвнянний пiкнiк… До речi,
зустрiла Михайла Михайловича й запросила його, адже ти не
заперечуєш?.. Чудова людина!.. Галантний кавалер, європеєць, не рiвня
тобi…
Сава Гаврилович хотiв ще раз поцiлувати дружину в руку, але вона
крутилась на мiсцi, i хлист, що був у її руцi, проїхався чоловiковi по
обличчi. Вiн удав, що не помiтив цього.
– Ти знову не встиг поголитися?
– Завтра, завтра, моя трояндо… Спецiально для пiкнiка поголюся.
Щождо Коцюбинського, то менi його теж треба побачити. Є в мене одна
справа…
– Може, оцю статтю свою хочеш йому читати? Не раджу… Кому воно
цiкаве?.. А головне – ти фабрикант, капiталiст, i чи тобi личить
братися за якiсь там писання?..
Але Хоменко не погодився:
– Катерина II,– сказав вiн, помисливши хвилину,– була цариця, а
дивись – писала рiзнi твори… Потiм по паузi додав:
– Та справа не в Катеринi, а в тому, що Симиренковi пройдисвiти
вихопили в мене з-пiд носа десять вагонiв чистосортної хмелiвки…
– Знову Симиренко!.. –вигукнула роздратовано жiнка.– Чого вiн
плутається в тебе на дорозi?..
До кабiнету зайшла служниця взяти вiд господарки пальто, i та
вийшла переодягтися.
Коли гостi пiсля доброї закуски i особливо щедрої випивки почали
розходитися по лiсу, Михайло Михайлович вирiшив пiдiйти до Хоменка й
одвести його вiд iнших, щоб, кiнець кiнцем, якось у розмовi мiж iншим
викласти своє прохання. Можливо, йому пощастило б, коли б не Хоменкова
дружина Розалiя Юхимiвна.
– Михаиле Михайловичу, ви тут єдиний джентльмен i мусите провести
мене до води. Я хочу помити руки i трохи освiжити обличчя пiсля важких
обов’язкiв господарки.
Коцюбинський не мiг вiдмовитись.
– Саво! Савонаролочко!.. – гукнула вона до чоловiка, що був далеко
бiльше напiдпитку, нiж дружина й iншi гостi,– я забираю з собою
Михайла Михайловича до рiчки.
«Савонаролочка» байдуже махнув рукою. Розалiя Юхимiвна поводилась
не по-жiночому смiливо. Спираючись на руку Коцюбинського, вона злегка
штовхнула його вниз до берега з пiскової кручi.
– Який ви неповороткий!..
Вона засмiялась. Потiм взяла з ридикюля малесеньку хусточку,
змочила кiнчик її в Деснi i витерла собi обличчя, вiд чого воно ще
дужче зайнялося рум’янцями. Помила руки, напудрувалася i все
промовляла:
– Я жiнка освiчена i не дуже соромлюся чоловiкiв.
Потiм попросила Михайла Михайловича одвернутися, поки вона
поправить собi панчохи.
Вiд мiцного вина в Михайла Михайловича трохи несвiжа була голова.
Розалiя Юхимiвна пiдхопила його пiд руку й запропонувала пройтися
понад берегом. Далi пiднялися на пiскову кучугуру й зайшли до лiсу.
Довкола й справдi була чудова рання осiнь, що п’янила як давнє,
вишумоване вино, хвилювала i немов вимагала: спинися, лови хвилину, як
лист кленовий, що падає до твоїх нiг.
Дружина Хоменка, здавалося, божеволiла. Вона бiгала мiж деревами,
трохи над мiру пiдiймаючи сукню, нахилялася за чудовим кленовим
листям, i Коцюбинський бачив її стрункi ноги в дорогих ажурних
панчохах та груди, що прагнули на волю з-пiд тугого одягу. Вона
збирала листя в букет, кидала його i збирала новий… Пробувала
кокетливо наспiвувати якiсь мотиви, перестрибувала з одного на другий,
замовкала, потiм щебетала знову… Без кiнця… Одночасне встигала
закидати Коцюбинського цiлим дощем запитань i своїх же вiдповiдей на
них…
Михайло Михайлович був трохи спантеличений. Вони вiдбились вiд
iнших. Треба було повертатись i шукати Хоменка. Коли Розалiя Юхимiвна
чула про це, вона хапала його пiд руку i смiялась божевiльним визивним
смiхом.
Вони йшли далi.
– Я знаю,гукала вона,– ви боїтесь мене… Або засуджуєте… Що? Не
засуджуєте?.. Прекрасно! Дякую… Нашi провiнцiали, що зроду й не бачили
європейської жiнки, не дарували б менi сьогоднiшньої поведiнки. Але ж
ви були на заходi, ви повиннi спiвчувати менi i зрозумiти, що в цiй
отруєнiй махоркою атмосферi свiтськiй жiнцi можна знудьгуватися, якщо
не збожеволiти…
I раптом настрiй її мiнявся так само, як i мотиви пiсень, i
поведiнка.
Потiм знову несподiвано вона покидала хандру й починала
кокетувати.
– Подобаються вам мої перли?
– Так.
– Це чоловiк подарував менi в день iменин. Вона спинила
Коцюбинського i, демонструючи перед ним разок перлiв на своїй гарнiй
шиї, тягнулася до нього обличчям.
– Нi, ви спробуйте на вагу – справжнi… Сава Гаврилович для мене
нiчого не шкодує… Що? Ви боїтеся торкнутися цiєї цяцьки на шиї
вродливої жiнки?.. Соромтеся, європеєць…
Вона тягнулася до нього, вимагаючи спробувати перли на вагу.
Коцюбинського обдавало тонким запахом її духiв, слiпили її
разючо-бiлi, виплеканi зуби, напiвзаплющенi очi манили. Вона вже
говорила зниженим, змовницьким, похiтливо-тремтячим голосом. Вже мало
мiркувала над своїми словами i лепетала, вкладаючи в слова не думки, а
тiльки своє хвилююче почуття.
– Ну, вiзьмiть же, спробуйте, переконайтеся, що справжнi…
Вiзьмiть… Спробуйте… Ну, я вас прощу, бачите, прошу… Вимагаю!.. Це
треба…
I Коцюбинський не вiдчував вiдсутностi смислу в її божевiльнiй
мовi… Вiн хотiв, щоб зрештою кiнчити з цим, злегка торкнутися до низки
її перлiв. Та вона схопила, забувши про все, його руки й закинула собi
за шию, вмить сама обняла його за шию й немов прилипла до нього, її
майже заплющенi, скаламученi очi i вiдкритi пристраснi губи ламали
опiр. Вона повисла на його шиї. Вiн одiрвався вiд неї i набрав повiтря
в груди. Потiм пiдняв кашкет та її ридикюль з землi. Пiшов. Вона вмить
наздогнала його i взяла пiд руку. Важко дихали її затиснутi в корсет
груди. Вона задихалась.
Коли Хоменко й дехто з гостей обернулися, почувши кроки, то
побачили Коцюбинського з ридикюлем в руках i Розалiю Юхимiвну, що
безтурботно наспiвувала собi i збирала кiльканадцятий букет вогняного
кленового листя.
– Савонаролочко, ось i ми!.. – защебетала вона ще здаля до
чоловiка.
– Тепер, моя трояндо, я заберу вiд тебе Михайла Михайловича. У
мене до нього справа. Ти не заперечуєш?
Вона про щось думала мить, потiм перекусила надвоє корiнець листка
i мовчки здвигнула плечима. Хмiль її пройшов.
Михайло Михайлович був радий. Вiн мав аж двi вигоди: позбувся
небезпечної жiночої компанiї i залишався з Хоменком сам на сам.
Та склалося iнакше.
До них причепився зовсiм п’яний чоловiк Хоменкової сестри, власник
оптового магазина в Києвi, його кругле, як повний мiсяць, обличчя
вилискувало вiд поту. Вiн уже встиг набриднути всiм гостям своїми
розмовами i збирався причепитися до вiдомого письменника
Коцюбинського.
Хоменко був завжди заклопотаним дiлком i мало зважав на свою
зовнiшнiсть. Новий дорогий костюм, що вибирала йому дружина, висiв, як
лантух. Галстук висмикнувся з-пiд жилетки i безпорадно метлявся в
повiтрi. Вiн не помiчав нiчого.
Всi троє сидiли долi, на килимi. Перед ними на серветцi стояло
вино, бокали i бiсквiти. Пив Хоменкiв шуряк i зрiдка сам господар, що,
проковтнувши чарку, тут же визнавав сам:
– П’яний капiталiст – винятково вульгарне явище…
– У лiсi… – додавав шуряк,– а в пристойному ресторанi – навпаки…
– Образу, Михаиле Михайловичу, ношу я в серцi На нашу
iнтелiгенцiю.
Вiн виймав з рiзних кишень то одну, то другу хустку i витирав собi
чоло й широку лисину.
– Образу… i немалу!..
– Це з українським гербовником?
– Ви вже знаєте?
– Менi Розалiя Юхимiвна розповiла.
– Копiйчана справа,– вставив своє Хоменкiв шуряк,– не варто
звертати уваги… Я б за цю справу не дав п’ятака.
На нього зовсiм не зважали.
– Копiї i фотографiї документiв та портретiв, що я надсилав, менi
повернуто з припискою: «Не можуть бути використанi». А чому? Що я –
вискочив, як Пилип з конопель?.. Нi. Хоменки при Богданi були в
сотниках. А одного Зиновiй-Богдан надсилав до Туреччини дипломатом. А
в князя Паскевича-Ерiванського правою рукою хто був? Хоменко… Та,
зрештою, в мене цiла гора документiв! Менi кажуть: подавайте в сенат,
геральдiю… Нащо це менi? Хiба славний український рiд – не рiд
дворянський?.. Я не за цим обстоюю. Хоменки зробили для України
багато. А що сенат не затвердив моєму дiдовi родовий герб, можна
друкувати й «незатверджений». Я сам зробив немало для української
культури. I ви, Михаиле Михайловичу, перший цьому свiдок.
Вiн прозоро натякав на те, що пiдтримував «Просвiту» грiшми.
Михайло Михайлович промовчав.
– Наша iнтелiгенцiя,– провадив своєї Хоменко,– не вмiє цiнувати
тих, хто допомагає рiднiй культурi. Нас оцiнить наш народ. До
нацiональної культури вiн не дорiс, але ми створили нацiональну
промисловiсть, ми дали йому роботу й хлiб.
– Єрунда! – знову встряв до розмови Хоменкiв шуряк.– Мiй молодший
прикажчик одержує бiльше, нiж на твоїх тютюнових фабриках майстер. Я
не маю подяки вiд свого прикажчика, а ти вiд свого майстра… На них не
треба зважати. Вважайте тiльки на себе.
Що вам треба, те й робiть… Щождо того, щоб довести свiй рiд, то це
нiсенiтниця. От гiльдiї – це я цiню!.. Та побачивши, що його
намагаються не слухати, вiн з п’яною байдужiстю махнув рукою:
– А ч… ч…орт з вами!.. – i подався до гурту з пляшкою в однiй руцi
i келихом у другiй, розхлюпуючи з пляшки вино.
Тимчасом Сава Гаврилович розкривав свої думки, з якими, певне,
носився давно:
– Народ! Наш бiдний народ! Пригадуєте, Михаиле Михайловичу, рядки
Бориса Дмитровича:
Убогiї ниви, убогiї села,
Убогий, обшарпаний люд…
Дуже гiркi рядки, а правдивi… Та й справдi, що може дати земля
народовi? Злиднi – i бiльш нiчого. Народовi не потрiбна земля – вона
однаково ж веде його до вимирання. А врятувати народ хтось мусить!..
Тiльки не земля – вона вимагає поту, щоб родити, i висисає з бiдного
народу всi сили. Народ мусить ненавидiти землю! Нехай помiщики люблять
землю – на нiй стоять їх палаци. Вона дає їм багатство… Народ мусить
iти на фабрику… Тут його порятунок. У мене чорнороб живе краще, нiж
заможний селянин, їй-бо… Не вiрите?
– А хто ж,запитав Коцюбинський,– буде постачати вам сировину?
Почувши про сировину, Хоменко знову згадав про десять вагонiв
тютюну, що вислизнули в нього з-пiд рук, i на душi в нього стало
гiрко. Та це лише на одну хвилину спинило його промову. I вiн
вiдповiдав Коцюбинському:
– Хазяї й помiщики… А селянам бракує земельки навiть на хлiб для
дiтей. З них нiякi постачальники для мене… Тiльки хазяї, тiльки
помiщики…
Коцюбинський, звичайно, не думав дискутувати. Це було зовсiм
недоречно. Все ж таки вiн не витримав i натякнув:
– Здається, на ваших фабриках були заворушення… i зовсiм
недавно?..
– Страйк! – вигукнув з гордiстю Сава Гаврилович.– Справжнiй
страйк, якi бувають на кожному порядному пiдприємствi…
В його голосi Коцюбинський почув ноту хвалькуватостi: Хоменко
хотiв скидатись на великого капiталiста. А проте не без пiдстав…
– Ну, та їхня не взяла! Моя взяла! А їхня подумала, погедзькалася,
та й,– вiн оглянувєя довкола, певне бажаючи сказати непристойнiсть,
але заради Михайла Михайловича втримався i тiльки зареготав.
Коцюбинський почував себе як на колючках, його починало
захоплювати полемiчне завзяття.
– Чия ж це – їхня?
– Робочi…
– Народ, значить?..
– Нi, Михаиле Михайловичу, не сам народ, а призвiдцi, бунтарi…
Чоловiк собi чесно робить, одержує, що полагається, i нiчого бiльш не
хоче, аби лиш була робота. Але тут приходить якийсь шибайголова й
починає йому теревенi розводити, як комар над вухом. Гуде та й гуде…
Ну, зрештою, чоловiк не камiнь: роздовбає-таки його пройдисвiт… А
потiм страйк, бунт… А вiд цього менi збитки.
Коцюбинський вирiшив дошкулити йому.
– Слухайте, Саво Гавриловичу, але ж у подiбнiй ситуацiї ви
користуєтеся послугами полiцiї, яка придушує все передове, гуманне.
Для цього вона й iснує.
Хоменко замислився. Вiн мав талант пiдприємця, вузький талант
дiлка, а в полiтичних питаннях часто. був безпорадний. Вiн пiдiймав
пляшки з килима i приглядався, чи залишилося в них вино. Знайшов
мадеру i налив чарку. Прополоскав собi зуби i проковтнув вино.
– Сьогоднiшня полiцiя,– сказав вiн,– це нашi найманцi. Ми їм
платимо, вони нам роблять.
– Як це зрозумiти?
– А тут немає особливої мудростi,– лукаво пiдморгнув вiн.–
Думаєте, полiцмейстер менi за спасибi допомагає?.. Авжеж!..
Сподiвайтеся!.. Це шахрай iз шахраїв такий, що iз рiдного батька
злупить, а з мене й тим паче. Кобила «Ластiвка», чистокровна
англiчанка, вже на його стайнi… Це – раз. Браслет золотий його дружинi
на iменини – це два… Поки що цього вистачить, навiть з авансом на
майбутнє…
Обурений Коцюбинський пiдвiвся. Але Хоменко ,вхопив його за руку.
– Не поспiшайте. Ще рано. Ми ось поїдемо зараз закiнчувати до
мене.
– В мене сьогоднi бракує часу. Я, мабуть, не поїду…
– I не думайте тiкати… Я ше вам до ладу своєї справи не розповiв.
Я вам ще про професорiв розповiм, що беруть хабарi не гiрш за
полiцмейстера…
Вiн гарячкове вмовляв Коцюбинського, який в цю хвилину вирiшив:
тiкати звiдси й забути про цю останню свою слабкiсть… Але в його уявi
на мить постало прекрасне обличчя Григорiя Камищука – його голубi очi
з iмлою, бiлява чуприна, могутнi плечi… I Коцюбинський не втримався:
– У мене до вас, Саво Гавриловичу, була невеличка справа, прохання
навiть… Серед робiтникiв вашої чернiгiвської фабрики, арештованих i
вiдданих пiд слiдство, є один, якого я знаю,– Григорiй Камищук. З
приводу нього в мене є до вас справа.
– Ну, ось, бачите, навiть справа, а ви тiкаєте… Хто ж у лiсi про
справи говорить?.. Це тiльки дома… Наше товариство не таке страшне,
щоб вiд нього тiкати вам.
Хоменко знав про популярнiсть письменника Коцюбинського не тiльки
серед українських читацьких кiл, але й у Росiї i навiть за кордоном.
Це його примушувало ставитись до письменника з повагою. Вiн цiнив
Коцюбинського, хоч майже не був обiзнаний з його творчiстю. Хоменко
розумiв, що коректнiй вдачi письменника багато чого в цьому колi не
подобається, i це вражало гонор фабриканта: українському письменниковi
не по собi серед справжнiх українцiв!..
Вiн м’яко взяв за лiкоть свого гостя:
– Михаиле Михайловичу, може, вам Аркадiй, мiй шуряк, не до
вподоби… Купчисько!.. Вiн i менi не до серця. Ось повернемося додому i
вкладемо його – нехай собi дрихне. Ми на нього не зважаємо i ви не
зважайте. В тверезому станi його ще можна терпiти, а як вип’є –
реп’ях…
Недалеко з’явилась Розалiя Юхимiвна, яка щось шукала в травi,
удаючи, що не бачить чоловiка й Коцюбинського.
– Трояндо!.. Що ж це в нас робиться?.. – гукнув Сава Гаврилович.–
Михайло Михайлович хоче тiкати додому. Ми йому не до вподоби…
Вона, удаючи примхливу дiвчинку, пiдбiгла до них.
– Ай, ай… як вам не соромно, Михаиле Михайловичу!.. Невже нашi
женщини вам не до серця?.. Не пустимо, не пустимо нiзащо!..
Обравши зручну мить, вона прошептала чоловiковi:
– Яка тут кiшка пробiгла мiж вами?
– А бiс його розбере… Вiн не любить п’яних, делiкатний… Аркадiй
тут нiсенiтницю верзякав… Я перед ним сп’яна прохопився, що
полiцмейстеру хабара дав… Може, це його й шпигонуло?.. Треба затримати
i якось умовити, залагодити… А то ще, бува, де ляпне… Не обберешся
бiди…
– Ти тюхтiй… – презирливо вiдповiла вона й пiшла до гурту, де вже
був i Михайло Михайлович.
Було помiтно, що Хоменко уникав розмови з Коцюбинським сам на сам.
Вiн мав час подумати i вже догадувався, в чому полягатиме прохання
Коцюбинського, тим бiльше, що вже знав, про кого йтиме мова.
Тодi, пересилюючи свої почуття, Михайло Михайлович сказав:
– Саво Гавриловичу, а все ж таки, хоч зараз i не час, треба менi
дещо викласти вам.
– Е… е… гаразд… – промимрив той i раптом узяв рiшучий тон, – то
пiдемо до мого кабiнету.
Вони прийшли до розкiшно вбраного великого кабiнету. Видно, тут
порядкувала рука Розалiї Юхимiвни. Виконаний олiйними фарбами,
старовинний, схожий на iкону, портрет якогось Хоменкового прадiда,
десяток дрiбних фотографiй, серед яких був i маленький фотопортрет
Хоменкового кума – чернiгiвського полiцмейстера…
Хоменко майже лiг на канапi. Коцюбинський сiв оддалiк, бiля стола.
Вiн був утомлений i роздратований. Проте вiн умiв стримувати свої
почуття.
– Дiловий у вас настрiй, Михаиле Михайловичу…
– Нi, я просто користуюся з нагоди…
– Прошу, прошу… Я з радiстю… Коцюбинський вирiшив розрубати вузол
одним махом.
– Саво Гавриловичу, ви маєте повну змогу довести громадянству свою
гуманнiсть, примусити багатьох людей бути вам зобов’язаними, якщо
вживете заходiв до звiльнення з-пiд арешту вашого робiтника Григорiя
Камищука.
– Як то?.. Нащо це?.. Як я можу?.. – перелякався Хоменко.
– Це потрiбно не вам, звичайно, i не менi… а йому, його батькам. Є
багато причин, щоб бачити його на волi… А головне – сама людина:
таких, як вiн, мало, їх майже немає…
– Але ж я не влада, не прокурор, я в цiй справi – нiщо…
– Нi, ви можете зробити багато. Не вiдмовляйтесь цим. Навряд
вiдмовить вам прокурор, якщо ви його про це попросите.
Коцюбинському раптом спало на думку, що вiн принижує себе цим
проханням. Справдi, нiколи йому ще не доводилось когось так просити. А
тут вiн прийшов до людини, до якої не має особливої поваги, пересидiв
з. нею мало не цiлий день i тепер просить… Та вiн вiдразу ж вiдкинув
цi думки: вiн не для себе…
Тимчасом Сава Гаврилович, що завжди трохи повiльно мислив,
зорiєнтувався:
– I до того, бачите, менi не треба, щоб якийсь пройдисвiт
баламутив менi людей.
– Ви можете не приймати його бiльше на свою фабрику.
Хоменко подзвонив. Прийшла служниця, i вiн наказав принести вина.
Потiм уважно прислухався до слiв Коцюбинського. Принесли вино. Вiн
налив два келихи.
– Прошу… За народним звичаєм, де сперечаються, там i п’ють.
– Не питиму. Це менi шкодить.
– Прошу – це легеньке…
– Не можу. Хоменко випив сам.
– За ваше здоров’я, Михаиле Михайловичу, вас я глибоко шаную i
поважаю. Щождо моєї гуманностi, яку, як ви сказали, треба довести, то
хiба е такi добрi люди, що не ймуть вiри в неї? Хiба мало я зробив
людям хiба мало чим менi зобов’язанi люди? Ображаєте ви мене, Михаиле
Михайловичу…
Коцюбинський роздратовано здвигнув плечима. Хоменко помiтив це i
раптом перейшов на iнший тон. Вiн повеселiшав i намагався жартувати,
але не поступався.
– Ви не знаєте цих людей. Та коли тiльки Камищук опиниться на
свободi, то хiба йому обов’язково треба працювати в мене, щоб
зiпсувати менi життя?.. Вся фабрика – його приятелi, така ж босота, як
i вiн. Вони зруйнують моє хазяйство, знищать мене. Та, зрештою, яка
вам особисто з цього користь? Не розумiю я вас… Не туди українська
iнтелiгенцiя мусить вкладати свою енергiю… Вивести народ з темряви –
ось першочергове завдання.
Коцюбинський рвучко пiдвiвся.
– Одну чарочку… Це завезене: в Чернiговi таким не торгуюгь, –
сказав Хоменко.
Вiн випив сам i втерся рукавом. Коцюбинський сухо вiдрiзав:
– Нiякої особистої користi я цим не домагаюсь. Я тiльки знаю
Камищука i високо цiную цю молоду людину. Вiн повинен бути звiльнений.
Не звiльните ви, зробить хтось iнший. Та й взагалi треба перевiрити,
чи винен вiн у тому, що йому iнкримiнує слiдча влада.
Останнє вiн сказав, не маючи ще на увазi якихось конкретних даних,
майже випадково. Але на Хоменка саме цi його слова справили враження.
Вiн уважно подивився на Коцюбинського, немов хотiв розгадати його
задум.
Потiм сказав:
– Ви щось маєте на увазi? Не вiрте людям, нiхто з них нiчого не
знає.
Вiн навiть помiтно стривожився, чого не мiг не помiтити
Коцюбинський. Та через хвилину Хоменко вже переходив на веселий,
жартiвливий тон.
– Ну, не будемо сваритись… Та й немає за що. Якийсь там Камищук,
пiдозрiла, авантюрна особа… Таким саме й мiсце у в’язницi. Прошу,
Михаиле Михайловичу,– вiн показав на повний келих i жадiбно,
тремтячими губами, як алкоголiк, випив сам, плеснувши зопалу вином
собi на жилетку. Але не помiтив цього i почав переходити на бравурний
тон, наспiвуючи навiть мотив, пiдслуханий ним у свого управителя. А
управитель винiс цю мелодiю з одного чернiгiвського борделя на мiськiй
околицi.
Тепер Коцюбинський зневажав цю людину до кiнця.
Вiн жахався того, що сам, разом з просвiтянами, давав привiд цiй
тваринi вважати себе за мецената…
– Саво Гавриловичу, – промовив вiн, силуючи себе до стриманого
тону, – якщо ви в силу своїх принципових мiркувань не хочете зробити
цього, то я прошу вас знову ж таки про це, але як про послугу особисто
менi. Майте на увазi, що для мене це має величезну вагу. Це буде
послуга, якої не забуду я нiколи.
Мотивчик борделя раптом припинився. Хоменко прислухався до слiв
Коцюбинського, граючись брелком вiд золотого годинника. Iнодi вiн
залишав брелок i поволi, смакуючи, тягнув з келиха вино. Потiм
поставив на стiл недопитий келих. Хвилину подумав i невiдомо для чого
вийняв i почепив на нiс окуляри, немов хотiв заховати свої очi, якi не
могли опиратися глибокому, гiпнотизуючому поглядовi чорних, ясних очей
Коцюбинського. «Зараз вiн скаже якусь пiдлiсть», – подумав Михайло
Михайлович.
I справдi.
– Михаиле Михайловичу,– спокiйним, дiловим тоном вимовив той.
Таким тоном вiн розмовляв з людьми, що приходили сюди до нього просити
вiдстрочення векселiв.– Михаиле Михайловичу,– повторив вiн, не
поспiшаючи i забувши про свою жартiвливу манеру, – бувають такi
справи, в яких вiдмовляєш навiть друзям. Адже ви, певне, не знаєте,
якими словами паплюжив мене цей пройдисвiт в останнiй день свого
перебування на фабрицi, перестрiвши мене бiля контори…
– Звичайно, не знаю…
– То ж то бо й є… Одверто вам сказати – я боюся його…
– Вiн виїде з Чернiгова.
– У цього бунтаря сто пар рук i нiг… Менi вiн не забуде, де б вiн
не був. До таких людей треба застосовувати найсуворiшi заходи, їх
треба знищувати – це найкраще, найбезпечнiше…
– Така ваша остання вiдповiдь?
– Остання… Та й ви на моєму мiсцi зробили б так точнiсiнько.
– Помиляєтеся, пане, – гостро вимовив Коцюбинський i вийшов з
кабiнету.
Вiн пiшов не до гостей, а зiйшов униз. За одними, нещiльно
причиненими дверима вiн почув знайомий притишений шепiт:
– Спробуйте на вагу – це справжнi перли… Ну, вiзьмiть же,
спробуйте, ви боїтесь торкнутися…
Далi вiн не чув – був уже далеко. В однiй порожнiй кiмнатi вiн
посидiв трохи, щоб заспокоїтись. Але через хвилину зiрвався й швидко
пiшов до передпокою.
Коли вiн надягав своє пальто, до нього вийшла розпалена i втомлена
Розалiя Юхимiвна. Вона навмисне щiльно зачинила за собою дверi, крiзь
якi чути було вигуки гостей з вiтальнi. Гостей значно збiльшилося, i
серед численних голосiв Коцюбинський пiзнав голоси Сулими i
Прокопенка, що п’яно гукали щось один на одного. Хоменкова дружина
вдивлялася йому в очi.
– Боже мiй, Михаиле Михайловичу, щось трапилося!.. Я знаю. Не
втiкайте! Ну, я вас прошу. Скажiть, чим образив вас мiй чоловiк?..
Але Михайло Михайлович мовчки, з нервовою поспiшнiстю продовжував
одягатися. Жiнка таємниче зашептала:
– Але ж про мене ви не поганої думки?.. Адже так? Я не помиляюся?
Ви, певне, зрозумiли мене?.. Ну, говорiть же…
Вона простягла йому руку на прощання, але Коцюбинський не
поцiлував її, як звичайно, а нервово потиснув i, широко ступаючи,
швидко вийшов на вулицю. Розалiя Юхимiвна сумувала вслiд:
– Боже мiй!.. Єдиний джентльмен…
За хвилину Михайло Михайлович розшукав вiзника, i, поки його шкапа
трусила найповiльнiшою риссю по кривих вулицях вже померклого
осiннього мiста, вiн гiрко думав про себе:
«Так, так i треба тобi, безталанний чудiй! Куди ти посунувся з
своїми безглуздими замiрами, до кого? i через це тобi гiдно втерли
носа… Землячки! Тi, що люблять свiй народ, як хазяї зоологiчного саду
своїх звiрiв – у клiтцi, за гратами… Про що ж було просити їх?.. Про
великодушнiсть?»
– Стоп! – несподiвано гукнув вiн вiзниковi.– Повертай на
Денисiвський завулок.. Знаєш? Ну, от… До адвоката Чижа…
– Знаємо!.. – бадьоро вiдгукнувся вiзник, i шкапа його немовби
вийшла з своєї повiльної i точної, як маятник годинника, рисi i якось
боком пiшла вчвал.
Для справи Григорiя Камищука адвокат Чиж робив багато. Вiн дав
свою згоду обороняти його на судi, ознайомився з матерiалами слiдства,
що досить швидко закiнчилося, i знайшов у показах свiдкiв декiлька
неув’язок, на яких збирався провалити обвинувачення.
Камищука обвинувачувано в тому, що вiн пiд час мiтингу страйкарiв
на фабрицi увiйшов до кабiнету управителя i нiбито намагався побити
його за те, що той хотiв телефоном викликати полiцiю. А потiм
загрожував управителевi револьвером i нахвалявся, що висадить в
повiтря всю фабрику, якщо хазяїн не погодиться на вимоги робiтникiв.
Довiдавшись про суть обвинувачення Камищука, Михайло Михайлович
пригадав свою розмову з Хоменком, i в нього виникла пiдозра, що той
пiдставив найнятих свiдкiв i, певне, сам вигадав iсторiю з загрозами
управителевi. Адже недаремно вiн так пiдозрiло збентежився, коли почув
тодi, пiд час їх розмови в кабiнетi, сумнiви в правдивостi
обвинувачення Камищука.
Чижевi пощастило. Обвинувачення виставляло двох свiдкiв:
приймальника Гарбузова i артiльника Старостенка, якi заявляли, що вони
були в кабiнетi управителя в службових справах, коли туди вскочив
Камищук i намагався побити управителя, але вони оборонили його. Тодi
Камищук нiбито загрожував усiм револьвером.
Чиж установив, що артiльник Старостенко саме в цей час був у
пивницi Белова на другому кiнцi мiста. Там вiн зняв бешкет, i
городовик Панасенко склав на нього протокол. Копiю цього протоколу
адвокат уже мав у своєму портфелi. Щождо Гарбузова, то справа з ним
розв’язувалася так само несподiвано для обвинувачення. З приводу його
свiдчень Чиж радився з деякими приятелями Камищука, що були на волi, i
тi сказали, що справа, в якiй цей Гарбузов немовби приходив до
управителя, взагалi не могла iснувати. Її було вигадано занадто
невмiло, без розрахунку на те, що в цих матерiалах копається
досвiдчений оборонець. Таким чином встановлювалось, що свiдки були
пiдставнi…
Свої заперечення до справи Чиж зберiгав у таємницi. Вiн готував
несподiваний удар по обвинуваченню. Знав про це тiльки Коцюбинський,
що багато в чому допомагав своєму друговi.
Зовсiм загадковою була поведiнка Надiї Загiрної, вiд якої теж не
треба було ховати деталi оборони, оскiльки вона могла б багато чим
допомогти. Михайло Михайлович викликав її запискою через Марину i
довго ждав її в умовленому мiсцi. Вона запiзнилась, просила вибачення,
згадала про якусь важливу свою справу, призначену теж на цей час. Але
яка була справа – не сказала.
Вона мовчки вислухала Коцюбинського. З усiма його доказами
неповинностi Григорiя погоджувалась, але вигляд її вiд того не
веселiшав. Нарештi вона просто сказала, що не вiрить у реальнiсть
звiльнення Григорiя таким методом. Потiм рiшуче заявила, що Чижевi не
пощастить виправдати Григорiя. Але скiльки не намагався Михайло
Михайлович довiдатись про її мотиви, вона нiчого йому про це не
сказала. Вiн зрозумiв, що вона не хотiла чи не могла висловитись перед
ним конкретнiше. Так i залишилась недоговореною їх розмова.
Цi днi Коцюбинський ледве знаходив сили працювати в статбюро. Його
мозок працював зовсiм в iншому напрямку. Тимчасово покинув вiн i
писати. Треба було закiнчувати другу частину «Fata morgana». Пiсля
перебування на Капрi вiн з запалом продовжував повiсть. Горький
надавав великого значення цьому творовi i навiть дав деякi поради щодо
дальшого розгортання i висвiтлення подiй у повiстi. Але в цi днi
Коцюбинський не мiг опанувати своїх думок.
Тимчасом Горький вимагав поспiшити з перекладом на росiйську мову
першої книжки творiв. Михайло Михайлович мусив сам домовитися з своїм
перекладачем. Перекладач поспiшав i часом допускав помилок.
Коцюбинський перевiряв його роботу. А це вимагало часу i настрою.
Амфiтеатров, з яким познайомив Коцюбинського Горький у себе на вiллi,
теж вимагав оповiдань для нового петербурзького журналу. Пропонував
друкувати Коцюбинського навiть не перекладаючи на росiйську мову.
Налагоджувалась справа перекладу його творiв у Празi. Деякi берлiнськi
i паризькi видавництва теж удавалися до нього з подiбними запитами.
Нарештi, добрi вiдомостi були з Стокгольма вiд професора Iєнсена –
переклади з Коцюбинського на шведську мову мали незабаром вийти з
друку. Зростала його популярнiсть у Росiї i за кордоном. Здавалося,
пiсля виїзду на Капрi в життi його розпочалася нова епоха, коли з
Сiверянської вулицi напiвзабутого Чернiгова вiдкриваються перед ним
найширшi перспективи.
Тимчасом декому з знайомих стало вiдомо, певне вiд Хоменка, що
Коцюбинський втручається в майбутнiй процес Камищука. Поголоска
варiювалася на рiзнi лади i в зовсiм невпiзнаному переказi доходила до
Коцюбинського. Можна було чекати нових прикростей. Визволення Григорiя
набирало для Михайла Михайловича напряму важливої, принципової справи.
Через неї вiн не звернув особливої уваги на повiдомлення київського
цензора про заборону його збiрки «З глибини».
Часто до нього приходив старий Камищук. Приносив прочитану книжку,
розгортав її з газетного паперу й повертав Коцюбинському. Потiм просив
нову, яку тут же акуратно загортав у папiр, щоб не забруднити,
перекидався кiлькома словами з господарем i йшов, незважаючи на
запрошення залишитись на чай або просто поговорити. Вiн шанував чужий
час.
Минула осiнь. Вогкiсть, осiння мжичка i повна вiдсутнiсть сонця
цiлими тижнями завдавали Коцюбинському, що хворiв ще й на легенi,
важкої муки.
Але треба було дiяти. За ним уже була репутацiя громадського
дiяча, який не боїться протестувати проти беззаконня, який уже не раз
пiдносив голос проти людей, що мали в своїх руках немалу владу. Деякi
чернiгiвськi iнтелiгенти пошепки розповiдали один одному про те, що
оцей їхнiй чернiгiвець Коцюбинський в одному з своїх нових творiв
назвав пса прiзвищем всiй Росiї вiдомого з недавнiх подiй грiзного
мiнiстра Трепова… Отже, не боїться!..
Нарештi вiдбувся суд над Григорiєм. До зали суду не пустили нiкого
з стороннiх. Не пустили й Коцюбинського. Мiсцевий обвинувач був хворий
i обвинувачення пiдтримував приїжджий. Вiн чомусь поспiшав i процес
мав закiнчитись того ж дня ввечерi.
Коцюбинський не виходив з дому, чекаючи на Чижа, який мав просто з
процесу приїхати й розповiсти про наслiдки. Чекання перейшло далеко за
пiвнiч. Нарештi. по грудках замерзлої вулицi прогуркотiв вiзник.
Спинився бiля ворiт. Через хвилину Чиж сидiв у кабiнетi i просив чарку
коньяку або чаю, бо й замерз, i намучився, i… не знав, що сказати
приятелевi.
– Ну, ну… кажiть же!.. – стояв, нетерпеливо чекаючи наслiдкiв
суду, Коцюбинський.
– Виправданий?
– Виправданий…
– Де вiн?
Чиж зовсiм пiрнув у крiсло i мовчки, похмуро вiдповiв:
– Де? У тюрмi, звичайно…
– Його не звiльнили?
– I не звiльнять…
– Як то? Нiколи?
– Пiсля каторги…
Михайло Михайлович вражений став перед Чижем.
– Так у чому ж рiч?
– В моїй i вашiй, Михаиле Михайловичу, наївностi. Ми з вами були
наївнi, як дiти, i, не знаючи Камищука, взялися його визволяти. А на
судi його виправдали в справi замаху на управителя Хоменкової фабрики,
але незабаром його судитимуть в iншiй справi, про яку ми з вами не
подумали. Григорiя обвинувачують у революцiннiй дiяльностi, в
органiзацiї робiтничих майовок i збройному опорi полiцiї пiд час
розгону однiєї з майовок.
– Але ж це може бути тiльки наклеп…
Чиж похитав головою.
– Нi, – промовив вiн, – я був у нього в тюрмi пiсля суду.
Пропонував свої послуги для нового процесу… З цього вони можуть
зробити все, що забажають… Збройний опiр – це довiчне заслання чи й
каторга.
Чиж знову хвилину подумав i якимось iншим, зовсiм змiненим,
енергiйним голосом людини, що раптом чимсь захоплена, заговорив:
– Ми з вами мало знаємо цих людей… Григорiй ваш друг, ви думали,
що ви, як психолог, письменник i друг, знаєте його краще, нiж вiн сам
себе знає… Ви не знали, що вiн досвiдчений пiдпiльник, який навчився
тримати в своїх руках i самого себе i людей – гурт, масу… Адже вiн з
вибачливою усмiшкою зустрiв мою пропозицiю обороняти його. «Як
хочете,– вiдповiв вiн,– боюся, що вам не пощастить… Вiд заслання мене
не врятує нiщо…» Ви розумiєте, Михаиле Михайловичу, так говорити може
не просто собi робiтник махоркової фабрики. Вiн сказав менi, що
виступатиме на судi з останнiм словом, в якому обвинувачуватиме весь
державний устрiй i закликатиме до його повалення… Розумiєте?.. Вiн
хоче дiяти так, як поводяться на судi видатнi революцiонери! I вiн це
зможе, не сумнiвайтеся!..
Для Коцюбинського це було нове. Вiн знав багатьох людей,
засуджених царизмом, знав їх життя i уявляв їх долю. I все ж
близькiсть Камищукової долi до долi подiбних людей була несподiвана
для нього. Тепер вiн розумiв, чому Надiя Загiрна не подiляла його
оптимiзму перед процесом Григорiя: адже вона, напевне, знала все i,
звичайно, про все, вiдоме їй, не мала права розповiдати нiкому, в тому
числi i йому, їхньому друговi. Мiж ним i цими його друзями iснувала
якась межа, якої вiн поки що не в силi переступити. Ця межа не
заважала їх дружбi, але все ж вона роздiляла їх…
IV. ПРИСУД
Слiдство в новiй справi Григорiя Камищука затяглося надовго.
Департамент полiцiї розраховував на ряд голосних процесiв i шукав
пiдстав, щоб поєднати окремi незначнi справи в невелике число значних
полiтичних справ. Царизм докладав усiх сил, щоб показати громадянству
свою, насправдi занадто пiдупаду, мiць.
Чиж пробував ознайомитися з приступними для оборонцiв матерiалами
i прийшов до висновку, що хоча Григорiй у наступному процесi i не
гратиме першорядної ролi, але напевно дiстане заслання, а можливо й
каторгу. Особливо беручи до уваги те, що вiн уперто обiцяв поводитися
на судi зухвало i при кожнiй нагодi громити царський суд. Вiн просто
не радив адвокатовi брати на себе його оборону i хотiв боронитися сам.
Минула зима В тяжкому чеканнi проходила весна. Нарештi в останнiх
числах травня стало вiдомо, що суд вiдбудеться через кiлька днiв у
Києвi.
Чиж довiдався про це i зайшов до статбюро повiдомити Марину. Вона
була схвильована звiсткою i ледве змогла працювати до кiнця дня.
Михайла Михайловича в мiстi не було. Вiн дiстав через хворiсть два
мiсяцi вiдпустки, виїхав до Києва роздобувати по рiзних редакцiях
грошi на лiкування i потiм вiдбув знову на Капрi. Тiльки-но продзвонив
дзвiнок, що означав закiнчення робочого дня, Марина схопила свою
бiсерну торбинку i, навiть не причепурившись, не чекаючи подоуг,
поспiшила додому. Вона боялася, що вже не застане сестри: Надiя часто
перед вечором зникала з дому i поверталася досить пiзно. А в Марини
для неї сьогоднi була пропозицiя…
Надiя була ще дома i, здавалося, не збиралась виходити. На
запитання сестри про її справи та не вiдповiла, навiть не пiдвела
голови, схиленої над книжкою.
За обiдом Надiю також не можна було викликати на розмову. Тодi
Марина запропонувала:
– Сьогоднi я хочу пiти на Болдину гору, прогулятися трохи…
Надiя мовчала.
– Ти не хочеш пiти зi мною?
– Пiду.
– Нам треба трохи розважитись, Надiйко.
– Треба.
– Можливо, там я тобi щось скажу, якусь новину… В цю мить до
кiмнати зайшла мати.
– Куди збираєтесь? – запитала мати.
– На прогулянку,– вiдповiла жваво Надiя,– Марина хоче розповiсти
менi свої секрети…
Злегка ображеним тоном Марина промовила:
– Не секрети… i тим бiльш не мої… А просто – весна закiнчується…
набридло жити так, як ми живемо… Хочеться нарештi дихнути свiжим
повiтрям… Поки не пiзно
Стара мати стривожено поглядала на дочок. Знову щось затiвають.
Тiльки на цей раз обидвi разом. До цього кожна з них дiяла окремо, i
мати мала вiд них самi прикростi. Тепер знову…
День був робочий i на Болдинiй горi народу було небагато. Сестри
обрали затишне мiсце, вкрите густою травою й квiтами. Марина,
напiвлежачи, дивилася на Десну вниз, на далекi гаї, що вже
заволiкалися синiм туманом. Надiя сидiла на травi, обхопивши руками
колiна, нерухомо дивилася вдалину i, здавалося, збиралась довго
мовчати. Весна з непереможною силою примусила її думати про Григорiя,
i вона останнiми мiсяцями мовчки. замкнено сумувала.
– Вiд Михайла Михайловича не було ще листа… – мрiйно промовила
Марина.– Тепер вiн саме приїхав на Капрi i цiлi днi, певне, серед
друзiв або бiля моря… Як вiн любить море!..
– Вiн тобi часто пише, коли буває у вiд’їздi?
– Часто… Через день, а то й щодня… Надiя все ще дивилася в одну
точку на обрiї. Потiм несподiвано запитала:
– Як ти гадаєш, буде Григорiй на волi?
– Н-не знаю…
Надiя засмiялась.
– Ти не бiйся мене вразити чи розчарувати. Говори те, що думаєш…
Однаково, я багато передумала i перемучилась, i твої слова не
завдадуть менi бiльшої муки. Я хочу почути твою думку.
– Я думаю,вiдповiла нерiшуче Марина,– iншi так думають, що його
засудять на заслання. Тобi треба пiдготуватися до такого вироку i
примиритися з думкою про розлуку…
Цi кiлька раптово кинутих слiв немовби збудили Марину, що давно
вже хотiла сказати їх сестрi. Вона розчервонiлась, i очi заблищали.
Але Надiя звелася навколiшки, повернулась до сестри обличчям, знову
засмiялася, чим немало здивувала сестру, бо смiх не був їй властивий.
Потiм спокiйно i якось м’яко, натхненно промовила:
– Григорiй буде на волi. Вiн дiстане її, хоч за державним законом
заслуговує каторги.
Марина, нiчого не розумiючи, здивовано дивилась в очi сестрi. Вони
натхненно i таємниче всмiхалися. Потiм Надiя почала про iнше:
– Скажи, Маринко, ти нудьгуєш без нього?
Вона сiла ближче до сестри. Марина розумiла, що Надiя говорить про
Коцюбинського. Вiдповiла:
– Ми з ним так знайомi вже бiльше як шiсть рокiв.
– О! Ти менi цього не розповiдала…
– А нащо?.. Все ж таки я багато чого розповiла тобi…
Надiя обняла сестру.
– Маринко, наша мати нiколи не буде щасливою… через нас… Адже ми
пiшли не тими стежками, про якi мрiяла мати. Ми переростаємо дiвуючи…
Вона не може збагнути, чому ми не одружилися досi… Певно, вона не
дiжде онукiв, бо ж…
Марина тихо плакала, ховаючи обличчя на грудях сестри.
– Скажи, ти любиш його? – питала Надiя. Марина вiдповiла не
вiдразу. Вона трохи заспокоїлася, втерла хусточкою очi. Тремтячим
голосом вiдповiла:
– Я ж звикла до нього… Шiсть рокiв… Я не уявляю себе без нього.
Колись ми думали виїхати звiдси i одружитися. З цього нiчого не
вийшло. Потiм ми не раз говорили про те, щоб розiйтися,– i теж нiчого
не вийшло… I тепер я тiльки хотiла б, щоб вiн був щасливий, щоб вiн
мiг здiйснити свою мрiю. I бiльш нiчого я не хочу! Я не вiрю в наше
одруження. Це нездiйсненна рiч… Та коли б це дивом якимсь здiйснилося,
то тiльки зiпсувало б нашi вiдносини… Може, своїм почуттям до нього i
я приношу людям якусь користь. А дiти… Не всiм же жiнкам виховувати
дiтей…
З-за Десни насувався чудовий вечiр, але було сумно. Коли сестри,
обнявшись, покидали гору, Надiя спитала:
– А де ж новина, яку ти менi обiцяла?
– Я берегла її на кiнець, щоб не псувати тобi вечiр.
Сьогоднi в мене був Чиж i повiдомив, що наприкiнцi мiсяця
вiдбудеться суд…
– Коли ж точно?
– Не сказав… Через кiлька днiв, у Києвi. Значить, цими днями
Григорiя заберуть з Чернiгова. З несподiванки Надiя спинилася.
– Значить, не пiзнiше, як через п’ять-шiсть днiв?
– Так.
– Ходiмо, ходiмо швидше… Треба швидше додому.
I Надiя майже тягла тепер сестру пiд руку. Та ледве встигала за
нею.
Хтось ходив бiля їх будинку. Коли вони наблизились. Надiя раптом
звiльнила руку.
– Це до мене,– сказала вона i поспiшно сама пiдiйшла до чоловiчої
постатi. Через хвилину вони зникли в мороцi зовсiм не освiтленої
чернiгiвської околицi.
Поїзд вузькоколiйної залiзницi, що йшов на станцiю Крути, вiдходив
з Чернiгова вранцi. Надiя боялася, що Григорiя проведуть до вагона
ранiше загальної посадки. Вона вклала в долоню швейцаровi срiбного
полтиника i вiльно вийшла на перон. Незабаром подали вагони, але
пасажирiв ще не випускали з вокзалу.
Надiя сiла на запорошену зелену лаву на перонi i пильно оглядала
неначе мертвий поїзд. Мiнiатюрний жiночий чемоданчик стояв бiля неї, а
на колiнах лежала бiсерна торбинка. Через новий темносинiй брилик i
густу вуаль, що падала нижче очей, її не зразу можна було пiзнати.
Вона не помилилась: за кiлька хвилин до посадки вивели на перон
Григорiя. По боках iшли два унтери, тримаючи руки на розстебнутих
кобурах наганiв. Трохи оддаля слiдом iшов назирцi тюремний пристав.
Надiя нижче спустила вуаль i вдала з себе цiлком байдужу до появи цих
людей. Вона немовби в’дчула гордiсть за Григорiя, якого вели пiд не в
мiру пiдсиленим конвоєм. Очевидно, його вважали за винятково важливого
злочинця.
Вона стежила, чи подивиться Григорiй в її бiк. Звичайно, вiн не
мiг би її пiзнати, та вона цього й не хотiла. Але Григорiй пройшов пiд
вартою за якихось двадцять крокiв вiд неї i навiть не глянув у її бiк.
Проте вона змогла розглянути його обличчя. Воно трохи схудло, загар
майже зник, але очi залишились тi ж самi: глибокi, голубi, з iмлою.
Здавалося, вiн трохи, ледве помiтно, всмiхався i йшов зовсiм поволi,
немов прогулюючись. А обидва унтери нiяк не могли погодити свої
метушливi кроки з його повiльною i поважною ходою. Пiдштовхувати ж
його тут, на перонi, вони, звичайно, не насмiлювались.
Всього хвилину бачила Григорiя. Його привели до вагона. Вiн
зупинився на мить, оглянувся довкола, немов прощався з Чернiговом, i
швидко пiшов до вагона. Вартовi зникли за ним. Потiм до того ж вагона
зайшов тюремний пристав.
Радiсне почуття в першу хвилину схвилювало Надiю, що бiльше як
пiвроку не бачила Григорiя. I вона не звернула уваги на головне – в
своєму чи казенному одягу був Григорiй? I вiдразу ж заспокоїлась: адже
коли б вiн був не в своєму звичайному одязi, а в казенному, їй би
впало це в око. Вона на одну мить заплющила очi, i вiн постав перед її
уявою, тут, на перонi, в чорнiй вишиванiй косоворотцi шовковим шнурком
замiсть ременя, в чорних штанях i м’яких чоботях, немов удруге
проходив недалеко вiд неї пiд вартою, легко ступаючи пружною ходою,
розглядаючи ясний ранок крiзь iмлу своїх блакитних очей. їй
заманулось, як колись, провести долонею по його бiлявiй, злегка
пiднятiй ранковим вiтром чупринi, взяти з його рук кепi, жартома
надягти собi на голову…
«Що ж я гаюся? – раптом пiдхопилась вона. Хотiла доручити
швейцаровi взяти квиток до першого вагона, куди повели й Григорiя.
Потiм роздумала: – Треба брати самiй, тiльки самiй…»
Бiля каси не було нiкого. Нечисленнi пасажири вже встигли взяти
квитки.
– Один… промовила вона, нахилившись до вiконця касировi.
I поки касир, не поспiшаючи, готував їй квиток, Надiя мимоволi, на
одну мить, знову заплющила очi, i здавалось їй, що бiля самого її
обличчя – очi Григорiя i вона вiдчуває м’який подув його дихання. I
коли б хто спитав її в ту хвилину, чим заплатила б вона за свободу
свого Григорiя, Надiя змiряла б того повним презирства поглядом… Хiба
дозволила б вона навiть думати про цiну його свободи? Вона вiддала б
йому з радiсною усмiшкою життя!
Спочатку допустила була необережнiсть: пiшла до вагона з того
кiнця, куди заводили й Григорiя. На дверях стояв унтер i не пустив її.
З-за широких плечей унтера дiвчина побачила зацiкавлений погляд
пристава. Тодi вона, лаючи в думках себе за необачнiсть, пiшла до
вагона з другого кiнця, куди проходили й iншi пасажири. Григорiя
посадили в окремому вiдкритому купе в самому кiнцi вагона i нiкого
повз купе не пускали. Надiя смiливо обрала собi мiсце на сумiжнiй,
через стiнку, лавi i сiла на краю бiля проходу.
Поїзд незабаром рушив. Надiя вийняла з чемоданчика книжку i
розкрила її перед собою. Звичайно, їй було не до читання. Вона
прислухалася до навколишнiх розмов, i iнодi до неї досягали окремi
слова з розмови унтерiв за тонкою стiнкою купе. Щоб хтось з пасажирiв
не розпочав з нею розмови, вона удавала, що захоплена книгою, їй треба
було бути на сторожi весь час, треба було стежити за кожним рухом
вартових Григорiя. Розмова тiльки заважала б їй.
Минула година, друга. Розмови то стихали, то знову починались.
Дехто з пасажирiв розгортав снiданок, i по вагону йшов дух рiзної їжi.
Проти Надiї сидiв якийсь кремезний лiтнiй чоловiк, добре вдягнений i
вгодований, видно, з купцiв. Вiн хотiв i все не насмiлювався розпочати
розмову з Надiєю. Поряд нього сидiло ще два пасажири: очевидно, мати з
дочкою, що, розклавши просто на лавi газету, виложили на неї шинку,
яйця, пирiжки, булку i навiть виставили чайник з окропом. Чоловiк
насторожився. Видно, його розбирав апетит. Коли ж одна з жiнок вийняла
малесеньку пляшечку з ромом i налила трохи в чашку з чаєм, купець
голосно втягнув нiздрями повiтря, ловлячи знайомий дух, потiм крякнув
i вибачився перед Надiєю.
– Вибачте, мадемуазель… дозволите й менi?.. Дiвчина здивовано,
нiчого не розумiючи з несподiванки, дивилась на купця, що вийняв з
бокової кишенi сюртука пляшечку з коньяком, а з чемодана склянку i,
побажавши жiнкам здоров’я, вихилив одним духом. Жiнки подякували i
запросили його до своєї трапези. Купець подякував таким тоном, немов
вiдмовлявся, а тимчасом захопив у них з газети складаним ножем шматок
шинки i довго й старанно жував її, смакуючи.
– Добре! – сказав вiн i, настромивши на нiж ще один шматок шинки,
вiдрекомендувався жiнкам:
– Купець… по галантереї… Що? Гiльдiї? Я без гiльдiї. Я задоволений
тим, що є.
Потiм налив ще пiвсклянки коньяку i заховав пляшечку до кишенi, бо
жiнки вiд його частування вiдмовились. Вихилив коньяк з склянки i
голосно проковтнув його. Потiм, не поспiшаючи, взявся за пирiжки.
Тепер усi трое дружно чавкали, ковтаючи разом з їжею й слова.
Надiя зранку не думала про їжу. Пiдвела голову i побачила, як
пристав з сусiднього купе дивиться на неї. Не зрозумiла, чи вiн
зацiкавився нею, чи просто з нудьги блукає очима по вагону. Думала про
те, що добре було б i їй, щоб не викликати пiдозри в пристава, взятися
й собi з виглядом безтурботностi за снiдання. Та це було над її сили.
Пристав не одвертав од неї свого погляду. Тодi дiвчина удавано
позiхнула i знову взялася за книжку.
– Десь я зустрiчав вас…– промовив несподiвано до неї купець без
гiльдiї.– Не пригадую… Але ваше обличчя менi добре знайоме.
Загiрна подивилась на нього суворо, роздратовано, i купець без
гiльдiї заметушився.
– Пардон… мадемуазель… Вибачайте. У мене така вдача – як випив, то
iншим не даю спокою… Бiльше я – нi слова… Читайте спокiйно.
Потiм показав вiдставленим великим пальцем за плече, назад, до
купе з Григорiєм i вартою:
– Везуть…голос його притих до шепоту.– I звiдки? З нашого
Чернiгова!.. Значить, i в нас вони є… Голубчики!.. Не можу .втямити.
Тисячу лiт стоїть мiсто, тисячу лiт спокiй i благодать. Чого ще людям
хотiти? Є робота, є хлiб i картопля… Є святинi, що тiшать православну
душу. Чого людям треба?! – закричав раптом вiн i, злякавшись, знову
перейшов на шепiт.– Я люблю людей Що я без них? Але, скажiть, чого
вони хочуть?
Надiї не до вподоби була його розмова, i вона знову нахилилась над
розкритою книгою. Тодi купчик без. гiльдiї пiдсунувся ближче до жiнок.
.
– А ви до Києва?
– До Києва. У Лавру везу дочку. Ще не була нiколи… У нас завод –
свiчки робимо… Дочку замiж вiддаю. От перед весiллям хай побуває…
Купець був зворушений такою вiдвертiстю старої жiнки, їх розмова
перейшла на родиннi теми. Потiм до купе зайшов пристав i сiв проти
жiнок, бiля Надiї, з явною метою розважитися й собi. Вiд розмов про
зятiв, придане i архiєрейський хор перейшли на Державну думу. Пристав,
коли говорив, то все оглядався в бiк
Надiї, бажаючи, певне, почути пiдтвердження своїх думок вiд неї. I
їй доводилось iнодi якось висловлювати й свою думку. I пристав i
купець без гiльдiї вiдразу ж поставились до Надiї з повагою. Певне, їм
iмпонувала її суворiсть i небагатомовнiсть.
А Надiя запитувала себе: пiдозрiває її пристав чи просто хоче
розважитись? I, немов вiдповiдаючи на її настороженi думки, пристав
почав говорити про соцiалiстiв i студентiв, що намагалися пройти в
Думу.
– А я гляну на людину,– говорив вiн, завзято пiдкручуючи довгий
чорний вус,– i бачу, чим вона дише. Порядну людину вiдразу пiзнаю,– i
вiн уклонився поштиво в бiк Надiї,а коли ти агiтатор, то переодягайся
хоч би й у спiдницю – вiдкрию, тiльки гляну…
Володарка свiчного заводу, що пiсля снiданку i чаю з ромом не
витримала полiтичних розмов чоловiкiв i почала дрiмати сидячи, раптом
клiпнула очима i вставила своє:
– Поряднi люди богом мiченi, а злодiї i крамольники – чортом…
Прости господи…– вона перехрестилась i вмить знову задрiмала.
Пристав попросив дозволу закурити, а купець без гiльдiї випередив
його i галантним жестом пiднiс розкритий срiбний портсигар. Пристав .
подякував i взяв цигарку.
I знову поточилася нудна подорожня розмова. Надiя намагалася не
брати в нiй участi i прислухалась до розмови вартових унтерiв у
сусiдньому купе. З уривкiв, якi ловила вона, можна було зрозумiти, що
один з унтерiв хоче трохи вiдпочити… У нього було якесь чергування
вночi, вiн не спав i тепер хотiв заснути. Через хвилину Надiя почула,
як вiн гуркотiв чобiтьми на лавi, вкладаючись спати. Це було добре, i
Надiя терпляче почала вичiкувати слушного моменту.
Вона сiла в поїзд з надiєю допомогти Григорiю втекти. Органiзацiя
не хотiла втрачати Григорiя Камищука i, поки не пiзно, треба було
органiзувати йому втечу. Мали зробити це без Надiї, але вона настояла,
щоб на цю операцiю було призначено й її. Все мало статися в Києвi на
вокзалi. Там уже було троє товаришiв, якi чекали на прибуття поїзда i
все пiдготували для втечi.
Сидячи в вагонi, Надiя боялася, що втеча може не вiдбутися,
Григорiя одвезуть до тюрми i… тодi не було шансiв на порятунок. Ця
думка не залишала її.
Григорiй був близько, за яких два кроки вiд неї, за стiною, але не
чути було його голосу, крокiв, нiякого шуму. Цe дивувало Надiю. А
проте вона уявляла: Григорiй сидить бiля зачиненого вiкна i дивиться
на лани, луки й лiси, що тепер особливо чарують його своєю широчiнню,
багатством травневого вбрання, млосним духом привiлля. Можливо, вiн
думає зараз про неї. Згадує, як рiк тому одної iз таких же травневих
недiль вони вдвох плавали човном по Деснi, далеко за мiстом блукали в
лiсi, мрiяли про майбутню роботу, про свою майбутню долю.
Пам’ятає вона розмову одного ясного травневого дня на високому
березi Десни, за Чернiговом. Вони сидiли, майже заховавшись у травi.
Внизу, коло води, безпорадно лежав їх човен, якого вони витягли на
пiсок. Вона читала впiвголоса «Что делать?» Ленiна. Григорiй слухав,
напiвлежачи на лiктi, i поволi жував травину. Пам’ятає, як вiн спинив
її читання i несподiвано промовив:
– Знаєш, Надiє, я нiколи нiзащо не вiдiйду вiд боротьби, хоч би
менi загрожувала й петля.
– Чому ти про це говориш?
Вона подивилась в його обличчя i нервово стисла плечима.
– Так… Прийшло в голову… Та поки це станеться – ми ше поробимо… Ще
поморочаться з нами архангели.
Вiн засмiявся i жестом попросив її продовжувати читання.
I все ж таки було весело, радiсно… Невiдоме майбутнє усмiхалось
їм. Як швидко i несподiвано все закiнчилося…
В кутку купе, сидячи, дрiмала побожна мамаша. А проте завжди, коли
дочка занадто захоплювалась розмовою, вона розплющувала очi. i дочка
вiдразу опановувала себе й приборкувала в собi охоту до розмови з
чужими чоловiками. Ти не дозволялось багато говорити, а личило тiльки
коротко i стримано, без жодної усмiшки, вiдповiдати на запитання.
В вагонi панувала нудьга. Бракувало цiкавих людей, невистачало тем
для розмови. Купчик без будь-якої церемонiї незабаром розтягнувся на
полицi i захропiв. Панночка випадково зайшла до сусiднього купе та й
залишилася там. На обличчi пристава засвiтилося задоволення. Вiн немов
тiльки й чекав цього. Кахикнув по-змовницькому разiв зо два i,
галантно пробачившись, запитав Надiю:
– Можна поцiкавитись – далеко їдете?
– До Києва,зовсiм необережно вiдповiла дiвчина i схаменулась:
зовсiм не слiд було йому про це говорити. Пристав блиснув зубами.
– Прекрасно… Значить, разом: я теж до Києва… Маю важливе
доручення.
I раптом Надiя вирiшила, що з приставом треба розмовляти, треба
тримати його бiля себе. Незабаром передбачалась пересадка на київський
поїзд, i в неї буде привiд їхати знову разом i не викликати в цього
полiцая пiдозри. Вона змiнила свою звичайну стриману манеру.
– Ви з Чернiгова? Менi здається, я вас зустрiчала там…
– Дуже можливо… Мене там, правда, ще мало знають… Я нещодавно туди
перевiвся з Одеси.
– О, з Одеси до Чернiгова!.. Яка рацiя?
– Була рацiя… Сам навiть просився.
– В Чернiговi нудно…
– Менi весело. Тим бiльше, що я часто дiстаю рiзнi вiдповiдальнi
вiдрядження до iнших мiст. Наша робота швидше небезпечна, нiж нудна.
– Що ви кажете – небезпечна?.. Невже небезпечна? Здивування Надiї
явно подобалось приставу. Вiн гордо поглянув на неї.
– Ми охороняємо державний лад, а це в нашi часи небезпечно.
– Не уявляю.
– О, є багато людей, що їм ми, охоронцi ладу, не до серця…
Пристав на мигах показав на сусiднє купе, хоча розмовляли вони
впiвголоса, щоб не прокинулись пасажири, i їх все одно далi цього купе
чути не було.
– А хто там? – таємниче запитала Надiя. I пристав, запалюючи
цигарку, недбало, немов мiж iншим, кинув:
– Державний злочинець… Замах на губернатора.. В минулому коло
десятка терористичних актiв… Вiйськовий суд… Петля…
– Що ви кажете?! Це жахливої Вiн, певне, страшний?..
– Прегидка мордяка… З першого ж погляду переконуєшся, що це
злочинний суб’єкт. Але бувають подiбнi люди й з приємними
фiзiономiями, навiть жiнки…
– Не уявляю! – вигукнула Надiя.
– Запевняю вас. Навiть вродливi. Я сам якось мав справу з
революцiонеркою, що була красунею. Вона стрiляла в мене з браунiнга.
– Просто важко повiрити!.. – все дивувалася Надiя. – У Чернiговi?
– Нi, в Одесi.
– Дуже цiкаво!
– Навпаки: це зовсiм не цiкаво i дуже неприємно, коли на вас
цiляться з револьвера…
– А у вас, пане пристав, мабуть, не пiднялась рука па жiнку?
– Де в чорта! – вигукнув вiн, забувши навiть про цигарку.– Я б її
задушив, коли б тiльки мав змогу. В таких випадках не до галантностi i
благородних жестiв… Хiба не жiнки стрiляли у мiнiстрiв i навiть у
великих князiв?
Але, схаменувшись, вiн зразу знизив голос так, щоб чула його
тiльки Надiя, i знову роблено кахикнув кiлька разiв. Знову почав
запалювати загаслу цигарку, обмiрковуючи дальшу свою думку.
– Що ж, – запитала не без лукавства i глуму Надiя,– всi, кого ви
називаєте революцiонерами, займаються цим самим… е… е… терором?
– Та-а-к, безумо-о-вно! – i пристав для переконливостi простягнув
до неї руки:в однiй була все ще незапалена цигарка, в другiй –
догорiлий сiрник.
Надiю розважала обмеженiсть i брехливiсть цього полiцая. Вона
навiть забула про обережнiсть i необачно глузувала з нього:
– Що чоловiки бувають такими – це ще менi зрозумiло, але щоб жiнки
стрiляли в полiцiю – нiзащо не повiрю!
Новий сiрник погас вiд схвильованого жеста пристава.
– Запевняю вас, панно,– старанно переконував вiн Надiю притишеним,
таємничим голосом. – Ви навiть не уявляєте собi цих людей. В Одесi в
тюрмi була влаштована втеча одному полiтичному. У них був зв’язок з
тими, що на свободi. Пiд час прогулянки напали на доглядачiв, а з
вулицi їм перекинули плетену драбинку. Двоє з полiтичних перескочили
по нiй через стiну i серед бiлого дня втекли…
– Але ж варта…
– Що ж варта?… Один як тiльки перелiз, так i зник, як у воду впав.
Серед бiлого дня… Мабуть, щось одяг на себе, i його нiхто не пiзнав. А
другого чекала тут же, бiля тюрми, делiкатна панночка з рисаком,
впряженим у бiговi дрожки. Коли я, бувши без зброї, кинувся за цим
полiтичним, який прямував до її дрожок, вона тримала в однiй руцi
вiжки, а в другiй браунiнг i вистрелила в мене…
– Жах!.. – ледве вимовила Надiя.Ну, i влучила?
– Нi, я навмисне впав i вона дала маху… Коли б я не догадався
впасти, ви, панно, не мали б нагоди розмовляти отут зi мною…
– А полiтичний?
– Скочив до неї в дрожки i – тiльки й бачили. На таких рисаках
можна тiкати!.. – закiнчив пристав i знову дiстав сiрника.
– А яка вона з себе? – раптом спало на думку зацiкавитися цим
Надiї.
Пристав спочатку трохи розгубився, але вмить знайшов вiдповiдну
думку.
– Не можу вам докладно змалювати її обличчя але пам’ятаю, що була
красуня. Проте все одно вигляд у неї був специфiчний, злочинний. Я
п’ятнадцять рокiв служу на полiцейськiй службi i мав досить практики,
щоб придивитись до облич злочинцiв. Печать злочинця я пiзнаю на
обличчi людини ще задовго до того, як вона порушить закон. Злочинцi
народжуються такими, i тому заздалегiдь можна визначити кожному його
майбутнє…
Але в цю хвилину Надiя прислухалась до iншого: за стiною, де був
Григорiй, загупали чоботи .унтера i почулись м’якi кроки Григорiя.
Потiм унтер вивiв ув’язненого з купе i повiв на другий кiнець вагона.
Григорiй не бачив Надiї в обличчя i тому не помiтив її присутностi.
Дiвчина напружила всю свою волю, щоб не виказати перед приставом свого
раптового хвилювання.
За кiлька хвилин вони мали повернутися, i вiн, побачивши її в
обличчя, пiзнає свою Надiю, i тодi…
Вона швидко запнула обличчя вуаллю. Пiд вуаллю та ше в цьому
незвичайному для неї костюмi Григорiй, звичайно, не пiзнає її, а
пристав не помiтить хвилювання на її обличчi.
– Я розумiю,сказав пристав, усмiхнувшись,ви хочете непомiтно для
мого злочинця роздивитись його обличчя…
Надiя нервово засмiялась, немов стверджуючи його здогад. В своєму
розпорядженнi вона мала занадто короткий час. Поїзд проходив
перелiсками. Надiї здалося, що вiн пiшов повiльнiше: певне, пiдiймався
на узвiз. У неї вмить вистигло рiшення. Чого ждати?.. В Києвi може не
пощасгити, i тодi – тюрма i довге заслання… I може, нiколи не
зустрiнуться вони в життi. Вона глянула на пристава Вiн знову
запалював цигарку, що була туго набита i не запалювалась. Пристав був
зовсiм захоплений своєю цигаркою.
Раптом за дверима, в другому кiнцi вагона, вона почула кроки. Це
повертались вони. Якихось п’ять-шiсть секунд – i вона зустрiнеться з
Григорiєм. I за цю швидку, як ластiвка, хвилю в її уявi промайнули
його задумливi голубi очi, блакитне небо над чудовою Десною.
Стривожила думка: що буде в їх життi через кiлька секунд.
Пристав дiстав з кишенi малесеньку щiточку i вдоволено
розгладжував вуса. Хропiв купчик без гiльдiї. Стукали, плутаючись у
ритмi, колеса, сонце заглядало в вiкно i слiпило очi приставу. «Все на
щастя»,– подумала вона i розкрила великий ридикюль, немов шукаючи в
ньому хусточку.
Григорiй i вартовий уже вiдчинили дверi i наближались. Надiя на
мить завагалась. Якась жiнка з дiвчинкою стояли в проходi, i в’язень з
вартовим на кiлька секунд затримались, поки мати забирала дiвчинку. За
цi секунди Надiя опанувала себе.
Григорiй не звернув на неї уваги. Коли вiн пройшов повз неї, Надiя
впустила книгу i нахилилась за нею. Унтер на мить затримався.
– Тiкайте,тихо промовила Надiя вслiд Григорiю i знову обернулась
до унтера, який чув, але не розiбрав, що саме вона сказала, i чекав,
поки вона поступиться йому дорогою. Вiн бачив у нiй подорожню даму
свого начальника i був надто чемний. А проте все це тривало одну мить.
Раптом унтер ринувся вперед, i Надiя догадалась: Григорiй побiг у
порожнiй тамбур. Вона мов ненавмисно затрималась у проходi, потiм
заступила дорогу унтеровi. Але вже скочив з свого мiсця пристав.
– Держи її! – гукнув вiн до унтера i вислизнув повз неї за
Григорiєм, розстiбаючи кобуру.
Тодi Надiя вихопила з ридикюля маленький жiночий браунiнг i, коли
унтер, злякавшись, вiдскочив назад, вона повернулась i встигла двiчi
вистрелити в спину приставу.
Спантеличений унтер схопив її вже в дверях тамбура, i вона встигла
побачити, що там нiкого не було i дверi на схiдцi були вiдчиненi. I
раптом вона заспокоїлась.
Поки морочилися з приставом, унтер розгублено тримав Надiю в
проходi вагона за зв’язанi паском на спинi руки. Вона стомленим
поглядом дичилась на метушню у вагонi. Поїзд прогримiв по мiстку.
Надiя стала навшпиньки i понад голови людей подивилась крiзь вiкно:
поїзд поминув якусь рiчку i йшов по невисохлiй ще вiд весняної поводi
драговинi. I вона радiсно подумала про те, що Григорiй вже встиг
добiгти до лiсу i тепер перебуває десь за рiчкою i драговиною…
Присгава поклали на лаву. Людей вигнали з купе. Мiж пасажирами
знайшовся якийсь старенький, певно, сiльський фельдшер. Вiн намацував
у пристава пульс. Далi повернувся до проходу, звiдки заглядав до купе
натовп, i промовив:
– Їх благородiє мертвий…
I потiм, iдучи з купе, глянув у вiчi Надiї, їй здалося, що крiзь
густi вiї i навислi брови його очi вiтали її.
Минали днi. Марина не знаходила в собi сили зiбрати думки й
написати хоч одного листа Коцюбинському на Капрi. I вiд нього давно не
одержувала. Вона проплакала кiлька днiв i не ходила на роботу до
статбюро. Нiхто не знав, що ж робити… Коли б був Михайло Михайлович,
вiн би порадив що-небудь. Але вiн досi навiть не знає про останнi
подiї, що раптом зробили її життя таким важким i безвихiдним…
I коли, нарештi, примусила себе сiсти, щоб написати йому бодай
коротеньку записку, якщо не спроможеться на лист, прийшов листоноша.
Лист був вiд нього, Михайла Михайловича, з сонячного казкового Капрi.
«Моя люба. Буду описувати тобi чудеса, що їх тут часто зустрiчаю.
В прямовисних кам’яних стiнах острова море наробило чимало прекрасних
печер, гротiв. Перший, що я вiдвiдав,– срiбний грот. Вхiд до нього
такий малий, що довелося лягти на дно човна i тiльки тодi ледве
пролiзли ми туди. Вода в гротi нiжнозеленого кольору, така прозора, що
свiтить вогнями. Та коли тiльки махнути веслом або зачепити рукою,
слiд вiд руху стає незвичайно блакитним, а краї хвилi – нiжнорожевими.
Сполучення цих яскравих i цiлком визначених кольорiв так вражає, що
важко пойняти вiри в подiбне диво. Коли занурити в воду весло або руки
– вони стають срiбними, звiдки i назва гроту. Другий грот – блакитний.
Це величезна зала з блакитними стiнами i блакитною водою, яка, коли
рухаєшся, грає блакитними вогнями. Для того, щоб мати уявлення,
вiдтвори в своїй уявi найяскравiшi, найчистiшi кольори, кольори
фарбованого скла проти сонця. Пречудовий грот зелений i ще чудовiший
дiамантовий, де вода свiтить дiамантами.
Мiж двома прямовисними скелями, де вода в вузькiй протоцi темна,
майже чорного кольору, раз у раз виникає дивно блакитна промениста
хвиля, що справляє таке могутнє враження, що мiсцевi люди називають це
pikolo diavolo – маленький чорт.
Краса i повiтря тут дивнi.
Почуваю себе добре. Тiшуся природою, спокоєм.
Минулої ночi якось дивно ти снилася менi: уся в бiлому, обличчя
дивно бiле, без жодної кровинки, i бiля уст двi глибокi хворобливi
зморшки. Це тiльки сон. Але й увi снi менi прикро бачити твої
страждання…»
За слiзьми зникли рядки його листа. Вона затулила обличчя руками.
Суду Надiї Загiрнiй довелося чекати недовго. Та вона й сама
бачила, як занадто прискореним темпом провадилося слiдство, i
розумiла, що суд буде незабаром. I дiйсно, через кiлька днiв її возили
до вiйськово-окружного суду i ознайомили з слiдчими матерiалами. Тодi
ж вона одержала обвинувальний акт.
Увечерi її вiдвiдав оборонець. Власне, йому не було чого їздити до
Загiрної. Справа була для обох сторiн абсолютно ясна. Заперечувати
проти обвинувачення її в убивствi пристава Надiя не думала. Про це
попередила й оборонця. Вiн просив її на судi не виступати з останньою
промовою або обмежитись кiлькома фразами, якi не обурили б суддiв. I
вже нокидаючи її камеру-одиночку в Лук’янiвськiй тюрмi, вiн сказав,
хоч Надiя й не питала про це:
– Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому роцi для
одного пiдсудного в аналогiчнiй справi пощастило випросити в суду
довiчну каторгу…
– А ви їх нi про що не просiть… – вiдповiла тихо i суворо Надiя,
подаючи здивованому оборонцевi руку.
Надiя чекала найгiршого. Вона знала, що за подiбнi дiї
розстрiлюють або вiшають i що їй нема чого сподiватись особливої
милостi у формi довiчної каторги… Готувала себе до найгiршого.
Проте суд раз у раз вiдкладали. I тiльки наприкiнцi червня Надiя
нарештi почула в своїй камерi:
– Загiрна, виходь, поїдемо до суду…
Напiвтемна в’язнична карета не схвилювала її. Надiя була готова до
всього. В судi до неї з’явився оборонець i знову просив її триматися
на судi коректно. Це означало, що їй залишалось звiрятися на милiсть
суддiв.
Головою вiйськовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Вiн
цього дня провiв кiлька справ i з нудьгуючим виразом обличчя нагородив
кiлькох людей засланням i каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували
суддi i автоматично вiдстукував свої промови прокурор. В
генерал-майора була звичка звертатися до пiдсудних, дивлячись не на
них, а кудись на заднi ослони судової зали. Вiн умiв протягом
пiвторагодинного процесу не глянути й разу на пiдсудних, навiть тодi,
коли їх з його наказу вели до зали суду. Iнодi, промовляючи, вiн
зневажливо совав своїм пенсне по «справi» i вичитував звiдти кiлька
слiв, (iдо мiстилися пiд кружальцем пенсне.
– Прiзвище? – запитав вiн Надiю, як запитував i iнших перед тим.
Надiя вiдповiла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора.
Обличчя його здивовано застигло в поглядi, спрямованому кудись уперед.
А весь вiн зробився над мiру уважним. Пiдсудна вiдповiла не таким
тоном, як вiн того сподiвався.
– Iм’я, по батьковi…
I знову, одвернувшись вiд нього, сухо, з якимось демонстративним
спокоєм, немов мiж iншим, вiдповiла Надiя Загiрна. Голова генерала
несподiвано рiзко повернулася до пiдсудної. I суд i присутнi в залi
заскрипiли стiльцями, впинаючись поглядом у пiдсудну дiвчину.
– M-да…а… – промовив голова суду, коли процедура формального
опитування закiнчилася.
Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надiв
пенсне i уважно розглядав пiдсудну. Це було тим легше, що вона
дивилась не на нього, не на суддiв, а впоперек зали, за вiдчинене
вiкно, де свiтило червневе сонце i цвiрiньчали горобцi…
«Чи треба ждати вiд них пощади?» – думала вона.– Чи зважать вони
на її молодiсть? Можливо, їй пощастило б розшукати Григорiя, i вони
пiшли б крiзь бурхливе i грiзне життя разом.
Їй раптом спало на думку, що Григорiй, знаючи, звичайно, про її
арешт i суд, приїхав до Києва i намагатиметься її звiльнити.
Iмовiрнiсть успiху мiзерна. Його можуть знову схопити, i тодi вийшло
б, що вона зовсiм даремно, без будь-якої користi, вiддала своє життя.
Вона враз схвилювалася. Адже й справдi перша думка, що опанує
Григорiя, це думка про її звiльнення. Григорiй не спиниться нi перед
яким безумством. Але вiн тiльки загубить себе.
Вона була певна, що Григорiй дiятиме саме так, i хвилювалась, бо
не знала, як попередити його, ублагати, щоб вiн не робив цих
божевiльних крокiв, щоб зовсiм виїхав звiдси кудись, де нiхто з
ворогiв його не знає.
Запитання суддi вiдiрвало її вiд цих думок. Обидва унтери, що тодi
вартували Григорiя, виступали тепер за свiдкiв. Вони теж були пiд
арештом. Певне, їх чекала сувора кара. Надiя щиро шкодувала обох. Вони
часто широко розкритими очима дивились на неї i потiм шепталися помiж
себе. Їй здавалось, що вони зацiкавлено i з спiвчуттям оглядають її.
Надiя почувала себе винною перед цими людьми. З якою радiстю розповiла
б вона їм, за що вона гине…
Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши «во фронт»
перед головою суду, дали свої свiдчення.
Третiм свiдком проти неї був один з пасажирiв, у якому Надiя
впiзнала «купця без гiльдiї». Вiн довго розповiдав свою бiографiю, про
свої пiдприємства i навiть про погляди на рiзнi громадськi течiї, аж
поки голова суду не спинив його i не попросив висловлюватись по сутi
судової справи… Тодi свiдок метушливо щось забелькотiв i почав тикати
пальцем в бiк пiдсудної. Надiя Загiрна зневажливо одвернулась вiд
нього. Купчисько брехав, що пiдсудна здалася йому пiдозрiлою ще тодi,
у вагонi, коли лагiдно розмовляла з пасажирами.
Надiї було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. I
все, що чула вона тепер, було їй гидке i тяжке нестерпно. I коли
пролунала команда «встати» й суддi пiшли радитись, вона немов вiдчула
якусь полегкiсть.
На суд з стороннiх людей i навiть родичiв не пустили нiкого. Поки
Надiю виводили з зали до кiмнати пiдсудних, вона встигла ще раз
оглянути присутнiх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й
добре, що так i треба, все буде зроблено спокiйнiше i її справа не
завдасть клопоту товаришам… Та й родичам буде легше, коли вони не
будуть присутнi пiд час читання вироку. I тiльки в цей момент, якось
раптом, зрозумiла вона всю вирiшальнiсть моменту: адже оце зараз,
через якихось пiвгодини, годину чи просто кiлька хвилин суддi у своїй
кiмнатi за снiданком виречуть її долю… Жити чи не жити їй… «Мало
прожила на свiтi i мало зробила»,– думала вона, не помiчаючи оборонця,
що, нiяковiючи, пропонував їй хоч трохи поснiдати. Вiдмовилась.
Просидiла сама, не розмовляючи нi з ким, якихось пiвгодини, поки
не повели її знову до зали. З жахом вiдчула, що її ноги ледве
пересуваються, що вона не може примусити їх ступати твердо i впевнено.
Легке, холодне тремтiння в тiлi вона перемогла, напруживши сили. Ноги
так i залишились важкими i неповороткими. Але свiдомiсть була напрочуд
ясна i думки якось дивно спокiйнi. Вона не повернула обличчя до
генерал-майора, коли вiн, сiвши на хвилину в своє крiсло, враз
пiдвiвся й почав читати вирок. В залi була надзвичайна тиша, як
колись, в дитинствi, – пригадує вона, – в церквi, коли хвилинами
завмирав народ, упоєний спiвами архiєрейського хору. Вона знову
дивилась поперек зали у вiдчинене на волю вiкно.
«Указом його iмператорської величностi, 1910 року, червня
одинадцятого дня, київський вiйськовоокружний суд…» :
За вiкном на вулицi прогуркотiв вантажний вiзник, i вона ледве
чула не дуже сильний i нестерпно спокiйний голос голови суду, що
звичайним завченим тоном вимовляв, iнодi навiть одриваючи погляд вiд
паперу, формулу вироку. Вiзник вiддалявся, гуркiт швидко зовсiм затих,
i вона в раптовiй, немов церковнiй тишi, почула цiлком виразно останнi
слова вироку: «…суд ухвалив: Загiрну Надiю засудити до смертної кари
через повiшення…»
Вона почула ще зухвале щебетання синицi, що раптово пролетiла пiд
вiкном, i цiлком реально вiдчула запах неiснуючих тут фiалок, як у
травневому лiсi над Десною…
V. КАМЕРА СМЕРТНИКIВ
«Як багато мучеництва на землi! Навiть у календарi на кожний день
записано кiлька мученикiв».
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записної книжки.
Залишалося тiльки просити про помилування. Родичi i товаришi
зробили все. Звичайно, їх прохання не мало успiху. Подано було його на
iм’я командувача вiйськової округи, але вiн не зважив на материнi
сльози. Друге прохання було повезене в столицю. Єдиним наслiдком усiх
цих прохань був виграш часу. В чеканнi вiдповiдей минали мiсяцi.
До Києва приїздили Коцюбинський i Чиж. Радилися з представниками
адвокатського свiту. Та знову ж таки, окрiм прохань про помилування,
нiхто не мiг порадити нiчого.
Надiя тепер сидiла у вiддiлi смертникiв. Вона була єдиною жiнкою,
засудженою до страти. Тому сидiла в камерi сама.
Другого дня в дальнiй одиночцi по коридору опинився ще один
смертник. Коли тюремники вийшли з його камери i за ними лунко
дзенькнув замок, засуджений раптом заспiвав. Вiн схвильовано,
поспiшаючи, поки його не спинили тюремники, спiвав.
До його камери ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. Хтось iз
доглядачiв вилаявся в коридорi i додав: «Розспiвався тут, як на
весiллi… са-ла-вей!..» Нового засудженого всi почали прозивати
«Соловей».
Увечерi вiн знову заспiвав. Засудженi припинили розмови i
схвильовано прислухались. Потiм до камери бунтiвливого спiвця знову
ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. I раптом, немов по командi, весь
коридор смертникiв загримiв: ув’язненi били в дверi, в стiни, лунали
вигуки протесту i пiснi. Через кiлька хвилин вся тюрма гуркотiла,
протестуючи проти побиття засудженого. Доглядачi були безпораднi i
довго не могли вгамувати тюрму.
Але нi того дня, нi в наступнi днi, як не прислухалися в’язнi,
голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або
тяжко побили i вiдправили до лiкарнi.
Коли Надiю засудили, вона була повна мужностi i тої життєвої
снаги, що дозволила б їй зневажливо i бадьоро йти на шибеницю. Сама
дивувалася з себе, що могла трохи спати i навiть їсти. Кожного разу,
лягаючи в лiжко, вона запитувала сама себе: чи це не остання її нiч… I
навiть бравiрувала тим, що може в таку нiч спати i не мучитися увi снi
вiд звичайних для її становища кошмарiв. Здавалось, нiчого
несподiваного для неї вже не трапиться в життi: все обмiрковано нею,
все передбачено. Вороги не могли б злякати її в останнiй момент нiякою
несподiванкою. Смертниця Надiя Загiрна досконально уявляє собi кожен
свiй крок – вiд камери до петлi. Вона навiть знає, який кат зашморгне
на нiй петлю i виб’є чоботом з-пiд її нiг ослона. З тої хвилi вона,
Надiя Загiрна, бiльш не вiдчуватиме життя.
Iнодi щастило коротко перестукнутися з товаришами за стiною. Вона
швидко опанувала цю технiку. Так довiдалась вона, що катiвським
ремеством займався в цi часи старий городовик Печорської полiцейської
частi Ничипiр Васильович Кругляк. За її страту вiн дiстане п’ятдесят
карбованцiв. Отже, її смерть дасть комусь матерiальну користь.
Вона згадала прослуханий рокiв два тому на лiтературному вечорi в
Чернiговi твiр. В цьому творi кат Лазар вiшав дiвчину, блiду, як
хмарина, з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба… Не боялася, не
опиралась… Навiть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка.
Це оповiдання написав письменник Коцюбинський… Вона добре пам’ятає, як
вiн читав їм цей свiй твiр. Шкода, що потiм не прочитала його сама ще
разiв кiлька. Деякi деталi зникли в пам’ятi.
Дiвчина крикнула, як чайка… Це, певне, вона проклинала їх, своїх
ворогiв. Недаремно вони стояли перед нею винуватi… Цiкаво – скiльки
рокiв було тiй дiвчинi? Е-е… та чи не все одно скiльки… Швидше б
тiльки, поки вона має сили!..
Та минав час, довгi, нуднi тижнi i мiсяцi… Нiхто не тривожив її
вночi. Начальство щось не квапило свого Ничипора Васильовича.
Її мучило тiльки те, що нiкому iз своїх близьких вона не могла
написати i нi про кого з них вона не могла нiчого дiзнатись. Певне ж,
до неї просилися її родичi. Певне, Марина благала не раз начальство
пустити її до сестри бодай попрощатися. А чому б i справдi не пустити
до неї родичiв? Гiркi сцени, але ж людям без цього не обiйтися.
Одного дня дверi до її камери розчинилися. «Що – вдень?..» –
здивовано запитала вона саму себе. Та вона помилилася. Нiхто не думав
вести її на страту. Це прийшов її оборонець разом ,з .вартовим i
повiдомив, що одержано вiдповiдь: помилування їй не буде…
– Менi’ це вже було вiдомо,– i вона безтурботно усмiхнулась.
– Коли? Вiд кого?– здивувався недотепний адвокат.
– Ще як ви думали писати прохання… Менi мстяться за полiцая. Тому
й не слiд було чекати милостi…
Дозорчий ввiчливо припинив їх розмову.
Через кiлька днiв її вiдвiдав з подiбною ж метою помiчник
прокурора київської судової палати.
– Здрастуйте! – гукнув вiн неприродно пiднесеним голосом ще в
дверях.
– Моє вам шанування! – в тон йому вiдповiла Надiя.– Ви привезли
менi помилування? Я чую це в вашому голосi. Чи не так?
– Нi,сказав вiн, зiтхнувши,– не так… нiчого хорошого. Вам не
щастить. До речi, а як ваше здоров’я i самопочуття?
– Нiчого, добре… А як ваше?– продовжувала глузувати з нього
дiвчина. Вiк розумiв, що вона глумиться, i нiяк не мiг дати собi ради…
– Не розумiю я вас, Загiрна; у вашому становищi треба просити до
себе священика, а ви зовсiм не в молитовному настрої… Що це – дитяче
зухвальство?
– Бачте, пане прокурор, для туги й печалi я маю досить часу, а
повеселитися менi тут не випадало ще нагоди. За попа дякую. Моя
совiсть чиста i каяття не буде…
– Та я бачу,– роздратовано сказав помiчник прокурора i вийшов з
камери.
I бiльше не заходив нiхто. Вночi до неї стукали через стiну
товаришi. Питалися, хто приходив до неї вдень i чого. Вона вiдповiла i
довiдалась вiд них, що з чотирьох смертникiв двох забрали сьогоднi
вдень до контори i там залишили до ночi.
Надiї вже доводилось чути, що робиться в вiддiлi смертникiв, коли
вночi когось iз них забирають i йому щастить вигукнути: «Прощайте,
товаришi!» Вигуки, брязкання чим попадеться i в що попадеться, спiв
жалiбного маршу, погрози доглядачiв i навiть побиття… I тiльки вранцi
вгамовується вiддiл, що проводив так, як мiг, свого товариша в останню
дорогу. Iнодi, щоб уникнути бурхливих протестiв, адмiнiстрацiя тюрми
викликала смертникiв до контори вдень i вже не вертала їх до камери.
Вночi перевозили їх на мiсце страти. Надiя знала про це i вирiшила
гукати до товаришiв, якщо її викличуть навiть до контори.
Все ж вона не розумiла, чому зволiкають зi стратою. Адже минули
вже мiсяцi. Помилування їй не було – це вже вiдомо. Чого ж вони
ждуть?..
Нiкому вона не могла повiдати про свої сумнiви. Перестукуючись
уночi з сусiдами, вона запитала про це. Там вiдповiли, що жертва, яка
жде своєї страти, мучиться тим бiльше, що довше їй доводиться чекати.
Це здивувало Надiю: адже вона добре володiла собою i не дозволяла собi
страждати. Не дозволяла собi мрiяти, не дозволяла нiчого бажати, крiм
одного – показати катам, як умiють умирати подiбнi до неї люди.
Вранцi, пiсля прогулянки, в вiддiлi смертникiв поширилась чутка,
що «Соловей» знову в своїй камерi. I справдi, незабаром з його камери
знову полинули пiснi. Але голос його вразив усiх засуджених: це вже
був надiрваний, кволий голос слабої людини.
Тюремники стукали до його дверей, загрожували, але ломитися до
камери i бити його не зважились: боялися нового протесту тюрми… Тим
бiльше, що про попереднє побиття «Солов’я» поголоска пiшла далеко за
межi тюрми, i начальство мало деякi неприємностi. Терпiли… «Соловей»
спiвав тепер короткими поривами, часто спинявся й вiдпочивав. Потiм
починав знову – уперто, невважаючи на погрози.
Надiї було боляче його слухати.
Одного разу вдень до неї постукали через стiну. Це заборонялось i
було особливо небезпечно саме в цей час, коли чергував один з
найлютiших вартових. Та коли вже її викликали на розмову, значить,
було щось важливе, i вона припала до стiни.
Iз-за стiни її повiдомляли, що одному з засуджених страту
несподiвано замiнено каторгою. При цьому його навiть попередили, що
через кiлька годин його переведуть до пересильної тюрми i через кiлька
днiв повезуть аж на ленськi береги. Помилуваний товариш пропонував
написати листа тому, до кого вона схоче. Надiя вказала йому адресу
сестри. Просила тiльки не писати багато, щоб не завдавати рiдним
зайвих мук. Просила написати про її бадьорий настрiй i незламний намiр
гiдно померти.
Потiм подумала: «Може, зовсiм не треба повiдомляти матiр i сестру
про себе – хай би вже потроху забували».
Тимчасом настала зима. Надiю не займали. Немов забули про неї. Вже
лягаючи спати, вона не ждала, що цiєї ночi її можуть забрати.
Мучили довгi ночi. З тюремної бiблiотеки їй iнодi на її прохання
приносили книжки, але важко було ними зацiкавитись. Вона уподобала
своєрiдне заняття: на читаних в’язнями сторiнках дошукувалась їх
слiдiв. В’язнi робили написи. Здебiльшого цi написи стиралися або
замазувались чорнилом. Все ж Надiя намагалася їх про. читати. Нi
вдень, нi ввечерi в камерi не було особливо видно. Потрiбнi були воля
i терпiння, щоб прочитати стертi чи замазанi написи. Часто написи
робили смертники. Не одне знайоме iм’я знаходила вона на полях
тюремних книжок. Вона вивчала такi написи напам’ять. Iнодi цiлими
годинами билася вона над якимись напiвзниклими рядками, написаними
ледве помiтно олiвцем або й просто видавленими нiгтем. По двох-трьох
знайдених лiтерах треба було розгадати цiле слово.
Надiя радiла, коли їй щастило вiдновити слова, в яких в’язень
посилав прокляття катам. Вона б i сама охоче написала подiбнi слова.
Часто смертник у написi прощався з товаришами по партiї. Один раз вона
прочитала зовсiм чiтко написаний i незакреслений рядок з Кальдерона:
«Життя – це сон…» Прiзвище того, хто писав, було їй незнайоме. Поряд з
прiзвищем стояло в дужках: «до страти на шибеницi…» i дата. Писалося
ще минулого року.
Надiя не спинилась на цьому написi i, перегортаючи сторiнки,
шукала iнших. В цих словах вона вiдчула, що моральнi сили приреченого
на смерть пiдупадали. Перегорнула сторiнку з цим написом i забула про
нього.
Гiрш за все було те, що не можна було говорити з людьми. За весь
час її перебування у в’язницi у вiддiлi смертникiв не було жiнок. Вона
залишалася сама в камерi. Була певна, що, без сумнiву, сестра i мати
домагалися зустрiчi з нею, але їм цього не дозволяли. Надiя написала
прохання до помiчника прокурора, який уже знав її. Можливо, вiн
зважить на її прохання. Вона просила дозволити її матерi i сестрi
побачення з нею. Прохання було передане прокуроровi через тюремну
адмiнiстрацiю.
Увечерi, сидячи на лiжку, кутаючись в шаль, Надiя думала про те,
що сьогоднi вона знову зробила помилку: не треба домагатись побачень,
не треба пiддаватися нездоланнiй спокусi. Краще одвикати вiд людей,
щоб легше перемогти потяг до життя. Та пiзно вже було виправляти
помилку.
За стiною морозна сiчнева нiч. Мiсячна ясна нiч. Замерзле вiкно
свiтиться блiдою плямою. Такими ночами свiжий снiг рипить, наче
стогне, пiд ногами.
Такими ночами чудесно в Чернiговi. Давно погашенi лiхтарi, але
мiсяць уже пiдводиться за Десною. Здалеку чути кроки поодиноких людей,
що йдуть по снiгу, i веселий таємничий смiх закоханої пари, i
парубоцька пiсня з околицi губернського мiста. Вони блукають без меги
вулицями околиць – вона i Григорiй, її тут мало хто знає. Але Григорiй
часто зустрiчає знайомих людей. Вони вiтаються, не спиняючись. Пiд
ногами рипить снiг, i хочеться побiгти наввипередки, ловити одне
одного, смiятися, як смiються там, в гуртi дорослих хлопцiв i дiвчат,
що витягли звiдкись санки й метушаться навколо них посеред широкої
вулицi. Григорiй ловить її бажання…
Ось мчать парою коней звичайнi гринджоли. Григорiй приглядається
до них i раптом щось вигукує; вiн пiзнає знайомого пiдводчика. I ось
вони вже на незручних гринджолах, розтрушують на них пихтiр сiна,
потiм сивi вiд паморозi конячки зриваються з мiсця, з нiздрiв у них
iде пара, наче конячки глузують з паровоза. Ось вони вже мчать
околицею, i вона дзвiнко i нестримно смiється, як i всi дiвчата, коли
санки на поворотах заїздять убiк i перехиляються на крило… Трохи
мерзнуть ноги i в пальцi зайшли зашпари. Ховає ноги пiд пальто. їй не
хочеться припиняти таку прогулянку. Вiзник, певне, напiдпитку. Вiн
стоїть у передку навколiшках, кричить на коней i крутить у себе над
головою кiнцем вiжок. Вони подорожують з однiєї околицi на другу, поки
вiзник не приїздить, нарештi, додому. Тодi вони з Григорiєм, пiшки,
приємно розминаючи ноги пiсля довгої їзди, повертаються до мiста.
Сповзає мiсяць на лiси за Чернiговом, i вона стукає в шибку, до
кiмнати сестри… Григорiй прощається i поволi йде. Вона стоїть бiля
хвiртки свого двору i дивиться йому вслiд. Потiм iде до хати i довго
ще не може заснути…
I справдi, все це немов сон… «Життя – це сон…» Може, так само, як
вона, мрiяв i цей приречений на смерть чоловiк i написав потiм цi
слова на книзi… I хiба вона, двадцятип’ятирiчна смертниця, не може теж
думати про своє коротке i, незважаючи на все, привабливе життя, як про
чудовий сон? Думати про це вже бiля стовпа шибеницi…
Цiкаво їй, що думала на самотi, чекаючи страти, описана в
знайомому оповiданнi дiвчина, в якої навколо чола сяяло золотом
волосся, коли кат натягав на неї бiлий саван?.. Що вигукнула вона до
катiв? Певне, прокляття. I коли вiшатимуть засуджену Надiю Загiрну,
вона теж кине в вiчi катам своє прокляття i не зганьбить, як i та
дiвчина, своєї честi слiзьми i розпачем.
Другого дня з волi їй принесли передачу. З дикою радiстю вона
кинулась до пакунка, шукаючи якоїсь потайної записки, хоча б одного
слова, бодай пiдпису, щоб знати, хто приїхав сюди, щоб хоч у такий
спосiб дати їй знати про себе. Даремно. Адмiнiстрацiя не дозволяла при
передачах нi листiв, анi усних переказiв… Та й саму передачу хто й зна
як дозволили. I тепер тiльки, коли перестала шукати записки, звернула
вона увагу на те, що було їй принесено. Тiстечка, солодкий пирiг,
цукерки… Ласощi!.. Звiдти… з-за стiн в’язницi… I вона впала на лiжко i
вперше пiсля арешту плакала, тяжко, з риданням, що пiдкидало її на
лiжку, як у пропасницi. Уперто намагалась затамувати свої страждання i
сльози. I вперше в в’язницi нестало їй сили стримати натиск
розбурханого почуття.
Минав час. її не займали. Зрiдка бували передачi – нiмi, без слова
i знаку привiту. Вони нагадували їй про волю й життя i тiльки
завдавали раз у раз важких страждань. Ще переконувалась, як починає
пiдточуватися її здоров’я. Частiше вiдчувала бiль у серцi. Кололо в
грудях… Вечорами вiдчувала в головi жар. Iнодi цiлими днями тiло було
безсиле. Вона перележувала на лiжку. Тепер вона уже вiдмахувалася вiд
думок про шибеницю.
В сусiднiй камерi одного з смертникiв знову обдарували каторгою i
негайно перевели до iншого корпусу. Вона довiдалась про це пiд час
чергової розмови перестукуванням. Потiм лежала на лiжку й безцiльно
дивилась на брудне невеличке вiконце. Воно ряснiло краплинами дощу.
Починалась весна.
Може, й їй страту замiнять каторгою?.. Бодай довiчною… Вона ловила
себе на цiй думцi, як на злочинi, i день у день знову поверталась до
неї. На прогулянках спинялася проти сонця, спрагло, до болю в грудях,
вдихала вогке весняне повiтря i радiсно тремтiла, почувши далеко в
небi курликання журавлiв або весняну музику жайворонка. Вона помiчала,
що доглядач, певне, навмисно забуває глянути на годинника i дарує їй
кiлька зайвих, незаконних хвилин сонця, вiтру, весни.
Коли пiсля прогулянки вона заходить до своєї камери, то спиняється
з жаху бiля дверей: камера дише на неї вогким холодом, в нiй темно i
тiсно, немов у трунi. I вона не може тепер перемогти нездоланного
прагнення жити.
Лягаючи, вона боялась, що її збудять цiєї ночi i повезуть на Лису
гору. Ночами майже не спала.
Якось перед ранком почула в коридорi легкий шум. До її дверей
наближались люди. Вони намагались робити якнайменше шуму Але вона вже
скочила з лiжка i вмить вдяглася. Раптом вiдчула непереможну втому i
вагу на серцi. Вона впала на лiжко, пальцi вп’ялися в ковдру i майже
заклякли. Вона хотiла крикнути товаришам, поки не ввiйшли до неї
тюремники i не затисли їй рота подушкою. Але вони пройшли повз її
дверi до сусiдньої камери Вона припала до вiчка i чула, як хтось iз
доглядачiв глузливо промовив, певне, зазирнувши до камери товаришiв:
– Сплять собi сном праведникiв. Вiн помилився: в ту ж мить Надiя
почула дужий вигук, що пролунав на весь коридор:
– Товаришi, нас забирають… Прощайте!
Тодi, забувши про все, Надiя вхопила ослiн i щосили почала гатити
в дверi. Загримiли всi камери. Заметушились доглядачi. Протест
перекинувся на iншi вiддiли, де сидiли полiтичнi. Вся тюрма клекотiла.
Один iз сторожiв увiрвався до камери Надiї. Вона вiдскочила вiд
дверей, розлютована, готова оборонятися Поламаний ослiн тримала в
руках. Сторож штурхнув її в груди i вона впала на лiжко. Вбiг ще хтось
до камери. Надiї накрили обличчя подушкою. Один давив подушкою, другий
стрибнув на лiжко й топтався на нiй ногами, поки вона не втратила
притомнiсть. Але й без її участi в’язниця бунтувала.
Надiя вже не чула метушнi в сусiднiй камерi, де взяли двох
смертникiв.
Весняний ранок застав полiтичну в’язницю, що спiвала своїх пiсень,
не залякана i не вгамована люттю тюремної полiцiї.
Вдень побиту Надiю Загiрну забрали до карцера. На щастя, в ньому
було хоч i темно, але сухо.
Надiя боялась, що пiсля карцера їй погiршать умови. Але через
шiсть днiв її знову повернули в її постiйну камеру. Розламаного ослона
забрали, але нового не принесли.
Тепер Надiя була чомусь певна, що незабаром туди повезуть i її.
Останнiй протест полiтичних був особливо могутнiй i про нього, певне,
вiдомо й прокуратурi. Значить, уживуть заходiв, щоб трохи розвантажити
вiддiли… Вона не боялась страти, але життя щодалi дужче нагадувало про
себе, i вона не могла легко вiд нього вiдмовитись.
Але забирали не її. Незабаром пiсля того зник «Соловей». Останнiми
днями вiн спiвав багато, з особливою упертiстю. Голос його швидко
слабшав. «Соловей» був хворий, i хвороба пiсля катування швидко
прогресувала. Проспiвавши з пiвгодини, вiн уже ледве мiг тягнути
дальшi пiснi слабеньким, майже нечутним у коридорi голосом. Але що
слабше спiвав вiн, тим сильнiш хвилювався цiлий корпус.
Його забрали вдень до контори i тримали там до ночi. Тюремникам
пощастило обдурити корпус, i вночi вони непомiтно вивезли його на
страту.
Тепер уже вона завдавала собi муки самою думкою про неминучу i,
напевне, скору страту. Якось уночi – вона й сама не знала – увi снi чи
просто вона й не спала – промайнула в неї думка про втечу. Вона
пiдвелась i сiла на лiжку. Невже ранiше не спадало їй це на думку?
Пригадує: не раз починала думати про це й кидала – в її умовах втеча
була нездiйсненною мрiєю. Але тепер здалася їй досить реальною рiччю.
Вона вже не думала про сон. Нова iдея раптом опанувала її цiлком. Вона
пригадала, як хтось розповiдав їй про втечу з цiєї тюрми кiлька рокiв
тому цiлої групи полiтичних. Вона навiть знала, як вони це
пiдготували. Зрештою, вона може порадитися з товаришами за стiною,
виробити план i здiйснити його. Хiба мало тiкають з в’язницi?.. Нова
iдея схвилювала її, хоч вона й до того була неспокiйна, нервувалась.
Уявляла, як завтра вона простукає товаришам свою iдею, як усi
заходяться навколо цього… Очевидно, їм пощастить пiдкупити або
намовити когось iз в’язничних службовцiв, вiн зв’яже їх з зовнiшнiм
свiтом i допоможе втекти.
Лише на свiтанку вона заспокоїлась i заснула.
Потiм вранцi прокинулась з якимось полегшенням на душi. I коли
розвiялась остаточно сонна втома, коли побачила обличчя першого ж
доглядача, вона раптом збагнула, що її нова iдея – просто химера, одна
з нездiйсненних мрiй, якi опановують людей iнодi вночi пiд впливом
раптових почуттiв i, можливо, хворобливого стану.
Пiд час прогулянки побачила травневе сонце, розпуклi бруньки на
деревах i навiть квiтки… Побачила вартових, доглядачiв, високi стiни
кам’яницi… А вона думала перемогти стiни i варту… Прогулянка тiльки
роз’ятрила її почуття. Вперше вона захотiла покинути двiр i
повернутися до камери ранiше визначеного часу… Доглядач здвигнув
плечима i не заперечував.
Швидко ввiйшла до камери. Мить постояла на мiсцi, поки не почула,
як за нею клацнув замок у дверях. Тодi рвучко кинулась на лiжко,
накрила голову подушкою, щоб нiхто не почув, не побачив, що вона вже
не може стримати своїх почуттiв.
Коли б хтось з її знайомих з’явився перед нею, вiн не пiзнав би в
нiй сувору, без усмiшки в очах, завжди замкнену в собi пiдпiльницю.
Раптом почула: хтось вiдмикав дверi.
Ну, чого ще вiд неї хочуть? Хiба не досить того чого вже домоглися
вiд зламаної, понiвеченої людини?
Вона привела себе в порядок. Перед нею стояв доглядач, найменш
жорстокий з усiх тюремних виродкiв i садистiв.
– На побачення…
– На побачення?!. З ким?… Хто прийшов до мене?
Я нiкого не хочу бачити.
Вона i справдi думала не виходити нi до кого. Нiчого не могло
полегшити їй побачення з людьми…
– Не знаю, хто жде. Треба йти, Загiрна… Доглядач вимовив це якось
многозначно i по-своєму дружньо, з прихованим спiвчуттям. Вона пiшла
за ним.
– Куди? До загальної? – запитала дорогою.
– Начальник дозволив у канцелярiї. Вона знала, що кiмната для
побачень ремонтується i тимчасово в нiй нiяких побачень не
дозволялось.
Увiйшли до канцелярiї. Доглядач показав їй на дверi до порожньої
кiмнати. В кiмнатi, нервуючись i не вмiючи приховати сльози, чекала на
неї Марина. Незнане досi в життi почуття кинуло Надiю до неї. Коли
сестри припали одна до одної, немов хотiли й померти разом, доглядач
одiйшов у дальнiй куток i одвернувся до загратованого вiкна.
Минули довгi першi хвилини зустрiчi без жодного запитання, без
єдиного слова – вони розумiли одна одну без слiв. Потiм Марина
розповiла, як довго, цiлий рiк, їй вiдмовляли в побаченнi з сестрою. I
лише вчора помiчник прокурора, нарештi, повiдомив у Чернiгiв, що
побачення дозволяється. Вона залишила хвору матiр i зразу приїхала…
Вона ледве не промовила: «поки не пiзно», але вчасно стрималась.
Вони стояли поряд, i Марина не випускала сестру з своїх обiймiв. Вони
могли шептати одна однiй усе, бо доглядач, якому Марина ще перед цим
встигла передати асигнацiю, навмисно вiдiйшов далi i не прислухався до
них.
Надiя розпитувала про Григорiя. Але Марина знала тiльки те, що вiн
на волi i що партiйна органiзацiя вiдрядила його на роботу в далеку
якусь губернiю, де вiн не рискував зустрiтися з людьми, що могли б
його пiзнати. Вiн хотiв приїхати до Києва, але органiзацiя не
дозволила йому, бо це було б йому тiльки на шкоду. Та вiн знає, що
друзi Надiї i рiднi не припинили своїх клопотань про помилування.
Вони не встигли наговоритися. Доглядач почав виявляти своє
нетерпiння. Час побачення минув. I боячись, що доглядач обiрве її на
пiвсловi, Надiя призналася сестрi, тiльки їй, як не хочеться
розлучатися з життям, як заздрить вона своїм товаришам на волi i
мучиться, не будучи певна, що має бодай кiлька днiв життя. Але вороги
цього не побачать…
I коли вже сестри, примушенi доглядачем, через силу вiдiрвались
одна вiд одної, Надiя хвилину мовчки дивилася в очi Маринi i любов до
сестри полегшила їй горе… Потiм промовила:
– Будь хоч ти щаслива, люба моя… А як вiн – любить тебе?
Марина зрозумiла.
– Вiн теж приїхав сюди, зi мною, щоб бачити тебе. Йому не
дозволили: можна тiльки рiдним. Сьогоднi вiн жде, що я розповiм йому
про тебе. Вiн немало зробив, щоб полегшити нам нашi муки…
Доглядач рiшуче пiдiйшов до них, i сестри востаннє упали одна
однiй в обiйми.
Свiт уявлявся їй широким, просторим, з друзями, з постiйним
прагненням i надiями.
В цей день, пiсля зустрiчi з сестрою, вона вже не мала спокою, її
вабило життя, нехай жорстоке, важке, але принаймнi не в цiй кам’янiй
трунi, де повсякденно вона чекає шибеницi. Несподiвано з’явилась
Марина, i вiдтепер її повсякденна туга за життям обернулась на муку,
перетворилась на божевiльне прагнення жити, що б там не було, жити… В
неї так багато друзiв, рiдних, знайомих – невже вони не знайдуть їй
порятунку?
Вже давно зайшла нiч, давно погасло свiтло в камерi. Та хiба вона
може спати в таку нiч?.. Вона металася вiд стiни до стiни в темнiй
камерi, пробувала лягти в лiжко i знову схоплювалась. Сидiти на лiжку
здавалося їй мукою, i вона божевiльне металась по камерi. Розумiла, що
довго так тривати не може. їй не-вистачить сили, якої стало вже
набагато менше, нiж було ранiш. I тут її мука страшнiша, нiж у
слизькому зашморгу. В неї промайнула думка, що її навмисно стiльки
тримають у в’язницi, щоб знесилити, щоб домогтися її приниження перед
катами.
Пiзно вночi в якомусь пiвснi вона блукала без взуття, в самих
панчохах, по камерi, натикалась на лiжко, стiл i нерозбiрливо шептала:
«Каторжниця, ка-торжниця, каторжниця…» Ще дiвчиною так її лаяла мати.
Тепер їй ввижалося, що сам начальник в’язницi принiс їй помилування
вiд головного вiйськового суду з замiною страти на довiчну каторгу, i
вона, стискуючи обома руками голову, як сновида, шептала: «Каторжниця…
каторжниця…»
Нескоро пiсля опiвночi вона заснула тривожним сном з маренням i
стогоном. Увi снi марила все тим же… Здавалось, вона мрiяла… про
каторгу…
Незадовго до свiтанку хтось обережно повернув ключ у дверях. Замок
дзенькнув, i дверi вiдчинились. До камери увiйшли люди. Вона
розплющила очi i вмить пiдхопилась. Перед нею стояв той же доглядач,
що водив її вдень на побачення з сестрою. З ним було двоє незнайомих
чоловiкiв. Один з них обережно наближався до неї. Доглядач спинив
його:
– Не треба… Ця не опиратиметься…
I справдi, вона не опиралась. Одяглась i мовчки пiшла з камери. В
дверях оглянулась на стiни свого останнього холодного притулку, на
заспанi байдужi обличчя тюремникiв i раптом щосили вигукнула:
– Прощайте, товаришi!..
I немов за командою дружно вибухнула гуркотом i криком в’язниця.
Заметушились доглядачi. Протест перекинувся на iншi вiддiли. Вона
знала: немає сили, що змогла б приборкати орлиний клекiт збуреної
в’язницi.
Поволi йшла сходами вниз. Гуркiт i крик навколо дужчав. Її привели
до карети смертникiв у дворi тюрми. Вартовий вiдчинив в заднiй стiнi
карети дверi з подвiйними гратами. Вона не поспiшала. Сила протесту,
яким проводили товаришi Надiю на страту, немов пiдiймала й наснажувала
її. Десь у далекому корпусi заспiвали сумної пiснi, присвяченої
загиблим борцям. Хтось пiдштовхнув її, але вона повернулась до вiкон
в’язницi i на прощання встигла махнути до вiкон рукою. Потiм рiшуче
повернулася, пружно i легко стала на залiзну приступку карети.
Її впхнули в якийсь тiсний ящик, де не можна було стояти, а тiльки
сидiти, не повертаючись. Замкнули за нею дверцята всерединi карети.
Перегукнулись про щось вартовi з кiнними стражниками. Але карета не
рушала.
Надiя чула. як через кiлька хвилин ще когось упхнули в другий
такий же ящик. Потiм карета загуркотiла по бруку…
Мчали порожнiми вулицями київських околиць, полем, знову вулицями.
Попереду й позаду їхали на конях стражники. А в тiсному ящику карети –
аршин завдовжки, три четвертi впоперек – сидiла нерухомо Нядiя. Тепер
було все ясно. Не хвилювали нiякi iлюзiї. Кiнець. Вона думала про те
що все ж таки життя своє втратила вона не марно. Вона винна перед
товаришами, що порушила загальну дисциплiну i вирвалась сама назустрiч
своїй загибелi: та невже за це в їхнiм серцi не знайдеться для неї
теплого почуття?.. Згадувала матiр, сестру i… дiвчину перед стратою,
яку описано було в прослуханому на вечорi в Чернiговi оповiданнi,
дiвчину з золотим сяючим волоссям над чолом.
Карета почала пiдiйматись на гору. Конi стишили трохи рись.
«Лиса гора,подумала Надiя.– Значить, приїхали». Вона дивувалася з
себе: нi крихти страху, нi слiду хвилювання.
«Скiльки проїхало цим шляхом, у цьому катафалку для живих!» –
думала Надiя.
Першим забрали з карети невiдомого їй в’язня. Майже iнстинктивно
Надiя затисла собi вуха долонями. Вона боялася почути скиглiння… Але
засуджений тiльки стогнав. Минуло кiлька хвилин. Вони здавалися їй
неймовiрно довгими. Думала: «Тiльки б швидше»…
Нарештi вивели й її. Недалеко вiд себе побачила групу людей,
цивiльних i вiйськових. На неї чекали. Серед них помiтила попа, одного
жандармського офiцера i кiлькох унтер-офiцерiв. Позад усiх, немов
ховаючись вiд її погляду, стояв знайомий помiчник прокурора. Вона
пiзнала його, але не спинила на ньому погляду. Вона шукала того, про
кого знала ще в в’язницi,– київського ката Кругляка. Все було
напоготовi. Бiля стола пiд шибеницею нахилився до землi чоловiк. Коли
вiн пiдвiвся, вона догадалася: це й був кат. Середнього росту, з
вусами i бородою, вiн мав вiйськову виправку i жорстоко-байдуже
обличчя. Це вiн має торкнутися її, щоб накинути зашморг… I раптом вона
побачила постать одного старого в’язня, що навколiшках цiлував
простягнутий до нього хрест, i почула приглушенi, одноманiтно
вимовленi слова: «I аз, недостойний iєрей, властiю его. мне данной,
прощаю i розрєшаю…»
Вона одвернулась i побачила коло себе коменданта. Вiн питав:
– Священика приймете?
Вона не вiдповiла. Тiльки зробила ледве помiтний нетерплячий жест
плечима. Пiп, розмахуючи рукою з хрестом, поспiшав до неї.
– Могли б спокiйно собi їхати спати панотче – сказав, одiйшовши
вiд дiвчини, комендант. Потiм, коли кат зробив рух до неї, вона сама
пiдiйшла до стовпа, скочила на стiл i дала зв’язати собi руки на
спинi. Щось читав присутнiй тут секретар вiйськового суду.
Надiя почекала, поки вiн закiнчив, i потiм голосно вигукнула:
– Вiшайте, боягузи!.. Скоро i вас будуть вiшати на лiхтарях!..
Огидливо здригнулась вiд дотику катової руки. Перед нею немов
пролинув у повiтрi на одну блискавичну мить лагiдний образ Григорiя з
вiдкинутою назад бiлявою чуприною, з iмлистими, ваблячими очима,
промайнула вузенька смужка Десни i пролунав звiдкiлясь грудний голос
Марини…
Чекаючи снiданку Коцюбинський перечитував ранковi газети.
Приятель, у якого вiн спинився, уже зник з дому в своїх справах,
незважаючи на раннiй час. Михайло Михайлович подивився на годинник.
Була одинадцята. О дванадцятiй вiн мав зустрiтися з Мариною. Вчора
вона розповiла йому про свою зустрiч з сестрою в Лук’янiвськiй
в’язницi, i вони вирiшили домагатися негайно дозволу ше на одне
побачення з Надiєю. Ввечерi до Києва приїхав Чиж i взяв на себе
виклопотати дозвiл. Помiчником прокурора судової палати був колишнiй,
ще з унiверситету, його знайомий, i Чиж пообiцяв Маринi рiвно о
десятiй ранку вже бути в його приймальнiй.
Постукали в дверi. Несподiвано на порозi з’явився Чиж.
– Ну, як? – запитав Коцюбинський. Вiн чекав, що й на цей раз Чиж
вiдповiсть якимось брутальним дотепом на адресу судової палати. Але
той мовчки поринув у крiсло, не розправляв своїх вусiв, не нахмурював
брiв. Нижня щелепа в нього безпорадне одвисла, наче в хворого, а
спiдня губа тремтiла.
– Що трапилось? – I Михайло Михайлович звiвся з крiсла.
– Сьогоднi вранцi її повiшено…
Чиж витер хусткою вологi очi. Михайло Михайлович застиг на мiсцi.
Вiн не мiг вимовити й слова. Потiм мовчки пiдiйшов до стола i налив з
карафи склянку води.
– Звiдки ви взнали?
– У помiчника прокурора… Вiн менi, як знайомому, навiть признався,
що з обовязку сам був присутнiй при стратi. Здається, вiн ще й сам пiд
враженням…
– Вiн розповiдав вам про страту?
– Занадто мало… Казав, що з ешафота вона пообiцяла, що за неї їх
усiх скоро вiшатимуть.
Першi хвилини Михайло Михайлович не мiг опанувати себе. Обидва
сидiли приголомшенi. Потiм Чиж схопився з крiсла.
– Чортовi собаки!.. Вони хоч iз шибеницi таки почули правду… Так i
буде – живуть, як пси, i подохнуть, як пси…
Марина ще не знала. Вирiшили привезти її сюди. Чиж поїхав по неї.
Михайло Михайлович залишився сам. Служниця покликала його снiдати.
Вiн з сумним виразом махнув рукою i вiдмовився. Ходив по кiмнатi,
засунувши руки в кишенi, i не знав, за що взятися. Потiм почув у
передпокої шум. Хтось голосно питався про нього, i через мить перед
ним у кiмнатi стояв чернiгiвський фабрикант Хоменко. Було помiтно, що
вiн перед цим добре i весело поснiдав i був у прекрасному гуморi.
– А я вас шукаю, Михаиле Михайловичу, я шукаю… Як це до речi, що
ви в Києвi… Нарештi довiдався i зразу до вас… Хотiв i шуряка з собою
взяти, але знаю, що ви його не любите ще з чернiгiвської зустрiчi… I
справдi, вiн такий… ну, просто антигромадський буржуй…
Чисто поголений, в новому, зовсiм неприпасовяному на нього
костюмi, з пучечком конвалiй у петельцi, Хоменко мав урочистий i
упевнений вигляд. Вiн безцеремонне вмостився за стiл i продовжував:
– Приїхав до Киева у справах… Вiйськовий округ здав менi велике
замовлення. Тепер мої фабрики працюватимуть у двi змiни. Солдатик без
махорочки кроку не ступить… Нехай собi Стамболi для панiв ароматнi
сорти постачає, а Хоменко дає мужиковi, народовi куриво… Хмелiвка –
перший сорт!.. Так ось: чому не використати нагоди?.. Захопив iз собою
свiй рукопис.
Вiн вийняв i поклав на стiл невеличкого зошита.
– Довго працював… Скiльки тут мого поту i труда! Як вам заголовок
до вподоби? Це вже остаточний:
«Про невичерпнi скарби пестливих форм в українському язицi».
Українському суспiльству буде корисна така праця.– Вiн пiдвiв голову i
побачив перед собою обличчя Коцюбинського, розпалене гнiвом.
– Пане,говорив, наче вiдрубував слова, той,– на бiса менi ваше
писання… Суспiльству легше дихатиметься, коли воно позбудеться ваших
послуг… Краще буде, коли ви i менi i всьому суспiльству дасте спокiй.
Блiдий, переляканий фабрикант позадкував з кiмнати, тримаючи
поперед себе обома тремтячими руками свiй зошит.
VI. ПОЛОНИНИ
З Києва вiн повернувся, конденсуючи в своєму настрої темнi
враження вiд рiшучих лiкарських дiагнозiв, вiд жахливої загибелi Надiї
Загiрної, вiд обивательських сварок i морального розгардiяшу в таборi
знайомих дiячiв. Вiн майже радiв, що прожив життя не серед них, а на
одшибi, чернiгiвським затворником. До всього цього домiшувалось
неприємне враження вiд критики. Деякi українськi критики, пишучи про
нього, свiдомо перекручували змiст його творiв. Давно вийшли переклади
оповiдань росiйською мовою, проте й досi критика обмежувалась хоч i
схвальними, але поверховими, загальними зауваженнями. Лише Горький
захоплювався його творами i щиро висловлював свої враження авторовi
особисто пiд час перебування його на Капрi та в листах. Вiн радив
поспiшати з дальшим виданням його творiв у росiйських перекладах.
Чикаленко, прочитавши рукопис другої частини «Fata morgana»,
говорив авторовi, що такi типи, як Марко Гуща, справлять тяжке
враження на їх спiльного друга Володимира Леонтовича, бо його маєток в
дев’ятсот п’ятому роцi i пiзнiше селяни громили не раз i тому картина
розправи селян з панами навряд чи буде йому до вподоби. Про своє
враження вiд другої частини повiстi вiн не сказав нiчого певного, та
Михайло Михайлович розумiв. що й Чикаленковi, власнику двох маєткiв на
Українi, не буде приємно вiд його повiстi. Чого ж вони хочуть вiд
нього? Може, писання для їх доброго панського самопочуття?
Треба було забути на якийсь час про все.
В Києвi вiн залишив прохання про допомогу в п’ятсот карбованцiв
для лiкування. Треба було їхати на пiвдень, куди наполегливо
вiдряджали його київськi лiкарi. I, не чекаючи вiдповiдi, вiн вирiшив
узяти тривалу вiдпустку i, хоч би там що, їхати. Iншого виходу не
було.
Але примхлива доля, здавалось, раптом поклала змилуватись над ним.
Незабаром вiн одержав приємну новину. Його повiдомили, що українське
«Товариство допомоги науцi i штуцi» призначило йому двi тисячi
постiйного щорiчного утримання. Вiн прочитав лист про це, i гiрке
почуття образи пiдкотило йому пiд груди: це була запiзнена допомога,
заслужена давно, ще тодi, коли вiн був повний снаги i здоров’я… Певне,
схаменулися приятелi з «Товариства», що вiдомий всiй Росiї письменник
примушений просити в них на лiкування, примушений важкою, згубною для
нього працею заробляти собi на хлiб, певне, ворухнулося в них
сумлiння…
Та все ж почуття образи незабаром вже не так болiло йому, i в
похмурiй свiдомостi його промайнули радiснi думки. Це ж тепер, бодай i
пiзно, зможе вiн покинути остогидлу роботу, що за десятки рокiв
виссала з нього силу, i вiддатися тiльки своїм новелам i повiстям…
Треба було швидше розповiсти новину Маринi. Вони пiшли за околицю
мiста, де край рясного занедбаного кладовища, на галявинi, було їх
облюбоване постiйне мiсце. Нiхто з стороннiх тут не зустрiчався, нiхто
не заважав їх довгим захопленим розмовам. За кладовищем починились
хлiба, а за ними, на горi – Троїцький монастир. Тут було чудово.
Михайло Михайлович розповiв свою новину i вперше пiсля Києва їх
обличчя в цей чудовий передвечiрнiй час були радiснi i безхмарнi.
– Працювати стiльки рокiв,– говорив Михайло Михайлович,-i не
створити нiчого значного, нiчого, що задовольняло б тебе, вiдповiдало
б твоїм художнiм вимогам i смакам – адже це жахливо, адже в цьому цiла
драма…
I вiн уголос мрiяв про те. що тепер увесь порине в роботу i,
можливо, йому пощастить здiйснити свої давнi творчi задуми. У нього
було стiльки незакiнченого!. А хiба мiг вiн його закiнчити?.. Тепер,
може, тепер… коли б тiльки здоров’я… Вiн розповiдав про задум щодо
третьої частини «Fata morgana» i про великий роман, який вiн колись
напише…
Марина слухала уважно, радiла разом з ним i сама радила йому
швидше їхати з Чернiгова – десь лiкуватись i працювати.
Вона розповiла Коцюбинському, що й сама вирiшила змiнити тепер
своє життя. Та й хiба може все залишитися по-старому?.. Коли б могла
вона знайти людину, що навчила б її мститися за свою сестру i за всiх
невiдомих їй сестер! Вона покинула б затишнi чернiгiвськi вулицi i
пiшла б за нею.
Потiм, уже дома, згадуючи цю зустрiч з Мариною, вiн думав про те,
що вона тiльки для нього радiла його новинi i ховала свiй сум, який не
покидав її пiсля смертi сестри. I йому теж було сумно.я Вiд того, що
вiн з примхи долi робився тепер вiльнiший, необтяжений злиднями, свiт
не мiнявся – вiн залишався такий же безвiдрадний, нудний i немов
непристосований для людей.
Це знов був хвильовий напад журби. Слiд було швидше лагодитись у
дорогу – до ясного пiвденного моря, диких вершин пiд прозорим,
невимовне голубим небом.
… I ось воно, благодiйне, цiлюще море, до якого не один поет
приходив повiдати про свiй бiль i знаходив тут забуття всього, що
виповнювало десь тяжкою суєтою його життя.
На свiтанку, ще з-за моря не пiдводилось сонце, став пароплав бiля
Алупки. Довкола стелився ранковий аромат садiв. Наче пiд одшлiфованим
склом спокiйно вiдпочивало море. Знайомi мiсця радiсно схвилювали
Коцюбинського, i йому здалося, що вiн знайшов те, чого шукав –
пустельнi скелi, сонце i море.
Вже кiлька день вiн з дружиною й дiтьми в Сiмеїзi. Селище
причаїлось бiля самого моря пiд горою «Кiшкою», що й справдi
по-котячому розкинула свiй вигинистий хребет, лягла головою до моря i
неначе пильнує на здобич. А бiля самого берега, немов переслiдувана,
вскочила в море скеля «Дiва», в розпачi пiдняла голову, вiдкинула
назад волосся; в останню хвилину життя вона ще благає про рятунок… Та
стоїть позаду кам’яний «Монах» i своїм суворим спокоєм немов позбавляє
iї всякої надiї…
Михайло Михайлович засмалився, почорнiв… Цiлими днями вiн буває на
сонцi. Вiн не був тут давно, ще з днiв своєї молодостi. Тодi вiн був
молодою людиною, дужою i повною бажання працювати для загального
добра… Тут вiн знайшов тодi таке ж молоде i запальне товариство, що,
так як i вiн, кепсько знало життя, не знало, якими шляхами вийдуть
люди до цього загального добра. I тодi ж, серед гурту такої ж молодi,
тiльки не тут, а на Українi, знайшов вiн собi дружину. Так розпочалося
їх родинне буття.
З того часу немовби минуло цiле життя. Упливло за водою його
здоров’я, порозгублювалися десь товаришi. Минуло й родинне щастя.
Вiн був тут. Вона на Українi, в Києвi. Вiн приїздив у зимовi
мiсяцi на Україну. П’ятнадцять рокiв тому з’їхались у Чернiговi.
Одружилися. Незабаром по тому вiн зробився «чернiгiвським
затворником»… Минула молодiсть.
I ось вiн знову тут, з нею, з дiтьми – їхнiми дiтьми. Вони ходять
з ним, нова мiсцевiсть викликає в них багато запитань. Вони не дають
йому спокою, не дозволяють побути на самотi з своїми думами. А йому є
про що думати…
Знову постає перед ним сувора i мовчазна Надiя Загiрна. Марина
розповiла йому все про сестру – вiд початку її ув’язнення й до
останнього дня перед стратою. Розповiла все так, як чула вiд самої
Надiї. I доля цiєї дiвчини хвилює його. Вона врятувала Григорiя, якого
заплутав Хоменко… Це добре, що вiн нагнав тодi Хоменка вiд себе… Як
тiльки вiн додержував з ним стiльки рокiв знайомства? Справдi –
стiльки рокiв!.. Вiн уже зовсiм неясно пригадує, як його познайомили з
Хоменком в Києвi на одному з засiдань «Братства тарасiвцiв»… Вiн уже
не пам’ятає, був Хоменко в «Братствi» чи нi… Але грошi на агiтацiю
«Братства» давав вiн, Хоменко…
Iнодi, коли дружина сама поведе кудись дiтей, вiн самотньо лежить
на пляжi i йому спадає на думку iнше: щось з давнього його минулого –
робота на фiлоксерi, або спiвробiтництво в газетi «Волынь» – i чомусь
усе, усе неминуче закiнчується одним – сумними спогадами про Надiю
Загiрну, немов мiж усiм найважливiшим, що пережив вiн у життi, i
Надiєю iснував якийсь непомiтний зв’язок.
Тут вiн не мiг працювати. Навiть його записна книжка майже не
розкривалась. Невже його перестала вже вабити розкiшна довколишня
природа?.. Адже тодi, в мо лодостi, вперше потрапивши сюди, вiн
напочатку цiлi днi, зачарований морем i горами, ходив, як учадiлий, не
маючи сили примусити себе до роботи… Тепер якiсь думки вирують у його
головi – i в них вiн увесь…
Тодi вiн знову написав до Львова Володимиру Гнатюковi, щоб вiн
швидше виїздив на Гуцульщину, куди тепер ще дужче рвався й сам. Гнатюк
мав найняти для нього в Криворiвнi хату. Тимчасом, поки не було вiд
приятеля вiдповiдi, вiн нудився тут майже так само, як i в Чернiговi.
Одного разу, забувши в примiщеннi цигарки, Коцюбинський повернувся
ранiше, нiж завжди. Дiти десь гуляли. Дружина була за стiною в
господаря дачi – купця Тафурова. Беручи зi стола цигарки, вiн побачив
свiжо надписаний конверт i мимоволi прочитав прiзвище адресата:
дружина писала до Василевського. Мiж ним i Коцюбинським були далеко не
сердечнi вiдносини. Але Вiра Iустинiвна поважала Василевського i
постiйно пiдтримувала з ним дружнi стосунки.
Вона ввiйшла до кiмнати, i, побачивши несподiвано чоловiка,
невдоволено здивувалась. Вiн зрозумiв: вона не розраховувала, що вiн
побачить лист. Вiн тiльки мiж iншим зауважив:
– Я б не хотiв, щоб мiж нами i цiєю людиною були, якiсь близькi
взаємини. Вiн схильний до iнтриганства… та й взагалi нам з такими
людьми не по дорозi.
Вiра Iустинiвна спалахнула, але стрималась, як завжди. Забираючи
лист, вона кинула:
– Ми можемо залишитись кожен при сво’їй думцi…
– Але в даному разi краще додержуватись однiєї…
– Що ж, ти хочеш заборонити менi окреме листування?
– Нi, нi, зовсiм нi,– i Коцюбинський виставив уперед долоню, немов
боронився,– навпаки, кожен з нас вiльний вибирати собi товариство… Та
все ж ця людина менi не до серця…
Одягнувши жакет, Вiра Iустинiвна пiшла на пошту. Вона розгнiвано
грюкнула дверима, i в Коцюбинського зiпсувався настрiй. На його щастя,
прийшов сам Тафу-ров i принiс пошту. Вiн уважав за особливу чемнiсть
щодо своїх дачникiв забирати в поштаря листи i самому приносити до їх
кiмнати.
Коцюбинський вiдразу пiзнав на листi руку Гнатюка. Цього листа вiн
чекав уже бiльше як два тижнi. Тут же, при Тафурову, забувши навiть
запросити його сiсти, Коцюбинський прочитав листа i враз засяяв:
Гпатюк писав, що негайно виїздить до Криворiвнi, i запрошував туди
Коцюбинського. Вiн враз повеселiшав i навiть почав жартувати з купцем.
А Тафуров радiв ще бiльше, бо принiс поважному пановi дуже приємного
листа. Коцюбинський дiстав вино i почастував Тафурова. Розмова з
дружиною була вмить забута. Разом з хазяїном вiн пив вино i смiявся.
Здавалося, був щасливий… через кiлька днiв можна було кидати Сiмеїз.
Ой, чому ти, легiнику, та й не спiваєш?
Де ти свої спiваночки та й позадiваєш?
Ой, знаю я, товаришу, де я їх задiю:
Занесу їх в Чорногору та там i посiю.
А там будуть спiваночки по горах спiвати,
А я буду, товаришу, по свiту блукати.
Макiй Габорак поволi крутить позиченi в сусiдiв жорна. Пан, що ось
iз самого ранку сидить у нього на подвiр’ї i дивиться, як вiн меле,
питає, чому вiн не спiває своїх спiванок… Вiн i заспiвав йому. А пан
щось i записав собi в книжку… видно, грамотний… Але ж добрий пан:
просить пiсень спiвати або просто балакати… Пiснi божi – вони людям на
втiху. А лихому пановi не до пiсень… А цей пан у дяка, через хату,
живе, то й дяк казав, що добрий чоловiк.
I мисливець Макiй знову заспiвав для пана:
В полонинцi на кедринцi вбив чоловiк сою,
Кликала м’я молодичка пiд зелену фою;
Кликала м’я молодичка, вiйтова донечка,
Щоби вона не видiла свiтлого сонечка!
Щоби єго не видiла та й i не бачила,
Що вна мене молодого та й розволочила!
Не я тебе волочила та й не моя ненька,
А чорнiї мої очi, чiвочка гладенька,
Не я тебе та й волочу, сам же ж си волочиш,
Замiсть iти в полонинку, гуляєш поночi.
Макiй Габорак знає їх бiльше, нiж умiє лiчити. Але ось кросна в
жорнах розхиталися – треба їх тугiше задовбати.
– Макiю! – питає його чудний пан.– Сам i зладив жорна?
– Де там!.. Я стрiлецтвом займаюся… В мене й ченгерицi своєї
немає… в мiстi купую, щоби кулешу було їсти. А жорна Iванюковi. Вiн
добрий газда. Має чорта,– десь у горах його знайшов, та й пiд коморою
тримає. Дає йому цукру i молока – не шкодує. Чорта, кажуть, вiн у
горах купив за десять левiв. А вiд цього йому зиск великий: худоба не
гине, i сам дужий, i дiти здоровi….
– А Iванюк теж на жорнах меле?
– Нi, вiн на млин возить .. А жорна людям дає… Потiм за це чого
спитає – зробиш…
I вiн знову крутить жорна. Це не легка робота, та вiн дужий i
поспiшає. Навiть спiває за роботою, щоправда, не голосно i з
перервами.
Посеред колоди вижолоблений круг, в який положено по його формi
камiнь. На ньому лежить i обертається другий – верхник, який не
зсувається з спiдника, бо взятий у залiзну шину, приклепану до колоди.
Всерединi верхника дiрка, в яку потрохи насипають кукурудзи. Верхник
обертається погоничем, один кiнець якого вложений у ямку на верхнику,
а другий угорi просунутий крiзь дiрку в кроснах. Макiй обертає
погонича за верхнiй кiнець i так меле кукурудзу.
Габорак пристає на цiй роботi i сiдає бiля Коцюбинського
вiдпочити. Вiн набиває свою люльку з мiдяною протичкою, озлоблену
бляшками, з довгим цибухом. Михайло Михайлович пропонує йому добрячу
цигарку. Макiй оглядає її уважно i обережно кладе в кресаню, що лежить
бiля нього. Коцюбинський дає йому сiрники. Вiн дивиться на них i не
запалює, певне, думає, чи не можна покласти й їх у кресаню. Потiм таки
запалює i повертає сiрники.
Габорак уже лiтнiй чоловiк. Вiн живе сам. Мав шестеро дiтей, i всi
померли. А пiсля них i жiнку однесли на цвинтар. Пошесть толi блукала
горами. А другої жiнки Макiй не хоче брати, бо на дiти i «челядинку»
йому не везе – обов’язково вигинуть… А ось до стрiлецтва вiн має
вдачу… Бо самої доброї пушки не досить. Треба, щоб пiд неї звiр iшов,
i треба вмiти його поцiлити. А цього нiяким майстерством i умiнням не
досягти, треба знати чари. Щоб крiс добре нацiляв, треба пiймати
гадину, взяти вiд неї язика, треба гадячого часнику, ладану i вершкiв
iз дев’яти осик, вiдправити над цим дев’ять божих служб… А щоб крiс не
гримiв та марно не лякав звiра по горах, треба в мартi забити гадину,
висушити її голову i розтерти на порох та промовляти до цього:
«Остра-с була, як вогонь; кого-с заразила, не врятувавси б, так аби
мiй крiс, кого закрасит, аби не втiк…» Проти такої пушки уже нiхто не
заворожить…
Довго ще розповiдав вiн про те, що треба, коли пушка розносить
шрiт, або влучить не в звiра, а в пса, або закривавиться, або на
стрiльця звiрина не йде чи пушка чомусь не стрiлить… I на все iснував
тiльки ворожбитський засiб, бо жоден iнший не змiг би зарадити…
Коцюбинський вглядався в Макiя Габорака. Той говорив з таким же
виразом обличчя, як говорив би i про речi реальнi, цiлком перевiренi
щоденним життям. Нi в голосi його, анi в обличчi не було й тiнi страху
чи таємничостi – нiякого вiдтiнку, яким позначають звичайно люди речi
мiстичнi, зв’язанi з вiруванням чи забобонами. Для мисливця Габорака
не iснувало рiзницi мiж реальним i мiстичним – все в однаковiй мiрi
було реальне, правдиве.
За розмовою вони й не помiтили, як у хмарах поховалися гори, як
закурились лiси хмарами i почався набридливий дощ. Коцюбинський
пiдвiвся. Старий мисливець запрошував його заходити, то вiн йому ще
розповiсть, що слiд робити, щоб крiс не розiрвало вибухом, щоб вистрiл
не лякав звiра в горах, щоб вiдрiзнити слiд звiрячий вiд слiду
бiсячою, або лiсної, або рогатого щезника.
Обiд для Михайла Михайловича готували в Гнатюкiв. Сюди часто
заходив ще дехто з приїжджих дачникiв, що проводили кiлька лiтнiх
мiсяцiв у цьому чудовому гiрському селi. На цей раз таким гостем був
добре вiдомий у рiзних колах української iнтелiгенцiї, близький до
лiтератури, але не письменник, близький i до полiтики, але не
полiтичний дiяч Граблянський.
Надворi все ще шумiв дощ, i тому не поспiшали обiдати, а по обiдi
не поспiшали розходитися з привiтної хати вiдомого етнографа i
прекрасного знавця Гуцулii Володимира Гнатюка. Говорили про свiтогляд
гуцулiв.
Михайло Михайлович, що не вперше вже був у Карпатах i пильно
вивчав звичаї i свiтогляд тутешнiх людей, проводив рiзку грань мiж
поглядами на дiйснiсть у гуцулiв i мiстикою в свiтоглядi iнтелiгенцiї.
– Символiзм поета Сологуба,– говорив вiн,– це витончений,
рафiнований мiстицизм. Сам поет знає, що вiн мiстик, свiдомо
намагається обгрунтувати свiй свiтогляд i виступає проти матерiалiзму,
що породжує в мистецтвi реалiзм. А гуцул –язичник. Нiякого уявлення
про мiстицизм вiн не має. З погляду реальностi в нього немає рiзницi
мiж ведмедем i чортом. Його мiстика – тiльки вiд його некультурностi,
чого не можна сказати про рафiновану мiстику iнтелiгенга.
Тут Граблянський зробив нетерплячий жест азартного опонента. Проте
стримався вiд реплiки, певне, з поваги до Коцюбинського, до якого всi
знайомi, що були в Криворiвнi, ставилися з винятковою пошаною,
Гнатюк з зацiкавленням стежив за всiєю дискусiєю з приводу речей,
найбiльшим знавцем яких був, певне, вiн сам.
Коцюбинський, поволi обмiрковуючи кожне речення, провадив далi:
– Чорт у поета Сологуба зовсiм не той, що в напiвдикого гуцула. В
останнього вiн менш мiстичний. Я певен, якби гуцул знав, що чорта
нiхто нiколи не бачив, вiн перестав би вiрити в його iснування.
– Якi ж з цього висновки?– не без лукавства запитав Граблянський.
що прожив серед диких гiр цiлий тиждень i, за мiцною звичкою, язик
його вже занудьгувався хоч по якiй-небудь суперечцi…
– А висновок такий,– просто i рiшуче вiдповiв Коцюбинський.–
Творчiсть навiть таких некультурних народiв, як гуцули, лемки, бойки,
реалiстичнiша, значить, i бiльш поступова за творчiсть якихось там
Сологубiв…
I Михайло Михайлович iронiчно подивився на свого над мiру
завзятого опонента. Вiн навмисне згадав про цього, все ще модного
поета, бо знав, що Граблянський чомусь возить з собою «Мелкого беса».
Опонент Коцюбинського радiсно пiдхопився, немов його скинули з
стiльця. Такої щасливої нагоди кинутися в словесну атаку вiн не мав
цiлий тиждень.
– Ага-а!.. – вигукнув вiн, пiдходячи до Коцюбинського, немов на
рингу,– значить, ви зовсiм знецiнюєте Такi зразки словесного
мистецтва, як…
– «Мелкий бес»?
– Так, авжеж так… «Мелкий бес»… Ви вважаєте, що творчiсть,
скажiмо, Федора Сологуба – це не поступове явище?..
– Авжеж,спокiйно вiдповiв Михайло Михайлович i, щоб змiцнити свою
позицiю, послався на свою розмову з Горьким пiд час останнього
перебування на Капрi.
– Пешков?! – раптом зайшовся Граблянський. – Письменник, що
дописався до таких творiв, як «Мати»! Ви, може, й цей твiр поставите
поряд з «Мелким бесом»
в планi прогресу?
– Нiколи!.. – сказав Коцюбинський, i кров прилила до його
обличчя.– Не тiльки цей твiр,продовжував вiн, розпалюючись,– але й усi
твори Сологуба, все писання подiбних до нього поетiв нiколи не
стоятимуть врiвнi з книжками Горького, якi в нашi днi є найбiльшим
досягненням великої росiйської лiтератури.
– Ви перебiльшуєте… – вставив Граблянський. Коцюбинський раптом
розсердився.
– Пане,протягнув вiн з такою злiстю i рiшучiстю в голосi, що аж
злякав Гнатюка,– чи ви вважаєте на те, що Горький навiть у вигнаннi є
втiленням всього найпередовiшого, революцiйного в сучаснiй росiйськiй
культурi, що пiднесення, яке маємо в лiтературi пiсля пережитих нами
чорних рокiв, очолюється саме Горьким?..
Граблянський був дещо спантеличений i сполоханий тоном
Коцюбинського. Проте вiн хотiв таки заперечити, але господар, не
бажаючи мати в себе в хатi сварку, втрутився в розмову, вмiло перевiв
її на iншу тему, а потiм запропонував прогуляїись понад бурхливим
пiсля зливи Черемошем. I справдi, крiзь хмари прорвалося сонце, i
кругом запарувала земля.
Черемош гримiв i пiнився. Iнодi мчала на його хвилях вирвана з
коренем деревина, раз у раз ховаючись у каламутнiй водi.
Знову на кiлька днiв перервалося сполучення з бiльшою частиною
села, що лежала по той бiк рiчки. Та вже була надiя на добру годину i
на подорож верхи конем у гори на полонини. Гiрський кiнь i провiдник
давно були до послуг Коцюбинського i тiльки ждали ясної години.
Вночi знову прийшло безсоння, яке мучило його не одну нiч. В однiй
кiмнатi з ним жив студент, i Коцюбинський заздрив йому, що той
розкидався на лiжку i мiцно спав.
Проте перед свiтанком Михайловi Михайловичу пощастило задрiмати.
Кiлька годин сну освiжили його, i вранцi, залишившись в хатi сам, вiн
дiстав папiр i з запалом почав писати.
Вдень довiдався вiд хазяїна хати, дяка, що цiєї ночi щось напало
було на Макiя Габорака за селом. Що саме – Макiй не бачив, а тiльки
влучено було йому каменем у плече, що й рукою тепер не двига… Хотiв
був iще розповiсти щось дяк, та Михайло Михайлович зразу вийшов з хати
й переступив через перелаз до Габорака.
Той лежав пiд порожнiм оборогом, пiдмостивши пiд себе стару свою
гуню, i смалив люльку.
Михайло Михайлович спитав:
– Чи правда, Макiю, що вдарено вас?
– Авжеж…
– А дуже?
– Нiчьо… Зажиє… Кровi нема, а плече болить, правицею не рушу…
– У фельдшера не були?
– Не можна… Це не чоловiк кидався, а щезник. Удень, як був на
польованнi та стрiлив козу в смереччi. а потiм, як клав за плече її,
то якось закривавилася пушка, а я й витер кров гунєю, щоб не закипiла…
А хiба можна? Треба цiвку крiса вертiти навидлi i лити водою дев’ять
разiв та ще й повiсити її на сук… А коза була щезникова, то вiн
мстився за кров.
Вiн був такий упевнений, що годi було доводити йому щось iнше.
Другого дня в селi було храмове свято. Коцюбинський з Гнатюком та
iншими приятелями ходили селом, гуляли понад Черемошем, що вже
вгамувався трохи пiсля дощiв, i селяни перепливали його на маленькiй
дарябi. Розцвiтала народом вулиця.
Зайшли гуляючи на кладовище. Воно ряснiло мальовничим убранням
гуцулiв. Було весело i шумно, бо гуцули не сумують навiть на могилках.
Ряз у раз Михайло Михайлович зустрiчав знайомих селян. Вiн бiльшу
частину свого часу бував серед селян, ходив у гори, їздив на полонини,
сiдав бiля рибалок над Черемошем, стежив, як ловили форель. Чомусь
трапилось так, що за все своє перебування тут вiн i разу не був на
кладовищi. Тепер приглядався зацiкавлено до могилок, людей, хрестiв i
оздоб на похованнях. Ось йому впало в око, що на всiх могилках були
занадто мiзернi хрести. Тимчасом у матерiалi на хрест гуцул нiколи не
має нестачi: треба лише вийти за околицю i в розкiшному лiсi вибрати
собi ялину до вподоби… Певне, в цьому теж був якийсь народний звичай…
Зразу нiхто iз знайомих не мiг цього пояснити.
Михайло Михайлович не заспокоювався. Коли вже перед ним постало
якесь питання, вiн мусив знайти вiдповiдь. Один iз знайомих Гнаїюковi
селян вiдповiв:
– А то нащо йому добрий хрест?.. Хiба воно чого хоче?..
Подумали, що пiдпилий гуцул жартує. В розмовi з священиком
Коцюбинський звернув його увагу на це явище. I той пояснив.
– Гуцул уважає,– сказав вiн,– що в людини тiльки земне життя
прекрасне, тiльки це життя можна любити повним почуттям. Плохий,
нiкчемний хрест на могилi – це символ мiзерiї смертi, мiзерiї кiнця
людини.
Михайло Михайлович насторожився.
Але священик бiльш нiчого не мiг пояснити з цього приводу та й,
певне, не бажав, бо в явищi, про яке його запитали, вiн убачав залишки
поганського духу. А Коцюбинський був схвильований почутим i пiд час
прогулянки не раз повертався до цiєї теми. Його цiкавило ставлення ще
незiпсутих цивiлiзацiєю гуцулiв до життя, i тут вiн почув дещо важливе
для цього питання.
Хтось iз знайомих пообiцяв повести Коцюбинського до «бога» –
мiсцевого ворожбита. Тепер Михайло Михайлович згадав про це, i вони
пiшли, їм не пощастило: в цей святковий день бiля двору ворожбита було
сила народу i пiдвiд. Люди приїздили до нього навiть з дальнiх сiл,
розпрягали конi бiля ворiт i з ранку чекали своєї черги. Коцюбинському
пропонували зайти без черги, але вiн вiдмовився. Вiй хотiв говорити з
ворожбитом не поспiшаючи, на дозвiллi, i кiлька хвилин «прийому» в
цiєї поважної персони його не задовольняли.
Потiм, у буденнi днi, вiн не раз заходив до цiєї людини, простої,
без нiяких зовнiшнiх ознак чаклуна, їх розмови часом були досить
тривалi. Коцюбинському не пошасiило переконатися – свiдомо дурить
ворожбит людей чи й сам вiрить у те, що пророкує людям. Вiн лише
допевнився, що в жиггi гуцулiв вiн був не якоюсь особливою, дивною
людиною, а буденною, постiйною потребою, як i крамар, як i пiп.
Коцюбинський знав ще силу якихось темних людей – маклерiв i
агентiв, що живилися все своє життя бiля селян. Щодо цих набридливих
людей, рiзних спекулянтiв, перекупникiв, просго злодiїв, то вони не
цiкавили Коцюбинського, але роль їх у життi гуцулiв була остiльки
значна, що вiн довiдувався про них бiльше, нiж хотiв. Вони обступали
гуцула на кожному кроцi. В них вiн дiставав потрiбнi йому в скругну
хвилину грошi пiд величезнi проценти. Вiдробляв їм без кiнця свої
позики i, зрештою, так заплутувався, що вже не мав можливостi сам
продати вiвцi чи теля, а мусив збувати все цим людям за пiвцiни. Без
них гуцул уже не мiг зробити жодного кроку. Вони обсiдали його, як
мухи, годувалися з його працi i темряви. А коли хто й пробував
протестувати проти них, порушувати встановлений ними режим гуцула,
тому об’являлася вiйна.
Коцюбинський сам якось спостерiгав з свого вiкна, як Макiй
Габорак, ухопивши пiстоля, гнав з свого двору одного з таких
суб’єктiв. Той утiкав, але обертався й погрожував.
Коцюбинський вийшов з хати.
– Макiю! – запитав вiн.– За що ти чоловiка лякаєш?
– Ах, ти ж, гаспидська твоя душа! – лаявся той услiд своєму
супротивниковi, хоч того i слiду вже не було.– Най би тебе щезник
узяв!..
I, вже розпалюючи свою оздоблену бронзовими прикрасами люльку,
хвилюючись, говорив:
– Пронюхав, що в Макiя є з десяток лисiв. Що Макiй хоче в мiстi на
базарi продати своїх лисiв i приперся:
«Не можна на бязар возити, мусиш менi продати… Я тобi цiну дам».
Диявол!.. Знаємо твою цiну!.. Мої лиси, сам наловив у зазуб, сам де
схочу й продам. Газда їх не потребує. Газда сам з усiм упорається. Так
нi ж, усе їм збувай, вони нашим трудом харчуються, а газда, поки й
живе, на кулешi сидить…
Увечерi Макiй прийшов до дякової хати й сiв на призьбi пiд вiкном.
Вiн довго смоктав, свою люльку, когось лаяв про себе i навiть
наспiвував якоїсь пiснi. Потiм не втримався.
– Пане, пане, га? Ви є тут?..
Коцюбинський вийшов з хати i сiв поряд Макiя.
– Адже, пане, на них нема й суду,– сказав Габорак.
Коцюбинський догадався, що вiн говорить все ще про своїх
супротивникiв, одного з яких вiн гнав удень з двору.
– А то чому? – запитав вiн.
– Бо вони вiйта залякують, щоби вiн боявся проти них судити… А
коли не збоїться, то вони його стрiнуть у лiсi та на гiлляку й
пiдсмикнуть.
Вiн довго сидiв на призьбi, раз у раз згадуючи про ворогiв… Вони
розтривожили його, i вiн довго не мiг угамувати своїх почуттiв.
Нарештi приїхав Iван Франко, його ждали довго. Кiлька днiв тому
приїхали Франковi сини i пiдготували для нього примiщення. Вiн приїхав
уранцi. Поки вiдпочивав з дороги, чутка про нього пiшла селом, i
знайомi прийшли привiтати старого i хворого письменника.
Михайло Михайлович у цей час, не знаючи про приїзд Франка, поволi
повертався верхи з провiдником з полонини. Стрункий i досвiдчений
гуцульський кiнь швидко видряпувався на скелi, поволi й обережно
сходив униз, сам обходив небезпечнi мiсця, їхати ним було зручно i
безпечно.
Коцюбинський був вдоволений з своєї подорожi на полонину. Вiн
прожив там три днi, разом з вiвчарами спав, їв, блукав з їх отарами,
прислухався до їх розмов i пiсень, слухав їх казки i легенди. Уже який
ряз вiн буває на полонинi i кожного разу, сидячи в сiдлi, радiсно
прислухається довгими годинами, як шумлять довкола смереки i, наче
обелiски, мовчазно протистоять вiтрам могутнi ялицi.
Ледве помiтна стежка м’яко поступається пiд копитом коня, але
пружний грунт, встелений давньою глицею, майже не держить слiду пiсля
верхiвця. Коли спочиває вiтер, у горах така тиша, що чути, як десь
далеко-далеко випадково вигукне рiдкий тепер птах готур i нiжно
вiдгукнеться до нього бiля своїх курчат готка.
I коли падає зламана бiлкою суха галузка, або чичиркне без дiла
якийсь пташок, звуки вмить завмирають, приглушенi могутньою тишею.
Десь у гущавинi крадеться по м’якiй глицi лис, куниця, або пробiжить
хижа ласиця,– i пiд кiгтявою лапою не лусне жодна галузка, жоден
зашерхлий лист не зрадить звiрину.
Тиша навiває думи, i згадуються йому оповiдання вiвчарського
ватага уночi бiля ватри на полонинi про давнiх, забутих опришкiв.
Вiками сплять вони, похованi братами-товаришами на гiрських шпилях, у
вкритих смерековим лiсом ущелинах, щоб людське – панське – око не
знайшло їх кам’яної домовини i не потривожило давнього спокою героїв.
Тому й тиша така в горах, щоб не збудити опришка, бо ще не час, не
пора Довбушевi вставати й гукати гуцула до пушки й пiстоля.
… Прийшовши до Гнатюкiв обiдати, вiн довiдався про приїзд Франка.
Хотiлося йому швидше обняти старого товариша, але Гнатюк уже був у
Франка i повiдомив, що вiн вiдпочиватиме до вечора.
– Але як ся має старий?
Гнатюк сумно махнув рукою.
– Трохи немов краще, та це, певне, тiльки короткий перепочинок.
Хвороби не покидали Франка. Страждання, що зазнавав їх за молодих
рокiв, нагадали про себе й на схилi його вiку. Вони довершували
руйнування його колись могутнього органiзму.
Вони зустрiлися ввечерi за досить своєрiдних обставин. Господар
хати – дяк, повернувшись з вечiрньої вiдправи, повiдомив
Коцюбинського, що бiля церкви об’явився «дiд», якого давно вже не було
в цiй мiсцевостi. Коцюбинський давно бажав подивитись i послухати
гуцульського «дiда», якого не часто вже можна було зустрiти. Вiн
надягнув легке пальто i пiшов до церкви.
Ще здаля побачив вiн гурт людей, що оточили «дiда». Коцюбинський
пiдiйшов ближче. Дехто з селян поштиво поступилися йому мiсцем, i вiн
опинився в натовпi. Перед ним стояв слiпий гуцул з величезною палицею
в руцi i спiвав то церковних, то свiтських народних пiсень. Поводир
поряд нього тримав невеличку бляшанку, в яку селяни кидали грошi. В
його пiснях не було нiчого цiкавого, вартого особливої уваги, та й
голос «дiд» мав хрипкий. Але народ слухав уважно, i нiхто не
розходився.
Коцюбинський з сумним подивом дивився на старого. Вiн знав, що
«дiди» не бувають слiпими з народження, що в «дiдiвськiй» родинi iснує
звичай позбавляти зору старшого сина, який обов’язково мусить посiсти
батькову професiю. I ось перед ним ця людина, що охоче дала себе
ослiпити, щоб мати традицiйне право на жебрацтво. Можливо, поводир –
це син «дiда» i його теж, можливо, позбавлять зору. I щоб цiною
зречення свiту, чарiвної краси своїх казкових гiр, цiною зречення
усього, що є найкращого в життi людей, здобути собi право на
виблаганий пiд церквою чи на цвинтарi шмат вiвсяного коржа або
черствого хлiба, люди йдуть на самокалiчення?..
Коцюбинський вiдчув, що починає хвилюватись. Жебрак перейшов на
веселi, навiть дещо маснi пiснi, i Коцюбинському важко було слухати з
уст людини, що позбавила себе зору, жарти i веселощi, якими хотiв той
розважити такий же злиденний, як i сам спiвець, народ. Вiн
проштовхався мiж людей, вийшов з натовпу i раптом побачив за кiлька
крокiв Франка, що стояв самiтно позад усiх i, немов байдуже, слухав
«дiда». Вже поночiло i Коцюбинський з хвилину приглядався: вiн усього
рiк не бачив свого друга i все ж боявся помилитися. Франко за рiк
багато змiнився. Ще бiльш виснажена зробилася його постать; неуважний
погляд короткозорих очей, нервовий вигляд обличчя – це слiди тяжкої
хвороби. Це був вiн, Франко. Когюбинський, ще дужче хвилюючись, швидко
пiдiйшов до старого i мiцно обняв його. Зустрiч схвилювала обох, i
вони одiйшли далi вiд натовпу i посiдали на сухому, зложеному на
вигонi, деревi. Так вони сидiли кiлька хвилин мовчки, пiд враженням
«дiдового» спiвання i своєї зустрiчi. Скiльки дозволяла темрява,
Коцюбинський вдивлявся в обличчя свого товариша i вчителя. Той про
щось думав. Запаленi очi його вперто дивилися в одну точку. Потiм тихо
промовив:
– Чи не такий i весь наш народ – темний, убогий, що позбавляє себе
всього, щоб тiльки здобути насущний шматок…
Оддаля ховався в темрявi народ, i вiтер приносив звiдти уривки
«дiдових» пiсень.
Вони сидiли поряд – обидва як пiдбитi в борнi гiрський i степовий
орли, обидва тяжко хворi, обидва з палким непоборним серцем, обидва з
однаковими мрiями i одним щастям-долею.
– Друже мiй, друже мiй!.. – шептав Франко Михайловi Михайловичу.
Але той не мiг зразу збагнути, що сталося з його товаришем.
I тiльки тодi, коли трохи вгамувався у Франка порив раптового
хвилювання, вiн сказав несподiвано твердим, рiшучим голосом:
– Друже мiй, брате… так i треба показувати, як ви, пане мiй, все
те показали… Ще вернеться на село Марко Гуща, i страшний Хома Гудзь
теж прийде, i висiтимуть на гiлляках, висолопивши язики, як пси, усi
Пiдпари… Та я ж, пане мiй, мiсця собi не знаходив од радостi й
хвилювання, коли прочiтав сторiнки вашої, дорогий мiй, правди,
справжньої людської правди!.. Та чи знаєте ви, що дали ви нашому
народовi? Ви дали йому золоту мужицьку правду… Ви дали те, чого не
спромоглися ми зробити за цiлих п’ятдесят лiт!
Коцюбинський почував себе нiяково. Вiн цiнив кожну Франкову думку,
але тут, схвильований таким щирим емоцiйним признанням, не знав, що
вiдповiсти.
Вже розiйшовся народ, i «дiд» з поводирем зникли. Вечiрня вогкiсть
пiдкралася до них, та вони не вважали: не так часто доводилось їм
зустрiчатися.
Згодом прийшли Франковi сини, що шукали батька. I справдi, йому не
можна було залишатись на вогкому й холодному вже повiтрi.
Минали днi i наближався кiнець вiдпочинку Коцюбинського. I хоч вiн
був тепер вiльний вiд усяких службових обов’язкiв, але поки що
статбюро в Чернiговi ще ждало його. Вiн мав здати справи своєму
наступниковi i тодi буде нарештi вiльний.
Застав якось у себе листа вiд Марини, їй вiн писав майже регулярно
двiчi на тиждень. Розпечатав конверт.
«Мiй любий! – читав вiн схвильовано.– Ти, певне, i не уявляєш, як
менi важко тут самiй, коло хворої матерi. Усе менi нагадує Надiю. Я
повиносила всi речi, що могли викликати спогади про неї, а проте
забути про неї хоч на годину – неможлива рiч. Порожнеча, що залишилася
пiсля неї в хатi i в серцi, непереможно нагадує про неї. Я би
прихилилась до тебе, обняла тебе щиро, i наполовину зменшився б мiй
сум. Та де ж тебе взяти!.. Дорогий мiй, хороший!»
Лист несподiвано наблизив його до покинутих тимчасово мiсць i
людей. Довго не засинаючи, вiн думав про них, думав про те, що тепер
менше житиме дома i тому, може, батькiвщина здаватиметься йому
привабливiшою…
Вранцi по селу прокотилась новина: вночi забито Макiя Габорака.
Коцюбинський ще спав, коли почув недалеко вiд хати стривожений гомiн
юрби. Вмить пiдхопився, збираючись вийти й довiдатись про все. Зайшов
господар.
– Чули? Макiя знайшли за селом забитого. Допiру принесли до хати.
Коцюбинський вибiг з хати. На Габораковому дворищi побачив юрбу i
почав проштовхуватись наперед Юрба шумiла, сперечались гуцули,
розмахуючи палицями з маленькими топiрцями на кiнцi. Сiльська полiцiя
поралась бiля трупа. Коцюбинський пiдiйшов ближче. Хотiлося йому
востаннє глянути в обличчя щирому Макiєвi, з яким часто сходився i
слухав його пiсень i розмов. Та на голову Макiєвi хтось накинув його
закривавлену гуню, i полiцiя не дозволяла вiдкривати обличчя вбитого.
Сумний i вражений, поволi пiшов Коцюбинський до себе i лiг, щоб
хоч трохи заспокоїтись. Незабаром прийшов Гнатюк. Вiн уже знав про
новину, був у Габора-ковiй хатi.
– Пане Володимире,– запитав, пiдвiвшись на лiжку, Коцюбинський,–
пояснiть менi, хто мiг пiдняти руку на мисливця Макiя, людину, що була
просто великою дитиною, бо тiльки ж у дiтей буває така щирiсть i
безневиннiсть, як у нього. За що його було вбивати, коли вiн не мав
нiякого багатства, щоб було що грабувати, коли вiн був занадто
справедливою людиною, щоб завдати комусь лиха…
– Люди кажуть,– вiдповiв похмуро Гнатюк,– що це хтось помстився
йому. Кажуть, вiн завсiгди одверто говорив проти лихварiв, якi
обплутали село своєю пяву-тиною, завсiгди намовляв людей не слухати
цих грабiжникiв i не мати з ними дiла. За це вони не любили його, та й
не раз загрожували.
– Але ж вони за це вiдповiдатимуть. Влада їх може викрити. Я сам
був свiдковi, як один з таких пiдозрiлих людей загрожував за щось
Макiєвi на його ж подвiр’ї.
Гнатюк похитав скептично головою.
– Мала надiя на владу. Лихварi тероризували всi села i не всякий
проти них зважиться судити.
– Ми мусимо проявити iнiцiативу…
– Можна, звичайно, спробувати, хоч i наживемо собi небезпечних
ворогiв.
Гнатюк добре знав гуцульське село. I незабаром Михайло Михайлович
переконався, що його приятель мав рацiю.
Сусiди й родичi опорядили небiжчика в той же день. Ввечерi Гнатюк
знову прийшов до Коцюбинського i вони пiшли до Габоракової хати.
Пiд образами на лавi стояла труна з небiжчиком. Посеред хати на
ослонах сидiли гуцули, здебiльшого старi. Мовчали. Коло мерця на трунi
блимали свiчки. Тепер нiщо не заважало дивитися в обличчя мерцевi.
Коцюбинський пiдiйшов до труни. Перед ним лежав Макiй, як живий,
тiльки зблiдлий, наче вiн перевтомився, натрудившись бiля жорен.
Заходили раз у раз люди, i свiчки в нього в головах то задувались, то
знову зацвiтали полум’ям, i на обличчi його тремтiли тiнi, неначе
небiжчик то сердився, то одходив… Був-таки як справдi живий, навiть
губ не стиснув.. Згадалися Коцюбинському його спiванки:
Ой, чому ти, легiнику, та й не спiваєш?
Де ти свої спiваночки та й позадiваєш?
У нього заблищали вологою очi. I раптом, наче на вiдповiдь його
думкам, десь у присiнку загуркотiло, загомонiло щось, i враз
розiтнувся жартiвливий, веселий спiв. Коцюбинський роздратовано
оглянувся на Гнатюка, той поманив його поглядом.
Вони вийшли до хижi. Тут було темно i повно людей. Стояв тякий
гамiр, немов справлялося весiлля, а не похорон. Пiснi, регiт,
штовханина…
Гнатюк витягнув свого приятеля з хати.
– Шо ви на це скажете? – запитав вiн.
– Дивно, все дивно,– признався Коцюбинський.– Дивуюся ним людям:
адже в хатi небiжчик.
– Такий звичай… Певне, вони хочуть довести смертi, що легiнi її не
бояться i зневажають.
– Все те ж – мiзерiя смертi,– шептав Коцюбинський, iдучи додому.
Слiдство закiнчилося за кiлька днiв пiсля похорону i несподiвано
прийшло до висновку, що мисливець Макiй Габорак сам наклав на себе
руки Адвокат, з яким потiм бачився Коцюбинський, здвигнув плечима i
вiдмовився провадити справу про неправильне слiдство.
До Гнатюкiв зiйшлись товаришi, щоб попрощатися з Коцюбинським.
Настав час покинути гостинну Криворiвню i хороше, щире товариство.
Крiм господарiв, була ще одна вчителька, що лiто прожила в Криворiвнi,
був знову ж таки трохи набридлий усiм Граблянський, який уже не
вiдважувався сперечатися з Коцюбинським;
прийшов також студент з Чернiгова та iншi. Розмова була в розпалi,
коли прийшов разом з сином Франко, Коцюбинський пiдвiвся, обняв i
вдячно вiтав його. Вiн розумiв, що це саме заради нього Франко прийшов
попрощатися, хоч i почував себе в цi днi зле. Вiн сiв собi трохи
осторонь iнших i майже не встрявав до розмови.
Коцюбинський дивився на цю тяжко i безнадiйно хвору людину, i
невесела думка непокоїла його: чи доведеться йому ще раз, у наступному
роцi, зустрiтися з Франком тут, у Львовi, чи в iншому мiсцi? Занадто
вже кволим здавався знаменитий український поет, белетрист. учений,
публiцист…
У Коцюбинського була для нього новина. Вiн не втерпiв i, коли
гостi сiли пити каву, пiдсiв до Франка i показав йому пересланий
дружиною з Чернiгова лист вiд Лесi Українки з Кавказу. Короткий був
лист, але теплий, щирий. Вона писала Коцюбинському, шо почуває себе
зле i то вже не може залишатися взимку на батькiвщинi. Отже готується
виїхати з осенi до Єгипту. Зараз вивчає Єгипет, навiть захопилася його
старовиною.. Повеснi знову повернеться на Кавказ, а може й на Україну…
А на зиму знову доведеться на пiвдень, у Єгипет… I так кожного року.
Потiм загине i, може, сама перетвориться на легенду. Вона писала, що
поспiшає творити, бо хто знає, скiльки їй дано днiв на це… А їй треба
багато чого сказати своєму народовi.
«Бажаю Вам здоров’я i дальшого розквiту Вашого чарiвного таланту.
Ваша товаришка – Леся Українка».
Дивлячися в одну точку, Франко мовчав. I лише коли Коцюбинський
заховав листа до кишенi, вiн замислено промовив:
– Леся на зиму до Єгипту, ви – на Капрi… Перелiтнi птахи… Рiдна
зима нам уже не по силах. Лише один я не здужаю стрiпнути крильми… А
зима i у Франца-Иосифа i в Миколи II – важка, студена…
Коцюбинський з болем у серцi згадав, як довелося йому збирати
пожертви серед землякiв на допомогу хворому Франковi, i зiбрана сума
вийшла така мiзерна, що її соромно було вiдсилати…
У Франка в очах раптом мигнули вогники.
– Та я не птах,– рiшуче, з пiднесенням промовив вiн,– який
народився в клiтцi i звик до неї та помирився з нею… Я не раз уже
почував волю i знаю, яким вiтром дме вона…
Хтось iз присутнiх галичан почав спiвчувати Коцюбинському, який
повертається до свого Чернiгова, дє йому так важко жити.
Франко раптом повернув обличчя до Коцюбинського i тихо, хоч i iншi
почули, проказав:
– Народовi однаково важко: що в Миколи II, що в цiсаря… Ми,
iнтелiгенти, не вмiємо i не хочемо вiддати себе народовi цiлком i,
кiнець кiнцем, народ зречеться нас i прожене вiд себе.
Вiн знову замовк i вже зовсiм не встрявав до розмови.
В Чернiговi Коцюбинського ждала родина, про яку вiн нiколи не
забував, ждали приятелi, знайомi… Але йому було цього разу важко
покидати чудову Криворiвню i тутешнiх друзiв, його тут щиро вважали за
дорогого гостя, годили йому, турбувалися, щоб вiн не терпiв тут
якихось невигод.
Вранцi Коцюбинського збудив крик жiнки. Вiч пiдiйшов до вiдкритого
вiкна. На подвiр’ї Макiя Габорака, куди вже встигла перебратися сiм’я
його родичiв, жiнка била ганчiркою немовля, якому не минуло, певне, й
трьох мiсяцiв, i примовляла: «Вiзьми своє, вiддай моє, вiзьми своє,
вiддай моє!..» Дитина заходилася вiд хрипкого, слабого крику…
З серцем Михайло Михайлович зачинив вiкно i запнув його фiранкою.
Вiн знав цей дикий звичай гуцулiв: коли мати гадає, що її дитину
бiсиця пiдмiнила на свою, вона б’є дитину надворi, сподiваючись, що
бiсицi стане жалко своєї дитини i вона поверне матерi вкрадене.
Як хотiлося йому, щоб цей останнiй ранок тут був ясний i не
захмарений жодною прикрiстю. Вiн хотiв повезти звiдси добрий настрiй.
Та цей дрiбний епiзод зiпсував йому ранок. Гуцульщина немов залишила
йому на дорогу по собi пам’ятку. I справдi, нiколи потiм вiн уже не
мiг забути дитини, що не спроможна була ще й кричати, а тiльки сиплим
пищанням протестувала проти дикунства батькiв.
Вiз i пара добрих коней уже чекали його на подвiр’ї. Речi
спакованi.
Вiн ще встиг пiти до пiнистого неспокiйного Черемошу, кинути
останнiй погляд на його скутi кам’яними берегами хвилi. Вiн любив
дивитись цiлими годинами на рiку пiсля страшних карпатських гроз, коли
Черемош, немов набравши сили в блискавиць i громiв, будить диким ревом
гуцульськi села i запiнюється, лютий i безпорадний.
I Коцюбинський думає, що гуцул подiбний вдачею до Черемошу.
Гнатюк з дружиною i один iз синiв Франка, присланий батьком,
провели його вiз за околицю села. Довго i гаряче прощалися, потiм
довго ще дивились услiд зворушеному Коцюбинському, аж поки вiз не
заховався за деревами.
Коли позаду зникла Криворiвня i друзi за околицею села,
Коцюбинського огорнув сумний настрiй. Вiн поринув у свої давнi думки.
Чи ж пощастить йому вiдтворити самобутнi, зворушливi образи цих гiр,
столiттями поливаних кров’ю i потом його безталанного народу?.. I вiн
ще не знав, чи знайде на це в собi сили…
«Тiнi» незабаром мали бути скiнченi. Небагато залишилось, щоб
поставити останню крапку. Але хiба це хотiв би вiн сказати про цi
полонини, смерековi лiси, Черемош i розкиданi людськi житла?
Гуцульщина назавжди залишила в його пам’ятi образ загиблого мисливця
Макiя, великої дитини гiр, безпорадний писк нещасної дитини, яку мати
вважає пiдмiненою, танки й пиятику бiля труни небiжчика, мiзернi
хрести на могилах… А цi чудовi топiрцi гуцульських парубкiв, неначе
символ їх майбутнього визволення!..
I новий образ Гуцулiї, що давно постав у його уявi, зачарував
його, як у народнiй казцi приворожила чарiвниця до себе файного
легiня.
VII. VILLA SERAFINA
Мандрiвник прихилився до огорожi. Важка дорога в цiй горiшнiй
частинi острова. Вiн важко дихав i прислухався до серця. Кiлька хвилин
бракувало сили вийняти хустку з кишенi чесучового пiджака, зняти
бiлого капрiйського бриля i втерти рясно вкриту потом голову… Глибокi
темнi очi блищали i пожадливо дивилися вперед, на стрiмкi шпилi гiр,
на розсипане вгорi мiж скелями село i покручену стежку – такi принаднi
i недосяжнi для нього.
На батькiвщинi в цю пору, певне, вiють першi вiхоли i лютують
раннi морози, а тут стоїть сонце над головою i казкова блакить млiє
над голубою затокою.
З ближньої дачi вийшла людина. Легкою ходою наблизилась до
подорожнього. Це був знайомий, земляк.
– Михаиле Михайловичу,– запитав вiн,– куди прямуєте?
В поглядi Коцюбинського промайнула якась думка. Слово «прямуєте»
притягало його увагу. Десь на Українi, в степу, воно було доречне, а
тут… нi, не пiдходило…
– Не прямую, земляче, а петлюю… Подумав i ще додав:
– Втомився…
Земляк докiрливо похитав головою.
– Хiба можна вам ходити такими дорогам»?.. Тут i дужому дух
забиває…
Михайло Михайлович пожвавiшав. Вiн уже перевiв дух i почував себе
краще.
– Не моя на те воля, коли вабить походити скрiзь. Себе не
переможеш.
Вiн показав очима довкола себе.
– Це бездонний келих – п’єш з нього, не напиваєшся… Що пишуть з
України?
Вiн дiстав, нарештi, хустку i зняв свого величезного бриля.
– Нiчого втiшного. Є чутка, що цар готує каральну експедицiю проти
перських революцiонерiв.
– Шибениця,вiдповiв Коцюбинський,– це ознака епохи Миколи II. Мало
йому повiшених у Росiї, хоче прославити себе ще й на Сходi…
– Ось такi новини з рiдних країв, – промовив земляк; подав руку й
попрощався.
– До побачення, земляче. За спiвчуття вдячний, а все ж як не
важко, а ходитиму сюди. Хто знає, скiльки ще носитимуть ноги… Треба
жити…
I вони розiйшлися. Земляк пiшов до мiста в своїх справах, а
Коцюбинський помалу подерся стежками вище на гору. Там, за скелями,
ховалось невеличке село i жили знайомi йому ще з минулих рокiв селяни.
Лише третiй день як вiн на островi. Встиг обiйти знайомих у мiстi,
встиг причепурити квiтами i портретами свою кiмнату на вiллi Горького,
а в гостинi в своєї знайомої ще з минулих лiт – капрiйської природи –
майже не був…
Того дня в родинi Горьких не могли дочекатися Коцюбинського до
обiду. Крiм своїх, залишились обiдати ще двоє петербурзьких знайомих,
що гостювали на Капрi. Розмови не припинялися. Та Олексiй Максимович
все поглядав крiзь вiкно в садок – чи не повертається з прогулянки
Михайло Михайлович. Вони не зустрiчались бiльше року. А тепер, у першi
днi по приїздi Коцюбинського, його щоразу забирав з собою гуляти по
острову київський знайомий Леонтович. I для розмови бракувало часу.
В саду цвiли фруктовi дерева, i крiзь вiдчиненi вiкна до великої
їдальнi доносив теплий вiтрець ледве чутнi пахощi. Немовби починалась
зима, а на полях сходила квасоля й зеленiли свiжi вруна пшеницi.
– Михайла Михайловича, – промовив раптом поза темою загальної
розмови Горький, – у такi днi не заманиш на вiллу… У нього в Чернiговi
зараз мороз, снiг його дiм замiтає, а тут вiн сам для себе власними
руками мандарини зриває з дерева… Я його знаю – йому аби сонце та
квiти… Та ось вiн i сам, здається… Нарештi…
I справдi, через хвилину повз вiдчиненi дверi їдальнi до своєї
кiмнати намагався непомiтно пройти з оберемком квiтiв Михайло
Михайлович. Але в їдальнi зашумiли, i пiд загальний гомiн i дружнiй
смiх вiн примушений був увiйти. Спинився нерiшуче, та Олексiй
Максимович уже обняв його за плечi, пiдводив ближче до стола.
Коцюбинський нiяково усмiхнувся, виблискуючи своїми глибокими
очима. Вiн зараз скидався на молоду: в руках квiти, в петельках i
кишенях квiти i букети якогось невiдомого листя. А через плече
гiрлянда особливо рiдкiсного виду плюща, зiрваного десь серед скель.
– Чудових квiтiв принiс нам Михайло Михайлович, – жартував Олексiй
Максимович. Та Коцюбинський стурбовано дивився на присутнiх. Вiн
розумiв: Горький жартує, але все ж тепер доведеться дарувати частину
квiтiв, а йому шкода їх… Тут на кожному кроцi його оточували квiти, а
йому все здавалося їх мало.
Зате й знавець квiтiв i взагалi ботанiки був неабиякий.
Вiн раптом i собi захопився загальними веселощами. I, жартуючи з
своєї скупостi, частину квiтiв розкладав на столi, а найрiдкiснiшi
вiдкладав для себе.
– Дивiться, Михаиле Михайловичу, вас тут, на островi, вважатимуть
за рознощика квiтiв… – жартував Горький.
Коцюбинський на одну мить зробився серйозним. пильно подивився на
Горького й вiдповiв:
– Це було б чудесно…
Потiм знову перейшов на жарти i розсмiшив усiх, розповiвши про
iнцидент на селi, що трапився з ним кiлька годин тому, коли якась
стара селянка прийняла його за приїжджого ксьондза i все намагалася
поцiлувати руку.
Коцюбинський був здивований:
– Головне, прийняла за ксьондза…
– I не без пiдстави, – знову жартував Олексiй Максимович,
натякаючи на занадто суворий для капрiйської спеки одяг з комiрцем та
галстуком i тонзуру Коцюбинського.
– Чекайте ж тепер, – загрожував Коцюбинський,– я пошлю її до вас,
вона й вас прийме за духовну особу, проповiдника абощо…
Горький посварився на свого друга за його жарт пальцем.
А Коцюбинський тимчасом розповiдав щось iнше. Вiн умiв, коли
бажав, примусити присутнiх слухати i веселитися. Тiльки дружина
Горького Марiя Федорiвна докiрливо хитала головою.
– Ось напишу я, Михаиле Михайловичу, листа Вiрi Iустинiвнi про всi
вашi штуки i про те, як ви тут дряпаєтесь по горах замiсть лiкування i
вiдпочинку… Будете мати вiд неї патерностер… Зрештою, чому не сiдаєте
обiдати?..
Коцюбинський забрав вiдкладенi для себе квiти i пiшов
переодягатися до обiду.
Горький чекав його сам. Iншi розiйшлися. В цьому будиночку жив
тiльки Коцюбинський, та ще була тут їдальня, куди приходила обiдати
вся родина Горьких. В садку був ще один, бiльший, будинок, де й жили
великою родиною Пєшкови. Перед дванадцятим листопада Коцюбинський
приїхав на острiв, i Олексiй Максимович, що давно запрошував його на
Капрi, не пустив його нiкуди вiд себе.
Тепер у Михайла Михайловича була гарна, навiть розкiшна кiмната з
скляними дверима i балконом на море. Сонце цiлими днями не покидало
його веселої кiмнати, обставленої бiлими меблями, з картинами,
фарфором i трьома електричними лампами, що добре забезпечували нiчну
роботу. Навiть телефон був. Щоправда, Михайло Михайлович його
iгнорував, навiть не дивквся на нього, щоб нiщо не нагадувало йому
метушливого службового життя.
Вiн рясно заквiтчував свою кiмнату, дбаючи, щоб завжди були свiжi
i гарнi квiти, йому допомагав садiвник, що кожного дня приносив зо два
букети чудесних iрисiв i гроянд, а Михайло Михайлович дiставав у мiстi
або й сам добував у околицях диких нарцисiв, альпiйських фiалок чи й
цiлу гiлочку розквiтлого десь у затишку мирта.
Буваючи в свiтлiй кiмнатi Коцюбинського, Олексiй Максимович завжди
жартував, називав її кiмнатою молодої, що вже зовсiм зiбралася до
шлюбу.
Звичайно по обiдi читали газети. Коцюбинський запропонував перейти
на веранду. Теплий вiтер з Єгипту ледве торкався тоненьких гiлок на
деревах. Було понад двадцять градусiв тепла. Ще квiтнув золотом понад
морем буйний дрок, а бiля самої веранди струмувала солодким духом
раптом розквiтла яблуня. Природа тихо-трiумфувала: була зима, а вона
не зiв’яла i немов боролася з своїм загином.
– Вчора в Парижi,– промовив Горький,– вiдбувся похорон Поля
Лафарга i дружини його Лаури – дочки Маркса.
– Я ще не читав,– вiдповiв Коцюбинський i простягнув руку до стола
з газетами.
Олексiй Максимович хвилину подумав, неначе вражений своїми ж
словами. Обличчя його похмурнiло. Слова зробилися ще повiльнiшими й
важчими.
– Так помирати люди не звикли… Є в цiй загибелi щось прекрасне,
горде, справдi людське, а не рабське… – схвильовано промовив вiн.
Коцюбинський прочитав повiдомлення про похорон i замислився.
– Ось, Михаиле Михайловичу, людина прожила сiмдесят рокiв – вiк,
який вона вважала межею людської дiяльностi. Людина не звикла, щоб
хтось iнший, а не вона сама, вiдав її життям. Людина мала за своїми
плечима бiльш як пiвстолiття боротьби. Вона могла стерпiти. багато,
але не могла i не хотiла вiдчувати, як падають її сили i в’яне життя.
Не доля, не фатум, а вона сама розпорядилася собою.
– Смерть треба перемогти, – немов продовжуючи свої думки, говорив
Коцюбинський. – Помре багато мiльйонiв людей, змiниться не одне
поколiння, але, зрештою, сила людського розуму переможе смерть. Смерть
зробиться нашим вольовим актом. Ми йтимемо в небуття так же свiдомо,
як лягаємо спати. Це й буде перемогою над смеотю. Менi здається, саме
такою смертю закiнчили Лафарги. Коли люди усвiдомлять цiну життя,
збагнуть його красу й вiдчують насолоду вiд роботи й боротьби, тодi
буде переможена смерть.
– Думаю, Михаиле Михайловичу, що паризький комунар Поль Лафарг
чудесно розумiв красу i цiну життя…
– О! – тiльки й змiг вигукнути Коцюбинський.
– Торiк, через кiлька днiв пiсля вашого вiд’їзду з Капрi, ми
вiтали в себе несподiваного гостя – Ленiна. Вiн госiював тут кiлька
днiв. Володимир Iллiч був особисто давно знайомий з Полем Лафаргом i
дочкою Маркса. Тодi ж вiн багато розповiдав менi про нього. Адже
Лдфарг був найстарiший i один з найвидатнiших борцiв за демократiю у
Францiї. З iдеями демократiї вiн зв’язав усе своє життя. Я пам’ятаю,
Володимир Iллiч надзвичайно захоплено розповiдав про нього. Адже
Лафарг не тiльки бився на барикадах Комуни, але й пiсля перемоги
контрреволюцiї понад тридцять рокiв боровся за iдеї соцiалiзму. I
помер романтично, як справжнiй борець i герой…
Коцюбинський раптом пожвавiшав, очi його заблищали, немов якась
несподiвана думка запалила їх.
– Я думаю, Олексiю Максимовичу, про те, що демократiя завжди
романтична. Адже романтизм – найбiльш людський настрiй. Вiн звеличує
добрi начала i цим свiдчить, як гаряче людство прагне добра. Добре
було б видавати такий лiтопис, записувати в ньому все, що зроблено для
людського добра. Хiба не корисна була б ця рiч для демократi?.. А
особливо потрiбно це на нашiй, Олексiю Максимовичу, багькiвщинi.
– Е-е… Михаиле Михайловичу, мiй дорогий, на батькiвщинi нашiй
можна з бiльшим успiхом видавати лiтопис свинцевих мерзот… До речi, це
було б дуже корисно… А з добрими дiлами треба ховатися, щоб вас не
пiймали та не повели на прогулянку по Володимирському тракту… Ось
видавали бiльшовики «Мысль», легально, для широких мас приступно.
Хорошi люди керували журналом. Огь вам i правда i добрi дiла знайшли
свiй лiтопис. Ну, а на п’ятому номерi кiлька мiсяцiв тому мiнiстр
внутрiшнiх справ i прихлопнув усю цю добру справу.. Будемо замiсть
цього новий журнал видавати «Просвещение», з лiтературно-художнiм
вiддiлом. Ленiн менi цей вiддiл доручив редагувати. Є у вас, Михаиле
Михайловичу, прекраснi речi… Ось омiркуйте i, якщо забажаєте
друкуватися в нас, давайте… Вас друкуватимемо охоче.
Коцюбинський вiдразу заходився мiркувати вголос. що вiн мiг би
дати для друку в новому журналi.
В цю хвилину Горького покликали: прийшов якийсь гiсть.
Михайло Михайлович залишився сам з своїми думками. Вже який раз
Олексiй Максимович розповiдає йому про Ленiна, та й вiд iнших, якi
оточували тут Горького, вiн не раз чув про цю людину. Коли б торiк вiн
виїхав з Капрi хоч би на два днi пiзнiше, вiн побачив би тут, на вiллi
Горького, самого Ленiна, може, зустрiвся б з ним, розмовляв, йому є
про що говорити з цiєю людиною, твори якої допомагають йому писати
правдиво. Нi, вiн нiколи не забуде, як книжка Ленiна, звернена до
сiльської бiдноти, дiйшла й до серця українського письменника.
Вранцi знову прийшов Леонтович, щоб забрати його на прогулянку.
Сiсти за роботу знову не щастило.
Леонтович був знайомий Коцюбинського з Києва. Тiльки для розваги
вiн поїхав у закордонну подорож. Будучи небожем мiльйонера Симиренка i
маючи власнi маєтки i сейф з акцiями, вiн не думав про те, що люди,
подiбнi вiдомому письменниковi Коцюбинському, i на курортi мусять не
забувати про роботу. Близький через рiд своєї дружини Юлiї Лесевич до
кiл громадських дiячiв, Леонтович був не вiд того, щоб i собi зажити
глави серед культурного свiту. Вiн потроху у вiльний час брав участь у
громадському життi, головне своїми грошима, пробував свої сили у
лiтературi i плекав мрiю спокiйно прожити все своє життя лiберальним
паном.
Приїхавши на Капрi, Леонтович штурмував Коцюбинського листами, щоб
той швидше приїздив туди, бо самому, мовляв, не дуже весело. Михайло
Михайлович не поспiшав. Вiн збирався тiкати на пiвдень вiд суворої
чернiгiвської зими i тому тiльки наприкiнцi листопада вибрався з дому
Все ж застав ще на Капрi Леонтовича i переконався, що доведеться
кiлька днiв змарнувати на прогулянки з своїм знайомим, якому вiн в
силу обставин був дечим зобов’язаний на Українi. А проте першi днi й
не слiд було сiдати за роботу.
Коли проходили по садку, у вiкнi вiлли з’явилася широкоплеча
постать Олексiя Максимовича. Розтягуючи слова, незадоволено i
повчально вiн промовив:
– Не ходили б по горах… Зовсiм зiпсуєте собi серце. Михайло
Михайлович засмiявся.
– Не буду, Олексiю Максимовичу, не буду… Хоча втома моя вже зникає
i менi хочеться в Анакапрi. А сьогоднi погуляємо трохи над морем,
човна вiзьмемо.
По дорозi, далеко попереду, вони побачили двох жiнок, теж
приїжджих, що були знайомi Леонтовичу i бажали познайомитися з
Коцюбинським. Вони були зайвi, i чоловiки звернули на iншу дорогу, щоб
не зустрiтися з ними, хоча жiнки вже й бачили їх. Леонтович другого
дня вранцi виїздив на батькiвщину i в нього були справи до
Коцюбинського.
В розмовах з Леонтовичем Коцюбинському доводилось бути майже
дипломатом, стежити за кожним своїм словом, наперед його
обмiрковувати, уникати зайвої щиростi i водночас бути цiлком
правдивим. Вiн признавався собi, що не звик тримати себе в такому
режимi.
Кiлька рокiв тому, коли Коцюбинський повернувся з маєтку
Чикаленка, де вiдпочивав на запрошення хазяїна, Леонтович настирливо
запрошував його до себе в маєток на Полтавщинi. Але вiн поклав собi за
принцип не погоджуватися бiльше нiколи на подiбну гостину i
вiдмовився. Вiдмовлятись довелося листовно, i вiн зiпсував собi день,
мiркуючи над дипломатичною фразою вiдповiдi i посилаючи сам себе до
бiса за свою надмiрну делiкатнiсть. Приводу для рiзкої розмови не
траплялося. I навiть, навпаки, Леонтович уживав усiх заходiв, щоб
заслужити прихильнiсть Коцюбинського, i завжди, коли гурт друзiв
Михайла Михайловича робив йому якусь важливу послугу, Леонтович умiв
завжди докласти до цього й своїх рук…
Весляр – бородатий капрiєць, з бронзовим сухим обличчям, в панамi
i босий – налягає на весла. Затока злегка брижиться вiд теплого
пiвденного вiтру. Сонце пече в обличчя, але спеки немає.
– Олексiй Максимович влаштовує для мене велику пескару… Це буде
чудово! Ми, з України, не бачили нiчого подiбного.
Весляр дужче налягає на весла, i на його оголених литках
надимаються вузлуватi жили. Леонтович мовчить. Сьогоднi в нього
поганий настрiй. Обличчя його напружене i зосереджене. Хвиля хльоскає
в човен, i вiн сковзається по нiй легко i грацiозно. В капрiйця –
спокiйне, суворе обличчя, а постать, руки i ноги напруженi, зiбранi
для пружного й дужого руху. Михайло Михайлович раз у раз кидає на
нього погляд, немов вивчає його рухи.
Нарештi Леонтович зважується:
– Я так i не маю,– говорить вiн, немов продовжує вчорашнi i
позавчорашнi розмови, – вiдповiдi вiд вас, Михаиле Михайловичу: що ж
робити менi – писати чи кинути?..
Вiн сподiвається, що Коцюбинський вiдразу ж обуриться з його
вагань i гаряче почне його вмовляти продовжувати роботу. Коли ж
Михайло Михайлович остаточно розчарований в його творчих перспективах,
то вiн, звичайно, зробить паузу, подумає i стиха почне говорити, що,
мовляв, звичайно, Українi бракує письменникiв i т. д. Поставивши своє
запитання, Леонтович чекає мить, другу, але тепер почуває, себе легше.
Коцюбинський мовчки дивиться на весляра. Тепер човен ледве
рухається за хвилею. Капрiєць смалить люльку i мугиче собi якийсь
мотив. Немає й слiду його чудового напруження. Леонтович чекає.
Михайло Михайлович витримує достатню паузу i починає говорити про те,
що українському народовi бракує письменникiв…
А втiм, вони зовсiм не посварились i навiть не сперечалися.
Леонтович був багач i спадкоємець мiльйонера. Але тут мова йшла не про
капiтал, а про художню якiсть, а вiн був на островi досить, щоб
побачити, якою повагою й авторитетом користується навiть мiж чужими
людьми, серед яких є лiтератори з свiтовим iм’ям, його чернiгiвський
земляк. Дискутувати вiн не хотiв ще й тому, що боявся, щоб
Коцюбинський не почав радити йому писати про революцiйний рух, як це
робить вiн сам. Вiн же заперечувати подiбних порад не мiг би, але не
мiг би й пристати на них, бо ж внаслiдок заворушень на селi вiн уже не
раз мав величезнi збитки, та й вiд страйкарiв на цукроварнi зиск був
не кращий… Бог з ним, з тим революцiйним рухом… дасть бог, вiн
ширитиметься тiльки в межах лiтератури…
Потiм, уже на березi, в кав’ярнi над самим морем, пригубивши келих
з прохолодним напоєм, Леонтович сказав:
– В Чернiговi зараз, певне, завiрюха… А потiм подумав i додав:
– Давно вам слiд покинути Чернiгiв… Ми б допомогли вам
влаштуватися добре в Києвi…
Михайло Михайлович думав, що вiдповiсти, його врятували дами,
знайомi Леонтовича. Вони з’явилися бiля їх стола, i Леонтович мусив
запросити їх до компанiї. Розмова вмить пiшла в iншому напрямi. Дами
скаржилися, що їхнi чоловiки все частують їх телеграмами з Росiї i
вiдкладають через рiзнi справи свiй приїзд.
Потiм хвалилися своїм успiхом: всесвiтньовiдомий рибалка-красунь
Спадаро сьогоднi катав їх на човнi i вони навiть матимуть його
фотографiї…
Довiдавшись, що Коцюбинський любить квiти, вони голосно зрадiли i
пообiцяли принести йому найкращих капрiйських квiтiв, чим мало не
перелякали Михайла Михайловича. Вiн сподiвався пiсля завтрашнього
вiд’їзду Леонтовича почати напiвзатворницьке життя в своїй кiмнатi.
Але все ж Коцюбинський був задоволений з прогулянки. Був чудовий день,
дами без угаву цокотiли i немов становили бар’єр мiж ним i
Леоптовичем, який багато про що хотiв би говорити з Коцюбинським, але
при стороннiх людях не мiг. А крiм того й безперестанку мусив
вiдповiдати на запитання дам. Вiн трохи нервувався, i одна з дам
зауважила:
– Володимир Миколайович сьогоднi не в гуморi.
З прогулянки Михайло Михайлович повертався в пiднесеному настрої.
Вiн не мiг без смiху згадати знайомих дам Леонтовича, якому вони, самi
про те не знаючи, псували останнi години перебування на островi.
«Так тобi й треба,– думав собi Коцюбинський,– пильнуй своїх акцiй
та маєткiв i не пнися в громадськi дiячi i митцi…»
В той же день Коцюбинський написав листа дружинi i просив
якнайшвидше надiслати закладну Леонтовичу. В нього були давнi борги,
яких вiн i досi не спромiгся повернути.
Часто вечорами збиралися в Горького. Приходили Прахови, Бунiн з
своєю вродливою дружиною, Ганнейзер, зрiдка П’ятницький. Звичайно,
бували й iншi, що часто приїздили сюди, щоб побачитися з Горьким,
Одного разу приїхала навiть цiла велика делегацiя вчителiв. Михайло
Михайлович знайшов серед них людей з України. Цi люди добре знали його
твори, але особисто нiколи його не бачили i не сподiвались зустрiти
свого улюбленого письменника на Капрi.
Прибула новина – «Сашка Жигулев», роман Леонiда Андреева, модного
i винятково популярного письменника в тi роки. Вирiшили читати разом.
Сходилися в Горького у вiтальнi i читали по черзi. Але роман нiкому не
сподобався.
– Слабко… Погано, наспiх зроблено… – висловив думку Коцюбинський,
– Андреев продовжує давати недоноски.
З ним погодилися. Тут андрєєвщина нiколи не була в пошанi. Новi
оповiдання Бунiна, прочитанi автором, були приємнi. Сподобалася
«Хорошая жизнь».
Часто сходилось цiкаве коло лiтераторiв i читалися свiжi художнi
твори. Два вечори читав Олексiй Максимович, i Коцюбинський писав до
дружини захопленi вiдгуки про цi вечори. На острiв приїздила i
лiтературна молодь. Слухали й її. Приїздили видатнi лiтератори,
надходили газети, журнали i всi книжковi новини. Часто пiзньої ночi,
коли небагато залишалося вже й до свiтанку, Михайло Михайлович, хоч
переживав часто безсоннi «нiчницi», виходив у садок i бачив у вiкнах
кабiнету Горького тьмяне зеленаве свiтло. Олексiй Максимович
перечитував гори газет, книжок i творiв, надiсланих йому молодими
авторами з усiєї далекої Росiї.
Острiв збирався святкувати рiздво. Знайомi посилали один одному
подарунки, квiти. В Горького, якого добре знали капрiйцi, всi столи
були заставленi подарунками – вином у великих i малих пляшках,
фруктами, квiтами, оксамитом мiсцевого гаптування, вишиваними
ляльками, перснями, пiдсвiчниками, серветками i т. п. Коцюбинський
засумував за рiздвяними українськими ночами. Вiн теж одержав вiд
якихось невiдомих людей чудовий букет троянд i фiалок. Невiдомi люди
поздоровляли його. Напередоднi рiздва вночi на вiллi зiйшовся
постiйний гурток знайомих. Пiшли гуляти по мiсту. Михайло Михайлович
писав про цю прогулянку своїм близьким до Чернiгова:
«Нiч тиха, зоряна, тепла, святочна нiч. В костьолi повно людей,
шiсть ксьондзiв ревуть, органи грають опернi мотиви, а серед
богомольної публiки в церквi бiгають маленькi собачки та вичiсують
блiх. Вже як. ми йшли до церкви, гори трiщали вiд петард, якi
щохвилини вибухали вогнем. Тепер на самому порозi церкви стрiляли
петарди, i дим од них влiтав до церкви i мiшався з димом кадильниць.
По дванадцятiй служба в церквi скiнчилась, i публiка висипала на
площу… I тут тiльки почався справжнiй парад. Хлопцi почали пускати
петарди i всякi трiскучi вогнi. Летить така петарда в повiтрi, трiскає
над головою i, окружившись вогнем, наче золотими кучерями, падає на
землю, крутиться i стрiляє, наче з рушницi. Дiти бiжать на вогонь,
топчуть його ногами, лiзуть у саме пекло – а над ними летять уже сотнi
петард i стрiляють мiж публiкою так, що лякають жiнок, та й чоловiки
тiкають. Дим устилає площу, вона вся в вогнях, дихати нiчим i гвалт
стоїть неможливий. Вже не сотнi, а тисячi, може, петард вибухають у
повiтрi. А пiд ногами, серед вогню i диму, мелькають тiльки чорнi
силуети дiтей – здається, що то не забава, а справжня вiйна. Усi
веселi, щасливi, у мужчин в петельках квiтки, а дами з букетами. Збоку
чуєш серед неможливого гвалту якийсь безпорадний голос росiйського
обивателя; «Ах, боже мой! и ни одного городового».
Така забава триває цiлу годину. Трiщить площа, стрiляють гори, а
зорi над ними такi великi, наче ракети. Врештi з вузенької вулички, з
склепiння, як з катакомби, показалася процесiя: цiлий ряд лiхтарень на
довгих палках, за ними йдуть «дзампаньяри» (пастухи з Абруцци) i
грають стару, як християнство, пастораль-новену на своїх старовинних
iнструментах – козi i дерев’яних дудах. На ногах постоли, високо по
нозi перев’язанi ремiнням, чорнi плащi, голови без брилiв i сухi,
суворi обличчя. За ними маленький кучерявий хлопчик несе повний квiток
кошичок, а в ньому лежить гола дитинка – Христос, звичайна лялька. Над
хлопчиком несуть круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою, а
далi з спiвом iде публiка.
Переходять через площу, серед диму i трiску петард, i щезають у
церквi. За пiвгодини з другої вулички виходить ще одна, бiльша,
процесiя, з лiхтарями, свiчками, музикою й спiвом – i тiльки та
рiзниця, що Христа несе не хлопчик, а найстарiший на Капрi столяр, що
грає роль Иосифа. Ну, думаю, добрi порядки: тут цiєї ночi дiва Марiя
народила двiйню. Але ходжу за процесiєю по вулицях, i менi весело.
Думаєш: яка це все старовина, старiша ще за самого Христа… Колись люди
носили отак iдолiв, потiм Христа. I почуваєш себе одною з ланок
великого кiльця людського життя».
Вдень на вiллу з’явилися музиканти: високий, сухий перукар,
крамар, рибалка й одноокий вiзник. Вони прийшли в гостi до Горького.
Мелодiї їх квартету добру годину невгавали на вiллi. Пили вино,
спiвали, потiм грали й спiвали.
Новий рiк зустрiчали в Горького. Читали новi твори. О дванадцятiй
годинi пили шипуче вино й поздоровляли один одного. Олексiй Максимович
обiймав Коцюбинського й бажав йому нового року, повного щастя по
вiнця. Михайло Михайлович був зворушений. Вiн бажав бодай ще один раз
приїхати сюди, на цю гостинну вiллу, i не був певен, що йому
пощастить… Раз у раз бiльшого ремонту вимагало його серце, по-старому
не розв’язанi залишалися життьовi вузли i немов нiчого не яснiло в
його чернiгiвськiй самотностi…
В кишенi лежав свiжий лист вiд Марини з такими ж побажаннями, якi
чув вiн допiру за столом. Вiд листа немов струмувало тепло i невидне
для iнших промiння.
Вранцi вiн писав їй:
«Доброго ранку, моя люба. Цiлую. Я зараз побачив тебе так яскраво,
до iлюзiї. Ранок. Ти допiру встала i йдеш до їдальнi в бiлiй ранковiй
блузi. Ти така свiжа, рожева вiд сну. Дивишся на мене тим особливим
твоїм поглядом, що так чарує мене, i пiдставляєш обличчя для
поцiлунку. Нам весело. В менi так i спiває щастя.
Як я тебе люблю, який я щасливий, що ти моя, довгождана, єдина,
сильна i хороша любов моя».
Такою вона була увi снi. Потiм вiн думав про її листи, то бадьорi,
повнi надiй, то пройнятi сумом I безпораднiстю. I розумiв одно: в неї
багато бажань i почуттiв, та мало сили i життьової науки.
Часто Олексiй Максимович заходив до Коцюбинського, i вони разом
iшли гуляти по острову. Вiдвiдували знайомих, прогулювались човном по
затоцi, ходили берегом i збирали квiти. Iнодi в словах Михайла
Михайловича, що був здебiльшого веселий. Горький ловив вiдтiнок суму i
пригнiченостi.
Якось, гуляючи на березi, вони дивились на рибалок. що метушилися
бiля волокiв. Михайло Михайлович був веселий i балакучий. Вiн навiть
виглядав здоровiшим i. здавалося, не мав на що скаржитися. Пiдiйшли
ближче до рибалок, що голосно гомонiли мiж собою. Здалеку, з другого
гурту рибалок, пролунав одинокий вигук, що повторився кiлька разiв.
Коцюбинський перестав розмовляти i почав прислухатися. Вигуки
припинилися, а вiн все ще стояв на мiсцi i чогось чекав. Потiм вони
пiшли далi, але Коцюбинський мовчав i щось обмiрко вував.
– Я знаю, Михайле Михайловичу,– промовив Горький,– ви почули в
мовi рибалок слово, що нагадало вам подiбне ж українське слово, i
тепер ви над цим думаєте…
– Так,вiдповiв той,– я це почув… Чудно… Воно нагадало менi про
український степ…
Потiм усю дорогу вiн бiльше мовчав i був зосереджений та
замкнений. Олексiй Максимович розумiв: його друг раптом засумував за
своєю Україною…
Тепер Олексiй Максимович ще частiше заходив до кiмнати
Коцюбинського, запрошував його до себе. Вони розповiдали один одному
докладнi плани своїх творiв, над якими почали працювати.
Щоб розважити приятеля, Олексiй Максимович влаштував для нього
велику пескару – рибну ловлю на морi.
Вночi рибалки вивезли в затоку довгу – кiлометрiв: на шiсть –
линву з гачками i закинули її глибоко в воду. Раннiм ранком три
величезнi баркаси й з десятеро рибалок уже чекали бiля берега на
Горького й Коцюбинського. З ними прийшов ще дехто iз знайомих
чоловiкiв, запрошених на пескару. Вiдпливли на море до закинутої
линви. Михайло Михайлович, якого Горький ше в попереднiй його приїзд
на Капрi навчив ловити рибу, полюбив рибальство, i тепер захоплено i
нетерпляче метушився бiля кiнця линви, бажаючи швидше її пiдiймати.
Лише розвиднялось, i сонце ще не вставало з-за гiр
Море лежало спокiйне й покiрне. Ранкова прохолода бадьорила тiло.
Олексiй Максимович пiдiйшов до линви, торкнувся її рукою i, глянувши
на Коцюбинського i дужих рибалок, засмiявся. Всiм стало весело.
Рибалки почали перекидатися жартами.
Рушили, i жарти враз припинились. Не легкою справою було тягнути
товсту намоклу линву. Коцюбинський i Горький та все їх товариство
допомагали рибалкам тягнути. Спочатку здiймали з гачкiв летючих риб,
їжакiв, морських зiрок. Та ось витягли величезного, довшого за людину,
морського вугра. Вiн вигинається гадюкою, нiяк не дається в руки. його
б’ють по головi залiзним шворнем, вiн вмить в’яне й потрапляє на купу
риби в човнi. Дедалi рiзноманiтнiша й багатша на форми i колiр
з’являється на гачках риба, Коцюбинський вражений багатством i
дивовижнiстю її форм. Вiн швидше втомлюється, нiж устигає її
розглядiти. I навiть уже досвiдчений на пескарi Олексiй Максимович з
комiчною серйознiстю копається в риб’ячiй купi i задумливо хитає
головою.
Цiлими годинами пiдiймають з дна довжелезну линву – i на поверхню
виринаюгь з морської безоднi невеличкi одчайдушнi акули, спалахує
дивним вогнем своєї луски риба-чорт, вугрi, летюча риба i сила iншої,
невiдомої багатьом присутнiм риби. Минає година за годиною, а линвi
немає кiнця. Михайло Михайлович i Олексiй Максимович поступаються
мiсцем рибалкам I стають осторонь, щоб трохи вiдпочити. I вчасно. В цю
мить линва рветься, i серед рибалок зчиняється метушня. Пiймалось щось
таке велике, що порвало й снасть. Швидко сновигає по водi човен i
справа налагоджується. З великим трудом на поверхню моря витягають
велику, понад два метри, акулу. Вона виривається, як скажена, i
намагається перекинути човен. Починається боротьба. Рибалки смiливо
накидаються на неї, б’ють її обухом i залiзом. Приголомшити її не
щастить. Вона б’ється в водi, i бризки спiненого моря летять на людей
у човнi. Акула важко дихає широчезною пащекою з трьома рядами зубiв, а
її яскравозеленi очi свiтяться ненавистю до людей. Очi привертають
увагу Коцюбинського. Вони без зiниць, глибокi, свiтяться як самоцвiти.
Йому спадає на думку, що жахливим сяйвом очей хижак примушує свою
жертву в темних глибинах моря застигати на мiсцi. Певне, вона важить
пудiв з десять, i сила її величезна. Десятеро рибалок не можуть з нею
впоратися. Все ж її обплутують канатом, прив’язують до човна, i
знесилений хижак пливе за човном.
Коцюбинський збоку дивиться на Горького. В Олексiя Максимовича
збуджене обличчя, вiн оглядається на Коцюбинського i якось полегшено
беззвучно смiється. I лише тепер помiчає Михайло Михайлович, що вся ця
коротка i напружена боротьба пройшла серед цiлковитого мовчання,
властивого тiльки безмежнiй ненавистi.
Закiнчили витягати линву тiльки через шiсть годин. Заїхали до
печери в скелях над морем. Втоми не вiдчувалося. Снiданок у печерi, з
вином i пiснями, з жартами i танцями рибалок. Олексiй Максимович
жартома називав сьогоднiшню пескару воєнним походом, що закiнчився
щасливо, i ворог зв’язаний пливе за кормою переможцiв.
Тiльки надвечiр повернулись додому.
День залишив по собi в Михайла Михайловича яскравi, незабутнi
враження.
Ввечерi за обiдом їли м’ясо акули i вугрiв. Прийшли ще знайомi.
Знову згадували пескару i чудесний день на морi. Розходились о
дванадцятiй, Михайло Михайлович дякував Горькому, а Олексiй
Максимович, обiймаючи приятеля за плечi, своїм приваблюючим ласкавим
баском говорив:
– Акулу не забули, Михаиле Михайловичу… Як виверталася, проклята…
Витягли, зв’язали…
Несказанно глибоке небо розкинулося над затокою i струмувало над
нею самоцвiтне, зоряне сяйво. Накинувши наопашки пальто, Михайло
Михайлович довго й самiтно ходив по садку вiлли. Цвiв мигдаль.
Коцюбинський нахилив до обличчя всiянi квiтами гiлки i довго не мiг
вiдiрватися вiд них.
Потiм кiлька годин з насолодою працював за своїм столом.
А з дому йому надходили листи, короткi i недоговоренi. Дiтей
Коцюбинський любив i завжди пiклувався за них, за слiпу непрацездатню
матiр i кволу улюблену сестру Лiдiю. Рiдко бувало, щоб у родинi хтось
не захворiв, особливо зимою. Вiн просив писати частiше i докладнiше
про всiх. З педантичною ретельнiстю вiн вчитувався в листи дружини.
Щось було в них неясне, наче приховане. Несподiвано вiн вiдкрив, що
написанi до нього листи по кiлька днiв не здавалися на пошту.
Нервувало його й те, що дружина в листах домагалася вiд нього
докладного звiту про його знайомих i про його розпорядок часу. З його
листiв дружина була неза-доволена, часто вважала їх кумедними i, не
вагаючись, глузувала з них у своїх листах. Михайло Михайлович був
стриманий. Вiн знав, що Вiра Iустинiвна часто пише своєму давньому
приятелевi Василевському, але з делiкатностi в листах не висловлював
свого невдоволення з цього. Вiд’їжджаючи на Капрi, просив тiльки, щоб
не возила дiтей у свята в гостi на хутiр Василевського. Вiн не хотiв,
щоб вони були з ним знайомi.
Вiн знав, що його дружина була знайома з Василевським бiльш як
двадцять рокiв тому. Знав, що Василевський ще тодi був безiямно
закоханий у Вiру Iустинiвну, але не мав сили i змоги порвати свiй
невдалий шлюб з дочкою одного свого приятеля. Пiсля одруження Вiри
Iустинiвни Василевський немовби нiчим уже не виявляв своїх почуттiв до
неї. В нього були дiти, маєтки, клопоти. Потiм щось змiнилося в їх
стосунках.
Коцюбинський не пам’ятає, коли саме вперше вiн довiдався про їх
взаємне листування. Вiн зневажав цього панка i жодного разу не
поцiкавився змiстом його листiв. Василевський мав маєток недалеко вiд
Чернiгова i, коли приїздив до мiста, вiдвiдував родину Коцюбинських.
Михайло Михайлович майже нiколи не виходив пiд час вiзиту цiєї людини
з свого кабiнету. Тепер – вiн був певен – Василевський частiше буває в
Чернiговi i вiльнiше почуває себе в гостинi на Сiверянськiй, 3.
Невеселi думки. Прикро i жалко дiтей. Посилаючи листи, вiн починав
i закiнчував їх звичайно трафаретом буденних листiв чоловiка до
дружини.
Зате нещодавно вiн дiстав листа вiд гуртка чернiгiвських
юнакiв-семiнаристiв i вiдпочивав, читаючи рядки, сповненi любовi до
нього. Адже не забули!.. Це були тi, що завжди приходили до нього на
його лiтературнi «понедiлки». Але були й незнайомi пiдписи – це його
новi, ще незнайомi друзi.
Iван Бунiн пообiцяв читати свою нову повiсть «Суходол». В кiмнатi
Коцюбинського зiйшовся постiйний горьковський гурток. Бунiн читав
довго, майже без перерв. Жахлива повiсть вимирання й дегенерацiї
цiлого класу, колись повновладного i квiтучого, поставала в уявi всiх.
Потiм засперечалися. Не погоджувались, що для мужика панська
садиба – зруйнована чи квiтуча – рiдна, що любить вiн її, хоч вона й
була його безталанням.
– Не погоджуюсь я, Iване Олексiйовичу,– промовляв Горький, що був
на два роки старший за Бунiна,– не бувало того, щоб мужиковi була
солодка панська неволя. У вас усе це Русь, а вона не одна, не єдина i
не iдилiчна… Та й загинула дворянська Русь зовсiм не тому, що в людях
кров була зiпсута, вироджувалася… Це тiльки було наслiдком, а не
причиною…
Не погоджувався з автором i Коцюбинський, хоч i був пiд враженням
художньо написаної речi. Вiн i висловився так, як думав, i навiть для
пiдтвердження своїх думок згадав про селянськi повстання, скерованi
насамперед проти панiв.
Бунiн не мiг нiчого заперечувати, але дворянська садиба була його
покинутим батькiвським вогнищем, i вiн не мiг i не хотiв перемагати
свого почуття до неї.
Другого дня на прогулянцi Олексiй Максимович запитав
Коцюбинського:
– Не хвалився Iван Олексiйович – знайомий вiн з вашою «Fata
morgana»?
– Не знаю.
– Треба йому обов’язково порадити прочитати.
– Нащо?
– А щоб примусити його вiдчути свiй «Суходол» принципiально
iнакше, зовсiм з iншої точки зору…
– У нього зовсiм iнша доба. Нашi повiстi роздiляє цiлих
пiвстолiття.
– Е-е… Михаиле Михайловичу, це не мае значения… Адже Бунiн вiрить
в iснування якогось руського духу, властивого i помiщику, i холопу… А
духи – безсмертнi. Конче треба порекомендувати Iвановi Олексiйовичу –
нехай прочитає… До речi, там у вас є й панич – Льольо, зовсiм
несуходольський тип, хоча кров у нього та сама, дворянська… Корисно
було б для нього ознайомитися.
Горький якось незадоволено махнув рукою, похитав головою,
прицмокнув сам до себе i довго мовчав.
Йшли кам’янистою стежкою над самим морем. Вiд сонця аж до їх нiг
простягся мерехтливий сонячний шлях. Вiн пересувався разом з ними,
немов сонце кликало до себе.
Потiм вiдпочивали серед купи розкиданого камiння. Тихо говорив
Горький. Михайло Михайлович мовчки дивився на пiвдень. Звiдти, з
сонячної Африки, сироко приносив спеку i думки про країну бiлих пiскiв
i чорних людей. Хвиля плеще в скелi Pikola Marinanote 1 i лащиться
бiля його нiг. Вiн думає про те, що, може, ця хвиля мила ноги араба i
тепер шумить тут, вiтаючи його.
VIII. ВИРIЙ
В такiй тiснотi Коцюбинському ще не доводилось бувати. Садiвник
улаштував своє весiлля в кав’ярнi До двох невеликих, з високим, у
старовинному дусi. склепiнням кiмнат натовпилося сила народу. У
садiвника було багато знайомих i родичiв. Стiни i стелi оздобленi
прапорцями i клечанням. Прекраснi квiти, яких для свого весiлля не
пошкодував садiвник, в’яли вiд задухи й диму. За столами не на всiх
вистачало мiсця, i багато людей стояло за спинами iнших. Прачка поруч
Михайла Михайловича не витримала тiсноти i сiла йому на колiно. Вiн
зашарiвся, знiяковiв i спробував був поворухнутись, щоб поступитися
мiсцем, але прачка не пустила його.
– Нiчого, нiчого, – умовляла вона, – хоч i тiсно, зате весело…
Коцюбинський, не знаючи, що робити, подивився на Олексiя
Максимовича, що сидiв проти нього не в кращих умовах, i зробив
безпорадний жест.
А довкола й справдi було весело. Спiвав соло лакей iз
синематографа, потiм спiвали гуртом – i не погано. За спиною
Коцюбинського старий вiзник танцював з дружиною. Для танцiв не було
мiсця. Але завзятий танцюрист звiльнив для себе клаптик, щоб можна
було зробити бодай три кроки, i показував своє мистецтво. Народ
пiдбадьорював його вигуками й оплесками. Двi мандолiни i скрипка
невгавали.
Старий селянин обносив гостей вермутом. На пiдносi повнi чарки. За
ним ходила дiвчина з повною сулiєю. Найперше селянин пiдiйшов до
Горького. Олексiй Максимович не вiдмовився, хоча взагалi нiколи не пив
цього вина.
А прачка на колiнi в Коцюбинського, далебi, почувала себе не
кепсько й щебетала собi про молодого та молоду, її червонi руки
миготiли перед очима Михайла Михайловича. Сусiди жваво реагували на її
мову, i спочатку Коцюбинський сидiв приголомшений пiд перехресним
вогнем балачок. Потiм почав прислухатися. Iталiйську мову вiн розумiв,
а люди його цiкавили. Вiн глянув на Горького: того теж обсiли
капрiйцi, i вiн, захоплений розмовою, вiдповiдаючи сусiдам, нахилявся
то в один, то в другий бiк.
Якась стара – не менше як дев’яносто лiт – жiнка раз у раз
поривалася танцювати тарантелу. Поволi перебирала ногами в старих
капцях, плескала в долонi i все викликала танцюристiв. Її не слухали,
але стара мала вперту вдачу i таки, нарештi, витягла в коло
сухого-пресухого кравця й перекупку помаранчiв. Потiм до них
приєдналися ще, i почалася, нарештi, тарантела. I всi раптом покидали
свої балачки й оточили танцюристiв. Навiть прачка не втрималася i
пурхнула з колiна Коцюбинського до танцю, вiд чого вiн неабияк зрадiв.
Побоюючись її нальоту знову, вiн устав з-за стола й заховався в
натовпi.
Стара жiнка не переставала пританцьовувати й смiшила всiх. Та й
усi, що танцювали, були трохи кумеднi в своїх європейських костюмах,
якi зовсiм не личили до їх танцю.
Хтось злегка пiдштовхнув Коцюбинського. Вiн оглянувся. Олексiй
Максимович стояв за ним i показував на двох хлопцiв в нацiональних
капрiйських костюмах, що ввiйшли в коло i приготувались танцювати.
Олексiй Максимович захоплено милувався з високих, струнких юнакiв. Та
сама стара жiнка, що викликала людей танцювати, тепер повигонила їх з
кола. В коло ще ввiйшли капрiйцi в своєму мальовничому вбраннi, i
почалася справжня старовинна тарантела, яку Коцюбинському довелося
бачити пiд час свого вiдвiдування острова всього раз чи два.
I музика немов змiнилася, i екзальтований натовп неначе застиг.
Миготiли перед очима то в блискавичному, то в спокiйному ритмi
пломенистi пiвденнi шовки, i то завмирав, то клекотав народ.
Зворушений цим справжнiм мистецтвом, Коцюбинський оглянувся, щоб
подiлитися радiстю, на Горького. Олексiй Максимович забув про все i,
вражений, дивився на танок, його очi блищали i у високо пiднесенiй
руцi ледве курилася забута цигарка в мундштуцi.
Потiм, коли пiсля танку вони вдвох покинули кав’ярню i поночi
блукали стежками, поволi спускаючись до вiлли, то довго не могли
розпочати розмови. Сяяло нiчне пiвденне небо, ледве чутно пахли
розквiтлi дерева, i все це наче обминало їх зiр i чуття. Обидва мовчки
сумували за своєю батькiвщиною.
Продовжуючи свої думки, Олексiй Максимович промовив:
– Не знаю, чи скоро менi можна буде повернутися… Вам я заздрю,
Михаиле Михайловичу… Ви як перелiтний птах – вам скрiзь можна.
Вiн схвилювався, i Михайло Михайлович не вмiв його заспокоїти. Вiн
радив Горькому написати до знайомих: може, вони зумiють домогтися у
впливових осiб, що йому гарантують безпеку в Росiї.
Олексiй Максимович безнадiйно махнув рукою, вглядаючись кудись
далеко в темряву.
– Нiчого не вийде… Адже я сам за себе нiкому не дам гарантiї. Я
державний злочинець… Боровся проти всякої мерзоти на Русi i буду
боротися. Я непримиренний. Куди менi повертатися! Тiльки друзiв своїх
пiдведу… Я пiдлягаю арештовi i судовi – значить, одсиджуйся, де можеш…
А важко, дорогий Михаиле Михайловичу, жахливо проживати своє життя у
вигнаннi, коли любиш над усе свою країну i свiй народ…
На цьому Коцюбинський попрощався з Горьким у саду бiля вiлли. Як
завжди, пiшов трохи походити чищеними стежками. Було недосить тепло,
щоб ходити в пiджаку, без пальта. Вiн тремтiв. Починався вiтер –
трамонтана. Можна було застудитись. Вiн не думав про це.
В будинку Горького на другому поверсi засвiтилося величезне вiкно.
Вiн знав: Олексiй Максимович читає в своєму кабiнетi. Вiн теж не
спатиме до ранку, але чи працюватиме вiн, як завжди?.. Певне, теж
мiряє кiмнату з кутка в куток.
Одяг бiльше не захищав вiд пронизливої трамонтани. Але вiн уперто
ходив пiд деревами, поспiшаючи, немов боявся кудись запiзнитися.
Здавалось йому, що вже рiк чи й бiльше вiн не бачив друзiв, не дихав
повiтрям українського степу. В цю хвилину сама думка про лiкування в
далекiм чужiм краю здавалась мiзерною. Все рiдне, дороге серцевi –
далеко, а вiн би пригорнув його до себе i… йому б полегшало… А як
радiють вороги, що вiн десь залетiв собi у вирiй…
Потiм Коцюбинський зайшов до своєї кiмнати i ще на порозi в
темрявi вiдчув знайомий дух чебрецю Це вiн удень знайшов за околицею
один кущик, припав до нього з радостi, потiм обережно зрiзав ножем,
принiс i поклав на стiл. Звiдки, ким занесений сюди був цей чебрець з
його України?
Вiн засвiтив свiтло, схопив уже зiв’яле, але ще бiльше запашне
зiлля i припав до нього.
Другого дня пароплавом з Неаполя приїхав чернiгiвець Якубович. Вiн
спинився в готелi i незабаром з’явився до Коцюбинського. Вiн не був
бажаним гостем. Вони були тiльки знайомi. З Вiрою Iустинiвною Якубович
був ближче знайомий ще з часiв її молодостi.
Знайомi, що приїздили на острiв розважатись, тiльки заважали
Коцюбинському працювати, вiдривали його вiд робочого стола i думок. I
нарештi його неабияк дратувала присутнiсть тут, на Капрi, його
землякiв – помiщикiв та багачiв. Вони не дають йому спокою своїми
листами, ще тiльки вирушаючи в подорож. Потiм приїздять сюди i
домагаються зустрiчей i прогулянок з ним. Вони не знають, де дiвати
свої мiльйони, а вiн тут заощаджує навiть на листах, боячись
перевищити встановлену вагу конверта, щоб не клеїти зайвої марки…
Але дружина в листах просила прийняти Якубовича i придiлити йому
увагу. Вiн i з собою привiз подiбного ж листа вiд неї.
I знову довелося водити земляка по острову, брати човна, оглядати
знаменитi гроти. Якубович усiм щиро захоплювався. А спостерiгаючи
захiд сонця, зворушений небаченою красою, мало не плакав. Коцюбинський
дивувався: вiн знав Якубовича як надто дiлову, заклопотану своїми
справами людину, далеку вiд будь-якого захоплення естетичним. I
несподiвано такi сентименти…
Свої тривалi монологи Якубович неминуче кiнчав проханням
познайомити його з Горьким, на тiй, мовляв, пiдставi, що вiн без краю
захоплений творами великого письменника.
Михайло Михайлович заперечував проти цього знайомства. Вiн знав,
що, приймаючи багато людей удень, Горький часто примушений був над
силу працювати ночами. Та й не бачив у цьому знайомствi нiякої
потреби. Якубович настоював. Розв’язалося просто й майже мимо їх волi.
Гуляючи по садку. Горький побачив на балконi обох чернiгiвцiв i
прийшов до них. Якубович був захоплений. Розмовляли про Чернiгiв, яким
Горький цiкавився давно. Через пiвгодини Олексiй Максимович пiшов i
запросив Якубовича заходити.
Все ж деякi години залишалися Коцюбинському й для роботи. Кiлька
днiв тому закiнчив «Подарунок на iменини». Тепер приваблювали його
образи Кармелюка, Довбуша, але поки що бракувало матерiалу. Вирiшив
улiтку ще раз поїхати до Криворiвнi i потiм засiсти за народну
героїку. Подiлився планом з Олексiєм Максимовичем i знайшов у нього
гарячу пiдтримку.
– Це героїчна iсторiя українського народу. Ось ви, Михаиле
Михайловичу, i нагадайте про неї народовi… Адже герої майже забутi.
Чудової весняної днини розкiшною яхтою раптом прибув Шаляпiн.
Разом з ним прибув мiльйонер Терещенко – директор петербурзької
iмператорської опери. Вiн був киянин i давнiй знайомий Якубовича.
Весь гурт знайомих з Росiї, що були на островi, швидко зiйшовся в
Горького послухати Шаляпiна, що був тодi саме в розквiгi свого таланту
i слави. Вiн приїхав всього на один день – побачитися з Горьким, який
був з ним у близьких вiдносинах.
Терещенко жваво про щось розмовляв з Якубовичем, i Коцюбинський не
без iронiї подумав:
«Ще один земляк з України i, звичайно, теж мiльйонер…»
Гурт людей зiйшовся чималий. Шаляпiн знайомив Горького з
«Хованщиною», що її сам пробував ставити. Постава ця потiм не
користалася особливим успiхом. Але спiвав свої арiї Шаляїпiн чудесно.
Не розходились до шостої години ранку.О сьомiй Шаляпiн попрощався. Вiн
спiвав в Монте-Карло i мусив поспiшати.
Михайло Михайлович пiзно вийшов на прогулянку. Вiн умовився
зустрiтися з Якубовичем, який уже певне, чекав його на знайомiй
околицi мiста, бiля кав’ярнi Моргано. Та недалеко од вiлли його раптом
перестрiли знайомi дами. Видно, вони чекали вже на нього, не
наважившись чомусь цього разу завiтати до його примiщення.
– Як вам не соромно, пане Коцюбинський… – залепетали обидвi.– Не
удавайте, що ви незнаете, в чому рiч, i що ви не виннi… Ми так
сподiвалися на вас i…
Вони й справдi були ображенi, що їх не було запрошено послухати
Шаляпiна.
– Але ж вiн приїздив не до мене… Ми були зовсiм не знайомi. –
Раптом у нього промайнула щаслива думка.
– Шаляпiн – це не мiй гiсть, а ось на островi зараз є один
приятель, чудовий мужчина,з ним можу вас познайомити в мiнiмальний
термiн.
– Може, вiн теж щось на манiр емiгранта з Росiї, – сумно i наперед
розчаровано промовила одна з жiнок.
З емiгрантiв i справдi були для них далеко не повноцiннi
компаньйони.
– Нi, навпаки… Вiн – капiталiст, мiй земляк… Не знає, куди дiвати
час i грошi, то й шукає тiльки розваги.
Дам це зацiкавило. Їх легендарнi чоловiки все ще не приїздили i
замiсть грошей надсилали їм телеграми. Перспектива подiбного
знайомства була приваблива.
Невеличка хитрiсть Коцюбинского вдалася йому цiлком. Якубович
зовсiм несподiвано зрадив свою чернiгiвську витриманiсть i цiлими
днями розважався з новими знайомими на велику радiсть свого земляка,
що зачинився в своїй; кiмнатi i, немов здiйснюючи помсту багатим
землякам за зiпсованi йому днi, захоплено писав «Конi не виннi». Тепер
йому частiше щастило робити, як i ранiш, прогулянки вдвох з Олексiєм
Максимовичем. Пiсля вiд’їзду Шаляпiна Горький був невеселий, i
вiдразу, як тiльки Михайло Михайлович висловився захоплено про
знаменитого спiвака, Олексiй Максимович, пихкаючи в задумi цигаркою в
довгому мундштуцi, промовив:
– Рiдко ми з ним, з Шаляпiним, зустрiчаємось. Останнi роки
приглядаюся я до нього пильно, пильно… i, признаюся, Михайле
Михайловичу, з деякою тривогою… Не догадаєтесь: боюся, чи не заберуть
у нас наш народний талант; за грошi, за панську ласку можуть забрати
його, купити. Пiдняли його, пригрiли… ось вiн i може забути за
панською ласкою про те, хто вiн… По натурi вiн бунтар, i в мистецтвi
такий, а дивись – Шаляпiна лихий понiс спiвати рiзним пройдисвiтам у
Монте-Карло. А хiба не спiвав вiн уже навколiшках «Боже, царя храни»…
А який митець!.. Який бунтар вiн проти гнилi i рутини в своєму
мистецтвi!.. От i думаєш про те, яка ж натура в ньому переможе…
Iнодi до бiлої кiмнати флiгеля приходили й сумнiви. Коцюбинський
писав листи дружинi про чудовi казки Горького, про новi його
оповiдання, гiднi високої оцiнки, про своє безсилля й неспроможнiсть
пiднятися на таку ж височiнь.
Олексiй Максимович якось схвально вiдгукнувся про його твiр
«Самотнiй». Але Коцюбинський уже пережив настрої своїх вiршiв у прозi.
Вiн не погодився з доброю оцiнкою їх.
Прийшла перша книга «Современника». Коли Михайло Михайлович зайшов
до Горького, вiн повiв його до свого кабiнету i передав йому журнал.
Коцюбинський побачив переклад «Що записано в книгу життя?» i рецензiю
на другий том своїх оповiдань у росiйському перекладi. Хвалили.
– А Марiя Федорiвна вже прочитала це ваше оповiдання й не
нахвалиться. I менi сподобалось. Добре, дуже добре, Михаиле
Михайловичу. Українцям є чого у вас вчитися, i треба вчитися на ваших
оповiданнях… Бо дехто з ваших землякiв-лiтераторiв занадто вже
захопилися модною мiзерiєю на зразок арцибашевщини або андрєєвщини.
Олексiй Максимович не назвав iмен. Певне, не хотiв про них
згадувати. Але Коцюбинський пам’ятав свою давню розмову з Горьким про
Винниченковi твори i його виступ проти Горького в пресi. Вiн був
згоден. Не слiд було видавати в перекладах Винниченкову розтлiнну
бульварщину, що зводила наклеп на революцiйний рух i людей, якi
вiддавали йому життя. Але автор за вiдмовлення Горького видавати її
здiйняв у пресi шум. Це були прикрi i ще не забутi спогади.
Вiн вислухав оцiнку свого оповiдання i хвилину думав. Потiм
вiдповiв:
– Все це, Олексiю Максимовичу, не те, про що мрiєш… Є багато чого
розповiсти людям, є сила образiв, якi треба пустити в люди, великi
задуми є, а сили немає, i тому нiчого не виходить. Мої задуми – це
тiльки бульбашки на водi. Не вдається, не щастить менi… А мiж тим
часто почуваю я, що, певне, не довго менi ходити по землi з своїми
думками й образами…
Коцюбинський схвилювався.
– Е-е… не гаразд це, Михаиле Михайловичу, ну, хто з нас може
похвалитися своїм серцем, легенями i подiбними дрiбницями? А ось же,
дивiться, живемо, пишемо i довго ще жити будемо з вами, любий Михаиле
Михайловичу.
Якiсь сумнi думки опанували Коцюбинського, i Горький з властивою
йому проникливiстю вгадував їх по очах свого друга. Треба було
розважитися. Прийшов Миролюбов, що цi днi гостював на Капрi. Всi троє
пiшли прогулятися.
В кафе, де раз у раз надвечiр сходилися iноземнi туристи, мiсцевий
хор спiвав своїх нацiональних пiсень. Багато forestieri, залишивши
десь у Лондонi чи в Нью-Йорку свiй етикет, розважалися тут шумно i
поводилися вiльно.
– Смак, смак який у цих людей,– промовив до приятелiв Горький,
почувши, як одна детiкатна дама замовляла спiвцям давно набридлу легку
пiсню, яка. проте, була в модi.
Господар кафе сам знайшов для Горького та його товаришiв затишний
куточок.
Хор заспiвав замовленої йому пiснi. Туристи були захопленi.
Олексiй Максимович заправив цигарку в мундштук i, коли стихли оплески
захопленої публiки. продовжував свою думку:
– Цi кукишinote 2 приїздять сюди по екзотику i просять екзотичних
пiсень. А пiсня ця зовсiм не мiсцева, її написав якийсь пройдисвiт
десь у Парижi чи в Лондонi. А мiсцевий хор мусить пiдроблятися пiд
смак цiєї публiки. Проаналiзуйте слова пiснi i ви переконаєтеся. що
моя правда.
Але нi Коцюбинський, нi Миролюбов не пам’ятали слiв.
– Ось я попрошу повторити, ви послухаєте ще раз.– I Олексiй
Максимович сказав щось офiцiантовi. За хвилину той повернувся з
вiдповiддю: спiваки, що добре знали Горького, просили його залишитися
пiсля офiцiального закiнчення концерту – вони проспiвають йому кiлька
пiсень по-справжньому, а цi пiсеньки вони спiвають для форестьєрiв i
просять дозволити їм не повторяти їх.
Горький пiднiс палець i повчально промовив:
– Бачите, їм навiть соромно повторяти її перед нами.
Михайло Михайлович розповiв, що вiн зустрiвся з подiбним явищем
навiть у Константинополi, де спiваки-турки спiвали спецiальний
репертуар для туристiв, а свої народнi скарби берегли для себе… Та й
хто з туристiв мiг би їх зрозумiти!
– Кожен з народiв,продовжував вiн,– навiть той, у якого забрали
свободу й обернули його на раба, багатий своєю поезiєю. В нiй його
мрiї, з неї вiн буде роздмухувати полум’я свого визволення. Мистецтво
буде першим нарiжним каменем його великої майбутньої культури. Це його
святощi. I коли приїздять чужинцi, щоб обернути душу народу на свою
розвагу, щоб купити його святощi, – народ має моральне право приховати
вiд них свої скарби i цим зберегти вiд приниження свою душу. I коли в
iм’я цього доводиться показувати чужинцям не справжнiй дiамант, а
тiльки iмiтацiю, то хто ж може засудити це?..
На стiл подали холодне шипуче вино й фрукти.
Невважаючи на те, що до туристського сезону залишалися ще цiлi
мiсяцi, на Капрi туристiв було вже немало. Виїздили однi, з’являлися
iншi, i завжди можна було бачити на вулицях, в околицях бiля пам’яток
старовини, десь на горi Тiберiя з руїнами його величного палацу, в
чудових кутках острова групи приїжджих людей, що шукали вражень.
Скiльки енергiї витрачали вони на ознайомлення з невiдомими досi для
них мiсцями i речами! А ввечерi, коли бiльшiсть з них приходила
розважатися до кафе, для спостережливої сторонньої людини ставало
ясно, що все це люди без будь-якої мети в життi, нероби, що тiкали за
десятки тисяч кiлометрiв вiд нудоти свого нiкчемного iснування.
Капрiйцi називали їх форестьєрами. Горький iменував їх «кукишами».
Коли пiсля концерту вони розiйшлися й кафе майже спорожнiло, хор
проспiвав для Горького кiлька кращих своїх пiсень. Пiснi були чудеснi,
i виконавцiв немов хто пiдмiнив за кiлька хвилин. Нiхто з них трьох не
шкодував, що довелося довго чекати. Олексiй Максимович, зворушений,
тиснув руки спiвакам i дякував.
Спiвцi обiцяли вiдвiдати Горького на вiллi i поспiвати йому в
iншiй обстановцi.
З почуттям великого вдоволення гостi вийшли з кафе. Ясний i не
холодний вечiр бадьорив i вiдсвiжав обличчя. Над мiстом зринали i
розсипалися вгорi фейерверки. Це «кукишi» все ще розважалися.
Знову короткий сухий лист вiд дружини. Здавалося, вона бiльше
турбується не чоловiковим здоров’ям, а прийомом, який знайшов на
островi Якубович. Який уже раз вона просить вiддавати йому якнайбiльше
уваги, ввести його в коло своїх знайомих! Адже, мовляв, на Якубовича
можна покластися. Не розумiє цього Михайло Михайлович. I чому це всi
земляки, що приїздять на Капрi, неминуче з’являються до нього й
претендують на його час i увагу? А його делiкатнiсть заважає йому
рiшуче вiдмовити людям у своїх послугах.
До того ж Якубович щось особливо старанно бреше всiм на островi,
що вiн найближчий приятель Коцюбинського i що письменник, мовляв,
постiйно вдається до нього за порадами тощо… Михайло Михайлович нiчого
не розумiв: адже вiн у Чернiговi жодного разу не приймав у себе
Якубовича i взагалi нiколи з ним поприятельському не розмовляв.
Але не встигає вiн закiнчити своєї думки, як гучний стукiт у дверi
пiдiймає його з крiсла.
До кiмнати заходять – в котрий уже раз – все тi ж самi двi дами,
що нiяк не наважаться покинути острiв без чоловiкiв, а чоловiки нiяк
не зберуться приїхати.
Щоправда, дами симпатичнi i винятково лагiднi. Одна занадто
мовчазна, любить читати вiршi. Друга – щебетуха й добрячка. Вони
принесли Коцюбинському оригiнальний букет з перших розквiтлих гiлочок
персикiв i морелiв i закликають його йти гуляти. За квiти Михайло
Михайлович дякує, а вiд прогулянки вiдмовляється.
– Нема часу, треба працювати… Але жiнки не зважають: вони чують
вiд нього подiбну вiдповiдь щоразу.
– Михаиле Михайловичу, – умовляє одна з дам,– ми ж для вашої
користi, а не для своєї розваги. Пан Якубович нас чекатиме по дорозi,
пiдемо блукати, може, захочемо поїхати на Анакапрi… Будемо шукати
звiдти в сивiй далечинi затканий iмлою Везувiй. Пан Якубович навiть
уже знайшов чоловiка, що нас в Анакапрi доставить, одного єврея. Хоч
вiн i не любить їх, але ж дешево…
Здивований Коцюбинський широко розкрив очi.
– Чому ви дивуєтеся?
– Це так вам, – вiдповiв Коцюбинський, – пан Якубович розповiдав
про свої погляди?
– Але що вам не до вподоби?
– Несподiване для мене юдофобство Якубовича… Балакуча дама
пiдходила до справи по-своєму.
– А пан Якубович людина смiлива й одверта, вiн нам багато говорив
на цю тему.
– Про що?
– Та все про те ж… Вiн вважає корисним обмеження євреїв у правах
щодо культури, житла, придбання нерухомої власностi i тому подiбного.
Вiн розповiдав, що говорив про це й з паном Пєшковим… Просто висловив
йому щиро свiй погляд на речi… А ви з ним не згоднi?
Коцюбинський сидiв мовчки, наче вражений важкою звiсткою, пiдперши
рукою голову.
– Та що з вами? От бачите, а ви не шкодуєте самого себе… Боїтеся й
на годину покинути свiй кабiнет.
– Менi треба бути незабаром у Горького…
– Ну, то ви б зразу й сказали… Хiба ми не розумiємо… Але обiцяйте
пiсля того якось присвятити й нам певний час… задля своєї ж користi.
Михайло Михайлович не заперечував. Дами, мило всмiхаючись, з
шумними обiцянками не забувати про нього, пiшли.
Коцюбинський довго ще сидiв у задумi. Вiн знав Якубовича i був
певен, що вiн даремно не буде розпатякувати. Коли й справдi вiн
демонстрував у Горького свої чорносотеннi переконання, то з якою метою
вiн це робив? Адже вiн напевне знав, що за це до нього не поставляться
тут прихильно.
Темне все було, незрозумiле… Можливо, навколо нього провадились
якiсь iнтриги, що їх цупкi щупальцi досягали аж сюди, за моря…
По обiдi знову читали на балконi газети. Михайло Михайлович ждав,
що Горький обов’язково розповiсть йому про дурнi розмови Якубовича. Та
вiн, як i завжди, дiлився враженнями вiд свiжих газет з Росiї i нiчого
не казав про Якубовича. Коли Коцюбинський похвалився, що дiстав з дому
листа з родинною фотографiєю, Олексiй Максимович попросив показати,
потiм заховав картку до кишенi пiджака i рiшуче сказав:
– I не думайте вимагати – назад не поверну… I справдi не повернув,
залишив для себе, а дiтям Михайла Михайловича почав готувати подарунок
до дня виїзду Коцюбинського з Капрi. А такий день швидко наближався.
Хотiлось Михайловi Михайловичу бодай останнiй мiсяць побувати на
самотi, без гостей. Хотiлось попрацювати. I справдi, один по одному
гостi на весну покидали Капрi. Якубович, який, мабуть, вiдчув холодне
ставлення до нього Коцюбинського, теж вирiшив їхати ранiше, нiж
передбачав. I, нарештi, на велику радiсть Михайла Михайловича, поїхав,
холодно подякувавши за прийом. Одного вечора навiть обидвi знайомi
дами з сльозами на своїх чудесних, лагiдних i щирих очах прийшли
прощатися. Вони принесли в його кiмнату останнiй букет i останню
скаргу на своїх мiфiчних чоловiкiв, що так i не приїхали, їх пароплав
вiдходив рано-вранцi.
А весна була в буйному розквiтi. Цвiли морелi, абрикоси, черешнi.
На острiв наступала, як казково-барвиста вулканiчна лава, непереможна
сила квiтiв. Острiв потопав у невидимiй людському оку хмарi пахощiв.
Було неможливо залишатися в кiмнагi. Михайло Михайлович цiлими днями
блукав по острову, часто разом з Олексiєм Максимовичем чи й цiлою
родиною Пєшкових.
Вiн засмалився, поздоровшав. Мав прекрасний сонячний настрiй,
тiльки сумував за Україною. Зустрiвши розквiтлi рожi, що виглядали
з-за кам’яної стiни одного селянського двору, вiн голосно, але з
сумною нотою в голосi, привiтався:
– Здоровенькi були! I навiть зняв бриля. Мальви були українськi.
– Заздрю, багато разiв вам заздрю, Михаиле Михайловичу,– промовляв
Горький,– незабаром будете в себе, на Українi… Колись я її теж виходив
по всiх вiтрах… Залюбки i тепер би ходив по полтавських хуторах або в
степах катеринославських, херсонських, в Приазов’ї… Чудесна ваша
Україна, я її люблю.
Коцюбинський раптом вирiшив розпитатися, з’ясувати, нарештi,
нез’ясоване вчасно питання.
– Олексiю Максимовичу, хочу у вас прямо спитати: якої ви думки про
пана Якубовича, мого земляка?
– А що там говорити, – одмахнувся рукою Олексiй Максимович,– я сам
чоловiк поганий, погано й про людей думаю… Не до серця менi цей
Якубович. З самого першого разу, тiльки побачив – так i вирiшив:
людина мiзерних якостей. Справдилося. Вiн менi про євреїв нiсенiтницю
верз, потiм про росiйську iнтелiгенцiю… Мовляв, кожен росiйський
iнтелiгент, хоч трошки, хоч в мiнiмальнiй дозi шовiнiст… Чорт знає, що
розпатякував. Приятелем вашим рекомендується, а спитав я дещо про вашi
книжки, то й виявилося, то вiн не тiльки нiчого вашого не читав, але й
до ладу не знає, що саме ви написали .. Розповiдає менi про якусь вашу
повiсть i – чую – дурницi… «Що за повiсть?» – питаю. Вiн дає назву,
якої у вас зроду не було, а повiсть написав Франко i давно вже… От
тобi, думаю, i приятель… Не дай боже їх мати… У мене теж подiбнi є…
I Олексiй Максимович, злегка всмiхаючись, розповiв про багатьох
вiдомих йому людей, що називали себе поклонниками його таланту, а його
творiв зовсiм не читали.
– Смiшнi, Михаиле Михайловичу, i порожнi люди… I вони йшли далi,
розглядаючи знайомi, немов вiдродженi весною мiсця.
Було чудесно на островi. I працювалося легко, i сил набиралося
чимало. Тепер уже менше турбували знайомi туристи земляки. Сезон ще не
розпочинався. А проте гостi не прибували. Якийсь українець, з Києва,
раптом з’явився на островi i, звичайно, завiтав до Коцюбинського.
Довелося навiть зробити з ним кiлька прогулянок по острову.
Олексiй Максимович пiд час обiду жартував:
– Напевне, й цей ваш земляк, Михаиле Михайловичу, або великий
помiщик, або якийсь акцiонер, або просто багач. Скiльки їх у вас, на
Українi…
– Можливо, – вiдповiв Михайло Михайлович. Вiн посоромився чомусь
признатися, що новий гiсть був i справдi мiльйонер, який перебував
зиму в Єгиптi i тепер, не поспiшаючи, повертався до Росiї.
Тепер Михайло Михайлович щодня багато гуляв. Цi прогулянки його
виснажували.
Iнодi його опановував якийсь особливий настрiй. Вiн поривався
вперед i його неможливо було спинити. В такi днi вiн робив пiшки важкi
подорожi вгору на Анакапрi, Монте-Тiберiо, на Пунта Трагара, до
Тараглiонiв… Вузенькими крутими страдетами видряпувався вгору на
кiлька сот метрiв з юнацькою вправнiстю, хоч i хапався потiм за груди.
Часто виймав невеличкий альбом i змальовував листки якоїсь
рослини, що правили колись за зразки для вiзерункiв античного
iонiйського капiтеля, або якийсь пейзаж.
Гостi роз’їхались. Лагодився в дорогу й Коцюбинський. Грошi з дому
все не надходили. Вiн турбувався й не знав, як улаштує справу.
Олексiй Максимович виїздив на кiлька днiв до сина.
Напередоднi вони вдвох багато ходили по острову. За обiдом не
було, як ранiше, нiкого з чужих.Гостi з Росiї, що були на островi,
давно роз’їхались.
– Ви, ось, їдете,– говорив Коцюбинський Олексiєвi Максимовичу, –
через кiлька днiв i я… Не вiрю я в передчуття, а просто маю сумнiв –
чи доведеться нам зустрiтися ще?
I ввечерi, коли вони знову вдвох блукали стежками понад морем,
його не покидала та ж сама думка:
– Серце, Олексiю Максимовичу, все життя держить мене в полонi… Я
його раб. Коли я бунтую, воно жорстоко мене карає. Та не можу я не
бунтувати. Мало менi того простору, що дає воно. Буду й надалi
бунтувати, хоч i певен – мiй господар вичерпає своє терпiння i скарає
свого раба…
– У вас, Михаиле Михайловичу, просто тимчасово пiдупав настрiй…
Пiд впливом яких-небудь обставин… Скажу я вам по-дружньому: не вiрю я
в подiбну жорстокiсть вашого серця, їдьте додому, перебудете лiто, а
на зиму приїздiть знову сюди, в свою бiлу, весняну кiмнату, i будемо з
вами, як i тепер, блукати по острову та розповiдати один одному свої
сюжети.
– Хотiлось би, не можна й висловити, як хотiлось би,– вiдповiдав
Коцюбинський.– Чотири мiсяцi капрiйського iснування, звичайно, пiдняли
мене… Зараз менi хоч у солдати – не забракують. А повернуся до
Чернiгова – i хто знає, як воно там буде. Завжди траплялось гiрше, нiж
передчувалося. Встигнути б закiнчити нову книгу… Три роки готуюся,
матерiал, як скарб, бережу… Хочу народних героїв вiдтворити. Не може ж
того бути, щоб i цього менi не дано зробити…
Було пiзно. Вони повернули на вiллу.
Вранцi Михайло Михайлович проводив Горького до пароплава.
Перегукувались бiля берега рибалки. Кiлька пасажирiв, не
поспiшаючи, несли чемодани. Задимiв пароплав. А над усiм цим голубiло
напрочуд ясне капрiйське небо, гомонiло на березi птаство i линула
запашна березнева повiдь.
Треба було прощатися. Обнялися. Тричi поцiлувались. I ще раз
обнялися, наче прощались назавжди. Iдучи за носильником, Горький
витирав очi.
Довго ще, стоячи на пристанi, бачив Михайло Михайлович чорного
бриля в пiднесенiй руцi Олексiя Максимовича. I, стискаючи в руках
томик творiв, подарований на прощання Горьким, Коцюбинський поволi
пiшов до вiлли. Коли очi його прояснiли, прочитав: «Михаил Михайлович,
очень рад я, что встретил Вас и очень полюбил славную Вашу душу».
I вже згори Михайло Михайлович ще раз оглянувся на море. Та за
деревами голубiло тiльки небо, в якому розтавала хмарина чорного диму
з пароплава.
IX. ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА ГОДИНА
«…з мого почерку ви переконаєтесь, що я досяг двадцять четвертої
години».
Ромен Роллан. «Мiкель Анджело».
Вiдома унiверситетська клiнiка на Бiбiковському бульварi – ось
куди привела його нарештi жорстока доля, що поволi i рiшуче йшла по
своїй спiральнiй путi ближче й ближче до кiнця.
Виснажений вкрай, з важким i гнiтючим почуттям, Коцюбинський ледве
знаходить сили переступити порiг знаменитої лiкарнi. Специфiчний дух
клiнiки здається йому в цю хвилину подихом невблаганного кiнця,
апофеозом страдницького шляху людини, що за цiле життя не зазнала
щастя.
Може й не слiд було йому цього лiта пiсля Капрi їздити в Карпати.
Не по силi для нього була ця подорож. А лiто в Криворiвнi випало
жорстоке – дощове, холодне. Це було небезпечно, i друзi вiдмовляли
його вiд подорожi. Але для нової книги бракувало кiлькох спостережень.
Ще кiлька рисок, кiлька розмов з легiнями i «челядинкою», кiлька
спiванок – i правда про гори, полонини, як щире золото, засяє пiд його
пером!.. Не втримала родина, не втримали друзi, а кохана, хоч i
одмовляла, та знала його краще за всiх – не одрадиш…
Холоднi дощi, тумани i високi полонини збавили йому сили, i – хто
знає? – якби послухався вiн помiркованих, тверезих порад, то, може, i
не довелось би переступати в цей час порога клiнiки…
Наближався мiнливий жовтень. Окремi прозорi днi – як чудовi
просвiти в iнший свiт, в свiт руху, боротьби, любовi… Сонце за вiкном
палати вабить його, як розквiтлий соняшник з українських полiв. I,
подiбно соняшниковi, Коцюбинський з лiжка повертає обличчя до
промiння, неспроможний встати, знесилений i блiдий сонцепоклонник. I в
ньому знову прокидається почуття, що не вмирало в його серцi нiколи,
хоч i засинало часто пiд вагою життєвого тягару. «Серце спокiйнiше
залюбки приймає дрiбнi радощi життя: промiнь сонця в вiкнi, букет
квiтiв на столi, занесений друзями, людську ласкавiсть i увагу»,– пише
вiн до Марини.
А за вiкном уже мiниться настрiй природи. Немов на саме серце
насуваються важкi, повiльнi хмари. Шумить ва стiною Ботанiчний сад, i
проти вiкна хитається ще не зовсiм оголене верховiття, скидає вже
непотрiбнi йому оздоби. Мжичка запинає свiт за вiкном. I десь у цiй
мжичцi метушаться його друзi i знайомi, хвилюються, сперечаються,
прагнуть… Кожен виборює собi право на свiй куток у широкому i вiльному
свiтi.
У нього тепер є час подумати i про свiй шлях. Невже i вiн був
серед цiєї метушнi? I здається йому, що якось iнакше, не так, як iншi
люди, пройшов вiн своїми полонинами. Тиху Сiверянську вулицю в
Чернiговi тiльки зрiдка будили бурi. Та вiн, як досвiдчений
метеоролог, завжди стежив за циклоном, вивчав його силу й шляхи,
завжди готовий сам пiти йому назустрiч.
I ось раптом довколишнiй свiт немов уперше довiдується про хворобу
одного з улюблених своїх письменникiв.
В газетах друкуються вiдомостi про стан його здоров’я. Сила
знайомих i зовсiм не вiдомих йому людей, занепокоєних хворобою свого
письменника, надсилають йому до клiнiки привiт i найкращi побажання.
Вiн хоче i не може вiдповiсти всiм.
Обмежується двома-трьома словами подяки. Але й так не має
можливостi одписати на всi листи.
Їх, людей, що, схвильованi i засмученi, приходять до його лiжка,
далеко-далеко бiльше, нiж вiн уявляв. Невистачає часу, щоб прийняти
всiх i потиснути їх дружню руку.
Святами, коли люди мають вiльний день, у палатi Коцюбинського
особливо людно i шумно. Надворi пiзня осiнь, а палата кожного дня
заквiтчується прекрасними живими квiтами. Їх приносять багато.
Ставлять на стiл, на вiкна i просто долi. Палата нагадує оранжерею.
Вiн любить квiти.
На столi росте гора книжок. Вiн нiколи не зможе їх прочитати!..
Щодня – мiж третьою i шостою – приходять друзi i дарують новi – в
дорогих i дешевих оправах, товстi i тонкi томи, сповненi людської
мудростi чи їдкої жовчi, розпачу i безнадiї.
Вiн читає досхочу. Часу досить!.. Вiн читає над мiру i, жартуючи,
говорить, що в лiкарнi робиться день у день розумнiший. «Iнодi чудесно
отак розважитись… Прекраснi люди вiдвiдують мене щодня, приносять менi
все, що я люблю – квiти, книжки, самих себе. В вiкно заглядає те ж
сонце, що й вас грiє,– i вiд того здається ще теплiше i ласкавiше»,–
дiлиться вiн настроєм з Олексiєм Максимовичем на Капрi.
Спецiалiсти з хвороб серця – професор Образцов i його помiчник
доцент Стражеско – сумлiнно вiдвiдують хворого щодня. Вони стежать за
найнепомiтнiшими проявами його хвороби. Популярнiсть хворого пiдносить
в них почуття вiдповiдальностi. За хворим палати номер дев’ять
установлений особливий догляд. Вiн один має окрему палату в тихому
спокiйному кiнцi коридора. Спецiально для нього готується дiєтична
страва. В пресi друкуються повiдомлення про стан його здоров’я.
Коцюбинський намагається не думати про те, що ця зворушлива увага
i широке визнання обминали його, коли вiн був дужим, квiтучим, i
прийшли запiзнено, до його лiжка.
Але тримати думки свої цiлими днями пiд контролем волi важко.
Страшно вiдчувати наближення кiнця. В його планах i мрiях – велике,
багате життя. Адже вiн багата. чого ще не закiнчив. В уявi
прозорiшають перспективи третьої частини «Fata morgana». Життя
оправдує його задум. Останнi, важко пережитi ним роки розгорнули перед
ним готову книгу життя. I вiн – тiльки лiтописець, що запише на свої
сторiнки бачену правду. Десь блукає його Марко Гуща, забувши про
самого себе, окрилений своїми iдеями, натхненний, палкий.
«На островi» – не закiнчено!.. I нiхто, окрiм нього, не знає, чим
завершиться ця одiссея по чудових морях i землях невтомного
чернiгiвського мрiйника.
А в збудженiй уявi, в синьому гiрському туманi, вимальовується
повiсть про казковi карпатськi полонини I вершини, про плем’я
красенiв-легiнiв, приречених на вимирання… Вiн вiддав цьому три лiта
i, можливо, здоров’я, i не знає тепер, чи випаде йому щастя завершити
свiй задум.
Скiльки б вiн мiг дати людям!
Серед принесених книжок натрапляє на Чарлза Дарвiна. Гортаючи
знайомi сторiнки, згадує давно прочитане, вивчене. I раптом руки його
тремтять. Вiн пiдводиться, Перемагаючи несподiвано збуджений пульс
серця, вiн ще i ще раз читає непомiченi ним колись, замолоду, слова
великого мислителя i великого знавця життя:
«Коли б менi довелося вдруге пережити своє життя, я б постановив
собi за правило читати поетичнi твори i слухати музику хоч раз на
тиждень – таким чином, частини мого мозку, тепер атрофованi, зберегли
б свою живучiсть. Втрата цих смакiв являє втрату певної частки щастя».
Ось про що шкодує великий вчений на порозi своєї могили!.. Як же
не шкодувати за життям йому, людинi, що все своє життя i все своє
щастя бачить у поезiї i ось тут переконується, що досягла тiльки брами
до цього… I Коцюбинському здається: коли б не iснувала для нього
поезiя, вiн би не шкодував за життям.
А смерть щодня нагадує про себе. В листопадi помер Микола Лисенко.
Коцюбинський довiдується про це того ж дня. Тут, у клiнiцi, його
iнформують про громадське життя швидше й повнiше, нiж де.
Чернiгiвський приятель Чиж тепер заради Коцюбинського часто
приїздить до Києва. Годинами пересиджує на Бiбiковському бульварi, щоб
тiльки дочекатись, коли почнеться година вiдвiдування хворих у
клiнiцi. Цього разу вiн не чекає, а крадеться не помiчений нiким до
свого друга зранку, коли Михайло Михайлович ще тiльки закiнчує
снiданок.
На обличчi Чижа вiн читає: щось трапилось… Вiн запитливо дивиться
на свого приятеля. Але той, як завжди, важко сiдає в крiсло пiд
стiною, глибоко поринаючи в нього. Коцюбинський боїться, що вiн зараз
розтягне свої довжелезнi вуса i за звичкою скаже якiсь маснi,
непристойнi слова. Тепер це було б не до речi. Але Чиж мовчить,
похилившись. Щось перемогло цю людину, i вона не в силi пiдняти очi на
свого хворого друга, щоб пошкодувати його i не смутити без потреби.
– Ну, що ж у нас трапилося, друже?
Та Чиж мовчить. Вiн боїться вразити Коцюбинського.
I той уже знає, що трапилось якесь страшне, велике нещастя.
Сталася якась катастрофа для їх обох, для всiх близьких їм людей. Все
вмiє прочитати вiн на мовчазному обличчi свого друга… Ще зовсiм
недавно ховали Карпенка-Карого. Смерть косить найвидатнiшнх людей
батькiвщини. Десь у селi, з голоду й хвороби, замучений глитаями,
загинув молодий талант горя i селянських гiрких слiз – Архип Тесленко.
Мучився хворобою, день у день чекаючи кiнця, Iван Франко. Десь у
пiвденних краях загибало, не в силi перемогти свою недугу, трагiчне
серце мужньої Лесi Українки. Хто з них?
– Хто? – раптом тихо i суворо питає вiн,
– Микола Вiталiйович…
– Коли?
– Сьогоднi… Газети ще не встигли оповiстити. Але Коцюбинський уже
вiдкинув ковдру. Тепер вiн сидить на лiжку, звiсивши босi ноги. Легкий
вiзочок iз снiданком вiдштовхнуто на середину палати. Чиж помiчає, що
ноги Коцюбинського – набряклi, опухлi, хворобливо синього вiдтiнку.
Вiн хоче допомогти хворому взяти пантофлi, що стоять тут же, але,
вражений, знову сiдає на стiлець… Коцюбинський беззвучно плаче. Сльози
скочуються з його запалених блискучо-чорних очей по схудлому,
хворобливому обличчi. Вiн не стримує їх, не робить спроби, як бувало
завжди, знайти десь у кишенi хустку… Вiн нагадує зараз велику дитину,
яку тяжко i незаслужено скривдили. Вiн, ще пильно стежить, по чиїх
трупах довкола нього ступає смерть, в цю хвилину плаче по всiх, на чиї
плечi ось зовсiм, здається, недавно смерть поклала свою жахливу руку.
Коли клiнiчний фельдшер i Чиж заспокоюють хворого, вкладають його
знову в лiжко, вiн тiльки шепче:
– Втратити таку людину! Втратити таку людинуї Втратити таку
людину!..
Цей день важкий, на диво довгий. Вiдвiдувачi трохи розважають. Але
у вiкно видко клапоть сiрого, тужливого неба, i на серцi тужно i
важко, i здається, що друзi, –якi сидять поряд, у палатi, десь
далеко-далеко, звiдки глухо, немов тривожний шум натовпу, ледве чутно
долiтає їх голос…
Минає кiлька днiв, i серед купки листiв вiн знаходить лист вiд
Горького. Як вчасно завжди приходять цi листи! З них вiн немов черпає
для себе нову життьову снагу в хвилини i днi розпачу та знесилення.
«Смерть Лисенка розумiю як величезну втрату, але, читаючи опис
його похорону, вiдчуваю якесь тремтiння радостi в серцi: як любить
народ свою людину! I ясно вiдчуваєш, що народ зрозумiв велич її працi.
Прекрасна i смерть, коли вона веде за собою таке збуджене життя, такий
полум’яний розквiт почуття любовi до покiйного».
Так, народ зрозумiв велич його працi… Це найбiльша радiсть митця!
Вечорами, коли розiйдуться вiдвiдувачi i вiн вiдпочине вiд довгих,
часто хвилюючих розмов, раз у раз приходять до нього думи. Вони не
можуть не приходити, бо вiд розмов, вiд принесених йому новин
залишається сила вражень, розпалюється прагнення взятися швидко за
перо.
Вiн жадiбно збирає вiдомостi про рiзнi подiї. Цей рiк багатий на
них. Пiсля квiтневих подiй на Ленi Росiя пiдiймалася знову, як пiсля
кошмарного сну. В Кронштадтi судили шiстдесят двох матросiв за участь
у революцiйнiй органiзацiї. В Туркестанi повстали сапери i скарано
було п’ятнадцять солдатiв, а понад сотню заслано на каторгу. Розгiн
третьої Державної думи i виборча кампанiя перед четвертою. Численнi
страйки протесту в Петербурзi проти позбавлення робiтникiв права
участi у виборах, страйки по всiй Росiї проти смертних присудiв
севастопольським матросам. Пiдiймався голос народу.
Ще до лiкарнi Коцюбинському пощастило прочитати один з номерiв
«Соцiал-демократа». Вiн пам’ятає висловленi там думки: ленський
розстрiл став приводом для переходу революцiйного настрою мас у
революцiйне пiднесення.
В серце Михайла Михайловича закрадається тривога. З часу, як
повеснi повернувся вiн з Капрi, вона не дає йому спокою. Росiя знову
вирує, десь гуркотять громи,– бути грозi… Тривога за свiй народ
опановує його. Вiн бачить: дехто з видатних землякiв не помiчає
нiчого, його поплiчники не поспiшають… Вони прислухаються зовсiм не до
того, чого прагне народ. На його звернення мляво хитають головами. Вiн
шукає, що б можна було придумати. I, здається, знаходить. Вiн удається
до Горького, просить його пояснити всiм,– широко, всенародно,– чого
прагне передова росiйська iнтелiгенцiя. Вiн хоче, щоб i всi
переконались в тому, чого певен вiн.
Олексiй Максимович на далекiй чужинi стежить за кожним голосом, за
кожним словом з Росiї, йому й самому тривожно. I ось у вiдповiдь на
прохання Коцюбинського вiн пише до «Украинской жизни» статтю «О
русской интеллигенции в национальных вопросах». За неї вислухує лайку
i iстеричнi зойки великодержавних шовiнiстiв.
Самотнiй у палатi, вiн почуває себе не самотнiм на свiтi. Йому
лише хочеться швидше одужати, щоб знову вирватись на волю, в свiт…
А тимчасом одужання його посувається мляво. Головне – нiчого
сталого. То почуває себе краще, то настає раптове погiршення. Лiки для
серця допомагають йому. Але ж не слiд привчати до них серце. Лiкарi
починають утримуватись вiд них.
Тодi буває дуже тяжко. Десятки хвороб мiцно вхопилися за органiзм
Коцюбинського. Вiн страждає вже не тiльки на складний порок серця з
мiокардитом. У нього болить горло, у нього рiзке порушення кровообiгу,
бiль за вухами, а вiд уживання каломелю не перестають болiти зуби i в
ротi все спухло, сочиться кров, рот – суцiльна рана… Професор раптом
виявив у нього плеврит з лiвого боку. Лiкують плеврит. Другого дня
встановлюють ще й розлиття жовчi. А можливо, i в шлунку якась
iнфекцiя. Болить голова, болить печiнка. Через бiль зубiв вiн не може
їсти. На довершення всього – безсоння, що мучить його вже роками, що
знайоме йому ще замолоду.
Його оглядає Образцов. I Михайло Михайлович чує, як вiн говорить
лiкарям:
– Нарештi, здається, є натяк на полiпшення…
Але хворий розумiє: цi слова сказанi для того, щоб потiшити
безнадiйно хворого. I вiн думає: кепсько, якщо лiкар вживає таких
засобiв. Iнодi йому пiдпирає в грудях, страшний бiль пронизує тiло.
Вiн метається i кричить вiд болю. Минає пiвгодини. Бiль припиняється.
Йому легшає. Вiн лежить розбитий, втомлений, без сну i думок.
Але мусить же прийти полегшення!.. I воно приходить. Знову
вдаються до серцевих лiкiв. Вiн немов повертається до життя. Бiль уже
менше непокоїть. Потроху регулярно спить. Приходить кращий знавець
серця доцент Стражеско. Вiн слухає серце хворого, пульс… На його
обличчi задоволення. Вiн хвалить серце хворого i обiцяє Коцюбинському
дозволити незабаром трохи сидiти в лiжку.
А проте лiкарi не були впевненi в сталому полiпшеннi стану
хворого. Не було пiдстав розраховувати на тривале вiдновлення
нормального кровообiгу. Серцевi припадки завжди починалися
несподiвано.
Та хворий уже бадьорiшає. Все це йому набридло. Нишком вiд лiкарiв
вiн пiдводиться на лiжку i дозволяє собi посидiти цiлих пiвгодини!.. В
його руках – записна книжка. Крила його фантазiї знову мiцнiшають.
Заходить вiдвiдати знайомий професор, i Михайло Михайлович
викладає йому глибокi, яскравi думки про людину, що самiтно вмирає в
госпiталi, намагається боротися з агонiєю i – головне – сама. Нiхто не
приходить, щоб її розрадити, полегшити її конання. Це – вiн не про
себе. Це фантазiя. Це звичка людини постiйно думати, дивлячись на
кiнчик свого пера.
Тепер вiн – як над мiру чутлива фотопластинка, що готова вiдбити
все довкола, навiть те, чого нiколи не побачить звичайне людське око.
Але в цих чотирьох стiнах немає вражень. Вiн почуває себе бiдним на
враження i щиро признається в цьому своїй Маринi.
В цi днi в нього прокидається до неї особлива, незвичайна
нiжнiсть. Вiн мрiє про її приїзд до Києва… Хоч на одну годину побачити
її в себе тут, наговоритися, бо скiльки вже мiсяцiв вони не мали цього
маленького щастя. Але все це майже неможливо. I вiн пише їй листи,
часто, з трудом, лежачи в лiжку. Листи до неї носить на пошту
клiнiчний фельдшер Гурiй Микитович. Для неї, для свого почуття вiн
добирає слова, якi не вживалися мiж ними за всi вiсiм рокiв їх дружби.
Може, в цих листах – частина його творчого почуття?..
I в них вiн уже не тяжко хвора, майже п’ятдесятирiчна людина, що
виборює собi в життя бодай рахованi днi. Вiн – нiжний, палкий друг i
коханець, щиро вiдданий своїй подрузi.
I вiн спiшить закiнчити тут, у хвилини самотностi, свою лебедину
поему про сонце, море, кохання… Воля, казкове море, образ коханої
хвилюють, зачаровують ув’язненого й закутого сонцепоклонника. Тяжко
бути непевним завтрашнього дня. А вiн не знає, чи пощастить закiнчити
«На островi»… Пароплав вiдпливає i з ним – вона, незнайома красуня з
очима-фiалками… Женуть угору свої передсмертнi стрiли агави, що немов
спали перед цим багато рокiв. Завтра розквiтнуть вони пишно, щоб потiм
погаснути назавжди… Кохана недосяжна, як недосяжне його щастя.
I коли друзi майже силомiць забирають в нього незакiнчений ще
рукопис, вiн, не вагаючись, дописує: Ave, mare, morituri te salutant
note 3.
Вчора вперше засiдала нова Державна дума. Коцюбинський нетерпляче
жде години вiдвiдування хворих у клiнiцi. Про що говорять сьогоднi в
Росiї?
Рiвно о третiй з’являється Чиж. Вiн приносить новi газети i
коробку мармеладу. Михайло Михайлович, нiяковiючiї, дякує.
– Ну, що чути в мiстi?
Чиж поринає в крiсло i крутить рукою вус. В Коцюбинського добрий
настрiй, i вiн радо пробачить приятелевi його непристойний анекдот.
Але не встигає Чиж розкрити рота, як до палати вривається
Граблянський.
– Як, ви вже тут?! – здивовано i розчаровано гукає вiн до Чижа.
Вiн хотiв перший прийти до Коцюбинського. Поки Чиж вигадує для
Граблянського мiцну реплiку, той захоплено вигукує, вимахуючи
газетами:
– Читали?.. Це ж майже наша перемога!.. Чиж насторожується. Його
дошкульний дотеп не злiтає з уст. А Граблянський уже не зважає нi на
що.
– Ви ж лише уявiть: нащадок святого Афанасiя Лубенського – голова
Державної думи!.. Родзянки – старовиннi козацькi полковники!.. Василь
Iванович Родзянко, сотник хорольський, пiдписував чолобитну Павла
Полуботка, був наказним миргородським полковником. Був у шведському
полонi цiлих сiм лiт, за що й дiстав вiд Данила Апостола нагороду
селами i людьми. А Михайло Петрович Родзинко у вiйнах проти Наполеона
був ад’ютантом у Коновнiцина, потiм полковником гусарського принца
Оранського полку, був i командиром Лубенського гусарського полку,
потiм дiстав чин генерал-майора… Тепер Михайло Володимирович Родзянко
– голова четвертої Думи!..
– Але ж цей нащадок святого Афанасiя Лубенського був головою й
третьої Думи… – нервуючись, спиняє його красномовство Коцюбинський.
– Був, то що ж?.. Це ж один iз старовинних українських родiв. Що
ви маєте на увазi?
– Просто я згадав, що третя Дума схвалила столипiнський закон про
вiдруби. Куркулi радiють… Навряд чи зробить що й тепер Родзянко для
народу. Хiба що схвалить новий закон, ще дошкульнiший за той…
Граблянський запаморочено дивиться па Коцюбинського, потiм
повертається до Чижа, але й на обличчi того не знаходить спiвчуття.
Вiн одну мить думає i знову раптом вигукує:
– О!.. Менi ж iще в десять мiсць треба встигнути сьогоднi. Коли я
встигну!.. Бувайте, бувайте… Вибачте, що не маю змоги залишатись
довше…
Вiн бiжить i зникає за дверима.
– Старовинний український йолоп! – промовляє нарештi Чиж i
присувається з крiслом до Коцюбинського. що смiється й хитає головою.
– Який настрiй? – питає Коцюбинський.– Маємо ж уже Думу, маємо
мало не родича головою Думи…
– Народ хвилюється. В Петербурзi демонстрацiї i страйки… Незабаром
будуть докладнi вiдомостi.
– А в Києвi?
– Теж незадоволення й обурення… Тiльки «Киевлянин» захлинається в
дифiрамбах. Революцiйний настрiй пiдiймається i тут. Вчора ввечерi в
кав’ярнi на Подолi я несподiвано зустрiв Камищука.
– Григорiя?.. – пiдхопився Михайло Михайлович.– Де? Коли? Ви його
ще побачите?..
– Чого вiн приїхав до Києва – не знаю… Вiн не сказав. Звичайно,
його вiдрядили сюди з якимось завданням. Не мiг я його розпитувати.
Вiн каже, що назрiвають великi подiї. Сам настроєний по-бойовому,
когось чекає, кудись має їхати… Все це – в секретi, все партiйнi
завдання. Вiн мiг говорити зi мною яких сiм-вiсiм хвилин. Допитувався
про Надiю – чи не дозволено було поховати її десь на кладовищi… Я
розповiв йому про вас i сказав, що ви знаєте деякi подробицi про її
страту. Вiн схопив мене за руку i домiгся, щоб я влаштував йому
зустрiч з вами. Вiн взагалi хоче бачити вас…
Михайло Михайлович хвилюється.
– Треба негайно… сьогоднi ж або завтра влаштувати нам побачення.
– Сьогоднi не можна: вiн тiльки ввечерi дзвонитиме менi до готелю,
щоб запитати про вашу згоду. Адже вiн живе нелегально, бачитися з ним
може бути й небезпечно.
– Нiсенiтниця… Хай приходить завтра в прийомнi години, а я вживу
заходiв, щоб до мене нiхто бiльше не приходив. Скiльки я вже думаю про
нього…
Але Григорiй Камищук не прийшов. Даремно цiлих три години
нетерпляче ждав його Михайло Михайлович. Чекання нервувало його,
перевтомило.
Другого дня приходив Чиж. Вiн повiдомив, що Григорiй телефоном
зв’язався з ним i таки мав зустрiтися вчора з Коцюбинським.
Приємнi звiстки чергуються з неприємними, добрий настрiй
змiнюється на сум, повiльне одужання затьмарюється частим i рiзким
погiршенням. А загалом усе це до болю набридле, важке… Пора вже кидати
палату. Давно впала зима i, пiсля листопадового пiвмороку, кiмнату
заповнює м’яке заспокоююче свiтло вiд снiгу надворi.
Марина повiдомила, що хоче приїхати на день до Києва, зустрiтися.
I ось його мрiя про зустрiч з нею немов здiйснюється. Листовно
умовились про число. Доктор Рафiєв дозволив для нього прийом гостя
навiть не в години загального вiдвiдування хворих. Про це були
попередженi деякi службовцi клiнiки. Всi знали, що до Коцюбинського
хтось приїде.
В палатi стоять квiти. Марину жде приготовлений для неї подарунок.
I навiть бiльше – Стражеско обiцяв цими днями дозволити прогулянку
вiзником по мiсту. Значить, вiн буде з нею. Нехай хоч пiвгодини вони
їхатимуть по мiсту, i свiжий снiг рипiтиме пiд полозками саней. Це
нагадає йому зимовi чернiгiвськi вечори.
Радiсне хвилювання пiдносить його. Вiн використовує настрiй i пише
хорошi листи приятелям.
Призначений день зустрiчi здається йому святом. Вiн знає – поїзд
приходить об одинадцятiй ранку. Вона поїде до готелю i о дванадцятiй
чи трохи пiзнiше буде в нього.
Пiсля снiданку вiн мiняє халат на свiй звичайний костюм i навiть
оглядає себе в маленьке дзеркальце. Вiн знає: виглядає жахливо i не
хоче неприємно вразити Марину. Добре пошитий на нього костюм тепер
незграбно висить на плечах. Очi запали, обличчя занадто схудло. Вiн ще
в листi до Марини добре змалював себе, щоб потiм, при зустрiчi, її не
вразити…
Тiльки б не трапилося серцевого припадку чи якогось раптового
погiршення. Тодi зустрiч не принесе йому радостi. Для неї вiн береже
настрiй i веселий вигляд.
На столi коректура. Треба швидше правити i одсилати. Але вiн не в
силi взятись за неї, не може примусити себе до цього. Збудженi думки
не пiдкоряються зараз його волi.
«Зачекає!..» – думає вiн про коректуру.
Кожної хвилини може постукати в дверi Марина. Вiн зустрiне її i
буде намагатися стримати своє хвилювання, щоб не пошкодити
самопочуттю… Нi, вiн не уявляє, як це вона сидiтиме у нього в палатi…
Та й яка вона тепер? Пише, що схудла…
Михайло Михайлович смiється сам з своєї сентиментальностi. Немов
вiн повернувся до своєї молодостi, навiть до дитинства, коли був
закоханий у значно старшу за себе дiвчину i по-дитячому сентиментально
мрiяв про зустрiч з нею…
Глянувши на годинник, вiн раптом стривожився. Минуло так багато
часу. Де ж вона могла бути? Чи не пiшла по крамницях шукати йому
подарунок або квiти?..
Вiн нервово ходить по палатi. Потiм лягає вiдпочити кiлька хвилин
i знову ходить нервовими, плутаними кроками.
До палати заглядає чергова сестра.
– Що це ви одягнулися, як на весiлля?..
– Це так i є,– жартує вiн.– Ось подадуть санки, i я поїду на
весiлля…
Вiн смiється, поки сестра стоїть тут i незадоволено хитає головою.
Вона не може збагнути: такий солiдний, такий хворий чоловiк i раптом
одягнувся й причепурився, як дiвчисько… А для чого?..
– Може, вам i дзеркало принести? – запитує незадоволено вона.
– Якщо ваша ласка… – розумiючи жарт, говорить Коцюбинський.– У
мене, щоправда, є своє, але занадто маленьке, я увесь не можу в нього
влiзти… А менi хочеться поглянути на свою постать!..
I вiн випростується перед черговою сестрою на весь зрiст i
доброзичливо глумиться з неї. Тодi вона теж захоплюється грою. Струшує
завзято рудими кучериками, що виглядають з-пiд косинки, i з штучною
серйознiстю промовляє:
– А ви, пане, не позбавленi привабливостi… Молодiй панi просто не
встояти перед вами… Для безпеки вас треба тримати пiд замком.
– Щиро дякую, панi… – вiдповiдає вiн i дивиться на годинник.
Потiм, наче зламаний, сiдає в крiсло.
– Ми обоє злегковажили своїми обов’язками,– говорить сестра.– Що з
вами?
– Нiчого. Раптом заболiла голова.
Вiн не говорить їй, що його стурбував годинник. Вже пiзно. Треба
лягати в лiжко. Невже Марина не приїхала?
Вiн говорить сестрi, що ляже вiдпочивати. Вона йде i через кiлька
хвилин повертається з телеграмою. Михайло Михайлович хапає телеграму.
Марина повiдомляє, що через раптову хворобу не може приїхати.
Тепер вiн з хвилюванням чекатиме вiд неї звiстки про її хворобу,
адже вiн не знає, що їй сталося.
А таки вiн поволi одужує. В другiй половинi грудня в Києвi
розпочався терапевтичний з’їзд i обом лiкарям – Образцову i Стражеско
– невистачає часу: вони активнi учасники i органiзатори з’їзду. Заради
Коцюбинського Стражеско якось уриває трохи часу й приїздить до
клiнiки. Вiн задоволений оглядом хворого i приписує йому короткi
прогулянки на повiтрi, звичайно, вiзником i в добру годину.
Коцюбинський радiє, як дитина: понад два мiсяцi вiн не виходив з
кiмнати… Останнiм часом його вже менше вiдвiдують знайомi: певне,
набрид усiм… Навiть дружина з Чернiгова пише мало, хоч вiн i просить
її у листах писати частiше i докладнiше. Вiн турбується за матiр –
Ликеру Максимiвну, просить дружину краще опалювати кiмнату матерi, щоб
не застудити її. Його турбує навiть те, щоб дiти, розпалюючи грубки –
а перед рiздвом особливо багато опалюють – не наробили випадково
пожежi. Вiн застерiгає всiх вiд необережностi… Але дружина пише рiдко,
i по штемпелях на конвертi вiн помiчає, що, написавши лист, вона не
поспiшає вiднести його на пошту. Часто це псує йому настрiй,
роздратовує.
Бiля клiнiки стоїть легковий вiзник. Служник поволi виводить
Коцюбинського. Доктор Рафiєв пропонував провiдника на всякий випадок.
Але нащо провiдник? Вiзник їде поволi, кроком. Швидка їзда
Коцюбинському заборонена.
Коцюбинський їде Володимирською, потiм виїздить на Хрещатик, трохи
пiдiймається по Олександрiвськiй, до музею… Далеко не можна:
перебiльшить дозволений час прогулянки. Але надто вже прекрасна зима i
пречудовi дерева Царського саду в зимовому вбраннi… З радощiв вiн не
знає, на що дивитися. Його зiр ваблять дерева саду у густiй паморозi.
Вiн веселий i життєрадiсний. Вiзник поволi їде попiд самим тротуаром,
i Коцюбинський вдивляється в обличчя людей. Вiн шукає знайомих. Йому
хочеться подiлити з кимось свою радiсть.
Вiн знову на Хрещатику. З гиканням i свистом пролiтають повз нього
розкiшнi рисаки пiд кольоровими сiтками, проносяться авто i триколiснi
мотоциклетки, яких у Києвi особливо багато.
Вiн одвик уже вiд свiжого зимнього повiтря i шуму. В нього злегка
паморочиться в головi. Але йому добре. Наступного разу вiн виїде ранiш
i заїде до одної-двох редакцiй. Треба й самому вiдвiдати знайомих.
Чудесно!.. Незабаром вiн покине лiкарню, поживе тижнiв зо два в
Чернiговi i знову на пiвдень… Треба поїхати до Єгипту. Лiкарi радять.
До речi, там, здається, зараз Леся Українка. Побачити Єгипет!
А проте це зайвi мрiї: в нього навряд чи вистачить грошей поїхати
на Кавказ, до Сухума… Все ж там зима неважка буде для нього. Вiн вже
встиг недавно позичити в «Товариства допомоги» п’ятсот карбованцiв.
Лiкування коштує недешево. Отже, хiба що на Кавказ… Про Єгипет чи
Капрi нема чого й мрiяти.
В задумi вiн не помiчає, що за ним стежить пара очей. Людина в
простому дешевому пальтi i смушковiй шапцi, зустрiвши вiзника з
Коцюбинським, раптом повертає за ним i непомiтно тримається за кiлька
крокiв.
Вони пiдiймаються Фундуклеївською. Назустрiч, униз, мчить чудовий
рисак пiд сiткою, вiзник у передку тримається, як князь… Коцюбинський
встигає розпiзнати закутаного в єнотову шубу Хоменка. Рукою вiн
притримує так само закутану в хутра даму… Михайловi Михайловичу
робиться весело. До нього обертається вiзник.
– Бачили? Паня яка!.. Як губернаторша!.. А до кого я тiльки не
возив її по ночах… Ця навчить, як жити!..
Коцюбинський смiється: такий тюхтiй, як Хоменко, i раптом – такi
фортелi!.. Ну, от… А вiн шукає знайомих!..
На розi Володимирської довелося чекати, поки перейдуть трамвайнi
вагони. Хтось пiдходить до санок i нахиляється до Коцюбинського.
– О! – вигукує Михайло Михайлович. Перед ним стоїть Григорiй
Камищук. Його вродливе обличчя трохи схудло й немов постарiло. Вiн
одпустив коротенькi бiлявi вуса i пiзнати його давнiм знайомим не
легко.
Коцюбинський не пускає його руки.
– Зачекай трохи, – говорить вiн вiзниковi.
– А я зустрiв вас на Хрещатику i стежу – як би пiдiйти… Та все не
зважуюсь…
Говорить Григорiй уже не спiвучим голосом, як ранiш, а трохи
згрубiлим, постарiлим баском. Але все ж вiн залишився тим же красунем,
з голубими iмлистими очима i смуглявим обличчям.
– Ну, як ви – одужали вже?.. Обличчя у вас змарнiле ще…
– Я здоровий, Григорiю… Скоро випишуся з клiнiки i повернусь до
Чернiгова…
– Хочеться й менi туди!..
– Так чого ж?
– Не можна… Пiзнають… – шепче вiн Михайловi Михайловичу. – Вам
казав Чиж? Я ж нелегально… Так хотiв прийти до вас у клiнiку i… – вiн
оглядається, потiм продовжує,– ув’язався хвiст за мною… Добре, що я
заздалегiдь його вгледiв, а то б якраз до вас у клiнiку привiв…
– Я Григорiю, нiкого не боюся… А вас я ждав, бiльше як чотири роки
не бачились… Скучив. Думав, що зовсiм не зустрiнемося.
– Спасибi, Михаиле Михайловичу, спасибi за все… А вашi оповiдання
я всi читав, i людям читаю… Вiн, поспiшаючи, переходить на iнше:
– Поговорити б менi з вами… Михайло Михайлович розумiє:
– Я знаю… Треба… Я з Мариною приїздив до Києва. Марина її бачила
якраз за день до…
Раптом Григорiй оглядається i вмить стривожено спиняє
Коцюбинського. Михайло Михайлович бачить бiля санок незнайому людину,
що немовби цiлком байдуже оглядає здаля будинок i прислухається до їх
розмови. Коцюбинський розумiє.
– Прощайте, – говорить Григорiй, потiм нахиляється й шепче: –
Побачите батька – перекажiть, що бачили i скоро хай не жде…
Вiн по-молодецькому збив на потилицю шапку, нагнав трамвай i
скочив на всьому ходу на приступку. Шпик скочив у санки незайнятого
вiзника i помчав за трамваєм, але Коцюбинський помiтив, що перед цим
шпик подивився на номер його вiзника.
Коцюбинський теж рушає. З задоволенням вiн дивиться, як вiзник iз
шпиком далеко вiдстає вiд трамвая, в якому заховався Григорiй. Бiля
клiнiки, подаючи вiзниковi грошi, Коцюбинський говорить:
– Якщо в полiцiї запитають, куди пасажира возив, скажи: на вокзал…
– Покорнєйше благодарим… Слушаюсь… Ми понiмаєм… – весело вiдповiв
той i, хвацьки вiдхиливши полу своєї довгої лiвреї, ховає грошi в
кишеню.
Свiжий i немов помолодiлий, пiдiймається Коцюбинський сходами
клiнiки.
В своїй палатi застав двох незнайомих чоловiкiв, що вiдразу
пiдвелися й назвали свої iмена. Один був високий, рудий, могутнього
складу, в студентськiй унiверситетськiй формi. Другий – лiтнiй
чоловiк, з сухорлявим жовтим обличчям, голений, з застиглою делiкатною
усмiшкою.
Вони заявили, що вони представники «Українського вегетарiанського
товариства iменi Григорiя Савича Сковороди», яке заснувало свою
вегетарiанську їдальню в Києвi, на Прорiзнiй вулицi. Тепер вони
просять всiх українцiв вiдгукнутися.
Михайло Михайлович запросив їх сiсти й розглядав несподiваних
гостей, поки вони викладали суть своєї справи.
Рудий студент розповiдав i втирав хусткою свою могутню, рясно
вкриту потом шию. Вiн нагадував перевдягненого в студента рiзника.
Неабиякою силою й завзяттям вiяло вiд його постатi. Михайло Михайлович
думав з усмiшкою про те, що, певне, цей козарлюга щовечора влаштовує з
товаришами занадто гучнi гулянки й не гребує нiякими стравами, а вдень
удає з себе поборника вегетарiанства… Суха постать його компаньйона
нагадувала Коцюбинському людину, що її лiкарi посадили на сувору
дiєту… Цей весь час мовчав i, певне, стежив тiльки за тим, щоб з його
обличчя не зникала делiкатна посмiшка. Говорив, жестикулюючи, студент.
Чого тiльки не було в його промовi!.. I про погляди його на здоров’я,
i про тiлесну гiгiєну, i про гуманiтарнiсть, i про величезну рiзницю
мiж українським вегетарiанством та росiйським, яке, на його думку,
навiки зв’язало себе з толстовством. А ось українцi обрали собi в
патрони Григорiя Сковороду.
Вiн починав уже набридати. Нарештi пiдiйшов i до лiтератури.
– Письменство наше, – говорив вiн захоплено, – стихiйно вiдбивало
iдею вегетарiанства, маючи в нашi часи такий кришталево-чистий i
прекрасний вияв у всiй вашiй творчостi, Михаиле Михайловичу.
Коцюбинський був вражений. Ось чого вiн найменше сподiвався вiд
гостей i вегетарiанства…
– Наша їдальня,– не вгамовувався студент,– хоче навiть узятися за
видання книжок. I насамперед ми хочемо видати ваш твiр «Лист»…
– Але ж iдея цього твору зовсiм iнша…
– Дарма, дарма, пане… Нам треба видавати. Наша їдальня – це не
тiльки їдальня… Щоправда, маємо матерiальну скруту… За чотири мiсяцi
розтринькали п’ятсот карбованцiв, але якби нам ще сто чи сто
п’ятдесят, тепер би вже пiшло на лад…
Вони швидко зникли, залишивши майже приголомшеного Коцюбинського.
На прощання просили тiльки нiкому не говорити про їх розмови, бо дуже
небезпечно, небажано, щоб хтось ще знав про це…
Коли Чиж зайшов до палати, то застав Михайла Михайловича в тяжкiй
задумi.
– Що трапилося?
– Можливо, велике нещастя, – вiдповiв Коцюбинський. – Допiру були
в мене два якiсь вегетарiанцi i говорили, що в моїй творчостi втiлена
їх iдея в чистому виглядi.
I вiн розповiв усе.
Чиж розправив свої вуса i потонув у крiслi.
– З наведених фактiв, – почав резюмувати вiн, – ми можемо з
достатньою певнiстю зробити висновок, що в даному разi маємо справу з
кретинами. Але…
I вiн пiдiйшов до Коцюбинського.
– Дорогий Михаиле Михайловичу, хiба немає навiть серед ваших
знайомих i друзiв таких, що виявляють у розумiннi ваших творiв не
бiльше тонкостi, як i оцi два бовдури, що допiру були тут?..
– Є, звичайно, – жваво вiдгукнувся Коцюбинський,– та я не на них
працюю. Менi аби народ зрозумiв думки мої до кiнця… Я для нього й
пишу.
В сiчнi збирається консилiум: вирiшують – вiдпускати хворого
додому, чи залишати в клiнiцi. Доцент Стражеско висловлює думку, що
клiнiчна обстановка впливає тепер на хворого негативно, йому потрiбне
повiтря, домашнi умови, розваги. Щождо лiкування, то далi воно може
здiйснюватись i в умовах домашнiх.
В другiй половинi сiчня його виписують За ним приїздить дружина. В
каретi швидкої допомоги його везуть на вокзал, до м’якого вагона
першого класу. Так наказали лiкарi.
На вокзал приходять знайомi i приятелi. Проводжають тепло, вiтають
з одужанням. I хоч вiн не вiрить в одужання, але везе з Києва добрий
настрiй, теплi враження вiд друзiв, вiд бодай вiдносної своєї свободи
i вiд публiки, що засвiдчила йому свою повагу i любов.
X. КВIТЕНЬ
Звiдси, з Болдиної гори, любив вiн дивитись, як обступає мiсто
весна. З далекого, в синiх димах, лiсу, з вируючої Десни, з широкої
луки, що вже запалала розсипами кульбаби, – звiдусiль линуть на мiсто
запашнi вiтри. Будять думки, тривожать серце, кличуть.
Вечорами сюди приходить Марина, дивиться самiтно, з журбою,
вдалину, згадує про нього.
Важко їй.
Востаннє зустрiчались два мiсяцi тому. Небагато залишилося зими,
сили його тодi немов вiдновлювались, вiн радiсно дивився на майбутнє.
Новi творчi задуми вже хвилювали його…
Потiм одного дня вiн не прийшов в умовлену годину. Вона довго не
знала про нього нiчого. Не витримала: пiшла в якiйсь вигаданiй справi
до свого сусiда, знайомого художника, що часто бував у Коцюбинського.
Довiдалась: Михайло Михайлович знову хворий.
З того часу вiн майже не встає з лiжка.
Вона не має вiд нього жодного рядка, жодної звiстки. Сама не
наважується передати ким-небудь бодай записку. Iнодi вона в розпачi
вiд цiєї безглуздої розлуки. Тодi йде в родину художника i довiдується
про стан Коцюбинського.
Сьогоднi в статбюро її зустрiв один з приятелiв Михайла
Михайловича i повiдомив, що Коцюбинський викликав його вчора додому
складати духiвницю.
– Невже в нього безнадiйний стан?
– Не думаю, але в усякому разi нема нiяких пiдстав для оптимiзму.
Вона почула жорстокi слова. Невже кiнець?.. Кiнець його палким
словам i мрiям? Кiнець їх восьмирiчнiй дружбi?.. Та ще тодi, коли буяе
довкола переможна природа, i сонце справляє своє свято!..
Що ж буде з нею?.. Молодiсть свою вона вiддала йому; незчулася,
коли й пролетiли вони – роки безоглядної дружби i любовi. Що ж робити
їй? Хотiла – давно вже – змiнити життя, та так i не зважилась. Хотiла
пiти за людьми сильними й рiшучими – не пiшла… Коли б їй хоч маленьку
частину тої сили, що мала Надiя… Та й куди пiдеш вiд хворої матерi, що
давно вже на її руках?.. Григорiй у листi кличе, обiцяє допомогти.
Щастя там, за Десною, за синiми лiсами!.. Де ж узяти смiливостi, щоб
iти по нього?..
Коцюбинський лежить у своїй робочiй кiмнатi. Бiль у серцi то
гамується, то знову пiдсилюється. Хворий без успiху намагається
здержати стогiн. Бiль змучив його. Цiлими ночами не спить. В домi
пригнiченiсть i тривога. В своїй маленькiй кiмнатi беззвучно плаче
його слiпа мати Ликера Максимiвна.
Приходять приятелi, їм доводиться чекати, поки Михайло Михайлович
вiдчує себе в силi їх прийняти. Вiн просить їх розповiсти про
що-небудь, бо сам не має сили розмовляти.
Та приятелi не знаходять слiв, щоб розважити його.
– Набридло лежати – страх як!.. – знову промовляє хворий.
Скiльки часу змарновано!.. Тепер би саме працювати!.. Є час,
зiбраний матерiал, весна!..
Вiн дивиться у вiкно, до якого простягає свої галузки посаджена
ним самим ялина. Якiсь невеселi думки скували його погляд i,
звертаючись до свого постiйного лiкаря Утевського, вiн тихо просить:
– Аркадiю Марковичу, обiцяйте менi, коли я помру, не залишити
родину мою без вашого дружнього спiвчуття та моральної пiдтримки…
Особливо прошу за дiтей…
Його заспокоюють.
– Михаиле Михайловичу, навiщо цi думки?.. Адже ви лише почали
приймати новi лiки, скоро вам покращає й незабаром будете на ногах,
будете з Болдиної гори дивитись на весну… А там i за роботу…
Вiн стримує стогiн, прислухається до слiв приятеля i лiкаря.
Уважно дивиться в обличчя iншим своїм товаришам. Вiн з надiєю шукає в
їх поглядi якогось заперечення своїх власних прогнозiв. Чує згадку про
роботу i не витримує, обриває слова лiкаря:
– «Тiнi» вже вийшли в збiрнику… Ви читали? I, почувши
пiдтвердження i схвальну оцiнку, продовжував:
– Всi хвалять, всiм до вподоби… Вiн робить паузу, притискує долоню
до грудей. Перемагає бiль у серцi, говорить далi:
– Але ж це не все… Це тiльки початок того, що я хочу сказати про
них. Iван загинув у своїх рiдних горах, тiкаючи вiд житейської суєти.
Вiн iшов на поклик свого сумлiння, свого серця. А коли б вiн не
послухав його? Коли б повернувся до своєї Палагни, чи жив би вiн?..
Звiсно, жив би. Але не вiн, тiльки якась його частка, а решта, все
iнше вмерло б у ньому… I зрештою вiн теж би загинув…
Михайло Михайлович вiдпочиває й запитує в Чижа:
– До речi, ви знаєте, що кожний трудящий гуцул годує кiлькох чужих
нероб i невiльний їх збутися? Три роки я збирав матерiал про
гуцульське село, про чудовi гори i полонини…
– I добре… Значить, матимемо нову прекрасну повiсть…
Михайло Михайлович сумно хитає головою i раптом мiняє розмову.
– Я люблю життя заради нього можу перетерпiти всяку муку. Та в тiм
i рiч, що… здається, на цей раз уже кiнець…
I вiн висловлює товаришам свою останню волю i дає останнi
розпорядження родинi.
– Страшна рiч, друзi мої, вмирати серед такої розкошi!.. – I вiн
показав на вiкно, за яким квiтує весна. – Певне, це станеться
незабаром… Таку красу попи тiльки оскверняють своїми кадилами i
алiлуями… Обiйдемося без них.
Наприкiнцi дня йому немовби трохи полегшало. Принаймнi вiн
прокинувся пiсля короткого, немов хвилинного сну, i йому здалося, що
трохи полегшало. Наче втихли його болi.
Михайло Михайлович забажав написати записку Маринi. Вiн знав: вона
мучиться, не маючи вiд нього й слова. Тепер уже ясно: їхнiй пiснi
кiнець.
Вiн через силу звiвся з лiжка. Здивувався, що бiль не мучить його.
Сiв у постiйне своє крiсло бiля робочого стола. Отак вiн сидiв за ним
тут, у Чернiговi, пiвтора десятка рокiв!.. Подивився на перо, що вже
трохи взялося iржею. Вiдчув на губах солону краплину. Потiм, поки в
кiмнатi була тиша й нiхто до кiмнати не приходив, вiн написав записку
Маринi. Руки вже не корились йому, перо чiплялося за папiр i бризки
чорнила сiдали на кривих розхитаних рядках.
Колись Марина просила, якщо вiн матиме намiр розiйтися з нею
назавжди, просто сказати або написати про це. I вiн написав їй про це.
Тепер вiн почуває, вiн певен цього, що такий момент настане незабаром,
може, навiть сьогоднi чи завтра… Завтра хтось iз приятелiв передасть
цього листа.
Його здивувала тиша в домi. Мати пiсля безсонних ночей, певне,
заснула в крiслi, в своїй кiмнатцi. Дружина, мабуть, вiдпочиває в
саду. Вийти б i йому в садок, полежати хвилину пiд яблунями, що,
певне, вже почали розцвiтати.
Хоч глянути!
Вiн тримався за одвiрок i поволi ступав до вiтальнi. Звiдти вiн
огляне свiй садок.
Хтось покинув вiдчиненим вiкно. Коцюбинський схопився за лутки i
глибоко вдихав тепле, напоєне весняними пахощами повiтря. На одну мить
згадав Капрi. Це було давнє, далеке, казкове…
Оддаля, на ослонi, за голим ще чагарником жовтої акацiї сидiла
його дружина i Василевський. Ось вони пiдвелися. Прощаються.
Коцюбинський бачив, як Василевський довго i захоплено цiлував руку
Вiри Iустинiвни.
Михайло Михайлович спокiйно зачинив вiкно i поволi пiшов до своєї
кiмнати.
Через кiлька днiв лiкар, прийшовши зранку до Коцюбинського,
помiтив набряки. Це був грiзний симптом. Михайловi Михайловичу не
сказали про це. Але до Києва була послана тривожна телеграма.
Другого дня приїхав Стражеско. Михайло Михайлович трохи пiдвiвся
на постелi i показав тремтячою худою рукою на вiкно:
– Дивiться, як гарно в природi, а я помираю… Нiщо вже менi не
допоможе. Якби можна було полегшити мої останнi муки.
В сiм’ї на Стражеска покладали останнi надiї. Ликера Максимiвна,
спрямовуючи до нього слiпi очi, благала:
«Доктор, не кидайте нас, поки не врятуєте мого сина!..»
Михайло Михайлович хвилювався за матiр.
– Бiдна моя мати… Доктор, заспокойте її…
Ликера Максимiвна плакала, зачинившись у своїй кiмнатi.
Був останнiй засiб: впорскування дигалену. Але все одно становище
було вже безнадiйне. Нiщо вже й справдi не могло врятувати хворого.
Вирiшили утриматись i вiд дигалену, щоб не завдавати без жодної
потреби i без жодної надiї мук хворому.
Ввечерi, коли в домi не залишилось нiкого з чужих, Михайло
Михайлович покликав дружину.
– Вiро! – сказав вiн i взяв її за руку. – Нелегко жилося нам. Та
ми боролися i жили… Знаю: важко тобi буде з дiтьми… Чи допоможуть
тобi? На друзiв мала надiя. Треба покладатися на себе та виглядати
кращих днiв, нового життя, про яке ми всi мрiяли…
Вiра Iустинiвна хвилювалась, але мужньо стримувала сльози. Видко
було: вона передумала багато i їй зовсiм не бракувало тепер рiшучостi
боронити себе i дiтей в горi i безталаннi, якi ось немов заходили до
їх хати.
Коцюбинський умiв читати з обличчя. Певен був: вона не
розгубиться, не пiдкориться бiдi, хоч i важко їй буде з чотирма
дiтьми, з хворою його сестрою Лiдiєю, з слiпою, непрацездатною
матiр’ю…
– Вiро, – додав вiн тихше, – ще прошу тебе – бережи дiтей од
Василевського. До моїх дiтей дорога йому заказана. Виховуй сама, тобi
допоможе Лiдiя.. Ось i все.
Вiн затих i лежав спокiйно. Вiра Iустинiвна зрозумiла: тепер
скоро. Вона вийшла, щоб пiдготувати дiтей…
Вночi страшний бiль кидав його в лiжку. Вiн не в силi був стримати
стогiн. В страшнiй тривозi вся родина зустрiчала день. Але й день не
принiс йому полегшення.
Гасло життя людини, що над усе любила людей, що болiла болями
свого народу i з ним була кожним почуттям своїм i думкою. Спадав
вiчний морок на яснi очi поета-сонцепоклонника.
…А вiд жандармського управлiння з Чернiгова вже мчала до
департаменту полiцiї звiстка про те, що «…12 апреля 1913 года умер
поднадзорный Коцюбинский».
I до книги померлих по мiсту за той день, пiд питанням: «Кто
напутствовал?» записано: «Никто, не пригласили».
Труну несуть на руках. Тисячним натовпом захлинулись вулицi.
Весняне сонце не розлучається з тим, хто любив i оспiвав його. Гори
вiнкiв на колiсницях. Нести їх на руках не дає полiцiя. Вона шукає мiж
вiнкiв червоних стрiчок i ховає їх на спiд колiсницi. Ще цвiтуть у
вiнках живi веснянi квiти…
Плачуть, iдучи за труною, родина, знайомi, товаришi… Плачуть люди,
що нiколи не бачили i не знали в обличчя небiжчика. В натовпi десятки
делегацiй з рiзних мiст України, з-за кордону… А мiж людьми сновигає
полiцiя. I по смертi цiєї людини вона має клопiт. Промови заборонено.
…З цiєї гори вiн любив дивитись, як обступає мiсто весна. З
далекого, в синiх димах, лiсу «Святого», з вируючої Десни, з широкої
луки, що й досi палає розсипами кульбаби,– звiдусiль линуть на мiсто
запашнi вiтри. Будять думки, тривожать серце, кличуть… Вiтри i сонце
справляють бiля його могили танок i спiвають, наче легiнi i молодицi
бiля труни гуцула:
…Де ж ти свої спiваночки та й позадiваєш?..
«Вiчна пам’ять» i гуркiт вогкого груддя по дерев’яному вiку… Квiти
вiн любив, i йому склали могилу з квiтiв. У головах хтось поклав
простий вiнок з яблуневого цвiту.
А з далекої сонячної далини телеграф принiс полум’янi слова
Горького: «Смертен человек, народ бессмертен. Глубокий мой поклон
народу Украины».
1939
note 4 Мала набережна.
note 5 Багато туристiв привозила на острiв туристська компанiя
американця Кука.
[3] Здрастуй, море, вмираючi тебе вiтають!