ШЕЛКОВЕНКО Олександра – Збірка

Олександра Шелковенко
Збірка (2009-2010)
Поетична збiрка “Залiзний кунілінгус”
(Написано пiд впливом революцiйних вiршiв Павла Тичини)
Марш Українських нацiонал-сексуалiсток i нацiонал-сексуалiстiв
Кроками дружними,
Лавами мужнiми
Йдемо ми свiт визволять.
Руки напруженi,
Пiхви натруженi,
Прутнi, як списи, стирчать.
Приспiв:
(дiвки) Гей-гей, нацiоналiсти!
(хлопцi) Гей-гей, нацiоналiстки!
(дiвки) Гей-гей, сексуалiсти!
(хлопцi) Гей-гей, сексуалiстки!
(всi разом) Народна наша влада ще прийде!
(дiвки) Гей-гей, нацiоналiсти!
(хлопцi) Гей-гей, нацiоналiстки!
(дiвки) Гей-гей, сексуалiсти!
(хлопцi) Гей-гей, сексуалiстки!
(всi разом) На битву Олександра нас веде!
Йдемо веселими,
Йдемо ми селами,
Йдемо по наших мiстах.
Пляжами людними,
Стежками трудними
Нами прокладено шлях.
Приспiв:
(дiвки) Гей-гей, нацiоналiсти!
(хлопцi) Гей-гей, нацiоналiстки!
(дiвки) Гей-гей, сексуалiсти!
(хлопцi) Гей-гей, сексуалiстки!
(всi разом) Народна наша влада ще прийде!
(дiвки) Гей-гей, нацiоналiсти!
(хлопцi) Гей-гей, нацiоналiстки!
(дiвки) Гей-гей, сексуалiсти!
(хлопцi) Гей-гей, сексуалiстки!
(всi разом) На битву Олександра нас веде!
Сексуалiстка я нацiональна
Сексуалiстка я нацiональна
І не дивiтьсь на мене так!
Революцiйно-сексуальна
Нечутно постає доба.
І вам не соромно писати
Про шаровари та млинки?
Тi шаровари вже зривають
Нацiональнi вояки!
Мiцна, як криця, наша сила –
Вона стоїть у повний зрiст!
Тому я вiрю: з вас ще стане
Нацiонал-сексуалiст.
Танго ен-есок
Національні
Сексуалістки!
За нашу справу
Поляжем всі.
Хто попід тином,
Хто біля млина,
Хто у травичці
Та у росі.
Приходять хлопцi
Спiвають з нами
Лягають з нами,
Та й навеснi.
Гарячi прутнi
Гарячi пiхви
Нас об’єднали
Мов увiснi.
Козацька сила
Народу мила
Рука трудящих –
Не зупинись.
Нацiональнi
Сексуалiсти
В своїм огазмi
Пiднялись ввись!
Лист до молодого товариша
Поспішай на кунілінгус,
Хлопче молодий!
Націонал-сексуалісте
Сильний та пруткий.
Ген, товаришки сумують –
Ти ж бо їх розваж!
Хай язик твій не нудьгує,
Голубе ти наш.
Забувай про свою втому,
Ти ж – робочий люд.
Кличуть всі тебе до дому,
Всі тобі дають.
Всi до бою!
Ходить місяць попід тином,
Засина ставок.
Гей, кохайся з чорнобривим,
Як навчав Пророк!
Я пішла зайнятись сексом,
Та й за рідний край.
Прощувайте, мої сестри!
Матір, прощувай!
Ой, не лайте мене різко –
Не покаюсь я.
Націонал-сексуалістка
Їде навмання
А нам той Фройд не є урядник
А нам той Фройд не є урядник –
Хай давиться кавою у своєму Вiднi!
В нас один є у свiтi радник –
Сексуяльна -революцiя у країнi рiднiй.
Та й не кричить нам про пiдсвiдомiсть!
У нас свiдомiсть в головi!
Ми сексуал-нацiоналiстичну повiсть
Пишимо на своїй землi!
В нас замiсть “iд” та “супер-его” –
Сексуялiстична сила мас.
Революцiйний кунілінгус –
Вся пропозицiя до вас!
Рiдне поле
“Отут живе ж десь Винниченко.
… Ой Княжа Гора!
височенька.”
(Павло Тичина)
Ой, пiшли ми вiд застав
І один iз нас сказав:
“Отут живе ж десь Винниченко
Недалеченько.
А ще тут Грушевського дача
Добряча,
Та й Лесi Українки
Хатинка.
А ще тут Коцюбинський жив
Не тужив.
А ще тут ходив Мазепа
Степом,
Та й Драгоманов
Старанно,
І Петлюра
З бандурой,
І Іван Франко
З молотком
(Тобто, не з молотком, а з клавцем –
Молодцем)”
Я – націонал-сексуалістка
Я – націонал-сексуалістка
Готуюсь я
Лягти за щастя українське
У свiтлi дня.
Стискайте, хлопці, свою зброю –
Прийшов наш час!
Кохаймось за народну волю,
За щастя мас.
© Олександра Шелковенко (Саша Шло)
13 березня 2009
Вiршi
Дума про Степана Бандеру
Нехай ворогiв забирає холера
Я вам розповiм за Степана Бандеру.
З портрети очима нам вказує шлях
Козацького роду вогнений юнак.
Степан народився в побожнiй родинi.
З дитинства завзято служив Українi.
Всiм серцем юнак Батькiвщину любив.
Вiдважно чиновникiв польських губив.
Та жалю не знали пiлсудчики-кати
І швидко сховали Бандеру за ґрати.
Та доля ж карає всi вчиноньки злi:
Напали на ляхiв нiмча й москалi.
Вiдважно Бандера втiка iз в’язницi –
А тут вже й до Львова заходили нiмцi.
ОУН суперечки свої залишив –
Державу соборну вiн проголосив.
Та й Гiтлеру хутко вiдправив привiти,
Щоб лютого ката отим обдурити.
Та фюрер був хитрий i все зрозумiв.
В концтабiр Бандеру нацист заточив.
Та й звiдти шифровки писав вiн на волю:
“Борiться смiливо за Нацiї долю!”
У лiсi бiйцi тi шифровки читали:
Інструкцiї вельми в бою помагали.
Отак вiн з полону УПА керував.
Тим часом зi сходу москаль наступав.
Бандера ся мав закордоном сховати,
Щоб опором нашим вiдтiль керувати.
З театру Степан повертався вночi.
Аж тута на нього москаль наскочив:
Сташинський Богдан налетiв зпоза кута
І брижнув в Степана страшену отруту…
Та пам’ять народна не гине в вiках:
З посмертi Бандера нам вказує шлях.
Серце матерi
Проводжала мати сина
Боронити Україну:
“Ой, сину мiй, сину!
Борони Україну!
Ой, iдеш ти далеченько
Бити клятих вороженькiв.
Ой, сину мiй, сину!
Захисти Україну!
Та як будеш воювати,
Не забудь стареньку мати.
Ой, сину мiй, сину!
Пам’ятай Батькiвщину!”
Українцi
Українцi мають
Бути вiрнi краю
Рiднiй Батькiвщинi –
Славнiй Українi.
Ген-но у садочку
Поперед млиночку
Сiли вишивати
Рушнички дiвчата.
Рублять козаченьки
Клятих вороженькiв –
То козацька слава,
Воякам забава!
Шляхами баби Параски
Я хочу бути бабою Параской,
Щоб слово правди людям донести.
Я хочу нести ворогу поразку
І за собою Нацiю вести.
Я хочу прогримiть на всю країну,
Як та Параска – вiльна i мiцна.
Я хочу захищати Батькiвщину
Так само, як робила це вона.
Її правдиве i вогнене слово
Менi вказiвка, поклик до змагань.
І, як вона, до бою я готова
За Українську справедливу рань.
© Олександра Шелковенко
13 березня 2009
Прометей-Миротворець, або На холмах Грузiї
“начали “работать” снайперы. Прицельно стреляли ребятам в пах.
Рядом со мной капитан схватился за живот и осел… Потом нам объяснили,
что в грузинской армии много женщин-снайперов: литовок, украинок.”
http://news2.ru/story/117175/
Росiйський миротворець Іван Спiчкiн посмiхнувся теплому лiтньому
сонечку.
“Здравствуй, солнышко! – подумав вiн. – Здравствуйте, высокие
Кавказские горы! Как красиво сегодня!”
Настрiй був добрий. Миротворча операцiя проходила вiдмiнно. Тiльки
вчора вони пiдiрвали грузинськi казарми i два стратегiчних мости.
Трохи, правда, втомилися. Але потiм солодко поспали – наче вдома!
Ночували у якомуь грузинському мiстечку. Солдати набили кишенi
золотими ложечками та iншими сувенiрами – буде що привезти до дому! А
сержант Зайцев знайшов у мiсцевiй церквi важкий срiбний хрест.
– Подарю крёстной, – пояснив вiн товаришам.
Нарештi Росiя встала з колiн – показала усьому свiтовi, яка вона
сильна. Сильна i смiлива. Адже не побоялася вийти один на один проти
озброєної до зубiв грузинської армiї.
Не злякалася – i перемогла у нерiвнiй боротьбi. Миротворцi добре
покарали ворога – палають грузинськi вiйськовi бази та села, тонуть
їхнi кораблi, вибухають залiзничнi станцiї. Скоро вже на всiй
грузинськiй землi настане справедливий мир.
Свист кулi перервав Івановi думки. Поруч з ним, солдат схопився за
пах i впав. Потiм ще i ще один.
– Женщины-снайперы – закричав хтось. – Спасайся, кто может!
Але було вже пiзно. За мить пала уся їхня рота. Спiчкiн встиг
сховатися за дерево. Аж тодi отримав удар по головi.
Спiчкiн впав. Втрачаючи свiдомiсть, вiн почув голоси:
– Kill him! Kill him! – iстерично кричала жiнка.
– Нi, краще спочатку помучимо, – перервала iнша.
– Taip, taip! – пiдтримала третя.
Спiчкiн забувся у снi.
Вiн прийшов до тями i спробував рухнутися. Не вийшло. Вiн був
прикутий до стiн печери. Цiлком голий.
На протилежнiй стiнi висiло три портрети: по боках – Степан
Бандера i Джордж Буш. А посерединi – вище вiд iнших – Саакашвiлi.
Перед ним стояли три жiнки – у купальниках та iз снайтерськими
гвинтiвками у руках.
– Наёмницы! – наздогадався Іван.
Дiвчата були гарнi та стрункi. Але їхнi очi свiтилися ненавiстю i
жаждою кровi.
Одна з них була бiлявка. Інша – чорноброва – тримала у руцi
вишитий рушник. Третя була мулатка. До купальника була причеплена
картка ФБР, наче в агента Скалi.
– Отямився! – сказала чорноброва.
– Come on, girls! – вiдповiла мулатка. – Let’s do a ritual
killing!
– Taip, taip, prasau! – сказала бiлявка.
Вони пiдiйшли до нього. Американка дiстала нiж. Вiльною рукою
вхопила солдатський прутень i стиснула до болю.
Спiчкiн застогнав.
– Зачекай, Джессiко! – закричала чорноброва. – Ми влаштуємо йому
ще гiршу муку.
– What could be worth? – не зрозумiла американка.
“До чего же тупы эти американцы! – подумав Іван. – Правильно
Задорнов говорил!”
– Найгiрша кара для чоловiка – хотiти жiнку, але не мати її.
Хотити кiнчити – i не мати такої можливостi. Правду я кажу, Лаймо?
– Taip, – пiдтвердила бiлявка.
– Ok, let’s make love! – зрадiла американка.
“Никакой у них духовности!” – обурився про себе Спiчкiн.
Дiвчата почали повiльно знiмати купальники. Американка i литовка
обiйняли чорноброву (“Хохлушка?” – подумав про неї Іван). Вони
вкривали її поцiлунками. Повiльно, нiжно. Їхнi руки торкалися її тiла.
Українка по черзi цiлувала їх у губи.
Іван вiдчув, що збуджується. Дiвчата помiтили це i засмiялися.
– Що, москалику? – лагiдно сказала Українка. – Хочеш нас, га?
Спiчкiн знав, що хоче. Але що вiн мiг?! Американка з литовкою
спускалися все нижче. Українка солодко стогнала пiд їхнiми губами та
руками.
Прутень Спiчкiна напружився до неможливостi.
– Не могу больше… – простогнав вiн.
– Ho! Ho! Ho! – зареготала американка, на мить вiдриваючи губи вiд
тiла подружки. – Come, Galya, come! Show this Ruskie, how it goes in
Lviv!
Івановi хотiлося кiнчити. Але як тут кiнчиш?! Анi рукою
не рухнути, анi ногою. Вiн спробував рухнути прутнем. Може
вдасться доторкнутися до кайданів? Та, якщо пощастить, трохи потертися
об них? Цього тепер має вистачити…
Миротворець зiбрав до купи усю свою волю, усi сили. Рухнувся.
Кайдани врiзалися у тiло. Прутень ледь не дотягнувся до них. Не
вистачило кiлькох мiлiметрiв!
Снайперки помiтили. Лайма вiдпустила Галю i пiдiйшла.
– Please… please… – прохав її Спiчкiн по-литовськи. Ех, тiльки
б вона доторкнулася де треба! Хоч на мить!
– Ne, – жорстоко вiдмовила та i зареготала.
Обережно, щоб випадково не торкнутися прутня, вона мiцнiше
закрутила кайдани. Тепер миротворець не те що рухнутися, а й мрiяти
про це не мiг.
“Звери, – подумав вiн. – Хуже Гаагских судей!”
Вiн зрозумiв, що роздiлить долю Мiлошевича. Видко така вже
слов’янська доля – бути закатованим у застiнках НАТО.
Вiн хотiв заплющити очi, але дiвчата так солодко стогнали, що вiд
того ставало ще гiрше: замiсть найманок, вiн уявляв собi Таньку з 8-го
пiд’їзду…
І тодi вiн вiдкрив очi. Тепер вже Галя з Лаймою схилилися над
стогнучою Джессiкою.
– Yes! Oh, yes! – кричала та.
Прутень заболiв вiд напруги.
“Только бы они дотронулись… – думав миротворець. – Не рукой, так
хоть прикладом…”
Але дiвчата не жалiли…
Тепер прийшла черга Лайми. Та навмисно лягла поближче, щоб солдат
краще бачив жiночi губи на її грудях. Вона не духовно розвела ноги,
демонструючи миротворцевi ретельно виголену розкiшницю.
– А-а-а! – закричав хлопець.
Дiвчата вiдповiли смiхом. Їх веселили солдатськi муки.
Прутень готовий був розiрватися.
Спiчкiн тихо плакав, не в силах вiдiрвати очi вiд спектаклю.
Вiн бiльше не мiг триматися. Але що робити.
Дiвчата закiнчили розваги.
Джессiка збiгала до гiрської криницi i облила миротворця крижаною
водою.
– Ай-ай-ай, – закричав солдат вiд несподiванки.
Прутень безнадiйно впав. Вiн болiв.
– Hey, girls! – закричала Джессiка. – I have an idea!
Пiдiйшовши до хлопця, вона вiдкрила один з кайданiв. Спiчкiн
вiдчув, що лiва рука звiльнилася. Вiн порухав пальцями. Вдалося.
– Masturbate! – наказала Джессiка. – Quickly!
Спiчкiн не пiдкорився.
Галя дiстала з кишенi маленький портретик Путiна – такi россiйськi
солдати носять бiля серця.
– Якщо не послхаєшся, я його розiрву!
– Нет, нет, пожалуйста! – попрохав Спiчкiн.
– Than, do it, bab’! – зареготала Джессiка.
Спiчкiн почав працювати.
Пiсля тережитої напруги у комбiнацiї з холодної води, було вже не
до задоволення. Вiн дiяв механiчно. Аби лише швидше це закiнчити, щоб
вiдв’язалися!
Нарештi вiн кiнчив.
– Ще раз! – безжалiсно наказала Галя.
Миротворець повторив.
– Ще! – сказала снайперка.
– Да ведь я больше не могу! – запротестував хлопець.
– Go!!! – закричала американка. Вона спробувала надiрвати портрет
Путiна.
Спiчкiн запрацював, що було сил. Лiва рука втомилася, але вiн вже
не вважав на бiль…
– Ще! Again! – кричали снайперки.
Спiчкiн вибивався з сил. Стiни печери попливли перед очима. Рука
майже не слухалась. Але вiн не зупинявся.
– Ten! – засмiялася Джессiка.
– Вiн бiльше не може, – сказала Галя.
Спiчкiн вже справдi не мiг. Вiн ледь тримався на ногах.
– Дивись! – зказала Галя.
Вона кинула портрет Путiна до вогнища. Полум’я охопила улюблене
обличчя.
– Ах! – закричав солдат. Вiн схопився лiвою рукою за серце i
втратив свiдомiсть.
Коли вiн прийшов до тями, знов свiтило сонечко. Над головою було
синє небо. А у небi – росiйськi бомбардувальники.
– Наши! – нiжно сказав миротворець.
Вiн пiднявся. За кiлька сот метрiв вiд нього проходила колона
росiйських танкiв.
– Братцы! – закричав вiн. – Братцы!
Спiчкiн побiг до танкiв.
Солдати повистрибували з машин.
– Американский наёмник! – iз жахом сказали вони.
Спiчкiн подивився на себе. Цiлком голий, тiльки бiля серця
витатуйовано грузинського прапора. Вiн подивився на прутень – i
завмер. Той був обрiзаний, наче в американських сiонiстiв з Бруклiну!
За годину вiн вже сидiв в кабiнетi слiдчого ФСБ.
– Ну, рассказывай, соколик, кто тебя к нам подослал? – лагiдно,
по-батькiвськи, сказав слiдчий. – Только не вздумай оправдываться!
© Саша Шло
14 березня 2009
Червоний свiтанок над Палестиною, або ж Дорогою щастя народного
“В Палестині – не міжетнічний, не міжрелігійний і не
міжцивілізаційний конфлікт… чому ліві мають турбуватися, що має
робити імперіалістична держава Ізраїль з метою захисту інтересів свого
правлячого класу? … альтернатива для ізраїльських робітників – це
соціалістична революція, включаючи повалення власної ж держави…”
(товариш jerzy , вiльний соцiалiст)
Лагiдно летiли небом палестинськi ракети. Вони пливли, немов
лебiдi. Весело проносилися помiж хмарками, мимохiдь вiдбиваючи ранкове
сонечко.
Побачивши їх здалеку, iзраїльськi трудящi радiсно усмiхалися.
Робочi визирали з вiкон фабрик, а селяни переставали орати i довго
дивилися ракетам у слiд.
Усi вони знали: це – подарунок вiд їхнiх братiв, трудящих
Палестини, що героїчно борються проти iзраїльського iмперiалiзму, за
визволення трудового люду Тель-Авiвщини.
Не радiли ракетам лише гнобителi, соцiальнi паразити – iзраїльськi
помiщики та капiталiсти, що звикли безнаказано пити пiт i сльози
трудящих. Вони злосно стискали зуби i з ненавiстю шепотiли:
“Терористи!” Але їх нiхто важе не слухав.
Цiлий день Абрам Кацман та Ісак Рабинович жали пшеницю на панщинi.
Втомилися… Та не спочивать пiшли в снопи, а пошкандибали вивчати
революцiйну лiтературу.
Обидва – бiднi крiпаки. Абрам – вже старий. Сиве волосся паде на
плечi. Гiркi зморшки вкрили обвiтрене обличчя. 60 рокiв проробив вiн
на панщинi – з тих пiр, як утворилася iмперiалiстична держава Ізраїль.
60 рокiв знущань з боку капiталiстiв, всiляких принижень… Йому б
тепер вiдпочити, пiти на пенсiю, та де там! Не вiдпуска пан, Хайм
Шнiцельман.
Ось вiн, експлуататор, сидить на балконi своєї шикарної сiнагоги,
їсть ананаси iз кошерними рябчиками. Слiдкує за селянами. Як побачить,
що хтось притомивсь, втратив тяму, то й кричить на цiле поле:
– Працювати, азохен вей! А iнакше викличи iмперiалiстичну
iзраїльську полiцiю!
Але тепер вiн їх не бачить, бо вже сутiнки. Боятися треба було
лише шпiкiв з Мосаду, що усiм серцем ненавидять соцiалiзм. Та й тi
тепер зайнятi: гноблять палестинських робiтникiв з пролетарської
дружини Ісламський Джихад.
Ісак – той молодий, рокiв 20. Високий i статний, парубок легко
грав сталевими м’язами. Якби не капiталiстична неволя, бути б йому
деригентом чи червоним командиром. Але за iмперiалiзму неможна: то все
для панських синочкiв та дочок. А для сiльської iзраїльської бiдноти –
лише лаптi та непосильна праця.
Та не вбили буржуї його серця! Глибокi милi очi хлопця дивилися
мрiйливо, нiби чекали на ту Єдину i Наповторну робiтну дiвку, що
вiйшла б до його життя, як ота омрiяна палестинська ракета. Та яке там
кохання, коли зрiє у Ізраїлю соцiалiстична революцiя!
Абрам дiстав зi схованки забороненi книжки – Маркса, Енгельса, Че
Гевару… Пiдпiльники вдарилися до полiтiнформацiї.
Аж раптом затрiщали кущi. Крiпаки стиснули зуби – хоч на заслання,
хоч до стiнки, але не зрадять вони робочого класу!
Та марно хвилювалися. Не буржуй вийшов до них з лiсу, а молода
дiвчина у хустиночцi-хiджабi. Потертий, залатаний пояс з вибухiвкою
облягав її струнке тiло. Схвильований погляд зупинився на “Капiталi”
Маркса. Дiвчина по-дитячому усмiхнулася.
– Товарищi… – нiжно сказала вона.
Абрам та Ісак зрозумiли: це своя, трудяща народної Палестини.
Мабуть, з робiтничо-селянської спiлки Хамас.
– Товарищi! – повторила вона. – Я є соцiалiстична пiдпiльниця
iсламiстка. Йду пiдривати генштаб ЦАХАЛ – iмперiалiстичної армiї
буржуазної держави Ізраїль. Чи не пiдкажите туди дорогу?
– Ой, донечку, – зрадiв старий Абрам. – Та файне ж ти задумала!
Думав, не доживу вже до такої днини… А йти тобi треба прямо, а там i
праворуч. Ісак, проводи товариша!
Аж затримтiв парубок, аж почервонiв. Але хвилювання своє сховав.
Пiшов iз дiвкою, вказуючи дорогу до бiлогвардiйського штабу ЦАХАЛ. А
вона довiрливо йшла за Рабиновичем…
“Хто я перед нею? – думав крiпак. – Вона – соцiалiстична
революцiонерка, а я… Я ж лише почав курс iдеологiчної пiдготовки…”
Дiвчина та юнак йшли степами та пустелями. Сонце сiло, i вони ся
взяли за руки, щоб не заблукати на полонинах.
Аж вранцi дiшли до мiста Ашкелон. А там – свято! Усюди – портрети
Ленiна, Мао, Чавеса, Мугабе та iнших видатних прогресистiв. Робiтничi
та селянськi маси iзраїльських трудящих йдуть вулицями, скандуючи
народнi гасла: “Хто не працює – той не їсть!”, “Геть панiв та
буржуїв!”, “Економiка має бути економною!”
– Що сталося? – спитали Ісак та шахiдка в перехожого пролетарiя з
натруженими мозолистими руками.
– Велика радiсть! – розцвiв той. – Таки нема бiльш на свiтi
iмперiалiстичної держави Ізраїль! Трудовий єврейський люд разом iз
соцiалiстами з Хамасу, Ісламського Джихаду та Бригад мученикiв
Аль-Акса зкинули антинародну демократiю, розпустили капiталiстичну
армiю! Щоб я так жив!
– Слава героям! – зрадiв Ісак.
– Героям слава! – додала палестинка i поправила хустинку.
Вона зняла пояс шахiда i хотiла вже викинути до найближчого
смiтника, але Ісак зупинив її.
– Ще знадобиться! Невдовзi пiдемо визволяти робiтникiв та селян
Монако, Швейцарiї, Норвегiї та iнших iмперiалiстичних держав…
Защепив знов пояс на дiвчинi. А тодi потупився, почервонiв…
– Що сталося, голубе ясний? – спитала шахiдка.
– Я у тебе закохався… – вiдкрився парубок.
– Та й я в тебе закохалася, ще з першого погляду! Давай одружимось
революцiйним шлюбом?
– Давай!
Вони знайшли народного комiсара у пильному шлемi i той видав
свiдоцтво, на якому власноруч намалював серпа та клавця (печаток ще не
зробили – пояснив вiн). Швидко зробили обручки з кайданiв, що їх зняли
зi звiльнених полiтв’язнiв.
– Служимо трудовому народовi! – сказали закоханi i побiгли
займатися сексом.
© Олександра Шелковенко
14 березня 2009
Тигриця
Знiмальна група програми “Вести” йшла усурiйською тайгою. Навколо
було тихо – тiльки вiтер шелестiв голками смерек.
Раптом з-поза кущiв вистрибнув тигр i зiбрався з’їсти журналiстiв.
Звiр облизувався, готуючись до обiду.
З-за дерева вийшов прем’єр-мiнiстр Російської Федерації i
вистрiлив у тигра транквiлiзатором зi спецiальної рушницi. Тигр впав i
заснув.
– Спасибо тебе, батюшка! – зрадiли врятованi журналiсти i впали на
колiна.
Прем’єр пiдiйшов до жертви.
– Хороший тигр, – сказав вiн. – Красивый.
– Это тигрица, – виправив лiсничий, що випадково проходив поруч.
– А чего она на людей кидается? – поцiкавився прем’єр.
– От любви, – потиснув плечима хазяїн тайги.
– Как так, от любви?
– Дык у них ведь сейчас брачный сезон, – пояснив лiсничий, – А
мужиков-тигров-то и нет, не хватает. Исчезающий вид… Вот самки и
едят кого не попадя, от злобы.
– Это правда… – сказав прем’єр. – Женщинам нужна любовь. Без
любви женщина – тигр.
Вiн сiв на пiнь i задумався. Потiм рiзко встав. Видко, прийняв
якесь рiшення.
– Оставьте-ка меня на едине, – наказав вiн пiдданим. – Тут дело
государственное.
Журналiсти, лiсничий i охорона слухняно залишили галявину. Вони
знали – так треба для Вiтчизни.
Прем’єр залишився вiч-на-вiч з тигрицею. Та мiцно спала. Гарна,
молоденька. Прем’єр лiг поруч. Вiн обiйняв її i поцiлував у губи.
Тигриця задоволенно замуркала. Прем’єр поцiлував знов, тогкаючись
язиком могутнiх кликiв. Крiзь сон, тигриця вiдповiла на поцiлунок. Йї
великий шершавий язик зустрiвся з язиком прем’єра. Лапа нiжно обiйняла
чоловiка. Так вони лежали поруч, вкриваючи одне одне поцiлунками.
Тигриця задоволенно дихала. Прем’єр вiдчув, що вона хоче бiльшого.
Вiн звiльнився вiд її лапи, став на четвереньки i почав цiлувати
тигрячий живiт. Нiжно-нiжно. Вiн знав: живiт – найерогеннiша частина
тигрячого тiла.
– Урррррррррр, – задоволенно простогнала сонна тигриця.
Вона обiйняла голову прем’єра. Нiби хотiла сказати: “Ще! Швидше!
Нiжнiше! Не залишай мене!”
І прем’єр не залишив.
Мудрий i добрий, вiн швидко розiбрався у тигрячiй анатомiї…
Далi був шторм, порив, буря. Тигриця стогнала вiд насолоди.
– Уррррррррррррррррр……… Рррррррррррррр……. – казала вона,
не прокидаючись.
Стогнав i прем’єр. Нiколи ще не було йому так добре……
Втомлений, вiн обiйняв тигрицю i заснув поруч з
нею……………..
Вiн прокинувся за кiлька годин. Тигриця ще спала.
– Эй, выходите! – гукнув вiн пiдлеглим.
Журналiсти i лiсничий вийшли з-за дерева. За ними поспiшала
охорона.
– Всё, возвращаемся в Москву! – сказав прем’єр.
Потiм востаннє схилився над тигрицею.
– До свидания, – сказав прем’єр i поцiливав її у щоку.
© Саша Шло
14 березня 2009
Памяти замученных сестёр
Уверена, что Авель был сестрой,
Что пала женщина от рук убийцы-брата,
Что женщина-Христос была распята,
И кровью этой вспоен “Домострой”.
(ТАТЬЯНА ПУТИНЦЕВА )
Уверена, что Бабель был сестрой,
Что пала от руки енкаведистов –
Патриархальных мачо и сексистов,
Что с женщиной вели незримый бой.
Мне кажется, был женщиной Эйнштейн,
(Чтоб спрятаться, носил усы и шляпу).
Мужскими шовинистами Гестапо
Не от того ли прогнан был взашей?
Я знаю, Пушкин женщиною был –
За это её дар так злобно гнали,
И пламя для потехи раздували.
За это и Дантес её убил.
Коперник, Моцарт, Лермонтов, Толстой-
Всё женщины, замученные сёстры.
Вопрос стоит, увы, предельно остро:
Все – на борьбу с жестокостью мужской!
(с) Александра Шелковенко
14 березня 2009
Кохатися….. (оповідання без іменників)
Мені сказали: російська мова – іменникова, а українська –
дієсліва. Тож написала оповідання без іменників. Щоб було
по-Українськи!
Кохатися…..
Вже темно.
Вона i вiн стоять поруч. Обiймаються.
Вона цiлує його, а вiн – її.
Повiльно роздягають одне одне.
Вона вiдчуває, що вiн хвилюється.
– Не бiйся, – каже. – Я знаю, що це в тебе – вперше.
Вiн соромиться.
Вона сiдає бiля нього, обiймає.
Нiжно пестить.
Вiн збуджується.
Вона прискорює.
Вiн починає тихо стогнати.
– Йди до мене, – каже вона i лягає.
Вiн лягає зверху.
Довго не може увiйти усередину.
Справдi, недосвiчений, – думає вона.
– Дай я, – каже.
Вона направляє його, куди треба. Вводить сама.
Вiн рухається рiзко, нервово.
– Повiльнiше, – каже вона. – Нiжнiше…
Вiн пiдкоряється.
– Ось так краще.
Вiн входить i виходить. І входить знову. Мiцно, але не поспiшаючи.
– Який вiн в тебе великий, твердий! – шепоче вона.
Той радiє.
Вiн хоче… вiн мрiє її задовiльнити. Бо вiн кохає її!
Так! Кохає!
Вiн зробить так, як вона хоче… Хай лише скаже!
Та вона й каже…
Вiн слухається…
Це приємно… Боже, як же ж це приємно…
– Давай! Сильнiше! Швидше! Тепер вже можна швидше! Не бiйся! Так!
Так!!! Так……. Таааааааак…………………………
…………….
Вони вiдпочивають.
Раптом вона помiчає, що вiн плаче.
– Чом ти плачеш, дурненький? – питає.
– Це було якось… не знаю… надзвичайно… несподiвано…
– Так… – каже вона. – Так….
– Тобi сподобалось?
– Дуже…
– Правда сподобалось?
– Правда… Ти мене задовiльнив…
– Ти все ще кохаєш мене?
– Кохаю! Звiсно ж, кохаю!
А навколо тихо-тихо… Тихо i зоряно…
(c) Сандра Шелковенко 
14 березня 2009
Смажена картопля
Хвеська поставила смажити картоплю. Маркіян підійшов ззаду,
обійняв. Притулився. Такий теплий! Підставила шию під поцілунки.
Маркіян цілував гаряче, палко. Хвеська відчула на грудях міцні долоні.
Міцні, але ж… ніжні. О, як вони розпалюють, оті дотики! Оті
поцілунки!
Попою Хвеська відчула, як напружився попід бруками маркіянів
прутень. Як списо козацьке!
Вона повернулася і поцілувала Маркіяна. У губи.
Той не міг більше стримуватись. Наче збожеволів!
Швидко почав роздягати Хвеську.
– Стій… не на кухні ж… – сміялася та.
Та він не слухав!
Розстібнув халата і вкривав цілунками шию, живіт, груди… Ліфчик
впав на підлогу. За ним – трусики.
Маркіян цілував і цілував.
“незручно ж мені стоячи…” – подумала Хвеська.
Маркіян наче прочитав думки.
Взяв Хвеську у сильні чоловічі руки та й посадив не стіл.
“О, які сильні м’язи!” – подумала Хвеська.
Маркіян розвів їй ноги й припав губами до розкішниці.
Гарячі поцілунки вкрили клітор.
– О! – вирвалося в Хвеськи.
Маркіян не зупинявся. Ловкий палець увійшов до розкішниці. Потім
ще один.
Хвеська заплющила очі.
Їй здавалося, ніби вона у повстанському схроні. Ніби не Маркіян
вводить пальця до її тіла, а вояк УПА вставляє автомата до віконця.
Маркіян рухав рукою – туди-сюди. Наче то бандерівська рушниця!
О, яка це насолода! Ще… Ще!! Не зупиняйся!!…….
Маркіян діяв язиком. Хвеська обіняла його ногами. Та й не
відпускала.
Так…. Так….
Так!!!……………..
Вона кінчила і лягла на стіл. Потім сіла. Наче спросоня…
Раптом побачила притень Маркіяна.
Прутень напружився – аж страх!
“Бідненький, – подумала Хвеська. – Так чекав на мене…”
Вона стала на коліна, взяла прутня у руку. Провела ним по обличчу.
Тоді стягнула шкірку і поцілувала.
Маркіян застогнав.
Хвеська взяла ініціативу.
Тепер він був у її власті. Прутень, тобто. Та й Маркіян.
О, як він трясеться від насолоди! Як тішиться!
А Хвеська, наче деригентка, оволоділа паличкою. Спревжнісенька
хазяйка ансамблю!
Кожен рух виклика вдячний стогін.
Ще трошки… Ще…
Маркіян застогнав сильніше, та й… розслабився.
Гарячий потік вдарив у горло. Хвеська проковтнула. Потім припала
обличчям до козацького живота, похлопала по попі.
– Я голодний, – сказав Маркіян. – Їсти хочу.
– Ото й добре! – сказала Хвеська.
Картопля добряче ж таки просмажилася та й чекала – хто ж її
з’їсть.
(c) Олександра Шелковенко, Українська патріотка
8 лютого 2010
Національний цикл 1. Жаби (Оповідання-застереження)
П’ятниця, 17:27
Марта Бондар прийняла замовлення на кінґ-чісбургер та порцію
смаженої картоплі і повісила трубку. Клієнт мав підійти за 15 хвилин.
Марта передала замовлення на кухню і повернулася до прилавку.
Клієнтів поки що не було. Але то нічого – увечері, мабуть,
набіжуть. А покищо можна трохи ся розслабити.
Їхній ДакДональдс знаходився у самому центі містечка, напроти
залізничного вокзалу. Модерна двоповерхова будівля з’явилася три роки
тому. У ДакДональдсі завжди було гарно, чисто – навіть у туалетах, де,
до речі, завжди було мило та гаряча вода, не кажучи вже за папір. А
вікна у ДакДональдсі були великі, прозорі – без жодного натяку на
пилюку. А їжа… завжди смачна, та й пахне так привабливо. Та й хай
там хто хоче каже, що вона “нездорова” чи “штучна”. Хай кажуть. Вона,
Марта, знає, де правда. Та й усі знають, хто хоча б раз тут їв!
Вона, Марта, була така горда, що тут працює. Спочатку її не хотіли
брати, але вона перейшла всі конкурси, склала іспити на Ай-Ку, та ще й
тест з англійської! То як хочеш, то пройдеш. У тому й є ріжниця поміж
сильним та слабким: сильний знає, що хоче, та й йде до того.
Тепер Марта – офіціантка. Окрім зарплатні, в неї ще гарна робоча
форма, та знижки на всі дакдональдсівські страви!
П’ятниця, 17:42
Клієнт ще не з’явився. То не є біда – думала Марта – адже клієнт
завжди має рацію. Наша головна задача – задовольнити його, зробити
щасливим… щоб він ще приходив до нас, ще купував!
Замість “телефонного” клієнта з’явився вуйко Орест, пенсіонер і
громадський діяч. Коблюченко Орест Миколайович був членом крайового
проводу Конгресу Українських Націоналістів. До ДакДональдсу він
заходив з патріотичних міркувань.
– Встидайся, Мартусю! – почав від прямо від порогу. – Не гідно
Українській дівці такей-то робити. То є чужинське!
Він мав на увазі її роботу.
– Але ж ДакДональдс несе людям світло і радість! То є добробут
мого краю, та й навіть усієї нашої України! – заперечила Марта.
– То є ганьба ганебна! – не погодився вуйко Орест. – Ото є наруга
над тіньми забутих предків, над голосом козацького роду і крові! То
дівка не мусить працювати на чужинця, продавати Українцям несвою їжу!
Згадай хоча б нашого національного пророка, славетного Кобзаря!..
– І чужому си навчайте і свого не си цурайте! – миттєво відповіла
Марта.
– Ой, тєжко є з вами, з молодими! Вивчили вас на свою голову, а
козацького духу не дали! То й полетіли ви на американське, як оті
мухи! Добре що вже хоч не на московське!
– А ви сідайте, вуйко Оресту, поїште! – запросила Марта. – Я для
вас сьогодні промоушн зроблю – все буде задурна! Хоч біг-гембургер,
хоч чікен-селед… Ви тільки їште!
– Тьху! – образився вуйко Орест. – Та я отуво й до рота не візьму!
Та я…
Грім перервав його розмову. Раптом, зовсім неочікуваний, не вулиці
розпочався дощ. Та не просто літній веселий дощик, а справжнісенька
злива!
– Знаєте що, вуйко Оресте, – лагідно сказала Марта. – Чекайте вже
тут. Не хочете, не їште, але хоч під дощем не мокніть.
– Та, видко ж, доведеться… – погодився той. – А де ж в вас тут,
дівко, туалет.
– Чоловічий – ось там, – охоче вказала Марта. Клієнт – завжди
поперед усе, навіть коли він дифікулт.
П’ятниця, 18:34
Дощ не переставав. Вуйко Орест вже повернувся з туалету. Сидячи
біля вікна, він читав газету “Національний шлях”, що він її дістав з
кишені. Марта ледь вмовила його взяти безкоштовну каву.
Двері відчинилися, і до ДакДональдса увійшов молодий хлоп з
новеньким ровером.
– То це ви замовляли кінґ-чізбургер? – зраділа була Марта.
– Ні, не я, – сказав хлопець. Вода текла з нього на підлогу. – Я
ото, тільки від дощу хочу сховатися.
– То ласкаво просимо! Хочете щось?
– То не відмовлюся. Дайте, будь ласка, дабл-біф, стравбері-кейк та
смол-коук. Шчо ж ще?… – він задумався.
– А ви, видко, зі Львова, – здогадалася Марта. – Бо ви кажете
“шчо” замість “шо”.
– То правду ви кажете. Я, взагалі, сам по собі, студент. Але ж
тепер на вакаціях, тому подорожую містами і селами рідного краю.
– А де ж ви си вчите? – спитала Марта.
– В Університеті лісової промисловості, – гордо відповів студент.
П’ятниця, 19:00
Аж тоді підійшов замовник.
– Вибачте, – сказав він. – Я знаю, що запізнився. Але ж машина
зламалася, а тут ще й дощ…
– То нічого, – запевнила Марта. – А де ж машину залишили?
– Та у полі… Я ж тоді до вас дзвонив з мобільника. А як
подзвонив, так вона й зламалася. Ну я, спершу, думав відрехтувати. А
тут ще оцей дощ. Та й в мобільника сіли батарейки… То й я пішов вже
пішки – точніше, побіг.
Був він років сорока, виглядав молодо та підтягнуто. Марта,
навіть, замилувалася. На чоловікові були білі шорти та футболка із
написом “Києво-Могилянська Академія”.
– Перепрошую, пан є з Могилянки? – спитав студент.
– Саме так, мій юний друже. Професор Києво-Могилянської Академії
Панас Лаврінович Бойко-Власишин.
– А який в вас науковий профіль? – поцікавилася Марта.
– Я – з кафедри українознавства. Може ви десь чули про професора
Борщевського?
– Ви знаєте самого Борщевського?! – аж підскочив судент. – Це ж –
світило світової та вітчизняної науки, великий геній сьогодення,
Айнштайн українознавства!
– Я його улюблений учень, – скромно сказав Панас Лаврінович.
– Агій на біду! – вигукнув вуйко Орест. – О, як низько ми пали!
Навіть інтелектуальна еліта Української Нації замовляє неукраїнські
страви у чужинському ДакДональдсі!
– А я ось не бачу тут нічого злого, – знано сказав професор. – То
є міжнародний обмін знаннями. А як же ж ви хочете увійти до НАТО та
Євросоюзу, як не знаєте чужинця та його звички. Чужинці, пане Оресте,
теж люди, є серед них і добрі…
– Звідки ж ви знаєте, хто я такий є? – здивувався пан Орест.
– Та хто ж ва не знає? Я перед усіма студентами читав вашу статтю
“Слава Нації та Повстанський здобуток”. Дуже мудро ви пишете!
– Та де там, – засоромився пан Орест.
П’ятниця, 20:15
Дощ тільки зростав.
– Взагалі ми сьогодні цілодобово працюємо, – зауважила Марта. – Як
треба, то можна залишитися й до ранку.
– То є дуже знано, – зрадів професор. Інші погодилися.
Марта поставила на стіл каву та купу книжок. Навіть вуйко Орест не
відмовився від вегетаріанського сендвічу ДакДональдс. Він заглибився у
томик Дмитра Донцова.
– А чи є в вас щось наукове? – спитав професор.
– Та ось! – Марта дістала з полички товсту книжку з теорії
електричних ланцюгів.
– Дякую, – зрадів Бойко-Власишин і поринув у читання.
Щодо студенту, він завзято ковтав “Сьомгу” Софійки Андрухович.
П’ятниця, 23:55
Грім гримів. Великі блискавки били направо й наліво. Страшно було
й подумати визти на двір.
Кухарі – Митко та Юрко – вийшли з кухні та сіли біля всіх, бо все
одно ж ніхто тепер нічого не замовляє.
Раптом світло згасло.
– Це у цілому містечку, – сказав вуйко Орест, дивлячись у вікно.
Темрява була непроглядною. Вона лякала.
Поза шум дощу, людям почулося, що хтось шкрябає у скло.
– То не є людина, – глухо сказав вуйко Орест.
– А хто ж то є? – спитав кухар Митко.
Всі замовкли. Стало якось незручно. За вікнами, у темряві, бив
дощ. Дивний звук припинився.
– Треба зачинити двері, – раптово сказав професор Бойко-Власишин.
– А якщо ж прийдуть клієнти? – спитала Марта.
– Не прийдуть, – коротко сказав він.
Інші з жахом подивилися на нього.
– Ви знаєте щось таке, чого не знаємо ми, – радше затвердив, ніж
запитав студент.
– На те я й науковець, – коротко сказав професор.
– Зачекайте! – раптом сказала Марта. – В нас тут є аварійне
джерело струму. У пивниці є акумулятор. Треба лише його увімкнути!
Студент скрутив з ровера електричну фару.
– Ходімо, я вам буду світити, – запропонував він.
Вони йшли сходами. Фара світила слабко, і Марта ледь розрізняла
сходинки під ногами. Вона міцно тримала студента під руку. Під вологою
після дощу тканиною сорочки вона відчувала сталеві молодецькі м’язи.
– Ви спортсмен? – спитала вона.
– Так, колишній пластун. Як бува їхали на таборівки, завжди брав
перші місця з волейболу.
Біля нього було якось надійно, й навіть вже не страшно.
Вони довго шукали потрібну кнопку. Пульт містився у вузькому
закутку. Щоб якось туди пролізти вони мали притулитися одне до одного.
Хлопець важко дихав. Обгорнуте у гарну дакдональдсівську уніформу,
молоде дівоче тіло не давало йому спокою. Але він пригадав наказ друга
коменданта зі свого колишнього куреню: спершу думай про громадське, а
вже потім – про особисте. Хлопець ще раз важко зітхнув і втримався,
щоб не обійняти Марту, не пригорнути ще ближче до себе, не вкрити
гарячими молодецькими поцілунками.
“Який чемний хлопець” – захоплено подумала Марта.
Вона потягнула за якийсь важіль – і ДакДональдс сповнився яскравим
електричним світлом.
Марта та студент поспішили на поверхню. Друзі вже чекали на них.
Вони були перелякані.
– Де ж ви зникли? – схвильовано питав вуйко Орест.
– Та там система складна, – пояснив студент. – Навіть у нашому
університеті такому не вчать.
Зі світлом стало якось спокійніше. Проте, містечко й далі потопало
у темряві.
Злива не зупинялася.
Субота, 00:30
Раптом пролунав крик. Дикий, майже нелюдський крик жаху. Потім
донісся якийсь незрозумілий звук, схожий на гучне чавкання.
Потім ще один крик – вже іншої людини. І так далі.
Друзі визирнули у вікно. По привокзальній площі біг немолодий вже
чоловік у довгих сімейних трусах. Видко було, що він тільки-но
вистрибнув з ліжка. За ним неслася гігантська огидна жаба.
– Рятуйте, людоньки добрі! – кричав чоловік. – На нас напали
дивовижні, невідомі науці потвори! Вони вийшли з нашого ставка,
заполонили містечко і почали нас усіх їсти! Негайно повідомте Верховну
Раду, Кабінет міністрів та Секретаріат Президе…
Він не договорив. Жаба наздогнала його і з’їла.
Субота, 0:32
– Треба зачинити двері, – наказав професор Бойко-Власишин.
– Ой, забула! – пригадала Марта. Вона дістала з кишені величезний
ключ і вставила його до замка. – Наразі зроблю!
– Тепер ми у безпеці, – зітхнув вуйко Орест.
– Ген, ходімо рятувати містечко! – запропонував студент.
– Пізно, – зауважив професор.
Крики зтихли. Запанувала зловісна тиша.
Субота, 0:49
Жаби почали збиратися навколо ДакДональдса. Великі та потворні,
вони жадібно облизувалися. Але не наближалися.
– Вони бояться світла, – здогадався професор.
Субота, 1:00
– На скільки ще вистачить акумулятору? – спитав студент.
– Не знаю… – Марта кусала губи. Вона справді не знала.
– Минулого разу його стало години на три, – пригадали кухарі Митко
та Юрко.
– Коли це, минулого разу? – спитала Марта. – Щось не пригадую…
– Тебе тоді викликали до Тернополя на супер-апґрейд-трейнінґ
левел-ту з підвищення кваліфікації…
– Я бачу, ви є до науки, – схвалив студент. Він подивився на неї
захопленими очима. У цьому погляді проглядала шана і… ще щось. І від
цього “чогось” Мартусі стало тепло і радісно. Ніби й не було навколо
тієї страшної ночі із дощем і жабами…
– Наука є світло для Нації, – зауважив вуйко Орест.
– Отут вже не можу не погодитись, – сказав викладач
Києво-Могилянської Академії.
Субота, 1:22
– Один плюс три дорівнює чотирьом… – тихо сказав вчений. – Якщо
ж відняти 22 хвилини… а потім ще 65 хвилин…
– Шчо ви рахуєте? – зацікавлено спитався студент. Навіть на
вакаціях, він тягнувся до знань.
– Скільки часу нам залишилося… – відповів науковець.
– До якого моменту? – спитала Марта.
– Поки не сяде акумулятор.
Всі, окрім професора, затремтіли.
Жаби заоблизувалися швидше – ніби зрозуміли, про що кажуть люди.
Субота, 1:25
– Треба зорганізувати оборону, – запропонувала Марта.
– Слушна ідея, – зрадів студент. Він знов подивився на Марту якось
по-особливому… ніжно…
– Треба скласти бойовий плян, щоб ніякісенькі кляті вороженьки не
зуміли нас побороти у мілітарійних змаганнях, – зауважив вуйко Орест.
Всі подивилися на вченого.
Бойко-Власишин заговорив:
– Треба ся підняти на другий поверх та ся там забарикадувати…
– Чому на другий? – поцікавилася Марта.
– Бо скоро почнеться повінь…
– Повінь?!?! – злякано закричали всі.
– Так… Я приблизно підрахував кількість опадів, додав до глибини
місцевого ставка і порівняв із висотою цього ДакДональдса над рівнем
світового океану…
– І які є висновки??? – водночас спитали всі.
– Другий поверх має ся залишити сухим, – сказав професор.
– Повінь? – іронійно перепитав вуйко Орест. – Та де там! Я тут усе
життя прожив, а повоні не бачив!
– То подивіться у вікно, – вимовив вчений, ледь приховуючи
хвилювання.
Вода справді піднімалася. Вже затопило більшу частину містечка.
Навіть залізничний вокзал напроти ледь виступав над поверхнею. Жаби
щиро раділи.
“Добре, що ми на пагорбі!” – подумала Марта.
Субота, 1:45
– Треба будувати барикаду, – сказав Бойко-Власишин.
– Але з чого? – спитав вуйко Орест.
– Ну, хоча б з цих меблів…
– Але вони є прикручені до підлоги, – зауважили кухарі Митко і
Юрко.
– Хочете, відламаю? – запропонував студент. Він оголив могутні
біцепси: – Еге ж! Не дурно я ходив до студентського клюбу культуризму
імені Івана Франка!
Він потягнув стілець. Гвинти заскрипіли й почали виходити з
підлоги.
– Стій! – закричала Марта. – Ну, будь ласочка, зупинися… Я не
можу… допустити цього…
– Але ж це природньо, – наполягав студент. – Нам же ж барикаду
будувати треба…
– Я не можу… – повторила вона. – То є власність компанії
ДакДональдс. То я ж мусю її захищати. То є питання емплоїз лойелті!
Студент привинтив стілець на місце.
– Вибач, – аж почервонів він. – Я не знав…
– Треба принести стільці з вокзалу! – здогадався вуйко Орест.
– Чудова ідея, – сказали Митко та Юрко.
– А як же ж жаби? – спитав науковець.
– Якщо вибігти швидко, то вони нас не впіймають. А як впіймають,
то не всіх. – запевнив студент. – Ну, хто йде зі мною?
Марта, Митко та Юрко визвалися добровольцями. Професор та вуйко
Орест залишилися вартувати ДакДональдс.
Субота, 1:47
– Вперед! – закричала група і кинулася у воду.
Вони попливли. Митко та Юрко трохи відстали і їх з’їли жаби.
Марта та студент допливли до затопленого вокзалу.
Набравши повітря, вони нирнули під воду і запливли до відкритого
вікна. Їхні тіла зустрілися. Студент обійняв Марту. Його могутні руки
почали знімати з неї уніформу.
“Обережно, це теж ДакДональдсівська проперті!” – подумала Марта.
Він прочитав її думки. Нічого не пірвав, і все склав убік.
Субота, 1:49
Намагаючись не випустити повітря з рота, студент поцілував Марту у
губи… потім – у перса… а потім, зробив щось… неможливе, але таке
приємне, що Марта ледь не застогнала.
Марта не була вже такою порєдною. Колись в неї вже був наречений,
і вони робили всілякі речі. Але він голосував за Януковича і не
поступався старшим людям у маршрутці, тому вона його залишила. Та
ніколи ж він не пестив її так, як отой хлоп з міста.
“Студент… – захоплено думала Марта. – Зразу ж видко вчену
людину. Такою є тепер наша молода національна інтелігенція…”
Напестивши доста, студент взяв її за олі сідниці і увійшов прутнем
до мокрої від води і насолоди розкішниці…
Вони покохалися під водою, у залі очікування. Насолоджувалися,
поки вистачало повітря. А тоді отримали оргазм, одягнулися, позбирали
стільці і попливли назад. Дорогою обдурили жаб, яки не встигли їх
з’їсти.
Субота, 2:33
– Нарешті ж ви прийшли! – зрадів вуйко Орест.
– Жаби з’їли кухарів, – пожалівся студент.
– Обидвох – Митка та Юрка, – уточнила Марта.
– Та ми це вже знаємо, – відмахнулися друзі, – Бачили у вікно…
Стільців як раз вистачило на барикаду. Захисники ДакДональдсу
піднялися на другий поверх і засипали ними сходи.
Субота, 2:48
– Але ж туалет – на першому! – схвильовано зауважив вуйко Орест.
– Є й на другому, – відказала Марта. – Але я десь загубила ключи.
– Де загубила?
– Здається, по-під прилавком…
– Я пішов шукати, – сказав націоналіст.
– А якщо нападуть жаби?
– Не гідно національно-культурному Українцю ся бояти чужинських
жабів! – відрізав він.
Переліз через барикаду, спустився на перший поверх і почав шукати
попід прилавком.
– Шляк би це трафив! – хвилювався він. – О де ж то є оті ключі?
Ой, лишенько лихеє!
Повінь посилилася. Вода видавила скляні двері і полилася
усередину.
– Рятуйтеся, вуйко Оресте!!! – закричали захисники ДакДональдсу. –
Обійдемося вже без того туалету!
– Ні, я їх бачу… ось вони! – патріот нирнув попід прилавок і
знов з’явився на поверхні, стискаючи у зубах завітні ключи. Він швидко
поплив до сходів, але зашпортався на барикаді.
У цей момент, на першому поверсі перегоріли жарівки. Жаби
скористалися цим і поспішили до ресторану. Вони вчепилися у вуйка
Ореста і почали їсти. Той встиг протягнути друзям ключи за мить до
того, як жадібні жаб’ячі губи поглотили КУНівця. Одна голодна жаба
спробувала перелізти через барикаду, але студент огрів її підручником
з квантової фізики.
Жаба впала. Професор українознавства підхопив книжку і дістав з
кишені мікроскоп.
– Так… так… – говорив він, дивлячись у прибор на частину
обкладинки, що була у безпосередньому контакті з монстром.
– Що ви бачите? – спитала Марта вченого.
Той задумався.
Субота, 2:55
– Неймовірно! – сказав він зі стриманістю науковця.
Друзі питливо подивилися на нього.
– З наукової точки зору, – почав вчений, – Ці чудовиська належать
до Bufonіdae, тобто, до сімейства безхвостих кляси земноводні. Це –
звичайнісенькі українські жаби, тільки…
– Тільки?.. – перепитали слухачи.
– Тільки дуже товсті! Ніби споживали якіся штучні ненасичені
транс-жири…
Вчений знов задумався.
– Де ж вони могли такого наїстися? – запитав студент.
Професор суворо обвів присутніх очима.
– У ДакДональдсі, – коротко вимовив він.
Марта відкрила рота. Студент також. (Щоб не гаяти часу –
поцілувалися, після чого повернулися до розмови).
– Я й самий би не повірив, – сказав вчений. – Але наука – він
вказав на мікроскоп і підручник – не дозволить збрехати…
– Але ж як вони могли сюди пролізти? – обурилася Марта. – Скільки
тут працюю, жодного щура не бачила, не те що жаби!
– А куди ви діваєте використану олію? – поцікавився вчений.
– Он до тої труби!
– А труба куди виходить?
– Не знаю… Мабуть… – вона здригнулася від страшної підозри. –
Невже… Невже у ставок?!
– Вочевидь, це так… – Тихо сказав вчений. – Забруднені
транс-жирами води потрапили до жаб’ячих шлунків. Жаби потовстіли,
збільшилися у розмірах – і напали на наших українців!
– Який жах! – студент схопився за серце.
Марті хотілося плакати:
– Невже це через мене?! Боже мій… Якби ж я знала, ніколи б цю
олію туди не вилила! Додому б краще принесла…
– То не є ваша вина, – заспокоїв вчений. – Новітні технології є
закономірними плодами наукового прогресу людства, але несуть у собі
загадки та таємниці. А інколи – й невідомі загрози!
Студент підняв руку.
– Можна? – спитав він по-університетськи.
– Кажіть, – дозволив професор.
– Мені здається, що ви знали це заздалегідь… Це правда?
– Ну, всього я, звісно, не міг знати… Але дещо…
– Як, як вам це вдалося?
– Рік тому Києво-Могилянська Академія запустила космічного
супутника Землі для всіляких етнографічних досліджень. Аналізуючи
результати, я помітив, що земноводна фауна вашого краю набирає
незвичайних розмірів. Водночас, стало видко, що рівень води у вашому
ставку весь час збільшується.
– А чому? – спитала Марта.
– Ми думали, через таяння арктичних льодовиків… Але тепер я знаю
страшну правду.
– Яку?
– Жаби потовстіли і займають більше місця. Відтоді, за знаменитим
законом Архімеда, відбувається витіснення води і її перелиття до
вулиць села…
– То ви приїхали сюди… – почала Марта.
– Щоб дослідити цей дивовижний феномен, – -закінчив професор.
Субота, 3:08
– Що ж нам тепер робити? – спитав студент.
– Любі друзі! – почав вчений. – Буду з вами відвертий: ймовірність
нашого порятунку наближається до 0,0371%. Я вже підрахував… Тому
треба якнайдорожче продати своє життя.
– Досить вже сумувати! – перервала Марта.
Вона дістала з холодильнику бак з кока-колою.
Друзі наповнили паперові келихи.
Випили мовчки.
Потім – ще і ще.
Марта взяла ключи, що їх героїчно наздобув вуйко Орест, і пішла
убік.
Субота, 3:19
Студент та професор залишилися наодинці.
– Пане професоре, – заговорив студент, не ховаючи хвилювання, – Ви
– мій науковий ідеал. Скажіть по правді, як вам вдалося досягнути
таких висот? У чому ваш секрет?
– Ніякої таємниці немає, – поважно відповів професор. – Усе життя
я дотримувався заповіту Пророка: і чужому навчайтеся, і свого не
цурайтеся. Ось так і вибився у люди.
Студент був у захваті.
– Якщо тільки я виберуся звідсіля у живому стані, обов’язково
повторю ваш науковий подвиг! – палко проговорив він.
Субота, 3:27
Марта повернулася і поклала ключи на стіл.
– Моя черга… – проговорив студент і пішов у необхідному
напрямку.
– Скільки залишилося до світанку? – спитала офіціантка.
– Зараз подив…
З туалету роздався крик. Потім – звуки боротьби. Потім – чавкання.
Друзі побігли туди.
На підлозі сиділа гігантська жаба. Перед нею лежав підручник з
квантової фізики – усе, що залишилося від студента.
– То знов моя провина! – сумно сказала Марта. – Я забула зачинити
вікно. Ось жаба туди і влізла.
Жаба кинулася на останніх захисників ДакДональдса.
Професор вхопив ключи і віддав Марті. Та зачинила двері на ключ. З
середини роздалося розлючене квакання. Жаба билася у двері, але
безрезультатно.
– Хай ся мучить! – жорстоко сказала Марта. – Двері імпортовані з
нашого Гед-офісу на Каліфорнії. То є американська якість…
Вони повернулися за стіл.
Субота, 3:34
За вікнами панувала непроглядна ніч. Тихо плескалася вода. Квакали
жаби.
– Марто… – сказав професор.
– Що?
– Я хочу вам дещо сказати…
– Ну то кажіть, не встидайтеся…
– Знаєте… Для нас, науковців, немає вищого щастя, аніж служити
Людству. Заради народного щастя відкриваємо ми нові закони природи,
винаходимо нові пристрої та технології. Саме для того спускаємося у
надра та летимо до далеких космічних зірок!
Марта уважно слухала.
– І тепер, перед смертю, я хотів би востаннє ощасливити наш
народ… Але з усіх українців залишилися лише ви… О дозвольте ж вас
задовольнити!
Вчений став перед Мартою на коліна і почав цілувати ноги. Потім
зняв з неї туфлі.
– Та холодно ж у ноги… – зауважила та.
– Я зігрію їх своїми поцілунками! О, яка це насолода, бути біля
ваших ніг!
Він цілував і цілував. Марта справді зігрілася.
Субота, 3:42
Вчений подивився на Марту знизу вверх. З його глибоких, вдумливих
очей лунало прохання.
– Дозвольте ж… зробити вам… кунілінгус…
“Знов якийсь науковий термін” – подумала Марта.
– А це як?..
– А ось так…
Професор Бойко-Власишин взявся до роботи.
Субота, 4:07
Жарівки згасли: видко, сів акумулятор.
Попри барикаду, жаби позалазили на другий поверх.
– Ся рятуйте! – сказав професор, звертаючись до Марти. Він побіг
на вперед, вдало відганяючи жаб мікроскопом. Але зашпортався, впав і
хутко зник у хижих пащах тварин.
Субота, 4:15
Марта залишилася сама. Вона приготувалася до найгіршого.
Заплющила очі… Завмерла… Але ніхто її не з’їв.
Субота, 5:04
Вона відкрила очі. За вікном піднімалося сонце. Жаби повтікали.
Марта взяла телефон і зателефонувала до Кабміну, до Верховної Ради
і особисто до Президента України. Усі пообіцяли приїхати – і Ющенко, і
Тимошенко, і Янукович, і навіть Литвин. А Єхануров навіть пообіцяв
підігнати свій бульдозер.
Субота, 15:00
Марту врятували.
…За кілька тижнів…
– Ну, далі ти знаєш… – сказала Марта.
– А що стало з жабами? – спитала Орися.
Вони сиділи у полтавській квартирі і пили мартіні. Орися тільки що
вилікувалася від отруєння після невдалої спроби долучитися до
СучУкрЛіту.
– Жаби загинули від серцево-судинних захворювань викликаних
споживанням транс-жирів, – розповіла Марта. – Всі-всі…
– Шкода… – сказала Орися. – Їх можна було б застосувати у
Міністерстві оборони… чи у міліції…
– Орисю, рідненька… – попрохала Марта. – Чи нема в тебе нема
зайвого тесту на вагітність?
– Отам, у шафі… Ціла скриня… Бери, скільки треба…
– Де?
– Та там, за презервативами…
– Якісь вони незвичайні…
– Це – розвідницькі, зі складу НАТО. Останній винахід американців.
Вони вказують не тільки на вагітність, а й на стать дитини…
– Звідки в тебе таке?
– Та від Дзвінки. Вона тепер – розвідниця з СБУ. У них з НАТО
спільні навчання…
– Файно… – Марта розглядала американський тест.
– Але ж він діє лише зранку, – застерегла Орися.
– Я почекаю.
…Наступного ранку…
Марта дивилася на тест. Одна половина стала рожевою, інша –
ярко-синьою.
Значить, близнюки, хлопець і дівчина…
Хто є їхній батько – професор чи студент? Чи обидва?
Яка різниця! Головне, що це був вчений…
– І ви теж будете науковцями, – думала Марта. – Я наріку вас Ікс
та Ігрек, як у романі Олеся Бердника. Ви – майбутня вітчизняної науки.
Заради козацького минулого, ви полетите у космос, аж на самий його
край. Ви зустрінете марсіян та венеріянців. Ви відкриєте нові закони і
формули. Ви прокладете галактичні шляхи. Але навіть там, за мільярди
парсеків від рідного краю, ви не забудете дідівську хату, і садок
вишневий навколо, і Шевченків Заповіт…
Вона подивилася у синє небо.
(c) Олександра Шелковенко
10 лютого 2010
Національний цикл 2. Пісня про Рушник Національної Єдності
27 січня 2008 року у аеропорті міста Торонта, що на Канаді,
зібралися широкі кола української громади.
Прийшов голова Об’єднання українців Канади Mіchael Cheremyshyn. І
пані іrka Stovbur-Moore з Конгресу канадійських українок. А ще й
поважний пан Jaroslaw Szczedryckіj-Pawczuk – голова Клюбу
професійоналістів та бізнесовців. Та де там! Приїхав навіть видатний
політолог з українських студій на університеті – доктор-інжинер Taras
Bauer.
А ще й пан Петро Пляченко, засновник Української Карибської
фундації, разом із дружиною, пані Галею. А з ними – подруга сім’ї,
Гульнара Рахмонова, засновниця Всесвітнього комітету волжських татарів
(дехто зі старших людей такого не розумів – як ото чужинку сюди
запустили; але ж мовчали, бо мали дуже знану пошану до пана Петра).
Що особливо закликає радіти, так що посеред присутніми була наша
молодь. Oryska Chub, Ganka Dantsch та Igor Soloveyko – ватажки
Української молодіжної фундації.
Та й новоприбулі теж були. Ось Oleksandr Lіp’okhіn та Volodymyr
Halyavskyy, що приїхали рік тому. А тоді вивчили у громаді українську
і приймають активну участь у діяльності нашої общини.
І Tetyana Vovchenko, що завідує гуртком українського танцю – це
та, яка з Полтавщини. І мова в неї гарна – як у Наталки-Полтавки.
А хто то біжить? Та то ж львів’янин Andreі Chkrіabatchouk, що ще
за Союза – аж у 1990 – приїхав на літо до троюрідного вуйка, та й
зістався. То він який розпочав організацію національного життя серед
новоприбулих.
Усі-усі наші українці, що мешкали у Торонті та околицях, прибули
до аеропорту Пірсон.
Бо саме сьогодні, 27 січня, о 5 годині вечору мав надбути до
Канади Рушник Національної Єдності.
Посольство України в Канаді попередило: ” незалежно від навичок
вишивання, кожен бажаючий може долучитися до акції та зробити кілька
символічних стібків на загальнонаціональному полотні ”
Ось чому українці зі всіляких кутків міста так спішили на
урочистість!
Раптом усі розмови змовкли. Багажне відділення у літаці відкрилося
і шестеро ветеранів Національної дивізії “Галичина” у повній бойовій
формі знесли по трапу величезну скриню.
Посол України у Канаді дістав з кишені величезний золотий ключик у
формі правдивої козацької булави, відкрив замок, відсунув важку кришку
і…
Тиша стала гробовою. Старші пані попадали у обморок. Інші суворо
насупили брови. Посол схопився за серце.
У скрині було порожньо. Рушник зник!
Всім було зрозуміло, що це трагедія. “Що ж тепер буде з нашою
Україною? – думали усі. – Чи будуть тепер разом Схід та Захід? Адже
без цього рушника не мати Україні національної єдності!”
***
Аґент ФСБ Юрій Горін спостерігав за цією сценою з даху аеропорту.
“Ха-ха! – радісно шепотів він. – Ха-ха! Теперь вашей Хахляндіі кришка!
Распадьотєсь на удельниє княжества і на калєнях пріпалзьотє в
Крємль!”. Він знов дістав з кишені шифровку з центру, яка
підтверджувала: якщо операція закінчиться вдало, Великий Путін
присвоїть Горіну звання Героя Росії.
І шпигун радісно стискав у руках рюкзак “Ярмак” з вкраденим в
українців Рушником Національної Єдності.
“Ха-ха!” – повторював він. Це ж для нього не просто завдання. Це
ще й помста. В нього з бандерівцями свій рахунок. Багато років тому,
на Кубі, вони його надурили. Втекли з-під носа. Але тепер…
“Ета вам за Севастополь!” – радісно реготав Горін, стискаючи
рюкзак з Рушником.
***
Митко Полум’яний, курінних Харківського крайового відділення
Національного Альянсу, підбіг до літака, вихопив з кишені лупу і
схилився над скринею.
– Спізнився… – роздалося понад вухом.
– Дзвінко, це ти? – спитав Митко. Але він вже знав відповідь.
– Я вже дві хвилини, як на місці злочину, – сказала Дзвінка. –
Дивися, що я знайшла.
Вона показала здуту повітряну кульку. На скоклюженій гумці
проступав портрет Путіна.
– Злодій загубив це місці злочину, – пояснила Дзвінка. –
Значить…
– Значить, – здогадався Митко, – Рушник Національної Єдності
викрали московські шпигуни! Геніально, Дзвіночко! Не дурна ж ти
головна розвідниця СБУ! Але що ж нам тепер робити?
– Шукати, – пояснила Дзвінка.
Вони подивилися навколо. На підстриженій траві летовища ясно
відбився слід кірзових чоботів.
– Вперед! – водночас закричали друзі.
***
Горін зрозумів, що справи погані. У бінокль він чітко бачив
Дзвінку Донцову – внучату племінницю знаменитого націоналіста і
провідну українську шпигунку – і якогось незнайомого парубка, що бігли
до його схованки.
Горін схопився за рацію.
– Посольство Россійской Фєдєраціі? – схвильовано сказав він. – Мнє
главного начальніка ГРУ по Канадє! Срочна!
Він перевів дух.
– Таваріщ палковнік, ето я! Да, захватіл Рушнік… Нахажусь на
крише аеропорта. Срочно нєобходіма подмога!
– Нє тушуйся, – відповів голос. – Сєйчас будєт. Висилаю тєбє в
помощь таваріща капітана госбєзапаснасті Свєтлану Ніколаєвну Молотову.
Радіо захрипіло і замовкло.
Горін дістав товариш маузер і приготувався до миротворчої
операції.
У небі зашумів гелікоптер. З кабіни звісився великий російський
прапор. На лобовому шклі майорів напис: “НАШИ!!!” (то був пароль).
– Ех, пранєсло! – радісно зітхнув Горін.
Гелікоптер сів на дах.
– Бистрєє, – пролунав жіночий голос.
Товариш Молотова була молода і гарна у парадній уніформі ГРУ.
Горін закинув на борт Рушник і вліз самий. Вчасно!
Бо як раз у той самий момент на дах вибігли Дзвінка та Митко.
– Стій, московський кате! – закричав Митко.
– Ха-ха-ха-ха! – нахабно відповів Горін. – Опоздалі, укри! Нє
відать вам тєпєрь НАТО, как сваіх ушей!
Гелікоптер зник у канадійському небі.
***
– Що ж нам тепер робити? – розгубився Митко.
Дзвінка Донцова закрила руками обличчя. “Невже заплаче?” –
здивувався Митко. Але розвідниця не плакала, а думала.
– Ідея! – радісно закричала вона. – Нам треба відшукати червону
калину!
– Навіщо? – не зрозумів Митко.
– А ми ж тую червону калину піднімемо, – пояснила Дзвінка. – Тоді
Україна розвеселиться, і ми визволимо з московських кайдан Рушник
Національної Єдності.
– Але ж Рушник не є у кайданах… – зауважив Митко.
– Хоч, здається, не в кайданах, а все ж не на волі, – відрізала
Дзвінка.
– Але де ж ми знайдемо червону калину у Канаді?
– Ось, – Дзвінка дістала з кишені якусь книжицю.
На обкладинці було надруковано: “Український Народній Календар на
Канадчині – Ukraіnіan Natіonal Calendar іn Canada”.
– Ось дивись, Митко, що тут пишуть: “Найзнаніший калиновий форест
у місті Торонті ся локує на індіянській резервації біля Мовнт
Гендзом”. Ходімо!
***
Біля входу до резервації сиділи індіянці. Вони лили сльози.
– Що сталося? – спитали наші українці. – Хто вас образив?
Вождь вийшов наперед.
– Їх було двоє, – сказав він крізь сльози. – Білий мисливець та
його сквау. Вони вирубили усі наші священні калини, а потім ще й
відібрали в нас золоту виделку! Натомість, роздали оце…
Індіянці показали українцям червоні пашпорти із двоглавими
орликами.
– Пашпорти Російської Федерації! – здивувався Митко. – Але
навіщо?!
– Видко, плянують примусити канадійців до миру… – здогадалася
Дзвінка.
– Але ж це протиречить міжнародному праву!!! – обурився Митко.
До українців підбіг молодий парубок.
– На вас кличе пан шаман! – гукнув він.
Шаман був старий і мудрий. Біле пір’я прикрашало сиве волосся.
– Я ся назваю Орест Романів, – сказав він. – Мій прадід був
етнічний український іммігрант, який ся одружив з етнічною
індіянкою… Його за це виключили з Української Громади – не гідно,
кажуть, нашому українцеві такей-то робити! Не мусить хлоп си кохати з
чужинкою!
– Оце вони вже перестаралися, – зауважив Митко. – Адже навіть таке
авторитетне джерело національної інформації, як вебсайт Організації
Ураїнських Націоналістів зовсім не заперечує рівних прав для лояльних
не-українців, а тільки забороняє накладати з ними укупі! .
– …Але попри те, прадід виховав дідуся у дусі глибокого
українського патріотизму і щирої любві до Батьківщини. А дідусь-тата,
а татусь – мене. Козацькому роду нема переводу!
– То він дуже мудро зробив, – вихвалила Дзвінка Донцова.
– Тож відкрию я вам, блідообличні друзі, дідівський заповіт: У
ТОРОНТІ Є ЩЕ ОДНА ЧЕРВОНА КАЛИНА! То її прадід насаджував, тому вона
не є відомою широким колам української канадійської громадскості.
– Де вона, де?! – закричали українці.
– Ось вам мапа… Але будьте обережні: на тій околиці ся тепер
селять прибульці з Московщини!
– Дякуємо, вуйко шамане! – сказали розвідники.
Вони простилися з індіянцями.
– А що ж нам робити із дарунком чужинців? – спитали ті, вказуючи
на купу московинських пашпортів.
– То є злиї речі, – пояснив Митко, – Білі люди не мусили вам таке
давати. Зарийте їх у рідну землю, разом з томагавками війни.
– А найголовніше, ніколи не кохайтеся з москальками та москалями!
– порадила Донцова.
***
Горін та Свєтлана просувалися поміж хмарочесами Торонта.
– Харашо! – казав Горін. – І Рушнік пахітілі, і каліни вирубілі, і
даже паспорта раздалі.
– Таваріщ Путін будєт даволєн! – підхопила Свєтлана. – Можна уже
готовіться к міротворчєской апераціі по прінуждєнію к паряку і
паслушанію. Скора так називаємая Украіна паспадьотся на часті, нам уже
нікто нє памєшаєт!
– А вєдь распадьотся, как піть дать! – підтримав Горін. – Вєдь бєз
етага рушніка єй не удєржаться!
З-за рогу вийшли троє. На них були потерті джинси, футболки і
кєпкі.
– Наші, русскіє! Із Савка!!! – радісно закричали незнайомці.
– Кто ви? – суворо спитав Горін.
– Ми – русскаязичная абщіна Канади! – гордо сказали ті. – Работаєм
газєтнимі мальчікамі, па-канадальскі – пейпербої. Нас васпєл вєлікій
русскій пісатєль Юрій Кандратьєв !
– Кандратьєв? – перепитали гебісти. – Канечно, чіталі! І пра
“Пратівную Амєріку” чіталі. Любімиє кнігі!
– А ви давно із Рашкі? – спитали пейпербої.
– Із Рассіі-то? Да толька что…
– Ух ти! – зраділи ті. – Ну, братішкі, ми вам сейчас расталкуєм,
как тут жіть! Сваі сваіх всегда паддєржат.
– Первим дєлам купітє карту мєтро, – сказав один. – Всєго за 30
долларов прадам!
– А єщо с работай паможем, – сказав інший. – Тут рядам русская
фабріка, там люді нужни на чорную. Зарплата – 2 доллара в час.
Палавіну – мнє за наводку!
– А єслі квартіра нужна, – почав був третій.
Але Горін перервав:
– Ми нє на ПМЖ. Ми виполняєм сєкрєтноє заданіє таваріща Путіна.
Скажітє, далєко лі до пасольства Рассійскай Фєдєраціі?
– Ета в 20 кіламетрах, – сказали пейпербої. – Ви находітєсь в
русскаязичнам районє Норс Йорк. Чтоби папасть в пасольство РФ, слєдуєт
абагнуть Каліна-Парк, сєсть на сабвей і…
– Как ви сказалі? Каліна-Парк? – занепокоїлася Свєтлана.
– Он самий. Вона, за паваротам. Там посєрєдінє растьот дєрєво с
краснимі ягадамі: па-канадальскі – The Kalіna.
– Бєжим! – закричав Горін. – Нужна срубіть паслєднюю каліну, пока
да нєйо нє дабралісь хахли!
– Ей, а карта? А фабріка? А квартіра? – закричали пейпербої. – Как
же ви без нас?
– Послє пагаварім, – сказали гебісти, не перестаючи бігти.
***
Дзвінка Донцова та Митко Полум’яний наблизилися до останньої
калини Торонта.
– Усе гаразд, – казав Митко. – Зараз ми її підіймемо, Україну
розвеселимо і наші вороженьки згинуть, як роса на сонці.
– І тоді ми повернемо українкам та українцям Рушник нашої
Національної Єдності! – радісно докінчила Дзвінка.
– Как би нє так! – пролунав жорстокий голос.
Юрій Горін вийшов з-за куща. Він тримав у руці бензопилу “Дружба”.
– А ми вашу-то каліну і спілім! – зареготала Свєтлана Молотова і
вийшла з-поза іншого куща.
– Ні!!! Ні!!! Тільки не це!!! – закричали українці.
– Ага, іспугалісь? – зраділи гебісти.
Дзвінка озирнулася і зраділа: прямо напроти калини росла біла
береза.
– Тільки спробуйте! – закричала вона. – Ми тоді вашу березку
зламаємо!
Гебісти лякалися. Горін вимкнув бензопилу.
– Может, дагаварімся? – запропонувала Свєтлана.
– Можна, – погодилася Дзвінка. – Поверніть нашим українцям Рушник
Національної Єдності, визнайте гетьмана Мазепу, випустіть з тюрми
народів усі незаконно поневолені нації, а тоді вже розбудовуйте
московську національну державу на російських етнічних теренах! Отакі є
наші умови.
– Нємислімо! – обурилася Свєтлана. – Саглашайтєсь, лучше, на наші
требованія.
– І які ж у вас вимоги? – спитав Митко.
– Ва-первих – рукі за голаву, – почав Горін. – Ва-втарих,
аткажітєсь от націоналістічєскіх убєждєній і покайтєсь перед вєлікім
таваріщєм Путіним!
– Відмовитися від націоналістичних переконань?! – у свою чергу
обурилися патріоти. – Ніколи!
– Что же дєлать? – замислилася Свєтлана.
– Придумав! – закричав Митко. – Давайте влаштуємо якесь змагання.
Хто його виграє, той і переміг!
– Слушна ідея, – підтримала Дзвінка.
– Ідьот! – погодився Горін. – Толька чур нє махлєвать!
– А какое ж састязаніє? – спитала Свєтлана.
– Я собі думаю, – почала міркувати Дзвінка, – Що перемога має
належати справжньому чоловікові. Тобто такому, що вміє задовольнити
жінку…
– Прадалжай, – зацікавлено сказала Свєтлана.
– То хай наші чоловіки зроблять нам кунілінгус! – пояснила
Дзвінка. – Та з нас, що кінчить першою, отримає Рушник…
Свєтлана із сумнівом подивилася на Горіна: чи впорається? Мабуть,
ні. Де вже йому… “Нєєт! – подумала вона. – Нєєєтушкі. І апєрацию
правалім, і удавольствія нікакова. Таваріщ Путін нє адобріт!”
– Кунілінгус – ета тєпєрь нє модна, – сказала вона. – Давай,
лучше, сделаєм нашим мужикам мінєт. Каторая бистрєє справітся, та і
заваюєт Рушнік.
– Гаразд! – сказала Дзвінка.
Чоловіки покірно спустили штані.
***
– Ааааааахххххх, – простогнав Митко, випускаючи з себе потік білої
козацької сперми.
Свєтлана безнадійно подивилася на Горіна. “Ну же, ну! – подумала
вона. – Тєперь ілі нікагда!”
Але тому було ще далеко.
Що й казати! Сказалася слабка тактична виучка співробітників
російських спецслужб, їхня технічна відсталість на теренах
сексуялізації. Натомість, українські патріоти, виховані на заповіді
Пророка “Кохайтеся, чорнобриві!”, легко впоралися із поставленою
задачею.
Усвідомивши це, Свєтлана зло стиснула зуби.
– Аааааа! …..-муха! ….. мать! – закричав Горін, миттєво
переводячи це оповідання у категорію СучУкрЛіт і надаючи йому шанси на
публікацію .
– Ну, віддавайте наш Рушничок! – сказав Митко.
– Ха-ха-ха! – зло зареготав Горін. – І нє падумаєм! Наколка – друг
чєкіста!
– Ми ваш рушнік на часті парвьом і в зємлю закопаєм! – підхопила
Свєтлана. – А бєз нєго нє відать вам больше єдінай Украінскай Націі!
– Рано радієте! – попередила Дзвінка Донцова.
Міцним ударом ноги вона вибила з рук Горіна бензопилу “Дружба” і
закинула у кущі. Поки чекіст шукав інструмент, українці підбігли до
червоної калини і підняли її.
Прогримів грім і розпалися московські кайдани. З них вилетів
Рушник Національної Єдності Українського Народу і ліг до Дзвінчиного
кошика.
З-за хмари вийшло сонце. Гебісти почали зникати, як роса. Їхні
тіла розчинялися у повітрі.
– Ааааа, пожалєйтє нас, ми больше нє будєм!!! – закричали Горін та
Свєтлана.
– Точно не будете? – перепитала Дзвінка.
– Чєстнає путінскає.
– Ну, гаразд, пожаліємо вас цього разу, – доброзичливо сказав
Митко.
Зникання зупинилося. Чекісти знов матеріалізувалися.
– Спасіба вам, люді добриє, – сказали вони.
– То ж повертайтеся у свою Московщину і передайте свому Путіну та
всім його прислужникам наш козацький ультиматум. Хай і не думає більш
роззявати рота на наш український Рушник та не вирубує червоні калини
за вікном!
– Пєрєдадім! – щиро пообіцяли гебісти і побігли у бік московської
амбасади.
Розвеселилася Україна. Розвеселилася українсько-канадійська
діяспора. Завдяки Рушникові Національної Єдності Схід та Захід стали
разом, стало нас багато і нікому вже нас не подолати! Запанували ми у
своїй сторонці…
(c) Олександра Шелковенко
11 лютого 2010
Національний цикл 3. ЗВІР
(Наша Українська версія чужинського “Парку Юрського періоду”)
Пролог
Сидір Лаврівович Борщевський мав всі підстави бути задоволеним
своїм життям. Професор Києво-Могилянської Академії, найвидатніший
вчений Кафедри українознавства, він багато попрацював для рідної
науки. Все свідоме життя поклав він на вівтар Знань.
Життя – як річенька глибока! Скільки ж у ньому всякого траплялося!
Лише окремі вчені з Академії Наук знали, що сами він, Борщевський,
допомагав Патонові проектувати його знаменитий міст. Саме Сидір
Лаврінович підштовхнув Вернадського до його геніальних робіт.
Та й ідеї агронома Лисенка – теж знахідка професора. Лисенко їх
вкрав. Та не просто вкрав, а ще й перекривдив – том і сміявся з нього
цілий світ. Лисенко хотів виховувати жито за допомогою комуністичних
методів: не дивно, що нічого не вийшло! Адже Борщевський ясно
вказував: виховувати й загартовувати рослини треба відповідно до
Українських Національних Цінностей, до козацької спадщини, як навчали
діди-запорожці. Але не послухали сов’єти!
А хто тепер пригада, що задовго до Гагаріна, у далекому 1944,
етнограф Борщевський перше у світі побудував космічний корабель та
переправив його воякам УПА?! Але злеє гестапо пошкодило документацію.
Через те повстанці натиснули не на тий важіль і ракета полетіла у
відкритий Космос, до незнаних зірок, забравши з собою залізну сотню
друга Тараса Чупринюка. Може й тепер блукають наші Українці на чужині,
серед метеорів та інопланетних істот!
Розчарований, Борщевський передав залишки документації
Українському конструкторові Корольову – хай тішиться!
Старість – не радість! Стоячи на балконі пансіонату Карпатська
старовина, професор роздивлявся у мікроскоп зразки тутешньої фауни та
флори. Перед ним розкинув віти смерековий ліс. Свіжий вітерець
розвивав сиве волосся.
– Що це? – спитала аспірантка Марійка, зазираючи до мікроскопу.
Вона поїхала з професором, щоб у тиші лісовій, серед священних
Українських Карпат, закінчити свою кандидатську – “Творчість Діда
Панаса у етногенезі модерного Українця”. Ця сенсаційна робота мала
перегорнути сучасну науку…
Професор уважніше подивився до прибора.
На вологому після дощу шклі повзали невідомі клітини.
– Це не схоже на жоден відомий мені організм! – зауважила
аспірантка.
– Слушна думка, – погодився професор. – Яка дивна структура…
– Їсти сервовано! – закричав з їдальні молодий офіціант. – Прошу,
шановне панство!
– Потім розберемося, – сказав Борщевський.
– Правду ж Ви кажете! – погодилася Марійка.
Але після сніданку у науковців виявилися інші справи. Коли ж
увечері вони повернулися до мікроскопа, незнані клітини вже розбіглися
хто куди і на шклі залишилися лише відомі істоти…
2 + 2 = 4
Сидячи у автобусному кріслі, Дзвінка Донцова дивилася на Митка
Полум’яного, що він мирно дрімав, вклавши могутню голову на її плече.
Вона не могла збагнути, чому? Чому вона не може дивитися на нього
інакше, ніж на друга? Статний сміливий хлопець, гордість та краса
Національного Альянсу, розбив серце багатьох наших Українок. Але не
Дзвінки. Двадцятитрьохрічна полковниця СБУ бачила у Миткові лише
товариша, взірець Українського Націоналіста, а де не де – й палкого
коханця. Але… не більше.
Може зі мною щось не так? Чи я просто не така, як всі інші жінки?
Нестандартна? Загадкова?
Полковником вона стала цієї зими, після вдалого порятунку Рушника
Національної Єдності з рук московських агентів ФСБ. Тоді вони з Митком
врятували Україну. Схід та Захід залишилися разом – їх єднав Рушник.
Митка тоді обрали головою Харківського крайового проводу Альянсу.
Сам Міністр оборони Єхануров підписав його довічне звільнення від
строкової служби в Українському Війську. Еге ж! І так вже Митко
послужив Вітчизні, більше ніж десять… ні, сто призовників!
Та й ця поїздка – результат тодішнього подвигу. Адже сам Президент
України нагородив Дзвінку та Митка путівкою до Гуцульщини, до
пансіонату Карпатська старовина.
– Ми ще їдемо? – спитав Митко, який пробудився.
За вікнами височів непролазний ліс.
Президент пропонував їм модерний літак, що він спеціально для того
відібрав у Прем’єра, але Дзвінка та Митко відмовились. Вони хотіли
бути з народом, з Нацією!
Спочатку було цікаво. Старенький ЛАЗ був сповнений стареньких
гуцулів із топірцями та вівцями. Але чим вище у гори, тим безлюдніший
вій ставав. Зрештою, залишилися лише наші друзі… І водій. Він пильно
дивився на дорогу, вважаючи на кожен стовп, кожне дерево, кожну
незакриту яму…
Митко почав цілувати товаришку.
– Не тепер, – лагідно сказала вона. – Я ще не готова…
– Як не готова? – не зрозумів Націоналіст.
– Морально. Має бути енергійна близькість, Катарсіс Нірвани, як
ото навчали нас славетні діди – давні Арійці, що залишили Українському
Етносові Веди та Кана Сутру.
– Ну, якщо Арійці… – зрозумів Митко.
Але вона відчула, що хлопець є розчарований.
– Не сумуй…
Дзвінка поцілувала друга у палкі губи.
– Якось дивно… – сказала вона. – Жодної птахи навколо… Жодного
звіра… Навіть комахи притихли…
– Я вам одно скажу, – подав голос водій. – Кериня си насува на
землю грішну… Кериня…
І він загадково змовк.
Автобус загальмував біля пансіонату.
O2 + 4 H = 2 H2O
Щоранку вона приходила до пам’ятника Пророку і клала квіти. Потім
ставала на коліна і відкривала Кобзар. Читала уголос кілька сторінок.
Так робила вона вже багато років. Коли книга закінчувалася, вона
починала з початку.
Пам’ятник являв собою погруддя, що стояло на каміні, витягнутому
колись з печери Олекси Довбуша. Він містився на головній алеї
пансіонату Карпатська старовина. Інколи випадковий турист помічав
стару жінку, що стояла на колінах перед Тарасом. Тоді він вклонявся їй
і тихо йшов геть, щоб не завадити.
У мороз… і у літню спеку… і попід осіннім дощем… Щодня…
Багато років… Здорова чи хвора… Жодного разу не пропускала баба
Оксана цього ритуалу. Вже й на пам’ять знала вона Кобзар…
На совісті в неї було неспокійно. Чи простив її Пророк? Чи й далі
злоститься на неї за Зраду? Хто зна… Тільки Українка-Леся могла б
відповісти. Але де вона тепер?
Бабі Оксані було чого встидатися. Багато років тому була вона
бандерівкою, билася із німцями та сов’єтами за рідний край, за єдину
демократичну соборну націоналістичну державу.
Але 50 років тому… ні, 58… підводить стара пам’ять… вона
вийшла з лісу, припинила боротьбу. Треба ж було йти за Степаном
Бандерою, до Канади… а вона… Ні, важко й згадувати!
U = і * R
– Орися! – зраділа Дзвінка.
– Дзвінка! – закричала дівчина з фотоапаратом, блокнотом і
диктофоном.
– Хто то є? – спитав Митко.
– Та це ж Орися Загартчук, прославлена журналістка газети
“Національний шлях”, – відрекомендувала подружку Дзвінка.
– А ти, певно, є Митко полум’яний! – здогадалася Орися. – Твої
фота по усіх газетах були. Адже то ви зі Дзвінкою врятували Рушник
Національної Єдності від жадібних рук московських аґентів!
– Так,то є я!
– А ще… знайомтеся, – казала Орися. – Ото є наша гостя Masha
Romanova. Вона є головна представниця НАТО в Україні.
– Романова? Московитка? – з підозрою спитала Донцова.
– Oh, no! Ya ne from Moscow, – запевнила Masha. – Ya est’ Russіan
Amerіcan, from Washіngton. Moya mama – Tatyana Romanova, who ran from
SmerSH wіth James Bond. Ya prіehala pomoch vam postroіt’ demokratіyu!
– То мудре ж ти зробила! – сказав сивий чоловік у білому халаті та
окулярах. – Я сам ся назваю професор Борщевський з Києво-Могилянської
Академії. То як видатний науковець скажу – без вас нам ніяк.
– Професор! – зраділа Орися. – Я ж спеціально сюди приїхала, щоб
взяти в Вас інтерв’ю щодо Вашого винаходу!
– А що Ви винайшли? – спитала Дзвінка.
– Відомо, що Тарас Шевченко є Національним Пророком Українського
Етносу, – почала відповідати за нього Орися.
– Ту! – перервав Митко Полум’яний. – То це навіть діти знають!
– Зачекай, це ще не все! Так ось, професор Борщевський винайшов,
що Леся Українка та Іван Франко – теж Національні Пророки!
– Оце так так! – захоплено відповів Митко. – Ось що таке сучасна
наука!
– Тепер зі всіма цими комп’ютерами та принтерами наукове знання
зробило великий крок! – погодилася Орися. – Пане професор, то дасте
мені інтерв’ю? То ж є для Української газети “Національний Шлях”.
– О, знаю, знаю… – відгукнувся професор. – У науковому світі
ваша газета у великій шані! Ходімо, донечко!
Вчений і журналістка пішли до окремої кімнати.
– То Ви правда з Америки? – спитав Митко Полум’яний в Masha
Romanova.
– Yes! – сказала Masha.
– А що там американці думають про Українську Діяспору?
– Oh, Ukraіnskaya Dіaspora est’ ochen’ vazhnaya dlya kazhdogo
Amerіcan. Vse amerіkantsy ee znayut і lyubyat. Hey, guys! Let’s go to
lіvіngroom!
Митко пішов з Masha.
Дзвінка залишилася на самоті. Вона придивлялася до лісу: щось там
було не так. Але що?..
E = mc2
Інтерв’ю журналістки газети “Національний шлях” Орисі Загартчук з
видатним Українським професором Борщевським (Кафедра Українознавства,
Києво-Могилянська Академія)
Питання: Сидоре Лаврівовичу, у Ваших наукових публікаціях Ви
довели цілому людству, що не тільки Тарас Шевченко є Українським
Національним Пророком. Завдяки Вам, наука знає, що є Пророками ще й
Леся Українка та Іван Франко. Як Ви це винайшли?
Відповідь: Завдяки квантовому українознавству.
П: Поясніть нашим читачам, що то є за наукова дисципліна?
В: Відомо, що світло складається з маленьких часток – квантів. Це,
до речі, теж винахід Українця – Максима Планка. Він виміряв дистанцію
поміж квантами і назвав її “постійною Планка”. Вчені -неукраїнці
хотіли її позначити чужинською літерою “h”. Тоді Максим домалював до
цієї “h” рисочку, щоб нагадувало кам’яний хрест, що його ставили на
козацьких могилах. Такою вона й залишилася…
П: Але якщо повернутися до квантового українознавства…
В: Отже, світло складається з квантів. Але є звичайне світло, а є
світло Українського Націоналізму. Українське світло складається з
особливих Українських квантів. Спостерігаючи за ними у мікроскоп, я
помітив, що Іван Франко також є Національним Пророком, а Леся Українка
– Національною Пророчкою. Потім я провів лабораторні експерименти, що
довели: є пророками Коцюбинський, Нечуй-Левицький і Карпенко-Карий. У
цей момент проводжу дослідження щодо Панаса Мирного…
П: А які ще види українознавства існують?
В: Ой, багато, донечко! Окрім квантового є ще механічне
українознавство, механічне українознавство, українознавство плазми,
українознавство твердих тіл… Всього й не перерахуєш! Це ж як
націоналізм!
П: О, розкажіть, розкажіть!
В: Профани знають лише про два види націоналізму: інтегральний і
диференційний. Але ж є також націоналізм економічний, націоналізм
фізичний, націоналізм хімічний. Крім того, існує біологічний
націоналізм, який, у свою чергу, розподіляється на зоологічний
націоналізм і на націоналізм ботанічний.
П: А який з оцих всіх націоналізмів є найпопулярнішим?
В: Зоологічний націоналізм. Адже більшість з наших патріотів
полюбляють Українську природу й у всьому намагаються брати приклад з
рідної фауни.
П: Дякую, пане професоре, за цікаву бесіду!
S = 2 * pі * R
Дзвінка Донцова дивилася на ліс. Питливе око співробітниці СБУ
передчувало біду. З лабораторії вийшла асистентка професора
Борщевського Марійка. Дівчата привіталися.
– Останнім часом наші прибори фіксують аномальні явища. –
пожалілася Марійка. – Ультрафіолетове випромінення Священного Кобзаря
змінило частоту і амплітуду. Все вказує на те, що ми підішли до
чергової загадки природи…
– Треба нам зайнятися лесбійською формою кохання, – розміркувала
Дзвінка.
– Навіщо?
– Бо читачі вже питаються: “де подівся секс?” Не гідно ж їх
розчаровувати!
– Та скільки ж можна? – обурилася Марійка. – Я вже заради них
кохалася і з Петлюрою, і з Винниченко, і навіть з гетьманом
Скоропадським! Зовсім вже не лишається часу на наукову діяльність!
– Агій на біду! – перервала Дзвінка. – Хто ото чув, щоб
націоналісти відступали перед труднощами?! Хіба тому вчив нас Дмитро
Донцов?! Треба усе покласти на вівтар! Порівняй свою жертовність із
жертовністю Донцова: ти тільки з Петлюрою кохалася, а він сформулював
цілий інтегральний націоналізм! То кому з вас було важче? Якби Дмитро
Донцов був тут, поміж нас, невже б він відмовився зайнятися
лесбійським коханням заради Українських читачів та читачок?! Та
нізащо!
Марійка засоромилася своїх зауважень і почала роздягатись.
Дівчата вкрили одна одну гарячими поцілунками. Спочатку з голови
до ніг, а потім – навпаки.
– Тепер треба зайнятися кунілінгусом, – зауважила Дзвінка.
– А чому саме ним?
– А що нам ще робити у двох?
– Гаразд! А у якій послідовності?
– Водночас. Так буде швидше!
Марійка і Дзвінка зайняли позу 69 і приступили до праці.
12 + 31 = 43
Активіст Національного Альянсу Митко Полум’яний і представниця
НАТО Masha Romanova зачинили двері зсередини.
– Davay pіt’ Coca-Cola, – запропонувала американка.
Митко погодився.
Іноземний напій забулькотів у шклянці. націоналіст обережно підніс
його до губ.
– Drіnk! – сказала Masha. – That’s very good!
Митко хитався. Він нагадував собі козака Байду у турецькому
полоні. Але не гідно ж козакові відступати!
Митко ковтнув. Усе попливло перед очима.
З цього туману виринули гарячі губи Masha. Націоналіст поцілував
їх. А далі була буря, шторм. Митко відчував, як його гарячий
напружений прутень входить до вкритої світлим волоссям американської
розкішниці. “Як її не задовольню, так хоч читачів” – пронеслося у
голові…
(x + y)2 = x2 + 2 * x * y + y2
У двері нещадно стукали. Професор Борщевський у білому нічному
халаті відкрив. На порозі стояв Митко. Він був блідий. Чоло вкрилося
потом. Волосся стирчало дибом.
– Що сталося, – спитав науковець. – Третя ж година ночі…
– Професор… – ледь чутно сказав Митко. – Професор… Я…
порушив Закон Пророка.
– Що?! – професор змінився у обличчі. – Та як ти?!..
– Добре, заходь, – сказав він вже м’якше. – Сльозами горю не
допоможеш. Зізнавайся, що ти наробив…
Вони увійшли. Професор зачинив двері на три замки і сів у крісло.
Мито став перед ним на коліна.
– Я переступив Закон Пророка, – повторив він у сльозах. – Порушив
його Заповіт.
Зі стіни на нього дивилися портрети Петлюри та Бандери. Вони
засудливо хитали головами.
– Я… кохався з москалицею… З цією, Masha Romanova… Пророк же
ж забороняв нам кохатися з москалями!
Професор зітхнув.
– Бачиш, синку… – почав він. – У наші грішні часи багато хто
невірно розуміє слова Пророка. Деякі несовісні вчителі незнано їх
перекручують, бо не вчили Заповіт так, як треба. Сліпці! Славних
прадідів великих правнуки погані! Найбільше ж непорозумінь навколо
інтерпретації перших рядків священної сутри “Катерина”…
Професор взяв з полички Священний Кобзар і відкрив його де треба.
– Ось послухай, що заповів нам Пророк, – сказав вчений. Митко все
ще тремтів. – “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!” Пророк ясно
вказує, що заборона стосується лише тих, в кого чорні брови. А в тебе
вони русяві. “Та не з москалями!” – підкреслює Пророк. Він тут нічого
не каже про москалиць. Тобто усі Українки та Українці – навіть
чорнобриві – можуть ся любити з жінками-московитками Ти ж, синку, не з
чоловіком кохався, га?
– Ні, з москалицею…
– Бачиш, Пророк того не забороня… Далі, який сенс вкладав Тарас
Шевченко у слово “кохатися”? За його часів існувала лише одна форма
сексуяльної близькості – вагінальна. Орального чи анального сексу тоді
ще не винайшли. Отже, кохатися з москалями не можна лише чорнобривим
Українським жінкам, та й те тільки вагінально. Усі інші форми сексу
поміж Українцями та москалями дозволені!
Миткові стало легше. Він вдячно цілував священну книгу.
– Тепер найголовніше, – додав вчений. – Пророк, у великій своїй
любові до Нації, не наклада заборони просто так, без підстави. Він
пояснює, чому так зробив: “Бо москалі, чужі люди, роблять лихо з
вами”. Про яке ж лихо попереджує нас Пророк? Відповідь – у сутрі
“Катерина”: незапланована вагітність. За часів Тараса людство ще не
винайшло засобів контрацепції, отже і заборона здається абсолютною.
Але з тих часів наука зробила великий крок у перед. Відтепер треба
вимагати в москаля, щоб користувався презервативом – тоді він не
зробить Українцям ніякого лиха!
– Дякую, професоре, – вимовив парубок.
Вічі вченого загорілися раптом новою підозрою.
– А ти, часом… не накладав з нею укупі?
– Ні, професоре. Ми користувалися різними туалетами.
– Мудре ж ти зробив! Адже великий Український інтелектуал
Міхновсьий забороняє накладати укупі з ворогами Української Нації!
Якби влада наша була б справді Українською, провела б реформу
туалетів. Замість “Ч” і “Ж” (Чоловічих та Жіночих) запровадили б
туалети “У” і “Ч” – Українські та Чужинські. У перші б ходили рука об
руку Українки та Українці, а у другий – чужинки та чужинки. Тоді ніхто
б з Українців ніколи не наклав укупі з ворогами-чужинцями і
Міхновський би дуже зрадів, якби таке побачив.
Тільки, бач, не є Українською наша влада…
A2 + B2 = C2
Коли Марійка зі Дзвінкою закінчили кохатися, була вже глибока ніч.
Від лісу тягнувся холодний туман. По небі плив великий і круглий
місяць. Цього разу він здався дівчатам кривавим.
Раптом з-поза дерев вийшла незнана істота розміром з Кінг-Конга.
Істота нагадувала величезного ведмедя. В лапах у звіра була гігантська
балалайка. Задні лапи були взуті і лапті. Зрір жадібно заревів і
розчинив пащу, наближаючись до Українок.
– Слава Героям! – закричала Дзвінка Донцова.
– Нації слава! – підхопила аспірантка Марічка.
Істота злякалася і втекла у напрямку гір.
– Ген, вставайте! – закричали дівчата. – Вставайте всі!
– Що таке? – відгукнулися постояльці “Карпатської перлинки”, ся
висуваючи з вікон та дверей.
– Ми бачили незнаного звіра, що він хотів нас з’їсти! Лише палка
відданість козацькій традицій та національній ідеї врятували нас від
злої долі!
За десять хвилин усі Українки та Українці турбази (а також Masha
Romanova) зібралися біля пам’ятника Пророку. Заспівавши Заповіт, вони
сіли до праці.
– Звіра треба відшукати! – запропонував Митко Полум’яний з
Національного Альянсу. – Негайно!
– Особливо мене непокоїть ота балалайка, – зауважила журналістка
Орися. – Та й лапті також… Тут ся ховає якась таємниця…
– Та як же ж нам розшукати звіра, як навколо ліс і гори? – спитала
Дзвінка.
Всі подивилися на професора Борщевського: чи не знає наука якогось
методу?
Вчений замислився.
– Евріка! – закричав він раптом.
– Га? – спитали всі.
– Ви пам’ятаєте професора Києво-Могилянської Академії
Бойка-Власишина? – почав науковець. – То був мій найкращий учень.
Нещодавно він героїчно загинув, захищаючи рідну землю від
жаб-мутанток.
– То я вже чула про нього від Марти Бондар, що є моя колєжанка, –
зауважила журналістка Орися. – Вона тепер від нього вагітна і
висовуватиме дитину на підставі етнічних цінностей, щоб не
відрізнялася від тата.
– Професор Бойко-Власишин був знаний вчений, – продовжував
Борщевський. – Він не боявся застосовувати найсучасніші комп’ютерні
технології для вирішення наукових проблем.
Українки та Українці слухали уважно. Американка Masha теж.
– Одного разу він написав комп’ютерну програму мовою “Сі”.
– Що то а мова така? – підозріло спитав Митко.
– Це скорочення від слова “Січ”. То мова спілкування людини з
комп’ютером, що її винайшла Українська Діяспора Америки. А як у бідній
англійській абетці нема літери “ч”, то й кажуть вони “Сі” замість
“Січ”.
– Da, eto pravda. That’s true! – підтвердила Masha Romanova.
– Отже він написав комп’ютерну програму для пошуку снігової людини
Єтті.
– А нащо йому був отой Єтті? – не зрозуміла Дзвінка.
– Він висунув наукову теорію, за якою Єтті – то є продавній
Українець дотрипільської ери. З тих, що героїли на землі нашій,
боронили рідний край від мамонтів та чужинських неяндертальців!
Марійко, принеси програму!
– Зараз, професоре… – аспірантка дістала з кишені зошита і
вирвала звідти аркуш з текстом.
Усі прочитали:
/***************************************
*****
* Комп’ютерна програма *
* для пошуку продавніх Українців *
* (що їх ще назвають Єтті) *
* *
* Написав професор Бойко-Власишин *
* що він працює на Кафедрі Українознавства *
* Києво-Могилянської Академії * * *
*********************************************/
for (іnt і = 0; і ‹ kіlkіst_іstot; і++ )
{
іf (іstota[і]==Yettі)
{
cout‹‹”Єтті знайдено : “‹‹ іstota[і] ‹‹” ! Слава Нації
! \n”;
}
}
– Але хіба ж нам це допоможе? – спитав Митко. – Адже програма
шукає продавнього Українця, а не якусь там невідому істоту.
Усі замислились.
– В мене є рішення! – закричала раптом аспірантка. – Програму
треба пристосувати до нового завдання!
– Пристосувати? – спитав професор. – Але як?
– А отак!
Марійка взяла олівця і внесла необхідні зміни.
– Дивіться!
Присутні знов схилилися над аркушем.
/********************************************
* Комп’ютерна програма *
* для пошуку невідомої істоти *
* *
* Написав професор Бойко-Власишин *
* що він працював на Кафедрі Українознавства *
* Києво-Могилянської Академії *
* *
* Модернізувала аспірантка Марічка з тої ж Кафедри * * *
*********************************************/
for (іnt і = 0; і ‹ kіlkіst_іstot; і++ )
{
іf (іstota[і]==Neznana_іstota)
{
cout‹‹”Незнану істоту знайдено : “‹‹ іstota[і] ‹‹” !
Слава героям ! \n”;
}
}
– Геніально, – сказав професор. – Тепер залишилося лише знайти
комп’ютер і ввести цей код!
– А я бачила якийсь комп’ютер! – зауважила журналістка Орися. –
Він стояв у кабінеті начальника турбази.
– Ото правда, – погодився начальник. – А я ж про нього давно
забув…
Всі побігли до кабінету. Професор Борщевський увімкнув науковий
прилад і власноруч надрукував на екрані програму. Тоді натиснув на
кнопку.
Комп’ютер зашумів… За хвилину машина вивела на монітор питоме
зображення.
Істота була страхітна. Вона рухалася горами, з коренем вириваючи
тисячорічні смереки. Істота збивала балалайкою шишки з дерев і жадібно
клала до рота.
– іt’s a bear! – впізнала Masha Romanova – A Communіst Russіan
bear! Ya vіdela ego na kartіnkax v zhurnale “Newsweek”!
S = v * t
Розмову перервав шум гелікоптера.
– То не наш, то чужинський, – мудро зауважив професор Борщевський.
– Я чую то гуркоту гвинтів.
– Може то з Московщини? – сказала Марійка.
– Ото ми наразі перевіримо!
Митко і Дзвінка побігли до лісу. За хвилину повернулися з двома
полоненими.
– Старі “друзі”, – відрекомендувала Дзвінка. – Юрій Горін та
Свєтлана Молотова. Обидвоє є аґентами ворожої ФСБ.
– То це вони вкрали Рушник Національної Єдності! – зашуміли
Українці. – Вони повирубували усі червоні калини на Канадійщині!
– Да, ета ми, – зізналися чужинці.
– Ви ж обіцяли більш не робити Українській Нації ніяких
кривдоньок! – нагадала Дзвінка.
– А ми нє протів Украіни, – почала Свєтлана. – Ми протів…
– Малчі! – закричав Горін. – Ета гасударствєнная тайна Вєлікава
Путіна!
– Що??? – сказали Українці.
– Нічєво, – відповіла Свєтлана.
Націоналісти задумались.
– Тоді будемо вас тортурувати, – сказав, нарешті, Митко. Він
пошукав по ворожих кишенях і дістав портрети Путіна.
– Рахую до трьох! А як мовчатимете, розірву ото всяке на ваших
очах! Раз! Два!..
Свєтлана втратила свідомість.
– Скажу… Всьо скажу… – зімлів Горін. Слухайте… Всє знают,
что Вєлікій Путін во прємногой своєй мудрості повєлєл создать
гігантскіх чєловєкоподобних роботов для охрани граніц Святой Русі от
амєріканцев. Но он нє успєл воплотіть вєлікого рєшєнія. Прємудрий
Дмітрій Мєдвєдєв, намєстнік Путіна на Землє Русской, не смог до конца
пронікнуть в вєлікій замисєл Предшествєніка. Вмєсто чєловєкоподобного
робота, он создал гігантского Русского мєдвєдя і направіл єго защіщать
ісконна Русскій горад Цхінвалі от баєвіков КУН-Просвіта. Аднака,
услишав звукі грузінскіх войск, звєрь іспугался і убєжал. Он залєз в
Карпатскіє гори і засєл.
– Гаразд, – сказала Дзвінка. – А ви тут навіщо?
– Прємудрий Мєдвєдєв павєлєл паймать звєря і даставіть єго в
крємльовскіє подвали, чтоби судіть за дєзєртірство.
Всі задумались.
– А може порубати звіра козацькою шаблюкою? – запропонував Митко.
– Ні! – перервав професор. – То буде встид. Адже кожен етнічний
Українець мусить берегти рідну природу.
– Але ж отой ведмідь не є Український, – зауважила Орися
Загартчук. – Він перебіг до нас з чужої Московщини.
– Може він Українського походження, – припустила Марійка. –
Генетика – загадкова наука. Він же ж побіг не до Ленінських гір, а у
Священні Карпати. Ото мусить бути голос Української крові!
– Не мусимо його видавати чужинцям, – сказала Дзвінка. – Якщо він
втік від совітів, то засуджує московський імперіалізм!
– Вам же хуже, – зауважив Горін. – Он вам тут всє Карпати
разламаєт. Прєдал Мєдвєдєва – і радуєтся!
Усі злякалися.
– Професоре! – нагадала Марійка. – Пам’ятаєте незнані клітини, що
ми бачили у мікроскопі? Я тепер думаю, що вони відвалилися від
ведмедя.
– То правдоньку ж ти кажеш! – погодився вчений. – То є наукова
істина!
– Так ото, я на разі подумала: а що як вони залишили сліди? Якщо
покрутити мікроском та збільшити зображення, можна знайти відбитки.
– Слушна ідея! – зрадів Борщевський. – З тих відбитків ми
дізнаємося, куди поповзли клітини, знайдемо їх та й дізнаємося усе про
звіра!
За годину все було зроблено. Професор схилився над мікроскопом.
– Дивна річ, – сказав він. – Зі всього видно, що ведмідь
знаходиться у стані великого сексуального збудження. Ото ж все й
ламає!
– Треба його задовільнити! – сказав Митко. – Тоді він заспокоїться
і піде мирно трудитися на добробут Української економіки. Але як це
зробити?
– I know! – зненацька сказала Маша Romanova. – Etogo mozhno
dostignut’ by hand job! I wonna do it!
– Сєбя пагубіш! – прошипіла Свєтлана, що прийшла до тями.
– Не йди! – підтримали Українці. – То є дуже небезпечно! Ведмідь
може тебе розірвати!
– No problem, – сказала американська москалиця. – Narod moix
predkov guilty v etom crime! Eto est’ my duty ispravlyat’ ih oshibka!
– Але як ти туди полізеш? – спитав професор. – Адже на усі живі
тварини діє закон земного тяжіння!
До кімнати забігла баба Оксана і впала на коліна…
cos (alpha)2 + sin (alpha)2 = 1
– Грішна я, людоньки добрі! – закричала колишня бандерівка. – Як
була ще в УПА, отримала наказ від друга командира. Та й не виконала!
– А що за наказ? – по-журналістськи спитала Орися.
– Головний Екзекутив ОУН дав мені драбину. Я мусила її приставити
до Залізної Завіси та й втекти до Канади для посилення тамтешньої
бандерівської організації. А я того не зробила! Тепер щодня ходжу до
пам’ятника Пророкові та читаю святий Кобзар. Чи не простить мене
Українська Нація?
– А давно ти просиш Пророка? – спитав професор українознавства.
– З 1948 року…
Борщевський щось підрахував на калькуляторі.
– З наукової точки зору, цього досить, – повідомив він.
– Ой, дякую… – бабці стало легше. Ніби Говерла з голови впала. –
То та драбина у криївці. Як панночка з НАТИ хоче до звіра лізти, можу
принести.
– Геніально! – зраділа Дзвінка.
Ведмедя розшукали швидко.
– Ya poydu alone, – сказала Romanova. – Kak v staryi russkiy
skazka pro Mashen’ka and medved…
Вона підійшла до звіра і приставила драбину до ніг. Долізла до
кінця. Далі підстрибнула і зачіпилася за що треба. Ведмідь задоволено
застогнав. Masha взялася до роботи. Їй було важко. Але вона вміло
балансувала. Аби не впасти, доки діло не зроблено!
Українці схвильовано дивилися за подвигом. Від перемоги залежала
доля Карпат – перлину Українського П’ємонту. А значить – і цілої
Нації.
Знала це й Masha. Вона стиснула зуби, зібралася з силами і…
Бурхливий потік змив її і вдарив о дерево. Дівчина впала на
долину.
Післямова
– Вона втратила усю кров, – сказав професор Борщевський,
обслідував американку. – Потрібна негайна трансфузія. Добровольці є?
Усі Українці визвалися донорами.
Марійка не встигала переливати кров.
Нарешті дівчина відкрила очі.
– Слава Нації! – сказала вона.
– Ти вивчила українську? – здивувався Митко.
– В мене тепер українська кров! О, я чую її голос! А ще – голос
роду! Я бачу тіні забутих предків, і зелені луги й солов’їні гаї! Бачу
козацький степ та Трипільську культуру!
– То ти ж тепер етнічна Українка! – зрадів Митко. – Значить,
Masha, Пророк дозволяє нам кохатися!
– Дозволяє! Але не називай мене більше Masha. Відтепер я ся
називаю Роксоляна Романишин!
Вони пішли кохатися.
– А де ж ведмідь? – поцікавився вчений.
Він зв’язався по Інтернету з Києво-Могилянською Академією.
– Усе гаразд, – заспокоїв Борщевський за кілька хвилин. – Відтепер
то є наш Український звір. Працює волонтером на національній фабриці
етнічного Українського підприємця Порошенка. Місить шоколад і читає
Дмитра Донцова…
(c) Олександра Шелковенко
12 лютого 2010
Правда про жидiвсько-москальську мафiю
“Хрещена мати”
Правда про жидiвсько-москальську мафiю
Маша Пєтрова, хрещена мати москальсько-жидiвської мафiї, увiйшла
до нiчного «Бавовна-Клюбу». На нiй був чорний чоловiчий костюм i
капелюх. І нагруднiй кишенцi – бiленька хусточка. У нафарбованих губах
– гаванська сигара. Так вимагала мафiозна традицiя…
У Клюбi пригравала джаза. Напiвголi хлопцi танцювали на сценi. У
залi зiбралися мафiозi Києва. Он – “Голяндка” Сара Гольдман, що
стрiляє, не виймаючи рук з кишенiв. Он – “Щуриха” Лєна Зайцева, що
контролює контрабанду вiскi. А отам – елегантна Белла Шмальц, що вона
є власниця «Бавовна-Клюбу». Та й iншi, iншi… Уся
москальсько-жидiвська мафiя була тут!
Мафiйозi пили горiлку iз содовою i курили. Поруч сидiли елегантнi
хлопцi в облягаючих костюмчиках. Хлопцi кокетливо хiхiкали i стрiляли
очима.
– Хрещена мати, – почула Маша злiва. – В нас проблеми з Нюркой
Васiльєвой.
Говорила Естер Рабинович.
Маша уважно нахилила голову – мовляв, продовжуй.
– Вона знюхалася з дiвчатами Муркi Сiдоровой. Зрадила нашу Сiм’ю.
Що робити?
Маша провела долонею бiля свого горла.
Це значило – “закатати у бетон та й кинути до Київського
водосховища”.
Естер зрозумiла i вiдiйшла.
Маша сiла за стiл, замовила горiлки з содою. Що за часи? Не можна
нiкому вiрити… Бачить Бог, вона любила Нюрку. Як доньку. Як та могла
зрадити?
До залi влетiла граната. Усi поховалися пiд столи. Хлопцi вiзжали.
Мафiозi дiстали пiстолети.
Пiсля вибуху забiгли дiвки з автоматами, вiдкрили вогонь. Маша
висунулася з-пiд столу. “Паф-паф!”. “Паф-паф-паф!”. П’ятеро нападниць
впали мертвi. Решта втiкли.
Сара Гольдман повернула ногою одну з ворогинь:
– Циля Фiхтенгольц, – сказала вона. – З клану Муркi Сiдоровой.
“Все сходиться” – подумала Маша. Було сумно.
На сценi спiвав гарний хлопець. Слова рiзали серце:
“Поклич мене, любов,
У подорож кохання –
Я так давно живу
На островi чекання…”
Маша поманила його рукою. Той помiтив i злякався. Але Машi не
прийнято було вiдмовляти. Кокетливо посмiхаючись, спiвак пiдiйшов.
Маша вказала на стiлець бiля себе.
Той сiв.
– Пий, – сказала Маша.
Хлопець ковтнув горiлки з содою.
– Ти файно спiвав.
– Дяаакую, – хлопець загадково посмiхнувся.
– Як тебе звати?
– Ваася…
Тепер вже вiн грав з нею. Всi вони однаковi!
Але так хотiлося не бути самою цього вечора!
Вона поклала хлопцевi руку на колiно. Той почервонiв.
“Та шо ти цнотливого ламаєш?! – подумала Маша. – Давно ж вже не
дєвствєнiк! Та ще й мабуть не з однiєю кохався!”
Рука ковзнула вище. Хлопець страсно дихав.
– Ходiмо, – наказала Маша.
– Зараз… – хлопець подивився у дзеркальце, поправив зачiску i
встав.
Вони пiшли до окремої кiмнати. За роялем сидiла жiнка.
– Грай, Двойро! – сказала Маша. – Щоб не сталося – грай! І не
дивись на нас.
Двойра заграла Калiнку-Малiнку.
Маша посадила Васю на роял.
– Ой, не треба! Будь ласка, не треба! – почав вiн.
Маша дiстала пiстолет. Торкнулася дулом його губ. Хлопець замовк.
Маша збожеволiла. Зiрвала з нього футболку. Вкрила поцiлунками
чоловiчий торс. Тодi рванула за шорти – ґудзики вiдлетiли.
Вася залишився у самих трусиках.
– Знiмай, – наказала Маша. – Повiльно.
Вася пiдкорився.
Маша побачила напружений прутень. Гарний…
– Йди до мене, – сказала вона.
Хлопець нерiшучо пiдiйшов.
– Роздягни мене…
Вона виплюнула гаванську сигару на пiдлогу i розплющила ногою.
Хлопець роздягав її.
“А вiн вмiє бути з жiнками” – подумала Маша.
У Васi прокинулась страсть. Вiн ластився до Машi, цiлувався,
гладив.
“О, як це збуджує!” – думала мафiозi.
Тепер вони були зовсiм голi.
Маша сiла на рояль i розставила ноги.
– Зроби менi кунiлiнгус, – наказала вона.
Васю не треба було просити двiчi. Вiн покiрно став на колiна i
почав цiлувати розкiшницю.
Де ж подiлася його сором’язливiсть!
Маша заплющила очi i вiддалася чоловiчому язиковi.
О! Ооооооо!
Двойра дограла Канiнку-Малiнку i почала Хава Нагiлу.
Вася рухався у такт музицi.
“Це наче танок… – думала Маша у солодкому напiвснi – Тiльки
краще…”
Вона кiнчила.
– Одягайся! – сказала хлопцевi.
У цей час до кiмнати увiшли жiнки у масках. З пiстолетами.
– Геть звiдси! – сказали Двойрi.
Та пiдкорилася.
Маша стояла перед нападницями – як була, гола.
– Машо, менi дуже шкода це робити, – сказала головна i зняла
маску.
– Нюрко! Ти?…
– А ти думала, мене закатали у бетон? Е нi! Я пострiляла кiлерiв
та втiкла! Напад на ресторан – теж за моєю наводкою.
– Нюрко! Ти менi була як донька. Навiщо ти знюхалася з Сiдоровой?
– Так було треба, – зiтхнула Нюрка.
Їй i самiй було сумно.
– Бачить Бог, Маша, я любила тебе, наче власну мати. Але такi вже
закони нашої жидiвсько-москальської мафiї…
– Нюро… От чому всi люди, як люди, а ми мафiозимо та й
мафiозимо?
– Не будемо лукавити, Маша, – сказала Нюра. – Це тому, що ми не
українцi.
– Ой правдоньку ж святу ти кажеш! – погодилася Маша.
– В Українцiв – є мiцнi моральнi етнiчнi цiнностi. Вони не здатнi
на зле робити. Особливо галичани. Бо там люди ще й релiгiйнi! А в нас,
москалiв та жидiв, нiяких цiнностей немає. Тож i мусимо цiлий вiк
мафiозити.
Дiвчата розплакалися i обiйнялися. Та й iншi мафiозi заплакали. Та
й Вася заплакав.
– Важко нам, українофобським жидо-москалям… – сказала Маша крiзь
сльози. – Але що робити? Така є наша мафiозна доля! Стрiляй, Нюра!
Плача, Нюра вистрiлила. Маша впала мертвою.
– Такi уже бiжимо! – сказала крiзь маску одна з нападниць.
– Ти йдеш з нами! – наказала Нюрка Васi.
Накинула на голого хлопця дорогу шубку.
Збiгли пожежними сходами, сiли до автомобiлю. Лiмузин поїхав
нiчним Хрещатиком.
Нюра сховала пiстолет. Вона розкрила на Васi шубу i притягнула
хлопця до себе.
– Зроби менi love! – сказала мафiозi.
Хай секс розвiє тугу! Хай забуде у васiних обiймах Хрещену Мати…
У конкуруючому нiчному Клюбi на нах чекала Мурка Сiдорова.
– Бiда, – сказала вона. – Українцi визнали Степана Бандеру
нацiональним героєм.
– А що у тому злого? – не зрозумiла Нюра.
– Не знаю… Бачить Бог, не знаю. Але українськi нацiоналiсти
кажуть, що для нас, москалiв та жидiв, то має бути велике лихо! А вони
ж усi люди розумнi, знають що кажуть! Не дурна ж їх кличуть Надiєю
Бiлої Раси!
– Раз такi мудрi люди кажуть, то має бути правда, – погодилася
Нюра.
– Менi той Бандера теж не заважає, але Український Нацiоналiст
завжди каже правду. Тож дуже я пригнiчена новиною.
– Не сумуй! – сказав Вася. – Хочеш, я тобi зроблю кунiлiнгус?
– Ну хiба що…
Мiсяць вставав над Києвом. Вася робив кунiлiнгус, а
москальсько-жидiвська мафiя сумно пила горiлку iз содою…
(c) Олександра Шелковенко
16 лютого 2010
Шалена ніч
Палкі обійми… Гарячі поцілунки…
Два тіла готові злитися. Ще мить, і він увійде. Почнеться шалений
танок – танок кохання.
– Зачекай, – каже Галя. – Я зараз…
Вона встає з ліжка, відкрива сумочку.
– Що ти шукаєш?
– Вже знайшла.
Вона усміхається.
– Покажи, – каже Остап.
Галя розгинає пальці. На долоні – презерватив.
– Дивись, який гарний. Він тобі пасуватиме…
Галя бере остапів прутень. Стягає шкірку.
– Навіщо?.. – пита Остап.
– Що?
– Навіщо презерватив?
– Це – найнадійніший засіб проти вагітності та венеричних
захворювань.
– Ти ж казала що місячні – два дні тому…
– Календарний метод не є надійний.
– Та ну…
Остап цілує їй груди, живіт… Галя збуджується, але…
– А ЗПСШ?
– Що???
– Захворювання, що передаються статевим шляхом.
– Ти хвора?!!
– Ні. Я перевірялася. А ти?
– Я здоровий.
– Звідки ти знаєш?
– Ну, знаю.
– Перевірявся?
– А навіщо? Звідки б їм в мене бути?
Галя зітхнула.
– Я в тебе перша? – спитала.
– Ні…
– От бачиш? Ті інші дівчата могли…
– Облиш! Вони були порядні… І чисті…
– Я в тому не сумніваюся, – сказала Галя. – Порядні, чисті… Але
до ЗПСШ то немає жодного стосунку.
– Вони були чесні. Попередили б…
– Приблизно три чверті носіїв ЗПСШ не знають, що заразилися.
Остап злякано подивився на неї.
– Невже…
– Так, милий.
– Значить, може статися…
– Тобі варто перевіритись, – сказала Галя. – А поки що давай
застосуємо презерватив.
– Ой, не люблю я ці штуки…
– Це тому, що ти неправильно одягаєш. Заплющ очі!
Остап підкорився.
Відчув доторк до прутня… Ніжний… Солодкий…
– Аааах, – стогнав він.
Ніколи ще не було так добре.
– Ну от і все, – сказала Галя. – Він на тобі. Можемо кохатися.
Вона прив’язала хлопця до ліжка. Вкрила цілунками.
– Оооо!… – вирвалося в Остапа. – Як це приємно!!!!!
Прутень залишався напруженим.
– Розкішниця моя волога, наче ставочок лісовий, – сказала Галя. –
Скупай же ж у ньому свого коника!
Розкішниця торкнулася прутня. Той легко проскочив у середину.
Почався секс.
Хвиля насолоди накрила коханців. Два всесвіти злилися.
– Ооооо!!!!!!!!!!!!!!!!!! Ахххххххххххххххххххх!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Кохання панувало у ліжку.
Гумова шкіра презерватива єднала. Вона ніжно обіймала прутень,
приємно лускотала розкішницю.
– Ще!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!Щеееееееееееее!!!!!!!!!!!
Галя й Остап стогнали хором.
– АААААААААААААААААА!!!!!!!!!!!!! – неслося з вікна гуртожитку.
Інші студенти заплакали. “О! – думали вони – Як хотілося б і нам
пізнати таке Кохання!”
– Я кінчаю, – сказав Остап.
– Я теж… Ще разочок…..
Прутень уостаннє зайшов усередину.
Коханці заснули голі…….
З ранку Галя відв’язала Остапа.
– Це було так….. незвичайно…. – зізнався той. – Так…
добре…….
– Тепер ти й сам бачиш численні переваги використання
презерватива. Окрім запобігання ЗПСШ та небажаній вагітності,
презерватив допомагає чоловікові кінчити пізніше і дати більше
задоволення жінці… та й собі самому. Крім того, він відіграє важливу
гігієнічну ролю: сперма не накопичується у статевих шляхах жінки і її
не доводиться потім вимивати.
Галя вказала на презерватив зі спермою, що лежав на підлозі.
– Правдоньку ж святу ти кажеш! – погодився Остап. – Слухай… А в
тебе є ще один презерватив?..
– Звісно ж є! Кожна жінка, що дбає про своє здоров’я та здоров’я
партнера, завжди має при собі кілька презервативів. Особливо як йде на
здибанку.
Галя дістала новий презерватив і одягнула на коханого. Аж тоді
вони знов поринули у глибини сексу.
(c) Олександра Шелковенко
22 лютого 2010