КРИЛА
Поезії
КРИЛА
(Новорічна балада)
Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому — солі до бараболі,
кому — три снопи вітру в полі,
Кому — пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.
Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток — як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці — туга,
А в дядька в серці — тіні.
(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові, прости Господи, —
крила.)
Жінка голосила: «Люди як люди.
їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости Господи, — крила?!»
Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила
І, пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була не безкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому — сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові — не пощастить же
отак чоловікові! — крила.)
ПЕРО
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
Нам розтинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не дійдуть яничари
В облудній словоблудній грі.
Дні полохливі, і невтішні,
І лаконічні, точні дні,
І дні, мов глечики з Опішні,
Протяті шпагами вогнів,
І дні, яким нема відради,
І виноградні теплі дні,
Де тихо сплять старі досади,
Зіщулившись на самім дні.
Дні променисто легковажні,
Горбаті дні, мозільні дні,
І дні чеснот, і дні продажні,
Яким солона кров зрідні.
Перо — це наша чорна доля,
Все обійти і все знайти,
Аж поки в головах тополя
Не прошумить за два хрести.
БАЛАДА ЗОЛОТОЇ ЦИБУЛІ
Звичайна цибулина —
Зоря нужденних.
Пабло Неруда
Вона — золотощока богиня продажних ринків —
Маятником погойдується в гроні вінка,
Обнявши за шию горбату тітку Горпину.
Вона — заплетена німфа в зів’ялі коси подруг,
Обмацана мільйонами ласих очей,
Прагне збутися своєї золотавої цноти!
Вона — малесенька баня підземних церковок —
Дрижить за свою золоту віруючу душу
Перед язичницькою захланністю тупого ножа!
Почервоній — простягаючи за її золото
сміття своїх мідяків!
Вона вже чує, як мліють її золоті груди
В передчутті газових обіймів джиґуна Вогню.
Вона — королева краси сільських світанкових
базарів —
Принишкло сидить на гауптвахті солдатської кишені,
Невинна золота фея жорстокого Апетиту.
Вона — рідна сестра черствого житнього Хліба
І близнючка-сестриця біложупаниого Часнику,
Вона — золота граната у пашу студентського голоду,
Затята суперниця розвареної рохлі Картоплі,
Вірна подруга кухонної скромниці Солі,
Мала Жанна д’Арк на всіх англосаксів-мікробів,
Вона — ніжна Лаура якогось
кирпатого Петра Петрарки
З київського технічного училища на Подолі,
Захована у теплиці його саморобної валізки,
Чи вона — забута, занедбана Цибулина Попелюшка,
Що безіменно зітліє у шлунку якогось бонзи,
Вона, золота-золотісінька, не знає,
як їй судилось вмерти,
Чи судилось лягти їй святими білими німбами
На нерозгадану тайну пшеничної скибки,
Чи вона має крутити хула-хуп перед кривавим
Шашликом
На срібному тлі грузинського князя Шампура…
Починається золота агонія
передсмертного стриптиза:
Вона скидає свою золотаву шубку,
Вона скидає свій золотавий лискучий светр,
Вона скидає свою золотисту ніжну сукенку,
Вона скидає свою золотісіньку льолю-лушпинку
І, оголена, біла, плаче од зґвалтованої цноти,
Вона — золота Цибулинка з маминого городу,
Вона — золота Весталка з храму Таємниці Буття,
Зібгана в золотий кулачок переляку…
КОСАР І ВДОВА
Косар іде — свічки косить.
Каже: «Досить уже, досить!»
І косить свічки.
А йде вдова, чорним-чорна,
Свічки сіє, страх моторна,
Не роки — віки.
Косар свічки кладе в копи.
Обкосив вже пів-Європи.
Притомився. Став.
А свічки густі, як вруна,
А вдова безтямно юна,
Аж горить рукав…
ТРОЄ ЯБЛУК ЦИГАНОК
Коли юна вдова,
Як громом побита яблуня,
Наша вчителька перша
Фросина Федотівна Комашко
Ридала біля трьох своїх хлопців —
Шури, Володі і Толі,
Коли найгарніша учителька,
В яку ми були закохані
Первісною чистотою дитинства,
Коли вона всім сказала:
— Людоньки, Перемога! —
Коли вона першачків розіслала
Білими метеликами по селу,
Ми розбіглися по селу,
Як білі метелики,
У найчистіших своїх сорочках,
У яких нас війна помилувала.
Кожен з нас мав прийти до вдови
І сказати про Перемогу.
Так було вдів багато,
Що школярів не вистачило.
Мене аж в Підліс послали,
До старої баби Параски.
Я полем чимчикував
І боявся іти, аж ламався.
— Що їй сказати і як? —
Три похоронки на трьох синів
Дістала баба Параска
І кожного разу ридала,
Ледве небо на неї не впало
І не вбило її хмаровищем.
Ми, бувало, в садок, її лазили
І патрали груші і яблука
І боялись її синів-вушкодерників,
Що ловили нас, і хмолостали,
І за вуха підсмикували,
Щоб росли ми нівроку…
Тепер нікому, нікому, нікому!
Як одчинив я ту хвіртку,
Як через сад я знайомий пройшов!
Баба сиділа, картоплю перебирала.
Подивилась на мене, малого горобчика
В білій сорочці і з переляком в очах.
— Чого б то тебе принесло, дитино?
— Того, бабо, що вже Перемога
І до сільради кличуть на мітинг…—
Як сиділа баба, отак і сиділа.
Потім встала, пішла до льоху,
З фартуха обтрусивши росточки.
І не плакала, і не ридала,
Чого я боявся найбільше,
Тільки йшла, переламана втричі,
І переламаною повернулась —
Троє червоних яблук винесла
З того тьмотьменного льоху
І без слів мені в руки тицьнула
Троє червоних циганок,
Що палали під цвітом яблунь.
— Не піду я, дитино, нікуди,
А від хлопців, синок, це тобі…—
І в чоло мене поцілувала
Таж сухими, як горе, губами
Й до картоплі під цвітом всілася…
Йшов я полем, і двоє яблук
Пропікало мені кишені,
Третє яблуко ніс я в руках —
Обпікало мені воно руки.
Наче перше яблуко був Сергій-танкіст,
Що мене на коня підсаджував,
Наче друге яблуко був Василь-матрос,
Що давав поносить безкозирку,
А вже третє яблуко
був найменший, Влас,
З яким бігав я по городах
І який аж до Праги добіг,
Та не зміг повернутись додому…
Так пекли мене троє яблук,
Що я мчав як стріла до школи,
До Фросини Федотівни швидше.
— Ось вам баба передала
Троє яблук для ваших трьох:
Це Володі, це Шурі, це Толі…—
Так звільнився, аж я зітхнув,
Не пекли вже кишені і руки.
Пломенисті циганки жаріли,
Осявали весь клас, і всю школу,
І веселу в сльозах Фросину Федотівну
Із трьома її сиротами
Під багряним крилом Перемоги.
БАРВІНОК
Я пам’ятаю їх, барвінків, навесні.
Цвіли вони, синющі, навісні,
Такі блакитні, буйні, небоокі,
Такі безжальні і такі жорстокі.
Цвіли вони на всіх моїх могилах,
На всіх зелених, з вітром в чубі, схилах,
Де все моє родинне вічне древо
Гуло в землі крислате, коренево.
Були гробки чи проводи щорічні,
І скатерки, немов сніги у січні,
Так спрагло в небо бились голубами
Торкнути хмару, вишиту губами.
І люди йшли до тих, що вже лежали,
Що сто віків до нас косили й жали,
І крашанки гарячі та пекучі
Стріляли в небо, наче грім із тучі.
І грались діти. Всюди грались діти.
Гасали між гробками — де ж їх діти!
І мій Максим перевертався з ними,
З бешкетниками тими замашними.
Він з літачком з пропелером кленовим
Над дідовим хрестом зіперся новим
І приладнав пропелер до хреста,
В щілину вбивши фюзеляж з хвоста.
А потім знов, із сонцем вперемінку,
Перевертався в буйному барвінку,
Густому, синьоокому такому,
Немов же той на небі збив оскому.
Гудів пропелер. Ніс хреста із дідом
І скатертину з паскою й обідом,
Гудів кленовий, травнем захлинався,
Впивався вітром, сонцем обтирався.
Я дивувався — як він, дерев’яний,
Пропелер гордий, в силі полум’яний,
Тріщить, шаліє, не спиняє лету
Й несе, малий, весь цвинтар, як планету.
А діти все гасали по барвінку,
Казились, толочили без спочинку.
А що барвінок? Чи він мав казати,
Що й він колись по них гайне гасати?!
БАЛАДА ПРО ПЕРА
Перо сови мені на стіл упало,
І стрепенулось дико і зухвало,
І прошептало виклично: «Лови!
Бери й пиши — пиши пером сови!»
Я — жайвір по натурі. Не для мене
Перо совине, хитромудро вчене.
Ще цілий вік писать мені готове
Перо ясне, ранкове, жайворове.
Перо орла мені кинджалом впало,
Так стрепенулось синьо — чорно стало,
Так сила в ньому клекотала зла:
«Бери й пиши — шалій пером орла!»
Я — жайвір по натурі. Син калини.
Не втримаю в руці перо орлине,
Хоч так мені, буває, закортить
В орлині крила одягнути мить.
Аж тут перо упало солов’їне,
В нім — місяць в сонці,
все воно — промінне,
Всю душу воно вилюбить до дна —
Перо — екстаз, перо — самотина.
І здався я. Совине взяв. Орлине.
І жайворове взяв. І солов’їне.
І кожне з них вмочаю у Дніпро.
Яке ж це зараз у руці перо?
Чому ж тулю до серця всі ці пера?
Чому душа захланна, ненажера,
Хай в іншім — щедра,
тут же — хай напасть,
І жодне на виміну не віддасть?!
Чому їх сила завжди на заваді —
Й вони в душі взаємно перекляті,
Й коли гримить світів лихий огром,
Найбільш пишу німим своїм пером?!
ЗАЛІЗО
Як шалено росте залізо,
Лізе в танки, в ракети, в броню,
Лізе в тіло і в душу лізе.
Чим цей ріст його зупиню?!
Лізе в доповіді і в спічі
З нутровини, з ядра землі.
Став залізним я втричі аж вдвічі,
Ми, з заліза, залізні і злі.
Бо залізо залізло повсюди,
Людство глухне од скреготу зла.
На мої на залізні груди
Аж заточується бджола.
Я залізно зимую у літі,
Залізняк я села і зела.
Од заліза на лютій орбіті
Аж заточується Земля…
ТЕПЛІ ДЖИНСИ
У випускну і п’яну ніч
Йшли ніж на ніж і січ на січ
Як безголові
Ще тепла билась голова
Кущі питали Голо вам
У безголов’ї
Ще джинси теплими були
Коли їх з вбитого стягли
І одягли на себе
А Лаври бані золоті
А щит і меч у наготі
Дивились
Світився вбитий до небес
І наступив на Лавру пес
Завив на меч
Вони вже теплими були
Коли їх теплих загребли
В міліцію
Як ви могли як ви могли
Ще джинси теплими були
А ви на себе
За джинси вбити і в кущі
А потім пити на дощі
На теплім
А світ холодний як вино
А джинси змерзли б все одно
І задубіли б
Віки вбивали за любов
За золоту шалену кров
Тепер за джинси
Кого в тюрму Кого в труну
У що ж одягнемо вину
У теплі джинси
Кого в труну Кого в журбу
А в що ж одягнемо добу
У теплі джинси.
БАЛАДА ПРО ВУЗЛИКИ
Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний — приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний — грівся у Корупчихи
І виносив од леї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнюші —
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв’язував
І зав’язав їх навіки у пам’яті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов’язала…
БАЛАДА ПРО СТУПУ
Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,
Жила в епосі тітка Мартоха…
Епоха петлі зривала з дверей,
Жив в епосі дядько Варфоломей…
Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі
Впали на їхні розгупані плечі!
Вже десь аж на дні і не дивляться в очі
Мартошині трудодні, Варфоломеєві ночі.
Та внуків зростили. Вже правнуків ждуть.
Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.
Синиця на груди шибку взяла,
Допався і я до свойого села,
Усе розтрусив на великій дорозі,
Стою на святому на сивім порозі,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
Старенькі сидять і кутю товчуть.
В куті на ряднині, де сохнуть поліна,
Старі возсідають в чотири коліна.
Дивлюсь — то не ступа, а гільза німецька,
А в гільзі — пшениченька наша незлецька,
А роки-мороки даються взнаки,
І пріють старі у чотири руки!
А роки-мороки у прірву летять,
А в міді горять щирозлота кутя,
А роки порвали вже тисячу шлей,
І гупає в гільзу дядько Варфоломей,
І гупає в гільзу тітка Мартоха,
І дзвонить та гільза, як ціла епоха.
Гула. Гуркотіла. Пропала як мить.
Стовклася у ступі. Лиш пам’ять дзвенить.
БАЛАДА ПРО КОБЗАРЯ
ХВЕДОРА ХОЛОДНОГО
Ладів аж цілих штири він вживав:
Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.
Та й козачка на кобзі награвав
Ногами босими. Бувало, сяде босий
Та й пальці струнами —
бринь-бринь — перебира.
Не без нечистого були його прояви.
Його обліпить роєм дітвора,
А він над нею кобзою державить.
А так співать, бувало, не хотів,
Хіба проп’є до драної свитини
Все рам’я і в корчемному гурті
Голосить, братця, голосом дитини.
А що вже грав, то, знаєте, втинав
Отак, що й не пособить сила Божа, —
Про трьох братів, про Хмеля й Богуна,
Про людославне наше Запорожжя.
Було, як сяде, то й струна кипить,
Та як зашкряба, ридма як затужить,
То плачуть всі, а він і плаче, й кпить,
Бо з нього був гординя пишний дуже.
А мідяки в коновочку його,
Як той горох:
тр… тр… та в бідолахи
Був норов, вам скажу, як той вогонь,
Хоч був бідаха: кісточки та лахи…
Кого вже не возлюбить, то ні-ні,
Його й пани вдягали-пригощали,
Він все проп’є і знову в бур’яні
Сидить, як цвяшок, і життя печалить.
Гордяка був. Чи Бог, чи сатана
Побив його на тижні Великоднім.
А душу співом випивав до дна,
Пекельний був, тож нарекли Холодним…
ОСКАРЖЕННЯ ІВАНА ГОНТИ
…Вони ж його насамперед барзо привітали,
Через сім днів з його кожу по пояс здирали,
І голову облупили, сіллю насолили,
Потім йому, як чесному, назад положили…
Історична пісня
Многосте світу, тяжка і буденна,
Односте світу, метка й навіжена,
Дикосте світу, вертка й монотонна,
Лагодо світу з Божого лона!
Кинув на тебе я клич Святославів,
Вийшов на ви, заки день не поржавів,
Вийшов на ви, заки супрязь з добою
Десь в бойовищі двобою з собою.
Ненасить долі впокорилась мулом,
Та проростає майбутнє в минулім,
Вишаблює з піхов коріння цупкіші —
З лона непам’яті в пахолодь тиші.
Дню мій стоболісний дню чоріюгрекий,
Навзір — правдивий, від правди — далекий,
Буйний, громохливий, підступний, солодкий,
Предовгий — для марень, для дій — закороткий.
Нам би зажити слави з тобою,
Тільки з тобою в тяжкому двобою,
Нам би з тобою козирувати
Над людські ґрати і царські гармати.
Та тільки бджілка сіла на шаблю,
Й занести шаблю вже не потраплю…
БАЛАДА ПРО КАРМАЛЮКА
Прив’язали, примоцювали,
гей, мотуззям
Устима, лицаря, гей, Кармалюка
До кобили дубової, до позорища
Три екзекутори та й четвертий кат.
Як один екзекутор шкірив зуби іржаві,
Як другий екзекутор
дрижав у пропасниці,
Як третій — штабс-лікар в пенсне —
похукував,
А кат походжав та бабам підморгував:
«Молодиці та дівоньки,
фартухи підставляйте,
Фартухи підстеляйте
під сльози лайдацькі,
Пригорщі підставляйте та ще й відерця –
Зараз дощ я висічу
із очей та й розбійницьких».
І зойкнув народ,
і сахнулись солдатики,
Як свиснув батіг блискавицею з громом,
І тільки душилась косою чорною
Якась кароока, мабуть, полюбовниця.
І тільки втомився хреститися батюшка
За сотим ударом, сто першим посвистом,
І тілька рука у ката зомліла,
І тільки сонце осліпло від поту,
І тільки в маленького хлопчика русого,
Гей, замурзаного,
гей, засмальцьованого,
Маленька сльоза собі по щоці,
А він її стер кулачком та й порепаним.
Встав Кармалюк. Намочив сорочку.
Сплюнув. На вітрі повів плечима,
Гей, на вітрі, на долішньому,
на подільському,
Гей, на вітрі,
на кривавому та й вітрищі.
Та й натяг Устим на плечі посічені
Тюремну сорочку, в діжі намоклу,
І величезна макова квітка кривава
Зайнялась на плечах, гей, спалахнула.
Та маленьке дитя, найменше, як маківка:
«Мамо, я хочу такої льолі, — сказало. —
Я хочу льолі червоної, мамо,
та й льолі,
Такої льолі, як в того дяді, ой, льолю!»
І простягло рученята замурзані
До побитого сонця, до сонечка,
І рота солдатиків, гей, муштрованих,
Дивилася на Сибір, на схід сонечка.
І стер Кармалюк свою першу сльозу,
Першу сльозу на сто першім ударі.
І тільки замурзаний хлопчик кричав:
«Мамо, я хочу льолю червону,
ой мамо, хочу!»
РЕКВІЄМ ПАВЛОВІ ТИЧИНІ
Закочувалось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце…
Він ще не знав про це,
а вже Вона ходила
Навшпиньках по його кімнаті-хаті,
І до книжок принюхувалась ласо,
І вже косу поставила на покуті,
Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кіссям…
Він ще не знав про це,
а вже Вона чигала
На душу ніжнотонну, сонцетканну
І мітила йому кіссям в міжбрів’я,
Аж тамувала віддих, щоб не схибити…
Закочувалось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце,
Він ще не знав про це,
і він співав, як дихав,
І пісня била з джерела гіркого,
І пахла бджолами із довбаного вулія,
Древлянською пергою, ярим воском
Та сизим прахом звергнутих століть —
Не атомними сурмами безодні.
Поет співав глибинно, старовинно
Бояновими сивими вустами:
«Були люде невірнії,
Вони в Бога не вірили,
А вірили у цмочище,
У лютеє у зміїще».
І думалось мені, коли він ще не знав,
А може, знав, та про знання не відав
Й собі самому, то мені гадалось:
Чому такий він ніжно-безборонний?
Чому завжди, на вулиці зустрівши,
Так хочеться його під руку взяти
І провести, щоб навіть лист каштана
Не впав на його тишу золоту
І не побив її тяжким сліпучим громом?
Чому так хочеться побігти в його роки,
В його далекі молоді літа,
И собою затулити його арфу —
Бо ж подарована була Вкраїні арфа,
Одна-однісінька на все життя Вкраїни…
Чому так прагнеться побігти в його долю —
В його єдину стокрилату долю —
І лиш добро пустити в її крила,
А зло одринути, одкинути, знебути?!
Про винятковість йшлось, про геніальність,
Як про пилок метелика, як про меди бджоли
Та ще про струни арфи, що єдині…
Коса ударила по арфі — струни вмерли,
Заплющилися карі очі в арфи,
І він лежав до арфи головою,
А в узголів’ї арфа безголова…
Як закотилось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце,
На серце впала божевільна тиша,
Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша,
Як без Тичини тиша громом вибухає!
Яка на світі тиша без Тичини!
***
Як ховали два Майбороди Малишка,
Як землі закривалася чорна книжка,
Як земля проковтнула усе, що могла, —
Від східних зіниць до гіркого чола,
Від карого усміху до любистку розмови,
Від сліпучого успіху, від шаленої крові,
Від скорботи розлогої до стоногих турбот —
Як цвинтар наївся на повен рот:
Стояли два Майбороди — розгублені діти,
Не знали, в який себе бік подіти,
Гіркотно не знали, скорботно не знали
І жестами щось, як німі, розмовляли…
Сонце стояло сліпуче, як в пісні,
Хмари, як труни, неслись лиховісні, —
І от понад Байковим пантеоном
Піднявся рушник над Малишковим економ.
Із пісні піднявся, розкрився, як мева,
І крилами білими бив об дерева.
Злетів над автобусами і над вінками,
Над заломленими од туги руками,
Над лихим поговором, де зненависть люта,
Над гінким осокором, де вимерзла рута,
У небо полинув, легкий, як пір’їна, —
Внизу замерзала од сліз Україна.
Що ті гризоти? Марниці пропащі.
Літа той рушник понад ріки і хащі,
Б’ється душею поета шаленою
Понад ордою пісень тьмочисленною,
Понад тихими водами, понад ясними зорями—
І тихо вертається в серце з докорами,
Де мнозтво пісень з тих докорів ростиме…
Та тільки у Майбородів нема побратима.
І в нього немає. І в мене немає.
А пісня без слова дзвінка та німая.
І от стоїмо, як розгублені діти,
Не знаєм, в яке ж себе слово подіти,
Гіркотно не знаєм, скорботно не знаєм
І жестами все, як німі, розмовляєм…
ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКОВІ
Як тобі ведеться там, Василю?
Під землею, під ріллею — там…
По якому цвинтарному стилю
Нам ростити крила в телеграм?
Та й на думи стільки того попиту,
На задуми стільки того потопту,
Аж погіркли молоді меди,
Смерте, чорну руку одведи!
Що тобі там чути під землею,
Вухами припавши, — на цей світ?..
Що тобі од нашого єлею
Юних ювілейних гірколіт?
Та й на брови впали зорі чорні,
Та й зчорнили думи ілюзорні,
Та й зчорнили золоті меди,
Смерте, чорну руку одведи!
Син мужицький. Золоте коріння.
Одчайдушна блискавка брови,
Спалах — і холуйське павутиння
Запалив пожаром голови.
На пожежі — стільки тих пожежників,
Стільки обережних обережників,
Стільки безголосої води,
Смерте, чорну руку одведи!
Пахне сонцем наше грішне небо,
В сонці — твоє полум’я руде.
Всі ми прийдем на той світ, до тебе,
Тільки Україна хай не йде!
Хай на думи завжди стільки попиту,
Завжди стільки тупоту та й потопту,
Та не згіркнуть молоді меди,
Вічно пахнуть золоті меди,
Смерте, чорну руку одведи!
ЛИТОВСЬКА ПОГОНЯ1
ВІД МАКСИМА БОГДАНОВИЧА
Що мені в тих запінених конях?
Чом не гасне видіння жахне?!
Стародавньої Литви Погоня
І батожить, і смужить мене.
Чом мене? Я ж Вітчизни не зрадив,
Я ж не зрікся ні краплі Дніпра,
Це ж чому і чого вона ради
Мою совість в полон забира?!
Розпаношиться ніч петрівчана
Чадом розпачу й димом проклять —
З пекла ночі до сивого рана
Груди люто з Погоні болять.
Може, все, що мене обімшило, —
Лесті зашморг, достатку шлея?!
Тож мечем харалужним, не шилом
Бий мене, щоб отямився я.
Витни гидь мою, вижери жаром,
Прокопить, прогрими, протопчи —
Під твоїм громопадним ударом
Я здригаюсь і стогну вночі!
Є потреба нещадних очищень:
Прагнеш бути — буття розіпни.
А Погоня все ближче і ближче
Десь з безодні душі, з глибини.
Сива збруя. Запінені храпи.
Б’ють ломами копит вічний лід.
Це б коня мені, і на коня би,
І за ними, за ними б услід
Запропасти, пропасти в тих конях —
Сам себе хто й коли здожене?!
Стародавньої Литви Погоня
І батожить, і смужить мене…
1) В старому Вільні на мурі Гострої Брами висічено герб — вояків ва стрімких конях. Герб цей місто отримало ще за часів Великого Князівства Литовського, і зветься він — Литовська Погоня.
Найуславленіший патріотичний вірш Максима Богдановича спонуканий цим гербом.
БАБУСЕНЦІЯ
Ой оце чудне дівчатонько, ой-я,
Щосуботоньки їде з містонька
До бабоньки, до бабусеньки, ой.
Лишає свої інфузорії-туфельки,
Скидає свої лаковані туфельки,
Одягає куфайчатко порване, ой-ой-оєчки.
У бабцюлі, у бабусеньки, ой,
Взува старі чоботи-шкарбани,
Бабчині чоботи-чоботищеньки.
Наносить води повну балію —
Ще відро, ще відро, ще відеречко,
Та в баняки, банячища, ой,
Та любисток зімліє в горнятах,
Аж зімліє бабусина хата, ой-ой-ой,
Хата, хатуся, хатинонька,
Хатусенька, Хата Стріхівна, ой.
— Заворожи мені, бабченько, ой-я,
Бабусенько, бабулиня, бабусенція.
Ой гаряча, ой бабулик, ой-ой-ой-єчки.—
Ляпотить, хлюпотить у ночовоньках
Дівулиня, дівчина, дівогоренько,
А бабуся так і вештається, ой-я,
А бабище все шупортається, ой-я,
З кочергами, з баняками, банячищами…
Внучка, внученька, студентонька
Спить у баби на ряднищі, на рядні
Під кожухом, кожушиськом, кожушариськом.
На лежанці в цмоки цмокає, аж оєчки.
(Випадає їй казьонний дім,
І валет бубновий в нім,
Туз хрестовий заберу,
Швидше вже сама помру…)
А дівуля, дівчинина, дівувальниця
До кожуха, кожушенька так і горнеться,
А бабуся, бабулиня, бабусенція
До дівчиська, дівчиииська так і тулиться —
Сиротина ж, сиротуля, сиропташечка,
Бабумамця, бабутатко, бабусонечко…
ЛОША
Закохалася в лоша блискавка.
Вона — блискавка, а воно — лоша.
В нього — грива з шовку чорного,
В неї — груди з вогню білого.
В неї — стан згоряв з шалу,
А воно — лоша незаймане.
Хтось тонкі копитця зранив,
Комусь в очі зазираючи.
Вони бігли небесами
Й цілувались голосами.
— Так я тебе покохала,
Що на тебе з неба впала.
В неї — горло громом кутане,
В нього ж — яблука на совісті.
Вона тілом палахтіла,
Воно серцем цокотіло.
Криком кричу — вітер віє,
Було лоша та й немає…
ТАЄМНИЦЯ
Був похорон. Були промови.
Був холод склеплених повік.
В труні без мови і обмови
Лежав відомий чоловік.
На марах ще сосновий човен
Чекав підземної плавби —
На дні таємних улоговин
Уже розсунулись гроби.
Тужила зридано дружина.
Сини вернигори були.
Машини на гарячих шинах
Сніг, мов копитами, гребли.
Студив оркестр чоло гаряче.
Вуста торкалися чола.
Земля чигала вже, неначе
Крило підбитого орла.
І тут, у злагодженій тиші,
У церемоній строгий план,
Коли й сніжинок шерхіт дише
Непевністю усіх пошан,
Прийшла у строгому одінні
Жіноча постать в мить гірку,
Легка й прозоріша від тіні
По тім рипучому сніжку.
Вуалі спаленим малюнком
Вся нахилилась до чола —
І раптом мертвому цілунком
Запеклі губи обпекла.
Здивовано здригнулись люди,
Перезирнулись — хто куди.
Бив барабан себе у груди —
Йди, таємнице, йди вже, йди!
Вона ж, як в траурі тополя,
Стояла викликом для всіх —
Його любов? пригода? доля? —
Ловила в рукавички сніг.
Його розвергана темниця
За ним вже простягала дно.
Стояла жінка-таємниця
З життям запеклим заодно.
У мить оманну, мить гортанну
День ледь фіалками запах,
А сніг летів і вже не танув
На одцілованих губах…
ЖІНКИ І ЛЕЛЕКИ
Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.
Лежать вони в пісках. На хвилях. Поролонах.
Пругкі і юні. Вицвілі й старі.
І тулять білий світ в безтямності до лона,
І кожен погляд губиться в зорі.
Щось літом сталось. Щось і не світилось.
Хтось був. Когось нема. Серпанок серпня є.
Вже серпик місяця зжинає те світило,
Що їм в жагучі чоловічки б’є.
Ще й ці лелеки дивноперим шумом
В летючім танці затопили пляж —
У небесах вони зависли ніжним сумом —
Прощальний і зачаєний віраж.
Лелеки над жінками. Незвичайні
Лелечать кола. Губ гірка зола.
А чом у тебе очі, чом такі зачаєні,
Ти ж не лежиш — летиш, я чую шум крила.
Ця дивна злагодженість і небес і долу —
Лелечих вогких крил, жіночих білих рук.
Куди ж тебе несе, таку золоточолу?
Усі жінки летять. І світ летить навкруг.
Там у пісках небес лежать собі лелеки,
А тут жінки летять у вирій всі як є,
І клекіт їх, жіночий дивний клекіт,
За серце дивним щемом дістає…
МАЧИНКА
Марії
Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтий сяє мак.
Мала мачинка і кульгава,
На ній я душу зупиню:
Йде Панна Осінь золотава
З маленьким келихом вогню.
Пелюстки скоро спалить іній,
А з ними вигаснем і ми,
І скільки дивних ніжних ліній
Згорить у кратері зими.
Є виклик силі тій вогненній,
Провіщий є і дивний знак —
Над смерть горить манюній геній:
Кульгавий, впертий, точний мак.
Чом нас так вабить це палання,
Аж завмираєм лячно ми,
Мов вогневинка ця остання
Перед лихим вогнем зими?
ДІД ЛЮБИМЕНЕНЕПОКИНЬ
Зачучверілий. Запліснявілий.
На хазяйстві одна коза,
І та на нього покрикує,
А худюща — сама сльоза.
Тримає на збитому прикорні
Дідову горду планиду,
Тримає планету на прикорні,
Тільки не подає виду.
Чого він по ночах нипає,
Тиняється все по узліссі,
Горобець у нього ночує,
За всім назирає у стрісі,
Собака був, розрахувався,
Перейшов на тверду зарплату,
Горобець-молодець доглядає
І козу, і діда, і хату.
Дід дивні трави назбирує,
Де правду кують зозулі,
Там вони родять зозулинець,
Великий такий, на півдулі.
Того й наука не відає,
Як зозулі зозулинець родять,
По те по зозулине зіллячко
Вночі молодиці приходять.
Щоб не назирила Текля,
Язиката така просторіка,
Беру ж таки не для кума,
А для свого ж беру чоловіка.
Дід корінця трохи вділить,
Трохи-таки прибреше,
До нього, дивись, опівночі
Вже з піврайону чеше.
А вчора бачила Ганьку,
Оту, що вийшла за прокурора,
Їй-бо, несла цілу баньку,
Казала мені, що хвора.
Вона ще своєю спідницею
П’ятьох пужарних накриє,
А він уже, кажуть, підтоптаний,
«Харковом» голову бриє.
А дід щось товче у ступці,
Розводить на первакові,
Можна й на чистому спирті,
Де там — на буряковій.
Кажуть, Онассіс дізнався був,
Заслав сюди агентуру,
Та дід йому, хитра бісота,
Підсунув не ту мікстуру.
Чим підірвав у корені
Одну стратегічну нараду.
Дід вже пускає бісики,
Любисточок тре на церату:
— Якби Жакеліпа приїхала —
Вділив би для молодиці,
А тому — то дідька лисого,
Не варт він моєї гузниці!
Вночі коло нашого діда
Машини дирчать півроку.
Напитувачі здалеку
Були, кажуть, з Владивостока,
Хотіли зозулинець виміняти
На, як його, — на женьшеня,
Та дід їм півпальця здачі —
Мала, каже, у вас кишеня.
Той дід тільки зверху пліснявий
А так — багатий до сказу.
Не одну, кажуть, книжку має
І на хату, й на ощадкасу.
Не одна уже б молодиця
І козу б його подоїла,
Та тільки йому й горобцеві
Бабота ота без діла.
Бо там, аж на тому березі,
Бо там, аж на тому боці,
Живе кума його Текля
І діда не має ні в оці,
Не те що в своєму серці,
А навіть і не в печінці,
Як би ото вже годилося
Вічній сварливій жінці.
Вона три весілля справила —
Три рази була овдовіла.
У неї дітей і внуків,
Що пряжі у мотовила.
У кого бучні весілля,
У кого тяжкі похмілля —
Нічого не помагає
Чортове приворот-зілля!
Дід три війни з-за неї
Був конюхом на батареї,
Дід, було, так під’їхав,
Аж трісли попруги і шлеї,
Вона ж розбила макітру,
І плюнула проти вітру,
І, як гранату, шпурнула
Його сватацьку півлітру.
Землю змагають грози.
Шугають атомні птиці.
До смерті уже три чисниці,
А дід все грозить молодиці:
— їй-богу, уже не витримаю,
Підсиплю їй чемериці!
За що ж це я через тебе
Ні разу весь вік не женився,
За що ж це я через тебе
Увесь на зозулинець звівся! —
Падають в приворот-зілля
Сльози тяжкі старечі,
Сльозами найкраще розводити
Зілля оте, до речі!
БАЛАДА ПРО ГЕНИ
Ген карих очей домінує
над геном блакитних.
Я підіймаю вогонь на руках,
Рудоволосу мою завію,
Коса її пишна, лоскітно-гірка,
Карість очей завіює.
Я в заметілі шалу стою,
Всотаний в сіті всоте.
Питаю губами згубу свою:
«Згубонько, звідки ти, хто ти?»
Питаю її, карооку й руду,
Модернову красуню достоту,
Антикварне доскіпуюсь на біду:
«Зрадонько, звідки ти, хто ти?»
Катую питанням губи її —
Губи пекуче стоять навпроти,
Раюю в любові серед руїн,
Питаю на доторк, на дотик.
«Біологине, богине, твій код,
Хромосомні твої турботи…»
Та мовчить твій солоний рот,
Твій гарячий скептичний ротик:
«Смертонько, хто ти?»
Тільки дим над бровою
З рудого завою…
II
Хто я? Ти питаєш, хто я?
Німці з Тетієва на Бугаївку відступали, мама пішла за посльодом до польової комори, набрала півклумака, зайшло троє, потім ще четверо, мати бігала по зерні, послід набирався в чоботи, вона їх скинула — і босоніж, її в закуті зловили, заголили і зачали там мене на посльоді, в польовій коморі за коловоротом, в тій, що покрита церковною бляхою. Всі семеро були рудоволосі, а мама — чорнушка кароока, всі так стужилися за запахом жіночого любовного поту — оті семеро моїх татусів з баварським ластовинням на виду, а мама — чорнушка кароока: обніми мене, рідний, вицілуй з мене пам’ять мою. Мати траву материнку пила, щоб мене скинути, тяжкі тлумаки носила, та живіт тільки круглішав — я скажена була і вперта, хотіла діждатися свого батька, чи то вітчима. І приїхав він, однорукий, з війни, з Бреслау, бив чобітьми в живіт свою гулящу курву — я в маминому лоні лікотками затулялась. Хто я, ти питаєш, хто я?
Одійшов мій вітчим Гордій,
Охолов трохи, витер піт,
Взяв на віз мою матір тоді —
Мала я появитись на світ.
Хльоснув віжками сірих кляч,
Вйокнув хижо з туги грудей
І рвонув, хоч ти сядь та плач,
У лікарню крізь осуд людей.
Хто я? Ти допитуєшся, хто я? В нас такі бакаї на дорогах, такі вибоїни, ніякі подушки мамі не помогли — вона ось-ось вже розродиться, так батько гнав коней до містечка — хоч би кушарку, хоч би бабу-повитуху, та тільки стерні кружалом ходили мамі перед очима. Ось вже і залізнична колія, батько ошалів — поставив воза на шпалах перед поїздом і пужалном спиняв його — так мама розповідає. Вона і досі не певна, чи батько думав про те, що сталося потім, чи просто хотів покінчити з усім своїм собачим горем одним чоловічим махом, обніми мене, рідний, випий з мене пам’ять мою й не мою.
Поїзд став. Матюкавсь машиніст.
Йшли в портупеях — гравій скрипів.
Батько на возі на повен зріст:
«Баба родить», — до них захрипів.
Сипонули з вагонів шквалом бійці
В бинтах, без бинтів, чуби й голомозі,
У кожного лють горить в кулаці,
Таж боєць однорукий стоїть на возі.
«Баба родить», — плаче й кричить,
Пужалном сиву сльозу знімає.
Демобілізований натовп мовчить,
Баба на возі у муках мається.
Прорвало нарешті — лікар вже тут.
Біжать санітари — білі халати.
Найзвичайнісінька з мирних скрут —
Регочуть і плачуть мирні солдати.
«Баба родить», — поїзд увесь
Захлинається притьмом пригодою.
І хрумкають коні мирний овес
З лагідною погордою.
Хто я? Ти допитуєшся, хто я?
І коли я з’явилась на світ, батька Гордія фронтовики кидали вгору і знову ловили в руки, підкидали і ловили, вітали, а він і ридав, і кусався, і сміявся з розпуки, а мати блаженна була і насторожена, а коні рвонули од рику паровоза, і коли зник отой поїзд за обрієм і помахав мені білою хустиною, — я вже отоді в сповиточку добре знала, що отой поїзд — це мій хрещений батько. А вітчим Гордій, то купував мені блакитні кісники, то бив мене п’яними кулаками, аж поки я не втекла голісінька в технікум. Хто я? Ти питаєш, хто я? Не питай — обніми мене…
III
І коли ти заснеш на руці,
Я здригаюсь з твого лебедіння:
Лебедіє сльоза по щоці
В чорен смуток свого коріння,
Рудіє руда голова,
Лебедіє чужі слова,
Крізь закоханий теплий сміх
Лебедіє заснулий гріх,
Либонь, має на це права,
Лебедіє свої слова:
«Ich liebe dich! Ich liebe dich!»1
Лебідонько…
1) Я люблю тебе! Я люблю тебе! (Нім.)
САМОТНЯ ЛАСТІВКА
Самотня ластівка на дроті —
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, —
Чому ж без вирію вона?
Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
її мина, ЇЇ мина.
Чи, може, Їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп’ястися з цілим світом —
Така печаль, що аж до дна.
Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.
До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна — і не одна…
***
Цей шум осокора вночі
Безсонно мене по плечі
Зеленим листком торкає
Було життя — і немає
Як шум осокора вночі
Цей шум осокора зрідні
В дитинстві шумів він мені
І нині торкає в тривозі
Життя я згубив по дорозі
Ще й слухаю в самотині
Цей шум осокора вночі
Такі потаємні ключі
Згубив я — мені їх вручили
А я загубив як причинний
І тихо ридаю вночі
Цей шум осокора цей щем
Ридає і стогне з дощем
А стільки в мені розпуки
Що звів осокір свої руки
Накривши мене плащем.
ЛЮДИ, МАШИНИ, БДЖОЛИ
Це в Ялті було.
Раннє таке тепло.
Випустили бджіл на Теплого Олекси.
Аж раптом вдарили сніги.
Гроза гуляла, кипариси била.
І блискавка серед снігів, і грім
На цвіт мигдалю і на перші бджоли.
Коли одхекалась гроза,
Сніги лежали, тихо танули.
Дороги чорні протряхали першими,
Нагріті сонцем вабили бджолу.
І, знаджені асфальтовим теплом,
Летіли бджоли і сідали вмерти.
Машини їх душили мимохіть —
Хіба машина та бджолу убачить!
Аж раптом дві бабусі між машин
Все по узбіччю туляться.
Одна горбата,
Кривенька друга,
Перша подруга
І друга подруга.
Несуть пляшки здавати
У гастроном побіля порту.
Пляшки в авоськах дзеленькочуть
І музикою все сказати хочуть:
На бджіл не наступайте, люди!
Бджоли, не наступайте на людей!
Курортники співають біля моря,
І двом бабусям весело удвох:
— Як нині сонячно і гарно! —
Одна горбата,
Кривенька друга,
Перша подруга
І друга подруга.
— Ось пляшки здамо, кагору купимо,
А в тебе, Танько, ще півхека є,
А в мене півхлібини, та закропимось,
Ось на бджолу не наступи.
Живенька ще, а ті подушені,
Як гарно нині, сонце коло нас…—
Старенькі, кривенькі, горбатенькі
Дріботять поміж бджолами.
Бджола на них теж
Не наступить ніколи.
А машини нічого не бачать,
І їм не пробачать бджоли.
Одна горбата,
Кривенька друга,
Перша подруга
І друга подруга.
Сміялись, реготали, були щасливі…
А я, молодий, не горбатий і не кривий,
Бджолу обминав, задушену і живу.
Ридав, як проклятий, висміював щастя,
Бо я був одночасно
Машинами,
Бджолами
І тими двома каліками,
Такими щасливими…
ЛЮДИНОПТАХИ, ПТАХОЛЮДИ – МИ
Я наснився собі не птахом —
Цілим птаством собі наснився.
Снилось: ми, птахи, тяжко замкнуті.
Снилось: нам, птахам, треба вилетіти.
Снилось: ми, птахи, це єдине «я».
Кружеляв я під склепінням замкнутим,
Облітав я всіх птахів навколо,
Тобто сам себе я геть облітував
І казав собі, як всім птахам:
«Зараз виліт — тож летіти всім
До одненького, усьому птаству виліт!»
Шепотів я так на вухо кожному —
І орлові, й ластівці, й горобчику,
Кожному крилатому ув’язненому,
Бо нас люди тяжко ув’язнили
І замкнули під тяжким склепінням.
Всі мене послухали, все птаство,
Бо я був єдин в істоті птаха
І себе облітував як стій…
А сторожа пильно чатувала,
Бо людьми була ота сторожа
І все знала про в’язницю птахів:
«З оцієї вилетять в’язниці,
Так у другу попадуть, ще гіршу,
З другої як вилетять, припустимо,
Дак у третій крила геть зів’януть.
З камери дістатись можна в камеру,
А в’язницю на в’язницю гіршу
Може птах змінити боротьбою!»
Так нас, птахів, люди научили,
І орла, і ластівку, й горобчика,
І поживу нам для шлунка кидали,
Ми літали, замкнуті, на прив’язі,
Під склепінням замкнуті іржавим,
Був я птахом, був я птаством цілим
І надумав птаством утекти.
«А летіти треба під склепінням, —
Так казав я кожному на вухо:
І колібрі, і синиці, й беркуту, —
Під склепінням свіжий вітер гонить,
Ми не задихнемось тільки так,
Крилами хай кожен під склепіння!»
І знялись ми, крилами забили
І закрили все іржаве небо
Райдугами крил своїх ув’язнених,
Пролетіли всі ми над сторожею,
У в’язницю другу ми попали:
Знов склепіння чорне та іржаве,
Знов сторожа, мудра та єхидна,
Нас доймає анекдотом вічним
Все про в’язня та про другу камеру:
«З камери дістатись можна в камеру.
А в’язницю на в’язницю гіршу
Може птах змінити боротьбою!»
А сторожа вже і не чатує —
В карти смалить та горілку дудлить,
Все довіривши машинам мудрим,
Навіть кільцювання всього птаства…
Ми, птахи, втомились, надломились,
Але все летіли над сторожею,
Що у птахів звалася людьми…
«Тепер так, —
кажу як птах я птаству,
Перед третім вильотом кажу, —
Мусить кожен птах людину взяти
Й вилетіти з нею із в’язниці!
Кожен птах на крила по людині!
Щоб були порожні всі в’язниці!
Щоб ні в’язнів! Щоб ані сторожі!
Щоб вітри іржаві лиш шугали
Під іржавим і тяжким склепінням —
Адже всім на світі треба неба,
Птаству й людству, треба всім небес!»
Оця мудрість у в’язниці третій
Мені ледь у голову прийшла,
Як все птаство тяжко збунтувалось:
— Ми не будем їх нести на волю!
— Хай вони тут пропадом пропадуть!
— Свого ката та на крила брати:
Хай конає в цих іржавих норах!
— Той нам крила різав! — Той нас мучив!
— Той нас в люті шори заарканював!
Але врешті всіх умовив я,
Бо я сам був норовистим птаством,
І людей на крила ми взяли.
Горобець ніс товстуна-підлотника,
А орел запхнув під хвіст наклепника,
Щоб гордливі крила не бруднити,
Але всі виносили людей,
Що були людьми на мить крилатими,
їх з в’язниці вирвавши з корінням…
Ми летіли під самим склепінням,
Аж іржа летіла в наші очі,
Ми летіли третьою в’язницею
І людей тримали, щоб не впали.
Дехто з ностальгії за тюрмою
Сам зривався з наших крил додолу,
Сам летів — просив прощення в гратів,
У в’язниці сам просив прощення
І в нору занурювавсь як стій.
Але птаство людство геть виносило
З третьої іржавої в’язниці.
Не було під крилами сторожі
Отакої, як у двох в’язницях,
А якісь нелюдські люті пристрої
Нас стріляли — птахів і людей.
Скільки нас понищили машини!
Ми були єдиним людоптаством,
Бо у людях крила геть розкрилились,
А у птахів олюднились душі —
Ми були єдиним людоптаством,
Щось гадюче, нице, механічне
Нищило наш звільнений політ —
Било знизу, виривало крила,
Нас роз’єднувало знов і знов
На крилатих і на повзунів,
На сторожу і на ревних в’язнів…
Скільки нас упало і пропало!
Я людиноптаством пролетів
І відчув не стелю — синє небо
Вдарило у крила синім сяйвом…
Найстрашніше ось, поза тюрмою,
Звалище, непотріб, гній і бруд,
Що віки в’язниця вивергала,
Що тисячоліття буцегарня
Наплодила…
Але свіжий вітер!
Але синє небо крила пестить!
Птахолюди! Людоптахи! Де ми?!
Летимо в жагучому польоті,
Б’ємо в небі вільно, соколино…
І чому наснивсь собі я птахом?
Цілим птаством чом собі наснився?!
Хай щастить нам, добрі мої люди,
Крила мати й не забути всіх…
***
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен собі нахилявся
Кожен свою засвітив
Йшов вітер свічку ніс
Йшов кінь свічку ніс
Йшов віл танк літак
З свічкою з свічкою
Йшов величний скляний палац
З маленькою свічкою
І маленький сивий комарик
З великою свічкою
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла.
БАЛАДА ПРО УСМІШКУ
Олесю Гончару
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем — він Вам квіти,
А Ви йому —усмішку з уст в уста…
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава — очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно — ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів —
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитии,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось — будем жити…
КАЛИНА НА ТОМУ СВІТІ
Я прокинувся на тому світі —
На тому боці океану… Так…
Чикаго, загодований снігами
По зав’язку чи просто лиш по вуха,
Ледь блимав жужмом хмарочосів,
Вони стояли рівно, ряд у ряд,
Немов патрони світла в патронташі
За мною приїздили тричі,
Аби забрати в недалекий Медісон.
Літак пробивсь нарешті крізь сніги.
Ми їхали на виступ в університет.
Машину вів водій, співаючи зі страху.
Молилась жінка ззаду, бо довкруж
Машини перевернуті в кюветах
Лежали голічерева розбиті,
Як наші марення в часи розрядки.
Свистіла завірюха, як в Норильську.
І нас носило в затоки, мов сани
Колись носило у снігах дитинства.
Ми ночували десь на півдорозі.
Я впав як вбитий в незнайомім домі.
І я прокинувся на тому світі —
На тому боці океану… Так…
Переді мною просто за вікном
За модерновими чіткими рамами
І за суцільним величезним склом,
Лямованим квітчастим візерунком
Американського морозу сизого,
Стояло чисте дерево калини.
Червоні грона груденят були
Запаяні прозорим хижим льодом,
По пахви дерево в снігу стояло
І просто йшло до мене —
все у кризі.
Плуганилось до мене, аж горіло.
І я здригнувся —
крізь усю планету
До мене рідне деревце прийшло,
З Теліженець калина проросла,
Прорвавши твердь кремнисту планетарну,
Щоб міг до неї серцем притулитись,
Душею одігрітись, підкріпитись
В цій завірюсі,
в скрусі світовій…
Та я здригнувся більше, коли дівчинка
(А мама не пускала: Don’t awoke!1)-
Малесенька, тонесенька калинонька
(А мама не пускала: Don’t awoke!),
Прийшла до мене, ручку простягла,
Щоб познайомитись, бо мама не пускала
Збудити рано зайду з того світу.
Старанно по-англійськи, як годиться,
Старалась, аби тиша в домі пахла,
Та дівчинка до мене підійшла.
Сяйнувши світлом оченят бездонних,
Малесенька, тонесенька калинонька
Зробила кніксен, проказала тихо
Калиновою мовою з акцентом:
— Я звусь — Калина, а тебе як звати?!
1) Не буди! (Англ.)
БЛУДНИЙ СИН
(Американський варіант)
В Лос-Анджелесі, просто на газоні,
Впав чоловік в травицю долілиць
І бачить крізь планету: грають коні
І грає Роська в шалі їх зіниць.
Впав чоловік і бачить крізь всю землю
Траву свою і стежечку свою,
Таку свою, що геть не відокремлю
Від тої споришевої в раю.
Впав чоловік під пальмами чужими
І бачить верболози, й чагарі,
І сиву матір з сивими дверима,
Де туляться на кроквах дві зорі.
Впав чоловік, і годі йому встати,
І кранами його не підвести.
Він бачить крізь планету: вийшла мати,
Він крізь планету шепче їй: «Прости».
Хто він такий? Чого він так ридає?
Чого він сльози сушить крадькома?..
Це блудний син. І хто його не знає?
На скронях в нього вже кипить зима.
В Лос-Анджелесі, просто на газоні,
Впав чоловік в травицю долілиць.
Над ним ревуть тяжкі залізні коні
І небо стогне від залізних птиць…
СВІЧКА ДЛЯ ПАТРІАРХА
(Уривок з поеми)
Боже це я Господи
Це ми Господи ми українці
Стаємо собою із малоросів
Стадом ідемо гуртом
Отарою за баранами
Це ми повстаємо зі стада
Стаємо людьми з овець
Але ще надіємось на кожного Барана
Дивний собор Володимирський
Російська еліта старалась
Врубелем Суриковим Васнецовим
Йому гнути брови по-своєму
А доля сучасна скрутнула
І в’язи йому звернула
Для проклятих мазепинців
Кравчука Філарета і Лупиноса
І ти тут лежиш гуцуле
Патріархом неканопічним
І мучеником навіки
Боже це ми українці
Виходим за ним із храму
І там де треба праворуч
Повертаємо до Софії ліворуч
Маршрут цей на небі складено
Не в Кабінеті міністрів
Перегнулись будинки київські
Балкони висять запитально
Дніпро хоче вистрибнути
І подивитись на Володимирську
Дзвіниця Софії мазепинська
Стріпує орла двоголового
Але ніяк не стріпне не скине
Боже це ми до тебе
Звиклі ходити на похоронах
Йдемо до тебе Софіє
Боже це ми Господи
Овіяні пшиком «черемхи»
Пробиваємось за унсовцями
Нестерпно немилосердно
Під вичовганий асфальт
Свою душу сьогодні ховати
Може цей мур Софії
Стане Стіною Плачу
Стане Муром Скорботи
Як в сивому Єрусалимі
Для поганьбованих українців
Дивись — Президент проїхав
На білоруському велосипеді
Подарованому Лукашенком
І каже вустами Табачника
«Слава Україні» — це ви хохли
Боже це ми Господи
Боже це ми українці
Самознущаємось самокатуємось
Самовбиваємось розпинаємось
Лушпарять по митрі щоб знав
Американського митрополита
Чи Клінтон почує з Москви
Удари київ із Києва
Чи справді Єльцин дзвонив
Шепотом патріарха Алексія II
Чи все це легенда для бідних
Коли душа української влади
Сама знає субординацію
Боже це ми хохли
Боже це ми хохли
А це ж хто сховавсь за ЮНЕСКО
Заліг всередині Софії
Єльцин з Ічкасовою і Курасом
І «черемхою» дихає на Україну
Чи це Алексій II з шевченкознавцем Сабоданом
Дмухає на Філарета і малоросів
І «беркут» дихає соловками
18-й тролейбус з ідилічним маршрутом
«Площа Шевченка — Майдан Незалежності»
Щодня проїздить шанобливо
Шануючи Патріарха байдужістю
Побиті кийками національними
Труєні газом національним
Національно здихаємо
Боже це ми хохли…
15.09.1995
***
Покоління-біжутеріє,
Дивні мої діти!
Вже давно мені пора
З вами бронзовіти!
Але ж ви не даєте —
Мушу знов кричати,
Мушу знов, дурноголов,
Ставати на чати!
Так — вогонь. Земля горить,
Горить наша мати.
А ви кажете — вогонь
Треба шанувати.
Бо ж мистецтво над усе:
Блиски-переблиски.
Але ж це пашить вогонь
З вашої колиски.
Горить мова — і згорить:
Первні первовзору,
І все котиться згори,
А кричить, що вгору!
Все горить. І всім вогонь
Треба загасити —
Воду човником долонь
На вогонь неситий!
Горимо ми день за днем,
Кричимо, що квітнем —
Не червоним вже вогнем,
А жовто-блакитним!
Все горить. Душа горить.
Загасіте душу.
Нехай все воно згорить,
А кричати мушу!..
ВИКЛИК
Вступ до документальної драми «Гора»
Скиньте з Шевченка шапку. Та отого
дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю всього лише сорок сім.
А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом.
Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом.
А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру
І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!
А він все шукає до пари — наймичку з сиротою,
А він пропада за маною — не вашою, а отою!
І горне гору роботи, бо в нього роботи гора.
Гори до нього горнуться, сонце — на вістрі пера.
Він пильно у нас вдивляється.
Вільний свавільний самум.
Здається, ядерно вибухне з отих непокірних дум.
А то регоче і тішиться, наче хлопчисько радий.
Шевченко був молодим. Шевченко завжди молодий.
Листопад, 1995
БАТУРИН
Пасуться кози на твоїх руїнах,
Батурине, мій орле сивих сліз.
Це з круч твоїх гетьманська Україна
Пішла на чорториї під укіс,
Це з крил твоїх скривавлена пір’їна
Летить і досі міражам навкіс.
Батуринці не стали на коліна —
І їх змісили в огняний заміс.
Буяють картоплі довгасті, як поліна,
По тінях Чечеля над ними стогне віз.
Бедрате плем’я вавилонських кіз
Тобі, Вітчизно, припнуто до віна.
Кричать в мені твої затяті душі.
Тут Розумовський клином був проріс,
Тут бур’яни, мов ліс, гудуть на виднокружжі
Й немає кіс на цей захланний ліс.
В косах дівочих палахкочуть ружі.
Жалобниці — о Чорне море кіс!
Дві чорні грушки з Мотриної груші
Тобі на чорну пам’ять я привіз…
КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
Прекрасне місто і нещасне:
Кам’янець — у серпні камінець…
Чи живло ти духу незагасне,
А чи духу нашого кінець?
Бавлю серцем всі твої твердині.
Впізнаю тебе й не впізнаю:
Душу кам’яну знаходжу нині
В кам’яної смерті на краю.
Ось куди нас на вітрах носило.
Ось куди нас люто привело.
Напинаю кам’яне вітрило.
Кам’яне розбуджую крило.
Я віджив тут чи спочив у Бозі?
Вічність ти а чи камінна мить?
Горобина кров’ю на морозі,
Кров’ю молодою крапотить…
ГРУЗИНСЬКІЙ ДІВЧИНІ,
УБИТІЙ САПЕРНОЮ ЛОПАТКОЮ
Донечко, доню, як же нам жити,
Коли тебе вбито, а свічка жива,
Коли тебе вбито і кровію вмито,
Коли тебе вбито і ти нежива?
Навіщо життя це? Життя це навіщо,
Як сита облуда поганить вуста?
Як газ-паралітик черемхово свище
1 смерть твого зросту в тобі вироста.
Донечко, доню! Кого ж я бороню?!
Кого ж затулю я цим словом дурним?
Донечку власну — таку ж безборонну,
Таку ж не схоронну ніде і ніким…
ЧАС, ГОСПОДИ…
Час, Господи, на самоту й покору.
Євген Мапанюк
Я пам’ятаю Бажана старого,
Він все частіше згадував про Бога
І все казав, доплентуючись вгору:
«Час, Господи, на самоту й покору».
Я знав, чиї слова йому до вуст
Був припечатав більшовик Прокруст
І пильнував ту душу тяжкохвору:
Час, Господи, на самоту й покору.
Ніс вірші Бажанові Маланюк
І Шерехові подавав до рук,
Тлумачив гріх як більшовицьку тору:
Час, Господи, на самоту й покору.
Мені щастило знати їх обох.
І той, і той казав навзаєм: Бог!
Я йшов за ними, як вівця в обору!
Час, Господи, на самоту й покору.
Час, Господи, та тільки Ти скажи,
Чому між ними виклав Ти ножі,
А я по тих ножах ступати мушу,
Кривавити свою прокляту душу.
Час, Господи, та поможи мені
Розвести ті ножі — оті вогні,
А потім йти молитись до собору,
Час, Господи, на самоту й покору.
МОНТЕНЬ ЧИ СВІФТ…
Монтень чи Свіфт хто відав про час
Про те життя в якому прожив
А хто із горопашних нас
Над сьогоденням не ворожив
Знаємо наче так а потім наче отак
А час вивертається новим нутром
І меле муку застарілий тартак
І водить пройдисвіт пером
Сенс переламується і виламується зміст
І вивертаються нутрощі сміються з нас
А проблеми підводяться в Гулліверів зріст
Внизу був реквієм зверху джаз
Що осягнеш ти старий ідіот
З того життя що Бог тобі щедро прослав
Що ставки надмірні що ти банкрот
Не осягнути світу глуздом осла
Що молоді ремиґають таким же гуртом
І те роздирають що ти уже дер
То під тим кутом то під новим кутом
Із захланністю ненажер
Молодий бізнесмен вчить мене життя
А я вчуся смерті за кроком крок
І таке затяжне педантичне знаття
І надсадний такий урок
***
Орлині очі — для дня,
Совині очі — для ночі,
Може, це справді бридня,
А може, це очі пророчі,
А може, це очі вождя
Такими повинні бути —
Через приціл всіх жадань
Бачити серце скрути?
Бачити, чути, змогти,
Орлиним зором перетривати,
Допильнувати серце мети,
Совиним зором дочатувати?
Де там світанок ще? Розвидня…
Дурні владу брати охочі…
Орлині очі — для дня…
Совині очі — для ночі…
ВЕРДИКТ
Кожен українець — це троїсті музики:
Одне — думає, друге — каже, третє — робить.
Від того у нас результат великий,
Що перший — спородить, то третій
точно угробить.
В такому консенсусі доживаємо досі,
Шкодуєм в душі собі доброго слова:
В сусідів давно уже визріла осінь,
А в нас ще весна дурноголова.
Бо ми молоді ще. Вмираємо молодими.
Ніяк не здамо державного екзамену.
Романтичні замки будуємо з диму.
І димом розвіємось. Розстріляні сльозами.
САМООБСЛУГОВУВАННЯ
Дивовижний народ! Найбільші його вороги
Сконали своєю смертю…
Не кажу вже про Сталіна і про Гітлера.
Лазар Каганович, один з організаторів
Голодомору,
Помер у Москві, граючи у доміно,
Даючи бойові інтерв’ю комсомолові,
Здолавши дев’яностолітній бар’єр…
Жоден бандерівець не злякав його навіть
з рогатки,
Рейхскомісар України Еріх Кох,
Нещадний фашист, «другий Сталін»,
Помер у затишній польській тюрмі
12 листопада 1986 року, маючи 92 роки…
Жоден ковпаківець не сполохав його
навіть тінню —
А українці, прославлені по світах
Як найбільші вбивці і зарізяки,
Гайдамакобандерівці — люті дейнеки,
Постраховище світове,
А українці стріляли по українцях,
А українці вішали українців
І досі катують одне одного
З витонченою жорстокістю…
Безсмертний народ! Незнищимий народ!
Навіщо їм вороги?! Вони — самі собі вороги!
ХОХОЛ – ЖИРАФ?!
Доходить довго до хохла!
Така вже нація пішла,
Що довго йде,
Що довго дума, на все дмуха
І конструктивно чуха вуха
Об все тверде.
Від інших вже давно пішло
Те, що до нас ще не дійшло.
Дійде хіба?!
Повільність, вільність та воляча,
А може, вдача жираф’яча:
Невже — раба?!
А світ спішить, дурний до спіху.
А нам те — оберемок сміху,
Ми — сміюни!
Куди спішить — хіба до смерті!?
А ми воли, жирафи вперті
Старовини.
Йдемо поволі, як за плугом,
Йдемо до волі цугом, цугом —
Невже це ми?
Йдемо. І все перетриваєм,
І будемо над смертним краєм
Таки людьми!?
А будемо — така вже вдача
Нірваниста, а не ледача,
Бо з усіх зол
Завитий Вічним Архітектом —
Над розумом, над інтелектом —
У нас хохол!1
Хохол — коколь (тібетського походження), означає
вінець, корона, навершя.
ВІРШ, ПРОЧИТАНИЙ НА І З’ЇЗДІ РУХУ
І я почув, як дише в горлі осінь
Тим вересневим сонцем самоти,
Яке я тоскно відчуваю досі,
Як, може, в серці відчуваєш ти.
І я почув, як осінь в сурми свище,
А я не встиг збудити землю цю,
Лиш розкутурхав чорне попелище,
Де грали океани чебрецю…
Хіба проблемам, зібраним на хуторі,
Твердіти й досі, провінційно скніть?!
«Надірвешся,— казали мені мудрі,—
Це справа не років, хіба століть…»
Та вже тисячоліття нами котять.
Та вічність чорна б’є без каяття.
Що ж нами вродить? Нами й заскородять!
Нема народу — то пощо життя?
УКРАЇНСЬКИЙ PERPETUUM MOBILE,
АБО
МАШИНА УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
«Кравчучка» стала «кучмовозом»:
Іде вперед наш рідний край.
Всупір морозам і прогнозам,
Він ще тримається, гай-гай.
Народ везе — яка різниця.
Народ підводиться з рабів.
Його всі вчать, а він все вчиться,
А робить так, як і робив.
В народу очі лізуть з лоба.
Де тягне так, де — крадькома.
Хай допікає лють і злоба.
Машини ж іншої нема.
До біса витягла «кравчучка»,
Та більше мусить «кучмовоз».
Хоч кожен транспорт — хитра штучка,
Та рух є рух. І це всерйоз.
«Кравчучка» стала «кучмовозом».
Ще транспорт зміниться, гай-гай…
Та, всупір грозам і морозам,
Не спиниться наш рідний край…
КРУГОМ БУДУЄТЬСЯ БІДА
Кругом будується біда —
Три зверху поверхи й під сподом.
Коли біда не є народом,
Народ на неї загляда?!
Так тяжко, аж нема що їсти, —
Везуть цемент і пруть дошки,
А ринви мідні, а дашки?!
Хіба це всюди кагебісти?!
Кругом будується біда.
Кругом встають дзвінкі котеджі,
І ніжний голос допни Бейжі
З капіталізму вигляда.
Будуються й клянуть державу,
Що будуватись їм дала!
Нема їм мітки і числа,
Клянуть — розкрадену й іржаву.
Кругом будується біда.
Збудується, держава буде…
І празником повстане будень,
Над всі приниження й труда…
***
Я п’ять років займався політикою
І став дурнішим у п’ять разів —
Проспиртований злободенною пліткою,
Я іще й досі не протверезів…
А в такій неймовірній спиртовості,
Хоч тебе вже вітають світи,
Дуже легко слизатись на совісті,
Дуже тяжко по правді іти…
****
Україна копає городи.
Може, рік, може, вік проживе.
А коли вже державу спородить,
Тоді й небо візьме за живе.
Україна копає городи.
Коло них проживуть городи.
Україна лютує й скородить,
Хто б що в брехнях не нагородив.
Україна копає городи.
Сам це бачив. Проїхав наскрізь
Землю пекла, й небесної вроди,
І святих фіалкових узлісь.
Україна копає городи.
Україна — великий город.
Не чекає собі нагороди
Мій великий городній народ…
Квітень, 1995
БАС І ПЛАЧ
Цей джміль — мужчина з оксамитним басом,
А як він плаче, як його береш
За голову, щоб випустить тим часом
Співця з павучих бісівських мереж.
І — щоб не вжалив… Хай гуде мужчина.
І хай несе шаляпінський свій бас!
А плакав, як зацураиа дитина.
До мене плакав. І до всіх до вас!
Де в нас сидить той плач, такий маленький,
Де в нас джмелить гірке те джерело,
Коли ідем по линві по тоненькій
Свого життя, а бас — на все село!
Де перехід той між плачем і басом,
Бас певності де перерветься в плач,
Коли йдемо між простором і часом
У павутинні зривів і невдач?!
9.06.1995