Результати пошуку слова: Сонце

А пора ж осiння, вiтер студить низом i до всього гостро торкається, сонце, червоне та велике, поволi за млин ховається, верби листя своє, рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр’я весною, стрясають iз себе до землi, до рiчки i де попало. Поле вироблене, вигноєне, пiд сонцем. Над усiм палахкотить сонце.

Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит, І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит,- Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит? І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов. Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм. Чим красуню сонцелику я порадувати маю, Якщо зниклого тужливця так ніде й не розшукаю?

Iшов уздовж вулички, брук – тільки в нікчемних залишках, інколи розливалася на дорозі брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобці: сонце впало на плесо, і калюжа раптом заграла й запромінилася гострими голубими спалахами. Була така гарна й молода під тим сонцем! 5 Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті.

Литовський коваль Телявель викував Перкунасу сонце. Битва громовика із хмарою відбувається для того, щоб визволити життєдайний, запліднюючий дощ або сонце: Бий, дзвоне, бий, Хмару розбий! У неолітичній міфології сонце вважалося дітищем бога потойбіччя, атрибутом якого був вогонь.

Шевченко ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА Вересневе сонце непомітно зайшло за потріскані негусті хмари і зразу ж розіслало аж за ліс недобілені полотна. Сонце вискочило на вузьку міжхмарну прогалину і кинуло під ноги молодиці живу узорчасту тінь розлогої яблуні. горбатою, тінню нахилилась над матір’ю літня, висушена сонцем і наймами жінка.

Сонце — майове, щедре, реготливе — з розгону б’є крізь розчинені широченні вікна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелітає в жовті дерев’яні стіни, в дерев’яну стелю, грає скрізь зайчиками від металу апаратів, лоскоче червоне, м’ясисте вухо Мертенса. Сонце жовтими плямами мрійно гойдається на білій кошлатій купі.

Сонце ось-ось випірне. І коли сонце після довгого ясного дня хилилося до заходу, синява густішала ще більше, і долина пропадала у ній. Добре, коли сонце. Там, на цьому підводному заводі, під кілометровим ковпаком палало дейтерієве сонце. І пригасили штучне сонце. Сонце нагріло газ.

Але нарешті зайнявся світ славетної днини 22-го вересня, зійшло сонце, хмари розтанули, прапори затріпотіли, і розваги почались. Зійшло сонце. Сонце вже закотилося, прохолодний блідий вечір тихо танув у сутінках. Якось у літню спеку він схилився над водою і відчув, як сонце палить йому потилицю, а відблиски на воді колють очі.

Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає.

Сонце сховалося за зеленi хмари; з полудня вiтер повiяв; зробилась одлига. Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село.