Skip to content
Обморожені, ранені, охоплені пропасницею, завошивлені, брудні, зарослі, як троглодити, виснажені голодом, криво шкутильгаючі, байдужі до всього і вся, вони сунулися щільно збитою, безкраєю отарою, теліпаючи свої куці й смішні рушниці або й просто тягнучи їх по грязюці, як паліччя, та підпираючись ними.
Хата їй здавалась такою тiсною та душною, город – курним та непривiтним, їй хотiлося на простiр, на безкрає поле, над яким тiльки вiтер грає та сонце пересипа золоти-,i промiнням, на широкi луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темнi кучерявi гаї, у непрохiднi ще темнiшi лiси, що здалека здаються такими синiми.
Білоголовий Андрійко — її безкрає щастя — стиснувши крихітні кулачки, здається, не спав, а щось обмірковував, напружено, зосереджено. …
Тихий погожий вечір іще не погасив самородків золота, розкиданих над обрієм, а вже небо розливалось, як повінь, заливало сизозеленавою водою луги, і хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови.
А сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном, над його садами, І над тим, що буде з нашими синами; Ти вічний без краю!..
