КНИГА ПЕРША
КНЯГИНЯ I РАБИНЯ
Мандруючи понад старим Днiпром
свiтанками, удень i вечорами,
вночi, пiд чистим зоряним шатром,
перед вогнем, що руки грiв теплом,
я думкою летiв через тумани.
Туди, в минувшину далеких днiв,
коли дiди, забутi й незабутнi,
уперше стали мiж високих гiр,
оглянули широкий виднозiр,
за поколiння дбаючи майбутнi.
Трудилися у потi своїх чiл,
орали землю, ставили оселi,
воздвигли городи i частокiл
i в клопотi буденних трудних дiл
сади садили, будували села.
Сварилися, бо рiд iшов на рiд
i плем’я кров братерську проливало,
на князя князь iшов, i був розбрiд,
i знов був мир, за рало брався рiд,
Русi знамена сонце осявало.
Боролись предки. З моря i степiв
ворожi хижi орди налiтали,
палили городи i нищили засiв,
та проти них вставала тьма списiв,
мечi iз пiхов люди витягали.
Спасибi вам за цю тернисту путь,
в трудi й на ратi гiдно ви стояли,
нiкому з нас нiколи не забуть,
i кожному годиться пом’януть,
що ви створили, що ви збудували.
Почнемо ж нинi повiсть цю смутну
про порохом повиту давнину,
про тi часи, далекi й незабутнi,
коли дiди, прославленi в вiках,
виходили на свiй великий шлях,
за поколiння дбаючи майбутнi.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
1
Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру
днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а
зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах
лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались
птахи. Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi.
Переступивши в темрявi кiлька кам’яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi
набряклi дверi i опинився в хижi.
Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло
вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й
обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров,
пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий
дим.
Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому
миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й одежа;
складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна
пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.
Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну
яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неї – череп’янi з вузькими шийками
корчаги й широковерхi горнцi, дерев’янi кадоби, ночви, миски.
Нарештi полум’я освiтило й куточки хижi; в одному з яких – за вогнищем – стало
видно глиняний приступок, а на ньому дерев’янi постатi Перуна й Волоса,
невеличкої бронзової, вкритої прозеленню Роженицi – фiгурки голої, iз складеними
на животi руками жiнки.
У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок,
прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже
тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв – спали.
Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул – колчан для стрiл.), поклав їх бiля вогнища.
Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли
повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi
залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття;
на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям,
на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.
У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син
Анта Микула, а за ним – його жона Вiста.
– Що, отче? – запитав, протираючи очi, Микула. – На лови збираєшся?
– Чув нинi нiччю рик, – вiдповiв Ант. – Пiду поникаю…
– То, може, пiшли би оба?
– Нi, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть
випалюйте лiс.
– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми пiдемо до лiсу.
Вiста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленої риби й солi,
дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев’яну миску,
поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i
Микула.
Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку
голову, а потiм вилiзла дiвчина – в однiй сорочинi на голому тiлi, з розкошланим
волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула
розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:
– А що то за рик, дiду?
Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якої готувався
ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.
– То й ти встала, Малушо?
– Я давно не сплю, дiду.
– Рикають оленi, – сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. – От
пiду поникаю, встрель оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.
– А ти не боїшся, дiду?
– Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiєю стрiлою, а коли впаде-ножем…
Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках,
з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт
вогнища.
Увiйшов Микула.
– Денниця* (*Денниця-вранiшня зоря.) догорiла, – сказав вiн. – Свiтає. Бiля хижi
почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебер води.
– Обмийся, – звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.
– То й сядемо, – владно промовив Ант. Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста
налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не їв,
усi мовчали.
Ант вiдклав свої стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив їх i
одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до
вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант
повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з
Вiстою й дiвчина.
Проте й зараз нiхто не почав їсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на
вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.
Такий був давнiй покон* (*Покон- звичай.) їхнього роду: люди, що жили у
городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поїсти,
послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб,
брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi
пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.
I зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й
виплеснув ложку юшки.
Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка,
вогонь притух, а потiм розгорiвся.
Тодi Ант набрав нову ложку юшки.
– Боги прийняли жертву, – сказав вiн. – Будемо їсти ми, i щоб завжди нам було
добре…
Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?
Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий
стрiлами ремiнний тул, з правого – нiж, взяв у руки зроблений з буйволової костi
лук, попробував тятиву.
Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до
Джурджанського* (*Джурджанське – Каспійське море) моря. Тятива на ньому була
зроблена iз кiнської жили, i зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона
довго й тонко дзвенiла.
– Грає! -засмiявся Ант. – Аби тiльки олень! Так вони вийшли з хижi – батько Ант,
босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй
самiй сорочцi, пiдперезаний поясом, озброєний луком, стрiлами, – воїн; син його
Микула – з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий;
на порозi стояла Вiста – вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок
веприни, дрiбок солi; з темної ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала
Малуша.
Батько Ант зiтхнув – певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у
лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней вої – десять, двадцять, тридцять,
– їх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались,
пригадуючи свої давнi лови…
Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й
порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю,
похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але
зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба,
а кiнь Анта – старий бойовий кiнь -гриз на валу в’ялу пашу; навiть пес їхнiй –
добрий пес, вовкодав, – постарiв, спав пiд стiною.
Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, їм стало видно хижi i тих
родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись
пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до
Днiпра вище, бiля кам’яного оскола* (*Оскол – скеля.).
Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа їхнього роду
ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було
цiле поле, двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi
з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з
димарями, голубниками.
Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в
небо вiд хиж тяглись димки.
– То я й пiду! – промовив Ант, взявшись за лук;
– Iди, отче – попрощався Микула.
2
Великий i численний рiд, один iз родiв полянського, племенi, до якого належав
Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй
кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло – впритул одним боком до лiсу, а
другим до Днiпра – городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з
ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими
кiстьми, черепаям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна
було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись
могили – деякi дуже давнi – з кам’яними постатями забутих предкiв. Вони стояли
на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до
колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi,
буйно вкривали кетяги калини.
Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв – Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що
загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато
пережив, а вiд них мав синiв… Але й з синами не пощастило Анту – чотири з них
склали голови в далеких походах, з трьох синiв, що залишились живi, два покинули
пiд старiсть батька.
Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг. Колись, ще за дiда Воїка й
батька Улiба, жили вони родом своїм у городищi в одному дворi, де на чiльному
мiсцi стояла землянка старiйшини, а ошую й одесну вiд неї землянки молодих, ще
далi – клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi вони разом виходили за городище,
щоб засiвати землю, разом ходили на лови, їли бiля одного вогнища, поважали й
слухали старiйшин своїх. I старiйшини, правда, були того вартi – вони першими
виходили на вали, коли на Днiпрi чи в степу з’являвся ворог, водили людей на
рать, вiд роду складали богам жертви, чинили суд.
Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища й дивлячись на плесо,
кручi, на весь Любеч, як прозивали це мiсце люди, Ант думав i сумував, чому живе
так довго, чому його не кличуть до себе предки? Вiн, Ант, як єдиний син, що
залишився в живих пiсля старiйшини Улiба, заступив мiсце батька, по закону й
покону дiдiв був старiйшиною, але хiба вiн мiг стримати рiд, що розсипався на
його очах, танув?!
Це почалося за старiйшин Воїка й Улiба, але тодi рiд був великий, мiцний,
дружний, i коли один воїн пiшов жити до жони в iнший рiд за Днiпром, а ще раз
молоде подружжя оселилось на горi мiж двома родами – шкоди вiд цього не було.
Але коли помер Улiб, то одразу багато родичiв вийшли й поставили свої хижi
далеко вiд городища над Днiпром i попiд лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити
один за одним, i нарештi дiйшло до того, що по всiй долинi й кручах виросли, як
гриби, хижi й оселi. Бiля старiйшини Анта залишилися тiльки три сини – Бразд,
Сварг та ще Микула.
Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам послав його до княжої
дружини, коли князь Iгор iшов на деревлян, сподiвався, що повернеться Бразд i
житиме з ними сукупно.
Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз iз
собою, а крiм того, ще й княжу печать, пожалування. За вiрну службу князь Iгор
давав йому поприще* (*Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.) землi, поприще лiсу,
де сам захоче Бразд, i назвав його в Любечi своїм княжим мужем.
Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили
князя Iгоря i коли на столi в Києвi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi
дань – вiд рала й вiд диму. Княгиня ж Ольга завела скрiзь – i в Любечi також –
уроки й устави* (*Уроки й устави – податки.). Устав їм робив князь чернiгiвський
Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став
Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем.
Жив бiля батька син Сварг – золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i
вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню* (*Кузнь – рiзнi вироби
iз залiза.) постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною
iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою
хижу.
Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i
доживав свiй вiк.
Любеч – так здавна називали люди полянського племенi городцще роду Воїкiв над
Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди – все любечани. А от
роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?
Заглибившись у свої думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.
Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко здiдси в верхнiх землях i
широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра,
нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.
Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими,
жовтими як вiск стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над
лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл,
пильнують, дивляться у вiчнiсть.
Пiд ними ж, як вої, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунає клич, рушать
уперед, – стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й
берези, ясенi й осокори, а де болота – вiльшина.
Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче
починали дзвенiти їхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом,
розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.
Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за
вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити
блискавки – вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби
прощаючись iз життям, падали, валились на землю.
Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало
його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав
ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки.
Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М’яко ступаючи по настилу з
опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля
всипаної червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почує-десь рику оленя.
Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив їх,
але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих
звiрiв було небезпечно.
Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя – i з ведмедем вiн
зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв: нехай лягає спати. Ант зустрiнеться
з ним, коли все навкруг вкриють снiги.
А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд… їх було два,
це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по
розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала
роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.
Ант рушив по слiду оленiв. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бiгли
широким кроком, далi пішли спокiйнiше, один за одним, часто зупиняючись i
обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в зелених долинках ласували
свiжою травою.
Пiзнiше, коли сонце пiднялось високо над лiсом, роса опала, трава просохла i
стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очi
болiли, слухав так, що аж дзвенiло у вухах, втрачав слiд, знову знаходив його,
знову втрачав.
Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс рiдшає,
сонце опинилося в нього за спиною.
Але в цей час вiн ще раз пiймав слiд оленiв – вони тiльки-тiльки пройшли
березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком.
Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його не помiтили оленi, побачив
перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi могили, де було
надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники.
I тодi сталось те, чого Ант не мiг ждати, – серед одноманiтного стрекотання
коникiв почувся пронизливий свист, i раптом гостра стрiла впилася в груди
старiйшини Анта…
З
Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком у лiвiй руцi
в’ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а там i зник мiж стовбурами
дерев.
Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли до лiсу, де треба
було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша.
Коли ж увечерi, чорнi вiд диму й дуже стомленi, Микула з Вiстою повернулись з
лiсу, батька не було.
– Забарився старiйшина, – сказав Микула. – Певне, далеко зайшов.
I коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр, прислухався, але нi
увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було чути. Не з’явився
Ант i наступного дня, й ще однiй ночi.
Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен живе
нарiзно, а все ж Ант – старiйшина: коли приїжджає хто вiд князя – вiн веде з тим
мову, коли ставиться дань – йому належить перше слово… Микула не помилився: i
брат Бразд, i брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два днi тому пiшов
до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому
три брати i ще кiлька любечан з ними засiдлали коней, поїхали слiдом Анта, довго
никали в лiсi; нiчого там не знайшовши, виїхали в поле.
Там, на високiй могилi з кам’яним пам’ятником колишньому старiйшинi їхнього роду
Воїку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.
Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам’ятi;
весь у вогнi лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн
заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.
Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище
на соломi його голову, напували.
Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски
страви, клала дерев’янi ложки, їжа в них була одноманiтна, убога – юшка з
в’яленої риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху
або квасолi, iнодi цiж iз ситою* (*Цiж iз ситою – кисiль з розчином меду.).
Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь.
Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають
жертву, потiм починали їсти. Тiльки батько Ант нiчого не їв, лише зрiдка ковтав
воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.
Пiзньої ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У
вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко
дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько
плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля
самого порога лунали дивнi кроки – не людини i не коня…
Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки,
що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi є боги добрi i боги злi,
що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна
ворогувати й з богами зла.
Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що
має цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху
реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури – душi предкiв.
I раптом вiн почув тихий голос батька Анта:
– Микуло!
Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос.
Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.
Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi
то син стоїть перед ним.
– Микуло!
– Це я, батьку Ант! Що треба? Старiйшина сказав:
– Нiчого… Чи готовi сани?
– Сани?
– Так, так, вони мусять стояти за порогом… Подивись…
Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку
дорогу – до пращурiв.
– Сани готовi, – сказав Микула.
– То й добре, – промовив Ант. – Я вже буду їхати. Вiн на мить замовк, одкинув
голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим… Потiм
сп’явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.
– Тут нiкого немає? – запитав Ант.
– Нi, батьку Ант, тут нiкого немає, – швидко вiдповiв Микула, думаючи, що
старiйшина знову втрачає свiдомiсть.
Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й
суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.
– За порогом хтось стоїть, – сказав вiн.
– Нi, батьку, – вiдповiв Микула, – там нiкого немає.
– Не говори, – перебив його Ант. – Я знаю… Вони стоять, ждуть. Iди ближче.
Слухай, Микуло… Вiн замислився, нiби пригадував щось.
– Так, так, – повiв далi вiн. – Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг… стрiлою в
груди… Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля
могили старiйшини дiда Воїка. I там я довго лежав… Уночi ж, коли зiйшов
мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воїк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз
мечами й щитами, довго говорили… Але що, що вони менi сказали?
Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в
полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на
блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.
– Старiйшина Улiб сказав: “Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i
немiчний, покличемо його до себе!” А старiйшина Воїк вдарив мечем об землю й
морив; “А хто берегтиме наш скарб?” Тодi всi сказали: “Нехай вже сам Ант думає,
кому берегти скарб”. Ти чуєш, Микуло… Сани стоять, я пiду до предкiв, i
вiднинi старiйшиною роду будеш ти… Слухай, Микуло, i запам’ятай… Бранi були
преждє дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до
свiту… Не я винен, що рiд наш розпадається i вже розпався… Але роди знову
зiйдуться i зiллються… Тобi заповiдаю – бережи рiд свiй, бережи скарб, що
залишився нам вiд батькiв i дiдiв…
– Який скарб? – вирвалось у Микули.
– Цей скарб лежить у землi над Днiпром… Вiзьми рискаль i шукай його… Вiн
закопаний тут, за городищем, над Днiпром… Ти чуєш, Микуло?
– Чую, батьку Ант.
– Збережеш скарб?
– Збережу, батьку.
I раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як
крейда, погляд поплив по хижi.
– Ти чуєш? – тривожно запитав вiн.
– Що?
– Вони шумлять – iдуть. I несподiвано:
– Де мiй лук i стрiли?
– Он висить лук, а он стрiли,
– Дай менi лук, дай стрiли… Та швидше, Микуло… Микула кинувся до стiни, зняв
лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до
дверей, вiдчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся
вперед, пiдтримав Анта. За дверима лежала чорним чорна нiч, нiчого не було видно
– порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiєї ночi, бо затремтiв,
схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.
– Бачиш, – хрипко сказав вiн Микулi. – Он вони iдуть на наш рiд, на землю
нашу… Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв…
Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву,
щосили натягнув тятиву – i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i
полетiла в темряву ночi.
А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився i важко впав
на долiвку.
– Батьку Ант! – крикнув Микула. – Батьку Ант! Вiн бачив, як лише раз дихнув
батько, лише раз здригнулась права його рука.
У хижi стало надзвичайно тихо.
Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини
приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину,
коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони
тiльки стрiмголов побiгли до найближчих своїх сусiдiв, щоб привести їх опорядити
тiло i вже тодi поплакати.
Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика,
вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом,
поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи
одкинувши назад голову, i думав.
Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька, поклав їх поруч iз тiлом: шолом у
головах, меч – бiля правої руки, щит приставив до нiг воїна. Бiля голови батька
Микула поставив спис.
Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду i був
повернутий до порога – там стелилась нова його дорога до предкiв.
Дверi хижi й вiкно в стiнi були розкритi, на пiдвiконня поставили корчажець з
ситою, що лишилась вiд вечерi, i поклали шматок теплого ще коржа.
Потiм жiнки вчинили жаль по мертвому, плакали бiля старiйшини, розповiдали про
печаль-широку, як море, глибоку, як небо.
Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у двiр, опустився на товсту дерев’яну
колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було
вже позаду. Зараз вiн думав про те, що батька треба поховати, як велить покон,
наступного дня, а зараз слiд пiти до братiв Бразда й Сварга.
I тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по
Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.
Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового
двору, вiн оселився далеко вiд усiх любечан, серед старих випалiв, яких уже не
засiвали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на
них виставив ще й гостре околля – вiд звiра, – говорив Бразд.
Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за Днiпра,
жилавою, неговiркою жiнкою; мали вони трьох хлопцiв, працювали скопом, рано
прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на вали лютих псiв.
Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав вiн чорною
корогвою, як не кричав на них. I тiльки тодi, коли з хижi вийшла Павлина й
нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули.
– Батько Ант помер цiєї ночi… – сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв
хвилину, але одразу ж вирiвнявся, промовив:
– Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько.
Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий i багато-багато
лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день,
коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i змовчав Микула, тiльки стиснув у руках
чорну корогву. Сказав:
– Сьогоднi треба й поховати його.
– Добре, – згодився Бразд, – поховаємо.
– У мене немає коней, щоб одвезти до городища.
– Дам конi.
– Хотiв би я й тризну справити…
– Дам вепра.
– Спалити б треба було батька… – сказав Микула. Бразд подивився навкруг,
погладив свою бороду.
– Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? I вже давно нiкого не
спалюють, всiх просто в землю.
– Так вiн же не всi, а старiйшина…
– Ет, старiйшина! – махнув рукою Бразд. – У землю…
Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг – вiн i за життя нiколи не сварився
з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.
Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько,
що говорив, навiть заплакав.
I жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що
робила це вона не вiд серця, а по покону – нехай чує душа мертвого, що за нею
тужать усi.
– А про який же скарб говорив батько? – поцiкавився Сварг, почувши про заповiт
батька.
– Не вiдаю, – вiдповiв Микула.
– За городищем, над Днiпром? – Сварг довго дивився темними своїми очима на
городище й могили за ним. – Але ж там живеш ти?
– Не знаю, брате, про що говорив батько.
– То я зараз i прийду, – сказав Сварг i якось гостро подивився на брата. – Може,
що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста – труна.), цвяхи, якесь залiзо.
Говори, Микуло! Все принесу, все вiддам, я ж так любив старого, i таке зараз у
нас горе. Говори, Микуло!
Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!
4
Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зеленої трави кiлька дереводiлiв кiнчали
видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї вiко. Бiля ворiт двору
стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта будь-що треба було до
заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй iмлi.
Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч. Жiнки
iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з щитами i мечами, як
велiв покон. Iз хижi чимдалi дужче долiтав одноманiтний, дуже смутний плач
жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем i неначе слухав цей плач. На вiкнi
стояв покорм для душi Анта – сита й хлiб.
Микула вийшов у двiр. Дереводiли вже кiнчили корсту, вони разом перенесли i
поставили її на санях. Потiм Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був
добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши
голову, нiби також сумував.
На дворi були Бразд i Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою – сонце
схилялось все нижче й нижче.
– Почнемо! – промовив Бразд. Разом iз дереводiлами брати пiшли до причiлка хижi.
Глухо вдарився об стiну топiр, вдруге удар прозвучав дзвiнкiше, трiски полетiли
вiд сохи на причiлку. Трохи згодом соха переломилась, чоловiки вперлись руками,
i частина стiни з трiском вивалилась просто в хижу.
Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр тiло Анта. Дужче заплакали, затужили
жiнки, Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили вiко, меч, щит, корчагу
з вином, хлiб. Потiм Мйкула винiс iз хижi й розбив на дерев’яному чурбанi двi
корчаги – на цiй землi вони батьку Анту не були потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi
лико з вiвсом, щоб посипати шлях, коли рушать конi.
Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста – її тужний крик,
залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось вiв коня. Услiд жалобному
походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi – там треба було
спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м’ясом,
готуватись до тризни по покiйному.
Старiйшину поховали над Днiпром, одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших
родовичiв, Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли
корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит,
меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином,
Колись, i це добре пам’ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воїка, бiля
могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв
кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий,
немiчний, серед в’ялих трав.
Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили
в свої щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над
кручами й Днiпром, у далеких просторах.
Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали
руки водою, над вогнищем їх грiли. А на душнику, через який iз землянки
викочувалась надвiр гаряча пара вiд їжi i людей, стояв непочатий корчажець iз
ситою й лежав шматок коржа – це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.
– Сядемо, люди, до вогню, – запросив Микула.
– То й сядемо, – залунали з усiх куткiв голоси.
А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця.
Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким
вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi
стежили, як вогонь поглинав м’ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й
забуяв з новою силою.
Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов,
куди Вiста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями
брали кращi шматки.
Коли ж усi добре сп’янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
— Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду…
I люди, кожен по-своєму, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:
– Нашого полянського роду…
Один голос дуже спокiйно повiв далi:
– Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами…
Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
– Боровся з ворогами…
Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта. …Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею,
натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн
також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янiлий вiд меду й олу* (*Ол –
пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат
Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.
– То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Мйкула.
– Спати? – Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. –
Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… i, мабуть, вже ми й пiдемо,
Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. – Правда, правда,
– пiдтримав його Сварг.
– То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi
смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сiдайте,
браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для
батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже
торкалися головами.
– Добре… добре… – почав Бразд. – От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то
поговоримо про дiло.
– А про яке дiло говорити маємо? – запитав Микула й поворушив трiски, що встигли
вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.
– Та про озадок* (*Озадок – спадщина.) той, – вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд
вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима,
в яких вiдбивалося полум’я й жар.
– Слухай, Бразде! – крикнув тодi Микула. – Та хiба ж можна нинi, коли ще й
вогнище не перегорiло, говорити про озадок!
– А коли ж про це й говорити, як не нинi, – суворо процiдив Бразд, i Микула на
цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. – Оже отець Ант,
помираючи, роздiлив би дом свої дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без
ряду – без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок… Так говорив i сам батько
Ант. А вже вiн знав закон i покон…
– То правду, правду мовив Бразд, – втрутився Сварг. – А чому маємо ждати? Нинi
кiнчимо все.
– Але що будемо дiлити? – обвiв очима хижу Микула.
– А все, – широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в
нiй, сказав Бразд. – Все подiлимо, що лишилося по батьку…
У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi
боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть
у теплi пiд вогнищем, почули їхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про
це братам, а промовив стиха:
– Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати… Ех, брати, брати!..
– Зажди, – перебив його Бразд. – Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi
розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський – княжий
виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня,
куни – грошовi одиницi.) за в’їзд i на виїзд… А може, батько Ант залишив усе
тобi? Так ти говори, розтяжаємось… Ну, говори!
– Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.
– Нi, брати! – вiдповiв їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони,
сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нiчого менi
батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище
наше.
– Вогнище тобi й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому вiдомо, що якщо
отень*(*Отень – батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi…
Ти, Микуло, менший, – твiй i двiр, i рiд, i вогнище… Але хiба, крiм вогнища,
нам нiчого дiлити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло
перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, –
вiн дiє i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам
батько Ант… Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був
головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, – це ж вогнище
не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не мiг розповiсти цього братам.
– Дiлiть! – сказав вiн i з одчаєм махнув рукою. – Дiлiть вогонь, мене, жону…
– Навiщо нам дiлити вогонь, жону… – глузливо засмiявся Бразд. – Подiлимо
тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному – своє…
– Дiлiть! – ще раз сказав Микула.
– А дiлити нам i небагато, – повiв Бразд. – Про двiр i хижу ми домовились – ти
менший, це твоє… Але є, Микуло, лядина…*(*Лядина – поле, оброблена земля.)
Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.
– Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Києва.
– Навiщо менi вся земля? – хижо засмiявся Бразд. – Багато землi менi не треба,
трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми
родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками.
Вiд лiсу до пiскiв – от про що говорю. Кому її дати?
– То, може, хай тобi i буде лядина? – допомiг Браздовi Сварг. – Менi, браття,
землi не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не
б’ється. Бери її собi, Бразде.
Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне
замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки
крикнув:
– Бери собi лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого
пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках… старий,
немiчний кiнь.
– То й коня бери, – сказав Микула.
– Кiнь буде тобi, – заспокоїв його Бразд. – Кiнь при дому… А от возiв, їх два,
– подiлимось, Микуло.
– Один буде тобi, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулi, а я скую собi сам.
– Вiзьму, – згодився Бразд. – Але там у клiтях є ще й лемешi, рала. Тобi,
либонь, не треба, Сварже?
– Не треба, – вiдповiв Сварг, – скую.
– Тодi навпiл, Микуло?
– Бери хоч i всi.
– Нi, – заперечив Бразд, – тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись
насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.
– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч,
якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.
Бразд байдуже махнув рукою:
– Нехай це буде тобi.
Аж тодi Сварг тихо промовив:
– А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало її лежить – криця й
ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.
– Забирай усе! – крикнув Бразд.
– Бери, – згодився Микула.
I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в
оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп’янiли вiд розмови,
може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота,
срiбла, кун?
Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
– Золота, срiбла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звiдки ж вони?
– Зажди, братеї – вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти менi сам
говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
– Так, говорив…
– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобi казав.
– Бачу, Сварже, бачу, – запалився i Бразд.
– Так де ж цей скарб? – заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i
брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й
здавалося, що вони впираються в неї головами.
– Що ви говорите? – захрипiв Микула.
– Говори краще ти! – кричав Бразд.
– Вiддавай скарбi – волав Сварг.
I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його
тiла мiг висипатись батькiв скарб.
– Клянусь Перуном! – хрипiв Микула. – Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн
говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
– Брешеш! – кричав Бразд i трусив Микулу.
-Лжа! – волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик – на помостi прокинулася Вiста i
в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:
– Пощо убиваєте? Пощо?
Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також
закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
– Ходiмо! – промовив Сварг.
– Пiдемо! – махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i,
вдаривши дверима, вийшли з хижi.
– Що то було? – запитала Вiста. – Чого вони тебе хотiли вбити?
– Мовчи! – вiдповiв Микула. – Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не
вб’є. Лягайте спати, спiть…
Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i
задивився на жар, що таємничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей
вирвався стогiн.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
1
Гора* (*Гора – найстарiша частина давнього Києва.), як i передграддя з Подолом,
прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала
свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори – вiд Подолу,
Днiпра й Перевесища – лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.
Одразу ж пiсля цього на Горi – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр,
тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни -урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в
землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi – княжа охорона.), смердiв, ремiсничого
люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, – запалювались жовтi вогники,
чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.
Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли
жеравцi* (*Жеравцi-блоки.), щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi,
торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на
дерев’яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей –
то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi
й зiлля* (*Овочi – садовина, зiлля – городина.), поспiшали на роботу здателi*
(*Здателi – будiвельнi майстри.), всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi
i якi тулились у хижах i землянках передграддя.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своїми
дворянами* (*Дворяни – слуги на княжому дворi.), одмикала клiтi й медушi
ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна,
скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним
хлiбом, рибою, м’ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, i на тлi чорного
неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами
й бородою, вiн, здавалося, пiдiймається навшпиньки й дивиться через стiну Гори
на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.
На головному концi* (*Конець – вулиця.) Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт
до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола їхали на конях гриднi, а далi
забряжчали об камiнь посохи – бояри й воєводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до
широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.
Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
– Вставай, княжичу, вставай! Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi
повiки, але знову до плеча торкнулась рука:
– Вставай-бо, княжичу!
I тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою.
Бiля лiжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй – дядько, вихователь, пестун.) його Асмус в
темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд
нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого
стояло лiжко княжича, видно було зорi.
Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з
ним спустився сходами в сiни.
Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi – сторожi терема,
скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб,
воєвода Свенелд i ще кiлька бояр i воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо,
тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi.
Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у
побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл,
накритий бiлою скатертиною, навкруг нього – стiльцi з високими спинками.
На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб,
край столу – череп’янi миски й дерев’янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з
княжих медуш.
Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була
вона одягнута, як належало, – у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами
по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi її
облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно – мантiя, накидка.); темне
волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов’язка, кiнцi якої
спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду – золота гривна* (*Гривна –
золотий обруч.) – поблискував на шиї, а на ногах у неї були червонi хзовi* (*Хоз
(хзовий) – сап’янова шкiра.) – чобiтки.
Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними
бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких
зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь,
свiдчили про її неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi.
Тiльки княгиня увiйшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.
– Здрава будь, княгине! – мовили вони. Княгиня вiдповiла на їх привiтання,
ступила вперед i зупинилась бiля столу.
Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям – ключниця
Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась їй i поцiлувала руку.
– Дозволь, княгине, подавати страви!
– Починай, Ярино! – вiдповiла княгиня. Ярина вийшла, повернулась, принесла й
поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому
булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром,
перцем.
Але княгиня не робила знака сiдали до столу. Вона обернулась до воєводи
Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев’яних
мисок, поклав на неї потроху вiд кожної страви, якi були на столi, – хлiба,
м’яса, риби, сочива, – потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь
вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по
стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi,
обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум’я.
Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.
На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неї син Святослав,
по лiву – Улiб, а ще далi воєводи, бояри.
Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синiв. Ось сидить Святослав!
Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими
руками, вiн здається старшим вiд своїх лiт. Русявого, з довгим i цупким
волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сiрими
очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз
невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було
назвати красивим хлопцем. Iнодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав
зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших,
зробити щось всупереч, на своє.
Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум’янцями на щоках, з
темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими
очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не
хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.
Вона любила обох синiв, але серце її чомусь бiльше лежало до молодшого сина
Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що
старший, Святослав, i схожий був на батька – чоловiка княгинi Ольги – Iгоря, i
вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував її саму, княгиню. А хiба
може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!
Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до
стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.
I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже
сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.
Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а
потiм княжичам, воєводам i боярам, рука її здригнулась, на чолi рясно виступили
краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла
його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на
скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.
– Що ти наробила? – сплеснула руками княгиня.
– Матiнко княгине! – крикнула Ярина. – Це ж я… я не бачила, матiнко княгине.
Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве
волосся якої вибилось з-пiд чорної хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було
дивитись.
– Матiнко княгине! – благала вона. – Прости мене, свою робу. Вiк працюю… цього
не бувало… Стара я вже стала, немiчна! – бiдкалась ключниця, намагаючись
пiймати руку княгинi.
У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi її блищали недобрим вогнем,
проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi.
– Вино проливається на щастя… А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже
тремтить рука…
Терем київських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через
високий ганок входили просто з двору, мав сiни – великий покой, у який через
двоє вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе
свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили
тiуни, бояри, воєводи, мужi нарочитi.
Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч – перехiд до
княжої стравницi, праворуч – ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi
багатьох свiтлиць: в однiй ждали своєї черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй
жив ларник* (*Ларник – княжий писепь i охоронник печатi.) Перенiг, що берiг
харатiї князiв i їхнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик
Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi.
Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в
них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут
було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею
висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло
землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно.
Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом.
Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались
тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi,
сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня.
З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, покої
князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата.
Була вона, як на тi часи, досить велика – крокiв тридцять завдовжки, десять –
п’ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов’янi рами
яких встановлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в
палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею,
високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два
золотi перехрещенi списи над ним – знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi
крiсла без списiв обабiч.
Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд її стiнами стояли важкi, темнi дубовi
лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували поїденi прозеленню
шоломи, кольчуги, щити, списи.
Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав,
стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли
входив князь, сидiли воєводи й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним
київським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших київських воєвод –
залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий,
його щит i топiр i такi ж шоломи й топори воєвод-князiв Щека й Хорива. З-помiж
iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь
був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i
броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були
дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цiєї зброї висiли шолом i меч князя Iгоря,
його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем.
I тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли
променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь
щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець.
У палатi було кiлька дверей – праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й
княжичiв, i в стiнi за помостом – до спочивальнi княгинi та її покоїв. За ними,
хоч не всi це знали, знаходились ще однi – чорнi сходи, якими можна було пройти
до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки
княгиня та її сини.
Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в
стравницi дуже збентежила її – то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога.
Якщо так починається день, слiд ждати лиха й надалi.
Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, воєвода Свенелд, що
нечутно ступав трохи позаду неї з лiвої руки, встиг сказати:
– Недобрi вiстi з поля, княгине!
– А що?
– Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого
зла.
– Куди ж дивилася сторожа поля?
– Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав
шум людей, що ждали там княгиню.
– Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела* (*Саркел – Бiлi Вежi, хозарське
мiсто на Дону.), – встиг ще сказати Свенелд, – пограбували їх там, двох убили, а
Полуяра ослiпили.
А в сiнях все зростає шум: перед княгинею, що вийшла з темних переходiв i
стоїть, освiтлена багатьма вогнями, на порозi, низько вклоняються воєводи й
бояри, до самої землi згинаються тiуни.
– Здрава будь, княгине!
– На многi лiта, княгине!
Вона суворо оглядає весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброєних
високими посохами мужiв нарочитих, у яких на темних опашнях висять по двi-три
золотi гривни, на воєвод, що, погладжуючи довгi вуса, тримають правi руки на
золотих яблуках своїх мечiв, на старших i молодших бояр, якi так низько
вклонились, що не видно їхнiх облич.
– Здоровi будьте, воєводи, бояри, мужi! – вiдповiдає княгиня Ольга i, зробивши
рукою знак Свенелду, починає пiднiматись сходами вгору.
За нею iдуть сини Святослав i Улiб, воєвода Свенелд, тисяцький сторожi поля
Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг.
Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою пiдiймаються сходами в
Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi тесанi стовпи,
дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiває свiжий вiтер з Днiпра. Небо над
Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище вiд усiх палахкотить схожа
на розпечений камiнь денниця.
Княгиня Ольга сiдає в крiсло. Обабiч неї горять два свiтильники. Вiтер з Днiпра
роздмухує вогнi, мiнливе промiння блукає по палатi. Бояри, воєводи й тiуни
встигли вже увiйти, стоять пiвколом попiд стiнами, й княгиня бачить їхнi
довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого долу опущенi руки. Позад
крiсла за княгинею стоять мужi нарочитi й сини Святослав i Улiб.
– Чули ви, бояри й мужi, – починає княгиня, – печенiги нiби заявились у полi?
– Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, – лунають сполоханi голоси.
– А де князь чернiгiвський Оскол?
– Я тут, княгине!
– Вийди сюди…
Князь Оскол виходить наперед i зупиняється напроти княгинi. Це не старий ще
чоловiк, небiж князя Iгоря по сестрi Горинi, мужу якої, Ратомиру, князь Iгор i
подарував Чернiгiв.
Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Київському столу, не раз
ходив з князем Iгорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй.
Дивиться княгиня Ольга на Оскола i думає: багатий, дуже багатий князь
чернiгiвський, хто знає, у кого бiльше в скотницi* (*Скотниця – скарбниця.)
золота, срiбла й рiзних скарбiв – у неї на Горi чи в нього в Чернiговi.
I не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона,
уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi
землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь
чернiгiвський, мiцним буде стiл Київський.
От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити
своєї жадоби, насипає скотницi, збирає землi, перетiсує* (*Перетесати –
поставити своє клеймо, печать.) лiси, замикає гони.
А от землi Руської не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi* (*Дiтинець – фортеця
города.) на Чорних горах, має численну дружину, знає, що нiхто не пiдступить i
не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на
Чернiгiв, а на Київ цiляться вороги – з одного боку в Оскола сидять деревляни,
що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Київського столу, з другого – в’ятичi,
що й днесь не визнають зверхностi Києва.
А на схiд вiд Чернiгова – Дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол свої сторожi по
Сейму – от i вiдкритий печенiгам шлях до Києва.
Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Києвi князь
переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його
землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинiв. I
мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.
– Князю Оскол, – промовляє суворо княгиня. – Чому не стримав печенiгiв на Сеймi,
адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли
дiстатись i до Києва.
– Матiнко княгине, – спроквола й тихо вiдповiдає Оскол. – Налетiли печенiги з
поля нагло, не самi iшли – нiби якась сила їх випирала, щити – хозарськi, мечi –
грецькi, як можу я один супроти Вiзантiї, хозар i печенiгiв стояти?
– Супроти Вiзантiї й хозар стоїть Київ, ти стережи в полi печенiга.
– Матiнко княгине, – скривджено каже Оскол. – Поле – широке, Сейм – глибокий,
сторожа стоїть на горi, печерiг скрадається яругами…
– Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече
став, не токмо мене – сiверян рятуєш.
– Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi,
Острi…
– А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе
береже…
– Не маю вiльної землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине.
Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi
палати. Там, за Днiпром, над самим обрiєм нiби хтось провiв розпеченим жигалом,
пiсля чого залишився вогняний слiд – рожева смужечка, що стала ширитись i
розгортатись, а вiд неї, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.
– То як скажемо, мужi й бояри? – запитала княгиня.
– Дамо землi князевi Осколу, – пролунали хрипкi голоси. – Нехай захищає Руську
землю.
– Чи згоднi?
– Згоднi.
Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неї
на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою звиток шкiри й
перо, сказала:
– Пиши, ларнику… Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю
Осколу й волостелинам, щоб боронили межу…
– I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, – вставив князь Оскол.
– I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, –
згодилась княгиня. – Тiльки бережи Руську землю, Київ бережи.
– Бережу, матiнко княгине, – голосно промовив Оскол. – Моя сторожа вже прогнала
їх далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Києва повiк.
Але княгиня була все ж неспокiйна.
– А може би, мужi й бояри, – промовила вона, – послати за Київ дружину в поле?
– Лiпше, княгине, лiпше, – загомонiли мужi.
– Пошлемо дружину, – сказала княгиня, – а поведе її княжич Святослав з воєводою
Асмусом. Чуєш, сину?
– Чую, – промовив княжич Святослав i вклонився матерi.
У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi
голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк – в темних свитках, пiдперезанi
широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для
ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих
цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.
Найбiльше з них вражав один чоловiк – старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн
нiчого не бачив – замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.
– Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.
– Я, матiнко княгине! – крикнув, почувши її голос, Полуяр i повалився їй у ноги.
– Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Вiн встав.
– Говори!
У палатi настала така тиша, що чути було, як вiє вiтер одразу за вiкнами, як
глибоко зiтхнув Полуяр.
– Ранньої весни, – почав вiн, – як пам^ятаєш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули
ми лодiями з Києва-го-рода, щоб дiйти до Верхнього Волока* (*Верхнiй Волок –
мiсце, де з Днiпра перетягали лодiї до Волхова.), спуститись Доном, переволокти
подiї до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка – Волга.) i пливти в Джурджанське море. Не
вперше ми їздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким –
торгувати, з мечем – захищати межi. Так їхали й ми з великим добром – моїм,
твоїм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi
привезти.
Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з
Києва, довго билися проти швидкої течiї Десною й Сеймом, як волокли подiї вiд
Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й
беруть десятину.
Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києвi,
цього не знав, а закiнчив:
– Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий
кам’яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночi
налетiли й оточили нас вої. Двох купцiв – Греха i Стогуда – вбили, багатьох
покалiчили, все добро наше й твоє забрали, а менi за те, що не випустив меча з
рук, викололи очi.
– Що ж то за город?
– Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.
– А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив?
– Бачив, княгине.
– Хто вони?
– Гречини…
Над обрiєм з’явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато
свiтла, постатi бояр, воєвод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях їхнiх можна
було вчитати тривогу й розпач.
– Матiнко княгине! – залунало багато голосiв. – Що робиться? На Iтилi-рiцi
вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки
гречини…
– Недобре дiють хозари й гречини, – сказала княгиня Ольга, – але маємо з ними
ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даємо i все беремо вiд них по
укладу.
– У Царгородi, – гомонiли купцi, що не раз за своє життя вимiряли шлях до
Константинополя, – з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити
дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо їхати
до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними…
Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до неї не тiльки тi, що
стоять тут, у палатi, кричить, волає до неї вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд
з хозарами, укладений ще Iгорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатiї з греками,
пiдписанi давнiми князями?
– Я чую вас, бояри й воєводи, – промовила вона, – i пошлю слiв* (*Сли – посли.)
до Iтиля i Царгорода.
– Що зроблять сли? – крикнули тодi воєводи. – Не з словом до них треба йти, а з
мечем.
– Але як iти з мечем? – з болем сказала княгиня. – Iти на хозар, щоб тут на нас
напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Києвом стали хозари. А в полi блукають
ще й печенiги – вони служать i хозарам, i ро-меям…
– Не бiйся, княгине! – кричали воєводи. – Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв.
Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.
– Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама
поїду в Царгород.
– Добре дiло зробиш, княгине, – загомонiли бояри.
– А тобi, Полуяре, буде таке, – промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця.
– Пиши, ларнику… Купцю Полуяру iз нашої скотницi дати все, що вiн втратив, а
ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром…
Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти
руку великої княгинi…
От немовби й розв’язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають
спати людям на Русi.
Але нi, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгинi
Ольги суду й правди.
На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв
ведуть зв’язаного закривавленого чоловiка.
– Що сталось? – запитує княгиня.
Тiун Талець низько вклоняється княгинi, витягає голову так далеко вперед, що
вона, здається, от-от одiрветься вiд шиї.
– Татьба i вбивство! – каже вiн. – Минулої ночi оцей смерд Векша пiдкрався у
Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув* (*Утнути – убити.) на смерть
княжого мужа.
– Татьба i вбивство! – гомонять бояри. – Доки це буде?! Роби суд, княгине, по
правдi!
Смерд Векша – здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що
нагадує стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах – стоїть серед палати,
дивиться на бояр, воєвод i, либонь, не розумiє, де вiн опинився й що сталося.
А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з’являється чи то
страх, чи надiя – вiн падає їй в ноги.
Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба – мужi й
бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й
божий суд – кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять
людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на
руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже
останнє слово, вчинить суд по закону, по правдi!
– Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? – допитують мужi. Смерд
Векша пiдiймає голову.
– Голодно є в хижi… Жона, дiти… Куди пiду? Купу в бояринi маю – нiчим
вiддати, заставу у купця взяв – нiчим платити…
– Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, – обурено гомонять мужi й бояри.
– Бояри мої i всi мужi! – зупиняє княгиня цi голоси i обводить поглядом
бородатих людей, якi ждуть княжого суду. – Як мусимо судити за вбивство?
– За смерть – смерть! – рiшуче промовляє хтось у натовпi. – Як велить покон.
Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки лунає цей голос, але не пiзнає, хто це
сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав?
Смерть за смерть – так велить покон, так думають усi бояри, воєводи й мужi, так
думає й сама княгиня.
Вона пiднiмає руку.
– Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть.
Але в цей час виступає вперед боярин Драч – у темному опашнi, з посохом у руках.
– А моя житниця зламана, княгине, – каже вiн. – I то чи перший раз був там смерд
Векша? Маю шкоду, княгине.
– Правда, княгине, – гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах
все частiше трапляються розбої й татьба.
– Векшу на смерть, – закiнчує княгиня, – а двiр його з жоною й дiтьми на поток i
пограбування* (*На поток i пограбування – конфiскацiя майна й вiддання родини в
рабство.) .
– То є по правдi, – лунає в гридницi.
2
Битим шляхом за Днiпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як велiла княгиня
Ольга, вони повиннi проїхати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж
знайдуть, – гнати їх з поля.
Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч iз ним – Асмус. З дитячих лiт
виховує Асмус княжича, куди княжич – туди й вiн. Тiльки все важче й важче
Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах – пусти княжича, то помчить
вiн аж за Iтiль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому воєводi?
Не тi лiта!
Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти
на конi i що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на травi,
спочити. Нi, воєводi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма
морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже
їхати на конi до кiнця.
Та й не тiльки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала
щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказує йому все, що знає,
вчить тому, що сам умiє, готує Святослава до вокняжiння.
От i зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться
молодий княжич вдалину, милується небом i землею, впивається пахощами трав, а
вiдтак починає розпитувати Асмуса.
Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiгає й пробiгає свiжий вiтер,
струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки
шальвiї; тiльки тирса супротивиться – пiдiймає вгору свої пружнi остi, й мiнлива
сивина затягає поле з краю в край.
Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився мiж могил, на вершинах
яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили
цю землю. Це – Залозний шлях, гостинець, яким їздять купцi-гостi. Вiн тягнеться
вiд города Києва до Iтиля-рiки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши
людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворонки,
на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрiї промчить, як хмара,
табун диких коней.
Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто
звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, i очам вiдкриються села, городища,
ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають
табуни худоби, б’ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках,
якi тихо несуть свої води до Днiпра.
От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якiй встають марева, i
розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.
– I що там? – показує княжич рукою на пiвнiч.
– Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли їхати все вище
й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi,
Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi,
франки, а на островi в морi англяни…
– I всюди до окiяну живуть нашi язики?
– Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й
над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i
порiднились з нашими племенами.
– I всi вони тягнуть до Києва?
– Так, княжичу, усi вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тiльки в’ятичi, –
вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiєм висiла рожева хмара, –
дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з
хозарами.
– Звiдки ж взялися цi хозари? – запитує княжич. Асмус замислюється.
– Там, над Iтилем, – поволi вiдповiдає вiн, – жили ранiше нашi люди, нашi
племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашої вiри, чужого
роду…
– То треба було їх не пускати, бити.
– Не пускали, били, – вiдповiдає Асмус, торкаючись перебитої руки i згадуючи,
либонь, про давнi рани. – Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з
варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiєю, а тим часом хозари сiли над
Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеї, з iмператором
Вiзантiї – християнами, от i мусимо ми їм платити дань…
Святослав зупиняє коня. Сiрими своїми очима довго дивиться на схiд, на рожеву
хмару, що пливе й пливе над обрiєм.
– I далеко до цих хозарiв? – запитує вiн. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на
хмару.
– Оцим полем, – повiльно говорить вiн, – треба їхати повний круг мiсяця, й тодi
буде Iтиль-рiка.
– А далi, далi?
– За Iтилем-рiкою, – веде далi Асмус, – буде Джурджанське, а як по-нашому –
Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики – Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя,
Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген – хинцi…
Асмус примружує очi, пригадує.
– А в полуденних землях, он там, – показує вiн рукою, – за нашим Руським морем,
суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва…
– I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтхає.
– Свiт великий, княжичу мiй, – каже вiн, – i всього його однiй людинi не
сходити. Та й що свiт? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю i
люблю…
Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi
могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь,
розпалили багаття.
Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв її тоненькими
скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум’ї i перший шматок подав
княжичевi.
Це була дуже добра вечеря – м’ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув
димком i корж, привезений з Києва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на
своїх крилах у далину й майбутнє.
У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку
долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, – вiчна, здавалося, i
все ж неповторна.
Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але
кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле – пильнувати, щоб хтось уночi не
пiдкрався до могили.
Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своїми, поклав голову на тверде
сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.
У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам’яної постатi
богатиря на могилi.
– От i стемнiло, – стиха говорив вiн. – Нiч… Чуєш, княжичу, як пливе земля?
– Куди?
– Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.
– А вгорi що над нами?
Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там
спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.
– Небо – також окiян, зорi – свiчада богiв, – долiтав його голос. – Там,
далеко-далеко, є острiв Буян з алатир-каменю, де живуть Перун i богиня Лада,
лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять
засiки дощiв… Там, – вiн показав на схiдну частину неба, – буде вирiй, де
течуть рiки з молока i меду; там, – вiн показав на захiд, – чорний окiян, куди
на нiч зникає сонце, а вдень ховаються зорi…
– А люди?
– У кожної людини є своя доля, призначена Перу-ном. Є доля щаслива, є нещаслива.
У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi…
– Чому?
– Ми – вої, княжичу, захищаємо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже
готове нам мiсце у вирiї. Хiба це не щастя?
Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то
притихав, i Святославу часом здавалося, що чує вiн голос не Асмуса, а кам’яного
богатиря, який, опустивши вниз руки, стоїть на могилi, дивиться великими очима в
тьмяну далину.
– Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг – багато мiсця має в ньому
Русь. Але є в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й ромеї, якi
ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше
матиме, бо вони як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закриває
сонце…
Святослав пiдводиться на лiктi, схиляє голову до Асмуса.
– Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.
Асмус вiдповiдає не одразу.
– Був час, – говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, – i ми, руськi люди,
били ворога, тiльки вiн з’являвся перед нами. Варяги до нас потикались – били їх
нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно.
– Воєвода Свенелд також варяг, Асмусе!
– Так, княжичу, Свенелд – варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi
варяги. Київ-город i вся ця земля, – вiн обводить рукою навкруг, – це острiв у
окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були
торки – розбили, чорнi клобуки – розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли
булгари – показали i їм меч, пробували напитись води з Днiпра обри – погибоша, а
тi, що лишились, побiгли за гори на захiд… Многих ворогiв мала Русь – i всiх
побиваша. Били їх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Iгор i велике
множество людей наших.
Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоїть, дивиться вдалину.
Схоплюється i вiн, стає поруч iз вуєм, дивиться на схiд… I ще помiчає
Святослав, що Асмус бере його руку, тисне її своєю гарячою правицею.
– Вiчна пам’ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! – натхненно каже
Асмус.
– Вiчна пам’ять! – промовляє за ним Святослав. I якесь дивне, велике почуття
охоплює душу княжича. Вiн стоїть, тримаючи руку старого свого уя, i здається
йому, що обидва вони й дружина, яка спочиває навкруг, – всi, як трави, квiти,
всяке зело, виростають з цiєї теплої, пахучої землi, торкаючись неба, що тiльки
продовжує твердь…
– Так чому ж не б’ємо ми хозар i печенiгiв? – знову запитує Святослав i дужо,
скiльки в нього є сили, стискує руку Асмуса.
– У тебе мiцна рука, – чує вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене
багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiчає, що це обличчя суворе, замислене. –
Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити… Це
говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але є вороги й окрiм
них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв.
– Хто ж вони, вуйку, скажи?
– Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки
й озера, вони збирають у скотницях своїх золото й срiбло, i це вони миряться з
хозарами й греками.
– То це християне? – виривається у Святослава.
– Нi, такi не токмо поганцi-християне, много їх є й серед людей нашої, iстинної
вiри. Хто забуває про Русь, а думає тiльки про себе, – той наш ворог.
– То й мати моя, княгиня… – схиляється до самого вуха княжич Святослав.
– Нi! – голосно вiдповiдає Асмус. – Наша мати княгиня – мудра, справедлива, вона
перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом.
– То хто ж тодi? – запитує Святослав.
– Мине час, – повiльно вiдповiдає Асмус, – i ти побачиш, хто, не призиваючи всує
бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але
робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзнаєш
тiльки тодi, коли зустрiчаєш вiч-на-вiч. У життi своєму ти зустрiнеш їх i одразу
пiзнаєш. Будь тодi безжальним, борись з ними.
– Я їх знищу, покараю… Асмус нiби не чув його слiв.
– А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого
вони жадають – золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за неї… Ти –
Iгорiв син, будь як отець твiй!
– Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцiєї землi, моїх
людей…
– Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи…
З
Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були
стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах
тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших – однi дверi її
виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись
тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи
то вдень, чи вночi її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.
У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема.
Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий
день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.
На очi її набiгали сльози, але вона стримувала їх. У дворi було дуже тихо, все
навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б’ють копитами об
землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних
сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що
плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почує?
А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер її сльози, щоб хтось почув її
гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова,
ласки, тепла все життя…
Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було в тому життi днiв
i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.
Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись
у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у
город Київ, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли
вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала
княжою дворянкою.
Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась,
потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось
ждала.
I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось
око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до
стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо
з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.
Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось
i як справдi в неї у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що
найголовнiше, жила в серцi надiя.
На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен
вiк має свою надiю, бо немає в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало є
таких, що побачили свої надiї здiйсненими.
Колись була Ярина молодою, любила i сама, i її любили. У отрока князя Iгоря,
Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька
разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули,
що полюбились навiки… А там поїхав Роксай з князем до Iскоростеня – i не
повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.
А життя iшло, i народжувались новi надiї. Це було давно, коли, як це добре
пам’ятає Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi,
нижчi, князi й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не
знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими
стiнами города блукав, бряжчав списами ворог… То були важкi лiта, важке життя,
багато воїв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала
воям, обмивала й перев’язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися
iншi люди, був князь iз княгинею, були їхнi дiти.
I вона вiддавала вже їм усi свої сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини
Святослав i Улiб виросли – їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а
все ж дитина, хто їй допоможе!
Тепер Гора не та! Стiни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у
Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер… А скiльки людей
стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воєводи, i
купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi,
ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка – княгиня, бджоли носять мед, а
скiльки ж тут трутнiв.
Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це
говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чує, як до князiв iдуть оцi бояри,
воєводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають їх тiуни й ябетники*
(*Ябетники – княжi прикажчики.) i як кожен iз них просить собi пожалування –
землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжої.
Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неї забули.
Просити, а чого просити? У її руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоїв,
скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина – i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню
всякого добра…
Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi її, що стоїть бiля лiжка, є
тiльки два сувої полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини
є кiлька сорочок, черевики й платно* (*Платно – верхнiй одяг.) носить, поки
зносяться, та ще має платно – дарунок княгинi, у якому подає князям у стравницi.
I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не має.
їй, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.
4
Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси – там стоїть
сторожа, береже город, не змикає вiй. А в теремах бояр i воєвод, у хижах попiд
стiною – темно, тихо, там ходить сон.
Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно
свiтиться вiд Днiпра – там окреслюється чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться,
iнодi вирiвняється й надовго застигає.
То бiля вiкна стоїть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в
темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до неї, думки заважали
спочити.
От вона й запалила свiчу на столi, стоїть бiля вiкна, дивиться на нiчний Київ,
на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на
плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.
Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга?
Стурбувала її звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову
фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi-удовицi тоскно їй i неспокiйно в цю
задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i
дихання.
Та нi, не це турбує, не це не дає спочити княгинi. Колись, як мужа її Iгоря
вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн
прийде. I коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього,
згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її пiдростають, в них вся
любов i душа княгинi.
Не новина для неї й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Київ – стоїть
вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило
мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони
розсипались, як пiсок на березi Днiпра. Не страшнi Києву й печенiги, що, як пси,
блукають з своїми улусами в полi.
Мислить княгиня й про фортецю над Доном – Саркел. Не вперше вже стикаються на
шляху до Джурджанського моря її купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i
загрозливий Схiд, страшнi простори за Iтилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв
своїх до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з
каганами.
Розумiє княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумiє, що обсiдає вона
Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь
Iгор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит
на воротях Царгорода.
Але княгиня бiльше всього боїться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править своїми
землями, вже скiльки лiт не знає Русь бранi. Кличуть воєводи її йти на
печенiгiв, вимiтати їх з поля, рушати на Саркел. Воєвода Свенелд не раз говорив,
що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на українах своїх i в полi Русь
проливає кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповзає до Русi Вiзантiя.
Та хiба княгиня сама не знає, скiльки зла має Руська земля вiд печенiгiв i
хозар, хiба не бачить, як кожного дня ллється гаряча кров її людей? А все ж їй
здається, що навiть найважчий мир, тиша рiдної землi краще, нiж смерть на бранi,
що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати з ними, що краще з великим трудом
торгувати з греками, анiж iти на них зi зброєю.
I немарне говорила нинi княгиня, що сама поїде до Царгорода. Це важкий, далекий
i небезпечний шлях Днiпром i морем до Константинополя, але вона вже давно
збирається туди поїхати, хоче говорити з iмператорами.
Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа Русь, невже
вигiдно їм гострити проти неї зброю замiсть того, щоб жити в мирi, любовi й
дружбi? Княгинi Ользi здається, що коли вона побуває в Константинополi, то
домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю.
Iнше турбує княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора,
передграддя й Подол. Чомусь вона пригадує минулий день, ранок, перед нею все
стоїть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до неї, здається, долiтає
останнiй його крик: “Княгине, помилуй!”
I думає княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу її ведуть i
ведуть зв’язаних людей, вимагають у неї суду й правди…
Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема,
приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари
мiж собою сваряться, а людей є множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi
мiж собою. Князь один, йому належить чинити суд i правду.
Княгиня Ольга пригадує покiйного свого мужа князя Iгоря. Коли вiн робив суд i
правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устрояє землю.
Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадує, як рiшуче й безжально
судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли
мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i
карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж
одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. I коли княгиня
Ольга брала на себе обов’язки княжi, вона добре знала суворий старий покон,
говорила собi: сiла єси на стiл, судяй правду…
Але що є правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого
двору людей, коли ллється кров на українах Русi i в самому стольному городi
Києвi?!
Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата
вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутої на
бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищає честь свою, честь брата,
сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?
Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх
князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? – о, той, хто має славу, знає, як
її зберегти; честь? – i її руськi люди – хай тiльки хто посягне – зумiють
захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той
переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено – клеймо, печать.), той зламав
житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив
огнищанина, княжого тiуна чи посадника, – скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i
смерть. Часом княгиня Ольга жахається, – що ж це сталось нинi на Русi? Адже
сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?
А проте княгиня Ольга розумiє, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а
князi земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. I
це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiє взяти своє, кожен з них зумiє
дiстати, що йому треба, й вiд князя.
Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди – це рядовичi* (*Рядовичi – люди, що
працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи – тi, що брали купу (позику).),
смерди, холопи i всякi чорнi роб’ї люди, це вони лiзуть у житницi воєвод i бояр,
це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!
А хiба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на
її дворах, переорюють межi її земель, роблять перетеси в її лiсах, знiмають
птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу
в княжих рiках?
Княгиня розумiє, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись
воєводи й бояри честь – нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу –
бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати
якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись
люди подвигами ратними й шрамами вiд ран – тепер хваляться добром своїм i
достатками.
Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були
князi в племенах її, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей,
але й платили за неї власною кров’ю.
“Але ж, – думає княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка
дань з племен i родiв – то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань
загинув…”
Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й
несхитна, щоб Київ-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй
город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi,
погости, кожному дала урок i устав.
Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою,
це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити*
(*Примучити – приєднати.) до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову
стужу об’їхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В’ятської
землi, устрояла Руську землю.
Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здається, вона робила все як слiд, хотiла
тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд?
Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вiкна. Нi,
вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв
Днiпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає
зовсiм близько, поруч з теремом.
– Княгине, помилуй! – вчувається княгинi Ользi, i вона стоїть, напружено слухає,
що ж буде далi?
Та крик бiльше вже не повторюється. Народившись вдалинi, вiн там i завмирає.
– Що це? Що це? – шепоче княгиня.
“Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мої гриднi
вершать суд…”
Вона молиться й не чує, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось
зупиняється на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу,
бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – бiля ручая на
Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.
От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з євангелiєм у руцi, стоїть на порозi,
дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка
пробiгає по блiдому його обличчю.
– Хто це? – одриває голову вiд пiдлоги й обертається до священика княгиня Ольга.
– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом вiдповiдає вiн. – Адже ти мене кликала?
– Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сiдає в
крiсло, недалеко вiд неї на лавi сiдає священик. Тепер вiн бачить, що княгиня
дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.
– Княгиня молилась, i це добре, – починає священик. – Але чому нинi княгиня
неспокiйна?
– Менi страшно, отче.
– Чому?
Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:
– Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв,
перемогли ворогiв, збудували городи…
– Ти речеш правду, княгине, – згоджується й похитує сивою головою священик. –
Велика Руська земля, дужа, незборна.
– Немало трудiв, – веде вона далi, – поклали батьки мої, князi, щоб з’єднати
племена й роди, одбити ворогiв, – скрiзь знають нинi Київ i Русь.
– I ти, княгине, немало зробила, – додає священик, – устрояя Русь, ти биша для
неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.
Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає вiдсвiт свiчi,
бере руку й запитує:
– Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду
нашу, звiдки вiтер, що збиває спiле жито?
– Про що ти мовиш, княгине?
Княгиня сплескує руками, а потiм прикладає їх до серця.
– Колись люди мої жили родами своїми, i в кожному роду панували тиша i мир,
колись роди були єдинi в племенi своїм, а племена стояли тiльки перед ворогом i
богом.
– Свiт незмiнний, княгине, – вгадує нитку її думок i вiдповiдає священик, – ми
тiльки iними очима зримо й бачимо його.
– Нi, священику, – перебиває його княгиня, – свiт змiнюється, вiн змiнився, бо
муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, воєвод i не
токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?
– Свiт незмiнний, княгине, – ще раз каже священик, – одвiку брат iшов на брата,
i Каїн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо є на
небi мiсяць, а є й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маємо
ми – його слуги?
– Але де мiй бог? – тихо шепоче княгиня. – Перед моїми очима кладуть жертви й
кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.
– Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога
сповiдає вона в душi своїй.
– Слухай, священику, – каже княгиня, – я сповiдаю Христа й одному йому молюсь,
але що маю дiяти, коли вiн менi велить: “Не убий!” – а бояри й воєводи мої
кажуть, що аще уб’є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син.
Христос велить: “Не убий!” – а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi
й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.
– Христос говорить: “Не убий”, але вiн вiнчає за добро й прощає кожного, хто
сотворив зло.
– I убивство прощає?
– Прощає, коли це на добро людям.
– То що ж є добро й зло?
Священик довго не вiдповiдає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане
зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.
– Добро й зло iснують у свiтi, – промовляє вiн, – одвiку i житимуть такожде
довiку, бо є бог, але є й диявол, бо добро – вiд бога, а зло – вiд диявола. Бог
рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий
витає над ним. Бог рече: життя наше на землi – це тiльки подих вiтру, пiщинка на
березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там – на небi; рай тому,
хто йшов у життi божим шляхом, геєна вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали
диявола.
– А багатства землi? – запитує княгиня.
– Вiд бога, – вiдповiдає священик. – Все вiд бога – князевi корона, слава й
честь, воєводi – своє, боярину – своє, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а
токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i
буде князь справедливим i йтиме шляхом божим – йому готоване мiсце в раю; буде
князь слухати диявола – вверже його господь у геєну. I ниций, чорний чоловiк, що
страждає на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.
Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах її
з’являються лагiднiсть i покора.
– Молись, княгине, – чує вона тихий, але владний голос священика.
Вона стає на колiна.
– Молись, – каже священик. – Вiн захистить тебе й захистить Русь.
Княгиня Ольга починає бити поклони.
– I хрести їх, – долiтають до неї слова пастиря. – Приведи їх до бога iстинного,
нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.
– Не можу, – одриває вона голову вiд холодної пiдлоги. – Сама – вже християнка,
вiрю в отця, сина, святого духа.
– I навкруг тебе багато християн, – каже священик. – Уже сто лiт у Києвi стоїть,
аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло,
що прибув сюди з Болгарiї. Є церква наша й у Новгородi…
– Вiдаю, – дивиться вона на образ Христа, – i знаю, що iде Христос по Русi,
призрiває багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити
всiх людей моїх не можу. Безлiч-бо їх живе в старiй вiрi, хоче старого покону.
Боюсь я їх.
– Молись за те, щоб сяйво Христової вiри швидше зiйшло на них. Ти багато
зробила, княгине, утверждая владу на землi. Утверди ж i вiру в їхнiх душах.
Молись, молись, княгине, – говорить священик, i обличчя його суворiшає.
Вiн сам стає поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять зорi, близько
колишеться, нiби хоче заглянути в княжу свiтлицю, гiлля, перед iконою горить i
стiкає великими краплинами свiча.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
1
Онук Анта Добриня служив гриднем у дружинi київської княгинi. Вiн швидко
дiзнався вiд любечан, якi часто приїжджали до Києва, про смерть старiйшини-дiда
й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.
Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали
уроки з людей князi, поставленi Києвом. Вони брали своє, частину давали вiд себе
Києву. У близьких же землях – Полянськiй, Деревлянськiй, Сiверськiй –
господарями були не тiльки мiсцевi князi, а й княгиня Ольга – над Днiпром i
Десною у полi, в лiсах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона
посилала своїх мужiв з дружинами. З однiєю такою дружиною й рушив до города
Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi.
Хвилюючись, у лодiї, якою купцi з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався
Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де
лишались батьки його й сестра Малуша.
Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi
сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами – хижу
рiдного дворища.
Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег. Купцi попливли
далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.
Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi
ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши
голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.
Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до
хижi.
– Хто тут є? – гукнув у пiвтемряву.
– А кого тобi треба, чоловiче? – пролунав голос з глибини.
Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий
помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь
байдужi очi.
– Я – Добриня! – крикнув вiн.
– Сину! – закричав тодi й Микула. – Я ж думав, це Бразд або Сварг.
Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони
прокинулись, схопились, побiгли до нього.
– А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче? Микула безнадiйно махнув рукою.
– Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й
поговоримо. А ти, Вiсто, – звернувся до жони, – приготуй нам страву, принеси
меду. Там у медушi є ще одна корчага.
Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими
захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його
бiлої свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча…
Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не
вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.
– Отак батька Анта й не стало, – почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. –
Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.
– Його поховали як слiд? Зробили тризну?
– Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд… Зробили й
тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили.
– Хто?
– Брати мої – Бразд i Сварг.
– За що?
– А от за це, – розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище. – Коли
кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я…
I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а
потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили…
– I ти їм усе вiддав?
– Усе вiддав… У роду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони,
кузнь, одяг, корчаги, горнцi, – вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не
було вже давно в роду.
– А собi що взяв?
– Ого, – вiдповiв батько, – i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi,
медуша, обори… Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми її собi, Добрине. Для
тебе берiг.
Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка
пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його
предки – Ант, Улiб, Воїк. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулiєю,
куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, – а на
Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулiєю, з кiлькома камiнцями
по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами* (*Барма,
бармиця – сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним висiв
дерев’яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, – а в Добринi щит був також мiдний;
дiдiвський меч був однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч – набагато
довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.
– Спасибi, отче, – вiдповiв Добриня батьковi. – Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу,
княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.
– Чому ж не знадобиться? – замислився Микула. – Зброю в домi добре мати.
– Про iнше думаю я, отче, – повiв далi Добриня, – обiкрали тебе брати, все
забрали.
– Мабуть, так, – зiтхнув Микула. – Отень двiр, говорили, тобi… От i є… Усе
нiби є – i нiчого немає. У клiтях – порожньо, в житницях пищать мишi, коня
отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж стоїть.
– То, може, я пiду до Сварга й Бразда?
– Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє… по покону…
– Так чим же я тобi можу помiч дати? – запитав Добриня.
– А що менi допомагати? – вiдповiв i навiть засмiявся Микула. – Куди ходить мiй
топiр i рало, там i я ще хазяїн. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти.
– Ми проживемо, сину, – додала й мати.
– От тiльки Малушi жаль, – замислився Микула. – Будь усе, як колись, та щоб
могли ми приготувати їй посаг – умикнули б дiвчину з нашого роду. А так… ну що
ж, у неї руки також добрi, де будемо ми, там i вона.
Малуша, що сидiла напроти батька й поволi сьорбала юшку, не могла збагнути
всього, що говорять про неї. Вона розумiла тiльки одно – їй бажають добра.
Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло серце – адже
справдi жде її тут, у Любечi, зла доля; що краса дiвоча, коли посагу немає.
I через те що мед трохи вдарив у голову Добринi, а хотiлось зробити сестрi
добре, вiн сказав:
– А що, коли я вiзьму Малку до города?
– Що ти мовиш, сину? – навiть не зрозумiв батько.
– А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зi мною до Києва, Малко? –
звернувся вiн до сестри.
Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер
вона зрозумiла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.
Вiдповiсти на це питання дiвчинi було нелегко: вона звикла робити тiльки те, що
загадує батько, i тепер повернулась до нього, поглянула батьковi в очi.
– Ну, Малко, – вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, – думай сама, що робити. Чи хочеш
до Києва?
– Хочу… – тихо сказала Малуша.
– Отак i буде, – сказав Добриня, – вийдемо до Днiпра, сядемо на якусь лодiю,
поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайнi, покажу тобi Подол, Гору, де живе
княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми iз золотими верхами, а на стiнах –
вої iз знаменами, а мiдянi били б’ють та б’ють… I такi руки, як у тебе,
знадобляться, – бояринею не будеш, а на боярських дворах вiзьмуть…
Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й Малуша розповiдь про город Київ i ще
довго отак могли би слухати, але у Добринi не вистачило бiльше снаги й хисту, i
вiн кiнчив:
– То ти й збирайся, Малко… Завтра рано будемо їхати…
Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку.
Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду, що встане сонце, i сяде вона в
лодiю, попливе до Києва.
Але все це, мабуть, правда. У хижi тлiє вогнище, червонкувате його промiння
освiтлює стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi
Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис… Бiля Малушi лежить
маленький вузлик: мати зiбрала все для неї, зав’язала в убрус кiлька пряслиць*
(*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.) – доведеться ж Малушi десь
працювати, а що вона знає, крiм того, що прясти й ткати; поклала оберегу –
маленьку фiгурку голої жiнки з довгими руками й пухлим животиком – це Рожениця,
богиня жiнок роду, вона захистить i збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що,
крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала
рукою – так було певнiше, що вона поїде…
Зiбгавшись у куточку лодiї, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що
жде її в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв її з собою,
далi станеться що станеться…
А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у
воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом
розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску,
слiд.
Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкає вiд лодiї берег, як зменшуються й
зменшуються там постатi любечан. Ще раз її наздогнало вiдлуння дужого крику, а
потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй
височинi пливли, як i лодiї, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.
I Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед
нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки своє село, кожну кручу бiля
городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося їй, i закiнчувався
свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi?
А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на
береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що заявлялись
попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодiї київських купцiв, якi
зустрiчались їм на водному шляху.
I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своєму куточку, дивилась
на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таємниче темне плесо, береги, що вночi
здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в
полi.
Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому
березi, цiлий город – з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi
лодiй. Це був Вишгород.
За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з
Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи їх, рила носом
високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.
Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води, повертав праворуч,
вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною,
що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Київ.
Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини i все
яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох
мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли
рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител
стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Київ!
З лодiї видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори – з
багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За
стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали
дахи теремiв княжих.
Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п’явки, чорнi
дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж
дворян – ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi
гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду – чадi. Це мiсце так i звалось –
передграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до
Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.
Унизу, над самою Почайною – на Подолi – знову видно було хижi, землянки, намети,
на кучугурi височiв дерев’яний Волос* (*Волос – бог худоби, торгiвлi.), бiля
берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодiї й однодеревки киян. Вiд
цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у
лiсах гостинець – шлях, яким рушали на конях у далекi країни купцi з Києва i
яким приходили сюди чужi люди – заморськi гостi.
2
Тiльки лодiї пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали
вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали
конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним
навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.
Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не
пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i
неспокiйний.
Аж тепер зрозумiв вiн, що в Києвi все буде не так просто, як здавалось йому
здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й
думати: ось – Подол, он – Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодiї встав – у
гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль
меду. Але ж вiн приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у
ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на
берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дiвчини не
пустять?!
Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не
настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.
– Ти вже сиди тут i жди, – сказав вiн Малушi, – а я пiду поникаю там i
повернусь.
– Я сидiтиму й ждатиму, – вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть
посмiхнулась.
Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, їй стало страшно. Вона так
загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi,
i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму
гнiздi.
Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона
ждала, що прийде вiн такий, як їхав з нею в лодiї, – звичайний, простий. Аж
гульк – на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи воєвода. Вона
хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: “Малушо! Малко!”
Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з
списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала їй мати.
Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодiї. Добре, що хоч вузлика – материн
подарунок – не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi.
А Добриня їй каже:
– Лiзь до мене!
– Куди?
– Та сюди ж, у сiдло…
Ще й руку подав.
Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i
тут за стремено, за руку Добринi – i мов прикипiла на луцi поперед брата.
Добриня торкнув коня, вони поїхали, i тодi Малуша побачила набагато бiльше, нiж
iз лодiї. Вони їхали якийсь час по низинi – Оболонi, де то тут, то там стояли
убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею виростало всяке зело. То
були, як пояснив Добриня, княжi огороди. Потiм вони одразу пiрнули у велике
стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев’яного боввана, перед яким
горiв вогонь, кричали, сперечались, махали руками.
– Не бiйся, – сказав Добриня, – це торг, а ото стоїть бог Волос.
I Малуша довго озиралась на багатоголосий торг i на освiтленого полум’ям вогнища
бога, що срiбними блискучими очима дивився на Подол, Почайну i, як здавалося
Малушi, позирав також i на неї.
Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то помiтила, що вони вже їдуть
узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi, нiби заступила
половину його, висока гора, на вершинi якої видно стiни, ворота, мiст.
Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо
Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:
– Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так, що
Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не
розумiючи, що замислив i робить її брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь їй
треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добри-нi,
якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кiнь, чула,
як важко дихає й Добриня.
А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав
легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому стоїть кiлька
сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не
помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях,
подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою,
їхав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь
Добринi рушив у ворота. Скiльки тих гриднiв проїжджає цими ворiтьми – один туди,
другий сюди, з Гори їдуть – конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються – конi ледве
йдуть. А кожен гридень щось везе з собою – той козу, iнший – вiвцю, ще один –
бранку з поля. Спробуй поговорити з ними – не перекричиш, клопоту не оберешся,
ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Iнша справа
ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i
взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа – береже князя со дружиною, але й
себе не забуває.
Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його
друзi – такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши тупiт коня,
вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горi.
– Та це ж Добриня, – виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний,
широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi
прозивали Туром. – Гей, Добрине, де єси бував?
Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав
обидвi руки Малушi.
– Правду рече Тур, – закричали тодi кiлька гриднiв, – де ж бував ти, Добрине, де
дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?
Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що
обступали її колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай
знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.
Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на
Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:
– Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя,
Малуша, чуєте, сестра!..
I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились,
замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.
– Так чому ж мовчав? – промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. –
Сказав би, то воздвигли б славу… – Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко
розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: – А коли така притичина
вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виїжджала на Гору. Зичу
я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.
У першу нiч, коли Малуша з’явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити.
Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу
там не мiг. Гриднi – хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб
дiвчина спала помiж ними – не бувало. Одвести її в якусь iз хлiвин, де живуть з
родинами ремiсники й кузнецi, – але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав
вiн, сидячи на призьбi своєї хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдає: вона
встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали
вечiрню жертву.
I тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi,
побачивши її пiд щитом на конi.
Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев’я, постояв, почухав п’ятiрнею волосся,
винувато сiв.
– Щось ти невеселий? – почав Тур, дивлячись на Добриню.
Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але
Тур не жартував – великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на
обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на
сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли
в небi.
– А чого ж менi бути веселим? – роздратовано сказав Добриня. – Вдома сестрi жити
несила, як її довiз сюди – не знаю, як обдурив сторожу – сам жахаюсь. А тут?
Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити?
– Ти не май зла на мене, – сердечне промовив Тур. – Сказав уже – не знав, що це
твоя сестра, от i зiрвалось слово… Прости мене за це.
Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п’е та
гуляє, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, – глузуй, гридне, з
людей, з себе самого насмiхайся, може, завтра ворон у полi закряче над тобою.
– Гаразд, Туре! – тихо промовив вiн. – Не винувать себе, i я тебе не винувачу. А
от що робити з Малушею – не знаю. Вона в мене молода, нiде ще не бувала, сама
про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в нашi хижi?
– Нi, – вiдповiв Тур. – У гридницi i в наших хижах її не покладеш: дiзнається
сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводi, а тодi з нею хоч у прiрву… А
ти, Добрине, не знаєш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?
– Коли б то знав…
– I я не знаю, – зiтхнув Тур. – А що, – замислився вiн, – коли б поклали ми її у
стайнi на сiнi?
– Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi, княжi слуги.
– Правда, Добрине, – згодився Тур. – Там сестру побачать i скривдять.
Обоє замовкли. Добриня безнадiйно дивився на город, на требище, де загорiлось,
затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало
темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.
– А що, – опустив раптом голову й засмiявся Тур, – коли ми покладемо Малушу коло
себе?..
– У хижi? – щиро здивувався Добриня.
– Та нi ж, – перебив його Тур. – У хижi не можна, покладемо її над хижею…
– Де?
– У голубнику… Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним
кiнцем своїм спирався на дах хижi, другим – на гiлку старого дуба. – Адже там,
бiля голубника, є закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi сторожi, а
зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.
Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi, всi дуже любили
голубiв. Зробленi з дерева, прикритi дашками голубники для них стояли на княжих
i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник i над їхньою гридницькою
хижею, а бiля нього закамарок, куди взимку для голубiв зсипали зерно.
Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не їв, вони вважались божою птицею, вiльно
виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.
– Справдi, – згодився Добриня. – У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний
нiчого не скаже.
– А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша,
спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити… Адже так, Добрине?!
– Буде такi – згодився Добриня. – Це ти добре придумав. Буде так!
I Малуша тiєї ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоїла разом
з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна – юшка з рибою, пахучий хлiб. Рудий
гридень Тур дав їй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не
бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив їй плече, допомiг вилiзти у
закамарок бiля голубника.
– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони чистi, смирнi!
– А я не боюсь… З ними ще краще.
Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене
вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною
воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й
щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все своє життя, бо опинилась
у городi Києвi, вiдчула ласку гриднiв. Швидко й заснула Малуша.
Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев’яному городi, крiм теремiв
княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що
з малої iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали спати в городi,
тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки.
Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не
палив свiтла. Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд
голубником гриднi спали мiцно.
Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев’янiй одринi iз розплющеними
очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось,
вийшов з хижi й сiв на призьбi.
Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши
руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений.
Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Iгоря. Служив у його
дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками,
печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все
чоло, – довiку носитиме цей шрам гридень Тур…
Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може,
костi твої забiлiють у Дикому полi, – так живуть гриднi, вої, вся княжа дружина,
так жив i гридень Тур.
I ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою
Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру…
Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в
Острi не знав Турiвi Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв
купу в боярина Кожеми, не мiг її сплатити й став холопом княжим, а якось
навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у
Деснi.
За батьком пiшли всi – мати, сестра, два брати. Всi вони померли, коли пiсля
лютої зими закотився до Остра мор. Тiльки вiн – молодший Тур – видужав, оклигав,
вижив.
Так i потрапив до Києва й княжої дружини. У селi коло Остра, де всi землi
забрали Кожема й iншi бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжiй дружинi
його одягали, годували, тут, на Горi, вiн мав дах над головою, одрину пiд боком.
Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стрiла, а череп
розтрощить меч!
“А коли, – подумав тепер Тур, – не вiзьме стрiла i не вб’є меч, тодi що?!”
I справдi, поки вiн ще молодий та здоровий, то потрiбен у княжiй дружинi, а коли
в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так. За добру службу можуть
дати гридневi шмат землi в Дикому полi. Поки був молодий, то стерiг князя в
городi, старий став – бережи його поле,
“Нi, – думав далi Тур, – так не можна, треба жити iнакше!”
I ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому в голову
такi думки, чому зараз вiн не може спати?
Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на даху,
уявив, як там спить дiвчина Малуша.
Так ось чого не спиться Туровi. Ця дiвчина з карими очима дуже схвилювала його.
Вона нагадала йому минулi роки, батька, матiр, брата, сестру. Вона, либонь, i
схожа на його сестру Веселку… Так, так, вона дуже схожа на неї…
Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику,
тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, вiн хотiв би сiсти коло неї,
взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.
Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло на нього, чому вiн
хоче жити й любити?
3
Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась,
кого ж їй взяти собi наступницею, кого доведеться вести до княжої стравницi. Хоч
мала Ярина пiд своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не
могла – та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких
князi не любили.
Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була найкраща
дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима –
краса!
Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око, i хоч Пракседа
прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що Пракседа часто свариться
з iншими дворянками. Бачила Ярина її i в гнiвi – iз очима, в яких палахкотiла
мста, iз закушеними до кровi устами, хижу, злу, нестримну. Чудова
дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравницi.
Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й кволiсть зникли, поралась
вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирiшила ключниця перечасувати, шукати собi
наступницю не тiльки на Горi, а й на княжих дворах – у Вишгородi чи Бiлгородi.
Про це Ярина не раз говорила княжим тiунам, просила привезти кiлькох дворянок –
метких, вправних, красивих, а сама ключiв iз своїх рук не випускала.
А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з усiх князiвств i дворiв
везли на Гору всяке добро – жито, мед, вiск, в’ялену й посолену рибу. Ярина все
ходила й ходила, брязкотiла своїми ключами бiля житниць, медуш, бертяниць*
(*Медуш i, бертяницi – клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).), хлiвiв, все
думала, як би чого не забути, приготувати до зими. Так вона згадала й про
голубники – треба було й для птахiв запасти зерно, подивитись, чи не
повибивалися там стiни.
До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на
свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з ними – крiм
лайки та лихого слова, вiд них нiчого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до
голубника, пiднялась драбиною до закамарка, вiдчинила дверi…
I раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла, бо в сiрому
промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.
– Хто це? – прошепотiла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднiв.
– Це я, – почула вона тонкий дiвочий голос.
– А злазь-но сюди! – сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.
Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина, якiй на вигляд
було не бiльше як п’ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була сама тiльки сорочина,
пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.
Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина була дуже
перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так її настрахала. Яринi
сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.
I ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з’явилось це дiвча тут, де живуть
гриднi.
– А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, – промовила Ярина.
Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо Ярина помiтила, що в неї
тремтить все тiло.
– Ну, чого ти боїшся? – якомога ласкавiше додала ключниця. – Я тобi не зроблю
зла, iди-но сюди. Дiвчина пiдступила трохи ближче.
– Ти звiдки? – запитала Ярина.
– З Любеча, – вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.
– А як звуть тебе?
– Малка.
– Бачу, що малка. А чия?
– Добринина.
– А чого ти опинилась на Горi?
– Брат Добриня привiз…
Але в цей час почулись кроки, i на стежцi з’явився Добриня, що нiс сiдло.
Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як i вона їх, не дуже
долюбляли, вiн хотiв привiтатись та й обминути її. Але ключниця була не сама,
вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня
побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Вiн навiть
остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про його грiх!
Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до
нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже нiщо не загрожує,
вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими – лукавими – очима.
– Слухай, гридне, – промовила тодi Ярина. – Та що ж то є за дiвчина?
Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:
– Це моя сестра.
– Так чому ж вона тут? – ключниця показала на голубник.
Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.
– А що я мав робити? – показуючи на дiвчину, запитав вiн. – Поїхав я нинi до
Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант… та ось ще сестра
Малуша… Приїхав я, подивився, дiда Анта немає – помер вiд печенiзької стрiли,
все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця – Малуша
– загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись,
ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо?
Ну, говори!
Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?
– От я й привiз її сюди, – сказав Добриня. – Нехай, думаю, буде бiля мене тут,
на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти
– а де, жити сестрi треба, а куточка немає. От з гриднями надумали – нехай живе
Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисцi.
Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла
посмiшка зiгрiла тепер обличчя старої ключницi, їй сподобалось, що Добриня так
просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась їй i сама дiвчина з
великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.
I ще вiдчула Ярина, як болять у неї всi костi, пригадала розмову з княгинею
Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на пiдмогу собi брати, бо
скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.
– А що, – замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, – коли б я взяла твою
Малушу до двору? Там i для неї робота знайдеться.
– Матiнко ключнице, – крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й
цураються Ярини, – та коли б ти взяла її до двору, я б тобi дякував, доки живу,
довiку!
– Не треба менi дякувати, – зiтхнула Ярина, – там, у дворi, дiвчинi також буде
нелегко. Поки мала – небагато роботи з неї запитаю, бiльша стане – ой, багато
доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?
– Не боюсь, – тихо вiдповiла дiвчина.
– То приведи її завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема є хижа. Та обмий її,
чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малушi.
– Є сорочка! – радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.
– Буть по цьому, – промовила ключниця й рушила стежкою до терема.
4
Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не
розумiючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись вiд холодного повiтря,
що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.
– Ходiмо, Малко, скоро вже день… – почула вона знайомий голос.
Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i
особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли
Добриня пообiцяв їй вранцi привести сестру до княжого двору.
– Я зараз… зараз… – прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi
знайшла вузлик – материн дарунок, – швидко одягла чисту вишивану сорочку,
обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух її
усерязi* (*Усерязi- сережки.) iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула
на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.
– То й пiшли! – глухо сказав вiн.
Було непривiтно, похмуро, сiро. Iз-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й
проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й
сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.
Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи її летiли в терем, де судилося їй
служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у
бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було
високе, свiтле, блискуче.
Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у
куточку тонкою бадилинкою, коли йшла – нiхто її не помiчав, коли говорила –
голосу її не було чути.
– Ти ж слухайся Ярини, – тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. – Жона
вона могутня, дужа, у неї ключi вiд усiх теремiв – ключниця самої княгинi Ольги.
– Я слухатимусь, – вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якої бризкала й
сiкла голi ноги холодна роса.
Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня їх знав,
це були його ж друзi – гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А
потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв її округ княжого терема, на
задвiрки.
Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi
чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i
дверях свiтились вогники.
На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.
– Ти стiй тут, – сказав вiн, – i жди мене.
I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.
Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привiв її
Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить
її. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи
для неї тут немає, що її не вiзьмуть до княжого двору… I через те почала
тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.
Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi
окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою
вони напередоднi розмовляли в саду, – могутньої, дужої ключницi Ярини.
– Малко! – крикнув у темряву Добриня. – А йди-но сюди!
Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.
– Ходiмо, Малко! – озвалась до неї ключниця, перебираючи ключi бiля пояса.
Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла
до хижi.
Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким
високим, блискучим…
Але де подiлися мрiї Малушi?
У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi,
складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло
на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища
порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у
корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.
– Диви, як ти прибралась! – промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану
сорочку дiвчини, на її строкату плахтину, на усерязi, в яких таємничими зеленими
вогниками поблискували камiнцi.
Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась
на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дiвчина
заспокоїлась.
– Що ж, Малко, – сказала ключниця i чомусь важко зiтхнула, – скоро свiтатиме, а
в нас ще доста роботи. Ходи сюди!
Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дiвчина, яка
пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в хижi з’явилась ще
одна iстота. Може, їм нiколи було помiчати, хто ще прийшов на пiдмогу, може,
було байдуже, хто ще подiлить їхню долю. Так чи не так, а для Малушi сталось на
краще. Вона, напевне, нiкому тут не заважала, тож i для неї знайшлися мiсце й
робота.
А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела
– одразу за хижею, дала помити кiлька корчажцiв, ночви, дерев’янi миски, ложки,
загадала замести смiття в хижi, помити стiл i лави.
Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не лякала її, бо так вона з
самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному своєму домi, мала вона мiцнi
руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то, напевне,
помiтила б, як ключниця Ярина раз i другий глянула в її бiк, посмiхнулась i
задоволене хитнула головою. Помiтила б вона, мабуть, i те, що коли горнцi на
вогнищi закипiли, дiвчина, яка поралась бiля них, пiдвела голову, поглянула на
Малушу, одвернулась, знову поглянула… I в очах у неї заграли недобрi, злi
вогники.
Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем,
який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга і рiзнi
князi?
А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались для князiв. Це були багатi,
смачнi княжi страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажцi, але час
вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однiєї хижi. За цiєю ж другою хижею
Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю.
Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила свiтлицю, але й цього було
досить, щоб вона зрозумiла: ото i є княжий терем, то, либонь, стравниця, там
снiдатимуть княгиня Ольга, рiзнi князi, воєводи, бояри.
I от вони прийшли. Малуша одразу помiтила, що це сталось. Там, у свiтлицi,
почулись кроки й голоси, бородатий чоловiк i дiвчина, що порались бiля вогнища,
схопились на ноги, до хижi швидко вбiгла ключниця Ярина.
Вона нiби аж змiнилась – вирiвнялась, посуворiшала. В руках у неї було срiбне
блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла до корчаг, у
яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, пiсля чого повернулась до
свiтлицi.
Так вона приходила кiлька разiв, приносила порожнi миски, брала в сусiднiй хижi
новi, клала в них варене м’ясо, сочиво, наливала медовий узвар. I увесь цей час
у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила туди й назад. Нарештi знову
почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тодi Ярина повiльно вернулась
до кухнi.
– Князi поснiдали, – промовила вона i важко сiла на лавi в кутку.
Малуша поглянула й не впiзнала Ярини. Важко вiддихуючи, опустивши натрудженi
руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз зернятами поту на чолi,
сидiла на лавi ключниця великої княгинi, якимсь тьмяним поглядом дивилась на
вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотiли.
Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала:
– Путшо! Пракседо! Сiдайте їжте самi. Бородатий Путша i Пракседа, що порались
бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв свiтильник, взяли миски з княжого
столу, в яких залишались страви, мовчки й жадiбно, розриваючи м’ясо руками,
заходились їсти.
– I ти, Малко, їж, – тихо промовила ключниця, помiтивши, що дiвчина стоїть серед
хижi.
Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi. Але їла вона мало,
все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в куточку. Мало їла вона й
через те, що вiдчувала на собi очi дiвчини Пракседи. Цi очi були хижi, злi, а
чому – того не знала Малуша.
5
Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi у холоднiй, убогiй
хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни – неабиякi люди, їм заздрить весь
город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi буде добре, вона пiдросте, збере якесь
добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв тут, на Горi?!
“Нi, – думав вiн, – не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи ключницю Ярину
недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустрiла Малушу,
поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий”.
Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого терема, куди вiн одвiв
Малушу, побачив коло своєї хижi якогось гридня, а придивившись, пiзнав у ньому
Тура.
– Не спиш? – здивувався Добриня.
– Тiльки-но прокинувся, вийшов, – вiдповiв Тур, хоч справдi прокинувся разом з
Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня будив Малушу,
пiшов з нею.
– Я оце Малушу одводив, – сказав Добриня.
– Куди?
– На княжому дворi вона тепер працюватиме, – гордовито похвалився. – У княжих
теремах…
– У теремах? – щиро здивувався Тур.
– А так… побачила її тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести
до себе.
– То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, – полегшено зiтхнув i стиха
засмiявся Тур. – Що ж, Добрине, це добре. – Вiн помовчав трохи й додав: – Бач,
Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виїжджає на Гору, то жде її
тут велика честь i щастя.
– Ой Туре, Туре, – вiдповiв Добриня, – де вже нам та честь i щастя. Горе та лихо
поруч з нами ходять.
– Хто знає, – вiдповiв на це Тур. – Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах
княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли їй поможуть добрi
люди.
– Що ти говориш, Туре! – запально крикнув Добриня. – Потрапити до княжого терема
– велике щастя!
– Темнi тереми княжi, – сказав дуже тихо Тур, – i не вiдаємо ми, що там буває…
Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.
– Дивний ти чоловiк! – вирвалось тодi в Добринi. – Малуша справдi виїхала на
Гору пiд щитом, вже вона потрапила до терема, далi буде ще краще.
Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши
руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок.
Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi,
полюбив Малушу, думав про неї й власну свою долю, надiявся…
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i
тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжої стравницi до хижi.
А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу
низку ключiв – на її руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.
Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила
дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. I хоч вечеряли
в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай
знеможена, ледь пересувала ноги.
Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась,
а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки
ключниця й Малуша.
– Почекай, – промовила Ярина, – а де ж ти нинi спатимеш?
Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi.
Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла її обличчя.
– Добре, – нарештi сказала вона. – Коли так, ходiмо зi мною.
Вони зайшли до якоїсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до
стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце,
через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша
побачила голi дерев’янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй
стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi.
– Часом i вночi кличуть до терема, – сказала Ярина, показавши рукою на дверi. –
Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? – безпорадно
озирнулась вона.
– Я ляжу долi, – вiдповiла Малуша. – Звикла я й дома так спати.
– Ну, то й лягай, – згодилась Ярина, – все ж лiпше буде, нiж на голубнику.
Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала
все це Малушi.
– Стелись i спи, – ласкаво додала ключниця, – нам, унотько* (*Унотька –
дiвчинка.), треба рано вставати.
Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б – спала просто на землi. I зараз
вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi із
зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на
ряднинi.
Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлібиную, ходять люди, кiлька
разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею
виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на
лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своїх крилах у
тьмянi простори.
Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рiвне дихання, але сама не
могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли її на Гору i як вона
спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.
Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi, освiтив її блiде,
спокiйне обличчя, заплющенi очi, уста, переповз ще трохи й зупинився на
постолах, поясi й усерезях, запаливши в камiнцях таємничi зеленi вогники,
Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщує дiвчинi цей камiнь?
Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест за дiвчину.
Малушi щастило. Ярина мала пiд своєю рукою чимало дворян – у княжому теремi,
бiля клiтей, скрiзь у дворi. I на кухнi в неї була дiвчина-переяславка Пракседа
– тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу,
повiрила їй, а вiдтак зробила й своєю помiчницею. Чому так сталось – хто знає,
певне, полюбилась вона ключницi Яринi.
Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала з собою тiльки
Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бертяницi – скрiзь вона йшла з Малушею, те
показувала, те велiла взяти.
Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них тiльки долiтали. Побачила
вона їх з темної кузнi, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху,
що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi i до стравницi зайшла
лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у свiтлих, пiдперезаних
широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з
мечем коло пояса, ще кiлька старих чоловiкiв у чорних платнах, iз золотими
гривнами на шиях.
Малуша не знала нiкого з них, але Пракседа, горда з того, що знає бiльше, нiж
Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:
– Ота жiнка – княгиня, воєвода – Свенелд, у чорному – бояри, а юнаки – княжичi:
з свiтлим волоссям – Святослав, темний – Улiб… який тобi бiльше подобається?
Менi – Улiб… Адже вiн кращий вiд Святослава!
Малуша нiчого їй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця
Ярина.
– Чого ви шепчетесь!? – гримнула вона на них. – Давайте ложки, ти, Пракседо,
наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!
Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них
на кухнi вистачало.
Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть,
лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То
для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б
жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах, а бодай у теплiй хижi. В одну з
ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла вогнем.
Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала їй воду, клала до голови
мокрий убрус.
Пiзно вночi ключниця сказала:
– Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на моє мiсце в стравницi.
– Що ти? Що ти? – спробувала заперечити Малуша.
– Мовчи! – суворо промовила Ярина. – Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумiєш?
– Коли велиш, все зроблю.
I, лежачи на твердому своєму лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити
до стравницi, вклонятись князям, подавати їм страви.
Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам’ятовувала, хоч часом їй здавалося,
що ключниця Ярина розповiдає все це їй не при своєму умi, а марить у тяжкiй
хворобi.
Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i
пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i, помiтивши, що ключниця аж
хитається, кiлька разiв подавала їй руку: вона боялась, що стара жiнка впаде.
Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все зовсiм не так,
як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували страви; коли князi увiйшли
до стравницi, їм, як i завжди, назустрiч рушила Ярина, але одразу ж повернулась,
сказала:
– Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша зрозумiла, що їй доведеться
вийти до стравницi, швидко причепурилась, пiшла слiдом за ключницею. У стравницi
вона стала бiля порога, низько, як велiла Ярина, вклонилась княгинi й княжичам,
потiм пiдвела голову.
Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але
Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi, побачила сиве волосся,
гострi очi, стиснутi уста.
– Як тебе звуть? – запитала княгиня.
– Малуша, – вiдповiла дiвчина.
– Що ж, спробуємо, – промовила княгиня. – Наша Ярина хвора, нехай вже буде там,
на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.
Малуша ще раз низько вклонилась князям.
I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й краще, бо довгий час
стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.
Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку вiдчувала на собi гострий
погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона слiдкує за нею. Молода дiвчина
нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного її невдалого руху,
найменшої помилки залежить життя, щастя. I все ж вона владувала собою, швидко,
метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до кухнi, носила снiданок, приймала
посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдкує за нею, i їй стало
набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня обернулась до неї,
сказала, нiби гривну подарувала:
– Либонь, ти зумiєш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.
I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода її
помiчниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожнiла i коли всi
вони – Путша, Малуша, Пракседа – сiли снiдати:
– Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде. А коли б то ти знала, –
додала вона, – як важко потрапити робi до стравницi, а ще бiльше – служити
князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла…
Ярина не кiнчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозумiле й дивне:
дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сидiла за столом, сьорбаючи юшку,
випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась i притьмом вискочила з
кухнi.
Усi дивились їй услiд, а Малуша хотiла взяти кухоль води, щоб дати напитись
Пракседi.
– Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.
– Не треба… Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!
Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього не знала.
– Ти, Малко, про це не думай, – тiльки й промовила ключниця. – Працюєш ти i
працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди в клiтi, принеси веприни й борошна.
I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу – вони вже не раз
ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.
2
Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме.
На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити життя й смерть
однiєї людини – Анта чи когось iншого?!
У Любечi i навкруг у землях були бранi, що забирали багато смiливих, звитяжних
людей, – а хiба це впливало на життя?
Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч люду, та й без
того, що не лiто, загибали й загибали люди – хто в Днiпрi, хто на ловах, хто пiд
деревом у лiсi, а хто – звичайною правдивою смертю. I знову ж це не зупиняло
життя, живi швидко забували мертвих, молодi росли на змiну старим.
I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого не важило, бо вiн давно вже не
робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали з Любеча дань, не
вiн, а знову ж княжi мужi ставили уроки й устави, не вiн, а княжi мужi кликали
людей на брань, робили суд i правду.
До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi, коли треба було принести
жертву богам, та ще на свята, якi водилось зачинати комусь iз старших. Ант умiв
принести жертву, на святах вiн стояв попереду всiх iз посохом у руках i на
коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечi все менше й менше
приносили жертв старим богам, все менш i менш людей збиралось на старi свята, бо
багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн
– їм Ант з його старими поконами стояв на завадi.
I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром – нижче, де здавна
сидiв рiд хоробричiв, вище – у сварогiв, що одвiку кували мечi, за Днiпром – у
рудакiв, якi збирали на болотах руду, i на високих горах правого берега, де жив
славетний рiд Турiв.
Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не
трапилося, – була людина – i не стало її, хiба смерть одного може змiнити життя?
Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше – старi закони
й покон батькiв. Не Ант забрав їх з собою в землю – їх давно вже пiдточувала й
руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно
змiнювала основи життя, змiнювала людей, їхнi душi.
Так буває, коли на Днiпрi часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце,
вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але
Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.
I раптом у безмовнi над рiкою лунає трiск i гук – одна якась крижина одривається
вiд берега, летить на iншi, пiдiймає слiпучу хмару бризок, розколюється,
трiщить, зникає в глибинi.
Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидається,
приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на
одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i
нарештi тануть, осiдають на дно.
А там минає короткий час – i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить
рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.
Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть
легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його
сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер i мчали кудись уперед.
З
Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що
його батько – старiйшина Ант, дiд – старiйшина Улiб, прадiд-старiйшина Воїк…
Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi,
на високих могилах. нiби кличуть: “За Русь! За Русь!” Тож хiба можу я, син таких
славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю.
I Бразд дбав. Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли
щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немає й
не буде. Є великий князь у Києвi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi
Кожема, княжий муж. його посадник Бразд у Любечi.
У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й
уроки. З Києва, Чернiгова й волостi приїжджали на замилених конях, возами й
лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники – судовi виконавцi.). Вони
велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед,
вiск.
I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на
покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов’яда на
тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривну за в’їзд i
окремо за виїзд.
Весь нiмiла – не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого
їсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов’яда, а й кур немає.
Однак знаходили, несли, давали – все на двiр до посадника Бразда. Краще вже
нехай вiн має справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору.
Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку –
дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.
Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про
це вiн не раз говорив волостелину своєму воєводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки
про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi дторi. Вiн нарiкав, що в цей
важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково – данi вони не матимуть, бо
не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, є багато
волостелинiв, посадникiв, а де вже їм обом думати про славу в рiднiй землi?
Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу,
коли приїжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок – сотню вевериць* (*Вевериця
– горностай.), кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх
з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами* (*Куни, рєзи –
древнi руськi грошi, динарiї – арабськi, солiди – грецькi.).
Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.
– Добре, – говорив вiн, – вiзьму, либонь, бо… – вiн схиляв свою голову ближче
до Бразда й таємниче шепотiв: – Бо мушу дати щось i князю чернiгiвському… У
нього, знаєш, також – нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi.
– Х’ба ж я не знаю, – посмiхнувся на це Бразд. – Саме тому я додав трохи
динарiїв.
Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив
дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. I Кожема йому
давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему –
на шиї у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена* (*Знамено – тут:
знак, герб.) Кожеми – око з трьома рисами й променями над ним – все частiше й
частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною.
Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усiм їм, а також i
Бразду, мати свої знамена.
– Яке ж знамено хочеш ти мати? – запитав вiн у Бразда.
Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено,
то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як
пiд сонцем.
– Буть по цьому, – згодився волостелин Кожема. – Роби таке знамено… Кожема
замислився.
– …I постав своє знамено, – додав вiн, – на землi пiд Любечем: вiд оскола
Днiпра до двох рядових могил…
– Улiба i Воїка, – пiдказав Бразд.
– Ти їх знаєш лiпше, – махнув рукою Кожема. – У нас пiд Остром свої могили. А
вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову
дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.
Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.
– А вiд Княжого броду, – вiв далi Кожема, – назад до березової дiброви, на
пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме моє знамено, – так
велiв князь чернiгiвський.
– Скiльки маю сил, берегтиму, – ще раз вклонився Бразд.
Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь
хижi. Мав же Кожема цiлий терем!
Бразд почав будуватись – на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно
було Днiпро, всi свої добра. I не землянку чи хижу, а рублений з товстих
соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином,
обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.
Будувати його Бразду було не так вже важко – лiс вiн мав, купу в нього брав не
один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув – всi вони з’явились: нарубали лiсу,
потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили – добрий терем мав тепер Бразд.
Здалеку видно було його з Днiпра!
Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й
Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше
серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп –
повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!
I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi
думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв –
Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду –
домовикiв.
Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не
стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й
були, – в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали: вiн жив бiдно,
голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсім з
роду. Бразд у них вже не вiрив.
Замислювався вiн i над небесними богами – Перуном i iншими. Колись, у давнi
часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн
тiльки боявся їх.
Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити
сам, власними руками. I вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили.
Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi
боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.
Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на дворищi або, що
набагато гiрше, їхав з чимсь до Остра чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм
i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд
скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi.
– Чур, захисти мене, – шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.
Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не
до нього. Поглянь навкруг – скiльки є таких посадникiв, волостелинiв, князiв
земель, воєвод, бояр, тiунiв, огнищан… їх-як пiску над Днiпром. Та хiба ж може
Перун усiх їх вибити? I хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але
тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось
порожньо на свiтi без бога.
Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У
самому Любечi, як вiн знав, були вже таємнi християни, тiльки вiн не цiкавився
ними.
Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного
разу приїхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи
золота i срiбла.
– От i гаразд, – сказав Кожема, – а я оце збираюсь поїхати до Чернiгова, бо сам
знаєш: князевi – княже…
Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому
привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла.
– Треба було б бiльше золота покласти, – докiрливо сказав Кожема, – бо надумав
я, та й князь велить, у Острi храм будувати…
– Храм? – не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.
– А так, – вiдповiв Кожема, – храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам
також християнин… Невже не знав?
– Не знав, – вiдповiв Бразд.
– Дивно! – промовив Кожема.
– I менi дивно, – тихо прошепотiв Бразд. – Адже християни – поганини, не богу
моляться – древу, пiснi їхнi – грецькi, i самi вони аки гречини…
Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю
п’ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.
– Дивно ти говориш, посаднику, – сказав нарештi вiн. – Хто ж цi поганини –
княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воєводи, я i множество людей,
якi вiрують у Христа?
– Що ти, волостелине, що ти? – скрикнув перелякано Бразд.
– Я також, як i ти, вiрив у Перуна, – вiв далi Кожема, – вiрив у Дажбога,
Сварога – богiв моїх отцiв. Але як я можу вiрити їм днесь, чим вони менi
допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та
блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки
грiм та блискавку, – що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом
одолiю я кожного. Адже так? – Кожема замислився, посмiхнувся й додав: – 3 усiх
старих богiв найбiльше любий менi Волос – вiн хоч худобу благословить,
благословить торг. Але ж не токмо однiєю худобою я живу, є в мене терем, земля,
лiси… i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома
чи й трьома головами.
З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були
смiливiшими i грiзнiшими.
– Я довго мучився й страждав, – говорив Кожема. – Вiрити хочу, бо без бога, як i
отцi мої, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос.
Вiн не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Вiн захищає й
благословляє багатого, вiн допоможе бiдному, – є ж бо не тiльки земля, а й небо,
а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не
уб’ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки
бог благословить мене… Господи, благослови! – з великим почуттям промовив
Кожема й перехрестився. – Благослови, боже, i прийми мене в царство твоє…
– Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, – сказав Бразд i, вийнявши баранячий
мiхур, заходився рахувати динарiї. – Багато не можу, а трошки дам… Десять,
двадесять… Господи, благослови!
Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало
його, – над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало
видно, як удень.
– Перун! – крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову,
бачив, як вiн дає грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. –
Перун, чур мене! – ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо
над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не
тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.
Бразд чув, як по дерев’янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як
щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий
великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.
Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць,
Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.
Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно,
стоїть перед ним, дивиться, говорить:
– Iлля проїхав… Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий – Перун чи
Христос?
– Динарiї я розсипав, – глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не
хотiв признатись, що й досi боїться Перуна.
– А я зберу їх… зберу, – заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник
любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими
ж богами йому жити?
4
Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг
недаремно взяв собi всяку кузнь.
На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку
працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу,
ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для
потреб своїх варили залiзо.
Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли
закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодiї i їхали
понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали
руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.
Вони немарно називали її рудою* (*Руда i кров мали в древньоруськiй мовi
однакове значення.). Як кров наповнює й живить тiло людини, так, думали вони, й
ця руда є кров’ю землi, влитою в неї богами. I людина мала право взяти цю кров у
землi для своєї потреби.
Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на
лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали її на берег, сушили, iнодi, якщо
починались дощi, й обпалювали.
А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердої червоної глини домницi*
(*Домницi – схожi на великi глечики печi для виплавки залiза.) з горловиною
вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди вперемiш з вугiллям руду,
накладали пiд домницi сухих дров, мiхами через сопла нагонили дух. I пiсля
довгих годин гасили вогонь, розбивали домницi, де вже була не руда, а криця*
(*Криця – залiзо.).
Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота
перетворювалася в залiзо, чому з цього залiза, коли його знову розпекти й
загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить оцел* (*Оцел –
сталь, криця.), – цього нiхто не знав. Думали всi, переконанi були, що бiля
домниць ходять i люди, й боги; це вони, а найбiльше бог Сварог, перетворюють
руду землi на залiзо.
Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили тiльки
старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як палає вогонь пiд
домницями над Днiпром, як червонi вiдблиски його грають на плесi, вiдсвiчуються
в хмарах, що низько звисли над рiкою.
– Сварожичi варять залiзо, – говорили люди й намагались побачити, як боги
сходять на землю, допомагають кузнецям.
У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв бути там –
разом з богами й кузнецями.
Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi* (*Корчениця – кузня.) кузнецi
робили всiлякi речi: серпи й мечi, лемешi й шоломи, ножi й пiдкови. А були в
роду й такi кузнецi, що вмiли виливати не тiльки з крицi, а й з золота та срiбла
лунницi й усерязi, обереги, перснi, – добрi майстри були в Любечi, як i скрiзь
на Русi.
Для середульшого сина Анта не було бiльшої розваги, як пiти до корченицi, сiсти
там у куточку, дивитись, як кузнецi сиплють вугiлля в горна, надувають мiхи,
розпiкають крицю, б’ють, крутять, перекручують на ковадлi, роблять з неї всiляку
кузнь. За те, що цей середульший син день i нiч сидiв у корченицi, його й
Сваргом прозвали, – адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугiллi,
чорний, страшний. Iм’я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами
хлопця цiлком личило.
Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися жорстокi бранi –
князь Iгор кiлька разiв ходив на Царгород, разом з ним ходили сiверяни, пiзнiше
примучували деревлян. I тодi дуже багато людей з Любеча пiшло на брань, а мало
повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не пiшов на старе городище, розтеклися
гнiздами понад Днiпром, поставили свої хижi. Не стало й кузнецiв – вони були
смiливi люди й полягли головами. Так i їла iржа всяку кузнь на дворi батька
Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Києва-города.
Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над
Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн
пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.
Незабаром все з’ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на
узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались
люди, що вiн там кує, для кого?
А ще через якийсь час люди валом пiшли до Сварга, – вiн, виявилося, поставив
недалеко вiд своєї хижi, над шляхом, що вiв до Остра, невелику корченицю, i туди
до нього чи то пiдкувати коня, чи наварити лемiш, зробити серпа чи щит, та
навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок чи голку, iшли й iшли люди. I
кожен, звичайно, щось йому нiс – той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни
чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг i не вимагав, а лише
ставив умову: тепер вiн кує лемешi, серпи, прийде час – i йому допоможуть,
одроблять.
I нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi батька Анта, коли три
брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито нiкому не було
потрiбне, – всяку кузнь.
Вiн приїхав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив цю кузнь з
раннього ранку до пiзнього вечора. I вночi не спав, а все ходив при свiтлi
мiсяця бiля своєї корченицi, розкладав кузнь, гримiв залiзом так, що луна
котилась аж до Днiпра.
Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до тих, що
завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались на полi:
у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз вiн просив їх поїхати
з ним по Днiпру вище вiд Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було
багато свого дiла – йде осiнь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортiв,
возити дрова, бити звiра, – але вони мусили їхати з Сваргом.
Правда, Сварг довго їх не затримав. Вiн знав, де брати руду. Обминув сосновi
бори й зупинився там, де росли береза й осика. Вiн знав такi кручi, де важку,
червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кiлька днiв вiн привiз
шiсть лодiй руди. Люди ж перенесли її до самої корченицi.
Потiм Сварг заходився ставити домницi. Нiхто, крiм нього, не знав тепер, як
викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi* (*Парнi – дiрки для сопел.),
перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам Сварг не мiг з дитячих рокiв цього
пам’ятати. Але немарне бував вiн у Києвi, придивлявся до роботи спритних
київських кузнецiв.
Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля самої хижi. Разом з людьми вiн звалив
чимало дубiв, напалив вугiлля.
В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де йде шлях на
Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорiвся лiс,
повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу.
Але не пожежа то була – там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi Сварга, горiли
три вогнища. Бiля них стрибали, кричали кiлька чоловiк, тривожна луна котилась у
лiсi, червона заграва встала пiд небом.
Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi – то страшнi люди. А в цю
годину, коли вони варили залiзо разом iз своїми сварожичами, й поготiв страшно
було до них пiдступитись.
Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу їздив i брав руду, розкладав вогнища попiд
лiсом, варив залiзо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города
шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У Сварга була своя криця, її
вистачало на всiх.
Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток. Колись, говорили люди, на отчому
городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили гуртом залiзо, з кузнецями були
всi сварожичi, пращури дому. Але тi кузнецi повмирали, сварожичi одвернулись,
пращури пiшли в лiси чи поля.
А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на весь
Любеч вмiє варити залiзо, але знає не тiльки це – вiн все знає, все може, все
вмiє, – страшний, однак дуже потрiбний чоловiк.
До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворi в нього
було кiлька коней, бикiв, корiв i два чорних цапи – гартувати залiзо. В
корченицi його була не тiльки всяка кузнь. Вiн мав трави, всяке камiння,
обереги, причари.
5
Микула не мiг зрозумiти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пiзньої осенi
жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього.
Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше, нiж самому
щось з’їсти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але нiхто тепер йому не
допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле.
Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив,
всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто йому не шкодив.
Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й
Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час вiд часу вони
випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували пнi, щовесни проходили з ралом,
кидали в землю зерно.
Був до того Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти
в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив i Микула, – вони
нiколи не повертались до своєї хижi з порожнiми руками.
Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули став таким, як i iншi в
Любечi, що було кращого на дворi – взяли Бразд i Сварг. Коли пiсля тiєї страшної
тризни брати приїхали кiньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився
– адже вони взяли все, у нього лишились тiльки кiнь, вiз та рало.
Проте Микула ще тримався. Вiн має руки, має руки й Вiста, удвох вони посiють,
скiльки їм треба, у лiсi ще вiд батька знає Микула бортнi захожаї*(*Захожаї –
дiлянки, урочища.), у Днiпрi є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив
старе рало, взяв борону, запрiг коня й поїхав за Любеч до лiсу, де колись вони з
батьком випалили шматок, викорчували пнi й рiк за роком сiяли жито.
Але коли Микула доїхав до цiєї рiллi, вiн не повiрив своїм очам: на межi у нього
i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.
Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорi
на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний знак – два гострi
перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу, там теж стояло знамено – око
з трьома рисами, побiг до межi сусiда – знамено: мiсяць пiд сонцем, нова межа –
i знов: око, око!
На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i пiшли з рiдного
гнiзда, але мали те, що з’єднувало їх i рiднило, – землю.
Тепер виявилося, вже й земля їх не рiднила, а, навпаки, роздiляла. Бо там, де
стояли знамена з списами, – то була княжа земля, де знамена з оком – земля
волостелина Кожеми, а знамено, на якому був мiсяць пiд сонцем, належало
посаднику, людинi з їхнього i не їхнього тепер роду – Браздовi.
I довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер, а вiд Днiпра
повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як i чому це
сталося, не могли збагнути, як втратили рiдну землю. Вони дивились на небо, на
плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси – все, все рiдна земля. Так було за
батькiв, так велось за дiдiв, одвiку. Було так, що приїжджали до них князi з
дружинами, брали дань вiд диму – вони це давали; поставили князi над ними
волостелинiв i посадникiв, визначили уроки й устави – вони i їх давали, бо земля
ж то була їхня, рiдна…
I от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рiдна, а княжа, волосна,
посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить бiля неї, не оре,
не сiє. Не випалював, не корчував, не орав цiєї землi й волостелин Кожема, i
посадник Бразд. Любечани згадали давноминулi часи, коли виходили великим родом,
рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали випали, клали в землю зерно й
збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров.
Лишалося, правда, ще багато землi навкруг – рубай лiси, випалюй, корчуй, сiй!
Але хiба могли тепер вони, розпорошенi, роздрiбненi, це зробити? Рубати лiси – з
ким? Випалювати їх – а як випалювати одному? О, дядина була добра земля, пройшов
по нiй з ралом i сiй! А от лядини не стало…
Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як втратив землю: стару
лядину в ту пам’ятну нiч взяв собi Бразд, – тепер на нiй стояло його знамено, на
новiй дядинi знамено волостелина.
– Що ж, пiдемо в лiс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, – гомонiли люди,
стискуючи натрудженi кулаки.
Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат вiн,
посадник, усе може зробити. Але нi, не завернув Микула. Нижче вiд оскола над
Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн виорав шмат пiсної, пiскуватої землi.
Виорав пiзно, кинув у рiллю все своє жито, але скiльки туди не ходив, скiльки не
дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина – от i все…
Жахаючись голодної зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева.
Але й там на бортневих захожаях стояли знамена – мiсяць, око!
Однiєї ночi Микула опинився далеко вiд рiдного двору, в глухому, дрiмучому лiсi.
Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв, водяникiв лiсових
болiт, водяних дiв… Галявину, на якiй сидiв Микула, заливало мiсячне сяйво,
пiд промiнням окреслювались в’яле листя папоротi, барвиста роса, темнi квiти.
Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою
сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око.
Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго, напружено, сторожко слухав.
Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi
хлюпав по водi руками i розгонисте смiявся водяник. А людей, крiм Микули, не
було.
Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса свiй гострий
топiр – бойовий топiр старiйшини Анта – i почав рубати, стесувати з дерева
знамено… Тiльки тодi, коли око трiсками осипалось на росяну траву, отямився
Микула. I побiг геть вiд бортневого мiсця, в нетрi. Поперед нього пiдiймались i
мчали, ламаючи гiлля, звiрi, над самою головою пролiтали з криком сполоханi
птахи. Вiн помiтив, бiжачи, зелений вогник, що, напевно, горiв над кладом. Але
не зупинився, аж поки не вибiг на кручi до Днiпра. Потай добився до селища,
сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки тодi зайшов до хижi.
– Що з тобою було? – запитала Вiста, побачивши його стомлене, блiде обличчя.
– Нiчогої – вiдповiв вiн. – Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!
РОЗДIЛ П’ЯТИЙ
1
Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову злягла, i то дуже
важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не
виходила на кухню. Цiлими днями лежала, не промовивши й слова, нiби щось уперто
думаючи, часом скаржилась, що їй нiчим дихати й що в неї зупиняється серце.
Малуша працювала сама – на кухнi, в стравницi, бiля клiтей, комор, медуш,
бертяниць.
За князями їй не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi вона
залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забiгала, щоб чимсь допомогти старiй, i
знову зникала. А були днi, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. I
тiльки пiзнього вечора, не чуючи нi нiг, нi рук, переступала порiг, говорила
винувато:
– Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!
– А я спала, – вiдповiла на це Ярина. – Мiцно спала, бачила сон.
Одного разу, повернувшись увечерi до хлiвини, Малуша так само зупинилась на
порозi, сказала:
– Я прийшла, матiнко Ярино!
– Добре, Малушо! – почула вона тихий голос. – Дай менi води… Щось менi дуже
погано, Малушо.
– То, може, я когось покличу?
– Нi, не треба… Дай менi води i спи. Ти стомилась, тобi треба заснути.
Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, i потiм заснула.
Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.
Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, – на правому боцi, поклавши пiд
голову руку…
Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла до сторожiв, якi саме
сходили з городницi, розповiла їм, що сталось. Сторожi пiшли одразу ж до
тисяцького.
Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи. I Малуша зайшла на
кухню, побудила дворян, сама принесла гов’яда, зерна, рiзного зiлля, помила
посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.
Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами i священиком зайшла до
стравницi, Малуша їх зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:
– Матiнко княгине! Ярина померла!
– Я знаю, Малушо! – вiдповiла княгиня й звернулась до священика: – Я вже
сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальницi, де лежать християни.
Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали,
жовтiшали вогнi сбiчок. Малуша увесь час думала про несподiвану кончину Ярини.
Сльози набiгали й набiгали їй на очi. Але нiхто в стравницi не бачив, як плаче
Малуша. У мовчаннi поїли, священик пiсля того помолився, всi встали й вийшли.
Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.
– Малушо! – покликала вона.
Малуша стала перед нею.
Княгиня Ольга подивилась на дiвчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими
рум’янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугi
груди, дужi руки.
– От i немає Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти менi
допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що маєш робити.
2
Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключi в своїх руках.
Припоручати їх комусь iз своїх родичок не хотiла – завидющi всi вони, жадiбнi,
тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь iз дворян боялась:
молодi, тi самi, може, побояться, так iншi за їхньою спиною все розтягнуть.
А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала!
Дiди й прадiди її, що сидiли на Київському столi – а княгиня Ольга по закону
вважала себе їх спадкоємницею, – не одразу зiбрали це добро, кров’ю здобували
його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад i даючи лад своїй
землi. Та навiть її чоловiк, князь Iгор, беручи дань з деревлян, за це полiг.
Княгиня Ольга теж брала дань, пiзнiше поставила уроки й устави. Київський князь
– глава племенам і землям, вiн заступник всiх людей перед богом, вiн i воєвода,
коли хто нападає на Русь.
Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо вiн посягає на
Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й
складати богам жертву – для цього київському князевi треба було мати багато
добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.
Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром i
Десною, знаменом її перетесано було багато лiсiв, її гони були на рiках,
перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi, – багато тiунiв
княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi – княже, а собi –
своє.
Немало багатств i скарбiв було й на Горi – в свiтлицях, палатах, клiтях,
коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках цi багатства.
I, навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила своїх переконань. Адже Христос
говорив: “Боговi – боже, а князевi – княже”, вiн благословляв багатства й
захищав убогих.
Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. I як їй було не
довiряти: прожила Ярина весь свiй вiк на Горi. Робою туди прийшла – ключницею
стала. Знала вона князя Олега, колихала Iгоря, Ольгу зустрiла ще замолоду. I все
берегла, стерегла, як справжня господиня.
Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлiвини, бiля тiла постояла (як не
кажи, а прожила в цiй хлiвинi Ярина, служачи князям, бiльше як пiвста лiт), а
тодi вiдкрила ляду її скринi.
Нi, такоїї ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi її не було нiяких
скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць, дещо з теплої одежi та ще два
сувої полотна, якi Ярина виткала власними руками.
– Вiзьмiть полотно в клiтi.
Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу. Вона не
думала робити її ключницею – нi, Малуша була надто молода для такої роботи.
Княгинi просто чомусь подобалась ця дiвчина, щось у нiй викликало приязнь,
довiру.
Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помiчницею. Вона увесь
день поралась на великому господарствi, iшла вiд клiтi до клiтi, з медушi в
медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня приходила до терема й клала перед
княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, – тямуща
вона, чесна, такiй весь терем можна припоручити.
Через це само собою так вийшло, що одного разу увечерi, коли Малуша взяла з
клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для снiдання, а потiм прийшла
до неї в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:
– Ти вже їх тут не клади.
– А де покласти? – не зрозумiла Малуша.
Княгиня була дуже стомлена, вона сидiла на ложi, спочивала й щось уперто думала.
– Важко це менi, Малушо! – промовила, зiтхнувши, вона. – Думай над тим, що кому
дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже подумай, що треба робити в
теремi. Ти ж усе знаєш.
– Знаю, матiнко княгине.
– Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моєю будеш.
Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав її це зробити.
– Боюсь я, матiнко княгине, – призналась вона.
– А чого тобi боятись?
– Тереми великi, клiтей багато.
– А що в нас – дворян мало? – суворо мовила княгиня. – Носитимеш бiля пояса мої
ключi – всi слухатимуться тебе.
I, помовчавши трохи, додала:
– Отак i роби, Малупюi Милостниця* (*Милостниця – улюблениця.) ти моя! Нi,
княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро її було в певних
руках.
– А оцей ключ, – вибрала вона з низки i показала Малупгi, – з терема до твоєї
хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, – можу тебе по надобi й вночi
покликати. Так було при Яринi, так буде i з тобою.
Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але
повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своєї хлiвини.
Довго одмикала замок, бо в неї тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з
княжого терема.
Стала вона посеред хлiвини – i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не
та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.
Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неї в руках. Не шукала
вона їх i не добивалась – доля судила, що важка металева низка забряжчала коло
пояса.
Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг
тiльки мрiяти? I чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може
одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi,
хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. I це не вважалось
татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи
згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила їй?
Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив,
що мiг, одягав, що мав, їв, що було, нiколи не посягав на чуже, не своє, хоч би
воно було краще й дорожче.
Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi,
перебирала їх. Один, другий, третiй, о, як багатої “Який же ключ мiй?” –
заплющивши очi, замислилась вона.
З
Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж
вона думала.
Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли
говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не
нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, – у неї
було здоров’я, запал, а найголовнiше – молодiсть. Вона працювала, не бачила
кiнця роботi, але не це турбувало її. Аби тiльки вистачило сили.
Турбувало її iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось
одразу, тiльки-но вона стала ключницею…
Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже
рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала.
Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi,
а в неї ж нiчого не приготовано, – i схопилась серед ночi з серцем, що
розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у
двiр.
Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на
городницях двiчi ударили в била – на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд
Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокує там
угорi по городницях i дає знати про себе: “Ба-а-ам! Ба-ам! Спiiть! Я не сплю!
Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI” Це був час, коли змiнювалась перша нiчна
сторожа, до свiтанку – далеко.
Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи,
зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як
купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.
У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб
нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем,
щоб подумати, з чого ж їй починати.
Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як
у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:
– А хто там ходить?
Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював
i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого
вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.
– Це я, Путшо, – тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.
– Бачу, бачу, – сказав i голосно позiхнув Путша. – А я вже думав, що якийсь
тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.
– От бач, якi татi бувають на свiтi…
– Мабуть, я вже й встану, – раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у
темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуеи й
суворе обличчя.
– Ще рано, – промовила Малуша. – Спи, Путшо, спи!
Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником
трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.
– Де вже там спати, – невдоволено сказав вiн. – Якщо ключниця не спить, де вже
спати дворянам…
Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з
хижi.
А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате
свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити
голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у її
холоднiй хлiвинi.
З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири – не спав уже Путша, вiн на
весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неї є
стiльки всякої роботи – щоб впоратись, мало дня й ночi.
I знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави,
пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи її в руках,
пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки.
Так вона ще з ночi почала свiй день – замела стравницю i застелила там на столi
чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi
заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок,
корчаги до корчаг, келихи до келихiв. I думала Малуша, що нiкого не потурбувала.
Раптом до її вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.
– Та хiба вона вже встала? – пiзнала Малуша голос Пракседи.
– Встала, ще й давно… i мене розбудила, – вiдповiв Путша.
– От лихо! – Чути було, як Пракседа сплеснула руками. – Ну, то й я пiду побуджу
своїх дворянок.
Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але
перед самим її носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах
приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово:
– Ключниця! Ключниця!
Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо
ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з’явилось у неї. Нiби вона тiльки-но стояла на
кручi, ворухнула камiнь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камiнь
той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився по схилах i летить тепер,
збиваючи з нiг людей.
– Ключниця! Ключниця! – чула Малуша навкруг. I коли одразу пiсля цього заспанi
дворяни почали заходити до кухнi, стали робити кожен своє, допомагати Малушi, їй
стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як звичайно, а якось iнакше,
нiбито шанобливiше. Вона дорiкала, навiщо вони встали так рано, вони ж винувато
говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на
свої плечi, а виходило, що це вона їх змушує працювати бiльше, жвавiше,
швидше… Так першого ж ранку Малушi здалося, що потрапила вона в якесь
павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все
мiцнiше й мiцнiше.
Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях, i на
кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем i поглянула, чи все
зробили теремнi дiвчата.
Усе було готове, i її теремнi дiвчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро
до стравницi вийдуть князi, а пiсля них поснiдають i дворяни. I князi вийшли,
поснiдали. В час снiдання Малуша помiтила, що княгиня Ольга стежить за нею,
споглядає i, либонь, задоволена, бо посмiхається. Коли князi пiшли правити суд,
Малуша, як i ранiше, сiла з дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих страв були
ще теплi, смачнi. Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi,
потроху вина, що залишилось у келихах князiв, i тодi за столом, де всi рвали
руками м’ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселiше, теплiше, – один
дворянський рiд! I Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який вона зрушила i який
котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.
Але камiнь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до
свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i хотiла вернутись до
своєї хлiвини, але побачила, що в хижах бiля терема i на кухнi вже блищать
вогники, а десь у темрявi глухо гупає сокира: “У-у-ух! У-у-ух!”
Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скiльки
тих годин до свiтання, спати б та й спати! Тiльки вона вже не могла й не смiла
спати. Повернулась до хлiвини, швидко одяглась, не встигла навiть помитись, i
побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали.
– Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали… ранiше! – зустрiла її холодним,
злим поглядом Пракседа.
Що могла їй сказати ключниця?
4
Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше, працюючи ще на кухнi,
коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там – багатство, все сяє,
блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла
висловити.
Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в
ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно: “Добре живуть нашi
князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш,
яке княже життя”.
Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив її
красою своєю, багатством, скарбами… Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась,
побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки
дворянкою, як i iншi дiвчата.
Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут
не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала
їх вдачу, душi, силу.
Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи її в стравницi,
та й пiзнiше, приймаючи вiд неї ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила її
в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди.
Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожної години,
часто й ночами, вона побачила й пiзнала її зовсiм не такою, як ранiше, не такою,
як уявляла. Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у
багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому
поясi, що робив її ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А
тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi,
старих чув’ях на ногах.
Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима.
Але, попри все, вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й
теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало
давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе
мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв.
Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона її уявляла.
Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше її дарувала, де тепло очей, що
колись грiло Малушу й що давало їй радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди
була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому її перевiряла,
в усьому їй нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в
своїй хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за своє життя.
I не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi – ласкавi, на людях –
сердечнi, справедливi, щирi а в життi – в своїх покоях, свiтлицях, опочивальнях
– зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, воєводи Свенелда, священика,
усiх, усiх.
Боялась вона й княжичiв – синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший
княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на неї веселими очима, в яких
грали блискучi вогники, говорив слово – наче щось дарував. Тiльки Малуша не
вiрила йому. Стереглась…
Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн був суворий,
навiть на матiр – княгиню – поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як вiн
перечить їй, ую Асмусу, особливо Улiбу.
I до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав їй, як Улiб, тепле
слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неї ласкавим оком.
Нi, не такий княжич Святослав. Вiн не озветься теплим словом, вiзьме – не
спитає, хтось йому щось дасть – не подякує, а тiльки що – нагримає.
Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Здається, чого ще треба: пiдмела,
витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, пiдлогу
вимила – все в свiтлицi заблищало.
Але княжичу Святославу однаково не догодила. Вiн, поки прибирала Малуша, увесь
час стояв бiля вiкна, дивився на Днiпро, часом спiдлоба позирав на неї.
– Доки ти будеш прибирати? Чого згинаєшся, навiщо?
Перелякана його криком, Малуша випорснула з свiтлицi, зупинилась у сiнях i
заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб нiхто не почув, витирала сльози, щоб
нiхто не помiтив.
I раптом почула позад себе кроки. Оглянулась – княжич Святослав. Хотiла тiкати –
вiн заступив їй шлях.
– Ти чого плачеш?
– Я не плакала, княжичу, єй-Перун, не плакала.
Вiн подивився на неї очима, в яких було презирство, й осудження, i крихiтка ще
чогось, чого не могла зрозумiти Малуша. Але на те вiн i княжич, так i тiльки так
вiн i мусить дивитись на Малушу.
– Гей, ти, дворянко! – сердито промовив Святослав. – Не плач! За чим, за чим ти
ллєш сльозив
Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгинi.
Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись бiльше вiд усiх.
I пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала в темних сiнях
терема або в присмерках десь надворi. Побачивши його здалеку, вона низько
вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба,
пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине її.
А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув
її, зупинився, стоїть, жде, навмисне жде, поки вона випростається.
I тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось
суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич
Святослав – з суворою посмiшкою, з примруженими очима.
5
Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла
Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.
I давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд
скупостi. Коли б усi багатства княжi належали їй, о, тодi Малуша роздавала б усе
щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне – свою честь.
Якось Добриня їй сказав:
– А чи знаєш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе?
Вона навiть зашарiлась, – вiд гриднiв, як це їй всi говорили, нiчого ждати
доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж
гудить. Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про неї? Вона ж нi з ким
iз них не зустрiчалась, приводу не давала.
– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.
– Кажуть, – вiдповiв Добриня, – що ти така ж, як i ключниця Ярина, – зайвого
корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо,
У неї одлягло вiд серця – отже, говориться не про її дiвочу честь.
– I покорм, i мед я даю, як велить княгиня, – сердито вiдповiла вона братовi. –
А твої гриднi ненажери, їм цiле гов’ядо дай, то й тодi буде мало.
Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня
заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розумiє, що без гридня й княгиня
не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку.
Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду.
Страшнi князi землi, але не гiршi й усi тi, хто їм служить. Тiльки не думав
Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй
волi.
Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь
хвилину, – примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом
здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами
до терема. I чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здавалося
йому, що Малуша витирає на обличчi сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?
А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом своїм
Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став.
Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i,
либонь, не гiрша горянських дiвчат.
Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори,
хоч мiж ними були й воєводськi, i боярськi, i княжi дочки.
Вiн полюбив її, ходив тут, по Горi, а жадав її бачити, їздив з iншими гриднями в
далекому полi, але й там думав про неї. А який вiн був щасливий, коли раз i
вдруге зустрiв її на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не
заважало думати про неї, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже
їй все щиро, одверто.
Сказав би ж вiн їй, як це думано й передумано, мабуть, так:
“От я, Малушо, дивись на мене, – гридень! А що таке гридень? Княжий слуга,
робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть,
– i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене
поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi
стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж – не признаюсь…”
Так думав почати Тур, а далi б сказав:
“…А тепер про тебе, Малушо… Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в
мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти
в’їхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi,
їстимеш княжi об’їдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну*
(*Вотола – груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й
вовни. А далi що? Ти пiд щитом в’їхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш…
От як!”
Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:
“А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти – роба, я – робочич, долi немає в тебе
i не буде її тут, на Горi, i в мене її не буде довiку; я ж тебе, чуєш, Малушо,
люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч
менше. I от я скажу князям: “Служив я вам, дайте пожалування – шматок землi над
Днiпром, де я поставлю хижу”, – адже дають князi гридням, якi їм вiрно служили,
пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: “Служила я вам – пустiть тепер
на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо…” I пустять
князi, як же можна не пустити!”
Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк,
другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але
Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своєї
долi…
I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий
осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi
темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi
неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.
Малуша – ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн їй не скаже.
Доки була вона робою, вiн був їй до пари, – о, яка б рабиня на Горi та не стала
поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в неї ключi вiд теремiв
княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi
Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.
Щось у душi, правда, говорило: “Нi, вона не така! Вона – iнша, вона така, як i
ти, Туре!”
Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневi
княжому? Вiн нiчого не боїться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн
боявся за неї.
Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею,
махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у
свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi
народжуються блискавицi й громи.
Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв
вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах їхньої хижi. I тодi Тур сказав:
– Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як
Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
– Вона не така, – вiдповiв на це Добриня, – вона чесного роду.
– Коли б то так, – прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки
вiдгуркотить Перун, а тодi додав:
– Коли б то так, то було б добре… бо я…
Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i
Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста,
муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.
Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
1
Княгиня Ольга зробила, що замислила, – навеснi 957 року вирушила до
Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi
тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське
море – древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купцi i гостi.
Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантiї безпечнiше й
швидше. Княгинi i всьому її почту легше було їхати в лодiях, анiж на конях:
бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими
каганами* (*Каган – князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими
iмператорами.
До далекої цiєї подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для
iмператорiв i для кого буде надоба дари великi – хутра, риб’чий зуб, золотi й
срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами,
рєзами. Взимку ж для княгинi й почту її на Почайнi посмолили, пiдняли насади й
зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воєвода Свенелд послав
тисячу воїв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а
далi проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв.
Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на
брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохватi треба було
мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу
дванадцяти слам, п’ятдесяти купцям i ще й п’яти тлумачам, якi красно вмiли
говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали
iмператори грецькi, що київськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила
вона їхати з собю ще й родичок своїх – посестрин* (*Посестрини – двоюрiднi
сестри.), нетiв* (*Нетi – племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й
переяславського.
Тi тiльки цього й ждали – шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й
червоного хза, все примiряли, все одна перед однiєю вихвалялись: “0т яка я, от
де Царгород здивуємо!”
А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:
“Заждiть! Якої ви заспiваєте, коли вас колихне море Руське!”
Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то
найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала:
“Менi б поїхати з княгинею до Царевого городаi^
Але коли княгиня додала: “Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в
теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi”, ключниця зрозумiла, що так уже їй
судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли її княгиня їде в далеку
дорогу,
Пiсля однiєї безсонної ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.
– I ти, отче, поїдеш зi мною, – сказала вона.
– Куди, матiнко княгине? – запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.
– До Царевого города Константинополя, – вiдповiла вона.
Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але
вiдповiв хитро, мудро:
– Навiщо ж менi їхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в
болгар у Преславi?
– Зi мною поїдеш, отче, аки пастор iстинної вiри. У нього заблищали очi.
– То, може, матiнко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всiєї Русi
християнську вiру?
– Нi, отче, – суворо промовила княгиня. – Ти поїдеш зi мною для того, аби вiдали
вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю…
Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:
– Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його
вiд болгар… Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.
– Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене,
князiв, християн i всiх воєвод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю,
Христос захистить i багатьох людей моїх, iже омилися купiллю святою, й совлекли
грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть
Христос…
Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д’горi й промовив:
– Чому ж ти, княгине – денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, – сама сяєш,
яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням
святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби
християнською свою землю.
– Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моїм чоловiкам вiра християнська
уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави
господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити… Хрещу я
зараз Русь – многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю,
знову пiде плем’я на плем’я, земля на землю.
Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд
невiрних киян, – i глузування, i лайки, i погрози. I це в Києвi, де пiд боком
Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи
мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь – північні племена Древньої
Русі.) Правду каже княгиня: охрестити Русь – однаково що запалити пожежу по всiй
землi.
– Це так, матiнко княгине, – згодився вiн. – Русi хрестити не можна. Вiрити
будемо, що прийде колись Руської землi познання, до бога начаток примирення.
Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до
Константинополя?
2
Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Києва з далеких заморських країн
прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там
теплої години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де їх
застала й не пустила до Києва зима.
Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими
вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось
їхати мiсяцями й роками – безводними пустелями, морями й рiками, горами й
степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували
страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i
розбiйник – за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воїном, – на
спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали
ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Днiпра, так i не
судилось напитись води з нього. Не всi й київськi купцi попадали в землi
заморськi.
Три шляхи тяглись вiд Києва-города: Залозний, що починався на лiвому березi
Днiпра й через Дике поле, рiку Танаїс* (*Танаїс-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i
далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба,
Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Києва суходолом i Днiпром iшов Соляний
шлях, яким їздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi – в море
Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Києва на захiд – у городи на
Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв.
Але в Києвi на Подолi все забувалось – i далекi шляхи, i страшнi пригоди в
дорозi, i навiть друзi, що не доїхали до Києва, а тлiли десь у пiсках або на днi
моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна
було переходити з лодiї на лодiю, стояли великi, довгi ушкуї, якi припливали
сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi
морськi хеландiї грецькi. А всi люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспiшали
в одне мiсце – на Подол, на торг.
Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний
натовп, що колом громадився навкруг великої площi, посеред якої стояв високий
стовп, палахкотiв вогонь.
Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубової колоди подобу
тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими,
майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж
тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось
твариняче: рот її досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi
iкла, а над головою стирчали залiзнi роги.
Це був Волос – бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надiєю
пiдходили гостi київськi, що їздили в далекi краї, але на нього з острахом
поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.
Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на
складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi київськi й заморськi
пiдходили до нього й складали своє дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан
меду, кадь ячменю чи проса.
Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним
мусив горiти день i нiч. Тому бiля божої подоби завжди поралось кiлька жерцiв,
вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених
тварин, лили мед, клали вiск… Якщо жертва була коштовна – полотно, хутро, –
вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки,
а вночi знiмали. I жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжнє
сховище речей: боговi – боже, жерцям – на сущий день.
Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлках жерцi, до жертовника пiдходили
купцi київськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний
вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi
пахло смаженим м’ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi
купцi, гостi з iнших земель.
З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими
язиками Подол: тут київський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось
горлав над своїм оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там
аравiєць – не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i
крутились толковини, – обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору,
тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар.
На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських –
новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь – янтар.) камiнь, зiбраний
на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих,
чорно-бурої лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв,
зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких
налито бобровi пахощi; вручайськi* (*Вручай – нинi Овруч.) каменерiзи привезли
на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала
торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом,
лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Руської землi,
i їм є що продати гостям заморським.
А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться їхнi лодiї, над берегом
стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби
ж носять i носять до торгу товари далеких гостей.
Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Києвi-городi, знають мову
тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби їхнi носять вiд Днiпра й кладуть
на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки – коштовнi тканини.) й римськi дiбаджi*
(*Дiбаджi – оксамити.), перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з
парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя, на килимах розсипанi
обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти* (*Колти – пiдвiски з дужками до
жiночого головного убору.) з дорогоцiнним камiнням, емалi.
Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи
солi, в’яленої риби, вони ж пригнали табуни коней. Ці конi ще недавно вiльно
мчали в степах над Руським морем, а херсонiти їх пiймали, загнуздали, привчили
до сiдел. Не конi – вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною.
За херсонiтами – аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з
полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий
лист, ладан i смирна.
Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують
їх: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi
гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз їхнi мечi ще кращi,
бо вони гартували їх у м’язах живих рабiв. I раби є тут, їх також привезли на
торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв.
Товар вiддається за товар: пшеницю – за сiль, хутро – за оксамит, мед – за
коней, i за пшеницю – хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей є й
драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також є золото й срiбло – це гривнi,
куни, рєзи – шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута.
Крiм гостей та купцiв київських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi
Києвi, як не на торг? Сюди йдуть i їдуть на возах з Гори, тут є що обмiняти
ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на
торг – і то для нього добре!
I ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру* (*Обояр – перський
шовк.), атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях
на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими
оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воєводи в покритих оксамитом
гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники – в
гiршому одязi, в поршнях – тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що
закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди – у сукманинi, серм’язi.
Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум’янами й
мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка* (*Адамашка
– тканина з Дамаска.) вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й воєводськi
дочки, iнодi разом iз своїми матерями. Все їх тут вабило, все було миле, все
хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись.
Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни* (*Саян –
жiночий одяг.), кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими
перснями з камiнними приковинами, зав’язавши волосся обручами i почепивши колти
та усерязi з дорогоцiнними ахатами й полами* (*Ахати й лоли – агати й рубiни.),
вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на воєвод i дружинникiв,
що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж
купцiв i рядiв.
З
Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Києва, у Вiтичевi, стоїть чимало лодiй, а мiж
ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города
вози з усяким добром, iшли мужi.
У людей, що їхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка
дорога – спочатку Днiпром, далi – морем. Багато з них вже не раз водили лодiї з
Києва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi пролетiти пороги, а все ж
клали на лодiї й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки – на
випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали
наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря.
Рано прокинулись усi в княжому теремi – i княгиня Ольга, i родички її, i жони
князiв земель, що наїхали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не
лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув’язувати й розв’язувати
речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи їх опити та
розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, – вони готували одежу для
княгинi, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилiтати рiй: все в
ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами.
Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила її, як було велено, пiсля
змiни другої нiчної сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в
сiнях.
– Отже, я їду, – почала вона. – Болить серце, ниє тiло, повiк не покинула б
Києва, але, вiдаєш сам, мушу їхати…
– Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, – сказав Све-нелд.
– Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! – сплеснула вона руками. – Київ,
усi землi – як вони будуть без мене?
Вона справдi не уявляла, як тут буде без неї.
– Залишаю я на столi Святослава, – мовила далi княгиня, – нехай робить суд, дає
правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде,
будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий,
дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе…
– Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, – ще раз сказав Свенелд.
– Ну, гаразд, – махнула рукою княгиня. – То й ходiмо, там мене вже весь почет
жде.
Золота палата київських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли
всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було
воєвод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли,
переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi,
корчаги, барила.
Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось.
Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, слiв, купцiв, якийсь час
мовчала.
– Зробимо по покону! – нарештi сказала вона. – Сядемо.
I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам,
попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i їм на далеких i
важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли.
I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у
якому було Євангелiє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння,
не витримав i також сiв – вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд
дiяти по покону, а коли – по божому слову.
– Вставайте! – промовила Ольга.
Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з’явились тiуни, ябетники, гриднi,
дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики
вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi
конi. Десь у темрявi бiля Подольської вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали
сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями
й воєводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i
зник у темрявi ночi.
Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок
i гребцiв, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.
Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром
помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню
вiд вiтру й хвиль, дашок згори – вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн
сподобався, вона сказала:
– Що ж, якось доїдемо!
А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було
вiдгородити куточок від цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула її й
розсунула.
– I це добре! – дiловито додала вона. – Дорога далека!
Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав’язала шаль на головi,
пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.
– Закутайте менi й ноги! – звелiла служницям.
I вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що
настала остання хвилина перед вiд’їздом, і замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко
вiд лодiї княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правої
ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб,
воєводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.
Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаїв, товпились
дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й
стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от її покличе.
Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Києва, стояли гриднi,
дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.
А княгиня все сидiла в лодiї, як на санях перед далекою дорогою: сувора й
замислена.
– Ну, – промовила нарештi, – то й рушаймо!
– Рушаймо! Рушаймо! – загомонiли на лодiях.
– Рушають! – озвався берег.
Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi – якорi.), на березi кидали мотузи,
якими лодiї були прив’язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в
повiтрi й надулися, набрякли кропив’янi вiтрила, одна за одною лодiї, насади,
однодеревки стали одриватись вiд берега.
– Матiнко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв
родичi княгинi й служницi.
Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сидiла бiля керма першої
лодiї похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених
берегiв снувалось до пониззя.
Вiяв горiшнiй вiтер, i лодiї швидко тiкали вiд Вiтиче-вої гори. Ось вони стали
завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за
однiєю в голубiй iмлi.
Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили.
Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх
гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi.
У кого ж не було чим їхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша.
Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на
зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити.
Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону
свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi воєводи Iгоревi Бождан i Остер.
– Що б сказав князь Iгор, – засмiявся, показавши свої щербатi зуби, воєвода
Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород…
– Мовчи, – хитро пiдморгнув до нього воєвода Остер, – бо з цiєю раттю послав
свою жону й князь наш переяславський.
– А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав. – Щоб сам посилав її, то
тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга – то i поїхала моя Сбислава.
Нехай їдуть, рать…
Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодiї пливуть Днiпром i веде їх княгиня Ольга.
– Не так ходили ми колись супроти ромеїв, – роздратовано мовив воєвода Бождан,
пригадавши, як стояли вони з князем Iгорем пiд стiнами Константинополя, i
подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром.
– А вiдала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русi, а хто друг, – знову почав
Добислав.
– Де на Русi суть вороги, вона вiдала, – сказав на це Бождан, – примучувала, та
ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i уличiв. А от хто ворог всiй
Русi-не знає, клянусь Перуном, не знає.
– Коли б то вона сидiла не в Києвi, а десь на українах, то знала б, яка загроза
суне з поля i хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посидiла в
Переяславськiй землi… кров’ю там обливаємось.
– А вже обливаємось, – додав тисяцький з Роднi Полуян. – Кожного дня в сторожi
на полi загибають люди, насилає ж їх один ворог – iмператор ромеїв.
I замислились воєводи, стоячи над Днiпром, який носив лодiї їхнi в рiдне Руське
море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своєї, нi
життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.
– Неправе дiло задумала княгиня, – сказав Добислав, – i будемо молитись, щоб
вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом,
що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!
4
Довго довелось княгинi Ользi з почтом своїм добиратись до Константинополя.
Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули
вони його щасливо: небезпечнi пороги лодiї пройшли по повнiй водi, море було
спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi уличiв увесь час стежила й димами
подавала знак, що там усе спокiйно, дружина.
Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама княгиня не
боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було
чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi – їх
нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море,
Константинополь… Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила їхнi муки i
страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морської води уста й одверталась,
дивилась удалину.
Вона вперше в своєму життi бачила море i тепер увесь час милувалась безконечними
його просторами – то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками,
ясними днями, чудовими вечорами.
Лодiї пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i
ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем
лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами
дзюркотала вода.
Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга
дивилась на чудо-вий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на їхнi вiдблиски,
що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалої чайки.
“…Руське море! – думала княгиня. – Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно
прекрасне в берегах своїх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземної!”
I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до
Константинополя. Адже не зi зброєю вона їде i не веде з собою ратi. З нею жони,
сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. Є в нiй
досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантiї, а тiльки жити в
мирi й любовi, торгувати.
I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантiї, що в них
також є своє сонце, свої землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не
зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на
Русь.
I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова.
Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Iгор збройно ходили на Константинополь iз
списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер
iстинної вiри священик Григорiй.
Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня – про повернення назад до Русi. У
темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад її закамарка на стернi стояв
старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори
моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.
Але вiн говорив:
– Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маї-розмаї, коли на морi тиша й
покiй, їхати та й їхати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i
назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаємось у тому
Константинополi?..
– Хiба що, Супруне?
– Страшне Руське море восени, коли починається ревун* (*Ревун, або рюєн –
вересень.), – говорив Супрун. – Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi
встають, як гори. У море пiдеш – потопить, до берега рушиш – розiб’є об скелi.
Страшне Руське море восени.
“…Швидше, – думає княгиня, – до Константинополя – i назад до Києва”.
Серед темної ночi довгим ключем пливли лодiї, i на всiх них одноманiтно гримiли
весла, налягали гребцi. Вони поспiшали: боялись грiзного Руського моря.
5
Iмператор Костянтин дiзнався, що лодiї русiв iдуть до Константинополя, ще тодi,
коли вони минали гирло Дунаю.
У Вiзантiї завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем.
Протягом столiть iмператори Схiдної Римської iмперiї поширювали межi iмперiї й
скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в Європi
вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою* (*Пропонтида – Мармурове море.) й
тому мрiяли поширити свої володiння на схiд i пiвнiч.
Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть
там – уявлення не мали. I тому iсторики їхнi писали:
“Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i щасливiше
вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi вiйни, а проводять днi
свої у невинних, безпечних розвагах i в гордому спокої. Житлом їм є чудовi лiси
й дiброви, а плоди дерев є їхньою їжею; вони помирають спокiйно i тiльки тодi,
коли життя втрачає для них всяку цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для
родичiв i онукiв, прикрашають вiнками голови свої й кидаються в хвилi
морськi…” (Плiнiй).
Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких
ромеї називали гiпер-бореями* (*Гiперборей – пiвнiчний вiтер.), дуже вабила
iмператорiв римських. Вони були не вiд того, щоб цю землю пiдкорити, а людей її,
як i багато iнших народiв Азiї й Африки, зробити рабами.
Грецькi купцi сiдають на свої кораблi й рушають у Руське море, зупиняючись бiля
пiвнiчних i навiть далеких схiдних його берегiв. Їм назустрiч виходять мiсцевi
жителi – гiперборейцi – i радо їх приймають, називаючи гостями своїми, бо
звичаєм людей над Руським морем було приймати гостей, як братiв. I греки,
повертаючись на батькiвщину, називають море, у якому вони побували, Понтом
Евксiнським* (*Понт Евксiнський – Гостинне море.).
У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi про Понт
Евксiнський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявляється, нiякi не
гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де стоїть город Київ,
з давнiх-давен живе русь, ще далi на пiвнiч живуть iншi Києву пiдлеглi племена,
яких купцi не бачили, i все це дуже гостиннi, мирнi люди.
I земля в них багата – там є безлiч городiв i сiл, а на полях навкруг них сiють
зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б’ють дорогого звiра, в рiках ловлять
рибу. Це справдi багата земля.
Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З великими дружинами
їдуть туди грецькi патрикiї – полководцi, що прагнуть, як до цього робили
скрiзь, захопити плодючi землi над морем. Вони сходять на береги, закладають там
городи, осiдають на пониззi Днiпра, пруться на великий пiвострiв, що врiзується
в Руське море, добираються до далекого схiдного узбережжя.
Так минали вiки, й цi городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались i
знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе
грекiв, коли вони приїжджали як гостi, але брали в руки зброю й нещадно били,
коли бачили в них завойовникiв. Так були зруйнованi всi городи на пониззi
Днiпра, над Руським морем, на схiдному узбережжi Руського моря. I завойовники
затримались тiльки на пiвостровi, що врiзується в море, – у землi Корсунськiй*
(*Корсунська земля – сучасний Крим.). Саме тодi в Константинополi стали називати
Руське море Понтом Аксiнським* (*Понт Аксiнський -Негостинне море.).
А потiм i самi князi Русi, на чолi з князями київськими, з великими своїми
дружинами на сотнях лодiй, перетявши Руське море, з’явились до Константинополя.
I це були не тi гiпербореї, про яких писали iсторики ромейськi, а дужi,
нездоланнi люди.
Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати ромеїв. Вони говорили,
що в них є досить землi i багатства, що руськi люди хочуть мати любов i дружбу з
iншими землями, але не можуть терпiти, коли чужинцi, ромеї, будують свої мiста
над їхнiм Руським морем, пруться на схiднi береги цього моря, лiзуть аж на
Iтиль-рiку.
У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну силу руських людей, iмператори Нового Риму
клялись по закону своєму – перед хрестом, – що не будуть чiпати русiв. Руськi ж
люди – по покону своєму, поклавши перед Перуном мечi й щити, давали роту*
(*Давати роту – присягатись.), що берегтимуть мир з iмперiєю, доколи свiтить
сонце.
Руськi люди говорили правду: вони хотiли тiльки миру й дружби з ромеями. Ромеї ж
клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегiв Руського моря, далi
будували городи на його берегах, лiзли на Дон, Iтиль, порiднилися навiть з
хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру, а їхнiй будiвничий Петрона
допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де проходив волок руських купцiв до
Iтиля, фортецю Саркел.
I знову руськi князi не раз приходили на своїх лодi-ях пiд стiни
Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто з них дiє по правдi, а хто творить лжу.
У Константинополi тремтiли, коли чули iмена князiв Олега i Iгоря. Цi iмена
змушували здригатись всю iмперiю.
До того ж Русь була й не одинока. Мiж її землями й iмперiєю лежала ще одна
країна, яка також не хотiла пiдкорятись iмперiї, – Болгарiя. З цiєю землею i її
людьми у Русi була одвiку дружба й мир. I мови, i звичаї в них були майже
однаковi. Болгарiя дiлилась iз Руссю своїм письмом. Вчителi їхнi, Кирило й
Мефодiй, бували в Києвi i навiть у Корсунськiй землi, патрiархи болгарськi
посилали на Русь своїх священикiв, князь київський Iгор i каган Болгарiї Симеон,
бажаючи добра землям своїм, один за одним ходили на Константинополь. I ромеї
однаково тремтiли перед русами й болгарами.
Iмператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його предки – i Михайло II
Косноязичний, i Михайло III П’яниця, i Василь I, i Костянтин VI, i особливо
батько його Лев Фiлософ – боролись з болгарами й русами. Нi на крок не
вiдступаючи вiд замислiв i заповiту предкiв, вiн вважав, що Схiдна Римська
iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти її. Правда, iмператор був
певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина його – Романа. Маючи нахил i любов
до письма, вiн написав навiть цiлий трактат “Про управлiння iмперiєю” i ще один
трактат -“Про народи”.
Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi для цих своїх
трактатiв. Коли посли його i купцi їздили на Русь, а потiм повертались до
Константинополя, вони найперше з’являлись до iмператора i розповiдали йому про
городи її, землi й людей… Але найкраща розповiдь не може замiнити очей.
Iмператор Костянтин так i не мiг збагнути цiєї землi й її людей. Для нього то
були схожi мiж собою гiпербореї, тавроскiфи, варвари, що ходять у звiрячих
шкурах, жадiбнi до грошей, невiрнi й худороднi мешканцi пiвночi. I Костянтин у
своїх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола
пiдкрадатись i знищувати болгар -сусiдiв Вiзантiї, а потiм… потiм бити й
русiв, захоплювати їх багатi землi. “Роздiляй i владарюй”, – так писав
iмператор.
Так писав i дiяв вiн немарне. Задовго до цього в Болгарiї помер лютий ворог
римських імператорiв – болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв
син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою
iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарiї
своє вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари – вiру,
церкву: їхнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й
сидiв на своєму столi в Доростолi.
Коли лодiї княгинi Ольги досягли гирла Дунаю. каган Болгарiї Петро свiтляними
знаками вiд фара* (*Фар – маяк, що передавав свiтлянi гасла.) в Преславi до фара
бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку:
– Лодiї русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя.
Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою їде на цей
раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? I їм не належать
знамена. Київський князь Святослав? Але вiд своїх купцiв i слiв iмператор
Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до
Константинополя…
“Може, це зла витiвка русiв, – думав iмператор Костянтин, – може, їдуть вони з
невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?”
I на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море
фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти
входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний
ланцюг.
6
Бiльше як сорок днiв пливли лодiї княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi
понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях,
одiрвались вiд суходолу i рушили безбережними морськими просторами, прямуючи на
пiвденний захiд.
Увесь час їм щастило – на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрiї не видно
було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине їх
десь у Iраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднювала їм шлях –
доводилось посуватись вперед на веслах, вої гребли день i нiч, у кров побили
руки.
Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi
хеландiї, кораблi херсо-нiтiв, гостроносi кубари з Абхазiї, Арменiану,
Пафлаго-нiї, Халдеї. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi
повертались з столицi Вiзантiї.
Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi
кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi – на вiсiмдесят
весел кожен, – обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями.
Кораблi цi – а їх було бiльше десяти – пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй
i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з’явились знову i вже йшли
позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодiї, – цiлий день, нiч, ще один день.
– Це вiйськовi кораблi ромеїв; отi великi – дромони, меншi – скедiї, – сказали
бувалi вої. – Але чого вони з’явились тут i нiби женуться за нами?
На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки вої на лодiях гребли дужче й
дужче, часто змiнюючись.
I от на далекому небосхилi з’явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були
такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка
проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не
залишалось – там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною
вставала земля.
Це був Босфор – мета їхнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою
ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до
Константинополя.
Грецькi дромони й скедiї, що переслiдували їх в останнi днi, залишились далеко в
морi. Але на змiну їм заявились новi кораблi ромеїв. I скiльки не пливли лодiї
мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi
кубари й скедiї. Схоже було, що вони готовi першої-лiпшої години пiдняти якорi й
накинутись на лодiї русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами.
– Стережуть ромеї Босфор, – говорили на лодiях, – бояться за Константинополь. А,
видно, над усе в свiтi бояться руського духу.
– Крий боже, – озвався на лодiї iнший голос, – зустрiтись з ними малим числом.
Та ще далеко в морi…
– А що? Нападають?
– Ще й як! У гречина совiстi немає – на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi
сам на сам зустрiне – забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi, лежить наших
лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!
Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк її, князь Iгор, плив
iз дружиною своєю на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко
було це зробити: не тiльки лодiї, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими
скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради…
Тепер лодiї княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля
цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня їхнiм очам вiдкрилась така велична,
чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своїх лавах – встали, а
гребцi випустили з рук держаки весел.
Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже
зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли
легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими
шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як слiпучi блискавицi,
бiлокрилi чайки.
Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто
обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi
стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж
ними кiлька бань дива тогочасного свiту – собору святої Софiї.
– Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! –
лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.
Тiльки бувалi, покалiченi вої-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й
невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати,
вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на
тiлi рубцi, – в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими
високими сiрими стiнами.
Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про
долю рiдної землi, турботи про яку привели її сюди, до далекого Мармурового
моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Київ, вдихала
солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у
Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.
Недовго вже пливли лодiї морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд – затока
Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч
з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.
– Зустрiчають? – дивувався хтось.
– Не зустрiчають, а обдивляються, – вiдповiли йому бувалi вої.
Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються – нiчого вони
на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по
праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.
На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з
переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам’яного берега,
на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину
тогочасний Новий Рим Схiдної iмперiї – Константинополь. З лiвого боку, на рiжку
пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв
ромеїв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла,
нiби висiла в голубому небi, свята Софiя. I всюду були стiни й стiни, що їх, за
переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки?
Насправдi ж нелюдською працею своїх рабiв поставили їх iмператори Нового Риму –
Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Iраклiй, Феофiл i наступники їхнi.
Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд їхнiх палацiв
город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там
громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого
обрiю, зливались з хмарами.
Побачили гостi з Києва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня справдi
нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок
губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодiї руськi довго пливли тiєю затокою,
поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама – монастир святого Мамонта.), де
звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.
У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що,
поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були
судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, – на них їхали купцi з
держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського
Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибули з Пелопоннесу, Аравiї,
Єгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через
Середземне море з кiнця свiту – iз захiдного океану, iз закинутих серед нього
островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже
тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.
Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили
берег за Золотим Рогом – Перу, що нагадувало передграддя Києва. Там подекуди
височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем
навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи,
печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх
промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори.
Коли лодiї зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли
руськi купцi, що прибули з Києва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут,
на Судi.
Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдної землi. А ще
бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони
негайно ж пiдпливли до неї, низько вклонились, привiтались, заходились
скаржитись i нарiкати.
– Матiнко княгине! – бiдкались вони. – Гинемо! Захисти нас, заступись!..
Купцi стояли навпроти княгинi в лодiї, що колихалась вiд легкої хвилi, й
говорили:
– Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей – з
Єгипту, Азiї, iспанцiв, а хоч i франкiв – вони розкритi. А хiба ми для них
гостi? Привезли ось у Царгород своє добро – хутро, мед, вiск, – все як золото,
хотiли взяти те, в чому у нас на Русi є надоба, i мати хоч невеликий прирост. А
вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до єпарха* (*Єпарх-начальник
мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. I хоч-не-хоч –
продавай, бо один тiльки мiсяць маєш право стояти на Судi. А якщо не розпродав
свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах
додому повернутись.
Знову ж, – вели далi купцi, – коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то
хiба можемо купити, що бажаємо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки
те, що дозволить єпарх i що їм самим непотрiбне: шовк – найгiрший, оксамит –
прiлий, i то кожен має право купити тiльки на п’ятдесят золотникiв. От вина,
мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино
пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й
доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як
сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми
пси якiсь. З чим поїдемо на Русь?
I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:
– Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiєї землi. Що й
говорити, багатства тут є досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сiрiя з
Миспота-мiєю, – все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому
палацi – у iмператора та його пат-рикiїв. А iмперiю вони жеруть i нас вже
пожерли. Рятуй, матiнко княгине!
Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi довгий пiвострiв над Судом, край
якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо.
Темне було й обличчя княгинi.
7
Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими
чепами на шиях, з товмачами й писцями.
Пiднявшись на лодiї, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою,
що бажають продати й купити.
I вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на
товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували
кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв…
Пiзнiше, коли лодiї були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяється
зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але
попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п’ятдесят чоловiк
за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць,
пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина – купцi вже знали грецькi
порядки.
Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброївшись дощечками, вкритими тонким
шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось
– хто знає, бо вимовляли вони замiсть Прастена – Фрастьона, замiсть Степана –
Стандера.
– Оце, – смiялись купцi, – почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не
руськi люди, а якiсь варяги… Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до
варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Києва, чуєте?
Царевi мужi переписали купцiв, якi приїхали на торг, а тодi запитали:
– Чи всi?
Купцi вiдповiли:
– Нi, не всi, бо з нами разом зi своїми послами приїхала ще й велика княгиня
руська Ольга.
Царевi мужi перезирнулись.
– Княгиня Ольга?.. Але ж у Києвi князь Iкмор?
– Був у Києвi великий князь Iгор, а не Iкмор, але вiн помер, – вiдповiли купцi.
– 3 нами ж приїхала його жона i велика княгиня руська Ольга.
Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд єпарха добре придивитись, хто
приїхав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодiї й
переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, – хiба мало гостей приїжджає до
Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!
I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз
лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились їй,
але не знали, як дiяти.
Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що
швидко принесуть їм грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть їх у монастир
Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами
города.
Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких приїхала з купцями
своїми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без їхнього
дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.
Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на своїй лодiї й дивилась на Константинополь.
У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й
на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких
вона не бачила в Києвi.
I подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого
мiста?
Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй
знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти
напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всiм вийти на
берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й покої: по
чотири купцi на келiю, жони – по двi в келiї, а княгинi Ользi – келiя з
спочивальнею i сiньми.
I ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в
монастирi, мiсячне* (*Мiсячне – утримання для купцiв на мiсяць.), а сли -слябне*
(*Слябне – утримання для послiв.), дали їм двi дощечки, на однiй iз яких
записанi були iмена купцiв, а на другiй – послiв, а разом з ними й княгинi
Ольги.
Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам:
– Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землi – з
послами своїми, купцями, почтом. I не просто я приїхала, а до iмператора на
розмову.
– Нашi сли в Києвi сповiстили нам, – вiдповiли мужi, – що пiсля того як князя
Iкмора вбили нiмцi, на Київському столi сидить син його Сфендослав.
Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою.
– Я жона князя Iгоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у своїй землi,
володiю Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Свя-то-сла-ва i приїхала
вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене?
– Iмператора Костянтина, – вiдповiли мужi, – немає нинi в Константинополi, коли
вiн повернеться, – не знаємо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки
ж просимо купцiв торгувати, послiв – ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне
готовi. – Ще мужi додали: – Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись
Константинополь, ми допоможемо їй i покажемо все, що її цiкавить.
Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга – дуже блiда й
стомлена, що, може, було наслiдком довгої дороги, а може, й iншої якоїсь
причини, – сказала царевим мужам:
– За те, що прийняли мене, слiв моїх i купцiв, – iмператору ромеїв спасибi.
Спасибi й за те, що даєте мiсячне купцям, – вiзьмуть вони його по надобi. Що ж
до слябного – то нi я, нi сли не маємо в ньому потреби. Не убогi суть князi
київськi, i якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора. –
Закiнчивши, княгиня додала: – А доки iмператора вашого, як ви кажете, немає, я
справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на
Судi.
Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по
своїх келiях.
Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й
почала з ним розмову.
– Так що ж, – звернулась до нього княгиня Ольга, – чи готуються купцi нашi йти
на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра?
Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi
брови, говорив:
– Не вiдаємо, матiнко княгине, що робити. Учора, коли почули ми про торг, i
нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не знаємо, як
торгувати, що продавати?
– А ви їм нiчого й не продавайте.
– Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск?
– Я купую у вас всi вашi добра, – сказала княгиня. – I не по тiй цiнi, яку скаже
єпарх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, – вона показала на
келiю, – моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купцi
мої нехай не йдуть на торг.
– Слухаю, матiнко княгине, – зiтхнув Воротислав. – Якi збитки! Збитки матимеш,
княгине!
Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як лiс, стояли лодiї з усього
свiту.
– Не заради заробку приїхали ми сюди, – закiнчила вона, – а заради добра й тишi
землi Руської… Роби, як сказала.
Наступного ранку на подвiр’ї монастиря Мамонта зацокотiли колiсницi, закричали й
почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi.
Але трапилось те, чого мужi не ждали й не могли ждати. Руськi купцi вийшли до
них, привiтались, порозмовляли, а потiм сказали, що не мають потреби їхати на
торг, бо всi їхнi товари вже проданi.
Царевi мужi, серед яких, звичайно, було чимало й торговцiв i якi надiялись з
допомогою єпарха за безцiнь придбати те добро, яке лежало на лодiях i яке вони
самi бачили на власнi очi, були дуже збентеженi, скривдженi в своїх
користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати
цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору.
– Яке ж ви мали право торгувати без згоди єпарха в Константинополi?
– А ви запитайте про це в княгинi, – вiдповiдали руськi купцi.
Тодi царевi мужi подалися до княгинi. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужi сiли
й довго ждали пiд стiнами келiї. Їм сказали, що княгиня одягається. Сонце
пiдiймалось усе вище й вище, починало припiкати. Мужам сказали, що вона снiдає.
Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з келiї. Мужi рушили до
неї, почали скаржитись, що руськi купцi порушують всi закони iмперiї, не хочуть
торгувати.
– А вони вже поторгували, – вiдповiла їм на це княгиня, – я закупила в них усе
їхнє добро.
– Але торг у Константинополi, – не вгавали мужi, – мусить iти через єпарха, за
його згодою.
– Я купила у моїх купцiв все добро ще на морi, а не на константинопольському
торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Судi.
Що могли сказати царевi мужi?
– Я хотiла би бачити Константинополь, – сказала княгиня. – Де мої купцi i сли?
Хто з нами поїде, царевi мужi? I по п’ятдесят будете нас пускати чи, може, по
бiльше? Ну, говорiть, невже боїтесь моєї ратi?
8
Тепер iмператор Костянтин знав, хто приїхав з далекої Русi до столицi iмперiї.
Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег, як вiдмовилась вiд слябного, як
не дозволила своїм купцям їхати на торг, а сама купила всi їх добра.
Усе це, а особливо остання витiвка княгинi Ольги, дуже роздратувало iмператора.
Вiд єпарха Льва вiн знав, якi чудовi хутра привезли купцi з Русi, i хотiв, як
про це також домовився з єпархом, купити цi хутра для себе.
– Пiвнiчна княгиня, – говорив iмператор Костянтин у своїх покоях у Великому
палацi, звертаючись до паракимомена* (*Паракимомен – перший мiнiстр.) Василя, –
дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зумiємо її повчити й навчити. Я
хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi багатства Нового Риму, а вже потiм ми
її приймемо у Великому палацi.
I день за днем чиновники iмператора водили княгиню в собор святої Софiї, у
церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi її возили на море, щоб вона
здалека побачила всю красу i велич Константинополя.
Чиновники не тiльки возили її, а й повчали:
– Iмператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надiємось, прийме
княгиню руську… Проте у Великому палацi iснує церемонiал, якого мусять
додержуватись усi, кому випадає щастя бачити василевса. За цим церемонiалом усiх
послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують тiльки окремi особи, i
коли iмператор дає дозвiл на прийом, посла вводять до зали пiд руки, i вiн,
зайшовши до зали й побачивши iмператора, мусить впасти перед ним ниць… А далi
вже все буде зроблено, як скаже iмператор.
Крокуючи площею Августеона поряд iз царевими мужами, княгиня Ольга слухала цi
слова й говорила:
– Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я прибула сюди не як
посол. Я – руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого роду, а
також iз слами своїми… Я б хотiла також сказати, що твердо стою на ногах i не
бачу потреби, щоб мене, коли буду в палацi, тримали пiд руки. Та й по закону
нашому перед князями земними не слiд падати ниць. Отже, це стосується й
iмператора ромеїв.
Iмператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний, що коли княгиня
Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде
навколiшки.
Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.
В свiтi ще котилась i ширилась слава про мiцну, непереможну Схiдну iмперiю,
величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це була не така вже
мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий i Константинополь.
Греки Схiдної iмперiї називали себе законними спадкоємцями Риму, iмператори
Вiзантiї хвалились своїм походженням вiд Августа Цезаря. Та й називали вони себе
не греками, а римлянами, ромеями.
Але Новому Риму було далеко до справжнього Древнього Риму. Цей Новий Рим iз
столицею Константинополем тулився на невеличкому шматку землi мiж Пропонтидою i
Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужi землi, чужi племена й народи,
вороги.
Були часи, коли Новому Риму – Вiзантiї – щастило захоплювати в Європi, Азiї,
Єгиптi великi простори землi, поневолювати цiлi народи, забирати їхнi багатства,
уярмлювати людей.
Iсторiя Нового Риму – Схiдної Римської iмперiї – знала часи, коли в цьому
багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й
письменнiсть. Свiт дивувався – i немарно – Костянтину Великому й Юстинiану.
Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й бiльше, нiж Древнiй Рим.
Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття за столiттям Вiзантiя
вела жорстокi вiйни не десь, а в своїй же iмперiї; всi землi Вiзантiї, аж до
стiн самого Константинополя, политi були кров’ю. Що не рiк – повстання проти
Вiзантiї спалахували то в Азiї, то в Африцi, то в Європi.
Iмператори Вiзантiї володiли, правда, одним могутнiм засобом – вони озброювали й
нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки й чвари, мали численне
наймане вiйсько i флот, страхали своїх ворогiв таємничим грецьким вогнем, що
здавався неосвiченим, темним людям небесними блискавицями, стрiлами самого бога.
Проте i цей крайнiй засiб не мiг врятувати Вiзантiї. Так, Схiдна Римська iмперiя
жила. Вiзантiя довго процвiтала, славилась. Але це був тiльки блискучий метеор.
Той, хто дивився на нього, не мiг не дивуватись, але чим дужче вiн блищав, тим
швидше мав згорiти.
Не дивно, що серед iмператорiв Вiзантiї було так багато нiкчемних, негiдних. Вiд
Юстинiана до кiнця iмперiї їх було п’ятдесят дев’ять. Серед них траплялись
досвiдченi полководцi, дехто з них займався й наукою. Але бiльшiсть з них –
розпусники й п’яницi, бездари або звiрi в людськiй подобi: вони вбивали один
одного, рiзали, труїли, топили, залили Соломонiв трон кров’ю.
Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий i Константинополь. Iмператори
приходили й вiдходили, i пiсля кожного з них зменшувалось багатство Великого
палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в
якiйсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панiкадила, килими, посуд
з iнших палат. Одяг iмператорiв, сановникiв його, чиновникiв, духiвництва давно
уже був у зовсiм занедбаному станi. Немарно ж посол франкський Лiутпранд писав
своєму королю про “убогу урочистiсть” Великого палацу.
I зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, iмператор
Костянтин не раз кликав до себе єпарха мiста Льва, паракимомена Василя, великого
папiю* (*Великий папiя – головний розпорядник Великого палацу.) i разом з ними
радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали їїї слiд провести, в яких
палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про iмператорськi
палаци.
9
I нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню Ольгу, що iмператор
Костянтин наступного дня прийме її з купцями й слами у Великому палацi.
9 вересня! У своїй келiї, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга
пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли вона з лодiями своїми
стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати ще й ночi, що
збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга, обурення княгинi Ольги.
Але вона мовчала, терпiла, ждала. Iмператора Костянтина, кажуть мужi, немає в
столицi, iмператор приїхав, iмператор недужий… Сонце вставало над Перу i
спускалось у голубi води Пропонтиди, у Суд приходили й поспiшали назад кораблi з
усiх земель, тiльки лодії руської княгинi все стояли там i стояли, а в серцi у
неї наростали розпач i образа.
Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому
палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним…
Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра – Золота палата, у якiй
звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була достойно
прибрана, стежив великий папiя, всi дiєтарiї на чолi з примикарiєм* (*Дiєтарiї –
помiчники великого папiї; примикарiй – їхнiй начальник.), десятки лампiвникiв,
прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони мили, натирали мармуровi пiдлоги,
наливали олiю й заправляли гноти в кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що
висiли пiд куполом.
В призначений час Магнавра сяяла. У кутку її на високому, вкритому
темно-багряними килимами помостi стояв великий, зроблений з срiбла, оздоблений
золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон – для iмператора, i
нижче вiд нього крiсло для спiвцарствуючого iмператора Романа Другого, ще нижче
– позолоченi, вкритi пурпурними тканинами крiсла для родини iмператора.
У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени сенату й синклiту,
i тому частина їх стояла в каморах, якi вiддiлялись вiд палати високими арками.
У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з святої Софiї й церкви святих
апостолiв, проте арки до цих двох камор були завiшенi: спiваки не повиннi були
бачити василевса.
Час прийому наближався. Вже в Орологiї – сiнях палати – було повним-повно
сановникiв, чиновникiв, чинiв кувiклiя* (*Чини кувiклiя – охорона.), деякi з
них, збираючись купками, по рангах, розмовляли мiж собою, деякi-найбiльш поважнi
– сидiли на лавах i непомiтно дрiмали. Вони ждали, що от-от iз-за завiси палати
з’явиться папiя, дасть знак входити…
Але папiя не виходив. Вже в його каморi – першiй вiд входу лiворуч – дiєтарiї
приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси в палату, але
срiбнi дверi до покоїв iмператора були зачиненi, два кувiкiларiї бiля них стояли
нiмi, мовчазнi.
Iмператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дiєтарiї
принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом – дивiтисiями
з хламидами – i ларцi з вiнцями. Коли дiєтарiї вийшли, безбородi євнухи почали
одягати iмператорiв…
На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з
євнухiв, патрикiї, вищi чини гвардiї стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами
палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя –
котрий уже раз! – у своїй каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли
за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було.
Нарештi серед напруженої тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки
багатьох нiг iз пiвденної камори, дiєтарiї широко розчинили срiбнi дверi, якi
туди вели, i iмператор ромеїв Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман
з’явились на порозi.
За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софiї:
– Многi лiта вiнценосному iмператору… А iмператор, у багряному, золотом шитому
дивiтисiї, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних
дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже
повiльно сiв на трон.
Тодi папiя схопив своє кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на
захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.
– Многi лiта богохранимому нашому василевсу! – гримiв хор.
Так сидiв на тронi iмператор Вiзантiї – наступник бога на землi, василевс Нового
Риму, владар мiльйонiв людей.
– Логофета!* (*Логофет – церемонiймейстер.) – почав вiн церемонiю, звертаючись
до папiї.
Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав
його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй – адмiнiстратор.). Той одразу викликав
логофета. Ось логофет з’явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором,
а позад нього стала княгиня київська Ольга.
10
Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр’ї монастиря Мамонта. Серед
людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi,
i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса є в цьому палацi, як i де
приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату – Магнавру.
А все ж княгиня не могла уявити всього, що її жде, i, ставши на порозi Магнаври,
на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями
палата, попiд стiнами її стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було
найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами,
оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолочен леви, помiст, на ньому
золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор
Костянтин.
Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до неї. Усi знали, кого в цей день приймає
iмператор Вiзантiї, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв їх бачити,
хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як
поводитиметься в Великому палацi?
Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з
темними очима, мiцно стиснутими устами… Одягнена була княгиня в бiлу тонкого
шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким
червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту,
оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов’язка, кiнцi якої
спускались на плечi. На шиї в неї висiв знак княжеського роду – золота гривна з
пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.
Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не
було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi – темнi, тiльки на двох – княжого
роду – багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на
голови ткали чудовi київськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних
звiрiв.
Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями
своїми i одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною
ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа,
огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.
Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто
не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки – то на
позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились,
вiдкрили свої пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували
довгi язики, ревли…
Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й
левiв. Вона бачила iнше: кiлька євнухiв пiдставляли їй свої плечi, щоб вона
сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що
крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором,
вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони
її почту, сли, купцi, товмачi й слуги – бiльше як сто чоловiк.
I тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а
позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.
Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На їхнiх очах пiд урочистий спiв
хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору,
хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантiї був вище всiх у
цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори,
видно було лик Христа.
– Iмператор жде слова! – прошепотiв логофет.
– Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем
гречеським совершенну на всi лiта…
В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова
княгинi Ольги.
– А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо їх
прийняти на многi лiта…
Хори в каморi заспiвали:
– Многi лiта iмператорам, многi лiта! А в цей час наперед вийшли купцi й сли й
стали класти перед троном iмператора дари…
Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв
рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з
якоїсь пiвнiчної суворої й холодної землi пiсля послiв iз Єгипту, Аравiї,
Вiрменiї i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й
убогi для Золотої палати дари.
Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi є що показати у Вiзантiї i що
княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора ромеїв.
Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горностаєвi – такi бiлi,
що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як
небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя – страшне й грiзне,
ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i
ще якихось дивних звiрiв.
У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити
жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке,
затамоване дихання багатьох людей, почувся шум – всi переступали з ноги на ногу,
щоб бачити дарунки київської княгинi.
Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, їх мiсце
заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю, поруч
iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб’ячого
зуба… У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного
дихання людей…
А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що
невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами,
прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит –
вироби кузнецiв золота з Києва й Роднi.
Iмператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки,
що вп’ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй
палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних
дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати своїх
почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що
вiн дякує за дарунки й приймає їх як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й
мусять iснувати мiж iмперiєю i Руссю.
А потiм швидко, так швидко, що княгиня i її сли навiть не помiтили, свiтло в
каморi, де стояв трон iмператора, згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було.
Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась…
Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор
Костянтин зник iз Золотої палати, княгиню Ольгу й її почет оточили рiзнi
урядовцi. Вони повели її переходами, галереями в палату Юстинiана, де мусила
прийняти княгиню iмператриця.
Iз Золотої палати до Юстинiана було зовсiм недалеко – якась сотня крокiв – через
Левзiак або й ще ближче – через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню
Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом – через галерею Триконха, Апсиду,
через портик Золотої руки, триклiн 19 акувiтiв, – безконечними переходами,
галереями, нарештi, через внутрiшнiй iподром палацу.
Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах
i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi
й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя – мечi, кольчуги, щити, а в багатьох
мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi…
Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився i
повiв їх не цим шляхом, а через iншi палати й галереї, – гостi з Русi
здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу
вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й усього
Константинополя. I це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були
на прийомi разом з нею.
Так вони потрапили нарештi до палати Юстинiана – однiєї з кращих палат у
Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло,
пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на
мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусiї, що зображували
iмператорiв колишнiх i їхнi подвиги.
В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами
помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких – посерединi -сидiла
iмператриця Єлена, а праворуч вiд неї – невiстка її, дружина iмператора Романа –
Феофано.
I цариця Єлена, i її невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi
була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано – мантiя бузкового пурпуру з
срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у
волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi її, на одяг спадали низки
дорогоцiнного камiння.
Iмператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед їхнiм помостом попiд
стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на
головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i своє мiсце. А
попереду всiх їх стояла висока жiнка – так звана опоясана патрикiя, права рука
iмператрицi, головна особа в гiнекеї* (*Гiнекей – жiноча половина палацу.), вiд
одного слова якої залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожної жiнки з
почту iмператрицi.
Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з
своїми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга.
У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках.
У цiй тишi препозит урочисто виголосив:
– Княгиня руська Ольга.
Iмператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.
Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм
по знаку препозита княгиня стала.
Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були
падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона
тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони.
I знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони
київськi поклали перед троном дари – емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб’ячого
зуба, а iмператриця дякувала княгинi за її дарунки. Тодi за завiсами заграли два
органи, i пiд мелодiйнi їх звуки iмператриця Єлена i її невiстка Феофано вийшли
з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську
княгиню до Кентургiя – великого й високого залу, стеля якого трималась на
шiстнадцяти мармурових колонах.
Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не
присiв – їх водили або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi
розумiли, що їхнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi
сiсти в Кентургiї й спочити, доки їх не покличуть до кiтону* (*Кiтон – покої
iмператорiв.) iмператорiв.
Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. “Отепер, – думала вона, – буде
нагода поговорити з iмператором”.
У покої з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого
столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина Єлена, син Роман з
дружиною Феофано та ще кiлька дочок.
Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки
що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв,
там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було
тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у покої широко
розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких
кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди.
Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже
переодягтись i був у легкому колової* (*Коловiй – тунiка з короткими рукавами.),
зустрiв її просто, привiтно.
– Я думаю, – сказав вiн, – що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила
гiркого, i тому запросив сюди – попробувати солодкого.
На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград,
фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а
корчаги вином.
За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з’являлися
iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно
виходили.
Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi київської
з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва вiд священикiв своїх
непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона
вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання
iмператора i членiв його родини.
А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого
не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навiть не уявляють, яка
вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи
справдi люди її країни ходять голi, а коли холодно – залазять у нори й
вкриваються хутрами, чи справдi в Києвi приносять у жертву багато людей, чи
живуть за Рифiйськими* (*Рифiйськi гори -Уральськi гори.) горами одноокi люди?
Не тiльки члени його родини, – сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати
про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн
чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його
верхiв’ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що
печенiги володiють всiм берегом Понту Евксiнського аж до Херсонеса з Клiматами*
(*Клiмати – область iмперiї, Крим.) i всiма землями вiд Дунаю до Дону.
– Нi, iмператоре, – вiдповiла княгиня Ольга, – Русь живе i на правому, i на
лiвому березi Днiпра, а печенiги – то тiльки хмара, яка блукає на землях Русi.
– Чотири колiна печенiгiв, – почав iмператор, – Халової, Явдергим…
Княгиня Ольга посмiхнулась.
– Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь… Але Русь має набагато бiльше
колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до
Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять.
I княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi є Русь, як живуть люди над
Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звичаї, про вiру, побут цих
людей.
Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили
не тiльки за її розповiддю, а й за кожним рухом, словом…
Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд неї, невiстка iмператора –
Феофано. Вiд слiв своїх i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня
Ольга чула iсторiю цiєї дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала
дружиною молодого iмператора Романа. Сли ж говорили княгинi, що Феофано
вважається найкрасивiшою жiнкою свiту.
Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були
до пари одне одному: Роман – стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле
обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня –
вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся її було темне, а шкiра обличчя й
тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона
смiялась, на її обличчi з’являлось щось хиже, зле.
Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах
Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина
Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у
iмператора. I чомусь їй здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а
хижа, дика кiшка, змiя, – щось зловiсне й страшне з’являлось у цi хвилини в очах
Феофано.
I iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став
прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця Єлена, слiдом за
нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам
iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала
блюдо, на якому лежала купа золотникiв. Це було добряче золоте блюдо з
зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями.
Iмператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав:
– Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашої любовi, що живе, доки свiтить
сонце.
Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла –
цим закiнчується прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла
у Великий палац i що нiчого не сказала iмператору.
I, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своїх руках, промовила:
– Вiд землi Руської я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку,
але хочу запитати про дещо, з чим я їхала сюди…
Iмператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля
дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й
прощатись…
Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би її слухати, але не знала,
чи буде ще бачити його, i мусила говорити.
– Я, великий василевсе, хочу сказати небагато… їхала я сюди й ждала, щоб
домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй
землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та
ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду
приїхали колись до Києва-города, де живу й князюю я з синами моїми Святославом i
Улiбом…
Iмператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв:
– Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба б сказати, щоб
вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине Ельго, до того ж я хворий… Що
ж, ми зустрiнемось ще раз – i тодi поговоримо про все докладно… Прощавай,
княгине Ельго!
Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону.
На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Iмператори зникли,
зникла опоясана патрикiя iз своїми помiчницями, лишився тiльки паракимомен
Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.
Iдучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували
лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась
вона.
Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперiї – права рука iмператора,
перший його боярин i воєвода – розмовляє з нею руською мовою так, нiби вiн довго
жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже
задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась… Та потiм, коли вже було
зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена:
– Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв.
– О, – вiдповiв паракимомен, – iмператор Костянтин просто хворий i над силу
зробив прийом.
– Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?
– Коли? – замислився паракимомен. – Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо
княгиню Ольгу, коли iмператор зможе її прийняти й говорити з нею… Адже княгиня
зупинилась там, де й всi посли, – на подвiр’ї Мами?
Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде
обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi…
11
Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком
здоровий. і коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз покоїв у сад над
морем.
Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до
кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко
рушив у сад.
– Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, – тихим
голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому.
Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до
обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць.
– Так, – вiдповiв iмператор, – ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я
думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра.
– Невже княгиня може високо пiдiйнятись над своїм диким народом?
– Я боюсь, – оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, – що ми не знаємо цього
народу. Русь, як ми думаємо й скрiзь стверджуємо, це – багатоплемiнний
варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають воєнного ладу. Але чому ж
вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже їхнi князi Олег i Iгор
стояли он там, – вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, –
пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер?
Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався
вiд холодного вiтру в свiй плащ.
– Але зараз там сидять не Олег i Iгор, а жiнка… княгиня Ольга, – смiючись,
промовив паракимомен Василь.
– Ця жiнка не краща вiд своїх князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче
воювати словом.
– Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору?
– Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще
про Саркел, який нiбито заважає Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона
завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона
припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками моїми приїхати до
Києва, де в неї два сини… Сфендослаф, Гузлiб…
– Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, – згодився паракимомен. – Але на таку
зухвалу мову в нас є вiдповiднi слова.
– Я, як ми домовились, нiчого їй сьогоднi не сказав. Треба знати, що думає твiй
ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину.
– Що ж, – хижо засмiявся паракимомен, – княгиня одержала сповна все, що їй
належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, їй є над чим подумати i над чим
замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав їй, що мiй
iмператор ще говоритиме з нею.
– Вона просила мене про це.
– Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка… А вже насуває
осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?..
– Ти зробив усе, як ми домовились?
– Так, iмператоре, – вiдповiв паракимомен, – все зроблено, як ми домовились.
Василiки* (*Василiк – посол.) нашi давно виїхали до печенiгiв з дарами, а тi вже
зустрiнуть їх над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен – грецька назва
Днiпра.)…
Iмператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер.
– Я хочу спочити, – сказав вiн.
– Час, iмператоре, час, – взяв його пiд руку паракимомен.
12
Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi, побув там, поки Костянтин
роздягався i лягав у ложе, постояв бiля дверей опочивальнi, пройшов коридорами
Великого палацу, де на всiх поворотах стояли озброєнi етерiоти* (*Етерiоти –
внутрiшня охорона.), i повернувся у парк, де щойно був з iмператором.
Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий
мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також хотiв спати, тихо шелестiли,
навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.
Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом, але разом i
постiльничим iмператора. Коли iмператор прокидався, постiльничий його мусив
ждати; коли iмператор виходив у Золоту палату, паракимомен iшов поперед нього;
коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй. Вiн i тiльки вiн
мусив бути першим другом i помiчником василевса.
А тим часом в усiй Римськiй iмперiї не було, мабуть, людини, що так ненавидiла б
iмператора Костянтина, як його паракимомен i постiльничий Василь. Саме про це
вiн i думав, залишившись у повнiй самотi в саду над Пропонтидою.
Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як i
Костянтин, у них був один батько – Роман I. Костянтин був братом Василя.
Але Костянтин був iмператором, його називали Порфiрородним, бо вiн народився у
Великому палацi, у Порфiровiй палатi, матiр’ю його була iмператриця, дружина
Романа I.
Мати ж Василя була рабинею-слов’янкою, що прислужувала iмператору Роману, коли
вiн був у походi в Болгарiї, вiддала йому тiло й душу i народила сина Василя.
Iмператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов’янка народила сина, велiв одiрвати
його вiд грудей матерi, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб вiн
нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв оскопити його, щоб вiн жив на
свiтi, але не мав нащадкiв.
Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь довiдався, хто був його батько, i
взнав правду про свою матiр, яка не змогла жити без сина, втопилася у морi.
Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув страхiтливу iсторiю про смерть
своєї матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на рабiв дивились, як на
тварин. I хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була його матiр’ю, вiн навiки
забув про неї, бо не хотiв бути сином рабинi.
Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг хвалився своєю кров’ю,
пробивався по щаблях iєрархiї Великого палацу, втиснувся у царськi покої як
безбородий* (*Безбородi-євнухи, скопцi.) i довго працював у гiнекеї iмператрицi
Єлени, пiзнiше став куропалатом* (*Куропалат – мiнiстр.), а ще згодом i
постiльничим, а в той же час i паракимоменом iмператора Костянтина.
Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов’янки, досягнув свого. Вiн був
правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина, його
допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, – до царського ложа.
Але постiльничому Василевi цього було мало.. Вiн заздрив iмператору Костянтину,
бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його, бо вважав, що той посiв його
мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був
прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.
Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому
невiдому матiр, якої вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв
слов’ян, бо, як це йому i здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над
Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство.
13
В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого
спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв’язанi, як листки на одному
стеблi.
Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки
вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один думає про
iмператора Костянтина.
Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях,
була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора
Костянтина. Це була Феофано.
Спав її чоловiк – престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже
багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче
й нижче до моря, i мрiяла.
Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала
тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!
Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину схований у землi шинок її
батька, до вух її, здавалося, долiтав багатоголосий гамiр постiйних і
несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку, що завжди лунала пiд
склепiнням шинку:
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi…
У нас є вино, музика i жiноча ласка!
А батько її – старий, пузатий Кротир – ходив i пiдливав гостям вина, щоб дужче
лунала пiсня, щоб веселiше було людям, щоб грошi сипались до його скринi. А ще в
одному кутку шинку, на помостi, грає музика:
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi…
I поперед музик – дiвчина у короткiй спiдницi, у сорочцi з куцими рукавами,
готова полюбити кожного, хто подарує їй золоту або срiбну монету.
Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше – Анастасiєю, або ще простiше,
як кричали п’янi, знахабнiлi чоловiки, обiймаючи її стан: “Анастасо! Наша
Анастасо!”
Однiєї темної ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов i сiв бiля столу в
плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий чоловiк з блiдим обличчям,
темними чудовими очима, гнучким станом. I сталося так, що цiєї ночi молодий
чоловiк залишився у Феофано…
Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив її всю нiч, назвав новим iм’ям – Феофано.
Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла, пристрасть i ласку сину iмператора
Костянтина – Роману…
Вiн її полюбив. Чи любила вона його – хто знає? Але вона любила Романа як сина
iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки в хмiльному диму
шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.
I, мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а
була однiєю з найкрасивiших жiнок Вiзантiї, а може, й землi, була тiєю великою
грiшницею, якiй все прощається за її чари.
Пiд владою цих чар у той час, коли батько – iмператор Костянтин – сидiв на тронi
й писав трактати “Про церемонiї вiзантiйського двору” i “Про управлiння
iмперiєю”, син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обiймав Феофано i
був переконаний, що iмперiя однiєї людини цiлком може вмiститись у шинку, а для
щастя такого iмператора досить однiєї Феофано.
Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку Кротира,
то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала про це Романовi
пошепки мiж двома поцiлунками, вона стала голоснiше про це говорити, коли Роман
пристрасно вимагав у неї нової й нової ласки, вона на весь голос крикнула про
це, коли вiдчула, що буде матiр’ю.
Iмператор Костянтин, що все своє життя присвятив визначенню церемонiалу
вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi в одну з
вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман заявив, що хоче
одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонiї. Це повiдомлення спочатку
тiльки роздратувало iмператора ромеїв. Та коли Роман до цього додав, що у
Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, iмператор схопився за голову.
Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв її у
Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до царських покоїв. Прекрасна
лакедемонянка впала ниць перед iмператором Вiзантiї, потiм встала, подивилась на
нього, i вiн побачив її стан, який мiг бути взiрцем краси, її темнi, iз живими
вогниками очi, – таких не було, мабуть, на всiй землi, її уста, на яких,
здавалося, запiкся сiк граната, її обличчя – нiжне, як пелюстка троянди, її
тонкий нiс, що свiдчив про надзвичайну чутливiсть дiвчини, перса, руки, ноги…
“Прекрасна лакедемонянка!” – подумав iмператор Костянтин.
I незабаром, бо вже треба було поспiшати, пiзнього вечора у влахернськiй церквi,
на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа i Феофано, а ще через
кiлька мiсяцiв, уже в Порфiровiй палатi, вона народила сина Василя.
Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що сталось з нею, Феофано мусила
спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не могла спати.
Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком своїм торкався води, вiд чого
здавалося, що далеко, на самому обрiї, висять два однаковi мiсяцi, Феофано чула,
як нестямно б’ється її серце, як горить тiло, розриваються груди. Все те, що
вона мала, хоч насправдi мала вона дуже багато, здавалося їй буденним, простим.
Простою для неї була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима iз слонової
кiстки, iз позолоченими кадилами, з широкими ложами. У неї вже не було нiякого
почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотiв увi снi… Може, та, мабуть,
i напевне, батькiв шинок, пiсня “Ми убогi люди…”, келих вина i поцiлунок
незнайомого легiонера дали б їй у цю хвилину бiльше, нiж Великий палац, тиша
його палат, царське ложе?!
Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:
Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх…
У нас є музика, вино й жiноча ласка.
Тепер на обрiї був тiльки мiсяць, що складався з двох половинок: одна справжня,
друга – вiдбиток у водi. Цi половинки швидко зменшувались – мiсяць заходив. I
Феофано неодмiнно хотiла ранiше, нiж зайде мiсяць, вирiшити, що їй треба робити.
Вона уперто думала. Коли ж на обрiї залишилась тiльки тоненька скибочка, Феофано
вирiшила – iмператор Костянтин повинен померти, iмператором стане Роман, вона
буде iмператрицею.
Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад. Там вона й
зустрiла постiльни-чого Василя.
– Що трапилось? Чому молода василiса не спить? – запитав вiн, пiзнавши її тонку
постать.
Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою в кутиках
уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi.
– Чомусь я не можу сьогоднi спати, – вiдповiла вона. – У кiтонi душно, болить
серце, от я й вийшла сюди, в сад.
– Але iмператор Роман може образитись.
– Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм не
розбудить. Вона подивилась на постiльничого.
– Тут усi багато п’ють, а ще бiльше п’янiють. Скажи, постiльничий, ти також
багато п’єш?
– Я п’ю рiвно стiльки, щоб не сп’янiти, – вiдповiв вiн, – бо чим бiльше п’ють
навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я.
– Це правда, – сказала Феофано, – я помiчаю, що ти п’єш менше вiд iнших i,
мабуть, менше, нiж хотiв би сам.
– Так, – щиро згодився вiн, – я завжди роблю менше, нiж хочу.
– А постiльничому багато хочеться?
– Нi, – глухо сказав вiн, – багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати…
– Що ти мусив би мати, постiльничий?
– Я хотiв би спати, – вiдповiв Василь, – коли сплять всi, працювати так, щоб
люди шанували мою роботу, та ще…
– А ще що?
– Я хотiв би мати те, що менi належить.
– А хiба постiльничий не має того, що йому належить? – здивувалась Феофано. –
Вiн – найближча до iмператора особа, вiн перший серед усiх, вiн, напевне,
найбагатша в iмперiї людина… Чого ж ще бажає постiльничий ?
– Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли я не той,
за кого мене вважають, i не такий, як хочу…
– Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?
– Невже ти й досi не знаєш, Ферфано, хто я?
– Не знаю…
– Я такий, як i ти…
– Не розумiю…
– Ти – дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя мати –
рабиня-слов’янка, але батько iмператор Роман…
– Почекай, то ти брат iмператора Костянтина i дядько мого чоловiка Романа?
– Так, Феофано.
– I ти не любиш брата iмператора?
– Як i ти, Феофано…
– Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй дядьку! Я думаю,
що ми – ти i я – зумiємо поговорити…
– Вони мене зробили безбородим, i в моєму серцi залишилась тiльки помста.
– Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.
14
Повернувшись пiзньої години на монастирське подвiр’я, княгиня знайшла там всiх
своїх жон, слiв, купцiв, служниць – їх привезли з Великого палацу набагато
ранiше, одразу пiсля закiнчення прийому в Золотiй палатi й Юстинiанi, але всi
вони ще не спали, ходили з келiї до келiї, голосно висловлювали своє захоплення,
вихвалялись подарунками.
Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась у своїй келiї, кiлька жон зайшли до
неї…
– Не вемо, – запальне говорили вони, – на небi – сьми були чи на землi… онде
бог з чоловiки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловiк, аще
вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не приймає…
Вони розповiли княгинi, хто з них який подарунок одержав у Великому палацi:
купцi – по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарiї – грецька монета.), священик – 8, сли – по
12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували княгинi цi золотi
кружальця, на яких був iмператорiв знак – голова Костянтина з куцою бородою i
товстими вусами.
– А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в куток, де на
лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i вони кинулись туди, розгорнули
шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись їх збирати.
– Чудо! – верещали вони. – Нi, немає на землi красоти такої…
– Ви лiпше вже йдiть спати! – зупинила нарештi княгиня Ольга жон, що ладнi були
сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку.
Жони вийшли з її келiї, але заспокоїтись не могли i ще довго стояли на подвiр’ї,
гомонiли, плескали руками.
Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла їй
запросити в келiю до себе купцiв Воротислава, Ратшу, Кокора й кiлькох слiв.
Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили у
Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо.
– Сядьте, купцi мої й сли! – звернулась до них княгиня, сперлась руками на стiл,
подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими…
Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом.
– То як же, купцi мої й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу – птахiв спiвучих,
левiв рикаючих i самого iмператора?
– Бачили, – вiдповiв купець Воротислав, – i вельми милувались… Там, у Золотiй
палатi, зiбрано чудес багато.
– А навкруг пустота, тлань i мряка, – засмiявся раптом купець Ратша.
– Яка пустота i тлань? – поцiкавилась княгиня.
– Купець Ратша випив надто грецького вина i всує згадує про пустоту й тлань, –
пiдвiвся й заговорив Воротислав. – Проте коли почав, скажу, матiнко княгине…
Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй палатi, де нас вельми частували
всяким зiллям, а потiм по надобi своїй вийшли з палати й пiшли та й пiшли. I от,
по правдi скажу, княгине, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не
сказати… Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пiшли ми
навкруг неї (всякими там сiньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де
каганцi горять, скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золотої палати
добрались, i всюди однаково!
Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв.
– То правда, – згодилась вона. – Велика Вiзантiя багата, розумна, але пустоти й
тланi в нiй вистачає… Коли б це багатство нам…
– Не такi ми ницi, матiнко княгине, – сказав Воротислав. – Нам аби не орди, не
ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з своїми товарами на схiд сонця й сюди, на
захiд сонця, то ми б їх своїм багатством засипали… Ти б бачила, княгине, що
робилось з ними днесь, коли ми викладали свої дари! Адже занiмiли, такого вони
не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! I ти добре зробила, княгине, що взяла в
нас усi товари. Знай – не купила ти у нас їх, ми тобi їх подарували, i не ти
давала дари iмператорам – уся Русь! А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй
кожному, а як по-нашому, то по гривнi? Та я слугам своїм даю бiльше.
– Ось ще блюдо менi дали, – промовила княгиня. Воротислав ступив уперед, взяв
блюдо, пiдкинув його на руцi, попробував на зуб.
– Що ж, – промовив вiн, – нашi київськi кузнецi не згiрше зроблять, а золото це
не щире, є в ньому мiдь, се реку – iржа.
– На те я й покликала вас сюди, – суворо сказала княгиня. – I ви, i я з одним
їхали сюди – говорити з iмператорами, укладати ряд, аби-сьми могли торгувати
тут, а гречини в нас i аби я могла взяти в них науку.
Княгиня замовкла й довго дивилась на свiчу, що стiкала й стiкала воском.
– Iмператор нинi не став про це говорити, але обiцяв ще раз зустрiтись i тодi
про все домовитись. Як бути, купцi й сли, – чи ждати?
– Горе, горе з iмператорами цими, – зiтхнули вони. – Але що ж, будемо ждати,
княгине!
15
Iмператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти кiлька мiсяцiв на Судi, бо
хотiв якнайдужче вразити, приголомшити горду пiвнiчну княгиню, показавши їй
Новий Рим, велич його соборiв i палацiв, красу й багатство города.
Вiн досягнув свого. Пiсля першого прийому у Великому палацi, вiдвiдавши в
супроводi царевих мужiв святу Софiю, торг мiж форумом Костянтина i площею Тавра,
пройшовши вздовж і впоперек вiдому всьому свiту головну вулицю Константинополя
Месу, зупиняючись там, де зупинялись чиновники, i оглядаючи те, що вони хотiли
їй показати, княгиня Ольга була здивована, вражена, захоплена.
Це був справдi чудовий, великий город на межi Європи й Азії. Сюди сходились
багатства всiєї землi, цей город над Пропонтидою з його палацами, великими,
оздобленими мармуром, мусiями* (*Мусiя – мозаїка.) й фресками соборами будували
кращi майстри свiту. Тут розквiтали науки, збирались вченi, лунала музика,
творили художники. Тут на торзi княгиня бачила арабiв з Багдада, що продавали
харалужну зброю й шовк, бачила китайцiв, якi суперничали з ними, iталiйцiв, що
розпродували знаменитi рукописи, вироби з слонової кiстки й бронзи, оправленi в
золото й срiбло, бачила iспанцiв – торговцiв килимами, кельтiв iз заальпiйських
країн i з берегiв далекого океану, фiнiкiйцiв i єгиптян, ще багатьох людей, що
прибули сюди з далекого, невiдомого свiту.
Iмператор Костянтин, як пересвiдчувалась княгиня Ольга, був багатий, вiн
показував приклад як може жити людина, що має в своїх руках незчисленнi скарби,
на нього намагались бути схожими у всьому патрикiї, сановники. Вони також жили,
як боги на землi.
Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополi й iнше. Вона
ходила з царевими мужами, слухала їх, запам’ятовувала, що бачила й чула. А
бачила вона багато, око мала гостре, чiпке, чула також немало.
Коли ж бiля неї не було царевих мужiв, вона рушала до города з кимсь iз купцiв
своїх чи слiв – людьми бувалими, тямущими, якi достеменно знали цей Новий Рим i
розповiдали зовсiм не те, що царевi мужi. Згодом, коли княгиня запам’ятала, де в
Константинополi яка вулиця i як потрапити до подвiр’я монастиря Мамонта, то
ходила вона вдень I вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужiв.
Тодi поряд iз багатством i красою, якi їй показували ретельнi мужi, княгиня
Ольга побачила бiднiсть Константинополя, гидоту й бруд, якi звичайно заводяться
у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили пiд високими
стiнами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба i тяжко
працювали на василевса i його сирклiт; жiнок, у яких руки й ноги опухали вiд
солоної води, дiтей, якi гризли смердючi костi, i рабiв, навiки прикутих важкими
залiзними кайданами до хеландiй.
Так в один iз вечорiв княгиня довго блукаїла вулицями Константинополя, пройшла
вулицею Меси, довго стояла на площi Августеона, перед святою Софiєю, а потiм
тихим кроком разом з багатьма iншими людьми зайшла до собору.
Вона вже була тут вдень, i тодi собор справив на неї величезне враження, їй
здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всi
злигоднi життя, єднається з богом.
Уночi собор виглядав ще величнiше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали
золото, срiбло, мармур, оксамити. Посерединi височiв амвон, до якого вели
прикрашенi гiрляндами квiтiв сходи, в олтарi видно було престол з дорогоцiнними
шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний дiамантами й перлами
хрест.
У соборi було тихо, чувся тiльки глухий тупiт нiг, шелест одягу, покашлювання
багатьох людей. Над головами угору тягнулись вiсiм колон з порфiру, привезених
сюди з храму Сонця, й вiсiм мармурових зелених колон, що потрапили до Софiї з
Ефеса. Вони закiнчувались високо вгорi мережаними капiтелями, навкруг яких мiж
мармуровим склепiнням виконанi були на голубому й золотому тлi композицiї з му
сiй. Над ними ж на чотирьох величезних кам’яних пiдпорах лежав єдиний у свiтi i
найбiльший купол Софiї, що нiби спускався на золотому ланцюгу з небес.
Тут, у соборi Софiї, де все блищало золотом, срiблом, дорогоцiнним камiнням,
цього вечора перед тисячами свiчок молились Iвану Хрестителю, просили його дати
людям здоров’я, довгi лiта, щастя.
“Там, – пригадала княгиня Ольга, – в далекому Києвi i по всiй Русi, в цей вечiр
заплiтали дерева, клали вогнi, спiвали пiсень, водили танцi, славили Купала,
Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов”.
Княгиня Ольга молитовно думала про Iвана Хрестителя, з трепетом згадувала
Купала, i молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної пiдлоги собору, вона
молилась за Русь, за людей її, за синiв своїх Святослава й Улiба.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
1
У нiч пiд Купала ворiт на Гору не замикали. Тiльки почало темнiти, звiдти вийшло
чимало гриднів i юнакiв-дворян. Не з щитами i мечами йшли нинi юнаки, а разом з
ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках – квiти.
З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем i
Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й дiвчатами передграддя, залунали
пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi.
З усiх концiв йшли туди, де Почайна допливала до Днiпра. Там на широкому лузi ще
завидна прибране було високе дерево – на ньому висiли вiнки, квiтки, всiлякi
оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на лузi запалали вогнища,
почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв:
Iде Купало, несе немало,
Меди i жито, прирост, присип,
Славим Купала, не спим до рана,
Не спи, дiвчино, юнак – не спить!
А в цей час з другого боку озивались дiвчата:
Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,
Сплетемо квiти в один вiнок,
Ой Ладо, Ладо, славимо радо,
Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.
Десь грали вже й музики – пронизливо свистiли со-пiлi, гули роги, торохтiли
бубни.
Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром горiли, як свiчки, вогнi, звiдусiль
линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись у темрявi, що стiною стояла
одразу за вогнями. Веселi крики, смiх лунали навiть на плесi, скрiзь по Почайнi
й Днiпру.
Та й як було не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась над землею,
вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти пахли, як
росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi, мiж круч грала,
нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода.
I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або ганити свято великого Купала! От
i цiєї ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу й передграддя, захопивши з собою
чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з яру пiд горою, туди, де
стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стiна, серед темно-зеленого
освiтленого вогнями руна, зупинились недалеко вiд церкви, кричали всяку хулу,
закочували сорочки й показували християнам тiло. А тодi почулись лемент, крики:
люди старої вiри кидали на церкву й людей, що зiбрались там молитись за якогось
Iвана Хрестителя, камiння й дрючки. I всi, хто веселився навкруг купальських
вогнiв, щосили смiялись, спостерiгаючи, як люди старої вiри воюють з Христом.
Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято Купала молодь,
чув її веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною, але самому
йому було невесело, тоскно.
Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Київському столi з її волi мусив сидiти
вiн, Святослав, син Iгорiв. Вiн дiяв так, як велiв покон: прокидався до схiд
сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечi червоне, iз золотою
оторочкою корзно, взував червонi, з довгими, загнутими носками хзовi чоботи,
клав на голову хутряну шапку iз дорогим камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу
гривну.
Коли княжич виходив iз своєї свiтлицi, минав Золоту палату й спускався сходами в
сiни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Улiб, на ганку й у
дворi бiля терема чулись голоси тiунiв, гiнцiв земель, огнищан.
Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi. Слiдом
за ним iшли Улiб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравницi, як годилось, Святослав
клав жертву, всi мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потiм сiдали до столу.
Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи,
низько вклонялась князям, тiльки заходила до стравницi; носила миски, наливала
вино, прибирала посуд i все робила швидко, метко i спритно.
Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй палатi, по праву
руку вiд нього стояв воєвода Свенелд, по лiву – брат Улiб, близько сiдав ларник
Перенiг, чимало воєвод i бояр стояли позад них. I княжич Святослав говорив з
тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд i
правду людям.
Власне, все робив не вiн. З тiунами, гiнцями, всiма людьми, що приходили до
княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж
вели перемови з гiнцями земель, творили суд i правду людям.
Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння княжої
скотницi, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збiльшення
урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що в сварках за рольнi
землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли один у одного бороди, ламали руки
й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод,
якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки вони кров’ю й життям своїм захищають
землi, за що просили пожалування.
Уже й ранiше Святослав часто сидiв бiля матерi, коли вона робила суд i правду.
Але тодi вiн покладався на неї, – вона знає правду i покон. Та й не завжди вiн
сидiв поруч з матiр’ю, бо здебiльшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у
полi.
Тепер вiн мусив слухати тiунiв, бояр, воєвод, i часто йому здавалось, що вони не
судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рiдну землю. Кожен iз них
намагається вирвати собi бiльше, все найкраще, i в запалi своєму вони стають
хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-пiд пальцiв.
Цi мужi ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгiршими
словами, сварились i навiть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не вiн
вирiшував їхню долю, бо вони сварились i мирились; незважаючи на всi свої
сварки, стояли в’єдно, хiба що тiльки вимагали, просили в князя за свої шкоди
пожалування.
Проте вони були справдi жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх,
а коли самi судили iнших. Вони часто приводили на суд людей своїх – смердiв,
рядовичiв, закупiв i просто обельних холопiв. Той утiк вiд свого господаря, той
потай вночi вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, i
вони – воєводи й бояри Гори – карали оцих роб’їх, чорних людей як тiльки могли,
кидали в поруби* (*Поруб – в’язниця.), вiддавали на поток, пограбування,
прирiкали на смерть. Так-бо, мовляв, велiв древнiй закон i покон.
I княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон i покон, судив,
робив правду, хоч часом у нього й скнiло при цьому серце. Вiн знав i любив
древнiй закон i покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть
перед ворогом у полi, але не знав ще страхiтливих законiв i покону Гори.
Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з
силою своїх мужiв, силою Гори.
“Добре, – думав вiн, – що ця сила не може судити князя”.
Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город i їхав у поле. Довго
шукати нагоди для цього не доводилось – звiдти, як крик пораненої чайки,
долiтали й долiтали недобрi вiстi, звiдти приходили мало не кожного дня купцi,
яких було пограбовано й покалiчено в далекiй дорозi, там також дуже часто
загибали в сторожi вої – вiд меча, отруєної стрiли, вiд хижої руки.
Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною
переїжджав Днiпро, мчав гостинцем, що вився на схiд сонця, часом завертав
праворуч до Переяслава й Роднi, шугав вгору по Деснi – до Чернiгова.
Вони завзято шукали ворога. Це були печенiги, чорнi булгари, загони великих орд,
що блукали за Iтилем-рiкою. Як татi, вони ночами скрадались у полi, пiдбирались
до городищ i сiл, блискавицею падали на мирнi хижi, грабували статки, забирали
худобу, вбивали людей, а юнакiв та дiвчат гнали в неволю.
Не раз княжич Святослав iз дружиною своєю стикався iз цими ворогами їхньої
землi. Вiн iшов по слiду, шукав їх у байраках i ярах, проходив лiси, що
перетинали шлях, мчав у широкому полi, де пiд копитами шумiла тирса, високi
могили вказували шлях, а на обрiї вставало марево.
Часом це було й не марево. То, пiдiймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в
безвiсть, до Iтиля-рiки, чужинцi, то вони везли з собою добра Руської землi,
гнали худобу, вели людей.
Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилюється в безмов’ї, мчали в полi вої
княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам – рiшучий, дужий, безжальний.
I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали
хижакiв далеко в поле, нищили, вбивали. I це княжич робив охоче, любо, бо
захищав рiдну землю, людей її.
На все життя залишилась у нього й пам’ятка про цi днi. Одного разу, наздоганяючи
орду, вiн стикнувся вiч-на-вiч з її каганом. Трохи косоокий, темний, iз
вишкiреними зубами, каган був великий, спритний, мiцний i, всю силу свою вклавши
в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.
Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князевi
Iгоревi кузнецi-умiльцi з Роднi; був вiн обоямогострий, харалужний* (*Харалужний
– загартований.), iз золотим крижем, срiбним яблуком, всипаний камiнням-огнивом.
Меч цей розсiкав на льоту лист, дерево нiби зрiзував…
Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кiнь, не раз i не два
каган залiтав до княжича з спини.
До Святослава квапились вої, що, женучись за ордою, розсипались у полi. Вони
помiтили небезпеку, що загрожувала князевi, й поспiшали до нього. Але коли б
княжич не був смiливий i дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженiв, люто
одбивався, налiтав на нього. Один раз ударив по головi, ще раз – у груди. Та
княжич втримався в сiдлi й ударом меча обiрвав життя кагана. Коли всi примчали,
каган конав у густiй тирсi. Але i в Святослава була поранена голова, перебите
ребро.
Але що цi рани? На, молодому тiлi все швидко заросло, все забулось, i вiн через
короткий час знову мчав на чолi своєї дружини в полi, вечорами спочивав десь на
високiй могилi, слухав цiкавi розповiдi Асмуса, а навкруги бiля вогнища сидiли
вої.
Як дозвiльне було їм всiм у цьому полi! Десь далеко була Гора, тiуни, бояри,
воєводи, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут
навкруги були тiльки земля та небо, високi могили, у туманах могли спокiйно
спати городища й села.
I, лежачи на теплiй землi, слухаючи, як десь далеко-далеко в полi перекликається
сторожа, вiн довго дивився на зорi, а потiм нiбито легко злiтав до них на
невидимих крилах i мiцно засинав.
Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi, тим
настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокiй. Часом
бувало так, що, їдучи в полi, понад лiсом чи рiкою, вiн раптом зупиняв коня,
довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з’явиться в холодку
дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось,
що вiн щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києвi. I
вiн завертав коня, поспiшав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там
бажаного.
I все частiше i частiше мучило його безсоння в безлюддi й безмов’ї полiв. Вiн
лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на небi починав шукати найкращi,
любi оку… Вiн i знаходив їх – це були двi привабливi голубуватi зiрки, що
висiли, як сестрицi, на пiвнiчнiй удолинi неба i мiнились, грали, як перли.
Не маючи сили одiрватись вiд краси їх, вiн хотiв, як i ранiше, линути, летiти на
незримих крилах до них, але не мiг, вiї його не склеплювались, сон не приходив.
Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче, не вiн, а вони
дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям вiн зрештою одривав вiд них очi,
пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на могилу, на схилах
якої то тут, то там просто неба лежали i вже спали гриднi, глибоко дихав
настояним на євшанi й м’ятi повiтрям, знову лягав i склеплював повiки…
Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали до тих
самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а очима – знайомими,
любими, рiдними…
Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очi нагадують йому цi
зiрки?
Пережив Святослав i ще одне – смерть свого вуйка Асмуса.
Вiн помер, як належить воїну, – рано, на свiтаннi, коли роса стає такою важкою,
що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмiє все навкруг i владує одвiчна тиша,
коли сонце на сходi починає пiднiмати iз-за обрiю супроти ночi блискуче лезо
свого меча…
На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i одразу ж тихо, щоб не
розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i помчав удалину, де
ще стояла нiч i колихалися тумани.
Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були
три печенiги. Асмус iз гриднями довго гнались за ними й скарали, але один iз
печенiгiв в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрiлу, що
вцiлила Асмусу в серце.
Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли вiн стояв над його могилою, то
вiдчував, що прощається не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим, iз людиною,
частку душi якої вiн увiбрав у себе й нею жив.
“Прийми його, Перуне, у свої оселi, – думав Святослав, – а коли менi доведеться
прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!”
Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного Канева.)
й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спiють нинi хлiба, буйно
ростуть трави, цвiтуть квiти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними
просторами хмари, – там i є могила Асмуса!
От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальської ночi
бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотiлось
залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря, захотiлось вийти
разом з усiма на луки над Почайною, когось шукати i когось зустрiти.
Бажання було настiльки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне
платне, накинув на плечi корзно, непомiтно залишив Гору, перейшов мiст i
попрямував до Почайни.
2
Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й Малуша. Ще дома, в рiдному
селищi, любила вона свята; холоднi, але гомiнкi вечори Коляди, веселi днi
веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й медiв обжинки. Маленька
дiвчинка у подертiй сорочцi стояла тодi оддалiк вiд усiх, боялась пiдiйти до
гурту, але їй було так радiсно.
Свята в Києвi ще бiльше вабили Малушу. Тут так багато вогнiв, так клично звучали
пiснi! I все ж вона – проста дворова дiвчина, а пiзнiше ключниця – i на цих
святах стояла осторонь, боялась влитись у гомiнкий, веселий натовп, де
веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i навiть боярськi та
воєводськi дiти.
Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили пiти з
ними на свято гриднi з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та
маленька, худенька, перелякана дiвчина, що тремтiла колись у лодiї, що їхала,
зщулившись пiд щитом, на Гору.
Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував їй iм’я тепер, то, напевно, назвав би
не Малушею, а знайшов якесь iнше слово – теплiше, краще!
Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно окресленi стегна,
тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом i достигле –
жiноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки
квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й чудове русе волосся.
Але найбiльше вражали її очi – карi, глибокi, живi, що вiд одного холодного
слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного променя – засвiтитись.
Тiльки на людях нiколи вони не були смутними, але й не свiтилися, бо Малуша жила
на Горi.
У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, її охопило
приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з iншими
дiвчатами, мiцно взявшись за руки, тiкала, коли юнаки хотiли їх улоскотати. Коли
ж дiвчата й юнаки почали стрибати через вогнi, Малуша довго боялась, вагалась, а
потiм скiльки було сили в ногах побiгла, одiрвалась вiд землi, пропливла над
багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побiгла далi, щоб зробити коло i,
повернувшись, знову стрибнути через вогонь…
Так вона робила не раз. Купало – великий чародiйник, i той, хто приходить на
його свято, нiби випиває мiцного вина. Малуша також сп’янiла, зникли кудись її
страх i вагання, тепер вона була, як i всi, в полонi у Купала, у вирi любовi.
А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не
вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i
дивно знайомий приходив до неї в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась
серед ночi, бо здавалося – тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе,
схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi…
– Рятуй мене, Перуне, рятуй, – шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги –
материного дарунка, богинi Роженицi.
Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi своїй i серцю.
Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала
очищає тiло, вiн наближає любов.
А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в
долi, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вiнок
i Малуша. Хiба ж їй, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе її вiнок чи
потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi?
Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись,
чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?
Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на
водi вимальовувалось його темне коло.
I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з’явився перед нею, а далi схопив
її за руки.
– Хто це? – сполохано крикнула вона.
– Невже ти мене не впiзнала? – почула Малуша знайомий голос.
– Княжич Святослав?
– Так, це я… А чого ж ти злякалась?
– Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за
ним…
– То добре, Малушо… Сам Купало привiв тебе сюди…
– Ой нi, княжичу… Це – нещастя, тут так темно… i я вже пiду назад до
вогнища. Там усi дворяни…
– Нi, ти нiкуди не пiдеш…
– Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду…
– Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе…
Вона сiла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча.
Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цiєї неспокiйної, тривожної
ночi…
Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск
води, чиїсь голоси в темрявi, але все це було так далеко.
– Ти вiриш у долю? – запитав Святослав.
– Вiрю… нi, не вiрю! – знiтившись, вiдповiла вона.
– А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?
– Хотiла.
– Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в неї i я. Так мене навчив Асмус.
– Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вiрити.
– Нi, вона не обдурює, – впевнено сказав вiн, – i їй вiрити треба.
Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов
мiг там щось вчитати.
– Ти колись думала про мене? – раптом запитав вiн, обернувшись до неї, i вона
побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були
злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi.
– Я думала про тебе, – щиро призналась вона, – i завжди боялась… Коли ти
говорив, коли мовчав… i гримав на мене.
– А може, – сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, – може, я був суворий з
тобою i гримав через те, що любив тебе?
– Ой княжичу, – жахнулась вона, – навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на
Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз
ненавидiти й любити? – Вона знайшла силу стримано засмiятись.
– Можна, – вiдповiв вiн. – Коли я ненавиджу, то вiд усiєї душi, коли люблю – то
до останку.
– То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?
Вiн сказав дуже голосно:
– Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв їх, усiх на Горi…
– За що, княжичу, за що?
– За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба… Я сварився,
i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась їм.
– Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.
– Але ж мене ти не ненавидиш?
– Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти – княжич, я – роба…
– Ти знову про це… Слухай i запам’ятай, – перебив вiн її. – Я говорю правду.
Клянусь Купалом…
У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська
нiч, вiн почав:
– Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь – на Днiпрi, у полi – менi чогось не
вистачало… Спочатку я не знав, чого менi треба, перестав спати, вибирав зорi
на небi, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав, вибирав i ждав тебе, тiльки
тебе. Я люблю тебе, Малушо!
– Княжичу! – жахнулась вона. – Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!
Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти? Кiлька слiв про
Любеч, батька й матiр, ще про те, як приїхав i забрав її з собою Добриня, як вiн
пiд щитом вивiз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.
– То гридень Добриня твiй брат? – запитав Святослав.
– Так, княжичу, брат.
– Добрий гридень, – задоволене сказав Святослав. – Нiколи не думав, що ти його
сестра.
I тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня вiдчув його
княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тiльки Малушi княжич про це
нiчого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогнi, вiв далi.
– А може, я й люблю тебе саме через те, – запальне говорив вiн, – що ти не
княжна, не боярська i не воєводина дочка. Я для себе мiсця не знаходжу там, на
Горi, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всiх на свiтi…
– Не говори так, не говори, княжичу Святославе.
– Та чому ж не говорити?
– Менi страшно, i я дуже нещасна, якщо ти говориш правду…
– Клянусь Перуном…
– Княжичу, якщо судилось нещастя, навiть Перун мене не захистить…
– Не зможе Перун – я захищу… Слухай, Малушо, хiба це не щастя сидiти нам
разом?..
Вона подумала й навiть заплющила очi.
– Так… щастя…
– А коли я тебе обiйму, поцiлую?
Малуша бачила зорi над собою, але одразу вони затьмарились, згасли. Близько
перед собою вона побачила очi княжича, почула його дихання, мiцна, дужа рука
стиснула її до болю, до крику… Проте цей бiль тривав коротку хвилину, всю
iстоту Малушi пронизали радiсть, щастя вiдчутої любовi. Разом з Святославом,
нiби на хвилях рiчки, Малуша попливла кудись далеко, може, i в самий вирiй…
Їй здавалося, що вона спить, кiлька разiв вона нiби прокидалася, бачила
купальськi вогнi, тремтливi їх вiдблиски на плесi, до слуху її долiтали звуки
пiснi, але все це було так далеко. Новi й новi хвилi любовного шалу захоплювали
її, пiдносили, несли далi й далi…
Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немiчна.
– Я проведу тебе, Малушо.
– Не треба, княжичу, вогнi ще горять. Нiхто не повинен знати, де я була.
– Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрiнемось, i я скажу тобi те ж саме, що й
сьогоднi. Де тебе ждати, куди прийти?
– Не знаю, княжичу.
– А коли я прийду через сiни в твою хижу?
– Я тебе чекатиму, княжичу. Тiльки страшно, ой як страшно менi…
– Не плач, не плач, Малушо, все буде добре… Малуша пiшла на купальськi вогнi,
тонка постать її вималювалась серед трав, а там i зникла в темрявi ночi.
А княжич Святослав ще довго стояв над Днiпром. Навкруг нього пливла тиха,
спокiйна нiч. Було темно, як це буває перед свiтанням. Темряву не могли
прорiзати навiть кволi вогнi, що догорали на лузi. Найгострiше око серед цiєї
пiтьми не помiтило б, де кiнчаються на обрiї береги й Днiпро, а де починається
небо. Яскраво свiтилися угорi зорi, десь глибоко внизу пiд кручею дзвiнко
плескалася вода.
Княжич Святослав був щасливий, вiн вiдчував усю велич цiєї ночi, вдихав тонкi
пахощi квiтiв, трав, води, чув пристрасну, стару, але вiчно нову пiсню соловiв,
що спiвали тiєї ночi так само, як i сьогоднi.
Щастя, безмежна радiсть, любов до життя обгортали його, грiли серце, живили
душу. I особливою радiстю була та, яку вiн пережив цiєї ночi. Княжич Святослав
почував себе найщасливiшою людиною в свiтi, вiн глибоко вiрив, що любить Малушу
i може знайти щастя з нею.
Вогнища на лузi палали, молодь хотiла, либонь, гуляти до самого ранку.
Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила у вир пiсень, крикiв, танцiв.
Але тепер вона вже не зупинилась, а швидкою ходою, скрадаючись мiж кущiв,
попрямувала до узвозу, щоб швидше дiстатися на Гору, пiти в свою хлiвину,
залишитись на самотi з своїми думками.
Раптом вона почула за собою кроки. Той, що йшов за нею, поспiшав, намагався її
наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич Святослав, вона, аби тiльки не
зустрiли їх разом на воротях, пiшла швидше, мало не побiгла. Але кроки позаду
лунали все ближче, все чутнiше.
Нарештi Малуша зупинилась, бо зрозумiла, що однаково не втече. Хтось у темному
пiдiйшов до неї й також зупинився. Вона придивилась i в червонкуватому вiдсвiтi
вогнiв вiд Почайни побачила обличчя гридня Тура.
– Ти гнався за мною?
– Так, побачив тебе i погнався…
– Навiщо?
– Щоб тебе хтось не скривдив цiєї темної ночi…
– Хто ж мене мiг скривдити?
– А хiба я знаю, Малушо? Купало – великий чародiйник, вiн часом удалий, часом
п’яний. Я весь час, вiдколи ти тут, на Горi, чогось потерпаю за тебе…
Вони йшли поруч – Малуша легкою, нечутною ходою, вiн – важко, твердо, впевнено,
як ходять гриднi.
Тiльки в словах Тура не було певностi.
– I ще я боявся, – вiв вiн далi, – щоб ти мене не скривдила…
– Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?
– Хто знає? – вiдповiв вiн. – Коли б ти була такою, як я, i коли б ти була мiж
нами, я б тодi не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась у теремi, я боюсь
за тебе…
Пiсля всього, що сталось цiєї ночi, їй важко було зрозумiти, про що говорить i
на що натякає Тур. Але її вразили щирiсть i теплота цього простого гридня, що
так багато вже зробив для неї й ще раз виказав свої почуття цiєї ночi. Тому
Малуша й промовила:
– Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрiвши мене на Горi, казав, що коли я виїхала
сюди пiд щитом, то буде менi честь i слава…
– Так, я говорив це…
– То невже ж ти зараз не хочеш менi честi й слави?
– Хочу!
– Помолись за менеї
– Молюсь! – зупинився вiн i подивився на всiяне зорями небо. – Нехай Перун дасть
тобi тут, на Горi, велику честь, славу, щастя…
– Не поспiшай, Туре! – сказала Малуша, помiтивши, що вiн хоче йти далi. – Я
також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя менi i гридню Туру. Даси? Вiн дасть,
Туре, бачиш, як нам посмiхаються зорi. А тепер ходiмо. Тут так темно, дай менi
руку.
Вiн взяв її руку i обережно повiв узвозом. Недалеко на тлi синього неба вже
видно було мiст, ворота.
– Перун кожному дає свою долю, – тихо говорив Тур. – Але в мене немає, не було
ще щастя, долi…
– Не говори так. Туре, – заперечила вона. – I тобi, i менi Перун дасть однакову,
щасливу долю…
З
Немає княгинi Ольги, але на Горi все робиться, як i за неї. Покон княжого двору
– це закон, усталений вiками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути
довiку.
Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мiдяне било на стiнi. Спав
вiн чи нi? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз
мусить вставати. Немає в Києвi княгинi Ольги, на столi сидить вiн, Святослав,
треба вставати, йти до стравницi, пiсля того вершити з воєводами й боярами суд,
їхати з ними ж за Днiпро на лови. Княжич Святослав iде в куток опочивальнi, де
стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.
У сiнях, де червонкувате свiтло кiлькох свiтильникiв змiшується з зеленкуватим
промiнням свiтанку, його вже ждуть брат Улiб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел,
бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько
вклоняючись, вiтають його. Улiб ледь схиляє голову перед братом. Потiм вони
iдуть разом через довгi сiни, де догорають свiтильники, до стравницi – попереду
княжич Святослав, поруч iз ним Улiб, за ними воєводи i бояри.
У стравницi давно вже все готове для снiдання. На застеленому бiлим полотном
столi є хлiб i сiль, корчаги з квасом, веприна й рiзне зело, всiлякi страви.
Бiля столу розставленi вже важкi дубовi, з високими спинками стiльцi.
До вогню пiдходить княжич Святослав. Вiн кидає туди вiд хлiба, веприни, дрiбку
солi, виливає меду. Усi моляться за щастя рiдної землi, за добробут города
Києва, за княгиню Ольгу в далекiй дорозi.
Тiльки княжич Святослав молиться про iнше – перед його очима стоять вогнi
купальської ночi, вiнок на плесi, очi Малушi. Вогонь поглинає жертву. Мусить
бути так, як замислив Святослав. Усi сiдають до столу.
Тодi з дверей вiд кухнi виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши
руки до серця, низько вклоняється.
Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не пiднiмає голови. А може, це
тiльки так здається княжичу Святославу.
Потiм вона пiдводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на
нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, – любов i ласку. Але бачить
тi ж самi спокiйнi, нiби холоднi очi, чує звичайне, тихе:
– Подавай страви, ключнице!
Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще, що було
саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила б, як княжич
Святослав кидає невдоволенi погляди на воєвод, бояр, брата Улiба, помiтила б
його стурбованiсть, неспокiй.
Так закiнчилось снiдання. За вiкном уже сяяв день, звiдти долiтали людськi
голоси, тупiт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко
встав з-за столу, за ним пiдвелись брат Улiб, воєводи, бояри.
Святослав на одну мить зупинився бiля столу й замислився, приклавши руку до
чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а за ним i всi,
що були в стравницi.
Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений боярами
й воєводами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там уже ждали
його iншi мужi й бояри, вони вiтались, приєднувались, щiльнiше оточили княжичiв.
От уже й не видно Святослава.
Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу, Княжич Святослав устав, вийшов, так
i не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справдi, чого вона могла ждати? У
княжича Святослава багато дiла – зараз вiн судитиме людей, пiзнiше, як це чула
Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим
життям живе Гора – сьогоднi, як учора, завтра, як сьогоднi.
Але не однакове життя в неї, в Малушi. Таким, як сьогоднi, буде воно завтра i в
наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж робити, як бути,
як жити?
На очi набiгає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати I Знову сльоза –
i знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крiзь вiкно потоком
вливається рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгинi
Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю заходить красуня Пракседа, щось запитує в
неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрiсними
очима. Малушо, не плач!
I вона вже не плаче. Снiдання закiнчене, але буде ще обiд, вечеря, треба iти до
комор, усе взяти, приготувати. А хiба крiм того мало всякого дiла? Княжий терем
великий, треба скрiзь прибрати – перестелити ложа, накрити столи, замести,
змахнути кожну порошинку.
Малуша йде теремом, виходить у двiр, прямує до комор, медуш, бертяниць, клiтей.
Бiля пояса її брязкотить важка низка ключiв. Тут ключi до всiх добр, у її руках
усi багатства княгинi, княжичiв, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється
бiля комор i хиж, що замкненi важкими замками, i починає перебирати ключi.
О, як багато в неї ключiв! Ось ключ – а за ним усi коштовностi княгинi, ось ключ
– i вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ – i перед нею будуть
скарби, скарби… Але вона перебирає й перебирає ключi, все не може знайти того,
який хотiла б мати зараз. Вона розумiє, що полюбила княжича Святослава i без
цiєї любовi не зможе жити. О, якби-то кузнецi вмiли кувати ключi до серця
людини!
Марно турбувалась Малуша, i марно вона, прибiгши пiсля довгого дня в хлiвину до
себе, думала, що запiзнилась, Хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навiть
заплакала.
Княжич Святослав не мiг прийти до неї в хлiвину, поки в теремi ходили бояри,
родичi, гриднi, не мiг прийти й тодi, коли вступала на варту перша нiчна
сторожа, бо в теремi не спали.
Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, вiн погасив свiтильник у
своїй свiтлицi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, як поскрипують мостини, увiйшов у
Золоту палату, де в пiвтемрявi тьмяно поблискували зброя й доспiхи предкiв,
минув верхнi сiни, спустився схiдцями в куток нижнiх сiней i вiдчинив дверi до
хлiвини Малушi.
Одразу, тiльки Святослав переступив порiг i замкнув за собою дверi, вiн вiдчув
на шиї руки, тепле дихання, – о, якi солодкi були уста в Малушi, яким пружним,
але водночас i гнучким було її тiло, перса, ноги!..
За вiкном iшла нiч, там, над стiнами города Києва, робили вiчнi свої кола зорi,
на городницях стояли сторожi й мiдяними билами вели лiк часу, а вони були вдвох,
для них не iснував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любовi.
Швидко збiгали години ночi, кожен iз них запитував себе – чи й була ця нiч, а
вже на стiнi сторожi дзвонили в била, вже скреготали жеравцi мосту, який
опускали на день, на подвiр’ї лунали кроки, а далеко за Днiпром прорiзувалась
ниточка свiтанку.
4
Усiм їм дуже добре в цю вранiшню годину, усiм по-людсьiкому хочеться жити, кожен
з насолодою глибоко вдихає свiже повiтря, – о, як чудово пахне воно водою,
травами, зiллям, – кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли,
як намистечко, на обрiї, квiтами, що всiма барвами грають серед безмежного
зеленого руна.
Але найщасливiший, мабуть, iз них у цю годину Добриня. Вiн не розумiє ще, що
сталось з ним, як не розумiє й того, як, чому це сталось. Учора вiн був гриднем
у княжiй дружинi, як сотнi й тисячi iнших хлопцiв, i думав, що ходитиме в
гриднях доти, доки не наразиться десь на печенiзький спис i загине.
Аж раптом на свiтаннi покликав його до гридницi воєвода Свенелд i сказав, що
вiн, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню
гриднiв. Але це було не все, – їхнiй тисяцький, що був при цiй нагодi в
гридницi, додав, що вiднинi, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню.
Отже, вiн – сотенний, вiднинi й навiки сотенний!
Радiсть наповнює душу Добринi. Був би вiн сам – ударив би коня, з криком-гиком
помчав у поле, щоб аж земля гула пiд копитами, а повiтря розривало груди. Та й
долетів би вiн, либонь, аж туди, де висять над обрiєм хмари. Сотенний! Чуєте,
любечанин Добриня сотенний!
Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, вiн їде одразу ж за княжичем
Святославом, iншi гриднi – їм взап’яiть. Так вони й їхатимуть за Днiпро, до
дарницi княгинi Ольги – бобрових гонiв княжича Святослава.
Усi мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А вiн їде, попустивши
повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу або вiд Днiпра вiйне свiжий
вiтрець, пiдведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає
княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом свiтиться радiсть, а
iнодi промайне й тривога?
Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя – своє, у
гридня – своє. Добриня думає про своє, вiн знову запитує себе: чому так сталось?
Де причина?
Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий вус, то
попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i мiцно тримаючи щит, Добриня
сьогоднi здавався сам собi набагато кращим, нiж учора, i, безперечно, кращим вiд
iнших гриднiв. У пам’ятi постали днi, коли йому не раз доводилося супроводжувати
разом з iншими гриднями княгиню Ольгу, а кiлька разiв i княжича Святослава. I
хоч тодi нiчого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було
незвичайним: там вiн перший допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший пiдвiв
княжичу Святославу коня… Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi
честь i славу. Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!
5
Швидко минає в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi днi лiта, але
найшвидше пробiгають днi й ночi любовi…
Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн їздив, як i ранiше, на лови, з
дружиною своєю побував влiтку за Переяславом, у Роднi, їздив у лiси за Любечем.
Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де б не стояв у степу, на
високiй могилi, вiн бачив її обличчя, мрiяв обняти її, впитись у тугi уста, ще
раз i ще раз горiти в шалу любовi.
Навiть дружина не пiзнавала свого князя. Ранiше вiн був замислений, сторожкий,
неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив їхнього князя: на обличчi його весь час грала
посмiшка, рухи стали твердiшими, вiн бив орла на льоту, смiливо йшов iз списом
на тура, наздоганяв у степу дикого коня.
Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало
звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було насичене пахощами
достиглих яблук, меду й квiтiв, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пiсня.
Напоєнi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi, але дужi, мовчазнi, але
щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на берег,
обмивались у теплiй водi i їхали через торг Подолом, пiдiймались узвозом з
передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд копитами коней, в’їжджали на
Гору.
I знову нiч любовi, чудова нiч, коли не вистачає слiв, коли все навкруг,
здається, оспiвує i славить кохання.
А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича Святослава й Малушi,
тiльки вони цього не знали й не вiдчували.
Був мiсяць червен* (*Червен – липень.) – чудовий час, коли в Києвi й навкруг
достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах – медом. В цьому
дозвiллi, серед невимовної буйної краси цвiла й їхня любов.
Прийшов зарев* (*Зарев – серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви над
шляхами – багатство садiв, безмежного поля, лiсiв плавом пливло до княжих
клiтей, засiкiв, медуш на Горi. Малуша рук не чула, пiдiймаючи кадi, кошi,
дiжки, цебра, у неї вiд тяжкої працi пiдгиналися ноги. Але надходила нiч – все
забувалось, бо молодiсть не знає втоми, а любов для неї – спочинок…
А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала вода, в’яли
трави й квiти на берегах, птахи летiли на пiвдень, а в Малушi заболiло серце.
Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночi не спала, вдень
не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала
тривога.
Однiєiї ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного серця, ждала
Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.
– Княжичу любий, – несмiливо почала Малуша, – не знаю, чи й говорити, але щось
недобре менi… По щоках у неї котились сльози.
– Ну, чого б тобi сумувати, – спробував заспокоїти її Святослав. – Не плач…
– Мабуть, я непразна* (*Непразна – вагiтна.) суть…
Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла знати, що думав Святослав.
Але прочитати щось певне на його обличчi вона не могла. Княжич Святослав чув її
слова, зрозумiв, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за вiконце, де
високо в небi висiв срiблястий мiсяць.
– Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi тепер не
потрiбна?..
– Нi, Малушо, – вiдповiв вiн. – Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. I
ми зробимо, все зробимо так, що буде добре…
– Але що робити?
– Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути…
Наступної ночi вона була дуже неспокiйна: чи прийде до неї княжич Святослав? А
як i прийде, то чи буде такий, як i ранiше?.. О, як нетерпляче чекала вона цiєї
ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки до клямки (вона так добре знала
цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потiм – його самого, любого, єдиного.
I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його приходу – прибрала в хатинi,
нарвала квiтiв i поставила їх у череп’яному горщику бiля ложа. Довго думала, чи
не може ще зробити щось приємне для княжича, – i не придумала…
Малушi довелося ждати дуже довго. Вже на Горi все заспокоїлось i заснуло,
сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i хитро зазирнув
через зубчастi городницi, але за стiною все не чути було знайомих крокiв –
княжич Святослав не йшов.
Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi, вона вирiшила, що княжич
вже не прийде, i не знала, що ж їй тепер робити, як далi жити.
I коли вона вже вкрай зневiрилась i подумала, що щастя й любов її минули навiки,
не за стiною терема, а поруч, у дворi почулися кроки, знайома рука доторкнулась
до клямки, тихо скрипнули дверi…
– Малушо!
Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що
розривало груди.
– Цей Улiб аки тать! Стоїть i стоїть у сiнях, розмовляє з своїми воєводами та
боярами. Я вже вийшов iншими дверима. Через сад…
Малуша не чула його слiв, вона дивилась i дивилась на залите мiсячним промiнням
обличчя Святослава, на його очi, в яких спалахували такi знайомi їй iскринки.
Святослав теж нiчого не чув, вiн прийшов до неї, як i колись, вiн прийде завтра
й позавтра, вiн не покине тебе, Малушо!
А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворi, пiд деревами,
пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з мiсця жiноча постать.
Зупинилась на мить i побiгла.
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
1
Проминуло ще багато днiв, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в
монастирi Мамонта, аж поки змогла знову побачити iмператора Костянтина.
Прилiтали холоднi вiтри з пiвночi, й опадав лист з тополь, що росли пiд стiнами
города; приходили в Суд, вивантажувались i поспiшали вирушати назад, до своїх
земель кораблi з усього свiту; з кожним днем темнiшали й остигали води Суду й
Пропонтиди, а Ольга все сидiла в монастирi Мамонта, ждала зустрiчi з iмператором
Костянтином.
Часом княгиня закипала вiд обурення: доки ж їй тут сидiти й ждати цiєї зустрiчi?
Чи не краще сказати купцям, iцоб вони ставили вiтрила та й рушали в Руське море,
до рiдного Днiпра? Часом вона говорила царевим мужам, якi приходили й приходили
до монастиря й цiкавились, як здоровi княгинi, що почуває вона себе зле,
збирається виїжджати на Русь, бо тiльки там буде їй добре.
Царевi мужi слухали, обiцяли переказати це iмператору, зникали, знову приходили
й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, iмператор Костянтин трохи
занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонiю чи Фракiю, то просто не має часу.
Але завжди обiцяли, що от-от iмператор запросить княгиню Ольгу до Великого
палацу, зустрiнеться з нею, матиме важливу розмову.
I княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливi вимоги, про
добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що
iмператор Вiзантiї, який щоденно приймав князiв i послiв з усього свiту, не
прийме i не говоритиме з нею – руською княгинею?
I ось нарештi, – це було через пiвроку пiсля того, як княгиня Ольга виїхала з
Києва, й через вiсiмдесят три днi пiсля того, як руськi подiї стали на Судi, –
царевi мужi, задихаючись, прибiгли до монастиря Мамонта й повiдомили княгиню, що
iмператор Костянтин ждатиме її в недiлю, вiсiмнадцятого жовтня.
Вiсiмнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серцi в
княгинi Ольги холодно. Скiльки днiв i ночей! Що дасть їй ще одна зустрiч з
iмператором?
I знову вони з усiма церемонiями прийшли у Великий палац, знову їх примусили
ждати виходу iмператора. У Золотiй палатi на позолочених деревах спiвали птахи,
гирчали й били довгими хвостами об пiдлогу золотi леви, а iмператор Костянтин
пiдносився у конху* (*У конху – пiд склепiнням.) й там височiв нарiвнi з образом
Христа.
Пiсля того був обiд. Купцi й сли за окремими столами обiдали в Золотiй палатi,
де сидiв i iмператор Костянтин. Iмператриця ж з дочками й Феофано – у
Пентакувiклiї святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.
На цей раз княгиня Ольга сидiла за одним столом з iмператрицею й Феофано,
розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них. I знову, як i
пiд час першого прийому, її неприємно вразили сухiсть i черствiсть iмператрицi
Єлени, зухвала, пiдкреслено горда поведiнка Феофано.
Час вiд часу в Пентакувiклiї лунали звуки органiв – тодi всi присутнi на обiдi
мусили вставати й слухати музику. Кiлька разiв пiд час обiду до палати заходили
карлики-блазнi й витiвники, що розважали гостей всiлякими жартами, робили дивнi
вправи, поглинали вогонь, примушували речi зникати й знову знаходили їх,
вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелi. Перед гiстьми виступив навiть
чорний велетень, що мiг пiдняти вiсiм чоловiк.
Але, хоч все це було надзвичайно цiкаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона
думала про те, чому iмператор обiдає з купцями й послами, а вона – з
iмператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її iмператор.
I от на дверях Пентакувiклiя з’явився паракимомен Василь.
Iмператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.
Була пiзня осiнь, але тут, на березi Пропонтиди, ще не вiдчувалось її дихання. У
саду, де йшли iмператор i княгиня, ще цвiли квiти, i терпкi їх пахощi пiнили
голову. Десь унизу, в темрявi, глухо билась об скелi морська хвиля, вдалинi за
мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорi переливались всiма барвами
зорi.
Iмператор i княгиня Ольга стали на скелi над морем, i те, що вiдкривалось їхнiм
очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий
безконечний простiр Мармурового моря. Високо над ним i нiби зовсiм близько, вiд
землi плив срiбний, перетканий темними западинами мiсяць. У сяйвi мiсяця навкруг
нього померкли, зникли всi зорi, небо там було таке ж голубе й чисте, як i море
внизу. Тiльки на пiвночi, де небо закутала темна шаль, нiби потай горiли
червонуватi зорi. Вiд скелi, на якiй стояли iмператор i княгиня, аж до самого
обрiю море свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не
тiльки в цьому мiсцi, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала
зеленкувате сяйво.
I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво мiсяця, спочиваючи в лонi
своєму, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин його виникала
хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепiт, розбивалась на
каменi i дрiбними струмками, що дзвенiли, як струни, поверталась у безодню…
– Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, – сказав
iмператор Костянтин.
– Я дуже вдячна iмператору за увагу, – вiдповiла княгиня, – але за три мiсяцi я
вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, i звiдти дме
холодний вiтер.
– Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не мiг з нею поговорити. Але
ж я то хворiв, то виїжджав з Константинополя… Зараз я дуже уважно слухаю
княгиню.
– Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про мир i любов, якi повиннi
бути мiж Вiзантiєю i Руссю…
– Хiба мiж нами немає миру й любовi, княгине?! – нiбито щиро здивувався
iмператор. – Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi є…
– Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й Iгоря,
що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на дiлi їх немає, i в
тому не повинна Русь.
– Не розумiю, про що говорить княгиня.
-Я говорю про те, що на сходi нашої землi, на далекому Танаїсi, де проходить наш
шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала свiй город Саркел i
перетяла нам шлях…
– Саркел?! – засмiявся iмператор Костянтин. – Але ж то не наш город, його
збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур i камiнь, залiзо й
скло… Там, як я пригадую, був i наш будiвничий, спафарокандидат*
(*Спафарокандидат – вищий чин.) Петрона… Але, княгине, будували цей город не
ми, а хозари. Так само будуємо ми городи iншим народам. Захоче Русь – ми
допоможемо i їй… Звичайно, за грошi, за золото…
– Що ж! – промовила, стримуючи себе, Ольга. – Про Саркел ми будемо говорити з
хозарським каганом, але ж iмператори ромеїв будують городи – не тiльки на
Танаїсi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря вiд Iстра до
Тмутараканi, де стоїть Русь…
– Княгиня Ельга помиляється, – суворо сказав iмператор Костянтин. – Колись, у
дуже давнi часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Аксiнським i не ходили
туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським, i тодi багато грекiв
оселилось над Iстром, у Клiматах, у Тетрамархi, яку княгиня називає
Тмутараканню.
– Я знаю, – говорила княгиня Ольга, – що в давнi часи багато грекiв оселилось у
Клiматах, i ми вiд тих часiв маємо з ними дружнi стосунки. Але в Тмутараканi,
яку iмператор називає Тетрамархою, i скрiзь над морем були нашi землi… Чому ж
iмперiя нинi посилає туди своїх людей, i не будiвничих, а воїв, i чому вони
нападають на наших людей i не дають торгувати з Клiматами?
– Древнiх наших городiв над Понтом ми не збираємось руйнувати, – сказав
iмператор, – i на новi землi не поїдемо.
– Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами.
– У Клiматах є свiй синклiт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з
ними.
– Ми зумiємо домовитись i з ними, – згодилась княгиня, – аби тiльки нам не
заважала iмперiя. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й у самому
Константинополi…
– Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими
імператорами і руськими князями.
– Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля
багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.
– Я знаю це, княгине, і це відомо всій імперії.
– Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати.
Багато ми хочемо й купувати в Константинополі… Але хіба нам дають торгувати?
Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той
виставить ціну… Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому
ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше – купувати чи
не купувати. . .
Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все
більше і більше.
– Знову ж, – вела вона далі, – у Константинополі купці наші можуть купувати
вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п’ятдесят
золотників кожен… Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти
Русь.
– Наші імператори, – сказав уперто Костянтин, – уклали ряд з князями руськими
про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.
– Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись. . .
– Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, – сухо сказав імператор, – але чому
Русь не виконує договорів?. .
– Про що говорить імператор?
– Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив
на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають
цієї митрополії. . .
– Я християнка, – сказала княгиня Ольга.
– Я знаю, і тим більше дивуюсь.
– Це не дивно, – запально промовила княгиня, – не токмо я, багато християн вже є
на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом
константинопольським.
– Чому?
– Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові
константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і
бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони
наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути
рабами…
– Та невже ж християнство – це рабство?
– Я християнка і знаю, що християнство – це не рабство. Але бути під патріархом
константинопольським – це все одно, що бути під імперією.
– Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче мати
мене хрещеним батьком.
– Так, імператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона… Але
хіба немає шляхів, щоб поріднити Візантію і Русь?
– Про які шляхи говорить княгиня?
– Імператор, дай боже йому здоров’я, має кількох дочок… Я ж маю двох синів, і
з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав зараз на порі, скоро посаджу
його на Київському столі. . . А що, коли б київський княжич Святослав поріднився
з імператором Візантії?
– Він еллін* (*Ромеї називали еллінами всіх нехристиян.), язичник. . .
– Так, він язичник! Але ж юдеї, хозари – і ті родичі римських імператорів.
– Ті імператори римські, – відповів Костянтин, – що ріднились з хозарами, мають
анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вічне. . .
– Шкода, імператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополі і
імператор пересвідчиться, який він справедливий, сміливий. . .
З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий палац імператорів ромеїв.
Вийшла вона з покоїв Костянтина пізньої години. Увесь почет її ждав у Орології
й, очевидно, трохи непокоївся.
Темними вуличками, майданчиками, де височіли стрункі кипариси й дзюркотіли
фонтани, довгими лункими переходами, оточені сановниками, царевими мужами,
охороною, пройшли вони мовчки до воріт Великого палацу, попрощалися, сіли у
колісниці й поїхали через широку площу, а далі вулицею Меси.
За той час, поки вони були в палаці, погода змінилася. Над Золотим Рогом і
Галатою повисла чорна грозова хмара, час від часу в ній спалахував вогонь, глухо
гуркотів грім, до землі летіли, били сліпучо-білі гострі блискавиці.
У такі хвилини видно було весь похід, що мчав вулицею, – візників, коней, які
боязко ворушили головами, княгиню, її супутників, що, вчепившись за поручні,
намагались не випасти з колісниць.
– Ну як? – один тільки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок і боярських
жон. – Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?
Жони мовчали. Чудес і краси Константинополя немов і не бувало, цієї ночі у
Великому палаці вони побачили щось інше.
Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох боків у
півтемряві виникали й тікали назад будинки, кипариси, пам’ятники й колони.
Скрізь було порожньо, вряди-годи тільки зустрічались їм нічні сторожі, де-не-де
у вікнах теплілись схожі на світлячки вогники.
Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нічний
Константинополь. Гірка образа, біль, злість стискували її серце, рвали груди.
2
Історики різних часів і різних народів витратили гори паперу й ріки чорнил,
описуючи, як літа 957-го княгиня Ольга на лодіях з купцями своїми їхала до
Константинополя, які дари везла вона з собою, як приймали її імператори і що
говорили з нею. Думали ще й про те, в які дні імператор Візантії її приймав –
дев’ятого вересня і вісімнадцятого жовтня чи в якісь інші? Зрештою вони прийшли
майже до одностайної думки, що імператори приймали княгиню Ольгу вдруге
вісімнадцятого жовтня, бо тільки літа 957-го неділя припадає на вісімнадцяте
жовтня. А чи приймали імператори княгиню Ольгу вперше дев’ятого вересня, чи в
якийсь інший день – про це сперечаються ще й досі.
І чомусь ніхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга після
другого прийому в імператорів? Питання це може видатись комусь смішним, може,
хтось з істориків відповість на нього словами літописця: “Повернулась до Києва
і, ображена імператорами, сказала: “Ти також постоїше в мене на Почайні, якоже
аз в Суді…”
Та це не буде відповіддю на питання, бо справді, що ж робила княгиня Ольга після
ночі вісімнадцятого жовтня, коли її прийняв вдруге і востаннє імператор
Костянтин? Повернулась до монастиря Мамонта, заснула та й поїхала до Києва?
Коли? Адже було вже вісімнадцяте жовтня. Руським морем навряд чи можна було
їхати. Там у цей час ревло таке, що від лодій і трісок би не лишилось. Про
Дніпро й думати не доводилось, бо до нього треба було ще добратися. А коли б
вони й добралися, то побачили б там тільки кригу. Син княгині Ольги Святослав
їхав через п’ятнадцять літ після цього на лодіях до Києва, виїхав не
вісімнадцятого жовтня, а в липні, і не з Константинополя, а з гирла Дунаю, та й
не міг доїхати, а замерз з лодіями в гирлі Дніпра, на узлучині моря…
Ні, питання про те, що робила Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня літа
957-го, немарне, і відповісти на нього треба.
Коли колісниці, на яких везли княгиню Ольгу та її почет з Великого палацу,
зупинились біля монастиря Мамонта, всі встали, гуртом пішли в ворота, зупинились
на вимощеному каменем дворі. Родичі княгині, маючи намір поговорити між собою,
вклонилися їй і швидко пішли до своїх келій. Мовчала якийсь час, кутаючись у
своє корзно, щоб захиститись від вітру, княгиня Ольга, а потім сказала,
звертаючись до купців:
– Ви одразу зайдіть до мене…
Через короткий час вони зібрались в її келії. Там горіли дві свічки, що
освітлювали убогу монастирську обстановку: стіл, кілька лав, сірі кам’яні стіни,
вузькі віконця, через які долітав шум вітру й стогін розбурханого Суду.
Княгиня встигла переодягтись і була в звичайному своєму одязі, з темною
пов’язкою на голові, і це ще більше підкреслювало її бліде, стомлене обличчя,
пересохлі, спраглі уста.
Сівши на лаві біля столу, княгиня прислухалась, як шумить вітер за вікном і як
стогнуть хвилі на Суді, стурбовано хитнула головою і почала:
– Не лиха хотя, а заради добра й тиші землі Руської їхали ми сюди з бременем
тяжким, везли дари достойні, дали їх імператорам, говорили про потреби наші і
все зробили по надобі…
На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кілька місяців висиділа на Суді,
як довго добивалась і нарешті побувала у Великому палаці.
Надії? На що вона надіялась, чого сподівалась? Ні, давні князі руські Кий, Олег,
Ігор, що ходили до ромеїв не з подарунками, не з ласкавими словами, а з мечами і
з списами, добре знали, за що й для чого йдуть вони проти Візантії.
Лукаві, хитрі ромеї й імператори їхні, брехливими словами вони завжди намагались
обдурити й приспати руських князів і всіх руських людей, присягались Христом,
але самі Христа в серці своєму ніколи не мали.
Марні розмови, що імператори ромеїв згодні жити в дружбі й любові з руськими
людьми. Ці імператори, як павуки, висмоктують всі сили з Єгипту, Азії, Європи,
мріють вони про ще більше – прагнуть підкорити Русь.
О, як добре відчувала тепер княгиня Ольга ненависть ромейських імператорів до
Русії Здригаючись всім тілом, чуючи, як кров закипає біля серця, згадувала вона
тижні, коли сиділа на Суді, згадувала обидва прийоми у Великому палаці, де її
почет всіляко принижували й зневажали, пригадала й останню розмову з імператором
Костянтином.
– Вотще їхали ми до Цареграда, – сердито повела вона далі, – ліпше бих не були
тут, бо що хотіли – не зробили, що шукали – не дістали, добра й тишини – не
здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що це була за мова? Велику
гордість взяли імператори, двоєручать, про любов говорять – пагубу нам чинять,
потай діють, чорні їх помисли й замишляї…
І за цими словами сли й купці Руської землі відчули глибоку образу княгині, що
була й їхньою образою, увесь біль її, що був також і їхнім болем.
– Але що маємо тепер робити, сли мої й купці? – запитала княгиня Ольга й
оглянула їхні обличчя. – Адже Костянтин змусив нас три місяці сидіти на Суді не
токмо щоб вразити честь і гординю нашу, а паче щоб у безвихідь завести. Скажіть
мені, купці, – звернулась вона до них, – чи можемо нині лодіями їхати до Русі?
Купці мовчали, і в цій тиші ще дужче стало чути, як шумить за вікном вітер, як
реве Суд… Княгиня ж пригадала тиху, спокійну ніч на морі Руському, коли вона
їхала сюди і коли стерновий Супрун говорив їй:
“Страшне Руське море восени, княгине…
– Не прийме нас нині Руське море, – встав з лави й сказав Воротислав, що на
своєму віку багато разів ходив до Константинополя. – Розкидає наші події,
потопить, поб’є об каміння… Буремне, страшне Руське море восени, княгине, –
повторив він ті ж самі слова, які вона чула колись від Супруна.
– А коли б ми доїхали до Білих берегів, – все ж запитала княгиня, – тоді що?
І знов відповів той самий купець, а його підтримали й інші купці й сли:
– Рятуй боже, матінко княгине, встигнути за місяць на Білі береги… Там
стоятиме вже крига, лодії наші вмерзнуть, до Києва-города нам не дістатись, бо
херсоніти коней не продадуть. А печеніги, либонь, уже чатують на нас… Рятуй
боже!
Суворе було обличчя в княгині Ольги, вогні свічок відбивались у її очах.
– Так от затим три місяці тримав нас Костянтин на Суді… – сердито сказала
вона. – Ні, не токмо честь і гординю нашу хотів би вразити імператор, смерті
нашої на Білих островах він прагне…
– Матінко княгине, – залунало тоді вже багато голосів, – відколи їздимо з Києва
в греки, так і допреж було: стоїмо на Суді – тяжка гостежба наша, в море йдемо –
не чуємо душі.
– Ну, заждіть, – зі злістю промовила й подивилась на вікно княгиня, – приїдете
ви до Києва, постоїте в мене на Почайні, якоже аз на Суді…
Але що важили ці слова княгині Ольги не в Києві, на Почайні, а тут, у чужому,
ворожому Константинополі, в монастирі Мамонта над Судом?
– Мусимо щось робити, – сказала княгиня, – а я вже багато днів думала й бачу, що
їхати нам треба не морем…
У келії все завмерло…
– Якщо імператор хотів нас вирядити в море нині, в жовтні, – вела далі княгиня,
– то нехай їде туди сам… Ви ж, купці мої й сли, продайте лодії тут, на Суді,
купуйте коні й колісниці, і поїдемо ми на Русь через землю Болгарську.
– Наші лодії вони з руками вирвуть, – загомоніли купці й сли, – коні й колісниці
придбаємо на їхньому торзі, а шлях через Болгарську землю нам відомий. Ходили
ним не раз.
– Так і робіть, – закінчила княгиня Ольга. – Побували ми у Візантії, поїдемо ще
й до Болгарії. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в іншому місці.
Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.
3
У Великому палаці пильно стежили за кожним кроком княгині Ольги, й тому там
одразу дізнались, що київські гості не вимагають ні місячного, ні слябного, ні
вітрил і харчів у дорогу. А натомість продають на Суді свої лодії, на торзі в
Перу купують коней і колісниці. Імператор Костянтин сам викликав єпарха города
Льва, довго розмовляв з ним, цікавився, яку ціну правлять київські гості за свої
лодії, скільки коней і колісниць бажають купити.
– Вони правлять за свої лодії дуже високу ціну, – відповідав єпарх, – але наші
купці виривають їх з рук: у Константинополі знають, що ці лодії з дуба вічні й
дуже зручні. Що ж до коней і колісниць – гості не скупляться, платять за них,
скільки запитують, тільки хочуть, щоб коні були дужі, а колісниці зручні.
– Київська княгиня вельми обережна й хитра, – сказав імператор Костянтин
паракимомену Василю, коли єпарх пішов з палацу. – Зрозуміло, вона вертатиметься
в свою землю не морем.
– Шкода, – зітхнув паракимомен. – До печенігів уже давно виїхали з великими
дарунками наші посли, і, я певен, ті добре б зустріли княгиню.
– Звичайно, шкода, що вона їде не морем, – зітхнув і імператор. – Я також був
певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю,
мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через
землю проклятих болгар, що гризуть сирі шкіри.
– О василевсе! – вигукнув паракимомен. – Доки дочка імператора Льва сидить у
Преславі поруч із кесарем Петром, ми можемо бути спокійні за Болгарію…
– Коли б київська княгиня мала справу в Болгарії тільки з кесарем Петром, я був
би спокійний. Не він, так василіса Марія нам завжди допоможе. Але не тільки
кесар є в Преславі, є там і бояри на чолі з Сурсувулом, на заході Болгарії
стоять непокірні коміти* (*Коміти-управителі областей в Західній Болгарії.).
– Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди
повинні прибути наші василіки з багатими дарунками…
– Саме про це я хотів тобі сказати, – згодився імпе ратор. – Що ж, ми ще раз
відправимо посаг василісі Марії.
– Цей посаг, – важко зітхнув паракимомен Василь, – який ми посилаємо кожного
року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василісі, щоб Болгарія не
браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенігів. А
скарбниця наша не така вже багата.
– Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, – промовив
імператор Костянтин, – аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають… А
зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть
побрататись болгари – з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь – це смерть для
Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і
князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом. – Імператор Костянтин
замислився й додав: – Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у
Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють
зв’язатись і з’єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана… тож не
треба шкодувати ні грошей, ні зброї, ні людей. Ми мусимо сварити їх, розділяти і
владувати.
Це говорив уже не той імператор Костянтин, який так лагідно, спокійно розмовляв
у Великому палаці з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його
обличчі й очах, пальці рук щосили стиснули посох.
– Я розумію, що тебе турбує, Василю, – закінчує він. – Гроші, гроші! Так, у
імперії в нас зараз дуже важко, податки, які ми накладаємо, дуже великі. Ти
говориш, що скрізь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, імперія –
велика, імперія – міцна, і той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це
платити. Хлібом, грішми, кров’ю!..
Тієї ж ночі у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли Імператор Костянтин і
княгиня Ольга, але набагато пізніше, коли вже заснув увесь Великий палац і коли
в своєму ложі спав імператор Костянтин, сталася ще одна зустріч і ще одна
розмова, тільки ніхто її не чув.
Що паракимомен Василь не міг спати в цю пізню годину ночі і опинився в саду над
морем, було не дивно – як постільничий, він мусив вартувати, коли спочивали
імператори.
Дивним було те, що саме в цей час і саме в цьому місці саду опинилась Феофано.
Хто-хто, а вона мала право і повинна була б спати, спочивати поруч з чоловіком –
молодим імператором Романом.
А все ж вона не спала і вийшла в сад, довго стояла в одній із його алей,
помітила в кінці її темну постать людини й одразу прикипіла до кипариса. Довго
ждала й напружено прислухалась, поки постать наближалася до неї, чула кроки,
дихання, а тоді раптом ступила вперед, прошепотіла:
– Я тут, Василю… Жду!
Вони зійшли з алеї в тінь. Там стояла лава, їх ніхто не міг бачити.
– О, якби ти знала, Феофано, – сказав, сівши на лаву, паракимомен, – як мені
важко…
– Чому? – нахилившись до нього, спитала вона. Десь над Галатою бив грім, і луна
його з виляском котилась над морем. У відсвіті блискавиць Феофано побачила
перекошене від муки, сухе безбороде обличчя постільничого.
– Вони з мене зробили напівлюдину, – шепотів він. – Я маю голову, серце, але в
мене мертве тіло…
– Невже ж у тебе нічого не лишилося?
– У мене залишилась помста, – вирвалось у нього. – Коли я досягну свого, може,
тоді заспокоїться моя душа… .
– Коли ти досягнеш свого, – підбадьорила вона його, – тоді ти захочеш жити, в
тебе з’явиться бажання…
– Ти говориш правду?
– Так, Василю! І бажання, і пристрасть…
– Ти принесла, що обіцяла?
– Так. Оці порошки з Єгипту діють дуже повільно, але невблаганно, – кінець,
смерть!
– Дай мені!.. Скільки їх тут? Два? Ти говорила, що буде три…
– Третій я залишила для себе… Але я дам тобі його, коли буде потрібно…
4
Дуже швидко, набагато раніше, ніж туди могла прибути з почтом княгиня Ольга, у
столиці Болгарії Преславі з’явились василіки імператора Костянтина.
Дивним було те, що, з’явившись до Преслави, вони не добивались на прийом до
кесаря – василевса Болгарії Петра, а, попросивши, одразу були прийняті дружиною
Петра василісою Іриною.
Василіса Ірина мала грецьке ім’я Марія, була дочкою імператора Христофора,
онукою Романа Першого Лекапина і, нарешті, дружиною болгарського кесаря Петра.
Появі василіси Ірини в Преславі передувало багато подій, бо відколи на вузькому
півострові над Пропонтидою й Судом з’явився Новий Рим – Константинополь і
Візантія – між ним і болгарами, що жили на Балканах, протягом століть точилися
жорстокі війни. Не Болгарія хотіла скорити Візантію – ні. Слов’янські племена й
болгари, що ослов’янились між ними, жили на Балканах споконвіку, набагато
раніше, ніж Візантія. Вони гадки не мали іти чи тим більше поневолювати
Візантію, але Візантія завжди хотіла поневолити Болгарію й знищити.
Уже імператор Костянтин Четвертий Погонат воював з болгарами, але перемогти їх
не зміг. Воював пізніше з каганом Тервелем Юстиніан, воював імператор Костянтин
П’ятий. Це імператор Никифор Перший залив кров’ю всю Болгарію, спалив її столицю
Плиску.
Але болгари не скорялись Візантії. У відповідь на жорстоку розправу Никифора
каган Крум зібрав велике військо, підняв усю Болгарію, оточив військо Никифора,
знищив його, а з черепа імператора велів зробити келих для вина…
Особливо ж ненавидів ромеїв і люто мстив їм за всі їх злочини і вбивства каган
Болгарії Симеон. Все своє життя він присвятив боротьбі з римськими імператорами,
усе своє життя він і попліч з ним його зять болярин Георгій Сурсувул вели болгар
на Візантію. У цій боротьбі каган Симеон мав своїм спільником і київського князя
Ігоря. То Симеон, то Ігор чіпляли свої щити на воротах Царевого города.
І каган Симеон досягнув свого: він довів, що й невеликий народ може перемогти у
справедливій боротьбі проти хижої імперії.
Сам каган Симеон був високоосвіченою людиною, знав мови, вивчав багато наук,
наповнив палати своїх теремів книгами, творами мистецтва, сам залишив для
наступних поколінь ряд творів, перекладав на болгарську мову кращі твори
тогочасного світу, також і грецькі.
Але він ненавидів тих греків і їх імператорів, які протягом століть поневолювали
Болгарію, які хотіли загарбати у цього невеликого народу його багатства, мріяли
після скорення Болгарії посуватись далі – на північ і схід.
У численних битвах болгари незмінно громили війська ромеїв. І хоч імператори
нахвалялись, що їм допомагає бог, але на цей раз і бог допомогти їм не міг, бо
болгари боролись за своє життя й існування, а у імператорів було наймане
військо.
Із своїм військом каган Симеон бив ромеїв під Адріанополем, підкорив собі
Солунську, Драчську й Адріанопольську феми* (*Феми- області.) Візантії, військо
його стояло під самими стінами Константинополя, вийшло до Босфору.
І тоді каган Симеон оголошує себе кесарем болгар і греків, болгарські єпископи
проголошують болгарську церкву незалежною від константинопольського патріарха й
обирають свого, болгарського, патріарха, а сам Симеон готується до нового
походу, щоб добити імператорів.
І саме тоді, коли кесар Симеон готувався остаточно розгромити імператорів і
навчити їх поважати інші народи, він перед своїм палацом падає мертвий з коня.
Отрута? Може, й так. Хто? Це було таємницею Константинополя.
Георгій Сурсувул, головний болярин, зять і щирий друг Симеона, повів військо
нового кесаря – сина Симеона Петра – до Константинополя. Уже коні мчали в Фракії
й Македонії, уже близька була перемога…
Але раптом військо болгар зупиняється. Імператори шлють молодому кесареві Петру
багату дань, а той її приймає. Далі кесар Петро оголошує, що він одружується з
дочкою імператора Христофора Марією, а ще невдовзі кесар прибуває до
Константинополя, стоїть перед престолом у церкві на Влахерні, яку палив батько
його Симеон, одружується з Марією, їй навіть дають нове ім’я – Ірина, що означає
– мир. Імператори обіцяють надалі мати мир і любов з болгарами, ще обіцяють
імператори кожного літа давати василісі Ірині посаг – дань для Болгарії…
5
Василіса Ірина радо приймала в своєму кітоні василіків із Константинополя.
Це вже була не та струнка, ставна, гнучка, як кипарис, гречанка, що чарувала у
вісімнадцять літ серця багатьох і так полонила молодого кесаря Болгарії Петра,
що той забув заповіт отця, продав свій народ і зрадив вітчизну.
Василіків із Константинополя приймала тепер підстаркувата жінка, з високою шиєю,
довгими руками, негарна, до того ж ще й хвора, бо василіса Ірина страждала у цій
гірській країні від вола* (*Воло – (хвороба) зоб.).
Але вона була й лишилась грекинею – розмовляла тільки грецькою мовою, читала
книги, написані в Константинополі, дбала, щоб у Великому палаці кесарів Болгарії
все нагадувало Константинополь.
Часом це виглядало трохи смішно. У Великому палаці в Преславі, як і в
Константинополі, була своя Магнавра, Орологій, Левзіак, іподром, бані, кітони,
все тут також блищало мармуром, золотом, сріблом. Проте все це було якимсь
дрібним, недорозвиненим, як листя на дереві, що росте на голій скелі.
За тридцять літ, які василіса Марія провела в Преславі, вона домоглась того, що
тут було заведено порядки візантійського двору. Тут, як і у Великому палаці,
кесаря прозивали василевсом, а її василісою, їх оточував синкліт, що день і ніч
славословив василевсів, цей синкліт одержував від кесаря щедрі дарунки, володів
Преславою, а по всій Болгарії кметі* (*Кметі – управителі фем, областей.) й
топархи* (*Топархи – військові начальники.) намагались робити все так, як і в
Преславі. І тепер, коли василіки імператора Костянтина потрапили до кітону
василіси Ірини, вона приймала їх, як і в Константинополі, а може, ще й
сердечніше, тепліше, розпитувала про життя у Великому палаці, цікавилась, як
живуть її брат і сестри.
Звичайно, василіки найперше дали василісі свої дари. То були коштовні паволоки,
вироби з кості й емалі, золота зброя – меч, щит, шолом, вина й пахощі з
полуденних земель, золото й срібло в злитках і в монетах з зображенням
імператора Костянтина.
Василіса Ірина просила передати імператору Костянтину її найщирішу подяку за ці
дари – черговий посаг. Паволоки вона візьме собі й роздасть придворним жінкам,
щоб вони були одягнуті, як і в Константинополі, зброю й вино василіки нехай
подарують кесареві Петру, золото й срібло вона використає на Великий палац
Преслави.
Василіки розповіли й про те, що змусило їх у негоду добиватись до далекої
Преслави.
– У нас в Константинополі увесь час була київська княгиня Ольга, – сказали вони
василісі Ірині.
– Що ж треба було цій північній княгині в Константинополі? – одразу зацікавилась
вона.
– О, північна княгиня дуже хитра, – відповіли василіки. – Вона хотіла б мати
багато всіляких пільг… Більше, ніж її сусіди, а так само й Болгарія…
– Що ж саме хотіла ця княгиня? – стиснула уста василіса Ірина.
– Вона б хотіла, щоб її купці без обмежень торгували в Константинополі,
лютувала, що ми допомогли хозарам поставити город Саркел на Ітилі-ріці,
дивувалась, що імператори породичались із хозарськими каганами, й, помітно, була
б не від того, щоб син її Сфендослав одружився з однією із дівиць царського
роду…
– Ото! – засміялась василіса Ірина. – Північна княгиня добре знає, чого хоче, а
хоче вона немало, Поріднитись з імператором ромеїв, женити Сфендослава на одній
із василіс?! Надіюсь, імператор Костянтин відповів цій еллінці як належить?
– Імператор Костянтин провчив північну княгиню, кілька місяців тримав її з
послами в монастирі Мамонта, потім прийняв і вислухав. Але він нічого не дав і
не пообіцяв. Що може бути спільного між богоспасенною Візантією й нехрещеною
Руссю?
– Ха-ха-ха, – довго сміялась василіса Ірина. – Кілька місяців у монастирі, а
потім одмова! Це схоже на імператора Костянтина, він добрий політик.
– Але, – продовжували василіки, – княгиня Ольга, поскільки розмова з імператором
Костянтином нічого їй не дала, вирішила їхати і вже їде додому через Болгарію…
– Через Болгарію? – щиро здивувалась василіса. – А що їй тут, у нас, треба?
– Саме через те ми й приїхали сюди, – разом відповіли василіки. – Наскільки ми
розуміємо, княгиня Ольга, діставши одкоша в Константинополі, мріє і хоче
нав’язати Болгарії те, що вона хотіла б нав’язати Візантії…
– Ха-ха-ха! – знову довго сміялась василіса Ірина, від чого її воло, груди й все
огрядне тіло часто здригались. – Ну, скажіть, яка любов і дружба може бути у нас
з Руссю?
– Хто знає?! – відповіли василіки. – У минулому каган Симеон і князь київський
Ігор, що братались між собою, зробили Візантії дуже багато зла. Каган Симеон
тоді ж, як нам добре відомо, послав на Русь чимало своїх священиків, дав їм
книги, а багато русів ходили сюди, в Болгарію… Ще б пак, один одного вони
розуміють, у них однакові звичаї…
– Годі! – крикнула василіса Ірина. – Того, що було в Болгарії за кагана Симеона,
більше ніколи не буде. Болгарія тепер така, якою її хоче бачити Константинополь.
– Василіса Ірина закінчила: – Нехай княгиня Ольга приїжджає до Преслави, ми
приймемо її тут, як і в Константинополі.
6
Кесар Болгарії Петро довго розмовляв із старшим болярином, або, як його часто
називала василіса Ірина, паракимоменом Георгієм Сурсувулом.
Старий був болярин Сурсувул, посивіло волосся на його голові, глибокі зморшки на
чолі, великі сиві брови низько нависали над гострими темними очима. Тільки довгі
вуса чомусь мали свій давній темний колір.
Проте болярин Сурсувул все ж зберіг змолоду струнку постать воєводи, очі мав
гострі, допитливі, сповнені неспокою, тривоги.
– У покоях василіси знову гості з Візантії, – сказав сердито він, зайшовши до
світлиці кесаря.
– Знаю, – спокійно відповів кесар Петро. – Що ж, це непогано. Вони привезли
посаг василісі – дань.
– Що нам та дань? – незадоволено махнув рукою Сурсувул. – Кістки з царського
столу… Але привезли вони не тільки дань, а й звістку про те, що до Преслави
незабаром приїде київська княгиня Ольга.
– І це знаю, – сердито вже процідив кесар. – Що ж, нехай приїздить, наші шляхи й
на схід, і на захід сонця відкриті.
– Я думаю, – заперечив Сурсувул, – що княгиня Ольга не тільки проїде через
Болгарію, а й зупиниться в Преславі. Якщо ж вона не думає цього робити, то,
може, кесарю, ми подбаємо, щоб вона тут зупинилась, і поговоримо з нею?
Кесар Петро звів брови й здивовано поглянув на свого старшого болярина.
– А чого б це я став просити, щоб княгиня Ольга зупинилась у Преславі, а тим
більше говорила з нами? – запитав він у нього.
Болярин Сурсувул відповів не одразу, а подумав, щось згадував, щось зважував, і
хмаринки сумнівів, здавалося, пробігали по його обличчю.
– Кесарю Петре! – нарешті сказав він. – Я хочу сьогодні говорити з тобою одверто
й прямо, як говорили ми тоді, коли вмер твій батько каган Симеон, коли йшли ми з
тобою супроти ромеїв, коли радились, чи брати тобі в жони дочку імператора
Христофора.
– Послухай, Георгію, – здивувався кесар Петро. – Ти не тільки мій старший
болярин, а рідний дядько, і ми нібито ніколи ні з чим не крились один від
одного.
– Ти сказав правду, – відповів на це Сурсувул. – Ми, кесарю, ні з чим не крились
один від одного, бо ніколи з тобою одверто й не говорили. Тому слухай, кесарю.
Тридцять літ тому Болгарія уклала мир з Візантією, і всі ці тридцять літ…
– Усі ці тридцять літ, -перебив його кесар Петро, – Болгарія не вела жодної
війни, не пролила жодної краплини крові.
Сурсувул із жалем похитав головою.
– Так, кесарю, – сказав він, – за ці тридцять літ Болгарія справді не вела
жодної війни і не пролила жодної краплини крові, але за цей час втратила так
багато, як ні від жодної війни: вона обливається кров’ю…
– Як ти смієш це говорити! – крикнув кесар Петро. – Адже тоді, тридцять літ
тому, одразу після наглої смерті батька, ти сам говорив мені, що треба укласти з
Візантією мир, і то негайно…
– Так, – згодився Сурсувул. – Тоді, тридцять літ тому, я сказав тобі, що треба
укласти з Візантією мир. Але хіба я міг радити інакше? Коли помер кесар Симеон,
проти тебе пішов і міг захопити престол брат твій Михайло, нам загрожували
серби, хорвати, печеніги, угри, всіх їх сварила з нами й нацьковувала на нас
Візантія. Я бачив тоді, що народу нашому загрожує смерть, і радив тобі та й сам
все робив для того, щоб замиритись з Візантією… на певний час, доки наведемо
лад у своїй державі, доки укладемо мир з сербами й хорватами – нашими ж братами,
доки дістанемо поміч від русів. Але тоді сюди прийшла василіса Ірина – і пропав
наш мир з сербами і хорватами. Це Ірина сварить нас з русами, через Візантію вже
тридцять літ загибає Болгарія…
– Болгарія загибає! – засміявся кесар Петро. – Ти осліп, Георгію. Розплющ очі,
подивися, що робиться в Болгарії! Ми одержуємо справно дань від Візантії, живемо
не в якійсь Плисці, а побудували нашу славну Преславу, все тут нагадує
Константинополь; ми воз-двигли багато храмів, соборів, монастирів, у нас
розквітають науки й мистецтво…
– У нас, кесарю, розквітає вражда і распря, – сказав на це Сурсувул. – І ніколи
ще Болгарія не була такою убогою, роздробленою, безславною, як зараз. Слухай,
кесарю. Усі ці тридцять літ, відколи ми уклали мир, Візантія міцніє, поширює
свої володіння, збирає багатства, готує і вже має військо і флот. А Болгарія всі
ці тридцять літ біднішає, у нас у селах панує голод, населення стогне від
надмірних податків, люди проклинають християнську віру й моляться богу просто
неба. Та й кметі наші, й топархи не тільки не вірять нам, а ворогують один з
одним.
– Це лжа! – крикнув кесар Петро. – Наш посол сидить у Константинополі вище від
посла імператора Оттона, наші купці торгують з усіма землями й Візантією.
Богомоли, оті, що моляться просто неба, – то єретики, що не пізнали істинної
віри. І я, і кметі мої, і топархи маємо міцні дружини. А коли в мене виникала
або, крий боже, виникне потреба, – на поміч мені завжди прийде Візантія…
Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову.
– Що з того, – говорив він, – що наш посол сидить за столом у Константинополі на
першому місці, і хто він, цей наш посол? Це не болгарин навіть, а брат василіси
Ірини. Що з того, що купці наші торгують з Візантією, – у них беруть тільки те,
що потрібно ромеям, а нам продають те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти
кажеш, кесарю, що богомоли – то єретики, які не пізнали істинної віри. Справді ж
усі наші богомоли були християнами. Але вони прозріли, побачили, чого прагнуть
імператор і патріарх, і відмовились, не хочуть константинопольського хреста,
вони – вороги Візантії; сам наш патріарх Даміан проти Візантії, він не хоче жити
в Преславі, а сидить у Доростолі. Ти кажеш ще, кесарю, що тобі на поміч уже
приходила, а коли буде потреба, то й прийде Візантія… Так, Візантія приходила
нам на поміч із своїм військом, але тільки для того, щоб одірвати від нас
сербів, хорватів та інші племена, щоб роздробити Болгарію. Та й зараз ромейське
військо стоїть у городах над Дунаєм… Навіщо ми пустили їх у свій дім?!
– Ти хочеш мене залякати? – крикнув кесар. – Але все це лжа, лжа, лжа!.. Я не
хочу, не можу тобі вірити, Сурсувуле. Я вірю в Христа, я не хочу війн, я люблю
тишу й мир, я хочу на схилі днів своїх взяти постриг і піти в монастир.
– Син імператора Симеона, який змушував тремтіти ромеїв і стояв під стінами
Константинополя, слухай мене! – сказав Сурсувул. – Невже ж ти зовсім забув
заповіт свого батька, невже ти не бачиш, куди іде Болгарія і до чого вона дійде?
– То ти хочеш війни? – підозріливе подивився на нього кесар Петро. – Ну, говори,
говори, – хочеш, щоб я воював з Візантією? Говори ж!
Сурсувул важко зітхнув і з презирством глянув на кесаря Петра.
– Ні! – відповів він. – Куди Болгарії, куди тобі, кесарю, воювати з Візантією?!
О, імператори ромеїв були б раді почати з болгарами війну і добити нас. Але поки
що не сміють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам на поміч можуть прийти
печеніги. Вірю я, і це знають імператора, коли Болгарії буде важко, нам допоможе
і Русь… Тільки тому Болгарія ще живе на світі, тільки через це Візантія
платить нам дань… І доки, кесарю, ми маємо мир з уграми й русами, доти можемо
ще жити. Тільки це я хотів сказати тобі, кесарю!
– Але ти не кінчив, – глузливо процідив кесар. – Що ж мені – брататись з руською
княгинею, укладати мир, домовлятись про єдність проти Візантії?
– Я певен, що руська княгиня і не добиватиметься цього. Між нами і Руссю здавна
існує мир і любов, каган Симеон і київський князь Ігор не укладали ряду, але
вірили один одному і завжди приходили на поміч. Я думаю, кесарю, що треба, аби
княгиня Ольга відчула
це… Може, буде можливість ще якось інакше ствердити наш мир. Руські люди, я
знаю, дуже щирі, слово держать.
7
До столиці Болгарії Преслави поїзд княгині Ольги добирався більше десяти днів.
Поки колісниці котилися утрамбованими шляхами Фракії й Македонії, все йшло
добре. У передках колісниць сиділи стернові з лодій – досвідчені й бувалі
морські вої. Вони берегли коней, підгодовували їх на кожній найменшій зупинці.
Якщо колісниці заривались – не шкодували рук і ніг, витягали. Так робив і
стерновий Супрун, що був візником у княгині Ольги.
Але чим далі їхали вони, тим більше було безпуття: перед ними вставала вище і
вище Планина* (*Планина – Балкани (були: Східні Балкани – Планина, Середні –
Середня Гора, Західні – Родопи).), шлях їм перетинали ріки й гірські потоки, на
крутих перевалах воям і всьому почту доводилось вставати й підштовхувати
колісниці. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що
паморочилась голова.
Та все ж ні княгиня Ольга, ні її супутники не нарікали, що поїхали через гори.
Це була чудова земля, у долинах і на полонинах вони зустрічали людей, які
говорили зрозумілою їм мовою, одягались так само, як і в них над Дніпром. Пісні
їхні були такі ж печальні, як і там. Це була не різноплемінна, багатоязична
Візантія. Коли б не гори та перевали, можна було б подумати, що їдуть вони по
Полянській, Сіверській – по своїй рідній землі.
Преслава з’явилась перед ними рано-вранці, коли вони подолали ще один, чи не
найбільший, перевал. Зупинившись, вийшли з колісниць, довго милувались городом,
що нагадував гніздо орла серед гір. На тлі гір, то тут, то там уже вкритих
снігами, город як на долоні стояв перед ними – на стрімких скелях, з високими
кам’яними стінами навкруг теремів і церков, з вежами, на яких вітер роздував
знамена. Здавалося, до нього було зовсім близько.
Проте колісниці петляли схилами гір ще цілий день.
І тільки тоді, коли сонце вже торкалось вершин далеких гір, а з долини почали
підійматись тумани, опинились вони перед високою кам’яною стіною, яка вранці
здавалась такою близькою, – біля мосту і воріт Преслави.
У Преславі в Золотій палаті болгарських кесарів все блищить і сяє. Палата
справді нагадує Магнавру – Золоту палату візантійських імператорів. У східній
частині, як і там, стоїть позолочений трон, над ним у конху – образ Христа,
перед троном – крісла для родини кесаря, ліворуч – срібні ворота, через які
входить кесар, праворуч – завіси, за якими під час церемоній стоїть хор, в
глибині – завіса й двері, через які входять після дозволу кесаря.
А хіба тільки ця палата нагадує в Преславі Візантію? Все в Преславі робиться, як
у Візантії, кесар хоче бути схожим на візантійського імператора, його оточують
боляри, кметі, топархи, він щедро роздає їм землі, ліси, париків* (*Парики –
раби.).
У Золотій палаті було повно боляр, кметів. Вони, як стовпи, стояли попід
стінами, гордовито, скоса позирали на княгиню Ольгу. У кінці ж палати, на
високому помості, на стільці з золотими оковами, сидів кесар Болгарії Петро – у
пурпуровій хламиді, підперезаний широким червоним поясом, у багряних черевиках,
а поруч із ним – у білій, оздобленій золотом сукні, з червоним корзном на плечах
і в царських черевиках – василіса Ірина.
Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, – гордо, сміливо, в
супроводі кількох жон і слів, низько вклонилась кесареві й василісі, а жони й
сли поклали перед престолом кесаря дари – хутра, білий зуб, срібну зброю для
кесаря, київські емалі – для василіси Ірини. У цей час за завісами палати
заспівав хор із преславського собору Діви Марії, що славив кесаря і василісу.
Потім кесар запитав у княгині Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її
здоровая, куди думає далі прямувати.
Княгиня Ольга відповіла і сама побажала здоров’я йому, василісі й дітям.
Тоді кесар подякував княгині за її побажання й запросив пообідати з його
родиною. Усе було так само, як і в Константинополі, з тією хіба відміною, що
кесар не затримував княгиню в Преславі, а, навпаки, швидше хотів розпрощатись з
нею.
І обід у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сиділо
кількасот людей, а тут чоловік двадцять-тридцять. Під час обіду княгиня Ольга
добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борідкою,
тихим голосом, обережними рухами рук, всім єством нагадував священика чи ченця.
За кожним словом він згадував ім’я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.
Зате жона його – василіса Ірина – була повною протилежністю кесареві. Одягнена в
царське вбрання, обтяжена всілякими регаліями, що висіли в неї на шиї й грудях,
з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською
скотницею, яку виволокли й показують на людях.
Ці всі коштовності важким тягарем лежали на ній, заважали, сковували, і василіса
сиділа, важко дихаючи, аж зелена від хвороби й утоми.
Проте було помітно, що вона пильно стежить за всім, що робиться за столом,
дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою.
Зрідка Ірина й встрявала в розмову, кидала кесареві одно-двоє грецьких слів.
Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, іншого нічого було й сподіватись:
тут сиділи кесар і василіса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгині
Ользі, доводився рідним дядьком кесареві, три дочки кесаря і два його сини, ще
кілька родичок василіси, далеких родичів кесаря, кілька мовчазних боляр і
кметів, а від Ольги були дві княгині-родички її, три купці, три сли та ще
священик Григорій.
Либонь, сама княгиня Ольга, купці її й сли були найговіркішими людьми за столом,
вони пробували заводити розмови й про торг, і про стару дружбу болгар і русів і
навіть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликій
світлиці, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищі, ущелині, де
голос гримить гучно, але довіку не вирветься вгору, не проб’є твердих кам’яних
скель.
Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він,
виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре
пам’ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і
слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась
розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувала про щось
інше.
Так і скінчився обід – у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі,
мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну
молитву.
Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії безглуздою, якби не мала
окремої розмови з кесарем. І тому, встаючи із-за столу, сказала цесареві, що
приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити.
– Так ми ж нібито про все вже й поговорили, – винувато відповів кесар, шукаючи
очима василісу.
Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився
обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще
потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в
світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з
своїми родичками, купцями й послами.
– Ні, кесарю, – зухвало промовила княгиня Ольга. – Я приїхала здалеку до
Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.
– То говори! – неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.
– Ви йдіть! – звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти
кесаря…
Тепер вони були вдвох – кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він
хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.
– Я, кесарю, хотіла сказати, – почала княгиня Ольга, – що їхала сюди не марно, а
з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди
сюди приходили руські люди…
Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в
світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.
– Я хотіла сказати, – вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, – що в
дні давно минувші наші люди були міцно зв’язані між собою, наші князі й ваші
кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були
страшні, а, навпаки, всі боялись Русі й Болгарії…
– Болгарії й зараз бояться, – гордовито промовив кесар Петро, – на Болгарію
ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов…
– Русь також ні на кого не нападає, – посміхнулась княгиня Ольга, – і на Русь
нині ніхто іти не сміє, – ми бережемо мир і любов… Але, кесарю Петре, нині
світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині… Зараз я
об’їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія
не мають доброго миру з Візантією…
– Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань…
– Я хотіла би, – промовила й зітхнула княгиня Ольга, – щоб Болгарія жила в мирі
з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як
Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на
Болгарію або на Русь?
– Я не хочу війни, я тридцять літ… – твердив кесар.
– А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? – ще раз запитала княгиня Ольга.
Кесар мовчав, і тоді княгиня Ольга сказала:
– Пам’ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і
укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію – Русь захистить її, аще нападе на Русь
-матиму я болгар за спільників і друзів…
– Болгарія ні з ким не має ряду… Я не хочу війни… Я тридцять літ не мав
брані… Ні, княгине, ні…
– А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?
– Ні! – схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. – Я не воєвода,
я хворий, я молюсь… і нікуди не поїду.
– Тоді прощай, кесарю Петре, – закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. – Я
піду. Болять мої кості й серце.
Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її
почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов
з кутка світлиці й став навпроти кесаря.
– Болгарія повік шкодуватиме, – сказав він, – що кесар її Петро так говорив з
київською княгинею.
– Що ти сказав?
– Я сказав і бачу, що, коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не
може. Горе Болгарії, кесарю Петре!
Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до
своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити
й василевсам.
І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня
опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на
полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений
з людського черепа.
Кесар Петро знав колись, що це за келих, – покійний батько його, кесар Симеон,
не раз розповідав синові, що цей келих каган Болгарії Крум зробив з черепа
імператора Никифора, який хотів знищити Болгарію, залив її кров’ю, але загинув,
як пес, біля Анхілоя… У важкі години свого життя, – а життя в нього було
завжди важке, бо він або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, – кесар
Симеон пив тільки з цього келиха.
“І ти, сину, коли тобі буде важко, пий з цього келихам, – говорив синові каган
Симеон.
Але кесар Петро давно забув про келих, і стоїть той, припавши порохом, на полиці
в опочивальні, не грає, як колись, сріблом, а тьмяно блищить у кутку.
Забув кесар Петро і про книги, написані рукою його батька, що лежать недалеко
від черепа на тій самій полиці. У тих книгах написано, як одвіку Візантія хотіла
скорити болгар і як кагани боролись з імператорами.
Цих книг кесар Петро не перегортає давно, він забув слова свого батька.
Зараз він уважно прислухається до слів своєї жони Ірини. Відколи вона тут, – а
минуло вже багато років, – усе робиться в Преславі так, як скаже василіса.
І зараз, скидаючи свою пурпурову мантію й такі ж черевики, кесар пильно стежить
очима за її обличчям, жде, що вона скаже про прийом руської княгині.
Але василіса ще нічого не каже, натомість сама звертається до Петра:
– І що говорила тобі ця княгиня?
– О, – тихо відповідає кесар, зрозумівши, що Ірина справді не знає, про що він
говорив з княгинею, – вона говорила про дружбу, яка з давніх-давен існує між
болгарами й русами, нагадала про спільні походи мого батька й київського князя
Ігоря на Константинополь…
– І ти слухав ці нечестиві слова?
– Я, Ірино, змушений був слухати, – виправдувався кесар Петро, – але я сказав,
що часи Симеона і Ігоря вже давно минули і що зараз Болгарія більше зв’язана з
Візантією, аніж з Руссю…
– Ти сказав їй не так, як слід, – обурюється василіса Ірина. – Ти мусив їй
сказати, що між Болгарією і Руссю немає і ніколи не буде нічого спільного.
– Я сподіваюсь, – винувато каже кесар Петро, – що вона сама це розуміє.
– О, ти помиляєшся, – закінчує василіса і гасить світильник. – Ці руські і їхня
княгиня, – чути вже в темряві її голос, – дуже горді і небезпечні люди. Болгарії
допоможе, її завжди врятує тільки Константинополь…
Княгиня Ольга лежить у світлиці, яку відведено їй у палаці, і не може заснути.
Тільки-но в неї був і вийшов священик Григорій… Вона покликала його й
надіялась, що він розкаже про Болгарію багато такого, чого сама не може
зрозуміти. Адже священик Григорій прийшов до Києва з Болгарії, у нього тут
повинні бути друзі.
Священик довго сидів у княгині й розповідав, що він не пізнає Болгарії й не може
її зрозуміти. “Все тут, – говорив він, – не так, як було раніше. Була колись
Болгарія християнською, а стала візантійською, навіть патріарх Даміан утік з
Преслави, а священики й поготів. Їдьмо й ми, княгине, швидше до Києва!”
За розчиненими вікнами шумить і шумить Велика Камчія, десь далеко-далеко в горах
чути смутну пісню, дуже схожу на ті, які співають над Дніпром. На мурах фортеці
час від часу перекликаються нічні сторожі, ось вони вдарили раз і вдруге в
мідяні била.
Але не тільки ці звуки не дають спати княгині Ользі – глуха образа давить їй
груди, стискає серце.
“За чим, – думала вона, – їхала сюди, чого шукала?”
Смутна пісня, що лине й лине в горах, здається, дає відповідь на це питання:
однакові пісні співають люди над Дунаєм і Дніпром, без товмачів розуміють одне
одного, з давніх-давен жили вони, як брати, і у важкі години свого життя одні
одним допомагали.
Княгиня Ольга пригадує чоловіка свого Ігоря, який не раз, прощаючись з нею,
говорив: “Іду допоможу брату Симеону” – і йшов, не знаючи, чи повернеться назад.
Може, проходив він через Преславу, може, лежав колись у цій світлиці, лежав,
слухав далеку пісню в горах.
Але затихає смутна пісня вдалині, вітер давно завіяв сліди кесаря Симеона і
князя Ігоря, а ті, що прийшли після них, до своїх батьків уже не подібні.
Княгиня Ольга пригадує обличчя кесаря Петра, з яким розмовляла цього вечора, і
думає: на кого він схожий, кого нагадує?
І тоді виринає перед нею ще одне обличчя – обличчя імператора Костянтина: та ж
посмішка, ті ж рухи і ті ж самі злі вогники в очах.
“0сь на кого став схожий кесар Болгарії, – думає княгиня Ольга. – Ні, марно я
заїжджала сюди, до Болгарії. Преслава – це той самий Константинополь, тільки
менший, зовсім маленький… ”
8
Чим далі на північ, тим ставало холодніше. Ішов сніг, дужчали морози, замело
шляхи. Посуватись далі колісницями нічого вже було й думати. Княгиня Ольга
веліла обміняти їх у якомусь болгарському городі, де починалась рівнина, на
сани. Але незабаром виявилось, що й на санях вони не проб’ються через засніжену
рівнину… Тоді вони залишили й сани.
На коні сіли княгиня Ольга, вся рідня її, сли, купці. Перехрестившись на схід,
поліз на коня священик Григорій, спритно стрибали в сідла служниці княгині, –
полянським дівчатам це була не новина. Останніми сіли, озброївшись луками й
списами, лодійні вої – разом з дружиною вони повинні були охороняти поїзд.
На добре поприще розтягнувся поїзд: попереду їхали дружинники, за ними – княгиня
з своїми супутниками, лодійні вої пильнували сліду.
Перед ними тягся довгий шлях, степове бездоріжжя, дні й ночі серед снігів, у
лісових хащах і просто на мерзлій землі, під небом.
Але чутка про те, що київська княгиня Ольга їде з Болгарії на Русь через
Угорську землю, швидко летіла перед нею, і в лісах над Тисою валку княгині
зустрів загін закованих у броню вершників на чолі з братом князя Такшоня –
князем Мітлашем. Цей загін супроводив княгиню в усій дальшій дорозі, а в особі
князя Мітлаша вона мала розумного супутника.
Від нього княгиня Ольга дізналась, як живуть угри на рівнині над Тисою. Князь
Мітлаш говорив, як важко їм було знайти куточок землі серед слов’янських племен
і як довго доводилось утверждати дружбу з цими племенами. Далі князь Мітлаш
розповів, як разом уже з руськими племенами доводилось уграм одбивати раз за
разом наскоки сусідів, розповів про страхітливу битву з германським імператором
Оттоном над рікою Леха, що сталась за два роки до цього…
Та княгиня Ольга і сама пересвідчилась, що угри, які тільки сто літ тому вийшли
з далеких земель на сході, рушили на захід і стояли деякий час, шукаючи вільних
земель, недалеко від Києва, знайшли ці землі, осіли на широкій долині над Тисою,
побратались з слов’янами, багато чого вже від них навчились, посходили з коней,
залишили свої намети.
Скільки не їхала княгиня з почтом понад Дунаєм, а потім понад Тисою, вона бачила
великі села, оброблені ниви, табуни худоби.
У палаці князя Такшоня Ольга не зустріла ні розкоші, ні візантійського блиску.
Це була справжня фортеця серед степів і гір, а мешканці її – мужні люди, вої.
І чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вільно говорити й не
зустріла підтримки ні в Константинополі, ні в Преславі, зрозуміла цих суворих
воїв.
Ці люди хотіли жити, працювати на землі, тримати в руках не меч, а рало, але на
них накочувались ворожі хвилі з півночі й з півдня; цих людей так само, як і ті
племена, що жили тут до цього, хотіли знищити з півночі германці, з півдня –
ромеї, і тому князь Такшонь дуже люб’язно зустрів княгиню Ольгу, що прийшла до
нього з дружбою і миром, – маючи запеклих ворогів на півночі й півдні, угри
хотіли мати друзів на сході.
І щось більше, ніж сусідська дружба, народилось за ці дні й у довгі осінні
вечори, які княгиня Ольга провела в палаці князя Такшоня. Вона просила князя й
дружину побувати в Києві-городі, запропонувала дочці князя Ільдіко поїхати з нею
до Києва, подивитись на руських людей, познайомитись з її синами…
Вона більше нічого не сказала, але і князь, і його дружина зрозуміли, що княгиня
Ольга немарно запрошує Ільдіко до Києва, немарно називає її Предславою, а хоче
назвати її дочкою, зміцнити мир любов’ю. Що ж, угорський князь не забороняє
Ільдіко-Предславі побути гостею в Києві, познайомитись із княжичем Святославом,
обидві ж княгині домовились і про більше – посаг.
Так закінчувалась далека подорож княгині Ольги до Візантії. Перед нею був ще
важкий шлях через широку рівнину, де протікала швидка Тиса, через високі
Карпати, ліси, нетрі, червенські городи.
Але княгиню вже не лякав цей шлях – тут, над Тисою і в Карпатах, жили рідні
руські люди. Князь Такшонь і княгиня посилали з Предславою різні добра, велику
дружину, багато коней. З таким почтом княгині не страшні були ні зима, ні звірі,
ні зла людина.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
1
Дні ставали коротшими й коротшими, морози все дужче сковували Дніпро, від стін
города до самого обрію біліли сніги, сніги…
Нарешті настав і Корочун – найкоротший зимовий день, коли, як тоді вірили, бог
сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав.
Закутані в шкури, убогі, перемерзлі люди від щирого серця хотіли допомогти
доброму богу врятувати сонце, бо втрата світила була б загибеллю й для них, – і
в найдовшу зимову ніч у звірячих шкурах, зі зброєю в руках виходили на сніги,
загрожували злим богам, палили вогні, щоб боги темряви тікали.
Так було й на Горі. Тільки настала ніч, перед постаттю Перуна біля величезного
вогнища завирував натовп чоловіків, жінок, дітей. Проте добрати, хто з них
чоловік, а хто жінка, – було важко, бо цієї ночі боги темряви не повинні були
знати, хто на них наступає. Усіх злих, хижих, богів годилось налякати, й тому
багато чоловіків понатягали на себе жіночі платна, жінки ж одягали чоловіче
вбрання, на обличчях у багатьох були скурати й ларви* (*Скурати, ларви –
машкари.), люди тримали в руках щити, списи, мечі, дехто ніс з собою сопелі,
бубни, гудки…
Тоді зчинився великий шум – усі били мечами об щити, гриміли списами, хто вмів,
свистів у сопелі й гудки, інші просто обертались круг вогнища, кричали:
Корочуне, Корочуне, виходжай на рать,
Корочуне, Корочуне, днесь тобі загибать,
Крутить коло вогняне Коляда, Коляда,
Утікай, Корочуне, із двора, із гнізда,
Корочуне, Корочуне, не ховайсь, виходжай.
Помирай, Корочуне, загибай!!!
Далі в коло входив хтось із жерців, який заради цієї ночі одягав на обличчя
страхітливу скурату – цілу голову бика з рогами, великими очима, а в руках мав
бубон з мідними брязкалами. Ставши серед кола, жрець через дірки в шкурі
вдивлявся в скурати й ларви навкруг себе, потім починав обертатись все дужче й
дужче, високо піднявши в руках бубон, що гримів і брязкотів.
Слідом за ним швидше обертались і люди в колі, дужче бряжчали щити, пищали
сопілки й гудки, – це був страхітливий танець перед Перуном.
І раптом жрець зупинився. Зупинилось і коло. Жрець якийсь час передихував,
дивився в темряву, що стелилась за Перуном.
– Бачу Корочуна, бачу! – раптом волав він. І тоді він брав головешку з багаття,
підіймав її над головою, рушав у темряву, де ще звечора приготовлена була й
оздоблена велика сосна, а під нею стояло обв’язане соломою й змащене смолою
коло.
– Женіть Корочуна! – кричав він.
– Славте Коляду! – голосили люди.
Жрець підносив головешку до сосни, і вогонь відразу запалював гілля, повз угору,
до вершини.
– Женіть Корочуна! – кричав жрець.
А вже кілька чоловік запалювали обв’язане соломою та змащене смолою коло,
пускали його по снігу з гори, на якій стояв Перун, і воно котилось, освітлюючи
сніг навкруг, розсипаючи іскри, мчало в провалля й там зникало…
– Корочун тікає! Немає Корочуна! Слава Коляді! – кричали люди, дивлячись на
освітлені сніги і вірячи в те, що боролись з богами темряви й перемогли їх.
За це їм належала нагороди, всі на Горі повинні були знати, що Корочун
переможений, і люди в скуратах і ларвах, з мечами, щитами й списами урочисто
співали, йшли до будинків бояр і воєвод, стукали в тереми, щоб викликати
господаря, співали їм колядки – пісні, у яких розповідалось про початок світу,
про боротьбу добрих і злих сил, про перемогу над темними силами, що була одвіку
й сталась цієї ночі:
Коли не було з нащада світу,
Тоді не було неба ні землі,
Неба ні землі, лиш синє море,
А серед моря та два дубочки…
Двері будинків розчинялись, з свічками і світильниками на ганки виходили з
цілими своїми родинами бояри і воєводи, вони весело сміялись, дивлячись на
скурати й ларви, самі співали разом з людьми, підносили їм дарунки – вино, ол,
мед, горіхи…
2
Святослав не пішов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду, – як
господар і князь, він мусив сидіти в теремі, ждати колядників, щоб вийти на
ганок, коли вони почнуть співати, подивитись на скурати й ларви, дати щедрі
дари…
Був чудовий вечір. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували в стравниці
все для святкової вечері, накрили стіл і поставили страви, на сіні в куті
світлиці – кашу з пшениці й ситу з меду – для померлих, що нібито злітались
святкового цього вечора додому і вечеряли разом із живими.
У теремі було тихо. За вікнами рипів мороз. Скляні маленькі шибки з олов’яними
оковками затягла срібна паморозь; у сінях, світлицях, стравниці горіли свічки й
світильники, тягнуло теплом, пахло свіжим сіном, смачними стравами.
Під вікнами терема час від часу чувся тупіт ніг – то молодь поспішала до Перуна.
Потім долинули звуки бубнів, сопілок, гудків, залунав спів. Святослав, а за ним
Свенелд і Уліб, Малуша, дворяни, гридні вийшли на ганок, щоб подивитись на танці
біля Перуна.
Надворі лютував мороз… Вгорі холодним сяйвом іскрилися зорі, скрізь намело
снігу, але нікому не було холодно, усі захоплено дивились на натовп, що
обертався навкруг багаття, слухали крики й співи.
Бачили вони й те, як запалала сосна за Перуном, як вогняне колесо помчало в
темряві, щоб збити з ніг Корочуна, і після цього люди в скуратах і ларвах рушили
скрізь по Горі…
Колядники із смолоскипами в руках наближались і до княжого терема, співали:
Добрий тобі вечір, наш славний княже,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я…
– Несіть дари! – велів княжич Святослав.
Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема, весело співали і раптом
зупинились, замовкли…
Від воріт з Подолу їхав великий гурт вершників, слідом за ними коні тягли кілька
великих саней, поїзд замикав ще один загін вершників. Біля ганку поїзд
зупинився, вершники стали стрибати з коней, з саней почали виходити подорожани.
У жовтуватому світлі від смолоскипів видно стало вершників, які посходили з
коней, тих, що вилізли з саней.
– Княгиня Ольга! – кинулись з ганку на вулицю Свенелд, Уліб, дворяни.
Так, це була вона – княгиня Ольга, що саме в святковий вечір повернулась до
Києва з далекої дороги.
Святослав пішов уперед, обняв матір. У неї було холодне, приморожене обличчя.
– З святим вечором! – звернулась до всіх княгиня.
– Здорова будь, княгине! – в пояс вклонились їй усі.
А вже колядники наближались із смолоскипами в руках до ганку, танцювали,
показували свої страхітливі скурати і ларви, сп’янілі від боярського частування,
вигукували й співали, а їм з ганку сипали дари: печиво, горіхи, коржі…
З
Так настало те, чого Малуша ждала, а в глибині душі сподівалась, що минеться; що
хотіла б, але не могла одвернути; чого боялась, а знала, що воно однаково
прийде, впаде на її голову, покарає.
Увійшовши до терема, княгиня Ольга веліла погодувати їх. Малуша й сама знала, що
вони приїхали з далекої, важкої дороги перемерзлі й голодні. Та й приїхала
княгиня Ольга не сама – разом з нею до терема зайшли якісь чужинці, між ними
Малуша помітила навіть дівчину. На щастя, думати про вечерю не доводилось – для
святого вечора у неї все було приготовлене.
І от княжа родина – княгиня, Святослав, Уліб, – неті Ігоря, а за ними Свенелд,
кілька воєвод і бояр увійшли до стравниці. Стоячи на порозі, Малуша зустріла
всіх їх поклоном, позад неї стояли й так само низько кланялись князям Пракседа й
дворяни, що порались того дня на кухні. У цей вечір їм дозволялось постояти на
порозі княжої стравниці.
Князі заходили, відповідали на вітання. Малуша стояла й дивилась на княгиню.
Тепер було помітно, яка вона бліда, стомлена, квола. По праву руку від неї ішов
княжич Святослав – він був нібито такий, як і завжди, але й не такий – в очах
княжича Малуша помітила тривогу; по ліву руку від княгині ішов княжич Уліб, він
увесь аж сяяв, лукаво посміхався, а за ними вже крокували неті Ігореві, бояри,
священик Григорій.
Але, зайшовши до стравниці, де все було приготовлено для вечері, вони не сіли за
стіл, а стояли й мовчали, нібито когось ждали.
Раптом у сінях залунали кроки, почулись голоси, і на порозі світлиці з’явилося
ще кілька бояр, які їздили з княгинею за море, їхні жони, одягнуті як на свято,
а з ними кілька чужинців і молода, одягнена в темне вбрання, із золотою
короною-обручем у волоссі, чорнява, дуже бліда, надзвичайно вродлива дівчина.
Княгиня Ольга ласкаво посміхнулась дівчині, взяла її за руку, підвела до княжича
Святослава, Уліба, Све-нелда, називаючи їхні імена, а один із чужинців, що,
либонь, розумів слова княгині, говорив щось дівчині – тільки Малуша не розуміла
його мови.
Та їй і ніколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всіх до столу, рукою
дала Малуші знак, і та побігла на кухню, щоб подавали страви. Своїх і гостей
виявилось більше, ніж ждали, і дворяни поспішали з усіх сил, наповнюючи миски,
накладаючи м’ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд…
Малуші було дуже важко. Стравниця, кухня, вогні, корчаги, келихи миготіли перед
очима, у неї німіли руки, терпли ноги, вона поспішала, щоб усього було вдосталь,
щоб усе було гаряче, до смаку.
Але між ділом вона бачила, як у куті, там, де приготовлені були страви й сита
для померлих, сидить княгиня Ольга, по праву руку від неї Святослав, по ліву –
дівчина із золотою гривною-обручем у волоссі, з темними очима. Бачила Малуша й
те, як ця дівчина поглядає на Святослава, як всі вони жваво розмовляють, а один
чужинець все стоїть біля них і то говорить з княгинею, то щось іншими словами
переказує дівчині.
Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати їй було дуже важко, бо під
самим вікном співали й співали колядники, у світлиці лунало багато голосів,
бряжчали келихи, дзвеніли братини. Вона ж хотіла чути розмову тільки княгині,
Святослава й дівчини…
“Ця дівчина – князівна, її ім’я – Ільдіко-Предслава, їй дуже подобається Київ,
цей город нагадує їй батьківщину”, – от що почула Малуша.
– Ключнице! Чому мало вина? Грецького… Хер-сонеського… Меду… Олу! –
перебивали Малуші слухати голоси за столом.
І вона бігла до кухні, несла корчаги з грецьким, подавала херсонеське, наливала
в келихи мед, ол…
Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула:
“Князівні Предславі багато розповідали про Руську землю… Їй подобається ця
земля… Так, князівна Пред-слава вже бачила частину цієї землі… >
А Малушу тим часом кличе Уліб:
– Дай мені, ключнице, вина…
– Якого?
– Найкращого… Яке ти любиш?
Малуша дивиться на нього – він сп’янів чи глузує з неї – і наливає йому
грецького.
А троє розмовляють далі:
“Княгиня Ольга багато розповідала князівні Пред-славі про княжича Святослава.
Князівна знає, що княжич уже вбив не одного ведмедя… і тепер бачить, що княжич
Святослав може вбити ведмедя… Він такий, як вона і уявляла… ”
У цю мить рука Малуші, що наливала келихи, здригається, і кілька крапель
грецького вина, як кров, проливається на білу скатертину.
– Боги! – виривається в Малуші, і їй здається, що під нею колишеться підлога,
пливуть вогні, щось кричать, насуваються на неї ті, що сидять у світлиці. Але це
одна тільки мить!
– На щастя! – каже й посміхається Предслава. – У нас радіють, коли вино
розливається. На щастя!
Малуша дивиться на князівну, Святослава, зустрічає його спокійний погляд.
“Ну, чого ж злякалась ти, Малушо?” – ніби запитує він.
4
І ще одно – останнє, а може, перше в ряду нових – страждання судилося пережити
цієї ночі ключниці Ма-луші.
Коли скінчилась вечеря і всі – збуджені, сп’янілі, гомінкі – виходили з
стравниці, княгиня Ольга покликала Малушу й сказала їй:
– Князівна Предслава дуже перемерзла й стомилася з дороги. Ти вже піди до неї й
допоможи.
У теремі все незабаром стихло й заснуло. Княгиня Ольга відвела князівні світлицю
поряд із своєю опочивальнею. Коли Малуша, тримаючи в руках цебро з теплою водою
й дерев’яні ночви, підіймалась до покоїв, то загледіла, як із опочивальні
княгині швидко вийшла Пракседа. Побачивши Малушу, вона на якусь мить затрималась
біля дверей, а потім обминула ключницю й швидко побігла сходами.
Князівна була в світлиці сама, вона сиділа в кріслі й дивилась у вікно, за яким
видно було всіяне великими зорями небо. Коли рипнули двері, князівна обернулась,
поглянула на дівчину смутними очима, але перемогла себе й тепло їй посміхнулась.
Вони не розуміли одна одної, але князівна збагнула, чого прийшла до неї ця
дівчина, робила все, що треба, часом висловлювала свої бажання дивними, але
приємними словами.
Малуша приготувала ложе для Предслави, роззула її, налила в ночви води й рухами
показала, що хоче помити їй ноги. Князівна слухняно поставила ноги в ночви – у
неї були дуже маленькі, майже дитячі, ніжки, випещені, несходжені…
І вся Предслава була ніжна, тендітна, дуже тонка, з невисокими грудьми, вузькими
стегнами, білою шкірою тіла, кількома родимками на ногах.
“Це боги позначили її, – думала Малуша, – вона щаслива. А в мене ж немає жодної
родимки… ”
Вона допомагала, старанно мила ноги, перебирала кожен палець, кожну кісточку
цього тіла, а думала про те, чого ж приїхала сюди, до Києва, ця угорська
князівна, чого вона тут шукає, що замислила княгиня Ольга.
Думала Малуша й про те, що, може, в цю саму годину княжич Святослав пройшов тихо
сіньми терема, зупинився перед дверима її хлівини, взяв клямку і не зміг
відчинити дверей, бо Малуша замкнула їх, коли поспішала вранці на кухню.
“Та ні, – думала вона, – у теремі гості, не спить княгиня, Уліб, не сплять усі
дворяни. Цієї ночі княжич не прийде до мене”.
У ночвах була тепла вода, у князівни було тепле тіло. А в Малуші було холодно на
серці, вона почувала себе такою нещасною, що кілька сльозин раптом зірвались з
її очей і впали в ночви.
Коли б то Предслава знала, що ця дівчина, яка на колінах стоїть перед нею, –
ключниця Малуша, миє їй ноги водою з Дніпра та ще сльозами свого серця. Хто ще в
світі мив свої ноги в такій купелі?
Але вона цього не знала, була задоволена, що її так гостинно зустрічали в цьому
городі, їй дуже подобався простий, але дуже приємний звичай русів – мити ноги
своїм гостям, ій подобалась і дівчина, що на колінах стояла перед нею.
І, щоб висловити свої почуття, Предслава нахилилась вперед, простягла руку й
поклала її на голову Малуші, на її м’яке волосся.
Малуша навіть не зрозуміла, чому князівна поклала їй на голову руку? Може,
холодна вода? Може, вона щось хоче від неї?
Та ні, коли Малуша підвела голову й зустрілась з очима Предслави, то зрозуміла,
що князівна це зробила від радості, щастя…
А де ж поділося щастя Малуші?
5
Святослав розумів, що мати його немарно з’явилась на Горі з угорськими послами і
Предславою, яка за вечерею сиділа поруч із ним у стравниці й часто кидала на
нього допитливі погляди. Бачив він і те, як хвилюється Малуша, відчував, що
насувається гроза і що йому не минути розмови з княгинею. Не знав він тільки
того, що це станеться так швидко.
Княгиня Ольга покликала його до своєї світлиці тоді, коли Малуша мила ноги
угорській князівні. Сама зустріла його, зачинила за ним двері, потім пішла у
куток, стала там і пильно з голови до ніг оглянула сина.
– Як же ти тут жив, що робив, сину? – запитала княгиня.
Святослава втішило те, що мати дуже спокійно й лагідно почала з ним розмову, і
так само спокійно відповів:
– Я виконував твій загад: творив суд і правду. У цьому мені поміч давав Свенелд,
воєводи, бояри. Вони, мамо, вельми мудрі, знають закон і покон, – пощо я б став
сперечатись із ними? До того ж було добре літо, я з дружиною своєю їздив за
Дніпро, був далеко в полі, їздив на лови в ліси, побував у Родні…
І весь його вигляд – обвітрене, засмагле обличчя, вицвілий від сонця чуб,
м’язисті руки, міцні ноги – свідчив, що за літо княжич сходив і проїздив чимало.
Княгиня захоплено дивилась на нього і думала, як зрадів би батько Ігор,
побачивши Святослава.
– Я чула, – промовила княгиня, – як ти тут без мене творив суд і правду, знаю,
що їздив далеко у поле. У мене серце облилось кровлю, коли почула, що був ти
також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти знаєш,
чи гострий печенізький меч. І про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вічна
йому пам’ять…
Проте не тільки цим цікавилась княгиня Ольга.
– А що ти робив ще влітку, сину? – запитала вона. Святослав подивився на матір.
Він зрозумів, що це питання княгині – випущена з лука стріла, і спробував
перетяти їй шлях…
– Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!
Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й
краще.
– В далеку сторону я їздила, – відповіла вона, – я бачила так багато, що,
либонь, і не розкажеш, їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але
від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною
вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками…
– Так треба їх бити, – сказав Святослав.
– А хто поведе рать на брань? – запитала княгиня.
– Я поведу Русь проти Візантії! – запальне вигукнув він.
Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.
– Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але
днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв,
щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити
в добрі й любові… Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба
тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою і любові… Он каган
хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора…
– Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, – не стримався Святослав,
– але київським князям ці царівни не до пари.
Княгиня Ольга засмучено похитала головою.
– Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є
п’ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила
про це імператору Костянтину…
Широко розплющеними очима він дивився на неї.
– Але імператори ромеїв, – швидко додала вона, – носять гординю в своєму серці,
вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що
християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.
Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.
– Дяка богам, – крикнув він, – що я досі не був християнином, а тепер я і
поготів ним не буду!. .
– Але я, – повела далі мати, – знайшла дівицю незгірше, як дочки у імператора
Костянтина, і привезла її сюди, до Києва… Ти бачив її – угорську князівну?
– І що? – не зрозумів її Святослав.
– З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо
наші сили…
– То це, – задихаючись, прохрипів він, – ти привезла мені жону?
– Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.
– Ні, – схопившись за голову, сказав він, – цього ніколи не буде, не може цього
бути, мамо…
Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.
– Ти забув, Святославе, що я – твоя мати, – сказала вона, – і як мати мушу і
нині дбаю про твою долю…
– Я знаю, – відповів він, – що ти моя мати, ти – княгиня і хочеш знайти мені
добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю
іншу, не царівну й не князівну.
– Знаю про це, – промовила княгиня Ольга.
– Що ти знаєш?
– Усе знаю, – тихо відповіла княгиня. – Про тебе, Малушу і про те, що вона
непразна…
– Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?
– Хіба не однаково, хто сказав, – сама маю очі, бачу…
Княжьч Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона
мовчала, певно, ждала, що скаже син.
– Навіщо ти зробив це, Святославе? – нарешті запитала вона.
І раптом – не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого
серця – Святослав сказав:
– А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її…
Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так,
як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:
– Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні,
Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу – нині ти княжич,
землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу
земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?
– Не говори про це, мамо!
– Ні, – сказала вона, – говорити про це повинна, мушу… У великий і страшний
час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, які
йшли і йшли на нас, намагались знищити, розгромити… Скільки вже крові
пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб
жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до
Візантії, була в болгар і угрів – бачу й знаю, що велика загроза насуває на
Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на
Болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям,
а Візантія рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш,
сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести…
– Так, говорив…
– Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем…
Святослав мовчав.
– Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке
Гора?
– Що Горі до мене й Малуші?! – крикнув Святослав.
Княгиня Ольга похитала головою.
– Сину мій, сину, – зітхнула вона. – Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш.
Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора,
бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з
Горою. Вони льстиві, – з серцем, на весь голос говорила княгиня, – вони хитрі,
вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх…
Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй, помітно, важко було говорити, а потім
повела далі:
– Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко,
сину, бо множество ворогів ішло на нас, – і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх
одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину.
Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні,
вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з
деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу
дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров
треба було заплатити кров’ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі
підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила
погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти
знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування,
пожалування, – я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі…
– Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! – вирвалося у
Святослава.
Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований,
з рум’янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що
помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів,
став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона
не була.
– Так, – відповіла княгиня. – Глава земель – це не тільки князь, а й бояри наші,
воєводи, дружина.
– А племена, язики, всі люди?
– Вони загинуть без князя і бояр…
– Отже, служимо і людям, і Горі?
– Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це
вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя…
– А я не питатиму їх…
– Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм.
Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це
була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу – угорську князівну, але
не допустять Малуші…
Вона помовчала й закінчила:
– І я зроблю так, як бажають вони.
– Ти так не зробиш, мамо!. . – крикнув він.
– Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, – відповіла княгиня.
Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:
– Слухай, Святославе! Слухай і запам’ятай. Не всім судилось бути князем – князь
один, людей багато. Якщо ти став князем, – мусиш бути як князь. Нелегко носити
корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня?
Говори!
– Мамо! – відповів він. – Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу
тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.
– Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю
все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо
пізніше. Іди, Святославе!
Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона
робить чи зло, правду чи неправду.
– Іди, сину, – ще раз сказала княгиня. – Я стомилась з дороги.
І він вийшов з світлиці…
Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в
сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей
брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни…
Княжич Святослав пішов назад і зупинився проти Уліба.
– Ти, – задихаючись, промовив Святослав, – чого тут стоїш?. .
– А чому б мені тут і не стояти? – зухвало відповів Уліб.
– Ти можеш стояти, де хочеш, – відповів Святослав, – але підслухувати не
смієш… Чуєш, Улібе, не смієш.
– Я не підслухував.
– Лжу говориш, Улібе, – після довгої мовчанки сказав Святослав. – А хто говорить
лжу – мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе…
Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця,
довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима…
6
Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків.
Зупинившись на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і
повалилась у ноги…
Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу
дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині,
як потім стала допомагати їй – княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.
Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від
нестримних ридань…
– Встань! – суворо промовила княгиня.
Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її,
розтоптану, зневажену…
А все ж і в страшну цю хвилину — на колінах, зігнута – Малуша була напрочуд
хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум’янцем,
сльози блищали на віях, як самоцвіти.
Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було
почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині,
наказала:
– Встань-бо, Малушо!
Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії…
– Що ж це ти вчинила? – так само суворо сказала княгиня. – Я тебе взяла до
терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила – звабила
княжича…
У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але,
дивлячись просто в очі княгині, відповіла:
– Ні, ні, княгине, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, не
винна, матінко княгине. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а
Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича
Святослава. І княжич не винен, Купало і його звабив, звів нас над водою… А що
далі було, я не знаю, любила княжича і люблю, хоч знаю, що не смію… Та що мені
робити?
– Люблю! – тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. – Але ж ти й непразна…
– Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгине, але тоскно мені, мліє все
тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю… Це боги покарали мене, вже далі
несила, не можу.
І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне
вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.
– Великий гріх ти вчинила, Малушо, – промовила княгиня, – і заслужила великої
кари. Ти – роба, Святослав – княжич, завтра – князь; він – глава всій нашої
землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із
ним. Чи розумієш ти, що наробила?
– Я розумію, княгине, – відповіла Малуша. – Я не смію стати поруч із князем, я
не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгине, я не думала про це, нічого не
робила… Все зробив Купало… Тепер мені лишається одно – до Дніпра і в воду…
– Ні, – суворо сказала княгиня Ольга. – Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один
і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб’єш, а й княжича дитину…
– Тоді, княгине, я піду до батька в Любеч…
– Ні, – заперечила княгиня, – і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить,
що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.
Малуша мовчала.
– Колись, – сказала тоді княгиня, – я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила
ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була…
Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на
княгиню.
– І я ніколи не забуваю добра, – вела далі княгиня. – За те, що чесно і добре
працювала, хочу пожалувати тебе…
Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі,
про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна
пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить
князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла – щоб
княгиня пожаліла її…
Проте це був не жаль, а саме пожалування.
– За твою службу і за все, – говорила княгиня, – я даю тобі село Будутин на
Росі… Будеш ти в ньому господинею… От тобі моя печать, – вона простягла руку
до столу і взяла дарницю на село, написану ларником Перенігом.
І тоді Малуша все зрозуміла. Отже, княгиня Ольга не жаліє її, а хоче пожалувати
– і за службу в теремі, і за любов до Святослава, і за дитину, яку вона має
породити.
Гіркий, невимовний біль як обручем стиснув груди Малуші. Коли б це був не княжий
терем, вона б закричала так, щоб чути було по всій землі, на небі. Це був не
тільки біль, це була нечувана образа того найсвятішого, що вона носила в своєму
серці. Невже ж княгиня не розуміє, що в Малуші можна все забрати – здоров’я,
сили, саме життя, але честі в неї ніхто забрати не зможе?
Малуша й сказала це:
– Навіщо мені село? Я не просила пожалування і не візьму Будутина, не візьму.
І Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня
Ольга побачила й відчула, що в цій зневаженій дівчині прокинулось те, чого досі
не бувало, прокинулась якась інша, не зрозуміла поки що княгині людина, і вона
зробить так, як сказала.
– Так от ти яка, сіверянко! – хижо вже промовила княгиня. – Інші в мене
пожалування на колінах просять, а ти відмовилась від нього, коли я тебе
попросила?! Гаразд, нехай буде по-твоєму. Ти поїдеш в Будутин, ти будеш там
жити, але будеш ти, як і досі, рабинею, робою, чуєш?
– Чую, – спокійно відповіла Малуша.
– Але мусиш знати, – сердито говорила княгиня, – що ти – рабиня, але носиш під
серцем княжу дитину… З тобою пошлю гридня, – не тебе він стерегтиме, а княже
дитя, і коли народиш, дасть мені звістку. Ти ж народи і вигодуй. Чуєш?
– Чую…
Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не
змогла і, махнувши рукою, повеліла:
– Іди!
І раптом Малуша торкнулась рукою ключів, що висіли біля пояса в неї, і якось
сполохано запитала:
– А хто ж вас завтра нагодує, княгине?
Княгиня навіть здригнулась, їй здалося, що це – зухвала витівка гордої Малуші:
хіба не однаково їй зараз, у цю страхітливу для неї годину, хто годуватиме
завтра й надалі їх – князів?
Та це була зовсім не зухвала витівка. Малуша зняла з свого пояса ключі і чисто
по-людському цікавилась, хто ж далі замикатиме й одмикатиме багатства княжих
теремів і двору; вона, що віднині не мала хліба насущного, турбувалась про княжу
страву.
Княгиня Ольга подивилась на ключницю іншими очима, їй хотілось сказати, що
Малуші нічого про них турбуватись, що коли нема однієї Малуші, то знайдеться
друга, і що в неї є вже нова ключниця – Пракседа, яка розповіла їй цього вечора
про купальську ніч і про інші ночі, коли Святослав був у хлівині Малуші.
Проте княгиня не сказала всього, що хотілось, а так само, як колись коротко
говорила: “Отак і носи ключі”, промовила тепер:
– Поклади ключі тут, на лаві! Коли Малуша клала ключі на лаву біля дверей, вони
сумно забряжчали. А потім Малуша вклонилась і вийшла. Княгиня довго дивилась на
двері, що зачинились за Малушею.
Малуша повернулась до хлівини, в якій пройшли останні її літа. О, як би вона
хотіла, щоб зараз у цій хлівині була Ярина, – вона впала б на коліна перед
старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу…
Але зараз ключниця Ярина була далеко. Коли Малуша прочинила двері хлівини, на
неї дихнуло холодом і тліном. За княжими клопотами й турботами вона не
розпалювала тут вогнища, не прибирала…
А все ж лишилось щось від того далекого минулого часу, коли була вона весела й
щаслива. Крізь вузьке віконце в хлівину, як колись давно, заглядав місяць,
промінь його, як і колись, падав на долівку, ліжко, стіни.
І раптом Малуша здригнулась – їй здалось, що хтось притаївся там, за ліжком,
дивиться на неї хижими, злими очима. Вона навіть схопилась за серце. Невже в неї
мало горя? Хто ще міг зайти сюди, до хлівини?
Потім вона зрозуміла – у хлівині нікого немає, та й хто б тепер зайшов сюди, де
живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очі, вона сама давно колись зняла свої
усерязі, кинула їх на лаву за ложем, от зелені камінчики й грають під місячним
промінням.
– Матінко Ярино! Де ти? Де ти? – застогнала вона, і хоч слова її поглинула
пустка, стала на коліна, притулилась головою до холодного ложа і так довго
виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.
Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала біля ложа, прислухалась. Ні, вона не
помилилась, – за стіною почулись кроки, хтось з княжого терема ішов сюди, до
дверей, що вели в її хлівину…
Перун, Дажбог, всі сили неба, – що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це
були ті кроки, про які вона мріяла і яких ждала! Як вона хотіла, щоб це, як
колись, ішов сюди княжич Святослав, щоб він розчинив, як і тоді, двері, став на
порозі.
Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вірила, що це він. О, коли він
стане на порозі, вона кинеться до нього, розповість про свою муку, попросить у
нього помочі, адже він не тільки княжич, а любов її, батько дитини, яку вона
носить під серцем.
І вона знала, вірила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить її,
він не дозволить, щоб Малущу вигонили з двору, він буде такий, як і колись. Коли
княжич щось захоче – все може зробити. “Так швидше іди, Святославе, я жду тебе!”
– мало не крикнула Малуша і ступила вперед, до дверей.
Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не відчинив, а
навпаки, притиснув до себе. Почулись глухі удари – один, другий, третій. І
Малуша зрозуміла, що це з терема забивали двері до її хлівини. І знову пролунали
кроки – хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава.
Недавні сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша,
забивають віко над корстою: три удари – й кінець), все це, як не дивно, не
збільшило вже, а ніби припинило її муку. У цю пізню нічну годину минуле Малуші
відступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалік вона тепер виразно
побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила
Малушу, а це була тільки зваба, була ключницею – і знову стала рабинею, єдине,
що їй залишалось – дитя…
Крізь розчинені двері сичав мороз, на небі висів місяць. Зеленкувате його
проміння сягало в хлівину. Ось вони – добра покійної Ярини і її, Малуші: що ж їй
взяти з собою?
А Святослав не прийшов. Тепер він і не прийде. Хіба ж Малуша цього не знала?! А
коли б він зараз і став на дверях, о, тепер однаково було б уже пізно…
7
Глухої ночі отрок з княжого терема розбудив Добриню й велів йому іти до княгині.
Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якісь звістки з поля? Може, одразу, серед
ночі, доведеться й вирушати? Потемному він одягнувся, схопив свиту, почепив до
пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.
Княгиня Ольга ждала Добриню у сінях терема, де горіло кілька свічок. Біля
княгині стояв і щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тільки Добриня
зайшов, Свенелд замовк і, вклонившись княгині, пішов із сіней.
– Іди за мною, Добрине! – промовила княгиня й пішла сіньми. Намагаючись ступати
якомога тихше, Добриня рушив слідом.
Так Добриня опинився в одній із світлиць княжого терема. Там у кутку на камені
горіло вогнище. Серед світлиці стояв застелений червоним оксамитом стіл, два
різьблені стільці з поручнями, попід стінами – лави. У світлиці було так тепло,
що на рублених стінах виступала пара.
Княгиня сіла на одному із стільців, сперлась на поручні і, здалося Добрині,
довго прислухалась, чи не чути голосів у теремі. Але там не чути було нічого,
тихо було й тут, у світлиці, тільки десь за стінами рипів мороз та ще на вогнищі
потріскували сухі смоляні дрова.
Княгиня Ольга обернулась до Добрині, і він побачив бліде її обличчя, темні очі.
– Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине, – пролунав у світлиці суворий
голос княгині. – Про все, що почуєш, – мовчи, що велю – зроби, на те моя княжа
воля. Клянись Перуном…
– Мати княгине!.. – відповів Добриня. – Клянусь Перуном і Дажбогом, заклинаюсь
Волосом і Хорсом…
– Доста, – ледь посміхнулась княгиня. – А тепер слухай…
– Слухаю, мати княгине.
– Ти знаєш, – запитала вона, – що сталося з Малушею – сестрою твоєю, а моєю
ключницею?
– Не відаю, княгине… А що вона – завинила, вчинила шкоду?
– Невже не знаєш?! – глузливо засміялась княгиня Ольга. – І того не відаєш, що
Малуша непразна?
Добриня здригнувся, ніби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась
від нього, уникала розмови! Тікала, хотіла сховати те, чого однаково сховати не
можна.
Йому було невимовне жаль Малушу. Він любив її, пишався, що не тільки сам служить
княгині, – служить ключницею в теремі й вона.
– Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона? З ким? Я бачив, либонь,
її… Я її сам… Сам покараю…
– Не поспішай, Добрине, – суворо промовила княгиня Ольга. – Я взяла Малущу, робу
мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла…
непразна від княжича Святослава…
– Мати княгине!..
– Не кричи, – так само суворо зупинила його княгиня. – Вже пізно, всі в теремі
сплять.
Добриня стояв біля порога княжої світлиці, і тьма думок враз заполонила його.
Так от чого княжич Святослав волів після Купала ночувати не в полі, а в городі й
завжди летів туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як
думав Добриня, а така хороша, красна, що навіть княжич Святослав полюбив її. І
не тільки полюбив – Малуша непразна, під своїм серцем носить плод княжича. Рід
князя і їх звичайний рід, – чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга?
Чого вона покликала нині Добриню серед ночі, невже замислила карати Малушу?!
Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгині й ждав її слова…
– Роба Малуша достойна найсуворішої кари, – ніби вгадавши його думки, сказала
княгиня Ольга. – Але сама я її не карала б, – гріх, ну що ж, я б її вигнала з
города, нехай іде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя від князя. А що
скажуть тут, на Горі, коли дізнаються про любов княжича Святослава, а потім про
дитя? Адже уб’ють.
І далі сказала княгиня Добрині не як гридневі, а як набагато ближчій людині,
нібито спільнику, таємничо, тихо:
– Малуші на Горі бути не можна… Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде
до мого села в Будутин і житиме там. Нехай там вона і народить дитя. Так буде
краще, так треба.
– Спасибі, княгине, спасибі, – прошепотів Добриня, відчуваючи, як страшна кара
відступає від голови Малуші.
– Але й там їй не можна бути самій, – говорила далі княгиня. – Там також можуть
дізнатись, і знову вона й дитя будуть у загрозі. Треба берегти їх… Чи згоден
ти, Добрине, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрібні гридні мої, і рабині
буде місце, а коли народиться дитя – будь у Києві, скажеш мені!
– Добре, – промовив Добриня. – Усе зроблю, як веліла.
– Тоді йди і готуйся, – наказала княгиня. – Воєводі Свенелду я сказала, що ти
їдеш по моєму слову. Скоро будуть готові сани. Іди, Добрине!
Добриня мовчки вклонився княгині, дуже тихо, щоб ніхто не почув, вийшов із
світлиці. З порога він бачив, як на вогнищі знову спалахнуло полум’я, як
червонкуватий його відсвіт освітив бліде обличчя княгині, очі, витягнуту на
поручні стільця руку… Усе це, а потім сіни, де горіли свічки, цебро з водою, з
якого дзвеніли й дзвеніли краплини, темний ганок, – пропливло перед ним у
якомусь тумані.
Він отямився тільки серед двору перед теремом і довгу хвилину стояв, дивлячись
на темні рублені стіни терема, на одно вікно, де мінився червонкуватий відсвіт
вогнища, потім перевів погляд на тереми бояр і воєвод, що зараз серед ночі
нагадували важкі ковані скрині, на стіну города, що тугим чорним обручем
обіймала Гору.
І чомусь особливо гостро й боляче відчув Добриня, що стоїть він тут уночі серед
княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсім не
такий, як князі, воєводи, бояри. І хіба не про це говорила тільки-но княгиня: “Я
взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона
посміла…” Не там, у світлиці, а саме тут, серед двору, і в цю хвилину Добриня
відчув усю гіркоту цих слів, гостру образу. Так, вони – князі, воєводи, бояри,
їм все дозволено, вони все можуть, а він і Малуша – тільки смерди, раби, вони
нічого не сміють. Добриня навіть зіщулився, ніби ждав якогось удару…
Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди – і він, і
Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може
вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у
полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав
навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти
робила як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.
І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни… Не тільки Малуші, а й
йому немає тепер місця на Горі; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата
– гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надії, честь і слава!
Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер
Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме
біля порога їхньої хижі.
Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в
дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.
8
Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в
сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала – це Свенелд
і гридні.
Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з
ліжка, підійшла до вікна, виглянула.
Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ганку криті,
запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли
за терем.
Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла
жінка – в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли
жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.
Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У
сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, – він довго стояв на
місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник
у сінях згас.
“Щоб ще не застудилась, – подумала княгиня Ольга. – Дорога далека, у полі
зимно”.
Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У
світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала
вода, далеко в теремі хтось закашляв.
І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ,
коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка
Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля…
Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс – хотіла
назбирати ягід… Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала,
що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом,
червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.
Ти звідки, дівчино? – запитав він і подивився на неї. Я з весі Вибутської, –
відповіла вона. А сама поглянула на нього і злякалась – такий був він красень.
Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.
– А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?
– Можу…
Їхала через річку – не дивилась на нього, перевезла – поглянула: високий,
ставний, карі очі, темні вуси.
– Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім’я?
– Волга, князю… тільки навіщо тобі моє ім’я? Він постояв з нею недовго на
березі, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що
приїде за нею й забере…
Але це був не жарт. Через якийсь час біля їхньої хижі на весі зупинились сани, а
з них вийшов князь – не той, якого вона бачила колись на річці, а інший –
літній, сивий. Але він говорив про того князя, якого знала Волга:
– Великий князь Ігор велів мені знайти у весі Вибутській тебе, Волго, і привезти
до города Києва.
Баскі коні мчали на південь, до теплого краю, місяць двічі зробив у небі круг,
поки вони доїхали, а потім опинилась Волга в Києві, на Горі, в княжих хоромах,
побачила князя, якого колись перевозила через річку.
– Тут тобі тепер і жити, великою княгинею бути, Ольго! – ніжно і зовсім
по-новому вимовив князь її північне ім’я.
Таке нібито не буває на світі, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою
Плесківської землі.
“Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже він любить Малушу, вона любить його. І
хіба Малуша не така дівчина, якою колись була і я?” – запитала себе княгиня
Ольга в цю пізню годину.
Вона зрозуміла, що Малуша – така ж дівчина, якою колись була й вона, Святослав
любить Малушу, як колись Ігор любив її…
Але змінились часи! Колись Ігор владний був робити те, що хотів, міг привести в
терем, кого бажав, аби тільки цю любов освятив Купало, Лада… Він та дружина –
от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її…
Княгиня з дітьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа
дружина! Багатий і славний київський князь, але скільки навкруг нього стало
багатих і славних воєвод, бояр. Не самі вони народились – у важкі літа князь
спирався на них, мусив потім і віддячувати їм. Пожалування, пожалування, – о, як
багато Руської землі роздали Олег і Ігор, а пізніше й княгиня… Воєводи й бояри
Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купці, сли –
вони підпирали й підпирають князя, боролись за нього і Русь, але кожен із них
вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало…
І сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх і бояр. “Мудра… ”
Княгиня Ольга на кожному кроці чула ці слова і розуміла, що мудрість її полягає
в тому, що вміє вона миритись з воєводами й боярами, вміє стримувати їх, коли
вони йдуть один на одного, і вміє мудрою бути з людьми земель.
І раптом княгиня Ольга обірвала свої думки, прислухалась, схопилась.
У теремі почулись далекі кроки. Хтось ішов, обережно ступаючи по дерев’яній
підлозі, чути було, як під дужими ногами риплять мостини. Вона пізнала ці кроки
– так ходив Святослав, тільки на цей раз він ступав сторожко, тихо, щоб не
порушити нічного спокою в теремі, не розбудити матері.
Княгиня чула, як син пройшов сіньми, відчинив двері. Наблизившись до вікна, вона
бачила, як Святослав спускався сходами з ганку. Не зупиняючись, він рушив за
терем, через якийсь час проїхав конем під вікнами до тих самих воріт, через які
недавно вивезли Малушу.
Стурбована стояла біля вікна княгиня. Що замислив Святослав? Може, він поїхав за
стіни города, щоб пролетіти чорною блискавицею серед білих снігів у полі,
розсіяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, поїхав Святослав
наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо він привезе її до Києва?
9
Шлях до Будутина й інших сіл і городищ над Россю був битий, широкий. Ним їздила
сторожа, над ним стояли двори княжі й боярські, іноді тут можна було побачити й
гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинці), де
подорожні могли сховатись від негоди й спочити.), бо цим шляхом їздили гості від
червенських городів.
І зараз, хоч Добриня з Малушею виїхали з Києва пізньої ночі, перед самим
світанком, скрізь вони зустрічали то дружинників на конях, що повертались з
поля, то смердів, що підводами везли з дворів всякі добра, то просто якихось не
відомих їм людей, що, спираючись на посохи, згинаючись від мішків на раменах,
ішли невідомо куди й звідки.
Та вони й не цікавились тим, куди й чого ідуть ці люди. У кожного з них, мабуть,
свої клопоти, гіркі думки, горе, бо не пожене ж радість людину серед темної
холодної ночі? Закутавшись у свитку, сиділа в задку саней Малуша, – вона
заплющила очі й все думала про останню страшну ніч у городі Києві. Поруч із нею,
схилившись на лікоть, лежав Добриня. Він дивився на сіру пелену поля, темний
шлях, що зникав одразу за саньми, і також мовчав; що міг він сказати Малуші, що
міг відповісти на власні думки? Мовчав і підводчик, що сидів у передку саней.
Він Дивився вперед, пильнував, щоб не збитись із сліду; перед ними така далека
дорога. Він мовчав ще й через те, що, як йому здалося, і Добриня, й Малуша
заснули. Що ж, нехай посплять; підводчик пильнує: гей, гейки, коні!
А потім десь позаду, за Києвом-городом, від якого вони вже чимало від’їхали,
зарожевіло небо і над полями попливло нитками золоте проміння світанку…
Ніч боролась із світанком. Важкою синьою громадою лежали скрізь сніги. Чим
більше світла лилось навкруги, тим темнішим був обрій, ніби туди відступила й
стала там стіною вся ніч. На небі яскраво переливались різними барвами зірки.
Одна із них, найяскравіша, зелена, висіла високо над небозводом, палахкотіла,
сяяла.
І раптом вона затухла, зникла, а слідом за нею зникла й темна, непроглядна стіна
на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на
сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.
Тоді ніби прокинулись всі на санях – мовчазний підводчик, замислений Добриня,
розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней
сидів знайомий їй гридень Тур.
Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий
тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на
неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки
могла, запитала спокійно, лагідно:
– І ти тут, Туре?
– Тут, Малко, – відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і
крикнув: – Гей, гейки, коні, гей!!!
Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому
обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз
треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.
– Ти, Малко, – сказав Тур, – замотай ноги, бо мороз велій… Там за тобою хутро
лежить…
– Мені не холодно. Туре, – відповіла вона, – і ногам моїм тепло…
Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.
– І поїсти нам треба було б, – продовжував він. – Ти, мабуть, забув і нічого з
собою не взяв, Добрине. А я ніби знав – є в мене шматок веприни, є хліб і
сіль…
– Не хочу я їсти, не хочуі – крикнула вона.
– Ти не кричи, не кричи, Малушо, – сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, –
не треба кричати, нічого це не поможе…
– Знаю, – згодилась вона, – гаразд, не буду кричати…
– Гей ти, Туре, Туре, – втрутився в розмову Добриня. – Ну що ж, хто в’їжджає на
Гору під щитом – жде того велика честь і щастя?
– Не згадуй про це, – скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив
бадьоріше: – А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не
відступаю… Вір мені, Малушо, що коли ти в’їхала до Києва під щитом, то
однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А
хіба Будутин не княже село?!
Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про
головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя.
Отакі були Добриня і Тур – звичайні прості гридні княгині Ольги.
А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони
побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали
княжича Святослава.
Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней…
– Здрав був, княжичу Святославе! – крикнув він. З саней схопились Добриня й
Малуша, вони також привітались до княжича.
Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.
– Ти, Добрине, – звернувся він до свого колишнього сотенного, – проїдь з гриднем
Туром далі… А ти, ключнице, – він не назвав її імені, – залишся тут зі мною.
І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі
коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.
– Княжичу, – сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, – пощо женешся
за мною?
Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не
гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений,
охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке
дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить
зараз сказати одним однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як
замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що
скаже Малуша.
Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно;
вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна,
трохи бліда, з рум’янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в
шапці…
Проте щось нове з’явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав
відчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потім знову повторила:
– Пощо, княжичу, женешся за мною?
– Я знав, шо княгиня вночі говорила з тобою, – задихаючись, промовив він. –
Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею
стоять воєводи, бояри, вся Гора… І тоді я на одну якусь мить завагався,
згодився, – я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це
неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім… потім
погнався за тобою, і от стою тут… Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з
тобою!..
Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.
– Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга
і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим
женешся, княжичу?
Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І
він крикнув, відповідаючи їй:
– За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .
Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля
саней.
– Княжичу, мій княжичу, – сказала вона. – Ти любив мене тоді, в купальську ніч,
я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам’ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої
любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба… І це так, це нас Купало звабив.
Бо ти такий, як і був, – княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу,
тільки роба, і такою мені бути.
– Перед такою робою я згоден, стати на коліна! – крикнув Святослав. – Чуєш,
Малушо, я зараз стану на коліна…
– Княжичу Святославе, – перелякано відповіла вона. – Якщо ти зараз станеш передо
мною на коліна, – це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби
цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля… Не ти
переді мною, а я стану перед тобою на коліна…
І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:
– Тебе я любила, князеві кланяюсь. Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай
вражений, розгублений, стояв перед нею…
– Малушо! – вирвалось у нього. – Так що ж робити?
– Я їду туди, – відповіла Малуша, – де повинна бути, ти їдь назад, до города,
княжичу. Чи дозволиш мені встати?
– Встань, Малушо! – сказав Святослав. Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й
Тур. Вона встала.
– Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо…
– Ні, – відповіла вона. – Ти не приїдеш, бо про це знатиме вся Гора. І не їдь,
княжичу, благаю.
– А якщо буде син? Невже я його не побачу?
– Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли
буде надоба, і він захистить тебе. Скажи тільки, як назвати сина?
– Нас скорила Гора, – відповів він, – то нехай син володіє миром у всій нашій
землі. Володій миром!.. Володимир буде.
– Володимир буде, – повторила Малуїпа.
– Але ти жорстока, Малушо! – вирвалось у нього. – Говориш страшні речі.
– Це я жорстока? – тихо відповіла вона. – Ні, княжичу, не я жорстока, а світ. І
нічого я страшного не сказала. Знай, коли буде важко, що я пам’ятаю і люблю
тебе. А зараз кінчимо, княжичу! І в мене, і в тебе далека дорога.
Обернувшись у той бік, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:
– Добрине! Тебе кличе княжич! Той прийшов – з шоломом на голові і мечем біля
пояса.
– Дозволиш нам їхати далі?
– Їдьте, – відповів княжич Святослав, – і нехай… нехай щаслива буде вам
дорога.
– Будь здоров, княжичу! – побажав Добриня. Тур сів на сани і щосили вдарив
коней.
Княжич Святослав стояв, дивився, бачив, як сіли в сани Малуша і Добриня, як
швидко стрибнув туди, крикнувши: “Гей, коні, гей!”, гридень Тур, як пронизливо
зарипіли полозки саней, а з-під кінських копит полетіли грудки снігу.
Коні йшли швидко. Минуло небагато часу, сани проїхали полем, пірнули в яр,
повільно виповзли на високий, вкритий снігом пагорок, на якусь мить ніби повисли
там на тлі ясного неба і зникли.
Тоді княжич Святослав залишився один у полі: холодне небо вгорі, сірі сніги
навкруги, холод на душі і в серці.
“Гнатись! – виринула думка. – Повернути її до города!”
Але одразу ж він, здавалося, почув голос Малуші, її слова:
“Пощо, княжичу, женешся за мною? За чим женешся? Пізно ти за мною погнався,
княжичу. Я ж тебе ждала вночі, а ніч минула, все минуло…”
І це була правда. Вона ждала його вночі, і коли б він тоді прийшов, все склалося
б, може, інакше. А зараз уже пізно. Вона не вернеться до нього, не піде до
города – ніколи. Так що ж сталось?
Він пригадав минулу ніч, розмову з матір’ю, кожне її слово і зрозумів, що
сталось. Досі він був молодим і щасливим, його називали княжичем, але він був
такий, як і всі люди. Досі він думав, що йому дозволено те, що й усім.
Це було щастя – ходити на Горі й бути, як усі. Його називали княжичем, але
скільки разів просто – Святославом. Як рівний з рівними, він летів з воями у
полі навздогін за ворогом і, як і всі, міг перемогти ворога, але міг прийняти й
стрілу. Коли Святослав хотів, то йшов у передграддя й на Подол, у купальську ніч
він пішов до Дніпра й зустрів там Малушу…
І він полюбив Малушу. Полюбив так, як нікого до того. Це було його перше, світле
кохання, він згоден був зробити все, що тільки вона побажає, він мріяв, що
любитиме її довіку, бо Малуша – найкраща з усіх, мрія його й бажання. І навіть
тоді, коли він дізнався, що вона непразна, це не злякало його. Що ж, він скаже
про це матері, і вона зрозуміє його, бо вона не тільки княгиня, а й мати.
І от проминула ніч. Не він сказав матері про Малушу, сама княгиня запитала про
неї. Далі ж все склалось зовсім не так, як він думав, мріяв і бажав.
Він пригадав гарячі слова матері, її суворі очі, кожне її слово вціляло в серце,
душу. О, він не знав, що має таку матір. Минулої ночі він ніби вперше побачив
її, побачив – і жахнувся.
Але вже тоді вночі і зараз у полі – під холодним небом, серед сірих снігів – він
зрозумів, що то не мати з ним говорила, то він уперше в житті своєму зіткнувся з
силою, якої досі не знав, про яку раніше не думав.
Ця сила – Гора, воєводи й бояри, мужі ліпші й нарочиті, князі всіх земель,
тіуни, ябетники, огнищани, купці, сли – о, скільки їх є на Горі, на Подолі, в
усіх городах і землях на Русі! Не княгиня Ольга правила землею, – це вони
правлять землею й княгинею, це вони хазяїни Русі.
Княжич Святослав згадав про дружину. Це правда, у матері княгині і в нього є
дружина. Княжич чомусь вірив, що, коли б він вийшов перед нею й розповів про
свою муку, дружина б його не засудила, а підтримала. Але хіба може дружина піти
проти Гори, проти бояр і воєвод, проти князів усіх земель?
Княжич Святослав подумав про людей, що живуть у городах і селах на Русі. Коли б
вони, здавалось йому, почули про його муку, також не засудили б його, бо Малуша
– це ж їхня дитина, це – всі вони. Але хіба вільно йому і хіба дозволить Гора,
щоб княжич Святослав ходив від города до города, від села до села? Та чи
вистачить життя для цього?
Проте княжич Святослав не зважав би й на це. Він був би згоден узяти Малушу за
руку, вийти з города, іти в поле і жити там з нею, орати, стерегти землю. Заради
неї він згоден на це, не хотів би бути князем.
Але за словами матері княжич Святослав відчув ще одно. Власне, він знав це і
раніше: у великих трудах і потоках крові народилась і зміцніла Русь; це батько
його і дід – князі Ігор і Олег, – а разом з ними ще багато людей поклали за неї
голови. І тут, у полі, і скрізь над Дніпром, на полудень до Руського моря, на
схід сонця, до Ітиля-ріки, на північ, до Крижаного моря, і на захід, до Родопів,
земля полита кров’ю, засіяна кістьми руських людей.
І вороги не вгавають. Не перемігши руських людей у чистому полі, вони
підповзають до них з усіх боків: над Ітилем-рікою сидять і чатують хозари, в
степах над морем блукають орди печенігів, у Кліматах сидять херсоніти, а всіх їх
спонукає й сама готує зброю Візантія, імперія ромеїв.
Він чув уночі слова матері про Візантію, він згоден, що там зібрано всі
багатства світу, що там уся наука й культура. Але це ж ромеї образили матір, яка
їхала до них з миром і любов’ю, вони образили і його, княжича Святослава. Ні,
немарне князі Олег і Ігор ходили з воями на Константинополь, немарно стояли під
його стінами…
І ромеї не тільки ображають. Із слів матері Святослав зрозумів, що Візантія
збирає сили проти Русі, рано чи пізно виступить, щоб скорити Русь, а людей її
зробити рабами.
Так хто ж поведе руських людей на Візантію? Мати стара, і не жіноча це справа.
Покластись на Гору? О, вона продасть Візантії Русь. Але Русь – це не Гора, це не
бояри й воєводи, це тьма людей, яких треба рятувати.
У княжича Святослава дуже боліло серце. Хитаючись, ніби в груди йому бив шалений
вітер, княжич Святослав зробив крок, другий. Підійшов до коня, взяв поводок,
поглянув ще раз на сіру, тьмяну долину і, схопившись лівою рукою за луку, одним
стрибком, як завжди, вихопився в сідло, вдарив коня.
І коли він помчав шляхом до Києва, це вже був не той юний княжич Святослав, що
на світанку цього дня виїжджав з воріт города Києва.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
1
За землянкою безугавно шуміла Рось. Особливо шуміла вона ночами, коли не чути
було людського голосу, замовкали птахи, стихав вітер. Тоді Малуша виходила із
землянки, йшла в берег, сідала на якомусь камені й думала свою думу.
Удень Малуші думати було ніколи. Село Будутин, у якому вона мусила тепер жити,
було селом княжим, княжі були в ньому й люди.
Тут проходив край Полянської землі, за річкою починалось поле, через що й річку,
яка протікала мимо Будутина й текла далі до Дніпра, називали Руською річкою –
Россю.
Над Россю, крім Будутина, було ще багато княжих сіл – Межиріччя, Гута, Хмільна,
а там, де Рось допливала до Дніпра, на Княжій горі височів над широкою долиною
город із стінами, ровами, валами – Родня.
Неспокійне було життя в цьому городі й селах, які стояли край Полянської землі.
Одразу ж за Россю жили чорні клобуки – плем’я, що в давні часи прийшло від
Ітиля-ріки й тут осіло. Люди цього племені – вилицюваті, трохи косоокі, з
пласкими носами – розмовляли зовсім не так, як поляни, носили на головах високі
чорні клобуки. Але мали добру вдачу, жили в мирі з полянами і, якщо з поля
налітала якась інша орда – билися з нею.
Далі за Россю тягнулось поле, в ньому з’являлись і з’являлись, як хвилі в морі,
різні орди, сараною налітали вони на полян, руйнували й грабували городи й села
над Россю і Дніпром, гнали людей у неволю.
Через це в Будутині, княжому селі, сиділи дружинники, що не раз сходились на
Росі і в полі за нею з багатьма ордами, які сунули мимо Полянської землі. В інші
ж дні, коли тихо було в полі, копали рови й насипали вали над Россю, обкладали
їх камінням і присипали землею, у корченицях кували мечі й броні, готували списи
й стріли.
Проте люди ці не тільки оборонялись від ворогів, вони хотіли й їсти. Надіятись
на те, що їх нагодують князі, не доводилось. Навпаки, князі самі жадали користі
від своїх городів і сіл, від людей, що жили в них. Ось чому той, що їхав шляхом
з Києва за Рось, міг бачити, як у полі іде за ралом ратай, а край борозни лежить
його меч і щит, – то княжі вої із жонами своїми й дітьми тяжко працювали,
заробляли хліб насущний, щоб дати княже – князеві, собі ж взяти своє. Навкруг
Будутина багато вже було зорано землі, люди будували хижі, довбали човни, якими
їздили по Росі й ловили рибу, ходили на лови, самі на себе ткали, робили добрий
посуд з глини. Кузнеці з-над Росі, а особливо з Родні, відомі були скрізь на
Русі – вони знали емаль, чернь, робили чудові речі із золота й срібла.
У Будутині ж випасались княжі табуни. Під охороною пастухів, що носили в руках
бичі, а про всяк приключай мали за спиною й луки з стрілами, табуни ці з ранньої
весни до осені по черево бродили у високій траві на луках понад Россю.
Як і в інших княжих селах, був у Будутині воєвода – Радко, що водив дружину, і
княжий посадник Тедь, який збирав для князя у Будутині й навколишніх селах
уроки, говорив від імені князів з чорними клобуками, ставив княжі знамена на
полі і в лісах, іменем князя творив суд.
До Радка й Тедя звернувся Добриня, коли привіз із Туром у Будутин Малушу. У
Добрині був з собою княжий знак – золота гривна. Маючи її, він міг говорити з
воєводою й посадником іменем княгині.
Радко й Тедь, звичайно, боялись воєвод і бояр, що дуже часто наїжджали до
Будутина з Києва із золотими гривнами, іменем княгині брали жито, худобу,
вимагали, щоб їх ставили на покорм, давали в’їзне, виїзне…
Добриня нічого в них не вимагав, а просив, щоб дали йому з сестрою Малушею якусь
хижу…
– Ти що ж? Воєводити думаєш? – запитав Радко.
– Ні, воєводо, – відповів Добрщщ. – Гридень сам кряжий, таким і буду.
– То, може, випал хочеш мати? – поцікавився Тедь.
– Ні, посаднику… І випалу не хочу. Доведеться, то й сам зумію випалити. Мусимо
жити тут, поки не покличе княгиня.
Дивні діла роблять княжі мужі, воеводам з посадниками часом важко й зрозуміти,
що вони бажають. Радко і Тедь порадились і одвели Добриню з Налушею у землянку
над Россю, де жив раніше пастух княжий Пронь. Не так давно Проня на смерть
підстрелили на луках. У землянці залишилась тільки жона його Желань. А через те,
що Желань була вже стара й немічна, вона радо згодилась прийняти до себе Добриню
й Малушу. Тепер уже жона пастуха була певна, що не помре з голоду і не задубіє
від морозу взимку…
Так і попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Він витримав – і по дорозі,
і в Будутині не сказав нічого, що свідчило б про його розпач і біль або, крий
боже, засмутило б Малушу. І тепер, коли Малуша й Добриня вийшли із землянки, щоб
його провести, він не обмовився жодним словом, а, навпаки, був дуже веселий,
збуджений, посміхався.
– Видите, – говорив він, – доїхали щасливо, вогнище маєте, прийде і честь, і
слава! Прощавайте! А я швидко буду в Києвому городі!
Але коли Тур залишав Будутин, то не поїхав шляхом до Києва, а завернув праворуч
до Дніпра, просто в поле. Так коні його і йшли, доки не смеркло. Тур все сидів
на санях, дивився у тьмяну далину, нічого не бачив і де чув.
Малуші цієї ночі приснився княжич Святослав. Він нібито прийшов у їхню нову
землянку, тихо відчинив двері, став на порозі так, що промінь від вогнища
освітив його всього, простягнув руки, а потім рущив уперед, сів біля Малуші, як
колись не так давно, поклав свою руку на її голову, а другою обійняв за стан…
І ще вона бачила, як обличчя княжича Святослава схиляється все нижче й нижче до
неї, очі в очі, уста в уста…
Прокинувшись раптом серед ночі, Малуша спочатку не зрозуміла, що сталось, правда
це чи тільки сон. А навкруги була пустка, холод, вогкі стіни, – і заплакала
Малуша в холодній землянці пастуха Проня.
Через кілька днів Добриня скинув і почепив у куточку землянки на кілочках шолом
свій і меч, взяв у Желані баранячу шапку покійного Проня, попросив у неї ще й
сокиру…
Гірка образа все краяла серце Добрині, він не міг забути, що був добрим гриднем
у княгині, у Святослава був сотенним, міг стати тисяцьким, воєводою. А княгиня
Ольга вигнала його з Києва, разом із сестрою послала до Будутина.
Але Добриня вірив, що все це минеться, що так, як хоче княгиня, не буде. Вони з
Малушею мусять і повинні жити, треба тільки берегти її…
І пішов Добриня в ліс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив суху
ялину, обчухрав її від гілля, порубав на шматки, приволік до землянки, заходився
довбати човен, щоб повесні продати його чорним клобукам.
Та й крім того було багато діла в маленькому хазяйстві покійного Проня – запасти
дров, піймати рибину на Росі, вбити зайця на прокорм… Три чоловіка жили тепер
у землянці Проня, Добриня про всіх мусив дбати…
2
Взимку Микулі з Вістою довелось дуже важко. Вони недоїдали, голодували. Рятувала
риба, зілля, що виросло біля землянки, гриби, які Віста набрала в лісі. Із
звіром також була невдача – вепри й ведмеді ховались у нетрях. Микула до того
зголоднів, що їв веверичину…
Уся надія була на те, що прийде весна, зашумлять ріки й ліси, вийде з нетрів
звір, з голубих глибин неба із вирію прилетять птахи, виїде тоді Микула з конем
на шматок землі над Дніпром, де не було ще княжого знамена, пройде з ралом,
посіє зерно – матиме врожай…
Та хіба людина може знати, що буде з нею завтра, хіба людині відомо, коли в неї
буде радість, а коли печаль? Виснажений, кістлявий, але бадьорий, жвавий
крокував Микула поруч із своїм конем у весняні дні до ниви. Коли кінь зупинявся,
важко дихав, стояв, здригаючись всім тілом, Микула підходив до нього, допомагав,
приказував: “Гей, конику, гей!”
Так доїхали до ниви, що лежала недалеко від Дніпра. Микула пустив коня на молоду
зелену траву, сам пішов оглянути ниву. Правда, кінь не хотів чомусь гризти траву
і, скільки Микула не ходив, усе стояв, здригався, ніби щось думав…
Микула був задоволений. З-за Дніпра вже вставало сонце, все навкруги зеленіло,
пахло свіжою землею, перепрілим листям, водою. Над Дніпром літали й несамовито
кричали білосніжні птахи, високо вгорі співали жайворонки. Микула навіть
постояв, задерши голову, щоб побачити, де вони співають, але, крім бездонного
голубого, сліпучого неба, нічого не побачив.
Треба було братись до роботи, і Микула запріг у рало коня, промовив:
– Почнемо, конику!
Кінь пішов. Спочатку рвучко, швидко, ніби він, як і Микула, розумів, що їм треба
виорати цю ниву, посіяти… Микула стрибав за ралом. Одразу ж звідкілясь
налетіли чорні граки, з криком кружляли над ратаєм і конем, падали на землю,
гострими дзьобами розбивали ріллю…
Так було прокладено кілька борозен. Микула запалився, хотів краяти й краяти
землю, класти й класти борозну. Він навіть кричав на коня: “Гей, конику, швидше,
спочивать будемо потім, гей, гей!!!”
І раптом сталось неймовірне. Коли Микула прокладав ще одну борозну понад лісом,
де корчі випирали із землі, кінь його раптом зупинився, важко дихнув, а потім
упав на теплу, свіжу, пахучу землю.
Микула кинув рало і побіг до коня. Той лежав спокійно, не пробував навіть
встати, тільки важко дихав, та ще очі його – великі, дуже темні – були вирячені,
і з них котились сльози. Микула спробував підвести коня, схопив його за шию, але
кінь дужим рухом голови одбив його. А далі в коня щось, мабуть, обірвалось, він
витягнув ноги, вдарився головою об землю і вже так і занімів – із великими,
темними, широко виряченими очима.
Важкі, сірі, мокрі, схожі на велетенських коней з довгими хвостами хмари
підіймались від Дніпра й котилися над кручами, селищем, лісами. Земля була
вогка, липка, пахла тлінню, у житній ямі в землянці не було ні зернини, біля
землянки не було дерева на вогнище.
Захворіла Віста. У неї була гарячка, кілька днів і ночей вона лежала на
дерев’яному помості. Не пізнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось
кликала, благала.
Всі ці дні Микула був біля неї, варив юшку, з меду, якого було так мало, робив
ситу, а в довгі холодні ночі сидів біля вогнища, час від часу підкидав туди
гілля, думав.
Він думав все про одно: що з ними робиться, як діяти йому зараз, що буде далі?
Увесь цей час перед ним стояло минуле – воно було зрозуміле й просте. Тоді вони
нібито пливли на великій лодії рівним плесом широкої річки, часом на шляху
їхньому траплялись пороги, – були ж бо брані, а часто й самі ходили на рать. Але
завжди, коли було важко, вони рушали гуртом, перемагали геть усі перешкоди, і
пливла далі лодія їхня широким, рівним плесом.
Тепер Микулі здавалося, що хоч попереду та ж сама ріка, але чомусь вона
захаращена порогами й камінням. І пливуть вони не на лодії великій, а кожен сам
по собі – на утлій однодеревці… Є, правда, рівніший і безпечніший шлях між
порогами, але тим шляхом їдуть Бразд, Сварг… А Микула й ще багато таких, як
він, все б’ються між камінням, калічать свої руки, ноги, серця…
Тоді вранці, тільки Віста прийшла до пам’яті, Микула вирішив піти до брата
Бразда і, як у старшого, просити в нього помочі.
Усе своє життя Бразд нікого не боявся, хіба що тільки орди з-за Дніпра. Коли він
лягав спати, то одразу й спокійно засинав…
Тепер Бразда немов підмінили. Він був неспокійний, думав увесь час, шо хтось
його хоче обдурити, чогось не додати, щось затаїти. І він люто, з усією силою,
яку мав, – чи то сам, чи з поміччю княжих дружинників і вірників, – виявляв, хто
й що не додав князеві, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нічого
було дати.
А вже звідси пішло ще одно. Бразд знав, що в Любечі ображених, скрквджених,
покараних є багато. Куди б він не йшов, то відчував на собі їхні погляди, до
нього доходили через інших і слова цих людей, погрози.
Він не зважав на слова. Він нічого у людей не брав, – за кров і службу його
пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити нові
устави, шукати винних і карати…
Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом,
хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд
велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свото двору, завів кількох
псів, що могли перегризти горло людині… Ці пси й зустріли Микулу, коли він
поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого
терема, одігнав псів.
– Здоров будь, Бразде, – сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. – Мир дому
твоєму, здоров’я худобі…
– Здоров будь і ти, Микуло, – відповів на привітання Бразд. – Що з тобою
трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?
– Так, брате, – промовив Микула, – я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут.
– І він показав спочатку на голову, потім на серце.
– Ти багато працюєш, брате, – посміхнувся Бразд. – Сам бачив – нові ниви ореш,
борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш… Хіба тобі багато треба? Адже на
старому нашому дворищі тільки ти та жона…
Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.
– Ти говориш правду, – ворухнув сухими устами він. – Мені багато не треба, нам
треба дуже мало, але ж ми… зовсім нічого не маємо…
Бразд зробив здивоване обличчя.
– Як це ти нічого не маєш? – сказав він. – Послухай, Микуло, ти говориш
неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й
землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита…
– У ямах для жита пищать миші, – гірко посміхнувся Микула.
– То ти хочеш щоб я тобі з ям мишей вигонив? – сердито процідив Врйзд.
– Ні, Бразде, – мовив Мжула. – Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю
ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.
– Я в цьому не винен, – одвів очі від брата Бразд. – Ми були однакові, коли
виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.
– Так от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, – вирвалось
у Микули. – Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж
міг… Але не вмію я, не можу…
– Чим же я можу допомогти тобі?
– Я прийшов до тебе як до брата… Ми з тобою одного роду, однієї крові…
Поможи!
Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на
обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.
– Що кров і що твій рід? – Бразд важко зітхнув. – Старого нашого роду вже немає,
у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна…
Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?
– Ні, Бразде, – швидко перебив його Микула. – Я не хочу і не піду до твого
дому… Це правда – старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій
рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу…
Бразд довго сміявся.
– Що я чую! – нарешті сказав він. – Це правда, я даю купу людям. І не я даю – що
я, княжий холоп, – я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві –
оброк, мені – урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя,
бити його різками, якщо тікатиме – зроблю обельним холопом… А з тобою що я
зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є,
а ти ж мені брат…
– Що ж… – глухо промовив Микула. – Якщо буде треба – битимеш різками, зробиш
холопом… Так Микула взяв купу у свого брата.
З
Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя
винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі – князі земель і
городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.
Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла – княгині Ольги посередині,
Святослава і Уліба з боків.
Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга
пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і
якусь хвилину стояла біля нього.
Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все
ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого
голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.
– Дружино моя, – почала княгиня, – бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і
далеких земель, з усіх країн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу
потребу… Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало
князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я,
що могла. А що не зробила – це кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий
час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя!
Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте
ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем…
Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.
– Волимо тебе, княгине… поможемо! – пролунало кілька голосів.
– Ні, дружино моя, – одповіла на це княгиня, – Я сказала не всує, мусимо назвати
князя.
– Святослав! – крикнуло тоді багато голосів разом. – Просимо Святослава!
І вже в палаті закричали:
– Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!
Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:
– Думала і я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину,
сідай на стіл!
Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки
вчора сиділа його мати – княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:
– Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!
Багато голосів підхопили:
– Славен князь Святослав! Славен!
Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані
приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.
Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і
котились по шиї й спині грудочки землі.
– Де єси, князю? – запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимої клятьби, яку
завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі. Святослав знав, що
належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів:
– Під рідною землею єсмь і під людьми моїми.
– Чи будеш вірно служити людям своїм?
– Клянусь.
– А якщо відступиш?
– Нехай земля поглине мене…
Тоді два боярини й два воєводи підняли шматок дерну і розбили його на голові
князя Святослава. Земля й коріння обсипали його голову, груди, руки. Так вона
засипле його, якщо забуде своїх людей.
Але князь Святослав ніколи не зрадить свого слова. От до нього підступило кілька
гриднів. Гострим бричем* (*Брич – бритва.) зняли волосся на голові, залишивши
одне тільки пасмо – нехай воно нагадує людям, що віднині Святослав – великий
князь. От до Святослава підійшла мати – княгиня Ольга, вона тримала в руках
зроблений кращими кузнецями із червоної міді, позолочений, викладений багатьма
дорогими каміннями шолом. Гридні подали їй, і вона зав’язала на Святославі пояс
із мечем. Один із старійших бояр дав Святославу лук і тул…
– Славен наш князь! – гриміло, виплескувалось з дверей і вікон.
Тоді князь Святослав вийшов із Золотої палати, за ним рушили всі воєводи й
бояри.
Перед ганком, скільки не глянь оком, по Горі, на городницях стін, на дахах
будинків, навіть на гіллях дерев – скрізь було повним повнісінько людей. Одразу
ж за ганком, обабіч шляху, що вів до Перуна, у бойових доспіхах своїх, із щитами
й мечами у кілька рядів стояли дружинники, а попереду них, на чолі, – сотенні й
десятники, над ними сріблом блищали списи, під подихом вітру з Дніпра
розвівались знамена землі Чернігівської, Переяславської, Деревлянської,
Новгородської і ще багатьох, що прислали сюди своїх гінців. За дружинниками
стояли купці, ремісники, жінки й діти з усієї Гори…
Тільки князь Святослав вийшов на ганок – вдарили бубни, пронизливо загули труби,
засвистіли сопілі, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Із дахів, з
голубниць, коли почувся цей шум і крик, хмарою полетіли вгору голуби, вони довго
ще кружляли над Горою.
Князь Святослав разом із матір’ю спускався з ганку. За ними йшли мужі ліпші –
князі земель і городів, бояри, воєводи й тисяцькі, огнищани, тіуни, сли
заморські, родичі княжі, гридні. На гомін людей і на крики князь Святослав
відповідав посмішкою, вітав усіх рукою. Так у вирі криків і йшли вони – між
рядами дружинників – до південної стіни Гори, до Перунового требища.
Там уже горів вогонь, кілька жерців готували жертву, сам Перун був оздоблений –
на начищених ще з ночі золотих його очах і срібних вусах грав відсвіт вогню,
дерев’яний тулуб його був обвитий гіллям, біля ніг простелені килими, а на них
стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цієї нагоди величезний білий хліб
із знаменом княжим, скрізь розкидані були квіти.
Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горі затихли. Усі, що йшли за князем,
зупинились, він сам ступив уперед і став перед вогнем. Там князь поклав на землю
щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срібному блюді частини жертовних тварин,
які він кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, він плеснув з неї у вогонь
вина.
Над вогнищем підійнявся димок, на якусь мить зів’яли вогняні язики.
– Боги! – голосно промовив князь Святослав. – Зверніть очі свої на нас, дітей
ваших. Ми прийшли до вас сьогодні із жертвою й просимо – дайте нам, боги, тепло
з неба, урожай з землі, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги!
Він дивився блискучими очима на вогонь, звів очі вгору й простягнув руки до
дерев’яної постаті Перуна. Весь його вигляд, очі, рухи свідчили, що Святослав
вірив у те, що говорив. Вірив, що Перун може дати Русі тепло, урожай, мир і
перемогу.
А близько біля князя стояла його мати Ольга, і хоч вона, як княгиня, мусила тут
бути, але її скорбні очі, бліде обличчя, складені на грудях руки красномовно
свідчили, що її не зворушує те, що робиться на требищі, душа її заперечує проти
цієї жертви, в думках вона витає десь далеко.
– Перун прийняв жертву! – раптом закричав жрець.
Вогонь уже поглинув жертовне м’ясо, пролите вино дало буйне горіння дереву, і
вогнище перед Перуном розгорілось, замиготіло, в очах і на вусах бога заграли
червоні відблиски, здавалося, що, стоячи на горі, бог Перун торжествує,
сміється. Князь Святослав узяв свій меч і щит, одягнув шолом, княгиня Ольга
глибоко зітхнула, але ніхто не почув її зітхання.
Вийнявши мечі з піхов і високо їх піднявши над головами, кілька десятків
дружинників стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубни, до них відгукнулися
труби, голосно запищали сопілі, княжа дружина забряжчала в щити.
Розмахуючи мечами, сходячись і розходячись, ніби це був справжній бій,
дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець своїх далеких
предків. Все частіше й частіше били бубни, все дужче і дужче гули труби,
безперестану свистіли сопілі – аж гула вся Гора.
І так довго, як велів покон, вої ходили круг вогню, зображаючи, як вони
зустрічають несподіваного ворога, як завзято б’ються й перемагають його, як
працюють на своїх нивах, як любляться, веселяться.
А в цей же час то тут, то там у численному натовпі лунали й пісні – деякі з них
були древні, як світ, деякі – тільки-но складались.
Ой славен, ясен, красний наш князь,
Києва-города князь Святослав.
– Нехай люди гуляють! – сказав князь Святослав старшині.
А вже з княжих медуш були викочені перевари меду, вже винесли з клітей рядна й
постелили їх на траві, вже лежали на них хліб, м’ясо і всяке зело: на Горі, у
передградді, на Подолі починалося свято – Святослав, син Ігорів, вокняжався на
Київському столі.
4
І ще раз прийшла весна, прилетіли гуси й журавлі, на крилах своїх принесли
сонце, на Росі потрощило й хвилею прогнало кригу, із землі стрілами тягнулись
трави, настали гарячі дні, теплі ночі.
В одну з цих ночей Малущі стало дуже важко, нестерпно боляче. Біль народжувався
нижче серця, зводило ноги, тіло здригалось, хотіло визволитись від болю,
розродитись від того, що само вже прагнуло життя…
Малуша лежала на траві в землянці. Желань не запалювала світла, але надворі
високо над Россю висів місяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате світло.
Промінь місячного сяйва заглядав через душник і в землянку, освітлював купу
трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею.
– Кричи… стогни… ворушись… дужче ворушись, Малко! – говорила Желань.
У Малушї від болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на
місяць, з грудей її виривались важкі стогони.
– Малушо! Ворушись, ворушись, Малко!
Добрияя стояв у цей час недалеко від аемлянки на високій кручі й дивився на
Рось. Чорні тіні лягали від скель, чорним-чоррна була вода в берегах, тільки
плесо світилось, сяяло, ніби там лускою грала срібна риба.
Добриня ждав. Він вірив, що мине якийсь час і на ніібі загориться ще одна зоря,
а на землі, поруч, у землянці, народиться нове життя. Це було так просто й так
звичайно, що він над цим навіть не замислювався. Так завжди було в світі, так
мусить буте й тепер.
Він думав про інше. Кожна зоря в небі має свій круг, матиме свій круг і ця нова
зоря, що народиться цієї ночі. Але яку долю матиме дитина, що народжується зараз
у землянці над Россю?
Для Добрию то не байдуже. Жінка, що стогнала й кричала в земляяці, була його
сестрою, в ній текла та ж сама кров, що й у Добрині, – кров Анта, діда Уліба,
Воїка… Їхня ж кров буде і в новонародженій дитині, кров полянського роду…
Але буде в дитини й інша кров, і коли Добриня думав про це, холодок і трепет
пробігали по його тілу.
У землянці пролунав дитячий плач; здригнувся на кручі над Россю Добриня, зняв з
голови шолом, поклав руку на криж меча.
У землянці рипнули двері, звідти вийшла Желань.
– Це ти, Добрине?
– Я, Желань…
Тоді вона сказала одно слово:
– Син…
І стала швидко з цебром спускатись до річки.
А Добриня зайшов до землянки. Місячний промінь доходив до кутка землянки й
освітлював голову Малуші й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима
дивилась на нього, показала очима біля себе.
Там лежало дитя – її син, що тільки-тільки з’явився на світ. Він ще не знав і не
бачив світу, але хотів іти в цей світ, хотів жити й так голосно кричав.
Добриня ступив уперед і поклав на землю біля ложа свій шолом, зняв з пояса й
поруч із ним поклав і меч…
Здивованими очима дивилась на нього Малуша.
– Кланяюсь тобі, княжичу! – промовив Добриня.
– Буде він Володимиром, – сказала Малуша, – так велів батько…
– Здоров будь, Володимире! – проказав ще раз Добриня. – У тебе добре ім’я. Нехай
боги допоможуть тобі володіти миром у Руській землі, нищити ворогів. Дай боже!
Малуша заплющила очі. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром від
берега поспішала Желань.
Підійнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висіло
над землею. По праву руку над Россю, де плив місяць, небо було світле, там зорі
ледь окреслювались, тліли. А на півночі й сході небо було темно-синє, глибоке, і
в ньому, як зсипище перлин, мінилися, переливались, грали барвами великі й
дрібні зорі. Де ж, думав Добриня, між цими зорями та нова, що запалилась цієї
ночі, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горіла, вона мусила
горіти. Але Добриня був у землянці, коли вона запалювалась, й тепер уже не міг
знайти її в морі зірок, що грали перлинами, мінились, сяяли, як холодний срібний
пилок у високому бездонному небі.
Тієї ж ночі, коли місяць почервонів і став схилятись до лісів потойбіч, а чорна
тінь від скель закрила плесо Росі, кручі, а потім і землянку над ними, з
Будутина виїхав вершник.
У полі не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали
все навкруг. Але вершник твердо сидів у сідлі, він добре знав шлях у полі,
щосили гнав коня, і луна копит, як це буває перед світанком, широко летіла
навкруг.
То мчав до города Києва Добриня, він хотів швидше привезти до княжого столу
звістку про те, що в Будути-ні над Россю народився від рабині Малуші Володимир,
син Святослава.
5
І знову доля ще раз усміхнулася Малуші…
Щастя матері! Уже в ту ніч, коли біля грудей лежала рідна дитина, жадібно п’ючи
материнське молоко, вбираючи її сили, Малуші було невимовне радісно, вона була
по-справжньому щаслива.
Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким і страшним, одступило від неї,
як буря на Дніпрі. Тепле, ніжне тіло сина лежало поруч її тугих, наповнених
молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тілу – голівці, спині, ніжках, – і
це ніби заспокоювало, втішало.
Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була
звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з
водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й
присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не
горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь.
А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може
бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше – щастя.
І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді
вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу.
День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди
Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже
хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши
рукою сина, всю ніч.
А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла
впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід – баба,
мати, син…
Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою
радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на
річку, поралась на городі, допомагала Желані, – та хіба перелічиш усе, що робила
й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло
літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості,
щастя.
І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й
сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила
пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала
її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й
сама в рідній хаті.
Колишся, колиско, від кута до кута,
Маленька дитина, велика покута, –
починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї,
як і всі слова далі:
Ой сину мій, сину, за тобою гину,
Не одну я нічку з тобою спочину,
Та я б тебе, сину, усе колисала,
Аби тільки з тебе радості діждала…
О, які це були добрі, радісні слова.
6
Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало – княжі
дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше
ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм
назустріч – дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про
Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.
На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки
добігла, княжі дружинники – їх було четверо – вже встали з коней, прив’язали їх
до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може,
ждали її.
І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона
впізнала Добриню.
Малуша зраділа.
– Як добре, що ти приїхав, брате, – промовила вона, одійшовши з Добринею набік.
– Ми так давно не бачились з тобою.
– Я їздив у поле з князем. Далеко бували.
– Ти сказав – з князем. Хіба він?..
– Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.
– І як він? Ти бачив, говорив з ним?
– Бачив, Малко, і говорив… Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго
розпитував про тебе, велів сказати, що пам’ятає про тебе й не забуде.
– Слава Перунові, – радісно промовила Малуша. – Я немарно молилась, він почув
мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.
І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і
нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і
поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.
– Слухай, Малушо, – сказав він, зайшовши до землянки, – я приїхав до тебе по
загаду княжому.
– Що трапилось? – заскніло у неї серце.
– Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали дізнатись про здоров’я
Володимира.
Малуші одлягло від серця – вони не забули про її сина, пам’ятають його,
цікавляться ним.
– Скажи, що росте дужий, здоровий, – відповіла вона братові. – Та чому б йому не
бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало.
– Але, Малушо, – вів далі Добриня, – Володимир – княжич, прийде час – стане
князем.
– Знаю, Добрине, – говорила вона. – Це так, і я також хочу, щоб він був князем.
Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він
– мій синочок Володимир.
Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала.
І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір’ю і сином.
– Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, – промовив він, оглядаючи землянку. –
Але негоже княжичу жити тут…
– Що ви надумали? – скрикнула вона. – Говори, говори, Добрине.
– Мушу забрати княжича Володимира, – важко зітхнув він. – 3 тим і приїхав.
– Забрати? – підняла вона стривожене обличчя. – Одірвати цого від моїх грудей!
Ні, Добрине, так не буде, краще вже в Рось…
– У Рось княжича Володимира? – дуже повільно й суворо промовив Добриня. –
Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир – Київської зеплі княжич.
Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.
– Правда, Добрине… я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж
залишається тоді в мене? Був син – і я ще жила, візьмеш його – і нічого, нічого
в мене немає. Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти
забираєш у мене!
Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а,
притулившись до дитини, мовчки плакала.
Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей
також вкоотились одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була,
мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і
Мрлуша – це роб’ї люди, княжі раби.
А потім Добриня змахнув сльози – ні Мадуша, ні хтось інший не повинен бачити, що
гридень також може плакати.
Але Малуща і не дивилась на Добриню, вона це могла одірвати рук і очей від свого
сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.
Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися
збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добриці міцно ув’язали
короб…
Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав
у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.
– Прощай, сестро, – тільки долетіло до Малуші. – Не сам роблю, десницею князя…
Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.
– Прощай!
Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід,
де ще пломеніла багряна заграва.
Малуша зайшла до землянки і, нічого не тямлячи, обшарила руками одрину попід
стіною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на ній у тому місці, де
лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде…
Вона кинулась із землянки, ніби могла просити щось у дружинників і брата, які
тільки-но поїхали. Але надворі було темно й тихо, ніде не чути ні голосу, ні
кінського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко…
Темна постать жінки метнулась круг землянки до дубів, де недавно прив’язані були
коні, до криниці, з якої вони напували коней, до кручі, з якої вона часто
дивилась на Рось…
Розгублена жінка дивилась на небо, благально підносила руки вгору, до зір, але
їй не всміхнулась жодна зоря, на небі не було ні єдиної хмарки, що могла б
спуститися до неї.
І тоді вона впала на росяну траву, обхопила голову руками і заридала,
застогнала, затужила так, як може ридати тільки мати, – нестримно, невтішно…
– Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де
ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене – і я сміялася, ти був біля мене – і не
було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?.. Боги на
високому небі, люди на широкій землі, та поможіть же мені, рятуйте мене,
поверніть мені синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тільки з тебе
радості діждала…
Від самого серця йшли прості слова, плакала, квилила, обікрадена, знедолена
мати. І коли б камінь мав голос, то й він озвався б на цей крик. Але камінь
голосу не має, а більш ніхто серед ночі почути її не міг.
І за весь цей час їй жодного разу не прийшла і не могла прийти в голову думка,
що вона, проста жінка полянського роду, дала життя дитині, яка стане колись
великим князем Київського столу і що через тисячу літ люди пригадають її, рабиню
Малушу, і здивуються її великій, святій любові.
7
У покоях княгині Ольги не ждали князя Святослава. Коли він раптом відчинив двері
й зупинився на порозі, то побачив матір, що сиділа на лаві, священика Григорія,
який стояв перед нею і в чомусь її нібито переконував, та ще ключницю Пракседу,
що поралась у кутку.
В цьому не було нічого незвичайного: княгиня завжди кликала увечері до себе
священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний
день.
І в світлиці все було як завжди: у двох кутках горіли свічки, на столі лежав
хліб і стояла корчага з водою, ложе княгині прибране, скрізь заметено.
Але було в світлиці й незвичайне: у темному кутку Святослав помітив колиску, а в
ній дитя…
Він стояв і думав, що йому робити? Він хотів, його поривало кинутись вперед,
схилитись, як веліло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя.
Але він не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в світлиці є священик
Григорій, Пракседа!..
Його зрозуміла й допомогла мати княгиня.
– Ти йди, – веліла вона Пракседі. – І ти, отче, – винувато додала вона, –
перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.
Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потім швидко пішов уперед, зупинився
перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свічку, рушила за ним слідом і
стала позаду.
У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном. Син
спав, у нього були заплющені очі, він рівно й спокійно дихав, теплі рум’янці
грали на його щоках.
І було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя
Святослава. Личко це – високе чоло, темні брови, рівний носик, маленькі уста –
нагадало йому дороге й рідне обличчя Малуші.
– Володимире… сонечко! – вирвалось у Святослава, що не знайшов інших слів,
якими можна було б висловити всю радість і щастя, і дуже обережно, щоб не
зачепити колиски, схилився і поцілував теплий лобик Володимира.
У цю хвилину йому було не тільки радісно, але й боляче, бо не сина цілував він,
а втрачену молодість, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що він
цілує далеку Малушу.
А потім він підвів голову й побачив очі матері, що все стояла позад нього з
свічкою в руках і також з любов’ю і радістю дивилась на онука. Це були ті самі
очі, які він щодня бачив і знав, у цю хвилину в них була ласка й ніжність. Але
перед ним виринули події ще однієї страшної ночі, і він прочитав у очах матері
те ж саме, що й тоді. Він бачив у ній мудру, хитру, рішучу княгиню.
– Що ж, мамо, надумала робити? – запитав він, показавши рукою на стіл, де лежали
Євангеліє, хрест і кропило, та ще на лаву, де стояла купіль з водою.
Княгиня зрозуміла – син знає, що вона замислила. І хрест, і купіль, і кропило…
Так, княгиня думала хрестити онука.
Вона хотіла, щоб син її зрозумів і не засуджував і щоб знав, що інакше діяти
вона не може.
– Не зла хочу я тобі, Святославе, й онуку своєму, – промовила вона, – а добра й
щастя.
– Але де добро, де щастя?! – крикнув він. Вона якусь мить мовчала, поглянула на
Святослава, перевела очі на онука й повела далі:
– Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя,
дізналась про все і про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремі й на
Горі. І тоді я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так зробити…
– Гаразд, – сказав Святослав. – Ти зробила так, як хотіла Гора, ти врятувала
свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала мені князівну, яку я не любив і
не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину?
– Як я хотіла й хочу добра тобі, – відповіла на це вона, – так хочу добра й
твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, – хто він? Син рабині, язичник,
він навіть імені не має. А я хочу, і це буде велика користь для тебе, щоб він
був сином князя Святослава, я хочу, щоб він мав своє княже ім’я.
– І знову цього хоче Гора?
– Так, сину, саме для цього я й хотіла його хрестити, – закінчила княгиня Ольга.
І тоді на довгу-довгу хвилину в світлиці княгині Ольги настала тиша. Мати і син
стояли над колискою, дивились на дитя, що міцно спало, мовчали…
Князь Святослав підвів голову, зустрів гострі, пронизливі очі матері й сказав:
– Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою
тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо
зараз не тільки ми – ти і я, – вся Руська земля стоїть днесь над колискою
Володимира…
Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не
пізнавала його: той Святослав – і не той, такий – і не такий. Ні, він був не
такий, як раніше, – він був тепер як і батько його Ігор…
– Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, – вів син. – І я говорю це не для
того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато
зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра
бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя
Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського
столу… Але, – вів далі Святослав, – устрояя Руську землю, ти забула, що є в
ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На
Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі
стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і
давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась
й на поміч собі покликала Христа…
– Не хули Христа! – сказала княгиня Ольга – Не клич імені його всує… Він
покарає тебе…
– Ні! – зухвало відповів Святослав. – Мої боги не благословили б того, що
благословляє Хртотос, мої боги – віра батьків, твій Христос – сила твоя й
бояр…
– Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?
Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.
– О мамо, – промовив він. – Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз
зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить
вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь… Може, тоді прийде на
Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.
– У мене радіє душа, – склала хрестом руки па грудях княгиня. – Світ істинної
віри, бачу, сходить на тебе…
– Ні! – крикнув Святослав. – Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а
еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був
язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за
Візантію?!
– Не цього я хотіла, сину, – спробувала заперечити княгиня. – Я кажу тобі: хочу,
щоб син твій був не сином рабині, а князем, щоб мав він своє княже ім’я…
Суворе було обличчя в князя Святослава, гнівні його слова.
– Я послухав тебе, мамо, – сказав він, – і виконав твій загад, коли ти виганяла
звідси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти веліла. Я одружився з
князівною, – ти й цього хотіла. Я став князем, – і про це просила ти мене… Але
тепер, як князь, я велю…
Він дивився на сина, що спав у колисці.
– Не ти перемогла рабиню, – говорив Святослав, – вона перемогла тебе, княгиню.
Бо породила сина, про якого мріяв я і якого ждуть руські люди. Ти боїшся, бо в
тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина і вся Русь. Бути
йому, як воно і є, сином рабині, великим князем. Ти сказала, що в нього немає
ім’я. Ні, він має ім’я. Це я і мати його – рабиня – нарекли його Володимиром, бо
хочемо, щоб він володів миром у Руській землі. І він володітиме миром, у важкий
час врятує Русь.
Князь Святослав пішов до дверей і покликав Добриню, що ждав його.
– Добрине, – сказав Святослав. – Ти зберіг, привіз із Будутина до Києва сина
мого Володимира, буть тобі воєводою, його вуєм, рости його…
Добриня низько вклонився князеві й княгині.
– Візьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире!
КНИГА ДРУГА
НАД МОРЕМ РУСЬКИМ
Ой славен, ясен красний наш кязь,
Києва – города князь Святослав.
Вiн iзвечора в човен сiдав,
а вже над ранок пiд Царгород став.
Рушили вої на Царiв город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять!
що тому князю за дари дати?
Вийшли князю вони в наряді;
кони вiн взяв – не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скорився.
Рушили вої вдруге на город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Винесли князю багато злата;
золото взмв він – не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скоривсм.
Рушили вої втретє на город,
цар ся дивує, хто то воює,
тремтять ромеї, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Вивели ж йому царiвну в коронi;
царівну взяв вiн та й подякував,
шапочку зняв, ще й поклонився,
князь поклонився, та не скорився.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
1
Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра зарябiло, а згодом
вималювалось кiлька лодiй. Розсiкаючи зустрiчну хвилю, йшли грецькi хеландiї – з
гострими носами, високими щоглами, багатьма реями – справжнi морськi чудеса.
З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб’ї люди. На
таких коробах приїжджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто
хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландiї досягли Почайни,
там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу,
рiчку й береги обкутали присмерки.
Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландiї стали бiля
берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони
нагримали на подолян i велiли їм забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться,
зiйшли на хеландiї, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим
припливли до Києва.
На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки,
узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть
належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати
щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною,
добре озброєною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а
василiк iмператора ромеїв.
Почувши вiд своєї сторожi, що до хеландiї прийшли мужi київського князя, цей
василiк з дуже недобрим – стомленим чи хворобливим – виглядом вилiз iз – пiд
настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв
сказав, що прибув до київського князя з грамотою вiд iмператора ромеїв Никифора,
має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що i просить
переказати київському князевi.
Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час київський князь,
либонь, спочиває. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi передати все князевi
Святославу.
Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а потiм несмiливо
поцiкавився, чи не могли б мужi залишити бiля хеландiй свою сторожу. Мужi
сказали, що сторожу вони залишать i просять василiка не турбуватись, – Київ
добрий город, тут радi кожному гостевi i нiкого не скривдять. З тим вони й
пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй.
На Днiпрi покотив туман, вiтер, як здавалося, василiку, таємничо й погрозливо
свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлi багряного
неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь.
Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi лодiї й полiз у своє затишне
кубло. Знаючи церемонiал вiзантiйського двору, за яким iмператори, ранiше нiж
прийняти посла, неодмiнно його затримували, вiн мiркував: чи довго київський
князь змусить його стояти на цiй холоднiй рiчцi?..
Проте київський князь не примусив василiка з Константинополя без дiла стояти на
Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до грецьких
хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу кiнчили справу з купцями, взяли устав i
повели їх на торг. Разом з ними – i вже до василiка – прийшли й тi мужi, що були
тут минулого вечора; вони сказали василiку, що князь Святослав знає вже про
посла iмператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.
Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг – довге, чорного оксамиту платно,
взувши зеленi черевики, почепивши на голову клобук, василiк iмператора звелiв
рабам брати дари. Потiм слiдом за мужами, у пасмугах рожевого промiння, що
котилось iз-за Днiпра, вiн пройшов глибоким Боричевим узвозом, через мiст i
ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.
Крокуючи цим шляхом i часто зупиняючись, щоб передихнути, василiк пильно
примiчав усе, що бачив, i порiвнював з тим, до чого звик у Константинополi. Тут,
у Києвi, не було, як там, високих стiн i кам’яних споруд, багатьох вулиць i
площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василiк, – глибокий Боричiв
узвiз, де проходив єдиний вiд Днiпра шлях на Гору, старi дерев’янi стiни, що
стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям,
перекинутий через глибокий рiв мiст, город на Горi з теремами й клiтями,
гридницi, навкруги яких василiк побачив багато воїв, требище, де перед Перуном,
що дивився золотими очима на Днiпро, палахкотiв вогонь i творилась вранiшня
жертва, – все це примусило василiка здивуватись i здригнутись: високо сидять
київськi князi, нелегко до них доступитись!
У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели василiка, все також було
суворим i таємничим. Тут горiло багато свiтильникiв, вiдблиски яких грали на
позолоченiй i срiбнiй зброї, попiд стiнами на лавах сидiли поважнi, бородатi,
одягненi в темнi вбрання люди, на помостi в кiнцi палати василiк побачив князя
Святослава.
Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав:
– Вiрний у бозi iмператор Схiдної Римської iмперiї Никифор послав мене,
патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою своєю до тебе, княже Русi, щоб ствердити
любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта…
До палати зайшли раби, що крокували слiдом за василiком, i поклали перед
київським князем дари – коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит i меч.
– Грамоту я приймаю, – з посмiшкою глянувши на добру зброю, сказав князь
Святослав, – i за дари дякую… Передай, натрикiю Калекiре, iмператоровi ромеїв,
що князi руськi, боярство i всi люди руські бережуть, любов, сущу межи нами, i
да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.
Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у
далекій дорозi, як почуває вiн себе нині, запрошував бути в Києвi-городi скiльки
охота, а тiунам своїм одразу ж велiв давати василiковi, сторожi його й рабам на
хеландiї повний покорм i всiлякi меди з своїх клiтей.
Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував київеьмому князевi, боярам i
руським людям за добрi побажання, за покорм i меди, сам побажав йому, родинi i
усім боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були скрiзь по Русi, доброго здоров’я
й щастя на многi лiта…
Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати василiк. Прощаючись, вiн сам
висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду ще раз з ним поговорити.
Князь Святослав розумiв посла Вiзантiї. Усi вони – оцi василiки – улесливi,
хитрi люди. Що ж, вони ще зустрiнуться з василiком. Може, патрикiй Калокір
пообiдає нинi разом з князями?
Але i пiд чає обiду василiк Калокiр не сказав князевi Святославу, що привело
його до Києва. Може, сталось так тому, що на обiдi було багато людей – сам князь
Святослав, брат його Улiб, мати Ольга, три сини – Володимир, Ярополк, Олег, –
чимало воєвод, бояр, рiзних мужiв. Кожен iз них щось запитував у посла, кожному
той мусив вiдповiдати, – так у бесiдi та мiж розмовами й минав обiд.
Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як
їдять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого
палацу подавали все й частували з розбором – кому грецькi горiхи, а кому
щкаралупина…
Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода
ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. Їй допомагало кiлька дiвчат, що
вражали своєю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю.
А носити їм доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до
стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина,
всiляка солона й копчена риба – осетри, пструги* (*Пструг – форель.), судаки,
рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену
баранину, гов’ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.
Їли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, – просто, як це буває
вдома, в родинi. Один тiльки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче
випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли свої чари, келихи…
– П’ємо на тя, княже!
На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що поїли досита, а
меди й ол з княжих медуш мiцнi, п’янкi.
Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку проїхати з ним на лодiї,
показати з Днiпра город Київ, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв
гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами
й толковинами вони проїхали Днiпром аж до Чортория.
Чудовий був Днiпро й Київ – город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд
самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де
плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна – лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього
города княгинi Ольги, а вниз – до Вiтичева й Лисої гори над ним, – тут
здавалося, що немає йому кiнця й немає краю.
У лодiї, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри
з толковинами, було двадцять гребцiв – по десять з кожного боку. Пiд дужими
ударами їхнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад неї на блискучому лонi
стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Київ i гори тiкали й тiкали назад.
I тодi в усiй величi своїй постав перед ними древнiй город над Днiпром, город,
стiни якого закладенi були князем Києм. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли
й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Києвого города над Днiпром.
Три гори височiли вдалинi i до них прикутi були очi всiх на лодiї: Києва гора,
де й був тепер княжий город – Гора, гора Щекавиця, де поставив першi стiни Київ
брат Щек, та ще гора Хоревиця – вотчина Хорива, другого брата Кия.
Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром. Тепер над всi гори стояв
Київ – город з високими стiнами, вежами й дахами княжих теремiв, що золотом
грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Днiпром,
густими лiсами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пiзнi
темнi тiнi. Це й була Гора, справжнє орлине гнiздо над Днiпром, з стiн якого на
багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не мiг
доступитись.
Невпiзнанно змiнився Київ-город вiдтодi, коли було закладено першi його стiни.
Вже не тiльки на Горi жили тепер люди. Одразу ж бiля стiн города на схилах
виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим
узвозом, над ярами, а часто i в них у цю годину видно було вогнi й димки – там
жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далi Оболонь
– рольнi землi князiв, воєвод, бояр.
– Чуден Борисфен i город твiй, княже Святославе! – вигукнув, дивлячись на гори
й плесо Днiпра, василiк Калокiр.
– Може б, ми стали до берега й подивились звiдти на Київ, – запропонував князь
Святослав.
– О, я був би вельми радий! – захоплено вiдповiв Калокiр.
I саме тодi, коли нiс лодiї зарився у пiсок на Чорториї i коли князь Святослав,
Калокiр, а за ними княжич Улiб, бояри й толковини сходили на берег, саме тодi
василiк уповiльнив крок, пiшов поряд з князем i тихо промовив:
– Може б, ми пiшли далi самi, з тобою тiльки, княже?
Цi слова були сказанi не через толковинiв, а звичайною руською мовою, i тому
князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла iмператора.
– Я хотiв би поговорити тiльки з тобою, вiч-на- вiч, – ще раз сказав Калокiр.
– Добро! – так тихо, що нiхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав.
I, коли всi зiйшли на берег, вiн звернувся до брата Улiба, бояр, толковинiв:
– Ми пiдемо з патрикiєм Калокiром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут
спочиньте…
Коси над Чорториєм сягали далеко в Днiпро жовтогарячими стрiлами, навкруг них
перламутром мiнились води, у берегах ледь зiтхали заблуканi хвилi. Князь
Святослав i патрикiй Калокiр довго йшли тугим, змоченим пiском, що рипiв пiд
їхнiми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодiя з людьми, велика тиша приймала й
обгортала їх, тiльки сполошенi кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А
вони йшли далi й далi – у роздумах i мовчаннi…
– Отже, ти знаєш нашу мову? – зупинився нарештi князь Святослав i подивився на
василiка Вiзантiї.
Калокiр також зупинився. Вiн довго стояв – з темним, засмаглим обличчям i
гострими вилицями, на якi лягав вiдсвiт червоного сонця, горбоносий, з
примруженими очима, що дивились на Київ i Днiпро. Щось уперто думав, а потiм
посмiхнувся до князя й вiдповiв:
– Так, княже Святославе… Я знаю твою мову i добре знаю руських людей.
– Хто ж ти єси?
Вiд правого берега Днiпра, з Оболонi, вiйнув вечiрнiй вiтер, i темне,
пiдперезане шнуром платне обхопило кощавий стан патрикiя.
– Iмператор Никифор, – сказав Калокiр, – послав мене як василiка свого з
Константинополя, але я живу в Клiматах, у Херсонесi, де батько мiй служить
протевоном* (*Протевон – голова самоврядування, конвенту.). А херсонiти, як
вiдомо князевi, i русiв, i мову їх добре знають…
– Честь i слава iмператору ромеїв, – сказав князь Святослав, – що посилає
своїми василiками до нас людей, якi знають Русь. Але якщо iмператор посилає
василiком до мене таку поважну людину, то, певне, не тiльки заради того, щоб
передати своє вiтання?!
– Звичайно, нi, – посмiхнувся Калокiр. – Iмператор Никифор велiв дякувати за
любов, сущу мiж iмперiєю i Руссю, i за те, що князi руськi вже не раз допомагали
їм могутньою збройною силою, а тепер iмператор Никифор просив, щоб ти ще раз
допомiг йому, княже Святославе.
– Проти кого ж думає iти на брань iмператор Никифор?
– Iмперiя не може починати зараз бранi сама, – вiдповiв Калокiр, – бо
неспокiйно в Азiї i Єгиптi… Але iмператор Никифор посварився з болгарами i
мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава пiти з воями на
Болгарiю й скорити її.
Калокiр замовк, але одразу додав:
– За це iмператор Никифор щедро подякує князевi Святославу i його воям… На
хеландiях у мене лежить для тебе, княже, п’ятнадцять кентинарiїв* (*Кентинарiй –
мiра золота; 15 кентинарiїв – приблизно 100000 древнiх золотникiв – червiнцiв.)
золота.
Князь Святослав не затримався з вiдповiддю, але це була, здається, не та
вiдповiдь, на яку мiг розраховувати василiк Калокiр.
– Дивно менi це чути, – одверто сказав князь. – Ти говорив правду, за рядом,
який давнi князi нашi уклали з Вiзантiєю, Русь не раз давала їм помiч збройною
силою…
– О, вої русiв – добрi вої. Це знає весь свiт! – захоплено вигукнув Калокiр i
облизав пересохлi уста. Князь Святослав нiби не почув його слiв i вiв далi:
– Але як може iмператор Никифор просити в мене помочi проти болгар? Адже,
наскiльки я знаю, мiж iмператорами ромеїв i Болгарiєю iснує мир. Кесар одружений
з дочкою римського iмператора, Вiзантiя навiть дає дань болгарам…
– Який мир i що за дань? – голосно засмiявся василiк. – Усi кагани болгарськi,
а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої
шкоди. За Петра, сина Симеона, мiж Вiзантiєю і болгарами був нiбито мир. Кесар
Петро – це правда – взяв собi в жони дочку iмператора Христофора. Але болгари
однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно
пiв-Болгарiї iде проти Константинополя i одмовилось вiд Петра й Преслави. А
тепер, коли дочка iмператора Христофора й дружина кесаря Петра Iрина померла,
iмператор Никифор вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з’явились
по неї до Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город.
– Жорстоко карає iмператор, – глузливо процiдив князь Святослав, – кесаря свого
Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того, що й Болгарiя
розпалась. Отже, тепер, пiсля довгого миру з Петром, iмператор хоче добити,
знищити Болгарiю?
– Так, княже, – вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними своїми очима до обличчя
Святослава. – Iмператор Никифор, як i завжди, дiє рiшуче, i вiн, звичайно, рушив
би супроти Петра сам, але зараз у iмперiї неспокiйно, почався новий заколот у
Сiрiї й Антiохiї, iмператор мусить вирушити туди, в Азiю, а тобi посилає
золото… Вiн думає, що ти згодишся, пiдеш на болгар, i доки з воями своїми
вийдеш на Дунай i скориш кесаря Петра, вiн сам повернеться iз земель азiатських,
вийде в Македонiю. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарiя.
Князь Святослав якусь хвилину помовчав.
– Люту кару вигадав iмператор ромеїв для болгар, – далi сказав вiн. – І коли б
справдi я з воями своїми пiшов за Дунай, а вiн рушив би назустрiч менi з
Македонiї, з Болгарiєю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки ж я, василiку
Калокiре, на Болгарiю не пiду. Ні, нi!
– А чого ти не пiдеш, княже Святославе? – хижо запитав Калокiр. – Може, ти
вважаєш, що я привiз мало золота? Так це ж не все. Коли закiнчиться вiйна, ти
матимеш ще багато золота i дань.
– Нi, – ще раз сказав Святослав. – Не про золото i не про дань я думаю.
– Тодi чому?
Князь Святослав вiдповiв:
– Коли iмператори ромеїв просили нас, київських князiв, дати їм помiч i воювати
– з ворогами своїми в iмперiї, ми, пам’ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали.
Зараз iмператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор
знає, що у нас з болгарами вiд вiку iснує мир, ми з ними одноязичнi люди.
Болгари – то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре,
руськi люди – не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не воюємо. I коли б
iмператор Никифор прислав менi не п’ятнадцять кентинарiїв, а п’ятнадцять
хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би – не згоден.
– Що ж, – задоволено сказав Калокiр. – Це дуже добре, i коли я їхав сюди, то
був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш – нi, не
згоден!