МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра загальноправових дисциплін
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з навчальної дисципліни «ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ»
Для здобувачів вищої овіти
юридичного факультету
Дніпро – 2019
2
Конспект лекцій підготували: Орлова О.О., доцент кафедри
загальноправових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського
державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент
Рецензенти:
Бостан С.К., професор кафедри конституційного, адміністративного та
трудового права Запорізького національного технічного університету, доктор
юридичних наук, професор
Максакова Р.М., завідувач кафедри конституційного, адміністративного
та трудового права Запорізького національного технічного університету, доктор
юридичних наук, професор
Розглянуто на засіданні кафедри загальноправових дисциплін
26.06.2019, протокол №20
3 ТЕМА № 1.. ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД:: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
(2 години)
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
1. Основні принципи прав людини Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод
2. Особливості інтерпретації Європейської конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 р. як правозахисного договору
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод /
Проти катувань. Європейські механізми запобігання катуванням та поганому
поводженню / Харків. правозах. гр. Х. : Права людини, 2007. 228 с.
2. Міжнародно – правова практика тлумачення норм міжнародних
договорів: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Київський національний
ун т ім. Тараса Шевченка. К., 2003. 23 с.
3. Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006. № 3477 IV [Електронний
ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi
bin/laws/main.cgi?nreg=3477 15
4. Wemhoff v. Germany European Court of Human Rights Portal
[Електронний ресурс] Режим доступу:http://echr.coe.int.
5. Паліюк В. Чи можуть судді України у своїх рішеннях посилатися на
рішення Європейського суду з прав людини. Практика Європ. суду з прав
людини. Рішення. Коментарі. 2005. № 3. С. 229-237.
6. Мармазов В. Є. До питання про телеологічне (цільове) тлумачення
Конвенції про захист прав і основних свобод людини . Адвокат. 2003. № 6. С.
29-31.
7. Ivanii O.M., Kuchuk A.M.,Orlova O.O. Biotechnology as Factor for the
Fourth Generation of Human Rights Formation. International Journal of Advanced
Biotechnology and Research (IJABR) ISSN 0976-2612, Online ISSN 2278–599X,
Special Issue-1, 2019, pp491-497 http://www.bipublication.com.
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
Розглянути особливості тлумачення Європейським судом із прав людини
положень Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 р., висвітлити основні принципи прав людини, що закріплюються
Європейській конвенцією про захист прав людини й основних свобод.
ВСТУП
Україна з перших кроків після здобуття незалежності висловила
прагнення увійти повноправним членом до загальноєвропейського політичного,
4
економічного, гуманітарного та правового простору. Такий рух є цілком
закономірним, адже Україна, крім висловленої політичної волі, з давніх давен
за своїм географічним положенням, історичним розвитком і рівнем культури
була і залишається невід’ємною складовою частиною Європи. Тому вступ
України до Ради Європи цілком природна подія, яка не могла не відбутись.
Відповідно до Статуту цієї міжнародної організації необхідними умовами для
вступу до неї є визнання державою кандидатом принципів верховенства права,
плюралістичної демократії, забезпечення прав та основоположних свобод
людини всім особам, що знаходяться під її юрисдикцією, та ефективна
співпраця з іншими державами. Поза сумнівом, вступ країни до Ради Європи
свідчить про її демократичний вибір, послідовність у проведенні реформ,
спрямованих на захист прав людини та здійснення швидкого і справедливого
судочинства.
Одним з виключно важливих, ключових елементів успішної реалізації
політичної волі щодо євроінтеграції України є досягнення певного рівня
узгодженості українського законодавства із правом Ради Європи, перш за все,
під кутом зору приведення української системи захисту прав людини за
формою і змістом до загальновизнаних європейських стандартів.
Видатну роль роль системного чинника у цьому напрямі відіграє
Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, яка
була прийнята 4 листопада 1950 року, набрала чинності 3 вересня 1953 року і
ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 року (набрала чинності
для України 11 вересня 1997 року).
І. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ПРАВ ЛЮДИНИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ОСНОВНИХ СВОБОД
Контекст охорони правопорядку постійно змінюється, а разом із тим
трансформуються й вимоги, що висуваються до такої охорони. Нині охорона
правопорядку як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні все ще
знаходиться в перехідному, навіть можна сказати, кризовому стані.
Проблеми прав людини розглядаються різними юридичними науками,
проте саме теорія держави і права як наука, досліджуючи правовий статус
особи, має визначити повноваження щодо його забезпечення, а поліцейська
(міліцейська) деонтологія розробити модель належної поведінки посадової
особи з підтримання правопорядку.
Досліджуючи принципи прав людини в контексті діяльності , були
вивчені Інтернет джерела та роботи Р. Беллемі, Л. Веллма, Е. Каменка,
Г. Фенвика та інших.
Права людини замінили капіталізм і соціалізм спаринг партнерів другої
половини ХХ ст. і стали “новою ідеєю” для ХХІ го тисячоліття. У вакуумі,
який утворився в результаті краху соціалістичного табору, виникла потреба у
створені доктрини, що об’єднала б народи всього світу. Слід зазначити, що
права людини не забезпечують повну й єдину модель для національного чи
міжнародного права.
5
Однак прискорення міжнародного руху щодо розвитку прав людини є
дуже приголомшливим. Рада Європи, орган, який є відповідальним за
Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, 2010 р.
нараховує 47 країн членів, дві третини яких приєдналися тільки за два останніх
десятиліття. Докладаються величезні зусилля у розвитку прав людини в нових
демократичних державах Східної Європи, цей рух посилений бажанням цих
країн вступити до Європейського Союзу. Двадцять країн членів Ради Європи
не є членами Євросоюзу. За межами Європи, протягом минулого десятиліття,
такі держави, як Канада, Нова Зеландія та Південна Африка прийняли нові
статути з прав людини або ж нові законопроекти. Більш ніж 100 національних
конституцій захищають права людини.
На рівні з ширшим напрямом міжнародного і національно захисту прав
людини, існував специфічний напрям забезпечення міжнародних стандартів
діяльності поліції. Не тільки Організація Об’єднаних Націй закріпила права
людини у Загальній Декларації прав людини, міжнародних пактах про
громадянські та політичні, економічні, соціальні й культурні права та Кодексі
поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, а й Рада Європи
прагнула досконально розвинути права людини, що забезпечувалися б
положеннями деонтологічного кодексу поліції.
Глобалізаційні світові процеси кінця ХХ ст. у політичній, економічній і
правоохоронній сферах зумовили створення інтернаціонального
правоохоронного органу. На підтвердження цього, Р. Беллемі пише, що
привабливість прав людини полягає в тому, що загальні стандарти, що мають
забезпечувати ці права, “передбачають високий ступінь розмаїтості” настільки,
наскільки дозволяють глобалізація і локалізація.
Права людини мають давню історію виникнення, спірне минуле і
сьогодення, разом із тим можна виділити шість ключових етапів їх розвитку:
ідеї стародавніх греків і римських юристів античні ідеї свободи тй
рівності вільних людей (громадян). Раби прав не мали, хоча грецькі та римські
стоїки стверджували, що неможна виправдати рабство, оскільки воно
суперечить світовому співгромадянству людей;
середньовіччя права людини набувають релігійного забарвлення,
свобода і рівність людей іде від Бога. Усі люди мають прагнути
самозбереження і продовження роду, шукати істину й істинного Бога, поважати
гідність кожної людини. Продовжує розвиватися ідея загальної рівності людей;
просвітництво ХVІІІ ст., під час якого відбувся перехід від теологічного
підходу розуміння держави і права до держави, що слугує людині та захищає її
права. Виникнення держави пов’язується з укладання договору між
індивідуумами, щоб гарантувати їх політичні й особисті права (право на життя,
свободу, гідність, мирних зборів, тощо). Індивідуум розцінював ці права як
привілеї з боку держави;
ХІХ та перша половина ХХ ст. характеризується виникненням прав
вимог до держави, держава була зобов’язана вдаватися до певних дій, щоб
забезпечити права людини. Отже, поки громадянин мав право бути вільним від
дискримінації, право вимога зобов’язувала державу знищити, дискримінацію,
6
що існувала раніше;
друга половина ХХ ст. відзначається послідовним розширенням кола
прав людини, що було зумовлене наміром запобігти масовому зловживанню
правами людини, що мали місце при Третьому Рейху. Було визнано, що права
людини слід закріпити не тільки на індивідуальному рівні, а й на колективному,
що дозволить розв’язувати глобальні проблеми захист миру, довкілля, права
на розвиток і самовизначення народу чи нації тощо. Заснування Ради Європи та
створення Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод
стали наслідком прийняття Загальної Декларації прав людини ООН;
з 90 х років ХХ ст. і до теперішнього часу спостерігається подальше
розширення обсягу прав людини. Нині у науковій літературі дискутується щодо
потреби закріплення нових прав людини на зміну статі, клонування,
одностатевого шлюбу, штучне запліднення, трансплантацію органів, евтаназію
тощо. Членство в Європейському Союзі стало можливим лише за умов
розвиненості державності та визнанні прав людини. Європейський Суд отримав
значну кількість клієнтів в особі розвинутих демократичних держав і держав,
що розвиваються.
Питання прав людини стало ключовим аспектом відносин сучасних
європейців з їхніми державами. Особливо це актуально для правоохоронної
системи в цілому та поліції зокрема. Тому важливо розкрити вплив прав
людини на діяльність та зрозуміти характер прав, що використовуються.
К. Веллман пропонує розглядати права людини як групу етичних
привілеїв, вимог, повноважень, що разом складають систему етичної автономії,
якою володіє індивідуум як людина відносно держави. Такий підхід дуже
корисний, оскільки він систематизує права людини, що викладено у
загальновизнаних міжнародних документах, як от: Загальна декларація прав
людини, міжнародні пакти про права людини, Європейська конвенція про
захист прав людини і основних свобод та ін. Крім того, ми поінформовані про
відповідні обов’язки держави, індивідуума і суспільства.
Е. Каменка й Ерх Сун Тей пропонують групу етичних привілеїв поділити
на чотири типи:
етична свобода свобода виконувати певні дії, за умови, що немає ніякого
обов’язку робити це. Наприклад, свобода відвідувати церкву;
етична вимога створює відповідний обов’язок, наприклад обов’язок
захистити життя не заподіявши каліцтва;
етична влада свобода відмовлятися від прав, наприклад згода на
проведення обшуку;
етична сталість проти видалення чи обмеження прав людини з боку
держави, це підкреслює особисту автономію і можливості, що забезпечуються
цими права.
Інший спосіб розкривати елементи, що характеризують права людини,
був викладений ООН у їх матеріалах, що використовуються під час підготовки
поліцейських.
У ньому даються такі ключові характеристики прав людини:
міжнародно гарантовані,
7
юридично захищені,
рівні та взаємозалежні,
універсальні,
акцентовані на гідності людини,
захищають індивіда і колективи,
визначають обов’язки держави та її органів.
Проте деякі з цих тверджень є сумнівними. Наприклад, важко
стверджувати, що всі права людини рівні, навіть якщо вони є взаємозалежними.
У межах Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод,
встановлена чітка ієрархія прав: 1) абсолютні права права, що не можуть бути
обмежені за будь яких умов (право на життя, честь, гідність); 2) умовні права
права, що можуть бути частково обмежені державою під час виникнення
надзвичайних ситуацій (свобода пересування, обрання місця проживання).
Право людини це право, яким наділено кожного індивіда і згідно з яким
будуються відносини між громадянином і державою. Отже, можна припустити,
що діяльність органів держави, що порушує права людини, є незаконною.
Потерпілими можуть бути фізичні особи, юридичні особи (компанії), неурядові
організації і групи людей. Це доводить існування корпоративних і колективних
прав людини. Суди можуть примусити винувату особу відшкодовувати
потерпілому заподіяні збитки, або ж застосовувати будь які інші засоби, що
вони мають у своєму розпорядженні для визначення міри покарання за
нанесену шкоду. Метою прав і основних свобод людини є створення умов, що
забезпечують потерпілому відновлення порушених прав, і тому розгляд має
бути неупередженим і відповідним.
Однак існують слушні зауваження щодо потреби перегляду такого
підходу, оскільки іноді виникають певні колізії. Для маленької, але зростаючої
кількості справ у Європейському Суді прикладам цього є справи дітей, яких
ображали або били батьки. У цих випадках було встановлено, що, там де дії між
двома індивідуумами порушують фундаментальне людське право наприклад
право на особисту недоторканість або на свободу від тортур, жорстокого чи
нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження держава
може вважатися відповідальною за не спроможність захистити потерпілу
сторону або через не спроможність видати нормативно правові акти, що
ефективно захищали б людину, або через не спроможність втрутитися. Ці
випадки стали дуже важливими для посилення закону, оскільки вони будуть
застосовуватися до визначених галузей, наприклад для належного захисту
дітей.
Тепер розгляньмо відносини між правами людини та законом. У цьому
контексті цікавою є думка Е. Каменка, який стверджує, що права людини це
пропозиція відносно морально відповідного способу ставлення до людей і
можливість організувати суспільство. Таким чином, права людини
розглядаються не як стаття закону, а як етична структура. Це розходження між
природними правами та позитивним законом є особливо важливим під час
дослідження питання рівності всіх прав людини.
Демократія не може існувати без деяких прав, наприклад свободи слова, і
8
права не можуть існувати без демократичних свобод і ефективної юридичної
системи, що забезпечує доступ до правосуддя.
Оскільки права людини стали центральними у відносинах громадянина і
держави, не дивно, що міліція (поліція) також змістила акцент своєї діяльності
в цю площину. Організація Об’єднаних Націй прийняла цілу низку документів
у цій сфері Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку,
Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими
особами з підтримки правопорядку, Мінімальні стандартні правила поведінки з
ув’язненими, а й Керівні принципи ООН щодо попередження злочинності серед
неповнолітніх, Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються
відправлення правосуддя відносно до неповнолітніх, Декларацію основних
принципів правосуддя для жертв злочину та зловживання владою. У свою чергу
Рада Європи прийняла власну Декларацію про поліцію та прагнула розвинути
стандарти етики в усіх підрозділах поліції всіх країн членів шляхом прийняття
деонтологічних кодексів поліції.
В Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод
існує п’ять ключових особливостей:
1. Ієрархія прав. На найвищому рівні знаходяться абсолютні права
людини право на життя, право на свободу й особисту недоторканість, свобода
від рабства чи підневільного стану, право на захист від тортур і або жорстокого,
нелюдського чи такого, що принижує людську гідність ставлення чи покарання.
Ці права особа може використовувати в будь який час і держава не може
обмежити їх дію. Неабсолютні права людини можуть бути обмежені в
надзвичайних ситуаціях право на свободу пересування, свободу мирних зборів
і об’єднань тощо. Нарешті так звані “кваліфіковані права людини”, що
складаються з прав людини стосовно приватного та сімейного життя, свободи
думки, слова власності. Держава в цих випадках може втрутитися в їх
реалізацію, відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини й
основних свобод, за умови застосування певних принципів і наявності
відповідних умов.
2. Взаємозалежність прав. Права не можуть бути ізольовані одне від
одного. Справедливий суд, а точніше його рішення, тягне за собою обмеження
особистого права людини на свободу. Право вільно збирати, зберігати,
використовувати та поширювати інформацію впливає на права людини на
особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції.
3. Реальність та ефективність прав. Прецедентне право Європейської
конвенції про захист прав людини й основних свобод людини інтерпретує ці
права як “живий інструмент”, що піддається змінам залежно від цінностей у
суспільстві. Європейський Суд у справі Артіко проти Італії зазначив, що
Конвенція створена для того, щоб гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права,
а їх практичну й ефективну реалізацію.
4. Конфлікт і співвідношення прав. Так само як права людини пов’язані
між собою, вони можуть перебувати у суперечності одне з одним. Іноді,
здається, досить просто уникнути суперечностей, використовуючи підхід
9
ієрархії прав право на життя стоїть вище права на приватне та сімейне життя.
Однак дуже рідко конфлікти є настільки простими. Особливо важко їх
подолати, коли вони базуються на широкому колі прав людини та зачіпають
інтереси різних індивідуумів, груп і широких прошарків населення. Право на
свободу мирних зборів, мітингів, демонстрацій може обмежити право іншої
людини на свободу пересування.
5. Баланс між правами потерпілих і підозрюваних. У практичній
діяльності поліції, самий складний аспект конфлікту між правами – це
співвідношення прав потерпілого та прав підозрюваного. Європейський Суд все
більше уваги приділяє статуту жертви та гарантує їй право на захист від тортур,
від незаконного утримання під вартою, на справедливий судовий розгляд його
справи в розумні строки незалежним та неупередженим судом, що створений на
підставі закону , захист свідка від тиску під час судового процесу і захист від
необережних дій з боку поліції.
На бачення працівника , легко відчути, що складна, конфліктна і
взаємозалежна структура Європейської конвенції про захист прав людини й
основних свобод є недостатнім інструментом для законного здійснення ними
своїх повноважень. Хоча слід констатувати, що в її основі лежить набір
принципів, що може бути пов’язаний з деонтологічними принципами. Саме на
цих принципах і має ґрунтуватись діяльність щодо забезпечення прав людини.
Чотири ключових принципи Європейської конвенції про захист прав
людини й основних свобод можна назвати основними принципами прав
людини:
1. Законність. Ми вже пересвідчились, що Кодекс поведінки посадових
осіб по підтримці правопорядку і Декларація про поліцію покладають велику
відповідальність на поліцейських, які мають виконувати обов’язки відповідно
до закону і підтримувати законність. Остання, у свою чергу, повинна мати
відкритий характер і належну процедуру, що передбачає обмеження прав
людини компетентними органами лише відповідно до закону (ст. 8, 9, 10 і 11
Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод). Відповідно
до цього положення, законність передбачає чітке обмеження діяльності
працівника принципом можна робити все, що прямо передбачено законом.
2. Пропорційність. Цей принцип забезпечує знаходження справедливого
балансу між захистом індивідуальних прав та інтересів і прав суспільства в
цілому. Це зумовлює те, що працівник використовує засоби, які гарантують,
що будь яка обрана ним дія буде порційною до законної мети. Наприклад, суд
у справі Стіл та інші проти Великої Британії визнав, що арешт і затримання
пасивних протестантів проти торгівлі зброєю були “непропорційними” до мети
запобігання безладу і захисту прав інших людей.
3. Потреба. Цей принцип включає дві тенденції: абсолютна потреба, що
міститься у ст. 2 Європейської конвенції про захист прав людини і основних
свобод, коли сила використовується державою. Це більше вимога, ніж дозвіл,
щоб працівники правомірно використовувати надане їм право застосовувати
силу. Навіть більш ніж пропорційність, вона вимагає, щоб були розглянуті всі
можливі дії, а ті, що не дадуть позитивного результату мають бути відкинуті;
10
соціальна потреба, що є ще одним з засобів вимагати від держави захисту всіх
видів прав людини. Вона підкреслює демократичний контекст Європейської
конвенції про захист прав людини і основних свобод та встановлює чіткі межі
державного втручання, хоча держава може мати законну причину для
втручання, наприклад запобігання злочину, але все ще не може виправдати дії,
якщо не існує невідкладної соціальної потреби. Останнє вимагає від держави і
бути ліберальними, терпимими і варіативними. Потреба, подібно законності,
забезпечує належний порядок, що забезпечує зв’язок між діяльністю та
цінностями демократії.
4. Відповідальність. Найбільш очевидно, цей принцип чітко
сформульований у вимозі ст. 13 Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод: громадянин повинен мати ефективні засоби
правового захисту від порушень його прав представниками органів влади. У
контексті діяльності поліції цей принцип особливо важливий. Він передбачає
створення незалежної системи розгляду справ зі скарг громадян, для
незалежного розслідування обставин, що призвели до смертельних випадків
(наприклад, смертельні випадки у в’язниці) і незалежний нагляд за діяльністю
державних органів щодо їх компетентності.
Таким чином, Європейська конвенція про захист прав людини і основних
свобод містить значний перелік прав людини, що підкріплені набором
принципів. Принципи прав людини мають виступати стандартом, що
використовуються під час підготовки та практичної діяльності працівників
поліці . Саме цей підхід дозволить використовувати принципи прав людини як
основу формування уявлень про належну поведінку працівників поліції .
Однак можливо ідентифікувати деякі ключові зміни в , якщо розмістити
права людини в центрі демократизації діяльності поліції .
Вони полягають у такому:
використання повноважень працівниками поліції, вимоги для
виправдання потреби та пропорційності під час виконання основних
повноважень, наприклад арешті, розшуку, затриманні, допиту,
конфіскації майна, спостереження, обшуку тощо;
використання сили абсолютна потреба як виправдання за
використання сили;
ухвалення рішення яке має бути “розумним” і сумісним із
деонтологічними стандартами;
обов’язок турботи позитивний обов’язок для захисту права на
життя та інших прав, наприклад права на особисте життя, на свободу
слова тощо;
правила природної справедливості відкритість, прозорість,
неупередженість у розслідуваннях і слуханнях, ухваленні рішення;
відповідальність особиста й організаційна відповідальність за
порушення прав людини.
Принципи прав людини, що підкріплюють їх, здатні змінити підхід, на
якому ґрунтувалася служба , і форми та методи, що використовувалися
працівниками та керівництвом під час виконання своїх посадових обов’язків.
11
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Таким чином, контекст охорони правопорядку постійно змінюється, а
разом із тим трансформуються й вимоги, що висуваються до такої охорони.
Нині охорона правопорядку як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні
все ще знаходиться в перехідному, навіть можна сказати, кризовому стані.
Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод
містить значний перелік прав людини, що підкріплені набором принципів.
Принципи прав людини мають виступати стандартом, що використовуються
під час підготовки та практичної діяльності працівників поліції . Саме цей
підхід дозволить використовувати принципи прав людини як основу
формування уявлень про належну поведінку працівників поліції . ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ
ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД 1950р.
ЯК ПРАВОЗАХИСНОГО ДОГОВОРУ
Після приєднання України до Європейської конвенції про захист
правлюдини і основоположних свобод 1950 р. (далі Європейська конвенція,
Конвенція, Конвенція 1950 р.) та з моменту її ратифікації Верховною Радою
України вона стала частиною національного законодавства. Тож нагальним
постало завдання розуміння змісту цього міжнародного правового документа і
основних механізмів реалізації його норм. Відповідно до ст. 19 Конвенції та
протоколів до неї для забезпечення виконання договірними сторонами своїх
зобов’язань створюється Європейський суд із прав людини (далі Суд,
Європейський суд, ЄСПЛ), що функціонує на постійній основі. До компетенції
Суду входять усі питання,що стосуються тлумачення вказаної Конвенції.
Тлумачення це процес з’ясування змісту норми, а також визначення
наслідків, що за змістом норми повинні настати за певного стану речей.
Застосування норми є діяльністю сторін із реалізації норми відповідно до
результатів тлумачення.
У з’ясуванні змісту норми варто встановити:
а) її зміст;
б) взаємозв’язок з іншими принципами і нормами;
в) зв’язок норми з іншими нормативними явищами, політикою, мораллю.
Наразі існує велика кількість публікацій про наслідки розгляду Судом
окремих справ та аналіз його правових позицій з окремих питань, але вони не
торкаються самої процедури та специфіки інтерпретації Конвенції саме
Європейським судом.
Проблема тлумачення виходить за межі реалізації права. Вона має
самостійне значення у процесі наукової чи практичної правової діяльності
держави. Необхідність мати чітке уявлення про зміст чинних норм виникає і в
ході правотворчої роботи. Ані видавати новий акт, ані систематизувати наявні
акти неможливо без знання справжньої волі суб’єкта нормотворчості, що
одержала свій офіційний вираз.
Тлумачення є невід’ємною частиною правозастосування: адже, не
12
з’ясувавши змісту норми, її неможливо застосувати.
М. В. Мазур та С. Р.Тагієв переконують, що під час трактування й
застосування останньої ЄСПЛ фактично формулює нові правові норми, що
стають невід’ємною частиною конвенційної системи захисту прав людини.
Суд неодноразово зауважував, що тлумачення Конвенції здійснюється
відповідно до її об’єкта і цілей. Отже, з погляду Де Сальвіа, ЄСПЛ роз’яснює
положення Конвенції 1950 р. автономно, тобто незалежно від їх визначення в
законодавстві держав учасниць, надаючи особливого значення категорії
«верховенство права», а також звертаючи увагу на спільну спадщину традицій
та ідеалів європейських країн. Відповідно й поняття «справедливість» Суд у
своїх рішеннях тлумачить у ключі спільної спадщини традицій та ідеалів
європейських країн, серед яких і категорії «гуманізм», «демократія»,
«плюралізм» та ін.
Як будь який нормативний текст, норми Конвенції 1950 р. передбачають
існування різних інтерпретацій. Тут можна зазначити консервативне, або
вузьке, трактування, яке засновується на підготовчих етапах і відповідає
первинним намірам укладачів цієї Конвенції, або ж на висловленому
Особливості інтерпретації Європейської конвенції про захист прав…
погодженні держав членів Ради Європи. Як зазначає Р. Де Лагарр’єре,
компетенція міжнародного судді жорстко зумовлюється погодженням, на якому
вона засновується. Отже, положення міжнародної угоди не може тлумачитися
розширено.Так, у доктрині та практиці міжнародного права тривалий час
домінували два принципи інтерпретації, що випливали з ідеї абсолютного
суверенітету держав сторін договору: а) головну роль у тлумаченні договірних
положень під час створення тексту договору відіграє намір сторін, який
з’ясовуєтьсяза допомоги аналізу підготовчих матеріалів договору; б) у разі
сумніву договірні положення слід трактувати обмежувально на користь
необмеженої свободи суверенних держав сторін договору. Але під час
розроблення Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким у тлумаченні
договору слід віддавати перевагу якомусь одному з таких чинників, як текст
останнього, намір сторін, об’єкт і мета договору, тому що використання одного
з них на шкоду іншим суперечило би практиці Міжнародного суду ООН. Як
пише О. М. Талалаєв, під час роботи Віденської конвенції 1969 р. боротьба
розгорнулася насамперед між прихильниками суб’єктивістських і текстуальних
підходів, а функціональний підхід, що його обстоювала делегація США, було
визнано більшістю держав як неприйнятний.
Як у доктрині, так і в практиці міжнародного права визнано, що особлива
природа міжнародних правозахисних договорів не може не переломлюватися
через їхнє особливе тлумачення: зокрема, вона жадає від інтерпретатора
додання вирішального значення їх об’єкту й меті з можливим ігноруванням при
цьому інших засобів і способів трактування. Іншими словами, специфічна
природа зазначених договорів повідомляє процесові їх роз’яснення цільову
орієнтацію. Досягнення ефективного захисту прав людини стає головним
мірилом для зважування найбільш адекватної реалізації державою цих прав.
13
Будь який нормативний акт може розумітися по різному, бо в самому тексті не
конкретизується значення вживаних термінів і не зазначаються потенційні
можливості норми, яка в ньому закріплюється.
Метод, за допомоги якого суддя здійснює тлумачення, відіграє
вирішальну роль. На практиці ж не існує чітко визнаних методів цього процесу,
жоден з них не є обов’язковим. Особливості Конвенції 1950 р. виявляються у
двох площинах. Незважаючи на те, що роз’яснення цього документа як
міжнародної угоди може здійснюватися відповідно до правил, установлених
Віденською конвенцією 1969 р., застосування таких правил трактування
повинно враховувати специфіку Конвенції 1950 р., яка зумовлена наявністю
поняття «колективне забезпечення» виконання зобов’язань. На відміну від
суб’єктивних зобов’язань, що виникають зі звичайного договору, який
характеризується взаємністю, зобов’язання, що містяться в Конвенції 1950 р.,
дають підстави віднести її до категорії договору закону. У такому договорі
незалежно від первинної волі його авторів у подальшому відображається нова
воля, яка гармонійніше віддзеркалює подальші зміни в міжнародному праві. І
справді: згідно з положеннями Конвенції 1950 р. держави учасниці
висловлюють (зокрема у Преамбулі) свою волю підпорядковуватися єдиному
режиму щодо захисту прав людини. Безпосередньо наділяючи правами людину,
ця Конвенція покладає на держави об’єктивні зобов’язання, а останні не вправі
ухилятися від виконання своїх конвенційних зобов’язань на підставі того, що
вони не виконуються іншими державами членами Ради Європи.
Отже, умова взаємності виконання зобов’язань відкидається, тому
класичні методи трактування багатостороннього договору в цьому випадку є
неприйнятними. Для роз’яснення Конвенції потрібні інші, дещо своєрідні й
автономні методи. Поняття «колективне забезпечення», як важливий елемент
європейського публічного порядку, визначається у Преамбулі Конвенції 1950
р., де підтверджується намір держав прямувати в напрямку колективного
забезпечення здійснення прав, і в ст. 33, яка дозволяє державам вимагати
дотримання зобов’язань, передбачених цим міжнародним документом, іншими
державами членами без необхідностіобґрунтування прямої заінтересованості в
цьому. Суд неодноразово підкреслював, що «у тлумаченні Конвенції треба
враховувати специфічний характер угоди стосовно колективного забезпечення
дотримання основних прав і свобод людини». Що ж до методів інтерпретації,
то з цього можна зробити два висновки: по перше, існування колективного
забезпечення підтверджує намір держав узяти на себе відповідальність за
виконання зобов’язань, що випливають із чітко визначених гарантій стосовно
дотримання індивідуальних прав, тому тлумачення Конвенції 1950 р. має
відбуватися на користь додержання останніх. Це також передбачає, що всі
держави однаково дотримуються мінімального європейського стандарту в
питаннях, пов’язаних із забезпеченням захисту прав людини. Цей стандарт
постійно розвивається, що зумовлено прагненням досягти абсолютного ідеалу,
відображеного в Преамбулі Конвенції 1950 р., і саме тому виникає необхідність
уніфікованого та прогресивного її тлумачення; по друге, особливості цього
правового акта пов’язані з тим, кого саме він наділяє закріпленими в ньому
14
правами, також потребують подібного тлумачення з двох причин. З одного
боку, як і Загальна декларація прав людини, дія Конвенції 1950 р. поширюється
на всіх осіб, які перебувають під юрисдикцією держав учасниць. У Преамбулі
міститься низка загальних положень, які відображають суспільний світогляд, у
центрі якого людина. Суд неодноразово зазначав, що Конвенція є
інструментом захисту прав людини, основна мета якого «закріплення певних
міжнародних норм, яких мають дотримуватися держави члени Ради Європи у
своїх відносинах з особами, які перебувають у межах їхньої юрисдикції»
(справа «Санді Таймс проти Об’єднаного Королівства» п. 61).
Розглядаючи всеохопну ідею прав людини невід’ємно від останньої,
Конвенція встановлює правопорядок, вищою цінністю якого є саме людина. В
абз. 5 Преамбули визначено, що основні свободи становлять підвалини
справедливості й миру, і тому додержання й забезпечення таких прав
набувають вирішального значення в суспільстві. Щодо цього Конвенції 1950 р.
відводиться першорядна роль у підтриманні справедливості й миру. Тому
цілком логічно, що її трактування повинно мати ту саму мету. Водночас права
людини становлять стратегічні цілі цього документа. Кожній людині властива
жага до життя, що передбачає розвиток її прав. Ця особливість, без сумніву,
впливає на її розуміння. Уже протягом перших років своєї діяльності Суд
зазначав, що стосовно міжнародної угоди «треба віддавати перевагу такому її
тлумаченню, яке було б найбільш сприятливим для досягнення цілей і
реалізації завдань цієї угоди, а не такому, яке надавало б вузьке визначення
зобов’язань сторін». Це твердження дає підстави зробити принаймні три
взаємозалежні висновки: а) визначення змісту Конвенції 1950 р. тісно залежить
від її цілей і завдань; б) метою тлумачення є сприяння реалізації останніх; в)
обмежувальне роз’яснення конвенційних прав суперечить зазначеній меті.
Вочевидь, узявши за взірець Преамбулу Конвенції, Суд розглядає
останню як відправний пункт нового витка розвитку історичного процесу. На
перший погляд, авторам тексту Конвенції 1950 р. найпростіше було би навести
вичерпний перелік прав і форм їх реалізації, окресливши в такий спосіб чіткі
рамки їх застосування. Однак, на думку Ю. Є. Зайцева, такий
«арифметизований» шлях призвів би до порушення одного з визначальних
принципів, які становлять підвалини верховенства права, принципу
невичерпності прав людини та основних свобод, виведення за межі
конвенційного правового захисту низки прав, форм реалізації, а отже, й
порушення яких прямо не передбачено у тексті Конвенції. Тож зміст норм
останньої, а значить, і розуміння закріплених нею прав людини і
основоположних свобод з’ясовується через їх інтерпретацію. У тлумаченні Конвенції 1950 р. ЄСПЛ базується скоріше на самому її
духові, ніж на її букві, та розглядає передусім майбутні перспективи її
використання, а не значущість для минулого. Специфіку роз’яснення цього
документа зумовлено саме цими настановами. Суд уважає,що обмежувальне
трактування конвенційних прав не відповідає досягненню її цілей і реалізації
завдань, але він заперечує і проти розширеного її тлумачення. Особливості
роз’яснення Судом конвенційних положень пропонуймо простежити в рішенні
15
«Голдер проти Сполученого Королівства», у якому вирішувалося питання про
доступ до правосуддя. Суд зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 р. прямо не
говорить про доступ до правосуддя. У ньому проголошуються інші права, які
випливають з однієї основної ідеї, а взяті в сукупності, вони складають єдине
право, яке, щоправда, і не отримало точного визначення. Тому ЄСПЛ зауважив,
що він за допомоги тлумачення і покликаний установити, чи є доступ до
правосуддя складовою частиною зазначеного права (п. 28). Ось чому,
посилаючись на п. 2 ст. 31 Віденської конвенції 1969 р., Суд підкреслює, що
преамбула до договору утворює невід’ємну частину його контексту і корисна
для визначення «предмета» і «мети» конкретного міжнародно правового акта у
його тлумаченні. Звертаючись до вказаної справи, Суд підкреслює, що
найбільше значення має те місце у Преамбулі до Європейської конвенції 1950
р., де уряди, які її підписали, заявляють, що вони «сповнені рішучості, як уряди
європейських країн…, зробити перші кроки на шляху колективного здійснення
деяких із прав, сформульованих у Загальній декларації». Звідси випливає, що
уряди, які підписали Конвенцію, виходили з глибокої віри у верховенство
права, тому з огляду на це й буде здійснюватися тлумачення термінів, що
використовуються в п. 1 с. 6. Це тим паче справедливо, оскільки Статут Ради
Європи, членами якого є всі держави учасниці Конвенції, містить посилання
на верховенство права у ст. 3, яка передбачає, що «кожен член Ради Європи
обов’язково має визнати принцип верховенства права…». Останній же в
цивільно правових справах складно собі уявити без можливості одержувати
вільний доступ до правосуддя (п. 34). А якщо вивчити позицію Суду з цього
питання в поєднанні з текстом п. В рішення, де вказану думку Комісії з прав
людини («Стаття 6 п. 1, узята окремо чи в сполученні з іншими статтями
Конвенції, не містить обмежень на право засудженого до позбавлення волі
пред’являти позови і мати з цією метою можливості проконсультуватися з
адвокатом, а тому обмеження, уведені практикою англійської влади, несумісні з
вимогами ст. 6 п. 1»), слід наголосити на занадто розширювальному
тлумаченні. Адже останнє можна розуміти так, що всі можливі права, щодо
яких Конвенція не містить обмежень, перебувають під її захистом. Та навіть і
Суд, розуміючи неоднозначність такого трактування, особливо вказує, що воно
не є розширювальним: «Усе згадане вище призводить до того, що право
доступу до правосуддя є одним із невід’ємних складників права, гарантованого
ст. 6 п. 1. Це не є розширювальним тлумаченням,що накладає нові зобов’язання
на договірні Держави: цей висновок засновано на термінології першого речення
ст. 6 п. 1, прочитаного в контексті цієї статті з урахуванням предмета й мети
нормативного договору, яким є Конвенція, а також загальних принципів права»
(п. 36).
Важливе значення для правильної інтерпретації міжнародного договору
мають принципи, під якими передбачаються загальні правила роз’яснення, що
враховують його особливості як угоди суб’єктів міжнародного права. Водночас
у рамках окремих міжнародних договорів у сфері прав людини можуть існувати
свої, власні принципи тлумачення, в основі яких передовсім лежить
ефективність.
16
Цей принцип найбільш широко застосовується в рамках Страсбурзького
правозахисного механізму. ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що роз’яснення
Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950
р. повинно базуватися на загальних міжнародно правових принципах
тлумачення, але з обов’язковим урахуванням її специфічної природи й
відповідних правил Ради Європи: «У тлумаченні Конвенції потрібно брати до
уваги її особливий характер як договору для колективного забезпечення прав
людини і основних свобод. Тобто об’єкт і мета Конвенції як угоди, спрямованої
на захист людської особистості, вимагає тлумачення й застосування її положень
так, щоби зробити передбачені в ній гарантії практичними та ефективними.
Крім того, будь яке тлумачення гарантованих прав і свобод повинне бути
сумісне з загальним духом Конвенції документа, призначеного для підтримки
і заохочення ідеалів і цінностей демократичного суспільства». Використання
принципу ефективності стає особливо необхідним у випадках, коли
трактування зазнають норми про одне й те ж право людини, що міститься в
різних міжнародних договорах.
Принцип ефективного тлумачення показує свою специфічну ефективність
і в тому, що дозволяє щонайкраще адаптувати мету захисту прав індивіда до
мінливих соціальних умов і розвитку суспільства. Цей принцип із необхідністю
припускає динамічну (чи еволюційну) інтерпретацію, до якої міжнародні суди
зверталися в основному для роз’яснення договірних зобов’язань у сфері прав
людини.
Ф. Метчер уважає, що інтерпретація Конвенції 1950 р. передбачає
слідування переважно еволюційному (динамічному) методу тлумачення, а не
статичному й історичному. Це означає, що документ треба розуміти в ракурсі
розвитку сучасної європейської демократії, а не так, як декілька десятків років
тому, коли він розроблявся. Під історичним способом тлумачення в цілому
мають на увазі з’ясування змісту міжнародного договору через вивчення
історичної обстановки і взаємовідносин сторін під час його укладення з огляду
на цілі, яких вони прагнули досягти. Еволюційне трактування забезпечує
поступовий розвиток змісту Конвенції 1950 р. внаслідок змін у житті
суспільства. Інколи правовий підхід Суду щодо цього може змінюватися за
досить короткий відтинок часу. Яскравим прикладом може бути інтерпретація
Судом ст. 41 Конвенції («Справедлива сатисфакція») стосовно права юридичної
особи на компенсацію моральної шкоди в рішенні по справі «Комінгерсол С.А.
проти Португалії», в якому ЄСПЛ не лише підтвердив право юридичної особи
на компенсацію моральної шкоди, а й розкрив зміст останньої. Зокрема, він
зазначив, що провадження в національних судах справи поза межами
розумного строку спричинили для «Комінгерсол С. А.», його директорів та
акціонерів значні незручності й невпевненість упродовж тривалого часу, навіть
якщо це стосувалося лише ведіння повсякденних справ компанії.
Свого часу суддя Міжнародного Суду ООН М. Анцилотті вказав, що
робити висновки про справжнє значення тієї чи тієї статті певної конвенції
неможливо, доки не буде визначено її цілі й завдання. Тому перш ніж
розпочати тлумачення норм міжнародного договору, необхідно відповісти на
17
запитання: якими є його цілі й завдання. Понад 30 років потому ЄСПЛ
висловив у вже згаданому рішенні по справі «Вемгофф проти Німеччини»
ідентичну думку. Він зазначив, що правовстановлювальній міжнародній угоді
необхідно надавати таку інтерпретацію, яка була би найсприятливішою для
досягнення цілей і реалізації завдань цієї угоди (п. 8).
З’ясування об’єкта й цілей міжнародного договору як головної мети його
трактування вважає також телеологічна школа теорії тлумачення. Вона
виходить із того, що норма міжнародного права служить певним цілям, виконує
певні функції, а отже, має бути роз’ясненою в такий спосіб, щоб забезпечити
досягнення цілей і реалізації її функцій. Найбільший вплив телеологічна школа
тлумачення має у США. На думку окремих представників цього підходу
функціоналістів, інтерпретацією того чи того договору можна навіть
удосконалити його зміст, якщо необхідно пристосувати останній до обставин,
що змінилися. Завдяки телеологічному трактуванню надається більш
розгорнута дефініція фундаментальних прав, аніж це випливає на перший
погляд з норм Конвенції 1950 р. Такі зміни можна спостерігати в низці справ.
Особливо вони помітні на прикладі ст. 8 Конвенції («Право на повагу до
приватного та сімейного життя»), яка містить у собі повагу до житла (офісу) не
лише фізичної, а й юридичної особи (службові приміщення компанії, агенції
тощо).
Дж. Фіцморіс в окремій думці по справі «Голдер проти Сполученого
Королівства» висловився, що «…з обов’язків держав учасниць вилучається все,
що не «визначено» в Конвенції; … та поставмо запитання: чи може право, яке
навіть не згадане, вказане або перелічене, а тільки що найбільше припускається,
розглядатись як таке, що отримало «визначення» в Конвенції в будь якому
сенсі…? Я вважаю, що ні; і в цьому питанні я цілком згоден із думкою мого
колеги судді Фердросса». Своєю чергою, А. Фердросс в особливій думці,
висловленій у рішенні по згаданій вище справі, вказав, що положення
Конвенції, які стосуються прав і свобод, нею гарантованих, є одночасно й
межами юрисдикції Суду. Тому норми Конвенції, що регулюють такі спори, не
повинні тлумачитися розширювально. Ось чому на цій підставі він не вважає
можливим за допомоги тлумачення розширювати рамки чітко окреслених прав
і свобод.
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Отже, як у доктрині, так і в практиці міжнародного права визнано, що
особлива природа міжнародних правозахисних договорів не може не
переломлюватися через їхнє особливе тлумачення: зокрема, вона жадає від
інтерпретатора додання вирішального значення їх об’єкту й меті з можливим
ігноруванням при цьому інших засобів і способів трактування. Іншими
словами, специфічна природа зазначених договорів повідомляє процесові їх
роз’яснення цільову орієнтацію. Досягнення ефективного захисту прав людини
стає головним мірилом для зважування найбільш адекватної реалізації
державою цих прав. Будь який нормативний акт може розумітися по різному,
бо в самому тексті не конкретизується значення вживаних термінів і не
зазначаються потенційні можливості норми, яка в ньому закріплюється.
18
Метод, за допомоги якого суддя здійснює тлумачення, відіграє
вирішальну роль. На практиці ж не існує чітко визнаних методів цього процесу,
жоден з них не є обов’язковим.
19
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Отже, можна підвести наступні підсумки:
1. Контекст охорони правопорядку постійно змінюється, а разом із тим
трансформуються й вимоги, що висуваються до такої охорони. Нині охорона
правопорядку як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні все ще
знаходиться в перехідному, навіть можна сказати, кризовому стані.
2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод
містить значний перелік прав людини, що підкріплені набором принципів.
Принципи прав людини мають виступати стандартом, що використовуються
під час підготовки та практичної діяльності працівників поліції . Саме цей
підхід дозволить використовувати принципи прав людини як основу
формування уявлень про належну поведінку працівників .
3. Як у доктрині, так і в практиці міжнародного права визнано, що
особлива природа міжнародних правозахисних договорів не може не
переломлюватися через їхнє особливе тлумачення: зокрема, вона жадає від
інтерпретатора додання вирішального значення їх об’єкту й меті з можливим
ігноруванням при цьому інших засобів і способів трактування. Іншими
словами, специфічна природа зазначених договорів повідомляє процесові їх
роз’яснення цільову орієнтацію. Досягнення ефективного захисту прав людини
стає головним мірилом для зважування найбільш адекватної реалізації
державою цих прав. Будь який нормативний акт може розумітися по різному,
бо в самому тексті не конкретизується значення вживаних термінів і не
зазначаються потенційні можливості норми, яка в ньому закріплюється.
4. Метод, за допомоги якого суддя здійснює тлумачення, відіграє
вирішальну роль. На практиці ж не існує чітко визнаних методів цього процесу,
жоден з них не є обов’язковим.
20
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
В ході лекції розглянуто лише частину з того значного кола питань, що
необхідно буде опанувати майбутнім юристам при вивченні курсу.
Саме тому при підготовці до практичних занять з теми рекомендується
звернутись не лише до базових підручників, а ще й до інших джерел, які можна
знайти у бібліотеці університету або у книжковому фонді навчально
методичного кабінету кафедри загальноправових дисциплін.
В процесі вивчення теми лекції пропонується для кращого засвоєння
навчального матеріалу ознайомитись з підручниками та посібниками з числа
зазначених у списку літератури. При використанні джерел російських авторів
необхідно опанувати навчальний матеріал, корегуючи його з урахуванням
положень законодавства України.
Пропонується звернути особливу увагу на низку питань, що є
дискусійними серед науковців, а тому іноді відзначаються суттєво відмінними
один від одного поглядами вирішення теоретичної проблеми.
21
ТЕМА № 2.. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ:: ІІСТОРІІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА ПОРЯДОК ОРГАНІІЗАЦІІЇЇ ІІ ДІІЯЛЬНОСТІІ
(2 години)
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
1. Єропейський Суд з прав людини: структура та процедура діяльності
2. Компетенція Європейського Суду Справедливості та Єропейського Суду
з прав людини щодо захисту прав людини
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006. № 3477 IV [Електронний
ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi
bin/laws/main.cgi?nreg=3477 15
2. Мазур М.В. Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав
людини й основоположних свобод Європейським судом з прав людини та
судами України: навч. посіб. Луган. держ. ун ту внутр. справ / М. В. Мазур, С.
Р. Тагієв, А. С. Беніцький, В. В. Кострицький. Луганськ: РВВ, 2006. 600 с.
3. Мармазов В. Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист
прав людини та основних свобод . Вісник Академії правових наук України.
2003. № 4 (35). С. 63–72.
4. Мережко О. О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми
теорії та практики : монографія. К. : Таксон, 2002. 344 с.
5. The European system for the protection of human right / edited by R. St.
J. Mac donald, F. Matscher, H. Petzold. 940 p.Публічне право № 3 (2011)
6. Паліюк В. Чи можуть судді України у своїх рішеннях посилатися на
рішення Європейського суду з прав людини . Практика Європ. суду з прав
людини. Рішення. Коментарі. 2005. № 3. С. 229-237.
7. Мармазов В. Є. До питання про телеологічне (цільове) тлумачення
Конвенції про захист прав і основних свобод людини . Адвокат. 2003. № 6. С.
29-31.
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
З’ясувати структуру та процедуру діяльності Єропейський Суд з прав
людини, визначити проблеми розмежування компетенції Європейського Суду
Справедливості та Європейського Суду з прав людини.
ВСТУП
Після проголошення 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України
незалежної держави відразу ж постало питання про її зовнішньополітичні
орієнтири. Ліквідація в Європі протистояння двох ідеологій й усвідомлення
22
Україною того, що з врахуванням історичних, географічних, політичних,
економічних, культурних, правових та інших факторів вона приречена бути в
європейській сім’ї, зумовило її вибір. Не дивлячись на те, що Україна, як і інші
держави Східної Європи, по багатьом своїм параметрам, в тому числі й
правовим, в певній мірі різнилася від “старожилів” Європейського Союзу, Ради
Європи, останні, не стали перекривати їй шлях до європейських структур, а
тільки поставили перед Україною певні вимоги, пов’язані перш за все з
необхідністю здійснення на її терені широкомасштабних державно правових
реформ, приведення її законодавства у відповідність з міжнародно правовими
стандартами, зокрема, з тими, що стосуються захисту прав людини.
Ще не так давно мало хто в Україні знав про існування, а тим більше про
діяльність Європейського Суду з прав людини, який за його
місцезнаходженням часто називають Страстбурський суд. Однак зі вступом
України в Раду Європи, а особливо після ратифікації Європейської конвенції з
прав людини, на основі і з відповідністтю якої діє цей Суд, ситуація
принципово змінилася. Громадяни України, які вважають свої права з числа
передбачених названою Конвенцією порушеними діями державних органів і які
не знайшли належного захисту на національному рівні, отримали можливість
звернутися в Страстбурський суд.
І. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ: СТРУКТУРА ТА
ПРОЦЕДУРА ДІЯЛЬНОСТІ
Структура Європейського Суду
Європейський Суд приймає рішення виключно групами суддів, це
означає: у складі Палати, Великої Палати чи Комісії.
а) Палати (7 суддів)
В центрі повсякденної діяльності Страсбурзького суду знаходяться
Палати; Європейський Суд створив чотири таких Палати. Кожна Палата
складається з семи суддів. Розподіл суддів по різним палатам здійснюється на
основі досить складної системи. По перше, враховується відповідне
представництво жінок в кожній палаті; потім також географічне
представництво (наприклад, не слід допустити, щоб одна палата складалася
лише з суддів північних країн, а інша ше з суддів едставників країн
Середземномор’я). Важливим критерієм є, врешті решт, робоче завантаження.
Судді тих країн, з яких традиційно надходить багато скарг серед них Франція,
Італія, Турція і Польща повинні, по можливості, бути розподілені по різним
палатам.
Лише у виняткових випадках справа передається в якусь іншу палату
внаслідок чого національний суддя переходить в цю іншу палату для розгляду
даної справи і там бере співучасть у прийнятті рішення. Основний принцип
полягає також в тому, що член суду, який доповідає про справу, як правило,
теж належить до тієї палати що й національний суддя. Звичайно, національний
суддя і сам може виступити в ролі доповідача справи.
б) Велика Палата (17 суддів), фільтраційна комісія
23
Суттєвою складовою частиною європейського компромісу під час роботи
над 11 м протоколом було створення Великої Палати. На неї покладаються дві
функції. З одного боку вона діє як перша інстанція у справах, де розглядаються
важливі питання тлумачення (інтерпретації), з іншого боку вона виступає в ролі
суду другої інстанції.
Європейський Суд створив дві Великі Палати, кожна з яких складається з
17 суддів; серед них постійно президент і два віце президенти Європейського
Суду, а також два інших президенти Палат. Під час розподілу суддів по
окремим Палатам знову ж таки враховуються різні критерії, перш за все,
відповідне представництво жінок, а також географічний розподіл.
Національний суддя також бере участь в розгляді справ.
Якщо оскаржується якийсь вирок у Великій Палаті, як у суді другої
інстанції, то спочатку фільтраційна комісія повинна прийняти рішення, чи має
даний випадок достатнє значення, щоб Велика Палата стала ним займатися.
Той факт, чи буде Велика Палата перезавантажена справами, чи може
страсбурзька процедура бути завершена протягом розумних термінів, в значній
мірі залежить від того, наскільки “великодушно” фільтраційні комісії будуть
допускати скарги на розгляд до Великої Палати. Бо ж однак 11 й додатковий
Протокол та новий процедурний порядок Європейського Суду визначають, що
вирок/рішення повинен передаватися на розгляд до Великої Палати лише “як
виняток”.
в) Комісії у складі трьох суддів
Нарешті, кілька слів про комісії у складі трьох суддів. В цих комісіях
розглядаються однозначно недопустимі справи, тобто такі, в яких особа, що
подає скаргу не дотрималася терміну 6 місяців чи не повністю скористалася
правозахисними шляхами у своїй країні. Приблизно 50% скарг розглядаються в
такій процедурі, і без цих комісій Європейський Суд ніколи не зміг би
впоратися з великою завантаженністю. Троє суддів цих комісій по черзі
призначаються однією з палат. Вони можуть одноголосно відхилити
однозначно недопустимі скарги відразу.
Ст.29 ЄКПЛ у цьому відношенні дещо заплутана в тому, що передбачає,
що кожна скарга спочатку має бути представлена в комісію, перш ніж вона
потрапить на розгляд до Палати чи Великої Палати. Це не так. Навпаки, особа,
яка подає скаргу, в кожному випадку буде в першу чергу вирішувати, чи
направляти скаргу до “комісії трьох” чи в Палату. Якщо справа потрапляє
спочатку до комісії і не буде одноголосно відхилена, то її передають на розгляд
до Палати. А Палата з свого боку по кожному конкретному випадку може в
будь який час прийняти рішення, чи подавати цю справу до Великої Палати.
Наскільки докладно мають бути обгрунтовані рішення комісії? Їх весь час
критикують за те, що короткі обгрунтування комісій не відповідають вимогам
правової держави. Тут слід замислитися над тим, що лише така процедура
дозволяє Європейському Суду, розгрібати величезну гору скарг. Та критика
пояснює, чому ж в Конвенції чітко вказано, що і комісії у складі трьох суддів
повинні обгрунтовувати свої рішення.
Та критика виявляється неглибокою, бо вона не враховує той факт, що
24
вже під час попередньої кореспонденції з Канцелярією увага позивача
зверталася на можливу безперспективність його скарги. Часто стереотипне
обгрунтування рішення комісії визначає не лише той факт, що у конкретному
випадку не має місце порушення ЄКПЛ; навпаки:воно констатує, що позивачу
вже під час попередньої кореспонденції було повідомлено про причини
відмови. Цього, з моєї точки зору, достатньо для здійснення обов’язкового
обгрунтування.
г) Канцелярія
Нарешті, ще кілька слів про Канцелярію Європейського Суду, яка надає
підтримку в роботі останнього. На сьогоднішній день Канцелярія нараховує
близько 300 співробітників, серед них близько 110 юристів. Персонал походить
з усіх країн часників договору. Основу Канцелярії складають секції (Units), це
групи по 10 -12 осіб (юристи та секретарки), в чию компетенцію входить певна
кількість справ проти певних держав.
Стиль роботи Європейського Суду
а) Засідання
Зараз би хотів коротко описати стиль роботи Європейського Суду. Судді
повинні офіційно працювати у Страсбурзі, судочинство здійснюється протягом
усього року. Під час канікул робота не припиняється, але здійснюється в
обмеженому режимі.
б) Відкритість процедури
Важливий аспект страсбурзької процедури посилена прозорість /
транспарентність процедури. Конфідеційними залишаються наради та
голосування Європейського Суду. Але всі усні слухання є відкритими.
Документи теж можуть бути в кожній справі передані зацікавленим
представникам громадськості для перегляду у Страсбурзі в штаб квартирі
Європейського суду. Винятком є лише документація, пов’язана з
врегулюванням справ за спільною згодою сторін. Така посилена прозорість
страсбурзької процедури створює, звичайно, певну колізію по відношенню до
особистих прав позивача. Але за ним залишається право, в будь який час
подати обгрунтовану заяву про недопуск представників громадськості до
перегляду матеріалів справи, а в окремих випадках, як виключення, також і до
усного слухання справи. Тоді президент Палати приймає рішення згідно з
заявою.
На практиці особа повинна попередньо за кілька днів усно чи письмово
повідомити в Канцелярію, які матеріали вона хотіла б переглянути. Перегляд
матеріалів відбувається в самому Європейському Суді в Страсбурзі. Як
виняток, окремі витяги з матеріалів можуть бути також фотокопійовані та
переслані. Виключається консультування з цілої серії матеріалів справ.
В) Використання мов
Як регулюється використання мов в Європейському Суді? Самі судді
говорять під час слухання англійською або французькою мовою. Слухання та
наради щонайменше на певний (перехідний) період перекладаються на другу
офіційну мову. В будь якому випадку матеріали проекти рішень і т.д.
надаються суддям лише на одній офіційній мові.
25
Позивач або його адвокат подає скаргу на мові однієї з країн членів Ради
Європи. Якщо скарга визначається як недопустима, то за вибором позивача
рішення може бути викладено англійською або французькою мовою.
Якщо скарга передається уряду тієї країни, то він має право викласти
свою позицію однією з офіційних мов Європейського Суду. Трапляється, що
позивач не володіє французькою чи англійською. В такому випадку перед
урядом може бути поставлена вимога, перекласти свою точку зору на одну з
національних мов.
Ситуація змінюється стосовно усного слухання та після оголошення
допустимості скарги. Тепер вже, в принципі, і позивач і його адвокат мають
користуватися однією з офіційних мов. Як виняток президент Палати може
дати згоду на використання однієї з інших мов. В цьому випадку на позивача не
покладаються ніякі витрати. Якщо ж представництво уряду бажає викласти
свою позицію рідною мовою. Німецький уряд, наприклад, виступає в
Страсбурзі, як правило, німецькою мовою, то уряд повинен забезпечити
витрати на переклад.
Вирок, врешті решт, здійснюється, як правило, однією з офіційних мов.
Лише ті вироки, які потрапляють до публікування, перекладаються на другу
офіційну мову. Не була прийнята пропозиція про те, що замість перекладу на
іншу офіційну мову краще було б перекладати вирок на третю мову мову
позивача. Щонайменше сьогодні ця пропозиція не проходить через фінансові
можливості нового Європейського Суду.
г) Попередні заходи
Ще кілька слів щодо попередніх заходів. Процедура розгляду скарги не
має суспенсивної (відкладальної) дії. Але Суд згідно зі ст.39. Процедурного
порядку Європейського суду має можливість призначити у термінових справах
попередні заходи, якщо зокрема може трапитися порушення ЄКПЛ, яке
підлягає покаранню та може нанести невиправну шкоду чи збитки. Такими в
новому Суді визначаються перш за все депортація або висилка позивача в
третю країну, де на нього вірогідно чекають нелюдське поводження чи кара, які
протирічать ст.3. ЄКПЛ. Заходи призначаються Палатою, або, якщо вона не
засідає, уповноваженим президентом. Результатом такого розпорядження
Європейського Суду є те, що держава відмовляється від депортації чи висилки
до прийняття остаточного рішення по скарзі.
Процедурний порядок передбачає два засоби гарантії виконання (рішень).
З одного боку Процедурний порядок передбачає, що про кожне розпорядження
про попередні заходи повідомляється в Комітет Ради Міністрів Європи. Таким
чином повинен здійснюватися певний політичний тиск на ті країни, які у
виняткових випадках не хочуть дотримуватися розпоряджень про попередні
заходи.
З іншого боку Процедурний порядок визначає, що Європейський Суд
може в будь який час вимагати від сторін надати інформацію про виконання
попередніх заходів. З огляду на відкритість процедури кожна держава в такій
ситуації добре поміркує, яку відповідь передати Суду.
4. Сторони
26
Важливим є питання, хто може виступати у страсбурзькій процедурі як
сторони. У цьому відношенні ст.34 ЄКПЛ називає “кожна фізична особа,
недержавна організація або об’єднання осіб”. Національність не має значення.
Іншими словами, це не точно, коли говорять, що сьогодні всі особи від
Португалії до Сибіру та від Ізраілю до Грузії можуть подати скаргу в
Страсбург. Вірно, що скарги можуть бути направлені лише проти 41 держави
учасниці договору, але те, що особи мають також проживати в одній з цих
країн, не є передумовою.
а) Правовий представник
Цікавим є врегулювання правового представництва позивача перед
Судом. Позивач може, в принципі, подавати скаргу самостійно. Якщо ж вона не
буде відразу визначена як недопустима, а навпаки, буде передана протилежній
стороні, то президент уповноваженої Палати може видати розпорядження, що
позивач повинен мати представника. Цей захід можна очікувати перш за все у
складних справах і слугує він забезпеченню рівних вагових категорій між
позивачем та протилежною стороною урядом. Якщо проводиться усне
слухання справи, то позивач повинен мати представника. Президент Палати
може, звичайно, відмовитися від цієї вимоги, якщо припускається, що позивач
свою справу зможе представляти в достатній мірі самостійно.
Процедурний порядок Європейського Суду визначає також, хто може
виступати в ролі правового представника. В принципі, в Страсбурзькому суді
ними можуть бути лише ті особи, які згідно з національним законодавством
мають право на процесуальне представництво. Сюди відносяться, в основному,
адвокати, але, наприклад, згідно окремих процесуальних правил також і
професори юриспруденції. Крім того, адвокати мають проживати на території
однієї з країн членів ЄКПЛ. Якщо інші особи хотять виступати правовими
представниками у Страсбурзі, то для них необхідна чітка згода дозвіл
президента. Таким чином, обов’язкового дозволу потребують неадвокатське
представництво та представництво через адвокатів з інших континентів.
б) Безкоштовне здійснення правового захисту
В подальшому позивачу в страсбурзькій процедурі може бути
забезпечено безкоштовне судочинство. Процедура сама по собі безкоштовна,
процедурна допомога полягає в наданні адвоката. Позивач може сам подати
заяву або ж суд від себе надає безкоштовну правову підтримку в інтересах
позивача. Передумовою є те, що таке рішення є необхідним для здійснення
процедури в Суді, а також, що позивач сам не володіє достатніми коштами.
Уряду, проти якого направлена скарга, постійно пропонується визначити своє
ставлення до клопотання про правову підтримку. Лише після цього прийняття
рішення про надання безкоштовної правової підтримки покладається на
уповноваженого президента Палати. Якщо вона надається, то вона, в принципі,
дійсна на весь період розгляду справи, в тому числі, і для можливої процедури
в Великій Палаті.
Процедура
а) Подання скарги
Давайте прослідкуємо за проходженням скарги в Європейському Суді.
27
Позивач повинен надати коротке резюме скарги, а також вказати, які, з його
точки зору, права були порушені. Перш за все він має викласти інформацію про
вичерпність національних правових шляхів, тобто, назвати ті
внутрішньоправові засоби в своїй країні, якими він скористався. Датою подання
скарги вважається це здавна є страсбурзькою особливістю не дата
поштового штемпелю на конверті, в якому було надіслано першу скаргу до
Страсбургу. Значно частіше нею вважається дата, вказана в першій скарзі.
Після надходження скарги Канцелярія повідомляє позивачу, при
необхідності, про сумніви щодо допустимості скарги. Якщо таких сумнівів не
існує, або ж позивач наполягає на своїй скарзі на це в нього завжди є право,
то вона підлягає реєстрації.
б) Процедура допуску
Після реєстрації скарга передається одному з суддів як доповідачу по
справі, який готує пропозицію. Система осіб, які доповідають по справі,
інструменталізує окремих суддів Європейського Суду, на них теж покладається
відповідальність за перебіг процедури розгляду скарги.
Доповідач спочатку пропонує, чи передати справу на розгляд в комісію
чи в Палату; він також робить пропозицію по справі, тобто або ж готує проект
рішення, який передбачає недопустимість скарги, або ж скарга передається
відповідному уряду. Якщо справа не оголошується відразу як недопустима, то
доповідач по справі після передачі скарги знову робить пропозицію щодо
допустимості чи недопустимості скарги, або ж при необхідності пропонує усне
слухання справи.
Усні слухання в Страсбурзі являтимуть собою і в майбутньому певний
елемент несподіваності для адвокатів, бо судді можуть спонтанно ставити
запитання до всіх осіб, які беруть участь у слуханні. Досвід показує, що
відповіді на ці, часто раптові запитання такі ж повні, як і сумлінно розроблені
та потім зачитані точки зору представників сторін.
Європейський Суд може, як виняток, направити делегацію суддів для
збору доказів. Це відбувається перш за все у справах проти Турції, бо в цій
країні стосовно скарг про нелюдське поводження та катування не існує
внутрішньої правової процедури встановлення обставин справи. Лише тоді Суд
сам займається визначенням обставин справи. Делегації суддів їздять також до
тієї чи іншої країни, щоб обговорити зі сторонами врегулювання за згодою обох
сторін; про це зараз дещо докладніше.
Оголошення недопустимості скарги припиняє процедуру, в цьому
випадку не існує можливості для передачі скарги до Великої Палати.
Допустимість скарги відчиняє двері до основної процедури, до можливості
врегулювання за згодою обох сторін, до кінцевого вироку і можливо, до
передачі справи до Великої Палати.
в) Зокрема, умови допуску
В цьому місці я хотів би коротко розглянути три основних умови
допустимості. Якщо вони не виконані, то Суд відразу визнає скаргу як
недопустиму.
Перша умова стосується терміну в 6 місяців згідно зі ст.35, абз.1
28
Конвенції. Позивач повинен подати свою скаргу в Страсбург протягом шести
місяців після прийняття рішення в останній інстанції. Суть цієї норми полягає з
одного боку в забезпеченні права, з іншого боку на Європейський Суд не може
покладатися задача, переглянути всю історію якоїсь країни.
Наступна умова стосується вичерпного використання
внутрішньодержавних правових шляхів, також згідно зі ст.35, абз.1 Конвенції.
Іншими словами, позивач повинен вичерпати всі ефективні правові засоби
перш, ніж звернутися зі своєю скаргою до Страсбурзького Суду. Звичайно
йдеться лише про ефективні правові засоби, такі, що дійсно здатні вирішити
скаргу позивача. Суть цієї вимоги полягає в тому, що спочатку слід дати
державі можливість, виправити наявне порушення. Це також передбачає, що
позивач формально вірно викладає свою справу перед національними судовими
інстанціями. Якщо позивач, наприклад, пропустив термін для якогось
правового засобу, то для Страсбурзького Суду це означає, що він не вичерпав
внутрішньодержавні правові шляхи.
Наступна, третя умова полягає в тому, що Європейський Суд може
застосовувати лише ті гарантії, які згадуються в ЄКПЛ. Соціальні права,
наприклад, або право на громадянство, не надаються, і відповідні скарги мусять
бути відхилені.
г) Врегулювання за згодою обох сторін
Повернімося до процедури. Під час докладної процедури Суд пропонує
сторонам знайти, по можливості, врегулювання за згодою обох сторін (тобто,
примирення).
“11 й протокол” передбачає конфиденційність такої процедури
примирення; зокрема, уряду даної країни слід надати можливість зробити
пропозиції щодо примирення, які не будуть відразу ж передані громадськості
через засоби масової інформації. Якщо ж таке примирення не вдається, то
позиції (точки зору) та пропозиції сторін не можуть бути використанні для
подальшої процедури. Тобто, якщо уряд робить якусь пропозицію щодо
примирення, то це ні в якому разі не означає, що він потай визнає порушення
ЄКПЛ. Якщо ж вдається досягти примирення, то оголошується рішення, яке
повинно бути відкритим і в якому коротко викладено обставини справи та
досягнуте вирішення проблеми.
д) Вироки/Рішення
Докладна процедура завершується вироком Палати або, в окремих
рідких випадках, Великої Палати. Вирок говорить про те, чи порушило якесь
(державне) відомство ЄКПЛ. Вироки публікуються; зараз ще залишається
відкритим, в якому видавництві вони повинні виходити. Вони мають лише
констатуючий характер. Вони не можуть відмінити вирок національного суду,
ще менше Європейський Суд може вказувати країнам, як вони мають творити
своє законодавство. Суд може лише констатувати, що держава порушила свої
зобов’язання згідно з Конвенцією. Конвенція ж чітко передбачає, що вирок є
для країн обов’язковим, тобто, йдеться не про лише якусь там рекомендацію. Як
держава на нього зреагує, лишається за нею. Це здається розумним, бо
конституційні системи різних країн дуже відрізняються, і кожна держава буде
29
по іншому реагувати на констатацію порушення Конвенції. Чи держава
вчинила згідно з рішенням, перевіряє Комітет Міністрів Ради Європи. В цілому
можна сказати, що слідування страсбурзьким вирокам приводило лише у
небагатьох винятках до ускладнень.
е) Призначення компенсації
Якщо Європейський Суд констатує порушення ЄКПЛ, то він
висловлюється також і за компенсацію позивачу. Компенсація охоплює певне
матеріальне відшкодування, по можливості, моральне відшкодування, а також,
при необхідності, адвокатські витрати.
Претензії позивача спочатку подаються до відповідного уряду, який
повинен висловити щодо цього свою точку зору. З огляду на складність
вирахування в таких випадках точних сум Суд визначає, враховуючи точки
зору сторін, розмір компенсації частіше за все по справедливості. При
необхідності Суд може також визначати, що вже сам вирок є моральним
відшкодуванням. Під час підрахунків адвокатських витрат Суд враховує
національні представницькі тарифи та практику. Якщо було призначено певну
суму, то Суд може передбачити, що за затримку виплати призначатиметься
пеня.
є) Передача справ на розгляд до Великої Палати
Якщо вирок було винесено однією з Палат, то кожна зі сторін може
передати справу на розгляд до Великої Палати. Сторони мають у своєму
розпорядженні три місяці, щоб письмово повідомити про цей намір. При цьому
вони мають обгрунтувати, чому, на їхню думку, йдеться про важливе питання,
яке могло б виправдати необхідність розгляду справи у Великій Палаті. Лише
потому фільтраційна комісія перевіряє, чи виправданим буде розгляд справи у
Великій Палаті. Для процедури в Великій Палаті діють принципово тіж самі
норми, що й для процедури у Палаті суддів.
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Отже, в центрі повсякденної діяльності Страсбурзького суду знаходяться
Палати; Європейський Суд створив чотири таких Палати. Кожна Палата
складається з семи суддів. Розподіл суддів по різним палатам здійснюється на
основі досить складної системи. По перше, враховується відповідне
представництво жінок в кожній палаті; потім також географічне
представництво (наприклад, не слід допустити, щоб одна палата складалася
лише з суддів північних країн, а інша лише з суддів представників країн
Середземномор’я). Важливим критерієм є, врешті решт, робоче завантаження.
Судді тих країн, з яких традиційно надходить багато скарг серед них Франція,
Італія, Турція і Польща повинні, по можливості, бути розподілені по різним
палатам.
30
ІІ. КОМПЕТЕНЦІЯЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ СПРАВЕДЛИВОСТІ
ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО ЗАХИСТУ
ПРАВ ЛЮДИНИ
Рада Європи та Європейський Союз (далі ЄЄ) є основними регіональними
організаціями в Європі, кожна з яких має певне правове джерело
функціонування. У 1950 році країни учасниці Ради Європи підписали
фундаментальну Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі
Конвенція). У ній зазначається, що уряди, котрі підписали цю Конвенцію як
члени Ради Європи, беручи до уваги Загальну декларацію прав людини,
погодились на забезпечення загального і ефективного визнання проголошених
у Декларації прав, їх захист і розвиток, забезпечення цих прав Високими
Договірними Сторонами кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Для
забезпечення цих зобов’язань створюється Європейський Суд з прав людини
(далі ЄСПЛ). ЄС не є стороною цієї Конвенції, і тому Європейський Суд
Справедливості (далі ЄСС) не може прямо застосовувати Конвенцію як частину
законодавства ЄС. Однак він застосовує загальні принципи цього
законодавства, які є однаковими для країн учасниць. А Конвенція є частиною
цих загальних принципів.
Європейський Суд Справедливості – це первинний юридичний орган ЄС,
створений статтями 164 – 188 Римського договору. Головною функцією Суду є
забезпечення відповідності закону інтерпретації та застосування Римського
договору. Історично ЄСС мав вищу компетенцію в праві ЄС у процесі його
застосування всередині ЄС, між його членами та індивідами.
З часом цей орган став перевантаженим великою кількістю справ і було
запропоновано створити вторинний суд, надавши йому частину повноважень
ЄСС. Отже, в 1989 році було засновано Суд Першої Інстанції, якому було
передано значну кількість справ і рішення якого мали дорадчий характер для
ЄСС. Це створило можливість для основного суду сконцентрувати свою увагу
на розвитку та висвітленні права ЄС. Питання юрисдикції ЄСС регулюється
статтями 177 183 Римського договору, якими встановлено три основні
категорії повноважень цього органу: рішення, висновки та апеляційна
юрисдикція щодо актів Суду Першої Інстанції.
І ЄСС, і ЄСПЛ виконують функцію нагляду. Особи до звернення в ці
інстанції повинні використати всі національні засоби захисту своїх прав чи
положень ЄС. Лише виключне коло справ може ставитись на розгляд цих судів.
На жаль, в ЄС тепер не існує формальної декларації прав людини. Але в останні
роки ЄСС вирішував дуже багато питань щодо захисту прав людини, до яких
належали, зокрема, такі: ЄСС повинен був вирішувати питання чинності актів
ЄС; коли таке питання постає перед ним, Суд має повноваження анулювати ці
акти, якщо останні, на його думку, порушують основні права людини; лише
ЄСС може інтерпретувати положення законодавства ЄС; застосування права
ЄС здійснюють національні суди країн учасниць, але коли перед такими
судами постає питання інтерпретації права ЄС, вони мають можливість
звернутися до ЄСС; саме цей Суд дає пояснення щодо способів дотримання
31
прав людини; вирішення спорів між країнами учасницями або між ними та
органами ЄС також належить до виключної компетенції ЄСС; це включає
контроль за виконанням країнами учасницями своїх зобов’язань перед ЄС,
однак не встановлено контрольних функцій ЄСС щодо ставлення до прав
людини в країнах учасницях, внутрішні порушення прав людини вирішуються
на рівні ЄСПЛ; особи, яким завдано шкоду актами ЄС, можуть вимагати її
відшкодування перед ЄСС.
ЄСПЛ має інші завдання. Після вичерпання всіх національних засобів
захисту прав людини особа може звернутися зі скаргою на свою державу до
ЄСПЛ. Останній вирішує, чи мало місце порушення державою членом своїх
зобов’язань згідно з Конвенцією. ЄСПЛ виступає надзвичайним засобом
захисту порушених прав людини в європейських країнах.
У 1997 році Австрійський Вищий Суд звернувся до ЄСС за попередньою
думкою (preliminary ruling) у справі Kremzov v. Republik Osterreich щодо
визначення міри впливу рішень ЄСПЛ на країну учасницю.
Під час вирішення цього питання ЄСС спирався на п’ять своїх попередніх
рішень. Першим пунктом тут було те, що «основні права становлять невід’ємну
частину загальних принципів права ЄС». У висновку Opinion 2/94 (RE the
Accession by the Community to the European Human Rights Convention) ЄСС
відзначив, що Конвенція має особливе значення, але ЄС не може вступати до
неї без внесення значних поправок до Римського договору.
Другим питанням у відповіді Суду було те, що заходи, не сумісні з
визнаними та гарантованими правами людини, також не є прийнятними у ЄС.
На підтвердження цих положень Суд звернувся до справи 260/89 (Elliniki
Radiofonía Tileorassi Anonimi Etairia (ERT AE) & Another v. Dimotiki Etaria
Pliroforissis & Sotirios Kouvelas & Another (ERT AE)) [5]. У цій справі Суд
визнав, що норми права ЄС повинні тлумачитися відповідно до принципів,
викладених в Європейській конвенції, коли питання, що розглядається, прямо
стосується ЄС.
Третім пунктом аналізу ЄСС було те, що, коли питання виникають при
застосуванні права Співтовариства, ЄСС повинен максимально сприяти
національному суду діяти як у відповідності з правом ЄС, так і згідно з
положеннями Конвенції. У справі SPUC (Case 159/90 Society for the Protection
OF Unborn Children Ireland Ltd (SPUC) v. Steven Grogan & Others (SPUC)) ЄСС
дійшов висновку, що коли зміст спірного питання стоїть за межами права ЄС,
то Суд не має повноважень давати настанови щодо тлумачення (interpretive
guidance).
Змістом четвертого висновку у справі було те, що теоретична можливість
обмеження права на свободу пересування не створює достатнього зв’язку з
правом Співтовариства, щоб виправдати застосування його положень. У справі,
на яку посилався Суд (Case 180/83, Hans Moser v. Land Baden Württemberg
(Moser)), було визнано, що «чисто гіпотетичні» наслідки не є предметом позову
та положення права ЄС не може бути використано для того, щоб добиватися
застосування внутрішнього законодавства держави (Німеччини).
А останнім аналітичним пунктом стало те, що покарання Кремзова
32
стосувалося порушення національного права, а не права ЄС. Вчинені або
задумані ним злочини (вбивство та незаконне володіння зброєю) стосувалися
виключної сфери внутрішнього права, і скоєння або замах на скоєння яких не
стосувалися права ЄС. Тут ЄСС послався на думку 1996 року (Case С 144/95,
Criminal Proceedings Against Jean Louis Maurin). ЄСС також визнав відсутність
юрисдикції вирішувати питання, яке знаходилось у сфері виключно
національного регулювання (непідписання поліційного рапорту).
Після обговорення цих справ ЄСС дійшов висновку, що вирішення
питання, чи є Конвенція складовою частиною права Співтовариства, не
належить до сфери його повноважень та не охоплюється правом ЄС, а його
юрисдикція не поширюється на справи, які не стосуються цього права.
Отже, у справі Kremzov v. Republik Osterreich позивач вимагав включення
до юрисдикції ЄСС вирішення питань захисту прав людини. Але ЄСС
відмовився розширювати свою юрисдикцію, пояснивши це небезпекою
втручання в юрисдикцію ЄСПЛ. Ця справа показала, що Глушицьшй Д. М.
Компетенція Європейського Суду Справедливості та Європейського Суду з
прав людини щодо захисту.. зараз не існує чіткого визначення обсягів
повноважень різних європейських органів, і саме тому ефективна робота ЄСС
залежить від обов’язкового обмеження його компетенції виключно питаннями
ЄС. У наш час існують декілька різних думок щодо можливості обмеження
юрисдикції ЄСС виключно тими питаннями, які прямо стосуються права
Співтовариства. Перша позиція полягає в приєднанні ЄС до Конвенції з прав
людини, що розглядається як найефективніший шлях для розвитку прав
людини в ЄС. Згідно з другою позицією необхідним сьогодні є включення до
Римського договору своєрідного білля про права (як у США). Існує також
думка, що права людини вже досить вдало включено до ЄС через
Статтю Договору про ЄС. І нарешті, можливо, ЄСС має обмежитись лише
виключно питаннями права Співтовариства, а захист прав людини віднести до
виключної компетенції ЄСПЛ. Прихильники першої позиції передбачають
ратифікацію Конвенції та внесення відповідних змін до Римського договору
щодо доступу ЄСС до вирішення питань захисту прав людини. Тут
передбачається трирівнева система розгляду справ: спочатку індивід повинен
вичерпати всі національні засоби захисту своїх прав, потім може апелювати до
ЄСС, і лише після цього він отримує можливість звернення до ЄСПЛ як
останньої ланки захисту прав людини. Але виникає багато незручностей. По
перше, ефективність рішень національних судів буде мінімізовано, тому що усі
члени Ради Європи матимуть можливість звернутися до апеляційного суду
(ЄСС). По друге, може виникнути багато проблем через те, що ЄСС буде
відповідальний за інтерпретацію іншого договору, що нині належить до
повноважень ЄСПЛ. Прийняття ЄС до Конвенції значно збільшить
навантаження ЄСС і при цьому лише мінімально зменшить кількість справ, що
розглядаються ЄСПЛ, тому що ці справи щодо захисту прав людини
надходитимуть сюди лише після розгляду в ЄСС. І, нарешті, незрозумілим
залишиться питання можливості індивідів прямо звертатися до ЄСПЛ.
Друга теорія пропонує включити білль про права до Римського договору,
33
а також заснувати інститут захисту прав людини для Співтовариства,
забезпечуваний ЄСС. Тут також можна знайти незручність. Надмірним буде
створення подібного договору зі схожою сферою регулювання та юрисдикцією,
якою вже володіє ЄСПЛ. Згідно з третьою теорією права людини в Європі вже
достатньо захищені положеннями Статті Договору про ЄС, що наближає
Співтовариство до Конвенції. Але тут спірним питанням залишаються межі
залучення Конвенції до цієї статті. Стаття Р вимагає «поважати права людини,
що гарантовані Європейською конвенцією». ЄСС буде зобов’язаний приходити
до цього висновку у своєму рішенні в кожному окремому випадку.
Очевидно, найвигіднішою на даний момент залишається теорія, яка
пропонує обмежувати компетенцію ЄСС виключно тими питаннями, які прямо
випливають з Договору ЄС і охоплюються положеннями права Співтовариства.
Доречним є виключення тих питань, які мають чисто національне значення для
країн учасниць і не стосуються права ЄС. ЄСС не повинен виступати
додатковим верховним судом для кожної з держав учасниць Договору ЄС.
Завданням Суду має стати забезпечення впевненості в тому, що він не буде
торкатися випадків, які стосуються виключно національного інтересу держав
учасниць. Компетенція цього Суду має бути обмежена і сконцентрована саме
на запровадженні і реалізації права ЄС.
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Таким, чином, Рада Європи та Європейський Союз (далі ЄЄ) є основними
регіональними організаціями в Європі, кожна з яких має певне правове джерело
функціонування. У 1950 році країни учасниці Ради Європи підписали
фундаментальну Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі
Конвенція). У ній зазначається, що уряди, котрі підписали цю Конвенцію як
члени Ради Європи, беручи до уваги Загальну декларацію прав людини,
погодились на забезпечення загального і ефективного визнання проголошених
у Декларації прав, їх захист і розвиток, забезпечення цих прав Високими
Договірними Сторонами кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Для
забезпечення цих зобов’язань створюється Європейський Суд з прав людини
(далі ЄСПЛ). ЄС не є стороною цієї Конвенції, і тому Європейський Суд
Справедливості (далі ЄСС) не може прямо застосовувати Конвенцію як частину
законодавства ЄС. Однак він застосовує загальні принципи цього
законодавства, які є однаковими для країн учасниць. А Конвенція є частиною
цих загальних принципів.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Отже, можна підвести наступні підсумки:
1. Рада Європи та Європейський Союз (далі ЄЄ) є основними
регіональними організаціями в Європі, кожна з яких має певне правове джерело
функціонування. У 1950 році країни учасниці Ради Європи підписали
фундаментальну Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі
Конвенція). У ній зазначається, що уряди, котрі підписали цю Конвенцію як
члени Ради Європи, беручи до уваги Загальну декларацію прав людини,
34
погодились на забезпечення загального і ефективного визнання проголошених
у Декларації прав, їх захист і розвиток, забезпечення цих прав Високими
Договірними Сторонами кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Для
забезпечення цих зобов’язань створюється Європейський Суд з прав людини
(далі ЄСПЛ). ЄС не є стороною цієї Конвенції, і тому Європейський Суд
Справедливості (далі ЄСС) не може прямо застосовувати Конвенцію як частину
законодавства ЄС. Однак він застосовує загальні принципи цього
законодавства, які є однаковими для країн учасниць. А Конвенція є частиною
цих загальних принципів.
2. В центрі повсякденної діяльності Страсбурзького суду знаходяться
Палати; Європейський Суд створив чотири таких Палати. Кожна Палата
складається з семи суддів. Розподіл суддів по різним палатам здійснюється на
основі досить складної системи. По перше, враховується відповідне
представництво жінок в кожній палаті; потім також географічне
представництво (наприклад, не слід допустити, щоб одна палата складалася
лише з суддів північних країн, а інша лише з суддів представників країн
Середземномор’я). Важливим критерієм є, врешті решт, робоче завантаження.
Судді тих країн, з яких традиційно надходить багато скарг серед них Франція,
Італія, Турція і Польща повинні, по можливості, бути розподілені по різним
палатам.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
В ході лекції розглянуто лише частину з того значного кола питань, що
необхідно буде опанувати майбутнім юристам при вивченні курсу.
Саме тому при підготовці до практичних занять з теми рекомендується
звернутись не лише до базових підручників, а ще й до інших джерел, які можна
знайти у бібліотеці університету або у книжковому фонді навчально
методичного кабінету кафедри загальноправових дисциплін.
В процесі вивчення теми лекції пропонується для кращого засвоєння
навчального матеріалу ознайомитись з підручниками та посібниками з числа
зазначених у списку літератури. При використанні джерел російських авторів
необхідно опанувати навчальний матеріал, корегуючи його з урахуванням
положень законодавства України.
Пропонується звернути особливу увагу на низку питань, що є
дискусійними серед науковців, а тому іноді відзначаються суттєво відмінними
один від одного поглядами вирішення теоретичної проблеми.
35
ТЕМА № 3.. ПОРЯДОК ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ ТА ПРОХОДЖЕННЯ СПРАВИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУДІІ З ПРАВ ЛЮДИНИ (4 години)
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
1. Реформування контрольного механізму Європейської конвенції з прав
людини
2. Рішення Європейського Суду з прав людини як індикатор
зовнішньополітичної електоральної легітимації влади на пострадянському
просторі
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental
Freedoms, as amended by Protocols No. 11 and 14. [Електронний ресурс]. Режим
доступу: http://conventions. coe. int/Treaty/Commun/QueVoulezVous.
asp?NT=005&CM=8&DF=27/07/2010&CL=ENG; Офіційний переклад Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, затверджений
Міністерством закордонних справ України 27 січня 2006 р.
2. Тагієв С. Р. Право на вільні вибори в рішеннях Європейського суду
з прав людини [Електронний ресурс] Режим доступу:
http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/B97A66E79FBA7C99C22576E80031F5D?
OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=B97A66E79FBA7C99C22576
E80031F65D&Count=500&
3. Піляєв І. С. Рада Європи в сучасному євроінтеграційному процесі:
монографія. К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. С. 192.
4. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша
щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людинию. 2 – ге вид. Харків: Консум. 2001. 464 с. С. 48 49.
5. Скакунов П. Ю. Если суд – то Европейский! Судебная защита прав
граждан в ёё наиболее эффективных формах: Материалы научно практической
конференции / Под. ред. А. Л. Буркова, издательство Уральського
университета, 2003. С. 33. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.sutyajnik.ru/rus/library/sborniki/sud_zaschita.pdf.
6. Орлова О. О., Бургай К. Р. Практика європейського суду з прав
людини в контексті європейського розвитку українського суспільства.
Українське суспільство в контексті правових побудов: матер. Всеукр. наук.-
практ. конф. (м. Дніпро, 12 квіт. 2019 р.). Дніпро: Дніпропетровський держ. ун-
т внутр справ, 2019. С. 34 -37.
7. Орлова О. О. Національні та міжнародні стандарти у сфері свободи
від катувань Права і свободи людини та їх забезпечення в умовах несвободи:
матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Чернігів, 01 листоп. 2018 р.). Академія
Державної пенітенціарної служби. Чернігів, 2018. С. 322-324.
36
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
Розкрити процес реформування контрольного механізму Європейської
конвенції з прав людини, рішення Європейського Суду з прав людини як
індикатор зовнішньополітичної електоральної легітимації влади на
пострадянському просторі.
ВСТУП
У 90 х роках минулого століття більшість країн Центральної та Східної
Європи набула членства в Раді Європи та приєдналася до Європейської
конвенції з прав людини (Конвенція), тим самим збільшивши кількість
потенційних заявників у декілька разів. Крім того, в листопаді 1998 року набув
чинності Протокол № 11 до Конвенції, який закріпив право індивідуального
звернення до Європейського суду з прав людини (Суд) як обов’язкове для всіх
країн учасниць Конвенції. Ці чинники призвели до того, що кількість звернень
до Суду почала невпинно зростати. Причому зростати такими темпами, що Суд
не може впоратися з тим обсягом справ, що надходить на його розгляд. Суд, як
часто кажуть у таких випадках, став заручником власного успіху.
Зокрема на нашу країну вже у 1999 році поскаржилось близько 700
юридичних та фізичних осіб, притому що до Суду нині надходить понад 4
тисячі звернень на рік. Усього сьогодні на розгляді в Суді перебуває понад 120
тисяч справ, з яких близько 10 тисяч щодо України. Така ситуація, звичайно,
вимагає шукати шляхи реформування Суду та вдосконалення його діяльності
таким чином, аби продовжувати якомога ефективніше захищати права та
свободи людини, гарантовані Конвенцією.
І. РЕФОРМУВАННЯ КОНТРОЛЬНОГО МЕХАНІЗМУ
ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ
З метою вдосконалення контрольного механізму захисту прав людини за
Конвенцією державами членами Ради Європи був прийнятий Протокол № 14
до Конвенції, який набув чинності 1 червня 2010 року. Він вніс певні зміни до
процедури розгляду справ у Суді. Аби краще зрозуміти суть нововведень, варто
нагадати процедуру, яка існувала до набуття чинності протоколом.
Отже, між листопадом 1998 року та червнем 2010 року існувала
процедура, за якої Суд працював:
у складі Комітету із трьох суддів, які розглядали заяви, що не
відповідали вимогам прийнятності, викладеним у Конвенції;
у складі Палати із семи суддів, які переважно розглядали обґрунтовані
заяви, де питання порушення прав, гарантованих Конвенцією, вирішувалися, як
правило, із залученням уряду держави відповідача;
у складі Великої палати із сімнадцяти суддів, яка у виняткових випадках
розглядала особливо важливі та складні справи чи за певних умов переглядала
справи, прийняті Палатою.
Практика останніх років, однак, засвідчила необхідність удосконалення
37
процедури з тим, аби впоратися з великою кількістю справ, які надходять
щороку. Зміни з метою прискорення та спрощення розгляду певних категорій
справ дали Суду можливість і надалі належним чином виконувати свої функції.
Розгляд очевидно неприйнятних заяв. Незважаючи на приголомшливу кількість
заяв, що надходять на розгляд Суду, багато з них визнаються неприйнятними
через недотримання заявниками формальних умов подання чи недостатню
обізнаність щодо змісту та обсягу компетенції Суду. Зокрема Суд
уповноважений розглядати лише скарги щодо прав, гарантованих Конвенцією
(компетенція ratione materiae); від осіб, які стверджують, що стали жертвами
порушення з боку держави, яка є стороною Конвенції (компетенція ratione
personae). Крім того, заява має стосуватися подій, що відбулися після того, як
держава приєдналася до Конвенції (компетенція ratione temporis).
Суд також не розглядає анонімних звернень та заяв, що подавалися на
розгляд до іншої міжнародної судової установи. Суд не розглядає ті самі заяви
повторно та може відхилити заяву, якщо вирішить, що мало місце зловживання
правом на звернення до Суду через використання заявником ненормативної
лексики, образ на адресу Суду чи уряду, так само як і навмисне викривлення чи
приховування фактів, які мають значення для вирішення справи. Нарешті, перш
ніж звертатися до Суду, заявникові слід вичерпати внутрішньодержавні засоби
правового захисту, якщо такі існують і є ефективними. Після чого, якщо
зусилля на національному рівні виявилися марними, у заявника є шість місяців
на те, аби поскаржитися до Суду на порушення своїх прав. Як уже було
зазначено, переважна більшість заяв відхилялася і продовжує відхилятися саме
через недотримання вищезгаданих правил прийнятності.
Протокол № 14 запровадив додаткову підставу для визнання скарги
неприйнятною. Згідно з новим підпунктом (b) пункту 3 статті 35 Конвенції Суд
може оголосити неприйнятною заяву, якщо вважає, що «заявник не зазнав
суттєвої шкоди», однак лише у випадках, коли «повага до прав людини,
гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, не вимагає розгляду справи по
суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа,
яку національний суд не розглянув належним чином». Положеннями
Протоколу № 14 до цієї нової підстави неприйнятності скарги було зроблене
застереження: перші два роки після набуття ним чинності лише Палата чи
Велика палата можуть вирішувати питання про неприйнятність заяви за цим
критерієм.
Згадане застереження дозволить напрацювати практику Суду щодо змісту
і меж застосовування цієї підстави для неприйнятності заяв. І така практика
поступово наробляється. Наведемо декілька прикладів.
У справі «Міхай Іонеско проти Румунії» заявник скаржився на відсутність
доступу до касаційного суду. Розглянувши цю справу, Суд встановив, що
оскаржувана судова процедура стосувалася незначної суми в 90 євро.
Приймаючи рішення про відхилення скарги, Суд також врахував той факт, що
законодавство, яке обмежувало право заявника на доступ до касаційного суду,
вже змінилося. Суд зазначив, що він вже неодноразово розглядав питання,
пов’язані із процесуальними порушеннями, на які скаржився заявник. Нарешті,
38
Суд зауважив, що справа заявника на національному рівні була розглянута
принаймні однією судовою інстанцією. Взявши до уваги всі ці обставини, Суд
відхилив скаргу заявника на підставі нового критерію неприйнятності.
В іншій справі, «Корольов проти Росії», заявникові не виплачували суму
в 22,5 рубля, присуджену судовим рішенням. З огляду на незначну суму та на
те, що Суд уже неодноразово вирішував справи про невиконання судового
рішення, заяву відхилено на підставі нового критерію.
Справи, неприйнятні за іншими критеріями, з набуттям чинності
Протоколом № 14 розглядаються одним суддею, натомість раніше, як уже
зазначалося, вони розглядалися Комітетом із трьох суддів (Комітет). Таке
нововведення викликане бажанням зменшити кількість суддів, що беруть
участь у розгляді неприйнятних заяв.
Слід підкреслити, що тут ідеться лише пророзгляд заяв, які є вочевидь
неприйнятними. Якщо у судді, який розглядає справу, виникають сумніви щодо
неприйнятності тієї чи іншої заяви, він має повноваження передати таку справу
на розгляд Комітету чи Палати (п. 3 ст. 27 Конвенції). Ще одним важливим
положенням щодо одноособового розгляду справ є п. 3 ст. 26 Конвенції,
зміненої Протоколом № 14, яка вказує: «коли суддя засідає одноособово, він не
розглядає жодної заяви проти Високої Договірної Сторони, від якої цього
суддю було обрано». Необхідність введення такої норми є вочевидь
зрозумілою, однак одразу ж виникає інше питання: яким чином суддя може
розглядати справу, якщо він часто не знає правової системи та законодавства
країни, проти якої спрямовано заяву, та не розуміє мови, якою заява викладена?
Відповідь дає п. 2 ст. 24 Конвенції: «Коли Суд засідає у складі одного судді,
Суд користується допомогою доповідачів, які здійснюють свої функції під
керівництвом Голови Суду. Вони входять до складу Секретаріату Суду».
Передбачені цією нормою доповідачі обираються серед найбільш досвідчених
юристів Секретаріату та затверджуються Головою Суду. Саме доповідачі
мають допомагати судді у розгляді неприйнятних справ та надавати необхідні
роз’яснення щодо фактів та правового контексту тієї чи іншої справи. Як уже
зазначалося вище, суддя, який розглядає справу одноособово, може передати її
на розгляд Комітету із трьох суддів, що у свою чергу може одноголосно
визнати таку заяву неприйнятною. У цьому питанні Комітет виконує фактично
ту ж саму функцію, яку виконував до набуття чинності Протоколом № 14 щодо
всіх очевидно неприйнятних заяв.
Як рішення одного судді, так і рішення Комітету в таких справах не може
бути оскаржене, і про нього заявника повідомляють листом.
Розгляд очевидно прийнятних заяв. Найсуттєвішим нововведенням
Протоколу № 14 стало визначення нової категорії справ, які є вочевидь
прийнятними. Це стало відповіддю на велику кількість заяв з одного й того
самого питання, щодо якого Суд уже напрацював усталену практику.
Наведемо приклади, що стосуються України. Рішення Суду, в яких
констатувалося порушення прав, гарантованих Конвенцією, з боку нашої
держави, у більшості випадків стосувалися двох питань: невиконання судових
рішень, за якими боржником виступала держава в особі своїх органів та
39
установ, та надмірної тривалості судового розгляду у цивільних та
кримінальних справах.
Отже, тепер у таких справах Суд сповіщає уряд та заявника, що, на його
думку, справа стосується усталеної практики Суду. Уряд може заперечити на
це, однак заперечення не є вирішальними для Суду, який може продовжити
розгляд справи у Комітеті. Заявнику в таких справах одразу пропонується
висунути свої вимоги щодо компенсації матеріальної та моральної школи і
судових витрат. Отримавши вимоги заявника та відповідь уряду, який може
погодитись із прийнятністю заяви та не надавати своїх зауважень, Комітет
приймає рішення щодо прийнятності та суті справи (пп. (b) п. 1 ст. 28
Конвенції). Таке рішення приймається одноголосно, а його копія надсилається
сторонам у справі (на відміну від рішень про неприйнятність, переданих від
одного судді).
Крім того, рішення по суті, винесені Комітетом, є остаточними і не
можуть, як рішення по суті, винесені Палатою, бути оскаржені до Великої
палати.
Треба також зазначити, що в справах зазначеної категорії, як правило,
сторонам пропонується процедура дружнього врегулювання, передбачена
Конвенцією. У разі згоди обох сторін угода про дружнє врегулювання
затверджується Судом. Якщо заявник не погоджується на дружнє
врегулювання, уряд може підписати односторонню декларацію, яка теж
затверджується Судом. У разі дружнього врегулювання Комітет вилучає справу
з реєстру справ окремою ухвалою, виконання якої контролює Комітет міністрів
Ради Європи.
На відміну від одноособового розгляду справ, де суддя, обраний від
країни, не може розглядати справи проти цієї країни, та від розгляду справ у
Палаті, де участь національного судді є обов’язковою, до складу Комітету, який
розглядає справу, національний суддя може і не входити. Однак п. 3 ст. 28
Конвенції передбачає можливість залучення національного судді до розгляду
справи у Комітеті, до складу якого він зазвичай не входить, замість одного із
членів Комітету.
Розгляд справ Палатою Суду. Палата розглядає справи, які порушують
серйозні аспекти процедури та права, а також нові питання неприйнятності
заяв, наприклад згаданий вище запроваджений Протоколом № 14 критерій
неприйнятності при відсутності суттєвої шкоди для заявника. За старою
системою Палата мала розглядати питання прийнятності заяви і тільки після
цього переходити до розгляду справи по суті, хоча, як виняток, вона могла
також розглянути питання щодо прийнятності та щодо суті одночасно. Така
«виняткова» процедура застосовувалася все частіше і частіше, а відтак із
прийняттям Протоколу № 14 саме одночасне рішення щодо прийнятності та
суті заяви стало нормою, в той час як окрема ухвала щодо прийнятності
винятком (п. 1 ст. 29 Конвенції).
До складу Палати, як уже зазначалося, обов’язково входить суддя,
обраний від країни, проти якої подана заява. Якщо національний суддя не має
можливості взяти участь у розгляді справи, до її розгляду залучається суддя ad
40
hoc, якого обирає Голова Суду із списку, поданого заздалегідь відповідною
країною (п. 4 ст. 26 Конвенції). Хоча такий принцип існував і раніше, за старою
системою суддя ad hoc призначався державою в конкретній справі, в той час як
зараз, за Протоколом № 14, держава має завчасно надати список із декількох
суддів ad hoc і вже сам Суд визначається з тим, який із запропонованих суддів
ad hoc братиме участь у розгляді тієї чи іншої справи.
У переважній більшості випадків справи, що розглядаються Палатою,
направляються урядові, який висловлює свою точку зору щодо прийнятності
заяви та наявності порушення прав, гарантованих Конвенцією. На відміну від
справ, що розглядають Комітети, у цих справах заявникові надається
можливість висунути свої заперечення на зауваження уряду.
Рішення палати щодо суті можуть бути оскаржені урядом чи заявником у
Велику палату Суду протягом трьох місяців після проголошення такого
рішення, причому трьохмісячний термін рахується не від дати відправлення
скарги, а від дати її отримання.
Хоча склад Палати після набуття чинності Протоколом № 14 залишився
незмінним сім суддів, передбачено можливість зменшити їх кількість до п’яти
в разі виникнення такої потреби. Це нововведення додає гнучкості в організації
діяльності Суду без необхідності у майбутньому вносити зміни до тексту самої
Конвенції. Відповідне рішення може прийняти Комітет міністрів
Ради Європи одностайно і на визначений термін за клопотанням
пленарного засідання Суду (п. 2 ст. 26 Конвенції). Розгляд справ Великою
палатою. Велика палата розглядає справи у виняткових випадках, коли справа
порушує важливі питання тлумачення Конвенції чи якщо її вирішення може
призвести до суттєвої зміни в попередній практиці Суду з певного питання. На
цих підставах Палата Суду може передати справу на розгляд Великої палати за
власною ініціативою. Рішення по суті, винесене Палатою, як зазначено вище,
також може бути оскаржене до Великої палати сторонами у справі. В
останньому випадку передача справи на розгляд Великої палати не є
автоматичною, а залежить від Колегії з п’яти суддів, які вирішують, слід
передавати справу на розгляд чи ні. Якщо Колегія відмовляє в передачі справи
на розгляд Великої палати, оскаржуване рішення Палати стає остаточним.
Наскільки прискіпливо відбирають справи на розгляд Великої палати, можна
судити з того факту, що, незважаючи на велику кількість оскаржень рішень
Палати як заявниками, так і урядом, жодна справа проти України не була
передана на розгляд Великої палати за більш ніж тринадцять років чинності
Конвенції в Україні.
Змінами, внесеними Протоколом № 14, до компетенції Великої палати
Суду було додано право вирішувати, у виняткових випадках, чи виконала
держава учасниця Конвенції остаточне рішення Суду.
Виконання рішень Суду. Контроль за виконанням державами рішень
Суду покладено на Комітет міністрів Ради Європи. Ця стадія процедури,
передбаченої Конвенцією, також зазнала змін. Раніше Комітетміністрів
здійснював нагляд лише за виконанням рішень Суду (judgment), але процедура
контролю не передбачала нагляду за виконанням ухвал Суду (decision). Тому за
41
попередньою процедурою дружнє врегулювання затверджувалося рішенням і
справа вилучалась із реєстру. Однак в інших випадках Суд вилучав справу із
реєстру ухвалою, а не рішенням. Як зазначено в пояснювальній нотатці до
Протоколу № 14, прийняття рішення проти держави несло в собі негативне
забарвлення і певною мірою ускладнювало досягнення угоди про дружнє
врегулювання між сторонами. З огляду на це тепер Конвенція передбачає, що в
разі досягнення дружнього врегулювання «Суд вилучає справу з реєстру
шляхом винесення ухвали», а Комітет міністрів «здійснює нагляд за
виконанням умов дружнього врегулювання, викладених в ухвалі» (пункти 3 та
4 ст. 39 Конвенції).
Крім того, до Конвенції були внесені нові положення, обумовлені
практичною необхідністю зробити систему нагляду за виконанням рішень Суду
більш ефективною. Оскільки виконання рішення Суду часто передбачає не
тільки індивідуальні заходи (тобто заходи з відновлення прав заявника, на
користь якого прийнято рішення, та виплати йому компенсації шкоди та
витрат), але і заходи загального характеру, покликані запобігти схожим
порушенням у майбутньому шляхом зміни законодавства чи практики на
національному рівні. Як приклади заходів загального характеру, застосованих
на виконання рішень Суду в нашій державі, можна вказати запровадження
апеляційного розгляду справ про адміністративні правопорушення, скасування
інституту перегляду справ у порядку нагляду в цивільному та кримінальному
процесах, законодавче врегулювання процедури затримання осіб з метою
екстрадиції.
Однак, на відміну від індивідуальних заходів, заходи загального
характеру, яких треба вжити на виконання рішення Суду, не є завжди
очевидними. Тому, аби запобігти ситуації, коли завершенню процедури
виконання рішення заважають розбіжності між державою та Комітетом
міністрів у розумінні рішення Суду і шляхів його виконання, ст. 46 Конвенції
була доповнена новими пунктами 3, 4 та 5, що передбачають можливість
залучення Суду до процедури виконання. Пункт 3 статті 46 передбачає, що
коли виконання рішення ускладнюється проблемою його тлумачення, Комітет
міністрів може просити Суд дати відповідне роз’яснення. Для того, щоб за
роз’ясненнями зверталися лише у виняткових випадках, Конвенція вимагає
рішення про таке звернення приймати двома третинами голосів
Комітетуміністрів.
Пункти 4 та 5 статті 46 передбачають можливість для Комітету міністрів,
так само двома третинами голосів, передати на розгляд Суду питання про
невиконання державою остаточного рішення Суду, а також наділяють Суд
компетенцією остаточно встановлювати, чи рішення можна вважати
виконаним.
Слід зазначити і той факт, що іноді сам Суд вказує, які заходи вважалися
б доречними в контексті виконання того чи іншого його рішення. З огляду на
велику кількість однотипних справ, що перебувають на розгляді, Суд може
дійти висновку, що порушені у них питання обумовлені наявністю структурної
проблеми, і застосувати процедуру так званого пілотного рішення. Після
42
прийняття такого рішення Суд призупиняє розгляд аналогічних скарг та надає
державі певний час на вжиття заходів з виправлення ситуації та вирішення
структурної проблеми, яка призводить до масових порушень того чи іншого
права, гарантованого Конвенцією.
Перше пілотне рішення щодо України було прийняте 15 жовтня 2009
року у справі «Іванов проти України», яка стосувалася вже згадуваного
невиконання остаточних судових рішень національних судів. Суд тоді зазначив,
що невиконання судових рішень залишається нерозв’язаною проблемою в
Україні незважаючи на численні (понад 300) випадки, в яких Суд знайшов
порушення саме з цього питання, і дав державі один рік на вирішення цієї
проблеми шляхом вжиття відповідних законодавчих та адміністративних
заходів, в тому числі створення ефективних механізмів захисту на
національному рівні. Розгляд аналогічних справ, яких на той час було понад
1400, призупинявся на вказаний однорічний термін. Згодом цей термін було
продовжено ще на півроку.
Питання діяльності суддів. До прийняття Протоколу № 14 судді
обиралися на шість років з правом переобрання. За новими правилами (ст. 23
Конвенції) суддя обирається на термін у дев’ять років, але без права бути
переобраним. Такі зміни мали на меті зміцнення гарантії незалежності та
неупередженості суддів. Оскільки раніше переобрання залежало від того, чи
держава, від якої був обраний той чи інший суддя, включить його кандидатуру
до нового списку із трьох суддів, поданого на розгляд Парламентської
Асамблеї, існував ризик впливу з боку держави на суддю, який хотів
переобиратися.
Можливість приєднання Європейського Союзу до Конвенції. До ст. 59
були внесені зміни, які надають можливість Європейському Союзу (ЄС) стати
стороною Конвенції. Як відомо, в рамках ЄС країни передали останньому
частину своїх суверенних прав у певних галузях і, відповідно, мають
дотримуватися рішень ЄС у цих галузях. Однак у деяких справах, де втручання
у права, гарантовані Конвенцією, безпосередньо випливало із необхідності
виконувати рішення органів ЄС, поставало питання контролю за дотриманням
прав людини у сферах, які регулювалися правом ЄС. Як приклад можна навести
справу «Босфорус Аервейз» проти Ірландії», де йшлося про арешт літака на
підставі рішення ЄС, яке, в свою чергу, ґрунтувалося на рішенні Ради безпеки
ООН уконтексті санкцій, введених проти колишньої Югославії. У цій справі
Суд не знайшов порушення права власності заявника на тій підставі, що, доки
не доведене інше, Суд виходить з того, що захист основних прав та свобод
правом ЄС можна вважати еквівалентним захисту, гарантованого контрольним
механізмом Конвенції. Однак уже тоді було зрозуміло, що така презумпція не
може існувати завжди і бажано, аби контроль Суду поширювався й на ті галузі,
які сьогодні є у виключній компетенції ЄС. Набуття чинності Протоколом №
14, який передбачає можливість приєднання ЄС до Конвенції, та, з іншого боку,
прийняття країнами ЄС Лісабонського договору, який передбачає приєднання
ЄС до Конвенції, відкрили шлях до такого приєднання, яке тепер є лише
питанням часу.
43
Подальше реформування. Реформування контрольного механізму
Конвенції не обмежується Протоколом № 14 і не завершується з його
прийняттям. Суд постійно шукає шляхи оптимізації своєї роботи, аби приділяти
більшу увагу тим справам, де йдеться про серйозні порушення прав людини.
Триває також і обговорення подальшого реформування на політичному рівні. У
лютому 2010 року в місті Інтерлакен, Швейцарія, відбулася конференція на
високому рівні, яка прийняла декларацію та план дій щодо подальшого
реформування та оптимізації контрольного механізму Конвенції.
Конференція, серед іншого, нагадала державам про їхній обов’язок
захищати права людини і про те, що Суд в цьому питанні має здійснювати
лише допоміжну функцію, закликала Суд максимально використовувати свої
процесуальні можливості та знайти шляхи зменшення кількості неприйнятних
заяв і створення ефективного механізму відсіювання таких заяв, вказала на
важливість належного та швидкого виконання рішень Суду.
На виконання Інтерлакенської декларації в Секретаріаті Суду вже
створено спеціальний відділ щодо відсіювання вочевидь неприйнятних заяв.
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Практика останніх років, однак, засвідчила необхідність удосконалення
процедури з тим, аби впоратися з великою кількістю справ, які надходять
щороку. Зміни з метою прискорення та спрощення розгляду певних категорій
справ дали Суду можливість і надалі належним чином виконувати свої функції.
Розгляд очевидно неприйнятних заяв. Незважаючи на приголомшливу кількість
заяв, що надходять на розгляд Суду, багато з них визнаються неприйнятними
через недотримання заявниками формальних умов подання чи недостатню
обізнаність щодо змісту та обсягу компетенції Суду. Зокрема Суд
уповноважений розглядати лише скарги щодо прав, гарантованих Конвенцією
(компетенція ratione materiae); від осіб, які стверджують, що стали жертвами
порушення з боку держави, яка є стороною Конвенції (компетенція ratione
personae). Крім того, заява має стосуватися подій, що відбулися після того, як
держава приєдналася до Конвенції (компетенція ratione temporis).
ІІ. РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК
ІНДИКАТОР ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ
ЛЕГІТИМАЦІЇ ВЛАДИ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ
Звернення до Європейського суду з прав людини (далі Європейський
суд) упродовж останнього десятиріччя стає все популярнішим на
пострадянському просторі, країни якого заявили про демократизацію,
гуманізацію, формування громадянського суспільства та правової держави.
Судова практика Європейського суду завжди була найоб’єктивнішим критерієм
оцінки правової та судової системи держави, а довіра до правосуддя в
демократичному суспільстві лежить в основі легітимації влади. Ратифікувавши
Конвенцію про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р.
(остання набула чинності 3 вересня 1953 р.) (далі Конвенція) держави входять
під юрисдикцію Європейського суду, визнають обов’язковість його рішень і
44
беруть на себе зобов’язаня з дотримання прав людини, що закріплені в
Конвенції. Серед них для демократичного розвитку першочергове значення
мають ст. 10 (Свобода вираження поглядів), ст. 11 (Свобода зібрань та
об’єднання), ст. 3 Протоколу № 1 (далі ст. 1 П. 1) (Право на вільні вибори)
Конвенції.
Європейський суд є на сьогодні механізмом забезпечення Конвенції як
єдиного юридичного моніторингу Ради Європи держав членів (діяльність
Європейської комісії з прав людини припинилася з 1 листопада 1998 р.
відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції). Під юридичним моніторингом І.
С. Піляєв розуміє «такий контроль, який забезпечується передусім відповідним
механізмом судових, юридично обов’язкових для держав рішень». У вузькому
розумінні юридичний моніторинг це «судово правовий моніторинг під егідою
Ради Європи», тобто моніторинг виконання міжнародно правових зобов’язань
держави, що визначені в ратифікованих нею юридично зобов’язуючих
інструментах Ради Європи. Випадки невиконання положень конвенції стають
широко відомими в світі та зумовлюють негативні наслідки для держави
порушниці. В разі встановлення факту порушення Європейським судом з прав
людини вони повинні відшкодувати матеріальну і моральну шкоду. Політичні
наслідки невиконання рішень суду є небажаними для урядів пострадянських
держав, бо в разі застосування негативних санкцій аж до виключення з Ради
Європи зовнішньополітичному іміджу країни буде завдано шкоди. Загалом,
мета Європейського суду сформулювати та внести в національну правову
систему ті стандарти та вимоги, які є вихідним пунктом правотворчості та
законотворчості в громадянському суспільстві та правовій державі. У разі
своєчасного виконання рішень Суду та удосконалення пов’язаного із виборами
законодавства підвищується політична довіра європейської спільноти до
національних органів правосуддя і новообраних органів влади.
Зазначимо, що більше ніж 93 % рішень суду з моменту його створення в
1959 р. були винесені в період між 1998 і 2010 рр., тобто після приєднання до
конвенції пострадянських держав. Упродовж останніх років діяльність Суду
зосереджена на вивченні складних випадків і спільному розгляді аналогічних
справ. 2010 року значна частина винесених судом рішень стосувалася держав
пострадянського простору: Росії (217 рішень 1 місце), України (109 рішень 3
місце). У 2011 р. Україна посунулася на 4 місце. На тому, що велика кількість
розглянутих судом випадків стосується країн Центральної та Східної Європи,
акцентує увагу заступник секретаря Європейського суду М. О’Бойлі.
Процедура звернення до Європейського суду з прав людини передбачає
дотримання чітко визначених критеріїв, з огляду на які критерії кількість
прийнятих рішень з виборчих спорів значно менша кількості заявлених до
розгляду справ.
Очевидно, лідерами щодо кількості позовних заяв є Азербайджан, Росія,
Україна, причому найбільше вони стосуються порушень під час виборів 2005,
2004, 2002 років відповідно. Протягом усього періоду з часу ратифікації
Конвенції пострадянськими державами кількість розглянутих справ за
виборчими спорами не така вже й велика порівняно із загальним масивом
45
позовів, проте ці прецеденти є по суті найвагомішими. Із виділених М. О’Бойлі
п’яти провідних рішень, які встановлюють загальний підхід суду до
інтерпретації ст. 3 П. 1 щодо активного і пасивного виборчого права, бачимо,
що два стосуються порушень у Латвії, державі пострадянського простору.
На нашу думку, для електоральної легітимації важливе дотримання не ст.
3 П. 1, але й ст. 10, ст. 11, які здебільшого використовують під час агітаційної
кампанії, адже в комплексі вони формують довіру виборців до виборчого
процесу, виборчих органів, кандидатів і результатів виборів. Але дотримання
саме цих прав контролюється більш ефективно довготривалим спостереженням
за виборами. Порушення державами пострадянського простору статей
Конвенції, пов’язаних із виборами, в рішеннях Європейського суду (1995 2010)
Зауважимо, що не всі рішення стосовно ст. 10 та 11 стосуються виборчого
процесу, але виокремити їх доволі складно, як і навести повний перелік справ,
що перебували у розгляді в Європейському суді, бо багато з них було вилучено
з реєстру після попереднього розгляду. Скажімо, тільки про порушення ст. 10 у
справах проти Росії йшлося в 60 випадках, проти України 30, Молдови 22,
Литви 14, Азербайджану 8, Вірменії 8, Латвії 7, Естонії 7. Автор
здійснила з поміж них відбір справ, дотичних до виборчої кампанії, хоча
неможливо визначити, якою мірою публікація в ЗМІ про негативні сторони
діяльності державного чиновника між електоральними циклами вплине на
уподобання його електорату в майбутньому. Існування ефективної національної
системи розгляду скарг та спорів у виборчому процесі є вагомою підставою
довіри елек торату до виборів і основою електоральної легітимації влади. І
якщо стосовно Молдови, Росії, Литви, України були прецеденти позитивного
вирішення справ на національному рівні, то щодо Азербайджану таких
прикладів немає. Констатуємо також, що проти всіх пострадянських держав
оскаржують випадки порушення лише пасивного індивідуального та
колективного виборчих прав. Про порушення права виборця голосувати
йдеться у тільки у єдиному випадку, та й то не прийнятому Судом до розгляду.
Загальна картина прийнятих рішень щодо виборчих спорів у Європейському
суді представлена в табл. 2. Але в багатьох випадках йдеться про комплексне
порушення прав, передбачених статями Конвенції, що пов’язані з виборами.
Більшість наведених у табл. 2 справ стосуються порушень під час
парламентських виборів кінця 90 х початку 2000 років. Цей факт, як і
наявність великої кількості неприйнятних до розгляду справ можна пояснити
певним інформаційним вакуумом пересічних учасників виборчого процесу,
оскільки офіційного перекладу Конвенції не було доволі тривалий час у
багатьох пострадянських державах, не кажучи вже про доступність
національними мовами даних систематизації прецендентів Європейського суду,
механізму їх використання в судовій практиці та процедури звернення до Суду.
Про це йшлося, зокрема, у звіті уповноваженого з прав людини України Ніни
Карпачової. Обмеження розглядуваних порушень в Азербайджані 2005 роком
пояснюється тим, що після ратифікації Конвенції в цій країні парламентські
вибори відбулися тричі, в тому числі й частково повторні (13 травня 2006 р.).
Останні проходили під пильним наглядом міжнародних структур. Вибори
46
7 листопада 2010 р. ще перебувають під процедурою оскарження в
національних судах, а вибори 6 листопада 2005 р. відбулися з кричущими
порушеннями та є найбільш критиковані. Але фіксуємо приклад звернення до
суду і після 2006 р., правда щодо порушеної свободи зібрань та об’єднання.
Перелік фактичних обставин справи Намата Алієва, що балотувався на
парламентських виборах 2005 р. як кандидат від опозиційного блоку
«Азадлиг», члена Партії народного фронту Азербайджану, містить приклади
порушень виборчого законодавства в його виборчому окрузі (м. Барда), які
зрештою спостерігались по всій країні. Серед них: втручання представників
влади у виборчий процес, агітація на користь провладних кандидатів,
залякування виборців, переслідування спостерігачів, невключення виборців до
списків, багаторазове голосування, вкидання бюлетенів, а основне нездатність
влади ефективно вирішувати скарги стосовно цих порушень. Європейський суд
підтвердив відсутність «у діях виборчих комісій і судів … справжньої турботи
про захист права заявника на обрання», висловив сумнів у можливості
Апеляційного та Верховного судів Азербайджану змінювати спосіб
формування складу виборчих комісій у розпал виборчого процесу, а основне
вказав, що внутрішні засоби правового захисту повинні бути ефективними, щоб
запобігти передбачуваному порушенню чи його продовженню. Довільне
прийняття рішення про визнання недійсними результатів парламентських
виборів, відсутність турботи про цілісність та ефективність виборчого процесу,
неефективність судової влади були також підтверджені у справі Керімової
проти Азербайджану. Скарги на подібні порушення містяться й в інших, не
прийнятих до розгляду справах. Велика кількість позовів проти Азербайджану
та рішення про наявність порушень ст. 3 П. 1, ст. 10, ст 11 підтверджує
висновки місій спостереження міжнародних організацій про нелегітимність
виборів 2005 р. У Європейському суді оскаржували також випадки
післявиборчих репресій щодо опозиції. Показовою є справа Аршама Галстяна
проти Вірменії, який під час першого раунду президентських виборів 19 лютого
2003 р. діяв як уповноважений помічник основного кандидата від опозиції на
виборах, під час другого туру виборів (5 березня) був членом однієї з окружних
виборчих комісій. Після виборів його заарештували під час демонстрації в
центрі Єревану з нагоди Дня матері. Демонстрація мала політичний характер,
бо під час її проведення критикувались дії уряду та процедура проведення
президентських виборів.
Вагомим делегітимаційним фактором виступає максимальне прагнення
влади на всьому пострадянському просторі обмежити або реєстрацію
небажаних рейтингових кандидатів від опозиції, або виконання останніми
представницьких функцій після виборів.
Рішення Європейського суду є важливим інформаційним чинником
відношення Ради Європи до пострадянських країн.
На основі його висновків Парламентська Асамблея Ради Європи приймає
резолюції, в яких міститься загальна оцінка політики тієї чи іншої держави.
Удосконалення національного законодавства забезпечується за рахунок того,
що держава звітує перед Радою Європи про заходи, зроблені для усунення в
47
ньому пробілів або недоліків. На основі ж інформації судових рішень про
чесність і прозорість виборів, дотримання права на вільні вибори, становище
ЗМІ та журналістів у виборчому процесі формується відношення
європейських держав до новообраної влади, тобто створюються засади
зовнішньополітичної легітимації.
Таким чином, констатуємо, що існування ефективної націо нальної
системи розгляду скарг та спорів у виборчому процесі є вагомою підставою
довіри електорату до виборів і основою електоральної легітимації влади.
Звернення до Європейського суду зумовлені: 1) неефективністю національного
правосуддя й неможливістю захистити права людини у виборчому процесі; 2)
недосконалістю національного виборчого законодавства; 3) значною кількістю
порушень під час виборів як з боку їх організаторів, так і з боку виборців та
кандидатів; 4) недовірою до результатів виборів унаслідок цих порушень. З
моменту ратифікації Конвенції з прав людини звернення до Європейського
суду з питань виборчих спорів набуло значного поширення в Азербайджані,
Росії, Україні. Причому в Росії здебільшого оскаржують порушення на
місцевому, а не федеральному рівні. Відсутність випадків оскарження
виборчого процесу проти Естонії свідчить про належне дотримання виборчих
процедур і вирішення спорів національними судами. Водночас рішення
Європейського суду щодо Латвії, Литви, Грузії про наявність порушень статей
Конвенції стали приводом для негайного удосконалення національного
законодавства та зовнішньополітичну легітимацію влади.
Найбільше були оскаржені виборчі кампанії кінця 90 х першої половини
2000 х років. Саме на той момент припадає і велика кількість неприйнятних до
розгляду справ через невідповідність критеріям прийнятності, що є
делегітимаційним фактором.
Звернень щодо порушення прав проти України після виборчих кампаній
2006, 2007 років наразі не було.
Більшість виборчих порушень на пострадянському просторі стосуються
пасивного виборчого права та участі опозиції у виборах зокрема. Розглядувані у
суді порушення за легітимаційним критерієм (політична довіра до виборів та їх
результатів) можна розділити на дві основні групи:
1. Непрямі порушення, здійснені в межах правового поля, які потребують
належної діяльності національних судів чи удосконалення законодавства. У разі
своєчасного усунення недоліків, виявлених під час розгляду в Європейському
суді, відбувається підвищення рівня довіри до національної судової системи та
результатів виборів загалом.
2. Прямі порушення правових норм (часто в брутальній формі), які
свідчать про низький рівень правової культури учасників виборчого процесу,
сваволю влади, авторитарні тенденції і як наслідок зовнішньополітичну
делегітимацію органів влади держави внаслідок негативного висновку
Європейського суду та погіршення зовнішньополітичного іміджу.
У випадках порушення ст. 10 Конвенції більшість заяв оскаржують
дифамацію провладних кандидатів, відмову органів влади в ліцензуванні ЗМІ,
порушення правил фінансування агітаційної кампанії.
48
Для електоральної легітимації влади як внутрішньополітичної, так і
зовнішньополітичної першочерговим завданням стає своєчасне виконання
рішень, цілеспрямована інформаційна політика держави, публікація і
популяризація роглянутих у Європейському суді прецедентів, реалізація їх у
національній судовій практиці, а основне удосконалення виборчого
національного законодавства з урахуванням виявлених прогалин відповідно до
міжнародних і європейських стандартів.
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Таким чином, констатуємо, що існування ефективної націо нальної
системи розгляду скарг та спорів у виборчому процесі є вагомою підставою
довіри електорату до виборів і основою електоральної легітимації влади.
Звернення до Європейського суду зумовлені: 1) неефективністю національного
правосуддя й неможливістю захистити права людини у виборчому процесі; 2)
недосконалістю національного виборчого законодавства; 3) значною кількістю
порушень під час виборів як з боку їх організаторів, так і з боку виборців та
кандидатів; 4) недовірою до результатів виборів унаслідок цих порушень. З
моменту ратифікації Конвенції з прав людини звернення до Європейського
суду з питань виборчих спорів набуло значного поширення в Азербайджані,
Росії, Україні. Причому в Росії здебільшого оскаржують порушення на
місцевому, а не федеральному рівні. Відсутність випадків оскарження
виборчого процесу проти Естонії свідчить про належне дотримання виборчих
процедур і вирішення спорів національними судами. Водночас рішення
Європейського суду щодо Латвії, Литви, Грузії про наявність порушень статей
Конвенції стали приводом для негайного удосконалення національного
законодавства та зовнішньополітичну легітимацію влади.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Отже, можна підвести наступні підсумки:
1. Практика останніх років, однак, засвідчила необхідність удосконалення
процедури з тим, аби впоратися з великою кількістю справ, які надходять
щороку. Зміни з метою прискорення та спрощення розгляду певних категорій
справ дали Суду можливість і надалі належним чином виконувати свої функції.
Розгляд очевидно неприйнятних заяв. Незважаючи на приголомшливу кількість
заяв, що надходять на розгляд Суду, багато з них визнаються неприйнятними
через недотримання заявниками формальних умов подання чи недостатню
обізнаність щодо змісту та обсягу компетенції Суду. Зокрема Суд
уповноважений розглядати лише скарги щодо прав, гарантованих Конвенцією
(компетенція ratione materiae); від осіб, які стверджують, що стали жертвами
порушення з боку держави, яка є стороною Конвенції (компетенція ratione
personae). Крім того, заява має стосуватися подій, що відбулися після того, як
держава приєдналася до Конвенції (компетенція ratione temporis).
2. Констатуємо, що існування ефективної націо нальної системи розгляду
скарг та спорів у виборчому процесі є вагомою підставою довіри електорату до
виборів і основою електоральної легітимації влади. Звернення до
49
Європейського суду зумовлені:
1) неефективністю національного правосуддя й неможливістю захистити
права людини у виборчому процесі;
2) недосконалістю національного виборчого законодавства;
3) значною кількістю порушень під час виборів як з боку їх організаторів,
так і з боку виборців та кандидатів;
4) недовірою до результатів виборів унаслідок цих порушень. З моменту
ратифікації Конвенції з прав людини звернення до Європейського суду з питань
виборчих спорів набуло значного поширення в Азербайджані, Росії, Україні.
Причому в Росії здебільшого оскаржують порушення на місцевому, а не
федеральному рівні. Відсутність випадків оскарження виборчого процесу проти
Естонії свідчить про належне дотримання виборчих процедур і вирішення
спорів національними судами. Водночас рішення Європейського суду щодо
Латвії, Литви, Грузії про наявність порушень статей Конвенції стали приводом
для негайного удосконалення національного законодавства та
зовнішньополітичну легітимацію влади.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
В ході лекції розглянуто лише частину з того значного кола питань, що
необхідно буде опанувати майбутнім юристам при вивченні курсу.
Саме тому при підготовці до практичних занять з теми рекомендується
звернутись не лише до базових підручників, а ще й до інших джерел, які можна
знайти у бібліотеці університету або у книжковому фонді навчально
методичного кабінету кафедри загальноправових дисциплін.
В процесі вивчення теми лекції пропонується для кращого засвоєння
навчального матеріалу ознайомитись з підручниками та посібниками з числа
зазначених у списку літератури. При використанні джерел російських авторів
необхідно опанувати навчальний матеріал, корегуючи його з урахуванням
положень законодавства України.
Пропонується звернути особливу увагу на низку питань, що є
дискусійними серед науковців, а тому іноді відзначаються суттєво відмінними
один від одного поглядами вирішення теоретичної проблеми.
50
ТЕМА № 4.. ЗАБОРОНА КАТУВАННЯ
(2 години)
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
І. Національні та міжнародні стандарти у сфері свободи від катувань
ІІ. Практика Європейського суду з прав людини у сфері свободи
від катувань
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Аннеке Оссе Принципы деятельности полиции. Методическое пособие
по правам человека. / Перевод на русский язык Н. Ишевской, М. Кузнецовой,
О. Шарп. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
https://amnesty.org.ru/keepme/uderstanding_policing_ru.pdf.
2. Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство.
Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим институтам и правам человека,
2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true
3. Введение в права человека / Ред. кол. Кнут В. Бергем, Гуннар
М. Карлсен, Беата Слюдар. Осло: Норвежский Хельсинский Комитет по права
человека, 2003.
4. Забезпечення захисту прав і свобод людини шляхом реалізації
громадянами права на звернення до органів МВС України: сучасний стан та
шляхи покращення якості. Одеська правозахисна група «Верітас». Харьків:
Права людини, 2010 р. 60 с.
5. Забезпечення прав людини в діяльності правоохоронних органів: за
міжнародними стандартами [Текст] : Навч. довідк. посібн. / Т.О. Проценко,
А.О. Мартиненко, О.І. Логвиненко, Ю.Л. Бєлоусов, О.М. Демянко, Т.І.
Шапочка. К.: ДНДІ МВС України, 2009. 52 с.
6. Кучинська О.П., Фулей Т.І., Бараннік Р.В. Принципи кримінального
провадження у світлі практики Європейського суду з прав людини: монографія
Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект Поліграф”, 2013. 228 с.
7. Понимаем права человека. Руководство по образованию в области прав
человека. Русская версия данного Руководства была издана ОБСЕ/БДИПЧ при
финансовой поддержке правительства Австрии, 2005. [Електронний ресурс].
Режим доступу: http://www.etc graz.at/typo3/fileadmin/user_upload/ETC
Hauptseite/manual/versionen/russian/01_Introduction.pdf.
8. Права людини в Україні: перше півріччя 2015. Наукове видання. За
ред.: А. Б. Благої, О. А . Мартиненка Українська Гельсінська спілка з прав
людини. Київ, 2015. 184 с.
9. Права людини й оновлення Конституції України: Колективна
монографія / Праці лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини
юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана
Франка. Львів: Малий видавничий центр юридичного факультету Львівського
національного університету імені Івана Франка, 2011. Вип. 5. 184 с.
51
10. Права людини у діяльності : Навчальний посібник / Кол. авт., за заг.
ред. Акад. АПрН України, д ра юрид. наук, проф. О.О. Погребного та
співголови Харківської правозахисної групи канд. техн. наук Є.Ю. Захарова.
Харків: Вид во Харк. нац. ун ту внутр. справ, 2006. 216 с.
11. Права людини у діяльності: Посібник з активних методів навчання.
Видання друге, доп. / Кол. авт. Харків: Харківський інститут соціальних
досліджень.. 2008. 141 с.
12. Статус поліції: міжнародні стандарти і зарубіжне законодавство / За
заг. редакцією О.А. Банчука. К.: Москаленко О.М., 2013. 588 с.
13. Орлова О.О. Принцип «мінімального рівня жорстокості» у практиці
Європейського суду з прав людини. Правова держава: історія, сучасність та
перспективи формування : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 22
лют. 2019 р.) : у 2 ч. Дніпро : Видавець Біла К. О. С. 116-117.
14. Забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності : навч.
посібник / Кол. авт.; за ред. д.ю.н., доц. В.О. Боняк. – Дніпро : Дніпроп. держ.
ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2017. – 224 с.
15. Орлова О.О. Катування, нелюдське та таке поводження чи покарання,
що принижує людську гідність: розмежування понять. Науковий вісник
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, 2017. № 3. С.
62-68.
16. Орлова О.О. Визначення складових доктрини «мінімального рівня
жорстокості» як критерію виокремлення катування від нелюдського або такого,
що принижує гідність поводження чи покарання. Науковий вісник
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, 2018. № 1. С.
72-79.
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
Ця лекція має таку мету:
навчальна: поглиблення знань щодо недопущення випадків
катувань у правоохоронній діяльності, ознайомлення з відповідною практикою
Європейського суду з прав людини
виховна: формування переконання про недопущення випадків
катувань у правоохоронній діяльності.
ВСТУП
Як було з’ясовано на попередній лекції, першою суттєвою ознакою
правоохорони є те, що ця діяльність спрямована на охорону прав та свобод
громадян, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних
відносин. Саме ця ознака й зумовила назву розглядуваної діяльності
правоохоронна та слугує критерієм визначення її об’єкта. Для правоохоронної
діяльності ключовим є конституційний припис: «Людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю.Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою
52
діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави».
Однак, на жаль, як вказує статистика, на сьогодні однією із ключових
проблем в правоохоронній діяльності є застосування катувань, нелюдського
поводження.
І. НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ
У СФЕРІ СВОБОДИ ВІД КАТУВАНЬ
Як вказує низка авторів, «серйозні форми жорстокого поводження часто
відносяться і приписуються тим суспільствам і державам, де права людини
порушуються постійно. Дивно, але тортури здійснюються в 2/3 країн світу,
включаючи високо індустріальним і розвинені країни, всупереч широко
поширеній думці про те, що тортури це феномен, властивий тільки бідним і
“нецивілізованим” суспільствам. Катування та різні форми жорстокого
поводження існують у всьому світі, відмінності полягають в способі і ступеня, в
яких вони здійснюються.
Заборона тортур є абсолютною і міститься у багатьох міжнародних і
регіональних Угодах . Вона належить до невід’ємних прав людини , тобто
зберігає силу при будь яких обставинах , а держава не має права його
скасовувати ні на яких підставах. Катування та жорстоке поводження також
заборонені міжнародно правовими звичаями .
Однак , незважаючи на цю заборону, тортури і жорстоке поводження досі
здійснюються. Катування та нелюдське і принижуюче гідність поводження
відбуваються часто і неодноразово, вони можуть мати місце десь в даний
момент; вони застосовуються до людей, позбавлених волі, людей, які належать
до різних етнічних, соціальних і культурних груп, до молодих і старих, до
жінок і чоловіків . Ніхто не застрахований від тортур; кожен може стати
жертвою в будь який момент!»1
Не можна не згадати розпорядження МВС України від 31.03.2011 № 329
«Про додаткові заходи щодо недопущення випадків катування та жорстокого
поводження в діяльності органів внутрішніх справ», у якому вказується
наступне.
Одним з пріоритетів діяльності органів внутрішніх справ є неухильне
дотримання прав людини при здійсненні правоохоронних заходів.
На засіданнях колегії Міністерства наголошено, що найменше порушення
прав людини не виправдовує розкриття будь якого злочину. З урахуванням
такої принципової позиції проводиться відповідна робота в органах і
підрозділах внутрішніх справ.
Відповідно до наказу МВС від 26 березня 2010 року № 90 уживаються
заходи, спрямовані на забезпечення конституційних прав і свобод людини та
1 Понимаем права человека. Руководство по образованию в области прав человека. Русская версия данного
Руководства была издана ОБСЕ/БДИПЧ при финансовой поддержке правительства Австрии, 2005.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.etc-graz.at/typo3/fileadmin/user_upload/ETCHauptseite/manual/versionen/russian/01_Introduction.pdf.
53
громадянина, поваги до честі та гідності кожної особи, попередження вчинення
протиправних дій працівниками .
У той же час ганебні факти проявів брутального чи жорстокого
поводження, застосування катувань з боку працівників до цього часу
залишаються невикорененими. В окремих органах і підрозділах внутрішніх
справ культивується практика розкриття злочинів із застосуванням будь яких,
навіть протизаконних, методів.
Мають місце непоодинокі випадки перевищення службових повноважень
унаслідок хибного розуміння інтересів служби, зневажання прав, свобод і
законних інтересів громадян.
Небажання проведення тривалої роботи щодо документування злочинної
діяльності окремих осіб штовхає деяких працівників на шлях здійснення
психологічного тиску на затриманих та доставлених, фальсифікації матеріалів
про адміністративні правопорушення, незаконного затримання осіб.
Побиття громадян унаслідок намагання будь яким шляхом розкрити
злочин стає наслідком почуття безкарності та вседозволеності, відсутності
належних морально психологічних установок, низького рівня фахової
майстерності, загальної культури, професійної деформації, а в ряді випадків і
моральної деградації. Жертвами жорстокого поводження нерідко стають
громадяни, які звертаються до органів внутрішніх справ за допомогою.
Такі ситуації стають можливими в умовах самоусунення керівників від
контролю за діями підлеглих працівників, їх попуску до проявів беззаконня.
Мають місце факти, коли самі керівники вдавались до рукоприкладства та
знущання над громадянами.
Питання щодо посилення реагування на випадки катування та жорстокого
поводження з людьми розглянуто колегією Генеральної прокуратури України,
у ході якого зверталася увага на масовість застосування насильства
працівниками при проведенні оперативно розшукової діяльності, дізнання та
досудового слідства, порушення права заявників на справедливий розгляд
учинених стосовно них злочинів. Відзначено приклади, коли заяви і
повідомлення про катування та жорстоке поводження, учинені працівниками ,
в органах внутрішніх справ не реєструються або реєструються несвоєчасно і
направляються до органів прокуратури із великим запізненням.
Зазначені недоліки підривають віру громадян у спроможність ефективно
виконувати завдання щодо охорони громадського порядку та протидії
злочинності, породжують суцільну недовіру до органів внутрішніх справ,
підтримують щодо них імідж виключно каральної системи.
Відповідно до ст. 27 Конституції України «Кожен має право на повагу до
його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним,
науковим чи іншим дослідам».
Згідно зі ст. 7 закону «Про Національну поліцію»: Поліцейським за будь
яких обставин заборонено сприяти, здійснювати, підбурювати або терпимо
ставитися до будь яких форм катування, жорстокого, нелюдського або такого,
54
що принижує гідність, поводження чи покарання. У разі виявлення таких дій
кожен поліцейський зобов’язаний негайно вжити всіх можливих заходів щодо
їх припинення та обов’язково доповісти безпосередньому керівництву про
факти катування та наміри їх застосування. У разі приховування фактів
катування або інших видів неналежного поводження поліцейськими керівник
органу протягом доби з моменту отримання відомостей про такі факти
зобов’язаний ініціювати проведення службового розслідування та притягнення
винних до відповідальності.
Ст. 5 Загальної декларації прав людини проголошує: «Ніхто не повинен
зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його
гідність, поводження і покарання».
У Преамбулі до Конвенції проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання
зазначається, що її прийняття зумовлено тим, що «Держави сторони цієї
Конвенції, беручи до уваги, що згідно з принципами, проголошеними у Статуті
Організації Об’єднаних Націй, визнання рівних і невід’ємних прав усіх членів
людської спільноти є основою свободи, справедливості й загального миру,
визнаючи, що ці права випливають із гідності, властивої людській особі,
беручи до уваги зобов’язання держав згідно зі Статутом, зокрема статтею 55,
сприяти загальній повазі та додержанню прав людини й основних свобод,
враховуючи статтю 5 Загальної декларації прав людини та статтю 7
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права які передбачають, що
нікого не може бути піддано катуванню та жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, враховуючи також
Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських
або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийняту
Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1975 року, бажаючи підвищити ефективність
боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність, видів поводження і покарання»2.
Існує нормативне визначення катування. Відповідно до ст. 1 до Конвенції
проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
гідність, видів поводження і покарання:
Термін “катування” означає будь яку дію, якою будь якій особі навмисне
заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб
отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії,
які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також
залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь якої причини, що
грунтується на дискримінації будь якого виду, коли такий біль або страждання
заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які
виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної
згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли
внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи
спричиняються ними випадково.
2 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_085
55
Кожна держава вживає ефективних законодавчих, адміністративних,
судових та інших заходів для запобігання актам катувань на будь якій території
під її юрисдикцією.
Жодні виключні обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза
війни, внутрішня політична нестабільність чи будь який інший надзвичайний
стан не можуть бути виправданням катувань.
Наказ вищого начальника або державної влади не може служити
виправданням катувань.
Жодна держава не повинна висилати, повертати чи видавати будь яку
особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може
загрожувати застосування катувань.
Кожна держава повною мірою забезпечує включення навчальних
матеріалів та інформації про заборону катувань до програм підготовки
персоналу правових органів, цивільного чи військового медичного персоналу,
державних посадових осіб, які можуть мати відношення до утримання під
вартою й допитів осіб, які зазнали будь якої форми арешту, затримання чи
ув’язнення, або до поводження з ними.
Кожна держава забезпечує проведення швидкого й неупередженого
розслідування її компетентними органами, коли є достатні підстави вважати,
що катування було застосоване на будь якій території, що перебуває під її
юрисдикцією.
Кожна держава забезпечує будь якій особі, яка стверджує, що їй було
завдано катувань на території, що перебуває під юрисдикцією цієї держави,
право на подання скарги компетентним органам цієї держави та на швидкий
неупереджений розгляд такої скарги. Вживаються заходи для забезпечення
захисту позивача і свідків від будь яких форм поганого поводження чи
залякування у зв’язку із скаргою чи будь якими свідченнями.
Кожна держава забезпечує у своїй правовій системі одержання
відшкодування жертвою катувань й підкріплене правовою санкцією право на
справедливу й адекватну компенсацію, включаючи заходи для якомога
повнішої реабілітації. У разі смерті жертви внаслідок катування право на
компенсацію надається її утриманцям.
Кожна держава сторона зобов’язується запобігати на будь якій
території, що перебуває під її юрисдикцією, іншим актам жорстокого,
нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження й покарання, що не
підпадають під визначення катування, коли такі акти здійснюються
державними чи посадовими особами або іншими особами, що виступають як
офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.
Відповідно до Конвенції засновується Комітет проти катувань (далі
“Комітет”). Комітет складається з десяти експертів, що відзначаються високими
моральними якостями й визнаною компетентністю в галузі прав людини та
виступають у своїй особистій якості. Експерти обираються державами
сторонами, при цьому увага приділяється справедливому географічному
розподілу й доцільності участі кількох осіб, що мають юридичний досвід.
56
Членів Комітету обирають таємним голосуванням із числа внесених до
списку осіб, висунутих державами сторонами. Кожна держава сторона може
висунути одну кандидатуру з числа своїх громадян. Держави сторони
враховують доцільність висунення осіб, які є також членами Комітету з прав
людини, заснованого згідно з Міжнародним пактом про громадянські й
політичні права, і виявлять бажання працювати в Комітеті проти катувань.
Вибори членів Комітету проводяться на нарадах держав сторін, що
скликаються Генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй один раз
на два роки. На цих нарадах, кворумом для яких є дві третини держав сторін,
обраними до Комітету членами вважаються кандидати, які здобули найбільше
число голосів і абсолютне число голосів представників держав сторін
Конвенції, що присутні й беруть участь у голосуванні.
Первісні вибори проводяться не пізніш як через шість місяців з дати
набуття чинності цією Конвенцією. Принаймні за чотири місяці до дати
проведення чергових виборів Генеральний секретар Організації Об’єднаних
Націй надсилає державам сторонам листа з пропозицією подати свої
кандидатури протягом трьох місяців. Генеральний секретар готує список, до
якого в алфавітному порядку вносять усіх висунутих таким чином осіб із
зазначенням держав сторін, які їх висунули, та розповсюджує цей список серед
держав сторін.
Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право
на переобрання при повторному висуненні. Проте строк повноважень п’яти
членів, обраних на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно
після перших виборів імена цих п’яти членів визначаються шляхом
жеребкування головою наради,
У разі смерті або відставки члена Комітету чи неможливості виконання
ним з якихось інших причин своїх функцій у Комітеті держава сторона, що
запропонувала його кандидатуру, призначає на строк, що залишився, іншого
експерта з числа своїх громадян за згодою більшості держав сторін.
Кандидатура вважається схваленою, якщо половина чи більше держав сторін
не відповіли негативно протягом шести місяців після одержання інформації від
Генерального секретаря ООН про запропоноване призначення.
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Таким чином, свобода від катувань є абсолютним правом і не може
обмежуватися. У будь якому суспільстві катування є недопустимими.
Особливо слід звернути увагу на визначальність заборони катувань у
правоохоронній діяльності. Охорона права і катування є несумісними.
ІІ. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ
СВОБОДИ ВІД КАТУВАНЬ
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому,
що принижує гідність, поводженню або покаранню».
57
Відповідно до ст.15 Конвенції ро захист прав людини і основоположних
свобод: «Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю
нації, будь яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що
відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких
вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її
зобов’язанням згідно з міжнародним правом.
2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від
статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3,
4 (пункт 1) і 7.»
У справі «Томазі проти Франції» (1992) Європейський суд з прав людини
вказав: «Суд не вважає себе зобов’язаним розглядати систему і конкретні умови
утримання під вартою в поліцейській установі у Франції, так само, як в даному
випадку, тривалість і частоту допитів заявника. Йому досить відзначити, що
медичні свідоцтва і доповіді, незалежно складені практикуючими лікарями,
кажуть про інтенсивність і множинності завданих пану Томазі ударів; в
наявності два досить серйозних елемента, які надають цьому поводження з ним
нелюдський і принижує гідність характер. Потреби слідства і безперечна
складність боротьби зі злочинністю, зокрема з тероризмом, не можуть
вести до обмеження захисту фізичного стану людини».
Позиції Європейського суду з прав людини з питань обмеження особистої
свободи:3
«1. Утримання ув’язнених в умовах, які порушують їхні права
людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів
У відповідній частині Рекомендації Rec (2006) 2 Комітету міністрів Ради
Європи державам членам «Європейські пенітенціарні правила» зазначається
таке: «…4. Утримання ув’язнених в умовах, які порушують їхні права людини,
не може бути виправдано нестачею ресурсів. … 10.1 Європейські пенітенціарні
правила застосовуються щодо всіх осіб, взятих під варту судовою владою,
чи засуджених до позбавлення волі.
Джерело: пункт 183, рішення «Тимошенко проти України», заява №
49872/11.
2. Якщо особу взято під варту, держава повинна забезпечити
тримання її в умовах, які відповідають принципу поваги до людської
гідності, а спосіб і метод виконання покарання не повинні завдавали їй
душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень
страждання, притаманний ув’язненню, і щоб здоров’я і добробут особи
з огляду на практичні потреби ув’язнення були належним чином
забезпечені, включаючи, серед іншого, надання їй необхідної медичної
допомоги
Стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичного
суспільства. Вона категорично забороняє будь яке катування або нелюдське
чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини
3 Цит.: http://mynameisthelaw.blogspot.com/2013/11/blog-post_13.html
58
поведінки потерпілого.
Розрізнення між поняттями «катування» та «нелюдське або таке,
що принижує гідність, поводження» має на меті «надати особливої ганебності
умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі
страждання».
Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі
досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму
є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість
поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають
враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого.
Якщо особу взято під варту, держава повинна забезпечити тримання
її в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб
і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи мук,
які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний
ув’язненню, і щоб здоров’я і добробут особи з огляду на практичні потреби
ув’язнення були належним чином забезпечені, включаючи, серед іншого,
надання їй необхідної медичної допомоги.
Оцінюючи умови тримання, необхідно враховувати сукупний вплив цих
умов, а також тривалість тримання у цих умовах.
Джерела: п. 80 рішення від 13 вересня 2005 року у справі «Островар
проти Молдови», заява № 35207/03; пункти 196 198 рішення від 26.06.2013
«Тимошенко проти України», заява № 49872/11; п. 119 рішення у справі
«Лабіта проти Італії», заява № 26772/95; пункти 162, 167 рішення від 18 січня
1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства»; п. 75 77
рішення від 4 жовтня 2005 року у справі «Сарбан проти Молдови», заява
№ 3456/05; п. 94 рішення у справі «Кудла проти Польщі», заява № 30210/96)»»4
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини тягар
доведення порушення ст. 3 Конвенції лежить на заявникові (поза розумним
сумнівом». Тягар доведення перекладається на державу за умови перебування
заявника під вартою чи під контролем представників влади.
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Отже, аналіз практики Європейського суду з прав людини дозволяє
виокремити три види поводження, що є забороненим:
катування умисне, завдає особливо важких і жорстоких страждань,
мета;
нелюдське поводження важкі фізичні чи психічні страждання;
таке, що принижує гідність, поводження відчуття страху і приниження.
При цьому, критеріями розмежування є: ступінь жорстокості та
інтенсивності, особа потерпілого та ін.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
4 http://mynameisthelaw.blogspot.com/2013/11/blog-post_13.html
59
Отже, катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують
гідність, види поводження та покарання заборонені і є серйозними
порушеннями прав людини.
Статті 2 та 16 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських
або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання зобов’язують
кожну державу учасницю вживати ефективних заходів для недопущення актів
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження та покарання на будь якій території під своєю юрисдикцією.
на державах лежить головна відповідальність за Виконання цих статей, що
посилення захисту позбавлених волі осіб та неухильне дотримання їх прав
людини є загальним обов’язком всіх, і що міжнародні органи зі здійснення
доповнюють та зміцнюють національні заходи
ієве недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження та покарання вимагає просвіти й
поєднання різних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДО ДАНОЇ ТЕМИ
Під час вивчення положень цієї теми особливу увагу слід звернути на
абсолютність заборони катувань, неможливості відступу держави від
зобов’язань щодо цього.
Важливо також з’ясувати зміст понять «мінімальний рівень жорстокості»,
«поза розумним сумнівом», а також критерії розмежування катувань,
нелюдського і такого, що принижує гідність поводження.
Необхідно опрацювати рішення Європейського суду з прав людини у
справах: X v. Germany (1984), Nevmerzhitsky v. Ukraine (2005), D.G. v. Ireland
(2002), Raninen v. Finland (1997), Henaf v. France (2003), Ocalan v. Turkey (2003),
Rehbock v. Slovenia (2000), Berliсski v. Poland (2002), Price v. the United Kingdom
(2001), Soering v. UK (1989), Yankov v. Bulgaria (2003).
60
ТЕМА № 5.. СВОБОДА ТА ОСОБИСТА НЕДОТОРКАНІІСТЬ ЛЮДИНИ У ПРАВООХОРОННІІЙ ДІІЯЛЬНОСТІІ.. ПРАВО НА ПРИВАТНІІСТЬ
(2 години)
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
І. Свобода та особиста недоторканість за міжнародним правом
ІІ. Практика Європейського суду з прав людини у сфері свободи
та особистої недоторканності
ІІІ. Право на приватність: міжнародні стандарти
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Аннеке Оссе Принципы деятельности полиции. Методическое пособие
по правам человека. / Перевод на русский язык Н. Ишевской, М. Кузнецовой,
О. Шарп. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
https://amnesty.org.ru/keepme/uderstanding_policing_ru.pdf.
2. Забезпечення прав людини в діяльності правоохоронних органів: за
міжнародними стандартами [Текст] : Навч. довідк. посібн. / Т.О. Проценко,
А.О. Мартиненко, О.І. Логвиненко, Ю.Л. Бєлоусов, О.М. Демянко, Т.І.
Шапочка. К. : ДНДІ МВС України, 2009. 52 с.
3. Кучинська О.П., Фулей Т.І., Бараннік Р.В. Принципи кримінального
провадження у світлі практики Європейського суду з прав людини: монографія
/ О. П. Кучинська, Т. І. Фулей, Р. В. Бараннік. Ніжин: ТОВ “Видавництво
“Аспект Поліграф”, 2013. 228 с.
4. Понимаем права человека. Руководство по образованию в области прав
человека. Русская версия данного Руководства была издана ОБСЕ/БДИПЧ при
финансовой поддержке правительства Австрии, 2005. [Електронний ресурс].
Режим доступу: http://www.etc graz.at/typo3/fileadmin/user_upload/ETC
Hauptseite/manual/versionen/russian/01_Introduction.pdf.
5. Права людини в Україні: перше півріччя 2015. Наукове видання. За
ред.: А. Б. Благої, О. А . Мартиненка / Українська Гельсінська спілка з прав
людини. Київ, 2015. 184 с.
6. Права людини й оновлення Конституції України: Колективна
монографія / Праці лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини
юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана
Франка. Львів: Малий видавничий центр юридичного факультету Львівського
національного університету імені Івана Франка, 2011. Вип. 5. 184 с.
7. Права людини у діяльності : Навчальний посібник / Кол. авт., за заг.
ред. Акад. АПрН України, д ра юрид. наук, проф. О.О. Погребного та
співголови Харківської правозахисної групи канд. техн. наук Є.Ю. Захарова.
Харків: Вид во Харк. нац. ун ту внутр. справ, 2006. 216 с.
8. Права людини у діяльності : Посібник з активних методів навчання.
Видання друге, доп. / Кол. авт. Харків: Харківський інститут соціальних
досліджень. 2008. 141 с.
61
9. Руководство по применению ст. 5 Конвенции. Право на свободу и
личную неприкосновенность. Совет Европы/Европейский Суд по правам
человека, 2014. [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.echr.coe.int (Case
Law Case Law Analysis Case Law Guides).
10. Статус поліції: міжнародні стандарти і зарубіжне законодавство / За
заг. редакцією О.А. Банчука. К.: Москаленко О.М., 2013. 588 с.
11. Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство.
Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим институтам и правам человека,
2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true.
12. Забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності : навч.
посібник / Кол. авт.; за ред. д.ю.н., доц. В.О. Боняк. – Дніпро : Дніпроп. держ.
ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2017. – 224 с.
13. Орлова О.О. Катування, нелюдське та таке поводження чи покарання,
що принижує людську гідність: розмежування понять. Науковий вісник
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, 2017. № 3. С.
62-68.
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
Ця лекція має таку мету:
навчальна: поглиблення знань щодо недопущення випадків
безпідставного обмеження свободи та особистої недоторканності у
правоохоронній діяльності, ознайомленню з відповідною практикою
Європейського суду з прав людини;
виховна: формування переконання про необхідність активної
правомірної поведінки як основи існування правової держави.
ВСТУП
«Міжнародним правом в сфері прав людини визнається, що всі особи
повинні бути захищені від втручання в їхнє право на свободу, за винятком
допустимого в певних і обмежених обставин. У той же час міжнародним
правом в сфері прав людини визнається, що особи, які тримаються під вартою,
потребують особливого захисту з огляду на їх незахищене положення (так як
вони повністю знаходяться під наглядом держави і, по причині позбавлення
волі, піддаються більш високому ризику неналежного поводження). Таким
чином, право на свободу є критерієм законності взяття під варту і
процесуальною гарантією.
У зв’язку з цим існують три основні засоби захисту
Заборона на довільне позбавлення волі. Позбавлення свободи може
бути правомірним, тільки якщо воно здійснюється на встановлених підставах;
Право всіх осіб, позбавлених волі, оскаржити законність свого
затримання в суді (через правову процедуру, відому як habeas corpus ) і право
на перегляд їх утримання під вартою на регулярній основі. Особливе
62
занепокоєння в даному випадку викликає утримання під вартою incommunicado
(в повній ізоляції від зовнішнього світу);
Права осіб у період ув’язнення, в тому числі фізичні умови утримання,
дисциплінарні системи, застосування одиночного ув’язнення і умови
забезпечення контактів із зовнішнім світом (включаючи сім’ю, адвокатів,
систему соціального забезпечення і медичного обслуговування, а також
неурядові організації)» 5.
Таким чином, розуміння права на свободу має особливо важливе
значення у правоохоронній діяльності.
І. СВОБОДА ТА ОСОБИСТА НЕДОТОРКАНІСТЬ ЗА
МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ
Питання, що розглядається має не лише внутрішньодержавне, але і
міжнародне значення, тому міжнародною спільнотою напрацьовано певні
полодження щодо свободи та особистої недоторканості. Тому вподальшому
інформація паодається за джерелом: «Борьба с терроризмом и защита прав
человека. Руководство. Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим
институтам и правам человека, 2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим
доступу: www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true».
Перш за все, право на особисту недоторканність не означає захист від
нападу з боку третіх осіб, а право на свободу стосується тільки фізичної
свободи. Дане право є порушеним, якщо має місце якесь позбавлення свободи.
Це відбувається, навіть якщо співробітник правоохоронних органів зобов’язує
будь яку особу перебувати в будь якому місці або відправитися в інше місце.
Навіть якщо підпорядкування є добровільним. Просте накладення обмежень на
свободу не торкається даного права. Для цього необхідно, щоб мало місце
позбавлення свободи.
У зв’язку з позбавленням свободи виникають питання:
характер позбавлення свободи. Наприклад, Європейський суд дійшов
висновку, що особа, яке перебувала в психіатричній лікарні, була позбавлена
свободи, навіть незважаючи на те, що вона могла вільно прогулюватися
навколо будівлі.
Аналогічним чином, в іншій справі Суд постановив, що превентивний
захід, відповідно до якого людина була зобов’язана жити в певній частині
острова, представляла собою позбавлення свободи.
Позбавлення свободи може […] приймати різні […] форми. Їх
різноманітність посилюється змінами в правових стандартах і підходах, і
Конвенція повинна тлумачитися в світлі принципів, поширених в даний час в
демократичних державах […] Хоча розміри зони, в межах якої заявник міг
вільно пересуватися, значно перевищували розміри камери і не були обмежені
будь якими фізичними бар’єрами, ця зона охоплювала не більше, ніж крихітну
важкодоступну частину острова, приблизно дев’яносто відсотків якої були
5 Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство. Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим
институтам и правам человека, 2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true
63
зайняті в’язницею. Пана Гуццарді поселили в частині села Кала Реалі, що
складалася в основному з будівель колишнього медичного закладу, які
перебували в занедбаному або навіть напівзруйнованому стані, поліцейської
дільниці, школи і каплиці. Він жив там, переважно оточений іншими особами,
підданими тому ж запобіжному заходу, що і він сам, і поліцейськими. Постійні
жителі о. Азінара майже всі проживають в Кала д’Оліва, відвідувати яке пан
Гуццарді не міг, і, як видається, практично не користуються своїм правом
відвідувати Кала Реалі. Отже, у заявника було мало можливостей для
підтримки соціальних контактів, крім як зі своїми найближчими родичами,
товаришами по ссилці і контролюючим персоналом. Контроль був строгим і
майже постійним. Так, пан Гуццарді не міг залишати своє житло між 10
годинами вечора і 7 годинами ранку без своєчасного попередження властей.
Він повинен був відзначатися у влади двічі на день і повідомляти їм ім’я і номер
телефону свого співрозмовника кожен раз, коли він користувався телефоном.
Він повинен був отримати дозвіл влади на кожну свою поїздку на Сардинію або
на материк, причому поїздки ці були рідкими і, зі зрозумілих причин,
здійснювалися під суворим наглядом поліцейських. Якщо він не дотримувався
будь якого зі своїх обов’язків, на нього накладалося покарання у вигляді
«арешта». Нарешті, між його прибуттям в Кала Реалі і його від’їздом в Форч
пройшло більше 16 місяців […] Слід визнати, що неможливо говорити про
позбавлення волі на підставі будь якого з цих факторів, взятого окремо, але в
сукупності і в поєднанні вони, поза всяким сумнівом, піднімають питання про
класифікацію з точки зору статті 5 (ЄСПЛ, справа Гуццарді проти Італії
(Guzzardi v. Italy), заява № 7367/76, 6 листопада 1980 р п.95).
статус особи, позбавленої свободи, може також мати значення.
Наприклад , з військовослужбовцями можуть поводитись інакше, ніж з
цивільними особами.
Будь яке позбавлення свободи повинно бути встановлено законом. Це
вимагає дотримання як національного законодавства, так і міжнародного права
в галузі прав людини. Національне законодавство повинно бути доступним і
передбачуваним.
Крім того, зберігає свою силу юридична підстава для утримання під
вартою. Наприклад, якщо національним правом допускається затримання в
конкретних обставинах лише на термін до 12 годин, а особа утримується під
вартою протягом 12 годин 40 хвилин, затримання протягом 40 хвилин буде
незаконним.
Також необхідна юридична однозначність причин затримання.
Процедури, які зазнали змін з плином часу, можуть бути недостатніми для
гарантії юридичної однозначності.
Ордер на арешт вказує на те, що арешт є законним, хоча ордери,
можливо, не завжди необхідні для законного позбавлення волі. У розумінні
статті 5 позбавлення свободи починається з моменту арешту фізичної особи.
Військова дисципліна […] не випадає із сфери застосування п. 1 статті 5.
[…] Отже, дисциплінарне стягнення або захід може являти собою порушення
64
статті 5 п. 1. […]. Будь яка Договірна Сторона правомочна встановлювати свою
власну систему військової дисципліни і користується в цьому питанні певною
свободою розсуду. Рамки, за які, як цього вимагає стаття 5, Договірна Сторона
не повинна заходити, не однакові для військовослужбовців і цивільних осіб.
Дисциплінарні покарання або заходи, які при детальному розгляді безсумнівно
були б визнані позбавленням волі в разі їх застосування до цивільної особи,
можуть не володіти тією ж характеристикою, коли їх накладають на
військовослужбовця. Проте подібні покарання або заходи підпадають під дію
статті 5, коли вони приймають форму обмежень, які явно відхиляються від
звичайних умов життя в збройних силах Договірних Держав (справа Енгель та
інші проти Нідерландів, пп . 57 і 59).
Щоб позбавлення волі було законним з точки зору міжнародного права в
галузі прав людини, воно повинно бути виправданим однією з шести причин.
Ці причини чітко визначені в статті 5, п. 1 (a) (f) ЄКПЛ та можуть бути
резюмовані наступним чином:
Утримання під вартою внаслідок засудження;
Взяття під варту з метою виконання рішень суду або забезпечення
виконання будь якого обов’язку, передбаченого законом;
Взяття під варту з метою доставки до компетентного судового органу;
Взяття під варту неповнолітньої особи наглядових заходів виховного
характеру або для забезпечення того, щоб вона постала перед компетентним
органом;
Затримання психічнохворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;
Взяття під варту до моменту висилки або видачі.
Міжнародним правом в сфері прав людини сформульовані детальні
критерії того, коли затримання осіб є законним і того, як з такими особами слід
поводитись в ув’язненні. У міжнародному праві в галузі прав людини свобода і
особиста недоторканність захищені статті 9 МПГПП і статтею 5 ЄКПЛ. Стаття
5 ЄКПЛ сформульована більш точно , ніж стаття 9 МПГПП.
Ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права:
1. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою.
Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до
такої процедури, які встановлено законом.
2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його
арешту і в терміновому порядку повідомляється будь яке пред’явлене йому
обвинувачення.
3. Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням
особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової
особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право
на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Тримання
під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним
правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій
явки на суд, явки на судовий розгляд у будь якій іншій його стадії і, в разі
необхідності, явки для виконання вироку.
65
4. Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під
вартою, належить право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг
невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і
розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи тримання під вартою,
має право на компенсацію, якій надано позовної сили.
Ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод:
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не
може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури,
встановленої законом:
a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного
припису суду або для забезпечення виконання будь якого обов’язку,
встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою
допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої
підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається
необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його
вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою
застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання
неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних
захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів
чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її
недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура
депортації або екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований
зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь яке
обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями
підпункту “c” пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою
посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому
має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або
звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене
гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під
вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання
встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо
затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого
всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на
відшкодування.
66
Важливе значення має те, що Комітет з прав людини також підкреслив,
що гуманне поводження з усіма особами, позбавленими волі, при повазі їх
гідності є засадничим правилом універсального застосування, не залежних від
матеріальних ресурсів, якими володіє держава.
Щодо осіб, які утримуються під вартою в Гуантанамо Бей і не
засуджених за будь який кримінальний злочин, у спільній доповіді кількох
спеціальних доповідачів ООН було зазначено, що нетривалі періоди
одиночного ув’язнення можуть не порушувати статті 10, але строки тримання в
ізоляції, які, взяті разом, досягають 18 місяців і мають на меті чинення тиску,
швидше за все, порушують цю статтю, а також можуть розглядатися як
нелюдське поводження в порушення статті 7 Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права.
Комітет ухвалив, що мало місце порушення статті 10 (1) в разі, коли
арештованим були надані тільки газети і шматок поролону замість ліжка, а їжа
описувалася нимм як непридатна для споживання людиною; до нього
зверталися надзвичайно жорстоко, якщо він висловлював скарги.
Комітет ухвалив, що мало місце порушення статті 10 (1) в разі, коли
укладений провів один тиждень в огидною поліцейської камері з ще сімома
арештований, відбував попереднє ув’язнення протягом майже двох років в
одній камері з засудженими ув’язненими, в якій були відсутні елементарні
санітарні установки, і в брудній, смердючій і кишачій комахами камері
смертників, де його тримали цілодобово, за винятком п’яти хвилин,
призначених для того, щоб виносити парашу (для видалення води туалетний
бачок), або для побачень.
Зобов’язання ОБСЄ щодо права на свободу
Держави учасниці ОБСЄ взяли на себе розширені зобов’язання щодо
свободи від свавільного арешту або тримання під вартою. Зокрема, в
Московському документі 1991 року обставини і умови арешту та позбавлення
волі детально розписані:
Держави учасниці будуть забезпечувати, щоб:
особа могла бути позбавлена свободи лише на таких підставах і
відповідно до таких процедур, які встановлені законом;
будь яка особа, що піддається арешту, була інформована без затримок
на доступному для неї мовою про причини арешту і будь яких висунутих проти
неї звинувачень;
позбавлена свободи особа була без затримок поінформована про права у
відповідності з національним законодавством;
заарештована або затримана особа мала право без затримок постати
перед суддею чи іншою посадовою особою, що має право визначати законність
арешту або затримання, і щоб в разі незаконного арешту вона була невідкладно
звільнена; […]
заарештована або затримана особа мала право без невиправданих
затримок повідомити або просити компетентний орган повідомити відповідних
осіб за її вибором про її арешт, затримання, ув’язнення і місце знаходження;
будь які обмеження в здійсненні цього права будуть встановлюватися законом
67
і відповідати міжнародним стандартам;
були прийняті, якщо цього ще не зроблено, ефективні заходи по
забезпеченню того, щоб утримання під вартою або ув’язнення не
використовувалося правоохоронними органами з метою примусити особи до
визнання, самообмови або дачі показань проти іншої особи;
тривалість будь якого допиту і перерв між допитами заносили в
протокол і засвідчувалося відповідно до національного права;
затримана особа або її адвокат мали право заявити клопотання або
скаргу з приводу поводження з нею, зокрема в разі тортур або іншого
жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводженню, в
органи, відповідальні за управління місцем утримання під вартою, і до вищих
інстанцій , а в разі необхідності відповідному органу, що володіє наглядовими
чи іншими повноваженнями щодо виправлення ситуації;
таке клопотання або скарга повинні оперативно розглядалися і без
необґрунтованої затримки на них давався відповідь; в разі відхилення
клопотання або скарги або в разі неправомірної затримки заявник матиме право
звернутися зі скаргою в судовий або інший орган; ні затримана чи ув’язнена
особа, ні будь який інший заявник не повинні постраждати у зв’язку зі
зверненням з клопотанням або скаргою;
будь яка особа, що стала жертвою незаконного арешту чи затримання,
має забезпечене судовим захистом право вимагати компенсації.
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Таким чином, як в Міжнародному пакті про громадянські і політичні
права , так і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
міститься право на свободу та особисту недоторканність. В обох документах
також зазначено, що ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як
відповідно до процедури, встановленої законом. Таким чином, в зв’язку з
розумінням свободи виникають два питання : що мається на увазі під правом на
свободу і особисту недоторканність? І що є процедура, встановлена законом?
ІІ. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
У СФЕРІ СВОБОДИ ТА ОСОБИСТОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ
Практика європейського суду з прав людини у сфері свободи та особистої
недоторканності доволі системно і чітко викладена у Керівництву щодо
застосування ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних
свобод. Тому наступний текст взято з вказаного джерела6
(з освітньою метою):
Основна мета статті 5 полягає в запобіганні свавільного або
необгрунтованого позбавлення волі (McKay v . TheUnited Kingdom [ GC ], § 30 )
Право на свободу та особисту недоторканність має першорядне значення в
«демократичному суспільстві» в значенні, визначеному в Конвенції (Medvedyev
6 Руководство по применению ст. 5 Конвенции. Право на свободу и личную неприкосновенность. Совет
Европы/Европейский Суд по правам человека, 2014. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
(Case-Law – Case-Law Analysis – Case-Law Guides).
68
and Others v . France [ GC ] , § 76 ; Ladent v . Poland , § 45 , 18 March 2008 ) .
Відповідно Суд вважає, що невизнане взяття особи під варту є повним
нехтуванням фундаментальних гарантій, що містяться в статті 5 Конвенції, і є
серйозним порушенням даного положення (El Masri v. The former Yugoslav
Republic of Macedonia [GC], § 233). Відсутність запису про дату, час і місце
затримання, імені затриманого, причин затримання та імені особи, яка
здійснила затримання, повинні розглядатися як несумісні, зокрема, з основною
метою статті 5 Конвенції (Kurt v. Turkey, § 125). Це також суперечить вимозі
Конвенції про законність (Anguelova v. Bulgaria, § 154).
Дотримання вимог національного законодавства
Для того щоб затримання задовольняло вимогам законності, воно
повинно проводитися «в установленому законом порядку». Це означає, що
затримання має відповідати матеріальним і процесуальним нормам
національного законодавства (Del Rio Prada v. Spain [GC], § 125) або, в
залежності від обставин, міжнародного законодавства (див. Зокрема,
Medvedyev and Others v. France [GC ], § 79; Toniolo v. San Marino and Italy, § 46).
Наприклад, Суд визначив, що мало місце порушення статті 5 в ситуації,
коли влада не подали клопотання про продовження постанови про затримання в
установлений законом термін (G.K. v. Poland, § 76). З іншого боку,
передбачувані порушення розпорядження про порядок проведення
розслідування певних видів правопорушень не компрометує правові підстави
для арешту і подальшого тримання під вартою, передбачені національним
законодавством (Talat Tepe v. Turkey, § 62).
Хоча, як правило, тлумачення і застосування національного права є
прерогативою національних властей, а зокрема судів, ситуація є іншою, коли
недотримання національного законодавства тягне порушення Конвенції. Якщо
мова йде про застосування положень пункту 1 статті 5, Суд повинен
здійснювати певні повноваження з перевірки дотримання вимог внутрішнього
законодавства (див., зокрема, Creanga v. Romania [GC], § 101; Baranowski v.
Poland, § 50; Benham v . the United Kingdom, § 41). При цьому Суд повинен
враховувати правову ситуацію такою, якою вона була у відповідний час (Wloch
v. Poland, § 114).
Вимога законності не може бути задоволена просто шляхом дотримання
національного законодавства; національне законодавство саме по собі повинно
відповідати Конвенції, включаючи загальні принципи, виражені або
опосередковані в ній (Pleso v. Hungary, § 59).
Спільними принципами, що випливають з Конвенції, на яких ґрунтується
прецедентне право щодо статті 5 § 1, є: принцип верховенства права і
пов’язаний з ним принцип правової визначеності, принцип пропорційності і
принцип захисту від свавілля, який, більш того, є основною метою статті 5
(Simons v. Belgium (dec.), § 32).
Термін «обґрунтована підозра» у вчиненні кримінального
правопорушення передбачає наявність фактів або відомостей, достатніх для
того, щоб об’єктивний спостерігач міг зробити висновок, що відповідна особа
вчинила злочин (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan, § 88; Erdagdz v. Turkey, § 51;
69
Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom ,, § 32). Таким чином, якщо
судові органи не провели необхідної дослідження основних фактів справи з
метою перевірки обґрунтованості скарги, то це є порушенням підпункту (с)
пункту 1 статті 5 (Stepuleac v. Moldova, § 73; Elqi and Others v. Turkey, § 674) .
При цьому тлумачення терміна «обгрунтоване» залежить від всіх
обставин справи (Fox, Campbell and Hartley v. The United Kingdom, § 32).
У контексті тероризму, хоча від Договірних Держав не можна вимагати
підтвердження обгрунтованості підозри, що є підставою для арешту особи,
підозрюваної в тероризмі шляхом розкриття конфіденційних джерел
інформації, Суд постановив, що гостра проблема боротьби з терористичними
злочинами не виправдовує розширення поняття «обгрунтованість» на шкоду
гарантіям захисту, закріпленої підпунктом (с) пункту 1 статті 5 (O’Hara v. the
United Kingdom, § 35).
Підпункт (е) пункту 1 статті 5 Конвенції не тлумачиться як такий що
передбачає взяття під варту лише «алкоголіків» у вузькому сенсі цього слова,
т.б. осіб з діагнозом «алкоголізм», оскільки ніякі положення цього підпункту не
перешкоджають державі застосовувати цю міру до осіб, які зловживають
алкоголем, з метою обмежити шкоду, що наноситься алкоголем цій особі і
громадськості, або з тим, щоб запобігти небезпечну поведінку після вживання
(Kharin v. Russia, § 34).
Відповідно особи, яким не поставлений медичний діагноз «алкоголізм»,
але поведінка яких під впливом алкоголю становить загрозу громадському
порядку або їм самим, можуть бути поміщені під варту з метою захисту
громадських і власних інтересів, зокрема здоров’я і особистої безпеки (Hilda
Hafsteinsddttir v. Iceland, § 42). Це, однак, не означає, що підпункт (е) пункту 1
статті 5 дозволяє взяти під варту особу тільки через вживання ним алкоголю
(Witold Litwa v. Poland, §§ 61 62).
Судова практика щодо «бродяг» зовсім нечисельна. Дія даного
положення поширюється на осіб , які не мають постійного місця проживання,
засобів до існування, а також заняття або професії. Ці три умови, інспіровані
Кримінальним кодексом Бельгії, є кумулятивними: вони повинні бути
присутніми одночасно відносно одної і тої ж особи ( De Wilde , Ooms and
Versyp v . Belgium , § 68 ) .
Пункт 2 статті 5 містить первинну гарантію того, що будь якому
заарештованому повинні повідомити про причини позбавлення його волі. Ця
гарантія є невід’ємною частиною системи захисту, передбаченої статтею 5.
Якщо особа поінформована про причини арешту або затримання, вона може,
якщо вважає за потрібне, звернутися до суду, щоб оскаржити законність
тримання під вартою відповідно до статті 5 § 4 ( Fox, Campbell and Hartley v .
the United Kingdom , § 40 ; Conka v. Belgium, § 50 )
Заарештованим особам необхідно повідомити зрозумілою їм
непрофесійною мовою про істотні правові і фактичні підстави для арешту з тим,
щоб вони змогли, якщо вважатимуть за потрібне, звернутися до суду з
оскарженням законності арешту відповідно до пункту 4 статті 5 ( Fox , Campbell
and Hartley v . the United Kingdom , § 40 ; Murray v . the United Kingdom [ GC ] , §
70
72 ). Однак пункт 2 статті 5 не вимагає приводити весь перелік звинувачень, що
висуваються заарештованому ( Bordovskiy v . Russia , § 56 ; Nowak v . Ukraine , §
63 ; Gasins v . Latvia , § 53 ).
Судовий контроль служить ефективним захистом від можливого
неналежного поводження, яке особливо можливо на початковій стадії
увязнення, а також від зловживання повноваженнями, покладених на
співробітників правоохоронних органів або на інші органи, які повинні
здійснюватися строго в обмежених цілях і відповідно до встановленого порядку
(Ladent v. Poland , § 72 ) .
При визначенні тривалості утримання під вартою до суду згідно з
пунктом 3 статті 5 Конвенції період, який необхідно прийняти до уваги,
починає текти з моменту взяття обвинуваченого під варту і закінчується
винесенням вироку, навіть якщо він виноситься лише судом першої інстанції
(див, Наприклад , Solmaz v . Turkey , §§ 23 24 ; Kalashnikov v . Russia , § 110;
Wemhoff v . Germany , § 9 ) .
Проголошуючи «право на свободу», стаття 5 має на увазі особисту
свободу людини; її метою є запобігання будь якого свавільного позбавлення
цієї свободи. Її положення не стосуються обмеження свободи пересування, яке
регулюється статтею 2 Протоколу № 4 (Creanga v. Romania [GC] *, § 92; Engel
and Others v. The Netherlands, § 58).
Різниця між обмеженням свободи пересування, досить серйозним для
того, щоб кваліфікуватися як позбавлення волі відповідно до статті 5 § 1, і
простим обмеженням свободи пересування, яке є предметом регулювання
статті 2 Протоколу № 4, полягає в ступені тяжкості або прояви, а не в суті або
характері (Guzzardi v. Italy, § 93; Rantsev v. Cyprus and Russia, § 314; Stanev v.
Bulgaria [GC], § 115).
Позбавлення свободи не обмежується класичними випадками взяття під
варту внаслідок арешту або винесення вироку, а може приймати безліч інших
форм (Guzzardi v. Italy, § 95).
Поняття «позбавлення свободи» в значенні пункту 1 статті 5 містить як
об’єктивний елемент , який являє собою поміщення особи під варту в певний
обмежений простір на значний термін, так і додатковий суб’єктивний елемент,
який полягає в тому, що фактично особа не погоджується на такий висновок
(Storck v . Germany , § 74 ; Stanev v . Bulgaria [ GC ] , § 117 ).
Слід враховувати такі релевантні об’єктивні чинники, як можливість
покинути обмежений простір, ступінь нагляду та контролю за пересуванням
особи, ступінь ізоляції і можливість соціальних контактів (див., Наприклад ,
Guzzardi v . Italy , § 95 ; HM v . Switzerland , § 45 ; HL v . the United Kingdom , §
91; та Storck v . Germany , § 73 ) .
Елемент примусу під час здійснення поліцією повноважень по
проведення обшуку або затримання вказує на те, що мало місце позбавлення
свободи, незважаючи на короткочасність цього заходу ( Krupko and Others v .
Russia , § 36 ; Foka v . Turkey , § 78 ; Gillan and Quinton v . the United Kingdom , §
57 ; Shimovolos v . Russia , § 50 ; та Brega and Others v . Moldova , § 43 ) .
Той факт, що до особи не були застосовані наручники, поміщення в
71
камеру чи інші фізичні стримуючі заходи, є вирішальним фактором при
встановленні існування позбавлення волі (M.A. v. Cyprus, § 193).
Право на свободу має величезне значення в демократичному суспільстві,
тому особа не втрачає можливість скористатися захистом, передбаченим
Конвенцією, навіть якщо вона можливо сама погодилася на взяття під варту,
особливо якщо ця особа не має дієздатністю для дачі згоди на запропоновані дії
(HL v . the United Kingdom, § 90; Stanev v. Bulgaria [GC], § 119).
Той факт, що особа не володіє дієздатністю, необов’язково означає, що
вона не здатна розуміти ситуацію і погоджуватися з нею (там же, § 130;
Shtukaturov v. Russia, §§ 107 09; D.D. v. Lithuania, § 150).
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Таким чином, слід наголосити, що Суд не зв’язаний висновками
національних властей щодо того, чи мало місце позбавлення свободи чи ні, а
самостійно оцінює ситуацію.
Для того щоб встановити, чи була особа «позбавлена свободи» в значенні
статті 5, за відправну точку аналізу береться конкретна ситуація цієї особи, а
також враховується цілий ряд критеріїв, таких як вид, термін, наслідки та
порядок застосування аналізованого заходу.
ІІІ. ПРАВО НА ПРИВАТНІСТЬ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ.
В Україні окремі аспекти права на приватність досліджували такі
науковці як Копейченко А.В. (обмеження права на приватність), Мацко А.С.
міжнародно правовий захист права людини на приватність персоніфікованої
інформації), Пазюк А.В. (міжнародно правовий захист права людини на
приватність персоніфікованої інформації і право на приватність в
інформаційному суспільстві) та ін.
Серед західних правників, що дослідуваи окреслені питання слід вказати
Ф. Агре, Р. Кларк, В. Котші, М. Ротенберг та інші. Особливо слід відмітити
монографію польського дослідника М. Ковальськи, який проаналізував рішення
ЄЖвропейського суду з прав людини в контексті поваги особистого і сімейного
життя, житла і кореспонденції на підставі ст. 8 Конвенції про захист прав і
основоположних свобод людини.
Не зважаючи на значну увагу науковців і юристів практиків до тематики
права на приватність, вона і на сьогодні є малодослідженою.
«Людина це істота суспільна» стверджував К. Маркс. І, дійсно, всі ми
знаємо, що однією з перших форм організації суспільства було первісне
людське стадо. Умови існування в той час не дозволяли людині вижити окремо
від інших. Усвідомленню такого положення сприяв й міфологічний світогляд
первісної людини. Свою унікальність, богообраність вона починає
осмислювати з моменту формування монотеїстичних релігій, хоча на першому
місці, звичайно, перебуває Бог. Саме в цей час поширюються ідеї, які
складають основу права на приватність. Хоча слід відзначити, що на нашу
думку, мова про це право може йти лише в межах так званої європейської
72
цивілізації та суспільств, на які поширилися цінності останньої: приватна
власність, свобода, верховенство права. Досить цікавою в цьому аспекті є
думка К. Ясперса про те, що серед «осьових народів» (китайці, індійці, іранці,
іудеї, греки) наука і техніка виникла саме у романо германских народів. А
однією із причин цього, як вважає мислитель, є те, що «Заходу відома ідея
політичної свободи. В Греції правда, тільки короткочасно існувала свобода,
що не виникала більш ніде. Співдружність вільних людей встояла під натиском
універсальної деспотії, тотальної організації, що облагодіяла народи. Тим
самим поліс заклав основу всієї західної свідомості свободи як реальність
свободи, так і її ідеї. Китай і Індія не знають подібної політичної свободи»7.
До речі, на нашу думку, саме наука сприяла розвитку ідеї права на
приватність і, одночасно, активно сприяє порушенню цього права. Адже
змістовно говорити про це право можна лише в епоху інформаційного
суспільства. Адже в епоху «фабричних труб», як назвав капіталізм Е. Тоффлер,
починає відбуватися масове виробництво. А це призводить до того, що «в
сучасному капіталістичному світі… під рівністю розуміють рівність автоматів:
людей, які позбавлені індивідуальності. Рівність сьогодні означає «тотожність»
більшою мірою, ніж «єдність». Ця тотожність абстракцій, людей, які працюють
на одних і тих же роботах, мають схожі розваги; читають одні і ті ж газети,
мають одні і ті ж відчуття і ідеї… Як сучасна масова продукція вимагає
стандартизації виробів, так і соціальний процес вимагає стандартизації людей, і
їх стандартизація називається «рівністю»8.
До того ж, розвиток телекомунікаційних технологій сприяє тому, що
людина зараз постійно може перебувати «під контролем». Internet, відеокамери,
мобільний телефон дозволяють отримати певні дані про людину.
Показовими у цьому аспекті є факти справи «Peck v. the United Kingdom»,
коли 20 серпня 1995 року о 23 годині 30 хвилин заявник, знаходячись у стані
депресії, йшов один по головній вулиці міста з кухонним ножем в руці і
спробував вчинити самогубство, перерізавши судини на зап’ястях. Він
зупинився на перехресті і схилився над огорожею у бік вуличного руху,
тримаючи в руці ніж. Він не знав, що його знімала камера відеоспостереження,
встановлена на перед перехрестям. Суд зазначив, що надання гласності Радою
знятого відеоматеріалу в публікації «Новини Замкнута телевізійна система
спостереження» і передача його газеті «Yellow Advertiser», телекомпаніям
«Anglia Television» і «Бі Бі Сі» не супроводилася достатніми захисними
заходами, спрямованими на запобігання розкриттю інформації, що суперечить
гарантіям, що забезпечують повагу приватного життя заявника, які містяться в
статті 8. Як таке, відкриття доступу до матеріалу було невідповідним [цілі] і,
отже, невиправдане втручання в його особисте життя і порушення статті 8
Конвенцій9.
7 Ясперс К. Смысл и назначение истории / Пер. с нем. – М.: Политиздат, 1991. С. 32
8 Фромм Э. Искусство любить / пер. Л. Трубицына, А. Ярхо, А. Соловейчик. СПб.: Азбука-классика, 2008. С.
31.
9 Peck v. the United Kingdom» [Електронний ресурс]. Режим доступу: portal.nasstar.com/75/files/Peck-vUK%20ECHR%2028%20Jan-%2003.pdf
73
Більш того зміст самого права не є чітко визначеним. Цікавим в цьому
аспекті є ґенеза права на недоторканність приватного життя і, зокрема, справа
«Олмстед проти Сполучених Штатів Америки» (1928 р.), пов’язана із появою
нової телефонної технології. Поліція прослуховувала телефонні розмови, з
використанням новітніх на той час технологій, підозрюваних в кримінальній
діяльності. Коли звинувачені особи заявили про те, що прослуховування
порушує їхнє право, надане Четвертою поправкою, про неможливість обшуку
без ордера, більшість Суду вказала, що фізично засоби для прослуховування
містились поза межами будинку, а тому обшук не проводився. Як вказує
професор Мелвін Ф. Урофскі «Деякі члени Суду не погодилися з цим, і хоча
суддя Луїс Д. Брандейс той самий, що за 35 років до цього був співавтором
першої статті про недоторканність приватного життя, написав окрему думку,
зрештою, його погляди на недоторканність приватного життя в цілому і
прослуховування телефонних розмов зокрема перемогли»10
.
Брайденс вважав, що творці Четвертої поправки безпосередньо не
використали саме словосполучення «недоторканність приватного життя» і не
згадували про прослуховування телефонних розмов тому, що на той час це не
стосувалося справи. Як вони могли це зробити, якщо телефон іще навіть не був
винайдений. Те, до чого він і нші прагнули, не буквальне значення слів, але
те, що малося на увазі творцями, а саме: влада не повинна втручатися у життя
людей. Спосіб втручання не мав значення, але сам факт був істотним.
Згодом погляд Брандейса переміг і в 1960 х рр. Суд постановив, що
прослуховування справді порушує конституційно захищене право на
недоторканність приватного життя. Як пояснив суддя Поттер Стюарт, Четверта
поправка захищає людей, а не місце. Якщо люди мають законні сподівання на
недоторканність приватного життя, наприклад, у себе вдома, то вони можуть
вимагати застосування Конституції, щоб гарантувати таку недоторканність
свого приватного життя11
.
Захист приватності був неодноразово і предметом розгляду
Європейського Суду з прав людини. Зокрема, в одній із справ «Малоун проти
Великобританії» з приводу втручання в особисте життя під час здійснення
оперативно розшукових дій шляхом прослуховування телефонних переговорів
європейська Феміда дійшла висновку про те, що «…мають бути заходи
правового захисту у національному законодавстві проти свавільного втручання
публічної влади у права людини… особливо, коли повноваження виконавців
здійснюються секретно, ризик свавілля не потребує доказування. Закон має
бути достатньо конкретним у поняттях, щоб надати громадянам адекватне
уявлення про обставини і умови, за яких публічна влада уповноважена
звернутися до цих секретних та потенційно небезпечних втручань у право на
повагу до приватного життя і кореспонденції»12
.
10 Мелвін Ф. Урофскі Права людини. Особиста свобода і Білль про права / Пер. з англ. Я. Пилинський. Vienna,
2006. С. 48.
11 Мелвін Ф. Урофскі Права людини. Особиста свобода і Білль про права / Пер. з англ. Я. Пилинський. Vienna,
2006. С. 48.
12 Справа приватна // Український юрист. 2006. №3.
74
Ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права:
Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в
його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на
недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних
посягань на його честь і репутацію.
Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи
таких посягань.
Ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод:
Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до
свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,
за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є
необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та
громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання
заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту
прав і свобод інших осіб.
Приватне життя визначається як презумпція про те, що фізичні особи
повинні мати сферу автономного розвитку, взаємин і свободи, приватну сферу,
що має на увазі наявність або відсутність взаємодії з іншими, вільну від
втручання держави і від надмірного непрошеного втручання інших небажаних
осіб. Таким чином, поняття приватне життя включає класичне поняття
громадянських свобод в тому сенсі, що державі не повинно бути дозволено
втручатися в приватну сферу при відсутності чіткого обґрунтування. Суть
права на недоторканність приватного життя полягає в праві бути залишеним у
спокої..
13
Таке широке визначення приватного життя відображено в прецедентному
праві в сфері прав людини. Повага до приватного життя в більш широкому
сенсі включає право бути самим собою, жити на свій розсуд і залишатися
самим собою. Поняття права на повагу до приватного життя не підлягає
вузькому тлумаченню. Оскільки права, що стосуються приватного життя,
обмежують діяльність держави, вони викликають полеміку з політичної точки
зору. Повага до приватного життя також грає важливу роль в підтримці
життєздатності суспільства. Наприклад, сім’ям для того, щоб нормально
функціонувати, потрібна недоторканність приватного життя точно так само,
як і друзям, робочим колективам і навіть політичним партіям. Недоторканність
приватного життя дозволяє групам осіб утворюватися і функціонувати без
недоречного втручання. Громадська і приватна сфера неодмінно взаємодіють і
не виключають один одного. Майже кожна людина частину свого життя
повинна проводити на людях14
.
13 Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство. Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим
институтам и правам человека, 2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true
14 Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство. Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим
институтам и правам человека, 2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true
75
ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ
Таким чином, приватність це важливий фактор, який необхідно брати
до уваги при зберіганні і обробці інформації про фізичну особу. Обмін
інформацією про фізічних осіб також є втручання в право на недоторканність
приватного життя, яке може бути законним лише в тому випадку, якщо воно
обгрунтовано. Використання расових або релігійних ознак при складанні
психологічного портрета злочинця також може викликати серйозні питання
щодо недоторканності приватного життя і захисту від дискримінації15
.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Право на свободу та особисту недоторканність має першорядне значення
в «демократичному суспільстві». Відтак, свавільне позбавлення свободи є
повним нехтуванням фундаментальних гарантій, що містяться в статті 5
Конвенції про захисти прав людини та основоположних свобод і є серйозним
порушенням даного положення.
Для того щоб затримання задовольняло вимогам законності, воно
повинно проводитися «в установленому законом порядку».
Вимога законності не може бути задоволена просто шляхом дотримання
національного законодавства; національне законодавство саме по собі повинно
відповідати Конвенції, включаючи загальні принципи, виражені або
опосередковані в ній.
Спільними принципами, що випливають з Конвенції, на яких ґрунтується
прецедентне право щодо статті 5 § 1, є: принцип верховенства права і
пов’язаний з ним принцип правової визначеності, принцип пропорційності і
принцип захисту від свавілля, який, більш того, є основною метою статті 5.
Багато з перерахованих вище положень отримали статус норм звичаєвого
міжнародного права . До них, зокрема, відноситься:
• право осіб, затриманих за звинуваченням у кримінальному злочині,
негайно бути доставленими до судді;
• право будь якої особи, позбавленої свободи, оскаржувати законність
свого утримання під вартою і бути звільненою з під варти, якщо затримання
визнано незаконним.
Право на недоторканність приватного життя гарантовано статтею 17
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і статтею 8 Конвенції
про захист прав людини та основоположних свобод.
Право на недоторканність приватного життя є відносним правом, отже, за
певних обставин воно може бути обмежене на законній підставі для досягнення
конкретних цілей, викладених в договорах в сфері прав людини. У разі якщо
стосовно фізичної особи правоохоронними органами ведеться офіційне
розслідування у зв’язку з підозрою в скоєнні злочину або в причетності до
15 Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство. Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим
институтам и правам человека, 2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true
76
терористичної діяльності, майже неодмінно відбувається втручання в його
право на недоторканність приватного життя.
Системи спостереження і розслідування постійно удосконалюються, в
зв’язку з чим все гострішою стає необхідність в засобах захисту приватного
життя. Європейський суд з прав людини надає виключно велике значення
недоторканності приватного життя і необхідності його захисту від незаконного
втручання з боку держави. Таким чином, існують зобов’язання по дотриманню
принципів необхідності, пропорційності і недискримінації в ході розслідування
злочинів.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДО ДАНОЇ ТЕМИ
Під час вивчення положень цієї теми особливу увагу слід звернути на ст.
5 Конвенції про захисти прав людини та основоположних свобод та практику
Європейського суду з прав людини. Необхідно зрозуміти зміст понять
«відповідно до процедури, встановленої законом», «негайно поінформований»,
«негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою», «суддя чи інша
посадова особа».
Необхідно опрацювати рішення Європейського суду з прав людини у
справах: «Броуґан i інші проти Сполученого Королівства», «Вітольд Літва
проти Польщі», «K.F. проти Німеччини», «Калашніков проти Росії», «Клішин
проти України» , «Клішин проти України», «Клоот проти Бельгії» «Ніколова
проти Болгарії», «Мамедова проти Росії», «Міханів проти України», «Савін
проти України», «Салов проти України». «H.М. проти Туреччини», «Алексанян
проти Росії», «Биков проти Росії», «Волохи проти України», «Гіллоу проти
Сполученого Королівства», «Головань проти України», «Клаас проти
Німеччини», «Німітц проти Німеччини», «Пантелеєнко проти України», «Перрі
проти Сполученого Королівства», «Перрі проти Сполученого Королівства»,
«Сергій Волосюк проти України», «Смірнова проти Росії», «Узун проти
Німеччини», «Фельдман проти України (№2)» «Фрідл проти Австрії».
77
ТЕМА № 6 ОСОБЛИВОСТІІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІІЙ ЛЮДЕЙ
(2 години)
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
І. Рівність і недискримінація у правоохоронній діяльності
ІІ. Етнічний профайлінг
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Frйdйric Edel. Case law of the European Court of Human Rights relating to
discrimination on grounds of sexual orientation or gender identity. Research Fellow,
National School of Administration. Teaching Fellow in public law, University of
Strasbourg, 2015.
2. Адвокация: права ребенка. Методическое пособие / Общая редакция,
составление: Пишкова О.В., Радевич А.Ф. М.: Права человека, 2007. 112 с.
3. Аннеке Оссе Принципы деятельности полиции. Методическое пособие
по правам человека. / Перевод на русский язык Н. Ишевской, М. Кузнецовой,
О. Шарп. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
https://amnesty.org.ru/keepme/uderstanding_policing_ru.pdf.
4. Дотримання прав етнічних меньшин у діяльності органів внутрішніх
справ України: навчально методичний збірник. / Колектив авторів. Харків:
Харківський інститут соціальних досліджень, 2010. 264 с.
5. Забезпечення прав людини в діяльності правоохоронних органів: за
міжнародними стандартами [Текст] : Навч. довідк. посібн. / Т.О. Проценко,
А.О. Мартиненко, О.І. Логвиненко, Ю.Л. Бєлоусов, О.М. Демянко, Т.І.
Шапочка. К. : ДНДІ МВС України, 2009. 52 с.
6. Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його
подолання: навчально методичний посібник для курсантів вищих навчальних
закладів МВС України /Укладачі: Запорожцев А.В., Лабунь А.В., Заброда Д.Г.,
Басиста І.В., Дроздова І.В., Брижик В.О., Мусієнко О.М. Київ, 2012. 246c.
7. Понимаем права человека. Руководство по образованию в области прав
человека. Русская версия данного Руководства была издана ОБСЕ/БДИПЧ при
финансовой поддержке правительства Австрии, 2005. [Електронний ресурс].
Режим доступу: http://www.etc graz.at/typo3/fileadmin/user_upload/ETC
Hauptseite/manual/versionen/russian/01_Introduction.pdf.
8. Права людини в Україні: перше півріччя 2015. Наукове видання. За
ред.: А. Б. Благої, О. А . Мартиненка / Українська Гельсінська спілка з прав
людини. Київ, 2015. 184 с.
9. Права людини й оновлення Конституції України: Колективна
монографія / Праці лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини
юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана
Франка. Львів: Малий видавничий центр юридичного факультету Львівського
національного університету імені Івана Франка, 2011. Вип. 5. 184 с.
10. Права людини у діяльності : Навчальний посібник / Кол. авт., за заг.
78
ред. Акад. АПрН України, д ра юрид. наук, проф. О.О. Погребного та
співголови Харківської правозахисної групи канд. техн. наук Є.Ю. Захарова.
Харків: Вид во Харк. нац. ун ту внутр. справ, 2006. 216 с.
11. Права людини у діяльності : Посібник з активних методів навчання.
Видання друге, доп. / Кол. авт. Харків: Харківський інститут соціальних
досліджень.. 2008. 141 с.
12. Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз
сучасної західної літератури. Науково практичне видання / За заг. ред. Дж.
Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010. 632
с.
13. Статус поліції: міжнародні стандарти і зарубіжне законодавство / За
заг. редакцією О.А. Банчука. К.: Москаленко О.М., 2013. 588 с.
14. Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство.
Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим институтам и правам человека,
2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true.
15. Забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності : навч.
посібник / Кол. авт.; за ред. д.ю.н., доц. В.О. Боняк. – Дніпро : Дніпроп. держ.
ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2017. – 224 с.
16. Орлова О.О. Катування, нелюдське та таке поводження чи покарання,
що принижує людську гідність: розмежування понять. Науковий вісник
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, 2017. № 3. С.
62-68.
17. Орлова О.О. Визначення складових доктрини «мінімального рівня
жорстокості» як критерію виокремлення катування від нелюдського або такого,
що принижує гідність поводження чи покарання. Науковий вісник
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, 2018. № 1. С.
72-79.
18. Орлова О.О., Мороз Ю.Г., Філяніна Л.А. Етнічний профайлінг як
фактор дискримінації у правоохоронній діяльності. International scientificpractical conference «Modern jurisprudence of the European Union: the interaction
of law, rulemaking and practice»: Conference Proceedings, April 17. Lublin:
FUNDACJA INSTYTUT SPRAW ADMINISTRACJI PUBLICZNEJ, 2018. Р. 58-
61.
19. Орлова О.О., Мороз Ю.Г., Філяніна Л.А. International scientificpractical conference «The development of legal sciences: problems and solutions»:
Conference Proceedings, April 27–28. Kaunas: Izdevnieciba «Baltija Publishing»,
2018. Р. 45-48.
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
Ця лекція має таку мету:
79
навчальна: поглиблення знань щодо недопущення випадків
порушення рівності людей, не толерантного і дискримінаційного до них
відношення, ознайомленню з відповідною міжнародною практикою;
виховна: формування переконання про необхідність активної
правомірної поведінки як основи існування правової держави.
ВСТУП
Перша стаття Статуту ООН говорить, що одна з цілей ООН полягає в «…
розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від
раси, статі, мови або релігії».
Рівність перед законом і відсутність дискримінації найважливіші
елементи демократії. Ці основоположні принципи повинні бути повністю
включені в будь яку стратегію боротьби зі злочінністю.
«Практика, пов’язана з дискримінацією та нетерпимістю, не тільки
загрожує безпеці окремих осіб, але і здатна служити причиною більш
широкомасштабних конфліктів і насильства. Вона може полягати в таких
явищах, як етнічна та релігійна напруженість, агресивний націоналізм,
шовінізм і ксенофобія а також виникати на ґрунті расизму, антисемітизму,
агресивного екстремізму і відсутності поваги до прав осіб, які належать до
національних меншин».
За таких умов важливе значення у правоохоронній діяльності займають
рівність і недискримінація. У звзяку з цим необхідним є розгляд питань
забезпечення прав дитини, осіб з обмеженими можливостями, етнічний
профайлінг тощо.
І. РІВНІСТЬ І НЕДИСКРИМІНАЦІЯ У ПРАВООХОРОННІЙ
ДІЯЛЬНОСТІ.
Зважаючи на євроінтеграційні процеси, а також значний досвід
європейських і міжнародних інституцій у сфері забезпечення рівності і
недискримінації, толерантного відношення у правоохоронній діяльності,
подальший зміст лекції з цього питання викладено за джерелом: Борьба с
терроризмом и защита прав человека. Руководство. Опубликовано Бюро
ОБСЕ по демократическим институтам и правам человека, 2009. 312 с.
[Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true.
Положення про недопущення дискримінації міститься у всіх договорах в
сфері прав людини, так само як і в більшості національних конституцій. Крім
того, на національному рівні часто є всеосяжне законодавство, яке забороняє
дискримінацію. Існують, однак, різноманітні способи забезпечення
недискримінації. Деякі з них більш ефективні, ніж інші. Так, наприклад, всі
договори в сфері прав людини передбачають послідовність або формальну
рівність в поводженні шляхом заборони необґрунтованого різного звернення,
відомого як «пряма дискримінація». В окремих з них на держави покладається
також обов’язок забезпечувати реальну рівність, зокрема, шляхом заборони
80
необґрунтованих умов, які, хоча і здаються нейтральними на перший погляд,
ставлять у невигідне становище деякі захищувані законом группи. Такі
необгрунтовані умови називають «непрямою дискримінацією». Гарантія
недопущення дискримінації, що міститься в Європейській конвенції про захист
прав людини (стаття 14) в даний час, наприклад, розуміється як така, що
забороняє нейтральні заходи, які мають негативний вплив на деякі групи
меншин.
Деякі договори в сфері прав людини йдуть навіть далі цього і в явній
формі вимагають від держав прийняття активних заходів з метою ліквідації
дискримінації на заборонених підставах. Однак окремі договори захищають
рівність лише щодо здійснення проголошених матеріальних прав (широко
відома «допоміжний» захист). Це означає, що надається тільки захист від
дискримінації по відношенню до застосування інших прав, що захищаються
відповідним договором, а не самостійне право на рівне ставлення. Це може
послабити дію положень про недопущення дискримінації.
Загальновизнано, що простої вимоги про відсутність відмінності в
поводженні з особами в однаковому положенні (або «прямої дискримінації»)
недостатньо для того, щоб гарантувати, що окремі особи або групи осіб не
будуть поставлені в невигідне становище. Проста рівність в поводженні без
урахування відмінностей між окермими індивідами або групами індивідів може
привести до закріплення існуючих несприятливих умов. Наприклад, заборона
на носіння головних уборів на робочому місці, що стосується всіх працівників,
буде вважатися рівним зверненням, але зачепить ті групи, для яких носіння
головного убору може мати релігійне чи культурне значення.
Найкращим чином це можна, мабуть, пояснити на прикладі справи,
розглянутої Верховним судом США, який сформулював цей принцип, (див.
Верховний суд США, справа Гріггс проти Дьюк Пауер Компанії »(Griggs v.
Duke Power Co.), 401 US 424 (1971 ), 8 березня 1971 р у справі Гріггса
роботодавець в минулому відкрито проводив політику виключення
чорношкірих кандидатів при прийомі на роботу. Ця політика була замінена
вимогою, щоб кандидати мали дипломом про закінчення середньої школи або
проходили тест на перевірку грамотності. Посада, про яку йде мова, мала на
увазі, головним чином, некваліфіковану працю, і необхідна кваліфікація не
була необхідна для виконання роботи. Однак в результаті застосування даних
вимог до кваліфікації чорношкірі кандидати ставилися в невигідне становище
порівняно з білими. Причиною цього було триваючий вплив дискримінації в
освітній системі щодо чорношкірих учнів, в результаті якої значна їх кількість
не склала іспити на отримання диплома про повну загальну середню освіту або
не досягло рівня грамотності, необхідного для проходження необхідного тесту.
Отже, хоча з чорношкірими і білими кандидатами з формальної точки зору
зверталися однаково, перші були поставлені в невигідне становище за рахунок
застосовуваного критерію і штат, як і раніше складався майже виключно з
білошкірих працівників. Верховний суд США постановив, що подібне
поводження могло бути дискримінацією, якщо в його результаті менше
кандидатів могло відповідати умовам, якщо тільки дана вимога не було
81
необхідною для належного виконання роботи.
Захист від «непрямої дискримінації» надає більш сприятливу можливість
для боротьби з укоріненою дискримінацією, обумовленої культурними або
іншими передумовами. Непряму дискримінацію, мабуть, найкращим чином
можна визначити як політику, норму чи практику, які в принципі за
формальними ознаками є нейтральними, оскільки вони можуть бути
застосовані до всіх, але побічно можуть бути дискримінаційними, якщо вони
мають в корені відмінний вплив на осіб, що належать до певної групі. Поняття
непрямої дискримінації в даний час широко визнано, в тому числі в сфері
расової та етнічної дискримінації, і відображено в законодавчих актах ЄС з
питань, серед іншого, расової, етнічної та релігійної дискримінації.
Однак поняття непрямої дискримінації має свої обмеження . Забороняючи
застосування умов, що ставлять у невигідне становище певні групи осіб, вона
не вимагає прийняття активних заходів, спрямованих на те, щоб подолати будь
яку чинну несприятливу ситуацію або згладити існуючі відмінності.
Крім того , є тільки « необгрунтовані » дискримінують умови.
Йдеться про використання расових, етнічних, національних або
релігійних ознак при складанні психологічного портрета особи, яка, як
вважається, схильна до скоєння певного злочину або виду злочинів. Це
відбувається, коли поліція або служби безпеки створюють бази даних,
проводять розслідування, затримання, обшуки, пошук конкретних осіб або
застосовують силу щодо будь якої особи на підставі подібних характеристик, а
не на підставі даних, що підтверджують злочинну поведінку. Історично це
асоціювалося з негритянськими громадами, але після 11 вересня 2001 р такий
підхід все частіше використовується щодо інших расових і етнічних груп.
Використання расових ознак при складанні портрета злочинця може
здійснюватися прямо дискримінаційним чином, але більш імовірно, що при
такому підході має місце непряма дискримінація . Наприклад , поліція може
бути уповноважена затримувати і обшукувати будь яку особу, однак , практика
затримання та обшуку буде побічно дискримінуючою, якщо вона
непропорційно часто застосовується щодо певних груп наприклад, тих, хто
сприймається як особа арабського або південноазіатського походження.
У справі про включення расових і інших ознак в психологічний портрет
злочинця Конституційний суд Німеччини прийшов до висновку, що складання
таких портретів могло б бути сумісним з основним законом Німеччини тільки в
тому випадку, якщо існувала б «конкретна» загроза тим, що користуються
високим ступенем захисту правам таким, як існування і безпека ФРН або життя
конкретної особи.
Тому суд постановив, що включення расових ознак не може
використовуватися превентивно з метою запобігання небезпеки в ситуації, коли
відсутня конкретна і певна загроза фізичній особі або державі. Далі суд визнав,
що загальний рівень загрози після подій 11 вересня 2001 р не є сам по собі
достатнім виправданням для використання расових ознак при складанні
психологічного портрета злочинця. Суд постановив також, що загроза повинна
бути конкретною і пов’язаною з підготовкою або здійсненням реальних
82
терористичних актів.
Використання позитивних дій для боротьби з укоріненою
дискримінацією
Обов’язок вводити зміни шляхом накладення позитивного зобов’язання по
боротьбі зі структурними недоліками йде далі по шляху забезпечення рівного
ставлення. Подібний підхід може викликати полеміку в зв’язку з тим, що
позитивні зобов’язання, або афірмативні дії, розглядаються іноді як
«дискримінація навпаки», що порушує традиційні принципи рівного ставлення.
Проте, ряд міжнародних договорів в сфері прав людини прямо визнає
допустимість тимчасових спеціальних заходів по боротьбі з
інституціоналізованої дискримінацією в короткостроковій перспективі.
Відносно національних меншин держави учасниці ОБСЄ погодилися,
що «[вони] застосують, якщо буде потреба, спеціальні заходи з метою
гарантувати особам, які належать до національних меншин, повну рівність з
іншими громадянами в здійсненні прав людини та основних свобод і
користуванні ними».
Інтерсекціональность, або множиннна дискримінація
Дискримінація може мати місце за різними ознаками. Люди мають безліч
визначальних характеристик, і може бути неясно, піддалася дана особа
дискримінації внаслідок сповідувані нею релігії або ж своєї етнічної чи расової
приналежності, статі або в результаті поєднання різних забобонів. Крім того,
жінка може піддаватися дискримінації по іншому, ніж чоловіки, або один і той
же дискримінуючий фактор матиме для них різні наслідки. Може мати місце
також «подвійна дискримінація», наприклад, коли жінки, що належать до
меншин, стикаються з дискримінацією з боку їх власної громади внаслідок
своєї статевої приналежності на додаток до дискримінації з боку більшості в
суспільстві, пов’язаної з їх статусом представниць меншини. За відсутності
розуміння так званої «інтерсекціональності» окремі форми дискримінації
можуть залишитися непоміченими або бути зігнорованими в силу припущення,
що дискримінація заснована на одній з характеристик, тоді як причиною може
бути зовсім інша характеристика (або їх поєднання).
Ще одним елементом інтерсекціональності є чіткий зв’язок між
недискримінацією за ознакою расової та етнічної приналежності і свободою
віросповідання. Хоча право на свободу віросповідання це важливе автономне
право, досвід показує, що найбільш потребують захисту цього права
представники релігійних меншин, що належать найчастіше також до расової
або етнічної меншини16
.
Усвідомлюючи значення недопущення дискримінамії та нерівності, у
16 Борьба с терроризмом и защита прав человека. Руководство. Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим
институтам и правам человека, 2009. 312 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
www.osce.org/ru/odihr/29104?download=true
83
одному з міжнародних документів зазначається наступне.
Держави учасниці, органи та інститути ОБСЄ, Секретаріат і багато
інституцій ОБСЄ на місцях займаються діяльністю, яка спрямована проти
загроз, пов’язаних з дискримінацією і нетерпимістю і, зокрема, спричиняємих
релігійною та етнічною напруженістю в поєднанні з агресивною екстремізмом.
Вони також виконують важливу функцію раннього попередження. Щорічна
нарада з розгляду виконання, присвячена людському виміру, і інші заходи у
сфері людського виміру надають можливості для обговорення загроз,
пов’язаних з дискримінацією і нетерпимістю, і формулювання рекомендацій
щодо можливих дій щодо захисту від цих загроз. Повністю поважаючи свободу
висловлювання думок, ОБСЄ буде прагнути боротися зі злочинами на ґрунті
ненависті, розпалювати яку може пропаганда расизму, ксенофобії та
антисемітизму в Інтернеті.
Держави учасниці, органи та інститути ОБСЄ твердо мають намір
нарощувати свої зусилля з протидії загрозам, що породжується дискримінацією
і нетерпимістю. Гармонійні стосунки між етнічними, релігійними, мовними та
іншими групами, а також права осіб, що належать до національних меншин,
будуть активно заохочуватися, як і рівність можливостей для жінок і чоловіків.
Насильству, нетерпимості, екстремізму і дискримінації по відношенню до цих
груп, включаючи робітників мігрантів, шукачів притулку, та інших
іммігрантів, необхідно давати відсіч, а осіб, винних у таких діях, притягати до
відповідальності. У той же час найважливіше значення має повага по
відношенню до таких груп верховенства закону, демократичних цінностей і
свобод особистості.
У зв’язку з цим ОБСЄ визнає особливі труднощі, з якими стикаються
роми та сінті, і необхідність прийняття ефективних заходів для викорінення
дискримінації по відношенню до них і забезпечення рівних можливостей у
відповідності до зобов’язань, прийнятих в ОБСЄ. Тому ОБСЄ прийняла План
дій щодо поліпшення положень ромів та сінті в регіоні ОБСЄ.
Зусилля ОБСЄ будуть, зокрема, орієнтовані на молодь, з тим щоб
виховувати в неї розуміння необхідності проявляти толерантність, а також
важливості примирення і мирного існування. Світогляд молоді і її уявлення про
майбутнє мають ключове значення. У відповідних випадках ОБСЄ буде
приймати на себе більш вагому роль в галузі освіти. На особливу увагу
заслуговує такий напрямок, як пропаганда прав людини17
.
ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Таким чином, основою правопорядку у суспільстві є рівне і
недискримінаційне ставлення до всіх людей, незалежно від різних факторів.
Міжнародна спільнота постійно акцентує увагу на тому, що важливим є не
лише захист від прямої дискримінації, а і захист від «непрямої дискримінації»,
що надає більш сприятливу можливість для боротьби з укоріненою
дискримінацією, обумовленої культурними або іншими передумовами.
17 Стратегия ОБСЕ по противодействию угрозам безопасности и стабильности в XXI веке [Електронний
ресурс]. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_705
84
Правоохоронна діяльність може досягти своєї мети лише ґрунтуючись на
вимозі недискримінації і толерантності.
ІІ. ЕТНІЧНИЙ ПРОФАЙЛІНГ
«Проблематика етнічного профайлінгу, більше відомого за визначенням
«етнічно вибірковий підхід», є відносно новою для українського наукового
дискурсу й лише починає привертати до себе увагу фахівців у контексті
розробки заходів протидії дискримінаційним практикам. Дотепер в Україні
відсутні комплексні наукові дослідження цього явища, специфіки його проявів
у діяльності національних правоохоронних органів, упливу етнічного
профайлінгу на ефективність функціонування правоохоронної системи загалом.
Відсутність наукових розробок зазначеної теми відтак унеможливлює
запровадження адекватних заходів реагування на дискримінаційні прояви з
боку працівників правоохоронних органів щодо певних етнічних груп.»18
Слід зауважити, що «Профайлінг це «практика поліції, коли певний
набір характеристик (профілів) використовують для пошуку та затримання
особи, котра вчинила злочин (кримінальний профайлінг), чи для виявлення
осіб, котрі, ймовірно, причетні до злочинної діяльності (поведінковий
профайлінг)». Кримінальний і поведінковий профайлінг є припустимими та
законними інструментами, які дозволяють найбільш ефективно розподіляти
обмежені ресурси правоохоронних органів.
Отже, профайлінг це абсолютно прийнятна та цілком законна форма
роботи поліції, спрямована на ефективну боротьбу зі злочинністю і на
забезпечення громадського порядку. Поки поліція використовує у своїй роботі
профілі, базовані на інформації про індивіда, чи чинники, які є об’єктивними та
статистично обґрунтованими істотними індикаторами злочинної діяльності,
профайлінг є законним»19
Проте ситуація змінюється, коли мова йде про використання з боку
правоохоронних органів етнічного профайлінгу. Термін «етнічний профайлінг»
почали широко обговорювати в західній літературі ще в 90 х роках минулого
століття, проте його коріння сягають значно давніших часів. Можна сказати, що
етнічний профайлінг став, так би мовити, побічним ефектом розвитку
поведінкового профайлінгу, який зародився ще в 40 х роках ХХ століття і
пов’язаний із іменем психіатра Джеймза А.Брассела, який перший почав
використовувати «психологічні портрети» в розслідуванні кримінальних
злочинів.
«Психологічний портрет» визначає фізичні, поведінкові чи психологічні
риси злочинця, котрий скоює конкретний злочин або вид злочинів. Цей опис
створюють на основі аналізу низки елементів, включно з характером злочину,
18 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 11
19 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 13.
85
способом його скоєння, а також інформацією про правопорушників, котрі
чинили подібні злочини в минулому. Цю методику почали активно
застосовувати в 70 х роках минулого століття при розслідуваннях серійних
убивств, а згодом її поширили й на розкриття інших категорій злочинів,
зокрема крадіжок авіалайнерів, наркоторгівлі й тероризму.
Щоби допомогти поліцейським приймати правильні рішення щодо того,
кого вважати підозрюваним і зупиняти на дорозі чи на вулиці, правоохоронні
органи особливо прагнули створити психологічні портрети «наркокур’єрів»,
тобто людей, котрі перевозять наркотики. Таке нове застосування
психологічного портрету було значною зміною порівняно з його
використанням при пошуку серійних убивць: якщо в останньому випадку
портрети містили описи конкретного злочинця та ґрунтувалися на аналізі
конкретного злочину, який уже було скоєно і про це було відомо поліції, то в
контексті продажу і транспортування наркотиків призначенням психологічного
портрету є передбачити можливі злочини, не відомі поки що поліції.
Як етнічний профайлінг сучасна західна література розуміє: будь яку
дію, вжиту задля
безпеки, охорони чи громадського захисту, яка ґрунтується на
стереотипах щодо раси, кольору, етнічного походження, релігії чи місця
народження, а не на розумній підозрі, щоби виокремити певну особу для
детальної перевірки чи особливого поводження;
використання з боку поліції етнічних, расових чи релігійних
стереотипів (а не індивідуальної поведінки, конкретних описів підозрюваного
чи накопиченої інформації) як основи для підозри у спрямуванні
правоохоронних дій зокрема, рішень, які офіцери приймають на власний
розсуд щодо зупинки, допиту чи обшуку пішоходів і водіїв транспортних
засобів;
кримінальний профайлінг на основі раси. Расовий (етнічний) чи
кольоровий профайлінг означає явище, коли певну злочинну діяльність
приписують визначеній групі суспільства на ґрунті раси чи кольору, що
спричинює обирання окремих членів цієї групи. У цьому контексті расу
незаконно використовують як індикатор злочинності чи загальних злочинних
нахилів цілої расової групи;
явище, коли члени певних расових чи етнічних груп перебувають під
більш пильним наглядом системи кримінального правосуддя, ніж інші. Тому
расовий профайлінг зазвичай характеризують як расову розбіжність у діях
поліції під час затримання та обшуку, расові відмінності під час перевірок
служб безпеки в аеропортах і на митницях, посилене патрулювання в районах,
де мешкають меншини, а також конспіраційні та провокаційні методи,
спрямовані на конкретні етнічні групи;
використання з боку правоохоронців узагальнень на ґрунті етнічної
приналежності, раси, віросповідання чи національного походження а не
об’єктивних доказів чи індивідуальної поведінки як основи для винесення
правоохоронних та/або слідчих рішень щодо того, хто є чи може бути
причетний до злочинної діяльності;
86
будь яку дію одного чи декількох представників влади щодо особи чи
групи осіб задля безпеки, охорони чи громадського порядку, яка ґрунтується на
реальній чи можливій приналежності до групи, визначеної за расою, кольором,
етнічним чи національним походженням чи віросповіданням, без фактичних
причин чи раціональної підозри, що спричинює перевірку та поведінку з
особою або групою, відмінні, ніж із іншими особами чи групами.
У своїй 11 й загальнополітичній рекомендації Європейська комісія проти
расизму та нетерпимості (ЄКПРН) визначає расовий (етнічний) профайлінг
як використання з боку правоохоронних органів без об’єктивних і розумних
підстав таких ознак, як раса, колір шкіри, мова, релігія, громадянство,
національне чи етнічне походження, при контролі, стеженні чи проведенні
розслідування.
На практиці етнічний профайлінг проявляється в особливо прискіпливій
увазі працівників правоохоронних органів до осіб, котрі відрізняються своєю
зовнішністю від представників так званої «титульної» нації, в частій перевірці
документів, у вуличних оглядах, затриманні та доправленні до відділків поліції
без належних підстав.20
««Расовий профайлінг це будь яка дія, вжита одним чи кількома
представниками влади щодо особи чи групи осіб, з причин безпеки, охорони чи
громадського порядку, що ґрунтується на таких чинниках, як раса, колір,
етнічне чи національне походження або віросповідання, без фактичних причин
чи раціональної підозри, що призводить до піддавання особи або групи
поводженню чи перевірці, відмінним від інших осіб або груп».
Проте, у світлі останніх подій у цій галузі, визначення слід поширити,
щоб воно охоплювало ідею, що расовий профайлінг включає будь яку дію
наділеної владою особи, коли вона вживає захід непропорційно до певних
сегментів суспільства на ґрунті, зокрема, їхніх расових, етнічних, національних
чи релігійних характеристик.
У результаті для виконання обов’язків, покладених на нею Хартією,
Комісія так визначає расовий профайлінг:
«Расовий профайлінг це будь яка дія, вжита одним чи кількома
представниками влади щодо особи чи групи осіб, з причин безпеки, охорони чи
громадського порядку, що ґрунтується на реальній чи можливій належності до
групи, визначеної за расою, кольором, етнічним чи національним походженням
або віросповіданням, без фактичних причин чи раціональної підозри, що
призводить до піддавання особи або групи поводженню чи перевірці, відмінним
від інших осіб або груп.
Расовий профайлінг включає будь яку дію з боку наділеної владою особи,
яка вживає захід непропорційно до певних сегментів суспільства на основі,
зокрема, їхніх расових, етнічних, національних чи релігійних характеристик,
20 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 16-17.
87
реальних чи можливих»»21
.
Етнічна приналежність також часто й обґрунтовано застосовується
поліцією при складанні індивідуального опису підозрюваного на основі
свідчень жертви або свідків, у зв’язку з конкретним злочином. Особистий
вигляд, який майже неминуче містить расові або етнічні характеристики, є
ключовою складовою опису підозрюваного. Наприклад, опис підозрюваного
може вказувати, що підозрюваний був білим чоловіком приблизно 180 см на
зріст міцної статури, що він був одягнений у шкіряну куртку, і в нього було
каштанове волосся й сині очі.
Хоча опис підозрюваного зазвичай містить обґрунтоване, справді
необхідне посилання на етнічну приналежність, воно може використовуватись і
використовується таким чином, що надміру привертає увагу до осіб, що мають
ту саму етнічну приналежність, що й порушник. Коли опис настільки
розпливчастий, що великий відсоток цієї категорії осіб йому задовольняють
відомий приклад: «молоді чорні чоловіки у спортивному одязі» поліція
ризикує підтримати стереотипи, відштовхнути велику кількість людей і
підірвати власні розслідування. В Австрії, після низки брутальних пограбувань,
вчинених двома темношкірими чоловіками, поліції Відня наказали затримувати
всіх чорних чоловіків, що подорожували парами, для перевірки особистості;
лише коли це призвело до гучних протестів, вони уточнили опис підозрюваних
таким чином: чорні чоловіки, віком приблизно 25 років і 170 см на зріст,
худорляві й одягнені у світлі пуховики. Коли поліція отримує надто загальний
опис підозрюваного, у якому вказуються раса, етнічне походження або подібні
характеристики, їм слід шукати іншу конкретну оперативну інформацію, щоб
спрямувати своє розслідування. В іншому випадку надто загальний опис
підозрюваного може перетнути межу етнічного профайлінгу.22
Етнічний профайлінг використовується в широкому діапазоні
поліцейських операцій і тактик, зокрема в тактиках затримування й обшуку,
перевірок особи та інших прикладах застосування слідчих повноважень поліції,
що використовуються для виявлення чи попередження злочинів. Додаткові
тактики включно з рейдами, практиками нагляду й моніторингу, глибинним
пошуком даних і арештами також можуть застосовуватися дискримінаційним
чином, характерним для етнічного профайлінгу.
Профайлінг може набувати багато форм деякі з них очевидні, інші
непрямі чи навіть ненавмисні. Встановити, що використовується етнічний
профайлінг, просто, якщо практики застосовуються за точними наказами, як це
часто буває під час перевірок в аеропортах. Але часто профайлінг стає
результатом кумулятивного ефекту рішень окремих офіцерів, з яких дехто
може поділяти расистські погляди, але багато з яких не усвідомлюють ступінь,
до якого узагальнення та етнічні стереотипи можуть впливати на їхні
21 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 38.
22 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 43.
88
суб’єктивні рішення щодо осіб, яких слід затримати й обшукати.
Хоча расисти у правоохоронних організаціях без сумніву сприяють
використанню етнічного профайлінгу, практика не звужується саме через те,
що часто вона стає результатом широко поширених, якщо й не визнаних,
негативних стереотипів про расової або етнічні групи. Етнічний профайлінг
може стати результатом інституційних політик, спрямованих на певні форми
злочинів та/або певні галузі, що не враховують непропорційно великого впливу
таких політик і розподілу ресурсів на громади, що стають їхньою мішенню.
Багато з цих практик не охоплюються вузьким визначенням етнічного
профайлінгу як використання етнічної приналежності, раси, віросповідання чи
національності в якості єдиного підґрунтя для підозри. На практиці
правоохоронні рішення рідко спираються на один єдиний чинник. Відповідно,
визначається етнічний профайлінг як такий, що охоплює ситуації, й яких
етнічна приналежність, раса, віросповідання чи національність є визначальним,
якщо й не винятковим, підґрунтям для правоохоронних та/або слідчих рішень
про осіб, які, як вважається, є або були причетними до злочинної діяльності.23
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Таким чином, про етнічний профайлінг ідеться тоді, коли етнічне
походження є єдиним ідентифікаційним чинником, але його не використовують
у сукупності з іншими ознаками підозрюваної особи. Фактично, етнічний
профайлінг базовано на припущенні про зв’язок між схильністю до вчинення
правопорушень і етнічним походженням. Зазначений підхід описує практику
використання з боку працівників правоохоронних органів узагальнень, які
ґрунтуються на національності, етнічному походженні чи релігії, та не на
об’єктивних поведінкових критеріях як підставах для підозри у причетності до
злочинної діяльності.24
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Дискримінація і нетерпимість відносяться до числа факторів, які здатні
провокувати конфлікти, що підривають безпеку і стабільність. Грунтуючись на
своїх зобов’язаннях в сфері людського виміру, міжнародні інституції
докладають зусиль для сприяння створення умов, що дозволяють всім в повній
мірі користуватися своїми правами людини і основними свободами під
захистом ефективних демократичних інститутів, належних судових процедур і
верховенства права. Це включає забезпечення безпечної обстановки і
відповідних інститутів для мирної дискусії та висловлення своїх інтересів усіма
особами та громадськими групами. Важливу роль в цьому відношенні
покликане грати громадянське суспільство.
23 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 44-45.
24 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 15-16.
89
Таким чином, етнічний профайлінг є різновидом дискримінаційної
практики, бо відмінність між об’єктами профайлінгу в такому разі полягає
тільки в їхній приналежності до різних етнічних спільнот, національностей чи
рас. Відтак етнічний профайлінг, як і будь яка інша дискримінаційна практика,
заперечує один із базових принципів прав людини, а саме: рівність людей у
своїй гідності й правах, адже використання цього підходу припускає
можливість необґрунтованих обмежень прав певних груп людей на підставі
самого лише їхнього етнічного походження.25
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДО ДАНОЇ ТЕМИ
Під час вивчення положень цієї теми особливу увагу слід звернути на
існування різних форм дискримінації. Необхідно зрозуміти важливість рівного
ставлення працівників правоохоронних органів до людей без будь якуих
дискримінаційних ознак.
Необхідно опрацювати правові акти (національні та міжнародні) щодо
забезпечення прав дітей, людей з обмеженими можливостями, забезпечення
рівних прав і можливостей чоловіків і жінок.
25 Проблематика етнічного профайлінгу в діяльності поліції: аналіз сучасної західної літератури. Науково-
практичне видання / За заг. ред. Дж. Перліна, упор. О.А.Мартиненко та Ю.Л.Бєлоусов. Львів: Астролябія, 2010.
С. 19.