Остап Вишня – Вишневi усмiшки. Забороненi твори

Вишневi усмiшки. Забороненi твори
Остап Вишня

До цiеi унiкальноi збiрки увiйшли найвизначнiшi твори Остапа Вишнi рiзних рокiв, а также фейлетони, що видаються вперше. Тепер, за сприяння Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка, первозданний вигляд «Усмiшок» вiдтворено i ви можете насолоджуватися колись забороненими та скороченими, а тепер вiдновленими взiрцями цього самобутнього жанру в повному обсязi.

Видання друге, доповнене.

Остап Вишня

Вишневi усмiшки. Забороненi твори

© Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, тексти, 2010, 2016

© С. А. Гальченко, упорядкування, передмова та примiтки, 2010, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля, видання украiнською мовою, 2010, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2010, 2016

І смiявся, i плакав з любовi…

Лiтературна й життева долi Остапа Вишнi тiсно взаемозв’язанi. Його антиденiкiнськi фейлетони, надрукованi 1919 р. в Кам’янцi-Подiльському (тодiшнiй столицi Украiнськоi Народноi Республiки) пiд псевдонiмом Павло Грунський, стали 1920 р. причиною його першого арешту. Але завдяки В. Еллану (Блакитному), який довiв деяким членам тодiшнього уряду, що цi твори не ворожi до радянськоi влади, П. М. Губенко стае спочатку перекладачем у газетi «Вiстi» й вiдповiдальним секретарем «Селянськоi правди», а потiм i письменником-фейлетонiстом Остапом Вишнею.

Для лiквiдацii неписьменностi села усмiшки Остапа Вишнi зробили не менше, нiж офiцiйнi лiкнепи, а мiський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здiйснення процесу украiнiзацii, яка проводилася у двадцятих роках. Його називали «Гоголем Жовтневоi революцii», i не тому, що вiн був земляком Миколи Васильовича (вони обидва з Полтавщини), а за його вмiння смiятися крiзь сльози навiть у драматичних ситуацiях, що мали мiсце в Украiнi в роки суцiльноi колективiзацii, внаслiдок якоi було знищено основну масу трудового селянства, а письменник утратив свого улюбленого героя й читача.

Фельдшер Павло Михайлович Губенко заявив про себе як фейлетонiст наприкiнцi 1919 – на початку 1920 р. в Кам’янцi на Подiллi – тодiшнiй столицi Украiнськоi Народноi Республiки, куди вiн переiхав iз Киева разом iз урядовою медичною управою. У газетах «Народна воля» i «Трудова громада» iз листопада 1919 до лютого 1920 р. було надруковано три десятки фейлетонiв. Очевидно, це не весь творчий доробок фельдшера-фейлетонiста, який виступав пiд псевдонiмом Павла Грунського, бо ж у своему листуваннi iз закордонними родичами через кiлька рокiв, вже перебуваючи в столичному Харковi й друкуючись пiд псевдонiмом Остапа Вишнi, вiн згадуе один iз колишнiх своiх псевдонiмiв – Публiй Козоцапський.

Пiсля повернення iз Кам’янця до бiльшовицького Киева фейлетонiст Павло Грунський потрапляе в лабети чекiстiв, i його як особливо небезпечного для радянськоi влади «злочинця» у жовтнi 1920 р. перевозять до Харкова, де з ув’язнення його визволив вiдомий уже на той час поет i редактор урядовоi газети «Вiстi ВУЦВК» Василь Еллан-Блакитний. У 1921 р. газетний журналiст Павло Губенко стае вiдомим гумористом Остапом Вишнею. Його називали королем украiнського гумору, але до найповнiших видань творiв нi за життя, нi пiсля смертi письменника не включалися публiкацii кам’янець-подiльського перiоду, за винятком двох: «Демократичнi реформи Денiкiна» та «Про велике чортзна-що!». У цих фейлетонах автор дае рiзко негативну характеристику полiтицi Денiкiна та гетьмана Павла Скоропадського, що iмпонувало радянськiй владi. Про решту творчого доробку того перiоду автору довелося «забути», хоча про нього добре пам’ятали «фахiвцi» зi спецорганiв, якi заарештували найвидатнiшого украiнського гумориста в груднi 1933 року.

Упродовж кiлькох десятилiть рання творчiсть двiчi репресованого гумориста перебувала пiд забороною: згадки про першi публiкацii можна було знайти лише в бiблiографiчних покажчиках…

У цьому виданнi передруковуються фейлетони Павла Грунського iз газет «Народна воля» та «Трудова громада», якi розшукала i надала для публiкацii колишня викладачка Кам’янець-Подiльського унiверситету iм. І. Огiенка Тетяна Крiль.

Про величезну популярнiсть творiв Остапа Вишнi у двадцятi роки написано дуже багато, адже його читали й видавали в республiцi найбiльшими пiсля Тараса Шевченка накладами. У 1928 р., наприклад, вийшло близько тридцяти збiрникiв i збiрничкiв його творiв, переважно в серii дешевоi бiблiотеки, розрахованоi на сiльського читача.

Цiлком негативно оцiнювали творчiсть Остапа Вишнi лише вульгарнi тлумачi лiтератури й донощики, чiпляючи письменниковi один за одним ярлики, борючись так за iдейнiсть (псевдоiдейнiсть!) лiтератури.

Арешту Остапа Вишнi передували статтi, якi важко назвати статтями. Це були, по сутi, полiтичнi ордери на арешт письменника. Поява подiбних статей, спрямованих проти того чи iншого митця, означала, що над ним уже навис дамоклiв репресивний меч i кожноi митi митець може бути заарештований.

Лiтературний побратим Остапа Вишнi Б. Вiрний, констатуючи факт величезноi популярностi й успiху серед читачiв «Вишневих усмiшок», водночас пророкував, що «недалеке майбутне несе забуття» iхньому авторовi. О. Полторацький, названий у лiтературних колах Полторадурацьким, у своiй ганебнiй геростратiвськiй статтi «Що таке Остап Вишня» писав: «Контрреволюцiонер, нахабно халтурячи, насмiлився у зашифрованiй формi протаскувати в лiтературi куркульськi iдеi, колишнiй петлюрiвець, що змiнив вогнепальну зброю на перо “гумориста”». Але й цього було замало теоретиковi авангардизму, i вiн називае «короля украiнського гумору» … «фашистом i контрреволюцiонером» i закликае «трактори нашоi сучасностi» пройти по садках вишневих усмiшок. А пiсля арешту Остапа Вишнi цей же лiтературно-критичний версифiкатор iз якоюсь патологiчною зловтiхою зiзнавався: «Тепер я щасливий вiдзначити, що подiбне уже сталося i що моя стаття стае епiтафiею на смiтниковi, де похована “творчiсть” Остапа Вишнi».

Розвiнчували i цькували не одного Остапа Вишню – найгострiшi та найотруйнiшi стрiли летiли i в iнших працiвникiв гумористичного цеху: смiятися в роки грандiозних успiхiв на колективiзованiй нивi чи в iндустрiалiзованiй промисловостi було не те що не модно, а й небезпечно. Усмiшку могли сприйняти як насмiшку. Але цех гумористiв не мiг зрадити свое основне покликання – писати для людей i про людей веселi твори, а тому його повнiстю лiквiдували (репресували) «неiндустрiалiзованим»: один за одним були не лише викинутi з лiтератури сатирики й «фейлетонiсти-вишнiянцi», а й знищенi фiзично майже всi украiнськi письменники-гумористи, зокрема й рiдний брат Остапа Вишнi Василь Чечвянський.

Першим серед гумористiв постраждав Остап Вишня, однак упродовж кiлькох рокiв цькування вiн не втрачав оптимiзму i свого «вишневого» гумору, гiркi нотки якого звучали навiть у слiдчому iзоляторi по вулицi Чернишевського в Харковi.

Трагiчнiй «десятирiчцi» Остапа Вишнi передувала злива критичних «антивишнiвських» наскокiв починаючи з 1927 р. У хорi критичного осуду найгучнiше лунали голоси Л. Гомона, М. Качанюка, Б. Вiрного (Антоненка-Давидовича), М. Агуфа, С. Щупака, Г. Проня (цей вимагав показати всiм трудящим контрреволюцiйну суть i бездарнiсть фашистiв – Ялового, Досвiтнього, Вишнi, Гжицького, Пилипенка, Ірчана, Загула, Козорiса, Бобинського…), І. Кулика. Навiть партiйнi лiдери республiки П. Постишев, С. Косiор i М. Попов викривали нацiоналiстичних проводирiв Остапа Вишню i М. Хвильового. Критикованi, а згодом i критикани ставали жертвами сталiнськоi репресивноi машини, яка перемолола поступово не менше трьох генерацiй як у творчих, так i в полiтичних (навiть в органах ДПУ-ОДПУ-НКВС-МДБ) та суспiльних сферах. Атмосфера суцiльного психозу пошукiв ворогiв народу породжувала i iхнiх шукачiв, якi через свое безталання й полiтичну слiпоту вiрили в псевдопатрiотичнi iдеологiчнi гасла й дуже легко могли розправитися або принаймнi зламати навiть генiя. Протистояти ордi нездар могла тiльки така мужня особистiсть, як Микола Хвильовий, який дав належну вiдповiдь О. Полторацькому в памфлетi «Остап Вишня в свiтлi “лiвоi” балабайки, або…» («Пролiтфронт». – 1930. – № 4). Письменник на повний голос заявив: «Усмiшки Остапа Вишнi я полюбив. Полюбив iх за те, що вони запашнi, за те, що вони нiжнi, за те, що вони жорстокi, за те, що вони смiшнi i водночас глибоко-трагiчнi…»

9 сiчня 1931 р. в щоденнику Івана Даниловича Днiпровського «Лiтературнi стрiчi. Пам’ятка для мемуарiв» пiсля вiзиту до його квартири Остапа Вишнi з’явився запис, що великого гумориста обiцяють прийняти до лiтературноi органiзацii ВУСПП за умови визнання ним своiх помилок. Остап Вишня одразу продиктував проект покаянного листа: «Визнаю всi своi помилки минулi i майбутнi, навiть помилки своеi баби Килини, що в Лебединi пекла бублики.

Надалi писатиму так, як Кириленко i Микитенко. З тов. привiтом i т. д.»

Не варто уточнювати (та чи й можливо це тепер?), хто бiльше доклав зусиль до того, щоб спочатку перетворити (за висловом того ж І. Днiпровського) «Гоголя Жовтневоi революцii» на «всеукраiнського м’якушку», а вже потiм на одну з перших жертв сталiнського терору.

Що ж iнкримiнувалося Остаповi Вишнi i як було сфабриковано його справу?

Якщо антивишнiвськi статтi з брудними полiтичними ярликами друкувалися в перiодицi з 1927 р., то ордер на арешт письменника був пiдписаний 7 грудня 1933 р. Саме вiдтодi почався вiдлiк днiв печальноi «десятирiчки», про що свiдчить облiкова картка ув’язненого (зека) Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi). Доступ для ознайомлення з нею був дуже складним (цей документ зберiгався в Ухтинському архiвi Мiнiстерства внутрiшнiх справ Комi АРСР, дозвiл на його копiювання був наданий 1989 року). 7 грудня 1933 р. було заарештовано В. Гжицького, а Остап Вишня ще «гуляв на волi», хоча на вулицi його супроводжували типи в чорних пальтах iз пiднятими хутряними комiрами. Одного дня вiн навiть отримав телеграму вiд знайомого егеря iз запрошенням приiхати на полювання й зiбрався на нього iз Григорiем Епiком, але, просидiвши пiвдоби на вокзалi, повернувся додому: через велику хуртовину не ходили поiзди. Уже пiсля арешту з’ясувалося, що телеграма була «липовою»: егер, який запрошував на полювання, нi сном нi духом про той таемничий виклик не знав.

25 грудня 1933 р. за особистим розпорядженням голови ДПУ УРСР Балицького було ухвалено постанову, в якiй стверджувалося, що «перебування письменника на волi – небезпечне» i що необхiдно вжити запобiжних заходiв – «тримання пiд вартою». У цiй же постановi, якою вiдкриваеться справа № 737, що зберiгалася в Комiтетi державноi безпеки Украiнськоi РСР (тепер у Центральному державному архiвi громадських органiзацiй Украiни. – С. Г.), письменниковi iнкримiнуються такi злочини: «Остап Вишня звинувачуеться у злочинах по ст. 54-11 К[арного] к[одексу] УРСР, якi знайшли прояв у тому, що вiн належить до украiнськоi контрреволюцiйноi органiзацii, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом…»

26 грудня мiж сьомою й восьмою годинами вечора у квартирi Остапа Вишнi з’явився спiвробiтник ДПУ Шерстов з ордером. У присутностi двiрника Я. М. Питимка й Варвари Олексiiвни було проведено обшук. Письменника заарештували.

Наступного дня слiдчий Бордон пiд розписку оголосив Остаповi Вишнi постанову й пояснив, що арешт не е непорозумiнням, у що наiвно вiрив письменник, i висунув звинувачення, що вiн буцiмто належить до терористичноi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО) i нiбито мав особисто вчинити замах на секретаря ЦК КП (б) У П. П. Постишева (В. Гжицький мав «убити» В. Я. Чубаря). Незважаючи на категоричний протест заарештованого проти таких безглуздих звинувачень, слiдчий уперто домагався свого, удаючись до фiзичних i психiчних тортур, мотивуючи тим, що це «необхiдно для народу i для бiльшовицькоi партii». Приголомшений Остап Вишня навiть запропонував свою версiю, мовляв, у 1928 р. вiн лiкував виразку шлунка в Нiмеччинi в санаторii бiля Берлiна, i його можна звинувачувати в тому, що вiн мiг стати зрадником батькiвщини чи агентом нiмецькоi контррозвiдки. Але Бордон домагався свого, бо сценарiй планованого нового полiтичного процесу було, очевидно, узгоджено з вищими ешелонами влади, а тому жодних вiдступiв не передбачалося.

У «Споминах» видатного украiнського актора-березiльця Йосипа Йосиповича Гiрняка (1895–1989), якому довелося разом iз Остапом Вишнею пити гiрку чашу i в Харкiвському «домзаку» в загальнiй камерi № 47, i на далекому Заполяр’i в мiстi Чиб’ю, наведенi страшнi факти iсторii самого слiдства над письменником: «Кiлька днiв не могли ми наговоритись про тi цинiчнi прийоми слiдства, якими ГПУ добивало признань вини вiд своеi жертви».

«Я розповiв Вишнi, як то слiдчий пiдсунув менi його заяву до Колегii ГПУ, в якiй вiн признавався до приналежности до УВО i т. iн. Остап Вишня, гiрко всмiхнувшись, сказав, що такi заяви i йому показували – Пилипенка, Ялового i Слiсаренка».

А ось «свiдчення» самого Остапа Вишнi, «здобутi» Бордоном уже випробуваним насильницьким шляхом: «В тiй контрреволюцiйнiй органiзацii, в якiй я брав участь – дiлянкою, де я працював, був лiтературний фронт. На цiм фронтi й проводив я свою контрреволюцiйну роботу.

В чому вона полягала? Насамперед, в дискредитацii, в обезцiненнi партiйноi лiнii в радянськiй лiтературi, в компромiтацii пролетарськоi лiтератури, в знецiненнi росiйськоi лiтератури i взагалi росiйськоi культури.

Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою лiтературну роботу з позицiй iнтернацiональних, дискредитувався й компрометувався, як художник, як митець, i в письменницьких колах i в широких читацьких масах.

Натомiсть вихвалялися письменники з явними нацiоналiстичними ознаками i тiльки вони вважалися за справжнiх художникiв, за талановитих митцiв.

Вживалося заходiв, щоб лiтературну молодь, що приходила в лiтературу iз заводiв, шахт, колгоспiв брати пiд свiй вплив, керувати нею, спрямовуючи ii в нацiоналiстичне рiчище».

«Свiдчення», вибитi 21 сiчня 1934 р., ще страшнiшi: «Органiзацiя провалилась. Це було ясно. Арешт Ялового, самогубство Хвильового i т. д. – все це ознаки, що органiзацii вже нема, що позалишалися поодинокi ii члени, якi також чекали на викриття й на арешти – треба було довести i членам органiзацii i владi, що, мовляв, хоч органiзацiя i провалилась, та все ж таки – ми ще в силi, ми ще маемо i силу i можливiсть «грюкнути дверима» востанне, подаючи тим самим надiю, що ще не все загинуло. […]

Правду казавши, я ходив увесь час тодi в якомусь туманi, байдужий до всього i до всiх, з повсякчасними головними болями, з не зовсiм координованими й нормальними вчинками, викликаючи у близьких своiх i в лiкарiв, що мене лiкували, побоювання за мiй психiчний стан.

Я не вдумувався глибоко в те, що говорилось, я погоджувався з усим i на пропозицii членiв органiзацii (Озерський, Досвiтнiй, Ірчан) погодився бути виконавцем замаху на т. П. П. Постишева. Говорилося про те, що П. П. Постишев мае невдовзi прийняти (балачка вiдбувалася в жовтнi м-цi) делегацiю письменникiв, i в цей саме час я мав учинити на його замах. Як саме, з чого стрiляти, як стрiляти – у цi деталi я не вдавався i чи були цi деталi розробленi, я не пам’ятаю. Револьвера в мене нiколи не було, хто мав менi дати револьвера – не пам’ятаю. Взагалi ж, – я кажу, – в той час ота сама психiчна депресiя позбавляла мене можливостi пригадати зараз усi деталi.

Коли б менi хтось нагадав тi часи, нагадав подробицi тих балачок, мiркувань i т. iн., що тодi проводилися, можливо б – я й пригадав би все детальнiше.

Із осiб, яких iще називали тодi як об’ектiв атентатiв нашоi органiзацii, вказувалося на В. Я. Чубаря й на В. А. Балицького. Смутно пригадую, що на В. Я. Чубаря мав заподiяти замах Гжицький, а на В. А. Балицького – не знаю хто. Мiсцем для цих атентатiв було обрано майдан iм. Дзержинського пiд час святкування Жовтневоi Революцii».

Пiд протоколом останнього допиту, записаного, на противагу попереднiм, росiйською мовою, стоiть пiдпис Остапа Вишнi, що «записано правильно», з його слiв, але що ж це за зiзнання i в якому станi був тодi арештований?

«Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?

Ответ. Да, признаю. Я являюсь членом к[онтр]-р[еволюционной] подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее «Объединенным Национальным Блоком». Точно названия организации не знаю.

Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?

Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.

Вопрос. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?

Ответ. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости применения индивидуального терорра в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. […] Со мной говорили о том, что я, как один из лучших и известных представителей нации, должен пожертвовать собой и взять на себя убийство Постышева.

Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делегация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.

Я согласился.

Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делегации не состоялся и намерения своего я не выполнил.

Подробные показания дам дополнительно.

Протокол читал записано правильно с моих слов.

Остап Вишня

Допросил Бордон»

Отже, «слiдством» було доведено iснування неiснуючоi терористичноi органiзацii та виявлено одного з ii «учасникiв», якого необхiдно було знешкодити. І от справа передаеться на розгляд судовоi трiйки Колегii ДПУ УРСР iз клопотанням про застосування до письменика-«терориста» «вищоi мiри соцiального захисту» (не покарання, а захисту!) – розстрiлу. Звинувачувальний висновок затвердив заступник прокурора ДПУ УРСР Крайнiй: «ГУБЕНКО он-же Остап ВИШНЯ мною допрошен. Подтвердил все свои показания.

Обвинительное заключение подтверждаю. Предлагаю – РАССТРЕЛ. ЗАМ ПРОКУРОРА ГПУ УССР (Крайний)

23.ІІ.34 года».

Вiд 23 лютого, коли було оформлено звинувачувальний висновок, до 3 березня Остап Вишня сидiв у загальнiй камерi, очевидно, не знаючи того, яке очiкуе на нього покарання. Із подальшого листування з дружиною видно, що вони сподiвалися лише на 5 рокiв таборiв не суворого режиму, а тому вирок, оголошений 3 березня 1934 р., був для них приголомшливим: «Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) – приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7/ХІІ.33 г.».

Як розповiдала Варвара Олексiiвна, iз Харкова до Котласа ув’язненого супроводжували у вагонi аж три конвоiри як особливо небезпечного полiтичного злочинця. А далi був пiший етап до столицi Ухтпечлагу мiста Чиб’ю. Як свiдчить запис у згадуванiй облiковiй картцi Ухтинського архiву Комi Республiки, Остап Вишня «прибыл в лагерь 18.IV.34 [из] Харьковского д[ома] з[аключения]. Наименование лагеря – Ухтпечлаг НКВД». Розташування табору не вказано, але було це ще, очевидно, не мiсто Чиб’ю, бо вiдстань мiж ним i Котласом дорiвнювала 600 км. Невiдомо, якого числа письменник вирушив у свiй перший етап, що, як видно з листiв В. О. Маслюченко, викликало цiлком природнi асоцiацii з етапом Чернишевського та iнших царських каторжникiв, бо у книзi наказiв за квiтень-травень 1934 р. зазначено лише кiлькiсть етапованих по певних числах.

Приблизно вiсiм мiсяцiв (iз червня 1934 р. по 1 лютого 1935 р.) Остап Вишня перебував у мiстi Чиб’ю, де працював у редакцii табiрноi газети «Северный горняк», на якiй поряд iз силуетами Ленiна-Сталiна мiстилися заклик «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» i попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакцii цiеi газети найкраще розповiдають записи табiрного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварi Олексiiвнi передав Павло Михайлович у вереснi 1935 р. пiд час iхньоi останньоi зустрiчi в Кедровому Шорi.

Остаповi Вишнi волею трагiчних обставин судилося стати лiтописцем першоi (ювiлейноi) п’ятирiчки Ухтпечлагу. На початку лiта 1934 р., коли вiн опинився в Чиб’ю, очевидно, у начальника Ухтопечерських таборiв Якова Мойсейовича Мороза (справжне прiзвище Іосема), колишнього помiчника начальника УСЕВЛОНА, виникла iдея увiчнити героiзм освоення Пiвночi окремою книжкою. Творчих сил для цього було достатньо. Тiльки в таборах мiста Чиб’ю перебували, крiм Остапа Вишнi, узбецький поет i колишнiй нарком освiти республiки Манон Абдулайович Рамзi та росiйський поет i журналiст Євгенiй Лiдiн (справжне прiзвище – Барятинський). Книжку, як видно з листування i щоденника Остапа Вишнi, було пiдготовлено i перший ii примiрник надiслано для ознайомлення в ГУЛАГ, бо вона нiбито мала вийти в Москвi. Доля надiсланого у столицю примiрника невiдома, але в Центральному державному архiвi Республiки Комi в Сиктивкарi мною було виявлено пiдготовчi матерiали до цiеi книжки, зокрема й рукописи багатьох нарисiв Остапа Вишнi.

В Ухтинському краезнавчому музеi восени 1989 р. авторовi цих рядкiв довелося бачити документи, якi свiдчили про те, що в мiсцевих таборах були випадки людоiдства, навiть торгiвлi людським м’ясом. Уночi до «iзолятора для слабосильних», а по сутi, уже трупарнi, пробиралися карнi злочинцi i обрiзали (iз неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагiчному документi, «мягкие части человеческого тела». В архiвах збереглися навiть справи про розстрiл злочинцiв-людоiдiв. З однiею такою справою довелося познайомитися й менi. Бодай такого нiколи не читати!

В отакiй атмосферi довелося жити i працювати упродовж десяти рокiв генiальному смiхотворцю Украiни!

До вбивства С. М. Кiрова Остап Вишня працював у редакцii «Северный горняк» i писав книжку «5 лет борьбы…» Дозволили приiхати на побачення дружинi, i Варвара Олексiiвна «гостювала» в чоловiка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб’ю, бо в Харковi на неi чекали двое малолiтнiх дiтей – ii донька Марiя й син Павла Михайловича вiд першоi дружини, яка померла 1933 року, В’ячеслав. По дорозi через Москву В. О. Маслюченко хотiла залишити у вiдповiдних органах заяву про перегляд справи Остапа Вишнi. Хворого чоловiка вона просила перевести в табiр iз менш суворими клiматичними умовами, а також добивалася дозволу на спiльне проживання сiм’i. Але останнього довелося чекати майже рiк.

1 лютого 1935 р. Остапа Вишню було вiдправлено в найстрашнiший етап (це була вiдплата власть iмущих за вбивство Кiрова, але не справжнiм убивцям, а знедоленим i безневинним полiтичним в’язням) – вiн мав один пройти через зимову тундру i тайгу вiдстань вiд Чиб’ю до вiддаленого рудника Єджид-Кирта, що становила 1200 кiлометрiв. Але друзi Павла Михайловича вмовили начальника Ухтпечлагу Я. М. Мороза дозволити в’язню супроводжувати запряженi конячиною санчата з геологiчними приладами. Така «хитрiсть», можливо, i порятувала Остапа Вишню вiд замерзання чи вiд розтерзання в тайзi хижими звiрами.

Наприкiнцi травня 1935 р. Варварi Олексiiвнi пощастило продати рояль та iншi речi, i виручених грошей вистачило, щоб рушити на далеку Пiвнiч. На початку червня Остап Вишня повiдомив, що отримав дозвiл на постiйне проживання його сiм’i. Дванадцятирiчний син В’ячеслав теж виявив бажання iхати до батька, але бабуся, Марiя Адамiвна Смiрнова, в якоi вiн виховувався, не пустила. І от 1 серпня 1935 р. сiм’я нарештi об’едналася за колючим дротом у селищi над Печорою Кедровий Шор. Але навiть табiрне щастя було невдовзi затьмарене – через пiвтора мiсяця начальник ІІІ вiддiлу Сiмсон вiдiбрав дозвiл на спiльне проживання сiм’i, i Остапа Вишню одiрвали вiд рiдних, посадили на пароплав «Шахтар» i вiдправили на далекий рудник Єджид-Кирта. Дружина залишилася з тяжко хворою донькою Марiею на руках, доки не пощастило пароплавом «Соцiалiзм» добратися до Усть-Уси, а потiм через Нар’ян-Мар аж до Архангельська. Украiнцi-архангельцi допомогли нещаснiй жiнцi з дванадцятирiчною донькою знайти квартиру, хоч i у вiддаленому районi, на Кегостровi. А Павло Михайлович невiдомо за що змушений був сидiти в iзоляторi й упродовж шести мiсяцiв бути в пiдконвойнiй командi. Його призначили на роботу плановиком копальнi, i вiн працював ним упродовж трьох рокiв – аж до останнього свого етапу наприкiнцi 1938 року.

У вереснi 1936 р. було ще одне побачення з дружиною, яка приiжджала до нього з Архангельська, але вже без дочки, котра ходила у школу. Побачення в 1936 р. тривало недовго (близько двох тижнiв), бо закiнчувалася вiдпустка. Варвара Олексiiвна запiзнилася на роботу в Архангельський театр, i ii було звiльнено з роботи, але насправдi причина звiльнення полягала в iншому – актриса була дружиною «ворога народу». А потiм, як писав Павло Михайлович, «строгостя? пайшли». 1937 року побачення не дозволили, стало складнiше навiть листуватися. Дружинi пiсля звiльнення з роботи доводилося iздити по вiдрядженнях, мати справу з художньою самодiяльнiстю. Їi почали викликати на допити в ОДПУ… У червнi 1937 р. Остап Вишня надiслав Варварi Олексiiвнi телеграму, що iм вiдмовлено в побаченнi, а це означало, що вiдпало питання про спiльне проживання на поселеннi. У липнi письменника позбавили на квартал права листування за «повторную попытку нелегально отправить письмо». Це було подвiйною трагедiею для люблячих людей. Довелося продати в Архангельську навiть друкарську машинку (подарунок канадських украiнцiв), щоб хоч якось матерiально пiдтримати хворого Павла Михайловича.

А далi в родинному листуваннi почали творитися якiсь непорозумiння: на тривалий перiод було перервано зв’язок через якусь штучну плутанину з адресами. 20 лютого 1938 р. Варвара Олексiiвна на свiй запит про мiсце ув’язнення чоловiка отримала вiд начальника облiково-розподiльчого вiддiлу Ухтпечлагу повiдомлення про те, що «Губенко Павел Михайлович находится в Ухтпечлаге НКВД. Почтов. адрес: Северная область, Ненецкий округ, Воркута».

Насправдi ж нiколи Остап Вишня у Воркутi не був, i це внесло зайву плутанину в листування i додало нових страждань. Майже весь 1938 рiк був без листiв, хоча Павловi Михайловичу вручали пiд розписку «бумагу», що його «разыскивают родственники» i щоб вiн «наладил с ними переписку». Але цього не вдалося зробити, бо листiв вiд родини йому не давали. Дружина з донькою змушенi були змiнити кiлька мiсць проживання, бо iм, як «членам сiм’i ворога народу», важко й небезпечно було затримуватися в будь-якому мiстi чи селищi. З Архангельська вони переiхали до Сасового, а потiм до Скопина i, нарештi, до Ранненбурга Рязанськоi областi.

У листопадi 1938 р. Варвара Олексiiвна отримала телеграму вiд ув’язненого товариша Остапа Вишнi, колишнього вурка Федi Зубова: «Павел на руднике. Сообщите точный адрес». Щоб якось пiдтримати чоловiка й не накликати бiди на сiм’ю, дружина вдавалася до всiляких хитрощiв: iз Ранненбурга вона вiдправляла посилку до Харкова на адресу своеi тiтки Ю. Й. Новиковоi, а та вже вiдправляла ii на заслання. Це робилося з метою конспiрацii, щоб i в цьому мiстi, i в театрi, де Варвара Олексiiвна працювала, не дiзналися про ii ув’язненого чоловiка. Але посилка повернулася через рiк iз багатьма налiпленими розписками з рiзних таборiв, а на однiй iз них було написано: «Возврат за ненахождением адресата». Це ж саме сталося i з грошовим переказом, бо, як стало вiдомо пiзнiше, Остапа Вишню вiдправили в Чиб’ю на розстрiл…

Щодо останнього етапу Остапа Вишнi iснуе кiлька версiй, двi з яких заслуговують на ширшу увагу. Одну з них оповiдала менi Варвара Олексiiвна, очевидно, зi слiв чоловiка. Дорогою з копальнi Єджид-Кирта в мiсто Чиб’ю в конвоiра стався напад апендициту, i фельдшер Павло Губенко змушений був опiкуватися хворим, якому пiдставив свое плече, а також його зброею. Через хворобу конвоiра та погоднi умови (на той час настала рання зима) етап з одного ув’язненого прибув до мiсця свого останнього призначення з великим запiзненням, коли хвиля знищення полiтв’язнiв уже минула. Новий табiрний начальник (Я. М. Мороза на той час було репресовано i, здаеться, розстрiляно) тiльки i змiг вигукнути зi здивуванням: «И это враг народа?!» Можливо, це й вирiшило подальшу долю письменника – його помiстили для лiкування в медичний iзолятор «табору для слабосильних» Ветлосян (околиця мiста Чиб’ю), i протягом останнiх п’яти рокiв вiн працював фельдшером, хоча майже втратив на цей перiод зв’язок iз сiм’ею.

Друга розповiдь належить харкiвському товаришевi Остапа Вишнi i друговi по нещастю Володимиру Гжицькому, який широко переповiв у романi «Нiч i день» епiзод останньоi зустрiчi, а радше прощання на копальнi Єджид-Кирта. Це було пiзньоi осенi 1938 р. Якось стривожений Павло Михайлович покликав до себе Гжицького й попросив допомогти зiбратися в етап – на нього на рiчцi Печорi як на особливо небезпечного полiтичного «злочинця» чекав човен iз трьома конвоiрами. Його мали доставити в Чиб’ю, а для чого – було зрозумiло i без пояснень – для розстрiлу, адже тодi «ворогами народу» оголошувалися навiть тi, хто мав безпосереднiй стосунок до репресiй невинних людей. На прощання Остап Вишня просив передати в Украiну, що вiн нi в чому не винний… На третiй день човен зупинився в Кедровому Шорi, де Остап Вишня у вереснi 1935 р. розпрощався з родиною. Далi рухатися Печорою було неможливо, бо несподiвано пiшла шуга й до льодоставу про подальше етапування зека Голубенка (таке прiзвище дав своему героевi В. Гжицький) Павла Михайловича й мови не могло бути. Етап затримався в дорозi на добрих два мiсяцi i прибув, очевидно, пiшки по льоду з великим запiзненням. Дорогою з конвоiром i могла трапитися ота пригода, про яку зi слiв Павла Михайловича розповiдала Варвара Олексiiвна. На той час був заарештований навiть нарком внутрiшнiх справ Єжов, i чиб’юському табiрному начальству було не до зека, хай навiть й оголошеного особливо небезпечним полiтичним злочинцем.

В облiковiй картцi, що зберiгаеться в Ухтинському архiвi МВС Республiки Комi, менi пощастило уточнити дати пересування зека Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi) територiею Ухтпечлагу. На жаль, не всюди поставлено роки, а лише числа й мiсяцi, та все ж таки цей документ свiдчить про десятилiтнi мандри по вiддiленнях, «командировках» (так називалися певнi копальнi, що мiстилися за межами табiрних зон). Незважаючи на те, що не всi записи пощастило розшифрувати та точно визначити всi дати, цей документ заслуговуе, щоб його навести повнiстю (у квадратних дужках подаються ймовiрнi роки).

Останнiй датi передували подii, якi досi залишаються таемницею, як i дата вiдправки ув’язненого до Москви (з листiв письменника видно, що з Ухтiжемлагом, де перебував у 1943 р., Остап Вишня розпрощався лише у вереснi чи на початку жовтня того року).

Хто перший порушив клопотання про звiльнення Остапа Вишнi? Про це, напевно, точно не знав нi сам Павло Михайлович, нi його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексiiвни, кому належить ця чудова iнiцiатива, назвав iм’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та iншi мемуаристи, звiльнення письменника добивалися ще кiлька осiб, насамперед i тодiшнiй голова Спiлки радянських письменникiв Украiни М. Рильський, i Ю. Яновський, i все те коло лiтераторiв, яке в 1943 р. було близьким до М. С. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталiним про звiльнення украiнських письменникiв. Із них першим i единим до смертi «вождя народiв» вийшов на волю Остап Вишня.

    Сергiй Гальченко

Кам’янець-Подiльський перiод творчостi Павла Грунського

(листопад 1919 – лютий 1920)

Фейлетон

Демократичнi реформи Денiкiна

(Матерiалом для конституцii бути не може)

Подiлити землю мiж селянами – справа не маленька.

Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, придивитися до мiсцевих особливостей, грунту, вдачi населення i т. iн., i т. iн.

І земельнi комiтети, i земельнi управи, i селянськi з’iзди, iнструктори, пояснення, циркуляри…

Департамент земельноi реформи з комiсiями, фахiвцями.

Взагалi – велика справа.

Це у нас!

У Денiкiна справа далеко простiша!

Приiжджае до села загiн.

– Зiбрать сход!

Зiбрали.

– Хто хоче землi – вперед!

Дехто виходить. Бiльшiсть землi не хоче – не ворушиться!

Але… (отут-то виявляеться знання селянськоi думки) командир загону наперед знае, хто землi хоче.

Мае такий список…

І все безземельнi або малоземельнi.

Викликае. Виходять.

Дiлять…

Одному – двадцять п’ять, другому – п’ятдесят, а iншому – й до ста бувае.

Бувае iнодi, що шомпол ламаеться, тодi беруть новий…

Хто бiльше добивався, тому бiльше й дають.

Бiднiшим – менше.

Усе як слiд!

Це – земельна реформа.

* * *

А свобода…

Чи е де-небудь ще така, наприклад, свобода совiстi, як у Шульгiна?

Нiгде не найдете!

Запевняю вас, що нiгде в свiтi не дозволять розпустити так «свободно» свою совiсть, як розпустив ii Шульгiн.

Чи ви гадаете, що де-небудь е така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Киiвськоi Дуньки»?

А свобода «зiбрань» яка!

Ви тiлько почитайте, як «збирають» з киiвського населення «самообложенiе» на користь добрармii.

«Зiбрання» поголовнi!

Нi, таки що не кажiть, а видно людей з державним досвiдом…

    Народна воля. – 1919. – 2 листопада

Маленький фейлетон

Рятуйте!

Панове, я галасую на всю пельку:

– Рятуйте!

Бо я розгубився. Остаточно. І без повороту.

Подумайте:

– Є Украiна. Є украiнський народ!

– Що таке народ?

– Я гадаю так:

Народ, то е все населення, що живе в межах республiки.

Себто:

– Селяни, робiтники, трудова iнтелiгенцiя, буржуi…

Це – народ!

На Украiнi найбiльше селянства. Згуртовано воно в селянськi спiлки.

Здавалося б:

Селянство зорганiзувалось, виявило свою волю, своi бажання.

Сказало «Селоспiлцi»:

– Провадь!

Так нi:

З’являеться ще «селянський» центр.

– «Селянська соцiалiстична партiя».

– Кого вона репрезентуе?

– Теж селян? Яких?

– Другого поверху, чи як?

– Навiщо вона?

Але це ще хоть «скромненько».

– Лише «селян» зачепила!

А то е партiя, яка хапонула увесь народ.

– Оптом! «З гамузом».

– Це – Украiнська «народна» партiя.

На державнiй нарадi представник ii розписався за весь народ.

Зокрема за селян вiн розчеркнувся:

– Селянство, мовляв, не спiвчувае аграрнiй реформi нi з боку психологiчного, нi економiчного!

Ось як!

Ми йому землю, а вiн «не спiвчувае».

– Хоть лусни!

– Не може бути, п. представниче!

– Може, ви помилилися?

– Треба буде запитати в м-вi земельних справ.

Там е директор департаменту земельноi реформи.

Вiн скаже. Вiн знае.

Ну й опiкунiв у селянства!

Хто ж нарештi? Хто?

– Рятуйте, бо й я селянин.

    Народна воля. – 1919. – 6 листопада

Фейлетон…

(але не маленький)

Жовтня мiсяця дня 25-го, року Божого 1919 у м. Кам’янцi на Подiллi ми, нижчепiдписаний кореспондент «Народноi Волi» П. Грунський, одержали вiд редакцii зазначеноi газети такий припис:

    Д. Негайно
    П. Грунському

Наказуемо вам негайно вiдрядитися проiнтерв’ювати мiнiстрiв У.Н.Р. Про наслiдки донести 35.IХ.1919 р.

Редакцiя

Протестувати ми боялись, бо маемо вiйськовий час.

Перехрестившись, поiхали.

Приiхали…

Доповiдаемо…

Розмова з мiнiстрами У.Н.Р.

У п. прем’ер-мiнiстра

Прем’ер-мiнiстр саме вислухував доклад мiнiстра внутрiшнiх справ, тому розмова з ним була не довга. П. прем’ер-мiнiстр зазначив, що вiн лише керманич i стежить за напрямками. Найдовших напрямкiв е два: внутрiшнiй i зовнiшнiй.

У полiтицi, звичайно.

Внутрiшнiй напрямок – це напрямок внутрiшньоi полiтики, а зовнiшнiй – зовнiшньоi.

У внутрiшнiй полiтицi напрямок не такий, як у зовнiшнiй.

У зовнiшнiй не такий, як у внутрiшнiй.

– Але, запевняю вас, вони есть, бiгме.

Про подробицi працi кабiнету п. прем’ер порадив дiзнатися в окремих мiнiстрiв.

Щиро подякували.

Як ми вже зазначили, у п. прем’ера ми зустрiли i п. мiнiстра внутрiшнiх справ, з яким п. прем’ер працюе в найтiснiшому контактi i який користуеться особливими його симпатiями.

П. мiнiстр заявив, що справа з органiзацiею влади на мiсцях з кожним днем лiпшае. Проводиться вона на принципi широкоi децентралiзацii i самоврядування.

Принцип децентралiзацii полягае в тому, що мiсця все ламають голову:

– Де центр?.. Де центр?..

Принцип цей перевели до життя в самому широкому масштабi.

Головною пiдвалиною «самоврядування» е, як i сама назва вказуе, передача органiзацii влади на мiсцях самому населенню…

Себто:

– Урядуйся, хто як собi хоче!..

І цей принцип найлiпше пiдiйшов до життя населення.

– Роблять, що хотять!

Побажавши i т. п., ми розкланялись.

У п. мiнiстра здоров’я

Пан мiнiстр народного здоров’я зустрiв нас окликом:

– Mens sana in corpore sano! (В здоровому тiлi здорова душа!)

Бiльше сьогоднi нiчого не можу сказати, бо в мене болить голова i пiднесена температура.

А самi знаете, як тепер з лiками. Їду зараз до Вiдня за хiною. Прийдете потiм – побалакаемо!..

У п. мiнiстра працi

П. мiнiстра працi ми застали за працею.

Дуже радо привiтавшись з нами, п. мiнiстр сказав:

– Евентуально, мiнiстерство працi то е таке мiнiстерство, що само прагне i дае працю другим, розвинуло як найширшу офензиву. Робучий народ зрозумiв завдання мiнiстерства i записуеться на бiржi працi.

За жовтень уже записалась одна робуча людина.

Я сам, як соцiал-демократ, стою на тому грунтi, що кожен мусить робити.

Зглядно з цим, мiнiстерство пiдшукуе вiдповiдноi працi для всiх громадян, не виключаючи й найвидатнiших.

У цьому йому ретельно допомагае «Боротьба».

Побажавши…

У п. мiнiстра народного господарства

– Народне господарство, – сказав п. мiнiстр, – то е господарство народу. Мета мiнiстерства – дати необхiдне народовi i взяти необхiдне вiд народу. Або ж, що рiвнозначно, не дати народовi нiчого i не взяти вiд народа нiчого.

Головною пiдвалиною народного господарства е торгiвля. Торгiвля бувае зовнiшня i внутрiшня.

Внутрiшня – це базар, а зовнiшня це – ринок.

Ринки рiзнi бувають: мiжнароднi ринки, критi ринки, скетiнг-ринки.

Як ви, мабуть, чули (м-ву це, напр., вiдомо), базари торгують. Продукти хоть есть: сало, масло, м’ясо, яйця, баклажани, сливи й часник.

Це – на базарах.

На ринках е мiсii й торговельнi агенти.

Мiнiстерство провадить принцип вiльного торгу.

Себто:

«Хочеш торгуй, хочеш – нi!»

Це у внутрiшнiй торгiвлi.

У зовнiшнiй:

«Хоч не хочеш, а торгуй!»

Наприкiнцi розмови п. м-р категорично заявив, що чутки про те, нiби директор департаменту палива спить пiд трьома кожухами, – провокацiйнi.

(Далi буде.)

    Народна воля. – 1919. – 7 листопада

Допекло

«На Дону повстав самостiйницький рух».

    (Із газет)

– Добудувалися!

До того добудувалися, що, навiть Дон, цей «осередок тоеi Руськой государственностi», – завадило!

– Завадило так, що вже вибльовуе i «iдею», i тих, хто принiс з собою цю «iдею».

– Дончаки нарештi зрозумiли, якого «блага» принесли народовi Денiкiн з кумпанiею.

Захиталася наймiцнiша пiдпора полiцейськоi Росii.

– Єдиноi, недiлимоi!

– Захиталася, щоби, упавши, задавити всю царську наволоч.

– Не витримала навiть Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.

– Зрозумiла, яку гадюку пригрiла в себе за пазухою.

– Побачила, що ця гадюка, почувши в собi бiльше сили, засичала на неi ж таки.

– На того, хто пригрiв ii.

– Треба було бути слiпцем, щоб не бачити намiрiв золотопогонноi зграi.

– І Дон був слiпцем!

– Тепер вiн «прозрiв»! «Прозрiв» i виправить свою величезну помилку перед усiма нацiями бувшоi Росiйськоi держави.

– Куди ж тепер, ваше превосходительство?

– Де ж тепер улаштуете осередок «Руськой государственностi»?

– З Кубанi вигнали, з Дону гонять, на Кавказi б’ють!

– Колчака заперли аж на Амур.

– Москва?

– Але до неi щось «переходи» збiльшуються! Краще, мабуть.

– «Не тратьте, куме, сили».

    Народна воля. – 1919. – 11 листопада

Ганьба!

Три ймення:

– Тарнавський, Лисняк i Левицький…

Три ймення, що страшною ганьбою заплямували славетну iсторiю визволення Украiнського народу…

За панську ласку, за привiлеi.

– Продали народ.

Той народ, що вже 2 роки б’еться в невимовно тяжких обставинах.

– За кращу долю свою!

– За волю!

– За право свое.

У найтяжчу хвилю кривавоi боротьби, коли на карту поставлено все.

– Продали!

– І хто продав?

– Главнокомандуючий!!

– Перша людина у вiйськовi! Яка ганьба!

Ви подумайте:

Вiтчизна-мати стiкае кров’ю, б’еться з останнiх сил.

– Приходить старший син ii, ii обранець, ii надiя i, мов злодiюка, всаджуе нiж у саме серце iй…

– Своiй матерi! Яка ганьба!!

– Кому ж вiрити?!

– На кого сподiватися?!

* * *

– Слiпцi?

– Нi, не слiпота це!

Бо не можна було не бачити, куди йдуть вони, до кого ведуть вiйсько, який намiр мае новий «спiльник» iх – Денiкiн.

Це – зрада!

Безсоромна, як повiя!

Жахлива, як божевiлля!

Ганьба iм! Слухайте ви:

– Тарнавськi, Лисняки i Левицькi i «iншi з ними»!

– Невже ви не чули?

Нi, такi, як ви, цього чути не могли! Слухайте!

Я вам скажу.

– Ще коли зачаття ваше не опаскудило черева матерiв ваших, Великий Тарас про таких, як ви, сказав:

Що пропадуть вони, лихi,
Що iх безчестiе, i зрада,
І криводушiе – огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарiзанi на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе iх добрий цар,

І на хрестi отiм без ката,
І без царя вас бiснуватих
Розтнуть, розiрвуть, розiпнуть,
І вашей кровiю, собаки,
Собак напоять!

А ви… ви… Яка ганьба!

    Народна воля. – 1919. – 12 листопада

Маленький фейлетон

Про велике чортзна-що!

Було таке у нас:

– Величезне чортзна-що!

– Звалося воно, вибачте на словi, Гетьманом Павлом Скоропадським…

– Гетьманом Усiеi Украiни.

– Привели його нiмцi. Посадили…

– Воно посидiло, покапостило…

Потiм народ дмухнув: воно впало зi свого «трону», одягло нiмецьку шапку i з нiмецькими офiцерами втекло до Берлiна, де й заховалося.

«Аки тать в нощ!»

Оце й усе…

Привели… накапостило… впало… втекло.

Це для iсторii.

Бiльше й писати нiчого не треба, бо iсторiя… образиться.

Це було рiк тому.

Пройшов рiк!

Хто ж його згадував? І як його згадували? Інтелiгенцiя:

– З презирством!

Селянство:

– Ну, й били ж ми його!

І тiлько однi «хлiбороби», кров од крови й плоть вiд плотi гетьманськоi, згадуючи, кличуть:

– Дурнем!

Це так дiтки батька величають!

По-моему, так для його й «дурня» забагато!

– «Чортзна-що» й бiльше нiчого!

– Воно!

А яким воно здавалося тодi:

– Суворим та грiзним!

Завело собi бунчужних, значкових, конвой…

Булаву носило…

До народу не iнакше, як:

– Ми, – мовляв, – Гетьман Усiеi Украiни, даруемо…

Або:

– З ласки нашоi наказуемо…

А iнодi як розприндиться:

– Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб… i т. п., i т. п.

Отаке!

Подивишся було, так аж страшно!

А само тим часом бiжить та нiмцiв вицiловуе куди треба й не треба, щоб пiдтримали…

І ото ж воно курячим мозком всiм мимрило:

– Правити 40-мiльйонним народом…

– Народом, що мав у себе за гетьманiв Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепу…

– Народом, що бiльш самого себе любить волю свою…

І народ цей ворухнувся…

І полетiла, мов порох, скоропадщина з нiмцями, з сердюками, з добровольцями, кiстяковськими, лизогубами…

Полетiла, щоб нiколи не повернутися!

……………………………..

Бувае…

……………………………..

– Ну та й що? – запитаете мене ви.

– Ну, то й всiм таким те ж саме буде! – скажу я…

Народна воля. – 1919. – 14 листопада

Маленький фейлетон

Акафiст

В «Народнiй волi» ч. 3 почали появлятися знаменитi сатиричнi фейлетони про Мiнiстерство. Ходять слухи, що Надднiпрянський Уряд постарався o припиненнi тих фейлетонiв. Звертаемо увагу, що в коренi кождий уряд тiшиться так елегантними сатирами, писаними без злоби, як пише тiлько горожанин, що любить свiй рiдний край.

    («Стрiлець», Ч. 93)

– Слово честi, люблю свiй рiдний край.

– Тiштесь, панове!

АКАФІСТ

найвидатнiшому мужевi краiни нашоi

(Читати з украiнською вимовою по циркуляровi мiнiстра iсповiдань)

Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!
Радуйся, после до департаменту,
Радуйся, Украiни скверненький орнаменту.
Радуйся, посланнику Божий, на дрiбненького цiсаря схожий.
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!
Радуйся, спадкоемче Карла-цiсаря,
Радуйся, передiе невдалого писаря,
Революцii Галицькоi душителю.
Як не треба робити учителю.
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, галицьких мiщан отче,
Радуйся, станiславських крутiйств чудотворче.
Радуйся, коли не хочеш голосу народного слухати.
Радуйся зараз, бо потiм доведеться потилицю чухати.
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, президенте парламентарного клубу.
Радуйся, з Денiкиним шукаючий шлюбу.
Радуйся, голово Нацiональноi Ради.
Радуйся, поборнику народноi зради.
Радуйся, причина навали лядськоi.
Радуйся, джерело неволi панськоi,
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, стезко комiсарiату.
Радуйся, нещастя заслiплений тату.
Радуйся, московськоi отче федерацii,
Радуйся, позорище нещасноi нацii,
Радуйся, соборноi пельки роздирателю,
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, авторе наказiв таемних,
Радуйся, iнiцiаторе Надднiпрянщини дiл таемних,
Радуйся, хоч за тебе червонiе Надднiстрянщина,
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, Назарукiв брате-приятелю,
Радуйся, панiки по Кам’янцю сiятелю.
Радуйся, начальнику ти «евакуацii».
Радуйся ж бо радуйся, тому маеш рацiю.
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, «Стрiлецьке» восхвалення,
Радуйся, Назарука натхнення.
Радуйся, давнiй державний муже.
Радуйся, всiх галицьких полонiв друже.
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, вiльноi думки заборона.
Радуйся, всiх чорних гайворонiв охорона.
Радуйся, хоч од свободи трясе тебе трясця.
Радуйся, бо все одно знищити свободи не вдасться.
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Радуйся, бо знаемо, чого ти бажаеш,
Радуйся, бо спiльником Тарнавського маеш,
Радуйся ж, ну радуйся, бо маеш «верховнiсть».
Уже краще радуйся, чим та «невритознiсть».
Радуйся, диктаторе, влади узурпаторе, радуйся!

* * *

Пiд твою милiсть прибiгаем, о диктаторе!
Ми тебе благаемо (навiть вимагаемо):
– Злiзай ти з того державного стiльця!
(Не забудь лише, будь ласка, Назарука та «Стрiльця»).
Та йди… Плямувати нацiю ти покинь…
Амiнь…

    Трудова громада. – 1919. – 15 листопада

Маленький фейлетон

Що таке орiентацiя i як вiд неi боронитися

(Метелик)

Орiентацiя – страшна хвороба. Заразлива, пошесть.

З’явилася вона в нас на Вкраiнi пiд час революцii i з того часу перехворiло на неi багацько видатних полiтичних i громадських дiячiв i так собi людцiв, як кажуть, середнього класу.

Виявляеться вона такими ознаками.

Людина, що заслабла на орiентацiю, раптом дубiе. Баньки в неi витрiщенi, тiлько поширенi, дивиться в одно яке-небудь мiсце.

Як таку людину смикнути та спитати:

– Що ви робите?!

Вона затрясеться, дригне ногою i почне нетерпляче мукати. Казати нiчого не каже, лише мука.

А то раптово навiть серед ночi сплигуе з лiжка, хутко одягаеться, сiда на авто й iде.

Куди iде й чого iде, вона й сама собi не уявляе.

– Непритомна якась!

Але iде. Були випадки, коли така людина, вирвавшись вiд товаришiв, заiзжала до Одеси, до Парижа, до Берлiна.

То ще таке бувае.

Сидить така людина вдома, обiдае.

І на тобi:

Раптом до жiнки або до дiтей:

– Parlez-vous fran?ais![1 – Чи говорите ви французькою? (фр.).]

А наша сидить, сидить, та як пiдскоче, нiби хтось ущипнув, та пританцьовуючи «O, mein lieber Augustin»[2 – «О, мiй любий Августине» (нiм.).] почне спiвати.

Були й такi хворi, що вийде з хати на свiже повiтря, стане обличчям на пiвнiч i почина на всю пельку:

– «Ох яблочко, да куда котiшься?»

За останнiй час особливо серед вiйськових помiтнi масовi захворювання, як лiкарi кажуть – пандемiя – на пiвденну орiентацiю.

Пiвденна орiентацiя виявляеться трохи не так, як я вище зазначив.

Людина стае веселiшою, спiва циганськi романси, ваксить чоботи, витяга з самого закапелку свого чемодана скарбовi грошi.

* * *

Нiвечить орiентацiя людей страшенно.

Другий випадок. Прем’ером людина була. Дехто поважав. Схватила його одеська орiентацiя. Насилу врятували. Так тепер головуе в товариствi економiстiв.

Ще яскравiший приклад. Дуже знатна людина, можна сказати, абсолютний правитель. Земляк з Заходу. Сам навiть бувший цiсар Карло поважав його. Заслаб на пiвденну орiентацiю. Тяжка форма, лiкували, шептали, не бере.

Казав менi лiкар, що околодочним у Станiславовi буде. Це пiсля такоi посади. Та хiба мало е прикладiв.

Освiчена, наприклад, людина. Освiтою керувала. Всi Іваном Івановичем величали. Теж була заслабла, хоть i в легкiй формi, але на «многосторонню» орiентацiю. Так щоб же ви думали? Кинула освiту. Псалми спiвае i з попами навхрест бореться, «iсповiденiем зайнялася». Одного епископа так посповiдала, що той на письмi царства небесного зрiкся.

Зустрiла якось мене.

– Почекай, – каже, – Головноуповноваженим буду! Я тобi покажу фейлетон!

Отаке робить орiентацiя!

* * *

Розповсюджуеться орiентацiя не через вошей, як тиф. Найбiльше слабнуть вiд портфелiв або стiльцiв безумовно знаних, що стоять перед столами пiд зеленим сукном. Що за причина заховуеться в тих портфелях або стiльцях, i досi з’ясувати вченим не вдалося. Але статистика яскраво пiдкреслюе, що iменно найбiльше захворюють в такий спосiб.

Дивишся – людина як людина.

Як тiлько дали iй портфеля – вмент почина бiгати очима, на кого б iй орiентуватися. І нарештi вскоче, як кажуть:

– По саме тпрутi!

І гине.

* * *

Як же запобiгти цьому лиховi?

Певних, мовляв, специфiчних засобiв, як-от неосальварсан при зворотному тифовi або хiна при пропасницi, – ще не винайшли.

Головне – профiлактика.

Полягае вона в тому, що особам з упертим нахилом до орiентацii не дають портфелiв або не сажають на отi стiльцi.

А як цього зробити не можна, то треба слiдкувати, щоби людина перехворiла орiентацiею на самого себе. Це найлегша форма. Перехворiвши раз, дуже рiдко слабують удруге.

Я, наприклад, перехворiв на орiентацiю ще в дитинствi. Тодi, ще нi профiлактики, нi симптоматичних методiв лiкування не знали…

На що я орiентувався – не скажу.

Мене били довго й уперто…

Помогло!

Але цього способу лiкування я не рекомендую.

Хоча…

    Трудова громада. – 1919. – 20 листопада

Маленький фейлетон

Лист до редакцii

Високоповажний п. редакторе!

Вибачте, що трохи вас потурбую. Розумiете, з того часу, як центральна украiнська влада залишила Кам’янець, до мене майже на кожному кроцi звертаються моi знайомi, що залишилися в Кам’янцi, зi стереотипними запитаннями.

Що воно таке скоiлося.

Що я роблю.

Що я думаю.

Що робити.

Що буде далi.

Запитання цi остiлько серйознi й широкi, що я не маю змоги вiдповiсти кожному зокрема, позаяк (iменно i лише «позаяк») запитують мене переважно на вулицi, i поки я вiдповiм на одно запитання – уже змерз. Ну, зрозумiло, прiрва незадоволених.

Так дозвольте через безумовно поважану вашу газету, мовляв, раз i назавжди з’ясувати вищезазначенi питання.

Прошу панiв зацiкавлених!

Що скоiлося.

Скоiлося ось що. Армiя Украiнськоi Народноi Республiки зрадила Галицьку Армiю i передалася до Денiкiна. Галичани не витримали, фронт прорвався, Денiкiн зайняв Кам’янець. Влада втекла. Залишила урядовцiв. По ще неперевiрених чутках – поляки очистили територiю Украiни. З боку (ще не з’ясовано з якого) наступае Антанта на чолi з Гiнденбургом. Бачили в Смотричi одного мiноносця. Прорвався один танк. Оце й усе!

Що я роблю.

Нiчого не роблю. Одержав добовi й платню по перше сiчня. Вижав допомогу. На якого дiдька я маю робити?

Що я думаю.

Думаю я багацько дечого. Але всього не скажу. Скажу лише:

– Якби ми всi та взялися, та…, та…, та…, та це та, то, може б, оцього всього й не було б.

Що робити.

Я б це запитання поставив так!

– Чого краще не робити?

Ось чого:

Не спиняти мене на вулицi й не запитувати. Не вiдводити мене осторонь i пошепки не запевнювати, що денiкiнцi заарештували уряд, що всiх нас iнтернують; що Петлюра в згодi з Денiкiним, що все суть наслiдки полiтики соцiалiстичного уряду, що грошей наших не приймають, що ми нiколи держави не збудуемо, що ми мрiйники i що нашi селяни не хотять землi.

А як ви все ж таки хочете знати, що робити, так я вам скажу:

– Вiдкрити школу танцiв!

І весело, й тепло!

Що буде далi.

Попи кажуть, що буде «пришествiе». А я не хочу.

Я певен, що буде Украiнська Народна Республiка. Нi вiд кого не залежна. Особливо не хвилюйтеся! Знову будемо служити в мiнiстерствах, одержувати добовi й допомогу i лаяти соцiалiстичний уряд.

Усе буде, як i було… Селяни визволять! Їй же богу визволять. Уже почали!

* * *

Прошу ще раз вас, п. редакторе, вибачити за турботи. Не мiг не написати. Мушу. Хвилюються ж.

Пиймiть i М.Н.

    Трудова громада. – 1919. – 22 листопада

Антанта

Науковий вислiд

АНТАНТА!

Скажiть, хто не чув цього слова?

Чи знайдете ви у самому найтемнiшому закапелочковi земноi кулi хоч одну людину, яка б нiколи не чула або нiколи не сказала слова «антанта»?!

За останнiй же час назва ця пролiзла в ушi, очi, нiс.

Вона, як кисень або водень, стала необхiдною частиною повiтря!

– Антанта дозволила!

– Антанта не дозволила!

– Антанта так сказала!

Антанта… Антанта…

Антанта тут! Антанта там!

Скрiзь Антанта!

І от, не дивлячись на таку величезну популярнiсть цiеi самоi Антанти, я нiгде в лiтературi не здибав бiльш-менш повного й безстороннього освiтлення тiеi особи, що заховуеться пiд магiчною назвою Антанти.

Цю бiлу пляму в свiтовiй лiтературi я, з належною менi скромнiстю, постараюся замазати.

Мазатиму сумлiнно й уперто.

Тому увага!

Антанта – це там! Отам, куди всi дивляться зараз! В Європi. На Заходi.

Це – Францiя, Англiя й Америка. Разом.

Була ще й Італiя, та, як кажуть, загула. Може, ще й не зовсiм загула, але гуде. Гуде уперто й голосно. Але це нас найменше торкаеться. Хай гуде. Не будемо iй перешкоджати.

Звiдки ж постало це страшне i разом з тим велике слово:

Антанта?!

Багацько вчених (мiж iншим, i дуже вчений киiвський Шульгiн) запевняють, що слово «антанта» е французьке i визначае собою нiби згоду.

– Entante – згода!

Але запевнення це цiлком безпiдставне. Мало чого хто (есть вже вчений) не скаже.

– Entante – згода!

Нi, голубчику, ти доведи, i науково доведи. А так кожен може сказати.

Це тобi не:

– Pardonne – вибачте!

Це всякому зрозумiло, а от Entante – щось iншого.

Менi до сеi пори довелося здибати натяк на пояснення цього слова в знаменитiй книзi знаменитого вченого французького Шалпанда (т. 1, стор. 6).

Але лише натяк. Дальшi мiркування несподiвано дали менi бiльш-менш правдивi данi щодо походження слова «антанта».

Виявляеться, що слово «антанта» складне. Складаеться воно з двох слiв:

En – замiсть неi, нього, них… i tante – тiтка, тьотя, тьотiнька. Разом: entante – замiсть тiтки.

Це вже, безперечно, бiльше походить на iстину.

Справдi, яка Антанта – згода? При згодi, навiть незакордонний, рiдко коли спiльники за чуби беруться. А в Антанти це есть.

Аж чуби трiщать.

Я не буду торкатися причин «трiску» антантських чубiв, бо це мене в моiй працi теж не торкаеться.

Я буду об’ективним цiлком.

Друга назва (Антанта – замiсть тiтки), як я вже сказав, безперечно, правдивiша.

Усi держави, всiеi земноi кулi, мов зговорилися, вважають панi Антанту за тьотю.

І так бiля неi i сяк коло неi:

– Чи дозволите, тьотiнько?

А тьотя, надута тьотя, лише головою покивуе. Сама ж – нi з мiсця.

Стара вже тьотя, черевата. Важко iй соватися.

А всiм вона замiсть тьотi, потому й Антанта!

І бояться тьотi…

Здаеться, довiв?

* * *

Народилася Антанта з великими потугами у 1914 роцi. Народилася кволою, худенькою, блiденькою. Довелося на перших порах штучного дихання додавати, щоб трiшки оживити ii. Штучне дихання проробляв вiдомий нiмецький лiкар Гiнденбург. Дихала вона тодi часто й поривчасто. Але «видихала».

У 1917 роцi захворiла тьотя, i тяжко захворiла, на росiйську революцiю. Хворiла майже цiлий рiк. Ледве-ледве не сконала. Але в 1918 роцi Господь зглянувся над нею й послав нiмецьку революцiю. Нiмецька революцiя раптом пiдняла хвору Антанту на ноги, i з того часу, дай Боже не зглазити, почала поправлятися наша тьотя, i зараз так ii розтаскало, що й не впiзнати.

Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особливо привiтною здавалася для малих племiнникiв. До всiх з такою усмiшкою ласкавою:

– Ви, – мовляла, – моi надii!..

Так ото вона до них люб’язненько.

Головний управитель ii, Вiльсоном прозиваеться, так аж 14 пунктiв пустив нацiям на втiху.

П’ятнадцятого так i не видумав. Хоть i зараз ще, кажуть, лежить та в лобi колупаеться. Виколупати п’ятнадцятого хоче.

Хорошi тi пункти такi.

Усiх тьотя не забула. Всiм належне пообiцяла…

Пообiцяла тьотя!

Ну, значить: «Обiцянка – цяцянка, а дурневi радiсть!»

Усе, значить, як слiд.

Як по писаному…

Є ще в тьотi помiчник-управитель – Клемансо. Але це вже людина пiдстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю iй чухати, коли в неi соцiалiстичнi прищi засверблять. Та iнодi ще як сяде де-небудь у тьотi соцiалiстична конференцiя (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манiр домашнього лiкаря себто…

* * *

За останнiй час хворiть тьотя стала. Часто кахикае блокадами, завелися в головi добровольцi. Чухаеться весь час, нервуеться. На домашнiй нарадi кревнi вирiшили, щоб тьотя почала iсти малих нацiй. Почала. Але, кажуть, почався рак шлунка i невдержанiе. Щось у тьотi не держиться. Здаеться, колонii. Умре, мабуть, тьотя…

Але ще вона бадьориться… Налякуе… Дехто ще слухае…

* * *

Це я дав науковий вислiд.

Не повним вiн буде, коли не додам до нього ще погляду на Антанту широких кiл населення…

Бо знаете ж: vox dei, vox populi![3 – Голос Божий – голос народу! (лат.).]

Якось я зустрiв селянина, що заорював панську землю.

Кажу:

– Що, дядюшко, панську? А Антанти не боiтеся?

– А iстик, – каже, – в мене навiщо?!

    Трудова громада. – 1919. – 25 листопада

Маленький фейлетон

Знiчев’я

Цiкаво:

– Що людина робить, коли iй нiчого робити?

Правда, чудернацьке питання?

– Що робить, коли робити нiчого?

– Звичайно, нiчого не робить! Що вона робитиме, коли робити нiчого?

Але це лише так здаеться.

Уявiть собi – роблять!

Дехто так iменно лише тодi й робить, коли робити нiчого.

Що ж вiн робить?

Ну, це, розумiеться, цiлком залежить вiд вдачi.

Знаю, наприклад, багатьох, що в такi хвилини крутять великим пальцем правоi руки навколо великого пальця лiвоi руки.

Деякi в таких випадках заплющують очi, i, що-небудь згадавши, намагаються попасти одним пальцем у другий.

Од того, чи попав вiн пальцем об палець, залежить те чи iнше вирiшення справи.

Це люди серйознi, безумовно.

Така людина поворожить, поворожить, та й напише:

– «Чи здатне наше селянство до влади?»

На цей раз бiдолашним селянам не повезло: не зiйшлися пальцi у автора!

Ну, розумiеться й:

– Не здатне!

– Нi в якому розумiннi.

Анi в суб’ективному, анi в об’ективному!

Навiть бiльше:

Маемо 40 мiльйонiв дикунiв.

Розумiете, 40 мiльйонiв!

– 100 %!

– «Самой» африканський дикун!

У автора знаменита щирiсть. Навiть себе не пожалiв.

Так до дикунiв себе сопричислив!

Я не буду доводити протилежного:

– Самому себе, звичайно, краще знати.

Але, в якiй, можна сказати, «хорошенькiй державi» живемо.

Народ – дикуни.

Наслiдки його думання й працi – 40 мiльйонiв нулiв.

За два роки революцii не виявив нiякiсiньких бажань.

Нема в його нiякого розумiння державностi.

Навiть – ще бiльше здичавiв!

Мовляв:

– Не держава, а прерii пiвденноамериканськi.

Так i уявляеться серед цих джунглiв, що кишать украiнськими iндiйцями, благородний бiлий автор верхом на зебрi, з рушницею за плечима i з ласо в руках.

Стоiть цей «блiдолиций брат», а навколо його дикi тубiльцi, – i говорить:

– Дикуни! Слiпi ви й темнi егоiсти. Хiба ви здатнi виявити те, що ви бажаете? Хiба ви знаете, чого вам треба? Хiба ви можете правити собою так, як вам хочеться?

Ви заслуговуете на жаль, на спiвчуття, але не на владу. Я це знаю.

Я буду правити вами!!!

* * *

Так-то воно так!

Правити, звичайно, можна! Чому не поправити?!

Одно лише не зрозумiю.

Коли хочемо правити, так зразу находимо й дикунство, й темноту, й слiпоту, й егоiзм!

А щоб оце саме «правити» до рук попало, щоб було чим правити, тодi народ нiчого собi! Гарний!

І брати, i надiя, i сякий, i такий!

Як лише вижене того, хто цього «правити» не дае, тодi:

– Мавр зробив свою справу, мавр може пiти.

* * *

Не гаразд це все i не нове воно для нас!

Давно колись усi звернули увагу на одного «суб’екта», що пiдривав корiнцi у дуба, з якого жолудi iв!

Нiхто не хвалив його!

……………………………..

Погано, коли людинi нiчого робити.

    Трудова громада. – 1919. – 30 листопада

Маленький фейлетон

Дипломатiя

(Антропологiчно-полiтичний нарис)

Трiшечки iсторii…

– Он ужасний дипломат!..

Ця фраза дуже довго сидiла гвiздком у моему мозковi.

Почув ii давно колись, коли ще не знав нi про iснування мiнiстерств закордонних справ, нi взагалi про зовнiшнi державнi вiдносини.

Сказала цю фразу людина, на яку я завше дивився роззявивши рота.

– Такою вона менi здавалася розумною!

Уже тодi я iнстинктом вiдчув, що дипломат – це щось не просте, щось не таке, як усе iнше.

Ясно лише уявив собi, що дипломат – людина.

І ось тепер, коли менi минув уже призив, коли я взнав, що iснують держави, що iснують помiж цими державами рiзного роду стосунки, узнав також, що кожна держава, якою б вона не здавалася святою, iснуе лише для того, щоби «об’еговорювати» собi подiбних, я тепер цiлковито розумiю з таким завзяттям сказану тодi незрозумiлу для мене фразу.

«Он ужасний дипломат!»

Не скажу напевне, в якому розумiннi була в той давнiй час сказана ця фраза, чи в полiтичному, чи прямо цей «ужасний дипломат» когось надув у звичайних обивательських вiдносинах, – це не мае значiння. Важно лише, яким тоном це було сказано.

По тону самого виразу було ясно, що сказано не даремно. Отже, значить уже й тодi дипломатiя вiдiгравала не малу роль…

* * *

– У сучасний мент усе вирiшиться лише шляхом дипломатичних комбiнацiй!

– Усе буде зроблено дипломатами!

– Нiяка збройна сила тут не поможе… тут може зробити лише дипломатiя!

– Якби нашi дипломати не сидiли, а…

– Якби туди послати справжнього дипломата, то може б…

– Нi, таки NN справжнiй дипломат, подивiться, як пiддурив…

Цi фрази ви тепер почуете на кожному кроцi.

Про дипломатiв балакають на вулицi, в кафе, вдома, в редакцiях…

– Скрiзь i всюди!

Що ж воно таке за дипломати?

* * *

Дипломат – людина, уповноважена урядом на те, щоби виступити у всяких справах перед чужою державою; дипломатом також називають всяку хитру людину (З. Петренко. Словник чужих слiв, що вживаються в украiнськiй мовi).

Людина, значить, уповноважена урядом виступати у рiзних справах перед iншою державою е

– Дипломат!

Друге значiння дипломата, що вiн взагалi всяка хитра людина, лиш розглядати не будемо. Це для нас не цiкаво.

За наш погляд.

Не всякий хитрий – е дипломатом.

І навпаки.

Кажуть – ще, наприклад:

– Хай дурний, та хитрий…

Але це там, по-нашому, не е абсолютним.

Ми звернемо нашу увагу на дипломата в першому значеннi цього слова.

* * *

Дипломат – людина. Факт!

Уповноважена урядом. В бiльшостi випадкiв – так. Уповноважена.

Антропологiчнi вислiди показали, що дипломати мають приблизно такi прикмети.

1) Дипломат е людина метушлива i, замiсть, «вибачте» завше говорить pardonne.

2) Умiе зав’язувати краватку, носити вiзити й сурдута i не зовсiм твердо знае, яку державу вiн репрезентуе.

3) Мае англiйський продiл на головi, принаймнi не менше чвертi аршина довжини.

4) Знае трiшки яку-небудь чужу мову i не завше знае рiдну свою мову. (Останне, мiж iншим, од нього й не потрiбуеться.)

5) Носить короткi штани i жовтi на ранту черевики.

6) Мае пластичнi, гнучкi рухи.

7) Голову мае не бiльшу, нiж сама велика у представника тiеi держави, куди посилаеться дипломат.

Це важно для того, щоби вiн у перший же день мiг купити модного в тiй краiнi бриля.

8) Голос у дипломата не рiзкий, оксамитовий, заспокоюючий.

9) Говорить дипломат лише правду.

10) Знае ноти.

11) Знае також добре i бiржовi справи. Скiльки, наприклад, коштуе на нашi грошi франк, лея, рубель.

Знае це бiльше практично.

Така людина, одержавши вiд свого уряду дипломатичне призначення, бере уповноваження, купуе словник, бере багацько грошей, всiх своiх родичiв, усмiхаеться i йде.

Приiхавши на мiсце, випускае яку-небудь ноту.

Балакають дипломати виключно нотами. Це надзвичайно оригiнальний спосiб розмови.

Ну, значить, випустить ноту i сидить. Сидить, сидить i сидить.

Коли ж держава, що його послала, з болем запитае:

– Що ж ви там робите, дипломате ви?!

Вiн посилае шифровану депешу приблизно такого змiсту.

– Штани деруться крапка у тата бурчить крапка.

Це значить:

– Становище полiпшуеться. Вишлiть грошi.

І так аж до слiдуючого державного перевороту, коли на його мiсце iде новий дипломат.

Словом.

– Perpetuum mobile![4 – Вiчний двигун (лат.).]

Це Perpetuum mobile ми спостерiгаемо вже на протязi двох рокiв з гаком.

На обов’язок дипломата покладаеться вести ще дипломатичнi розмови.

Розмови цi полягають в тому, що дипломати, зiбравшись де-небудь, «об’егорюють» один одного.

Нашi дипломати в даному разi грають виключно роль об’ектiв «об’егорювання» дипломатами iнших держав.

* * *

За останнiй час набирае все бiльшоi й бiльшоi ваги колективний дипломат.

Зветься вiн:

– Капелою Кошиця.

Теоретичних вислiдiв про цей цiлком новий тип дипломата ми нiгде не знайшли.

Знаемо лише, що в головному цей колективний дипломат походить на поодинокого свого колегу.

Працюе «нотами».

Кажуть, що практичне його значення величезне.

Поживемо, побачимо.

    Трудова громада. – 1919. – 2 грудня

Маленький фейлетон

«Художня» критика

Михайло Семенко. Інтимнi поезii.

«П’ЄРО ЗАДАЄТЬСЯ». Фрагменти.

В-че Т-во «Грунт» 1918 р. 92 стор. Цiна 8 карб.

Тяжка штука взагалi критика. Тим паче критика поетичних творiв. Поезii. Щоби вiршувати, поетично вiршувати, потрiбний настрiй, натхнення. Багацько, взагалi, вiдповiдних умов.

А тут пiдходиш, береш книжку поезiй, розгортаеш i спокiйно, мов хiрург, риешся в криках поетового серця.

Перед нами книжка поезiй (iнтимних!) Семенка «П’еро задаеться».

В супроводi дуже несприятливих умов писав Семенко своi поезii.

Дивiться:

– «Я розхристаний i настовбурчений…

– Я розперезаний i натотурчений нiс…

– Роздратований i до вiсi розкручений –

– Розфарбований…

– Я роззявлений. Я обездзвонений,

…………………………………..….. обеззвучений».

    («Дон Кiхот», стор. 38)

Уявiть собi в такому виглядi писати поезii.

Людину роззявили, розхристали, настовбурчили, розперезали, роздратували, розкрутили й натотурчили.

Та ще й розфарбовують i обездзвонюють.

А ти пиши!

Пиши та ще й мовчи.

Потому:

– Обеззвучений!

Але Семенко людина енергiйна, смiла.

– «Я смiлий» (Стор. 9).

Вiн вирвався й кричить:

– «Дайте людей сюди… дайте ворога» (Стор. 8).

Але ворог, очевидно, зник…

Бо далi вже поет зазначае:

– «Я перемiг безмежно гострий бiль» (Стор. 13).

– «Забув я рани» (Стор. 17) i «Хочу додому я, хочу в Киiв…» (Стор. 20).

У якому ж це його мiстi так «розроботали»?

До Киева поет не поiхав, бо на стор. 6 заявляе:

– «Хочеться далi, ну, хоч в Австралiю».

Ми його розумiемо:

Пiсля такого i за Австралiю схочеться.

До Австралii Семенковi виiхати не вдалося, i вiн пiшов «нюхати осiнь».

– «Люблю нюхати осiнь» (Стор. 22).

Чому б i нi?

У таких випадках краще нашатирного понюхати.

* * *

За найкращу поезiю Семенка ми вважаемо по змiсту i по формi вiрш «Ю. Туш». Особливо (стор. 30) кiнець.

«Повновладно i безкарно

До колiна свiт схилю.

Пригадайте-но безхмарне:

Сте клю елю плю.

Скую.

Ую.

«.

* * *

Пише своi поезii Семенко виключно серцем.

І сам своему серцевi за це призначае й гонорар:

«Серце, серце мое ледве дише

Нiби йому дали сто рiзок».

Дати безумовно слiд. Навiть 200!

Тiлько на серцевi.

* * *

Поет нiяк не може знайти себе…

Хто вiн?

Усе запитуе:

«Хочете знать, хто такий – я?

Я вахляр!..………………………….

Хочете знать, хто такий я?

Я – фiгляр……………………..

Хочете знать, хто такий я?

Я – газель» (Стор. 42).

Інодi поет щирий цiлком:

«Я невдоволений, я розчарований,

Скажу простiше – цiлком нудний я» (Стор. 20).

– Правильно!

    Трудова громада. – 1919. – 3 грудня

Маленький фейлетон

Про державу i про все те, що до неi стосуеться…

(Щось, безумовно, юридичне й наставительне)

Не всякий державний муж той, хто подержав пролетарiя за шиворот.

    Тиберiй Горобець

– Держава!?!

Як вабить до себе це слово.

Який в ньому почуваеться таемничий i разом з тим прекрасний змiст!

– Держава!?!

Скiлько з-за цього слова загублено молодого та чудового! Скiлько зiпсовано нервiв!

Скiлько продумано мозку! Скiлько перечитано!

Скiлько удержано наперед утримання!

А скiлько вкрадено скарбових грошей!!!

……………………………..

Нi, краще не буду я тут пригадувати, скiльки того чи iншого було iз-за

– Держави!

Це справа iсторика. Моiм завданням е намалювати коротенький нарис всього того, що з’ясовуе в собi слово – Держава.

……………………………..

Тут я «вибачаюсь» (так i читайте «вибачаюсь!»).

Може, я помиляюсь, але менi здаеться, що не всi ще ясно собi уявляють, що таке е «Держава» i взагалi що таке все те, що до неi належить i сполучаеться з нею…

Для них, власне, я писатиму…

…Але все одно!

Якщо таких уже немае, я все ж таки напишу, пам’ятаючи, що:

«Repetitia est mater studiaum»[5 – «Повторення – основа навчання» (лат.).].

Так я почну! Слухайте ж!

* * *

Думати про Державу, як про щось таке, при котрому:

1) Звичайнi бухгалтери мусять бути мiнiстрами фiнансiв,

2) Залiзничнi механiки – директорами полiтичних iнститутiв,

3) Диригенти танцями у Проскуровi – мiнiстрами закордонних справ;

4) Звичайнi мiстечковi бакалiйники – закордонними торговельними агентами;

5) Усi, хто в окулярах, – професорами унiверситетiв;

6) Усi, хто мав власного сурдута, – послами й посланниками. І т. п., i т. п.

Думати так е колосальною помилкою. Дивитися на державу, як на:

а) свою особисту власнiсть,

б) корову, яку можна доiти, коли вгодно i як угодно,

в) няньку, що мусить 35-рiчну дитину поiти з пляшечки молочком.

Теж безпiдставно, нерозумно i помилково.

Держава мае свою iсторичну давнiсть, сивi традицii, свiй певний непохитний грунт, своi завдання й цiлi…

І не нам хитати цей грунт!

І не нам змiняти ii завдання й цiлi!

І не нам перефарбовувати ii сивi традицii.

І не нам…

Ну, буде! Годi!

Не нам, то й не нам! Чого я хвилююсь?

* * *

Що ж таке Держава?

З яких елементiв вона складаеться i якоi мети вона прагне?

Треба вам знати, що я в свiй час надзвичайно цiкавився цими питаннями.

Сам я правник, але, як кажуть, «не укiнчений». Не вспiли «укiнчити». Але в цих справах я розбираюся добре. Все одно, як у мiсячнiм утриманнi.

І от, розумiете, кого я не питав, як я хитро до безумовно досвiдчених людей в цiй справi не пiдлабужувався, нiхто менi нi разу, точно й певно не сказав!

– Що таке Держава!

Як тiлько спитаеш:

– Скажiть, будь ласка, що таке Держава?

– Держава?! Хiба ви й досi не знаете, що таке держава? Дивись! Держава?! Хм! Це ж… Народ… влада…

І почне викладати про те, з чого складаеться i т. п., i т. п.

Прямоi вiдповiдi так й не дасть!

А я вам зразу скажу:

– Що таке Держава?!

– Держава це те, що нас держить!

За вiщо вона нас держить, це ii справи. Але держить!

Я б, наприклад, багатьох би не держав…

А «совсем даже наоборот»!

Позаяк же (звернiть увагу – красиве слово) я в державнi справи не втручаюся, то перешкоджати iй у цьому не буду.

Хай держить!

* * *

Державу складають три елементи.

Терен, народ i влада.

Без них Держави не може бути.

Терен.

Трiшки в бiк. Терен – це не той терен, що спiвають:

– «Терен, терен коло хати».

Нi! Це е iнший терен. Мiсцевiсть. Територiя. Спинятися на цьому я довго не буду. Це справа Уманця, Дубровського i iнших Терпилiв… «Вибачаюсь»!

Так, значить, терен.

В Державi, значить, мусить бути терен.

Потiм, значить, мусять бути народ i влада…

У нашiй Державi – терену цього самого хопить.

Народу теж до бiса!

Прямо не народ, а «народець».

І якого тобi хочеться!

Штук на п’ять нацiонально-персональних автономiй вистачить…

З цього боку ми цiлком забезпеченi. Та слава Богу не без того, що i не народився. Народ ми молодий! Недавно лише вискочив на арену державного життя.

Сил хопить!

Влада?!

Ну владами нас Господь теж не обдiлив.

Украiнська – одна!

Денiкiнська – друга!

Польська – третя!

Бiльшовицька – четверта!

Головноуповноважений – п’ять.

Махно – шiсть!

Аж шiсть!

Гадаю, що бiльше й не потрiбно.

Для якоi завгодно Держави вистачить.

А для молодоi так i занадто вже!

Хоча, якщо кому здаеться, що замало, будь ласка, можна ще утворити! Ми нащот цього мастаки. Скiльки завгодно.

Як бачите, з боку грунтовних державних елементiв ми е цiлковитою Державою.

Так от, панове, що таке е Держава.

* * *

Якi ж завдання й цiлi Держави?

Вище я вже зазначив, як не треба думати про Державу i як не треба на неi дивитися.

Як же треба дивитися на Державу й думати про неi? Бачите, панове!

Я пишу виключно для дорослих. Менi якось нiяково навчати дорослих людей…

Дивiться й думайте як хочете!

Коли в того, хто це прочита, голова прироблена до шиi не лише для того, щоби носити кашкета, вiн i подивиться i подума…

Правда?

    Трудова громада. – 1919. – 4 грудня

Маленький фейлетон

Коемуждо по дiлом його

Урядовцям треба дати роботу i сувору дисциплiну. Зараз немае мiлiцii i на неi треба грошей; судовi слiдчi не мають як вручити повiстки; податки не зiбранi; санiтарного докладу немае;в шпиталях мало адмiнiстрацiйного персоналу, а урядовцi шалаються без дiлата тиняються з кафе до кафе.

    Наш Шлях[6 – Щоденна демократична газета, що виходила в Кам’янцi-Подiльському в 1919–1920 рр.]

Я, як особа безумовно зацiкавлена у пiдписаному редакцiею «Нашого Шляху» питаннi, дозволю собi допомогти поважанiй редакцii розпредiлити роботу помiж всiма урядовцями, що «шалаються без дiла» в Кам’янцi.

Берусь я за це, гадаючи, що поважана редакцiя як раз заклопотана вирiшенням питання: «Чи здатне наше селянство до влади» i «Яка земська реформа в нас пройде» – i не мае змоги довести початоi нею справи до кiнця.

Поважна редакцiя якось занадто вже в загальних рисах накреслила, що повиннi робити урядовцi, а останнi тепер й не знають, куди ж кому вдатися:

– Чи до мiлiцii, чи то гайнути з повiсткою вiд мирового або судового слiдчого, чи то «вижимати» з населення податки, або бiгти в шпиталi.

Я дуже прошу поважну редакцiю вибачити менi, що втручаюся в справу. Найкраще, на мiй погляд, розпридiлитися так!

1. Головноуповноваженого – призначити, безумовно, полiцмейстером, нижче нiби не можна, бо образиться.

2. Товариша мiнiстра преси й iнформацiй – старшого прикажчика у мiському шпиталю.

3. Референта по опiкуванню – мамкою в мiському дитячому притулковi.

4. Референта внутрiшнiх справ – базарним старостою.

5. Референта по народному господарству – консультантом по закупцi яець для мiського населення.

6. Референта по освiтi Старщина – дезiнфектором шкiльних будинкiв.

7. Референта по м-ву юстицii – десяцьким по збору подушного.

8. Референта по еврейським справам – завiдуючим «коробочним збором».

9. Редактора «Нашого Шляху» – завiдуючим асенiзацiйним обозом.

10. Останнiх референтiв i осiб перших III класiв, гадаемо, найлiпше буде призначити завiдуючими районними вошобойнями. Це справа, на наш погляд, найважнiша, бо боротьба з тифом е одним з найсерйознiших завдань моменту.

11. Осiб IV i V класу – участковими приставами.

Далi, значить, вищi пiдберуть собi вiдповiдних помiчникiв i т. п., i т. п.

«Та як ушкваримо!»…

Мене нiкуди не призначайте. Мабуть, вишлють. А поки що «пошалаюся».

    Трудова громада. – 1919. – 9 грудня

Маленький фейлетон

Льогiка

Пам’ятаю – дiд завше менi казав:

– Будь, дитино, льогiчною й не дери штанiв.

Дiда слухати я мусив.

Штани, звичайно, дер. Але обережно:

Боявся дiда.

І вже тепер дорослою людиною, коли вмiю читати «Наш Шлях», коли знаю, що для того, щоби одержати допомогу, треба зiпсувати тисяч з п’ять недешевих i потрiбних книжок ощадноi каси, коли бачу, що для того, щоби тебе висунули на посаду помiчника Головноуповноваженого, треба бути пасiчником i зовсiм не бути в Рiвному пiд час Оскiлкiвського вибрику, – лише тепер, кажу, я зрозумiв, що дiд мiй «гаварил глупостi».

А саме.

Щоби бути менi льогiчним, треба було навпаки – дерти штани.

У противному разi я був би якраз нельогiчним.

Бо штани я дер послiдовно й систематично.

Нагадали менi льогiку мого дiда думки про те:

«Яка земельна реформа в нас пройде?» («Наш Шлях?, ?. II.)

Земельна реформа нашого соцiалiсти?ного уряду, як виявляеться, нiк?емна.

? ?ому?

Ось ?ому!

?Не будуть закiн?енi ?визволеннi? росiйськi реформи Олександра II. А тепер вони мають бути доведенi до кiнця?.

?й-богу! Так i написано!

Щоби закiн?ити росiйськi реформи, треба мати Росiю.

Щоби закiн?ити ?визвольнi? реформи, треба мати кого визволяти.

Щоби мати кого визволяти, треба закрiпостити.

? т.?п., i т.?п.

Потiм, зна?ить, найти пiдходящого Олександра II.

Ну, а за Валуевим, зви?айно, зупинки не буде.

Вiн уже готовий!

Та й по?инайте, з Богом!

Принаймнi.

? логi?но, й???.

Може, не знаете, як формулювати аграрний закон?

Так я вам i це пiдкажу!

Де моя не пропадала?!

По?инайте так:

??Арт. I ?Осени себя кресним знаменiем, православний народ?.

? далi по всiх школах хором дiтки виспiвувать будуть:

??Посмотрi, в избе мерцая,

Светит огонек???????????.

??Харррашо!..

???й-богу, харррашо!!!

Трудова громада.?? 1919.?? 14 грудня

Сон

(Ну, зви?айно, в Рiздвяну нi?)

Приверзлося!

Усi кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

? так кожне Рiздво! ?ого тiлько не снилось?!

??Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

??Були книжки, в?ителi в мундирах, еполетах, окулярах.

??Були врядники, справники, пристави, губернатори.

??Усього було!

Раз навiть автономiсти-поступовцi у 1917 роцi приснились. ?хав, розумiете, тижнiв з ?отири! Такий нежить ухопив! Смалений коша?ий хвiст i той не брав.

Але такого, як цю нi?, iй же богу, не було.

? де воно в дiдька взялося?!

Та рiзноманiтне яке?!

???????????..

Розумiете, стою нiбито я за Кам?янцем на Борщiвськiй сошi.

Коли це як засмердить! ?Бореем? подуло! Дивно, думаю собi, i ?шлях не новий?, а Бореем смердить.

?Щось,?? гадаю,?? буде! Коли так!?

Озирнувся! Аж ось з мiста виходять усi, зна?ить, представники, усiх, зна?ить, офiцiй, на ?олi, зна?ить, з головним. Трохи оддаль Генеральний писар Варивон, з пером за вухом у вiц-мундирi i в бiлих штанах з золотими лампасами.

?Що,?? собi думаю,?? це все зна?ить??

Зирк уперед! А з-за кордону суне Украiнська держава, увесь украiнський, можна сказати, народ. ?оловiк з тридцять, попереду кабiнет. Народ усе дiловий, мудрий. Усi в брилях-котелках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду евакуйованi ?додому? урядовцi. Усi такi оздобнi, добре одягненi, i нiхто тифом не хворiв.

Коли це ?нашi? представники, зна?ить, як вжарять:

???Слава Вкраiнському Народовi!?

Я?? ходу!

А Борей ти?е менi ква?а й мазницю.

??Маж!

??Кого,?? кажу,?? дядiнька?!

??Мене маж! Нас маж! Усiх маж!

??Навiщо,?? кажу,?? дядiнька?!

??Щоб дуже!

??Та ви всi,?? кажу,?? й так, слава тобi, Господи?

??Маж!?? та тупне.?? Видихаемось!

?Ну,?? думаю,?? вимажу. Хай ще посмердять?? Мазнув Борея. Мазнув писаря.

Рего?уться. Радi!..

Аж ось писар як не пiдско?ить до мене, та як не крикне:

??Кри?и!

??Що?!?? кажу.

???Славу? кри?и!

??Кому?!?? кажу.

??Народовi! Державi!

??Народовi,?? кажу,?? можна! ? державi можна!

Обернувся до Вiнницi та як гаркну:

??Слава Народовi!!!

?? прокинувся?

* * *

Не спав довго.

Нарештi задрiмав. Коли знову!!

Нiби вiд?иняються в грубцi дверцята i вилазить звiдтам здоровенний ?ортяка, синiй-синiй як пе?iнка, пiдходить до мене, бере мене за карк, пiдiйма, i ми кудись нiби летимо.

??Пане,?? кажу,?? куди це ви мене?!

??До лона,?? каже,?? матерi твоеi.

??Давно вже,?? каже,?? ти ii не ба?ив. Скiльки ти,?? каже,?? утискiв приймив, скiльки горя!

??Так ?ого ж ви,?? кажу,?? пане, за карк? Ви краще,?? кажу,?? пане, перепустку виклопо?iть! Я й сам,?? кажу,?? такий нiби до мами вже хо?у!..

??Мов?и,?? каже.?? Лети!

??Ле?у,?? кажу,?? ле?у! Тiлько ж не давiть так!

Летимо?

А за нами нiби хури зi збiжжям, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамi на святки. Якраз, думаю, добре.

Летимо?

Аж зирк у бiк! Майже пору? з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса ?вследствiе переутомленiя? вирiс здоровенний хвостяка.

? вiн вертить ним ?без всяких демократических разсужденiй». Владика його кропить i приказуе:

– Ну, – вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вiрующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, нiби голос.

– Покайся, Грунський, спiвробiтником «Шляху» будеш…

– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах лiтати та збирати, краще робить»…

Прокинувся…

Почав хреститися…

* * *

Далi вже щось заплуталось.

Комусь кричав: «Борiтеся – поборете».

З якимось пролетарiем еднався.

І нiби в того пролетарiя кров з брови текла…

Потiм нiби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарiй пiдходив до мене – прохав дозволу проповiдi говорити…

Був нiби у Вiнницi… Там клянуть Кам’янець i далi на захiд…

Хотiв нiби з кимсь федеруватися, та нiхто не хоче.

Так я плюнув та заснував украiнсько-польське видавництво, щоб довести всiй «поступовiй iнтелiгенцii», що я е на свiтi i що Украiна не на Фiлiппiнських островах, а поруч з Польщею.

Потiм нiби набрався, як самостiйник, i реготався, як ен-ер.

……………………………..

Отаке верзлося!

Хай йому!

……………………………..

    Трудова громада. – 1920. – 7 сiчня

Маленький фейлетон

Інтерв’ю з урядом У.Н.Р.

Приходжу до редакцii.

– Грунський, чули?!

– Чув! – кажу.

– Проiнтерв’ювати негайно!

– Добре! – кажу.

Признаюся, не люблю я iнтерв’ю.

Соромлюся! Боюся!

Але… Наказ!

Мушу!

……………………………..

Представники уряду завiтали до Кам’янця майже в повному складi:

1) В. о. голови ради мiнiстрiв.

2) Мiнiстр закордонних справ.

3) Мiнiстр юстицii i

4) Голова дипломатичноi мiсii.

Не приiхав лише один державний секретар.

Застав вдома всiх чотирьох.

Розмовляв лише в. о. голови ради мiнiстрiв.

Останнi лише слухали, але цiлком погоджувалися з п. прем’ером, бо нiхто з них нiчого анi додав, анi спростував.

Згода, очевидно, мiж членами кабiнету – цiлковита.

* * *

– Ну, так що ви хочете? – ласкаво запитав мене п. прем’ер.

– Особисто, я п. мiнiстре, звичайно, нiчого не хочу. А от громадянство, так воно цiкавиться, доки воно, п. мiнiстре, буде тут стра… стратегiчне, значить, економiчне, полiтичне? Взагалi, значить, ситуацiя?!

– Ситуацiя? Прошу!

Виiхав я з Кам’янця i приiхав до Варшави. Приiхав я до Варшави, зупинився в готелi. Приймали мене радо.

Вiтали мене щиро. Мiсiя працювала. Я працював. Усi ми працювали. Допрацювалися, значить, до декларацii. Потiм вiдпочивали, потiм приiхали нашi. Праця пiшла з подвiйною енергiею.

Упорядковували нацiональнi колонii в Домбi, Ланцутi, Рiвному. Вiдносяться до нас цiлком прихильно. Та ви й самi можете в цьому переконатися.

Уже в Борщовi нас умить зустрiнуть i з проводирем аж до самоi Ланцути препровадять. Нас визнають безумовно. Смiшно навiть було б думати щось протилежне. Коли б не визнавали б! Це ж так натурально! Ми визнанi, нас не змiшують з iншими нацiями. Визнанi. Визнанi… Так i напишiть…

……………………………..

Так i пишу:

– Ми визнанi… визнанi…

……………………………..

Формуемо. Формуемо сильну, дисциплiновану. Урядовцiв усiх одправили до Кам’янця. Обiцяють.

Розумiете, все обiцяють!

– Розумiю, – кажу. – Все обiцяють!.. А як, пане мiнiстре, Англiя?

– Англiя? Англiя так це ж Великобританiя, Ірландiя, Шотландiя, Індiя! Лойд Джордж, значить! Нiчого собi Англiя! Взагалi!.. Англiйський генерал мукнув. Так. Так… Сидiв, сидiв, а тодi:

– Ммммм!

Так i напишiть…

……………………………..

Так i пишу:

Англiйський генерал сидiв, сидiв та тодi:

– Ммммм!

……………………………..

…А це щось та значить!..

Англiйцi, ви ж самi знаете, оригiнальний народ. Вони багато не балакають. Отак, знаете, замука, а потiм, дивись, з цього «мммм» вийде що-небудь!

– А як, пане мiнiстре, Францiя?

– Францiя? Хiба ви не знаете, що таке Францiя? Францiя тепер уже не Францiя, а Англiя!

– А як, пане мiнiстре, стратегiчне становище?

– Стратегiчне? Мiцно!

Ото як ми захопили Варшаву або вона нас (це все одно), то хiба лише яка-небудь небесна сила витiснить нас звiдтам. Становище стале. Крiпко непохитне. Нерухоме.

– Дозвольте, п. мiнiстре, ще одно запитання: Як економiчне становище наше i наших сусiдiв?

– Наше – добре. Ми стiлько всього маемо, що, як ви й самi бачите, ще в нас i в «депозит» беруть.

– А як там? Дорого? Хлiб, наприклад? Цукор?

– Хлiб?! Право, не знаю! Цукор?! Щось не пам’ятаю! е… е… пшеталянка – 200 марок пляшка; коньяк – щось 100–150 марок, в залежностi вiд ресторанiв; царська – 5075 марок.

Не дуже дорого! Жить можна!.. Взагалi я дивлюсь на майбутне оптимiстично. Ми переможемо! Заспокойте громадянство. Хай не хвилюеться. Бiльше витривалостi. Бiльше спокою. Майбутне за нами!..………………………………

– Ну, а як ви тут? – у свою чергу запитав п. прем’ер.

– Ми, – кажу, – нiчого, п. мiнiстре! Живемо! Вашими молитвами, заступники, – кажу, – ви нашi. Покахикуемо! Інодi, як уксусом, себто оцтом по-нашому, як запахне, до слiз кахикаемо.

Оповiданнячка нам пишуть. Розскази по-росiйському. Читаемо. Звеселяють нас тут потроху.

Вже аж чотири оповiдання видали. В одному оповiдали, як одним зарядом можна розрядити всi попереднi. Цiкаве оповiдання. З фокусом.

А одно оповiдання так таке гумористичне. Як усiх людей та на одно лоно поклали. Переплуталися! Борюкаються! Весело! І головний туди попав. Смiеться та покрикуе:

– Мала купа – подай ще!

Оптимiст вiн у нас. Усе в нього помiщуеться. І пiшки вже ходить, а все всмiхаеться.

Останнiм оповiданням так зацiкавили всiх вiд 14 до 60 рокiв. Захоплюються та читають!

Взагалi, нiчого! Ще тижнiв два-три, думаемо, протримаемось. А там до вас – «в депозит»!

……………………………..

П. прем’ер встав. Встали й iншi п. п. мiнiстри.

Встав i я.

– Ну, прощавайте! – сказав п. прем’ер. – Так ви там уже, знаете, як-то кажуть, взагалi, того-етого.

– Так, так! – кажу. – П. мiнiстре, я тут уже, як то кажуть, взагалi того-етого. До вiдзенья!

……………………………..

Я вийшов.

……………………………..

    Трудова Громада. – 1920. – 21 сiчня

«Запорожець за Дунаем»

Театр Садовського.

Отак проходиш по мiсту i тобi кожнi, принаймнi, три днi кидаеться у вiчi афiша:

«Запорожець за Дунаем».

Так ото, значить, любить М.К. цю оперу.

Думаю собi: «Дай пiду!»

Бачив я цього «Запорожця» разiв, мабуть, з 30, як не бiльше.

«Може, – думаю, – побачу щось нового».

Нового я не побачив, звичайно, нiчого, а просидiв вечiр з задоволенням. Сам М.К. Садовський був в доброму гуморi i К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».

А н д р i й – п. Овдiенко i О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.

До того чудово вони його спiвали.

І якби в О д а р к и – п. Малиш-Федорець – не болiли зуби, все було б бiльше, нiж чудово.

А то, розумiете, як спiвае Одарка пiсню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому мiсцi, де ото приспiвуе вона «Ой, мамо, мамо, мамо», нотка височенька, i п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так нiби сидить у зубного лiкаря на крiслi i вiн iй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшноi розпуки i жагучого болю виходить в неi оте саме «Ой».

А взагалi добре. Їй-богу добре.

    Трудова громада. – 1920. – 21 сiчня

Історiя

Історiя – слово грецьке.

Розумiти грецьку мову, звичайно, годi потрiбувати вiд усiх громадян навiть Подiльськоi губернii, самого мiста Кам’янця.

А розумiють ii оригiнально.

Потому – грецька!

Добродiй Соколiв, наприклад, у своему календарi, виданому Подiльською губернiальною народною управою, розумiе iсторiю по-своему.

Історичнi подii, занотованi в календарi, безперечно заслуговують на найпильнiшу увагу всiх iнших iсторикiв землi украiнськоi, що ще чи то по перегляду, чи то за браком вiдповiдних матерiалiв не занесли iх на сторiнки своiх iсторичних творiв.

Ну, чим, наприклад, не iсторична подiя:

«Народився С. Черкасенко»?

Або:

«Умер професор iсторii Лучицький»?

Або:

«Вступ до Кам’янця полякiв»?

Або:

«Киiв захоплено Денiкiним»?

Можна сказати – не iсторiя, а цукерка!

«Історичнiших» подiй зi свiчкою не знайдете!

Хiба, наприклад, ну хоть народження М. К. Садовського не «iсторичнiше» переяславськоi умови Хмельницького з Москвою?

Ну, звичайно ж, – «iсторичнiше».

А все ж таки п. Соколiв не всi важнi подii занотував у своему календарi. Не всi п. Соколiв великих людей народження занiс на сторiнки своеi iсторii.

– Не всiх! Не всiх!

Багатьох обiйшов! Багатьох образив!

Я хочу виправити цю хибу.

Звичайно, не попаде вже це все до календаря!

Спiзнився я!

Але на 1921 рiк матерiал буде готовий на радiсть п. Соколову, Подiльський губ. народнiй Управi i всiм тим, кого так зневажливо не помiтив Соколiв. А головне:

– Для iсторii! Для потомства! Для безсмертя!

Господи, благослови! Слухайте, iсторики!

* * *

1) Року Божого 1914 (не пiзнiше) народився останнiй поет землi Украiнськоi І. І. Рулька, великий знавець незрозумiлих полонiзмiв.

2) 19 листопада Р. Б. 1919-го «заборонив», а листопада 20 по наказу Директорii «упокоiвся» Владика.

3) Р. Б. 1919-го велiй стогiн бисть у Кам’янцi – вийшов «Наш Шлях».

4) Р. Б. 1919-го у мiсяцi листопадi почалася одправка «в депозит». Хурами вiдправляються бiлки, жири, вуглеводи, телефонiчне й телеграфiчне, «живе» теж.

5) Р. Б. 1919-го одiбрали авто i тому ходять теперка пiшки.

6) Р. Б. 1919-го – Герць «вс?х знаешь» з Яблонським. Переможець – Яблонський.

7) На протязi Р. Б. 1919-го однi обiцяли, а другi радiли. Задоволенi обидва боки.

8) Р. Б. 1919-го – Захоплення Киевом Денiкiна.

9) Р. Б. 1919-го листопада 20-го «благоразумное население» м. Кам’янця купило, а листопаду 25-го продало iкону для зустрiчi Денiкiна. Грошi пропили.

10) Р. Б. 1919-го – лягли на лоно матерi. Хто не хотiв i того ковдрою прикрили.

11) Р. Б. 1920-го ен-ери збираються до Праги. Треба чотирьох, а iх усього два. Одержали пiвперепустки на двох. Посилають замiсть себе гребiнця, бо Павлуша запустив оселедця.

12) Р. Б. 1920-го починаються «добросусiдськi» вiдносини. Пливе «добросусiдське».

13) Року Божого 1919-го почав, а Р. Б. 1920 дасть Бог залишить М. О. Соколiв складати календарi.

……………………………..

Звичайно, це не все.

Але до видання нового календаря я матерiалу пiдготую ще.

Трудова громада. – 1920. – 22 сiчня

Театр Садовського

Дай серцевi волю – заведе в неволю

Про п’есу писати не буду – вона стара i всiм вiдома. Скажу лише кiлька слiв про виконання й тих, що виконують.

Боже мiй! Боже мiй!

Куди ми йдемо, куди ми завертаемо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував i захоплював, примушував плакати й смiятися?! Може, звичайно, й не винен М. К. в тому, що скоiлося? Що його покинули кращi сили? А може й винен?! Не знаю!

Але що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подiбне до театру i тiлько…

Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцевi волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлiнно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролей. Зазначу лише, що новим «прем’ерам» п. п. Івановiй, Кривецькiй, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановiй конче треба залишити копiювати попередню прем’ершу, бо невдала копiя з поганенького оригiналу робить тяжке вражiння.

Ну, гаразд, це актори молодi, не досвiдченi. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помiчаеться.

Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навiть його прiзвища не буду називати), – це цiлковитий сором. Людина, очевидно, зовсiм забула, що грае в театрi, та ще й в державному. Це – шарж, i шарж не тiлько не дотепний, а навiть не чемний. «Гальорку», звичайно, вiн потiшив, але це можна ж зробити й iнакше: нап’ясти на ярмарку халабуду та й «перекидаться» собi досхочу на «пот?ху почтеннейшей публики». Коли вiн сам не розумiе, що робить, то режисеровi треба це припинити, ну хоть навiть збройною силою, як так не послухае. Бо це ж скандал! Їй-богу, скандал!

Взагалi вражiння вiд виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний i безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, iнтелiгентний, з iскрою Божою. Незважаючи на «слизьку» роль, нiгде навiть найменшого натяку на шарж. Спокiйно, витримано i прекрасно грав вiн i… врятував становище.

Щира йому за це подяка, бо, рятуючи становище, вiн рятував i рiдне мистецтво i колишню славу театру Садовського.

Дуже приемне враження робить п. ?влiв у невели?кiй ролi парубка.

????Трудова громада.?? 1920.?? 10 лютого

Маленький фейлетон

Гнiв Божий

Розгнiвався на нас Бог!

Дуже розгнiвався!

Кожен день, по всiх церквах землi нашоi Украiнськоi усi православнi християни щиро моляться:

???? сохрани нас, Боже, от труса, губительства, огня, межвоусобния бранi, нашествiя iноплеменникiв??

? що ж ви думаете?

Приходжу до редакцii.

??Трус i губительство!

Вирвався.

Бiжу далi:

Вогонь! Губернаторський будинок, як свi?е?ка. Запросили ка?ать. Утiк!

Смалю по Поштовцi як ошпарений.

Молюся:

??Сохрани ж, нарештi, вiд ?межвоусобния бранi?.

Де там?!

Прислухався?? ?ую ?брань?. Та ж яку?!

?Междоусобнiше? бути не може!

Виявляеться:

Есдеки ?браняться?! ?Розбранились? i розпустились!

? все?? орiентацiя!

Я вже колись писав про орiентацiю, що це тяжка хвороба! Писав i як боронитися вiд неi.

Не послухались?? от тепер i мають!

Заслабли на орiентацiю i вмерли.

?? казок про них не розкажуть, не будуть спiвати про них i пiсень?.

? ходе тепер, голова iхньоi мiсцевоi органiзацii, i пла?е, i смiеться. Пла?е, що вмерли!

Смiеться, що живий!

??Живий,?? каже,?? остався! А знаете, ?ому?

??Нi,?? кажу,?? не знаю!

??Надув я iх! Усiх надув! Вони думали, що ку?ерявий. Нацiлились за волосья! Я й утiк!

??Вiтаю вас,?? кажу,?? товаришу! Органiзуйтеся далi,?? кажу,?? ?на всяк слу?ай?!

Не схоронив, отже, Бог i вiд ?межвоусобния бранi?.

Гнiваеться Бог?

Гнiваеться до того, що не тiлько сохраняе вiд нашествiя ?iноплеменникiв?, а навпаки:

Усiх нас ?iноплеменниками? поробив.

??А за що? За що?!

??Ви думаете, що не варт?!

??Варт! От, та ще як варт!!

??Потопу мало!

??Ви лише подумайте, що ми робимо? Що ми лише робимо?!?

Ось послухайте.

?ду по вулицi. Ба?у: ?Управа Подiльськоi залiзницi?.

?Невже??? думаю собi.?? От добре! Зна?ить, живемо! ?Управа? есть! Може,?? думаю,?? й залiзниця есть?.

Зайшов!

Сидять!

1)?На?альник залiзницi.

2)?Пом. на?. залiзницi.

3)?На?. ел. руху.

4)?? возовоi.

5)?? колii.

6)?? матерiальноi.

7)?? комерцiйноi.

8)?? санiтарноi.

9)?Головний юрисконсульт.

10)?Головний бухгалтер.

11)?На?альник канцелярii На?альника залiзницi. У кожного з них своя канцелярiя.

З дiловодами! Урядовцями! Друкарками!

??Ну, як ?Управа?!

??А ?им же вони ?управляють??

Сидять i радяться, як до двiрця перепустку дiстати.

? нарiкають на референта шляхiв!

??Попризна?ав,?? кажуть,?? що ми тепер будемо робити? Ми ж на це грошi одержуемо! ? грошi ж не малi! Треба ж хоть що-небудь робити!

??Пане референте!

Вiд себе вже до вас звертаюсь:

??Пожалiйте людей!

Купiть у мого племiнника ?залiзницю?, вона хоть невели?ка, але забавна. Як накрутиш паровика, так за ним усi вагони бiжать! Цiкава шту?ка! ?й-богу цiкава! Купiть, щоб не забули, що таке паровик, а що?? простий вагон. Хай крутять!

А то сумно ж iм!

Биться по?нуть!

???????????..

Вийшов з ?Управи?.

Зустрiв знайомого iнженера.

??Куди,?? кажу,?? це ви?

???ду коньки купить. Призна?или iнспектором шосейних та водяних шляхiв. Шосейнi вже обiйшов. А це куплю коньки, гайну по Смотри?у. Треба проiнспектувати водянi шляхи.

??Гайнiть,?? кажу,?? гайнiть! Раз призна?или?? гайнiть!

Мусите?????????????????????.

??Боже!

??Мало нам труси!

??Мало нам огня!

??Мало нам губительства!

??Де Твоi громи небеснi?!

???????????..

????Трудова громада.?? 1920.?? 10 лютого

Маленький фейлетон

Не забудьте!

??Панове!

??Ви знаете що?

??Ми щось забули! ?й-богу, забули!

??Багацько пишемо, багацько працюемо, ще бiльше балакаемо, а забуваемо самi простi ре?i!

???, розумiете, нiкому навiть i в голову не прийде, що зрештою з нами буде те, що з тим знаменитим Микитою, який опинився в такому становищi, що:

??Нi сюди, Микито, нi туди, Микито!..

??Ви, зви?айно, ?итали всi вже те, що й я ?итав?

??Таке довге, з артикулами?

??Консеквенцiю вiдповiдну з цього вивели?

??Тепер же помiркуйте!

– Ми вислали за кордон до всiх народiв своiх представникiв.

– Представники цi сидять, репрезентують нас, намагаються, просять, требують, доводять, щоб нас визнали.

– Дехто вже нас i визнав.

– Про декого кажуть, вiн ось-ось визнае!

– Уже нiби крекче!

– А ви знаете, що до одного народу ми свого представника й не посилали!

– Забули зовсiм ще за один «закордон». Ви знаете за який?

– За Украiну!

Уявiть же ви тепер собi «пасаж», коли нас визнае i французький народ, i англiйський народ, i всякий там американський народ, i всi iншi народи.

– А украiнський не визнае!

– Скандал же буде!

– Величезний скандал!

– Посилайте ж, поки не пiзно!

Хай iде! Хай каже, що ми тут е, що в нас таке-то населення, така-то територiя i що в нас, крiм того, що зверху, ще й у серединi, нетрi тобто, есть. Та й не гайтеся!

    Трудова громада. – 1920. – 11 лютого

Вiд рецензента

Я, iй-богу, абсолютно не розумiю, навiщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що вiн хотiв ним довести?

Я ж i сам писав, що актори молодi, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Киевi? Ну так що ж?

– Добре, значить, грали, то й похвалили.

– Що нiхто з тих, що покинули трупу, нiколи в цiй п’есi участь не брав? Ну так що ж?

Грали, значить, iншi, що були в його трупi тодi.

Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаемо. Образити, звичайно, я нiкого не хотiв i не хочу.

Я лише констатував факт, пiд котрим М. К. пiдписуеться обома руками. А я зовсiм не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, вiн би зрозумiв, для чого писано.

А то вiн почав «захищати», а вийшло навпаки.

Невже ви, шановний М. К., вважаете ваших акторiв за таких нездiбних, що потрiбно цiлих 13 рокiв пiд вашим режисерством, щоб вони добре грали?

Що ви, хай Бог милуе? За вiщо це ви iх так?

Я, наприклад, незважаючи на те, що, як ви пишете, «кидаю образливi нарiкання в молодi вашi сили», i то гадаю, що вони у вас кращi, нiж ви про них думаете.

В те, що вони повнi любовi до свого рiдного краю й до мистецтва, я вiрю i за це годен iм кричати «Славу» без кiнця, а не тiлько добрим словом пiдтримати.

Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому моему бажанню.

Коли вони будуть грати добре, хоч це навiть буде ранiш 13 рокiв, будемо пiдтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумiете, шановний М. К., – дякувати.

    Трудова громада. – 1920. – 13 лютого

Маленький фейлетон

Гуртовий вирiб неврастенii

У Кам’янцi е Громада Полтавцiв та Слобожан.

В Громадi Полтавцiв та Слобожан е iдальня.

В iдальнi е, звичайно, обiди. Цiлком, як бачите, нормально. Але послухайте:

Зустрiчаю знайомого.

Бiжить. Очi червонi, налитi кров’ю.

Обличчя сине. Плюеться, руками розмахуе. Чумарка на ньому розкрита. Без шапки. Пiвголови без волосся: вискуб.

Я до нього:

– Товаришу, що з вами? Ви нiби не при всiх… Що таке? Чому це ви? Може, вас скажена собака вкусила?

Вiн став. Божевiльно подивився. Потiм як пiдстрибне та до мене:

– Їдальня… iдальня Полтавцiв та Слобожан…

І зомлiв.

Одвiз я його до лiкарнi. Через два днi вмер.

Прочувши про такий трагiчний кiнець, я пiшов до лiкарнi, довiдатися, що за причина.

Сестра показала iсторiю хвороби.

Читаю:

«…Хворий худий i блiдний. Видко, що харчувався кепсько. Увесь час плаче. Часто млiе. Балака поривчасто, так що трудно розiбрати. Із окремих фраз можна виявити, що вiн обiдав в iдальнi Полтавцiв. Приходив туди о другiй годинi i чекав. Чекав кожен день до п’ятоi. Першi днi болiла голова. Потiм почало трясти. В останнiй день кров ударила в голову… Далi хворий впав у непритомнiсть i, проживши два днi, вмер…»

Д i а г н о з: Нагле божевiлля на грунтi обiдiв у iдальнi Полтавцiв.

– ……………………………………………………………..……………

«Господи! – думаю собi. – Хороший такий чолов’яга, а вiд чого помер».

Зустрiв потiм я знайомого лiкаря, розказав тому як цiкавий випадок.

– Е, – каже, – ви не знаете. У мене всi пацiенти полтавцi i слобожани. – (Вiн невролог.) – Увесь бром випили. Я тепер уже й не оглядаю, як прийде, а просто питаю:

– Чекали?

– Чекав, – каже, – 4 години.

Зразу йому й лiкiв……………………………

Пропали земляки. А шкода – нiчого собi люди! ……………………

    Трудова громада. – 1920. – 14 лютого

Горенько, або

Ой, за кого ти мене маеш, що так серце мое краеш! Ой!

(Роман iсторичний)

Вiд автора

Мушу попередити, що я зроду не писав романiв. Даю слово, що я iх надалi нiколи писати не буду. Тепер же, через незалежнi вiд мене i моiх родичiв обставини, я пишу цей роман, пишу тому, що менi нудно. Чому менi нудно, я оповiдати не буду, бо це нiкого, крiм декого, не торкаеться. Взагалi пишу. Прошу менi на цей раз пробачити, бо, пiдкреслюю, я цього бiльше робити не буду.

Роздiл I

Зима. Було, значить, холодно.

Сонце застрайкувало, як робiтники в експедицii заготовки державних паперiв, i нi за якi грошi, навiть гривнями, не хотiло посилати свого промiння на окуповану чужоземним вiйськом землю, коли-не-коли, мов м’ясна страва в iдальнi Полтавцiв та Слобожан, визирне воно iз-за обрiю. Визирне, всмiхнеться, кивне головою i раптово зникне, дратуючи i без того знервовану люднiсть.

Вiяв зимний, вогкий, як мое помешкання, вiтер.

Рiчку вiд вогкого вiтру дуло, трiскало, корчило i, зрештою, понесло, нiби ii вхопила страшенна рiзачка.

Снiгу не було. Та в тiй Краiнi вiн майже нiколи й не пада. Лише безупинно там падають марки.

В повiтрi пахне кабiнетом, резедою i моiм арештом.

Конi, корови, свинi, кури, гуси, качки, iндики, коти, собаки й люди – хотiли iсти.

Конi ржали, корови мукали, свинi хрюкали, кури кудкудакали, гуси гиркали, качки кахкали, iндики бурлюкали, коти нявкали, собаки гавкали, а люди грали на бiржi й мерли вiд плямистого тифу.

Жалiбно пищали в лантухах у селян «канарейки».

Невесело було. Сумно було. Нудно було.

І лише iнодi дипломат, купивши будинок на заходi, повернеться на схiд i, вип’явши груди, гучним голосом, бадьоро, упевнено й весело гаркне:

– Яка краса – вiдродження краiни!

Наради продовжувалися.

Роздiл II

На подвiр’i у заможного, знатного шляхтича Свирида Бандури – метушилися.

Приiхали старости сватати одиначку – доньку Маринку, молоду дiвчину, що щойно лише почала на вулицю виходити.

Сватав ii молодий шляхтич, сусiда Бандури. Вiн хоч i молодий був, але знатний, старовинного роду. Дуракуватий, положим, трошки, а проте, як казали батьки Маринчинi, для неi пiдходящий. Задавався вiн страшенно. Старi люди казали, що то не задавання, а гонор. Хай буде так.

Чи кохав вiн Маринку, чи не кохав, про це мало хто знав. Сам вiн казав, що кохае.

Свирида Бандуру родичi молодого попереджали, що його доньку посватають.

Балачки з цього приводу провадилися, кажуть, давно. Але конкретного, як тепер кажуть, нiчого не робилося.

Сам Свирид Бандура нiби нiчого не мав проти шлюбу, але не поспiшав з ним.

Дружина його, довготелеса Федора, з Шевцiв, була одного з ним погляду. Того ж таки погляду додержувалася й тiтка Маринчина, балакуча, жвава Химка, вдова Макара Подорожнього, що по смертi свого чоловiка проживала в Бандури.

Балакали вони собi, значить, та й балакали. Нiби, значить, i хотять, нiби й не хотять.

А щоби молодий не вiдцурався, посилали йому частками посаг.

Молодий так до цього призвичаiвся, що й сам iнодi присилав свою челядь до Бандури i вивозив потроху його добро, посаг тобто, до себе.

Аж ось приiхали старости. Зi старих нiкого не було вдома. Свирид виiхав до молодого на розглядини (розминувся дорогою зi старостами); Бандуриха, Федора, з Шевцiв, заслабла на нерви i поiхала лiкуватися, а тiтку Химку вислали придбати на випадок шлюбу деяких речей. Вона гендлювата була i в цих справах кохалася.

Керував маетком головний управляючий Іван Господу Помолимся, людина богобоязлива, лагiдна, гнучка, спiвуча i в окулярах. Маринку вiн кохав i всякого добра iй бажав.

Певних розпоряджень щодо шлюбу йому батьки не залишили i тому вiн не знав, як йому бути.

Чи згоджуватися, чи вiдмовляти?

Вирiшив, як людина дипломатична, вiдтягати справу.

Челядь, прочувши про приiзд старостiв, занепокоiлась.

Всякому цiкава була доля Маринки. На очах же виросла.

Пестили, няньчили, годували, доглядали.

Деякi нiчого не мали, щоб вiддати, а iншi були проти.

– Хай, – мовляли, – ще погуляе. Тiла набереться.

Ну, звичайно, радились. Сперечались. Лаялись.

Запитували папашу, нiчого певного не вiдповiдае. Все роздивляеться.

Що ти в свiтi Божому будеш робити?

Радяться…

Роздiл III

Маринка не любила свого нареченого. Не тiлько не любила, а вiн iй навiть осоружним був. Занадто вже вiн якийсь-то прилизаний, тонкий, з золотими зубами. Без мiри ввiчливий. Рудуватий, гостроносий, миршавий.

Сама Маринка нiчого собi дiвка була. За останнiй час, положим, схудла, поблiдла i волосся на головi вилiзло – переслабувала на тиф. Але вигляд мала все ж приемний – i очi гарнi, чорнi, блискучi, i брiвки, й нiс.

Та й вдачею Господь не оставив. Тиха, соромлива й спiвае чудово. І давно вже ii оченята поглядали на Максима Повстаненка.

Погляне й засоромиться. Та почервонiе, почервонiе, як макiвочка. Почервонiе й зiтхне так тяжко, тяжко. Татуся боялася. Суворi були щодо цього. І самi не дозволяли, та й челядi наказали, щоб пильно слiдкувала i Максима не пiдпускала на гарматний вистрiл до двору.

Максимовi Маринка теж подобалася. Інодi обдурить сторожу, пiдiйде, стане, кахикне, та як утне:

– «Ой, на горi та женцi жнуть»!

Так у Маринки серце тiлько – тьох! тьох! тьох! І червонiе, i бiлiе, i тремтить уся…

Що то – кохання!

Роздiл IV

Старости приiхали посватати Маринку, що б там не було.

Рiшучий народ. Смiливий. Ходять собi, бенкетують. Стрiляють. Заряджають та розряджають. Нiкому, як кажуть, анi пiд шапку. Годуй iх, напувай iх.

Головноуправляющий Іван Господу Помолимся до них i так i сяк:

– Шановне, – говорить, – панство! Я, звичайно, нiчого не маю й проти вас, i проти нас, i проти себе, й проти своеi тiтки, але ж я, можна сказати, не е отцом-родителем. У них у панки Маринки е своi осiбноi папа, котрi i мають над ними власть моральну, фiзичну та юридичну. Я, шановне панство, лише пан головноуправляючий i як пан головноуправляючий вважаю, що всьо йдеть харашо!

Старости подумали, подумали……………………………………..…..

– Так, значить, все йде гаразд? – До писаря: – Пиши!

Арт. I. Сила правна законiв дотепер обов’язуючих Маринку до отця-родителя i навпаки – отця-родителя до Маринки – розв’язуеться.

Арт. II. Взглядно з цим бувша отця-родителя донька, а тепер лише Маринка, – з днем оголошення цього розпорядження – сватаеться.

Арт. III. З днем сьогоднiшнiм вся челядь перестае повнити своi обов’язки вiд iменi дотеперiшнiх властей.

Арт. IV. Заряд про шлюб наступить пiзнiше…

Роздiл V

Маринка, прочувши про це, зомлiла. Потiм раптово схопилася. Накинула хустку й вискочила за ворота. Обернулася до хатини, заливаючись слiзьми, скрикнула:

– Прощай тату! Прощай мамо!

Вхопилася за те мiсце, звiдки в неi волосся вилiзло, i зi стогоном кинулася…

…….. Одержувати Рiздвяну нагороду.

Рвонув вiтер…………………………….

І з дзвiницi кафедрального собору почулося тихе, тихе, таке лагiдне та безмильне, як душа в поета Рульки:

– Бумммм!!!

Вечорiло…

Роздiл VI

Усi, кому нiчого було робити, кляли Берестейський мир…

    Трудова громада. – 1920. – 16 лютого

Замiсть фейлетону

Огляд закордонноi полiтики

– Що я, справдi, гiрший за iнших, чи що?

Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрiзь тобi:

– Огляд закордонноi полiтики.

– «Вперед чи назад?»

– «Мирова катастрофа».

– «Свiтова пожежа».

– «Економiчне банкрутство».

– «Всесвiтня революцiя».

– «Новi полiтичнi комбiнацii».

Et cetera et cetera…

Розумiете, заздрiсно.

Усi пишуть, а я – нi.

Так оце i я вирiшив оглянути закордонну полiтику за останнi мiсяцi.

Розумiеться, це справа нелегка.

Але… Попробую.

Та й почуваю, що треба зазнайомити з цим питанням, а то багацько з наших громадян непоiнформованi.

Зустрiв одного приятеля.

Кричу:

– Товаришу! Де Шанель?! Чули?

Пiдходить.

– Продав, – каже, – 450 лопатками.

– ??

– Кого, – кажу, – продали?

– Та ви ж про шинель?!

– Про яку там шинель?! Де Шанель! Новий французький президент. Вибрали оце недавно.

– А-а-а-а! Вибрали?! Недавно?! Що з того? І банк запечатали теж недавно. Прощайте. Поцiлуйте його в вiчi, а вiн вас хай цмокне двiчi. Та будете родичi: Де Шанель!

Людина, як бачите, зовсiм не знайома з останнiми закордонними мiжнародними подiями.

Ну, як тут не напишеш?

Звичайно, не буду ж я робити огляд мiжнародноi полiтики всього свiту. Я лише буду говорити про ту полiтику, що «отут» у мене сидить.

«Отут» – це значить, на потилицi.

* * *

Схiдне питання. Значить, так.

У Францii був Жорж Клемансо.

В Англii, на жаль, ще й досi е Лойд Джордж.

Хоч останнiй i каже, що нiби хоче на покой, але бреше – не хоче.

Одрiзняються вони один од другого, як ви бачите, лише тим, що в одного «Жорж» стоiть спереду, а в другого – ззаду.

Так оцi два Жоржi вирiшили розв’язати схiдне питання в той спосiб, щоб вiдбудувати «Єдиную нед?лимую».

Наймили для цiеi справи трьох дурнiв. Колчака, Юденича та Денiкiна.

Бiльшовики за нашою допомогою по черзi набили морду всiм трьом.

Тодi тi ж самi Жоржi наймили четвертого.

Четвертий теж лiзе, висовуе потроху й свою. І його буде бита.

Оця вся процедура зветься тепер полiтиками:

– «Найболючiше питання Сходу».

– Чому – «найболючiше»?

– А ви як гадаете? Як по мордi б’ють, то хiба болить?

– Болить!

– Тому й «найболючiше»!

* * *

Друге полiтичне з’явище, яке цiкавить нас також, як i iнших, це – Версальський мир i його наслiдки, що, як кажуть, вирiшив питання Заходу.

Це справа така.

Зiбралися у Версалi представники Антанти i закликали представника ворожоi Нiмецькоi держави, щоб помиритися.

Прийшов бiдолашний Карло Карлович. Один представник Антанти вхопив Карла Карловича за горло, другий – за ноги, а третiй вперся йому колiнком у живiт.

– Ну, що, – кажуть, – Карло Карлович, биться чи мириться? Миришся?!

– Ja! Ja! Bitte! Bitte! Рятуйте, хто в Бога вiруе!

– Bitte, кажеш? То-то ж! Ну, йди! Значить, ми з тобою помирилися!

Карлович за рiжок, обернувся та кулаком:

– Почекай, бiсовоi вiри Антанта, я тебе помирюсь!

Поiхав додому, i тепер у нього армiя бiльша, як у мiльйон багнетiв.

Так що ще довгенько дияконовi в церквi доведеться возглашати:

– «І мира мировi у Господа просим!»

* * *

Третiй цiкавий мент у мiжнароднiй полiтицi – це вибори президента Францii. Тут справа вийшла дуже серйозна.

Розумiете, Клемансо, гадаючи, що його оберуть, одружився з молодою дiвчиною. Для салону, значить. Бо жiнка, так вона на цих самих салонах дуже добре розумiеться.

А обрали Де Шанеля! Клемансо в розпуцi.

Та й справдi чолов’яга вже старкуватий. Що вiн з нею мае робити… Пише до Де Шанеля.

– Mon cher, – говорить, – Поль! Коли ти вже президентом, то забирай, – говорить, – собi i президентшу.

А той йому:

– Mon cher, – говорить, – Жорж! Не задля того я пiшов у президенти, щоб всяких там чужих молодиць годувати.

А молодиця аж пiнить.

– Що я за тебе, стара панчохо, йшла, щоб ти менi мемуари тут розписував… Обверсалився, та тодi в кущi?

За мемуари! У-у-у!! Клемансо! І дiти такi Клемансо!

Та таке зчинилося, таке зчинилося, що, мабуть, i Лiвобережну Вкраiну Польщi вiддадуть.

Один лише генералiсимус Фош не падае духом.

Як спитають:

– Ну, що, екселенцiя, як ваша кандидатура в президенти?

– Одноголосно! – каже.

……………………………..

Оце, так би мовити, найголовнiшi моменти сучасноi мiжнародноi полiтики.

* * *

Хочеться ще зазнайомити вас з мiжнародним економiчним становищем. Про свое не буду говорити. Ви його гарно знаете. Що ж до Заходу…

Ви, мабуть, спостерегли вже, що Захiд може експортувати?

Це: цигарники, бiбулку «Asadie», гребiнцi, паперовi гаманцi, масть для черевикiв, цвяшки для пiдошов.

Імпортуе:

– Пшеницю, цукор, залiзо, вовну.

Товарообмiн, значить.

У ч. 2 Вiденськоi «Волi» І. Фещенко-Чопiвський вмiстив статтю пiд назвою:

«Що може дати Украiна Захiднiй Європi?»

Знаете, що вiн пише?

Може дати:

– 10 мiльйонiв тонн усякого збiжжя.

– 300–600 тисяч тонн цукру.

– 100 тисяч тонн марганцевоi руди.

– 500 тисяч тонн залiзноi руди.

Фосфорити, сiль, соду, залiзо, лiс i т. п., i т. п.

Багато дечого.

Що може, то може. Факт!

Але не дасть. Їй-богу, не дасть!

Та щось i не чути, щоб готувалася дати.

Так ще чутки ходять, що селяни готують для Захiдноi Європи голоблi, кiлки i прочi дерев’янi важкi вироби.

Це Захiдна Європа одержить безумовно. Хай тiлько прийде.

Трудова громада. – 1920. – 17 лютого

Маленький фейлетон

Шовiнiзм

(За що мене били, б’ють i нахваляються бити)

Оповiдають таке.

Колись у Францii один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патрiотичним вчинком довiв про свою велику любов до рiдного краю, до вiтчизни. Пiсля його такого вчинку у Францii кожен випадок доказу любовi до Батькiвщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цiлоi групи громадян, – називали шовiнiзмом. А люди, що цiеi назви заслуговували, шовiнiсти тобто, з погордою ii носили.

І всi iх любили!

І всi iх поважали!

* * *

Почув я про це слово давненько вже.

Було це так.

У школi, де я вчився, влаштували вечiрку. Дозволялося декламувати й «малоросiйскiя проiзведенiя». Одним iз виконавцiв цих «малоросiйских» вiршiв, байок i т. п. був i я. Пiдлiтком ще тодi був я. Декламував, пам’ятаю, я тодi байку Глiбова «Музики».

І от коли я на репетицii вийшов i тарарахнув:

– «Музики»! Украiнська байка Глiбова!

Начальство пiдiйшло до мене, пильно подивилося, всмiхнулося, покрутило головою i сказало:

– Іш, какой шовiнiст!

На вечiрцi я вже декламував так:

– «Музики»! Перевод баснi Крилова «Квартет» на малоросiйський язик.

І довго я потiм думав, що ж воно ото за – шовiнiзм?! І чому я шовiнiст?!

Так i не взнав я тодi:

– Чи вилаяло мене начальство?

– Чи поглузувало з мене?

Бо бiльше про це нiчого воно менi не говорило.

* * *

А от тепер я вже знаю, що то – шовiнiзм!

Добре вiн менi взнаки дався!

Де тiлько я не чув про цей самий шовiнiзм, i як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!

Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаешся, й одскакуеш крокiв на 10, так i почуваеться, що або сiрчаним квасом в очi хлюпне, або з самопалу трахне!

А блаженноi пам’ятi Шовен саме за це пошану мав.

Отже – це тобi не Францiя!!

* * *

Згадав я про це тепер, прочувши про iнтерв’ю з вiчно старими й вiчно новими опiкунами Украiни нашоi – Раковським, Мануiльським, Затонським…

Знову вони про той самий шовiнiзм:

– Ми, – мовляв, – Украiну як самостiйну одиницю визнаемо, але шовiнiзм ми будемо нищити, а шовiнiстiв, не виключаючи й комунiстiв, – вiшатимемо!..

Думай, значить, як хочеш!

Украiнцем бути можеш, а любити Украiну – зась!

Повiсять!

І дiдько його знае, чому воно так?

Як я, наприклад, кажу: «Майо паштенiе-с», – люблю штi, кислу капусту, Пушкина, лаптушкi, в «избе» бруд, телята й вошi i як спiваю «Ванька Таньку полюбил» i за це все йду й грабую, вбиваю, вiшаю, стрiляю, тисну за горло, щоб i другий це саме спiвав, те ж саме кохав, – так це не шовiнiзм?!

А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, бiлу хатину, спiваю «Мiсяченьку блiдолиций» i нiкого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідiть, мовляв, ви до своеi Іверськоi Божоi Матерi», – так це шовiнiзм?!

І клянуть мене за це, i б’ють, може, за це, i вiшають за це!

Про мене ж!

Носи ти лаптi хоч на головi тi своi, не тiлько iж, а навiть умивайся отими своiми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дiдько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не пiду я до тебе! Бо потрiбен ти менi як п’яте колесо до воза!..…….

……………………………..

……………………………..

А я шовiнiст.

Хай вiшають!

……………………………..

    Трудова громада. – 1920. – 1 сiчня

Маленький фейлетон

Моi новорiчнi подарунки, моi побажання

всiм приятелям i друзям моiм

1920!!

Новий! Новiсiнький!!

Що то несе вiн?!

Що принесе вiн?!

Тяжко, звичайно, вгадати!

Але побажати можна!

А може, що-небудь, дивись, i здiйсниться!

Мовляв: «Пiймав, не пiймав, а побiгти треба!»

Тому:

– Бажаю й дарую! Берiть!!!

І. І. Рульцi – Наперсний хрест…

Губерн. комiсаровi – Ну, безумовно, портфель. Хоч невеличкий.

Пановi ректоровi – Що пан ректор забажають…

Нацiонально-державному союзовi – Prrepustku до Хмельника й далi.

Референтам – Дiти, додому!

Унiверситетовi – Ректора. Хоча… най буде й пан ректор.

Мiськiй думi – Почесний квиток до лазнi.

Ес-ерам – Соломонiв оракул.

Ес-декам – Закреслити лозунг. Бо вже!

Хлiборобам – Байку Глiбова «Шпак».

Ен-ерам – «Не дрейф, роб’ята».

Євгеновi Бджолi – Поличчя головнокомандуючого всiма озброеними силами Украiни i почесний титул постiйного комiсара по цивiльних справах.

Варивоновi Мудрому – портрет Олександра II, вiц-мундiр з золотими вiзерунками й бiлi штани.

Ш. Фуксовi – Камилавку (?) (нрзб. – Ред.)

Владицi – Портрет Ш. Фукса

«Всея знаешь» – Примочки, бинтiв i бавовни.

«Подольському краю» – початковий курс правопису – не еврейського, звичайно, бо газета суто «русская».

«Нашому шляховi» – Прислiемне (?) (нрзб. – Ред.) «но» i мае з приводу цього «псаломщицьке» благословення.

«Подольской Жизнi» – Некролог.

«Волi» – Ноти: «Де ти бродиш»?

Нi-ровi – Декiлька кас шрифту. Ну, хоть чужого.

Денiкiну – Пару чистоi бiлизни й пляшечку шпигинару.

«Варшав’янам» (нашим) – Об’ективностi.

Головному отамановi – Гiмн: Не пора! Не пора! Не пора!..

……………………………..

…Клемансо – Хопить з нього й «одного ребра».

Видавництву «Днiстер» – «Капiтал» Маркса.

Кирило-Мефод. братству – Владичне благословення.

Петрушевичевi – Декрет про призначення Головою Ради народних комiсарiв.

Назаруковi – Фунт звичайного мила.

Фiлii Катеринославського видавництва – Видати «Пiсенник». Можна навiть перекласти з росiйськоi.

М. Садовському – Ну, есть трошки полиняти.

Прем’ершi – З’ясувати нарештi свою нацiональнiсть.

Може, кого забув?! Зголосiться! Зайдiть! Я з радiстю!

    Трудова громада. – 1920. – 17 сiчня

Маленький фейлетон

Народнiй дiм 14-1. Концерт кабаре

(Враження)

Значить, так:

1) Концерт.

2) Ромео i Джульетта (украiнiзованi). Шарж.

3) Артистичний вiнегрет.

4) Актори в публiцi.

5) Горячий буфет.

Це – програма.

* * *

Концерт…

Виходить, значить, що «несамоопридiлившийся» (вислов конферансье) п. Порубiновський i починае… Голосно починае:

– «О, вийди, Лiзето, на балкон»…

Лiзета не вийшла. «Вийшов» сам п. Порубiновський, тихо скiнчивши свое благання.

П. Литвиненко-Вольгемут проспiвала новi романси «про те, як, недивлячись на гострi накази мами, вона з хлопцем у садочку цiлувалася».

Поцiлувавшися, п. Литвиненко повела лугом коня, просячи козаченька, щоб ii посватав, козаченько ii не посватав, вона на нього наплювала i зникла… за лаштунки.

Потiм, по виразу конферансье, махав руками п. Григоренко i здорово кричав хор щедрiвки.

І один лише п. Овдiенко спiвав на злобу дня – про три шляхи.

Спiвав довго, але публiка не зрозумiла, про якi саме «три шляхи» йде розмова. Чи про шлях на Варшаву, чи про шлях на Вiнницю, чи про «Наш шлях».

Вибирай, мовляв, який хочеш.

Але потiм п. Овдiенко сам на своi шляхи махнув рукою i порадив:

– Розвiйтеся з вiтром…

Нiчого, мовляв, шляхiв додержуватися…

Нарештi, І. І. Ковалевський вийшов i рiшуче виявив що все це:

– Жах!

Публiка з ним, очевидно, цiлком погодилася, бо довго й уперто йому аплодувала.

Я з п. Ковалевським не погоджуюсь.

– Чому жах?!

Жаху ще поки що немае. Але вiн скоро буде.

Уявiть собi.

Сьогоднi вечiрка в клубi.

Анонс:

«Беруть участь найкращi артистичнi сили…»

Прийдеш…

Литвиненко-Вольгемут… Овдiенко…

Івлiв…

Завтра концерт в театрi…

«Беруть участь найкращi артистичнi сили…»

Завiтаеш…

Литвиненко-Вольгемут… Овдiенко…

Івлiв…

Кабаре…

Беруть участь (дивись вище).

Скажiть же, будь ласка, чи не буде для них скоро жаху?

Страшний буде жах!!!

Що вони найкращi, це так.

І п. Литвиненко – прекрасно спiвае.

І п. Овдiенко – чудово спiвае.

І п. Івлiв – гаразд спiвае.

Але, панове! Пожалiйте ж iх…

* * *

Ромео i Джульетта…

Або.

Джульетта i Ромео.

Украiнiзованi.

Я б не сказав, що цiлком украiнiзованi, бо на Джульеттi були чудовi французькi черевички, але подекуди так.

Украiнiзованi.

Джульетта сидiла «у вiкнi», а Ромео «пiд вiкном». Спiвали про гривнi, про Полтаву, про отаманiв…

Джульетта скаржилася, що в неi нема черевикiв i що не дають iй допомоги.

Черевики, положим, у неi есть.

Я це сам бачив.

А нащот допомоги, краще звернутись до уповноваженого.

Це його справа, i публiка тут, як кажуть, «нi при чом».

Недивлячися на таку заплутану i полiтичну, i економiчну ситуацiю, яку вони намалювали в своiх пiснях, все ж таки всi вони in corpore, разом, очевидно, з автором, вирiшили, що «в сiмействi – згода».

Може, й так?

Їм про це краще знати.

* * *

Актори в публiцi. Це, значить, так…

Скiнчилося кабаре, вийшли актори «в публiку», сiли за столика й добре повечеряли.

Може, це й оригiнально?

Але особливого, як кажуть, кабаретного дотепу я в цьому не помiчаю. Те ж саме зробив i я, але безо всякого афiшування.

Я нiгде не анонсував, що ось, мовляв, – Грунський в публiцi… А просто вийшов, сiв i повечеряв.

* * *

Артистичного вiнегрету не було.

Очевидно, нема серед акторiв для цього «пiдходящих овочiв». Зате буфет був дiйсно гарячий.

Не так буфет, як рахунки.

Як пiднесуть, так мов окропом тебе ошпарить.

Цей анонс виконали артистично.

Моя автобiографiя[7 – Уперше надруковано окремим виданням: Моя автобiографiя. – Х.: Книгоспiлка, 1927 [обкладинка й малюнки художника Л. Сидорова].У пiзнiших виданнях (пiсля репресii Остапа Вишнi) твiр друкувався iз значними скороченнями й редакторськими правками. У виданнi 1956 р. та в iнших навiть багатотомних перевиданнях сталися змiни в реченнi: «Власне подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi бiля Грунi, в маетковi помiщикiв Фон Рот, де мiй батько був за прикащика» (замiнено так: «мiй батько працював на панiв»).Вилучено було з тексту такий фрагмент: «Як ударила революцiя – завертiвся. Будував Украiну. Бiгав з Центральноi Ради в унiверситет, а з унiверситету в Центральну Раду. Тодi до св. Софii, з св. Софii до «Просвiти», а з «Просвiти» на мiтинг, з мiтинга на збори, з зборiв у Центральну раду, з Центральноi Ради на з’iзд, iз з’iзду на конференцiю, з конференцii в Центральну Раду. До того було нiколи, що просто страх…» i т. д. Імена репресованих письменникiв-сучасникiв теж були вилученi.]

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт Божий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi.

Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi бiля Грунi, в маетковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько був за прикажчика.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш – i ростеш собi помаленьку.

З’явився я на свiт другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене рокiв на пiвтора.

Так ото й пiшло, значить: iси – ростеш, потiм ростеш – iси.

Батьки моi були як узагалi батьки.

Батькiв батько був у Лебединi шевцем i пив горiлку. Материн батько був у Грунi хлiборобом i пив горiлку.

Глибшоi генеалогii не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаеш у баби (батьковоi матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд iх не було! З горiлки померли, царство iм небесне!

Про материну рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам’ятаю, що частенько було батько казав матерi:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Хiба ж так, як оце ти, п’ють?! Царство Небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити.

Про дiда (материного батька) балачок зовсiм не було. Не любили, очевидно, того дiда зовсiм. Далеко пiзнiше я довiдався, що вiн хотiв був повiситись, та не пощастило йому того зробити, так вiн узяв та й умер от бiлоi-бiлоi, як бувае бiлий снiг, гарячки.

А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi.

За двадцять чотири роки спiльного iхнього життя послав iм Господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

Коли, було, хто з сусiдiв натякне батьковi:

– Чи не припинили б ви, Михайле Кiндратовичу, часом дiточок?

А батько йому на те:

– Нiчого! Господь дав дiтей, дасть i на дiтей.

Помер батько 1909 року, на п’ятдесят восьмому роцi свого плодотворного життя.

І як згадуе, було, мати про покiйника:

– Скiльки це е вже, дiтки, як наш батько помер?

– Та вже, мамо, лiт iз десять.

Замислиться було матуся i прокаже:

– Це б у вас iще було братiв та сестер штук iз шестеро. А в мене б усього було б оце дiточок… Скiльки, дiтки?

– Двадцять трое, мамо.

– Еге ж. Двадцять трое… Ох-хо-хо! Хай царствуе покiйничок.

Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, нема де правди дiти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, проживе собi, помре собi.

А письменник – нi. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi пiд цицею й плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дiрка дiваеться, як бублик iдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, коли пригадаеш життя свое, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.

Пiдскочать отi явища – i записала людина.

Головну роль у формацii майбутнього письменника вiдiграе взагалi природа, а в украiнського письменника – картопля, коноплi, бур’яни.

Коли е в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплi – амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.

І це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба iй дадуть як слiд подумати?

Зразу ж мати пужне:

– А де ж ти ото сiв, сукин ти сину!? Нема тобi за сажем мiсця?!

І «знiмайсь» моментально. І натхнення з переляку розвiялось.

Тут i стае в пригодi картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на пiдметi – коноплi. Сядем собi: вiтер вiе, сонце грiе, картоплиння навiвае думки про всесвiт, про космос, про соцiалiзм.

І все думаеш, думаеш…

Аж поки мати не крикне:

– Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!

З того ото й пiшло. З того й почав замислюватись. Сидиш i колупаеш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне. А мати було лаеться:

– Яка ото лиха година картоплю пiдривае? Ну, вже як i попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тодi ото ямки колупаеш, то погирить тебе в вишину, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцi драти або на вербу по галенята.

Конституцii я був нервовоi, вразливоi змалку: як покаже було батько череска або восьмерика – моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

– Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!

А я лежу було пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу!»

Із подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подii) на мое лiтературне майбутне, твердо врiзалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь – убiк! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнiв зо три пiсля того хворiв. І отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в менi тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

Потiм – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а «Мiнiстерства Народнього Просвещенiя». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброi душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi «комплексна система» була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моiй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалi, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то е пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилае з чимось до баринi в горницi, посилаючи, каже:

– Як увiйдеш же, то поцiлуеш баринi ручку.

«Велика, – думав я собi, – значить, бариня цабе, коли iй ручку цiлувати треба».

Неясна якась тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi ручку (явна контрреволюцiя), а з другого – клумби квiтковi iй толочив. А раз залiз на веранду i понабурював у хатнi квiти (явнi революцiйнi вчинки).

Чистий тобi Мандональд. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.

Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi е. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу:

– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революцiя! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас… i т. д. i т. iн.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Провчився я там три роки, скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платнi вiн у помiщицi дiставав вiсiмнадцять чи двадцять карбованцiв на мiсяць. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

Отут менi й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом iз М. К. Зеровим[8 – …вчилися ми разом iз М. К. Зеровим. – Ідеться про украiнського поета, перекладача й лiтературознавця Зерова Миколу Костянтиновича (1890–1937), який у двадцятих роках належав до лiтературного угруповання неокласикiв.]. Так я не схотiв. Самi ж знаете, неокласиком бути – силу треба терпiння. Читай Горацiя, Вергiлiя, Овiдiя[9 – Читай Горацiя, Вергiлiя, Овiдiя… – Ідеться про римських поетiв, якi жили в останнi десятилiття перед новою ерою.] та iнших Гомерiв[10 – Гомер – давньогрецький поет, який жив орiентовно мiж XII i VII ст. до новоi ери. Гомера вважають автором епiчних поем «Ілiада» та «Одiссея».]. А бути сучасним письменником – значно легше. Нiчого собi не читаеш, тiльки пишеш. І всi задоволенi. Так що нашi з М. К. Зеровим стежки розiйшлися. Вiн – на Рим, я на – Шенгерiевку.

Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж менi в тi чиновники, коли «менi тринадцятий минало»[11 – …«Менi тринадцятий минало» – перший рядок вiрша Т. Г. Шевченка «N. N.» (1847).].

Приiхав додому.

– Рано ти, – каже батько, – закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Киiв, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько, як колишнiй солдат, мав право в ту школу дiтей оддавати на «казьонний кошт».

Поiхали ми до Киева. В Киевi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Киiв аж до святоi Лаври, де ми з матiр’ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.

Так й залишився в Киевi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.

Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очi нашатирним спиртом замiсть цинкових крапель.

Про гонорар од того хворого говорити не буду.

А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

Вiйна застукала мене на залiзницi, де я хоробро захищав «царя, престол i отечество» вiд ворогiв зовнiшнiх, фельдшерувавши в залiзничнiй лiкарнi.

Як ударила революцiя – завертiвся. Будував Украiну. Бiгав з Центральноi ради[12 – Центральна Рада (Украiнська Центральна Рада) – парламент Украiни, який керував украiнським нацiональним рухом i своiми унiверсалами довiв Украiну вiд автономii до самостiйностi. Заснована в Киевi 17 березня 1917 р.; розпущена у квiтнi 1918 р. пiсля вiйськового перевороту i проголошення П. Скоропадського гетьманом Украiнськоi Держави.] в унiверситет, а з унiверситету в Центральну раду. Тодi до св. Софii, з св. Софii до «Просвiти[13 – «Просвiта» – громадська культурно-освiтня органiзацiя, заснована у Львовi 1868 р. для поширення освiти серед народу. Численнi товариства «Просвiта» створювалися на початку ХХ ст. у Схiднiй Украiнi (найактивнiшою вважалася Катеринославська), але iхня дiяльнiсть була згорнута на початку 1920-х рокiв.]», з «Просвiти» на мiтинг, з мiтингу на збори, з зборiв у Центральну раду, з Центральноi ради на з’iзд, iз з’iзду на конференцiю, з конференцii в Центральну раду. До того було нiколи, що просто страх… Хотiлося, щоб i в вiйську бути, i в парламентi бути, i в унiверситетi бути, i по всiх комiтетах бути, i на нацiональний фонд збирати, i пiсень спiвати. Та куди вам? Де спiвають, – там i я! Де говорять, – там i я! Де засiдають, – там i я! Державний муж, одне слово.

Громадянська вiйна.

Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.

Весь тягар громадянськоi вiйни перенiс. І в черзi по пайки стояв, i дрова саночками возив, i городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголiвську вулицю, в Киевi. «Собачою тропою» нiс, а потiм Шевченкiвським бульваром. І кректав, стогнав, i сiдав, i присiдав. А таки донiс. Не кинув «здобуткiв революцii».

Тяжко було, але «ми перемогли».

Ну, а потiм пiд’iхала «платформа», мене й посадили[14 – …мене й посадили. – Пiсля повернення П. М. Губенка у 1920 р. iз Кам’янця-Подiльського, куди вiн виiжджав iз Центральною Радою, до захопленого бiльшовиками Киева, його заарештовано й перевезено до столичного Харкова («В Харкiв «мене переiхали» 1920 року, в жовтнi мiсяцi…»). Через недоведення слiдством злочинних намiрiв у дiях письменника в перiод його спiвпрацi з Центральною Радою П. М. Губенка було звiльнено з-пiд арешту й завдяки клопотанню В. М. Блакитного влаштовано на роботу в газетi «Вiстi ВУЦВК», яка виходила в Харковi в 1920–1934 рр., а в Киевi в 1919, 1934–1941 рр.].

Потiм випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.

Книга, що найсильнiше на мене враження зробила в моiм життi, – це «Катехiзис[15 – «Катехiзис» – посiбник для початкового вивчення основ християнського вiровчення.]» Фiларета[16 – Фiларет (Дроздов Василь Михайлович, 1782–1867) – московський митрополит, автор посiбника «Пространный катехизис».]. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то – напам’ять. А хай iй грець! Найдужче вона менi втямки далася.

Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався менi Соломонiв «Оракул»[17 – Соломонiв «Оракул» – збiрник афоризмiв i загадок iзраiльсько-iудейського царя Соломона (? – 928 р. до н. е.).], – цiлими днями сидiв над ним та кульку з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по головi – трах! Тодi тiльки й кину.

Взагалi любив я книжки з м’якими палiтурками..

Їх i рвати легше, i не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника[18 – «Русский паломник» – iлюстроване видання.]», що його рокiв двадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.

А решта книг читалося нiчого собi.

Писати в газетах я почав у Кам’янцi, на Подiллi, 1919 року, за пiдписом Павла Грунського[19 – Писати в газетах я почав у Кам’янцi, на Подiллi, 1919 року, за пiдписом Павла Грунського. – Ідеться про публiкацiю перших фейлетонiв письменника в кам’янець-подiльських газетах «Народна воля» i «Трудова громада».] (Чого я був у Кам’янцi, питаете? Та того ж, що й ви!). Почав з фейлетона.

Часто мене запитують, де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв з маминоi цицi. Це – невичерпне джерело мовне.

Звернiть увагу на це, матерi, i ваших дiточок нiколи не доведеться украiнiзувати.

Хто вивершив мову? Робота. Робота i вказiвки А. Ю. Кримського[20 – Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) – украiнський сходознавець, iсторик, мовознавець, лiтературознавець, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, академiк УАН (з 1918 р.).] та Модеста Пилиповича Левицького[21 – Левицький Модест Пилипович (1866–1932) – украiнський письменник, лiкар, педагог.], що з ними я мав щасливу нагоду працювати i про яких я завжди згадую з почуттям глибокоi подяки.

Жив я в Киевi. В Харкiв «мене переiхали» 1920 року, в жовтнi мiсяцi, а в квiтнi мiсяцi 1921 року почав я працювати у «Вiстях» з Вас. Блакитним[22 – Блакитний Василь Михайлович (справжне прiзвище – Елланський; 1894–1925) – украiнський письменник.].

У «Вiстях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота вiдповiдальна, робота тяжка, бо доводилося-таки як слiд прiти над газетними отими перекладами.

Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потiм – письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних е, а я ще не письменник. Квалiфiкацii не знаю, що я, – думаю собi, – робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

Сиджу собi та й пишу. Робити бiльше нiчого, папiр е, робота не важка – не те, що там шiсть годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

Спочатку було тяжкувато, бо папiр попервах був поганкуватий i чорнило не дуже добре, та й олiвцi часто ламались, а потiм, як «Книгоспiлка[23 – «Книгоспiлка» – кооперативна видавнича та книготорговельна спiлка, створена в Харковi 1922 р. (мала фiлii в Киевi, Одесi, вiддiли i представництва в iнших мiстах Украiни). У 1922–1930 рр. випустила бiльше 3000 книжок художньоi, навчальноi, масово-полiтичноi, кооперативноi та iншоi лiтератури тиражем понад 40 млн примiрникiв. Пiсля створення в 1930 р. Державного видавничого об’еднання Украiни (ДВОУ) «Книгоспiлка» припинила видавничу дiяльнiсть.]» взялась постачати добре канцприладдя – стало легше.

Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобi твори до стiнки лiпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнiшими.

Потiм купив портфеля – зробився вже справжнiм солiдним письменником.

Роки собi минають – стаж собi набiгае.

Ах, яка це хороша штука – стаж!

Вiн так сам по собi непомiтно набiгае, а здорово нашого брата пiдтримуе.

А там за стажем, дивись, i «маститiсть» прийде.

Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститостi» прибавляеться. Швидко-швидко вже замiсть волосся сама «маститiсть» на головi буде.

Тодi вже зовсiм добре. Прийдеш до редакцii, принесеш що-небудь, редакторовi незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретаревi:

– Пустiть! Воно, положим, нi к лихiй годинi не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуемо!

А ви, маститий, сопричислений до староi дегенерацii, коли до вас прийде хто-небудь з молодоi дегенерацii письменникiв, говоритимете:

– Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, i писалося! А тепер би ще писалося, та, знаете, треба пiдмемуарити життя пройдене. А то перед iсторiею буде нiяково.

Згодом трохи (тодi ж таки 1921 року) почав я працювати i в «Селянськiй правдi[24 – «Селянська правда» – газета, орган ЦК КП (б) У; виходила в Харковi з 1921 р., а в 1925 р. була об’еднана з газетою «Радянське село».]», де благополучно секретарював п’ять лiт пiд орудою С. В. Пилипенка[25 – Пилипенко Сергiй Володимирович (1891–1934) – украiнський письменник; один з органiзаторiв i багаторiчний керiвник лiтературноi органiзацii «Плуг» – спiлки селянських письменникiв, заснованоi в Харковi 1922 р. (iснувала до 1932 р.).]. Робилося добре. Хороша була газета, Царство iй Небесне. Селян вона любила дуже. З любовi й померла.

Ну, а тепер про процес творчостi. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папiр, беру олiвця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Мiряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сiдаю писати, нормальна, i пiсля того не пiдноситься.

З пульсом у мене пiд час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука бiжить по паперу, нiяк артерiю налапати не можна. А кинеш перо – нема рацii рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчостi». Так я вам i не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови пiд час творчостi. Пробував мотати головою, як пишу – нiчого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в головi розхлюпуються. Коли поставити на голову пiд час творчостi гарячого чайника – замiсть прози вiршi виходять. І то якiсь невиразнi. Коли розiгнатись i вдаритись головою об стiнку – тодi якийсь такий плутаний верлiбр пишеться, що й сам нiчого не розбереш.

Живiт у творчостi займае так само неабияке мiсце. Коли людина, сiвши щось писати, правою рукою пише, а лiвою держиться за повний живiт, виходить дуже довга психологiчна повiсть, iдеологiчно заплутана. Коли живiт порожнiй i рука од буркоту в ньому одскакуе од нього, тодi здебiльша буде або короткий ямбiчний вiрш, або гарна новела.

Коли починаеш писати, треба сiдать на стiлець цупко, бо iнакше разом з головою в процесi творчостi починае брати участь i ота частина тiла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непоганi, але, беручи пiд увагу буйний розвиток нашоi культури, час вже нам робити переключку на голову.

Всi цi спостереження з власного досвiду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчостi. Дехто з творцiв вважае, що найкращi твори виходять з-пiд пера людини, що «налита вкрай» всякими половими iмпульсами. Не скажу, наскiльки це вiрно. Тут щось не те, по-моему. Як ти його встигнеш слiдкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш i рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мiй погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового iмпульса» бережи.

На пiдставi свого досвiду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потiм уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трiшки й тяжка…

Як я ставлюсь до теперiшнiх лiтературних органiзацiй?

Ставлюся. Ставлюся я до «Ваплiте[26 – Ваплiте (Вiльна академiя пролетарськоi лiтератури) – лiтературна органiзацiя в Украiнi, яка виникла в Харковi 1925 р. Угруповання очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвiтнiй, М. Кулiш, Г. Епiк. Члени органiзацii вiдстоювали високу письменницьку майстернiсть, боролися з проявами неуцтва та просвiтянства в лiтературi. Самолiквiдувалася в 1928 р.]», до «Плугу», до «ВУСПП[27 – ВУСПП (Всеукраiнська спiлка пролетарських письменникiв) – лiтературна органiзацiя, заснована в Харковi 1927 р. В основi дiяльностi було покладено марксистську iдеологiю i програмнi настанови комунiстичноi партii в галузi культурноi роботи. Керiвники органiзацii захоплювалися методами командування в лiтературi i проявляли нетерпимiсть до талановитих письменникiв та до iнших угруповань («союзник або ворог»). Припинила дiяльнiсть у 1932 р.]», до «Молодняка[28 – «Молодняк» – лiтературна органiзацiя переважно комсомольських письменникiв, яка виникла в Харковi 1926 р. i об’еднувалася навколо молодiжних перiодичних видань; припинила свою дiяльнiсть у 1932 р.]», до «Марсу[29 – «МАРС» (Майстерня революцiйного слова) – лiтературна група, що утворилася в Киевi 1926 р. на основi лiтературноi групи «Ланка», члени якоi прагнули до написання високомистецьких творiв, поглибленоi уваги та критичного ставлення до тогочасних суспiльних процесiв. Пiсля необ’ективних звинувачень ортодоксальноi критики в негативному ставленнi ii членiв до соцiалiстичноi дiйсностi група самолiквiдувалася.]», до «Неокласикiв[30 – «Неокласики» – лiтературна група письменникiв, яка дiяла в Киевi в 1918–1928 рр. До «неокласикiв» входили М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт (Ю. Клен), а також близькими до них були Є. Голоскевич, А. Лебiдь, М. Могилянський, М. Новицький, В. Петров (Домонтович), Б. Якубський. «Неокласики» прагнули опанувати висоти художньоi культури, пiдтримували гасла М. Хвильового орiентацii «на Європу». Бiльшiсть членiв групи були репресованi радянською владою.]», до «Бумерангу» (чи як вiн там зветься…). До всiх ставлюся.

Ех, дорогi моi товаришi! Був колись на свiтi один мудрий фiлософ. Звали його Йосипом, а по-батьковi й на прiзвище не знаю, як там вiн був.

Так отой мудрий фiлософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозi все в пригодi стане».

……………………………..

Із теперiшнiх письменникiв бiльше вiд усiх я люблю Хвильового[31 – Хвильовий Микола (справжнi прiзвище та iм’я – Фiтiльов Микола Григорович, 1893–1933) – украiнський письменник.] й Досвiтнього[32 – Досвiтнiй Олег (справжнi прiзвище та iм’я – Скрипаль Олександр Федорович, 1891–1934) – украiнський письменник.].

Якби ви знали, якi це прекраснi письменники! Як з ними хорошо на полюваннi!

Коли ранок, коли над лиманом срiбний туман устае, коли сидиш у ямцi й очi твоi плавають у туманi, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий, а лiворуч од тебе Досвiтнiй. Як iх не любить?!

І коли вони, – нi Хвильовий, нi Досвiтнiй, – нiколи не говорять про лiтературу.

А решта всi – хорошi письменники, так тiльки ж вони весь час про лiтературу, i стрiлять не вмiють.

Я й iх люблю, тiльки менше.

Із старих письменникiв менi подобаються: Нестор Лiтописець[33 – Нестор Лiтописець (XI – поч. XII ст.) – автор «Повiстi минулих лiт».] та Остромир[34 – Остромир – новгородський посадник у 1054–1057 рр., який замовив у Киевi переписати Євангелiе, що було виконано дияконом Григорiем у 1054–1957 рр. Переписане на 294 аркушах пергаменту Євангелiе стало називатися Остромировим (зберiгаеться в Бiблiотецi iм. Салтикова-Щедрiна в Санкт-Петербурзi).].

Як ставлюся до театрiв? Я iх люблю. Я люблю березiльцiв, франкiвцiв, одещан, занькiвчан…[35 – Я люблю березiльцiв, франкiвцiв, одещан, занькiвчан… – iдеться про украiнськi театри «Березiль», iменi Івана Франка, Одеський державний драматичний театр та Украiнський драматичний театр, утворений у Киевi 1922 р. (з 1923 р. – iм. М. Заньковецькоi).] Я всiх люблю. Я навiть оперу украiнську люблю. Слово честi. І якби, примiром, оперовi директори любили своi опери так, як я iх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас е оперових директорiв i вiддiл мистецтв, – у нас би, iй-богу, була украiнська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли вiн велике знаряддя, то треба дуже великого на директорiв знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

Із тварин – найбiльше люблю кiз. Із комах – осу. Найулюбленiший колiр – жовто-бурий. Запах – фiалка. Із квiток найбiльше люблю – фуксiю. Котiв люблю за хвiст тягати. Із страв найсмачнiша – смажена картопля, щоб хрумтiла на зубах. Жiнок люблю стрижених i голених, i щоб у чоботях. У Бога перестав вiрити через два днi пiсля того, як було приказано, що Бога нема.

Крiм усього цього, я: член МОПРу[36 – МОПР (МОДР) – Мiжнародна органiзацiя допомоги борцям революцii або Мiжнародна червона допомога; масова органiзацiя, що подавала допомогу революцiонерам-полiтв’язням, полiтемiгрантам та iншим жертвам бiлого терору й фашизму. Існувала в 1922–1947 рр.], Авiохему[37 – Авiохем (Осовiахiм, Тсоавiахiм) – Товариство сприяння оборонi, авiацiйному та хiмiчному будiвництву – масова добровiльна громадська вiйськово-патрiотична органiзацiя в СРСР, що дiяла в 1923–1936 рр.], «Геть неписьменнiсть[38 – «Геть неписьменнiсть» – всеукраiнське добровiльне товариство, яке сприяло органам народноi освiти в боротьбi з неписьменнiстю й малописьменнiстю в 1923–1936 рр.]», товариства «Змичка[39 – Товариство «Змичка» – громадська органiзацiя в УРСР, яка сприяла встановленню i змiцненню економiчних та культурних зв’язкiв мiж мiстом i селом у 1920-х роках.]» i лiтературного клубу iм. Вас. Блакитного[40 – Лiтературний клуб iм. Вас. Блакитного – клуб письменникiв у Харковi другоi половини 1920-х – першоi половини 1930-х рр.]. Жонатий.

Це все – для психологii творчостi!

Якось я запитав у свого сина:

– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..

– Людиною буду!

Я й подумав:

«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, нiж нам колись було. Вiн баринi ручки не цiлуватиме, i нема бiля нього картоплиння та бур’янiв. Нема де замислюватись».

Занотував я отут найголовнiшi моменти з свого життя та найголовнiшi риси моеi вдачi й свiтовiдчування, що лягли в основу моеi лiтературноi роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте iх.

Як бачите, лiнiя в моему лiтературному життi була правильна. Що, робота нi к лихiй годинi не годиться? То нiчого: аби була лiнiя правильна.

Р. S. Чому я поспiшав так iз своею автобiографiею? Через вiщо сам я оце ii випускаю в свiт? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба врiжу, хтось вiзьметься за мою бiографiю… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячнi нащадки нiколи тебе не забудуть.

    15–16 березня 1927 р.
    Харкiв

Вишневi усмiшки

Чудака, iй-богу![41 – Пiд цiею усмiшкою, опублiкованою в газетi «Селянська правда» 22 липня 1921 р., уперше з’явився псевдонiм Остап Вишня.]

Інодi мале туди стромляе свою пичку, куди йому зовсiм не слiд.

І що мене за дитинства цiкавило, так аж тепер оце чудно.

І гуси було пасеш, i додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в головi, мов свердлом, та думка так i крутить, так i вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи е в попа штани?»

І як зустрiнеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять пiдбiгти, пiдняти рясу та хоч одним оком глянути, чи вiн у штанях.

Було прийдеш до матерi:

– Мамо!

– Га?

– Ци в насого попа стани е?

– Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тут аж пече, ну аж-аж-аж дiзнатися хочеться, а вони:

– Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!

– Мамо!

– Ну?

– Мабуть, у попа станiв немае, бо якби були, вiн би такоi, як у вас, спiдницi не носив!

– Та й дурний ти який! Ну, чи тобi не ’днаково, чи е в попа штани, чи немае!

– Е, ’днаково! А цого вiн у спiдницi?! Нема, мабуть!

І твердо я вирiшив, що нема! Нема в попа штанiв. Бо он тато в штанях, так вони спiдницi не носять.

А я хоч i без штанiв, так я ще малий.

І помилився!

У попа штани е.

І дiзнався я про те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, а тiтчин Одарчин Панас гукае:

– Остапе! Бiзи сюди, сось iзказу!

Аж залопотiв. І гуси кинув.

– Со?

– А в нас у коморi поповi стани висять. Уцора нас Іван та Омелькiв Михайло насого попа в Прiськи застукали. Так вiн стани забув. А вони стани забрали та й принесли!

– Покази! Гудзика дам!

– Замкненi!

– Ти бре! Хiба в попа стани е?

– Ну да е! Якби не було, не забув би в Прiськи!

«Диви, – думаю собi. – Штани в попа е. А навiщо ж спiдниця?»

Ага!

Пригнав гуси додому.

– Мамо!

– Га?

– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани е! Вiн у Прiськи забув! А со вiн спiдницю носить, так то соб од Прiськи тiкать, так соб не видко було, со вiн стани там забув.

……………………………..

Ну й били ж мене!..

За дiтей

Племiнниця в мене е, Лялька…

Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.

Бубликом не годуй – дай газету.

Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свiже число, сiдае важно так i нiби якусь державну справу вирiшуе: поважно так смакуе…

І що ж би ви думали? Зiпсували газети мою племiнницю.

Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:

– Негарнi, дядю, тепер люди якi пiшли. Злi, дядю, тепер люди пiшли… Мучать люди людей…

– Звiдки це ти, Лялю? Що скоiлось?!

– У газетах он що пишуть!

– Що пишуть? Де ж там таке пишуть?

– І вчора пишуть… І сьогоднi пишуть… І позавчора пишуть…

– Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарнi?!

– Негарнi, дядю, люди!

– Та чому вони негарнi? Що вони такого злого роблять?

– «Пiдтягують» одне одного, а потiм «розкачують»!

– Що ти мелеш? Хто кого «пiдтягуе»? Хто кого «розкачуе»?

– А ось читайте: «Треба пiдтягтися!»

– Ну, так що?

– А далi он: «Та розкачайтесь же, товаришi! І iнших розкачайте!» Бачите, якi то люди. Пiдтягнуть, а тодi ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потiм за ноги та й гойдають? А воно ж болить… i вас, дядю, розкачують?

– Та то ти не так розумiеш… Нiхто нiкого не розкачуе…

– А нащо пишуть?

– Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди пiдтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, пiдтягувались! Розкачувалися щоб… А як самi не хотять, треба iх пiдтягти й розкачати… Одне слово… Розумiеш?!

– Ну да! Я ж i кажу! Злi люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та пiдтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!

– Та нiхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такi слова е… Ну й ухопилися за тi слова й пишуть… Нема кращих слiв… А вони не страшнi… Нiхто нiкого не пiдтягуе…

……………………………..

Вишневi усмiшки сiльськi[42 – Вишневi усмiшки (Сiльськi). – Х. – К.: Книгоспiлка, 1924. – 71 с. (Б-ка «Книгоспiлки». Серiя гумору i сатири. № 7). До збiрки ввiйшло 17 творiв. Книжка тричi перевидавалася в цьому ж видавництвi – 1924, 1925 i 1927 року.]

Пам’ятi матерi моеi, бо iй першiй усмiхнувся я

Подорожнi враження

Традицiйно почнемо. Як i всякий порядний «власний кореспондент».

Рiзниця тiльки та, що всякий «власний» пише своi подорожнi враження за два приблизно тижнi до вiд’iзду, а я не встиг, i от доводиться писати, приiхавши вже на мiсце «капiтального ремонту».

Я, мабуть, мину, як я до вокзалу iхав. По-перше, це для вас не дуже цiкаво, а по-друге, я не iхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозi хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було нiякiсiнького, крiм «клунка». А клунок – так воно завжди клунок.

А далi вже пiшли й «враження»…

Чимале враження на мене справили два грiзних запитання дебелоi молодицi, що стояла на схiдцях у вагонi з коромислом в руках.

Перше запитання – це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очi.

Я галантно вiдповiв, що «пру» я в вагон i що очi в мене поки що на мiсцi.

На все це резолюцiя молодицина була така:

– Чорти iх тут носять!

Але спасибi «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозi ще з п’ять молодиць i посадили скрученим у чотири погибелi на власний клунок.

Доки вдарив третiй дзвiнок, дихання в мене збiльшилося на 10, а пульс на 20–30 за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що в моему розпорядженнi для дихання й для пульсу ще е одиниць по 10, особливо не хвилювався…

* * *

Бам! Бам! Бам!..

Сiп!

– Ох! (це я так.)

Бо вiдкинуло мене назад на чийсь поперек i поклало мою потилицю в задньоi сусiдки якраз на те мiсце, де поперек у неi переходить у «далi».

Там я й прикипiв…

А передня сусiдка швиденько гупнула менi на те мiсце, де моi груди переходять у «далi»… Сiла та ще й (хай iй легенько iкнеться!) крутонулася разiв зо два – умощувалась.

Звiдси й «ох!».

«Прощавай, – подумав, – Харкiв!»

* * *

Пахло потом… Пахло молоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тiльки не пахло?!

– Рiзнi на свiтi запахи бувають! – казав менi колись один хороший чолов’яга, Кiндрат, що свого часу «з горiлки» вмер.

І таки правду казав.

Бо справдi: «Рiзнi на свiтi запахи бувають»…

Особливо в вагонi й особливо коли вiдпочивати журналiст iде.

Веснянi запахи…

…Сидiла на «грудях моiх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а вiд незаможницi було б, напевно, легше.

Я потихеньку стогнав, нiжно пригортаючись обличчям до попереку задньоi сусiдки, а середнячка, сидячи на моiм власнiм животi, голосно лускала насiння.

А за вiкном жита красувалися, пшеницi наливалися, голубiло волошками по житах, зозулило лагiдно по лiсах…

А за вiкном срiблом у сояшних батогах жайворонило…

А за вiкном:

…немае меж… i де кiнцi,
що ставили б сонцям семестри
у голубому молоцi?

Так то ж за вiкном!

А до вiкна (аж подумати страшно!) ще поперекiв з п’ятнадцять i пудiв шiстдесят живоi жiночоi ваги, не рахуючи коромисел i глечикiв з кошиками!..

* * *

Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.

Увесь час я згадував чиiсь дуже мудрi слова:

«До селянства слiд пiдходити вмiючи, iнакше замiсть “смички” казна-що матимемо».

Праведнi слова. Іменно «пiдходити» й iменно «вмiючи».

А я «пiдлiг пiд селянство», i, треба вам сказати, пiдлiг дуже незручно й дуже не вмiючи.

І замiсть «смички» получилось саме «ох!».

* * *

Через три прольоти – останнiй «мазок» широкою основою по моему череву, останнiй «гуцик», а за ними мое, щасливе вже й радiсне, останне «ох»…

З мене встали…

Вiйнуло спiдницями…

Чиiсь стрункi молодi ноги притьмом стрибонули з верхньоi полицi на мою печiнку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала – глечик!» – кинуло.

Я заплющив очi. І менi так яскраво уявилось, нiби я лежу в пiвденноамериканських прерiях, а надi мною вихором смалить табун наляканих тигром бiзонiв…

……………………………..

Потiм уже я й жита бачив, i волошки менi голубiли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всмiхалися:

«Що, мовляв, проiхався?!»

«Чого ви, – думаю, – смiетесь?! Ну, проiхався! Так що ж?! Ви всмiхаетесь!.. А хiба з вами такого не траплялося?! Хiба не про вас спiваеться:

Ой поля, ви, поля,
Мати рiдна – земля…
Скiльки кровi i слiз
По вас вiтер рознiс…

А в мене ще кровi не було… Та й слiз не помiтив… Так тiльки… болiло».

* * *

Мерефа… Єзерська… Бiрки…

У вагонi – я та ще дiдок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарештi наважився:

– А як ви гадаете – без вiри жити можна?

Я думав про свою печiнку, про англiйський ультиматум, про те, чи побiльшать на липень ставки.

– Можна! – буркнув.

Дiдок одсунувся й заспiвав:

Возбранний уеводi побiдительная.

……………………………..

Безпалiвка!

Фiнiш, значить!

А вiд Безпалiвки – ви ж знаете – й до Пасiк уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу лiворуч понад колiею трохи, а потiм убiк навскоси, по дорозi на Гомiльшу.

Гомiльшу знаете?

Нi?

Хiба не знаете? Це по дорозi на Пасiки! Помiж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч – ниви й лiворуч – ниви…

Коли не знаете дороги, iдiть за пiдводою, що везе вашi речi.

Так i дiйдете.

Ось уже й Пасiки недалечко…

От i школа…

– Тр-р-р-р!..

Приiхали…

«Головполiтосвiта»

У мiстi та установа, що «Головполiтосвiтою» зветься, так цiлi апартаменти величезнi займае, з кабiнетами, з залами, з канцелярiями, з музкомами, текомами й iншими всiлякими «комами».

А на селi цяя справа значно простiша. Портативнiша, сказать би.

Бачите: он через дорогу пiд куминими Уляниними ворiтьми – кiлька колодок лежить…

Ото й е наша «Головполiтосвiта»…

«Праця» починаеться так само, як i в мiстi: о 9–10 годинi. Тiльки там уранцi, а тут увечерi.

Колегii нема. Кожний сам собi «колегiя».

Тез не пишуть…

За тези править гармошка…

А за тими «тезами» все йде, мов по писаному.

За голову Андрiй.

Хто такий Андрiй, хочете знати?

– Ну й сукин же син! – так характеризувала його Уляна. – Земля пiд ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на «польки», так, ну, як ото вихор, шеймин хлопець!

…Працюе «Головполiтосвiта» систематично щовечора. Як ото тiльки починае сутенiти, чуете з перелiску за Уляниним городом:

– Ах-х-хи! Чорнява!

То голова «Головполiтосвiти» на «занятiя» йдуть!

За кiлька часу, дивись, з улички або через тин з’являються постiйнi одвiдувачi нашоi культосвiтньоi установи.

І починаеться…

Починаеться завжди з польки.

Середина працi – полька.

Кiнчаеться все теж – полькою.

Метелицi чи там чогось iншого, що колись ми свого часу вигупували, нема…

Польки!

На якi ж тiльки «музком» колiна ii не сибiрить?!

І так… І сяк… І отак…

А Андрiй!! Андрiй!!

Вiн i боком, i задом, i вигинаеться, й виправляеться, й присiдае, й пiдскакуе…

Е-е-е-е-е-х!!

– Повiрите, – казала Уляна, – пiд п’ятдесят лiт маю, а, iй же богу, iнодi сидю бiля вiкна й соваюсь! Ну, як шилом, повiрите, хто штрика! Аж старий iнодi гримае: «Ти б, – каже, – стара печерице, краще святоi Євангелii почитала!» А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хатi згадуючи!

…Та де там утриматися?!

І ви б, iй-бо, не втримались!

– Я, – казав дiд Савка, – вже, здаеться, всього бачив, а сидиш оце на ганку, та за бильця так i держишся!

Ноги якось самi собою тiльки: дриг! дриг! дриг! І хапаешся за лiву то за праву.

А воно як iще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виiде та ще як чортяка тобi над самiсiнький ганок соловейка принесе, – ну, нема тобi порятунку, й квит!

Інодi гармошка затихае…

Тиша-тиша…

Аж ось рiзонув тугу тишу «ляск».

Лящить або Химка, або Марина…

І в голосi тiм i бiль, i щастя, i протест, i згода!

Одне слово – i хочу, i не хочу! Не розбереш!

То вже Андрiй в «емансипацiю» вплутався!..[43 – До читачiв. Я фотографую з свого, звичайно, погляду життя на селi. Дуже менi було б прикро, коли б хто подумав, що в данiм разi я допускаюсь порнографii. В рiзних виразах (частiш оригiнальних, а iнодi комбiнованих) я хочу зазнайомити, якого значення (здебiльша жартовливого, а iнодi й цiлком серйозного) набрали на селi новi слова. – Авт.]

Хвилина… i регiт!

Дзвiнкий, розложистий регiт скаженими покотьолами подавсь через перелiсок у ярок. Докотився до дубового лiсу, що ген-ген по тiм боцi, за пшеницею – й мчить назад, та по пшеницi перепелятами…

…Музичний вiддiл кiнчився…

Далi – вокальний!..

Починае Тимоха:

Як була я молода,
То була я резва…

……………………………..

Тут уже моi сусiди рiшуче йдуть до хати й зачиняють дверi…

Високим фальцетом кiнчае Тимоха останнiй куплет…

І знову регiт…

І знову «ляск»…

І так до першоi, до другоi години, а то й бiльше…

На останку ще буйна злива польки й вихор iз спiдниць та з чобiт…

Останнiй акорд. І «Головполiтосвiта» йде спать…

Ідуть парами…

«Жiнвiддiл»

Коли отак глянете на наше село, розведете руками:

– Ну самий тобi «Жiнвiддiл»…

Дивiться: он Сторчиха за ворiтьми когось кляне.

Кого?

Спитайте ii: вона й сама не знае… То вже в неi така професiя…

Прокидаеться з «трясцею» й лягае з «сто чортiв»…

Он кума Тетяна репiжить Миколку за те, що шапку, «стерво собаче», згубив…

Он Наталка Василину деркачем виховуе:

– Слухайся, сукина дочко, матерi! Слухайся!

Он Домаха… Он Параска… Он Устя… Он Горпина…

Он… он… он…

Нi, краще перечитайте святцi: там вони всi е…

Це ж тiльки на вулицi. А ще ж по городах, по хлiвах, по садках, по клунях…

Дiд Глушко, так той просто сказав:

– Баби тii в нас, ну, як жука-кузьки!..

За проводиря тут у нас править Уляна… Вона головний органiзатор, проводир i радник.

Засiдання «Жiнвiддiлу» по недiлях удень на тих самих колодках, де ввечерi «засiдае» «Головполiтосвiта»…

Порядок денний?!

Ех, голуб’ята моi! Коли б ви там у столицi могли за якихось чотири-п’ять годин вирiшити стiльки справ, скiльки наш «Жiнвiддiл» вирiшуе, – я з почуттям щонайдужчого до вас подиву офiрував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лiсу гадюк смалю!

Матiночко моя! Чого-чого тiльки вони не обговорять, чиiх тiльки кiсточок вони не поперевертають!.. Кому тiльки не iкаеться в цей день!

Починаеться (не так, як у вас!) з бiжучих справ!

…А чи водили свою Муру до бугая?

…І щось я, голубонько, помiчаю, що в моеi молока меншае! Коли б то, Господи, не вiдьма!

…І не говорiть, матiнко, цур йому, пек! На тiм тижнi в Свинарному входить Чопиха, так уже стемнiло, в хлiв… А воно з-пiд корови тiльки – шусь!..

…А чули, в Сторчихи – донька?! Я iй казала: «За своiми, шеймо, дивись!» А тепер iк Петру: «Нате вам, мамо, онука!»

…А та! Щербата?! «Чхать, – каже, – я на вас хочу!» Ач яка! Чоловiк тiльки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! «Чхать!»… Матерi своiй у великоднiй очiпок чхни, сукина дочко!..

…Це – «внутрiшнi справи»…

А полiтика?! І зовнiшня i внутрiшня?!

Та куди тому нещасному «Рейтеровi», чи «Ростi[44 – РОСТА – Росiйське телеграфне агентство (1918–1925); iз 1925 р. – ТАРС – Телеграфне агентство Радянського Союзу.]», чи «Ратау[45 – РАТАУ – Радiо-телеграфне агентство Украiни, утворене в 1918 р.]»?!

Таких «кореспондентiв», як мае наш «Жiнвiддiл» (а за ним i все село!), жодне найкраще й найпопулярнiше агентство не мае!

…«Чули?! (пошепки) … Киiв уже! Як ударили з Адесу, так усi комунiсти та жиди, ну, як язиком iх iзлизано!»

…«А Петлюра[46 – Петлюра Симон Васильович (1879–1926) – один iз керiвникiв уряду Украiнськоi Народноi Республiки; iз лютого 1919 р. – голова Директорii.] вiдозву пропечатав! Щоб менi, каже, iк Спасу й отакiсiнького комунiста на Вкраiнi не було! З англичанкою йде!»

…«А вчора в Таранiвцi на базарi бомагу читали… Ленiн пише: «Одказую, – говорить, – усю власть тому, хто мене вилiкуе. Бо заслаб, – говорить, – я, а видю, що не по порядку з людьми «обращаетесь»…

…А!.. А!.. А!..

Зовнiшню й внутрiшню вичерпали…

Далi йде найголовнiша й найпекучiша справа.

Справа виключно жiночоi компетенцii. Релiгiйна справа.

Тут уже дискусii i з високими нотами… З позами, з рухами, з руками в боки…

Тут турнiр баптистiв[47 – Баптисти – послiдовники однiеi iз протестантських течiй у християнствi, якi вимагають хрещення вiруючих у свiдомому вiцi. Секта баптистiв виникла на початку XVII ст. в Голландii.], адвентистiв[48 – Адвентисти – прихильники протестантськоi течii християнства, що виникла у XIX ст. у США. Адвентисти проповiдують близький «кiнець свiту», «друге пришестя Христа» i встановлення на землi «тисячолiтнього царства Божого».] i православних…

Переважають адвентисти!

«Православне» мовчить!

Коли яка й поткнеться:

– А все-таки церква так воно не те, що вашi читанки та спiви пiд повiткою!

– «Церква»?! «Пiд повiткою»?! Засвербiло, мабуть, самiй пiд попа лягти?!

(Мiсцевi «батюшечка» дуже слабкi щодо «адамових реберцiв», i мало не щотижня за ту слабкiсть платять власними святими ребрами) …

Релiгiйнi дискусii рiдко коли кiнчаються без «страждання» за вiру «Христову»… Найбiльш мук святих зазнають очiпки…

Поширюеться сектанство.

Як я вже зазначав, найбiльший успiх мають адвентисти.

Хоч i таку поважну «релiгiю», як адвентисти, iнодi перемагае простiсiнька череп’яна ринка.

Оришка вже зовсiм була до адвентистiв пристала. Вже з мiсяць i на «казання» iхнi ходила, й церкву забула, й лаятись перестала…

І треба було iй позичити Христi свою череп’яну (ну, зовсiм нову-новiсiньку!) ринку. А та розбила!

– Так така ти, сяка-така, свята та божа!! Живою до Бога лiзеш! А ринку розхокала та тодi: «Сестрице, не лайся!» Не лайся? А купить менi таку ринку Бог твiй одвентиський?! Очi пiд лоба закотила, та вже й Варвара, думаеш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе трiснула.

І в першу недiлю пiшла до церкви. Ще й на часточку понесла…

* * *

Грiм серед ясного неба! У недiлю сходка! Голова сiльради заявляе:

– Жiнка мае однаковi права з чоловiком! Коли котрий битиме чи лаятиме, мае право кожна вести його до розправи… Тут ми з ним знаемо, що зробити! Вибирайте делегаток!

«Владики» всмiхаються!

– Варитиме, положим, моя, як i досi варила!!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ostap-vishnya/vishnev-usm-shki-zaboronen-tvori-zb-rnik/?lfrom=236997940) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Сноски

1

Чи говорите ви французькою? (фр.).

2

«О, мiй любий Августине» (нiм.).

3

Голос Божий – голос народу! (лат.).

4

Вiчний двигун (лат.).

5

«Повторення – основа навчання» (лат.).

6

Щоденна демократична газета, що виходила в Кам’янцi-Подiльському в 1919–1920 рр.

7

Уперше надруковано окремим виданням: Моя автобiографiя. – Х.: Книгоспiлка, 1927 [обкладинка й малюнки художника Л. Сидорова].

У пiзнiших виданнях (пiсля репресii Остапа Вишнi) твiр друкувався iз значними скороченнями й редакторськими правками. У виданнi 1956 р. та в iнших навiть багатотомних перевиданнях сталися змiни в реченнi: «Власне подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi бiля Грунi, в маетковi помiщикiв Фон Рот, де мiй батько був за прикащика» (замiнено так: «мiй батько працював на панiв»).

Вилучено було з тексту такий фрагмент: «Як ударила революцiя – завертiвся. Будував Украiну. Бiгав з Центральноi Ради в унiверситет, а з унiверситету в Центральну Раду. Тодi до св. Софii, з св. Софii до «Просвiти», а з «Просвiти» на мiтинг, з мiтинга на збори, з зборiв у Центральну раду, з Центральноi Ради на з’iзд, iз з’iзду на конференцiю, з конференцii в Центральну Раду. До того було нiколи, що просто страх…» i т. д. Імена репресованих письменникiв-сучасникiв теж були вилученi.

8

…вчилися ми разом iз М. К. Зеровим. – Ідеться про украiнського поета, перекладача й лiтературознавця Зерова Миколу Костянтиновича (1890–1937), який у двадцятих роках належав до лiтературного угруповання неокласикiв.

9

Читай Горацiя, Вергiлiя, Овiдiя… – Ідеться про римських поетiв, якi жили в останнi десятилiття перед новою ерою.

10

Гомер – давньогрецький поет, який жив орiентовно мiж XII i VII ст. до новоi ери. Гомера вважають автором епiчних поем «Ілiада» та «Одiссея».

11

…«Менi тринадцятий минало» – перший рядок вiрша Т. Г. Шевченка «N. N.» (1847).

12

Центральна Рада (Украiнська Центральна Рада) – парламент Украiни, який керував украiнським нацiональним рухом i своiми унiверсалами довiв Украiну вiд автономii до самостiйностi. Заснована в Киевi 17 березня 1917 р.; розпущена у квiтнi 1918 р. пiсля вiйськового перевороту i проголошення П. Скоропадського гетьманом Украiнськоi Держави.

13

«Просвiта» – громадська культурно-освiтня органiзацiя, заснована у Львовi 1868 р. для поширення освiти серед народу. Численнi товариства «Просвiта» створювалися на початку ХХ ст. у Схiднiй Украiнi (найактивнiшою вважалася Катеринославська), але iхня дiяльнiсть була згорнута на початку 1920-х рокiв.

14

…мене й посадили. – Пiсля повернення П. М. Губенка у 1920 р. iз Кам’янця-Подiльського, куди вiн виiжджав iз Центральною Радою, до захопленого бiльшовиками Киева, його заарештовано й перевезено до столичного Харкова («В Харкiв «мене переiхали» 1920 року, в жовтнi мiсяцi…»). Через недоведення слiдством злочинних намiрiв у дiях письменника в перiод його спiвпрацi з Центральною Радою П. М. Губенка було звiльнено з-пiд арешту й завдяки клопотанню В. М. Блакитного влаштовано на роботу в газетi «Вiстi ВУЦВК», яка виходила в Харковi в 1920–1934 рр., а в Киевi в 1919, 1934–1941 рр.

15

«Катехiзис» – посiбник для початкового вивчення основ християнського вiровчення.

16

Фiларет (Дроздов Василь Михайлович, 1782–1867) – московський митрополит, автор посiбника «Пространный катехизис».

17

Соломонiв «Оракул» – збiрник афоризмiв i загадок iзраiльсько-iудейського царя Соломона (? – 928 р. до н. е.).

18

«Русский паломник» – iлюстроване видання.

19

Писати в газетах я почав у Кам’янцi, на Подiллi, 1919 року, за пiдписом Павла Грунського. – Ідеться про публiкацiю перших фейлетонiв письменника в кам’янець-подiльських газетах «Народна воля» i «Трудова громада».

20

Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) – украiнський сходознавець, iсторик, мовознавець, лiтературознавець, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, академiк УАН (з 1918 р.).

21

Левицький Модест Пилипович (1866–1932) – украiнський письменник, лiкар, педагог.

22

Блакитний Василь Михайлович (справжне прiзвище – Елланський; 1894–1925) – украiнський письменник.

23

«Книгоспiлка» – кооперативна видавнича та книготорговельна спiлка, створена в Харковi 1922 р. (мала фiлii в Киевi, Одесi, вiддiли i представництва в iнших мiстах Украiни). У 1922–1930 рр. випустила бiльше 3000 книжок художньоi, навчальноi, масово-полiтичноi, кооперативноi та iншоi лiтератури тиражем понад 40 млн примiрникiв. Пiсля створення в 1930 р. Державного видавничого об’еднання Украiни (ДВОУ) «Книгоспiлка» припинила видавничу дiяльнiсть.

24

«Селянська правда» – газета, орган ЦК КП (б) У; виходила в Харковi з 1921 р., а в 1925 р. була об’еднана з газетою «Радянське село».

25

Пилипенко Сергiй Володимирович (1891–1934) – украiнський письменник; один з органiзаторiв i багаторiчний керiвник лiтературноi органiзацii «Плуг» – спiлки селянських письменникiв, заснованоi в Харковi 1922 р. (iснувала до 1932 р.).

26

Ваплiте (Вiльна академiя пролетарськоi лiтератури) – лiтературна органiзацiя в Украiнi, яка виникла в Харковi 1925 р. Угруповання очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвiтнiй, М. Кулiш, Г. Епiк. Члени органiзацii вiдстоювали високу письменницьку майстернiсть, боролися з проявами неуцтва та просвiтянства в лiтературi. Самолiквiдувалася в 1928 р.

27

ВУСПП (Всеукраiнська спiлка пролетарських письменникiв) – лiтературна органiзацiя, заснована в Харковi 1927 р. В основi дiяльностi було покладено марксистську iдеологiю i програмнi настанови комунiстичноi партii в галузi культурноi роботи. Керiвники органiзацii захоплювалися методами командування в лiтературi i проявляли нетерпимiсть до талановитих письменникiв та до iнших угруповань («союзник або ворог»). Припинила дiяльнiсть у 1932 р.

28

«Молодняк» – лiтературна органiзацiя переважно комсомольських письменникiв, яка виникла в Харковi 1926 р. i об’еднувалася навколо молодiжних перiодичних видань; припинила свою дiяльнiсть у 1932 р.

29

«МАРС» (Майстерня революцiйного слова) – лiтературна група, що утворилася в Киевi 1926 р. на основi лiтературноi групи «Ланка», члени якоi прагнули до написання високомистецьких творiв, поглибленоi уваги та критичного ставлення до тогочасних суспiльних процесiв. Пiсля необ’ективних звинувачень ортодоксальноi критики в негативному ставленнi ii членiв до соцiалiстичноi дiйсностi група самолiквiдувалася.

30

«Неокласики» – лiтературна група письменникiв, яка дiяла в Киевi в 1918–1928 рр. До «неокласикiв» входили М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт (Ю. Клен), а також близькими до них були Є. Голоскевич, А. Лебiдь, М. Могилянський, М. Новицький, В. Петров (Домонтович), Б. Якубський. «Неокласики» прагнули опанувати висоти художньоi культури, пiдтримували гасла М. Хвильового орiентацii «на Європу». Бiльшiсть членiв групи були репресованi радянською владою.

31

Хвильовий Микола (справжнi прiзвище та iм’я – Фiтiльов Микола Григорович, 1893–1933) – украiнський письменник.

32

Досвiтнiй Олег (справжнi прiзвище та iм’я – Скрипаль Олександр Федорович, 1891–1934) – украiнський письменник.

33

Нестор Лiтописець (XI – поч. XII ст.) – автор «Повiстi минулих лiт».

34

Остромир – новгородський посадник у 1054–1057 рр., який замовив у Киевi переписати Євангелiе, що було виконано дияконом Григорiем у 1054–1957 рр. Переписане на 294 аркушах пергаменту Євангелiе стало називатися Остромировим (зберiгаеться в Бiблiотецi iм. Салтикова-Щедрiна в Санкт-Петербурзi).

35

Я люблю березiльцiв, франкiвцiв, одещан, занькiвчан… – iдеться про украiнськi театри «Березiль», iменi Івана Франка, Одеський державний драматичний театр та Украiнський драматичний театр, утворений у Киевi 1922 р. (з 1923 р. – iм. М. Заньковецькоi).

36

МОПР (МОДР) – Мiжнародна органiзацiя допомоги борцям революцii або Мiжнародна червона допомога; масова органiзацiя, що подавала допомогу революцiонерам-полiтв’язням, полiтемiгрантам та iншим жертвам бiлого терору й фашизму. Існувала в 1922–1947 рр.

37

Авiохем (Осовiахiм, Тсоавiахiм) – Товариство сприяння оборонi, авiацiйному та хiмiчному будiвництву – масова добровiльна громадська вiйськово-патрiотична органiзацiя в СРСР, що дiяла в 1923–1936 рр.

38

«Геть неписьменнiсть» – всеукраiнське добровiльне товариство, яке сприяло органам народноi освiти в боротьбi з неписьменнiстю й малописьменнiстю в 1923–1936 рр.

39

Товариство «Змичка» – громадська органiзацiя в УРСР, яка сприяла встановленню i змiцненню економiчних та культурних зв’язкiв мiж мiстом i селом у 1920-х роках.

40

Лiтературний клуб iм. Вас. Блакитного – клуб письменникiв у Харковi другоi половини 1920-х – першоi половини 1930-х рр.

41

Пiд цiею усмiшкою, опублiкованою в газетi «Селянська правда» 22 липня 1921 р., уперше з’явився псевдонiм Остап Вишня.

42

Вишневi усмiшки (Сiльськi). – Х. – К.: Книгоспiлка, 1924. – 71 с. (Б-ка «Книгоспiлки». Серiя гумору i сатири. № 7). До збiрки ввiйшло 17 творiв. Книжка тричi перевидавалася в цьому ж видавництвi – 1924, 1925 i 1927 року.

43

До читачiв. Я фотографую з свого, звичайно, погляду життя на селi. Дуже менi було б прикро, коли б хто подумав, що в данiм разi я допускаюсь порнографii. В рiзних виразах (частiш оригiнальних, а iнодi комбiнованих) я хочу зазнайомити, якого значення (здебiльша жартовливого, а iнодi й цiлком серйозного) набрали на селi новi слова. – Авт.

44

РОСТА – Росiйське телеграфне агентство (1918–1925); iз 1925 р. – ТАРС – Телеграфне агентство Радянського Союзу.

45

РАТАУ – Радiо-телеграфне агентство Украiни, утворене в 1918 р.

46

Петлюра Симон Васильович (1879–1926) – один iз керiвникiв уряду Украiнськоi Народноi Республiки; iз лютого 1919 р. – голова Директорii.

47

Баптисти – послiдовники однiеi iз протестантських течiй у християнствi, якi вимагають хрещення вiруючих у свiдомому вiцi. Секта баптистiв виникла на початку XVII ст. в Голландii.

48

Адвентисти – прихильники протестантськоi течii християнства, що виникла у XIX ст. у США. Адвентисти проповiдують близький «кiнець свiту», «друге пришестя Христа» i встановлення на землi «тисячолiтнього царства Божого».