УЛЬЯНЕНКО Олесь – Жінка його мрії

Олесь Ульяненко
Жінка його мрії
У всіх щасливих випадках напевне знай,
що то заслуга Бога; навіть тоді, коли
світ перетвориться на порох.
Ми всі підемо, і зупинить нас смерть.
1.
Птаха повзла по синьому з срібним відливом склі чорним розчавленим
тарганом. Лада глянула у вікно і побачила цю птаху, а ще мокру
березову гілку, і здивувалася, що та тремтить. О, це від холоду. Суто
у традиціях минулого, без народницького нальоту. Печально. Але ця
думка, коротка, як політ мухи, вилетіла за якісь там межі. Вона
потягнула до себе два роздвоєні кінці оголеного дроту – подумки Лада
вирішила, що це зміїне жало зради, – і поклала до рота. Зараз він
увійде, ввімкне і все – вона розтане тихо, тихо, як її ніжна і
печальна любов. Але тихо не вийшло. Увійшов син і дійсно увімкнув.
Ладу трусило хвилин п’ятнадцять: з неї валив смердючий дим, а волосся
стало дибки. Нарешті син додумався вимкнути вимикача і вона, обм’якши,
впала на підлогу. Син тремтячою рукою набрав номер і викликав
“швидку”. Але та вже нічим не зарадила. Лада була мертвою. Чому вона
вибрала саме таку смерть – лишається тільки здогадуватися. Чоловік
стояв якусь хвилину перед дверима, а двоє мовчазних послужливих
охоронців очікували. Нарешті він відкрив двері і пішов кімнатами,
нюхаючи повітря, наче тхір. На самому кінці, у літній кімнаті, він
відчув неприємний запах, запах, який не жив у цьому домі, але досить
знайомий і близький, щоб там оселитися. Ну й ідіотка, подумки вилаявся
він і навіть, за звичкою, не опустив руки до кишені, де тепло покоївся
мобільний телефон. Це була його таємна пристрасть, і чоловік Лади її
приховував, та покійниця про це знала. “Я люблю його, як собаку,
віддану і вірну собаку”, – говорив він, похлебтуючи п’ятизірковий
вірменський коньяк, іншого він не пив. Дурна звичка у вишуканому
суспільстві, де шурхотять усі ці “Версачі”, “Кевіни Кляйни”, “Пако
Рабани”, що в його чіткій і світлій, як срібло, свідомості називалося
мотлохом. Можливо, тому, що долі їхні були такими схожими, вона, як
говорять жінки, місцями розуміла його. В обох серце заходилося, коли
крізь темні віконця “Хамера” вони бачили на зеленому моріжку корів,
кіз, перекошені церкви, котрим поталанило менше, ніж столичним
золотоверхим храмам. Але зараз він думав, звісно, не про купи
паруючого гною і навіть не про те, що життя цій дурепі можна було
обірвати жменею сильнодіючих пігулок, яких у домі було по саму
горлянку. Ні, у нього думки діставали до висот власних почуттів, і
чоловік фізично відчував, як у нього злазить шкіра, наче з посинілої
від гангрени ноги, – щось близьке і відразливе в одну мить. Саме так
він думав. Вона не знала світу, погоджувався він, думаючи про неї, але
сама її поява опускала його на дно світу. Лада відтіняла його, як щось
ще потворніше. З цими думками він усівся у вітальні неправдоподібно
червоного кольору, зі шкіряними надутими іспанськими диванами і
кріслами, закурив сигару, й охоронці, розуміючи, подали йому пляшку
коньяку, нашаткований рівно лимон. Він потягнувся до свого вірного
мобільного телефону, старої моделі, але дійсно надійного, наче собака.
Відчував він себе легко й упевнено, як ніколи у житті. Але, як
психолог, зобразив досить вправну міну горя і скорботи, мовби один
лишився на цій землі. Він подумав про зелені, майже сині, сосни, що
надворі противно шкварчав мокрий сніг під шинами авто. Та йому завжди
було затишно у “Хамері”, і зараз з мертвою жінкою через три кімнати
йому було дуже чудово і легко. Він відсьорбнув коньяк дуже голосно,
потягнувши своє плямкання по всьому будинкові, і кремезний, з
селянською пикою охоронець підступив до нього і простягнув трубу.
– Ні, – коротко сказав він і подивився на мокрих птахів, які
висіли на гілках липи, вирішивши її спиляти, бо ця липа лякала Ладу.
Він навіть дозволив собі здивуватися, але потім повернув голову і
приязним, повільним голосом сказав охоронцю:
– Зателефонуй і скажи йому сам. Мені немає ніякої охоти, – і він
облизнув отерплі губи. В житті немає нічого важливішого за початок.
Середина – діло відносне: можна навіть не дотягнути. А оскільки
середина, як і вік, прісна, а кінець непередбачуваний, тому темний, і
невиразний, і золотий. Він так і лишався для Лади “він”, без імені, з
купами нагород, з купами посад і ще більшими шаленими грошима. Але це
його не злило, навіть не бісило, не займало. Він думав інакше, і Ладі
не дістатися тих висот, до яких він дотягувався навіть за коньяком і
кавою. Як і кожна жінка, Лада намагалася всьому, що діялося, рухалося
і пульсувало навколо, дати назву. А це вже йому не подобалося. Саме
про це він зараз думав, вивчаючи нерухомим поглядом завиток
італійських шпалер. Так, у нього погляд людини, яка вирішила все і
забралася високо – важко чи легко – на свого щабля у всезагальному
сідлі й ясно усвідомила, що саме там добре знаходитися, тож для чого
щось вивчати і давати чомусь визначення – все і так давно вирахуване і
без нього. Проте це було своєрідною помстою перед тим, що з ним
зробила Лада. Принаймні зараз він спокійно міг перенести весь тягар
життя на віко її труни, котре все витримає. І по-своєму мав рацію.
Лада умудрилася сховати своє минуле і своє майбутнє у чорних водах
невідомості. Здавалося, він знав її веснянкуватою рудою дівчиною, з
яскравими очима, з врівноваженими, зовсім не манірними рухами; знав її
батьків, з важкими руками колгоспників, хитрими очима дрібних
завидників та злодіїв. Але Лада була зовсім не схожа на своїх батьків.
Він від таких небажаних думок навіть пересмикнув ногами. Проте і
зовні, і внутрішньо знаходився у стані рівноваги та спокою. Але щось
його насторожило. Повз нього пройшов лікар, кілька міліціонерів у
мішкуватій формі, він провів їх поглядом, пригубив коньяк, і лише
пузатий бронзовий янгол, що натягував лука, зараз видався йому
символом чогось жахливого, але не того, що трапилося в реальному
житті. І це його трохи зачепило. Тому, що він не міг всидіти на місці.
Тому, що бронзовий янгол дивився на нього і напинав лука. І його це
насторожило. Легкими кроками він пішов у кінець кімнати. Так, це
справді запах був причиною його роздратування. Так, запах, але ні
причини, ні джерела цього запаху він не міг визначити. Цей запах, на
його диво, ударив не по ніздрях, а по очах, засльозивши рогівку, так,
саме по очах; а потім він відчув, як запахи шпарко побігли сірими
каналами мозку, вибухнули у голангулах і захолонули чорною однорідною
масою. Запах так і залишився там великим чорним каменем. Зараз його
покличуть, але і цього йому не хотілося. Співчутливі погляди не
найкраще, а осудливі можуть зіпсувати настрій на цілий день, так, саме
тоді, коли ти можеш і хочеш думати про неї що завгодно. Так, наче
повторилася його юність і молодість побігла промінням зморщок разом з
хмільним кайфом таємниці. Запах став рідким і розтікався широкими
каналами його тіла, він хотів уголос додати щось про душу, але це було
настійне табу, спеціально нав’язане, а зараз, упродовж стількох років,
набуле сталої і твердої думки, що душа – з розряду студентської
балаканини, з прищавими лобами, запаленими залозами і блискучими,
перевернутими не до землі, а до неба очима. Саме цим пишався. Саме це
він ставив собі у заслугу, чого Лада ніяк уперто не хотіла розуміти:
він став частиною цього світу, видавлюючи поступово з себе
зачучверілого селюка, з пафосним колгоспним минулим. Але він уже
відійшов від того берега, тому ніколи не хотів згадувати діда, а ще
більше сестер, котрих йому довелося перевербовувати, і багато інших
неприємних хвилин. Він надто був далеким від цього. Все було зроблено
без нього і досить акуратно, що й комар носа не підточить. Але після
кількох років він відчув, що дійсно дивиться у порожнє небо, і та його
частина, що десь заклякла у переляку від зовсім банальних речей, зараз
не більше анахронізму. Йому все стало до тупого обридливим. Саме це
зараз він відчував. Запах гару, що сотав тонкою пелериною з кімнати в
кімнату, навіть не переслідував його, а доводив, що вона десь поруч,
зовсім поруч: лежить у білому махровому халаті, з пропаленим сигаретою
ліктем, з накрученими по-міщанському бігуді і теплий здоровий рудий
кіт вештається біля її ніг. Він зовсім не відчував втрати, ані втоми,
що слідує за близькою людиною померлого, і це рівно нічого не означає:
любив ти ту людину чи вона тобі була байдужа, як останній трамвай,
коли у тебе є гроші на таксі. Тоді він пройшов ще кілька кімнат,
тьмяних, з дивним порцеляновим відсвітом, і йому щемко захотілося
сигари і коньяку, але він розумів, що при людях такі речі
неприпустимі, правила етикету, котрими він усе життя гребував,
стискали, наче галстук від Габана. Велике малинове сонце в останній
кімнаті завалилося у вікно разом з потоком нових запахів, і йому
зробилося зле.
– Пане генерале, – несподівано почув він невимовно красивий голос
секретарки, але за мить кімнати знову стали наповзати одна на одну, а
він стояв на сірому бетоні, під неправдоподібно синім оксамитовим
небом, з білими літаками на ньому, і тихій гуркіт ласкаво лягав на
землю, а її рука була поруч. Тоді його горло стиснули спазми, і він
зрозумів з печаллю, що буде думати про неї як про порожнє небо, тобто
її не буде, і нічого у світі не зміниться. Найдурніше те, що він сам
ніколи не зміниться, хоча зараз ця думка настирливо терзала його. Так,
зараз він відчув лихий сексуальний голод. Це починало непокоїти.
– Пане генерале, – повторила секретарка і повернулася до нього
обличчям. Жінка була вродливою, але не сексуальною, вірніше, вона не в
його смаку. Несподівано коридор знову почав зменшуватися, наче
підзорна труба морського капітана, і він сидів у кріслі з м’ятним
смаком дешевої сигарети на губах. Сигаретою його пригостив слідчий.
Нервовий, як лошак, хлопчисько у штатському дорогому костюмі. І він
уже давно зрозумів, що це військова розвідка, і від того ставало
спокійніше, затишніше. Секретарка стояла на тому кінці коридору в
малиновій кімнаті і дивилася у вікно, де люди під першим снігом
мокрими щурами виповзали зі своїх нір.
– Це ваша секретарка… Її прізвище… – почав був слідчий.
– Я її не пам’ятаю. Не пам’ятаю її прізвища.
Слідчий, розуміючи, кивнув головою. Він уже знаходився на такій
стадії своєї кар’єри, що міг дозволити собі ставитися до людей, наче
до інтер’єру. Також розумів, що з цією пригодою, а інакше на розум не
приходило, йому вовтузитися недовго. Але він не любив такого типу
людей. І такі типи, визначив він про себе, навряд чи полюбляють
опинятись у цій ситуації.
– Я поговорю з нею, – сказав слідчий і красномовно окинув оком
фігуру секретарки, одягнену в синій англійський шерстяний костюм. Він
перехопив погляд слідчого, і хвиля, гаряча, наче у породистого
жеребця, прилила до голови. Дивно, але він не відчував втрати. Слідчий
кахикнув у кулак: білі кісточки, напнуті вени свідчили про його
нервовий, навіть марнославний характер, а разом з тим про волю і
цинізм. Слідчому, скоріше всього, хай йому чорт, було цікаво. І він
після кількох ковтків коньяку відчував, що цікавість того передається
йому. Але десь у його мозкових клітинах відбився портрет секретарки.
Зараз її повний, у рожевій помаді рот викликав у нього захоплення,
наче той рот міг сказати щось втішне йому. Це для нього був рот
священика: так вирішив він, хоча ніколи ні у що не вірив, окрім успіху
та достатку. Він ніколи не вірив жінкам, але до безумства, до
юнацького безумства любив їх, доти, доки його крива долі не
перетнулася з Ладою, веснянкуватою дівчиною з рожевими прищами на
обличчі, розкішним селянським тілом, з манірними рухами гламурної
моделі, але до того природної, що нічого його чоловічий досвід не міг
вдіяти. Але зараз він уперто думав про реальну секретарку –
великороту, з тілом норовливої кобилиці, з порожніми порцеляновими
очима і чіпкими лапками комахи, яка підгрібає корм до своєї нірки. І
хтивої, як циганська жінка. Йому зробилося нудно, і він проковтнув
коньяк одним духом.
– Значить так, генерале. Як не прикро, але справа ця коротка і
банальна, – сказав слідчий і елегантно взяв коричневу паличку сигари,
уміло підкурив і випустив синю хмарку диму в нього над головою; дим
майже розчинився на тлі костюма секретарки. Нарешті слідчий заговорив
рівно, притримуючись якогось внутрішнього, зрозумілого лише йому
порядку. Від таких розмов у нього завжди крутили пломби в зубах. Він
слухав балачку, холодну і виважену, цього слідчого зі щурячою зачіскою
і розумів, що різниці між цим випещеним, застібнутим на всі гудзики,
настирним і передусім розумним типом і ним, саме ним, немає ніякої. Це
пересмикнуло його досадою. Квадрат вікна, з жовтогарячим тихим вечором
у передріздвяну ніч, як все наприкінці, як все від початку. Ще одна
ніч, яка нічого не змінить, але до чогось наблизить. І він знав, що
спокійно може пережити цю ніч. І від цього йому було страшно. Навіть
від однієї думки про те, що єдина істота, яка від нього якось залежала
тут, на цьому п’ятачку блискучої підлоги, з дурнуватим рожевим
балдахіном над ліжком, з меблями румунських князів, несподівано стане
такою реальною, що перемінить звичний уклад життя. До цього треба бути
готовим, але це лякало його. Ще більше, ніж те, що уявити Ладу він
зараз не міг, як не пружив мізків. Одні лише запахи. Ворожі й чужі,
наче на війні, привидами перебиралися з кімнати в кімнату, паскудством
своїм окуповуючи дім. Ось воно: бути готовим і не боятися. Дві
банальні істини. Він підняв очі, кинувши осклілий від незвичних
почуттів погляд на великий, в тяжкій дерев’яній рамі квадрат вікна, що
переливався незахололим желатином у передвечірньому, а може, це ранок,
мороці. Нарешті він щось побачив. Ні, він таки побачив. На сірому
шматку асфальту він побачив каштанового пса, майже вогненного. Пес був
дурнуватим, наївним, тицяв носом у брудні калюжі й гавкав на власне
відображення, поклавши вухату голову на лапи. Слідчий підвівся,
акуратно поправив штани, попрощався і вийшов, порипуючи блискучим
паркетом. Він теж встав, повернув вухо до безмежної анфілади кімнат і
став ловити розпачливе дзижчання заблуканої мухи. Пізніше, коли він
вирішив, що це йому ввижається, перевів погляд на стіл з не-докурком
жіночих “Вог”. Він знав, що Лада не курила таких сигарет. Його дружина
любила хильнути міцного рому або віскі, найдешевшого, яке смерділо
самогоном, а потім розкурювала сигару. В її рожевому красивому, як два
слимаки, роті сигара виглядала до противного непристойно, принаймні
він так говорив. Тільки зараз відчув, що секретарка збуджена до
сороміцького. За вікном товстим шматком слюди сунулося небо. Настав
час сутінків, і всі його кишки просили їсти, лише мозок тупо ловив
сигнали з того кінця будинку. Мармурові янголи натягували луки і
безтурботно сміялися над смертю.
Лада таки нарешті пішла і звільнила його, хо, таки звільнила,
навіть її противних після смерті запахів не лишилося. Один запах
чистої і свіжої плоті, те, що потрібне кожній людині, а решта все
дурниці, непередбачувані дурниці. Напевне, для такого варто було
пережити Ладу, брата, батьків і дідів. Щось тріснуло, і він знову
бачив напіврозтулений її рот у темному вікні, язик, що повзав пухлими
губами. Вона розвернула голову, притиснулася щокою до плеча і
подивилася чайним ніжним поглядом, запурхала широкими віями, стулила
губи. І він притулився до її вигнутої спини. Тоді вони лягли на спину
і дивилися на ліпнину білої високої стелі. “Ти не голодна?” – запитав
він. “Хочу солодкого”, – відповіла вона. Він відчував, як у його
ніздрі потекли приємні невидимі запахи. Він закрив очі і лежав
блаженно якусь хвилину, намагаючись зосередити думки, але вони
видавалися йому мізерними і полишеними змісту. Навіть саме слово
віддавало паскудством. Затишок, неймовірний затишок лежав на пузатих
купідонах, на меблях, навіть здоровенні кімнати, котрі виходили одна з
одної, ніяк не страшили його, а навіки сховали, прихистили від Лади.
Пізніше це відчуття почало рости, вона, ця жінка, з одного суцільного
шматка плоті, зі світла, тіні, солодких запахів, вигинаючи тонку, наче
лозина, спину, пішла високими кімнатами, буденно, не прикриваючи своєї
наготи. А він підвівся і глянув на чорні кулі ліхтарів, на лисий
зимовий пагорб, а коли повернув голову, то вона вже сиділа,
підмостивши під себе ноги, по-турецькому, і розривала блискучу
упаковку цукерок. Він подумав: і знайшла ж, трясця її матері. Вона
розгризала цукерки білими міцними зубами в непроникній тиші. Тут його
щось розсердило. Можливо, причина полягала в тому, що він стояв голий,
з обвислими білими, як у пельменя, боками посеред блискучого паркету і
мав смішний вигляд. Отак по-дурному стояти і дивитися на голу красиву
жінку, як вона не звертає на нього уваги і наминає цукерки. Просто
собі отак. Вона поглинала цукерки зі швидкістю машини. Потім закінчила
й облизала один за одним пальці. Усміхнулася кудись убік і, не
прикриваючи наготи, пішла знову високими кімнатами. Звісно, подумав
він, вона тут усе знає. Може, вона з Ладою тут, у його домі, виробляла
таке, хе-хе, й очі у нього жваво забігали. Він забрався на постіль,
натягнув простирадло і став чекати. Так пройшла довга хвилина. У
скронях помалу почали постукувати молоточки. Як працівник служби
безпеки, як один з її ієрархів, що починав з азів, він розумів, що це
перші ознаки тривоги, хоча видимих причин для цього не було. Так, і
спокій стояв, наче у труні. Ось саме це і почало дратувати його,
пошпигувати у скроні. Він сів, глянув на годинник, задоволено, сам для
себе, кивнув головою і так продовжував сидіти. У нього почали німіти
сідниці, а окрім того, шоколадні запахи повисли і загусли, і тепер
весь час, що проходив, був таким же тягучим і солодким. Коли у нього
заніміли ноги, він ще раз глянув на годинник, золоте коло, що його
обіймало, дві оголені німфи, мертві і безпристрасні: стрілка, тяжка,
на кінці нагадувала чи то вказівний палець, чи то тобі дулю,
пересунулася всього на половину поділки. Він тільки задоволено гикнув,
але вирішив, що, напевне, сьогодні перевтомився і треба всього лише
поспати. Але спати не хотілося. Тоді він подумав про чай, гіркуватий
чорний чай, найдешевший, з домішками, з чужими для нього запахами, щоб
чашка з надбитою ручкою гріла йому пальці, як то було колись, за часів
його студентства, і він познайомився з Ладою. Тут він напружив усю
свою свідомість, подумки видираючи велетенський глянцевий аркуш з
Ладою. Але нічого не вийшло. А трапилося ось що: велетенські глухі
кімнати його дому почали зсовуватися, наче дитячий калейдоскоп,
змітаючи шафи, картини, бронзових янголів, крісла. І він дійсно зараз
побачив себе у крихітній кав’яреньці банного відділення. Кав’яренька
нагадувала коробку, загратовану арматурою, звареною і пофарбованою у
жовтий колір. Прочинені двері, якщо дивитися навкіс крізь грати,
виявилися чоловічою вбиральнею. За прилавком стояв товстун з вусиками
а ля Гітлер, у дешевому костюмі трійці, і теж його бляклий, наче
березневий туман, зір невтомно блукав синім, паскудно освітленим
квадратом чоловічої вбиральні. Але головне полягало в тому, що обидва
там бачили жінку. Жінку в чоловічій вбиральні. Запахи звідти
змішувалися з ароматом віденської кави і дорогим коньяком. Дівчина
курила теж дорогі сигарети. І хоча він був лише студентом паскудного
вузу, але за цей час навчився розбиратися в парфумах, випивках і в
жінках. Картинка пройденого життєвого шляху, яка випливла зараз у
громі й тиші його будинку, що видавався чужою фортецею, викликала ще
один спогад: за місяць перед тим, як у синьому туалетному косяку він
побачив Ладу, його завербували спецслужби. Чого він напевне чекав і
молився вечорами, незважаючи на те, що і дід, і дядько, і старший брат
згнили по тюрмах. Хоча саме це його і стримувало, заважало жити, і
кожного ранку він вставав, наче проклятий, і розумів, що нічого,
рівним чином нічого не може змінитися у його житті. Від того дня і він
читав судову справу Сташинського, і це заняття йому приносило неабияке
задоволення, більше того, він знаходив там відповіді. Ті відповіді,
яких у далекому сірому дитинстві, затиснутому страхом бути арештованим
або ще щось, ні від кого не отримував. Ніхто з його рідних не
визнавав, що справу остаточно програно, а він, щоб суперечити їм, був
надто малим і боягузливим. Ім’я, назва заборони висіли тоді в зимовому
повітрі разом з чорним ганчір’ям птахів, що падали у провулки клаптями
за собором у провалля дня. І так отоді він побачив дівчину, з чіткими
рисами обличчя, прищаву, з видутими вилицями, але ладно збиту. Вона
курила у чоловічій вбиральні, а очі у неї пломеніли, наче дві зірки.
Саме такою була Лада, що несла заборонене. Він пив дешевий смердючий
чай і грів руки об чашку, хоча міг запросто поснідати у дорогому
ресторані. Саме вона відділила і наповнила той мертвий простір між ним
і чоловіком, що сидів на краєчку стільця, а ногу на ногу закинув так
далеко за коліно, як це роблять гомосексуалісти. Так, він добре
розумівся на подібних речах, але ніяк не переступав межі, радше з
обережності. Він був освіченим у цих справах. Єдиним недоліком
початківця була його чуттєвість. Він був чутливим, як молочне порося.
Навіть зараз у широтах кімнат, де за вікнами падав м’який сніг, а тут
повзав мокрою теплою ганчіркою спокій, він з неочікуваною тривогою
чекав на цю жінку, на її повернення, але невпинно думав про Ладу і про
минуле. Він почав збуджуватися і пітніти. Найрозумніше, що прийшло
йому до голови, – піти на кухню, заварити чаю і чекати далі. Але він
чомусь не став цього робити, лише міцніше натягнув простирадло на очі
і слухав, як серце б’є і б’є об ребрину. Лада врятувала його того
березневого дня, щоб заманити у пастку. Два блискучих ока серед тугих
чоловічих випарів, вигнута спина, тугі крижі, круглі груди – це зовсім
інша Лада, ніж та, що лежала в його обіймах, і щось заборонене і дике
обпікало йому пах. Але чому вона вибрала таку дурнувату смерть, хіба
мало всіляких пігулок, розкиданих по шафах? Хіба мало газу у пальнику,
чи затупилися всі леза? Вона вибрала досить страшну смерть. Ніщо в її
житті не говорило, що вона може таке зробити, незважаючи на
екстравагантність. Для нього це було нудно, навіть противно, бо він
відчував себе християнином і не міг своє покалічене виховання полишити
за порогом, як це одного дня зробила Лада. Почуття і хтивість значили
для неї набагато більше. Пізніше він почув кроки, лункі, чіткі, вони
були не схожі на кроки втомлених коханням жінок – це були тяжкі,
впевнені кроки, що ясно давали зрозуміти, для чого прийшли. Але він не
прийняв простирадла і продовжував сидіти з порожньою головою, бо думки
стер хтось невидимий, і зараз було таке відчуття, наче в ніздрі
понабивалося пилюки. Проте він зібрався з силами, зісмикнув
простирадло, але нікого не побачив. Він встав і пішов, кроки не
стихали, вони віддалялися десь у сусідню кімнату. Нічого особливого,
переконував він себе, так жінки граються, пустують, хе-хе, коли
задоволені. Вони або пустують, або сплять. Він хотів увімкнути горішнє
світло, проте облишив і повернувся до ліжка. Тут звично пахло
секретаркою, тією жінкою, наголосив він подумки. Пахло шоколадом,
терпкуватими парфумами, сіменем і волоссям. Краще чекати, чекати, як
чекав усе життя, коли вирішив пробиватися цією дорогою. Можливо, це
одна з зупинок, а не кінець. Хоча сама думка про кінець несподівано
зависла, як дармовиси на люстрі, і задзенькала печально, наче тягуча
подільська скрипка під рукою невмілого музиканта. Його навчали
володіти страхом, а потім переступати його, тоді тільки навчишся
думати виважено, холоднокровно і жорстоко. На всі прояви життя. Проте
це теорія, і ті, хто вкладав йому подібні думки, далекі були від його
страхів. Вони були голими теоретиками, як і ця безкінечна держава, що
наступила йому на горло. І йому доводилося вірити і приймати на віру
те, що вони говорили. Але це було невимовно страшно, як спуститися на
два щаблі розвитку – від людини до первісної мавпи, котра зіп’ялася на
дві кінцівки. Але найцікавіше – йому такий стан речей подобався. Доля
йому подарувала ще один шанс зробити шалену кар’єру, бо він розумів,
що серед невігласів, обдарованих невідомо чому страшною владою, він
був найсильнішим, доки це тримав при собі. Хоча з плином часу це
вийшло, як груба помилка. Люди, що взяли його до себе на службу,
виявилися не дурнішими за його співвітчизників. І так ото мимоволі,
вірніше, зовсім природно, він прийняв їхню ідеологію. Їхня система
існувала, з великим скрипом, але існувала, і він сам прагнув цього,
хоча чомусь десь далеко в його душі пролітала сліпа думка, що нічого
досконалого немає. Він не був фанатиком віри, але відчував і розумів,
що ця система побудована саме на цих засадах, дещо перевернутих,
перекошених. Божа ідея поцуплена і перекручена до неможливого, навіть
до вжитку, і чим більше ця система видавалася йому страхіттям, тим
більше він пересвідчувався у тому, що ніяка доктрина не може пасувати
людині. І на тому заспокоївся. Йому лишалися жінки, задоволення і
думки, котрі муляли і вдень, і вночі, проте він невпинно піднімався на
черговий ієрархічний щабель. Він таки подолав свій страх, але не
їхній. У нього не було їхнього страху, його страх мав інше обличчя.
Він був задоволений життям, навіть смертю Лади, яка вивільняла його
від безлічі дріб’язкових обов’язків, котрим він уже не вірив, не
надавав того значення. Зараз він сидів на мокрому простирадлі і
намагався підвестися. За вікном липнув до чорних кульок ліхтарів сніг.
Порожньо в голові, порожньо в думках і ніякої легкості. Запахи можуть
повернутися – різонуло у його голові. Ніч била крилами. Мельхіорове
небо лускало на тоненькі плівки. Тут він помітив, що замерзлий чорний
пагорб здувався, наче желатиновий пиріг. Пагорб заворушився, небо
просвітліло, потяглися рвані язики вилинялого полум’я. Його немов
хтось підтягнув до вікна. Широка, без жодної хвилі річка текла перед
його вікном. Те, що це була справжня річка, не викликало ніякого
сумніву. Вода чи ще щось там підсвічувалися зсередини. Потім він
побачив на горизонті якусь пляму. Пляма рухалася, в цьому він не мав
сумніву. І нарешті побачив зовсім чітко роздовбаного катараса. За ним
сидів виводок якихось людей, а кермував човном його дід у німецькій
формі. Далі за човном пливли, як виводок качок, менші: баби, брати,
рідні, двоюрідні, швагери, дядини. Кого там не було. Це нагадувало
урочисте весілля або похорон, а власне, різниці ніякої. Жовтий туман
піднімався з поверхні. Вони пропливали повз його вікна. Спочатку свої,
потім чужі, і коли він таки наважився повернути голову, то побачив, що
цьому, напевне, і кінця-краю не буде. Він стояв і дивився,
зачудований, з холодним потом між лопатками. Десь у глибинах його
сірої рідини почали вилазити молитви, які він час від часу читав, коли
відчував страх. А мозок усе повторював: та не може того бути, як не
може нічого бути. І щось навіть відповіло йому, так видалося: ну, як
нема цього, то може й іншого не бути. Йому зробилося млосно. Фі, як
тільки він відчув слабину в ногах, то стрімке коло, подібне на вир,
завертілося і миттєво втягнуло за собою всіх його рідних разом з
човнами, крісами і рушниками. “Хух-х”, – вийшло з його горлянки,
борлак засмикався, і він поволік ноги до ліжка. Сів, натягнув
простирадло до підборіддя і втупився у пузатих херувимчиків, які чи то
намагалися згвалтувати Венеру, чи просто її оберігали. Зараз у нього
визріло одне бажання – якось сховатися у високих і холодних анфіладах
кімнат, з купідонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у
безкінечний простір, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його
чоловічий сором, і тут він почав збиратися з думками, учепившись за
звичні предмети. Так, найосновніше в його професії – збирати свої
думки у сірий сталевий жмут, нищити ним чужі оболонки. Але ось жінка,
що пішла – куди? – невід’ємно стояла кремовим щасливим згустком. Він
побіг рівчаками своєї пам’яті, доволі легкої і неметушливої. Нічого
особливого, але якраз те, що годиться для прихистку. Він проскочив
вікнами, порахував їх для проформи. Нарешті вискочив місяць. Великий,
круглий, лагідний і срібний.
Хтось запалив галогенні лампи. Світло тріщало, перекидалося з
кімнати в кімнату, тягнучи рвані тіні. Всі предмети вібрували,
принаймні так видавалося. Вони рухалися, наче живі або як ртутні,
відкидаючи масні довгі тіні, а то і зовсім полишалися їх. Він стояв і
тетерів, дивлячись на вікно, але нічого зробити не міг. Тисячі
галогенних ламп, запалених наче за чиїмось наказом, враз ударили і
розірвали його зіниці. Головне, у цьому світлі змінився, втратився
колір. Одне рідке кипляче срібло. Він затулив руками очі, але тут же
прийняв і знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток
паскудних злих гномів, які застрягли своїми лапами в мелясі і не могли
зрушити з місця. Тоді він закутався у простирадло і рушив повз столи,
повільно виставляючи одну за одною ноги, навіть прикусивши від
старання язика. Він рухався повільно, але впевнено у срібному потоці
галогенного світла. Так обійшов софу, потім завернув за диван. Білі
ангели з напнутими луками зараз нагадували йому Страшний суд. Предмети
ось-ось повинні були зірватися з місця і розтоптати його, але він був
хитріший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба,
двостулкових дверей. Піт щемив між лопатками. Найгидкіше було те, що
очі у нього страшенно різало і він ніяк тепер не міг не те щоби
зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю,
разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах, тонко
потягнувся, знищуючи молекулу за молекулою, атом за атомом запах тієї
жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось
сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько
заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати
за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і
розкаяння хтозна за чим не більше, аніж гра, то неприємності на нього
чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло густе, з
запахами Лади, ринуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь
жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг
кімнатами, а коли нарешті зупинився знову біля свого ліжка, де муляла
око мокра пляма, то підняв голову і тихо засміявся. Це був ранок,
простий собі, чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць,
була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів
здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона могла
кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він
подзенькав дзвіночком. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти,
брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи
потворності своєї наготи, запитав:
– Ніхто не виходив?
– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, – сказала
прислуга.
– Ти була тут всю ніч? – запитав він, вже напевне знаючи її
відповідь, але випередив: – Ладу привезуть сьогодні?
– Так.
– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм
на вихід.
2.
Прямо над ними висіла реклама: “Тепер ваша печінка витримає удар”.
У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув
дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, зігнувши
одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло
дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя
підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами,
найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше ніж
близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє
життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній
крадіжці; але вона лише хитро пересмикнула плечиком, перевернулася на
живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила,
нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за
хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли
говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це
дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула брови
і засміялася лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і
затишно. І, значить, вона не дізналася про нього повної правди. Вона
сказала: тебе спіймали на якійсь малолітній курві? Він промовчав,
ковтнув коньяку і подивився на сизе вікно, з розкиданими крилами
синьої ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снігу, вишукуючи
шматки поживи. Яка різниця, говорила вона, у тебе є шанс усе
виправити, ти ще молодий, нині ти служитимеш державі, незалежній
державі, і нічого себе почувати йолопом, а просто скористайся нагодою
і зроби добру кар’єру. Ця остання її фраза не спантеличила його, а,
швидше, похитнула той новий світ, який він тільки почав вибудовувати.
Він подивився на її прищаве обличчя, намагаючись викликати у собі
нудоту, бридке відчуття, але Лада скромно лежала, підтиснувши ноги. І
йому стало мутно і нудно. Довгоносі ворони на синьому снігу
перетворилися на кікімор з тонкими лапками, і тіні від них видовжилися
і зараз діставали ялинки, з Дідом Морозом і снігуронькою в куцій
спідниці, обтягнутими синіми нейлоновими колготками, з золотистими
блискітками. Ця глупа повсякденна реальність повернула його до теплого
затишку. Він давно розумів, що знаходиться у світі вигаданому,
збудованому ним самим, і тому цей світ служить і допомагає йому.
Зараз, наскільки він усвідомлював, перед ним поставала зовсім не
приємна і чудернацька задача: втягувати Ладу у цей світ, чи вона
сприйме його, чи його світ не знищить її крихкі кістки. Наскільки він
помиляється – покаже час. Чи вірив він у Бога, як вірили його батьки,
діди? Він любив богослужіння в православних і католицьких церквах.
Десь так, як гурман смакує букетом дорогого вина. На цьому все
закінчувалося, далі естетства він не рухався; також він приходив у
німе, текуче і радісне захоплення від похоронів. Напевне, з тієї
причини, що там були гарні жінки і вони збуджувалися. У цьому він
нікому не зізнавався, але правду ніде діти – такі і подібні речі
розуміли всі розумні люди з його оточення. Просто тут він не стояв
перед вибором, вибір був невидимим, а тому і напевне неіснуючим. Так
він собі говорив, але чи воно так насправді. Легше бачити сніжний пил
за вікном, що перебирається сонячним промінням кудись у тупу далечінь,
відчути тепло жіночих губ і їхній солонувато-солодкий присмак, навіть
дикіше, можна це порівняти з запахом свічок і ладану в одній із
церков: усе це означалося одним знаком маленької і дрібної втіхи та
задоволення. Тут він, напевне, переступивши якусь межу, визначив
держатися одного напрямку і ніколи не заскакувати на протилежну смугу.
Хоча він мало вірив у те, що життя має двосторонній рух. Він знав
точно, що життя неупинно рухається до ями, і хто добереться до неї
вчасно, той напевне просто вже ніколи не живе. У нього вливалося якесь
прямо-таки тягуче світло, коли він бачив гарний одяг, гарну їжу, і
коли довгий час цього не було, він відкрив, як збавити цю можливість.
І тому тоді, коли Лада стояла у білій чоловічій сорочці біля вікна,
дивилася на довгі клякси ворон, на маленьку замерзлу снігуроньку і він
не бачив її грудей, її кирпатенького носика, прищавого обличчя, у
нього заболіло в животі, підігнулися коліна, і йому стало несподівано
тоскно, наче він один серпневого дня проводжає останній трамвай. Він
підійшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв її за плечі,
опустився на коліна і припав до неї губами. Більше зараз він нічого не
хотів, а вона стояла спокійно, наче буде вічність стояти в цій
кімнаті, з темними тінями від високих ялинок, де влітку прохолодно і
тихо, а взимку довго тримається тепло. Чорна тінь тоді не стояла над
ним, і він не розумів цієї тіні, не розумів страху, не розумів нічого.
Так, він прийшов у органи безпеки ще за влади совєтів, спочатку
освідомлювачем, потім вище, і до перебудови мав звання майора. Дивом,
але, швидше, через меткий розум він залишився у нових органах,
продовжуючи працювати і на східну розвідку, і на українську сторону, і
напевне це було відомо багатьом, але в тому хаосі аж до незалежності
вертілися майже всі співпрацівники. Так що він нікого не зрадив –
формально у західній частині країни було знищено останні рухи опору, а
про східну і говорити нічого. Він визначив свої можливості, ще будучи
в університеті, і сказав собі: так, ми чи вони, іншого виходу бути
людиною в цьому світі, побудованому переможцями, він не бачив. Час це
потвердив, конкретно підвівши риску: американці та європейці ніяк
впритул не хотіли бачити його країну. Звісно, йому було якось трохи
образливо, але і сам він мав прагматичну жилу, холодну і розсудливу,
тому схиляв, без благовоління, голову перед переможцями. Комунізм і
його мета, на велику радість самих застрільників ідеології, наказали
довго жити, в країнах колишнього Союзу вода замутилася. І всі разом з
ним кинулися ловити рибу. Гроші вирішували все – у що він ще від
шкільної парти вірив і знав. Це було єдиним рушієм його свідомості,
його світом, інакше не могло бути. Проте частіше зимового дня його
несподівано застукувало у дорозі, перед Різдвом і Новим роком, перед
Водохрещем, наче хтось дикий сідав на нього і тихо шепотів над вухом
паскудненьке дешеве словечко: “Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок…” Тут він
двоївся. Можна скинути на просту тобі шизофренію, повірити у містику,
але це якось не клеїлося ані до містики, ані до шизофренії. Віра у
нього значилася під табу, тобто він слідував тим принципам, що коли
став на інший бік, то інакше вже не можна. Виверти виховання, ось як
він називав це. Інші називали це неприпустимою порядністю, хоча це
було не що інше, як збочений конформізм. Він таки ходив до церкви
разом із хвостатими державними делегаціями, хоча за багато років
переконав себе, що ані там, ані тут нічого немає. Тут принаймні все
осяжне: жінки, чоловіки, гроші, інтрига. Ця проста механіка більше
його зачаровувала, ніж скуденне життя його родини, що йшла зовсім
зараз не зрозумілим шляхом.
Сонце запало у чорні капкани дворів, Лада сиділа і гортала
глянсований часопис, а він несподівано запитав її, сам лякаючись свого
тихого, з упевненими інтонаціями голосу:
– А хто по нас прийде?
По тому, як Лада скинула свої світлі, з каштановою міддю, брови,
зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла
його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам
сказав. Вона усміхнулася зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її
упевненість, як заразу, через усе життя.
– Поїхали зі мною, – сказала вона. – Поїхали, поїхали! –
затараторила щасливим, майже дитячим голосом.
Тут Дніпро розкривав свою свинцеву над незмінним металевим небом
горлянку: червоні дахи п’яти- і чотириповерхових дач лежали під
сліпучим білим сонцем лускою, крилом неправдоподібно, але правдиво все
ж таки, підрізаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи
навколишні землі і піски. Вони стояли на білому двомісному катері,
затуляючи долонями очі від сонця, спостерігаючи, як стрімко
наближається берег. Щось у цьому було об’єднуюче і спільне: нахилені
вперед тіла, підняті руки. А коли вони приставали до причалу з
самотнім на розкладному стільцеві стариганом, що визирав якесь диво у
бінокль, сонце ховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому
березі, вони провалилися в малинові теплі памороки. У нього пішла
гусячим сипом шкіра. Йому здавалося, що зараз усе закінчиться; він
боявся повторити слово “життя”, але десь у глибині саме це і пищало:
провалиться і не повернеться місто, з’єднане розірваною аортою
харківського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над роздавленим
плодом, стрілами поїздів метро, саме розвернуте до противного місто,
посипане білими грифелями будинків. Він навіть заплющив очі і бачив
морок, один лише морок. Він навіть не відчував поруч гарячого, з
легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади. А коли відкрив очі, то
побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском
вуличок, блюдця площ, неприступні будинки, облиті рожевою фарбою
заходу. І в нього затерпло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але,
як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища.
Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А тоді: “У неї немає
нічого невротичного”, – задоволено вирішив він, порівнюючи з тими
сцикливими студентками, що залюбки після першої ж зустрічі
демонстрували всі свої сексуальні здібності. А тому на зелений, з
мідними прорізами гравій він ступив з виглядом першовідкривача.
– Це там, – показала Лада, і в її словах нічого не було
загадкового.
З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквітчаний
графіті, він зрозумів, що Лада для нього вартує більше, ніж та жінка,
з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи
слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне життя, і зараз
вони проходять той складний і вузький прохід. Саме так він тоді думав.
Інакше не могло бути. Все навколо: будинки, дерева, вулиці, собаки –
було занадто спокійним. Аж занадто. Почалося інше життя. І він
зрозумів і сприйняв це як належне. Як чергове підвищення по роботі. І
він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і
спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі –
нерухомими та загадковими. Шикарний вигляд дачі її батька нічим його
не здивував; він навіть не встиг подумати, що років їй сімнадцять, не
більше, хоча голова працювала чітко: її голова знала, чого бажала. Її
бажання були на першому місці, але якимось дивом вони сполучалися з її
мозком. Він навіть бачив її сині спалахи. Вони знову пили, і він
сп’янів. Від недавнього сексуального збудження не лишилося і сліду, а
був тягучий алкогольний настрій, коли допиваєш потроху, а нічого не
змінюється, протікає повз зіниці, і навіть ліньки простягнути руку.
Лада умостилася на канапі, підтиснувши ноги, з важким стаканом у руках
і поволі пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з
думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а
потім уже заспокоїтися. Десь у глибині він це розумів. Потім, рвучко
вихиливши віскі, вона встала, потягнулася, напнувши під зеленим
светром тугі груди, і підійшла до вікна. Сонце окреслило чорним
малюнком місто. Настрій у нього з байдужого взагалі погіршився. На
зубах – наче хто насипав піску.
– Ходімо, – мило і тихо, муркаючим голосом сказала вона, і тут на
нього накотила гумова хвиля жаху: йому на мить видалося, що у Лади на
обличчі зникли прищі. Так, коли вона ступила на брунатну доріжку
останнього сонячного світла. Вона взяла його м’якою теплою рукою за
пальці і повела. Він намагався не дивитися на її обличчя і все скоса
поглядав, але вона це відчувала, може, щось розуміла або сприймала
зовсім інакше. Професійна звичка несподівано почала брати гору. Груди
його стало наповнювати дурнувате відчуття вибраності, хоча знав, що це
не так, зовсім по-інакшому зараз повинно бути, але він здогадався, що
щось інше відтягує останню мить, останній поріг, що дозволить їм без
страху зупинитися одне перед одним. Від такого відкриття він запав у
ще більшу порожнечу.
– Куди ми йдемо? – нарешті запитав він.
– Туди, де ти отримаєш свої відповіді, – сказала вона.
– Ти певна? – запитав він.
– Тоді так і лишиться, – спокійно сказала вона і потягнула його за
руку.
Спочатку йому спало на думку, що Лада сіла на поручні перепочити.
Захід накривав мідним шатром, обіцялося на мороз. Вона сиділа на
горіхового дерева поручнях, волосся ворушив теплий, від кондиціонера
вітер, закидаючи сині пасма диму на її розпашіле обличчя. Тонкий
серпанок тягнувся від химерної надбудови, з напіврозібраним дахом,
тремтів драглистими стовпами, а вона сиділа боком, сигаретний дим
розбивався об вилиці, а очі займалися двома зірками. І нарешті він
відчув. Нудотний, з дитинства знайомий запах. Так дорослі пахли в
далекому дитинстві. Верхівку його черепа зрізав спогад, який у ту ж
секунду зник, і він ніколи не чіплявся за нього. Проте під ложечкою
солодко засмоктало, нагадуючи про недавнє, котре не стосувалося Лади.
Лада розставила по-хлоп’ячому ноги. А він ловив широко роздутими
ніздрями запах. Вітер подув з ріки, що чавунною почварою виповзала
з-за мосту, і на воду не потрапляло світло, лише від недалекого
мегаполіса били прожектори, і тому гирлище, розірване пляжами, котило
німо й уперто, зі смертельною нахабністю. Вітер приніс запах сечі,
терпкий, застарілий – напевне десь недалеко, зразу під ребрами мосту
стояли баржа або генделик. Лада була зараз вродливою, як ніколи. Вона
курила сигарету за сигаретою, і він гадав, що на цьому все
закінчиться. Це вже не новина, в цьому немає ніякої таємниці, вирішив
він, кинув “Орбіт” до рота, роздавив язиком, відчуваючи задоволення і
втому від дня, що йшов на спад. Легко паморочило голову, і йому було
добре. Не знати чому він став думати про наступний день. Він знав,
нічим не дивуючись, лише дратуючись, як вона ткнеться йому під пахву
носом, потягне гучно його запах, наче витягуючи з нього чоловічу силу,
потім відкинеться на спину і закурить. Світ білим скрипучим світлом
вибухатиме у широких вікнах, чорними беззвучними кулями пропікатимуть
порцеляновий день птахи. Зі смутним відчуттям тривоги він констатував,
що у нього таки лишилася фантазія, рудиментні, хвостаті, злі гноми, що
розгризають свідомість. Головне, не пустити їх, не пускати близько, і
він оберігався від них. Чистоплюй – можливо. Гедоніст – теж можливо,
але на рахунок цього дуже тяжко визначитися, бо інакше він би не
вагався і не боявся деяких речей, що дійсно приносять насолоду. А
зараз вони йшли довгим коридором, подібним на довгу коричневу трубу,
підсвічену ліхтарями, стилізованими під смолоскипи. Спочатку він
роззирався, але нічого особливого не знаходив. Окрім втоми, він нічого
не відчував. Лада йшла попереду. Пряма спина, хода, вправна і легка,
видавала в ній неабияку норовливу, чистої крові сучку. Він навіть
смакував, подумки повторюючи “сучка, сучка, сучка”, подібним способом
виживаючи пустоту, що глухим бубном гула всередині, здавалося, у самих
нутрощах. Йому було відомо достобіса способів, як боротися з
порожнечею: вправи для дихання, тести, фантазії, звісно, як і
потрібно, щонайпримітивніші, здебільше пов’язані з їдлом і сексом.
Хоча від усього, що стосувалося фантазії і віри, він намагався
триматися подалі, наче забобонний, що боїться розмовляти з невдахою
колегою. Бо інакше його кришталеве царство в одну ніч гепнеться під
ноги, і не просто під ноги, а якомусь курвиську. Потім вони пройшли
вулицю, швидше завулок, поплетений зміїстими тінями, і цей прохід між
домами враз виявився велетенським проваллям між стінами, щільними і
безкінечними стінами; аж там наприкінці він побачив метушливу пляму
світла: то ліхтар, зелений, у паперовому оздобленні, ганяв пляму на
білому п’ятачку площі, занесеної снігом. Коли вони підійшли, то це
виглядало прозаїчно. Далі лежала пустота ріки, від якої мимоволі
зводило щелепи. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то
втому, чи то ще щось, у чому він не міг собі зізнатися, але якби й
хотів, то назвав би це словом “ініціація”, на більше у нього не стало
б розуму, бо саме це слово нічого йому не говорило. Тому він не
загадував собі непотрібних загадок.
– Скоро, милий, – пролетів її льодяний голос у нього над вухом, і
йому захотілося сигари, коньяку.
І скоро вони підійшли. Його втому нічим було розбуркати, притому,
що він зупинився і дивився на білий будиночок, що нагадував великий
різдвяний пиріг, а швидше стайню. Найвірогідніше, вирішив він, саме це
і повинно було бути стайнею. Морок дійсно згущався до якогось
зеленого. Зараз йому робилося прикро і захотілося повернутися у теплу
затишну кімнату, з високими анфіладами, з чорними воронами на снігу,
навіть снігуронька у синіх колготках, з кирпатим обличчям петеушниці
викликала в ньому тихе, нездійснене тепло. Лада йшла зараз у пітьмі.
Вся її фігура була темна, наче вирізана з чорного ебонітового дерева,
тільки одна голова освічувалася банькатим ліхтарем, котрий бив з
вишки, від мертвої води. Зараз у порожнечі думок, мертвої втоми, без
насолоди він починав чітко розуміти, що щось або хтось ставить його
перед вибором чи, може, сам він вибудував цю систему: холодну і
непорушну, і вона вертить ним, як піщиною, у потоці галогенного
світла. Зовсім вірогідно, але точно: він стояв, як і багато років
тому, намагаючись приєднатися до цього строкатого і блискучого світу.
І тоді він вирішив: так, ми чи вони програли, зараз світ буде рухатися
так швидко, як синій вогонь білим папером, і нікому буде думати і
говорити, хто вчинив так чи інакше, як завжди, цінуватимуть тих, хто
мчить цією поверхнею, і сама потреба віри чи релігії, морального чи
аморального одійде. Треба вирішити перед тим, як стати на цю блискучу
поверхню. Але тут його звело: все ж таки проблема вибору лишається. І
зараз у темряві, дивлячись на ебонітового дерева фігурку Лади, він
розумів, що ніяк не може керувати цим щось. Потім, пізніше, коли чорна
тінь упала і Лада, вся біла, зі стрункими ногами, мідними воланами
волосся, вийшла і стала проти стайні, втягнувши ніздрями, грудьми
встояне на тваринячому теплі повітря навколо стайні, він щось
зрозумів, але втома солодко поповзла жилами, і він заспокоївся. Рівне
малинове світло текло під ноги, а Лада йшла похитуючись, граючи
стегнами, з прямою спиною, тільки на дерев’яних поручнях загорожі під
вітром рипіли різнокольорові гумові кульки. Він важко вдихав її запах,
її випари, що перемішувалися з тваринячими, сіном і ще чимось. Він
ступав за нею малиновим снігом, слід у слід. Ліворуч розтопленим і
захололим свинцем лежала ріка, тільки жовті каверни ліхтарних вогнів
видавали рух хвиль. Та ось нарешті вони увійшли в стайню. На них упало
тепло, терпке і глухе, немов усе навколишнє відсунулося на неймовірну
відстань. Відразу у нього завертілися думки зовсім у протилежному
напрямку, ну, сказати щось про прекрасний вечір, про те, як чудово їм
сьогодні було; але от кінець думки повис обірваним нервом, і він
спрагло намагався доторкнутися до нього кінчиком язика. Пізніше він
чітко, дивлячись на масляну від світла ліхтарів воду, знав, що треба
було заговорити у теплій первісній тепліні, і це банальне слово –
прощай – гризонуло його за маківку черепа, і тому, паралізований
наполовину тими відчуттями, що посунули на нього з усіх щілин, він
пішов за нею.
Жеребець англійської скакової, з білою плямою на лобі, бив
стрункими ногами тирсу, закидав виточену голову, з розкосими
сливовими, темними, як ніч, очима. Круп ледве подригував, а під шкірою
пробігали хвилями м’язи. Він точно усвідомлював, чого і чим хотіла
його здивувати Лада. Потім наче хтось осмикнув за плече. Він відмітив
про себе, слідкуючи за строгими і водночас привабливими рисами її
обличчя, що у неї немає тієї набутої, награної вульгарної
аристократичності, притаманної чи привласненої, ні, таки притаманної,
цій породі. Вона уміючи викидала на вітер гроші. Вона робила це
неприховано відразливо і водночас із заворожливими рухами зміюки. Саме
це лізло густими, не без запаху, кавалками у голову. Він зараз усе це
майже реально відчув, доторкнувся до чогось слизького і холодного, з
порожньою дірою вгаслих дитячих спогадів наприкінці. Звуки, що
парилися темними пластами в далеких кутках пам’яті, піднімалися й
оживали, заповнюючи слух надокучливим і одноманітним, але нахабно
впевненим шепотом, пробиралися вушними раковинами, спалахуючи білими
зірками люті та немочі. Бути безсильним невідомо перед чим страхало
його не менше, ніж захворіти на сифіліс чи СНІД. Від безсилля перед
невідомим робилося ніяково і соромно, наче тебе підловили на чомусь
стидному. І так разом зі звуками, у ритм тонів та напівтонів, мелодії,
що звучала повсюди, до нього почало підбиратися відчуття
недовершеності. Потім очі Лади. На витесаному, наче з одного
суцільного шматка плоті, поритому червоними прищами, з шаром тональної
пудри обличчі. Її очі існували окремо, без світла зсередини. Самі по
собі. Ще одне: її не можна було порівняти з чистими очима дитини,
залитими холодцем страху. Головне, вирішив отак несподівано, що вони,
її очі, ніколи не будуть старими. Плоть навколо їх провалиться,
зіжмакається, наче дешева гума, а вони світитимуть двома зірками. Ось
так, не інакше. Втома у цих очах висихала швидше за жіночі сльози.
Вона сіла, перекинувши ногу, на гладкі перила, прогнула звично спину.
Пішов сніг. У фіолетовому стовпі дворів висіли шматки вати і
повільно сідали на гостроверхі черепичні дахи. Місто вибухнуло
малиновим, взялося зверху ледь жовтуватим ореолом, ще за хвилину
простір просяк іржавим, обвішавшись низками гірлянд. Руде повітря,
синій сніг, розлита криво маслянка ріки. Він потягнув вперед голову,
сам подався, аж тріснула хребтина там, якраз між лопатками, сапонув
ніздрями вологе, трохи просмерділе тваринячим потом повітря. Образливе
було те, що нічого особливого він у тому не бачив, усупереч Ладі. Це
її навіть не збуджувало, це навіть не екзальтація, а чистої води
пристрасть, дика і гаряча, майже тобі африканська, з дешевих
порнографічних фільмів про чорних чоловіків та жінок. Ця думка, що
випливала на хитку поверхню, більше зараз нагадувала відшліфований
шматок білого мармуру, що шубовсне і піде на дно, видалася йому
дитячою і безпосередньою, і найприкріше, йому захотілося закурити,
повернутися до плавленого золота коньяку і сигари й опинитися у неї
між ногами. Нічого більше. Він далеко позаду лишив складнощі. Нарешті
він отримав очікуване. Нарешті вона стягнула через голову светра:
зовсім болісне хропіння коней, гучне і шумне, і холодний сніг за
вікнами, і її мокра спина, рівна і невимовно приваблива, красиві
плечі, затягнуті у чорну спортивну майку фірми “Адідас”. Її потилиця,
підсвічена малиновим, як сироп у дитячій склянці, китайським
ліхтариком. Чиста, по-хлоп’ячому міцна шия і потилиця, з кучериком
пушку в жолобку. Пучок палаючого волосся. Йому чомусь здалося, що
бачить востаннє Ладу такою, яку він свого часу зустрів. Зовсім ясно
він визначив, що хтось невидимий управляє його нинішніми почуттями.
Принаймні зранку було не так, і він зранку чудово сам собі давав раду.
Вона повернулася і подивилася прямо у його очі крізь цей задушливий
морок, вона глянула, висипавши кварц очей у його полохливі, наче у
наркомана, зіниці. Цей погляд він пам’ятатиме протягом всіх днів,
років, і так, думалося, буде до кінця. Без всілякого вибору. Але воно
вийшло якось дуже хижо і не знаходило собі місця, наче банальний
шматок бруду. Потім він скривився. Змор-шки павутиною вкрили його
кругле обличчя з гострим підборіддям. А сам він відразу постарів на
добрих два десятки років. Усе зводилося до чогось невизначеного, а
наразі непотрібного, саме йому непотрібного. Все те, що оберталося
навколо них, не вибухало з якоюсь надновою силою, а робилося гумовим,
зводилося до такого мізерного, що годі розгледіти. І він лякався
назвати це своїм іменем, він заплутався серед імен, котрі час від часу
переставляв у залежності, яке сьогодні на табло календарне число.
Хоча, можливо, його відчуття зупинилося на пів-дорозі до бажаного і
водночас забороненого. Коліна у нього підкошувалися. З усього, що йому
вдалося відчути, він з дитячою несподіванкою зрозумів, що саме почуття
смерті десь на межі солодкого переляку, за-хоплення, хобі, десь воно
так близько стояло до цього, що наразі нічого суттєвого не відкрилося.
І його не приваблювала її шерехата, персикова шкіра, зараз вся
підсвічена з боку річки. Проте виходило десь так: ти стоїш перед
чиїмось трупом і не знаєш, що сказати, відчуваючи себе найдурнішою
істотою у світі. Відтоді, як він нею оволодів, вона перестала існувати
у його уяві як жінка, котру можна оберігати чи ще щось там.
Він відчув, що почуває себе легко і нічим не зобов’язаний.
Напевне, так треба завжди відчувати себе, коли отримуєш від жінки
справжній подарунок, а не якусь цяцьку-бряцкалку.
– Ти справді так думаєш? – обережно запитав, вірніше, кинув у тиху
заводь її жіночих думок.
– Напевне. Ти наполовину звірина. Принаймні я тобі хотіла це
сказати. І якщо тобі вистачило розуму вискочити з однієї халепи, то
чому ти заліз у іншу? А якщо заліз, то чому ти не можеш дати собі в
тому ради?
– Ти про що? – він дивився їй в спину і подумки перебирав сказане,
що цього саме він і не очікував.
– Холодно, – сказала вона.
– Назад перебіжчиків не пускають, – видавив він з пафосом, аж
засмикалася щока.
– Ти про це? – Лада зовсім по-дитячому пирснула в кулак.
Несподівано зробилося все байдужим: лапаті ліхтарі, фиркання
коней. Безкінечна тиша розходилася колами. Вони стояли одне проти
одного, обнюхуючись, наче коні. Почали одягатися, повільно, як світ,
що крутився перед ними уламками кришталю.
– Знаєш, у мене інші проблеми, – сказала вона, і це звучало
банально, як на базарній площі, коли перекупка розповідає своїй
товарці про місячні.
– Наш вік… – розуміюче потягнув він, але і цього разу помилився,
тому за краще вирішив надалі мовчати.
– Ми по-різному… – Лада закусила довгий вказівний палець, –
долаємо перешкоди. Головне, знати, що цей світ… – вона покрутила
складеною долонькою, наче квіткою, і продовжила: – І статі тут ніякої
ролі не грають. А я ще ні до чого не готова…
Чорний пірс випнувся з-за повороту крилом космічного авіаносця.
Він боровся сам з собою, як здоровий глузд з брехнею, як хворий на
СНІД – за останні крихти задоволення і життя. Ніч поповзла одним цілим
желатиновим шматком, і місто всередині тремтіло іграшковим, поламаним
дитячою рукою, новорічним кошмаром. Лада спала, згорнувшись калачиком,
на задньому сидінні, накрита махровим червоним пледом; оголена частина
її литки, по-хлоп’ячому міцна, з налитими круглими м’язами, неймовірно
біла, наче виліплена зі снігу. З божевіллям боротися однаково, що зі
смертю, вирішив він, заводячи машину мокрим асфальтом під густе
намисто новорічних та різдвяних гірлянд. Він відчинив бокове скло, і
мороз відбив запахи. Зараз йому захотілося, щоб вона щось сказала,
загубила одним словом цей вечір, ніч, наступаючий ранок; вона повинна
сказати, щоб він дав їй спокій, інакше не може бути. Пічка гріла ноги
теплим котом. Він мовчки усміхнувся, донюхуючись до запахів. Вона,
напевне, ляпнула б таку нісенітницю, щоб ти повернувся обличчям до
долі, нарешті зрозумів і таке інше, і так далі. Але вона банально собі
спала, згорнувшись калачиком. Він ні у що не вірив, навіть у свої
почуття, сховані так глибоко, наче у пеклі, наче на краю раю, котрі
для нього зараз звучали не менш смішно, ніж признання чогось,
звинувачення в чомусь, у що він давно перестав вірити і сприймати
всерйоз. Хоча він згодився, задоволено муркнувши під носа, що цієї
морозної, з червоним язиком неба ночі відбулося щось неймовірне. І
йому зробилося порожньо і кисло. Він шарпнув зі злістю віконце.
Насправді ти чекав подібного так довго, зашепотіло на вухо, ого-го як
довго. Він задихав часто, намагаючись, через силу, не дивитися на її
широке обличчя. Йому примарився вкотре тремтливий фантом, що вже
угніздився і сів на тім’я, щоб увігнати пазурі. Він був певний, що
хтось керує ним. І його це розлютило. Його розлютила безпомічність,
сиза дірка пустоти на кінці міста, там, де повинно зійти сонце,
тягуче, як меляса, паскудне, наче всі його смертні гріхи. Фу-у…
Тверді удари підборів – це крутився яскравою дзигою Центр. Люди
вишмигували, наче з отворів, наче з каріозного велетенського рота.
Холера, що таке лізе в голову! Мороз тремтів у повітрі, відчувався
фізично, і йому було байдуже, наскільки гарно це чи погано. Головне –
його запрограмований мозок починав давати збої. Щось таке невідоме
солодко проспівало на дні його самого: люди вулицями йшли у пустелю
своєї самотності. Он хоча б та чорнявка, по-хлопчачому стрижена, зі
смішними вушками, прикрашеними красивими кульчиками у вигляді
мініатюрного виноградного грона; засмагле обличчя, великі сяючі очі,
обернені до свого хлопця, кремезного, у дорогому хутрі, з низьким
лобом і розум-ними мавпячими очима. Дівчина майже не рухалася,
принаймні так видавалося. На поверхах “люкс” готелю горіли намистом
вікна. Пара ступала скрипучим снігом на товстих підборах, і дівчина
продовжувала дивитися на хлопця широковідкритими очима. Хлопець
дивився прямо, ухилявся, але, здавалося, йому байдуже, про що говорить
подруга. А потім вони зникли в мороці міста, зникли, наче їх ніколи не
існувало. Йому зробилося сумно і моторошно. З дитячим відчаєм він
подивився на верхотуру готелю. Лада прокинулася, позаду почулося
уривчасте сопіння, так, як роблять це діти або школярки. Пустота
балачки просилася на язик. Коли він обернувся, Лада сиділа,
підмостивши під себе ноги, і терла очі кулачками. Хоч у цьому він не
помилився і за звичкою пошукав сигарету в бардачку, але знайшов тільки
дамські, схаменувся, що машина точно не його і він давно не курить.
Ні, справа тут не в Ладі, вирішив він тоді, хоча справа саме була в
ній. Оце таки щось прийшло, разом з цією бабою, влізло у ним же
заблоковану свідомість і почало зсувати до кінця провалля, туди, в
пустелю безкінечності, де карикатурами повзають закоцюблі на морозі
люди. І ні біса більше. Нічого вона не хотіла такого сказати. Пішло
воно все під три чорти. Але та простота, якою він так упивався,
зникла. Це як крутими стежками дертися кудись у невідомість і у
темряву після доброї вечері, після жінки, після того, як ти відчув
владу і насолоду. Пилюка в кінці вулиці, снігова пилюка, зі зникаючими
на очах людьми. Того дня він ясно зрозумів, що його щось підштовхує в
інший бік, знову на той бік безмовної ріки предків, звідки він вийшов.
І він не хотів ані признаватися і повертатися, зовсім по-дитячому
тримаючись механіки власних ви-творів. Тоді вперше за стільки років
він з оскомою на зубах, з сухими очима подумав про Бога. І тоді
вирішив, що Лада ніколи не зачепить його серця, тому що вони стоять на
одному березі, він же перебрався добровільно, одного разу чистосердно
вирішивши, що так буде легше перебувати і діяти у навколишньому світі.
Бути, як всі, коштує теж недешево, так гадав він тоді, дивлячись на
людей, які метушилися у яскравому зимовому передноворічному каскаді
вогнів та повітря, здавалося, просякнутому найбанальнішим словом
“щастя”. Саме того вечора він зрозумів, що вона хотіла сказати. Вона
говорила своєю підлітковою мовою: якщо ти відмовився, то не слід
повертатися і в усьому треба триматися своєї сторони. Він навіть не
задумувався над тим, чи помилялася вона. Емоції вичахли, стали, як
розтоплений холодець. Світ паскудно вирячив на нього свої зіньки, і
він нічого не розумів у ньому – щось лапате, як стонога. Почуття
спустошеності наповнило його. Дивлячись услід людям, він підтиснув
по-дитячому ноги і вилаявся з тихим попискуванням, наче щур, якому
одгризли хвоста. Лада зараз – просто Лада, і була тим дівчиськом, що
добре відтягнулося і втомленою мокрою сучкою повертається додому,
різниця тільки в тому, що вона опинилася тут з народження. Він дивився
на її вогняний локон волосся, дбайливо і впевнено перехоплений
защіпкою для волосся. Вся вона охоплена фіолетовим серпанком, тільки
двійко непорушних очей, невинних, як наступаючий тугий ранок, і вираз
обличчя такий, наче за прочиненими дверима на тебе чекає кімната,
повна хижих звірів.
– Тобі коли у консульство? – вона підкурила сигарету, тримаючи її
одними кінчиками пальців, і вже потім лиснула поглядом по трасі з
брудними чорними калюжами. Погляд підвівся вище, і він прослідкував за
ним. Вікна гасли, згорталися жовтими шматочками фольги; зорі тремтіли,
нагадуючи дешеві солодкі бурульки, підвішені над містом, з рожевими
обламаними клешнями вулиць. Він знову пригадав снігуроньку в дешевих
чорнильного кольору колготках, з блискітками, наче дроблене скло, з
пружними ногами, довгими і незграбними; він чомусь пригадував, як вона
рухалася навколо ялинки зигзагами. Машина котила порожньою вулицею, і
він весь час повертався до початку їхнього дня, дня, що обіцяв багато
чого, як і все в житті, а приніс пустоту, як у діжі, а ще у його
свідомості настирливо з’являлася снігуронька, мовби у зламаному
слайдоскопі чи дешевій порнокартині. Йому задерло в горлянці. Лада
зробилася непомітною. Вона відчула це і просто цікавою білочкою сиділа
на задньому сидінні і спостерігала за його потилицею. Обом, скоріше за
все, хотілося позбутися цієї ночі. Хоча це тільки йому видавалося.
Проте хвилин за десять до того, як приїхати, він повернувся у
дійсність, щоправда, виходило так, начебто він увійшов у кімнату, а
відчув себе ув’язненим у тюремній камері. Шум коліс, шум мотора, шум
парку наводили на нього якусь божевільну втому, котра завжди буває
перед тим, коли ти дійшов до чатованої в пам’яті, в уяві межі, і ось –
відбулося. Насправді вона, Лада, підвела його до того, що він сам
хотів, але впродовж стількох років боявся вимовити вголос. Він солодко
видихнув. Машина припаркувалася біля безлюдної стоянки, забитої
важкими лендроверами і хамерами. Вистрілив свіжим зеленим потоком
фонтан зеленого вогню за будинками, розсипаючись малиновими і жовтими
цвяшками на дахи. Але Лада мовчала, і він повів машину трохи далі.
– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину
завтра заберуть, – сказала вона і пішла, навіть не поцілувавши. Вона
зникла так швидко, що він не встиг кліпнути оком.
Зараз місто повернулося іншим боком. Глухо і напівтемно тягнувся
він Повітрофлотським, потім зупинився на роздоріжжі і повернув на
Солом’янку. Віддаля побачив темний кострубатий патик ялинки. Там вітер
крутив вихори, хилитав гірляндами і гуляв порожнім місцем зміїстими
тінями. Він об’їхав кілька разів площу, ялинку, маленький вибілений
будинок, що якимось дивом примостився до бетонних склепів. У нього
зарізало у лівому оці. І він повернув до скляної будки дешевої
кав’ярні, неправдоподібно довгої, з низькою стелею. У кав’ярні було
порожньо. Знову цей паскудний сірий колір, що переходив у сині тони, і
зверху, прорізами, іржавий, на цей раз від мініатюрних лампочок,
вмонтованих у стелю. Наприкінці, в самому кутку, під миршавою ялинкою
сиділа вона, дівчисько у брудній білій куртці снігуроньки і синіх
колготках з золотими блискітками, що в цій обстановці виглядали
достатньо шикарно. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Вона
сиділа за столиком, занадто низьким, тому вся зсутулилася, піднявши
плечі, і пила з білого пластикового стаканчика паскудну горілку. На
столі, в одноразовій тарілці, лежав надгризений бутерброд, наче
одірвана з жилами чиясь плоть. Він підійшов і сів. Руки у неї були з
довгими ворушкими пальцями, видавалося, що від них іде тепло,
життєдайна сила. І дійсно, ближче вона виглядала незграбним цибатим
дівчиськом, з ніжним обличчям і суворими чорними бровами. Вона була
вродливою, аж занадто. Тут наповзло на нього: так, ця зустріч
невипадкова. Але він струснув головою на її мовчазний прихований
подив. І в цю хвилину вона подивилася на нього так, як дивляться на
чоловіків дівчата з вулиці. Шум у вухах і голові наростав. Він підвів
руку, затягнуту в чорну рукавичку, і торкнувся скроні двома пальцями.
Краєм ока крізь щілину напівпрочинених дверей він побачив шпиль
пожежної частини. Зараз знову в пустій кав’ярні потягнуло холодом, і
щось невимовно противне надавило на плечі. Він сидів у модному пальті,
з широкими плечима, з вгодованим рожевим обличчям, розпускаючи
бутонами квітів міазми іншого світу. Значить, відлягло, знову
вернулася впевненість. Принаймні так дівчина повинна це зрозуміти
зараз.
– Ковбасить? – запитала вона і надпила горілки.
– Щось подібне до того, – відповів він їй у тон.
– Хочеш, я поїду до тебе? Або ти до мене? Тут недалеко, – спитала
вона і дістала повільним, трохи манірним жестом, що зовсім не личив
снігуроньці, сигарету з кишені і підпалила.
– Скільки…
– Там видно буде… – вона вирівняла сигарету пальцями, звівши на
нього свої фіалкові очі, часто моргаючи, як дитина.
– Мені не подобаються жінки, які не знають собі ціни, – сказав
він.
– А тобі яке… – вона затнулася, подивилася впевнено, але в тих
очах, як сподівався, він зовсім нічого не побачив. – А скільки…
Він витягнув гаманця і поклав п’ять сотень зелених.
– Це для початку, – не дав прийти їй у захоплення і подивився на
тонкий, як спиця, шпиль пожежної вежі, об котрий дерлося незворушне
нічне небо. Під ними хмуро світив ліхтар.
Звичайна кімната у теплих тонах з ялинкою у вікні, без Діда
Мороза. Залишки дня ще густо лежали на губах. Він ніколи б не подумав,
що такий чутливий. Щоправда, всьому треба було дати раду. Але на цьому
його думки зупинились. І знову вкотре за вечір він не розумів, що
відбувається, наче ти під кінською дозою наркоти і весь твій
попередній досвід летить свині під хвіст. Не знати чому, зовсім не
передбачено перед ним почав виникати образ жінки. Можливо, то була
Лада, а може, і ні. Але все скінчилося, вирішив він. Принаймні цього
дня. Дівчина встала і пішла на той бік кімнати, а він заворожено
спостерігав за її голим тілом. Зараз було одне бажання – заплющити
очі. Більше нічого. Але, на свій подив, це бажання йому ніяк не
виходило виконати. Він дивився на дівчину. Вона випила, потім
за-кинула голову надто високо, видихнула, показуючи, що все напевне
закінчилося і все було не так погано, чи ще щось на не зрозумілій йому
жіночій мові. Хвилину тому йому видавалося, що він знайшов відповідь,
вихід з пастки, куди його заманила Лада. Але це смішно зараз, навіть
не нагадувало ілюзію. Кров шугала йому у скроні, підійшов до дівчини,
що сиділа і курила свою смердючу, так, похітливу папіросочку. І вона
сказала, дивлячись в його припухлі щілини очей:
– Ти брудна тварюка. Я краще піду.
Він здивувався, принаймні зараз, бо нічого такого не зробив.
Дівчина дивилася пильно, насторожено, наче розсерджена й ображена
гімназистка, тільки замість морозива – пляшка горілки. Нараз йому
зробилося ніяково. Він підвів руку, наче намацуючи простір між ним і
нею, помахав пальцем, клацнув пучками.
– Ти нікуди не підеш, – сказав він і додав: – Тому, що не хочеш.
– Я так і знала, що цим закінчиться. Я вашого брата за версту чую.
Давай домовимося: я лишаю собі всього сотню, а решту повертаю, –
сказала вона.
– Я… – далі він не знайшовся. – Ти не так подумала, – швидко
затарабанив він, спостерігаючи, як дівчина натягує на себе одяг.
– Я все прекрасно зрозуміла. Добре, я лишусь, але я передзвоню…
– Діду Морозу, – вирвалося у нього.
– Ага, – сказала вона, запихаючи до рота сигарету і набираючи
номер мобільного, не спускаючи з нього проникливого погляду
смарагдових очей. – Дякувати Богові, що ти не називав мене феєю. Ніяк
не називав. Ти мені сподобався. Аллє. Ага, Борь, я тут підробіток
знайшла, да, нехай Люська біля ялинки побігає, ага, пока.
І вона знову була така, наче він віддалеку дивився на неї. У нього
крутилася тисяча запитань на язиці, але на жодне, він знав, вона не
відповість і тим паче не скаже правди. І він пішов шляхом найменшого
опертя, він збудився і потягнувся губами до її очей. Йому хотілося їх
випити.
3.
Капітан Величко, із спецпідрозділу по розслідуваннях особливого
призначення, дивився телевізор. Він був взірцем таємниці, нудної, як і
всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед
телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопили-вши
губу, капітан поклав пульт, набрав у широкі груди повітря, затри-мав,
порахував до чотирьох, а потім видихнув. Кімнату заливало сонце, хоча
на вулиці стояв мороз, мінус десять, і цього досить, щоб втискати
голову у плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий
прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними
відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у
глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у
незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець
повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий
подив: третя година, а капітан просиджував біля телевізора до
четвертої.
– Її поховали, – сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти
пляшку “Смірновської”, налив одну чверть у грановану склянку, випив
залпом, подумав, потім ще налив.
– Чого ти так в хріна переймаєшся? – відповів його коханець,
високий, з широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Чесно
кажучи, Величко не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це
можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було
єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І
вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не
дивись, виходять у двори, на дахи, ще кудись, але тільки не на вулиці.
Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря
й одним рухом, досить витонченим, чітко і жорстко дав ляпаса коханцю.
Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою.
Руки Величка вже покоїлися у кишенях.
– Я скільки разів говорив, щоб ти не допускав зі мною подібного
тону.
Коханець замахав рукою, так, як обтрушують руку жінки.
– Чорт, у мене фотосесія на четверту, – сказав він.
Величко, не змінюючи пози, дав ляпаса ще влучніше, ніж першого
разу.
– Не повторяй ім’я того, – прошипів капітан.
Коханець засміявся спочатку єхиднуватим дитячим смішком, потім
упав на крісло і захвицав повітря ногами. Капітан приховав мимовільну
усмішку. Але за хвилину сміх коханця перейшов в істерику. З очей,
вічно здивованих очей, бризнули сльози. О, цей старий голос кохання,
капітан став ближче до вікна. Місто лежало на його очах білими
пагорбами. Він підняв руку, зелену проти світла долоню, і помітив на
пучках кров. Кров, на диво, була зеленою.
– Хочеш замінити її на нього. Хороша парочка. Нічого не скажеш. Ви
якраз танцювали на одній нитці. Тоді де місце для Бога? Нічого нового
не вигадав, – коханець почухав мізинцем груди.
Капітан ударив його носаком, продовжуючи дивитися на хмари.
– Ні, з цього місця дивитися на життя легше.
– З чого, чорт би тебе забрав. Що ти хочеш цим сказати? Як?
– Ось так, – і капітан засмалив його носаком у груднину. Коханець
завалився набік, пискнув щуром.
– Ось, саме так, – сказав капітан. – Гра повинна відбуватися у
межах. А ти про це забуваєш.
– Я… Я… Що ти хочеш сказати?.. – Коханець повз на руках,
допомагаючи лівою ногою.
– Щоб у всьому розібратися до кінця, – добавив капітан і ще раз
пхнув коханця ногою.
– Ха. Ти збожеволів від цієї баби. Тобі вже не хочеться бути
пі-даром? Так і скажи. Але коли заскочив, ніколи не вискочиш. Га? –
Коханець сів, у нього в руках з’явилася зелена хусточка, він затиснув
її довгими пальцями, унизаними перснями. Витерся, делікатно й
акуратно, щоб не замастити сорочку кров’ю. Капітан зробив коло,
повільно, намагаючись не наступити на зміїсті тіні, потім присів, узяв
за підборіддя юнака і заглянув у його очі, чисті, бездонні.
– Про що ти думаєш? – запитав.
– Мені боляче, – і він сунув йому під носа розбиту руку.
– Ти не помітив, яка тиша навколо? Завжди така тиша, коли хтось
помирає… І тоді приходить думка, така пуста, наче літній полудень:
можливо, все, чим живемо, вигадка, а те, що відкидаємо, є дійсність?
– Дурниці, – шмаркнув носом коханець.
Борлак швидко забігав на горлянці капітана, він сковтнув терпку
слину, задер підборіддя, ворухнувши щелепою:
– Але чому виходить завжди так, як не ми, а він хоче? – запитав
Величко.
– Хто?
– Христос.
– Знову ти про це? Перестань. Залиш все це на… – він досить
віртуозно покрутив долонею у себе перед носом. – Ми, так, ми не
релігійні. Залиш це попам і мистецтву.
– Яка тиша. Прямо таки чортова тиша… Колись у дитинстві я любив
спостерігати за товстими людьми. Я був певним, що, коли підійду до них
і почну говорити, вони мене не проженуть, а зрозуміють. Так, наче я їм
найближчий, – вільною рукою Величко попорсався у кишені, намагаючись
відшукати сигарети.
– Давно ти думаєш про це? – коханець потерся щокою об його гостре
коліно. – Краще… ну… Краще жити одним днем.
– Саме так він і вчив…
– Знову. Дай спокою тому, до чого навряд чи будеш належати.
– Т-с-с, – капітан приклав до губ вказівного пальця. – Краще не
займай невідомості. Ти б краще не починав. – Капітан провів долонею по
обличчю, та очі у нього були закритими.
– Перестань, противний… Мені страшно, – проскімлив коханець
зовсім натуральним голосом.
Капітан повернув голову і відкрив очі. Густі зелені тіні плавилися
у рогівці. Він ухопив юнака за голову і поцілував.
– Перестань, перестань, – закапризував коханець. – Ти грубий і
збожеволів…
– Т-с-с, – капітан закотив очі під лоба. – Так говориш, там нічого
немає?
– Ти дістав, дістав, дістав. Що з тобою коїться? – юнак зіп’явся
на ноги. – Якщо по-серйозному, я особисто намагаюся не думати.
– Звідки такі розумники беруться… Ну давай, дурашка, давай,
дурашка…
Вночі пішов дощ. Над вітражним дахом летіло чорне небо і
вилущува-лися одноокими вовчими очиськами кошлаті зорі, майже тобі, як
улітку.
– Ну не треба так, не треба… Для чого ти так? – Коханець
перевалився на бочок і сунув довгого червоного язика йому у вухо.
Капітан відмахнувся, але коли це не допомогло, стусонув зігнутим
коліном юнака. Причиною зупинки фрикційних рухів був в’їдливий, наче
комариний писк, дзвоник мобільного. Мобільного поруч не знайшлося.
Капітан пішов через велетенську кімнату з прозорим дахом, через який,
наче причеплені на шнурку, проглядали зелений місяць, іграшкові зорі,
чорні вихори хмар. Величко натиснув на клавішу і сказав: “Алльо-о”.
Чітким, мужнім голосом, навіть не задумуючись, яка нелегка сидить на
тому кінці зв’язку. Але нічого не почув, крім тріщання, якихось
видихів та вдихів. Потім запала тиша, досить неприємна, від якої
лоскотало внизу живота, навіть п’яти. Капітан уже хотів кинути трубку,
як нарешті голос, зовсім не знайомий, швидше, з похмілля, зашкабарчав:
– Їдь до моргу… Їдь до моргу… Там знайдеш відповідь…
– Ти хто в хєра? – загнув капітан, одним оком намагаючись зчитати
номер, але нічого не виходило.
– Її не поховали… Ладу не поховали… Чекаю тебе в центрі…
– Та пішов ти! – капітан жбурнув мобільник і пішов, ще зліший, до
велетенського ліжка, готовий почати закінчене, але голос наче прилип
до барабанної перетинки. Величко відчував його майже фізично.
– Чорт!
Повільно пішов назад і став натягувати штани. Сліпий косяк світла
ударив крізь стелю і розсипався дрібними рівними трикутниками на
підлозі.
– Чорт! – вилаявся він. – Знову на Хрещатику бузять.
Протираючи очі кулаками, в довгих трусах фантастичного кольору до
нього йшов коханець.
– Ти куди зібрався? Противний…
– Лишайся тут, – капітан натягнув светра, потім кобуру з
пістоле-том. – Я скоро буду.
– Ти нікуди не підеш. Вже друга ночі… Ти нікуди не підеш, –
коханець розсівся на підлозі.
– Заспокойся. Я скоро повернуся! – гаркнув капітан.
Юнак подивився на нього довгим поглядом, якимось тупим і
несучасним, і капітану зробилося трохи ніяково. Він продовжував
одягатися з якоюсь тупою оскомою на зубах, у всьому роті, нервово
смикаючи руками.
– Не влаштовуй сцени, – прогарчав він, коли юнак ухопив його за
рукав і не відпускав. Він пішов і потягнув за собою юнака, який
тягнувся за ним до самого ліфта. Нарешті у того забракло сили і він
випустив рукав.
Квадратний простір міста, без жодного руху, тільки дрібний дощ
рівно сипав на мідного кольору асфальт; будинки іграшковими
конструкціями висіли у повітрі, купоросному, відразливому і німому, а
дощ повільно падав, і в проріхи було видно на кілька кварталів
попереду. Капітан зупинив свій “Лексус” у більш зручному для нього
місці, хоча можна було поставити, де заманеться. Він сидів і нічого не
думав, тільки щелепа ходила туди-сюди, капітан нервував і злився.
Невідомо якого біса він зупинився тут, саме тут, і чого сюди приїхав.
Нарешті він з того боку побачив людську тінь, згорблену, під будкою
банкомата. Він підвів машину ближче. Але то був простісінький бомж.
Згорблений, з поораним зморшками обличчям. Він чимось нагадував Міка
Джаггера. І капітан вилаявся, пригадавши, що лишив теплі простирадла,
затишок і юнака. А дощ слинявив і слинявив з неба. Величко вже хотів
розвернути машину, коли погляд упав на руки бомжа: той замість пляшки,
як йому видалось, тримав сотовий телефон. Капітан дивився на чорну
поверхню сотового, наче на якогось рідкісного птаха, що вискочив з
цифрового фото і приліпився лапками до засмальцьованого одягу цього
чоловіка. Нарешті він вийшов і підійшов до бомжа, поклавши руку за
звичкою на пістолет. Бомж спав, а мобільник продовжував працювати.
Капітан нахилився й узяв сотовий. Механічними рухами перевірив
повідомлення і знайшов свій номер. Інших там не було. Сотовий виявився
досить дорогим, ексклюзивним свого роду, і коштував не менше
середнього авто. Безумовно, він міг належати тільки Ладі і нікому
більше. Величко навіть знайшов її ініціали.
Капітан спробував розбудити бомжа, але це виявилося справою
невдячною. Він потягнув ніздрями повітря й ухопив за петельки бомжа.
Капітан чекав усього, але тільки не такого повороту. Взагалі, на що
він розраховував? Спина його швидко мокла під дощем, і це було
незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима
бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла у вухах. Тоді він защебнув на
нього наручники і затягнув до салону авто. Далі не знав, що робити.
Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до
кав’ярні. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він
заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.
– Знову драп шмалили? – пробурчав він.
– Ну, ти ж того… – почав був товстун, з маленькими очицями,
крихітними, що їх ледве можна було розгледіти на опухлій фізіономії.
– Столик мені там, у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки.
Водки побільше. Будеш водку? – звернувся він до бомжа. Бомж закліпав
очима, синіми і безумними, що не вписувалися у навколишній антураж. –
Тоді ходім.
Вони сиділи під надувними китайськими драконами. Горіло червоне
світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив
горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для капітана міазми,
витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк
не цікавість.
– Ну, і де ти взяв мобілку?
– Знайшов…
Капітан хруснув пальцями.
– Значить, кажеш, знайшов? – перепитав він.
– Ага, – бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.
– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе
подзвонити?
– Я нікуди не дзвонив. Я його знайшов, а потім ви приїхали… Ось
так. Можна ще водочки?
– Пий… Пий, – капітан виставив щелепу. – Але здається мені, що
ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? – Величко
говорив більше до себе, і це його дратувало.
– Тоді не знаю.
Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за
вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше.
Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна йняти віру? Він ухопив за
петельки бомжа і потягнув на вулицю. Бомж запручався, а під кінець
заверещав і почав кусатися. Величко витягнув пістолет і огрів його по
голові. Це не допомогло. Тоді капітан ухопив обіруч його за ноги, але
бомж кліщем учепився за одвірки. Тож Величко ударив його ногою. Бомж
тільки ахнув і відразу харкнув кров’ю, густою і чорною. За якусь мить
бомж зайшовся диким ламким кашлем.
– Чорт! – закричав Величко. – Принеси води.
Бомж сукав ніжками, рухався великим пузатим павуком. Харкав
кров’ю, скреготів рештками зубів. Весь набір передсмертних конвульсій.
Хазяїн приніс води, але вона була ні до чого. Ще раз бомж на його очах
сіпнувся й одійшов. Хазяїн перехрестився.
– Ти що, такий віруючий! – визвірився капітан.
– Так. Смерть завжди викликає подібне. Принаймні у мене.
– Ти подивись… А може, ти покажеш, у що віриш? Покажи пальцем.
Ткни у це пальцем, щоб і я промацав. Га? – продовжував капітан.
– Можна жити у темряві, йти днем і відчувати, хто веде тебе по цій
дорозі, у цій темряві і сонливому полудні. Якщо ти, капітане, не
відчуваєш цього і того, хто веде, то ти пропащий чоловік…
– Це ти мені говориш, стукацюро? – Величко ткнув йому пістолет у
писка. Потім несподівано опустив, важко вдихнув і видихнув.
– Чорт! Чорт! Чорт! – він почав бити кулаком по коліні. – Ну що
сьогодні за день, а?
– Все ти знаєш. Ти хочеш по-своєму. Навіть явні речі хочеш скинути
на випадок. От і все, гнилий підарюго, – спокійно сказав господар. –
Візьмеш мішок на кухні. Я тобі допомагати не збираюся.
– Говори… Говори… – крізь зуби процідив Величко, кинув
пістолет на підлогу й ударив тричі вряд себе долонями по вухах.
– Х-м… – дивуючись собі, заговорив господар. – Ти можеш
за-плутати у філософських сентенціях, суспільній думці, але не в
житті, пєдріла кончений. Але життя, твоє нікчемне життя – це візитка
до Бога, – хазяїн сплюнув і пішов залою, і жовті китайські дракони
хилитали йому головами услід.
– Ти говориш про смерть?! – закричав йому Величко у спину.
– І про неї також, – не обертаючись, відповів господар, і від його
подиху дракони знову зарухали своїми гумовими тілами.
Потім він сидів на дамбі, червоній від заграви на смітнику, спиною
до водосховища. Трохи далі, за купами сміття, стояла фанерна будка з
рукомийником, там жив сторож чи ще хтось із персоналу. А ще собаки.
Собаки вилазили з дірок у смітті, очі їхні блищали проти вогню
розбитим склом. Капітан облизнув губи, і відразу кілька собак відкрило
пащі й облизнуло свої писки. Він навіть не думав, куди подіти мерця.
Відразу привіз на дамбу і довго боровся зі спокусою згодувати його
псам, але вирішив утопити в озері. Таке рішення було розумним, і він
подумки похвалив себе. Але лишалася одна настирна параноїчна думка:
треба повертатися в місто, щоб виконати останнє. І цього йому
найбільше не хотілося, тому капітана лихоманило, і липкий піт заливав
спину й очі. У повітрі висить срібний і тужний Сен-Санс, котрий так
скажено дратував капітана, але зараз він повністю розумів його.
Червоне полум’я підіймалося високо, темна ніч ковтала густий жирний
дим, а запахи не долітали сюди, на дамбу, тому капітан закурив терпку
сигарету і дивився, як собаки від жару кривлять писки і прикривають
очі. Величко курив і дивився на фанерну будку, де світилося вікно.
Пізніше, коли він пішов дамбою, подумав про Ладу. Вона наче прийшла
нізвідки, поверх кришталевих бокалів, попід руку з миршавим міністром,
низеньким і плюгавим, з твердим поглядом і квадратними плечима. Вона
йшла, а він дивився поверх бокалів з жовтим іскристим шампанським.
Потім швидко пішов до машини повз мілке озеро, що сховало труп бомжа.
Капітан подивився на мутну воду, він думав про далеку жінку, що
перестала існувати, як і цей бомж, і про живого юнака з дитячими
очима. Величкові стало моторошно, і він зарухав щелепою. Авто рушило
наче саме собою, і всю дорогу він чомусь морочив собі голову тим, що
думав: його освідомлювач там, у кав’ярні, як йому бачити смерть людей.
Х-м, людей, прикро, але двох за цей день… Абсурдність цієї ночі
тільки розпалювала капітана Величка.
Прозектора називали Стасом Вінницьким. Його він знав п’ятна-дцять
років, і всі ці п’ятнадцять років Стас був прозектором, а він
капітаном. Величко зупинив авто біля будівлі, котра нагадувала
провінційний, жовтого кольору, залізничний вокзал. Він набрав
мобільний і довго чекав, слухаючи монотонні, як уривки передсмертного
дихання, гудки. Нарешті тінь, довга і недолуга, потягнула трьома
освітленими вікнами, і тільки тоді капітан вийшов на примерзаючий
асфальт. Під ногами неприємно хрустіло. Двері відкрилися, Стас, худий,
із впалими грудьми, безколірним від горілки та курива волоссям, став
на порозі.
– Здоров… Дзвонив?
– Ага.
– Пішли, – Стас на ходу закурив, і вони пішли довгим коридором ще
миколаївського планування.
– У мене трохи випити є, коньяк, – сказав капітан.
– Можна і коньяк. А ти за яким хєром сюди приперся?
– Там поговоримо.
У прозекторській смерділо формаліном, терпко пахло спиртом і
чимось солодким, аж нудним, про останнє капітан здогадувався, і його
занудило. Стас, пихкаючи сигаретою, розкоркував пляшку “Хенесі”, налив
півсклянки і випив залпом.
– Роботи було багато, та і потім шухер такий піднявся…
– Який ще шухер?
Стас стояв якось боком до нього, засунувши руки до широких кишень
сірих штанів. Величко з бридливістю спостерігав за ним. Стас, не
змінюючи пози, подав йому пачку сигарет. Капітан узяв сигарету,
закурив і закашлявся від смердючого диму, але саме зараз він не міг не
курити. Він дивився на Стаса крізь сині клубки диму, як на фантастичну
істоту, що чаклувала біля блискучого нікелю інструментів.
– Чого тебе серед глупої ночі принесло?
Величко помацав пістолет, наче додаючи собі впевненості. Налив
коньяку, випив і сказав:
– Мені треба перевірити списки жмурів… і напевне самих…
Стас знову сів за стіл, налив собі повного стакана, осміхнувся
одними очима, випив, обтер рукавом светра губи, підморгнув лукаво.
– Нема проблем. Плати сотку зелених – і можеш навіть перетрахати
їх.
– Якого ти дідька зірвався? – огризнувся Величко, подумки
здаючись.
– Сьогодні шухер вийшов, – приймаючи до рук зеленого папірця,
сказав Стас. – Але нехай… Бля, тут такий трафняк валив, але все
зірвалося. Давай ще вип’ємо, а потім почнемо.
З усіх трупарень Величко знав цю як модернізовану, з усіма
нововведеннями й електронними прибабахами. Сюди припарковували трупи
мажорів. Стас впевнено йшов повз морозильні камери.
– О, ця порожня. Сьогодні морока була… Хорошо. От живуть, сито
їдять, п’ють, чого душа забажає, і втрачають обережність. Взагалі,
людина – досить-таки безпечний фізіологічний предмет. Тупо і просто,
краще не народжуватися. – Стас висунув з ніші каталку. – Це донька
водія, він возить міністрів… Догралася… тато сраки, як дорогу у
краще її життя, цим вилизував, а вона набухалася, на-нюхалася і перед
самим домом заснула за кермом. Всмятку.
– Да, прикрий випадок, – сказав капітан.
– Випадків не буває, капітане. Все заплановано там, – і він ткнув
пальцем у стелю. – І тільки тоді, коли ти починаєш гнути проти часової
стрілки, бац! Фрикасе з мізків, кишок і лайна.
– Ти так думаєш? В смислі, що сплановано? – оторопіло подивився на
нього Величко з непрочитаним питанням на обличчі: ви що, всі сьогодні
змовилися?
– Ти менше думай. Про деякі речі не треба думати, а просто слухати
і робити.
– Блядь, що за день сьогодні такий, – гаркнув Величко і засунув у
нішу труп.
– Далі у нас охоронець… Цей ідіот закрив грудьми свого шефа.
Тисяча баксів – багато для перепустки на той світ? – Стас поморщив
обличчя. – Ну, здається, все.
Капітан зупинився, і Стас зрозумів його. Він витягнув сигарету,
розім’яв її і відповів тим же поглядом Величку.
– Ладу поховали, – сказав капітан, ковтаючи липку слину. – Видно
по порожніх камерах.
– Х-м-м, як сказати.
У приміщенні було світло, наче вдень: блищали нікельовані дверцята
холодильників, зовсім відсутні запахи, і великий пухнастий рудий кіт
теплим клубком терся об ноги Стаса. Капітан подивився на кота, як на
якусь первісну істоту, чи, взагалі, дику істоту, чи десь таке, що
заслуговує найбільшого вивчення. Напевне, йому б тут сподобалося,
думав капітан, але за інших умов. Щось не давало йому спокою. Капітан
повів поглядом у бік порожньої ніші, клацнув губою – вишукано і лунко.
– Справді?
Стас якось дивакувато хихикнув, пихнув сигаретою, засунув до
кишень руки, від чого матня його штанів відтягнулася мало не до
підлоги.
– Хм. Ага. Ходім потолкуємо.
– Можна і тут.
Стас знову хихикнув і підтягнув штани.
– Хи-хи, тебе що, від мертвяків пре? Я знаю, що тебе від мужиків
останнім часом вставляє… Ну, як знаєш…
– Почалося, – у Величка змінився голос. – Слухай, а її дійсно
поховали?
– Ага. Тільки… Якщо це можна назвати її…
Кіт вигнув спину і пішов попід стелажами, де купами лежали
клейонки і білі простирадла, потім повернувся і став тертися об ноги
Стаса.
– Сигарету, – запропонував Стас.
Капітан встав і утупився у порожню нішу.
– Замість Лади там було… Ну, було щось безлике, синє і смердюче.
Важко дізнатися, але то таки була не вона.
– Значить, було…
– Слухай, я цю баришню знав, як ніхто інший. Ще коли на
Республіканському працював масажистом.
– Угу, – сказав капітан, розтягуючи вологу сигарету.
– Так, значить, то не вона була. Да, ось так. Да. І чоловік
зрозумів. Зрозумів? Ти це хотів дізнатися?
– Ні.
– Брешеш. Я ж тебе вивчив. Для чого тобі шукати клопоту? Краще
думай про свою смерть. Не лізь сюди. Їм так подобається жити, нехай
собі живуть. Зрозумів? – Стас швидко п’янів.
– Та йди ти, – сказав просто капітан і подався до виходу.
Величко зупинив автомобіль на трасі. Він стояв на пагорбі, а тому
бачив туман і місто в срібному серпанку передсвітання. Капітан бачив
біле гирло русла, ребра мостів, що горіли тихим самотнім маслом цілу
добу, і розумів, що тиша зараз не головне і що ця тиша не дасть йому
відпочити. Настійний шум у вухах не давав забутися ні на хвилину. Це
місто наче стара рана перед дощем. Він з пустою головою повів свій
“Лексус” до першої-ліпшої заправки. Місто зараз перемістилося на лівий
бік, нагадувало витягнуту змію, що ухопила себе за хвіст. Горбату, з
шипами дахів, будинків, антен гадину: йому аж прикро ставало від
такого порівняння, але він лишився при ньому. Зараз місто лежало під
чорним слюдяним небом і жовтим киплячим вогнем ліхтарів, реклам, і так
воно горітиме цілу вічність. Навіть звідси капітан чув, як гудуть
галогенні лампи. Туман напливав, і капітан зупинив машину,
спостерігаючи, як біла молочна піна находить і відходить хвилями.
Туман нагадував прибій моря. Густі і мертві хвилі. Капітан сидів, сам
не усвідомлюючи, чого він більше бажає: зібратися з думками чи
залишатися у такому невизначеному стані. Повстяна наволочка туману
відтяглася, і капітан почав розрізняти під’їзди, багатометрові висоти
тонованого скла, галогенне світло тріщало угорі, а не внизу. Це якесь
дитяче відкриття навіть насторожило капітана. Він подивився на
годинник. Четверта година, але світло. Скоро під’їзди відкриються і
звідти посиплються люди. Скоро світатиме, рівнодення закінчилося. День
бере ніч. Все добре.
– А де ж тіні? – подумав капітан.
Нарешті-таки його погляд заспокоївся. Заспокоївся на людях.
Початок п’ятої, а ці сволоцюги починають випадати зі своїх нір.
Невідомо з якої досади капітан зачмихав носом. Автоматично руки почали
ритися у бардачку, викидаючи речі під ноги. Глянсований атлас нічних
клубів пролетів у повітрі і м’яко сів поруч з ним, ха, наче птаха з
твого кошмару. Погляд наткнувся на червоного слоїка з амфітамі-нами.
Він дістав їх для юнака. Величко блаженно усміхнувся і відгородився
від міста, над яким вже підіймалося блідо-голубе шатро ранку і неба,
затягнуте плівкою морозу. Величко усміхався, і його голомозий череп
оскалився у дзеркало. Туман зійшов, устаканився. Як і не було. Очі
шукали сонця. Сонця не було. Величко мугикнув. Так, для сонця рано.
Він мчав трасою, сірою і невиразною, і, видавалося, провалля блідого
неба падало на нього. Тут зуби капітана зацокали, рівно і дрібно
застукали. Величко понюхав повітря носом і впіймав запах кави. Саме
кави йому не вистачало, щоб обпекло горлянку, шлунок і мозок. Скоро
сонце, скоро сонце, скоро сонце, – повторював утомлено розум. Він їхав
без напруги, думав, що б сказав про таке коханець. Так, він достобіса
розумний, з ним легко, хоч утнись. А от про Ладу не треба згадувати.
Її закопали, зарили. Зовсім не треба про Ладу. Скоро зійде сонце і
поставить все на свої місця. А до світання, до сонця ніяких коханців,
ніякого дому, треба десь сховатися і розібратися з минулим днем, з
Ладою, з дзвінком, з мертвим бомжем, трупарнею. Зуб на зуб не попадав.
Хай йому, з цими бабами. Якщо добре подумати, то краще так, з юнаком.
Клуб “Золотий голуб” навряд чи можна назвати чисто клубом для
геїв. Більше парафія належала трансвеститам, а не гомосексуалістам, що
носили справжні чоловічі шмотки, поводилися так десь, як Сталлоне чи
Шварценегер. Величко підкотив машину під чорний хід, швидко вийшов і
натиснув на дзвоника. Ділок, з квадратним писком, з вузькими щілинами
на обличчі, з довгими руками, весь затягнутий у шкіру, відчинив двері
і, впізнавши капітана, пропустив його усередину. Величко прослизнув у
широкий хол вузьким коридором, за-ставленим ящиками з фруктами і
морозивом.
– Завтра у нас крута вечірка, – сказав ділок.
– Все одно бардак. А де бардак, там… – капітан пошукав потрібне
слово, продовжуючи йти довгим коридором, обминаючи ящики з
помаранчами, ананасами, яблуками і морозивом.
– Холодильники переповнені, – сказав охоронець.
– Ламай у себе? – запитав капітан.
– Він за стойкою бару. Людей майже немає. Є крихітка Бібі, як
завжди вгашений. Він чіплявся до якогось натурала. Сьогодні вийшла
потасовка. Можуть бути неприємності, – сказав охоронець.
– Ти хочеш сказати, що я якраз вчасно?
– Я нічого тобі не говорив, капітан, – і з цими словами воротила
відкрив важкі, оббиті червоним двері.
Зал дійсно напівпорожній. Стриптизні жердини пустували, тільки
біля одної крутився обдовбаний Бібі, але ніхто на нього з присутніх не
звертав уваги. Бібі походив з багатої родини і з дитинства любив
одягати жіночі шмотки. Потім це стало потребою, але виховання і
суспільна думка примушували його кожного дня ходити на роботу, а
вихідні збавляти у “Золотому голубі”, де про нього ніхто майже нічого
не знав, крім Ламая, хазяїна клубу, та кількох клієнтів. Бібі йому не
хотілося бачити. Вони знали один одного у тому житті, а тому коли
перетиналися, то чемно кивали головами і розходилися, принаймні нічого
ворожого. За столиками, під світильниками, що зображали пальми, сиділо
троє чоловік. Двоє явно плакали за каталажкою – обдовбані до такого
чамору, що їм столи видавалися білими маль-дівськими пляжами. Величко
пройшов темною стороною до бару, сів за стійку. Ламай зробив здивоване
обличчя і поправив розкішне каштанове волосся рукою. Одягнений Ламай
був зараз у шикарну сукню від Версаче і десь віддалено нагадував
Ванессу Параді, тільки на чотири розміри більшу.
– Привіт. Як завжди коньяк? – замість привітання сказав Ламай.
– Так. І каву поміцніше, – відповів капітан і глянув через плече
на Бібі. – Ти не боїшся, що через цього сучого сина у тебе будуть
неприємності?
– У тебе настрій паскудний? – спитав Ламай, ставлячи перед
капіта-ном каву і коньяк.
– Ні. Просто я не хочу віддуватися за цього покидька, – процідив
крізь зуби Величко.
Капітан випив коньяк залпом, наче горілку. Каву пив маленькими
ковточками, з насолодою прислухаючись, як рідина опускається до
порожнього шлунка. Бібі зліз зі сцени і підійшов до бару.
– О! Привіт, привіт, – сказав він і обняв за плечі капітана.
Величко скинув руку і продовжував пити каву. Бібі ображено розвів
руками, відкопилив губу і, похитуючись, побрів до бару. Ламай кивнув
головою вишибалі.
– Він не той, за кого себе має, – процідив Величко.
– Х-м-м, подобається, нехай грається. Це справа вибору, – відповів
Ламай.
– Ти так думаєш, – капітан закрив сигарету.
– Я знаю, – Ламай поправив зачіску.
– Сьогодні якийсь довбонутий день, – капітан допив каву. – Всі
знають, лише я один нічого не знаю. Всі вчать, і ніхто толком не
тямить про те, що говорить, але говорять з таким видом, наче вони
вхопили Магомета за бороду.
– А от про це не треба, – Ламай розвернувся спиною, почав
пере-ставляти пляшки.
– Агов. Ану повернися до мене, – наказним тоном сказав капітан.
– Мені нема про що говорити. Про такі речі, – сказав Ламай,
пораючись зі своїми пляшками. – Саме про це не хочу говорити.
– Про що?
– Про дві речі я не говорю. Про те, чим я є насправді, і про Бога,
– Ламай обернувся і поставив пляшку перед капітаном. – Можеш наливати.
Я пригощаю. – З усього було видно, що Ламай хоче поговорити, і не
тільки від того, що занудився у цьому золотому райку, подумав капітан.
– Ти віруючий? – запитав капітан.
– Так.
– А як тоді клеїться до тебе…
– Просто. Я просто впевнений, що не через нас завалиться цей світ.
З тобою ж навпаки. Ти перескочив у наш світ і перетягнув до нього свої
болячки.
– Дивно, – капітан скрипнув зубами.
– Нічого дивного. Ти був надто чесним і надто погано вихованим,
дорогуша. Тобі сказали, якщо ти грішний, то не маєш ніякого права на
спасіння. Ніхто, голубе, не вірить у спасіння, але вірить у Бога. От і
все. Це і є гріх. Не бути тим, ким є насправді. А ти у нашому світі
відчуваєшся зрадником. Але ніколи не треба допускати неповагу до того,
що тебе створило і що рухає тобою…
– Ти несеш ахінею. Сьогодні ви всі з’їхали з котушок. Я не хочу
говорити про це!
– Але думаєш.
– Напевне. Ти перемудруєш, підарок.
– Я знаю, капітан, твої проблеми, – пропустив Ламай останнє крізь
вуха.
– Ти мої? Не сміши.
– Я знаю, чому ти не любиш Бібі, і знаю, капітан, твої проблеми.
– Ти мої? Не сміши.
– Я знаю, чому ти не любиш Бібі.
– Ну, і чого?
– Він ідіот.
– Саме ідіот. Він біситься з жиру, падлючий мамин синок, – сказав
капітан.
– Десь так. А у тебе інша ситуація. Ну, скажімо, коли довго
дивишся на щось, то втомлюєшся. А потім одного ранку воно робиться
чужим і непотрібним. Ось саме це сталося з тобою, – Ламай налив собі
коньяку, випив.
– Хочеш відтягнутися? – несподівано спитав Ламай. – Там у кабінці
новенький. Цілу ніч сидів. Наших баришень боїться як вогню. Ха-ха.
– Спробую, – капітан повернувся так різко, що шкіряний піджак на
спині затріщав.
Новенький, як його назвав Ламай, був одягнений у червоні
вельветові штани, мав мавпяче поморщене личко, довгі і гнучкі пальці і
жіночий погляд. Такий собі лубковий чортик, що зіскочив з картинок
православних святців. Капітан замовив випити і присів біля нього.
Новенький смоктав якусь зелену бурду, і його погляд повзав по-верхнею
стола весь час. Сором’язливий погляд.
– Мене звати Ніком, – сказав новенький.
– Ага, – тільки й відповів на те капітан.
– З вами це вперше? – запитав Нік.
– Що саме?
– Ну…
– Нічого вперше не буває, – сказав капітан Величко і сам
здивувався.
– Так. З кожним витком розвитку людство втрачає свою наївність. У
нас стара мудрість, як сто років без сну, – несподівано сказав Нік.
– Шо-о? – потягнув ніздрями повітря капітан, і відразу його
занудило: від Ніка перло залежаним сиром, невипраними шкарпетками, і
все це приправлено дорогими парфумами. Нарешті до Величка почало
доходити: просто доходяга цей звихнувся на філософії, на книжках.
– Йшов би ти додому, – спокійно сказав він. – Не залазь у це
гівно.
Нік був відкрив рота, але капітан різко обірвав його.
– Ні слова про Бога. Не в цій помийниці! – сказав і здивувався
ка-пітан Величко.
Потім заглянув у знічені очі Ніка, поплескав по плечу і пішов до
виходу. Бібі знову корчився біля жердини.
Чорне, блискуче, наче обсидіанове, небо тріснуло синім холодом.
Капітан гальмонув і зупинився, спостерігаючи, як крига склом сиплеться
під ногами людей, що рухалися у чистоті повітря наче заведені.
– Що за фігня? – тільки проговорив він, розглянувся навколо ще
раз. – Бля, ну і привидиться таке.
Дорогу перебіг собака. Великий, з міцним загривком і худим задом.
Собака зупинився, глянув на нього, і Величко подумав, що бачив його
десь. Але ось собака піднявся на задні лапи, виструнчився і став
переходити на двох. Собака наразі обернувся і скривив йому харю,
мерзенну і гидку. Величко кахикнув, труснув головою, мовляв, такого не
може бути. І коли знову подивився, то собака підтюпцем біг протилежним
боком вулиці. Натиснув на газ і повів машину вниз. Він їхав з дивним
відчуттям, що падає вниз, у цю сонячну кушпелінь, у цей яскравий
морозний день. Йому було приємно і незвично, тупо садив голод,
виїдаючи думки і події. Він обминув ту частину дороги, якою пробіг
собака, і зараз боявся зізнатися собі в цьому. Все пройшло, все
відійшло, навіть таке швидке настання ранку чи дня. Просто у нього в
голові запаморочилося, якого біса треба було пертися із теплої
кімнати. Що ти хотів собі сказати: жінка і чоловік – то велика
різниця? Він відкрив бардачок і поцокотів капсулами амфітаміну.
Настрій у нього поліпшувався. Він підкотив до свого помешкання з
легким настроєм. Сонце гуляло біля будинку, на асфальті, на людях. І
йому все видалося дурницею, яку він сам собі придумав. Відчинивши
двері, він з благоговінням ступав натертою воском підлогою. У прозорій
стелі пливло бездонне синє небо, таке він бачив у Єрусалимі того-річ –
ця думка креснула легкою вогняною смугою і шкрябнула, наче цвях по
склу. Натомість прийшла інша: а чи не привидівся йому той собака, як і
ця ніч? Капітан пробрався на кухню, поставив каву, вкинув смажитися
тости і включив Вагнера. Єдину музику, яку він зносив, іншої не
признавав. Цей шалапут ще спить, ха, він зрадіє таблеткам, зрадіє, що
все пройшло, цей хлопчисько уміє підіймати настрій, ха, і не лише.
Тостер звучно викинув грінки. Величко намастив їх майонезом, поклав
кілька шматків ковбаси. Життя не втрачає своєї при-вабливості. Сонце
жовтим медом вповзало і вповзало у кімнату. Юнак ще спить, напевне, ще
спить маленький ледацюжка, ха. Капітан засунув руку в кишеню джинсів і
витягнув пластикову пляшечку з пігулками.
Увімкнувши телевізор, він крикнув:
– Агов, хто ще спить!
Пережовуючи тости, граючи щелепами і пританцьовуючи по неймовірно
блискучій підлозі, він увійшов у залу. Телевізор передавав якісь
новини. Небо було чистим і ясним. Майже тобі весна. Капітан,
пританцьовуючи, підходив до ліжка і потрушував пігулками у повітрі.
Широке ліжко, з білими простирадлами, з купами подушечок, що зображали
різних звірів, найбільше там було панд, які подобалися юнакові. Ковдра
не ворушилася, і юнака не видно, але капітан знав, що той не любив
скляної стелі і завжди скаржився зранку на непомірні потоки світла, на
біль в очах. А капітан, пестячи його вухо і плече, говорив, що робить
спеціальні жалюзі. Капітан грайливо смикнув ковдру, зробив губами
булькаючий звук, така собі помісь індика і бульдога. Потім ще раз. Але
юнак не хотів подавати жодних ознак життя. І коли капітан нахабно, з
завмиранням серця стягнув простирадло, то юнака там дійсно не
виявилося. А замість нього на великій подушці лежала рука. Подушка
просякла від крові і не встигла просохнути. Чисто з професійної звички
капітан нахилився і визначив, що руку пиляли болгаркою. Швидше,
по-живому. Рука зі знайомими перснями, тут ніякої помилки не могло
бути. Трохи далі, на іншій подушці, він надибав записку: “Шукай, може,
знайдеш іншу”. Великими і чіткими літерами. Роздрук комп’ютерний, а не
ідіотські вирізки з газет. Телевізор працював на всю котушку, і ведуча
новин монотонно, з фальшивою бадьоринкою повторювала кількість жертв у
лондон-ському метро. Капітан сів на край ліжка і почав перебирати у
пам’яті своїх найближчих ворогів, але потім спокійно вирішив, що це
пов’язане з його нічними пригодами. Раптом він почув голос, жалібний і
про-тяжний, наче той голос прохав чогось, але насправді чути було
плач; плач наростав, захлинався в горлянці, скреготав зубами,
випускаючи повітря з протяжним свистом, а опавши – тихо по-собачому
вив. Капітан побачив себе у дзеркалі. Плакав саме він. Мало того,
вічно скептичний і невіруючий цинік, він почав витягувати молитви,
яких десь давно прихопив уривками. Молитви уривалися, а потім
повторювалися знову, і так було до безкінечності, доки його голова не
зробилася чавунною і він ліг на підлозі й задрімав, тримаючи одпиляну
болгаркою руку юнака. Так його застав “Беркут” і поволік разом з рукою
вниз по східцях, а капітан безпомічно теліпався між здорових мужичих
тіл, як скелет, обтягнутий одвислою шкірою. Молодий лейтенант садонув
його під дих і тихо на вухо прошепотів: “Пєдік гнилий, ти мені за все
заплатиш. І за пробиті голови на Софійській площі, і за закопаного під
парканом митрополита”. Величко тільки очманіло глянув на нього, і в
очах його було не більше розуму, ніж у чорної ворони, що сиділа на
паркані.
4.
Власне, Лада ніколи не відрізнялася великим душевним теплом. Він
закохано подивився на свою руку, на пальця з товстим платиновим
перснем, на сигару “Корона” з цівкою синього диму. Лада, так, вона
тикалася, як муха серед заварних тістечок. Про душевне тепло мріє
кожен, так. Саме так, як полюбляли говорити про подібні речі у
товариствах, де вона пролітала над їхніми головами, наче палаюча
комета. Він лизнув губи від однієї думки про минулий день, навіть не
згадуючи похорону: там усе було вишукано, як годиться. Лада лежала в
труні, як та шістнадцятка, що зібралася на танці. Він пригадав усіх її
собак, зализаних, накручених, різного зросту і масті, вони лазили
паркетом скрізь, гидили на підлогу. І це викликало алергічні
подразнення. Спочатку у нього, а потім у сина. Вона втішалася цим
собачим содомом. Така собі селянська дурка, вирішив він про себе, але
схаменувся. Страх, що все в один день відкриється, помалу, наче
гвіздок у сиру деревину, влазив у його голову. З одного боку, він був
потішений, що відчував такі емоції, давно пригаслі, запилені. Очі у
нього палали, щоки взялися рум’янцем. І слідчий, що сидів зараз проти
нього, той самий, що приходив раніше, спіймав той разючий спалах і
усміхнувся. І йому здалося, що зверхньо. Нехай, він уміє повертати
образи. Слідчий разом з ним пив дорогий коньяк і курив дорогі сигари.
Лейтенант, як і того разу, сидів на краєчку, і його коліна дрібно
тремтіли. Але цього разу від збудження і відчуття зверхності,
тимчасової, вирішив він. Те, що він почув від лейтенанта в наступну
хвилину, не лише насторожило його, а враз струсило, і він, наче
маленький шкідливий хлопчик, сидів на стільцеві, тримаючи склянку з
коньяком в одній руці, а в другій сигару, і вони видавалися йому
пудовими гирями.
– Миколо Павловичу, чому ви називаєте себе генералом? І люди ваші,
і ваша прислуга називають вас генералом. Але наскільки мені відомо, у
вас чин майора… і… у відставці, – сказав слідчий, рівно дивлячись
йому в очі, і його слова сторонній міг би сприйняти за добродушне
буркотіння та глузування між давніми приятелями. Але це був нонсенс,
це виключено між двома чоловіками різних служб.
– Це для таких, як ви, – просичав він, гублячи попіл на коліна.
– Ну, я просто так, до слова, – вирівнявся лейтенант.
– А вам пальця в рота не клади. Далеко підете, – підбадьорив його,
але це прозвучало, як пук у пусту діжу.
Лейтенант провів уважно поглядом напарника, що стояв біля вішака і
нічим не відрізнявся від того вішака.
– Перейдемо до справи, – лейтенант струсив попіл зі своєї сигари.
– Коли ви востаннє бачили сина?
– За день до похорону. Саме так, за день, – відповів, не
вагаючись, він.
– Ага. Ні у друзів, ні у знайомих його не виявилося, – лейтенант
скрушно, тихенько захитав головою.
– Я не дуже цікавився, – відповів він.
– Дивно. Ви не цікавитесь життям сина? Пробачте за таке інтимне
запитання, – злукавив лейтенант.
Він знову струсив попіл на коліна, але цього разу обом, йому і
лейтенанту, видалося, що попіл летить повільно, тихо і лагідно. Майже
в унісон вони випили коньяк. Глянули один на одного, і кожен подумав
про своє, і кожен знав свою правду.
– Ви знаєте такого собі капітана Величка? – запитав зовсім
спокійно лейтенант.
– Ні… Але стійте, стійте, – спохопився він. – Здається, це з
дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас,
і на державу.
– Ну, не знаю. Але ви точно з ним знайомі? – перепитав лейтенант,
усміхнувся і подивився нахабно в очі: ха, не на того напав.
– Якого дідька тобі дався Величко? Бачилися кілька разів. Пив він
мало, говорив ще менше. Сидів у кутку під пальмою, – відповів він.
– А ми на ти? Давайте повернемося до вашого сина. Ви його востаннє
коли бачили? – чітко повторив він запитання і покрутив склянку, граючи
по обижлу пальцем.
– Хм, він досить дорослий, щоб не звітуватися. Подзвонили з
телебачення і поцікавилися. І, звісно, мені це видалося дивним, –
сигарний дим гидко і липко забивав рота, бля, ніякої втіхи, цей
худосочний лейтенантик уміє попсувати кров. Він провів у повітрі
сигарою синю дугу диму, повільно, перед обличчям у лейтенанта. Але той
продовжував зловтішно мовчати.
І тут до нього навсправжки почало доходити, що він таки попався,
вляпався в якесь говновидлово, про котре не знає нічого. Головне, що
його зачепив за зябра цей шмаркач, дурніший навіть від його
запропалого байстрюка.
– Гаразд. Ми перевіримо ще раз кілька адрес, – лейтенант склав
перед собою руки, наче у молитві.
Це невідомо чому його насторожило, і він очима пошукав щось у
кімнаті з каштановими шпалерами і жалюгідними меблями.
– Ми? Хто ми? – голос його заскрипів.
– Годі вам, майоре. Зараз не час грати у дитячі війни, – викинув
білого прапора лейтенант.
– Хм. Справді. Можна подумати, що у мене з’явилася ще одна
плакальниця…
– З вашої розповіді виходить, що Андрій пропав тиждень тому.
– Саме так, лейтенанте. Мудро помітили. Я не хочу долучатися до
гри. У мене скорбота, – він витягнув рурочкою губи і повертів головою.
– Зрозуміло. У мене скорбота. Печаль за дорогоцінною жіночкою, – його
сира, як шматок тіста, голова дивовижним чином застрибала на широких
плечах.
– Ясно. Перевіримо ще раз. Останнім його бачив Величко, –
лейтенант кахикнув у кулак і знову склав руки у позі комахи богомола.
– Чудово, у нього і запитуйте, а я піду, – і, не втрачаючи цього
разу загартованої витримки, він повільно, зі знанням справи допив
коньяк, потім встав, і в глухій кімнаті з задрапованими вікнами
зарипіли його лаковані черевики.
Напарник лейтенанта відразу перевернув стільця, і воскове обличчя
взялося десятком зморщок, які вказували на його внутрішні емоції.
– От падлюка.
– Саме так. Ну і? – напарник витягнув пачку “Прими” з фільтром.
– “Оптіма”. Червона? – запитав, хмикнув і розв’язно, як
хлопчисько, випустив струмінь сизого диму.
– Ага… Ну і…
– Ага, – передражнив його лейтенант. – Ага. Візьмемося за сина,
потім за маму, потім за тата. А потім за нас візьметься гарант.
– Величка як, потрусимо?
– Дай спершу подумати. Дякуючи нашому першому президенту, зараз з
таких ікони пишуть.
– Людина звір. Взагалі, точно, звірюка – вона винахідлива, –
сказав напарник. – Наш міністр дзвонив. Завтра на сиктим.
– Нє-а. Він цікавився справою, але прикинь, чим там цікавитися?
Нічим. Мама померла. Тато у просторі. Синок шляється десь. І що там
кому збрело в голову? У?
– Це з пересічними мешканцями. А так, цілий гереушний майор, і
весь хвіст, що тягнеться ледь не від царя єгипетського, – помічник
переконливо покрутив плечима.
– Якого царя? – знизивши до жартівливого вереску голос, запитав
лейтенант.
– Єгипетського. Так візьмемося спочатку за Величка.
– Не треба. Для чого нам підарок з президентської свити? Ми
роздушимо цю гадину самі. Відкрутимо голову, – лейтенант міцно стиснув
кулак, крутнув уявну голову. – Прийде час, – простягнув руку, вихопив
різко сигарету з рота напарника і пустив дим. Стояв і хилитався,
переступаючи з носків на п’яти. – Лейтенант засміявся і відкрив вікно.
Вузька труба вулиці, зі східцями донизу, чорні клякси людей, чисте
небо, як тільки після дощу. Але, холера, на вулиці мороз і сніг.
– Ти пам’ятаєш Величка, в смислі, як він виглядає?
– Ага, – сказав лейтенант. – Облиш.
– Знаєш, – не слухаючи його, зиркаючи на місто, зголоднілим до
світла поглядом продовжував говорити напарник, – є така ящірка –
василіск. Її ще називають ящіркою Ісуса Христа. Голий цинізм, але так
вона і записана. До Ісуса Христа цей василіск не має ніякого
відношення, окрім того, що бігає по воді на задніх лапах.
– Х-м-м. Правда? І то не мало. Так кажеш василіск? Щось знайоме.
Ага, василіск у Біблії – один з демонів. Дивно. Але влучно помітив.
Тобі не здається…
– Коли я дивлюся на цю погань, мене смикає від люті. Я ледь не
гавкаю на наші лейтенантські погони і на порожні кишені. Проте, смію
запевнити, це впливає на мою працездатність, – напарник швидко порився
у пачці, дістав сигарету.
– Т-а-ак, – лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому
снігу. – Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім
бачиш, а не можеш.
Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.
– Правда, що його батько відкантував по таборах? – запитав він.
– А кого це цікавить? Мене цікавить син і те смердовиння, що
трупними міазмами розходиться довкола, – лейтенант осікся. – Зараз під
це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?
– І то правда.
У місті тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, усіх людей, і
лейтенант дратувався, оскома після майора у нього була ще та. Він
ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що
кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий
дзвінок, і лейтенант знав, невідомо чому, що саме цей дзвінок вирішить
якісь проблеми. Напарник узяв трубку. Слухав уважно, і його квадратна
голова покачувалася в такт розмові, і, видно з усього, помічник був
задоволений. Він поклав слухавку і подивився переможно на лейтенанта.
– Ну, чого витріщився?
– Чудесно. Дзвонив Стас…
– Це той, що командує жмурами?
– Ага.
– І що йому?
– Каже, що був Величко, сьогодні вночі. А решту з ока на око.
Здається, він наляканий.
– Хотів би я бачити те, що може налякати Стаса.
– Ага.
– Щось-таки є в цій історії, паскудне, гниле, чарівне, – лейтенант
клацнув пальцями, а помічник подивився на нього, як на ідіота: чорт,
надто молодий, надто запальний, але нічого, може і таке бути. – Ти,
часом, не знав маман?
– Ні. По телевізору. Куди мені. Для чого вона нам? Мертві мовчать,
і міцно мовчать, сам розумієш, – напарник натягнув шкіряну
куртку-танкер, і лейтенант трошки гидливо поморщився, але, швидше, за
звичкою.
– Хорошо. Збираємося.
Вони вийшли під вологий ватяний вітер, а на вулиці відчувалася
весна. Небо було пустим, наче відразу, в одну мить, втратило колір.
Але сонячно. І ця пустота передалася лейтенанту і напарнику. Вони сіли
в горбату “Мазду”, напарник за кермо, а лейтенант збоку. Обидва
мовчали, і лейтенант був певен, що кожен думає не про справу. Яка з
того користь? Авто пішло легко, через Кловську вискочило до Лаври і
потягнулося попід білою стіною разом з тінню. Ворота у стіні
відкрилися раптово, і звідти сунули чорним потоком монахи і попи. Попи
були з мобільниками, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг.
– Да, світ модернізується, – сказав напарник.
– Да, як парова праска, – лейтенант повернув голову за попами, що
розсідалися в іномарки. – А в голові як було, так і є – одне гівно.
– У кого?
– У них, – спокійно сказав лейтенант.
– Ну, ти даєш, – напарник захитав головою. – І не боїшся.
– Я Бога боюся, кентуха. Бога, а не їх. У мене виникає думка: де
лишилося більше віри – там, у них за воротами, чи тут, у цьому світі?
– По-моєму, тут, – і напарник натиснув на газ. – У нас сьогодні
прямо-таки богословський день.
– Ага, – позіхнув лейтенант, показуючи, що його більше нічого не
цікавить. – Блядь, люблю Печерськ. Дід усе життя прожив на Подолі, я
на Шулявці. Все життя мріяв про Печерськ.
– Хи-хи, – по складах виговорив напарник і покотив по печерських
Липках. – Тішняк. Тиша. Просто благодать для засранців, – і
спохмурнів: – Блядь, а вони теж до церкви ходять.
– В’яжи цю тему. Не по роботі наша тема, – хмурніючи, сказав
лейтенант. – Щось не подобається все це мені. Зовсім. Крутиться на
язиці, а в голові якась каша.
І тут в обох у голові потемніло, але якась реальна це була
темрява, наче обох, разом з горбатою “Маздою”, втягнуло у широкий
чорний розтруб і вони повільно пливли там, як два космонавти. Потім
вони обидва побачили наприкінці малиновий ніжний вогник, і погляди
потягнулися за тим вогником. “Мазду” трухнуло, вони відкрили очі й
побачили за вікнами нудний зимовий пейзаж печерських Липок.
– Що це було?
– А хрін його знає. Говорив тобі, щоб тримав язик за зубами, – з
досадою проговорив лейтенант. – Стас десь тут живе?
– Ага. А то я думаю, де тут морг?
– Є і морг.
– Ага. Стас нас запрошував не туди, а до себе, – сказав напарник.
– Не краще. У нього кагал дітей, смердить так, наче прорвало
каналізацію, – чмихнув лейтенант.
– А ще Печерськ…
– Головне, опинитися в хорошому місці у хороший час. Дай
сига-рету, – лейтенант відчув, як на нього навалюється втома. – Чорт,
напевне потепліє. Стріляє у потилицю.
– Скоро будемо. У Стаса завжди є спирт.
– І зла баба, – хихикнув лейтенант.
Напарник вивів “Мазду” на стоянку, приклацуючи язиком,
роз-глядаючи круті хамери.
– Американці воюють на таких.
– А у нас що, не війна? Тиха війна, що заганяє десятки в день.
Хіба говорити тобі про це… Чорт! Що за день сьогодні такий, що ми
несемо всіляку фігню, – лейтенант вискочив з “Мазди” майже на ходу.
Це був старий дім, яких майже не збереглося у Києві, дім з
букетами запахів та звуків. Підлога порипувала від кроків, і лише
голоси дітей нагадували, що ви знаходитесь у нинішньому часі. Подібні
будинки кишать, як трухле дерево, паразитами химерних спогадів, котрих
зовсім неможливо позбутися. Лейтенанту робилося паскудно від однієї
думки, що світ пролітає біля нього з швидкістю кришталевої кулі, яка
ро-зіб’ється об стіни, об конечну станцію його життя. Він відчував
себе королем всього світу на хвилину, відділений від старості і життя.
Нікчемна дружина, золотушний син, якого тяжко було назвати сином. І
все, дійсно, було не як у кіно. Принципово лишатися подільським жлобом
йому не хотілося, але життя його вперто гнало своїм рівчаком. Але в
таких домах йому робилося легко. Він вдихав запахи капусти, жовтих
раритетних книг, нікому зараз не потрібних, фікуса з картиною
“Незнайомки” над ним, фікус мостився обов’язково у кутку, а навпроти,
під стіною, роздовбане піаніно, притягнуте з комісійного магазину, але
до того ветхе, наче воно тут стояло завжди. І люди, що копошилися в
цій коробці з високими ліпленими стелями, видавалися зовсім не
доречними і чужими, наче святий на бісівському сідалищі. Лейтенант
йшов, торкаючись пучками стін, стільців. У повітрі стояв їдкуватий
конячий запах, лейтенант відігнав його рукою. Але запах повернувся і
заставив його усміхнутися. Він відчув себе вдома. Тільки одна
недорікувата фігура – неоковирна фігура Стаса, з жорстким волоссям,
бігаючими очима з червоними обідками, дратувала лейтенанта.
– В яку ціну нині чек гери, Стас? – замість привітання спитав
лейтенант.
– Привіт, – Стас потоптався на місці, поставив перед собою чашку з
чаєм на круглий червоного кольору стіл. Відразу, наче собака, біля
його ніг з’явився хлопчик п’яти років, один з нащадків, у зеленій
сорочечці, з круглими очима, як у опудала совеняти.
– Ти виглядаєш не самою щасливою людиною, яка працює у
най-щасливішому місці, – знову завівся лейтенант.
– Надто довго, як для мого наступного клієнта, – і Стас сьорбнув
чаю, голосно і байдуже, але лейтенант зрозумів, що він боїться.
До кімнати зайшла дружина Стаса. Вона виникла у нього за плечима,
наче представник падших янголів з пекла, і брудна її зачіска стриміла
за спиною чоловіка поламаним крилом. Вона поставила великого пузатого
чайника на підставку, чашки, білі і чисті, чим здивувала напарника.
Лейтенант провів її поглядом, але нічого цього разу не сказав.
– Сьогодні вночі до мене приїздив Величко. І справлявся про Ладу,
– тихо прошепотів, нахиляючи голову, як змій, Стас, лягаючи на стіл
грудьми.
– І все? – лейтенант розв’язно розкинув руки, навколо шастали
діти. Дружина сіла у крісло, почепила окуляри, взяла книжку в руки і
так сиділа до кінця їхньої розмови.
– Не зовсім, – тихо сказав Стас. – Давай вийдемо в коридор.
– Ага. А ти сигонеш, і так тебе і бачили, – реготнув напарник, але
заглух, бо лейтенант продовжував незворушно дивитися на Стаса.
Але вони вийшли. І довго говорили в коридорі. Напарник увімкнув
телевізор – він любив новини. Жінка відірвала голову від книги,
подивилася і стала читати далі. Напарник продовжував дивитися
телевізор. Незабаром повернувся лейтенант.
– Їдемо, – сказав він.
– Дай додивитися новини.
– Їдемо зараз, – і лейтенант пішов до виходу, вправно огинаючи
шафку, кріселка і дітей. Напарник поспішив за ним, на ходу глянув у
книжку, яку читала дружина Стаса. Це все ще була перша сторінка.
– Ідіотка, наступного разу займися в’язанням, – сказав він,
виходячи, і при цьому влучив краєм плеча Стасу в носа. Стас упав разом
з фікусом, і протяжно завило одне з дітей прозектора.
На дзвіниці торохнув дзвін, і помічник задоволено закрив очі.
Лейтенант шарпнув його за плече і майже заштовхнув у машину. Там
помічник відчув себе впевненішим, навіть нахабнішим, наче машина
належала саме йому. Дженджикувате обличчя, прогнуте, з очима біля
перенісся. Комплекс садиста. Помічник зняв через голову бронежилет і
відразу почав крутити настройку ефем-радіо. Лейтенант витягнув з
сумки, в якій носять ноутбуки, чорно-білі знімки і кинув на коліна
напарнику. Але той продовжував крутити настройку ефемки, ніби нічого
не трапилося. Тільки голосно бемкав на дзвіниці дзвін, ворони чорним
лахміттям летіли небом, іскрив танучий сніг.
– Що це? – прогудів напарник і закрутив ручку настройки швидше.
– Дай сигарету, – очі лейтенанта потемніли, зволожніли, його
засмагле обличчя з розрубаним зліва підборіддям повільно, але впевнено
повернулося до напарника. Очі темні, чорні, як мадярські сливи.
– Що це? – повторив напарник, запихаючи бронежилет назад.
– На який хрін ти його надягнув? – спитав лейтенант, запихуючи
сигарету до рота.
– А ти бачив очі у того Стаса?..
– Ідіот. Дай назад знімки.
– Ні.
– Дай сюди, – лейтенант шарпонув знімки до себе.
– Що тут таке? Жмур. Ну, і на фіга вся ця катавасія? – напарник
швидко переглянув знімки і кинув їх недбало на коліна лейтенантові.
– Поїхали, – лейтенант розкурив сигарету.
– Куди?
– Вперед.
– Ясно, – сказав напарник і якось дивно подивився на лейтенанта.
“Мазда” викотила в Центр, а лейтенант мовчав. Сніг падав, танучи
на асфальті. Місто підтікало вогнями. Неділя – і транспорт не ходив
Хрещатиком. Напарник повів машину по Володимирській. В районі Золотих
воріт лейтенант наказав йому зупинитися і висадити біля якогось
фастфуду, що нагадував кабінет зубного лікаря.
– Відпочивай. Зідзвонимося, якщо шо, – коротко сказав він і погнав
далі.
Він проїхав Володимирською до університету, потім вискочив на
Горького. Трусило снігом, і лейтенанту робилося тоскно і порожньо. Він
погнав машину вулицею, перетнув Саксаганського і зупинився біля
великого скляного вікна кав’ярні, з кремовими стінами, пере-важно з
дівчатами, що пили каву і ліниво колупали морозиво. Вони всі однакові,
навіть вдяганка не відрізнялася. Але це якраз йому імпонувало.
Лейтенант любив безликість, щоб сховатися, розчинитися і нічого не
думати, лише спостерігати за школярками, розуміючи, що це інше життя і
до нього можна торкнутися лише спогадами. Але цього разу він зрозумів,
що сьогодні по-іншому. Щось дійсно висіло тут, сідало йому на плечі.
Лейтенант усміхнувся, і дівчина навпроти відповіла йому. Чорне
волосся, біле обличчя і сяючі очі, кольору теплих стиглих вишень. Ага,
такі багато мріють, але так нічого у житті й не отримують. Життєвий
ексгібіціонізм проводить їх проваллям, і вони ніколи не падають. Він
усміхнувся ще раз, цього разу не автоматично, і запросив дівчину до
столика. Вона засміялася і захитала смішно головою. Дівчина йому
сподобалася. Лейтенант узяв каву і підсів за її столик.
– Привіт, – сказав він.
– Привіт, – відповіла вона і перехилила голову набік.
– Я Стас, – збрехав він.
– Іва, – сказала вона і поколупала синю кульку морозива, посипану
білими стружками кокоса.
– Збрешеш ще щось – підвезу додому, – сказав він.
– Краще до себе додому, – засміялася вона голосно.
– Я тебе десь бачив.
– Ага.
Пригорщі липкого снігу вдарили в обличчя. За ними ще кілька метрів
тягнувся запах кав’ярні – ванілі, шоколаду, парфумів, дівчачих і
занадто різких.
– Поїхали до тебе. Мені о дванадцятій треба бути дома, – сказала
Іва, і її теплої вишні очі приємно і задоволено світилися у мороці.
Ліхтар дратував лейтенанта все більше.
– Добре, – дивуючись собі, згодився він і подумав, куди її везти,
але враз відчув божевільну втому і повторив: – Добре. Візьмемо випивки
і заїдемо.
Зараз “Мазда” піднімалася нагору. Він розумів, що це не повія, а
просто паскудне мишеня, яке шукає собі пригод. Спочатку в ньому
перемагало виховання, але монотонність дороги, приємний, трохи
солодкуватий, запах дівчини поставили все на свої місця. Дівчина була
красивою, з чітким профілем, сильними ногами і, з усього, ще школярка.
Будинки висіли у пурпуровій мряці. Йшов сніг. Ріг будинку, до якого
вони під’їхали, чорним крилом упинався в мельхіорове небо, підрізане
блискучою, як ртуть, трасою, що розтікалася між цирком, універмагом, і
тільки глухе горло вулиці Гончара нагадувало щось непристойне. Шматок
площі під штучним галогеновим світлом сунувся кудись у чорну ніч,
туди, до Шулявки. Він підвів машину до стоянки. Поставив на
сигналізацію. Тільки зараз помітив її, притихлу і трохи змарнілу: вона
дивилися на нього і по-дитячому сопіла носом. Можна назвати вродливою,
ще раз подумав він, але так, наче засинаючи, щоб запам’ятати на
наступний день. Подаючи їй руку, лейтенант прикинув у голові, скільки
не спав із жінкою. Саме не спав: не прокидався від чужого близького
тепла. Сніг знову пішов, як у провалля. Несподівано для себе він
поцілував її у губи, але вона вивернулася, і поцілунок потрапив у
скроню, у синю пульсуючу жилку.
В кімнаті вона з цікавістю обдивилася все, погралася кобурою від
пістолета, потім упала в єдине крісло і попросила чогось випити. Він
подався на кухню, розлив залишки мартіні, поколупався у холодильнику,
але нічого, окрім пожмаканої банки сардин, не знайшов. Коли
повернувся, то вже дівчина роздягнулася і ходила кімнатою гола. Зараз
він добре її роздивився: красиві, як у плавчихи, плечі, тонка талія,
красиві дужі ноги відпружинювали від підлоги. Чорне волосся, зібране у
дорогу, як для школярки, зачіску, і цікаві, вишневого кольору, очі.
Дійсно, чорт його бери, таки гарна, – нудно подумав він і простягнув
випивку. Іва була у навушниках і тримала в одній руці його сідішку.
– Кльова музика! – закричала вона.
Лейтенант зісмикнув з неї навушники.
– Поклади.
– Ага, – сказала вона і вмостилася на дивані, підібгавши ноги. –
Мені зараз не хочеться.
– Мені теж, – буркнув лейтенант і подумав про знімки.
– Тоді потріпаємося, – сказала вона.
– Ні. Про що з тобою говорити?
Вона закусила пальчика, вдаючи з себе ще дурненьку дівчинку,
закотила очі й сказала:
– Зараз придумаємо.
– Ага, – передражнив він, з задоволенням упав на ліжко і відкрив
течку. Дівчина сорокою заглянула йому через плече. І відразу
відсунулася. Шкіра у неї взялася приском.
– Що це?
– Жмури.
– Жмури, – тихо повторила вона і натягнула на себе ковдру.
– Саме так. Ось одне фото. Це інше. Зовсім інші люди, – сказав
він, розкладаючи знімки під її ногами.
– А тобі що від того? – вона знову заглянула йому через плече, але
цього разу обережно.
– Мені б краще, сонечко, щоб вони були в одній особі. А не двійко.
А з усього виходить, що їх двоє. І комусь потрібно було, як і мені,
щоб вони складали одне ціле, – видав він, не дивлячись на дівчину.
– Ага, – зовсім тихо, як дитина, сказала вона.
Він повернув голову і побачив у її вишневих очах переляк.
– Ти злякалася?
– Ні. Просто неприємно. А ти хто?
– Мент.
– Ага. Здорово, – і вона зробила спробу пригорнутися до нього.
– Нічого хорошого.
Вона лягла і закинула руки за голову, видавалося, що лежить не на
брудних простирадлах, а на сонячному пляжі, десь там на Мальдівах,
куди влітку возять її батьки. Так, вона з родини заможної, десь так
середньої руки, професійно визначив він.
– Її підмінили… Ну, цю бабу, – сказала вона, дивлячись у стелю.
Він здивовано повернув голову і відчув, що мурашки повзуть шкірою,
і саме виною це дівчисько, і першою думкою у нього було – виперти її.
Але він взяв себе в руки і подумав, що втрачає контроль.
– Блін, а я і не подумав, – сказав він.
Вона переключилася на інше.
Дівчина встала, закурила сигарету. Сніг сипав за вікном. Вона
докурила і знову взялася за фотознімки, наче вони були причарованими
або сторінками якогось модного журналу.
– Розкажи мені про цю тьотку, – почала вона.
– Поклади, – він спробував відібрати фотокартки.
– Ні. Просто я займалася фотографією. Тут з усього видно, що ти
шукаєш одну з двох цих тьоток. Але вона не одна. Я правильно мислю, –
заторохкотіла вона знову. Тут у нього вже з’явилася підозра, але він
обтрусив її, наче попіл з сигарети. До чого тут ця сцикуха? Звідки їй
знати про те, чого він і сам не знає. Він легенько витягнув фотознімки
з її рук. Дівчина розімкнула пальці й подивилася на нього здивованими
круглими очима.
– Як знаєш. Давай краще поговоримо, – сказала вона, натягуючи
ковдру на груди.
Але вони нічого не сказали одне одному. Іва піднялася, клацнула
вимикачем, смішно притримуючи ковдру на грудях, оголюючи спину,
красиву, вигнуту неймовірною дугою. Потім він лежав біля неї, а місто
десь там нагорі потріскувало синіми вогнями. Порожнеча від статевого
зближення відступила, і серце його дрібно билося об лікоть. Він дихав
важко, але повітря входило в легені вільно, розриваючись там на дрібні
кульки. Так лежалося в дитинстві, коли шматок землі обертався разом з
тобою навколо чогось невидимого. Вона перевернулася на спину, взяла
його голову в руки і поклала собі на живіт. Він щось пробурмотів, але
слова так і лишилися на язиці. Місто потріскувало чорнильними
спалахами. І коли вони прокинулися, ранок за вікнами проходився
туманом.
– Ти чув про Топтуна? – спитала вона.
– Хочу кави, – замість відповіді сказав він.
– А я думала, ти чув. Ти мент, а менти багато знають. Вона
звелася, пошукала, що б одягнути, накинула його шкірянку і вийшла на
кухню. Пізніше, сьорбаючи великими ковтками каву, він намагався
подолати дріж у спині і ногах, так, як то буває, коли професійна
звичка починає діяти майже фізично, попріч здоровий глузд. А вона
знову повторила, дивлячись на вікно, обняте обдертими шпалерами:
– Так ти нічого не чув про Топтуна?
– Ні. Розкажи мені про нього, – він узяв пачку сигарет.
Іва вмостилася зручніше, виставивши круглі коліна, і замахала
пухнастими віями.
– Так молоді називають одного чоловіка. Ну, ті, які нюхають клей,
і ті, круті, які нюхають кокаїн. Він ходить по людних місцях і
розпитує про тих, кого хто образив. Але не тільки, що нюхають. Наші
дівчата теж його зустрічали. Але ніхто не пам’ятає його обличчя. Він
щось шукає. І з’явився недавно. Він дужий і сильний, хоча можуть
брехати. – Іва закурила сигарету і випустила вгору рівну цівку диму.
– Дуже розумно. Обдовбана молодіж придумала чергову байку. Нічого
нового.
– Ага. Але страшно. І мені чомусь віриться, – вона вмочила булочку
у каву, друга рука описала дугу в повітрі.
– Ти знайшла булочки, – тупо сказав він і подивився, мружачись, на
бліде сонце. Заморозки, чорт би їх побрав.
– Топтун лишає знак. І я його бачила. Його неможливо стерти,
спалити, – сказала вона.
– Що за знак?
Дівчина встала і підійшла до дзеркала. В дзеркалі відбилися її
груди, тяжкі і красиві. Губною щіточкою вона намалювала п’ятірню з
двома лініями. Дівчина виводила старанно, допомагаючи язиком. А ти її,
блін, не заслужив, крякнув голос його напарника.
– Оце і все?
– Ага.
– Значить, він щось шукає і все?
– Ага. Але у ньому щось є таке… Ну, діється щось таке…
– Конкретніше…
– Багато говорять. Всі, хто тусує у трубі на Хрещатику і в дорогих
нічних клубах, говорять, що бачили Топтуна, але не пам’ятають його
обличчя.
– Угу. Іди до мене.
Вона вмостилася у нього на грудях, і вони спали доти, доки не
задзвонив сотовий у кишені його куртки. У вікні, у чистому небі,
збиралися докупи хмари.
5.
Страшним, жовтим, у мутній імлі, розплилим стародавнім фото
снилося Руслану місто, з іграшковими баштами, прямими вулицями, зі
стрімкими потоками людей, які рухалися повільно, але досить впевнено
із розверзнутих пащ майданів. Потім його в закутку, чорному, як смола,
підсвіченому згори синіми променями, схопили двоє здоровенних мужиків
і почали гвалтувати. Він прокинувся і зловив ще наостанок щось
незрозуміле, неясне, але також страшне, яке відразу відійшло, і він
витер спітніле чоло.
Він довго і нудно вибирав білизну. Йому подобалася білизна з
запахом ванілі. Пізніше, коли він пив каву з вершками, у нього
з’явилося дивне відчуття легкості, наче його щось відпустило. Туди
тобі, гайнуло в голові. Це порушило його прекрасний розгардіяш. За
вікнами лежала справжня зима. Руслан зараз знайшов її красивою.
Допивши каву, він вирішив зайти до Магріба. До Магріба в кав’ярню, з
золотистими мініатюрними папугами, з пальмами і живими квітами, він
заходив десь раз на місяць, коли часу було дівати нікуди. Сам Магріб,
невисокий, майже центнер ваги, – пєдік. Рухався чарівно й легко. Губи
червоні від природи, а обличчя подзьобане віспою. У Магріба сумні очі,
але норов у нього веселий.
Сьогодні Магріб був одягнений у якийсь строкатий хітон. На вулиці
стояло мінус п’ятнадцять, а тому люди сюди не заходили. У кутку, якраз
під кліткою з золотими папужками, сиділо двійко прищуватих підлітків.
З усього, вони ніяк не могли визначитися зі своєю орієнтацією, тому,
як їм видавалося, поглядали на Магріба і Русланчика зверхньо. В обох
були бліді неврастенічні обличчя й блискучі очі, як чотири розтоплених
ложки смальцю. Вони диміли ментоловими сигаретками, і тому Магрібу з
того кінця кав’ярні приходилося раз за разом замінювати попільничку.
Він повертався, граючи спиною і стегнами, граційно і легко.
Спочатку перших п’ятнадцять хвилин Руслан і Магріб мовчали.
Перламутрові хмари котилися над їхніми головами. На стіні кольоровою
плямою висів широкий екран телевізора. Показували першу леді. Магріб
значуще запищав і зачмокав губами. Дружина пропливала серед моря
помаранчевих шаликів, дітей та квітів. Ось вона у кабінеті, з дітьми.
Спочатку чужими, потім своїми.
– Поталанило жінці, – Магріб зайорзав задом на стільці.
– Не важливо, як плисти, а з ким, – глибокодумно, з нудним виразом
на обличчі сказав Русланчик.
– Мерилін Монро. “У джазі тільки дівчата”, – сказав Магріб і
потягнув свій кольоровий коктейль, до цього не займаний.
– А скажи: ти досі собі нікого не знайшов? – запитав Русланчик.
– Ой, пуся. Ти тільки подумай, – защебетав Магріб. – Тут два араби
наладилися. Але ти ж знаєш, я расист… Не можу.
– Ні. Ти не расист. Ти просто київський сноб.
– Хто тобі сказав, пуся? Боронь тебе Боже. Я нічого не маю проти
снобів, але їхнього мені не треба. Надто забагато честі.
– Тоді, значить, я щось сплутав, – Русланчик відкопилив губу. –
Мій тато їх не любить. І мент також. Говорять, що всі сноби – жиди.
– А ти досі зі своїм ментом? Якийсь він грубий. Боже, з нього
прямо таки пре щось таке…
– Магріб, не розкатуй губу. Ти скажи, що він тобі подобається. –
Русланчик сьогодні був безкомпромісний. – Або у тебе фантазія
зліпилася з телевізійними новинами.
– Ти так думаєш? – кисло сказав Магріб і тричі швидко сьорбнув
свого коктейлю.
– У тебе нездоровий вираз обличчя, пуся, Магрібчику, сексом треба
займатися більше, – знову жорстко виставив своє Русланчик.
– Легко сказати.
– Так, легко.
– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! – сказав Магріб.
Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Серед
них була дівчина – бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала
в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине,
затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що робить дівчина це
демонстративно.
– Фі, – сказав на це Магріб.
Монітором розкручувався жирний хвіст чорного вибуху. Людей
витягували і виносили на ношах.
– Що це в біса таке? – запитав Русланчик.
– Черговий теракт, – пискнув роздратовано Магріб.
– В цьому щось є… е… – Руслан ляснув пальцями і зробив так,
наче слово зависло у повітрі.
– Смерть збуджує?
– Так. Саме це я хотів сказати, – промовив Русланчик, продовжуючи
спостерігати за подіями на екрані.
– Я просто мокрію, коли бачу теракти. Знаю, що це погано, але
нічого вдіяти не можу. Це не по-божому. Ну… – Магріб допив коктейль.
– Слухай, ти говориш, як баба, – пробурчав Русланчик.
– Як саме?
– Ти мислиш, як баба. Баба, яка, як тільки припече, звертається до
Бога. Ти розумієш, про що я, Магрібчику?
– Ти злий. Нічого поганого в тому нема, що я мокрію. І нічого
пога-ного нема в тому, що я говорю про Бога. Що в тому поганого? Що я
не такий, як всі, Русланчику? В цьому я вбачаю теж божий промисел.
– Я не вірю. Розумієш, все це байки. Міфи. Красиві, але міфи. Але
якщо це заборонене Богом, то не варто кричати до Нього з того боку
вулиці.
– Невже ти думаєш, що я таким чином посягнув на божественне? Я
скуштував забороненого плоду? О, не будь таким жорстоким, – Магріб уже
ледь не плакав.
– Слушна думка. Треба записати це. Ти розумний, Магрібчику. Тобі
дійсно треба дитину, хлопчика, щоб взував тебе зранку, – Руслан
покликав офіціантку: – Ще чаю.
– М’ятного? – перепитала офіціантка – з хлопчачою зачіскою і
блискучими очима.
– Так.
Підлітки виклично подивилися з того боку. Руслан зрозумів, що його
впізнали, і розправив плечі, непомітно розщібнувши гудзика на грудях.
Магріб втупився у нього очима і засовався на стільці.
– Ти спиш, Магрібчику. Ти нічого не бачиш. Ти живеш мріями.
– А що ти тоді скажеш, що Бог і сатана – це дві дії однієї особи?
– Магрібчик лизнув губи.
Підлітки зашуміли, але тут напружилися, зробилися тихі, тільки
обличчя безликими блідими плямами висіли у затишному бурштиновому
мороці кав’ярні. Але і сам затишок звітрів. Важка і сперта тиша.
Тільки зараз Руслан і Магріб побачили людину, що сиділа у кутку, під
квітами. Не можна було сказати, що він ховався. Він щось пив. Можна
було розгледіти його великі руки, одяг доброго ручного крою, але не
обличчя. Тиша заткнула горлянки навіть золотистим папужкам. Магріб
втягнув голову в плечі. Чоловік підвівся – і гучний ляпас, неймовірної
сили, запхнув Русланчика під стійку. За час цього польоту його рожеві
штани злетіли ледь не до колін. Магріба чоловік підняв двома зігнутими
пальцями за коміра. Ляпас всунув Магріба у туалетну кімнату.
– Це тільки попередження. Ку-ку, ку-ку, – сказав чоловік і пішов
так же швидко, як і виник.
– Топтун, – хрипло сказала дівчина, з шумом посмоктуючи мунд-штук.
Коли вони зійшлися, Руслан і Магріб, до свого столика, то в обох
на обличчі були сліди від п’ятірні.
– Що це? – пропищав Магріб.
– Аби я був віруючим, то сказав би, що це знак, – і Руслан
спробував розсміятися.
А потім вони враз заспокоїлися. Тільки не розмовляли, а дивилися
на екран телевізора. Тільки обличчя блищали від поту. На екрані
пропливав широкою рікою бразильський карнавал. Засмаглі оголені юнаки,
з білими пухнастими крилами, гнучко вихляли тілами. Очі у них волові,
теплі, солодкі тихі погляди. Поруч жінки трусили грудьми, викидаючи в
повітря серпантин, і закликали публіку до себе.
– Прекрасні, прекрасні, – забелькотів Русланчик.
– Фі. Ти завжди вирізнявся паскудним смаком і тривіальною
мо-раллю, – зафурчав, наче кіт, Магріб.
– Якою?..
– Тривіальною.
– Блін, нам тільки що ні за що надавали по пиці, а ти сидиш і
умнічаєш, – сердито огризнувся Руслан.
– Гляди, що твориться! Русланчику, куди котиться світ? Ти не
знаєш, куди котиться мораль на цій планеті? Я за тероризм. Я навіть
схиляюся на те, щоб тут, у цій кав’ярні, відкрити осередок. Що ти на
мене цикаєш! Дістанемо стінгери, базуки, автомати, з тими, патронами.
Це дійсно божественно, коли тисячі цих жертв, цих заблудлих овець
людського стада, тикаються у мильному жаху… Прелєсно. Бах! І все,
закінчилися їхні туалетні трагедії.
– Добре. Побалакали. Мені пора, – Руслан потер щоку.
– У тебе бракує мужності, – Магріб плакав, щоки у нього трусилися,
його куці пальчики розтирали соплі і сльози.
Руслан, поплескавши його по плечу, вийшов на вулицю. Трусив м’який
сніжок. Мороз трохи перелігся, але охоти зараз їхати до Величка у
нього не було. От блядь, навіть весело подумав він, два содоміти
рятують світ від всесвітньої глобалізації. Про це треба поговорити з
Величком. Він згадав капітана, і кінчик його язика лизнув потерпле
піднебіння. Йому чомусь зробилося страшно і самотньо, наче він нарешті
побачив кінець життя і те, що його на тому кінці чекає. Потер
рукавичкою щоку. В авто його почало трусити, і перш ніж рушити, він
проковтнув синю пігулку. Коли приємна хвиля накрила його, він вивів
машину з автостоянки. У широкій вітрині так само нещасно сидів Магріб
і розтирав очі руками. Трохи повернув ліворуч і побачив густу патоку
бразильського свята, що безтурботно пливла собі і пливла. Наче калюжа
розтопленого кольорового скла серед сірих зимових вулиць. Руслан
усміхнувся і дав побільше газу.
Телевежа ніяк не хотіла наближатися. В народі “карандаш”, серед
спеціалістів СК, вона стояла перевернутою брунатною труною на фоні
блідого неба. Руслан підкотив до СК своє “Вольво”. У вітровому склі
відбилася мінора. Там далі яри, але їх видно з туалету шостого і
тринадцятого поверхів. Від яруг Руслану завжди зводило зуби.
Перепустку в нього не запитували, і це його наповнило дитячою радістю,
майже хлопчачою. Він навіть непомітно для охорони крутнув стегнами.
Пустим коридором пройшов у хол. Щось подібне до велетенської зали.
Червоним і зеленим лушпинням мостилися пластикові столики біля вивісок
кав’ярень. А там, на горі, літали голуби, сиплючи пір’ям. Люди у цьому
просторі червоного граніту шастали, як заводні. Він собі часто майже
на порозі інстинкту, рефлексу ставив питання: чому тут так нудно,
сумно мокріє спина, дрижать ноги? Доки дістанешся ліфта, відчуєш себе
тричі мертвим. В ліфті його відпустило, але засмикалася щока, та, по
якій вдарили. Руслан потягнувся до неї рукою й осмикнув. У ліфті окрім
нього – дві коротконогі грудасті жінки, і він їх не знав. Те, що вони
непропорційно збудовані, його втішило. І він лизнув по-зміїному губи:
так робив його батько. У Руслана забурчало в животі. Цього разу він
підтиснув губи. Жінки засміялися одними очима. Але, на превелику
радість, ліфт зупинився на одинадцятому. Вони вийшли, лишивши після
себе нудотний солодкий дух дешевих жіночих парфумів.
Він ішов поверхом, повз двері кабінетів, і його уява малювала тихе
перешіптування, ляскання по сідницях, відтягування гумок від трусів,
здавлені стогони й істеричний сміх. Потім він схаменувся, легкий і
пустотливий настрій наповнив його повністю, вщерть. Руслан повернув до
нізруму. Тут було порожньо, але та, кого він хотів бачити, годувала
кольорових папужок. На сьогодні папуг було предостатньо. У вікні
летіли птахи однією сірою стрілою. Руслан задоволено усміхнувся. Він
подивився на Лінду. Подивився, як і завжди, просто і невимушено; весь
його погляд говорив, що він радий її бачити. Вона нагадувала екзотичну
африканську птаху, що сидить у піску і дзьобає час від часу всіляких
кузьок. Руслан давно визначив, що Лінда більше нагадувала жінку, яка
щасливо проживає в заміжжі, старанно, як стара баба обличчя,
приховуючи свою орієнтацію. Спочатку, з першого ж дня, Руслан гадав,
що вона сама в цьому не здогадується, але якогось одного дня вона
упіймала на собі його ясний дитячий погляд і усміхнулася. Так
усміхаються зближені або у щось утаємничені.
Лінда з маленького приміського села, повз яке джмелями гули
електрички. Донька матері-одиначки, шкільної вчительки. Вона завжди
мріяла стати кінозіркою або телеведучою – як прописне свідоцтво всіх
теледів. Тільки Руслан дізнавався про подробиці її життя, несвідомо у
нього на очі наверталися сльози. Тільки необізнаний міг знайти
однаковими їхні долі. Лінда – донька сільської вчительки. Руслан був з
впливової олігархічної сім’ї, дарма що нині опальної. Гроші на опалу
аж ніяк не реагують.
Лінда росла тендітною дитиною. Єдине, чого не вистачало, то це
батьківської уваги, якщо вона насправді потрібна у цьому житті.
Питання це дуалістичне. Батька вона бачила раз у житті і у зрілому
віці. І хоч була вразливою дівчиною, любила проводити час з
хлопчаками, одягатися, як хлопчик: у спортивні штани, сині джинсові
сорочки. Звісно, дівчинка мріяла про принца, про таке мріє кожен, але,
переступивши поріг зрілості, полишає це у світлих днях юності. Лінда ж
залишилася з цими мріями і спала з ними, наче наркоман від морфію. Для
неї було б зрадою лишити свою мрію там, у тій темряві, що зветься
дитинством, де ще не все усвідомлювалося. Словом, одна каша. І вона
потягнула з того кінця за хвіст свою мрію, витягнула, але у досить
скаліченому вигляді. Трагедія йшла за нею хтивою дівахою, що
перепилася, прогулялася, а зараз пленталася позаду пероном дівочих
сподівань. Саме так пізніше вона означила те, до чого прийшла.
Головним бажанням було будь-що вибратися з маленького забитого села, з
магазином у районі, з однією зупинкою, з гомінкими електричками, з
перекошеними парканами, з хатами, біля яких мініатюрними монстрами
літали мухи над купами гною. Перш за все її турбувала формула успіху.
Від природи Лінда була дівчиною чутливою, що посилило ще й мамине
виховання: книжки, романтичні історії. Біда в тому, що природа –
каверзна штука, жінкам подавай кохання, неодмінно перше та на все
життя. Всі тендітні хлопчики, модні й стильні, у природі виходили не
білими ніжними принцами, а банальними гомосексуалістами. Але передусім
її цікавив успіх: вона бачила себе не менше як голівудською зіркою. Й
успіх помалу чорною трояндою розпускався у звивинах Ліндиного мозку.
Вона почала отиратися серед еліти, старанно слухаючи балачки і вірячи
цьому трьопу, закохувалася у хлопчиків з пухнастими віями, ніжними
личками, з плавними рухами. Спочатку їх зближали інтелектуальні
розмови. Перший її статевий досвід нічого, окрім жаху, холодної
відрази, не приніс. Банальна студентська пиятика. І якийсь Рудько,
який гордо називав себе сатаністом, спробував показати, що він може
більше ніж усі. Бідну і нещасну Лінду було згвалто-вано, хоча за
власної згоди. Але все обійшлося, бо зранку вони обоє намагалися
імітувати теплі стосунки. Проте нікчемний Рудько не потрапляв у приціл
її мами. На цьому закінчилося. І почалися пошуки нових кандидатів.
Стрингерство на телебаченні, нові знайомі. Ведуча на регіональних
новинах по затулянню дірок. Потім її навчили, де, як і коли лягати.
Вона лякалась, але все почало виходити. Напевне, все ускладнював
Руслан. Так чогось не вистачило у цьому целулоїдному світі. А так, як
кліпнути оком, нічого особливого. Ось той день, коли вона – ведуча на
телебаченні: жовті квіти, синє, вимите дощами небо. Все бажає тобі
добра, і світ щасливо шкірить свої передні. У той час у неї був
коханець, бісексуал. Булькатий, схожий на равлика, він так і ходив,
тягаючи за собою ноги. Він розумненький, прямо душка, і попереду
нічого страшного, хіба що перескочити життя. І знову, як нудно
романтично, – її головний редактор, груба баба з маслакуватою фігурою,
мілірованим волоссям, пористим обличчям і пародонтозними зубами. Вона
лесбіянка. Лесбіянка, що цитує грубих поетів, великих поетів, яких
давно ніхто не читає. Вона, Лінда, відкриває інший світ у ліжку цієї
баби, розуміючи, що давно цього хотіла, давно прагнула. Руслана
прямо-таки перло від однієї фантазії на таку тему. Потім Лінда звично
перескочила до ліжка свого шефа. Редакторка залазить у петлю у ванній,
на залізній трубі. Труба прогнулася, потім тріснула. Потекла вода. Її
так і знайшли. Мокру й обісцяну. Редакторка написала листа.
Безглуздого й убогого. Робилося моторошно, наче тебе запустили головою
у середньовіччя.
Він часто зустрічав її чоловіка і тільки стенав плечима. Одного
разу під верхотурою з червоного граніту сліпучим, неймовірно тихим
днем Руслан нахилився над її вухом і, торкаючись губами, щоб вона
відчула запах і вологість гігієнічної помади, запитав:
– А знаєш, яка подібність Бога з сатаною?
– Бог дає право вибору, а сатана вибирає сам, – не задумуючись,
відповіла розумненька Лінда.
– Умничка, – клацнув губою Руслан.
– Тільки це смердить сіркою і пеклом, – сказав хтось невідомий і
пройшов повз столика, вийшовши на терасу, заставлену столиками. Сонце
на всю безтурботно котилося у верхотурі.
– Хто це? – в один голос запитали Руслан і Лінда і також в один
голос розсміялися.
Смарагдовий її погляд лукаво блищав з-під пасма, недбало, наче
хлопчачою рукою, кинутий на чоло. Саме хлопчачою, тому що так хотілося
Руслану. Нічого більше. І він дивувався, що саме в цю хвилину,
дивлячись на Лінду, відчуває вселенську печаль. Десь в глибині він
розумів, що Лінда – це одна з тих дівчисьок на вулиці, які перед
ларками, щоб купити пачку сигарет, тренують свій голос. Ця
неприродність явища вводила нещасного Русланчика в стан сомнамбулізму.
А зараз просто боліла голова. Страшно і потворно боліла голова.
Нарешті їх погляди знову зустрілися. І смарагд погас. Перед Русланом
відкрилася безодня переляку, де нічого не було, окрім модних бутиків,
банкоматів, роботи, дітей.
– Слухай, мені треба тобі щось показати, – зовсім містичним
голосом сказала Лінда.
Руслан усміхнувся і зачудовано подивився на птахів, що летіли над
вікнами тринадцятого поверху. Він мовчки кивнув головою, і вони пішли
пити каву. Вони пішли у своє таємне місце, хоча про те місце, напевне,
знав кожен. Лінда пила каву, а Русланчик курив ментолову сигарету.
– Ти знаєш Лізу. Так, ти повинен знати Лізу, – почала Лінда.
– Так. Та, з новин, – підтвердив Руслан, але ніяк не міг пригадати
Лізиного обличчя; він лише знав, що Лінда таємно в неї закохана і що
це справа, як і всіх гомосексуалістів, безперспективна.
– Сьогодні вона підходить до мене… – далі він нічого не чув, а
лише відчував, як з Лінди сповзає впевненість і вона робиться
незграбним хлопчиком, з чистими смарагдовими очима.
– …і кладе поперед мене папірець. Розвертається і йде, –
продовжує Лінда, а Русланчик уявляє високу і феміністичну, з нервовими
конячими рухами Лізу, як вона зникає в отворі дверей.
– Ну, і що там, Ліндо? – говорить він.
– Майже нічого, – Лінда кладе папірця на столик: на папірці
люд-ська п’ятірня, з двома синіми лініями, а внизу ліній літера Л.
– Ну, і що це? Вона тобі не роз’яснила, що значить оцей
ману-скрипт? – спитав Руслан.
– Ні. Поклала і пішла, – й у Лінди налилися сльозами очі.
– Тут літера Л. З таким же успіхом вона могла означати і “Ліза”.
– Так, з таким же успіхом вона могла означати, що це Ліза, –
ска-зала Лінда і зробила спробу гігієнічною серветкою обтерти сльози.
– Тоді підійди і запитай, що вона хотіла цим сказати, – спокійно
виговорив Русланчик, але відчув, як холодний жах осаджує його, наче
чифір наркомана.
– Але, розумієш, ну, ти розумієш, якщо вона щось знає?
– Кожен щось знає. У кожного таємниці, любочко. Головне, підійти
так, як і вона, – сказав, холонучи, Русланчик.
– Зрозуміло. Підійти саме так, як вона, – сказала Лінда.
І тут його окропило холодним потом, він зробився маленьким, а тому
пошукав очима опертя, та нічого не потрапило на очі, тільки рука
помацала щоку, котра пеком пекла і смикалася.
– А може… Може, ти їй скажеш?
– Я? Ну, спробувати взагалі можна. Але, гадаю, треба витримати.
– Що витримати? Ах, ти маєш на увазі, що треба підійти пізніше?
– Саме так. Немає ніякої різниці.
– Так.
– Так.
Одна таємниця до іншої таємниці. Це так збуджуюче. Він звівся,
наче показуючи, що розмова закінчилася, але насправді відчував себе
невпевнено. Незатишність засіла десь всередині. У червоних анфіладах
на верхотурі літали обскубані голуби. Нічого не зміниться, не
змінилося. Автоматично він намацав пляшечку з пігулками, потрусив у
кишені двома пальцями, але вона була порожня. Руслан закусив губу, але
одумався. Лінда пішла, якось непевно дивлячись під ноги, наче там
повзали сколопендри, гадюки і різна нечисть. Зараз Русланчику дійсно
не вистачало чоловічої компанії, грубих жартів, грубих рук. Лінда
сьогодні дратувала його. І він розумів чого: зараз їх дійсно
об’єднувала якась таємниця, але розгадки ніхто не знав. І він вирішив,
що на сьогодні робота закінчилася. Навіть якби там на нього чекала
призова нагорода “Еммі”, він би ні за яке золото світу не лишився
сьогодні більше на СК. Не оглядаючись, він пішов до прохідної, ловлячи
шумовиння голосів, що переростали у справжній шквал. Боковим зором він
бачив, що люди курили, пили каву, іноді кидали пару слів. Коли він
вийшов під біле зимове небо, тривога розвіялась, лишилася одна досада
від того, що пляшечка з пігулками порожня.
Машина пливла в густому тумані чорною горбатою автострадою. Навіть
опинившись поза телебаченням, він відчував, що йому дихає щось
противне у спину і не відпускає, наче щось ти забув, але повернутися і
взяти не вистачає сміливості. Нарешті він припаркувався біля
універсаму “Україна”. Придбав пучечок квітів – зелених з синім.
Усміхнувся продавщиці з бейджем “Марта”. Вертлява білявка впізнала
його, вискаливши всі тридцять два зуби. Руслан витримав паузу,
ввічливо давши емоціям затихнути, а потім запитав Клима. Дівчина
згасла.
– Він у “Флорі”, – сказала і з дурнуватою усмішкою поспішила
комусь назустріч.
На вулиці у нього зробилися ватяними ноги. Туман плутав між
ногами, і доки він шукав свій “Лексус”, то настрій у нього
погіршувався до катастрофічного. Нарешті він рушив. Рушив до Клима, у
клуб “Флора”, з сауною, солярієм, косметичним салоном. Але голова
роби-лася тяжкою, і чомусь не відпускала думка про Лінду. Він вдесяте
прокручував їхню розмову, перевіряючи, чи не бовкнув чогось зайвого.
Нарешті, коли сріблястий “Лексус” ковзнув у арку й очі наткнулися на
неоковирну вивіску “Флора” з двома дельфінами і ще якоюсь незрозумілою
завитухою, він перестав думати про Лінду. Але заборонене збудження,
відчуття зради і гріхи ніяк не хотіли його відпускати.
Тому в кабінеті вони механічно кинулися тискати один одного.
– Страшно мені, Климе, – сказав він.
– Страх збуджує, – резонно зауважив Клим.
Русланчик промовчав. Голову йому наче накачали розтопленим
епоксидом. У нього шуміло в вухах. Кольорові метелики пурхали
кабінетом. Відчай низьким високовольтним струмом пройшовся повітрям.
За відчаєм прикотив невимовний сум, скрушний і жахливий, від якого
нікуди, навіть у похіть, навіть у виткану роками радість не сховатися.
– Перестань, мені противно, – просипів він.
– Ти збожеволів, – піднімається Клим. – Це ні на що не подібне. Ти
набрався дурних звичок, Руську, від твого ментяри.
– Вибач. Вибач. Вибач, – Русланчик підгорнув ноги і захникав.
Намацав, наче сліпий, склянку води; склянка упала, нарвавшись на
негнучкі пальці.
– Серце. Вибач. Я дійсно не знаю, що зі мною. Тисне в грудях.
Зараз попустить.
– Амфітамін, – спокійно сказав Клим і підняв стакан з підлоги.
– Вибач. Все, трохи попустило.
– Нічого, нічого, – Клим погладив Русланчика по голові.
– Це від роботи. Грубості набрався. Мент він кльовий. Класний, –
за якусь секунду Русланчик уже блискав очима і приємно усміхався,
кудись повз себе, наче на столі висівся голий Величко.
– А як, Клим, твій монах?
– Він не монах, ідіот!
– Не починай. А хто? Я ж не можу пам’ятати усіх твоїх любчиків, –
Русланчик розвів руками.
– Піп. Священик. У Лаврі. Чудний такий. Ага. Надивився телевізора
з голими бабами. Башту і понесло. Ну, подався він, відповідно, туди,
куди йдуть після того, коли дахотічка почалася – нічого не вийшло. Чи
то молитви затугі, чи то попи неправильні. Отак: ані з бабами, ані з
попами. Познайомилися ми на якомусь фуршеті. Благочинністю там один,
до речі, тата твого чоловічок займається. Ну і запарилися у баньці.
Да, приємно згадувати. Для нього то трагедія.
– Ги-ги…
– Ги-ги…
– А твій менток тебе ще пістолетом не трахнув? – Клим розтягнув
косяка.
– Треба спробувати, – переймаючи папіроску, сказав Руслан.
Погладив по грудях.
– Хороша трава.
– Монгольська.
– Та не гони в трубу. Кой там монгольська?
– А ти думай, що монгольська.
– Не буду.
– Ги-ги.
– Ги-ги.
Шкіру взяло приском, і Русланчик морозно пощулився. Зняти
балачками сексуальну напругу не виходило. Він почав натягувати штани.
Курнув ще трохи трави, затримав дим, випустив.
– І як тобі з колгоспником? – спитав перегодя.
– Він не колгоспник, а священик, – дійсно таки цього разу Клима
зачепило.
– Всі знають, що у нас попи – колгоспники.
– Ха-ха, – холодно промовив Клим. – А ще і гоміки.
– Влаштуй одного хлопчика. Приємний, симпатичний, розумненький…
ну… так, не занадто, – сказав Клим.
– Потелефонуй завтра. Гадаю, що ніяких проблем.
Останню затяжку він проковтнув і вийшов на вулицю, несучи у
легенях пекуче і солодке тепло. Падав сніг. “Лексус” повільно рушив
упродовж тротуару. Русланчик увімкнув телевізор. “Бі-Бі-Сі”. Він любив
цю програму. Добре володів англійською. Жінка, мулатка з синіми
пишними губами, з білими порцеляновими зубами, передавала, що якийсь
астероїд влупиться у землю десь у дві тисячі сотому. Русланчик
засміявся голосно, дурнувато. Це дійсно піднімало настрій. Він
сміявся, закинувши голову, бив себе по колінах. Машину понесло юзом.
Він не встиг зжитися з переляком: пірнув у темряву, наче у довгий
тунель, потім знову на світло, що мерехтіло якимось малиновим, з
чорними підпалинами, сяйвом. На великій швидкості він потягнувся під
велетенською, чорною, невимовно довгою стіною, якої насправді не було.
А просто перед ним лежав Дніпро, з берегами і причалами. Нарешті він
вискочив, прилипнувши слимаком до баранки, на Десятинну, розігнав
переляканих людей. Жовте насіння вогнів заспокоїло його. “Лексус” з
виском проскочив жовту арку; машину крутнуло і розвернуло. Чорт
забирай, він тільки-но був на Хрещатику. Потім якось увесь обм’як,
тіло забила дрібна дріж. У ніздрі поповзли запахи. Авто прокотилося
якусь там відстань і зупинилося біля велетенської чорної вітрини
порожнього дому. Високого, під модерн кінця дев’ятнадцятого століття.
На велетенському білому полотнищі він прочитав, що будинок здається в
оренду. Прекрасний будинок, вирішив він про себе. А за хвилину все
потекло рідкою жижею, тягнучи за собою балкони, вікна, потріскуючи
синіми та жовтими електричними іскрами. Руслан заплющив очі. А коли
відкрив, то побачив себе у непро-глядній пітьмі. Від переляку
підгорнув ноги і зацокав зубами.
– Чорт! Що це зі мною? – закричав він. Треба швидше вибиратися з
цього місця. Це, певно, перевтома.
Русланчик швидко розвернув машину і погнав на повному газу. Він
припав до керма і підвів голову тільки біля будинку Величка. Йому
вистачило сили піднятися в квартиру, і він провалився у важкий
тривожний сон.
Коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках
стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився
своїми дитячими і лагідними очками на непрошених грубих гостей і
повторював: “Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?” Нарешті
один з трьох не витерпів і ударив його носаком у щоку, а попав у
голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся голосно об підлогу.
Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через усю
кімнату до ванної. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, і в
Русланчика йокнуло серце, може, все обійдеться і, напевне, то просто
паскудний сон, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно
везучий. Третім з синьою пляшкою в руках був карлик, з досить
широкими, як на карлика, плечима, великою головою і маленькими
ручками. Карлик мав глухий голос, з мінорним попискуванням.
– Хочеш укольчик, ракло? – запитав карлик, показуючи Русланчику
пляшку і десятикубового шприца.
Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив
жовте місто, шпилі і потягнувся туди поглядом, наче нічого
прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там
Венеція, який Париж, Нью-Йорк? Ти просто подивись, яке воно згори
прекрасне, наше місто.
– Ні, не хочу.
Карлик розвів руками.
– В дитинстві ти, напевне, не їв риб’ячий жир.
– Ні, – сказав Русланчик.
– Отож я і бачу, що ти слабоумний. Буде больно. Можеш без
укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.
Русланчик вертів головою, а потім таки знову зупинився на жовтій
панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його
перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У
Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова
зробилася тяжкою, але він не втратив свідомості, а продовжував
дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі криві ноги карлика.
– Готово, – сказав карлик, ущипнув за руку Русланчика, але він
нічого не відчув. Карлик перепитав:
– Сонечко, тобі не боляче?
– Ні, – заворушив дерев’яним язиком Русланчик.
– От і молодець.
І тут Русланчик закричав, але крик той нагадував шипіння і
мугикання водночас. Карлик витягнув неквапом з сумки болгарку.
Повільно, зі знанням справи увімкнув. Двоє інших завзято перетягнули
джгутом руку біля плеча. Русланчик намагався пручатися. Він бився
паралізованою рибиною. Один з драбів тиснув його між лопатками. Інший
випрямляв руку. Карлик підніс болгарку.
– Да, в мученики ти явно не годишся, – констатував, як факт,
карлик і показав Русланчику руку. Русланчик упізнав свої персні і
відкрив рота. Повільно перевів погляд і побачив, що там, де була рука,
зараз порожнє місце. Це якимось дивом нагадувало йому кабінет зубного
лікаря. Просто і не боляче. Зуб вирвали і показують, який той зуб був
паскудний. А потім, після цього, він втратив свідомість.
6.
Майор облизнув губи. Звична впевненість здохла і теліпалася десь
наприкінці його обідраних нервів. Він спостерігав за метушнею людей,
які нагадували блискучі личинки. Небо важко лягало на дахи, у голові у
нього пролітали думки, чіпляючись одна за одну. Потім він облишив
думати, так поступав у всіх випадках, коли більше нічого гіршого
чекати. З цікавістю почав оглядати будинок. Це нагадувало копію
залізничного вокзалу чи метрополітену, а може, те й інше. Дорогі, без
смаку меблі, прозорий купол будинку впинався у сфери вилупленим оком.
Перевів погляд на лейтенанта, що стояв напроти червоної з зеленими
розводами стіни і вивчав папери, зігнувшись у знак питання. І майору
зробилося неприємно. Нарешті він підвів голову, глянув на майора,
привітався і знову нахилився до паперів. Так і стояв обличчям до
нього, пере-листуючи папери. Криміналісти вишнирювали, наче чортики із
шкатулки, щось тицяли йому в руки, і відтак продовжували свою роботу.
– Ви тут вперше, майоре? – гукнув він здалеку, не підіймаючи
голови від паперів.
Майор кивнув, але не був упевненим, що той помітив, та це йому
взагалі було ні до чого. Долаючи біль, він уперто спостерігав
повільні, майже тобі балерунські, рухи криміналістів. Його вражала
порожнеча. Лейтенант обіперся на крісло. Горбатий ніс, чорне
кучерявеньке волосся, з високими залисинами. Очі світлі, трохи
каламутні і вирлаті, ворушкі, як у розумної мавпи. Точно чурка якийсь,
– подумав майор і слухняно поклав руки перед собою.
– Так ви нам не відповіли, – не відриваючись від паперу, сказав
лейтенант.
– Я вам уже відповів, – сказав майор.
– Тоді я глухонімий, – і лейтенант упнувся у майора чіпким,
глузливим поглядом.
– Я знаю, що ви мене не любите. Але… Але здається, що до справи
це не має ніякого відношення, – прохрипів майор, прислухаю-чись до
чогось.
– Саме так. У нас є дещо для вас, – лейтенант грайливо забігав
очима.
– Слухаю. Це стосується сина?
– Напевне. Пройдіть, будь ласка, у той куток. Як у вас з нервами?
Добре? Чудово. Просто чудесно. А от у мене розхиталися. Мені навісили
справу, а от нитки ніяк не в’яжуться, – сказав капітан.
– Ви прийшли до влади. Ваші прийшли до влади, от і в’яжіть. А мені
і за гратами буде непогано. Я впевнений. Так. Впевнений, – виголосив
майор і зіп’явся на ноги. Лейтенант відзначив разючий контраст між
сильним тулубом і короткими ногами.
– Чесно кажучи, то я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти
того, щоб ви і вам подібні сиділи, але запевняю, що я і не на вашому
боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у
підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, – як вам б’є пику
безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви
це добре знаєте, майоре, – лейтенант помахав недбало складеними
паперами.
– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про
всілякі дурниці, – майор голосно видихнув.
– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?
– Не ваше діло.
– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.
Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому і насправді було
начхати, кого любив його син, а кого ні. Нарешті він провів у повітрі
рукою дугу, чітку, майже реальну.
– Задоволення – одна з недоступних речей у цьому світі, – говорив
лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним впевнений,
з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він
умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом
руки:
– Це, як з жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка,
що треба шукати чогось іншого… Агов, Костю, принеси нам доказ… –
Знову звернувся через плече до майора: – У вас гаразд з нервами? Це я
просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.
– Саме так, – підтвердив майор.
– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку
межу з усіх сторін. Ну, як би точніше… Жив-був чоловік. Помер. А
потім виявилося, що його життя було нікудишнім. Розумієте? Ну, щоб
бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і
того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе
виявилося. – Лейтенант зупинився, відкрив двері і пропустив уперед
майора, але той буркнув: “Після вас”.
Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант
від-смикнув занавіску, щось гмикнувши про себе. Якраз двері знову
прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.
– Що ви тут робите? – запитала жінка, яка увійшла, і труснула
шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.
Її обличчя по-собачому вродливе, з широко розставленими темними
очима, – вилицювате видовжене обличчя, зі впалими щоками. Здавалося,
що з її очей летять іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено,
глянула на лейтенанта.
– Семен, що ти тут робиш? – повторила жінка низьким грудним
голосом, і тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під
тягарем двома правильними еліпсами.
– Нам треба, Марі, доказ, – сказав лейтенант, і видно було, що ця
жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. – Я послав
Костю за ним.
– Костя блює в кульок.
– Аби не на підлогу, – буркнув лейтенант і швидко відвів очі від
Марі.
– Це не тут. Ідіть за мною.
І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже
тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, який стояв
біля малинового, овального, з випуклим сідлом крісла; Костя стояв і
тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на
довгій нитці.
– Що, смердить? – запитав лейтенант.
– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.
Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так
стояв, задерши догори обличчя, і дивився у чорне небо зі збитими
докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув
лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.
– Що це? Що це? Що це? – повторював він.
– Витягни і покажи йому, – сказав лейтенант і присів на краєчок
крісла, схрестивши на грудях руки.
– Сам витягай, – Костя демонстративно помахав пальцями перед його
прогнутим носом. – У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.
– Чорт. Витягни і покажи, – натиснув лейтенант.
Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі
крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.
– Що це? – вже спокійно перепитав майор.
– Не що, а хто, – прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.
– Це нагадує мені руку мого сина, – сказав майор.
– Добре, – лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до
куль-ка. – Лишилося дізнатися, де у нас решта.
– Це вам треба дізнаватися, а не мені, – майор пошукав, де б
сісти, але йому нічого не запропонували.
– Вам байдужа доля вашого сина, – заговорив капітан.
– А ви що, мораліст? – майор упнувся ногами у підлогу, наче
готу-вався ударити.
– Коли ви востаннє його бачили?
– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.
– Він був тут. Це помешкання вам знайоме? – лейтенант усміхнувся,
прогнувши шию.
– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.
– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, –
лейтенант взяв папери і полистав. – Це помешкання капітана Величка.
Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити,
нетрадиційні зв’язки.
– Не моє діло, чим займається син.
– А може, займався? Хто знає, – позіхнув напарник.
– Дивно якось у вас все виходить, майоре, – потягнув лейтенант,
але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і
всякому такому.
Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так,
як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору
зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність
зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху
тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами,
з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо,
це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і
плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті
один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості,
і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони
ставили собі одне питання: що це?
Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала
одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало
майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків
минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його
водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:
– Щось трапилося?
– Вони найшли руку Руслана.
– Оце тобі. А де сам Руслан?
– Маю надію, що живий, – сказав майор з виглядом людини, яка думає
про що завгодно, але не про синову руку.
– Куди їдемо?
– До Магріба.
– В пітушатню?
– Саме туди.
Майор добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не
мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. А
ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів:
якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта, з
яйцевидною головою, на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив
маленькою голівкою, залупав швидко очима і сховався за прилавок. Водій
спробував спіймати товстуна за коміра, але той сховався швидко і побіг
на чотирьох уздовж стійки, тримаючи в зубах газету.
– Що це з ним? – здивувався майор і поважно пішов крихітною
кав’ярнею, освітленою неправдоподібно синім кольором.
Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи
жодного слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.
– І що це? – запитав майор.
Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.
– Що це? – вже роздратовано повторив майор.
Тоді Магріб ухопив журнал назад, полистав і прочитав. А читав він
десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців,
гвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць
ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.
– Ну, і це все? – майор пошукав очима, де сісти.
Водій чекав наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у
майора на думці. Магріб рвав журнал, а майор стояв і відчував, як у
немічному тілі, на порозі старості, токами тече життя. Він сказав:
– Пішли звідси.
Потім знову була дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч
нагадували йому про самотність життя. В феєрверках вогнів – білих та
синіх, – під нудне вжикання музики він почав думати про Ладу. Лада не
хотіла народжувати. Коли завагітніла, зробилася прозорою, наче
невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбуліч-на
розгубленість, швидше, нагадували передсмертну агонію. Саме так. Вона
сиділа на розхитаному віденському стільці, поклавши руки на опуклий
живіт, що був якийсь гострий. Швидше, нагадував узбецьку диню. І
найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо.
Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на
світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім знову з’являвся.
Подовгу висів разом з її парфумами. Майор підвів голову, бо зловив на
собі погляд водія, і в очах кожного була одна й та ж думка: старість
поволі все ставить на свої місця. І водій сказав, відкриваючи дверцята
авто:
– І як воно виходить? Ти живеш, а потім починаєш мріяти про
смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Все воно вчасно
приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.
– Да-м… На це довго чекати, а коли звикаєш до життя – бац! І
все.
І тут майор побачив того дженджикуватого лейтенанта. Він, той
схожий на блазня лейтенант, заважав. Той тримався за ручку дверцят і
усміхався.
– Підкинете, майоре?
– Я можу тебе підкинути, – сказав водій. – Підкинути і не
впіймати.
– Розумний.
– Еге ж.
Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу
і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного
чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом. Але на лейтенанта
це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало:
солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.
– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, – лейтенант помахав
папірцем. – Тільки-но підписаний.
– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?
– Для Магріба – точно, – лейтенант сховав папірця, додав: –
Давайте поговоримо і… домовимося… Про щось більше… чи менше, У
всякому разі, я не хочу лаятися.
Майор дістав сигару, відчинив дверцята і запросив лейтенанта
сідати.
– А що з тим пєдіком?
– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови
ніякого відношення, – сказав лейтенант.
– А що, демократи не люблять голубих? – хихикнув водій.
– Поїхали, – сказав майор.
– Це інша справа, – згодився добродушно водій.
Лейтенант пригнув голову так, начебто щось побачив на тому кінці
вулиці, але майор здогадався, що його здивувала переміна погоди; саме
це якраз об’єднало їхні думки.
– Погода, – сказав лейтенант. – Клята погода. Змінюється ледь не
кожної хвилини.
– Як і події.
Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Лейтенант
витягнув фотографії і попросив водія включити світло. Майор взяв і
швидко переглянув.
– Вам це про щось говорить?
Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй
правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.
– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, – сказав він.
– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, –
лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що покинув курити. –
Вірніше, не ваша дружина похована.
– Дивно, – майор був спокійний. – В такому разі ви можете обшукати
моє помешкання. Але прохання: зробіть це сам. Не…
– Добре… Я вам довіряю… А зараз висадіть мене ось там, – і він
вказав на самотній ліхтар. Ніхто не здивувався, але дорога знову їх
привела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав:
– А це тут така завжди чудасія. Їдеш в інший бік, а потрапляєш
знову сюди.
Лейтенанту напівпорожня зала нагадувала післяноворічну гулянку.
Ртутними плямами бігало світло. Не вистачало серпантину, перекинутих
пляшок, блювотини, презервативів і ще чогось. Лейтенант не відривав
бокового погляду від вікна. Дійсно, стояв туман. Нічого, – подумав, –
людина завжди хоче до чогось дотягнутися і долучитися. Потім він
перевів погляд і зустрів десятки нерухомих пар очей. Очі дивилися на
нього, і в них стояв тупий страх. Такий жах буває, коли людина напевне
знає, що відступати нікуди: позаду бетонна стіна, попереду безодня. І
ніякого виходу. Лейтенант обігнув стійку, але погляди лишилися
нерухомими. Магріб сидів навшпиньках. Тіло підвисало, ледь торкаючись
пальцями підлоги. В руках журнал. Шию перетягувала гітарна струна,
одним кінцем зачеплена за дверцята шафи, що позаду.
– Ти думаєш, що так можна повіситися? – запитав він у напарника,
присідаючи біля Магріба, і зі сторони видавалося, що він дивиться йому
в очі або таке, наче вони, в біса, перемовляються.
– Якщо він важить не як гіпопотам, то можна.
– І що наш жопастий інтелектуал читав? – лейтенант вигнув шию і
заглянув у журнал. Одна колонка в журналі була обведена синім.
– Угу, він цікавився убивствами, – тільки і сказав він.
– Всі зараз цим цікавляться, – сказав напарник.
– Давай чеши до нього на квартиру. А я до Величка. Діла. І повісь
пару філерів на хвоста майору. Не подобається все це мені. Порийся в
архівах і в документах, в Інтернеті там, щодо нашого генерала, – і
попросив одним звичним рухом сигарету. Потім обіперся ліктем об
стійку, поставивши тулуб майже паралельно підлозі, поклавши гостре
підборіддя на долоню, а двома пальцями демонстративно зачикав, наче
ножичками. Напарник тицьнув сигарету і пішов. Потім він зупинився, всі
це запам’ятали, на півдорозі і сказав:
– Туман.
– Ага. Вали звідси.
– Того разу, років з десять, теж був туман. Спочатку вітер, потім
туман. А наступним, вже третім, днем затемнення.
– Іди ти…
– Іду. Я просто так.
Затим з незапаленою сигаретою у двох пальцях догори він обійшов ще
раз барну стійку.
– Ну, і хто востаннє бачив, шановні, цього чоловіка?
Всі мовчки повернули голови і слідкували, що далі зробить
лейтенант. Він стояв, заклавши ногу за ногу, з сигаретою в руці, з
задоволеним виглядом, так, наче все життя шукав труп Магріба і нарешті
це відбулося; можна трохи поговорити, а потім йти спокійно і пити свою
чарку.
– Ми всі його бачили, – сказав за всіх хтось.
Лейтенант пошукав невидимого очима. І дійсно, той, хто говорив
гортанним, трохи дитячим голосом, виявився зовсім поруч і був
маленького зросту. Карлик у мініатюрному джинсовому костюмі.
– Ага. Від кого чую такі мудрі слова? – запитав лейтенант і
подивив-ся зверху, як і годиться, на карлика.
– Пікабов Сергій Миколайович, – сказав карлик і сміливо тупнув
уперед.
– Ага. Тоді скажіть мені, Пікабов Сергій Миколайович, хто
під-ходив за останні дві години до загиблого.
– Ніхто, – спокійно відповів карлик. – Тобто за дві години всі
підходили. У Магріба були неприємності. Всі підходили, і кожен втішав,
як міг.
Підійшла Марі. Але лейтенант не бачив її, він продовжував шукати
щось у повітрі очима, наче там знаходились усі загадки, котрі його
цікавили.
– Годину тому, – сказала Марі і пішла.
Але перед цим, повторивши його напарника, вона зупинилася і
понюхала повітря.
– Псятиною смердить, – сказала вона і таки цього разу пішла.
Всі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив здивований
вираз обличчя.
– Ага, Пікаб Семен Павлович…
– Пікабов Сергій Миколайович, – проскрипів карлик.
– Отже, ви не бачили, щоб хтось приходив сторонній?
– Ви маєте на увазі не гей?
– Саме так, – сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.
– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний наче, шкап,
я подумав, охоронець, – вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не
помічав лейтенанта, слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити
об стола чи підлогу.
– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був
живий, – карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі.
Нічого доброго в тому погляді не було.
– І чим він займався?
– Він гриз отой журнал, – відповів карлик.
– Весь час?
– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той
товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через
стійку говорив. Потім вони пішли. Та, чесно кажучи, я не бачив, як
вони пішли. Ну, а далі він повісився.
– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.
Тринькнув мобільник.
– Альо. Зараз. Марі потрібна? Блядь, коли я її здихаюся і куди?!
Слідчий ще потримав трубку біля вуха, і лише тому, що глухе
коротке гудіння і фонове потріскування зчіплювало його з реальністю.
Іншого не могло бути, переконував він себе. Світло тремтливо
переливалося підлогою. Пустота початку весни, хоча на вулиці шкварчить
зима, і дарма що туман. Нічого не прив’язувало його до цього
маленького убогого клаптика. Вони, напевне, там уже розуміють, що то
не іграшки, але йому байдуже. Лейтенант дивився на ртутні плями
світла, де краплями золота плавали свічки, що стояли на столиках, і
думав про Іву. Більше він нічого не хотів. Він хотів бачити Іву. Це
креснуло іскрами у мізках, і від тієї секунди, коли він подумав про
неї, вона поступово видавила решту думок.
– Марі, тебе прагне мій напарник, – сказав він, засунув у кишеню
мобільник і подався на вихід. Він йшов і спиною відчував тяжкий і
гострий погляд Марі. Потім він теж зупинився, і всі присутні побачили,
як він театрально, майже по-блазенськи, по-звірячому підняв своє
обличчя, грайнувши вилицями, і понюхав повітря. Він втягнув тричі його
ніздрями.
– Дійсно. Таки смердить псами. Марі, – не обертаючись, покликав
він жінку. – Перед тим, як їхати, перевірте підвали і всі закутки. – І
вийшов з думкою, що більше ніколи не повернеться у цей голубий
гадючник. Ага, подумалося, маленькі змії, з дитячими очима і жалами,
хе-хе, пороку. Надворі вітер рвав поверхню туману. Йому несподівано
збрело в голову набрати повні груди туману і не видихати. Напевне, він
щось розумів або здогадувався, принаймні його собача інтуїція наводила
на думку, що він живе у найпрекрасніший час. І цього разу він подумав
знову про Іву. Але чомусь згадав лише мідне пасмо на не зовсім чистій
подушці.
Важкий джип зупинився перед будинком на Кловському спуску. Дім
стояв на узвишші, і майору видалося, що цей дім, наче людина, яка
занадто багато знає, але мовчить, тому має право вивищуватися над
усім. Майор подивився на водія.
– Темно у вікнах, – сказав майор.
– І щось дуже глухо.
Майору не хотілося їхати, за годину привезуть дівчину, а в нього
давно не було справжнього задоволення. Проте він розумів, що його щось
дратує. Роздратування висіло у повітрі і каменем застрягало у
горлянці. Майора роз’їдала нетерплячка, майже дитяча. Муки людські
переслідують нас від дитинства, – подумав майор. Здорово він таки
придумав, і аби він стільки не проваландався з Ладою, то, напевне, так
і не спробував би у цьому світі нічого. Бути ідіотом, коли бачиш, що
все згниває на очах, а ти не можеш скористатися, бо тобі хтось
розповів над колискою, що так нізя. Це як у дитинстві довго чекаєш на
заборонені цукерки. Тільки там, у тій глибині, можна відшукати
задоволення.
– Слухай, Володю, наведи справки на слідака і… – сказав майор і
несподівано для себе вслухався у тишу, витягнувши шию.
– Хорошо. Більше нічого?
– Одному вже відрізали голову. Ще однієї не вистачало. Воно само
собою прийде. Ти і незчуєшся, як він сам десь почепиться на горищі.
– Хе-хе, – водій дістав яблуко і хруснув. – Довго будемо стояти? –
продовжив він, не дивлячись на майора.
– Провір, – майор не дивився на водія, і той нічого не сказав, а
підвів-ся і вийшов.
Майор дивився водієві у спину і думав про своє. Коли за тим
зачинилися двері під’їзду, у майора упало серце, і він знову опинився
у підвалі свого сумління, сирому і глухому. Вивело його з того стану
знайоме тріщання, а потім вікна у будинку вилетіли разом з клубами
пилюки і диму. Пізніше докотився гуркіт. Майор вискочив надто прудко
на коротких своїх ногах, підсковзнувся, упав. Його більше займала
цікавість, ніж доля водія. Коли він відкрив двері, то через пилюку
нічого не було видно. А тіло водія, з однією половиною голови, інша
нагадувала спущений м’яч, вивалилося майору під ноги. Майор навіть не
перевірив його. Він побіг швидко до джипа. На ходу витягнув мобільник
і подзвонив. Але міцний удар перевернув його у повітрі, і він,
брикаючись куцими ногами, завалився на спину. В мобільнику чувся
роздратований, трохи глузливий голос слідчого. Майор роззирнувся, сів,
закашлявся і прохрипів:
– На мене напали. На мене напали. Водій мій мертвий…
– Ага. А ви перевірили? Тікайте звідти… Зараз їду…
Зараз він нічого не хотів. Йому треба вчасно зупинитися. Згори
підсвічений сонцем Поділ нагадував химерну фантастичну істоту; зараз,
вночі, коли він піднімався на своїй “Мазді”, коло за колом, начебто
кіношний янгол помсти, вибираючись з пекла, Поділ нагадував вушну
раковину бомжа, забиту сіркою. Тому він зупинив машину і вийшов
дихнути повітрям. Його тягнуло нестримно вперед, а він хотів чути
дихання Іви над своїм вухом, пронизливий сірий ранок, а потім вибух
білого сонця у високому і широкому вікні, з облущеними рамами. Про Іву
не хотілося думати, наче вона може запаскудитися об його думки чи
почуття. Тьху ти, прийде ж в голову, – подумав. І він поїхав, як
видавалося, повільно і нехотя, нічними вулицями Києва до наляканого
майора. На cпуску до Європейської площі він пригальмував і поїхав
повільно. Зупинився на Хрещатику. Це була якась арт-кав’ярня, з
дурнуватими картинами, милими офіціантками, високими і худими, з
красивими видовженими обличчями, і вони видавалися лейтенанту на одне
лице. Він замовив кілька склянок віскі. На третій його знову перебив
писк мобільника, і він побачив номер майора, а тому не поспішав. Він
курив третю сигарету за день, відпивав віскі, і в рисах, плавних
лініях офіціанток зрозумів одне: там він шукає Іву. Прихід її у його
пам’ять знаменував запах дитячої домашньої карамелі, трохи припаленої
на сковорідці, з присмаком чистого ранкового повітря. Перед цим –
очікуванням в цілу вічність, засунувшись під ковдру з головою. Іва,
Іва, Іва, – кілька разів він повторив, допив віскі й подався повільно
до виходу, підморгнувши офіціанткам. На виході він подумав, що зараз
вона вже сидить у його порах разом з алкоголем, втомою і
роздратуванням недолугої справи. Він перебрав номер мобільного майора
і таки додзвонився, хоча зовсім ясно хотів пере-конати свою
свідомість, що цей хряк давно здох.
– Ага. Алло. Де ви, майоре?.. Щось… Ви якось дивно говорите…
Їду… У мене дорогою зламалася машина. Що? Зараз все гаразд.
Він повів “Мазду” через Московський міст, а зрозумів це, тільки
коли потрапив у пробку. Лейтенант усміхнувся і подумав, що поховати
майора біля дружини було б зовсім не погано. Він взяв мобільник і
подзвонив Іві.
– Впізнала? Добре. Я буду біля Золотих воріт за півгодини. Пробка.
Ага. Здорово. Да.
Довга спина під синім променем, нуль комплексів, і всі природні
пломби – страх, відраза, неприємність – зірвані одним умілим ударом.
Він наче бачив заточене срібне лезо скальпеля. Пори відкриваються,
розпускаючись квітами, тисячами квітів, неймовірних квітів, з
чудесними запахами, а потім повзуть тіні: маленькі голі чоловічки
твого сумління витанцьовують на антресолях канкан. Так він дивився на
Іву. Так він дивився на оголену жінку у синьому промінні зіпсованої
вуличної лампи. Так він дивився на жінку, яку не чекав, а вона виникла
з банального паскудного вечора, що смердів комуналкою, розслідуванням
і смертю, якщо остання має запахи. Запахів смерть точно не має: понос,
соплі, піт, крики – це передує. Решта – невідомість, що нею морочать
голову кому не ліньки, але всі пасують, як тільки опиняються у її
лапах. Так, а вона, Іва, прийшла саме в таку пору, що вже нічого не
хочеться, коли ти звикаєш і котишся до кінця. Короткочасна зустріч
виявилася затягнутою вічністю, як черга до безкоштовного туалету.
Принаймні є загроза, що ця зустріч затягнеться на все життя. Нічого
так не вічне, як тимчасовість. Давно доведено.
– Ти думала про мене?
Іва мовчала, але підняла голову. Видавалося, що вона думає.
– Так. Дай сигарету, – сказала Іва.
– Вони у тебе під ногою.
– Харить вставати. Тоді не будемо.
– Чого не будемо?
– Ані курити, ані згадувати, – відповіла Іва.
Вони задрімали. Потім він прокинувся і глянув на годинник, але
годинник стояв. Іва пошукала мобільник, кинула йому. Вона сиділа в
турецькій позі, з сигаретою в красивих губах. Точно якась
кіно-героїня, прошило його сонну голову.
– Як ти потрапив у менти?
– Ага. Я ні хрена більше не умів робити, – ліниво сказав він,
затягуючись.
– Я теж нічого не умію робити. Теж, напевне, піду у менти.
– У тебе божественна посмішка, – сказав він, дивлячись на
годин-ник. – Бля, майор, напевне, окочурився або… хрін з ним.
– Що за майор? Розкажи.
Лейтенант встав і пройшовся кімнатою, намагаючись роздивитися її
мобільник.
– Крута.
– Нє. Розкажи про майора, – і вона поляскала долонею коло себе.
А майор лежав на снігу і думав, нащо він прийшов у цей світ.
Пекуча і рвана думка гуділа у чистому повітрі. Він уже не думав про
допомогу. Роздавлений, як тарган, мобільник валявся осторонь, а движок
з джипа хтось витягнув на сніг, і він зараз лежав купою металобрухту
поруч. Спочатку він покладав надію на лейтенанта, але облишив,
вірніше, йому до млосного стало байдуже, так, коли хочеться дуже
спати. Він перевернувся на бік і провалився в безодню. Там поверх за
поверхом перед ним відкривалися нутрощі дому. Гамір з потріскуванням
папуг, гавканням собак, гидливим лементом, гуркотом каналізаційного
лайна по трубах засвистів у вушних раковинах, і майор зрозумів, що
летить велетенською трубою, проходячи купи людських нечистот і самих
людей, пробиваючи їх, наче химерний дим. І там сиділа Лада, з брезклим
обличчям, в якійсь бридкій сорочці за кілька доларів і дивилася на
нього, прямо на нього і говорила: “Любий, нам лишилося одне кохання, і
більше у нас нічого нема…” Потім майор отямився. Небо світило
вилущеним оком, а з дворів, пускаючи пару, підступалися постаті. Це
були діти, що шастають Хрещатиком і нюхають клей, збирають пляшки.
Діти з дорослими очима, різкими дорослими штрихами біля кутиків рота.
– Розслабся, – сказав один голос.
– Не сци, – сказав другий голос і поставив йому під носа включений
приймач.
Так вони і пішли, а приймач, старенький, навіть не ВЕФ, а якась ще
допотопна модель, шкварчав у нього над вухом. Передавали одне й те ж
повідомлення. Говорилося про комету, яка ось-ось впаде на Землю. Майор
дубів на снігу і слухав це базікання доти, доки сам не почав уявляти
безмежний космос і як та комета летить на усіх парах сюди. І він
подумав: швидше б вона прилетіла. І нарешті він дійсно її побачив.
Майор намагався закрити очі, але нічого не виходило: палаюча куля
врізалася в атмосферу, але на цьому кадр зупинявся, і все починалося
від того, як вона летить велетенським шматком лайна холодним космосом
і знову по висхідній. Голос у приймачі був знайомий, до того паскудно
знайомий, що не давав розтягнутися на снігу і замерзнути по-людськи.
Цей голос не давав померти – ось що, – подумалося майору. Він
спробував підняти руку, але нічого не вийшло, пальці тільки легенько,
по-кошачому дряпнули сніг.
Іва сиділа по-турецькому і сьорбала каву. Буває ж таке у жінок:
вона може сидіти голою, і ти цього не відчуваєш, взагалі нічого не
відчуваєш. Лейтенант сидів і, чуманіючи, зиркав на мобільник. Пройшла
майже година. Він спробував набрати майора, але той нічого не
відповідав. Значить, труба, діло фігове, але він сам не знав, якого
дідька поперся до Іви, замість того щоб рятувати це товсте ракло. Він
неквапом став натягувати штани, а Іва спостерігала за ним, і йому
здавалося, що вона його засуджує, ображається і таке інше. Достобіса
він фіговий психолог, тим паче жіночий, нічого доброго у нього з
жінками не виходило.
– Я їду. До майора, – сказав він.
– До майора, – повторила вона. – Моя подруга знала одного майора,
і це погано для нього скінчилося.
– Ну всі, напевне, майори такі, – відмахнувся він.
– Хочеш розповім.
– Іншим разом.
– Добре, – Іва лягла на спину, залишаючи ноги схрещеними у такому
ж положенні. – Може, таки лишишся. А потім поїдеш.
І тут на нього найшло. Він скрипнув зубами. Шарпонув блискавку аж
під горлянку.
– Якщо я не поїду, то він здохне.
– Тоді поїхали разом, подивимося на мертвого майора, – сказала
Іва.
– Добре, – несподівано для себе вирішив він і закурив четверту
сигарету за день.
Звісно, майор приготувався не слухати, а помирати. Нарешті він
підвівся, обійшов роздовбаний джип і, похитуючись на куцих ногах,
пішов порожнім запустілим двором. Угорі грала музика, над освітленим
балкончиком. На балконі висіла біла ганчірка, і вітер ворушив її.
Майор набрав у легені повітря і пішов уздовж освітленої ліхтарем
червоної цегляної стіни. В чорнильному колодязі прохідного двору
маячила чиясь фігура. Майор за звичкою, давно забутою, потягнувся до
лівого боку, туди, де завжди висіла кобура, але там було зараз
порожньо. Тоді він втратив упевненість. І чим більше він ступав, а
постать не відступала, його радість, його сміливість зникали. Він
крикнув легенько, витягуючи губи рурочкою. Але постать продовжувала
хилитатися і не відкликалася. І тут він закричав, передираючи всі
голосові зв’язки; він кричав так голосно, що повітря з паровозним
свистом вилітало з горлянки; майор навіть бачив, як м’язи розтягують
горлянку. У вушні раковини зі свистом увірвався вітер, що нагадував
псяче виття, і далі на всю котушку запрацював приймач, що говорив і
говорив про комету, яка летіла безформним кавалком на землю. Не
основне, якої форми, а який зміст – прорізало верхівку його черепа.
Він побачив свій череп, з мізками наверх, а мізками повільно плавали
срібні потічки. То мої думки, – вирішив майор і закрив очі. Він почав
дивуватися своїм думкам. Думки зараз робилися кулястими і пропливали
перед його обличчям. Одна ткнулася об його носа і луснула. Знову
завили собаки. Собаки, і голос приймача, і рівняння на білий шматок,
що розвівався на балконі. Майор набрав у легені повітря, і цього разу
легені вибухнули. Біль подряпався, спочатку помірний, наче пташині
кігтики, а потім все сильніший, як хто намотував на палку м’язи та
шкіру. Стіни будинку зробилися прозорими. І він без здивування побачив
дві ріки, що котили розтопленим оловом. Він закрив очі. Але дивно, очі
бачили. І він подумав: хм, як у кота. Далі стало гірше. Майор не зміг
взагалі дихати. Мозок запульсував, і майор доторкнувся до нього
пальцем. Так це ж антена, – вирішив майор. І тут страх вибухнув
срібним реготом десь на дні і піднявся атомним грибком. І він знову
закричав, але рот лишався закритим. Білий сніг, м’який і пухнастий,
падав на його голомозий череп, а він лежав на снігу, затиснувши у
жменю брудний сніг…
Іва виповзла з-під нього, пошукала штани, потім облишила, і коли
він рушив, не проїхавши і кількох метрів, дівчина вже спала. Машина
товкла мокрий сніг. Запах карамелі віявся салоном. Тіні рухалися
відповідно до ходу авто, якось всі упоперек. Небо за кам’яницями
налилося так, наче стояло передсвітання.
– Нічого собі, – сказала вона і знову задрімала.
Скучно завив мобільник. Лейтенант витягнув його, трохи грубувато
відсунувши Іву. Наче наздоганяючи свою незручність, він поцілував її у
скроню.
– Ага. Слухаю. А, це ти? Що… Найшли майора? Раніше мене? Яка в
біса різниця. Мертвий? А, у комі гад. Краще б він здох… Нічого
особистого. Не по-християнськи? Це ти мені говориш? А… перестань
чесати мітлою.
– Що трапилося? – Іва прокинулася і чистими вишневими очима
подивилася повз його плече.
– А-а-а, – досадливо потягнув він. – Майор у комі.
– Це погано.
– Що хорошого? Справа фізично існує, а свідки і підозрювані
зникають.
– Метафізично, – сказала Іва.
Іва пирснула зі сміху. Він слідом. І сміх цей був дуже доречним у
цій помаранчевій патоці. Він закурив сигарету. Була п’ята.
7.
Вона відкрила очі, і небо волого лизнуло її зіниці. Те, що потім
Лада побачила, було лише фіналом великої драми чужого життя. Вона була
причетна до неї однією ногою, а можливо, зовсім нічого не знала. Тож
вона відкрила очі і подивилася у вікно. З іншого боку вікна, в
задрипаній забігайлівці, де від диму нікуди дітися, а люди спресовані,
як оселедці у вакуумній банці, помічник і напарник лейтенанта,
накидавшись горілки, підійшов до умивальника. Він плюснув у писка собі
води. Раз, другий, третій. І тут почув комариний писк. Він повертів
головою, так, як належить людині, що чує подібний звук. Він вийняв
скло над умивальником і побачив у запацьореному вікні велетенську
кімнату, зі світлими вікнами і важкими портьєрами. Ліжко з точеними
ніжками і королівським балдахіном. На білій з рожевими відливами
підлозі розкидано цукерки, одяг з модними лейблами. На ліжку, напроти
єдиного, не закритого портьєрою вікна, спала гола Лада. За кілька
метрів Белла Банс, він ще Костя Шульженко, проганяв по венах п’ять
кубів найчистішого герича. З вітерцем. Напарник знав Беллу Банса як
музикального продюсера і посередника між баригами та пушерами. А ще
Белла Банс служив у них інформатором. Далі думка його віднесла на
Троєщину, в будинок, що належав братам Лапшиним. Їх четверо: Микола
старший, високий, з тупим виразом на обличчі, але хитрими очима;
другий – Василь, середнього зросту, з довгими руками, м’яким поглядом
і умінням розумно говорити; третій – Льоша, круглий і тупий, на перший
погляд; найрозумніший Федя, який трахав усе, що ворушиться, його і
посадили за те, що він намагався згвалтувати дільничного мента під час
розборок. Дільничним ментом була баба, яка чомусь Феді нагадала
улюблену героїню його улюбленого серіалу. Це кришовані ментами
бандити. Загалом вони купою нагадували добродушних неандертальців, у
міру кмітливих і розумних. Всі брати були кривоносими. Їх так і
називали – братани Кривоноси. Потім напарника знову кидонуло. Це знову
був Центр. Хата на Подолі, в кількох метрах від будинку Белли Банса.
Це була сім’я потомствених вурок Яковенків. Їх не перелічити. Стільки
їх багато, наче подільських тарганів. Якщо хату Белли Банса можна з
чистим серцем назвати барськими апартаментами, то хата Яковенків була
взірцем подільської хати кінця двадцятого сторіччя: гнуті чайники,
алюмінієві миски, розсохлі меблі. І відповідні злидні. І додатково
дороговказівник у країну совдепію. Знову щось повело у бік напарника.
Він побачив сім’ю невідомих людей. Напарник намагається упіймати
невидимим зором постать, що, зігнувшись, біжить до телефонної будки. І
далі він опинився у кімнаті з Ладою. Белла Банс, протираючи очі, йшов
до її ліжка. Але тут задзвонив телефон. Довго і пронизливо. Він ліниво
повернувся і подався до телефону. Белла закурив, почухав груди і руки,
а вже потім взяв трубку. Він говорив недовго. Потім підійшов до
Ладиного ліжка, нагнувся і витягнув сумку. Відкрив і помацав руками
гладенькі упаковки героїну. Але тут у напарника відбувся збій: зараз
він сидів на широчезній галявині і нюхав квіти. Квіти різних кольорів,
що нагадували троянди. Напарнику звідси не хотілося нікуди вертатися.
Сидіти під голубим небом і нюхати, нюхати, нюхати квіти. Потім його
шарпонуло так, що квіти піднялися грибком, як від атомного вибуху, а
він стоїть біля чорного тунелю, звідки пре лайном і вологою. Напарник
упізнав цей тунель: недобудований першим мером прогін метрополітену…
А далі Лада відкрила очі і подивилася на небо. Чистий травневий
день. Вона увімкнула наосліп пульт. З екрана хтось закричав:
“Хуба-буба банановий коктейль. Така смачна! Така прикольна!” Белла
Банс сидів на торбі і перераховував упаковки. Белла завмер і сказав
Ладі: “Одягнись!” Він був моральним, цей Белла Банс. Він не любив,
коли жінки голими вештаються його кімнатою. Патріархальний деспот
прокидався вже після перших п’яти кубів. Надоїдливий селюк усідався
біля Белли відразу після перших п’яти кубів і канючив цілий день свою
жертву, аж доти, поки Белла не заганяв останньої восьми-кубової дози.
Зараз Белла похмуро дивився на Ладу, яка намагалася влізти у його
джинси. Цього він теж не любив, тому що мікроби і таке інше. Напарника
шарпонуло, і він побачив ментуру. Менти заганяли набої, а потім
ошпарено кинулися до машин. Лада тим часом спробувала відшукати
залишки думок. Вона не могла пригадати, як залишилася тут. Ні, вона
знала Беллу Банса давно. Вони познайомилися на плавучому ресторані.
Потім ще щось було. Тут вона почала чхати. І нарешті зрозуміла: вони,
напевне, нюхали, потім пили. Блін, майор сьогодні на неї чекав, щоб
поїхати в Пирогово. У них був спільний знайомий, сивокосий вайлух,
директор Доля. Лада почала стягувати джинси і сорочку, наспівуючи, і
скоро настрій у неї поліп-шився. Вона набрала у велетенську ванну
води, повільно, вигойдуючи стегнами, насипала солі, хвої, ще чогось.
Вода зробилася густою. На цьому її пригода повинна закінчитися,
вирішила вона. Зовсім закінчитися. Хай йому… І вона несподівано
щасливо розсміялася, а Белла закричав, що вона тупа багата блядь і що
треба вмотувати, бо у нього купа справ. Лада не послухала і залізла до
ванни.
Чорний язик траси Київ – Харків. Брати Кривоноси їдуть у
роздовбаному мерседесі. Вони задоволені, але нервові. Найменший
говорить, що йому хочеться жерти. Інші говорять йому, щоб сидів малий
і не рипався. У них купа справ: зараз або ніколи.
Чорний язик траси випльовує четвірку під скляні та бетонні
верхо-тури Позняків. Брати зупиняються біля “Макдональдса”. Вони
розсідаються за столиками.
…Сонце било у вікно, що знаходилося зверху. Й у неї почав
підійматися настрій. Вода у ванні нагадувала молоко або була як
молоко. Лада підняла ногу і спостерігала, як вода стікає по гарній
точеній литці. Раптом вона почула чиїсь голоси. В кімнаті весело і
заливисто сміялися. Лінивий і байдужий спокій змінився у Лади на
цікавість. Вона закуталася у рушник і вистромила голову. Белла Банс
якраз перераховував міцно скручені купюри зелені. Троє упаковувало
героїн. І тут зайшли брати Кривоноси, тобто Лапшини. Брати Лапшини
почали валити. Старший брат з нагана, середній з беретти, а третій
запхнув ножа, але влучив не у пах, а у ногу. Стріляли вони крізь
пластикові пляшки. Лада дивилася на зірки пострілів, на дим, і це було
моторошно захоплююче. Так, напевно, виглядало пекло або його
передпокій. Було в широкій кімнаті сонячно, кров розліталася у повітрі
рожевою пилюкою. Лада захоплено лупала очима. Вона дочекалася, коли
весь цей тарарам закінчився, а вже потім сховалася у ванній. Брати
зібрали торби і поїхали. Тільки тоді вона подзвонила, але, на жаль, не
знала номера будинку, номера квартири, а ляпнула так, навмання. Тоді
вона просила зачекати і, притримуючи однією рукою рушника,
переступаючи трупи, дісталася до дверей. Вона просунулась у двері,
коли останній з братів, найменший, той, котрий цікавився жінками,
повернув голову і сказав:
– Бляха-муха, ми пропустили ще одну!
– Да, так повернись і замочи.
Лада забігала кімнатою, в тій же ідіотській позі, притримуючи
руками рушник. І тут трапилося щось неймовірне, а вірніше, наш
ясновида мимоволі потрапив у блискучий потік автомашин. Він пролетів
кілька рядів, що горіли розтопленим золотом на чорних капотах та
верхах, і його невпинно потягнуло далі. Нарешті він зупинився на
міліцейському спецназі. Вони пролетіли кілька мостів, потім повернули
у провулок і зовсім не думали зупинятися там, де їм повинно бути –
біля помешкання Белли Банса. Разом з ментами, своїми колегами, він
влетів з розгону у задрипаний передпокій братів Яковенків. Їх поклали
на підлогу і по черзі розстріляли. Потім почали нишпорити і шукати
героїн з грошима. Але так нічого і не знайшли. Напарник літав над
калюжами крові, і йому було нудно і противно. Він почав гукати, що це
у кількох кварталах звідси, але розлючені менти нічого не чули.
Нічого особливого з Ладою не трапилося. Брати Лапшини потрапили на
віддачу. Баба, гола баба, несподівано для себе холоднокровно
розстріляла братів з помпової гвинтівки. Потім спокійно одягнулася і
вийшла. На її обличчі блукала лукава посмішка дитини, яка зробила щось
таке, про що ніхто не здогадається. Вона йшла світлою вулицею, і
видавалося, що пливе назустріч рожевим вітрилам чи ще чомусь там. Саме
так воно і відбувалося: вона вийшла і пішла, а напарник слідував за
нею. Тільки все це йому видавалося неймовірно дивним. І тільки тоді
він побачив людину, яка йшла крізь гримучу лавину автомобілів, наче
крізь воду, і йшов саме їй, Ладі, назустріч. А вона йшла до нього,
усміхнена, розглядаючи жовті плями сонця під ногами. Напарник чомусь
затримав увагу на порожній пропиленій пляшці з-під пива. На нього
наринули туга і самотність. Далі напарника шарпонуло. Шарпонуло
добряче, і він фізично відчув смак крові, диму і гнилі: він лежав на
ржавих коліях біля велетенського гаража з вибитими вікнами. Напарник
підвівся і сів. Долоні обдерті, кров на губах. І запах з рота такий,
що вказувало на велику кількість алкоголю в крові. Ось так. Мобільник
відсутній. Два жетони на метро. Але він міг заклястися, що ніколи не
пересувався метро. Але це справи не вирішувало, а ще більше
ускладнювало. Йому стало страшно, і він закричав, лякаючи у порожньому
гаражі бездомних собак, котів та щурів.
Це Дарницький район на схрещенні з Харківським. Швидше, вже
Дарницький, з однотипними, наче збільшені собачі буди, будинками, туди
селили людей за Хрущова, таким робом наближаючи комунізм; їх селили
тимчасово, але, дивись, вони вирощували тут не одне покоління: дівчат
з манірністю невихованих дурок, котрі кривляють з себе світських леді;
чоловіки тут були низькорослими, з широкими плечима, являли собою
гібрид між босяком і зачучверілим петеушником, котрий ні у що не
вірив, але за значимістю нічим не поступався першокласному чиновнику;
власне, тут і клонувалися клерки. Взагалі, лейтенант обачливо ставився
до цих місць: тут людей убивали. Час тут захолов на одному місці, як
п’яниця у калюжі. Тогоріч він знайшов на складі переляканого свого
напарника: без табельної зброї, п’яного, той ніс якусь нісенітницю.
Зараз лейтенант огинав це місце, несвідомо керуючись якимось
інстинктивним відчуттям. Зима розвіювалася льодяниками у синьому
повітрі, нанизуючись на сонце. Це нагадувало село або приміський
центр. Нарешті він відвів погляд від надокучливого пейзажу і,
розвернувши різко “Мазду”, лякнув гурт малоліток, у яскравих куртках,
кросівках і голомозих. Лейтенант неквапом виліз з машини, також
неквапом підняв комірця. Він покликав одного стриженого пальцем, і
той, перехитуючись, рушив до нього.
– Проїдемося?
– А шо я зробив? Шо я зробив… Шо…
– Нічого. Є балачка.
– Ти мєнт, да?
– Здогадливий. Як звати… Стій, давай здогадаюся. Мотиль?
– Ага.
– Ну, то як, Мотиль?
– Без проблем, – Мотиль розмотав блискучого чупа-чупса і засунув
до рота. – Нема проблем, начальник.
Тут люди з самих пелюшок, напевне, вчаться виговорювати слово
“начальник”, вкладаючи в нього найбільше змісту і поваги, – думав він,
ведучи машину між рівними, схожими на збільшені залізничні буди
домами. Вони вискочили на Харківське шосе, його лейтенант ненависно і
бридотно кляв, тому що він тут почав свою службу. На Червоному Хуторі
йому прострелили живіт, і після того служба покотилася під укіс. Проте
він був героєм. Героєм з простреленим животом і хріновою кар’єрою.
– Ану, пане Мотиль, розкажи про Топтуна.
– Начальник, це схоже на лажу. Але це точняк не лажа, –
помовчавши, сказав Мотиль.
– Саме про це я хочу з тобою поговорити. Пиво п’єш? Давай
зупинимося і поп’ємо пива, десь тут недалеко є затишний бар…
– Кльово, – сказав Мотиль і подивився кудись у бездонну горлянку
Харківського шосе.
– От і здорово. Ти мене зацікавив, – і лейтенант повернув машину у
бік пивниці, що нагадувала розподільну станцію струму, обклеєну
коричневими кахлями.
Великий допотопний приймач на вульгарній модерновій стійці –
перше, що впадало у вічі. Лейтенант відразу помітив його, тому,
замовляючи пиво і горішки, він не відривав погляду від приймача.
– Хороша штука, – сказав він нарешті барменові.
– Гавно. Якийсь тип тут лишив. Пищить щось на одній хвилі, –
бармен байдуже зміряв поглядом лейтенанта і, щось зрозумівши, замовк.
…Над майором дзвінким кришталем дзвеніли небеса. Майор
спробу-вав поворухнути ногою. Спробував ще раз. Проте больовий сигнал,
як і рухи його, був відсутній. Підняв очі, але нічого не побачив. І
вирішив, що помер. Чи щось дуже близьке до цього. Від природи
боязкуватий, він, проте, на велику свою радість, не відчув страху. Але
зовсім інше відчуття, тягуче, мов гума, поволі почало захоплювати все
його тіло, доки жах і туга не вибухнули у його голові. Значить, це
тільки ось вона наближається, смерть. Майор почав задихатися, але
задуха змінилася різким болем. Коли задуха, біль і страх відпустили,
тіло зробилося м’яким і теплим, наче у дитинстві після купелі, він
зрозумів, що когось кликав. Кого він кликав? Про те, що він вірить чи
не вірить, не було і думки. Однак думати йому не дали. Двері, що
несподівано він побачив перед собою, прочинилися, і до нього йшов
підстрибуючою ходою маленький і миршавенький лікар. Тут знову перед
ним відкрилися кришталеві небеса. Там різав своїм носом свинцево-сині
води білий корабель. Чорні з білим пузом стюарди нагадували пінгвінів.
Над ними бурштином з пропаленою синьою діркою сонця висіло небо, наче
шпалери у великому театрі. Лада обіперлась об його плече. Поруч
міністр чогось там, сам чорт ногу зламає, далі речник президента, далі
ще один міністр зі своїми рексами. Але майор цього не бачить. Він
відчуває, як під його плечем Лада починає збуджуватися. Хм, цього з
нею не відбувалося багато років. Уперше після того випадку, коли вони
зляглися на конюшні. Нічого особливого. Він знайшов собі якесь
замурзане дівчисько у задрипаній забігайлівці. Коли вони спробували це
повторити вже на занедбаному львівському цвинтарі, то теж нічого не
виходило. Він знову кидався у пошуки і знаходив завжди все, чого
чекав. Тому зараз йому не хотілося, щоб ці міністри, що дали драла з
музею воскових фігур, стовпіли перед ним зі своїми рексами і жінками,
а він через плече охоронця намітив затишне місце: з пузатими кріслами
з червоною оббивкою, вощаною підлогою; столиком з розкиданими по
поверхні тяжкими гронами винограду. На нього повіяло вологим і чистим
повітрям, наче на тому львівському кладовищі. Щось крикнуло голосно.
Його знайомили з кремезним чолов’ягою з низьким лобом, але розумними і
хитрими очима, майже як на дитячій світлині вождя світової революції.
Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи.
Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив
дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні
стосунки, котрих давно не було. Лада була з негром. Майор був
спокійний – навіть відраза не торкнулася його губ. Його зачіпало щось
інше, а саме: повна невизначеність того, що це колись скінчиться, і
скінчиться задовго до їхнього кінця; до того ж галогенне яскраве
світло додавало чогось потойбічного. Але зараз він лежав у напівмороці
палати і ставив собі питання: у кого він просив, саме у кого. І він
боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно
луснула. Майор підняв голову, його круглим селянським лобом човгали
замшеві білі хмари.
Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але,
як людина бувала, він напевне віддавав перевагу бути глухонімим. Проте
він нагнувся і покрутив ручку приймача. Окрім шкабарчання, ніхто
нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна
звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися з
сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів сусіднього столика
відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру
пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав
пиво.
– Давай розповідай.
Мотиль було розкрив рота, зручно вмостившись на стільцеві, як
несподівано замовк приймач. І саме ця обставина насторожила лейтенанта
найбільше. Нарешті з приймача пролунав приємний і густий баритон, який
сповіщав про те, що на землю мчить комета і що, швидше всього,
такого-то року вона торохне об землю і рознесе її на друзки.
– Нічого собі, – сказав хтось, і всі покотилися від реготу.
Лейтенант уважно слухав. Він не був містиком, але відразу його
чомусь замлоїло. Він не міг, як і кожен з його професії, приязно
ставитися до таких речей. Він просто до скрипу в зубах ненавидів
подібні витівки. Притримуючи кобуру на боці, він встав і підійшов до
барної стійки.
– Це ти придумав, сучий син, – сказав він барменові.
– Звали. Можеш забрати це ренжиляччя, – бармен підсунув лейтенанту
приймача.
Лейтенант повернувся на місце, сів, рипнувши шкірянкою, і з німим,
майже гранітним поглядом уставився на Мотиля. Але щось не складалося,
дурнувато і тупо не складалося. Він би міг подумати, що у його житті
не завжди не гладко складалося, але інтуїція підказувала, що таки не
цього разу і не так.
– Розказуй і не мути, – уставився м’яким і добрим поглядом на
Мотиля.
Приймач знову озвався. Голос, густий і приємний, повідомив про
комету, що наближається до нашої Галактики. Лейтенант засопів носом і
вилупився на приймач. Покрутив ручку, але нічого: голос продовжував
кассандрствувати хоч ти його вбий.
– Так і того разу було, – сказав Мотиль, і рот у нього залишився
відкритим: йому дуже кортіло пива, але він не наважувався при-кластися
до пляшки, наче вона могла відгризти його губи. Потім лейтенант оглух,
так, наче між ним і Мотилем простір повільно, але впевнено залили
олією. Він вимірював поглядом Мотиля, і не міг бачити, і не міг
розуміти, що очі у нього стають чистими і прозорими, чистіші від
проточної води. Очі його вивчали Мотиля з однієї причини, намагаючись
перетнути чи розірвати його зв’язок з Івою. Вони, напевне, однолітки,
гадав він, рік чи два різниця; нічого не може бути спільного, окрім
часу, а час – неможлива річ. Час не купиш і не пристрелиш зі
“Стєчкіна”.
– А потім прийшов він… – не вгавав Мотиль. – Він зайшов,
по-дивився на оту стіну… піди сам подивись… Коли відійшов, а там
була п’ятірня і дві синіх лінії…
Лейтенант підійшов і подивився на стіну. Дійсно, майже уполовину
стіни грубо, мов дитячою рукою, була намальована п’ятірня, з двома
лініями.
– Це мені нічого не говорить, – сказав він, швидше, для себе.
Білий пісок хвилями підлизував синє небо. Кричали чайки, ламаними
лініями панахаючи синьку. Він розуміє, що у чайках є щось безлике і
від того притягальне, настільки, що починається бардак у голові. Баржа
горбатим динозавром лежить на березі. Саме це йому і подобається. Ось
все це йому подобається. Пустота, чистота і простір, який треба
заповнити. Майор розуміє, що від нього хоче той внутрішній застиглий
голос, а підвечір’ям його уяву і його непрожитий простір заповнять
бутони нерозпущених троянд. Завтра вони розпустяться на повну силу,
покриті росою юності, і сама безкінечність життя потече срібними
ріками з усіх кінців світу, і їх ніхто не зупинить. Робітники
натягували троси, їхні штани лопотіли на вітрі, пропечені сонцем
обличчя, поорані зморшками, шерехаті руки – відлуння смерті. Скоро
прийде їхній час, але його час ніколи не прийде, допоки він знає, чим
жити. Паскудне змарноване життя, і не заради якихось принципів, а
просто тому, що ти ідіот і народився не в тому місці, не в той час.
Для них ніколи не наступить завтра, бо завтра – у натягнутих жилах,
схололій крові, імпотенції. Він сів і поїхав берегом, міряючи білу
косу піску задоволеним поглядом, наче вона і направду належить тобі…
Майор прокидається, втягуючи ніздрями запах іхтіолки, хлору, і тупий
біль підступає до самого черепа. Він хоче закрити очі, але стіни зараз
нагадують холодець, де позастрягали всілякі речі, живі істоти, цілі
квартали, ба навіть події, і він хоче крикнути, але тут перед ним
починає розширюватися велетенська чорна діра, схожа на трубу. І він
стоїть, зовсім маленький, у чорному просторі, і він знає, що ця
велетенська труба нагадує вушну раковину, і на душі у нього печаль,
сум і страх.
Іва витягла сідішку і провела пальцем у повітрі, вона провела
уявну лінію, так роблять люди, які або не знають, що робити взагалі,
або яким нудно. Іва повторила рух, пропускаючи крізь пальці проміння,
і сонце порівняло верх і низ долоні. Зверху вони були засмаглі. Вона
про щось згадала, і у кутиках рота збіглися зморшки. Покрутивши кисть
проти сонця, вона проробила рукою щось фантастичне, вір-туозно
витягнула сигарету з пачки і закурила, різко клацнувши запальничкою.
Її старання виявилися не марними. Парочка у кафе засміялася. Вона
усміхнулася їм у відповідь вишневими очима, світлими проти вітрини,
темними в глибині кав’ярні. Іва безтурботно, по-котячому обіперлася
підборіддям на долоню. Її помітив один чоловік. Вона займалася
сідішкою, коли той чоловік, у важкому дорогому костюмі, з крутим
розмахом плечей і обличчям, яке зараз співпадало своїм виразом з
паскудною зимовою погодою за вікнами, підійшов до неї. Іва, похитуючи
головою, глянула одним оком на чоловіка, з достоїнством оцінивши його
прикид, але на обличчі так і не зупинилася – нічого цікавого у тому
обличчі вона не знайшла. Все ж вона затримала на ньому свій нерухомий
погляд: солодкавий запах дорогих парфумів, зовсім не вишуканих, а,
навпаки, противних. Вона повела головою, ледь помітно, так донюхуються
до чужого запаху, до чужого, іншого життя. Чоловік упіймав її порух і,
досить приємно усміхнувшись, як для пластмасового лиця, запитав:
– Я на хвилинку підсяду до вас?
– А якщо я закричу? – ямочки на її щоках зробилися глибокими, для
тих, хто її знав, це означало, що треба від неї дистанціюватися.
Але чоловік сів, як людина, яка нічого не боїться. Іва увімкнула
сідішку. Над містом тяглися темними лапами хмари. Чоловік безтурботно
якось подивився на них, але сказав з неспокоєм у голосі, наче це могло
щось означати:
– Чорт, сніг.
– Що-о-о?! – прокричала Іва, не знімаючи навушників.
– Зніміть, будь ласка, навушники, – сказав чоловік спокійним
голосом.
Й Іва здалася. Вона зняла навушники, витягнула сигарету і
вставилася прямо у незворушне обличчя незнайомця. Місто лежало під
попелом вічності. Іва несподівано для себе відчула затишок, але
найцікавішим у цій історії було те, що у неї загострився слух. Тоді
вона пильніше подивилася на чоловіка з випещеним пласким обличчям,
загостреним до кінця, здавалося, аж до неможливого, таким робом псуючи
про-порцію; напевне, воно тим і було для неї цікавим. Зараз його очі
нерухомо спочивали на ній, і тонкі, навіть дрібні риси робили його
обличчя дитячим. Але потім вона здогадалася, що не обличчя вражає її.
Іву вражали звуки: як шурхотів кожною складкою дорогий піджак, ціну
котрого вона не могла вичислити, як рипіли дорогі черевики, як навіть
шкіра рипіла на невидимому протязі. Звісно, він надто крутий, щоб з
ним розмовляти з навушниками на голові і дозволяти фривольності, наче
ти намагаєшся не заскочити, а вискочити з його ліжка. Дивна штука:
наша свідомість нашіптує на вушко тільки те, чого ми самі бажаєм; і
потім хтось ображається, що життя перетворилося на пекло. Можливо,
дівчина подумала тоді саме так, вона вже не пам’ятала. Іва перевела
погляд на вітрину і, окрім вітрини, чорнильного мороку, нічого не
побачила. Видавалося, їй відкрилося інше місто. Німе і глухе: снігові
хмари дитячою жуйкою розтяглися над дахами, трасами шаста-ли
різноколірними жучками автомобілі. Але там, за склом, було як у німому
кіно. І знову Іву повернув до цього злий шепіт кав’ярні, на-докучливо
голосне шурхотіння одягу. І дівчина враз вирішила, що перед нею
пригода. Про наслідки і якість цієї пригоди вона навіть не
задумувалася. Вона не зналася на людях, але була впевнена в собі, у
своїй інтуїції, як і кожна красива молода жінка. Іва зупинила на
незнайомцеві теплі вишневі очі і сказала, вірніше, повторила:
– А якщо я закричу?
Незнайомець усміхнувся одними губами.
– Ви мені дайте відповідь, а тоді я піду.
– ?..
Над містом займалися полум’ям хмари. Іві здавалося, що вона зараз
видихне, кашляне і виплюне у темну безодню кав’ярні столики, іграшкові
фігурки людей, мерехтливий гуркіт стрічок автострад. Іва заплющила і
розплющила очі.
– Слухайте… – але протест банально не прийнявся, тільки по тому,
як у незнайомця загострилося підборіддя, вона здогадалася, що чоловік
дійсно почав нервувати. Це її остудило, і вона в душі здалася. Вона
знову опустила повільно очі, цього разу напускаючи сором’язливого
кокетства.
– Слухайте, – повторила вона, замовила морозиво і спостерігала, як
він реагує на офіціантку у білих панчішках, з школярською косою і в
куцій спідниці. Але незнайомець не слухав її. Якась печальна тінь
лягла на його обличчя від міста і відразу від барної стійки. Тіні
переламувалися, змішувалися, як фарби. На широкому екрані вирос-тав
атомний гриб. Це було чорно-біле зображення.
– Блін, – вилаявся незнайомець. – Для чого таке паскудство
показують в таких місцях?
– Мода, – сказала Іва і стрималася, щоб не позіхнути. Незнайомець
повернувся до неї.
– От ви красива дівчина. Ви розумна дівчина, а ці, знаєте, речі у
природі несумісні.
– Да, але я ж існую, – сказала Іва і колупнула ложечкою морозиво.
– Жартуєте? – він так говорив, наче перепитував.
– Ні. Я людина відповідальна, – й Іва облизнула морозиво на губах.
– Кожного разу, і так із дня в день, ви прокидаєтесь. Так? І
кожного разу думаєте, що це не мій, не мій обранець. Кожного ранку,
кожної ночі перед тим, як лягати спати, ви заглядаєте в дзеркало і
пересвідчуєтесь, що вродлива. А ви дійсно виняткова, гадаєте, що немає
на сьогодні достойного вас і вашого обличчя. Отже, ви змінюватимете
кавалерів рік за роком, і рік за роком буде наближатись неминуча
старість. Потім ви заглянете у дзеркало і побачите, що там порожнеча,
там смерть, – розважливо проказав незнайомець.
– Саме так, – єхидно хмикнула Іва і колупнула морозиво, але цього
разу не так впевнено. Над містом розтяглася сіра хмара, і було видно,
як над іншою половиною міста сипле сніг. Зараз зникнуть красиві
будинки, красиві люди, з сумом подумала Іва.
– Не смійтеся, – сказав незнайомець. – Я давно слідкую за вами.
– Ти сутенер? – спокійно спитала Іва і кліпнула на нього вишневими
очима. Непомітно потягнула ніздрями повітря. Від незнайомця йшов
густий принадливий запах. По її очах незнайомець здогадався, що вона
його з кимось порівнює.
– Добре. Я не сутенер. Це точно. Наскільки мені відомо, ви
навчаєтеся в інституті культури, підпрацьовуєте медсестрою, знаєте
чотири мови, любите фотографувати і мрієте зніматися у кіно. Так? –
він глянув на неї, наче дивився крізь графин з водою.
– Ну, – Іва швиденько забовтала ложечкою морозиво.
– Вічнозелений травень, кохання, щастя… Незважаючи на ваш
здоровий цинізм, ви таки ймете віру цим дурницям, – сказав
незнайо-мець.
– Їй-бо, ти таки мене клеїш, – грубо сказала Іва і запалила
сигарету.
Надворі пішов сніг. Повалив, як у велетенську діру. Вони, чоловік
і дівчина, разом якусь секунду дивилися на сніг, потім їх знову
захопив гамір кав’ярні, де тріщало від звуків, кольорів, світла.
– А сам ти у що віриш?
Незнайомець склав руки, й обличчям пройшла добродушна усміш-ка,
яка, здавалося, існувала десь поряд з обличчям, а не на ньому.
– Я теж вірю у ці штуки. Але нічого безкоштовно не буває. Все це
треба заробити, – незнайомець ще раз окинув оком строкату молодь.
– Ось так буває: здається, що зараз весь світ лягає тобі під ноги
і ніколи нічого не кінчиться, – не дивлячись на Іву, сказав
незнайомець. Він поворухнувся, й Іва вловила приємні запахи, і мороз
поліз у неї поза шкірою. Такий запах йшов від батька і від першого
мужчини. Незатишний світ стінами зближував їх.
– Що ти пропонуєш? – запитала Іва і клацнула запальничкою.
Сніг перестав, і вихрове небо чистило дахи.
– Красиво, – сказала Іва.
– Так, – погодився незнайомець.
– Ну, так чого ти від мене хочеш? – Іва насторожилася, погляд у
неї став жорстким, як у гончої перед забігом. Крихти наївності
ледь-ледь бовталися на дні.
– Значить… Власне, давайте зараз пройдемося…
– Ось цією вулицею, – Іва ткнула пальцем.
– Хоча б і цією, – сказав незнайомець і спробував ще раз
усміхнутися.
Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо,
то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним
лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасливі ворони про-летіли
над їхніми головами, гублячи сизо-чорне пір’я.
– Чорні плакальниці, – сплюнув під ноги незнайомець.
Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він був
схожий на колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогого костюма.
Жартом зараз видавалося саме життя. Іві зробилося бридко і сумно. Так,
начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив
сигарету, суперлегку, з приємним запахом справжнього тютюну.
– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?
Іва підняла плечі, і це могло означати що завгодно. І так вони
йшли перламутровим містом, де хмари лягали на дахи попелом вічності.
Вона відчула себе затишно. Вона не чіплялася за думку, що попередній
настрій згорів, лишивши одне клоччя. В ресторані, з якоюсь
чудернацькою назвою, в ірисового кольору тінях, незнайомець знову
надувся до імпозантної величини, Іва навіть почала у відповідь на
саблезубу його посмішку і сама усміхатися. Він умів жити круто:
червона і чорна ікра, заливна риба, трюфелі і таке інше. Добротно і
чинно, напевне, так вечеряли купчики у давнішні часи, коли на місці
троїцьких бань був ринок і туди приїздили на верблюдах. Потім якось
стало зовсім тихо. І незнайомець зовсім по-дружньому із запітнілою
чаркою водички сказав їй:
– Ось, Іва, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу,
потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Не думайте, що це якісь
публічні гульбища. Йому треба цнотливі, незаймані тобто, – він
перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь
одкровення. Іві видавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів,
обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.
– Я давно не дівчинка, – пирхнула Іва і з задоволенням хильнула
чарку горілки. – Напевне, мама думає інакше… Проте давай далі…
– Ви мене неправильно зрозуміли… Вам потрібно знаходити цих
дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі
гроші. Він, бачте, має своєрідні смаки…
– Губа не дура, – сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому
кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті.
Принаймні їй так видалося. Незнайомець делікатно протер лівий кутик
ока.
– Нема проблем, – сказала Іва. – Лишилося знайти голку в сіні і
домовитися про платню. Правильно я мислю?
– Ми не образимо, – відповів незнайомець.
У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї,
старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі,
безлюдний, як після напалму; людність вся тут збилася в кількох
будівлях підозріло жовтого кольору, що нагадували собачі буди. Така
була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була, крізь
алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного
феєрверка стирчав у фіолетовому небі. Всю ніч у її нового знайомця
нічого не виходило. Потім він випив, добряче поїв, заснув, а Іва
лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і
розходилися в навислому тумані чорні колії, затискаючи місто з кожним
роком слабіючою петлею. Люди в наш час перестали багато думати, а
стали більше робити – з цими думками вона і заснула. Їй снилася і
ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим кольором цвілого
неба, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла
вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві
східці, котрі вели донизу, а звідти лилася приємна музика. Іва
подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно
і від співу, і від того, що перед нею стояв вибір – пройтися або
спуститися. Вона навіть розсердилася… Іва прокинулася, ще
перебуваючи під враженням від сну, і тут виникла безглузда, здавалося
б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де зна-ходиться рай, вгорі чи
внизу? чи, може, для кожного свій рай? Іва труснула головою: звідки
взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо
бабахкали і дзвеніли колії. Їй зробилося лячно, розпачливо і пусто,
вона, не одягаючись, пішла на кухню, однозначно загнану під
євроремонт, пити каву. Підлога на кухні викладена білими і чорними
кахлями, на зразок шахівниці. На столі стояв апарат для приготування
кави. Іва скривила пичку і запитала про себе: що вона тут у біса
робить? Але нараз усмішка освітила її обличчя. Чого просиш, завжди
буде, тільки як? Іва сьорбнула запашної французької кави.
Палуба скрипіла від вітру. У цих місцях ріка нагадувала
розтоплений свинець; тут не видно, як вона широким горлом ковтає білий
пух вітрильників, острови, головне – місто не шипіло шинами, не
дряпалося догори. Різнобарвні парасольки билися під теплим вітром, і
майору приємно ряботіло в очах. Вітер ворушив лацкани піджака,
скрипіли підбори команди, губилися голоси. За баржею, що наче древній
шлюп лежала черевом на воді біля берега, білими захололими хвилями
піднімався пісок. Пісок білий і чистий, його навезли з-під Ржевська,
здається, таке є містечко, – думав майор, – а могли б і з Африки, із
Сахари, чому б ні, добре, що грошей вистачає. Небо блищало чистою
синьою порцеля-ною. Саме так воно і повинно бути, як він замислив.
Життя належить спритним, і від цього нікуди дітися. Щастя і нещастя
належать таким, як він. Тут у нього покисліло в роті: а що робити з
Ладою? Гм, столична хвойда, з претензіями сільської дурки, котра,
окрім клубу з гармошкою, нічого у житті не бачила. Він знав, що у
житті усім зобов’язаний собі, а не їй, не її батькам, дідам, що
походжали довгими коридорами, з запахом паркетної мастики, паперів з
доносами. Але пізніше, десь за годину, до майора дійшло, що він вчинив
дурне, коли згадав Ладу. І в каюті за коньяком з лимоном, і на містку,
і на палубі, чекаючи на дівчину, пручись з головою у притрушене
золотим пилом очікування, він упіймав себе на тому, що думає про
дружину з такою гарячністю, що ладен знищити її слід, аби тільки вона
виселилась з його натомлених роками мізків. А потім прийшла дівчина.
Всі шлюзи відкрилися, і спочатку хлинуло з усіх сторін приємне тепло,
заповнюючи лакуни, обезводнені і поруйновані. Майор кинув на дівчину
погляд, що скидався на погляд сором’язливого школяра, який нашкодив.
Тут же перевів очі на свинцеву рівну воду, намагаючись вчепитися бодай
за щось. Майор набрав у легені повітря і знову подивився на дівчину.
Цього разу він вивчав її. У неї пшеничні вії. Майор подався вперед, і
складка на животі перекотилася, боляче шпигонуло у пах. Мабуть, грижа,
– подумав майор і подивився у чисті порцелянові, майже тобі полудневе
небо, очі дівчини. Вона високого зросту. З-під куцої спідниці
виглядали стрункі ноги, трохи підліткові, але вже покриті дорослим
жирком. І тут у майора поповзла палуба з-під ніг, чи його понесло по
палубі. Відтак він поїхав паркетом свого дому, слухаючи, як з тріском
прочиняються двері. Вибіг десятилітній Русланчик і закричав крізь усі
зали та кімнати: “Мамо, мамо, де мої трусики?..” Від цього майора
кидонуло в піт, і він гаркнув: “Ладо, чому він так у тебе говорить?” А
Лада сиділа на біде і гортала глянсований чорно-білий часопис для
геїв. Вона була гола і дуже вродлива, з незворушним обличчям і
алебастровою зачіскою. Лада підняла обличчя і щось сказала. Що, майор
розібрати не зміг, бо слова загули, як у діжі. І його знову потягло
блискучим начищеним паркетом повз гавкаючі двері, й ось він втягнув з
насолодою у легені густе річкове повітря.
Потім щось тріснуло у його голові і майора знову понесло залами та
вітальнями, коридорами, кухнями, доки він не опинився у кімнаті з
крилатими бронзовими херувимчиками, що дзюрили і напинали луки. Вони,
Лада і майор, сиділи за великим червоного дерева круглим столом.
Напроти одне одного. Майор у чорній гаптованій сорочці, що комірцем
під саме горло, Лада непорушна, зі своєю алебастровою зачіскою, яку,
здавалося, і вітер не зрушить, ані бомбардування арабами столиці;
одягнена в пацанячу майку, що відкривала живіт, і такого ж фасону і
крою джинси, з драними колінами.
– Ти виховаєш з нього гоміка, – виразно, майже по-складах
про-говорив майор.
Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну.
Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.
– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором?
Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане
голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.
– Блядь, що ти говориш…
– Зараз легше прожити голубим, – сказала Лада таким тоном, наче
нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.
На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею
лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної
помади губами витягувала з-під нього судно.
– Де я? – запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого
голосу.
8.
Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли.
Напарник дряпався через весь цей індустріал зі спритністю навченої
циркової мавпи. Лейтенант ледь встигав за ним.
– Холера, ну, ніяк не дадуть зайнятися ділом, – завів напарник. –
Тільки почнеш, а тут якийсь умалишенний звалиться, як… ну… словом,
на голову…
– Просто мана якась, – спробував пожартувати лейтенант. На
го-рішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне
накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.
– Здорово, – прогугнявив напарник. – Де він окопався?
Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина
Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста
ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, і сніг, і багнюку. Лишався
один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками зів’ялої трави.
Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не проривалася, і скрізь
ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків,
і ще стояв якийсь нудотний запах спорожнілого міста; напрошувалася
абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.
– Марія там? – швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав.
Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим кирпа-тим
носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або одинака
кілера.
– Марі, – поправив його лейтенант.
І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих
баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, дійсно
було вражаючим. На самій верхівці високого, під укіс зрізаного уступу
стояла жінка у джинсовому костюмі з доладною і міцною фігурою, і
сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її
волосся. Дійсно вона красива, – так собі вирішив лейтенант, але одна
лише думка про Іву – і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося
об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі
помахала у відповідь, стрибаючи на огризку стіни.
– Да-а-м, – причмокнув напарник.
– Ага. Розкатав губу, – байдуже сказав лейтенант, деручись купою
сміття нагору.
Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:
– Яка ляля, – він не зводив очей з жінки.
– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.
– Може, тому і заводить.
– Ага, – підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.
Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару
дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці
міста.
– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, – сміялася Марі
радісно.
– Пива…
– Пива…
– Остолопи, – Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. – Наш
клієнт там один. Невже нікого іншого не було?..
– А у нас все так, – відповів лейтенант. – Ну і де той
вальтону-тий? – Він демонстративно полазив простором очима, з кислою,
теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав:
– Всі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.
Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична
колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець.
Лейтенанту стало нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на
думці, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота.
Саме ця роздратованість логічно доводила, що треба йти і все тут.
– Не холодно тут, – промовив урочисто помічник, не відриваючись
поглядом від Марі.
– Он, Семен, дивись, за тією колією, – сказала Марі, стрибаючи з
каменя на камінь. Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у
липні.
– Ну й духотище, – повторив напарник і нарешті перестав дивитися
на Марі.
– Атож, – Марі скривилася, наче канцелярська дамочка, повернулася,
труснувши міддю волосся. Він, пане заклопотаний, має клепку в голові.
Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не опалюється.
От він і влаштувався якраз на першому поверсі… До цього він постійно
мешкав на шостому чи дев’ятому… Нам головне – швидше його витягти і
вшитися звідси…
– Ну чому, чому все на нас, – нив напарник. – Взяли б за барки і
виселили…
– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, – сказала Марі і,
розставивши руки, пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона
гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати
Іву.
– Ага, – тільки й сказав.
– Але взагалі це дивний тип, – сказала Марі, швендяючи по колії.
Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли
якось і нічим зараз не відрізнялися від неба. – Про нього взагалі
говорять чудернацькі речі.
Лейтенант насторожився, зимова паморозь пішла шкірою: коли про
людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги хоча б тому, що
вона багато знає.
– Гаряче, – весело крикнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом
кинувся до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.
Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта
раптово згас; все його нутро зробилося якимось порожнім і самому
огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Вони всі троє
побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. На
лівому лікті у нього витатуйований якір, наче хто видряпав дитячою
рукою. Обличчя у чоловіка виснажене, худе, колись кругле, воно лякало
запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив
його очі – сірі, наче прочищена дощова вода. І він зрозумів, що ця
людина, яка сиділа, склавши по-турецьки ноги, і похитувалася у
зрозумілий тільки йому такт, наділена великою силою і волею. На людях
лейтенант знався.
– І не думайте говорити в собі: “Ми маємо отця Авраама”. Кажу-бо я
вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння! – виголосив
чоловік таким голосом, що Марі відступилася, притиснувши руку до
грудей, а лейтенанту застрягло у горлі.
– Покайтеся! – чоловік підняв догори вказівного пальця, не
дивлячись на трійцю. Притримуючи лівою рукою кобуру, праву тримаючи
витягнутою, наче пальцями намагався намацати невидимий предмет,
обійшов чоловіка ззаду, підступив до розламаного підвіконня і чомусь
виглянув у вікно; від того, що він побачив, його обдало холодним
потом. Він ляснув, як пес, зубами. Погляд упав у чорне провалля двору.
Зараз він дивився вниз з велетенської висоти: люди хвилями підкочували
і відкочували, розсипаючись павутинами вулиць; далі він побачив, як
краї землі загинаються, наче від великого жару метал, і сяйво
вицвілого кольору обіймає краї землі, місто, просвічує всіх людей: і
його, і Марі, й напарника. Лейтенант швидко перевів погляд на
незнайомця, вірніше, на його спину, і побачив, що той одними очима
гортає велетенський дорожній атлас, що висів у повітрі.
– Тю, та він обдовбаний, – сказав напарник, побрязкуючи у себе
перед носом наручниками.
– Тихо. Заткнись, – прохрипів лейтенант, не почавши зі звичного
“ага”. На стіні напроти чоловіка вони побачили дві людських п’ятірні,
розліновані двома лініями. Лейтенант запитально глянув на чоловіка. І
той нарешті повернув до нього голову, блиснув ясними сірими очима з
тріщинкою сталі й усміхнувся.
– Урозумів? – спитав чоловік. – Урозумів, що людина відрізняється
від мавпи не тільки умінням мислити і розумно розставляти речі, а й
тим, що вона уміє вірити?
– Так, – сказав лейтенант і запхнув “Стєчкіна” до кобури.
…Ліза зробила губи рурочкою. Вона ще не прокинулася. Була перша
година. Ліза сонно переставляла блискучі баночки з чаєм. Ні, фе-е-е,
жасминовий вона зроду не питиме. Бергамот смердить, особливо зранку.
Ось так, малиновий, з ніжним запахом і кольором. Ліза навіть пам’ятала
і переписала на дівіді рекламний ролик: сонячний пляж, ніжне небо,
ніжні хмари, дівчина під пальмою в бікіні п’є і говорить: “Райська
насолода”. Ліза потягнулася, закидаючи руки і якомога більше
прогинаючи спину. Але ні, краще ананасовий. Це так сексуально. Ліза
поляпала босими ногами в залу. Увімкнула телевізор. Всього кілька
секунд стояла перед телевізором. Повернулася. Звідси було видно екран.
На екрані тубільці з яскравими фіолетовими губами пускалися кружка. Це
Лізу розсмішило. Ліза щасливо усміхнулася на залите сонцем вікно.
Оболонські Липки нагадували набережну якогось середземноморського
містечка. Не вистачало кудлатих пальм. Але як все здорово складається.
Ліза з великою чашкою чаю повернулася до спальні. Поставила чашку на
журнального столика, де примостилися кирпатий африканський божок з
ріжками, мініатюрний симпатяга Будда і дев’ять, з білої кістки,
слоників, що тримали один одного за хвости. Ліза усміхнулася,
відставила попку і чмокнула повітря у бік слоників. Усе добре
закінчилося. Звісно, аби не Іва, але вона кривляка. Правда, вона б і
досі ходила незайманою. Фі, це непристойно, некультурно і ще щось там.
Вона ж з поважаної сім’ї. Навіть тяжко уявити, у голові не
вкладається, що це може коштувати цілих п’ять штук зелених. А скільки
отримала Іва? Вона таки ж отримала. Але вона не тримала незайманості
до вісімнадцяти. О, світ дійсно чарівний. Але ось цифра вісімнадцять
нагнала на чистого лобика Лізи хмаринку. Ліза швидко затріпотіла
золотистими віями, відкриваючи і закриваючи порцелянову синь очей.
Цілих п’ять штук. І це відбулося так вишукано. Прикро одне: треба
мовчати, нікому нічого. Але це того варте, варте, варте. Прийняти
ванну, запашну ванну. У ванній з синіми смішними дель-фінами на кахлі
вона поставила ароматних свічок, цілих десять штук, увесь річний
запас, налила піни, насипала ароматних солей і від-котилася у світ,
тільки їй знайомий. Ліза пила совіньйон і без угаву цокотіла по
мобільнику, і взагалі була вся така, аби її бачили подружки, ні, що
тут цікавого у ванній. А от би в клубі, на вечірці, в шикарних
шмотках. У ванні вона пролежала рівно до п’ятої ранку. До клубу йти
рано. Ларік обіцявся прийти на шосту. Ха, Ліза уявила його
плейбой-ське оливкового кольору обличчя, з акуратними бачками і
наївні, карі, теплого кольору очі. Ні, ось що вона зробить: вона
запізниться. За поворотом є шикарна кав’ярня, з велетенською вітриною
на набережну. Вікно випукле, витягується на терасу. Кажуть, на літо її
демонтують, а потім знову ставлять. Це треба терміново перевірити. Там
вона в самотності під теплим вітром мрій вип’є коньячку, з’їсть
тістечко, вип’є каву. І рівно на півгодини запізниться. На вулицях
сумно і сиро. Сніг зійшов, а крига на Дніпрі давно розтанула. Й у воду
наче хтось налив олії. Фе, як противно.
Взагалі немає критеріїв, за якими визначається глупота. Кав’ярня
на Оболонському проспекті колись давно була дешевою забігайлівкою.
Потім, власне, навіть тоді, коли її обшили під дерево, убили віруси,
замінили і помножили туалети, знищили освіжаючими препаратами запахи –
ця будівля так і лишилася гадючником. І звідки було про такі нюанси
знати Лізі, першокурсниці, студентці інституту культури. Отож, вона
вийшла на мокрий від снігу асфальт. Літак, невидимий, як комета
пришестя, загудів низьким звуком у хмарах. Ліза підняла голову й
усміхнулася. Разом з нею піднялося з десяток голів, серед них і двох
незворушних, схожих на пупсів негрів. Ліза подивилася на них і мило
усміхнулася, тому, що світ лежав перед нею милий і ясний, як вимите у
неділю вікно на кухні. Повз вітрину бутика вона й пройшла з
завмираючим серцем: рожеві майки, трусики, джинси різних кольо-рів.
Добрий день, літо! Так, добрий день, літо! Потім вона сиділа і
смоктала модний коктейль, гидкий на смак, але солодкий, і від нього не
нудило. Спочатку вона дивилась у вітрину і на білі гірки хмар, що
пливли над свинцевим потоком води, на людей у яскравому одязі, які
виглядали нікчемними і маленькими на сірому бруці. І їй стало їх
шкода; після другого коктейлю їй взагалі треба було обійняти і
поцілувати весь світ. Не всім ось так таланить, як їй. Між столиками
ходив чоловік, одягнений клоуном, з папугою на плечі. Папуга був
справжній, а от клоун навряд чи, подумала Ліза. Клоун з папугою
роздавав папірці. І тут вона око-в-око зіткнулася з Климом. Він жив
недалеко, вони навчалися в одній школі, вона навіть пам’ятала його
кімнату, з червоними плюшевими кріслами і безліччю м’яких іграшок.
Ліза замахала рукою, але чомусь підійшов клоун. Тільки тоді, коли вона
взяла папірця і нічого там не побачила, прикусивши від досади губку,
Ліза помітила вертку білявку мініатюрного зросту з ляльковим обличчям
і зеленими бровами. Ліза помахала рукою. Нарешті Клим відповів.
Це був клуб під пальмами, чудернацький, з багатьма столиками, і
видавалося, що все тут: столики, кельнерки, чуваки і чувіхи –
бов-талося у великому колодязі, а вгорі, особливо вночі, якщо підняти
голову, переливалося ультрафіолетове світло. Клуб був дорогим і
вишуканим, якщо так можна сказати, тому Ліза мріяла побувати тут. Клим
мав тут своїх знайомих: кілька пушерів, що продавали кокс без
анальгіну, траву маньчжурку, а не смердючий миколаївський чи
первомайський драп. Але Лізу цікавили голубі та рожеві пігулки, котрі
ковтали, не криючись, під галогенне світло, під шаманські викрики
ді-джея. Вона пам’ятає, як в той день, на початку блідого березня,
коли, переступивши поріг разом з Климом і Масянею, подружкою Клима,
несподівано відчула, як на неї хвиля за хвилею накочується страх, наче
тебе відірвало від землі, а предмети, доволі незвичні, набрали
грізного і банального вигляду. Ліза похитнулася – у неї зашуміло в
голові. Але вона побачила монументальну, у блиску-чому шкіряному
піджаку фігуру ді-джея, і Клим в ту ж хвилину впевнено підштовхнув її
у спину. Ліза навіть ображено повернула обличчя, але Масяня вже тягла
її за руку. Через півгодини вони ковтали амфітамін і нюхали кокс. Лізу
спочатку знудило, таким-от яскравим зробився для неї світ. Але потім
вона почала танцювати. Шак, Шак, Шак: вона бачить себе у блискучому
лімузині в оточенні прихильників, дівчат і хлопців. І скрізь яскравими
мазками невидимого художника накидане літо. Сині скелі
Середземномор’я, і сам Бред Піт зустрічає її біля палацу… Або на
гоночному червоному, майже кривавого кольору, авто: вона говорить до
Бреда Піта: “Милий, я думала, що ти занудний”. Або: “Господи, до чого
ти зануда, аби знала, то…” Або: “Заради цього дня я готова самого
чорта поцілувати…” Ха-ха-ха. Тричі “ха”. Чітко і виразно. А вітер
рве волосся, сонце кварцем тріщить у лагуні. Саме так воно і буде, фе,
навіть краще; це ж правда, що наші фантазії не відповідають дійсності,
то чому б і не навпаки – нехай перебільшують… І тут вона очухалася в
туалеті, над унітазом. Клим говорить: “Мать, шо з тобою!” Масяня
хихикала і курила у кутку. Потім Клим боляче притиснув її. Лізі не те
щоб це не сподобалось, але цей вилизаний придурок аж ніяк не входив у
її плани. Нарешті у нього вийшло. І тут сталося те, чого ніхто не
чекав: у неї випав рулончик з грошима. Ніхто, здавалося, не звернув на
це уваги.
Вони мчали в авто, здається, Клима. І він ніжно обіймав Лізу, і
зараз після чергової дози коксу він їй видавався навіть кращим за
Бреда Піта. Клим нічого не бачив. Коли вони вийшли на міст, то стояла
глупа холодна ніч. Масяня сміялася, потім несподівано вдарила Лізу
пляшкою з-під шампанського. Масяня цілила в голову, але попала в
плече.
– Тупа корова, облиш мого пацана!
Клим розвів їх, і відтак Ліза вже сиділа у себе на софі, а Клим з
Масянею навіжено трахалися. Несподівано для себе Лізі стало сумно.
Світ зробився злим. Вона прокурила косячка і від’їхала. Більше вона
ніколи не прокидалася, хіба що її душа бачила, як Масяня тримає їй
ноги, а Клим, замінник Бреда Піта, затягує на її шиї шнур від
французької праски. Ліза збирала на праску цілий місяць.
Чолов’яга сидів непорушно. Потім таки подивився на лейтенанта і
спитав:
– Що треба?
Вони не встигли відповісти. У Марі задзвонив телефон. Вона
покривилась, але продовжувала дивитися на чолов’ягу, потім винувато
перевела погляд на лейтенанта.
– Семене, у нас убивство.
Лейтенант подивився на чоловіка.
– Ага. Починається, – сказав він.
– Давно почалося, – сказав чолов’яга і підняв пальця. – Він не
піде, доки не вирішить всього.
Чомусь лейтенанту стало сумно і все пропало: думки, почуття, які
спочатку захлеснули горло, події, що купою зайців стрибали одна через
одну. А лишився один цей чоловік серед вороху сміття, розвернутих
труб, обідраних стін. Чому таке паскудство стається якраз тоді, коли у
твоєму житті з’являється жінка і ти помічаєш якісь дрібниці: діряві
шкарпетки, невипрані труси, гнилі зуби. А тут все просто, наче
терпугом злизало, продовжував лейтенант.
– Що він верзе? – спитав напарник, риб’ячим поглядом бігаючи
кімнатою, заваленою дрантям.
– Збирайся, напарнику. Візьми цього мужика у відділок. А ми з Марі
на мокруху, – лейтенант перевірив “Стєчкіна”. – Давай, мужик, давай
підіймайся. Потім поговоримо. Візьми йому щось пожерти, чвертку і сто.
І гляди, щоб без самодіяльності, – знову звернувся до напарника.
– Ну, ти даєш. Краще його бери на мокруху, а я посиджу в камері за
чверткою.
– Давай… Давай, – якось вицвіло повторив лейтенант.
Марі приснула зі сміху. Сонце якраз посипало круглими кульками
мініатюрних помаранчів. Вона таки дійсно гарна, вкотре за день спало
на думку лейтенанту. Іва, Іва, ти розбиваєш мені серце. Бля, що за
думки, чому таке лізе в голову? Собача інтуїція пропекла нутрощі.
– Вставай, – сказав напарник до чоловіка, але той вже збирав свій
нехитрий скарб у целулоїдну торбу.
Потім лейтенант і Марі сиділи у “Мазді”, періщив дощ. Спочатку дощ
цідив, а потім полився.
– Дощ, як влітку, – сказала Марі.
– Ага, – лейтенант пошукав сигарети, але не знайшов.
– Ти можеш мені відповісти на запитання, чому тебе кличуть
хитросраким чуркою?
– Тому, що я розумний. А так батько у мене був українцем, а мати
грекинею з Нікополя. Що за дурниці! – він наче прокинувся. – Ти краще
скажи, чому так паскудно на душі.
– Це особисте, – сказала Марі. – Рушай.
– Ага, – сказав лейтенант.
“Мазда” стояла під перламутровою стіною дощу, перед широкою
вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі,
дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали
грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла, напевне, на обох
звірячу нудьгу.
– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? – спитала
Марі.
– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, –
лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.
– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про
убивство царської сім’ї.
– Ну і що? Цар же з його виводком не наш. Наскільки я знаю, то
накапостив він порядно, – лейтенант скривився і з хрускотом розкусив
чупа-чупс.
– От і я думаю: чи багато в тому хорошого чи поганого. Противно і
жалісно було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і
дивилася, – Марі не відривалася від вітрини.
– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, –
лейтенант дістав сигарету. – Щось у мене ці два дні одні
релігійно-містично-історичні прибамбахи.
– Поїхали. Червоний, – сказала Марі.
У кімнаті був такий запах, який буває у дівчат від вісімнадцяти до
двадцяти, з тонким нальотом інфантильності, хоча її хазяйка вже жила
дорослим життям. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами,
спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому у
нього нічого з нею не виходить – надто розумна. Потім він несподівано,
з якоюсь тугою згадав дорогу, що її переходила Іва, а вони стояли з
Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підняв голову і
побачив її, з сонцем на маківці волосся. Він не наважився її
окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона
йшла тим боком вулиці, з сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав
не про справу, а про сонце у волоссі Марі, про мідь волосся Іви. Але
потім у нього прояснилося, так, наче на місці ампутованої ноги чи руки
відчуваєш ще біль. Ішла вона якось незвично, трохи мужикувато чи що,
але потім – чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою. Пройшовся
шафками: рівно складені светри, сорочки ще тримали запах хазяйки. У
письмовому столі купа олівців, на комп’ютері при-мостився рожевий
ведмедик з чорними очима. На корпусі комп’ютера наклеєні папірці. І
тут він знайшов те, від чого заскніло серце, – телефон. І номер
невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідкісне ім’я – Іва.
Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами
валявся рюкзак, з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один з
яскравою, з папугами і квітами обкладинкою, таким дівчата звіряють
свої потаємні думки. Лейтенант погортав, але нічого особливого не
знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші – і буде щастя,
він на мене дивився сьогодні.
– Я сходжу до сусідів, будинок не з бідних, і не може бути, щоб
ніхто нічого не бачив, – сказав він.
Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть
не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно.
Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок,
з низьким похмурим лобом, лисою, наче більярдна куля, головою і
си-німи, волошковими, очима. Чоловік розуміюче кивнув головою і
сказав:
– Ви з міліції.
– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти? – спитав лейтенант.
– Зрозуміло. Тільки не розлякайте моїх пернатих, – і попросив його
рукою увійти.
Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами
на гілках, у клітках, інші, більші, не літали і поважно проходжувалися
загидженими килимами. Папуг було не менше п’яти видів. Усе це тріщало,
пищало і здіймало такий гамір, що можна було оглухнути. Але тільки-но
вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.
– Христос любив птахів, квіти і дітей, – сказав чоловік.
– Ага.
– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, –
продовжував чоловік.
Тиша висіла тривожно, наче велетенські насуплені брови. Чоловік
повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними.
Лейтенант сів на дзигля, не питаючись.
– Ось так, – поважно сказав птахолов.
– Ага.
– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що
реагує в мільйон разів сильніше усіх ехолокаторів, – сказав чоловік і
представився: – Олексій Панкратович.
– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї
ночі?
– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.
– Ясно. Прийшли чужі, – сказав лейтенант.
– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець –
заслинявлений хлющ. Дівчина маленька така, з щурячими рисами обличчя.
І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було
тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а
по-своєму там… Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив
дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла,
вірніше, вискочила прожогом…
– Можете упізнати?
– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали –
погані люди.
Лейтенант кахикнув. Птахолов усміхнувся.
– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього,
розумієте, треба звикнути. Але ось що… Перед вашим приїздом ця
вродлива дівчина приходила знову… Ми на клітці зустрілися. І вона
говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що
справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.
– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен?..
– Імен? – Лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. –
Так. Було одне. Дивне… Дайте згадаю… На дерево схоже, красиве
таке… Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю
дівчину… Ось, є. Іва.
– Ви не помиляєтесь?
– Дуже рідко. Остання моя помилка – це дружина, – чоловік нарешті
згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому
конкретну необхідність.
Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по
Хрещатику швендяють своїми ніжками, вимірюючи кубометри, кілометри до
уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.
– У тебе щось є?
– Пропуски у нічний клуб “Роллі”.
– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь
приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина.
Та вийшла за хвилин п’ять. Але найцікавіше, вона сьогодні повернулася,
так сказав сусід, – лейтенант пошукав сигарету.
– Може, сусід помилився? – сказала Марі і простягнула йому пачку з
сигаретами.
– Ні.
– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?
– Тому, що я теж її бачив, коли виходила з під’їзду, – сказав
лейтенант.
– Щось…
– Я її знаю… Навіть добре знаю… Ось треба набрати цей номер
телефону… – і він подивився благально на Марі. І тут у неї
забринькав мобільник, не рація, а мобільник, і лейтенант вкотре глянув
на неї благальним поглядом.
– Алло. Що, найшлася ще одна рука? Ха. І дві ноги з тулубом, і
голова? Чудово…
– Ага. Зрозуміло. У нас ще один жмур, і цього разу це покійник,
синаш нашого майора. Пора погомоніти з його коханцем. Я не збираюся
пертися на цей глухар, – загарчав лейтенант.
Внизу розтопленим брудним свинцем повзла автострада, ще нижче
лежали килимом вогні передмістя, і він думав: а чому у нас все так
виходить, що там ось теж живуть люди і вони тягнуть своє життя, як з
перебитим хребтом собака. Нічого особливого, світ множиться нашими
стражданнями, інакше не може бути. Вогні передмістя десь
запльовувалися у ярах. Лейтенант думав, що душа у нього облупилась і
перестала заживати відтоді, коли його покинула дружина, з білим
алебастровим обличчям, таким білим, що страшно було подумати. І тут
лейтенанта сіпнуло: холера, така ж шкіра у покійниці майора. Марі
поклала на його плече руку. Лейтенант повільно повернув голову до неї,
блиснувши проти пливуна автостради воловим оком.
– Поїхали, – сказала Марі.
Він натиснув на газ, щоб не чути жіночого базікання, краще
слухати, як від швидкості рветься двигун. Але біля метро він різко
загальмував, кислим поглядом побитого пса подивився на Марі.
– Слухай, їдь туди сама. А я на таксі або метро у спецуправу, –
сказав він, відкрив дверцята і напевне знав, що Марі дивиться йому в
спину і не думає рушати. Він таки обернувся, наткнувся на двоє
блискучих очей, з безкінечною печаллю, яку, напевне, у жінки можуть
вичитати убивці і ті, котрі працюють поруч зі смертю. Лейтенант махнув
рукою, усміхнувся. І подумав, що у неї рівні, крупні, саме крупні, а
не великі зуби. Але цього разу він надовго затримав у собі думку про
Марі. Кілька хвилин він термосив таксі. Пішов сніг. Під ліхтарем
зібралися купи тіней, вони загадково ворушилися. Таксі не було, і він
спустився в метро. Метро видалося зараз йому стійбищем кольору тютюну.
Лейтенант думав повернути, але щось тягнуло його вниз. У вагоні під
рипіння лавок, скла, внюхуючись у дивні запахи, він почав спостерігати
за дівчиною. Ось ця б тобі підійшла, подумав лейтенант, але їй десь
років чотирнадцять. Дитяча зачіска, довгі ноги стриміли з-під чорної
плісированої спідниці. Вона діставала з пакетика урюк, відкушувала по
шматочку і їла. Руки у неї подряпані, видно, що дівчина не перестає
бавитися зі своїм котом. Або кицькою, – хмикнув про себе лейтенант.
Скоро ти дійсно будеш задивлятися на таких. Від цієї перетрушеної
попелом і тальком банальності він засміявся і хитнув головою. Він уже
був обернув голову, як раптом затріщали шийні хребці, побачив його. Це
був той чоловік, про якого розповідав малий вуркаган, потім Іва,
головне, про нього говорила Іва. І це основне. Він просто знав, що
давно, наче з самого народження, знає і шукає цього чоловіка. Але і це
не виявилося для нього головним. Головним було те, що він бачив його
обличчя і запам’ятає його назавжди. Широке обличчя, з різкими
вольовими лініями, широка щелепа, чистий лоб, який не говорив нічого
про інтелект. Але там лежала якась загадка, від якої віяло дикими і
древніми пісками; ордища чужих почуттів і думок пролетіли з вжиканням
металевих ос біля вуха. Лейтенант без страху, як і всі менти,
подивився в очі чоловіка. Нормальні очі, от тільки колір ви-значити
важко, і то, напевне, винувате це гівняне світло. У незнайомця не
заворушився жоден м’яз. Тут лейтенанта струснуло, наче током. Чоловік
усміхнувся йому на всі тридцять два білих і здорових зуби. На цьому
він знався. Костюм на ньому дорогий, ті, хто носить такі, ніколи у
метро не їздять. На пальці перстень, з каменем, напевне, коштовним, що
складався з двох половинок. Одна червона, друга синя. Лейтенант ще
хотів вловити щось незвичне у цій посмішці, але нічого не знайшов. І
тільки він відважився на це, як двері розчахнулися і чоловік, наче у
привітальному жесті, з натяком на прощання, підняв руку і вийшов на
зупинці. Там, де він стояв, лейтенант на стіні побачив дві сині смуги.
Лейтенант проїхав ще одну зупинку, найкоротшу. І тут він послухався.
Він послухався чийогось заклику чи наказу. Двері вже майже
зачиняли-ся, коли він рвонувся з місця і проскочив у щілину. Він пішов
пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від
колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як
почув гуркіт, наче хто висадив у повітря весь метрополітен. Потім
картинка змінилася. Вогняний стовп рухався поперед електровоза.
Електровоз повз у густій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони.
Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не
існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не
все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив
подиху. Вагони відкрилися, вірніше, один. І звідти повали-ли люди. Їх
було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося,
шукав. Це був кульгавий і кривоногий карлик, з довгими руками і
непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера
Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками
торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не
помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як
небезпечного і шкідливого з тих пір, коли він знюхався з вулич-ними
бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі – щез, одружившись на
огрядній сутенерці Клаві, Клавдії Олексіївні. Лейтенант з усього
розмаху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку
комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.
Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп
задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя
забльовані.
– Асфіксія, – сказала вона. – У власній блювотині. Швидше за все,
його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім пере-росла у
гангрену. Його викрали, але для чого – він нам ніколи не розкаже.
Бідолаха, перемучився…
Тут усі собаки передмістя, що ніколи не затихають, особливо вночі,
умовкли всі разом. Всі присутні як один повернулися: рожевий блин
передмістя лежав внизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити.
І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими
крилами. Чоловік сидів навпочіпки, нерухомо, звісивши руки. Коли його
обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя
не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив.
Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у
напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник
подивилися, здавалося, лише встигнули зморгнути, то наткнулися
поглядами на порожній уступ бетонної плити.
– Що це? Що в хріна з нами усіма діється?! – закричав напарник.
– Схоже, він на щось показував… Здається, туди – на схід, –
спокійно сказала Марія і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. –
Ходімо, любий, глянемо…
– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, – прохрипів
напарник.
– Така у тебе, любий, робота, – і Марі рушила у темряву.
Собаки задзяволили у дзвінку тишу; застукала електричка, напарник
підстрибнув на місці, а коли обернувся до Марі, то тільки почув, як
віддаляються її кроки в куцих хащах глоду. Напарник смикнув плечима,
освітив труп ліхтариком. Нагнувся і побачив на шиї посинілі попруги.
– Ого. Так тебе задушили, і, здається, власним ланцюжком, сонечко
моє потухле, – бадьорим голосом сказав він і притьма побіг за Марі.
Ультрафіолетом екрана комета тягнула красивий, з усього спектра,
хвіст. Лінда не любила трави. Трава убивала розум. Але коли вони
зустрічалися з Івою, то були тільки пиво і трава. Потім, обдовбавшись,
вони довго мовчали, втикаючи у телевізор. Хвостата комета щезла, й
екран розквітнув бутонами вибухів. Так, трава убивала розум. У неї є
щось чоловіче, а трава убиває розум. Більше нічого. Лінда потягнула ще
раз, передала люльку, намагаючись не дивитися на Іву. Хвиля люті,
гаряча і противна, накрила її, відкотила, і вона розляглася на кріслі.
– Коли він востаннє озивався? – спитала вона сонним і байдужим
голосом.
– Тижнів два тому. А нашого шефа я не бачила… – Іва зробила
значущий вираз обличчя.
Порожню баржу хилитало на воді; вони лежали і вслухалися, як вітер
б’ється за бортами, наче жива істота.
– Ні. Мене дістало. Все дістало. Три партії зірвалися. Мене пасуть
менти, – Іва сіла, склала руки на колінах і почала вивчати себе у
велетенське дзеркало напроти. Лінда під тридцятиградусним кутом теж
спостерігала за нею, лежачи, з безпосередньою зміїною посмішкою на
грані захоплення. Їй, видно, справді хотілося.
– Слухай, перестань дивитися так на мене. Я люблю мужиків.
Зрозуміла? Мама двох дітей, блядь, – зле прошипіла Іва, звелася на
рівні ноги і вийшла на палубу. На палубі волого і вітер ганяв кілька
поліетиленових кульків. Попереду лежала ніч, позаду світилося вікно.
Навіть немає охоронників. Значить, справи кепські, принаймні мої, так
вирішила Іва. Їй не хотілося повертатись у широку каюту, де
роз-ляглася Лінда. Вона не любила цю маленьку сучку – телеведучу. Але
треба віддати належне: ця ялова має чіпкі, як у морського молюска,
лапки. Вона умудрялася бути з майором, тягати для нього дівчат,
отримувати за це бабки. Вона нічого не втратить. Так, нічого. Вони там
всі такі, наче хто клонував їх. Але ось паскудна нитка, інтрижка,
весело прошила її всю: зараз все закінчилося, і я повернуся до
нормаль-ного життя, до Семена, і ніхто, напевне, не знатиме. Останнє
висіло у повітрі гумовим запитанням. Риторика світу: тисяча інтриг у
людини, а ти спробуй витягнути потрібну нитку. Спочатку цьому майору,
рятівнику батьківщини, потім ще комусь потрібні були молоді дівчатка,
незаймані. Потім пішли ще молодші. І кому знаття, що вони почнуть цим
займатися в офісі Лади. Неймовірна чоловіча тупість. Але задоволення
не терпить обережності. Лінда тягала зовсім малих сучок йому. З якоїсь
відбірної дитячої конкурсної програми. Нічого особ-ливого. Мами та
тата, а особливо мами, за винагороду, смішно навіть цифру назвати,
уперто тягали вередливих дітей чи не в саме ліжко майора. Та і діти
пішли поступливі… Баржу гойднуло. Іві стало приємно. То пройшов
буксир, далеко під мостом, хвиля відбилася від бакена і лагідно потім
почала хилитати баржу. Іві видалося, що вона тут тисячі років. Так
багато змінилось у її житті. Вона закурила сигарету, потримала вогник
запальнички, наче свічку, і злість у неї виросла прямо з темряви,
вологої і противної, без вогнів.
Йому знову треба було повертатися. В таких випадках він завжди
зупинявся в Іви. Він продумав, що з дільниці саме туди треба і їхати.
На Цапу нічого не було, ніякої зачіпки, але він лишив його до ранку в
камері. Нічого з таким не трапиться. Потім з оскомою подумав про Іву.
Телефонний дзвінок вивів його з напівсонного настрою. Але мобільний
зв’язок, як завжди, потребував кращого. Номер відбило, і він здивовано
побачив на екрані телефон Іви. Він ліньки вийшов на трасу. Сніг дрібно
сіяв у світових прольотах. Траса порожня, а на тому кінці, під самим
стовпом, що насправді був пам’ятником, щось вовтузи-лося. Це
лейтенанту не сподобалося, але він продовжував зупиняти таксі, не
переймаючись: дільничним один хрін нема чим зайнятися, досить з нього
Цапи і таке інше. Але сідаючи у пошарпаного жигулика, він напевне
знав, що до Іви не дістанеться сьогодні, але якщо щось і буде, то в
інший спосіб. І знову лейтенанта розбила сонна байдужість. Траса
нагадувала повсть, просяклу водою. Музика з приймача то видавала такі
децибели, що макітрилося в голові, то пропадала зовсім, і він у
перервах слухав, як працює движок. Машини і жінки його заспокоювали.
Зараз тільки машини. Тут він попросив водія по-вертати до лікарні.
Коли Іва повернулася, то Лінда лежала гола і курила у ліжку.
Тільки вона курила у ліжку, ніхто більше.
Іву захопила відраза. І вона дала Лінді ляпаса. З усього розмаху.
На витягнуту руку. Лінда мотнула головою, стулила ноги.
– Якого хєра! – закричала вона.
– Чого тобі не вистачає? Одягнися, сука, – спокійно сказала Іва.
– Хто ти така? Сучка недотрахана. Ти чого від мене хочеш? Чого
чіпляєшся? – Лінда захникала. Іва дивилася на її животик, і в голові
стояв чад. На вулиці пішов дощ. Вона враз уявила темряву і дощ. Їй
стало противно, самотньо, і вона зрозуміла, що безглуздо щось нині
вирішувати.
– Я поїхала додому, – сказала Іва.
– А мені що накажеш робити? – занила Лінда. Іва відзначила, що
вона гарна по-наївному, по-дурному і у ній дійсно є щось таке
пацаняче, але водночас жіноче. Їй зробилося шкода Лінди, але потім
жаль швидко змінився на огиду. Іва лягла на диван поруч Лінди і
відразу зрозуміла, що сьогодні вона нікуди не поїде. Баржу хилитало на
хвилях. Несподівано вона відчула спокій, байдужий і теплий, наче ти
знаходишся в обіймах коханого чоловіка. Саме про це зараз Іва не
хотіла думати. Потім її знову почала дратувати Лінда.
– Якщо вони не з’являться до дванадцяти, нам треба тікати…
Тікати куди очі бачать…
– Хм, тобі легко говорити. У тебе нема роботи. Нема того, що я
роками підіймала, камінь за каменем, – пронила Лінда, й Іві вкотре
зробилося її шкода. Воно і дійсно: впливові друзі, вечірки, прийоми,
кожен день на екрані. А ця дурнувата сучка поміняла шило на мило. Ось
так, не інакше. Вона потягнула Лінду до себе і стиснула горло
пальцями. Лінда спочатку не пручалася, але нарешті до неї дійшло, і
вона спробувала цапнути кігтиками Іву по обличчю. Потім Лінда забила
ногами. Вона відштовхнула Іву і навкарачки подалася до виходу. Іва
піднялася і з усього розмаху ударила ногою в звисаючий живіт Лінди.
Лінда квакнула жабкою, перевернулась і упала на спину.
– Не треба! Не треба! Не треба! – Лінда не благала, а верещала.
Іва спокійно роззирнулася і пішла до вікна, на столику взяла важку
бронзову попільничку: дві німфи злилися в пристрасному поцілунку. Це ж
таке треба, – подумала Іва. Вона гепнула по голові Лінду попільницею.
Лінда затихла відразу. Але Іва для годиться лупонула ще кілька разів.
Заглянула в осклілі очі Лінди, потім сіла, закурила і стала на щось
чекати.
Напевне, марево пожежі побачили всі. Напарник біг за Марі упродовж
берега, і чорна вода у Дніпрі видавалася йому смолою. Коли вони
проскочили чагарник, потім мокру і в’язку галявину, вийшли на трасу,
яку до цього ще кілька років тому ніхто не бачив. Напарник зупинився,
зігнувшись і обіпершись долонями в коліна. Палала баржа, і вода
навколо кипіла. Нічого особливого? Або черговий притон, або ще щось.
Вони, напевне, запізнилися. Аби вони хоч трохи були здогадливими, то
цього, звісно, могло б не відбутися.
– Викликай пожежників, нам тут робити нічого, – сказав він.
– Так. Викликай пожежників, – повторила Марі.
Напарник побачив малинові сполохи. Він напевне про щось
здогадався, але сонний настрій плюс довгий коридор лікарні не давали
можливості думати. Він зараз думав про Величка, про майора, про
карлика і про Іву. Найбільше він не хотів думати про Іву. Про красиву,
з тонкою талією, прямою спиною і вишневим поглядом. У Величка серцевий
напад. Пробувши півдоби за гратами, він вигадав, що його розстріляють.
Але зараз заспокоївся і завис між смертю, інфарктом та мікроінсультом.
– Доброго вечора, капітане. У мене для вас неприємна новина.
Знайшли Руслана. Мертвого, – сказав він і сів поруч.
Величко не злякався, здавалося, його відпустило. Нарешті проблема,
яка його мучила, відійшла і зараз можна насолоджуватися своїм горем.
Щось таке прочитав лейтенант у капітана на обличчі.
9.
Іва гнала машину трасою. Світанок піднімався над верхівками сосон.
Потім машину викинуло у рівний степ. Білі піски мертво лежали упродовж
води. Іва зупинила машину, вийшла, їй стало легше, вона сіла проти
води. На тому боці синьою ганчіркою мирно лежало місто. За спиною
гудів під вітром мокрий пісок. Здавалося, вона не думала про те, що
трапилося. Не інакше, це колись повинно розв’язатися. Але у її теплих
вишневих очах горів не переляк і зовсім не жах. Зараз вона думала про
майора. Її злі очі дивилися на мокре передсвітанкове місто. Нарешті
вона звелася. Навіть не глянула у той бік, звідки тягнулася чорними
клубками пожежа. Похитуючись, вона пішла до свого “Бентлі”.
Врешті-решт їй вдалося красиво пожити, і все пішло на пси. Все у
шоколаді, так, здається, говорила Лінда, – ідіотка, раки найкраще для
неї, все спаскудять суки, все перемішають. На гілках писнула перша
птаха. Зрозуміло, треба це було пережити. А от майор навряд чи повинен
пережити. Їй треба встигнути раніше, ніж туди припреться її
тупоголовий мент. Якого дідька вона з ним сплуталася? Прийде час – і
сама будеш шукати. Місто важке і вологе. Цілу ніч ішов дощ.
Зда-валося, що тільки-но скрізь позаливали гудроном. Іва гнала потужну
машину і відчувала від цього впевненість. Апендикс річки згори під
мідним сонцем викликав у Іви приступ нудоти; принаймні це вже не сон,
вирішила вона. Її божевілля тріщало купою жару, а рештки Лінди занесло
під водосховище. Вона багато чула про смерть, як і кожен у цій країні,
але саме зараз це їй нічого не говорило. Хіба що боліла рука. Нарешті
вона загнала машину на пагорб печерських Липок. Далі вона пішла тихими
вулицями, вже маючи у голові чіткий план. Все повинно пройти гладко.
До обіду нічого чекати. Інакше її просто разом знайдуть з Ліндою.
Лікарня з широким холом, ще будована за совєтських часів, більше
нагадувала ангар чи, може, сам лайнер, який дивом не рушив у свою
подорож. Іва смикнула двері, але вони були зачинені. Це її стурбувало.
Іва натиснула на дзвоник, і майже як по команді з’явилася стара баба у
білому халаті, з горбатим носом і лукавими очима. Не довго думаючи,
Іва сунула їй у жменю дві зелених сотні. Потім натягнула білого
халата. Одягаючись, вона ніяк не могла побороти відразу, що хтось
одягав цей халат. Вона знала цю лікарню. Часто вона підробляла
медсестрою. Зараз була не її зміна, але стара мовчатиме. Але якщо не
мовчатиме, то її біда. Від халата смерділо. Іва пошукала за вахтою
пляшку. Це була паскудна горілка, швидше, спирт, розбавлений водою.
Іва налила склянку і випила одним махом. Ясність помалу вернулася до
неї.
Майор бачив ртуть стіни. Стіни переливалися, і там прозирали якісь
картинки. Він не міг рухатися, а була, як він визначив, добра половина
ночі, якщо не під ранок, і він помочився у простирадла. Він навіть не
кликав нікого. Байдужий до свого життя, він зараз думав про Ладу,
потім про сина і про весь цей гармидер, котрий хоч коли-небудь
відкриється, а напевне, ніколи, тому що Київ хоронить не тільки
героїв, а і чужі помилки. Достойне місто, важко і пусто подумав він.
Лада ніжна і далека. Потім наче хто заспівав. Майор чув різноманітні
голоси: тонкі, пискляві, квакаючі, каркаючі, нявкаючі. Всі вони
навперебій вихваляли майора, а він стояв на узвишші і благодатно
приймав похвали. Реальність всього, що відбувалося, напрочуд бентежила
майора. Смерділо калом і сечею. Але голоси приємні. Потім він таки
нарешті розплющив очі і побачив білу полузану стелю, тумбочку з
надгризеним на ній яблуком, графин з водою. Він покликав медсестру.
Але медсестра не з’явилася. Натомість прийшов тямущий лейтенантик, сів
і мовчки утупився у нього, наче майор повинен щось розповісти. Що
саме, то неважливо, але те, що розкаже майор, буде для лейтенанта
найважливішим. Принаймні так йому видалося. Але насправді на обличчі
лейтенанта розповзлися темною тінню втома, апатія і навіть нудьга.
Майор попросив знаком руки сигарету. Лейтенант дістав дешеву “Приму”,
ткнув майору в зуби, підкурив сам. Швидше, майора проймала звірина
цікавість. Як він, цей сопляцюра, викрутиться, як почне розмовляти, що
вдіє з таким-от сьогоднішнім і що може зробити чи заперечити. Майору
вперше за ці роки не було ані страшно, ані соромно.
– Мене турбує одне, майоре: де тіло вашої жінки? Сьогодні зробили
ексгумацію. То не її тіло, – байдуже якось сказав лейтенант.
– Я цього, лейтенанте, дійсно не знаю. Про свої забаганки я буду
відповідати, а от про це… Навіть смішно…
– Зрозуміло. Я чомусь вам вірю. Ваш син загинув. Його знайшли
мертвим, – сказав лейтенант.
– Тебе цікавить, хто це зробив?
– Саме так. І хто трухнув ваш офіс… З дівчатками… Щось мені
все це не подобається…
– Змирися. Але коли ти покопаєшся у Ладиних знайомих, то знайдеш
відповіді. Я простий розпусник, якщо так можна говорити. Ти мене за це
хочеш запхнути за грати? Дівчата самі підставлялися… За гроші. Аби я
не злетів з посади, воно б так і тяглося. Мами і тата приводили б до
нашого офісу своїх сцикух, і вони б лишалися задоволеними. Але що
рухає неможливим? Саме неможливе. Це, лейтенанте, розумієш, але надто
пізно. Тут не до моралі. Мораль – гибле діло, коли немає чогось такого
у тебе… Ну, ти розумієш… Ти надто правильний. І у тебе навряд чи
було право вибору… – одними очима майор попросив сигарету. Майор
жадібно курив. Борлак у нього бігав на горлянці.
– Я хочу почути від вас…
– Та нічого особливого. Вона вірила у почуття тільки як самка.
Напевне, вона заразила мене цим, як сифілітик заражає здорового. Сам
розумієш, лейтенанте… Вона вийшла за мене заміж тільки тому, що у
неї був життєвий план. Але вона забула і прорахувалася, що у мене теж
він може бути. Лада була до кінця собою. Ти знаєш, лейтенанте, що її
дід у Жовтневому палаці разом з китайцями свіжував людей. Живих людей,
лейтенанте. Можливо, це їй нічого не говорило, але мені це говорило
багато. Перш ніж перебратися на бік її життя, я спробував не вірити,
що ці речі спрацьовують у часі. Напевне, воно так і є. Головне, які ти
висновки зробив. Лада не була злою, просто захоплено дивилася
відкритими очима. От і все. Нічого, окрім неї і мене, до часу не
існувало. Потім все дало тріщину. Коли довго повторюєш одне і те ж –
втомлюєшся…
– Життя взагалі після сорока років – втомлива річ, – лейтенант
витягнув недопалок з рота майора.
– Чоловік стає несподівано могутнім. І він помиляється, що це буде
вічно. От так і з Ладою. Вона котилася все нижче, втягуючи сина,
подруг, знайомих. Вона знюхалася з наркоторговцями, сутенерами,
лесбіянками. Потім все їй наскучило і вона потрапила в якусь секту
шахраїв. Вона ніколи ні у що не вірила. Просто її почуття вигасали, і
вона пила з мене соки. Щоб помститися, я створив свою контору, що
збирала дівчат, які зберегли цноту. Доки це не зайшло надто далеко.
Дуже багато відомих людей почали крутитися в моєму шоу. А потім…
– Потім з’явилося те, чого ніхто не може пояснити… – спокійно
сказав лейтенант, розкурюючи сигарету.
– Саме так: з’явилося дещо, у що важко повірити, і люди з нашого
оточення почали гинути і зникати…
– Ви знаєте про Топтуна? – запитав лейтенант, і в його словах
звучав переляк.
– Це вже пізніше. Але та людина з’являлася, наче привид, і після
того завжди щось траплялося. Він не убивав, він не… – майор одними
очима знову попросив сигарету.
– Видається, що хтось вам помщається, – лейтенант підвівся. – Я
піду. Охорона на місці. Ми, звісно, говорили не для протоколу. Але
нічого особливого ви мені не розказали. Здається, я все знав наперед,
що і до чого привело.
– Ти не такий вже й дурний. Тобі прийдеться душити себе,
лейтенанте, інакше тобі все життя пропрацювати слідаком…
– Подивимося, – і лейтенант вийшов.
Капітан Величко сидів у кріслі з якимось монументальним обличчям.
Сама мужність, витонченість. Тільки очі у нього були сумні, швидше, з
тієї причини, що поруч не було його домашнього кінотеатру. Напарник
сидів якось збоку, у просторій сорочці, з кобурою під пахвою і смалив
сигарету за сигаретою.
– Ти можеш не курити? – запитав капітан.
– Можу, але не хочу. Ти мені ось що скажи. Хто ж таки ухайдохав
твого полюбовника?
– Звідки мені знати? Він підторговував наркотою. З розмахом. Потім
я дізнався і спробував його витягнути…
– Доки сам не вліз…
– Коли сам знаєш, то чого запитуєш? Здається, він зв’язався з
арабами. Я його ловив частенько у нічному клубі з тим виродком
Цапою… Потім Цапа почав дзвонити і погрожувати, що з нас сто штук
зелені, інакше органи пронюхають… Але я сприймав це не більше ніж
погрози… Я думав, нехай котиться… Нічого особливого. Але він залип
здорово. Цапа погрожував, що вони займуться матусею.
– А потім виявилося, що матуся зв’язана ще з не менш крутими
пацанами, – напарник чиркнув сірником.
– Щось того. Цапу поставили на місце. Воно б обійшлося, але у Лади
дах порвало. У самому що не є прямому розумінні. Порвало. Вона влізла
у якусь секту, що качала гроші з її рахунків. Це, здається,
називається моральним дебілізмом. Хто б міг подумати! Велико-світська
шльондра, на якій проби ставити не було де…
– Х-м-м…
– Де Лада б не з’являлася, з ким би не водилася, там наче напалмом
проходилися… Випалена земля… Люди божеволіли… Та візьми
майора… Сильний мужик… А й у того кришу підірвало…
– Ну, це до справи не підшиєш, – напарник ляснув помочами. У вікні
летіло синє чисте небо. Напарник тоскно подивився за вікно.
– Обридли ви мені всі. Іди. І чекай на повістку. На тебе ми нічого
не нарили. Але боюся, цим не обійдешся, – похмуро, сам не розуміючи до
кінця, що говорить, сказав напарник.
– Боюсь, що так… А як майор? – капітан Величко розмотав жуйку.
– Паралізований. Під охороною. Гадаю, він попаде. І попаде
по-справжньому. Старий козел трахав десятирічних дівчаток. Тут нічого
не попишеш, – напарник махнув головою, наче даючи зрозуміти, що цим
ніколи не закінчиться. Він провів капітана поглядом, потім подзвонив
на комутатор.
– Тягніть сюди Цапу. Що? Ніяких завдатків. Цю тварюку я на ковбасу
поріжу. Тягніть його сюди, – напарник зважив із задоволенням
велетенську телефонну книгу “Золоті сторінки Києва”.
Чистий, вимитий дощем день тільки дратував лейтенанта. Йому не
хотілося повертатись у відділок, не хотілося думати про Іву. Таке
відчуття, наче хто вириває з тебе кишки, а ти б’єшся головою об стіну
і нічим не можеш зарадити. Він ішов лікарняним коридором, потім
підіймався сходами, поверх за поверхом, і шматок синього неба чистим
квадратиком стрибав йому у вічі. На півдорозі він зупинився. Щось
білими блискучими крилами скинулося перед ним. І він побачив Топтуна.
Лейтенант рвонув пістолет.
– Стій!
Його понесло східцями нагору. Ще ніколи він не долав відстані з
такою швидкістю. А Топтун наче летів над прольотами. Здавалося, а
можливо, то і було правдою, кінчики його пальців тільки торкалися
сходинок. Вся його велетенська, майже як у професійного боксера,
постать рухалася легко, наче клубок світла. І лейтенанту було страшно.
Страшно було, коли він опинився на самому даху, де пахло підтопленою
смолою і вітром. Він роззирнувся, але нікого і нічого не побачив. Він
шпарко оббіг всі щілини, всі прикарабки, але нікого не знайшов.
Витираючи піт, він важко сів, повністю розбитий, і подивився на місто,
закручене вузлами вулиць. Потім чомусь з тугою пригадав, як Іва
танцювала на балконі у новому помешканні й очі її світилися радістю.
Раптом його кинуло в піт, невідомо чому він учепився за Іву з холодною
розсудливістю слідчого. Як скорпіон, вчепився він у цей образ. Прийшла
думка про майора. Уламок власного марнославства, не інакше. Невже все
так нудно і банально у житті? Але тут прошило знову: майор та Іва.
Спочатку лейтенант пішов повільно, крок за кроком. Нарешті побіг,
витягуючи пістолет. Третій, четвертий, другий поверх. Небо дратує,
наче відкритий нерв зуба. Нарешті він добіг до палати. Прострелив
коридор поглядом, але нічого: міліціонер стояв на варті, нудьгував і
грався мобільником.
– У майора хтось є?
– Нікого. Медсестра. Зайшла і вийшла.
Лейтенант зайшов і ще віддалеку побачив, що майор мертвий. Голова
його обернулася до стіни. Вираз якийсь дитячий. Очі ще не потухли, але
лейтенант знав, що десь за півгодини обличчя потемніє, потім зблідне і
очі втратять блиск. Йому стало моторошно і страшно. Він обдивився
труп. Так і є, йому щось вкололи. Байдуже що і скільки. Майору багато
не треба було. Ось скільки коштує людське життя. У кожного своя ціна,
якщо вірити розумникам. Блядь їхній морді. З благальним виразом
лейтенант підняв обличчя і подивився на синє небо. Він вийшов і
показав фотокартку Іви.
– Ця медсестра?
– Здається, так. А щось не те, лейтенант?
– Все путьом. Майор мертвий, – лейтенант розгорнув і зажував
чупа-чупс.
– Блін.
Іва сиділа на сонці, витягнувши ноги, курила і дивилася на кінчики
носаків. Вона повільно докурила і пішла до свого “Бентлі”. В Іви було
таке відчуття, наче вона роздушила велику смердючу комаху. Вона
спокійно думала про те, що скажуть слідчі, якщо до цього дійде діло,
більше думала про ванну, гарячий шоколад і кілька крапель “Хенесі”.
Більше для щастя їй нічого не було потрібно. “Бентлі” – подарунок
одного пузатого дядька. Уявляю, що підніметься. Хто в цьому винуватий?
Смерть – заборона. Нехай заборона. Вона протягне по життю цю заборону.
А в інше вона не вірила. Навіть у Топтуна. Все на горизонті Іви
піднімалося важкими горами квітів. Вона з роздра-туванням подумала про
Семена. Він непоганий чоловік, але склалося не як гадалося. Ніхто в
цьому не винен. Іва провела поглядом кількох здорових хлопців. І
відчула сексуальний голод. Вона пригальмувала і ще раз подивилася на
хлопців. Блискучі очі, рівні бачки, такі працюють сутенерами, але ці
навряд: мамині синки. Мами їм купують машини, одяг, дають гроші на
дискотеки. Справжні трутні.
– Як проїхати на Печерськ? – запитала вона, і всім стало
зрозуміло, що вона бреше.
– Ми можемо показати, – сказав високий, з круглим підборіддям.
– Моє авто вміщає тільки одного. Ну, то як… – Іва вже надумала
їхати, як хлопці перезирнулися і один із них, з блукаючим поглядом
чорних очей, подався до неї.
Забагато сонця. Сонце відбивалося від столиків та вітрин. “Бентлі”
стояло припарковане.
– Як тебе звати? – запитав хлопець.
– Яка різниця? Я тобі дам грошей і висаджу на розі
Володимир-ської, – сказала вона.
– Круто, – писнув хлопець.
– Атож.
Іва висадила хлопця і повела машину серед розпеченого потоку
металу. І тут перед нею виринуло обличчя. Це був не кошмар. Він мав
грубе обличчя, і щось страшне і відштовхуюче було у сірому кольорі
його очей. Іва натиснула на гальма. Машину розвернуло. І важке БМВ
протаранило її у бік. Важкий “Хамер” зім’яв передок. Іву притиснуло
кермом. Вона почула, як розтікаються груди. Гальмівні подушки
спрацювали трохи запізно. Потім якась неймовірна сила підняла машину й
Іва вилетіла через лобове скло, відчуваючи страшне ревище болю, як
гострі зазубрини прорізають нутрощі.
Місто відкривалося великою червоною горлянкою. Ніч і порожнеча.
Гландами висіли ліхтарі. Лейтенант підвів “Мазду” до клініки. Він
вийшов з авто, не поспішаючи: швидше б усе закінчилося, – подумав він
з упертою думкою ледацюги. У персоналу він розпитав про палату, де
лежала Іва. Байдужість його не дивувала; зараз лейтенант відчував себе
упевненим, і ця упевненість доводила до нудьги. Він подивився на Іву,
як на сторонній предмет. Бліде обличчя, схудле, з запалими очима. Лоб,
навислий, як у казкового гобліна, закривав ліве око. Гематома на всю
щоку. Тінь від лампи висвічувала трубки, крапельниці. Лейтенант не
дивився на Іву. Пробував не дивитися. Що тепер міг дати йому цей
шматок м’яса, що не говорив і не рухався? І тут виникло те, чого він
найменше очікував. Спазми стиснули йому горло, і він заплакав. Він
по-дитячому закрив обличчя. З горлянки у нього клекотіло, сльози
побігли між пальцями. Медсестра стояла осторонь у короткому білому
халатику, з ляльковим обличчям, гарними ногами, видно, з нею хтось
спить з персоналу: або зам, або сам начальник. Інакше у нас не можна.
Вся країна проїдена цим, наче іржею, наче люесом, – пройшлося в голові
у лейтенанта. Він повернув своє обличчя до медсестри, запитав:
– Що з нею буде?
– Якщо не пересадять деякі органи… Забула які, вона помре…
Лейтенант махнув головою і подався до виходу. Місто оглушило його
звуками; звуки нагадували прискорену плівку: обривалися, пищали. Наче
хтось на вухо нашіптував паскудні поради. Шум мокрих шин, крики, сміх.
Після дощу так і буває. Тільки якось світло звузилося, і лейтенанту
видавалося, що він попав у якесь мерзенне черево. Лейтенант сів у
“Мазду” і погнав до відділка.
Напарник куняв за столом. Руки у нього голі до ліктів. Він
пригадав, що напарник завжди носив влітку і зимою сорочку з короткими
рукавами. Лейтенант увімкнув чайник і дав потиличника напарнику. Той
підняв своє бульдоже обличчя. Усміхнувся, привітався і знову опустив
голову. Лейтенант подивився на телефонну книгу, здорово пом’яту, і
зрозумів усе. Цапі сьогодні не було солодко.
– Що він сказав?
Напарник нехотя потягнувся за стіл і витягнув пляшку горілки.
– А що він сказав? Одна шайка-лєйка. Синаш вліз у борги, потім
його почали використовувати як дилера, що тягав за кордон наркоту.
Далі все заплуталося. Майор створює притон, куди стягують малоліток.
Головне – в більшості, всі добровільно. Бачив ти колись таких матусь
та татусів? Якось вийшло, що втягли і батька. Можливо, оточення, а
можливо, і сам майор потворствував цьому. Але ми цього не дізнаємося.
Бачив ти коли таке?
– Гадаю, що ми ще побачимо не один цирк. Вік живи і вік учись…
Це він убив Руслана?
– Задавив. Побачив, що у нього починається гангрена. Вони спочатку
відпиляли під наркозом йому руку. Намагалися дізнатися, куди він
сховав партію наркоти. Далі злякалися, задавили його ланцюжком. Гадаю,
що це злобний пацюк Цапа. Сьогодні вночі будуть брати решту… А ти де
був?
– Їздив до підозрюваної у клініку, – сказав лейтенант, наливаючи
горілки.
– Ну і… – напарник підсунув білий пластиковий стаканчик.
– Не доживе до ранку, – лейтенант випив і скривився. – Яку ти
гидоту п’єш…
– Та це я брав для нашого клієнта. Забавний мужик. Він мені навіть
розказав, по руці. Цікаві штуки, повинен я сказати, – напарник
побовтав горілку у пляшці.
– Де він?
– Ще в камері. Ми випили, поговорили. Хороший мужик. Але в житті
йому якось не поталанило. Бідолаха, одне слово, – напарник закурив
смердючу “Приму”.
– Треба з ним поговорити, – сказав лейтенант.
– Про що?
– Я знову бачив нашого монстра. Інакше його і назвати не можна.
Здається мені, що цей знає щось, – лейтенант подивився на телефонну
книгу. Банальність буває непередбаченою, – подумав він.
Ніч волога, тягуча, як меляса. І тиша паскудством своїм сідала на
дно, дістаючи нутрощів. Коли чолов’ягу привели в кімнату, їм обом
стало ніяково. Тиша несподівано матеріально зависла у просмерділих
стінах.
– Ну, і що ти нам скажеш? – почав напарник, ляскаючи помочами.
– Почекай. Як тебе звати? – зовсім спокійно запитав лейтенант,
підсовуючи пляшку і шматок задубілого біляша чолов’язі.
– Рибою.
– Слухай, Риба, розкажи нам, що ти знаєш про Топтуна?
– Це не твого розуму діло, лейтенанте. Він як прийшов, так і піде.
Ніхто його не зупинить, доки він не зробить те, що йому треба зробити.
Послав не ти і не я його. І служить він не вам.
– Зрозуміло… Хто він: монстр, демон чи ще якась пакость?..
– Коли людина нічого не розуміє, то для неї все як не монстр, то
демон? Ти помітив, що у нас божественне називають богохульним і
навпаки. Колись і Ісуса Христа називали демоном. Хіба не правда,
лейтенанте? Клєвєтали хто по розумінню, а хто по тупості. Ти розумний,
повинен здогадатися сам, а решту Бог підкаже. А решта тебе не
стосується. Не лізь до нього. Нічим хорошим для тебе це не скінчиться.
Я точно знаю.
– То ти хочеш сказати… – слово зависло на язиці у лейтенанта.
– Боронь Боже! Це один із тих, хто творить Божу волю. Більше
нічого я сказати не можу. Хто я такий, щоб проникнути у Божі замиcли?
Повір мені, облиш, прийде час – зрозумієш, а ні, і то ліпше. Цей
Топтун, як ти його називаєш, і так вам багато чим допоміг, а то
невідомо, чим би це закінчилося.
– Хто це він? – скроні лейтенанта налилися кров’ю і пульсували
двома великими п’явками. Він відчув, як кров підганяється у голову.
– Напівангел і напівчоловік. Ви нічого не вдієте. Тільки мороки на
голову накличете, – сказав чолов’яга і надпив з горлечка горілки. –
Він витягує на світ демонів, щоб знищити.
– Ти нахаба, – сказав напарник.
– Я відповідаю, що мене запитують, і відповідаю те, що мені
дозволено.
– Водку постав, – не вгавав напарник. І раптом добродушно
за-сміявся.
– Чомусь я тобі вірю, – тихо сказав лейтенант. – Мені страшно,
моторошно, соромно і ще не знати як, але я тобі вірю.
– Атож, – сказав Риба. – Перепитай ще карлика. Він все збрехав.
Більше я нічого говорити не буду. Відвезіть мене у нову домівку.
– Давай. Відвези його додому. Адреса у чергового, а я побалакаю з
цим уродом Цапою, – лейтенант враз обм’як, наче вирішив якусь важку
справу. – Слухай, може, це він усе зробив? Га?
– Це все зробили люди. Що у нас за дурна манера перекидати на
плечі когось те, що ми самі зробили? А дівчину не лишай… – сказав
Риба і вийшов.
Цапа шпарко заскочив на стільця, звісивши свої куці з непомірними
стопами ноги. Обличчя як у дорослого, з чорними круглими очима і
гачкуватим носом. Такими, напевне, бувають середньовічні демони на
малюнках, – подумав лейтенант. Він втомлено пошукав по кишенях, але не
знайшов ані чупа-чупса, ані сигарет. Пошукав на столі, але нічого не
знайшов. Цапа здогадався і простягнув пачку “Кемела”. Лейтенант
проігнорував його пропозицію. Цапа зробив незадоволене обличчя.
Закурив і відвернувся від лейтенанта. Одне вухо у нього було ліловим.
– Ну, Цапа, розповідай, що було насправді, не треба втирати. Якщо
не розкажеш все, то запроторю на довічне. При моєму нинішньому
положенні – я можу, – лейтенант відібрав у нього пачку, витягнув
сигарету і закурив. – Реквізується. Ну, Цапа, я слухаю. За що ж ти
ухайдохав синаша майора, колишнього міністра?
– Начальник, для чого мені ще щось на себе брати, коли я взяв
предостатньо?
– А для того, що я тебе не по вухах буду різати лінійкою, Цапа. А
просто я тобі нагадаю, що у тебе вісімнадцятилітній син. Дружина, яку
ти дуже любив і за котрою тюрма давно плаче. А сину у мене знайдеться
що накинути. Зрозумів, блядський гном, – прошипів лейтенант, витягуючи
сигарету і закурюючи перед самим обличчям Цапи.
Цапа закрутився на стільці. Попросив сигарету, але лейтенант
продовжував чекати, і він махнув рукою. Мовляв, різниці немає ніякої.
– Ну, тоді слухай… Розвішаю тобі на вуха. Але я не втираю. Не
думай…
Але Цапа і не думав говорити. Його очі переливалися двома
вуглинками з хитрою і злобною іскоркою. Лейтенант витягнув пістолет і
бабахнув у нього під вухом. Цапа з вереском звалився, задригав ногами.
Лейтенант підвівся, розвернув голову і гагакнув над другим.
– Побійся Бога, начальник!
– Я не на сповіді, а ти не піп, – лейтенант закурив сигарету.
Зайшов напарник, допив горілку, високо закинувши голову.
– Ну, і що ти про це думаєш? – спитав він.
– Про що саме? – лейтенант ухопив за шкірку Цапу.
– Про Рибу.
– Я йому вірю. Принаймні зараз. І що ця сволота тебе надула, теж
правда. Але це я тобі без Риби скажу. У нас є лопата?
– Ні. Але можна купити, – відповів напарник. – Ти хочеш його
убити.
– Ні. Сам здохне. Я його закопаю. Живим, – лейтенант, не
дивля-чись, заламав руки карлику і начепив кайданки.
– Ти шо, бля, удумав, ішак пітний. Ти шо удумав! – з карликом
трапилася істерика, він верещав, дригав ногами, плювався, кусався.
– А мені Риба з голови не йде. Він мені сказав, що я проживу довго
і стану багатим, – сказав напарник, натягуючи мішок на голову Цапі.
– Варто задуматися. Нас останнім часом так і тягне у всі тяжкі, –
лейтенант садонув карлика під зад ногою.
– Колись це стане легендою, – замріяно сказав напарник.
І тут з тонким ріжучим болем лейтенант подумав про Іву. І йому
знову захотілося плакати.
– Тягни цю падаль. А то я тут прикінчу його. Треба було заклеїти
рота скотчем.
– Нічого, чим більше кричатиме, тим краще. Тим легше йому буде
покидати цю скорботну юдоль, – сказав лейтенант і копнув карлика. Цапа
вискнув і затих.
– Благаю…
Лейтенант закурив. Пустив на мішковину купку синього диму.
– Я передумав. Ти поїдеш у Гідропарк. А я навідаюся до його
дружини і сина, – сказав напарник.
Цапа зайнявся голосінням. Здавалося, верещить не один чоловік, а
цілий хор з десятками голосів.
– Чого кричиш? – запитав лейтенант. – Хочеш щось розказати?
Умничка. Тільки начистоту. Отримаєш десятку і котись…
Напарник видавлював біля запітнілого, в облущеній рамі дзеркала
прищі. Лейтенант увімкнув магнітофон і почав нудно слухати, наче
наперед знаючи всю розповідь і тому нічому не дивуючись.
Над містом райдужними драконами летіли салюти. Лейтенант сидів на
пагорбі, а на вулиці стояв вологий і холодний травень, і він думав про
те, як швидко минули зима, весна. Скоро літо, затяжне і порожнє в
цьому місті. Ще він думав: майор нічого не знав. Створивши навколо
себе цілий содом, він ні про що не здогадувався. Хоча все банально,
його притон міг би проіснувати багато років, доки у майора не
повід-сихало причандалля. Аби не Руслан. Зараз так думав лейтенант, і
ніяка сила не могла його переконати, що могло бути інакше. Руслана
звабив, чи сам звабився Величко – ніякої різниці. Горе тим, від кого
прийде спокуса. Можливо, і так, важко думав лейтенант. Але Руслан не
просто полюбляв вишуканих гомиків. Його, як батька, збуджувала
незайма-ність. Руслан тинявся підземними переходами, вокзалами,
хрущобами у пошуках саме таких хлопчиків. Він бачить його: круглі очі,
довгі руки, вираз пихатого принца, звиклого до ситого і розбоженого
життя. Величко за ним гасав по місту. Уявлялося: розбиті вітрини,
порізані вени, жах ночі. Потім з’являється у компанії матусі карлик
Цапа. І життя у Русланчика робиться легким і пухким, як вітер. Мама
дуріє від наркоти, дівчаток, пустого життя, а майор зайнятий своїм
життям. Але нічого не повторюється. Одне прощення повторюється
сімдесят сім по сім разів, але цього майор знати не хотів. Нічого
особливого, нудна і пуста справа. Але лейтенант пам’ятає похорон
майора: пишний, з прапорами, сльозами і всіляким іншим гамузом. Хіба
не варте таке життя в очах тих, хто упинається кожного дня в синій
екран телевізора? Навіть смерті заздрять. Людина заперечує свої діла.
Але паскудний Русланчик зіпсував солодке життя своїх батьків і
близьких, коханих і друзів. Під кайфом він і його подружка Лінда
забивають до смерті восьмирічного хлопчика в одному з глухих
переходів. Глупо, але вони лишають тіло там лежати, а ще півночі
нипають у пошуках спокус і радощів. Радощі пригорщами востаннє ллються
у їхні ніжні долоні. Наступного дня з розкудланими головами, з
розпухлими мізками їх піднімає радісний Цапа. Той Цапа, котрий слідує
за ними по п’ятах і котрого вони не вважають за людину. Маленький
довгостопий недоносок, виродок помийний і таке інше. Зараз він тицяє
їм світлину з поляроїда мертвого хлопчика, і збуджені обличчя Лінди та
Русланчика дивляться на нього насмішкувато і прозоро. Цапи для них
навіть зараз не існує. Він гречно прощається, говорить, що фотокартки
ще є, ці вони нехай збережуть: його ж бо завжди збуджувало насильство.
Потім у них все не заладналося. Воно і на краще. Вибухнув офіс майора,
задушили Магріба, і хто доклав рук – Цапа чи ще хтось? Він знав одне:
той, кого звали Топтуном, тільки попереджував. Дізнаватися про
крайнього – все одно, що рухатися пустелею і кликати на допомогу.
Більше лейтенант знати нічого не хотів. Скільки і як платили Цапі
майор і Лада, його не обходило. Все це прогаяний час. Він дійсно
марнував своє життя, мандруючи пустелею. Так він думав, і ніхто в
іншому його не переконає. Навіть усміхнене обличчя Марі.
Фонтани салютів освітлюють остови будинків. Лейтенант іде вулицею,
спочатку натовпом, потім випиває пива. Йому видається мало, і він п’є
ще. Нарешті виходить на порожню вулицю і шукає поглядом знайому
кав’ярню. Знаходить її порожньою, замовляє віскі, аж потім тільки
рахує гроші. І тут його зупиняє погляд. Лейтенант подумки просить сам
себе не зупинятися і не підводити голову. Павук синьо-зеленого світла
гонить копошливі тіні. Так воно і має бути у цій кав’ярні. Нарешті
їхні погляди зустрічаються. У важкого кольору костюмі сидить колишній
помічник майора. Він добродушно піднімає руку і вітається. Лейтенант,
вітаючись, уявляє, як він бере молоток і розтрощує коліна, потім
свердлить дірки в кістках у цього ублюдка, а потім живого запихує до
крематорію. Але пусте – гнів проходить, він ще раз вітається, вирішує,
що грошей у нього достобіса, а тому замовляє цілу пляшку “Блек Лейбол”
і помалу випиває. Тоді знову думає про майора, про Ладу, яку так і не
знайшли. А чи треба? Дівчина з-за столика уважно дивиться на нього.
Він пропонує їй сісти. У неї зелені очі, вона висока, із плавними
манірними рухами школярки. Лейтенант ловить на собі розуміючий погляд
колишнього помічника. Під той погляд вони виходять. Бабахає салют, і
дівчина вхоплюється руками за його лікоть. Прихват у неї міцний, як у
дитини.
У напівтемряві він розрізняє блідий овал її обличчя. Він цілує її
палко, як ту, що колись несподівано увійшла в його життя.
Тим-часовість стала для нього тихим прокляттям, що гріла вночі
постіль, терзала думки, і навіть випивка не могла витравити нічого з
того. Лейтенант входить у неї, як у гумову, він рветься на ній, наче
виконуючи важку непосильну роботу, наче тисячоліття кричать за ним,
доводячи до абсурду його чоловічу потребу. Нарешті він засинає.
Сниться йому яскравий берег, з дикими звірами, не чудуючись, він
ходить спокійний серед тих звірів.
Вона зварила кави, рештки кави “Мокка”, паскудної, з запахом
прілі. Телевізор гнав екраном танки і вибухи. Потім з’явилася якась
співачка, з довгими міцними ногами, обличчям петеушниці і паскудною
українською вимовою. Далі знов заговорили про комету, і в нього шалено
забилося серце, наче ось-ось вони почнуть виламувати двері у якійсь
черговій хазі. Він помацав пульт рукою, вимкнув телевізор, потім таким
же робом намацав на столику пачку сигарет, закурив і втупився в іржаві
розводи на стіні.
– Тобі було добре зі мною? – прошепотіла вона на вухо,
притиска-ючись до його плеча.
– Ага, – сказав він.
– Противний, – дівчина надула губки і зробила спробу відсунутися.
Лейтенант міцно притиснув її до себе.
– Хіба що на таксі, – пропищала вона, і він зрозумів, що ніколи
більше її не побачить. Йому стало легко і спокійно. Він витягнув
рештки грошей і віддав, не дивлячись на дівчину. Вона пробувала
заглянути йому в обличчя. Задзвонив телефон, але він не встав, тільки
дивився байдуже, як одягається дівчина. Вона гарна, але Марі краща, та
нічого такого з Марі не буде. Двері хрякнули, і він залишився сам. Він
дивився на чисте небо у вікні. Білий пух летів небом, і його можна
було сплутати з хмарами. Легкими хмарами. На віконній рамі плащаниця
Спасителя, світлина. Він подумав: усі страждають за когось, але не за
Нього. І тоді те, що відбувається з нами, є більше ніж справедливим.
Телефон знову задзвонив.
– Алло, це Марі. Ти в нормі?
Лейтенант звично перевірив кобуру пістолета, дістав з пістончика
гроші, і йому зробилося спокійніше. Скупість світу – тебе примушують
платити. І ніхто не бажає. Наша ціна на світ нікуди не годиться. Він
допив каву, не відриваючи слухавки від вуха. А потім сказав:
– Ага. Після обіду буду.
Іва померла на початку квітня о третій годині ночі. Більше про неї
дізнатися було і годі. І йому видавалося, що вона помирає кожного
разу, коли він повертається додому не сам. Вона вічно мертва, і цього
не перемінити.
 21 травня 2006 року м.Київ