Улас Самчук – Волинь
А пора ж осiння, вiтер студить низом i до всього гостро торкається, сонце, червоне та велике, поволi за млин ховається, верби листя своє, рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр’я весною, стрясають iз себе до землi, до рiчки i де попало. … Володько ж втiлена повага… Зiйшов на обчовганий стовбур верби (“i як вiн, халєла, не боїться”),