Дмитро Білий – ЗАЛОЖНА ДУША
Німий щось глухо вигукнув і вронив скрипку. … На ці слова чоловік тяжко позіхнув, витер піт із обличчя, глянув у степовий простір, що без краю розкинувся довкола, і глухо повторив: — … Луна пострілу глухо понеслася між деревами. … Остап стрибнув до нього, і дубова дошка під чоботами глухо й незадоволено гримнула.