НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХVІІІ ст.

Наталія Яковенко
НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ
ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХVІІІ ст.2
До читача
Дев’ятнадцяте століття – “століття великих істориків”, свято переконане
в пізнаваності минулого wie es eigentlich gewesen war* (згідно зі знаменитою
формулою класика німецької історіографії Леопольда фон Ранке), дало свою
плеяду блискучих імен і в Україні – Микола Костомаров (1817-1885),
Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Грушевський (1856-1934).
Властива науці ХІХ ст. непохитна віра в глобальний еволюційний прогрес,
здійснюваний через ланцюг причинно-наслідкових зв’язків, а також у здатність
певної соціальної спільноти (як “клас”, “нація”, “народ”) цілеспрямовано
впливати на хід історії для досягнення наперед окресленої мети,
доповнювалася в їхніх творах ще й патріотичними аспіраціями. Це наклало
особливий відбиток на наукові концепції трьох “батьків української
історіографії”, передовсім – Михайла Грушевського. Подібно до решти
“національних історій” ХІХ ст., його монументальна багатотомна “Історія
України-Русі” є класичним взірцем того, як наукова діяльність ставала
підҐрунтям формування національної ідеології, оскільки встановлювала
взаємозв’язок між давноминулими подіями і тогочасним суспільним нуртом, а
відтак – закладала підвалини власної ідентичності. Історична схема
Грушевського вперше простежила історію українського народу на усій його
території і впродовж усього періоду існування, доводячи неперервність
національного буття**. Цей концепт Грушевського довгий час вважався єдино
можливим, набувши певної дискусійності хіба віднедавна, у зв’язку з дилемою
– територіальне чи національне бачення історії України є більш коректним, а
простіше – кого вважати “українцями”: представників українського етносу чи
людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України (а таких було
чимало від найдавніших часів донині). Втім, тут поки що немає чого додати,
окрім того, що проблему сформульовано.
Натомість ще одна фундаментальна теза Грушевського – покликання на
народ як єдиного героя історії – швидко була поставлена під сумнів. Слідом за
Миколою Костомаровим та Володимиром Антоновичем, Михайло
* Яким воно було насправді.
** За М.Грушевським: “Розуміння української історії як одної тяглої і неперервної цілости, що йде від початків,
або й позапочатків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів…” (Історія
України-Руси, Т.І. – К., 1991. – С.3).3
Грушевський під народом мав на увазі передовсім широкі низи, або народну
масу (згодом цей, забарвлений ідеями раннього соціалізму, напрям в
історіографії назвуть народницьким). Плин історії уявлявся реалізацією
народних змагань в боротьбі за одну й ту ж головну ідею, котра переходить
через увесь ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах.
Визначальна ж риса головної ідеї, котра виявляла собою жадання
·українського‚ народу – це пріоритет громадського начала і тяжіння до
соціальної справедливості та рівноправності (втілених, наприклад, у козацтві).
Природно, логічним елементом такої схеми було негативне ставлення до
держави та її інституцій як апарату насильства, а також до політичної еліти –
носія влади, і навпаки – симпатизування стихійним народним рухам, в яких
реалізувалося право народу на повстання в ім’я ідеалів “свободи” чи “кращого
майбутнього”.
Така система поглядів витримала монополію недовго. Бурхливі події
суспільно-політичного життя першої чверті ХХ ст., загальна криза
європейської демократичної системи, а невдовзі і встановлення лівих та
правих тоталітарних режимів спричинили появу альтернативної
історіографічної візії, за якою закріпилася дещо спрощена назва
державницької. Її виникнення пов’язують з іменем ідеолога українського
консерватизму, політолога й історика В’ячеслава Липинського (1882-1931). У
ряді історичних та публіцистичних праць (особливо – в присвяченій
Хмельниччині “Україні на переломі”) Липинський круто відійшов від таких
принципових тез народницької ідеології, як ігнорування ролі провідних
суспільних верств і визнання доцільності руйнівних народних повстань.
Позитивний акцент у його інтерпретації української історії переміщується зі
стихійного, деструктивного руху мас на легітимні фактори, втілені в інституті
держави та політичних елітах. Останні, на думку вченого, забезпечують
законність і стабільність влади, утримуючи суспільство від анархії та хаосу, і
виступають у ролі основної державотворчої (а, отже, і націєтворчої) сили.
Держава ж – це стрижень розвитку всякої етнічної спільноти, яка без
упорядкованих легітимних інститутів приречена на етнографічну вегетацію.
Ще однією новацією В’ячеслава Липинського у порівнянні з
народницьким історієписанням стало змалювання “людини-героя”, збудника
історичного процесу. Через його історіографічний образ мусить реалізуватися і
виховна місія історика, що полягає у творенні національних легенд та
символів.4
Концепціям Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського судилося
довге життя. Зокрема, народницька, змінивши назву на “марксистськоленінську”, плавно увійшла до радянської історичної науки. Зміна
термінологічного апарату не зачепила світоглядного каркасу: хоч народна
маса стала пригнобленою масою трудящих, а національна ідея перетворилася
на віковічне прагнення до соціального визволення, головним творцем історії
залишався той самий народ (тепер клас), а сама історія, зрозуміла й пізнавана, і
надалі бачилася такою, що здійснюється в руслі причинно-наслідкових зв’язків
(тепер законів суспільного розвитку), прямуючи до прогресу (тепер світлого
комуністичного майбутнього). Що ж до інтелектуальної спадщини В’ячеслава
Липинського, то і її ідейний відгомін надовго пережив свого творця. Так,
навіть у радянській історіографії (яка зі зрозумілих причин ні державницьких,
ні елітаристських аспірацій вченого не культивувала) замінником
неоромантичних поглядів на виховну місію історика, який творить символи в
ім’я вищої ідеї, стала сумно відома “партійність” науки, що перетворювала
вчених на “бійців ідеологічного фронту”. Втім, по другий бік радянського
кордону під гаслами примату національного інтересу над науковим існувала не
менш заанҐажована націоналістична історіографія: і одна й друга мали за
головну мету виховувати, забуваючи, що для цього є пропаганда, тим часом
як завдання науки – безстороння правда, яка партійною не буває.
Ідеям Липинського про державу як цінність, що, домінуючи над долями
людей, становить головний зміст історичного розвитку, віддали данину в своїх
синтетичних нарисах історії України багато вчених еміграційного покоління –
сучасників або молодших колег Липинського, як Степан Томашівський,
Дмитро Дорошенко, Наталя Полонська-Василенко та ін. Врешті, рецидиви
своєрідного “новодержавництва”, культивованого не без наївного запалу
неофітів, можемо бачити і в сьогоднішній Україні – зокрема, у численних
біографічних есе та шкіцах з козацької історії.
Інша доля судилася елітаристським поглядам Липинського, які збіглися з
предметом одного з центральних зацікавлень історіографії ХХ століття –
елітами та їх роллю в постійних змінах суспільних структур (що, власне, і
можна метафорично окреслити як “рух історії”). Ідеї, вперше проголошені
Липинським, стали певною мірою стимулом для більшості зарубіжних праць з
української історії ХVІІ-ХVІІІ ст., написаних в останні десятиліття, у тому
числі таких фундаментальних, як книги Джорджа Гаєцького, Френка Сисина,
Зенона Когута, Ореста Субтельного.5
Врешті, новітній зарубіжній україніці належить пріоритет і в розробці на
українському матеріалі ще однієї з фундаментальних проблем історіографії ХХ
ст. – історії ідей та світоглядних стереотипів, що визначали поведінку людей
минулого. Тут не місце для детального огляду праць такого змісту, тож
адресую зацікавленого читача до переліку літератури, де є відповідні
посилання на книги та статті Степана Величенка, Анджея Камінського, Зенона
Когута, Омеляна Пріцака, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Ігоря
Шевченка та ін.
Не секрет, що саме згадані зарубіжні праці стали своєрідною
інтелектуальною підтримкою для автора цього нарису, оскільки досі тільки
вони, розробляючи конкретні сюжети української історії, зуміли
відсторонитися і від світоглядних анахронізмів (як “народництво” чи
“державництво”), і від погляду на історичну науку як сурогат громадянського
служіння. У цих же працях ми можемо (знову таки на українському матеріалі
вперше) побачити спробу реалізації основоположної вимоги новітніх
історичних досліджень – відмови від перенесення на дотеперішні часи
стереотипів та понять, властивих мисленню нашої доби, а також намагання
з’ясувати внутрішній механізм поведінки людей іншої культури.
Що ж до загальних концептуальних настанов цього нарису, то автор не
переслідував честолюбної мети “перевернути” дотеперішні уявлення про
історію України, та й навряд чи нині таке б вдалося. Подібна спроба стане
гіпотетично можливою лише після заповнення тих лакун, які досі або зовсім не
вивчені, або ж їх проблематика оповита застарілими, фальсифікованими чи
надто “патріотичними” уявленнями. Скажімо, сюди можна віднести мало
досліджені в старій і спримітивізовані в новій, радянській історіографії такі
глобальні проблеми, як історія селянства і ширше – села, урбанізаційні
процеси, аналіз економіки під кутом зору широких “геоструктур” Броделя,
заповнення усіх білих плям в історії еліт тощо (у тексті нарису читач нераз
натрапить на підкреслення того, що певний сюжет належить до невивчених).
Відтак, поява нової синтези, яка б відповідала вимогам науки ХХ ст. – справа
майбутнього. Мета автора цього нарису була скромнішою – звернути увагу на
ті аспекти минулого, які ні для народницької, ні для державницької
історіографій на мали ваги, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися,
що стара Україна “скаже” правду про себе нашому сучасникові. Маю на увазі
передовсім спробу звести історію з п’єдесталу науки про суспільство до рангу
науки про людину в суспільстві. Суспільство, як і кожна структурована
система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів6
його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед
постульованим, бо система, утворювана “людським матеріалом”, реалізує себе
лише через конкретні – завжди різні в часі й просторі – вчинки людей. Тому
спеціальна увага в цьому нарисі буде надана людині – колу її прав і обов’язків,
способам (і причинам) групування в колективи, стереотипам поведінки та
механізмові оновлення останніх у моменти зміни ціннісних орієнтацій,
усталеним уявленням про справедливу владу і особистий обов’язок, про
морально дозволене і про табуйоване, про ставлення до “своїх” і “чужих”
тощо. На більш загальному рівні, відмовившись від звичних історіографічних
образів “сусіда-загарбника”, “підступного єзуїта” чи свого “запроданця”, автор
спробував пояснити ряд кризових смуг в історії України через призму
глибинних внутрішніх перемін у згаданій системі стереотипних цінностей.
Інший аспект, який притягав особливу увагу автора, стосується
наповнення конкретним змістом нині загальнопоширеного погляду на Україну
як цивілізаційне перехрестя між Сходом і Заходом. Відтак у нарисі читач
знайде спробу простежити реальні прикмети “пограничності” української
культури – у сфері легітимних інституцій і правових уявлень, в ділянці
релігійного життя, у колі символів та ідей, що живили суспільне буття, в
інтелектуальних, освітніх чи мистецько-художніх вартостях.
Врешті, полишивши розбіжності в загальноісторичних схемах, які
визначають погляд історика на зміст історичних перемін, варто сказати кілька
слів і про більш конкретні спірні вузли в минулому України, одностайного
пояснення яким досі не вироблено. Оминаючи нині вже тривіальне
розвінчання прямих пересмикувань радянської історіографії (як, приміром,
“возз’єднання” з Росією), перерахую для прикладу кілька справді дискусійних
проблем: Хто такі Руси і яку роль вони відіграли в утворенні Київської
держави? Як належить сприймати цивілізаційну спадщину Київської Русі? Як
тлумачити церковні католицько-православні чи православно-уніатські
взаємини в Україні ХV-ХVІІ ст., і чим стала для її народу Берестейська унія?
Яку роль відігравала Польща (влада, церква, шляхта) у спалахові козацьких
воєн? Чим була Хмельниччина – становою козацькою революцією,
громадянською війною, війною за національне визволення? В чому причини
Руїни? В яких формах побутувало (і чи побутувало взагалі) українство на
Правобережній Україні ХVІІІ ст.? З якого часу можна говорити про
територіальне і національне самоусвідомлення українців?
Відповіді на ці та інші спірні питання читач знайде у самій книзі. Часто
вони не збігатимуться ні з усталеними в звичній народницькій візії минулого,7
ні з запропонованими її “марксистсько-ленінським” продовженням або й
державницькою історіографією. У таких випадках гіпотези самого автора
подаються з відповідними застереженнями, а джерело тих чи інших
нетрадиційних поглядів, котрі спираються на вже висловлені попередниками
ідеї, завжди зазначається*.
На завершення вважаю за найприємніший обов’язок подякувати усім, хто
був причетний до появи цієї книги, в першу чергу акад. Ярославу Ісаєвичу,
проф. Єжи Клочовському та проф. Анджею Камінському, на пропозицію яких
мене було запрошено до колективу істориків з Білорусі, Литви, Польщі та
України, зібраного у 1992 р. за ініціативою незалежної спілки Натіонал
Ендощмент фор Демоцраци (ВашинҐтон) та Інституту Центрально-Східної
Європи (Люблін). Метою проекту стало написання авторських синтетичних
праць, які б спробували з’ясувати історичну правду, не послуговуючись
образом ворога (на жаль, досі звичного дла характеристики історичних
взаємин між сусідами). У дворічних дискусіях неодноразово уточнювалася
концепція цього нарису, тому не можу не згадати з вдячністю своїх
диспутантів – колег-авторів та рецензентів – Юліуша Бардаха, Адамаса
Бутрімаса, Ярослава Грицака, Ганну ДильонҐову, Губерта Лашкевича,
Антанаса Кулакявічуса, Генадзя Сагановича, Яна Скарбека, Олега Трусова,
Юозаса Тумяліса, Захара Шибеку. З іншого боку, цей нарис не міг би з’явитися
без інтелектуальної підтримки моїх українських колег, які і дискутували зі
мною, і допомагали -– думками, книгами, власними, в тому числі ще
недрукованими, статтями. Тож з особливою теплотою мушу згадати і їхню
участь у написанні цієї праці.
* Нарисовий жанр не передбачає посторінкових посилань на використані праці, проте, йдучи за названими в
тексті прізвищами вчених, їх можна знайти в переліку літератури.8
ВСТУП
Формування території: історичне ядро та пізніші прирощення
Візуально знайомі кожному обриси кордонів України встановилися вже
в нашому столітті. Поступове ж злиття регіональних одиниць, що увійшли до її
складу, тривало мало не тисячу літ. Перша згадка про територію, яка
сприймалася як щось цілісне, міститься в трактаті візантійського імператора
Константина Багрянородного “Про управління імперією” (948-952 рр.):
Зовнішній Русі (теренам між Новгородом і Смоленськом) тут протиставлена
Внутрішня Русь – Київська, Чернігівська і Переяславська землі. Знадобилося
кілька століть, щоб з цієї розмитої спільноти сучасники усвідомлено
виокремили етнічний простір власне України. Завершеної чіткості його обриси
набули аж у першій половині – середині ХVІІ ст., ототожнюючись, як
детальніше буде показано у відповідних місцях цього нарису, з Київщиною,
Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. Водночас
точніше окреслились і кордони.
Згідно з цими уявленнями, західні межі української спільноти спиралися
на р.Сян і пониззя Західного Бугу, північні – на р. Прип’ять, північно-східні
тяглися по Новгород-Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами
лівобережних Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в
передстеповій зоні Чигиринщиною–Уманщиною–Брацлавщиною. Висунутим
далеко в Степ форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий
географічний образ власної території втримався у сприйнятті українців і в
пізніші часи, всупереч тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та
Річчю Посполитою, Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та АвстроУгорщиною, Радянським Союзом та Польщею.
Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях ХVІІ
ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про приналежність
до неї татарських кочовищ у Приазов’ї та причорноморських степах, а
Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансільванії і
Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх зв’язок з
українським життєвим простором розтяглося з кінця ХVІІ аж до середини ХХ
ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні зміни, особливо
ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої світових воєн. Так,
на сході у другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. стали де фацто9
українськими землі незалюднених південно-степових околиць Московської
держави, де внаслідок козацької колонізації витворилася так звана Слобідська
Україна. Впродовж ХVІІІ ст., у міру ослаблення Кримського ханату і
витіснення з Приазов’я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд
українське, головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський
Донець в бік моря, колонізує території сучасних найсхідніших областей
України – Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор’ї ішов
на землі Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок
російсько-турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 рр., а особливо після
ліквідації Кримського ханату (1783) експансія Російської імперії на південь
набула масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина
причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької
Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцямиімігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське
населення, яке осіло на колишніх татарських кочів’ях та запорозьких
зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко
зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате
новообжите пасмо від р.Дінця до р.Дунаю отримало назву Новоросії. На його
підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської
імперії.
Розпад останньої на окремі державницькі утворення (об’єднані
наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік) вперше
поставив питання про демаркацію кордонів України. Серед регіонів,
“українськість” яких не викликала сумніву, були й землі колишньої Новоросії.
Натомість у складі Росії залишився, всупереч географічній логіці, Крим
(Верховна Рада СРСР офіційно передасть його Україні у 1954 р. на доказ
“вічної дружби” з нагоди святкування 300-ліття Переяславської угоди).
Друга світова війна принесла нові уточнення. За встановленим нею
статус яуо, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі території
Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії, Чехії та
Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ –
причорноморське узбережжя між рр.Дністром і Дунаєм ·нині південно-західні
райони Одеської обл.‚ і Буковина ·нині Чернівецька обл.‚, від Угорщини –
Закарпаття, а від Польщі – стара історична територія Галичини за винятком
Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок,
Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями
Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею).10
Таким чином, остаточне оформлення кордонів Української держави,
здійснене впродовж ХХ ст., стало підсумком політичних дій, які від України
залежали хіба в тому сенсі, що факт її існування використовувався в
аргументації радянських дипломатів. Проте (як іноді трапляється в історії)
стратегічні розрахунки керівників СРСР, де щонайменше думалося про
інтереси українського народу, дозволили вперше за тисячолітню історію
об’єднати майже всі відлами етносу в рамках єдиного політико-географічного
тіла – Української Радянської Соціалістичної Республіки, спадкоємицею якого
в аспекті зовнішніх кордонів стала Українська держава.
Лишається додати, що оскільки цей нарис присвячений давнім часам, то
увага автора буде зосереджена лише на тих регіонах, де протікали визначальні
для долі етносу події, тобто на історичних територіях України, як їх розуміли в
моменти першої національної самоідентифікації ХVІІ ст. Тож читач не знайде
тут фактажу з минулого Буковини, Закарпаття, Новоросії чи Криму. За
глибоким переконанням автора, дані сюжети вимагають не побіжних
параграфів-вставок, а окремої фундаментальної праці, що розглядала б минуле
згаданих регіонів у контексті історії тих держав, до яких вони належали.
Назви і самоназви української території
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території
України – Руська земля. Людьми Х-ХІІІ ст. воно вживалося у двох значеннях:
конкретному – на окреслення ядра політичної спільноти – Середнього
Подніпров’я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу
підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня
традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї,
вже на ХІІ-ХІІІ ст. досить ефемерної єдності. Кожен з відламів колишньої
Київської держави за посередництвом Церкви й спільної книжної традиції
“пам’ятав” про свою причетність до Руської землі і називав себе, як свідчать
твори місцевих книжників, Руссю, байдуже – чи писалися вони у Полоцьку,
Смоленську або Вітебську, чи в Москві й Суздалі, чи в Чернігові, Києві,
Галичі. Проте назви державних організмів, з якими надалі пов’язалися долі цих
земель, їхню “‘руськість” відбивали хіба опосередковано, через титул
володаря. Тільки Галицько-Волинська держава, позбувшись власної династії і
увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, єдина
утримала в назві прямий зв’язок зі старою Руссю, офіційно іменуючись з
першої третини ХV ст. Руським воєводством.11
Власне стосовно цієї території Константинопольський патріархат, маючи
клопіт з розрізненням нового – московського і старого – київського
святительських церковних осідків (див. розд. ІІІ, § 2), у першій половині ХІV
ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia [Мала Росія]‚ на відміну від
Megale Rosia [Велика Росія]. За звичною для греків просторовою системою, Мала
Росія означала первісну територію політичного тіла, а Велика – її похідні
новоутворені частини (на зразок Малої, тобто материкової Греції та її колоній
– Великої Греції). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія
вживалося Константинополем для позначення українських єпархій Київської
митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріархові (1686). З
константинопольських грамот цей вислів в останній чверті ХІV ст. перейшов
до церковного письменства як урочистий синонім українського православного
простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.
став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно
замінив її попередню назву (Україна).
На відміну від константинопольського, західноєвропейське сприйняття
відштовхувалося не від церковної, а від державно-територіальної ознаки.
Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних
князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія
– як Ducatus Lithuania чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх
Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з
первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст.
– також Roxolania).
Паралельно у внутрішньому вжитку з ХVІ ст., а особливо – після
приєднання до Корони Польської за актом Люблінської унії 1569 р. Волині й
Київщини, яке вперше з’єднало в кордонах однієї держави більшу частину
українського етнічного простору, нарівні зі словом Русь починає все активніше
вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи – Руська
земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному – на
означення Подніпров’я, і розширеному – як синонім всього українського
простору. Тогочасні уявлення, які вкладалися в поняття Україна, найвиразніше
сформульовані на переговорах зі шведами (1657) гетьманом Іваном
Виговським, який домагався уступки цілої старовинної України, або Русі, де
бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли.
Побутуванням цих двох форм самоназви, як здається, можна пояснити
незрозуміле під інакшим кутом зору раннє проникнення слова Україна на
західноєвропейські мапи, де воно фіксується з останньої чверті ХVІ ст. як12
“Ucraina”, “Ukraine”, “Uckrania”. Найбільш прислужилися до закріплення назви
Україна у географічній номенклатурі Заходу знамениті карти французького
інженера Гійома ле Вассера де Боплана [Quillaume le Vasser de Beauplan], котрий
протягом 1630-1647 рр. працював в українських землях на королівській службі
і виготовив комплект мап України. Сам картограф писав, що підготував
генеральну мапу знаменитої провінції… яка в просторіччі зветься Україна
[vulgo Ukraina dicta].
Завершуючи, лишається нагадати, що поняттю Україна судилося
пережити ще й третє народження – у модерному національному рухові другої
половини ХІХ – початку ХХ ст., коли остаточно усталилася нині
загальновживана назва етнічної території.
Що стосується цієї праці, то в ній читач зустріне обидві історичні назви –
і Русь, і Україну. При цьому друга буде прикладатися беззастережно лише до
періоду зрілої національної самоідентифікації, тобто післяхмельницької доби.
Натомість стосовно Х-ХVІ століть більш коректним видається окреслення
Русь, а для короткого проміжку з кінця ХVІ до середини ХVІІ ст., коли і в
головах людей, і в поняттях-назвах зіткнулися дві епохи, вжито кабінетного
терміну, запропонованого у свій час Михайлом Грушевським – Україна-Русь.13
РОЗДІЛ І. ПРАІСТОРІЯ ТА ПЕРЕДІСТОРІЯ
§ 1. Праісторія: люди кам’яного і бронзового віків на території України
Помірний клімат, буйна рослинність, достатня кількість вологи, родючі
Ґрунти робили українські землі зручними для проживання з найдавніших часів.
Тим-то археологічні пам’ятки нашаровуються тут безперервним ланцюгом,
починаючи від появи перших людей. Первісна людина (пітекантроп) на
землях, яким згодом судилося стати Україною, з’явилася близько 300 тис.
років тому, в епоху раннього кам’яного віку, або палеоліту. Приблизно між
120-40 тис. до н.е. вже досконаліша людина – неандерталець – розселилася тут
ширше, а в епоху пізнього палеоліту (40-10 тис. р. до н.е.), коли, як відомо,
сформувався тип людини, що зберігається й донині – кроманьйонець [Гомо
Сапіенс], на українських землях фіксується близько 800 первісних стоянок,
загальну ж чисельність населення обраховують орієнтовно до 20 тис. особин.
Топографічне групування пам’яток показує також, що окремі поселення з 5-8
жител певної родової спільноти вже витворювали свого роду “кущі”,
відображаючи раннє племінне гуртування, тобто елементи соціалізації життя.
У 10-8 тис. до н.е., в епоху мезоліту, зміна клімату (відступ льодовика,
загальне потепління і формування європейських географічно-ландшафтних
зон, близьких до сучасних) сприяла інтенсивнішому заселенню української
території, де виділилися три великі ареали мезолітичних племен: південний – у
степах Північного Причорномор’я та Приазов’я і в Криму, лісостеповий – у
Середньому Подніпров’ї та басейні р.Сіверського Донця, лісовий – у нинішніх
північних регіонах України. Паралельно йшло і вдосконалення матеріальної
культури: власне в цей час люди перейшли на відносно осілий спосіб життя,
почали одомашнювати тварин, будувати напівземлянкові житла з виплетених з
лози стін, обмазаних глиною, полювати за допомогою щойно винайденого
лука й стріл, використовувати примітивний ліплений посуд для варіння їжі.
Наприкінці мезоліту спостерігаються кардинальні цивілізаційні зміни,
які називають “неолітичною революцією”, а період від VІ до ІІІ тис. до н.е.
виділяють в окрему епоху – неоліт, тобто новий кам’яний вік. Епохальним
поштовхом до цього став перехід первісної людини на відтворюючий тип
господарства – землеробство й тваринництво, внаслідок чого на території14
України уперше виділилися культурно-господарські зони, відмінні за
характером життєвого укладу – землеробсько-скотарська та мисливськориболовецька, де почали формуватися місцеві, споріднені між собою родоплемінні групи зі спільними рисами матеріальної культури.
У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець ІV-ІІІ тис.
до н.е.), що принесла людям перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас,
почали виробляти зброю та знаряддя праці. Паралельно тривав поступ у
господарській сфері: люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу,
одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва,
вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й
чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових
територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають
їх “історико-культурними областями”), мешканці яких відрізнялися одне від
одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як
припускають, уже й за мовою. В Україні найвиразніші пам’ятки енеоліту
пов’язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва
походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог
Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої
половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. на величезному масиві розселення в
межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на
півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р.Десни.
За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням
трипільська культура була споріднена з тогочасними пам’ятками Дунайського
басейну, Балканського півострова, острівного Східного Середземномор’я та
Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в
основу європейської середземноморської цивілізації. За типом
господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з
переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них
культ богині плодючості – “Великої Матері” (антропоморфні зображення
Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського
поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке
контролювало певну територію, у “протомістах” – обнесених ровами
населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч.
Дискусійною лишається протоетнічна ідентифікація трипільських племен.
Нині більшість вчених, спираючись на аналіз скелетних решток, схиляється до
ідентифікації трипільців з середземноморською расою, можливо –
вірменоїдним антропологічним типом, поширеним серед давніх мешканців15
Східного Середземномор’я і Малої та Передньої Азії. Це логічно
перегукується з тим фактом, що українська територія була ніби периферією
цього культурного ареалу, основний масив якого зафіксований у долині
Дунаю, на півночі Балканського півострова та на острівному масиві Егейського
моря.
На зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. контактне спрямування українських
територіальних культур зазнає великих перемін. Якщо трипільське вело з
України на Дунай і Середземномор’я, то йому на зміну прийшли дві великі
культури інакшої просторової орієнтації – західної і східної, які поступово
асимілювали трипільську спільноту. Ці “події” (якщо можна так висловитися
стосовно праісторичної доби, де зміни накопичувалися століттями) вписалися
вже в новий етап праісторичної періодизації – так званий бронзовий вік (друга
половина ІІІ – початок І тис. до н.е.). Його найвиразнішою прикметою стало
поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого
людиною. Бронзовий вік інколи називають добою “першого Великого
переселення народів”, оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта
Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними
спільнотами. До таких належать і згадані вище дві більші культури, які
поглинули трипільську, освоївши на заході й півночі лісові та лісостепові зони,
а на півдні й сході – степові. Зокрема, але на зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. на місці
трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам’ятки так
званої культури шнурової кераміки, інакше – бойових сокир (назва
походить від характерного орнаменту на посуді, що робився перевитим
шнуром, або від клиновидних сокирок з просверленим отвором). Питання про
походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії стародавньої
Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів: адже, крім України,
пам’ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах
сучасної Німеччини, починаючи від р.Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі,
на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Згідно з думкою лінгвістів,
географічний обшар їх розселення в загальних рисах збігався з ареалом
побутування так званих північноіндоєвропейських діалектів, які вважаються
попередниками германських, балтійських і слов’янських мов. Таким чином,
носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були прямими предками
слов’ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона)
та германців (північна і західна зони).
Культура шнурової кераміки в ХV-ХІ ст. до н.е. продовжила себе у новій
культурній спільноті – тшинецько-комарівській (від м.Тшинець у Польщі і16
с.Комарова на Львівщині), що була поширена в українському та білоруському
Поліссях, Східній Польщі, Прикарпатті, Придністров’ї, Придесенні та
Верхньому Подніпров’ї; її носіїв вважають прямими попередниками майбутніх
слов’ян і балтів. Ще пізніше, в ХІ-ІХ ст. до н.е., у лісостеповій зоні
Правобережної України жили племена так званої білогрудівської культури
(від Білогрудівського лісу на Поділлі), спорідненої з комарівською, яку
частина дослідників вважає протоосновою східнослов’янської.
На зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. синхронно до вказаних змін у лісостепових
регіонах міняється і картина заселеності причорноморських степових
просторів. Поволі просуваючись через Дніпро зі сходу, тут утверджуються
скотарські племена ямної культури (назва походить від типу поховань – у
ямах під курганними насипами). Займаючись переважно скотарством, вони ще
не були кочовими. На осілий спосіб життя вказує високий рівень будівництва
оборонних споруд (як, наприклад, укріплене поселення на Херсонщині,
розташоване на площі близько 1,5 га і оточене потрійною стіною мурів,
викладених з великих вапнякових брил; висота їх решток перевищує 2 м).
Однією з найхарактерніших рис ямної культури був розвинутий культ предків,
що виявлялося у типі поховань під насипними високими курганами. На їх
вершинах, очевидно, влаштовувалися святилища, а також встановлювалися
найдавніші антропоморфні скульптури-ідоли, ймовірно – символи
патріархального предка-божества (в степах України власне в цей час уперше
почали з’являтися такі кургани, згодом названі могилами).
У другій половині ІІ тис. до н.е. населення ямної історико-культурної
області було асимільоване племенами північноіранського походження, які
заселили гігантський степовий простір від р.Уралу до Дністра. Найтривкішу
спільноту серед них складали носії зрубної культури (назва походить від
звичаю ховати покійників у дерев’яних зрубах під курганами). Як і їхні
попередники, ці скотарські племена ще вели осілий спосіб життя. Схоже, були
добрими міделиварниками: на території сучасних Дніпропетровської та
Херсонської областей виявлено міделиварні майстерні, а в похованнях
знаходять чимало зброї та виробів з бронзи. З племен зрубної культури у ХVІХV ст. до н.е. виділилися кіммерійці – іраномовний етнос, який став першим
населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – “Одіссеї”
Гомера.
Кіммерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових
мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства; проіснувала до VІІ
ст. до н.е., аж доки не була витіснена своїми близькими родичами – скіфами.17
Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди
залізо, а в Х ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі,
перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського
ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою
ерою – залізної.
§ 2. Скіфія. Сарматія. Античні міста Північного Причорномор’я
Першим суб’єктом писемної історії на території України, в якому
поняття території пов’язалося з боговстановленою спадковою владою царів,
стало Скіфське царство VІ-ІІІ ст. до н.е. – протодержавне утворення,
створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як і
питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з’ясовані. За
однією з гіпотез, це виходці з глибин Азії – передгір’їв Алтаю та аральських
степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя
Амудар’ї та Сирдар’ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія,
що вони були аборигенами Північного Причорномор’я: за цією гіпотезою, їхні
пращури у середині ІІ тис. до н.е. мігрували на схід, але згодом частина
повернулася на свою прабатьківщину. Загадковість скіфського етногенезу
підсилюється тим, що пам’ятки цієї культури розкидані від Туви й Приуралля
до українського Полісся, але родовідна легенда, переказана Геродотом,
пов’язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами, споконвічними
жителями Подніпров’я, а їхнім найдавнішим культом був культ Дніпра –
Матері-Річки.
Обшари Царства Скіфів, що виникло в VІ ст. до н. е., як свідчить
Геродот, простягалися вшир на 600-700 км від Дону до Дунаю і приблизно на
стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро
Прип’яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не
збігався з кордонами сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували
скіфи-орачі (у межиріччі Дніпра й Дністра), скіфи-кочовики (у
причорноморських степах), царські скіфи (у Приазов’ї до р.Дону та в
степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі).
Очевидно, панівною групою були царські скіфи: греки-сучасники називають їх
вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й найчисленнішими, а
решту племен – підвладними. В основі підпорядкування, найвірогідніше,
лежали відносини данництва, зіперті на військовий примус.18
Варто додати, що і царські скіфи, і скіфи-кочовики займалися кочовим
скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах
України кочівництво як форму життя, що запанувала власне в цей час
євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та
матеріальну і духовну культуру населення.
Матеріальний та духовний бік життя скіфів детально вивчені завдяки
античним свідченням, а також знахідкам з численних збережених поховань, у
тому числі славетних царських – в курганах Солоха, Куль-Оба, Чортомлик,
Гайманова і Товста Могили та ін. Складну соціальну структуру цього
суспільства, його військову організацію, звичаї, тип господарювання й
вірувань, витончене ювелірне та прикладне мистецтво навряд чи можна
охарактеризувати в короткому нарисі. Тож автор змушений відіслати читача до
величезної (у тому числі й науково-популярної) літератури зі скіфського
питання. Тут же варто наголосити, що чимало елементів скіфської культури
були однаково розповсюджені і в кочовому, і в осілому, тобто
протослов’янському ареалах Скіфського царства. Припускають, що зі
скіфських взірців була запозичена й військова організація землеробського
люду, зіперта на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за
принципом родового поділу.
Сказане свідчить, що територіальна консолідація Скіфського царства
супроводжувалася процесами етноплемінного нівелювання. Тож скіфам
належить чималий внесок у формування передслов’янської культури.
* *
*
З ІV ст. до н.е., зазнавши поразки від македонського царя Філіппа ІІ
(батька Олександра Македонського), Скіфське царство почало хилитися до
занепаду, а в ІІІ ст. до н.е. взагалі було витіснене у Крим та пониззя Дніпра
Збірна назва союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, –
сармати (від іранськ. саоромант – підперезаний мечем). Сарматська спільнота
об’єднувала ряд племінних угрупувань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з
них – роксолани – стане у ХVІ ст. поетичним синонімом назви Русі). Поволі
просуваючись з давнішого місця проживання – Степового Поволжя й
Приуралля – на захід, сармати в ІІІ ст. до н.е. утвердилися в степах Північного
Причорномор’я, а в першому столітті нової ери союз сарматських племен,19
очолений роксоланами, досяг Середнього Дунаю, звідки не без успіху чинив
набіги на римську провінцію Мезію.
На відміну від скіфів, сармати не створили спільного “царства”, так і не
подолавши родо-племінної відособленості. Однак у спадок від античних
географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія,
остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі.
Птолемей (ІІ ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську,
визначивши за межу між ними річку Дон (у ХVІ ст. до цього поділу ще раз
звернуться інтелектуали Речі Посполитої, розбудовуючи так званий
сарматський міф – див. розд. ІV, § 4).
Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно
споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення
народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів
Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою,
вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту,
що йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника
з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами,
пристосованими для удару з коня.
* *
*
Завершуючи огляд передслов’янських культур на території України,
належить згадати грецькі міста-колонії в Північному Причорномор’ї. Їх поява
стала одним з епізодів розселення мешканців античної Еллади по
середземноморському басейну, яке проходило у VІІІ-VІ ст. до н.е. До
найдавніших колоній, заснованих тут у VІІ ст. до н.е. виходцями з іонійського
Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля
гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей [нині – у межах
м.Керчі]. Протягом VІ-V ст. до н.е. на Керченському і Таманському
півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Ґорґіппа [Анапа], Ґермонасса
[ст.Таманська]‚ та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес
[у межах сучасного м.Севастополя], на побережжі Дністровського лиману –
Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу – Ольвія.
Нові міста, облаштовані на кшталт грецьких полісів, провадили жваву
посередницьку торгівлю з тубільними племенами. Їхня самостійна історія
нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних20
набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. Географічно
торговельні зв’язки підприємливих греків простягалися далеко вглиб
довколишніх територій: знайдено чималу кількість предметів античного
імпорту, що проникав сюди з грецьких колоній в обмін на збіжжя, худобу, мед,
віск, рибу, шкіри. З іншого боку, на замовлення знатних скіфів грецькі майстри
виготовляли коштовні ювелірні прикраси, розписні амфори, посуд із
зображенням сцен зі скіфського життя (за приклад може послужити такий
неперевершений шедевр, як знаменита золота пектораль з кургану Товста
Могила).
Аванпости античної цивілізації, без сумніву, лишили свій слід у житті
туземного населення, опосередковано прискорюючи їхній політичний та
економічний розвиток, а ще важливіше – започатковуючи напрям
цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть підштовхне молоду
варварську Русь до візантійської культурної орбіти.
§ 3. Від передслов’янських спільнот до слов’янських племінних союзів.
Загадка Кия
Протопочатки слов’ян датуються першою половиною І тис. до н.е., а
перші пам’ятки безсумнівно слов’янської матеріальної культури
утверджуються на великій території між річками Дніпром і Одрою лише
впродовж V-VІ ст. н.е. Тоді ж, у VІ ст., про слов’ян починають згадувати і
писемні твори: римського історика Йордана, візантійців Прокопія
Кесарійського, Йоана Малали, Менандра Протектора, Маврикія Стратега,
сирійця Йоана Ефеського та ін. Фрагментарні свідчення давніх авторів,
накладаючись на сітку археологічних пам’яток, дозволяють простежити у
тогочасній Центрально-Східній Європі існування чотирьох слов’янських
історико-культурних областей: дзєдзіцької* – на території Центральної і
Південної Польщі; празької – у смузі від Середнього Подніпров’я до
межиріччя Ельби й Заале на заході; пеньківської – від р.Сіверського Дінця до
Нижнього Подунав’я з північною пограничною межею в Середньому
Подніпров’ї і Середньому Подністров’ї, а південною – в районі Дніпрових
порогів; колочинської – на лівому боці Верхнього Дніпра та в Подесенні.
Кожна зі згаданих культур спиралася на власні витоки, виростаючи з
циклу попередніх, що послідовно замінювали одна одну, поволі всмоктуючи
* Ця й інші перераховані тут культури отримали назву за місцем першої археологічної фіксації.21
різноетнічні елементи-вкраплення: кельтські та германські – на заході,
балтійські й германські – на півночі і в центрі, фракійські та іранські – на
півдні, скіфо-сарматські, угро-фінські та іранські – на сході. Фундаментом, від
якого на території України у післяскіфську добу почалося вже більш-менш
виразне слов’янське виокремлення, вважається зарубинецька культура. Нині
відомо близько 500 поселень і до тисячі поховань зарубинецького типу, які
охоплюють простір від Прип’яті й Подесення до Середнього Подніпров’я;
датують зарубинецьку культуру кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Етнічна
ідентифікація зарубинецького населення лишається дискусійною: його
вважають або балто-слов’янським, або передслов’янським. Більшість
дослідників схиляється до думки, що зарубинецька культура сформувалася як
своєрідне новоутворення, що виникло в ході інтеграції протослов’янських
племен (наприклад, Геродотових скіфів-орачів) з сарматськими групами
лісостепу та різноетнічним населенням лісової смуги, зокрема – балтами й
германцями. Така строкатість обумовила існування в зарубинецькій спільноті
відмінних локальних варіантів, об’єднаних, проте, рисами типологічної
спорідненості в топографії поселень, житловому будівництві, характерній
конфігурації керамічного посуду, наборах прикрас тощо.
Кардинальні зміни в цю культурну специфіку принесла наступна за
зарубинецькою черняхівська доба (кінець ІІ – середина V ст. н.е.) – одне з
найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо
близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня
географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України.
Просторове тяжіння черняхівської культури було орієнтоване на південний
захід, а інша частина цього ж культурного ареалу простягалася на територію
Молдови і Румунії*. В етнічній інтерпретації черняхівської спільноти існують
кардинальні розбіжності, однак нині переважає думка про її поліетнічність,
якою об’єднувалися гето-даки Дністро-Дунайського межиріччя, сармати
Причорномор’я і ранні слов’яни лісостепових регіонів України. Вірогідно,
один з провідних компонентів багатомовної черняхівської спільноти складали
готи. Просуваючись зі Скандинавії через Північно-Східну Польщу і Україну в
Приазов’я, вони з кінця ІІ до кінця ІV ст. н.е. суцільним масивом замешкували
нинішню Волинь та частину Східного Поділля, лишивши тут чимало пам’яток
так званої вельбарської культури. На думку частини вчених, своєрідну
“єдність” черняхівської культури якраз і належить пов’язати з фактом
* Тут вона відома під назвою Синтана де Муреш.22
існування так званої держави Германаріха – об’єднання міжплемінних союзів
під егідою готів, що в пік своєї могутності – у ІV ст. – розтягалося від
Приазов’я і Подніпров’я до Дунаю й Вісли, захоплюючи Крим.
Незважаючи на значний ареал поширення, черняхівські старожитності
мають яскраві схожі риси, пов’язані з технологічним прогресом ремісничого
виробництва. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується
використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво,
всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла.
Технологічні здобутки цієї культури дозволяють дослідникам оцінювати її як
своєрідну місцеву цивілізацію типу кельтської на європейському Заході.
Збігаючись з добою активних римських впливів на околицях Середземномор’я,
черняхівська культура сформувалася у відсвітах так званої “провінційноримської цивілізації”, перетворивши черняхівський ареал (як і кельтський) на
контактну зону між романським світом та його варварським оточенням.
У ІV ст. черняхівський ареал став ареною грандіозного потоку міграцій,
що увійшов до історії під назвою Великого переселення народів. Початок
йому поклав прихід з глибин євразійського степу у 70-х роках ІV ст. першого
конгломерату кочових племен, очолених гунами. Перейшовши Дон, гуни у
375 р. розбили тодішніх володарів Приазов’я – готів, а далі, просуваючись на
захід до Дунаю, всмоктали до свого союзу колишніх готських данників зі
степових околиць України. Відступаючи перед гунською навалою, готи 376 р.
переправились через Дунай, відкриваючи шлюз римського лімесу для потоку
варварів: з півночі – германців, а зі сходу – тюркських, ірано-сарматських та
угро-фінських племен, серед яких, найімовірніше, вже були й слов’янські
вкраплення. У першій половині V ст. на уламках римських провінцій на
короткий час витворилася строката “держава” гунського вождя Аттіли з
центром у Паннонії [на території суч. Угорщини], яка розпалась негайно після
його смерті (453), а рештки гунів та їхніх кочових спільників відступили у
причорноморські та приазовські степи.
Наприкінці V – на початку VІ ст. тут оформився новий союз племен,
об’єднаних булгарами (угро-фінським з походження, але на той час уже
тюркомовним етносом). Останніх, своєю чергою, невдовзі підкорили авари –
угри зі степів нинішнього Північного Казахстану. Це племінне об’єднання у
60-х роках VІ ст. під проводом войовничого хагана на ім’я Баян виступає на
історичну арену як потужний поліетнічний союз – Аварський каганат.
Візантійські свідчення VІ-VІІ ст. нерідко плутають аварів та слов’ян, оскільки
останні були широко втягнуті в походи Каганату як данники чи союзники23
аварів. Тоді ж, як уже згадувалося, вперше фіксуються три слов’янські
“народи”: венеди [венети] – на північ від верхів’їв р.Вісли, склавіни – у
межиріччі Дністра та Дунаю до верхів’їв Вісли, анти – на північ від Чорного
моря між Дніпром і Дністром.
Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел,
засвідчують, що між V-VІІ ст. на території склавінів та антів формуються
локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих
слов’янських племен. Їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів
пізнішого часу: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському
Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному
Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту,
дуліби – у верхів’ях Дністра та бесейні Західного Бугу, хорвати – у
карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж
Десни і Сейму. Степове ж Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш
алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими
народами Хозарського каганату, до якого ми ще повернемося далі.
* *
*
Центрами життя племінних союзів були укріплені поселення-гради, де,
ймовірно, знаходилося культове капище і мешкав вождь. Візантійські джерела
VІ-VІІ ст. повідомляють, що слов’янами правили архонти [старійшини] та
рікси [царі]. Однак уже з перших слов’янських писемних пам’яток видно, що
це слово (коли воно справді вживалося у “мові варварів”) було рано витіснене
германізмом князь*, що теж фіксував уявлення про владу як військовий провід.
Сліди давніх городищ VІ-VІІІ ст. з глибокими оборонними ровами, земляними
валами та дерев’яними укріпленнями знайдені у Києві, Чернігові, Зимному [під
сучасним Володимиром-Волинським] та ін. Характерно, що населені пункти з
аналогічною системою укріплень синхронно зафіксовані також на території
Білорусі, Північно-Західної Росії [Псковщина], Чехії, Польщі. Археологічні
знахідки скупченої в таких племінних центрах зброї вказують, що разом з
князем у граді вже мешкали загони професійних воїнів, які не займались
господарською працею. Такі військові колективи, відомі з пізніших джерел під
назвою дружин, формувалися (на відміну від племінного війська-ополчення
* Праслов’янське *kъnęgъ, *kъnędzъ від прагерманського *kuningaz [конунг].24
усіх боєздатних членів племені) з юнаків, не пов’язаних кровною
спорідненістю, відірваних від власного дому, а то й племені, тобто людей, що
повністю присвятили себе “війні”, а точніше – набігам на сусідів.
З одним із гіпотетичних полянських ріксів – КИЄМ – літопис пов’язує
виникнення майбутньої столиці Русі. Оповідь про це нагадує широко
розповсюджені епонімні легенди, що пояснюють назви тих чи інших
місцевостей:
Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми…, то було три брати: одному
ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь… Зробили вони
городок на честь брата свого найстаршого [і] назвали його Києвом… А сей Кий
княжив у роду своєму і ходив до цесаря, і кажуть, що велику честь … прийняв од
цесаря, при котрім він цесарі приходив [туди].
Ці кілька рядочків літопису породили гігантську літературу, що залучила
до їх інтерпретації синхронні візантійські, вірменські, скандинавські,
хозарські, булгарські, арабські джерела. В дискусіях, що, мабуть, ніколи не
завершаться визнанням незаперечної точки зору, нині досить поширеною є
думка, згідно з якою Кий – це не міфічний персонаж, а реальна особа, вождь
котрогось із антських племінних об’єднань. Натомість є чимало гіпотез, які,
відштовхуючись від виразно неслов’янської топоніміки, що випливає з
легенди про Кия, заперечують провідну роль полян у заснуванні міста. Мабуть,
найдавнішою серед них можна вважати скіфо-сарматську версію, висловлену
ще польськими істориками ХVІ ст., які впевнено датували появу Києва 430 р.,
ототожнюючи місто з племенем сарматів (з тодішньої точки зору – предків
слов’ян).
Іншою поширеною гіпотезою є готська, яка ототожнює Київ зі
згадуваним у давньоскандинавських сагах орієнтовно під ІV ст. містом
Данпарстад [Дніпровське місто] на готській землі.
Врешті, велика дискусійна література існує довкола булгаро-хозарської
версії, що пов’язує формування Києва з хозарською добою, а саму назву міста
виводить від тюркського слова кiu – берег річки. На користь іншого варіанту
цієї ж версії промовляє хозарська назва Києва – Самватас, яку одні
інтерпретують як словосполучення Висока Фортеця, а інші пов’язують з
іменем Шамбата [Самбата], брата Кубрата І, хана поглинутої у VІІ ст.
Хозарією гуно-булгарської держави в Приазов’ї*.
* Кубрат був батьком Аспаруха, першого хана заснованої у 680-681 рр. між Дунаєм і Балканами Дунайської
Булгарії, тобто майбутньої Болгарії.25
Отже, як бачимо, в дискусіях істориків щільно переплелися три
проблеми – заснування Києва як міста-фортеці, його функціонування у ролі
центру полянських племен і, врешті, перетворення на столицю вже більшменш окресленого державного об’єднання, створеного русами. З обставинами
їхньої появи на політичній арені Середнього Подніпров’я пов’язаний ще більш
заплутаний клубок дискусій, оскільки власне загадкові руси дали
першопоштовх цілком зримій історії Середнього Подніпров’я, віднині
сконцентрованій довкола Києва.
§ 4. Руси і Русь у ІХ-Х століттях
Перша нині відома достовірна згадка про русів зафіксована під 839 р. у
франкській хроніці “Бертинські анали”. Оповідаючи про посольство
візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець
пише:
Він також послав з ними [послами] якихось людей, котрі сказали, що вони, тобто
їхній народ, зветься Рос [Rhos] і що їхній король, який зветься хакан [chacanus],
прислав їх до нього ·візантійського імператора‚, як вони твердять, заради дружби…
При детальнішому розслідуванні, зазначає хроніст, виявилося, що роси
належали до народу свеонів [шведів] і були насправді не шукачами дружби, а
вивідниками.
Перші згадки про росів у візантійських джерелах відносяться теж до
другої чверті ІХ ст. В інформаціях про їхні напади на малоазійське місто
Амастріду (842) та Константинополь (860) вони характеризуються як народ
дикий і жорстокий, про котрий багато і часто говориться.
Дискусії вчених довкола етимології слова Русь (а, отже, і походження
самих русів) точаться з прадавніх часів: ще автор Густинського літопису,
укладеного в Києві у 20-х роках ХVІІ ст., писав: Єсть недоумініє многим,
откуду, і в кая літа, і чесо ради наш Словенский народ наречеся Русю. З
іншого боку, цілком очевидно, що ця проблема не може бути ототожнена з
проблемою становлення Давньоруської держави як політичної одиниці. На
багатьох прикладах європейської історії можна побачити, як химерно
усталювалися назви держав, коли їх витворення було підштовхнуте
прийшлими колективами, що з плином часу злилися з місцевим етносом. Так,
назва Болгарії спирається на політонім булгари, яким позначали кочовиківзавойовників, Франції – на ім’я германського племінного союзу, очоленого
франками, що захопили Галлію, Британії – на германське плем’я бритів, котре26
завоювало місцеве кельтське населення і т.д. Однак “патріотичне” прочитання
історії подеколи й донині дає рецидиви у періодично відроджуваному
протистоянні “норманістів” та “антинорманістів”, що було започатковане ще
баталіями в Санкт-Петербурзькій Академії Наук середини ХVІІІ ст. між
Герхардом Фрідріхом Мюллером і Михайлом Ломоносовим. Перший, як
відомо, доводив, що Київську Русь заснували нормани, точніше шведи [руси],
а другий вважав, що це вкриває ганьбою Росію.
Втім, нині “норманістами” (в сенсі визнання скандинавського
походження і слова Русь, і династії київських князів Рюриковичів) є більшість
фахівців, тож з їх гіпотез про коріння етноніма руси варто розпочати побіжний
огляд точок зору на це питання. Слово русь, згідно з такою версією,
пов’язується з давньоскандинавським коренем *роð, засвідченим у
давньошведських поняттях roðеr – гребля, судноплавання, Roðslaghin [Roslagen] –
округ, що поставляє в ополчення одне весельне судно, ruði – морський похід на
весельних суднах тощо. Ймовірно, що першим передавачем самоназви
скандинавських мореплавців стала людність узбереж сучасної Фінляндії та
Естонії, де шведів, котрі почали з’являтися тут з середини першого
тисячоліття, називали по-естонському Rootsi, по-фінському Ruotsi. Інше коріння
слова Русь бачить відомий орієнталіст і історик Омелян Пріцак, виводячи його
від кельтського етноніма Рут(г)ені, який у німецьких діалектах
трансформувався за схемою *Rut-/Ruzz-/Ruz- > Russ-/Rus. Історичними носіями
назви Руззі, за Пріцаком, були фризькі купці, що Ruzzi вели трансєвропейську
торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі політичне
об’єднання, котре згодом слов’янізувалося і розвинулося в Державу Русів.
На противагу германській (скандинавській) етимології існує припущення
про зв’язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів
Середнього Подніпров’я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах
Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетично похідних від іранського ruxc/roxc –
світлий. Носієм етноніма рос [рус, русь], як вважають прихильники цієї точки
зору, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов’янізованих,
племінних груп, що входила до антського союзу племен.
Врешті, є прибічники слов’янської етимології поняття Русь, прив’язаної
до праслов’янського кореня *rud-/rus із значенням світлий, русий. За гіпотезою
Бориса Рибакова східнослов’янське плем’я з такою назвою мешкало на цих
теренах уже в VІ-VІІІ ст. Врешті, за ще одним варіантом слов’янської версії,
носіями назви Русь могли бути ругії Ruqi – слов’янське населення о.Рюген на27
Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці
торгового Новгорода.
З перерахованих гіпотез скандинавська має найбільше опертя у
загальному контексті європейської історії тих часів, де ІХ – середину ХІ ст.
називають “епохою вікінгів”. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких
на заході Європи звали норманами, а на сході варягами, з кінця ІХ – початку
Х ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала
з небагатих північних угідь майбутньої Данії, Швеції і Норвегії молодших
членів родових общин, які не отримували в спадок, згідно зі звичаєм, ні землі,
ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку зброєю. На
скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових,
спорядивши легкий парусник (а всі скандинави були відмінними
мореплавцями), прямувати за здобиччю до будь-яких берегів. Прямуючи на
схід Європи, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету.
Їх вабили великі ріки, які перетинали слов’янські й угро-фінські простори з
півночі на південь. Ладозьке озеро і р.Волхов служили “в’їздними ворітьми” з
Балтики: через басейн оз.Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею
досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море –
арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни
сплавляли на південь мед, віск і хутра, проте головним товаром було не це –
скандинавська торгівля VІІІ-ХІ ст. орієнтувалася передовсім на работоргівлю.
Адже і безупинні набіги на європейський захід, і вилазки на слов’янські,
балтські та угро-фінські землі сходу супроводжувалися захопленням
величезних полонів. Людський товар, сягаючи в окремі роки десятків тисяч,
перепродувався до Візантії та в арабські країни Середземномор’я, Північної
Африки і Азії. Арабські джерела, в яких усі раби слов’янського, угрофінського, а, ймовірно, і германського походження звуться сакаліба, сам
річковий шлях по Волзі й Дону називали Nahr as-Şaqaliba, тобто Головний
шлях рабів.
З ІХ ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий
шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. З оз.Ільмень по
малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів’я Дніпра, а
вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Вихідним північним пунктом
нового шляху став Новгород, а нижче понад Дніпром як центри густо
залюднених округ або як опірні точки на важливіших відрізках водного шляху
поступово підносяться інші ранньоміські населені пункти, котрі населяв
різноетнічний строкатий люд, причетний до торгівлі, її охорони чи обслуги.28
Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи двох найбільших
Дніпрових допливів – Прип’яті й Десни, і власне ця специфіка розташування
майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський
шлях, визначила місту роль бази, з якої впродовж ІХ ст. нормани-руси
здійснили поступове об’єднання територій, пов’язаних сіткою гідрографічної
мережі з Дніпром.
Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли
довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини (полюддя), або
вступали з ними у союзницькі відносини. Ймовірну чисельність княжої
дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись
на купецьку флотилію, сплавляла здобуті товари і рабів униз по Дніпру до
візантійських берегів, обраховують приблизно на тисячу осіб. Отже, норманируси як політична сила з’явилися на території полянського союзу племен та
його сусідів у першій половині ІХ ст., а їхня група мала характер відносно
невеликого й мобільного військового колективу, що нав’язав місцевим
племенам відносини данництва чи союзництва. Процес же поступового
об’єднання слов’янських племен довкола київського центру розтягнувся на
значно триваліший час, завершившись аж наприкінці Х – на початку ХІ ст. За
літописною легендою, щоправда, сталося це набагато простіше: у 882 р.
прибулець з Новгорода Олег [зі шведськ. Helqu] убив місцевих володарів
Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започаткував
генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто
столицею своїх володінь: СЕ БУДИ МАТИ ГРАДОМ РУСЬКИМ.
За правління Олега та його наступника Ігоря [Inqvar] (882-945) Держава
Русів почала набувати виразніших обрисів. До неї, зокрема, були остаточно
приєднані племена деревлян і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами
перепідкорені колишні хозарські данники – радимичі, кривичі і сіверяни.
Водночас владу київського князя в якості його федератів визнали і
північнослов’янські регіони – Новгород, де віднині сидів спадкоємець або
близький родич київського князя, Полоцьк і Смоленськ. З часів Олега та Ігоря
походять і письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр., що
стали першими політичними актами молодої держави; у них декларуються
засади мирних відносин та способи регуляції комерційних справ і конфліктів,
зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі і навпаки.
Завершує шерег князів героїчної доби постать Ігоревого сина Святослава
(962-972), одного з найромантичніших героїв літописної традиції: князь
хоробрий і легкий, ходить, акр пардус [немов гепард], не возить за собою в29
походи ні возів, ні казанів, не ховається вночі до шатра, бо спить разом з
дружиною просто неба, поклавши сідло під голову, не нападає на противника
зненацька, але завжди посилає виклик: Хочу на вас іти! Візантійський
мемуарист Х ст. Лев Диякон лишив і перший словесний портрет київського
князя:
Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже
низького, з кошлатими бровами і ясносиніми очима, кирпатий, безбородий, з густим,
дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з
одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця,
широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він
похмурим і диким… Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених
тільки чистотою*.
Смерть, яка спіткала войовничого Святослава, була такою ж бурхливою,
як і його життя: повертаючись з багатою здобиччю і величезним полоном з
Подунав’я, дружина русів на Дніпрових порогах зазнала у 972 р. нападу
печенігів. Князь був убитий, і за наказом печенізького хана Курі з його черепа
зробили чашу, окуту золотом.
Перебуваючи увесь час у походах то в Хозарії і Волзькій Булгарії**, то в
Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив свої володіння між
трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк,
в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир. Однак миру між
братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та
Олегом і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись
від можливої розправи, теж утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію.
Проте уже 980 р. йому вдалося повернутися з загоном вікінгів, і він швидко
здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ, а Ярополка наказав підступно вбити.
Отже, з 980 р., як читаємо у “Повісті минулих літ”, став княжити Володимир у
Києві один.
* Прообраз козацького оселедця дійсно служив ознакою знатності серед степових народів. Що ж до інших
прикмет зовнішності руського князя, то вони, як припускають, могли бути не особистими ознаками Святослава,
а відображенням стереотипних уявлень візантійців про степовиків.
** Власне похід Святослава 965 р. на Хозарію, що супроводжувався зруйнуванням головних міст – Ітиля та
Саркела, став сигналом до падіння Хозарського каганату; наприкінці Х ст. син Святослава Володимир,
остаточно оволодівши країною, наклав на хозарів данину.30
* *
*
Держава Русів не лишалася застиглим тілом у ті півтора століття, що
відділяли Аскольда від Володимира. Окрім того, що значно розширилася її
територія за рахунок злиття Півночі й Півдня та усунення з політичної арени
Хозарії, можемо помітити і суттєві внутрішні зміни. Передовсім вони
стосуються відносин між варягами-русами і слов’янським населенням.
Розчинення скандинавського елементу в слов’янській стихії відбувалося
передовсім завдяки переходові дружинників-варягів на місцеву мову й
місцевий побут. Розмиванню відособленості норманської знаті,
сконцентрованої довкола князя, сприяло те, що слов’янська племінна верхівка
теж поволі вливалася до складу княжого оточення, прискорюючи
“ослов’янення” скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам.
Наскільки далеко цей процес посунувся наприкінці Х ст., видно хоча б з того,
що син Ігоря [Inqvar] та Ольги [Helqe] став першим князем, який носив
слов’янське ім’я – Святослав. Припускають, що двомовність, тобто вживання
нарівні слов’янської і руської (себто шведської) мов найдовше затрималось у
вищих колах – на княжому дворі та серед наближених князя. Що ж стосується
княжої дружини, то вона вже на середину Х ст. була поліетнічною. Так, якщо в
угоді Олега з греками 911 р. від народу руського… сущих русів виступають
лише особи зі скандинавськими іменами (як Карл, Інѓельд, Фарлоф, Руальд
тощо), то в аналогічній угоді Ігоря 944 р. серед послів, які завіряли її клятвою,
вперше поруч зі скандинавами згадуються люди зі слов’янськими,
балтійськими та фінськими іменами. Характерно, однак, що політонім Русь
поширюється і на них: в угоді їх названо од народу руського посли й купці. В
цілому ж “скандинавський слід” у місцевій культурній традиції маловиразний.
Не виключено, це пояснюється тим, що слідом за асиміляцією варягів на зміну
язичницьким дружинним вартостям швидко прийшли християнські, Ґрунтовно
перекривши давніші шари культури з їхнім складним плетивом слов’янського,
балтійського, готсько-скандинавського, тюркського, булгарського та
іранського ферментів, химерно поєднаних (як – нині можна тільки
здогадуватись) у тому строкатому етнічному казані, де впродовж першого
тисячоліття нашої ери зароджувався народ майбутньої Русі-України.31
РОЗДІЛ ІІ. ПІД ЗНАКОМ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Переміни в житті східних слов’ян, які прийшлися на ІХ-Х ст., були
співзвучні загальному рухові історії європейського континенту. З різним
темпом у його окремих регіонах проходили або вже пройшли назагал схожі
процеси, що стали наслідком втягнення варварських народів до орбіти грекоримської цивілізації, передовсім – до соціального перевороту в
родоплемінному укладі.
Без сумніву, провідну роль і в “одержавленні” варварських народів з
супутньою легітимацією інститутів регулярної влади, і в становленні нової
системи вартостей, яка ці зміни санкціонувала, відіграла універсальна
інституція середньовіччя – християнська церква. Християнізація Європи
тривала тисячу років – від кінця ІV до кінця ХІV ст., хвилями просуваючись із
Середземномор’я до північних та східних околиць європейського світу.
Зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V-VІІІ ст. були
навернені германські племена, після Великого переселення народів розсіяні від
Піренейського півострова і Британії до Східної Балтії, тож за Римом
закріпилося главенство над християнами Західної і Центральної Європи. Нова
хвиля християнізації прилучила в ІХ ст. до Римської церкви слов’янські
народи Хорватії і Моравії, а з середини Х – початку ХІ ст. – населення Данії,
Польщі та Угорщини.
Місійна діяльність Східного (Константинопольського) патріархату,
вельми інтенсивна у ІV-VІ ст., коли були християнізовані південні та східні
терени імперії – Ефіопія, Вірменія, Грузія, Сирія та ін., теж набрала повторної
активності у ІХ-Х ст. Ареною візантійської активності стали Балкани і
Центрально-Східна Європа: наприкінці ІХ ст. були (повторно) навернені серби
і далматинці, у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари і тоді ж, у 60-х,
відбулося “перше” (Аскольдове) хрещення Русі. Як ширше було показано далі,
воно ще не перетворило язичницьку Русь на християнську державу, а тим
більше не визначило остаточно – до Константинопольського чи до Римського
християнського берега приб’ється Київ. Проте “вибір віри”, зроблений 988 р.
князем Володимиром Святославичем на користь Константинополя, не здається
випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і
традиційне географічне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна
поєднані Путтю з варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки. Окрім
усього, Константинополь тих часів був одним з найрозкішніших міст світу, і32
під враженням його сліпучого блиску виросло кілька поколінь руських князів,
які бачили в світлоносній імперії ромеїв землю обітовану.
Так у рамках ширшої – європейської – християнської спільноти
населення майбутньої України опинилося серед її греко-візантійського
відламу. Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і
стиль духовності витворили фундамент руського світу культури, що спирався
на візантійські взірці, нагадуючи культуру латинського Заходу хіба в
загальнохристиянських елементах. Під знаком візантійської цивілізації, тобто
в системі її стереотипів, формувалися і державні інститути, і коло суспільних
понять та світоглядних цінностей мешканців Давньої Русі – від великого князя
до невільника. Тож з погляду на те, коли і як засвоювалися ці стереотипи, що
поволі ставали власною, органічною нормою, варто розпочати цей розділ. Він
охоплюватиме події з кінця Х до початку ХІV ст. – часи становлення, розквіту
і занепаду Київської Русі, або, як їх традиційно називають в українській
історіографії – княжу добу.
§ 1. Київська Русь: держава і люди
Володимирове хрещення в легенді та реаліях
За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс:
візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його
дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного
запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість
руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате
підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись
пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризованобарвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних
текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона
спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як
публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської
церкви від Грецької. Русь у баченні автора (авторів?) Сказань – це велика й
могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до
імператора Константина Великого: той зробив християнство державною
релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній
державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований
рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були33
погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід
з темряви на світло.
Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного
взірця. За літописною легендою, зіпертою на Сказання, охрещенню передував
тривалий вибір віри: князь та його бояри вислухали місіонерів – булгармагометан, німців з Риму… посланих папою, жидів хозарських, тобто іудаїстів,
та філософа-грека з Візантії. Після цього князь розіслав мужів добрих
тямущих числом десять, аби відвідали різні краї, приглядаючись до їхньої
віри. Ті ж, повернувшись, заявили Володимиру й дружині, що немає в світі
кращої над грецьку.
Втім, сюжет про вибір віри належить до мандрівних: згідно з легендою,
хозарський цар Булан так само приймав іудаїзм, вислухавши аргументи
багатьох місіонерів, а Сказання про охрещення Володимира підозріло схоже
на аналогічне сказання про навернення болгарського царя Бориса. Насправді ж
навряд чи могло постати питання про “вибір віри” в країні, серед населення
якої вже не менше ста років побутувало християнство. Від часів Аскольда
число прибічників нової релігії поволі зростало, охоплюючи як дружинне
воїнство, так і купецький прошарок. У Києві наприкінці ІХ ст. на могилі
вбитого Олегом Аскольда була споруджена християнська церква св. Миколая
(припускають, що під цим іменем Аскольд був охрещений), а в першій
половині Х ст. – церква св. Іллі над Ручаєм. Християнкою була вдова Ігоря
княгиня Ольга, нібито охрещена самим патріархом за участю візантійського
імператора під час візиту в Константинополь у 50-х роках Х ст. (точна дата цієї
події лишається спірною). У 959 р. Ольга навіть звернулася до німецького
імператора Оттона І з проханням призначити [для її народу] єпископа і
священиків [episcopum et presbiteros… ordinari] тобто мала намір поширити
хрещення на всю державу. Цьому плану, однак, не судилося здійснитися.
Адальберт з Тріра, пізніший архієпископ Маґдебурзький, який 962 р. очолив
місію на Русь, після короткого перебування у Києві змушений був утікати
звідси cum maqno labore [з великими труднощами], коротко записавши, що він
нічого не зміг досягти, бо прохання княгині, як з’ясувалося, було удаваним
[ficte, ut claruit]. Припускають, проте, що на заваді місіонерам стали більш
об’єктивні перешкоди, ніж непостійність княгині, бо власне цими роками
датується початок язичницької реакції, яка запанувала після приходу до влади
Ольжиного сина, ревного язичника Святослава. На час його правління
припадає хвиля антихристиянського терору, коли, зокрема, були зруйновані і
згадані вище храми.34
Черговий спалах антихристиянських настроїв припав на початок
правління Святославового сина Володимира, який відразу після вокняжіння
(980) проголосив новий язичницький пантеон Русі, влаштувавши поруч зі
своїм двором у Києві капище з фігурами шести ідолів, гіпотетично –
верховних божеств шести слов’янських племен: полян, деревлян, сіверян,
дреговичів, кривичів та ільменських словінів.
Вісім років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв
облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю
язичництва. Оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами,
візантійцями – Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно
ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом
стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної
візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі
узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові
Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за
допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987-988
р. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри
Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався
охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони народ великий (як
запише один з тогочасних східних авторів).
Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора
розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ
не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження сестру
за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли
місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза
вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря
поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир
відбув з нею до Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні,
натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського
походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так:
І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати.
Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому
[узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім
же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не
з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той
противником буде…” А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і
корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи,35
стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки
душ спасається…
Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив.
Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи
опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців
Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже
через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді,
Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів – поховальний –
зберігав елементи язичництва аж до рубежа ХІІ-ХІІІ ст. Яскравим феноменом
поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі
ремінісценції знаменитого “Слова о полку Ігоревім” (кінець ХІІ ст.): автор
практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого
покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та ін.
* *
*
Від часів Володимирового хрещення церква стала головним
поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо,
пов’язується з так званою Моравською місією Константина (в чернецтві
Кирила) і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х
роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма
впорядкували першу слов’янську абетку і здійснили та записали нею перші
переклади з греки на слов’янську Євангелія та Псалтиря. За свідченням
Чорноризця Храбра, автора болгарського трактату “Про письмена” (кінець ІХ
– початок Х ст.), слов’яни до охрещення не знали книг, тобто Святого Письма,
однак уміли рахувати й ворожити чертами и резами. Натомість у “Ûитії”
Кирила і Мефодія, або так званих “Паннонських легендах”, приписуваних
учневі Кирила Климентію Охридському, оповідається, що перебуваючи у 860-
861 рр. у Херсонесі, творець слов’янської абетки бачив тут Євангеліє і
Псалтир, русьскими письмены писано, тобто власне їх поклав в основу свого
алфавіту (правда, частина вчених вважає даний фрагмент “Ûитія” пізнішою
вставкою).
Так чи інакше, але ще до запровадження згаданої абетки на Русі
спорадично використовувалось грецьке письмо, про що згадує і Чорноризець
Храбр, вказуючи на незручності передачі слов’янських звуків грецькими
літерами без устроениа (що й зрозуміло, бо грецька мова не знає багатьох36
звуків, властивих слов’янам). Нині чималої популярності набула гіпотеза, що
первісною фазою устроєнія, тобто прилаштування грецького письма до
слов’янських мов, була так звана Софійська абетка. Останню Сергій
Висоцький виявив серед графіті Софійського собору у Києві; вона передає
накреслення 23 літер грецького алфавіту з додачею чотирьох специфічних
слов’янських літер Б, Ж, Ш, Щ.
За літописом, початок шкільній (книжній) освіті був покладений
Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей
забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок
підготовці книжних людей, а з середини – другої половини ХІ ст. – і перших
пам’яток руської книжності, що походили з церковного середовища.
Водночас графіті на стінах Софійського собору в Києві, новгородські
берестяні грамоти, написи й клейма на будівельних плитах і зброї свідчать, що
тоді ж, у ХІ ст., письменність набула поширення і серед інших верств
населення.
Контури державної будівлі в ХІ столітті
Тип ранньої руської державності можна узагальнено визначити як
патримонію, тобто політичний устрій, за якого влада пануючої династії і
підпорядкована їй територія вважались нерозривно поєднаними: право на
владу мав кожний член панівного дому, а після смерті чергового володаря
територія розподілялась між його синами як співучасниками владарювання.
Глибинна суть патримонії, сягаючи корінням язичницьких практик
родоплемінного укладу, полягала в тому, що право кожного члена пануючого
роду на співучасть у владі вважалося так само очевидним і безсумнівним, як
спадкові права землероба-общинника на землю в межах своєї общини.
“Владарювати” було нормальною функцією, невідчужуваною сутністю всього
роду, а підвладна територія сприймалась за його буквальне тілесне
продовження, тобто, відповідно до архаїчного світосприйняття, перебувала у
безпосередній залежності від фізичного здоров’я володаря, його удачливості,
долі, поведінки тощо.
За визначенням Олексія Толочка, на концепцію і спостереження якого
спиратиметься автор цього нарису в характеристиках давньоруських владних
структур, підвалини, на яких функціонувала Київська Русь, сформувалися
довкола метафори родини з її колективним (родинним) правом володіння37
Руською землею*. За логікою цієї схеми, вивершення одного члена роду
коштом інших (самовластя) рішуче не схвалювалося: межі повноважень
вважалися сакрально встановленими, і кожен князь мусив дотримуватися їх, не
переступаючи преділа братня. Ідея братства усіх представників династії
знаходила опертя і в церковній доктрині, згідно з якою бажати об’єму влади
більшого, ніж є – значить нехтувати Божим промислом**.
Паралельно в рамках уявлень про рівність усіх членів роду оформилась –
вірогідно, починаючи з середини Х ст., – ідея старшинства [старійшинства]
князя-батька [старійшого‚] що давало йому право на київський [старійший]
престол і певну владу над молодшими: братами, синами, племінниками,
онуками. Відтак політична система Русі ХІ ст. передбачала існування
особливого “столичного” уділу – Київського, правитель якого набував статусу
старійшого, або великого князя.
Співвідношення язичницького і християнського ракурсів у сприйнятті
особи князя та характеру його влади модифікувалося протягом усього ХІ ст.,
особливо за княжіння Володимирового сина Ярослава Мудрого (1015-1054) та
його безпосередніх наступників.
Зокрема, промовистим символом “імперських амбіцій” Києва було
спорудження знаменитого Софійського собору. Мурований храм, який донині
прикрашає місто, був зведений Ярославом Мудрим між 1037-1044 рр. (за
іншою версією, його заклали у 1017 р. на місці однойменної дерев’яної будівлі,
поставленої Володимиром Святославичем і пізніше спаленої печенігами).
Освячений в ім’я Софії Премудрості Божої, головний собор київських князів
безпосередньо апелював до однойменного імператорського храму в
Константинополі. Софія Константинопольська, побудована в VІ, а
реставрована у ІХ ст., символізувала перемогу християнства і осяйну
могутність візантійських володарів, Софія Київська – утверджувала нове
віровчення на Русі і авторитет влади Ярослава Мудрого, спадкоємця
Володимира-першохрестителя. Показово, що Софійські храми, аналогічні
київському, були споруджені у цей самий час у Новгороді (1045-1050) та
* У новітній історіографії, присвяченій історії Русі, це явище також називають “сімейним володінням”
(О.Є.Пресняков), “колективним сюзеренітетом” (В.Т.Пашуто), “родовим сюзеренітетом” (О.В.Назаренко)..
** Варто зазначити, що в Західній Європі цей елемент християнської доктрини під впливом римського права,
інтенсивно поширюваного через канцелярії Римської церкви та університети, був набагато раніше, ніж на Русі,
приглушений ідеєю авторитету приватної власності та індивідуального успадкування.38
Полоцьку (сер. ХІ) – містах, які завжди претендували на певну незалежність
від південного центру.
Грецькі майстри, які будували і прикрашали Ярославів храм у Києві,
повторили композиційні та художні прийоми візантійських першовзірців.
Однак на ктиторських фресках, зрозуміло, вже були зображені не члени
візантійських імператорських родин, а сімейство Ярослава Мудрого – він сам,
його дружина, сини і дочки. Дехто з членів сім’ї несе великі свічки: за
візантійським імператорським церемоніалом, останнє пов’язувалось з
великодніми виходами багрянородних до Софійського храму. Цей паралелізм
промовистий – на середину ХІ ст. княжий рід уже претендував на статус
царственного не тільки за язичницькими, але й за візантійськохристиянськими мірками. В обожнюванні княжої влади давньоруські
книжники відштовхувались від візантійської традиції, однак до неї міцно
прив’язана і язичницька символіка. Характерним прикладом такого симбіозу
може слугувати усталений набір так званих княжих імен, які давали тільки
членам роду Рюриковичів. Кожен з них, окрім хресного церковного імені, мав
власне княже ім’я з репертуару язичницької антропонімії, і саме так його
величають сучасники, вже на підставі імені підносячи над загалом.
У подібному напрямі – до поєднання язичницького і християнського
сприйняття інститутів влади – відбувалася і еволюція її зовнішньої
атрибутики. В країнах Західної Європи, де прообразом інтронізації стала
коронація 800 р. у Римі імператорською короною володаря франків Карла
Великого, можновладці отримували відповідні інсигнії від церкви, яка за
встановленою процедурою освячувала помазаника Божого. На Русі інтронізації
відповідав обряд посадження на стіл, який відбувався за участю церковних
ієрархів, з перенесенням престола, на якому після урочистого богослужіння
сідав князь, до кафедрального собору.
Охрещення Володимира Святославича та його одруження на
багрянородній сестрі візантійських імператорів ввело київських володарів до
християнської сім’ї європейських правителів. Цей факт забезпечував офіційну
легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише
християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб’єктом
міжнародного права [jus qentium]‚ у тих формах, які тоді вважалися
загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (хоча б номінально)
недоторканими, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в
рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх
королів тощо.39
Найбезпосереднішим проявом прилучення до християнської сім’ї
володарів були перехресні династичні шлюби. Ця практика впродовж ХІ ст.
швидко втягнула в себе і руських князів. Так, з-поміж доньок самого Ярослава
Мудрого, якого іноді називають “тестем Європи”, Анастасія була за угорським
королем, Єлизавета – за норвезьким (і овдовівши – повторно за датським),
Анна – за французьким*. Династичні шлюби сприяли активізації
дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих
контактів. Наприклад, при дворі Ярослава Мудрого в Києві у різний час жили
норвезький принц, майбутній король і шукач руки Єлизавети Гаральд Грізний,
племінники угорського короля Іштвана І Святого (старший з них Андрій
згодом сам стане королем, зятем Ярослава), сини англійського короля Едмунда
Залізнобокого. На початкові десятиліття ХІ ст. припадають перші описи Києва
іноземцями – єпископом Бруно з Кверфурта, який через володіння Володимира
Святославича простував з місійною метою до печенігів, та архієпископа
Тітмара Мерзебурзького (останній у своїй хроніці під 1017 р. записав
свідчення очевидців – німецьких найманців, які допомагали Святополку у
боротьбі з Ярославом Мудрим за батьківський престол). Бруно називає князя
Володимира великим і багатим володарем, а Тітмар, описуючи столицю
Королівства Русів, говорить, що тут мешкає незліченне число люду і є понад
400 церков та 8 ринків. Якщо під церквами малися на увазі навіть невеличкі
домові каплиці, то все одно розмах цивілізаційних змін, які сталися за
княжіння Володимира і Ярослава, вражає. Тим-то логічно вмотивованою
видається патетика проповіді “Слово про закон і благодать”, зверненої до
Ярослава та його родини майбутнім Київським митрополитом, а на той час
пресвітером княжої церкви Спаса на Берестові Іларіоном:
Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике і дивне створившого –
нашого учителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука
старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю
і хоробрістю уславилися в країнах багатьох. І понині перемоги і могутність їх
споминаються і прославляються. Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали,
а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!
У згаданій проповіді Іларіон уперше наголошує на “столичній” функції
Києва. Для попередньої, язичницької ментальності поняття “столиці” не
* Виїжджаючи до Франції, Анна Ярославна повезла з собою слов’янське Євангеліє, згодом покладене в
Реймському соборі як реліквія королівського дому; коронуючись, пізніші володарі присягали на цьому кодексі,
відомому під назвою Реймського Євангелія (воно збереглося й донині).40
існувало: оскільки держава персоніфікувалася з особою володаря, то “столиця”
містилася там, де резидував він сам. Тож ідея “столиці”, як і згадана вище
розбудова Києва, навіяна паралеллю з Константинополем. Проте саму
постановку питання можна розцінити як перший сигнал відщеплення у
свідомості підданих персони володаря від інституту держави.
Ще виразнішим кроком на шляху деперсоніфікації влади стала поява з
ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів – Руської
Правди. Ясно, що регулювання конфліктів між вільними, рівноправними
мужами здійснювалося в родоплемінному суспільстві і раніше, виходячи з
усного Закону, який тлумачили жерці. З розвитком ранньодержавних відносин
цей Закон став першим джерелом для норм писаного права; останнє серед
германських народів Західної Європи позначалося латинською назвою Лех
[досл. закон, у традиційному перекладі – правда], а серед слов’ян – словом
Правда. Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись після
смерті батька і боротьби з братом Святополком на київському престолі,
відправив додому загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі
словами: “По се грамоте ходите, якоже списах вамы, такоже держите”.
Далі в літописі під заголовком А се есть правда руская вміщений текст так
званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання
різноманітних злочинів проти особи – від кровної помсти за вбивство до
штрафів за обиду.
Ще за життя Ярослава Мудрого (вірогідно, після 1036 р.) згадані статті
були доповнені двома княжими уставами про нормування збору судових
штрафів за обиду та крадіжки, а невдовзі після його смерті (1054) Ярославові
сини прийняли важливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом
(пізніші юридичні пам’ятки назвуть його головничьство). Врешті, додатки
першої чверті ХІІ ст., що регулювали кредитно-боргові зобов’язання,
остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою Поширена
Руська Правда. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі і
після її розпаду: старе руське право, як буде ширше показано далі, почало
витіснятися у Галичині лише з 30-х років ХV ст., на українських та
білоруських землях Великого князівства Литовського – у 40-60-х роках ХV ст.,
а на території Московського Великого князівства – після затвердження
Судебника 1497 р.
Як і в згаданих вище ранніх юридичних пам’ятках інших народів, у
Руській Правді над правовою думкою ще тяжіє архаїчна процесуальна
символіка з язичницькими уявленнями про суть злочину й кари. Однак41
деталізація норм регулювання кримінальних, спадкових, родинних та
власницьких відносин показує, що людина, соціалізуючись як індивід, вже
помітно звільнилася від опіки роду. Нагляд же за дотриманням норм співжиття
забезпечувала княжа влада: її адміністративно-судовий апарат був
уповноважений чинити суд і правду іменем князя.
Боротьба князів за київське причастя (ХІІ-ХІІІ ст.)
Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у
драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без
внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054), він розділив заповітом гради між
своїми п’ятьма синами. Проте братерство і любов, що мали єднати членів
княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного
об’єкту владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на
початку ХІІ ст. можемо відзначити нове сприйняття князями підвладних
територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності. Наростаюче
множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе
окремим родом, ввело у міжкнязівські відносини поняття отчини – землі, на
якій утвердилося те чи інше відгалуження роду. Тож зібравшись у 1097 р. на
свій перший з’їзд (снем), Ярославлі онуки прийняли власний ряд [угоду], за
яким спільна доти отчина розпадалася на три відокремлених отчини старших
ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так
був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними
територіями: Кождо да держить отчину свою.
Рішення Любецького з’їзду 1097 р. утверджувалися в багатьох сум’яттях
і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади
розподілу виглядали вже доволі усталеними. За правнуками старшого з
Ярославичів – Ізяслава – утвердилося Турівське князівство, згодом розділене
на Турівську і Пінську половини, котрі, своєю чергою, подрібнилися на ще
менші уділи-отчини з центрами у містах Волинського Полісся – Степані,
Четвертні, Городні, Дубровиці, Несвіжу. Їхні власники під іменами князів
Несвізьких, Городенських, Степанських та ін. згадуються в джерелах кінця
ХІІІ – ХІV ст., поволі вигасаючи (виняток склав рід Четвертинських, з
представниками якого ми ще зустрінемося на сторінках цього нарису в
набагато пізніші часи).
За родом другого брата – Святослава Ярославича – закріпилося
Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега ця – чернігівська42
– гілка стала зватися Ольговичами. У ХІІІ-ХІV ст. чернігівські Ольговичі
поклали початок розгалуженій спільноті власників дрібних уділів у північній
частині старого Чернігівського князівства – Сіверщині; з них вийшло багато
відомих російських родин, як Волконські, Оболенські, Трубецькі, Карачівські,
Одоєвські, Борятинські та ін.
Нащадки київського князя Володимира Мономаха (1113-1125), сина
третього зі старших Ярославичів Всеволода, започаткували два потужних
родових коліна – Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів.
Перші після Юрія Долгорукого (пом. 1157) перетворилися на династичних
правителів Володимиро-Суздальського князівства – історичного ядра
майбутньої Московської держави (їхнім останнім представником на
московському троні був син Івана Грозного цар Федір Іоанович, який помер
1598 р.). Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків і правнуків київського
князя Мстислава Великого (1125-1132), лягла в основу аж трьох знаменитих
гілок – волинської, смоленської і ярославської. Найстарша з них, волинська –
це галицько-волинська династія Романовичів, що вигасла у 20-х роках ХІV ст.
(з неї ж традиційно виводять і пізніші волинські княжі роди Острозьких та
Заславських).
Процес “приватизації” колективної спадщини Рюриковичів після смерті
Ярослава Мудрого протікав вельми інтенсивно: до середини ХІІ ст. на
території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило
по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи
старійшинство великого київського князя. Однак парадоксом було те, що, чим
далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше
пропагувалася ідея “загальнородового володіння”, єдності і братерства усіх
князів. Завдяки цьому так звана “феодальна роздробленість” (як звично
називають період ХІІ-ХІІІ ст. в історіографії) не сприймалася людьми тих часів
за остаточний розпад Київської держави Володимира і Ярослава. Русь,
фактично перетворена на конгломерат окремих політичних організмів-отчин,
в уяві книжників та їхніх “учнів” – політичних мужів-князів і надалі
сприймалася (зовсім неадекватно нашому раціоналістичному розумінню) як
колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе одного діда онуками.
Особлива роль у цій доктрині надавалася Києву – яко то єсть старійший
город в землі у всій.
Згадані уявлення, зіперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми,
примушували навіть князів окраїнних земель знову й знову звертати очі до
Києва, претендуючи на жаданий золотий стіл і простуючи до нього силою –43
через віроломство, братовбивство, спустошення преділів братніх, нищівні
взаємні війни-усобиці, які практично безперервно потрясали Руссю. За
підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі
мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24
князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. Як бачимо, Київ
залишався об’єктом політичних амбіцій аж до татаро-монгольської навали, а
всі військові зусилля та духовні прагнення продовжували зосереджуватися на
опануванні київського престолу – ефемерного символу єдності.
У перипетіях боротьби за київське княжіння стара ідея колективного
владарювання Рюриковичів над Руссю звужується до території великокняжого
уділу, що обіймав історичне ядро Русі, тобто Руську землю в стислому значенні
(Київщину та Переяславщину). Оскільки ж на причастя (частку) в ній
претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення
Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши київським престолом,
роздавав у Руській землі волості* своїм прибічникам. До середини ХІІ ст.
київські володарі ще намагалися реалізувати своє право політичного контролю
над іншими землями Русі, зокрема – в періоди княжінь таких авторитетних
правителів, як Володимир Мономах (1113-1125) та його син Мстислав
Великий (1125-1132). Однак з часом сфера їхньої юрисдикції остаточно
звузилась до меж Київської землі та підконтрольних київському столу
Турівського і Переяславського князівств, на які поширювалося їхнє право
наділяти причастям членів власних коаліцій.
За поняттям причастя у Руській землі, тобто на території історичного
ядра Русі, ховається два змісти – видимий, зіпертий на вигоди від правління
городами і волостями, і прихований, що сягав корінням згаданих вище
архаїчних уявлень про злиття правлячого роду з підвладною йому територією.
Колективне владарювання, або ж причастя членів роду Рюриковичів у їхньому
гінтерланді – Руській землі, що лишалося об’єктом прагнень ледь не кожного з
князів, мало, за гіпотезою Олексія Толочка, глибокий ідеологічний підтекст,
зіпертий на вже згадане антропоморфне сприйняття держави. Остання
мислилась, судячи з тогочасних рефлексій, як вертикально уявлюване тіло, де
князь є головою, земля – тулубом, піддані – ногами. Колективна ж влада над
землею мала здійснюватись через виділення кожному з членів княжого роду
* Волость – область, округа (від праслов’янського *volostь – влада, панування, підвладний край). У Київській
Русі ХІ-ХІІІ ст. волость – це не окреслений чітко територіальний комплекс, що міг охоплювати місто з
округою, кілька міст чи навіть невелику землю на зразок Турівської.44
частини (причастя) у цьому спільному тілі. З іншого боку, поняття причастя
за своєю “тілесною” суттю співвідносне з Євхаристією – церковним таїнством
годування присутніх на літургії хлібом і вином, символічними плоттю і кров’ю
Сина Божого, які той роздав учням-апостолам. Таким чином, язичницькі
уявлення переплелися з чинопослідуванням християнської літургії: як
причащанням досягається тілесна єдність людини з Церквою, так і княжим
причастям – долучення до влади, тобто тілесна тотожність князів-братів із
землею-державою.
У тогочасній Європі владні концепції подібного змісту були достатньо
опрацьовані через поняття суспільного тіла [societas], що позначало світську
спільноту за аналогією до інтерпретації Церкви як Тіла Христового [Corpus
Christi], котрі разом складали всезагальну єдність – універсітас. Проте ні з
європейською думкою, ні з її візантійськими паралелями Русь, схоже, не була
знайома. Це дозволяє припускати, що сприйняття княжої влади як Євхаристії
(причастя) – суто руське за походженням.
Абстрагуючись від співвідношення в понятті княжого причастя старого
(язичницького) і нового (християнського) компонентів, варто підкреслити
один, як видається, надто важливий момент. Ідея про право кожного з
Рюриковичів на причастя в гінтерланді династії – Руській землі, проростаючи
з архаїчного світобачення, політичним реаліям ХІІ-ХІІІ ст вже не відповідала.
Проте завдяки речникам тогочасних ідеологічних доктрин – книжникам –
концепція причастя формувала (всупереч очевидному) уявлення, ніби
загальнодержавний організм Київської Русі залишався з’єднаним. Найбільшим
же парадоксом стало її дивовижно “довге тривання”: вона пережила не тільки
фактичний розпад Русі на окремі політичні організми-князівства, але й
розподіл їх між сусідами. Врешті, чи не та сама ідея причастя в
модифікованому вигляді лягла в основу московських експансіоністських
претензій ХVІ-ХVІІ ст. на вотчину извечную государя нашего Київ?
Люди Русі: ораторес, беллаторес, лабораторес
Володарю-князю – чи не єдиному герою давньоруських пам’яток –
підлягали дружина і люди. Поняття дружина/люди як сукупність населення у
буквальному сприйнятті не збігається з класичною тріадою європейського
християнського соціуму, котрий, згідно з ідеологічними доктринами,
сформульованими впродовж ХІ ст., складався з трьох груп – ораторес (люди
молитви, тобто церковнослужителі), беллаторес (люди війни – рицарі),45
лабораторес (люди праці, трудящий люд). Кожна доповнювала іншу,
здійснюючи власне призначення – релігійне, оборонне та економічне, і кожна
потребувала двох інших для того, щоб “тіло” політичної спільноти було
гармонійним*. На Русі, однак, церковнослужителі ні в княжі, ні в багато
пізніші часи не протиставлялися людям світських занять так виразно, як на
Заході. Очевидно, це можна пов’язати з доктринальними принципами Грецької
церкви, в якій миряни і духівництво стояли ближче одне до одного, ніж в
латинському церковному світі. На відміну від західного розуміння
кафоличності [соборності] Церкви як повноти, в якій духовний авторитет
архієреїв вважається беззаперечним сам по собі, східна (візантійська) релігійна
думка вбачала соборність у єднанні служителів Церкви з паствою. Згідно з
багатовіковою практикою, пастир не стояв над мирянами, а, приступаючи до
служіння за їх згодою, керував зсередини стада; паства ж, своєю чергою, йшла
за ним з повним віданням того, що відбувається в Церкві. Такі, як сказали б
сьогодні, “колегіальні” засади візантійського церковного життя, що
формувалися починаючи з V ст., були перенесені на Русь у готових формах,
разом з усією церковною організацією. На їхню вагу в тутешніх практиках
промовисто вказує та деталь, що поняття собор, тобто зібрання ієреїв для
вирішення тих чи інших питань Церкви й віри, на Русі стало позначати і
власне собор (синод), і центральний міський храм.
Молода християнська спільнота Русі успадкувала не лише дух
візантійської церковної доктрини, але і її зовнішній каркас, зокрема –
специфіку підпорядкування всередині церковної ієрархії. Втім, інакше й не
могло бути, оскільки Руська церква була однією з митрополій
Константинопольської патріархії, і очолювали її, за двома винятками,
митрополити-греки (ця традиція припиниться лише з другої половини ХВ ст.).
Заснування Київської митрополії, тобто церковно-адміністративної округи зі
столицею [від грецьк. Metropolis] власного архіпастиря, більшість дослідників
датує часом між 976-998 рр. Серед трьох перших митрополитів, діяльність
яких підтверджується документально, бачимо греків Феофілакта (988 – до
1018), Іоана І (до 1018 – бл. 1030) і Феопемпта (бл. 1035 – 1040-і)*. Канонічно
вони (як і їхні наступники) були залежні від патріарха, котрий у
Константинополі посвячував обрану ним одну з трьох кандидатур,
* За класичною схемою Жоржа Дюмезіля, тричленний поділ був властивий усім західноєвропейським
суспільствам з найдавніших часів, відповідаючи трьом соціальним функціям – релігійно-жрецькій, військовій і
господарській.
* Подається за хронологічною схемою Анджея Поппе.46
запропонованих патріаршим синодом; з Константинополя до Києва присилали
також святе миро, що слугувало символом церковної залежності. Після
прибуття на Русь митрополит урочисто інтронізувався в Києві, у Софійському
соборі (цей акт, як і церемонію вокняжіння, літописи називають посадженням
на стіл). За Ярослава Мудрого Св. Софія стала митрополичим храмом, в
якому архіпастир правив урочисті літургії, садив на столи князів, хіротонував
єпископів, скликав собори.
Джерела зберегли дуже мало свідчень про пастирську та адміністративну
діяльність митрополитів, до якої Константинополь надалі не втручався і не
порушував самоврядування дочірніх помістних церков. Безперечно негативну
роль відігравало те, що митрополити не знали руської мови, тобто завжди були
певною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Ізоляція не
обмежувалася мовним бар’єром: грецькі ієрархи не орієнтувалися у внутрішніх
проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше,
що з огляду на зрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто
довго). З іншого боку, чужоземне походження мало і свої переваги. Як люди
сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити
легше зберігали нейтралітет у міжкнязівських сутичках та політичних
інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на
позицію усієї Церкви, котрій аж до татаро-монгольської навали, всупереч
реаліям політичного життя, вдавалося уникнути розпаду (звідси бере початок і
гасло єдності Руської землі, наполегливо пропаговане церковними
книжниками навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді
вже не існувало). Ще одним позитивним наслідком того, що Руську церкву
очолювали митрополити-греки, було те, що архіпастирі та штат їхніх
перекладачів і служителів привозили з собою книги й ікони, запроваджували
церковні ритуали й елементи світського етикету, протегували грецьким
художникам-іконописцям та ремісникам, які оздоблювали руські храми. І хоча
в цілому митрополити займали пасивну позицію у перенесенні на Русь
візантійської освіти і книжності, вони мимоволі виступали тут у ролі чи не
єдиних автентичних носіїв грецької культури, опосередковано прищеплюваної
руському загалові.
Заснування митрополії передбачало одночасне створення єпископських
кафедр у центрах єпархій [від грецьк. eparchia – провінція]. Наприкінці княжіння
Ярослава Мудрого, тобто в середині ХІ ст., єпархіальним підпорядкуванням
(принаймні теоретично) була охоплена вся територія Київської держави.
Власні єпископи сиділи, зокрема, в усіх великих політичних центрах –47
Новгороді, Чернігові, Полоцьку, можливо – Турові. За правилами Східної
церкви, створення нових єпархій, підпорядкованих митрополитові, належало
до його компетенції і узгодження з патріархом не потребувало. Практично ж
це залежало від місцевих князів, які надавали єпископам матеріальне
забезпечення. Саме так наприкінці ХІ – протягом ХІІ ст. було створено ряд
нових єпархій, а в цілому напередодні татаро-монгольського нашестя
функціонувало 16 єпископських кафедр, чиї території загалом збігалися з
кордонами більших держав-князівств, що виросли з Київської держави.
Єпископи (владики), на відміну від митрополитів, були переважно
місцевими людьми. Їх поставлення належало до прерогатив митрополита, хоча
в дійсності вирішальну роль відігравала протекція князя (літописи,
“забуваючи” про митрополитів, раз у раз повідомляють, що того чи того
єпископа поставив князь)*. Очевидно, уже з ХІІ ст. при єпископських
кафедрах почали формуватися органи церковного управління; до числа
постійних функцій єпископів належала також посередницька діяльність у
міжкнязівських конфліктах, де вони виступали в ролі послів, приймали взаємні
присяги, намагалися пом’якшувати гостроту сутичок та ін.
Перші служителі рядового кліру були вихідцями з Болгарії і, можливо, з
Моравії, тобто людьми, які могли правити літургію по-слов’янському. За
правління Ярослава Мудрого кількість священиків збільшується (як запише
під 1037 р. літописець, чернорисци поча множитися). Чималою мірою цьому
сприяла традиція, згідно з якою сини священиків, як правило, наслідували
заняття батька, навчаючись від нього порядку служби Божої та проведення
церковних треб. Що ж до правил поставлення на приходи, то вони
унормувалися аж на соборі 1273 р., де, зокрема, передбачалося, що єпископ
мусить обов’язково пересвідчитися в моральності кандидата, його вмінні
читати Святе Письмо і знанні церковного співу.
Поряд з білим духівництвом, на Русі разом з першими монастирями,
заснованими за ініціативою князів, з’являється чернецтво. Показовим, зокрема,
є зростання числа монастирів у Києві, де окремі княжі гілки під спадковим
патронатом утримували власні обителі, що символізувало зв’язок з серцевиною
династії – Києвом (пор. описане вище ставлення князів до причастя у
Київській землі).
Особливим становищем характеризувався заснований у 1050-х роках
вихідцем з бояр м. Любеча монахом Антонієм Печерський монастир, який
* У Новгороді з другої половини ХІІ ст. єпископа обирали собрася всь град людии, однак в інших землях Русі
цей звичай не набув поширення.48
уже на кінець ХІ ст. нараховував до 180 ченців. Не перебуваючи під
спеціальним патронатом котроїсь із княжих гілок, він, проте, користувався
загальним авторитетом як перший осередок руської аскетичної святості.
Зокрема, другий ігумен монастиря Феодосій (помер 1074 р.), син дружинника з
Василева [нині Васильків під Києвом], запровадив тут уперше на Русі
чернечий устав одного з найвизначніших діячів візантійського монашества
Феодора Студита, що передбачав суворі вимоги до братії, яка мала жити
спільною громадою в безперестанній молитві і праці. Монастирський побут
відзначався підкресленим аскетизмом, а деякі з ченців, прагнучи ще більшого
духовного подвигу, йшли в затвор – роками жили самотньо в тісних земляних
печерах, проводячи час у пості та молитвах. Ідеалом святості, якого досягали
затворники, було пробудження надприродних здібностей – пророчого дару,
здатності силою молитви звільнити від хвороби, сподобитися екстатичних
видінь. Тож не дивно, що вже в ХІІ ст. києво-печерських монахів огортав
ореол чуд, а сам монастир став вважатися місцем, де молитвами Антонія і
Феодосія можуть очиститися найтяжчі грішники. На прикладі Печерської
обителі, побут якої добре зафіксований у Патерику*, можна також простежити
головні соціальні функції раннього руського чернецтва. Окрім духовного
служіння, спрямованого на досягнення християнського ідеалу, монастирі були
осередками іконопису та переписування книг, діяли як центри підготовки
вищого духівництва, створювали перші опікунські заклади для непрацездатних
– калік, сиріт, душевнохворих, престарілих.
Завершуючи стислу характеристику організації Церкви в княжій Русі,
варто зупинитися на її матеріальному забезпеченні, яке реалізувалося від часів
Володимира Святославича у формі знаменитої десятини – відрахування на
користь церковної організації десятої частки всіх надходжень княжої
скарбниці від данин, прибутків княжого суду (тобто штрафів, що йшли на
користь князя), а також від торгового мита. Відтак, Церква жила не за рахунок
випадкових дарунків, а отримувала регулярну грошову ренту від влад, під
покровительством яких перебувала. На думку Ярослава Щапова, який звернув
увагу на те, що княжа, тобто централізована десятина, аналогічна руській,
існувала і в ранньохристиянській Польщі ХІ ст., заходи Володимира були
продовженням язичницької практики утримання культів, властивої слов’янам,
а саме – відраховувати десяту частку здобичі божеству.
* Києво-Печерський Патерик – збірник житій перших подвижників монастиря – був укладений у першій третині
ХІІІ ст. (найстаріший із збережених списків датується 1406 р.). Як канонічний звід, остаточно оформився в
Києві у 60-х роках ХV ст.49
* *
*
Людьми війни (беллаторес) були воїни княжої дружини. Спочатку цей
збройний колектив, підлеглий князеві-ватажку, мешкав на княжому дворі,
годуючись, вдягаючись і озброюючись коштом володаря. Про вартість
утримання дружини свідчить такий факт: Ярослав Мудрий, який до здобуття
київського престолу княжив у Новгороді, щорічно збирав тут три тисячі гривен
данини, третину з якої залишав на утримання своїх воїнів – даяша дружине на
оружие.
Первісно княжа дружина складалася зі строкатого люду – найманцівнорманів, войовничих угрів та відірваного від власних общин місцевого
юнацтва (пор. розд. І, § 3). Проте з часом збройна служба князю поступово
ставала спадковою – воїн заступав місце отця свого. Таку вірну дружину за
давньоруським кодексом цінностей князь мусив шанувати, веселитися (тобто
бенкетувати) і бесідувати (тобто радитися) з нею. Дружинник, зі свого боку,
служив у надії здобути честь від свого князя. Реальний зміст поняття честі,
часто згадуваного у давньоруських пам’ятках, дискусійний. За гіпотезою Юрія
Лотмана, воно не тільки символізувало духовний знак рицарської гідності, але
й пов’язувалося з матеріальною винагородою.
Добра дружина була опорою, і окрасою князя, оточуючи його у
повсякденному житті та допомагаючи у всіх його діях. З часом, коли функції
правителя ускладнились, а державні структури почали набувати більш
розгалужених форм, рядові дружинники під назвами під’їздних, вирників,
рядовичів, мечників, отроків, дворян, дітських та ін. обійняли посади княжої
адміністрації, відаючи збором податків, судом, господарськими справами
тощо. Дуже рано з-поміж вояцької маси виділилася верхівка дружини –
старші мужі, що займали головні посади у військовому командуванні та
управлінні (тисяцький, воєвода, посадник), складаючи раду наближених князя.
Вже в найдавніших пам’ятках ХІ-ХІІ ст. ці люди носять назву бояри, чи
боляри*, як позначалися особи вищого рангу придворної ієрархії. У такий
спосіб почала складатися військова аристократія, в середовищі якої на зміну
принципові особистих заслуг пробивав собі дорогу середньовічний принцип
“благородства крові” – вродженої переваги, зіпертої на особисту доблесть,
* Мовознавці, пояснюючи спірну етимологію слова боярин, схильні виводити його з давньотюркського BaiäR
[знатна людина] чи bojla – благородний, знатний. За гіпотезою Олега Трубачова, початки цього поняття
коріняться у етнонімі bulyär – булгарин.50
вправність у бою, фізичну силу. Поняття знатності роду, тобто “благородства”
з народження, що є запорукою достоїнств, успадковуваних з покоління в
покоління, додатково підсилювалося тим, що дружинна боярська верхівка
поповнювалась представниками родоплемінної знаті. Лучьшие мужи тієї чи
іншої землі, нарівні зі старшими мужами княжої дружини, згадуються вже в
оточенні Ігоря Старого і Володимира Святославича. Ще помітнішою стає їхня
роль при дробленні Київської держави. Засновуючи власні династії на
удільних отчинах, ті чи інші княжі гілки неминуче спиралися на місцеву знать,
розраховуючи на її підтримку. Водночас разом зі своїми князями
переміщувалася в регіони і дружинна верхівка, поступово набуваючи
регіонального характеру – чернігівського, смоленського тощо. Перемішання
військової аристократії з нащадками родоплемінної знаті земель, яке при
цьому неминуче відбувалося, витворювало вже по суті якісно новий склад
еліти, хоча назва її залишалася попередньою – аж до татаро-монгольського
нашестя руські джерела всю знать взагалі, пов’язану службовими відносинами
з князем, називають боярами.
За службу бояри отримували корм від князя, тобто право на
користування частиною податків з населення, що мешкало на відповідній
території. Дискусійним залишається питання про час виникнення боярського
землеволодіння. Нині точка зору Бориса Грекова та його послідовників, які
датували появу боярських отчин Х (і навіть ІХ) століттями, не поділяється
дослідниками. Їх існування або практично заперечується взагалі, або обережно
датується для Новгорода та Північно-Східної Русі – ХІІ, а для Києва – кінцем
ХІ ст.
Не менш спірною, ніж питання про появу боярських отчин, є проблема
виникнення землеволодінь, які надавалися боярам чи дружинникам на
обумовлений строк для матеріального забезпечення їх служби, сигналізуючи
про “осідання на землю” збройного прошарку за таким самим принципом, який
можна порівняти з формуванням рицарського ленного землеволодіння Західної
Європи. За припущенням Бориса Рибакова, земельні наділи такого типу
мусили існувати в Київській землі вже в ХІІ ст., оскільки її прикордонне
становище примушувало князів утримувати особливо значні резерви кінних
дружин. Проте більшість фахівців не поділяє цієї думки, вважаючи, що
службових земельних пожалувань в давньоруські часи взагалі ще не було.
Виняток складала тільки Галицька земля, де на середину ХІІІ ст. виробився
навіть спеціальний термін держання, котрим, на відміну від отчини,
позначали тимчасову земельну данину, жалувану під умовою служби. Ця51
практика, яка вирізняла Галичину з-поміж інших земель, може бути пояснена
як особливістю взаємин князів з місцевими боярами (див. наступний
параграф), так і впливом західних сусідів, уже втягнутих у систему рицарськоленних відносин – Угорщини та Польщі.
* *
*
Найчисленніший клас мешканців Русі, як в усі часи серед усіх народів,
складали “люди праці” [laboratores]. Втім, слово “праця” – пізнє, княжа Русь його
ще не знала, позначаючи фізичні зусилля поняттями труд і робота. Труд [у
дослівному значенні терпіння, тяжкість, мука] був призначенням воїна і
церковнослужителя, ототожнюючись із жертовним подвигом – поревнованієм.
Трудитися означало або воювати (звідси – ратний труд), або вправлятися у
християнській досконалості. Натомість фізичні зусилля в матеріальному
виробництві позначалися поняттями работати, робота, похідними від слів
раб, роба, що вже саме по собі досить прозоро пов’язується з принизливим
відтінком змісту. Працювати руками як раб – работати – було долею
простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним воїна чи церковнослужителя.
Групи людності, зайняті роботою, надзвичайно різноманітні, а різниця
між ними не завжди надається на однозначне тлумачення. Причиною цього є
те, що в поле зору книжників і літописців трудящий люд, на відміну від князів
чи знаті, потрапляв хіба випадково, і це унеможливлює реконструкцію життя
міського та сільського населення з бажаною повнотою. Відштовхуючись від
писемних та археологічних пам’яток, Петро Толочко виділив серед городянремісників кілька своєрідних “секторів”, співвідносних з типами ремісничого
виробництва. Перший, найчисельніший, утворювали майстри, залежні від
князів та бояр, які і мешкали, і працювали в міських садибах-дворах своїх
господарів, виготовляючи на їхню потребу ужиткові та ювелірні вироби,
зброю тощо. На аналогічних засадах, тобто з використанням праці залежних
майстрів, організовувалося ремесло у церковно-монастирських осередках, яке
задовольняло потреби церковнослужителів в одязі, взутті, предметах побуту.
Особливу галузь складали допоміжні ремесла, що супроводжували
іконописання, оздоблення предметів культу та виготовлення книг: ченцяміконописцям асистували ремісники-підмайстри, переписувачам книг –
палітурники, мініатюристи, ювеліри та емальєри, які прикрашали книжкові
оклади, і т. ін.52
Поруч з приватним у давньоруських містах побутувало вільне ремесло,
появу якого дослідники пов’язують з оформленням посадів – торговоремісничих частин міста, розташованих біля підніжжя княжих укріплених
градів. Поява ремісничих підгородь-посадів, згідно з археологічними даними,
датується Х – початком ХІ ст., проте їхнє помітніше розширення, яке
опосередковано засвідчує зростання економічної активності міста, фіксується
століттям пізніше. Помітне ж місце в господарсько-економічному житті Русі
посадське ремесло зайняло тільки в ХІІ-ХІІІ ст., коли внаслідок збільшення
обсягу виробництва розширився ринок збуту продукції, а сам ремісник силою
потреби мусив перетворитися ще й на купця, який продає власні вироби.
Спірним залишається питання, чи знало руське ремісництво якісь
самоврядні форми організації за фахами. Прямих свідчень про це в руських
джерелах (як зазначалося – взагалі бідних на інформацію про людей праці)
немає, однак опосередкованим доказом того, що певні зародки фахових
об’єднань мусили побутувати, є згадувані в літописах назви окремих дільниць
у містах, які формувалися за фаховою ознакою. Так, у Києві були урочища
Гончарі і Кожум’яки, у Вишгороді – Гончарі, в Переяславі – Кузнечні ворота,
у Новгороді – Гончарний і Плотницький кінці тощо. Проте загалом розвиткові
міського самоврядування (у тому числі й ремісничого) шкодило те, що на Русі,
на відміну від Західної Європи, не існувало протиставлення замку феодала
містові – місцепроживанню ремісника. Протягом усього існування княжої Русі
міста залишалися резиденціями князів та бояр, а міське управління
зосереджувалося в руках князя-правителя, делегуючись посадникам чи
тисяцьким – людям з числа родовитого боярства, яким належала вся повнота
виконавчої влади. Юрисдикція князя поширювалася практично на всі сфери
міського життя, тож його розгалужений адміністративно-управлінський
апарат, підвладний тисяцькому (соцькі, десяцькі, тиуни, осьмники), не лишав
місця для розвитку самоврядних ініціатив.
Другим після ремісників за чисельністю класом міського населення були
купці. Міжнародні зв’язки, номенклатура товарів і обсяг давньоруської торгівлі
є настільки широкою самостійною темою, що її навряд чи можна коротко
охарактеризувати в цьому нарисі, тому автор змушений адресувати
зацікавленого читача до спеціальної літератури. Тут же важливо відзначити,
що соціальний статус городян, зайнятих у сфері торгівлі, за браком
відповідних джерел досі залишається темним. Натомість існування корпорацій,
які об’єднували купецтво за принципом торговельної спеціалізації,
документально засвідчене. Так, у Києві існувало об’єднання гречників і53
залозників (від назв Путі з Варяг у Греки і Залозного шляху), котре
контролювало торгівлю з Візантією, Кримом і Кавказом; аналогічне Іванське
братство Новгорода охоплювало купців, що перепродували віск; в Галичі
існувала купецька корпорація, яка монополізувала торгівлю сіллю та ін.
Зрозуміло, операціями міжнародного масштабу займалися тільки крупні
заможні купці. На внутрішньому ж ринку сільськогосподарської та ужитковоремісничої продукції переважала торгівля, яку провадили або самі
товаровиробники, або дрібні купці-посередники. Дуже рано ринковий майдан
(торговище) став центром міського життя. Згідно з Руською Правдою, саме тут
належало привселюдно освідчити пропажу чи шкоду від крадіжки; тут же
оголошували княжі розпорядження та інші офіційні повідомлення-новини.
У безпосередньому зв’язку з вільним населенням міст – купцями та
ремісниками – перебуває такий знаменитий суспільний інститут Київської
Русі, як віче – загальне зібрання міської маси вільних городян. Проте сьогодні
ідеалізація вічових зборів як символу народовладдя, властива історикам ХІХ –
першої половини ХХ ст., викликає у більшості фахівців вельми скептичні
оцінки. Як нині переконливо доведено, тон вічам – реліктові племінних сходів,
що скликалися в надзвичайних випадках*, – завжди задавали боярські партії та
близька до них жменька крупного купецтва. Ліпші мужі, намагаючись
використати в політичній боротьбі міські маси як третю силу, маніпулювали
настроями простої чаді, а також провокували і скликання самих віч, і спалахи
анархії, якими нерідко супроводжувалися вічові зібрання в напружених
політичних ситуаціях – коли йшлося про зміщення небажаного князя або
запрошення на княжий стіл вигідної для місцевої знаті кандидатури. За
приклад можуть слугувати хвилювання в Києві 1068, 1113 та 1157 рр.,
викликані тертям боярських партій з князями, коли чорні люди грабували
двори багатіїв, купців-лихварів і навіть самого князя, розправляючись
водночас із княжим управлінським персоналом, що заплямував себе
зловживаннями. У цілому ж, городяни мусили складати присягу вірності
кожному новому князеві. Це називалося хресним цілуванням (целоваша к нему
хрест) і супроводжувалося присягою, фрагмент тексту якої наведений у
літописі під 1158 р.: “Ти нам князь єси, і дай Бог із тобою пожити, і зради
ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування”.
* Виняток складав Новгород, де віча справді діяли як постійний орган влади, керований вечевой избой,
перетворюючи місто на купецько-боярську республіку, що запрошувала для оборони городян військового
ватажка-князя.54
Факт персонального присягання, як і участь у вічах показують, що людье
градские (городяни) в суспільній ієрархії займали вище місце, ніж вільні
мешканці сіл – смерди (етимологія цього слова залишається неясною). Що ж
до самих слів село, сільце, часто вживаних у літописах, то їхня позірна
зрозумілість не повинна вводити в оману. Під тодішнім селом належить
розуміти групу будівель, розташованих на одному дворищі – прототипі
майбутнього хутора, в якому мешкала селянська родина. Цей пов’язаний
кровним спорідненням колектив, що обіймав кілька поколінь, вів спільне
господарство на орних та сіножатних Ґрунтах, прилеглих до дворища. Земля, в
яку вже була вкладена праця, вважалася власністю сімейної общини: Руська
Правда передбачає високі штрафи за порушення меж чи псування і самочинне
переміщення межових знаків, опосередковано засвідчуючи узвичаєність
поняття поземельної власності.
На угіддях, прилеглих до культивованих дворищних ділянок, селяни
займалися господарськими промислами – бортництвом, полюванням,
рибальством. Такі, спільні для сусідніх сіл-дворищ обшири, в пізніших
джерелах називаються судеревами (зважаючи на архаїчне звучання цього
слова, не виключено – воно побутувало і в давньоруські часи). На бортному
дереві у судеревному лісі насікався власницький знак конкретного дворища –
знамя, а порушення бортної межі і псування знаменних знаків суворо
штрафувалося.
Певна неусталеність у згадках давньоруських пам’яток про смердів
породжує чимало спірних питань, зокрема – були вони залежним чи вільним
населенням; чи вкладалося в поняття смерд чітко окреслене соціальне
навантаження, яке можна було б пов’язати з усталеним обсягом прав і
обов’язків; чи могло вживатися це слово для позначення всієї маси сільського
населення? Нині перевагу отримав погляд на смердів як на вільних сільських
виробників, пов’язаних з князем відносинами за формулою “опіка/данина за
опіку”. Що ж до “недисциплінованого” вживання руськими книжниками слова
смерд, то пояснення йому, очевидно, належить шукати у згаданому вище
зверхньому ставленні до людей фізичної праці, яких кваліфікували з відтінком
зневаги до кожного, хто лиш був от племени смердья, тобто простолюдин.
Проте зверхньо-зневажливий відтінок у ставленні до смерда не йшов у
порівняння із ставленням до холопа (цим словом у давньоруські часи називали
рабів, челядь). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки
майном, річчю, над якою господин користувався правом необмеженого
розпорядження до вбивства включно. Невільницький люд служив на дворах і в55
садибах заможніших людей, а також заселяв, обробляючи землю, маєтки
князів, бояр та монастирів (пам’ятки згадують холопів княжих, боярських,
черньцевих, які жили не в домі господина, а у власних домівках разом зі своїми
родинами: діти, народжені в неволі, теж вважалися рабами).
Джерелом рабовласництва була передовсім війна, полон. Проте існували
й інші шляхи поповнення невільницького населення. Зокрема, холопом ставав
кожний чоловік, який одружувався на рабині; в холопство потрапляли
зубожілі люди, які продавали самих себе або своїх дітей. Врешті, з початку ХІІ
ст. в джерелах уперше фіксується поява специфічної групи напіврабів –
закупів, які потрапили в боргове ярмо і мусили відпрацювати позичку в
господарстві кредитора. Серед закупів також могли опинитися й збанкрутілі
купці, підсудні, що не мали чим сплатити судового штрафу, палії, конокради.
Між вільним сільським населенням (смердами) та невільним (холопами
й закупами) існувала строката перехідна смуга залежного люду, який з тих чи
інших причин втратив зв’язок зі своїм попереднім соціальним середовищем, а
отже – і засоби до існування. Покровительство над ними належало Церкві.
Церковнослужителі послідовно пропагували пом’якшення рабовласницьких
відносин, закликаючи до людяності в поводженні з рабами і накладаючи
церковні покарання за продаж дітей у холопство, насильство над
невільниками, убивство рабів тощо. Відмовившись з ХІІ ст. використовувати у
власному господарстві рабську працю, люди церкви знайшли їй еквівалент у
згаданому вище прошарку, опікуючись ним, а водночас і користуючись його
працею.
Підсумовуючи огляд становища трудового люду в княжій Русі, можемо
відзначити, що, з одного боку, відбувалося поступове пом’якшення відносин
рабовласництва, коли місце рабів почали заступати залежні групи населення –
вже не раби, але й не вільні, а з другого – поступово зменшувалося число
вільних селян-виробників – смердів. Тим і другим судилося врешті злитися,
але це відбудеться значно пізніше, до чого ми ще повернемося на сторінках
цього нарису (див. розд. ІV, § 3).
Етнос. Мова. Писемна культура
Київська Русь поєднувала в собі два цивілізаційні полюси – так зване
сільське суспільство, яке жило за усталеними ще в дописемні часи традиціями,
злегка видозміненими під впливом християнського закону (їх ми залишимо
компетенції етнологів), і світ широко витлумаченого “міста” – княжого чи56
боярського двору, монастиря, єпископської резиденції. Тон цій міській
культурі, попри всі рецидиви язичницького світосприйняття, задавало
християнство, котре через храм, ікону, слово Боже та книгу впроваджувало
нову систему буттєвих вартостей. Що ж до глибшого засвоєння
християнського віровчення, то ні витончене візантійське богослів’я з його
філософським спіритуалізмом, ні абстракції релігійно-філософських доктрин
Константинополя не заторкнули Русі. Впродовж ХІ-ХІІІ століть її писемність,
пов’язана зі сферою церковної компетенції, являла собою класичний зразок
“культури цитат” – заготовлених на всі випадки життя уривків чи парафразів
Біблії і отців Церкви. У повчальних “Посланнях” та “Словах”, написаних
руськими книжниками*, а також у збірниках учительно-християнського змісту
(численних “Ізборниках” та “Пчелах”), що містять сентенції візантійських
церковних авторитетів або запозичені з візантійських джерел короткі
повчальні оповідання, годі шукати власне філософської думки чи теологічних
тонкощів. У центрі уваги – переважно сюжети прикладного характеру, дотичні
не глибшого змісту віри, а поведінки віруючого. Набір християнських чеснот,
підсилений монтажем відповідних тривіальних цитат, цілком укладається в
рамки помірного аскетизму – возлюби Господа; часто молись; не возгордись;
очисть тіло постом і прикрась смиренням; допоможи убогим, стражденним і
сиротам; не осуди ближнього і т. д. Це було природним наслідком сприймання
книжності лише як помічниці християнської науки, котру неофіти засвоїли в
усталеній, освяченій авторитетами формі, а це, в свою чергу, заперечувало
можливість долучення самостійної думки. З іншого ж боку – руські книжники
просто не могли досягати тієї філіҐранної освіченості, якою відзначалася
Візантія – спадкоємиця пізньоантичного ерудиторства.
Це, природно, не означає, що шкіл на Русі не було взагалі. Так, якесь
учення книжне почав насаджувати серед знаті ще Володимир Святий (літопис
зазначає, що матері плакали по хлопцях, взятих у науку, аки по мертвици). Без
сумніву, мусила діяти школа і при Софійському соборі в Києві, де, як оповідає
під 1037 р. “Повість минулих літ”,
* З ХІ ст. на Русі почала з’являтися також велика кількість перекладної літератури: добірки з проповідей Іоана
Златоуста та сентенцій отців Церкви Кирила Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова та ін.
під назвами “Златоуст”, “Златоструй”, “Маргарет”, “Ізмарагд” тощо; виклад християнської віронауки через
тлумачні, або так звані “Учительні” Євангелія; житія святих у візантійських редакціях – Патериках, Прологах,
Мінеях; світові хроніки візантійців Іоана Малали, Георгія Амартола, Іоана Зонари та ін.; “Християнська
космографія” александрійського купця Косьми Індикоплава з оповідями про екзотичні краї Сходу; візантійські
збірники проповідей з напівфантастичними відомостями про рослинний і тваринний світ – “Шестодневи” і
“Фізіологи”; мандрівні анонімні повісті “Александрія”, “Повість про Акіра Премудрого”, “Варлаам і Йоасаф” і
т. д.57
зібрав він [Ярослав Мудрий] писців многих, і перекладали вони з гречизни на
слов’янську мову і Письмо [Святе], і списали багато книг.
У 1030 р. Ярослав Мудрий заклав училище в Новгороді, зібравши від
старост і попових дітей 300 учити книгам; у 80-х роках ХІ ст. фіксується
існування школи в Курську, де навчався грамоти преподобний Феодосій
Печерський; є згадки ХІІ ст. про заснування шкіл у Галичі, Смоленську тощо.
Широке розповсюдження письменності серед міського населення (а отже – й
існування якихось осередків навчання) засвідчується знахідками берестяних
грамот в археологічних розкопках міст Північно-Східної Русі*, численних
писал [загострених стрижнів] – у містах Галицько-Волинського князівства,
графіті на стінах старовинних храмів – у Києві тощо. Проте важко не
погодитися з думкою Євгенія Голубинського, висловленою ще на початку
нашого сторіччя, що йшлося про письменність, а не освіту. Філософами і
книжниками літописи називають не тільки безумовно освічених людей, як
обидва Київські митрополити-русини – вже згаданий Іларіон, муж благий і
книжний, та Климент Смолятич, чи як Кирило, єпископ Туровський, або ж як
агіографи і літописці, ченці Києво-Печерського монастиря Нестор та Никон,
але й декого з князів. Саме так, наприклад, пишеться про волинського князя
Володимира Васильковича (помер 1288): “…був він книжник великий і
філософ, якого ото не було в усій землі і після нього не буде…” Проте,
вчитуючись у панегірик князю, введений до літопису, можна побачити, який
зміст вкладався у ці поняття: Володимир Василькович говорив … ясно
[словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий, а книжником в очах
літописця його зробило те, що він щедро обдаровував храми та монастирі
книгами, і замовляючи їх, і навіть переписуючи власноручно.
Вельми характерною видається своєрідна непослідовність руських
книжників у копіюванні ними візантійського ставлення до вченості. Там освіта
розцінювалася як одне з найвищих достоїнств людини і в духовному, і в
побутовому плані: ідеальним володарем вважався той, хто протегує вченим;
освіченість служила головною передумовою отримання посад у державних і
церковних владних органах; для простолюду вона давала шанс підвищити свій
соціальний статус і т.д. Брак же освіти розглядався як суттєва вада, ба – навіть
фізична неповноцінність, а з людей неписьменних чи малограмотних
дошкульно кепкували. Руські книжники наслідують лише “позитивну” частину
* Нині знайдено понад 700 берестяних грамот у Новгороді, Смоленську, Пскові, Вітебську, Твері та ін. За
підрахунками петербурзького вченого Б.В. Сапунова, здійсненими на матеріалі новгородських знахідок,
відсоток письменних на початок ХІІІ ст. міг сягати 10% мешканців міста.58
цієї моделі. Ми часто можемо натрапити на розлогі похвали ученню книжному
та книгам, під якими малися на увазі бесіди пророків, євангельські повчання і
апостольські, і житія святих отців – бо се є ріки, що напоюють всесвіт
увесь. Натомість іронічно-глузливих наскоків на неосвічених людей годі
шукати. Швидше навпаки – марнославством і підозрілою пихою здавалося
цілеспрямоване прагнення присвятити своє життя здобуттю знань, філософом
себе виставляючи, оскільки благочесній людині досить додивлятися
божествених писань, простіше кажучи – уміти читати. Ця специфічна
“поміркованість амбіцій” руської вченості, окрім світоглядних причин, може
бути пояснена ще й мовним бар’єром. Роль грецької мови у стимулюванні
руської культури була набагато меншою порівняно з аналогічною роллю
латини в римо-католицькому християнському світі. Слов’яномовна літургія, а
також рання поява перекладної патристики та агіографії, цілком
задовольняючи духовні потреби, не викликали конечної потреби у знанні
грецької мови. Її не вивчали в школах, відтак руський читач, навіть філософ і
книжник, за поодинокими винятками, не мав прямого контакту з грецькою
теологічною, філософською чи політичною думкою. В феномені ослов’янення
церковно-культурної сфери, звичайно ж, були і свої позитивні моменти – слово
Боже та учительні настанови розуміли всі. З іншого боку, це консервувало
ізоляцію, замикаючи Русь саму на себе. Не послуговуючись ні грекою, ні
латиною, руська культура виявилася відрізаною від обох першоджерел – і
власного візантійського, і римського, з якого виростала писемна культура
молодих варварських народів латинської Європи.
Самостійнішим у порівнянні з церковно-учительною книжністю
виглядає струмінь світської літератури. Найоб’ємніший матеріал тут являють
літописи, старший серед яких – Київський – був зводом попередніх хронік,
укладеним ігуменом Київського Видубицького монастиря Мойсеєм у 1198 р.
(регіональне літописання, окрім Києва, провадилося також у Новгороді,
Чернігові, Пскові, Смоленську, Володимирі-на-Клязьмі, Холмі, ВолодимиріВолинському та ін.). Розбіжності в тлумаченні авторами згаданих літописів
тих чи інших подій та постатей є надто широкою самостійною темою. Тому
автор цього нарису змушений (як і в багатьох інших випадках) адресувати
зацікавленого читача до спеціальних праць, привернувши натомість його увагу
до тих елементів форми літописного історієписання, які вперше сигналізували
про спроби художнього відображення дійсності. Так, у Київському літописі
поряд з порічними подієвими записами натрапляємо на виразно
белетризований матеріал, або так звані “вставні оповідання”. Вони написані з59
виразним літературним хистом, відзначаються динамічною сюжетною
інтригою і навіть спробами відтворити психологічний стан героїв. Ось для
прикладу пронизливий епізод, в котрому оповідається, як осліпленому князю
Василькові повертається свідомість:
І коли прибули вони [до города Здвиженя], перейшовши міст воздвиженський, [то]
стали з ним на торговищі, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали попаді
випрати. Попадя ж, виправши, натягла [її] на нього, коли вони обідали – і плакати
стала попадя. А він був, як мертвий. І збудив його плач, і спитав він: “Де се я єсмь?”
Вони ж сказали йому: “У городі Здвижені”. І попросив він води, і вони дали йому. І
випив він води, і вернулась до нього душа, і опам’ятався він, і пощупав сорочку, і
сказав: “Чому єсте зняли ви [її] з мене? Хай би я в сій сорочці і смерть прийняв, і
став перед Богом у кривавій сорочці”.
Ще виразніше літературна канва проступає в Галицько-Волинському
літописі ХІІІ ст., який більшість дослідників взагалі розцінює як “воїнську
повість” чи “вільну історичну повість”, тобто композиційно цілісний
історичний твір, в основу якого покладено порічні записи-хроніки (місце і час
виникнення пам’ятки та її імовірне авторство залишаються дискусійними).
Текст літопису об’єднує внутрішня логічна цілісність, яка досягається
композиційним припасовуванням одна до одної кількох окремих “повістей”:
про боротьбу за владу в Галичі після загибелі Романа Мстиславича у 1205 р.;
про збирання Данилом волинської отчини; Повість про повернення Данилом
галицького стола; про побоище Бат¥ево та ін. Такий незвичний для Русі жанр
історієписання, притаманний тільки цій пам’ятці, перетворює її на унікальне
явище в тогочасній писемності, якому немає аналогів.
Проте вершиною словесної художньої творчості Київської Русі стала
найславетніша її пам’ятка – “Слово о полку Ігоревім”. Знаменита поема, яка без
перебільшення належить до перлин загальноєвропейської культури, була
написана наприкінці ХІІ ст., присвячуючись невдалому походові на половців
(1185) новгород-сіверського князя Ігоря Святославича та його брата
Всеволода. Від часу до часу здіймається хвиля скептицизму, яка ставить під
сумнів автентичність поеми: цей, як висловився один з дослідників,
витончений “кущ троянд на житньому полі” виглядає настільки екзотично на
тлі решти тогочасних пам’яток, що здається підробкою. В поемі й справді є
багато дивовижного і, як на ті часи, парадоксального – і багатоходова
асоціативна композиція, і філіґранна вишуканість стилістичних прийомів, і
особливо – символізм, яким пройнята вся поема. Як і в скандинавських сагах,
речі тут називаються не власними іменами, а словами-символами. Більше того,60
сама природа суголосна цій символіці: кожна жива істота – звір чи птах, пора
дня чи звичне природне явище – несуть символічний, гіперболізований зміст.
Читач переноситься в ірреальний світ з мережива поетичних знаків, як,
наприклад, в описі битви Святославичів з половцями:
С зараніа до вечера, с вечера до свђта летять стрђлы каленыя, гримлют сабли о
шеломы, трещат копіа харалужныя в полђ незнаемђ, среди земли Половецкыи.
Чрьна земля под копыты костьми была посђяна, а кровію польяна; тугою взыдоша
по Русской земли… Бишася день, бишася другый: третьяго дня к полуднію падошя
стязи Игоревы. Ту ся брата розлучиста на брезђ быстрой Каялы: ту кроваваго
вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша
за землю Рускую. Ничить трава жалощами, а древо с тугою к земли преклонилось.
Велика загадка “Слова”, яке дійшло до нових часів в одному-єдиному, до
того ж пізньому і зіпсованому списку (та й той загинув 1812 р. під час пожежі
Москви), дражнить і, мабуть, завжди дражнитиме дослідників, як і кожний
витвір генія. Одне можна сказати напевно: автор не “змальовував об’єктивної
картини тогочасної Русі”, як полюбляють висловлюватися шкільні підручники.
Чи був він киянином, чернігівцем, галичанином або волинцем, чи походив з
княжого або дружинно-боярського середовища (про що дискутують вчені,
невтомно висуваючи одну гіпотезу за другою), його натхненна поема – це
вершина елітарної рицарської поезії, екзамен власне руської словесності на
художню зрілість. І складений він був на “відмінно”.
* *
*
“Слово о полку Ігоревім”, як і літописи та інші пам’ятки словесності
Київської Русі, непідготовленому читачеві без перекладу зрозуміти нелегко.
Мова, котрою вони написані, являє собою подеколи важку для розрізнення
суміш двох мовних струменів – церковнослов’янського і руського.
Церковнослов’янська (чи як її інакше називають – старослов’янська) мова, що
лягла в основу писемної традиції Русі, була мовою перших перекладів Св.
Письма і праць церковного кола, здійснених вихідцями з Македонії, творцями
слов’янського алфавіту Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. В часи, коли її
поширення на Русі стало доконаним фактом, вона вже перетворилася, за
висловом Юрія Шевельова, “з живої на канонізовану, застиглу, писемноритуальну мову”, що не стільки розвивалась за власними внутрішніми
законами, скільки вбирала місцеві впливи, закріплюючи їх у варіантах, званих61
редакціями. Так, переклади з балканських країн відображали особливості
сербської та болгарської редакцій, а переклади, здійснені на Русі, містили
власні локальні відмінності, які дозволяють говорити про побутування тут так
званої “старослов’янської мови давньоруської редакції”. Однак і цією мовою
володів надто нечисленний прошарок інтелектуалів, а, окрім того, у ній не
було назв для багатьох реалій місцевого побуту. Тому дуже швидко в
писемність почала проникати жива мова, яку видатний мовознавець Олексій
Шахматов визначав як київське койне*, оформлене у ІХ–Х ст., тобто після
виникнення Держави Русів. Говірка мешканців великокняжої “столиці”, що
оформилася як переплетення полянського діалекту тутешнього люду з
говірками представників інших земель Русі – дружинників, ремісників, купців,
послужила базою руської літературно-писемної мови.
Співвідношення церковнослов’янських і питомо руських елементів у
кожній зі збережених пам’яток тогочасної оригінальної писемності настільки
плинне, що надається хіба до дискусії, чи певна пам’ятка написана поцерковнослов’янському з руськими вкрапленнями, чи навпаки. Припускають,
що ближчими до живої мови є юридичні пам’ятки, зокрема – Руська Правда,
насичена побутовою та соціальною лексикою виразно місцевого походження.
Ще виразнішим є розмовний струмінь у “Слові о полку Ігоревім” (щоправда,
це можна пояснити і тим, що в цій поемі просто порушуються теми, не відбиті
в інших пам’ятках). Характерно, що в мові “Слова” дослідники знаходять
численні особливості, які згодом стануть визначальними для української мови.
Цілком окремим питанням є історія живої мови, якою розмовляли люди
княжої Русі. Зливаючи докупи поняття “розмовна мова” та “мова писемності” в
спекулятивному вислові “давньоруська мова”, радянські історики ще
донедавна переконували, що її побутування в усіх земях-князівствах служить
одним з головних доказів існування “єдиної давньоруської народності”.
Остання, як “нова вища форма етнічної спільноти порівняно з родом і
племенем”, буцімто склалася протягом ІХ-Х ст., а далі розпалася разом із
розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та
українського народів, а відтак – і їхніх мов. Щодо писемної мови, про яку
йшлося вище, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних
русичів – від Києва до Новгорода і від Галича до Курська. Інша річ, що жоден з
них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме
*Койне (дослівно з грецьк. спільний діалект) – особливий наддіалектний різновид мови, що формувався як
результат набуття певною, як правило – соціально престижною, говіркою наддіалектного характеру, поєднуючи
в собі інодіалектну, іншомовну, вузькопрофесійну та ін. лексику.62
тому, як породження спільної духовно-церковної традиції, ця штучна мова
змогла залишитися засобом культурного спілкування і в багато пізніші часи,
коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичних спогадів.
Іншою була доля діалектів живої мови. Хоч відмінності між ними не
створювали неподоланного бар’єру для взаєморозуміння, припустімо, між
киянином і псковичем, однак фонетичні і граматичні особливості були
достатньо виразними. Це дозволяє відзначити існування на території Русі
кількох надплемінних територіальних діалектів, засвідчених завдяки тому, що
ті чи інші регіональні мовні відхилення у вигляді “описок” потрапляли в
усталену орфографію книжної мови. Зокрема, на майбутній українській
території вирізняють дві споріднені між собою діалектні макрозони – північну
поліську (на теренах Північної Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини) і
південно-західну, або галицько-волинську, яка охоплювала ареал сучасної
Галичини та Південної Волині. Детальніший аналіз явищ, що ілюструють їх
близькість, міститься в спеціальних працях. Тут же досить обмежитись
констатацією того, що протоукраїнські мовні риси можна вважати
засвідченими уже в перших писаних пам’ятках Русі ХІ ст., а почали вони
оформлятися, як вважають, приблизно у VІ–VІІ ст.
Паралельно з мовними формувалися і етнічні риси майбутнього
українського народу, ареал замешкання якого збігався з найдавнішими
східнослов’янськими теренами між Прип’яттю, Дніпром, степом і Карпатами.
Сталість заселення цих регіонів місцевими племенами, що забезпечувало
спадкоємність і наступність поколінь, спричинилася до неперервності етномовного розвитку, а це, своєю чергою, зумовлювало появу сталих ознак у мові
та побутовій культурі – житлі, одягові, їжі, звичаях та обрядах. Частина
тутешнього населення, мігруючи в процесі освоєння східними слов’янами
північних і північно-східних територій, нашаровувалася на теренах сучасної
Білорусі на місцевий балтійський субстрат, а в межах європейської Росії – на
фіно-угорський. Твердження, що мешканці цих регіонів відчували “спільність
свого походження і розвитку” і усвідомлювали “територіальну цілісність і
єдність мови, культури та віри”, є надмір сміливим. Відсутність єдиного
інформаційного поля (ба простіше – шляхів сполучення) на такій величезній,
розчленованій непрохідними лісами й болотами території, якою була княжа
Русь, виключає можливість появи свідомості такого типу. Сказати більше –
навряд чи й взагалі основна маса населення (а не князі, їхні наближені та
жменька освічених книжників) мала бодай приблизне уявлення про розміри
Русі. А тим більше нікому б не спало на думку, що, живучи в Пороссі, можна63
розмірковувати про “спільність свого походження” з Новгородом або
Полоцьком. Однакове писане слово і єдність духовно-інтелектуальної традиції,
звичайно, породжували відчуття взаємної спорідненості – але тільки в тонкому
шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь
заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до “єдиної давньоруської
народності” – це те саме, що на підставі, скажімо, спільної латиномовної
схоластики проголосити існування “єдиної латинської народності” в межах
тогочасної Західної Європи. Адже там цілісність писемної культури
усвідомлювалася інтелектуальною елітою не менш виразно, ніж на Русі.
§ 2. Русь і Степ. Монгольське нашестя
Народи Степу в руському прикордонні (до початку ХІІІ ст.)
Доки мешканці Русі опановували ази християнської цивілізації, на
гігантських степових просторах, що підступали до руських земель з півдня і
сходу, текло своє, інакше життя. Немов у припливах і відпливах, по степах
перекочувалися хвилі нових і нових народів, від яких до нашого часу іноді не
дійде нічого, окрім загадкової назви, виникали й щезали царства, вибухали
криваві війни за кочів’я і владу. Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу
– найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне
положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За
вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в
чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370
р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за
Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські
простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена,
приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм
судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця ХVІІІ ст.) зоставатися
тут господарями.
Першою тюркською державою на території сучасної України був
Хозарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи
степи і підгір’я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти
причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Данниками хозарів
були північнокавказькі, мордовські приволзькі та слов’янські племена –64
сіверяни, в’ятичі, радимичі, певний час – поляни (у 80-х роках ІХ ст. конунҐ
русів Олег, як уже згадувалося, перепідпорядкував їх собі).
У самій Хозарії досить швидко довкола укріплених зимовищ кочовиків,
особливо коли ті опинялися на торгових шляхах, почали виникати поселення
міського типу, заселені етнічно строкатим ремісничим та купецьким людом.
Зокрема, власне так, із зимовища-фортеці кагана, виросло й столичне місто
Ітиль у гирлі Волги, а в нижній течії Дону великим населеним пунктом став
Саркел. З другої половини VІІІ ст. відродилися і зруйновані гунами старі
грецькі міста на чорноморському узбережжі – Керч (грецьк. Пантікапей),
Самкерц (грецьк. Таматарха, руськ. Тьмуторокань), ФанаҐорія. Мешканці
каганату були невдовзі втягнуті у міжнародну транзитну торгівлю, оскільки
контролювали шляхи, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та
слов’ян. Водночас у містах інтенсивно розвивалося ремісництво, а в провінціях
– землеробсько-скотарське господарство.
За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд з язичниками в
одних і тих самих містах мешкали християни, мусульмани та іудаїсти (в межі
каганату переселилося чимало євреїв з Ірану та Візантії, тікаючи від утисків з
боку мусульман і християн). Особливо багато євреїв мешкало в столиці краю –
Ітилі, і це відіграло чи не вирішальну роль, коли централізаційні процеси
підштовхнули до заміни язичництва єдиною для всіх племен вірою: на початку
ІХ ст. нею був оголошений іудаїзм. Однак цей крок виявився фатальним для
майбутнього Хозарії. Прийняття іудаїзму каганом та столичною ітильською
знаттю протиставляло їх решті аристократії, що мешкала у далеких кочів’ях.
Тож невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об’єдналися з
мусульманами та християнами. Ці усобиці призвели до загального замішання, і
в країні один за одним стали спалахувати локальні міжродові конфлікти*.
Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові
племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р.,
охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися
в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують
відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ.
беченек), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини Х ст.,
протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від
* Як уже згадувалося, з другої половини ІХ ст. на ослаблений усобицями каганат розпочали наступ і руси, яким
випало нанести останній удар Хозарії: 60-80-ми роками ІХ ст. датуються перші походи Олега на Каспій і
перепідкорення Києву данників-слов’ян; повторні напади руських дружин на каспійське узбережжя зафіксовані
під 909, 910, 913, 943 рр., а у 965 р. князь Святослав захопив і зруйнував столицю каганату Ітиль. Довершив
падіння Хозарії похід Володимира Святославича, який наприкінці Х ст. наклав на хозарів данину.65
Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного
переходу.
Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р.
Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не
рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до
самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава
і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття
(такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські
народи).
Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору
набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення
війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів,
користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку
робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на
невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори,
називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами
відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було
неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту –
спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися
кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.
У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували
Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали.
Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем’ян приборкали величезного Змія, який
пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько,
примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; Ґрунт,
вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями
обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи
численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження
кінцем Х – ХІІ ст., а саму появу пов’язують з потребами захисту порубіжжя від
печенігів, а згодом – і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж
річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами,
чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти.
Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3-3,5 м з
перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею.
Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки
конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор Старий використовував
печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці66
Х ст. мешкали вихідці з Печенігії. Про це свідчить згаданий у літописі епізод
облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що
перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив
серед печенігів, запитуючи: “Чи ніхто не бачив коня?”, – бо він умів попеченізькому, і вони вважали його [за одного з] своїх. У 1036 р. печеніги
зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого
частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася
з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів’ях,
через два десятилітя змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в
приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.
* *
*
Словом половець у руських джерелах позначали тюркські племена
кипчаків, інакше куманів (куман дослівно перекладається як білий, жовтий,
звідси руське – половий, половець)*. Вийшовши у ІХ ст. з теренів сучасної
Киргизії та Казахстану, вони спершу витіснили печенігів з Приаралля, а в
першій половині ХІ ст. розпочали наступ на Причорномор’я. Відступаючи,
печеніги та зближені з ними племена торків і берендеїв попросили захисту
київського князя. Тож після 1060 р. їх було прийнято на поселення в
прикордоннях Київської та Переяславської земель, причому чоловіча частина
людності збройно служила київському князю. За цією своєрідною захисною
лінією зі “своїх” кочовиків пролягало безмежне Половецьке поле [Дешт-иКипчак], розтягнуте від Волги до Дунаю. Ця територія, відома у європейських
средньовічних джерелах під назвою Куманії, була розподілена між окремими
родами, кожен з яких кочував у визначених межах, облаштовуючи тут постійні
укріплені зимовища.
Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст.: у 1061 р.
вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду
Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому
на р.Альті. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили 46 більших
походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських
розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі
полони. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на
* Припускають, що кипчаки, серед яких був доволі поширеним європоїдний антропологічний тип – це
тюркізований сако-іранський етнос.67
одну з центральних у руському письменстві, де раз у раз згадуються лиха і
спустошення від безбожних ізмаїльтян, окаянних агарян, нечистих виплодків
диявола. Походи проти степовиків, що регулярно повторювалися впродовж
майже двохсот років, стали головним тлом героїчних діянь князів, які
здобували собі славу, переломивши копіє об землю Половецьку. Тоді ж, у
потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла
з закликом спільної боротьби за землю Руську.
З іншого боку, територіальна близкість половецького світу, торгові
контакти, а особливо – регулярні перехресні шлюби, якими скріплювалися
перемирні угоди між князями і тими чи іншими ханами, призводили до
поступового пом’якшення гостроти протистояння, нераз перетворюючи
взаємні вилазки на своєрідний рицарський герць. За характерний приклад
може слугувати честолюбний похід у Половецьке поле Ігоря Святославича,
оспіваний у “Слові о полку Ігоревім”: адже і мати, і бабуся Ігоря були,
ймовірно, половчанками, а свого власного сина Володимира він (уже після
походу) одружив з донькою хана Кончака, проти якого бився. За умов такого
інтенсивного родичання не дивно, що вже з ХІІ ст. половецькі хани на
запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну
участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми
проблемами Русі. Відтак невідомо, чим би в перспективі могло обернутися це
200-літнє протистояння, яке поволі переростало в партнерство, коли б на
східних околицях Половецького поля не з’явилася нова грізна сила – монголи,
що стало зловісним прологом до крутих перемін і в долі Куманії, і в історії
Русі.
Походи Батия і створення Золотої Орди
Хронологія та перебіг нищівних монгольських походів у Європу 1237-
1242 рр. добре задокументовані і в руських, і в західноєвропейських хроніках.
Початок їм поклало обвальне падіння міст Рязанського та ВолодимироСуздальського князівств. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий
здобув Рязань, через місяць, у січні 1238 р., після п’ятиденного штурму впала
Москва, а 7 лютого стінобитні тарани розбили мури Володимира-на-Клязьмі,
тодішньої столиці Володимиро-Суздальського князівства. Замалим не
дійшовши до Новгорода, Батий повернув на південь і, простуючи вздовж
східних меж Смоленської та Чернігівської земель, спустився в Половецький
степ між Доном і Волгою, де розбив тутешнього хана Котяна.68
Через рік, навесні 1239 р., наступ на Русь було поновлено. На цей раз
надійшла черга київських околиць: у березні впав Переяслав, у жовтні –
Чернігів та ряд менших міст, розташованих побіч Десни і Сейму. Ще через рік,
у листопаді 1240 р., монгольська армія підступила до Києва:
І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од
звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад
коней його, і сповнена була земля Руська ворогами… І поставив Батий пороки
[тарани] під город коло воріт Лядських,.. і пороки безперестану били день і ніч.
Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як
ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним…
6 грудня 1240 р. Київ був здобутий. Останні захисники замкнулися в
Десятинній церкві і навіть пробували прокопати підземний хід до Дніпрових
круч, однак під ударами монгольських таранів стіни храму обвалилися,
поховавши під собою людей.
З-під розграбованого Києва головні сили Батия, змітаючи все на своєму
шляху, рушили на Волинь і Галичину. Навесні 1241 р. одна частина війська під
командуванням темника [воєводи] Бурундая перейшла кордони Польщі і,
завдавши поразки сандомирському та краківському князям, розорила Люблін,
Сандомир, Краків та ін., а друга, керована самим Батиєм, попрямувала через
Карпати в Угорщину. Король Бела ІV був розгромлений, тож кіннота Батия, не
зазнавши жодної поразки і смерчем пройшовши по території Словаччини,
Чехії та Угорщини, навесні 1242 р. вийшла до Адріатичного узбережжя, де
почала штурмувати тутешні міста.
Проте знайомство мешканців Адріатики з монголами на цьому, на щастя,
скінчилося. У березні 1242 р. Батий, отримавши звістку про смерть каана
Угедея, через Боснію, Сербію, Болгарію та причорноморські степи завернув
додому – царевичі-чингізиди мусили бути присутніми на курілтаї для виборів
нового володаря. Втім, імперії монголів як єдиному цілому не судилося
проіснувати набагато довше від цих подій. Батий, вважаючи свій рід
скривдженим у виборах, не присягнув новому каану Гуюку. Отаборившись
наприкінці 1242 – на початку 1243 рр. в пониззі Волги, він фактично засновує
власну державу (в руських джерелах вона згодом отримає назву Золота Орда)
зі столицею у місті Сарай у Нижньому Поволжі поблизу сучасного
Волгограда, де розташувався управлінський апарат хана. За площею це була
одна з найкрупніших держав середньовіччя, що широко розтяглась по
Великому Степу Азії та Європи. Монголів-кочовиків, творців цього
величезного політичного утворення, мало цікавили регіони, непридатні для69
їхнього звичного способу життя. Тож у безпосередні кордони Орди
включалися лише землі степових народів – башкирів, волзьких булгар,
кипчаків тощо. Натомість мешканці інших ландшафтних зон – лісових,
лісостепових та гірських, зберігаючи територіальну відособленість, були
обернуті на данників чи політичних васалів ординського хана. Відтак походи
Батия мали різні наслідки для колишніх ворогів-сусідів – русичів і половців,
оскільки Куманія, припинивши самостійне існування, увійшла до складу Орди,
в той час як руські землі не цікавили ханів з точки зору розширення власної
території. Їм розходилося про отримання данини з населення і допоміжну
військову силу у вигляді дружин князів-васалів, а також про полонених,
котрих монголи брали в неволю під час стрімких грабіжницьких рейдів, що
періодично повторювалися або з метою покарати “неслухняного” князя, або
для підтримки котрогось із руських правителів у внутрішніх конфліктах. При
цьому вже в другій половині ХІІІ ст. намітилася різниця в становищі окремих
князівств, яка визначить їхні долі в майбутньому. Так, не зачеплені
монгольським завоюванням Новгород, Псков та Полоцька земля почали все
виразніше схилятися до зближення зі своїми литовськими сусідами. Через
тяжкі випробування довелося пройти Володимиро-Суздальському та
Рязанському князівствам, де через територіальну близькість до Орди склалися
особливо принизливі форми васальної залежності, а саме ординське панування
виявилося найбільш тривалим. Що ж до князівств українських теренів –
Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського, то їхнє
становище значною мірою обумовлювалося ще передмонгольськими подіями.
Сорокалітня війна “за галицьку спадщину”, що точилася тут впродовж 1205-
1245 рр. (про це детальніше піде мова у наступному параграфі), до краю
виснажила сили суперників якраз напередодні монгольського нашестя. Це
зробило пограничні Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину
безборонною здобиччю Батия. І хоча апокаліптичні масштаби руйнувань,
заподіяних його походами 1239-1240 рр., про які з пафосом оповідають
тогочасні джерела, історики та археологи вже давно поставили під сумнів,
встановлення тут монгольської зверхності стало без перебільшення
катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням у внутрішнє життя,
знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне –
однаковий темп еволюції порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі,
Угорщині та Чехії впродовж ХІІІ-ХІV ст. вдосконалювалися політичні
інститути, виникали перші університети, усталювалися самоврядні
корпоративні форми організації суспільства, підносилася роль міста та70
супутньої йому міської культури, Києву і Чернігову понад сто років не
вдавалося просунутися ані на крок уперед. Навпаки – морально деградувала
тероризована монголами княжа еліта, занепало міське життя,
інтенсифікувалося безупинне дроблення земель-князівств (наприклад, на
Чернігово-Сіверщині на початку ХІV ст. їх уже було не менше десяти),
перетворилася на дивну аномалію позбавлена власної династії столиця Русі –
Київ, де за монгольськими ярликами “володарювали” князі, що ніколи й ногою
сюди не ступали. На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка
вийшла переможцем з війни “за галицьку спадщину”, вдалося закласти
підвалини власної потужної держави, котра на ціле століття затримає
зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.
§3. Галицько-Волинське князівство, або Королівство Руське
Формування території
У 981 р. Володимир Святославич, як оповідає літопис, здійснив похід на
терени у верхів’ях Прип’яті та вздовж річок Західний Буг, Сян і Верхній
Дністер, заселені слов’янськими племенами, ідентифікація яких залишається
дискусійною:
Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи,
які є й досьогодні під Руссю.
Щоправда, не зовсім ясно, кого слід розуміти під Ляхами: у 981 р. Краків
перебував під чеською зверхністю, тож одні дослідники припускають, ніби
Ляхи – це чехи, а інші вважають, що згадане свідчення є взагалі пізнішою
вставкою. Так чи інакше, однак саме в часи Володимира доля майбутньої
Галичини та Волині була вперше поєднана з Руською землею, тобто Середньою
Наддніпрянщиною. Тоді ж, наприкінці Х ст., київський князь заклав во имя
своє місто Володимир на р. Луга, передане разом з новоприєднаними землями
в управління синам – Борисові, а пізніше Всеволоду.
До кінця ХІ ст. волинські і прикарпатські землі утворювали суцільну
адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо київському княжому
столові. Проте 1084 р. ця система залежності вперше була порушена, і в
Прикарпатті самочинно вокняжилися троє братів – Рюрик, Володар і Василько
Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича,
онука Ярослава Мудрого. За підтримкою місцевих бояр, діючи в тісній злагоді71
між собою, Ростиславичі швидко зуміли закріпитися в Перемишлі, Звенигороді
й Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб великого князя вибити їх
з Галичини силою княжий з’їзд у Любечі (1097) визнав за ними право на ці
землі як на отчину.
Після смерті 1124 р. Василька і Володаря (Рюрик умер раніше, 1094 р.)
між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем з якої вдалося вийти
Володимиру Володаровичу, або, як його іноді називають – Володимиркові
(помер 1153). Чоловік енергійний і розумний, Володимирко став справжнім
творцем Галицького князівства. У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до
Галича, де зумів увійти в добре порозуміння з місцевими боярами, а у війні
1149-1152 рр. вкотре відбив походи на Галичину київського князя та його
союзників-угорців.
Володимирів син Ярослав Осмомисл (1153-1187) розвинув здобутки
батька. Діючи де з дипломатичною обережністю, де рішуче, Ярослав
перетворив Галицьке князівство на одне з найсильніших на Русі. Піднесено
оспівує потугу прикарпатського володаря автор “Слова о полку Ігоревім”:
Галичкы Осмомыслђ Ярославе! Высоко сђдиши на своем златокованнђм столђ.
Подпер горы Угорскыи своими желђзными плæки. Заступив королеви путь.
Затворив Дунаю ворота…
У своєму славослів’ї поет, звичайно ж, не згадує кризи, котра з 1170-х
років лихоманила владну верхівку Галичини. Зовні вона здавалася родинними
негараздами, хоча в підтексті приховувала конфлікт між Ярославом, який
впевнено утверджував своє самовластя, і незадоволеними боярами. Приводом
до відкритого спалаху стали сімейні чвари: бояри, нібито обурені
аморальністю князя, у 1171 р. спалили його коханку – боярівну Настаську і
урочисто повернули з вигнання шлюбну дружину Ярослава Ольгу, доньку
Юрія Долгорукого (з нею разом втекли свого часу до Польщі многі бояри, і це
додатково підтверджує далеко не інтимну причину зіткнення). Проте Ярослав
вирішив цю дилему по-своєму: помираючи, він передав верховну владу
позашлюбному синові Олегу Настасьчичу, а Ольжиного сина Володимира,
нелюбого і непокірного, посадив на уділ у Перемишлі.
Заповіт князя не був проведений у життя. Як скаже літописець, по смерті
Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі…
переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича… Проте швидко
виявилося, що і Володимир не задовольняє бояр – думи не любив із мужами
своїми. Розпочалася дворічна громадянська війна, у якій і Володимир, і
ворогуючі між собою боярські партії запрошували на допомогу то угорців, то72
поляків, то сусідніх руських князів. Врешті у 1189 р. Володимиру за
підтримкою німецького імператора Фрідріха І Барбаросси і польського короля
вдалося повторно утвердитися в Галичі. Оскільки ж він не мав синів, то з його
смертю (1199) династія Ростиславичів припинялася. Найініціативнішим серед
сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславич: цього ж року,
спираючись на здавна прихильну до нього місцеву боярську групу, він
оволодів Галичем. Так після понадстолітньої перерви Волинь, Забужжя,
Подністров’я і Прикарпаття знову об’єдналися в один політичний організм.
Протягом століття, доки Галичиною правили Ростиславичі, на Волині
текло своє, не менш напружене життя. До 1170-х років волинські волості
підпорядковувалися або прямо Києву, або передаючись у тимчасове держання
ставленикам київських правителів. Проте за Ізяслава Мстиславича, онука
Володимира Мономаха, ця традиція була змінена: Ізяслав разом з родиною
переїхав до Володимира і оселився там, немов у власній спадковій отчині. У
1148, 1150 та 1153 рр. йому довелося збройно захищатися, а після Ізяславової
смерті (1154) спроба повернути Волинь під владу Києва повторилася ще раз,
проте й син Ізяслава Мстислав зумів її відбити.
Після смерті Мстислава його сини поділили Волинську землю на уділи,
однак старшому з них – Роману Мстиславичу – вдалося об’єднати братів під
власною зверхністю, а з приєднанням у 1199 р. Галичини стати володарем
одного з найбільших князівств тогочасної Русі. Галицько-Волинський літопис,
називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь
справді здійснив ряд успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами
Волинь, і на половців), описує його з пишномовною піднесеністю:
Бо він кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись і губив [їх],
як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур…
На авторитет Романа вказує те, що саме в його володіннях знайшов
притулок вигнаний 1204 р. з Константинополя хрестоносцями візантійський
імператор Олексій ІІІ Ангел. У 1203 р. галицько-волинський князь, як
оповідає, спираючись на якесь нині не збережене джерело В.М. Татіщев,
нібито висував власний проект доброго порядку, тобто реорганізації владної
моделі Русі. У шести найбільших князівствах – Галицько-Волинському,
Володимиро-Суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському і
Рязанському – пропонувалося запровадити майорат, тобто обов’язкову
передачу княжого столу старшому синові, і лише ці шість володарів, подібно
до князів-курфюрстів Німецької імперії, мусили обирати верховного73
київського правителя. Якою була б доля цього проекту (коли він насправді
існував), сказати важко – у червні 1205 р. Роман, здійснюючи один з багатьох
пограничних походів у Польщу, був разом з невеликим загоном раптово
оточений і вбитий у бою.
Війни за “за галицьку спадщину”. Данило Галицький
Помираючи, Роман лишив двох малолітніх синів – чотирирічного
Данила і дворічного Василька. Його вдова, княгиня Анна (гіпотетично – дочка
візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела), заручившись підтримкою
угорського короля Ендре ІІ Арпада, була визнана боярами реҐентшею при
малолітньому Данилові, але втримати владу не змогла. Восени 1205 – навесні
1206 р. удільний белзький князь Олександр Всеволодович, племінник Романа,
за допомогою краківського князя Лешка Білого зайняв місто Володимир, а в
Галичі утвердилися сини Ігоря Чернігівського (героя “Слова о полку Ігоревім”)
Володимир, Роман і Святослав, котрі по матері доводилися онуками Ярославу
Осмомислу, тобто могли законно претендувати на галицьку спадщину.
Княгині Анні довелося утікати в Ляхи спершу з Галича, а далі й з Володимира.
Відтак Данилове дитинство пройшло при дворі його дядька, угорського
короля, а самій Анні з Васильком вдалося через деякий час повернутися на
Волинь, щоправда не до Володимира, а до провінційного Белза.
Брати Ігоревичі, осівши в Галицькому князівстві, швидко увійшли в
конфлікт зі свавільними галицькими боярами. Про гостроту протистояння
свідчить те, що, подавляючи якусь змову, чернігівці ризикнули вдатися до
репресій, під час яких за неясних обставин було вбито 500 бояр, а інші
розбіглися – утекли до Угорщини. Саме тут під королівською протекцією
мешкав малий Данило, тож галичани оголосили королеві про бажання
повернути його на княжий стіл. Протягом 1210 р. з’єднані сили угорців і
місцевої знаті взяли з боями Перемишль, Звенигород і Галич, і дев’ятилітній
Данило був урочисто посаджений на престол, проте ненадовго: в сум’яттях
заколоту 1213 р. один з наймогутніших галицьких бояр Володислав
Кормильчич в’їхав у Галич і вокняжився, і сів на столі, а Данила відвезли до
матері на Волинь. Князем на Русі міг бути тільки син князя, тож цей ексцес
став прологом до нової колотнечі, в підсумку якої Ендре ІІ передав галицьке
княжіння своєму п’ятирічному синові Коломану [Кальману]. За санкцією папи
Кальман у 1217 р. був офіційно коронований на Королівство Галицьке.74
Опорою ж малолітнього короля мали стати проугорськи настроєні бояри на
чолі з одним з найбагатших людей Галичини Судиславом.
Такий поворот подій здався небажаним краківському князю Лешкові
Білому, котрий, як уже згадувалося, взяв під свій контроль розчленовану на
дрібні уділи Волинь. Намагаючись позбутися надто сильного сусіда, Лешко
звернувся до свого двоюрідного брата (по Олені Ростиславні), одного зі
смоленських Мономаховичів Мстислава Удатного [Удалого]*, який у той час
княжив у Новгороді: “Ти брат мені єси. Піди і сядь у Галич!” Використавши
перебування Ендре ІІ у хрестовому поході, Мстислав 1219 р. вибив угорців з
Галича.
У цих перипетіях безпосередні спадкоємці Романа Мстиславича, Данило
і Василько, ролі ще не відігравали. Лешко Білий, який розпоряджався
Волинню, помістив їх матір спершу в Белзі, пізніше в Бересті, а з 1213 р. – у
маленькому Кам’янці над р. Горинню. Проте ні Романова вдова, ні юні
княжичі не втрачали надії повернути ба´тьківщину. Як каже літописець, вони,
на Володимир приглядаючись, говорили: “Чи сяк, чи так, а буде Володимир
наш з Божою поміччю”. Певності додавало й те, що волинська знать, на
відміну від галицької, залишалася вірною Романовичам, а Лешко Білий повівся
стосовно племінників лояльно: у 1215 р., коли Данилові виповнилося 14 років,
Лешко змусив Олександра Всеволодовича Белзького повернути княжичу
батьківський стіл у Володимирі.
Впродовж наступних 15 років брати “збирали” батькову спадщину,
діючи в тісній злагоді між собою і витримавши кілька воєн, до яких були
втягнуті краківські, київські, чернігівські та пінські князі, аж врешті зуміли
підпорядкувати собі втрачені уділи.
Коли в Галичі вокняжився Мстислав Удатний, Данило спробував увійти
з ним у союз, одружившись 1219 р. на старшій Мстиславовій дочці Анні.
Проте багато користі це не принесло, тим більше, що Мстислав за порадою
могутнього галицького боярина Судислава у 1222 р. пошлюбив свою дочку
Марію з молодшим сином Ендре ІІ королевичем Ендре, і тоді ж передав йому в
держання Перемишль. Це підштовхнуло до нових конфліктів, тож врешті
Мстислав, остаточно заплутавшись і не почуваючи себе в Галичині впевнено,
1227 р. виїхав звідси назавжди. Від’їжджаючи, він заповідав галицький стіл не
Данилові, а молодшому зятю – королевичу Ендре. Городяни, вороже настроєні
проти іноплемінника, закликали 1230 р. на княжіння Данила. Після тривалих
* Матір’ю Мстислава, ймовірно, була одна з дочок Ярослава Осмомисла, що давало право претендувати на
галицький княжий стіл..75
боїв, в яких союзниками волинців виступали загони мазовецького правителя
Конрада і половці, місто вдалося здобути. Проте до закінчення війни було ще
далеко. Тривожний проміжок 1230-1245 рр. літописець характеризує як
наповнений многими заколотами, і великими обманами, і незчисленними
битвами. Остаточна розв’язка цього виснажливого суперництва припала вже
на післябатиєві часи. 17 серпня 1245 р. під м. Ярославом на р. Сян відбулася
вирішальна битва, до якої виявилися втягнутими всі найближчі сусіди: угорці,
половці, литовці (прислані Міндовґом), поляки. Ця битва, виграна
Романовичами, підсумувавши сорокалітню боротьбу “за галицьку спадщину”,
стала ніби стартовою відміткою, з якої розпочиналося фінальне століття у
житті княжої Русі – вже не Київської, а Галицько-Волинської.
* *
*
Героєм-творцем Галицько-Волинської держави був, без сумніву, Данило
Галицький, настільки ідеальний володар і правитель в очах літописця. Літопис
наділяє його повним комплексом княжих чеснот: він не тільки мудрий і
відважний, але й вродливий, пишний, щедрий. Втім, цей ореол вмотивований:
Данилові вдалося здійснити два головні завдання правителя – встановити
внутрішний мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів.
На довгі часи зійшли у тінь свавільні галицькі бояри, перетворені на слухняних
васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці (хоча без певних
міжособистісних тертів не обходилося, проте навіть за наступників Данила
вони залагоджувалися без взаємних воєн). Серед зовнішніх проблем
найскладнішою залишалася монгольська, проте завдяки дипломатичним
зусиллям Данила Галицько-Волинському князівству пощастило досягнути
м’якшої форми залежності від Золотої Орди, ніж на Київщині та Чернігівщині.
Так, володарі Галичини і Волині після поїздки Данила 1245 р. на поклін у
Сарай вважалися федератами хана: вони мусили висилати власне військо до
монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом
населення, не платили.
Віддалене від Орди географічно і досить благополучне в економічному
відношенні, Галицько-Волинське князівство приваблювало біженців з інших
теренів Русі. Цьому сприяла і протекційна політика Данила, котрий, як
оповідає літописець про розбудову Холма, закладеного 1237 р.,76
став прикликати приходнів – німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у
день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар – сідельники, і лучники, і
сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили
вони дворами навколо города поле і села.
Наслідком економічної стабілізації стало те, що у 1250-х роках (з
очевидним прицілом на можливі конфлікти з Ордою) розгорнулися масштабні
фортифікаційні роботи, зокрема – були перебудовані й укріплені
Володимирський та Кременецький замки і ряд інших фортець.
Проте хани пильно стежили за “благонадійністю” своїх окраїнних
васалів, організовуючи на випадок підозри каральні акції. Саме так обернулися
події 1258-1259 рр., коли темник Бурундай, простуючи із силою великою через
володіння Данила на Литву, наказав розібрати щойно збудовані міські
укріплення. Сил для масштабної війни з монголами не вистачало, тож восени
1259 р. під особистим наглядом Бурундая було розкопано і спалено фортецю у
Володимирі, розібрано укріплення Луцька, Крем’янця, Львова та ряду інших
замків.
Це зайвий раз показало, що в о´порі Золотій Орді сподіватися на власні
сили чи на допомогу руських князів, заклопотаних власними проблемами, не
доводилося. Відтак уже за княжіння Данила почалася помітна переорієнтація
зовнішніх контактів Галицько-Волинського князівства. Його партнерами (чи
противниками) віднині стають західні сусіди: угорські королі, краківські,
мазовецькі і силезькі князі, австрійські правителі, а також литовські володарі,
чия щойно створена держава енергійно виступила на історичну арену. Тоді ж,
із середини ХІІІ ст., Галичина і Волинь вперше стали об’єктом зацікавлень
Римської курії. Безпосередньо руських справ торкалися сім папських послань
травня 1246 р., у тому числі адресованих безпосередньо найсвітлішому королю
Русі – Данилові Галицькому: папа пропонував опіку Святого Престолу і
переговори про з’єднання Руської церкви з Римом з метою організації спільної
боротьби проти монголів. На початку 1247 р. до Ліона, де перебував
Іннокентій ІV, вирушило руське посольство, а відповіддю на нього стала серія
листів Курії серпня-вересня 1247 р., в яких папа визнавав суверенність прав
галицько-волинських князів, а якби дійшло до з’єднанння церков –
підтверджував згоду на збереження особливостей Грецького обряду і
слов’янської літургії (очевидно, це висувалося серед умов порозуміння).
Як відомо, плани Римської курії щодо створення всеєвропейської
коаліції для війни з монголами реалізувати не вдалося, тож і проект поєднання
церков втратив в очах Данила політичний інтерес і в життя запроваджений не77
був. Проте наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста коронація
галицько-волинського правителя, який цим самим неначе приймався під опіку
папи, як і решта володарів християнської Європи. Сталося це в Дорогичині в
грудні 1253 р. (пізніша легендарна традиція перенесе цю подію до Києва), а
королівські регалії – вінець, скипетр, і корону вручив Данилові посланець
Іннокентія ІV, абат бенедиктинського монастиря з сицілійського міста Мессіни
Опізо.
Заглядаючи наперед, залишається додати, що титул король Русі [rex
Russiae00]* востаннє вживав онук Данила Юрій Львович (помер 1308). Юрійові
сини Лев та Андрій як співправителі Галичини і Волині іменувались
відповідно dux Galiciae і dux Ladimiriae **, тобто князями, а не королями. Врешті,
саме в ці часи, згідно з усталеним формуляром латинського акта сусідніх Чехії,
Угорщини та Польщі, у руській княжій титулатурі вперше з’являється формула
Dei gratia [з ласки Божої]
Нові претенденти на “галицьку спадщину”. Розпад Руського князівства
Близько 1323 р. за невідомих обставин (припускають – у поході проти
Орди) загинули обидва останніх представники роду Романовичів – брати
Андрій та Лев Юрійовичі, перший з яких був волинським, а другий галицьким
князем (після смерті Данила, що сталася 1264 р., Галичина і Волинь формально
витворювали одну державу, хоча частіше управлялися двома правителями).
Претендентів на спадщину загиблих не бракувало, проте показово, що серед
них уже не було жодного з-поміж династів-Рюриковичів – так далеко зайшло
відчуження колишньої руської княжої братії. Між 1324-1325 рр. в ролі
галицького і волинського правителів епізодично згадуються двоє братів-князів
із Силезії, нібито запрошених боярами, а на початку 1325 р. княжий стіл
обійняв обраний волинськими боярами Болеслав Тройденович, син
мазовецького князя і сестри покійних Романовичів Марії Юріївни.
Охрещений за руським обрядом під іменем Юрія, Болеслав з титулом
природженого князя і володаря Русі ·[natus dux et dominus Russiae] осів у
Володимирі, обравши його за свою столицю. Проте міцної опори серед
місцевої знаті його правління не знайшло. Князю закидали надмірну протекцію
городянам-іноземцям – чехам та німцям, потурання католицькому
* З канцелярій галицько-волинських правителів збереглися переважно акти, написані по-латині, і саме вони
використані тут для прикладів.
** Ladimiria – досл.Володимирія, тобто Володимирська (ширше – Волинська) земля..78
духівництву, що слідом за ними простувало на Русь, а також якісь докладніше
невідомі утиски в правах волинської верхівки. Тож щодалі дужче міцнішала
пролитовськи настроєна партія бояр, яка орієнтувалася на Любарта (сина
великого князя литовського Ґедиміна), одруженого з дочкою котрогось із
загиблих Юрійовичів. Врешті 7 квітня 1340 р. Юрія-Болеслава було отруєно, а
на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, охрещеного під іменем
Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця
містилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку
і Галичина. Проте дуже швидко обом половинам держави Романовичів
судилося розійтися остаточно.
За певними свідченнями (втім, доволі сумнівними), Юрій-Болеслав
перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира ІІІ. Чи
було це, чи ні – але вже за кілька днів після смерті галицько-волинського
правителя Казимир оволодів Львовом, проте втримати його не зміг,
наразившись на сильний опір городян. Тож фактичним розпорядником
Галичини впродовж 1340-х років став один з найближчих радників покійного
Юрія-Болеслава боярин Дмитро Дядько [Дедко]. Під титулом управителя, або
старости Руської землі він провадив по суті незалежні від Любарта маневри,
визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідних володарів – Любарта,
Казимира ІІІ і тодішнього короля Угорщини Лайоша Великого*. Проте
дипломатичних талантів галицького самозванця вистачило ненадовго. У 1344-
1345 рр. Казимир зумів відторгнути від теренів, контрольованих Дядьком,
Сяноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід на Русь, захопивши
Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року Володимир,
Берестейщину і Белзьку та Холмську землі волинцям вдалося відбити*, а
боротьба за Галичину продовжувала з перервами тривати аж до 1382 р.
Так завершився розтягнутий більш, як на півстоліття другий цикл воєн
“за галицьку спадщину”. Про несхожі долі обох половин ГалицькоВолинського князівства – польської і тієї, що відійшла до Литви, мова піде в
наступних розділах цього нарису. Тут же варто підкреслити, що власне в ці
неспокійні часи остаточно окреслилась переорієнтація життя галичан на Захід,
на взірці, запозичені від угорських, чеських та польських сусідів. Так, з
середини ХІV ст. у містах почало розповсюджуватись маҐдебурзьке право,
* В українській історіографії його звичніше називають Людвіком Анжуйським. Після смерті Юрія-Болеслава
король Лайош заявив претензії угорського трону на Русь, відштовхуючись від прецедента правління в Галичині
у першій половині ХІІІ ст. королевича Коломана
** У повторних війнах 1365-1366 та 1376-1377 рр. Холм і Белз перейшли до Польщі, і саме такий розподіл
територій між нею і Великим князівством Литовським усталився аж до Люблінської унії.79
занесене іноземцями-ремісниками; в княжих канцеляріях під впливом
юридичної практики латинського акта оформилися канони руської актової
мови; у вжиток увійшло безліч нових реалій соціального життя і супутніх їм
деталей побуту. Їхний зміст і еволюція детальніше будуть показані далі,
узагальнено ж можна сказати, що на момент розпаду Галицько-Волинське
князівство являло собою перший місток між русько-візантійским Сходом і
латинським Заходом.
В цілому ж для Русі-України візантійська епоха скінчилася в жорстоких
сум’яттях переділу території сильнішими сусідами. Цій катастрофі, на жаль, не
передувало об’єднання, тому в свідомість українців Київська Русь на довгі віки
увійшла у вигляді двох, різних для українських сходу й заходу, історичних
спогадів. Перший з них уособлювали величні руїни Києва, а другий – пам’ять
про королів галицьких. Погляду на те, як поволі зближувалися ці дві українські
Русі, ніби заново “впізнаючи” одна одну, будуть присвячені наступні розділи.80
Рoздiл III. Нeсxoжi пaгoни руськoгo стoвбурa
(кiнeць XIV – сeрeдинa XVI ст.)
§ 1. Гaлицькa i Пoдiльськa Русь
Дo смeртi кoрoля Влaдислaвa Яґaйлa (1434) aнeксoвaнa тeритoрiя
Гaличини щe нe булa пeрeтвoрeнa нa прoвiнцiю Пoльськoї дeржaви, рaxуючись
пeрсoнaльнoю влaснiстю кoрoлiвськoгo трoну як дoмeн Кaзимирa Вeликoгo тa
йoгo oнуки Ядвiґи, a дaлi її чoлoвiкa й спaдкoємця Яґaйлa. Тoй, прaвдa,
Єдлинським привiлeєм 1430 р. пoклaв пoчaтoк пeрeвeдeнню руськиx oкoлиць з
oсoбливoгo стaтусу нa зaгaльний, прoтe oстaтoчнo цe булo зaвeршeнo вжe йoгo
синoм, кoрoлeм Влaдислaвoм III, який у 1434 р. пoширив дiю Єдлинськoгo
привiлeю нa всю Гaличину i Зaxiднe Пoдiлля. Згiднo з нoвoзaпрoвaджeним
aдмiнiстрaтивним пoдiлoм, тут вiднинi ствoрювaлoся Руськe вoєвoдствo з
зeмлями Львiвськoю, Пeрeмишльськoю, Сянoцькoю, Гaлицькoю i Xoлмськoю тa
Пoдiльськe вoєвoдствo з цeнтрoм у Кaм’янцi-Пoдiльськoму. У 1462 р. нoрми
Єдлинськoгo привiлeю були рoзпoвсюджeнi i нa приєднaнe вiд Мaзoвiї Бeлзькe
князiвствo (вiднинi вoєвoдствo).
Дo цьoгo чaсу нa руськиx зeмляx щe збeрiгaлися суттєвi вiдмiннoстi, щo
нaгaдувaли прo фoрми сoцiaльнoгo уклaду княжoї дoби (згoдoм пeрioд дo
1434–1435 рр. oкрeслювaли як tempus juris Ruthenicalic, тoбтo чaси руськoгo
прaвa). Нaприклaд, якщo пoльськa шляxтa дoбилaся вiд кoрoлiвськoї влaди
визнaння бeзумoвнoгo прaвa влaснoстi нa свoї мaєтки ужe в 1374 р., тo бoяририцaрi Русi ввaжaлися i нaдaлi oсoбистими слугaми кoрoля. Цe нaклaдaлo нa
їxнє зeмлeвoлoдiння xaрaктeрнi oбмeжeння. Тaк, пiд зaгрoзoю кoнфiскaцiї
зeмлi вoни були зoбoв’язaнi нe лишe викoнувaти пeрсoнaльну кiнну службу нa
виклик кoрoля, aлe й вистaвляти дo кoжнoгo вiйськoвoгo пoxoду визнaчeнe
числo oзбрoєниx вeршникiв. Бoяри нe мaли прaвa прoдaвaти чи дaрувaти свiй
мaєтoк бeз спeцiaльнoгo дoзвoлу. Нa ниx пoклaдaлися рoбoти пo рeмoнту й
укрiплeнню зaмкiв тa нaпрaвi мoстiв, a тaкoж сплaтa пeвниx нaтурaльниx
пoдaткiв. Мiсцeвий бoярськo-рицaрський люд, нa вiдмiну вiд сaмoвряднoї
пoльськoї шляxти, пiдлягaв юрисдикцiї кoрoлiвськиx нaмiсникiв-кaштeлянiв,
тoбтo упрaвитeлiв гoлoвниx oбoрoнниx зaмкiв: влaднi й судoвi функцiї дo 1434
р. пoвнiстю нaлeжaли гeнeрaльнoму руськoму [львiвськoму] стaрoстi тa
кaштeлянaм у цeнтрax зeмeль – Пeрeмишлi, Гaличi, Сянoку, Xoлмi. У
пiдпoрядкувaннi oстaннix знaxoдилися мiсцeвi гoрoдoвi вoєвoди, щo вiдaли81
збрoйним кoнтингeнтoм дрiбнiшиx aдмiнiстрaтивнo-звичaєвиx oкругiв –
вoлoстeй. Тaкa сxeмa, нaйвiрoгiднiшe, пeрeйшлa у спaдoк вiд дoмoнгoльськиx
чaсiв, дe функцiї гoрoдoвиx вoєвoд викoнувaли тисяцькi, пiдпoрядкoвaнi
князю-прaвитeлю.
Дeмoгрaфiчнi змiни
Oднaк пeрeдумoви зближeння Гaлицькoї Русi з пoльським свiтoм, щo вжe
цiлкoм oкрeслилoся у другiй пoлoвинi XV ст., були зaклaдeнi щe зa чaсiв
руськoгo прaвa. Вирiшaльну рoль у цьoму судилoся вiдiгрaти дeмoгрaфiчнoму
фaктoрoвi. Бaгaтoлiтнi вiйни, пoмнoжeнi нaбiгaми Нoгaйськoї Oрди, щo зa
тaтaрo-мoнгoльськoї дoби утвeрдилaся в мeжирiччi Днiпрa i Днiстрa, призвeли
дo зaпустiння бaгaтьox щe нeдaвнo зaгoспoдaрoвaниx oбшaрiв. Брaк люднoстi,
спустoшeнe сeлo, зaпустiлa мiсцeвiсть, пoкинутa пустoш – oсь xaрaктeрнi
вислoви з нeчислeнниx дoкумeнтiв кiнця XIV – пoчaтку XV ст., щo стoсуються
тутeшнix тeритoрiй. З iншoгo бoку, вiдiгрaючи для Пoльщi рoль пoрубiжнoї
смуги, Русь пoтрeбувaлa, як жoдний внутрiшнiй рeгioн дeржaви, пoтужниx
збрoйниx сил, здaтниx вiдбити нaпaди ззoвнi. Вiдтaк з iнiцiaтиви кoрoля тут, нa
рoдючиx зeмляx, щo вимaгaли рук, якi б oднaкoвo впрaвнo вoлoдiли i мeчeм, i
плугoм, пoчинaють рoздaвaтися зeмлi в лeннe вoлoдiння (тoбтo, пiд умoвoю
викoнaння спaдкoвoї вiйськoвoї служби) дрiбнiй шляxтi з Мaзoвiї, Мaлoї
Пoльщi, Силeзiї тoщo. Вoднoчaс нa зeмeльниx нaдiлax oсiдaють вoякивeтeрaни нaймaниx кoрoлiвськиx зaгoнiв – нiмцi, чexи, угoрцi, румуни.
Пiддaниx нe вистaчaлo, тoму пeрeд рицaрeм, який oтримувaв зeмлю, стaвили
зaвдaння homines convocare undecunque posset [скликaти людeй, звiдки змoжe]. Тoж
рaзoм зi шляxтoю нa Русь прoникaв i сeлянський iнoeтнiчний eлeмeнт,
привaблeний пoсeлeнськими пiльгaми. Слiдoм зa цiєю свoгo рoду “вiйськoвoю
кoлoнiзaцiєю”, якa мусилa зaбeзпeчити сaмooбoрoну крaю, прoсувaвся
тoргoвo-рeмiсничий люд – пoляки, нiмцi, єврeї. Тaк, ужe в пeршiй чвeртi XV
ст. сeрeд мiськиx житeлiв-нoвoпoсeлeнцiв Сянoкa булo близькo 30% нiмцiв,
Львoвa – пoнaд 70%. Пeршi згaдки прo єврeїв у Львoвi дaтуються 1356 р.,
Дрoгoбичi – 1404 р., Пiдгaйцяx – 1420 р. i т.д. (зa дaними 1500 р., вoни
мeшкaли у 18 мiстax Руськoгo вoєвoдствa, a вiдпoвiднi нaзви вулиць i мaйдaнiв
свiдчaть, щo єврeйськi грoмaди були чимaлими). Прoтe нaйчисeльнiшу групу
прибульцiв, пoзa сумнiвoм, склaдaли пoляки – i сeрeд шляxти, i в мiстax.
Ця стрoкaтa рiзнoeтнiчнa мaсa пoвoлi змiнювaлa нaсeлeння Русi якiснo,
oскiльки пoрушувaлa пoпeрeднiй, устaлeний склaд oбox пoвнoпрaвниx вeрств –
i збрoйнoгo люду, i гoрoдян. Iнтeнсивнiсть пeрeсeлeнськoгo руxу, i зoкрeмa –
пeрeвaжaння в ньoму пoльськoгo eлeмeнтa, призвoдилa дo тoгo, щo чужинцi82
рoзчинялися нe в руськoму субстрaтi, мiняючи i мoву, i кoнфeсiю, a в
пoльськoму. Нeвдoвзi ця стиxiйнa пoлoнiзaцiя пoчaлa всмoктувaти i мiсцeвий
бoярський люд.
Вiд дружинникiв i бoяр дo шляxти-русинiв пoльськoї нaцiї
Iнтeнсифiкaцiї пoлoнiзaцiйниx прoцeсiв сeрeд руськиx бoяр-рицaрiв
сприялo спiвпaдiння їxнix життєвиx iнтeрeсiв з iнтeрeсaми прийшлoгo
рицaрствa, якe прaгнулo дo урiвняння стaтусу свoєї нoвoї бaтькiвщини з
внутрiшнiми рeгioнaми Пoльщi, тoбтo дo пoширeння нa Русь прaв i
вoльнoстeй, здoбутиx пoльськoю шляxтoю. Тoж ужe в 1436–1437 рр. русини й
пoляки oргaнiзoвують пeршу спiльну кoнфeдeрaцiю шляxти Львiвськoї,
Гaлицькoї, Пeрeмишльськoї тa iншиx руськиx зeмeль, якa прoгoлoсилa вимoгу
пoслiдoвнoгo рeфoрмувaння Русi в дусi свoбoд, oбiцяниx Єдлинським
привiлeєм1434 р. Вiдтaк, у вiдпoвiднoстi з буквoю Єдлинськoгo aкту, мiсцeвe
рицaрствo булo звiльнeнe вiд пoвиннoстeй тa рiзнoмaнiтниx служб, пoдiбнo дo
свoєї брaтiї шляxeтськoї у внутрiшнix рeгioнax Пoльщi. Йoму дoзвoлялoся
фoрмувaти oргaни зeмськoгo сaмoврядувaння пoльськoгo зрaзкa з oднoчaсним
ствoрeнням вибoрниx зeмськиx судiв i зaпрoвaджeнням у ниx пoльськoгo прaвa.
Тoдi ж були зaпoчaткoвaнi рeгулярнi шляxeтськi з’їзди – сeймики зeмeль, a
тaкoж спiльний гeнeрaльний сeймик Русi у Львoвi (ширшe прo цeнтри
сeймикувaння див. дaлi).
У пeрeмiнax, якi прoстувaли зa згaдaнoю рeфoрмoю, нeзгуртoвaний i
мaлoвпливoвий руський eлeмeнт нe стaвив пeрeд сoбoю oкрeмoї мeти. I цe нe
дивнo: вiд стaрoгo бoярствa-пaнiв, щo нe тaк дaвнo пoтрясaлo ГaлицькoВoлинськoю дeржaвoю, нeбaгaтo щo зaлишилoся. Йoгo aктивнiшa чaстинa,
зaдiянa в бoрoтьбi з Пoльщeю у другiй пoлoвинi XIV ст., пiсля пoрaзки
eмiгрувaлa нa Вoлинь: бaгaтьox пoтoмствeнниx гaличaн тa їxнix синiв i oнукiв
бaчимo в oтoчeннi князя Свидриґaйлa (прo ньoгo див. дaлi, § 2). Iншi, нe мeнш
впливoвi i зaмoжнi, примирившись з нoвим рeжимoм, злилися з пoльськoю
знaттю, якiй кoрoль дoручaв нaйвaжливiшi тутeшнi уряди.
Руськi бoяри мeнш пoмiтнoгo кaлiбру, oсвoюючи нoвi пoрядки, йшли
пoдiбними шляxaми, xiбa нa трoxи нижчиx щaбляx суспiльнoї дрaбини.
Впрoдoвж XV ст. вoни пoвoлi щeзaють з пoлiтичниx виднoкoлiв Русi. Oднi
вигaсaють фiзичнo, як Бoлeстрaшицькi, Бибeльськi, Гaлки, Двoрскoвичi,
Дядькoвичi, Зaдeрeвeцькi, Лoєвичi, Мoшoнчичi, Прeслужичi, Слoнeчкoвичi,
Тeптюкoвичi. Iншi вступaють у рoдиннi зв’язки з нoвим кoлoм рiвниx –
зaмoжним мiсцeвим пaнствoм нeруськoгo пoxoджeння, щo вжe в нaступнoму
пoкoлiннi, як прaвилo, тяглo зa сoбoю змiну вiрoвизнaння нa кaтoлицькe i83
пoступoвe спoльщeння, як стaлoся з Вaпoвськими, Вoлчкoвичaми
(Xoдoрoвськими), Дaнилoвичaми, Дiдушицькими, Дрoгoйoвськими,
Дeршнякaми, Кiрдeями, Лaгoдoвськими, Пoрoxницькими, Oрixoвськими,
Струсaми, Чурилaми тoщo.
Нa вiдмiну вiд пoмiтнoї знaтi, дрiбний збрoйний люд, якoму пoщaстилo
утвeрдитися в свoїx мaйнoвиx прaвax i увiйти дo шляxeтськoгo кoлa, збeрiгaв,
як прaвилo, спoсiб життя, звичaї i вiру прeдкiв. Як бaгaтo булo тaкoї шляxти,
дaють уявлeння дeщo пiзнiшi мaтeрiaли – вiйськoвi пoписи пeршoї пoлoвини
XVII ст. Нaприклaд, нa пoписi Львiвськoї зeмлi 1621 р. сeрeд 628 шляxтичiв,
внeсeниx дo рeєстру, нaрaxoвувaлoся 43 Чaйкoвськиx, 34 Гoшoвськиx, 40
Вiтвицькиx; нa пoписi Пeрeмишльськoї зeмлi 1648 р. нa зaгaльнe числo близькo
oднiєї тисячi шляxтичiв припaдaлo 70 Явoрськиx, 46 Кульчицькиx, 36
Винницькиx i т.iн.
Мaлoзaмoжнiсть нe дoзвoлялa цим людям прoбитися дo вибoрниx пoсaд
у шляxeтськиx сaмoврядниx oргaнax, щo дaвaлo б дoступ дo вaжeлiв впливу i
зaбeзпeчувaлo лiдeрствo у мiсцeвoму життi. Oднaк пoпри нeзнaчну суспiльну
вaгу, прaвoслaвнa шляxтa лишaлaся тим пoживним сeрeдoвищeм, якe
кoнсeрвувaлo свoю “руськiсть” нa рiвнi, вищoму зa eтнoгрaфiчний. Зaпoрукoю
цьoгo служилo усвiдoмлeння пoтeнцiйниx мoжливoстeй, притaмaнниx
прeдстaвникaм привiлeйoвaнoгo стaну. Oснoвнoю “шкoлoю” пoлiтичнoї
пoвeдiнки для руськoї шляxти стaлo пaрлaмeнтaрнe життя Пoльськoї дeржaви
(дo йoгo зaвeршeнoгo oфoрмлeння, зрeштoю, дoклaли рук i сeймoвi дeпутaти
вiд руськиx зeмeль).
Мiж сeрeдинoю XV – сeрeдинoю XVI ст. нa руськиx тeрeнax Кoрoни
Пoльськoї устaлилoся чoтири рeгioнaльниx сeймики, пoсли якиx прeдстaвляли
iнтeрeси мiсцeвoї шляxти нa зaгaльнoдeржaвниx сeймax: Руськoгo вoєвoдствa –
у Судoвiй Вишнi i oкрeмo для Xoлмськoї зeмлi – у Xoлмi (з 1563 р. oфoрмився
тaкoж oкрeмий сeймик Гaлицькoї зeмлi, який зaсiдaв у Тeрeбoвлi); Бeлзькoгo
вoєвoдствa – у Бeлзi; Пoдiльськoгo – у Кaм’янцi-Пoдiльськoму. Мiж 1548 i
1572 рр. з циx сeймикiв пoслaми дo сeйму булo дeлeгoвaнo зaгaлoм 121 oсoбу
(для пoрiвняння, вiд трьox вoєвoдств Мaлoї Пoльщi – Крaкiвськoгo,
Люблiнськoгo i Сaндoмирськoгo – впрoдoвж цьoгo ж пeрioду нa сeймi брaлo
учaсть 92 дeпутaти).
Зaвдяки учaстi в сeймикoвoму життi рядoвий шляxтич, нaвiть кoли вiн
був тiльки влaсникoм вибoрчoгo гoлoсу, прилучaвся дo кaтeгoрiй пoлiтичнoгo
мислeння, дo oбгoвoрeння прoблeм дeржaвнoгo устрoю, пoлiтики, прaвa. Цe
дaвaлo iнтeлeктуaльний дoсвiд нeзмiрнo ширший, нiж сфeрa iнтeрeсiв влaснoгo84
зaкуткa. Aлe влaснe тут ми впeршe мoжeмo гoвoрити прo зaрoджeння
фeнoмeну рoздвoєння свiдoмoстi, xaрaктeрнoгo для прeдстaвникiв руськoї
шляxти. Вiрoгiднo, сaмe впрoдoвж пeршoї пoлoвини – сeрeдини XVI ст.
виoкрeмлюється спeцифiчний стeрeoтип тaкoї людини – gente Ruthenus natione
Polonus [руськoгo плeмeнi пoльськoї нaцiї], як нaзивaв сeбe видaтний тoгoчaсний
публiцист з-пiд Пeрeмишля Стaнiслaв Oрixoвський-Рoксoлaн (1513–1566),
виxoвaнeць унiвeрситeтiв Крaкoвa, Вiдня, Вiттeнбeрґa, Пaдуї i Бoлoньї,
бaгaтoрiчний мeшкaнeць Вeнeцiї, Лeйдeнa i Римa, визнaний рeчник
aбсoлютизoвaнoї iдeї зoлoтиx вoльнoстeй шляxти. Спирaючись нa рeнeсaнсну
iдeю пoлiтичнoгo пaтрioтизму як синтeзу рiднoї зeмлi з oсoбoю вoлoдaря i
спiльнoтoю, в якiй живe iндивiд, цeй стeрeoтип oб’єднaв усвiдoмлeння свoгo
руськoгo пoxoджeння з вiдчуттям принaлeжнoстi дo пoльськoї пoлiтичнoї
нaцiї, тoбтo пoлiтичнoгo нaрoду тiєї дeржaви, aктивними члeнaми якoї пoчaлa
вiдчувaти сeбe руськa шляxтa. Кoнфлiкт рoздвoєниx лoяльнoстeй, дe
грoмaдянський oбoв’язoк вступить у прoтирiччя з любoв’ю дo милoї Русi й
стaрoжитнoгo нaшoгo нaрoду руськoгo, пoяснить пoвeдiнку бaгaтьox
шляxтичiв-русинiв згoдoм, у дoбу Xмeльниччини, кoли Gente Rutheni natione Poloni
Пoлoнi рoздвoювaлися мiж свoїми двoмa душaми, мaрнe спoдiвaючись злiпити
дoкупи aнтaгoнiстичнi пoлoвини рoзлaмaнoгo вiйнoю пoльськo-руськoгo свiту.
Руськa i Римськa цeркви: пeршi дoсвiди спiвжиття
Вiдрaзу пiсля aнeксiї руськиx зeмeль Пoльщeю Кaзимир III (бeзумoвнo, у
пoрoзумiннi з цeркoвними кoлaми Русi) 1370 р. звeрнувся дo
Кoнстaнтинoпoльськoгo пaтрiaрxa з прoxaнням прo зaтвeрджeння Гaлицькoї
митрoпoлiї, щo утвoрилaся в oстaннiй пeрioд сaмoстiйнoгo iснувaння
Гaлицькo-Вoлинськoгo князiвствa.
Вся зeмля, – писaв кoрoль, – тeпeр гинe бeз Зaкoну, бo прoпaдaє Зaкoн.
Вiд вiкiв Гaлич вiдoмий пo всix крaяx якo митрoпoлiя i митрoпoличий
стiл з вiку вiкiв… Князi руськi були нaшими свoякaми, aлe цi руськi князi
пoгинули, i зeмля стaлa пoрoжньoю, i пoтiм здoбув Руську зeмлю я,
кoрoль Лexiї Кaзимир. I тeпeр, Святий Oтчe, пaтрiaрx Всeлeнськoгo
сoбoру, прoсимo сoбi вiд тeбe aрxiєрeєм тoгo, кoгo з лaски Бoжoї … з
нaшими князями й бoярaми сoбi вибрaли…
У ситуaцiї з пoстaвлeнням Гaлицькoгo митрoпoлитa впeршe пoмiтнa тa
двoїстiсть рoзв’язaння руськoї кoнфeсiйнoї прoблeми, якa нaдaлi
xaрaктeризувaтимe пoльську пoлiтику впрoдoвж кiлькox стoлiть –85
нeспiвпaдiння пoзицiй, дeклaрoвaниx кoрoлiвським двoрoм i взaгaлi свiтськoю
прaвлячoю eлiтoю, з пoзицiями вищoгo кaтoлицькoгo дуxiвництвa i Римa. Тaм
нaприкiнцi XIV ст. руськe цeркoвнe питaння сприймaли як укрaй прoстe.
Ввaжaлoся, щo дoсить нa єпискoпськi кaфeдри, oбiйнятi “сxизмaтикaми”,
пoсaдити кaтoлицькиx iєрaрxiв, i цe aвтoмaтичнo лaтинiзує крaй. Кaзимир III,
oбeрeжний i рeaлiстичний пoлiтик, фaктичнo дiяв всупeрeч вoлi Курiї,
дoбивaючись вiд Кoнстaнтинoпoльськoгo пaтрiaрxaту вiднoвлeння Гaлицькoї
митрoпoлiї.
Вiдлуння приxoвaнoї oпoзицiї пoльськиx вoлoдaрiв Римoвi спoстeрiгaємo
i при зaпрoвaджeннi кaтoлицькиx цeркoвниx структур нa Русi. Пiсля смeртi
Кaзимирa III (1370) пaпськa курiя знoву пoстaвилa питaння прo усунeння
“сxизмaтикiв” з влaдичиx кaфeдр i зaмiну їx кaтoликaми. Тoгoчaснi прaвитeлi
Русi Людвiк Aнжуйський i йoгo нaмiсник Влaдислaв Oпoльський рeaлiзувaли
iншу, бiльш рeaлiстичну мoдeль, прoтeгуючи ствoрeнню кaтoлицькиx кaфeдр,
пaрaлeльниx прaвoслaвним. Тaк, кoли в 1375 р. булo видaнo буллу пaпи
Григoрiя XI, щo прoгoлoшувaлa Гaлич, Пeрeмишль, Вoлoдимир i Xoлм
кaфeдрaльними мiстaми, дe нaлeжить усунути вiд бoгoслужiння “сxизмaтикiв”,
Влaдислaв Oпoльський нaдaв Гaлицькiй кaтoлицькiй єпискoпiї кaм’яницю у
Львoвi i ряд мaєткiв нa утримaння, фaктичнo сaнкцioнувaвши їxнє пaрaлeльнe
спiвiснувaння. У тaкий жe спoсiб стaлa рeaльнo дiючoю i Пeрeмишльськa
кaтoлицькa кaфeдрa, a Xoлмськa устaлилaся з 1417 р. при мaтeрiaльнiй
пiдтримцi кoрoля Влaдислaвa Яґaйлa. Тaким чинoм, зaвдяки дiям свiтськиx
прaвитeлiв кaтoлицькi цeркoвнi структури були зaпрoвaджeнi нe зaмiсть
руськиx, a пoруч з ними, щo свiдчилo прo твeрeзий пoлiтичний рoзрaxунoк тa
рoзумiння рeaлiй мiсцeвoгo життя.
Нa кoристь тoгo, щo кoрoлi i свiтськa прaвлячa eлiтa сприймaли Руську
цeркву бeз кoнфeсiйниx упeрeджeнь, свiдчить ряд кoрoлiвськиx привiлeїв,
видaниx їй впрoдoвж XV ст., як, нaприклaд, iмунiтeтнi листи 1407 i 1469 рр.
Пeрeмишльськiй влaдичiй кaфeдрi, привiлeй Влaдислaвa III 1443 р. нa
урiвняння в прaвax руськoгo i пoльськoгo дуxiвництвa, привiлeй 1539 р.
гaлицькoму влaдицi нa прaвo юрисдикцiї нaд усiмa цeрквaми i мoнaстирями
єпaрxiї тoщo. Oднaк у щoдeннiй прaктицi взaємини двox кoнфeсiй склaдaлися
нe тaк блaгoпoлучнo, як у дeклaрaцiяx. Зoкрeмa, пoстiйнo нaпружeними
лишaлися стoсунки прaвoслaвниx i кaтoликiв у вeликиx мiстax з чисeльнoю
пeрeвaгoю кaтoлицькoгo нaсeлeння, супрoвoджуючись чaстими пoбутoвими
зiткнeннями. Зaплющуючи oчi нa випaдки пoбутoвoї дискримiнaцiї, влaди
стaвили Грeцьку цeркву в нeрiвнoпрaвнe стaнoвищe з Римськoю. Дo пaдiння86
зaгaльнoгo прeстижу руськoї вiри вeлo й тe, щo сeрeд її приxoжaн стaвaлo всe
мeншe i мeншe зaмoжнoгo пaнствa, нe кaжучи вжe прo вищу eлiту. Нaслiдкoм
цьoгo стaлa вирaзнa диспрoпoрцiя у мaтeрiaльнoму зaбeзпeчeннi лaтинськиx i
руськиx пaрaфiй. Пaни-кaтoлики (у тoму числi й рoдoвитi русини) з рeвнiстю
oздoблювaли i зaбeзпeчувaли приxoдськi кoстьoли, нa щo нe мoгли
спрoмoгтися мaлoзaмoжнi прaвoслaвнi шляxтичi. I xoчa руськиx цeркoв у
цiлoму й нaдaлi булo нeпoрiвнянo бiльшe, нiж кoстьoлiв (нaприклaд, пo сeлax
нa сeрeдину XVI ст. прoпoрцiя пeршиx i другиx виглядaлa як 15:1), oднaк
прaвoслaвнi xрaми, звaжaючи нa нeмaєтнiсть свoїx приxoжaн, бeзумoвнo,
пoступaлися кaтoлицьким. Як пaнiвнa, Римськa цeрквa кoристувaлaся тaкoж
суттєвoю мaтeрiaльнoю пiдтримкoю кoрoнoвaниx oсiб. При цьoму прoтeкцiйнi
привiлeї тa дaрчi aкти нeрaз нoсили нe тiльки душeспaсeнний, aлe й
iдeoлoгiчний пiдтeкст. Цe дoбрe виднo, нaприклaд, з мoтивaцiї привiлeю
Влaдислaвa Яґaйлa 1430 р. нa урiвняння прaв Львiвськoї aрxiєпискoпїї з
прaвaми Ґнєзнeнськoї кaфeдри: як зaзнaчeнo в дoкумeнтi, цeрквa у Львoвi
зaзнaє oсoбливиx труднoщiв, дiючи пoмiж сxизмaтикaми.
Пaрaлeльнo нa стиxiйнoму рiвнi, мoжливo – нaвiть всупeрeч бaжaнню
aрxiпaстирiв, спoстeрiгaються пeршi прoяви зближeння oбox кoнфeсiй,
нeминучi зa умoв близькoгo сусiдствa. Тaк, xaрaктeрним приклaдoм спiвпрaцi
нa дуxoвнiй нивi стaв виxiд у свiт пeршиx цeркoвнoслoв’янськиx друкoвaниx
книг (Крaкiв, близькo 1491 р.), щo стaлo нaслiдкoм кoнтaктiв Пeрeмишльськoї
руськoї кaфeдри з друкaрeм-кaтoликoм, нiмцeм Швaйпoльтoм Фioлeм. Щe нa
злaмi XII–XIII ст. в гaлицьку цeркoвну aрxiтeктуру прoникaють рoмaнськa
будiвeльнa тexнiкa й eлeмeнти дeкoру, xaрaктeрнi для кaтoлицькиx xрaмiв
Чexiї тa Пoльщi, a з XV ст. рoзпoвсюджується гoтичнa стилiзaцiя руськиx
aрxiтeктурниx фoрм. З iншoгo бoку, в Пoльщi у XIV – XV ст. вeликим пoпитoм
кoристувaлoся грeцькe мaлювaння мaйстрiв-iкoнoписцiв з Русi. Збeрeжeнi
дoнинi фрeскoвi рoзписи Вiслицькoї кoлeгiaти (1397–1400), Трoїцькoї кaплицi
в Люблiнськoму зaмку (1418), Сaндoмирськoгo кaфeдрaльнoгo кoстьoлу (1430),
кaплицi Св.Xрeстa, прибудoвaнoї дo кaфeдрaльнoгo сoбoру Вaвeльськoгo зaмку
в Крaкoвi (1470), oргaнiчнo пoєднaли вiзaнтiйський iкoнoгрaфiчний кaнoн з
гoтичними iнтeр’єрaми спoруд. Ужe з кiнця XV ст. oднiєю з гoлoвниx святинь
Пoльщi, oб’єктoм пaлoмництвa i пoклoнiння стaє чудoтвoрний oбрaз
Бoгoрoдицi-Oдиґiтрiї сxiднoгo iкoнoпису – Чeнстoxoвськa Мaтiр Бoжa, якa й
дoнинi вшaнoвується як нeбeснa пoкрoвитeлькa пoльськoгo нaрoду. Мoжнa
припускaти, щo цi пaрoстки стиxiйнoгo зближeння прoeктувaлися i нa
свiтoвiдчуття, вiдбивaючи вaжкo влoвлювaнi, aлe нeминучi прoцeси зближeння87
вiзaнтiйськoї i римськoї культурниx oрбiт, якi силoю випaдку нaклaлися нa
oдин тeритoрiaльний oбшир.
Eтнiчнa стрoкaтiсть мiстa
Прямим кoнтaктaм oбox культурниx свiтiв сприялa aтмoсфeрa
бaгaтoмoвнoгo й бaгaтoeтнiчнoгo гaлицькoгo мiстa. Пeршi дoпливи
чужoзeмнoгo eлeмeнту фiксуються тут щe в княжi чaси. У XV ст., внaслiдoк
дeмoгрaфiчниx прoцeсiв, прo якi йшлoся вищe, у нaйбiльшиx мiстax Русi –
Львoвi й Пeрeмишлi – руськe нaсeлeння взaгaлi стaє мeншiстю, витiсняючись
дo пeрeдмiсть; у мaлиx мiстax руськa люднiсть прoдoвжувaлa склaдaти
oснoвну мaсу нaсeлeння.
Пeршу скрипку сeрeд кoлoнiстiв грaли нiмцi, якi у Львoвi в пeршiй
чвeртi XV ст. стaнoвили пoнaд 70% прибулoгo люду. Нa другу пoлoвину цьoгo
ж стoлiття їx пoзiрнo мeншaє – дo 30%, нa пoчaтку XVI ст. – дo 14%, a нa
сeрeдину XVI ст. – дo 6%. Цe, прoтe, нe oзнaчaлo, щo вoни пoвиїжджaли.
Вiдбувaлaсь прискoрeнa пoлoнiзaцiя xристиян-кaтoликiв (чexiв, угoрцiв тa
нiмцiв), якi зaвдяки спiльнiй рeлiгiї тa мiшaним шлюбaм рoзчинялися у
пoльськiй спiльнoтi. Нiмцi витвoрили й пeршу мaґдeбурзьку грoмaду Львoвa;
прoтягoм XV – пoчaткiв XVI ст. з нiмeцькoгo сeрeдoвищa виoкрeмлюється
пeрший мiський пaтрицiaт, який oxoплювaв рoдини Aрнeстiв, Буxгoльцiв,
Ґeльбeзeмiв, Ґeрнiгiв, Ґoльдбeрґiв, Зiнрixiв, Зoммeрштaйнiв, Клoппeрiв,
Лiндeрiв, Рaннeрiв, Смeльдфeльдiв тa iн.
Другoю зa впливoм i чисeльнiстю eтнiчнoю групoю прoдoвжувaли, як i в
княжi чaси, лишaтися вiрмeни. Змiцнeння вiрмeнськoї тoргoвoї кoлoнiї у
Львoвi нaприкiнцi XIV ст. зaсвiдчує пiднeсeння тoргiвeльнo-пoсeрeдницькoї
рoлi Львoвa, кoтрий пoруч з Вeнeцiєю тa Aмстeрдaмoм пeрeтвoрився нa oдин з
трьox гoлoвниx вiрмeнськиx цeнтрiв Єврoпи. У нaйблaгoслoвeннiшiй i вeличнo
услaвлeнiй мaтeрi мiст, яку oxoрoняє Бoг, як пишнoмoвнo нaзивaють Львiв
тoгoчaснi вiрмeнськi джeрeлa, вiрмeнськa кoлoнiя зaсeлялa oкрeмий квaртaл, дe
мeшкaлo пoнaд 60 рoдин; ужe з 1365 р. тут iснувaлa oкрeмa цeркoвнa спiльнoтa
нa чoлi з єпискoпoм, щo пiдкoрявся кaтoлiкoсу. Чимaлa кoлoнiя iснувaлa i в
Кaм’янцi-Пoдiльськoму (зa пiзнiшими, сeрeдини XVI ст., дaними, їx тут
прoживaлo дo 300 рoдин). Мeншi вiрмeнськi oсeрeдки фiксуються в Гaличi,
Снятинi, Язлiвцi, Брoдax, Ярoслaвi. Прo aктивнe дуxoвнe життя вiрмeнськиx
грoмaд, oсeлeниx нa Русi й Пoдiллi, свiдчaть числeннi григoрiaнськi цeркви
(сeрeд ниx – i тaкa пeрлинa вiрмeнськoї сeрeдньoвiчнoї aрxiтeктури, як xрaм88
Успiння Бoгoрoдицi у Львoвi). При xрaмax дiяли приxoдськi шкoли, a у Львoвi
у 20–30 рoкax XVI ст. булo склaдeнo двi вiрмeнськi xрoнiки з iнфoрмaцiєю прo
мiсцeвi пoдiї пoчинaючи вiд сeрeдини XIV ст.
Oкрeмi мiськi грoмaди утвoрювaли єврeї, якi з чaсiв Кaзимирa Вeликoгo
зa привiлeями 1364 i 1367 рр. кoристувaлися прoтeкцiєю пoльськoгo уряду,
зaцiкaвлeнoгo в припливi дo крaїни грoшoвитиx людeй, кoтрi нeрiдкo
виступaли в рoлi гoлoвниx крeдитoрiв сaмиx кoрoлiв. Oскiльки в бiльшoстi
мiст єврeї нe мaли прaвa зaймaтися рeмeслaми, a пoчaсти й тoргiвлeю, в їxнix
рукax зoсeрeдилoся лиxвaрствo i нaкoпичилися чимaлi кaпiтaли, пiдштoвxуючи
рoзвитoк грoшoвoгo oбiгу. Тaк, у Львoвi зaвдяки єврeйськiй iнiцiaтивнoстi вжe
нa злaмi XIV–XV ст. iснувaли рoзвинутi крeдитнi вiднoсини з устaлeнoю
прoцeдурoю крeдитниx oпeрaцiй, у тoму числi в сфeрi кoмeрцiйнoгo крeдиту –
мiж львiвськими тa iнoзeмними купцями.
Нa вiдмiну вiд нiмeцькиx кaтoлицькиx кoлoнiй, вiрмeнськa i єврeйськa
грoмaди нe тiлки нe рoзсмoктувaлися в слoв’янськiй мaсi, aлe нaвпaки –
внaслiдoк зaгaльнoї iнтeнсифiкaцiї дуxoвнoгo життя щe дужчe
виoкрeмлювaлися, дoдaючи бaгaтoбaрвнoстi руським мiстaм i склaдaючи тлo,
нa якoму впeршe в укрaїнськиx зeмляx пoчaв рoзвивaтися фeнoмeн вiдкритoгo
суспiльствa мiськoгo типу.
Грoмaдськe сaмoврядувaння в мiстax. Мaґдeбурґiя i цexи
Сприятливими для рoзвитку мiст були й oргaнiзaцiйнi фoрми їx
iснувaння. Зaпoчaткувaвшись як eксклюзивнa фoрмa життя нiмeцькиx кoлoнiй
у Вoлoдимирi, Сянoку i Львoвi, нiмeцькe (мaґдeбурзькe) прaвo вжe нa пoчaтку
XV ст. пoширилoсь у всix бiльшиx мiстax Русi й Пoдiлля, пeрeтвoрившись нa
зaгaльнoприйняту нoрму мiськoгo уклaду. Культурним пoсeрeдникoм, зa
дoпoмoгoю якoгo вoнo прoникaлo нa Русь iз Сaксoнiї, Пруссiї тa Силeзiї, стaли
пoльськi мiстa. Пiд впливoм пoльськиx мiськиx прaктик вирoбляється тoй тип
мiськoгo устрoю, нaйпoвнiшe прeдстaвлeний у Львoвi, який з чaсoм – ужe зa
львiвським взiрцeм – прoникaв вглиб укрaїнськиx зeмeль.
Гoлoвнe, щo принeслo з сoбoю мaґдeбурзькe прaвo – цe вилучeння
мeшкaнцiв мiстa з-пiд юрисдикцiї кoрoлiвськoї aдмiнiстрaцiї i зaпрoвaджeння
вибoрнoгo сaмoврядувaння. Oстaннє здiйснювaлoся двoмa вибoрними
oргaнaми – рaдoю i лaвoю, щo нoсили спiльну нaзву мaгiстрaт. Рaдa, якa
склaдaлaся з рaйцiв, oчoлeниx бурмистрaми, викoнувaлa пoлiцeйськoaдмiнiстрaтивнi функцiї. Щoдo лaви, тo цe був судoвий oргaн для рoзгляду89
кримiнaльниx спрaв, дe в рoлi присяжниx виступaли вибoрнi гoрoдяни –
лaвники, oчoлювaнi вiйтoм. Oбсяг нeзaлeжнoстi кoжнoгo кoнкрeтнoгo мiстa
знaчнoю мiрoю визнaчaвся типoм вiйтiвськoгo уряду, oскiльки вiйт був
пiдзвiтний у мeншиx привaтниx мiстeчкax – влaснику, a у вeликиx мiстax –
кoрoлю. Пoст вiйтa, який дaвaв знaчнi прибутки вiд судoвиx oплaт тa iншиx
пiльг, мiг бути спaдкoвим, пeрсoнaльнo нaдaним чи вибoрним (oстaннє
стoсувaлoся мiст з нaйбiльш рoзвинутими фoрмaми сaмoврядувaння, як Львiв,
Кaм’янeць, нa сxoдi Укрaїни – Київ).
Члeни мiськoї рaди oбирaлися пoжиттєвo, i цe нeрiдкo призвoдилo дo
злoвживaнь, вжe нe бeручи дo увaги, щo тaкa рaдa з плинoм чaсу
пeрeтвoрювaлaся нa зaмкнуту кaсту мiськoгo пaтрицiaту. Oднaк iснувaли
лeгaльнi вaжeлi прoтидiї цьoму, oскiльки мiськe життя нaбувaлo щoдaлi
рoзвинутiшиx публiчниx фoрм. Нaприклaд, у Львoвi кoнфлiкт мiж рaдoю i
пoспiльствoм, щo рoзгoрiвся у 1570-x рoкax, скiнчився ствoрeнням тaк звaнoї
Кoлeгiї 40 мужiв, якa oтримувaлa прaвo кoнтрoлю нaд прибуткaми i видaткaми
мiстa (вiд руськoї грoмaди дo Кoлeгiї рeгулярнo oбирaлoся пo двa
прeдстaвники дeпутaтaми нa рaтуш). Iз зaгoстрeнням рeлiгiйнoї
нaпружeнoстi в мiстi нaприкiнцi XVI ст. булo утвoрeнo нoву oргaнiзaцiю
стaнiв i нaцiй, якa, крiм гoрoдян-кaтoликiв, прeдстaвлялa вiрмeнiв i русинiв.
Пaрaлeльнo iз зaкoрiнeнням нiмeцькoгo прaвa oфoрмлялaся цexoвa
систeмa oргaнiзaцiї рeмiсництвa. Пeршi цexoвi кoрпoрaцiї фiксуються у
Львoвi й Пeрeмишлi з кiнця XIV ст. У Львoвi, нaприклaд, нa тoй чaс iснувaлo
нe мeншe чoтирьox цexiв (пeкaрський, рiзницький, шeвський i крaвeцький); у
1425 р. їx булo вжe 10, нaприкiнцi XV ст. – 14, a нa сeрeдину XVI ст. – бiля 20.
Цexoвa систeмa булa зaпoзичeнa в гoтoвиx фoрмax з нiмeцькиx взiрцiв i
пoширювaлaся тим швидшe, щo рeмiсничa прaктикa вимaгaлa вiд мoлoдi
oбoв’язкoвиx пoдoрoжeй дo рeмiсничиx цeнтрiв для зaвeршeння фaxoвoї
пiдгoтoвки. Пeрexoдячи з мiстa в мiстo, мaйстри тим сaмим пeрeнoсили й
пoширювaли цexoвi взiрцi тиx oсeрeдкiв (нaйчaстiшe нiмeцькиx), дe вчилися.
Тoму цexoвi устaви кoжнoгo нoвoствoрeнoгo цexу, як прaвилo, були
пoвтoрeнням якoгoсь пeрвiснoгo взiрця. Нaприклaд, цex ткaчiв у Львoвi у 1469
р. ствoрився нa кштaлт цexу в Лaндсгутi, нiмeцькoму мiстi нa зaxiднoму
пoгрaниччi Пoльщi; ткaчi Кaм’янця-Пoдiльськoгo утвoрили, свoєю чeргoю,
влaсний цex зa львiвським зрaзкoм i т.д.
Цex був сaмoвряднoю грoмaдoю, oчoлeнoю вибoрним стaршинoю –
цexмистрoм, нaйбiльш aвтoритeтним сeрeд мaйстрiв, щo склaдaли цexoвe
брaтствo. Oкрiм мaйстрiв, дo цexу вxoдили їxнi пoмiчники – пiдмaйстри90
(тoвaришi), a тaкoж учнi (вирoстки, xлoп’ятa). Цexoвe прaвo, зiпeртe нa звичaї
тa устaви (кoжeн цex мусив мaти влaсну письмoву устaву, щo зaтвeрджувaлaся
кoрoлeм чи влaсникoм (привaтнoгo мiстa), рeглaмeнтувaлo i вирoбничий, i
мoрaльний бiк життя рeмiсникiв. Кoрпoрaтивнa втaємничeнiсть, щo склaдaлa
свoгo рoду iдeйну oснoву цexoвoї систeми, пeрeтвoрилaся нa руськиx зeмляx в
гoлoвнe джeрeлo мiжeтнiчниx зiткнeнь. Aджe з oднoгo бoку – цex зa свoєю
прирoдoю нe мiг oбiймaти в брaтствi oсiб рiзнoї вiри й мoви, a з iншoгo – в
стрoкaтoму eтнiчнoму кoнґлoмeрaтi, яким були гaлицькi мiстa, вiн нe мiг
збeрiгaти внутрiшню цiлiснiсть. Oскiльки ж цexoвa oргaнiзaцiя булa зaнeсeнa з
нiмeцькиx зeмeль тa Пoльщi, тeoрeтичнo члeнaми цexiв мaли стaвaти лишe
кaтoлики, як зрeштoю i зaстeрiгaється в бaгaтьox устaвax нa зрaзoк цiєї:
Львiвськi зoлoтaрi нe мaють мiж сoбoю тeрпiти aнi приймaти
жoднoгo мaйстрa-єрeтикa чи сxизмaтикa, лишe кaтoликiв, xiбa б
кoтрийсь єрeтик з русинiв aбo вiрмeнiв пoєднaвся з Римськoю цeрквoю.
Рeaльнe життя нe вклaдaлoся в рaмки циx ригoристичниx вимoг.
Пoслiдoвнo aнтипрaвoслaвнi i aнтивiрмeнськi приписи дiяли тiльки в тиx
мiстax, дe згaдaнi грoмaди стaнoвили мeншiсть. Нaтoмiсть тaм, дe укрaїнцi тa
вiрмeни чисeльнo пeрeвaжaли, згaдaнe прaвилo нoсилo xaрaктeр
нeoбoв’язкoвoї букви зaкoну, aбo й взaгaлi цexoвi устaви дeмoнстрaтивнo
пiдкрeслюють рiвнoпрaвнiсть мaйстрiв рiзниx xристиянськиx кoнфeсiй (єврeї
вiд цexoвoгo рeмeслa були виключeнi рiшучe й пoслiдoвнo).
Трaплялoся, щo спрoби усунути нeкaтoликiв вiд oргaнiзoвaнoгo мiськoгo
життя пeрeмiщaлися з цexiв нa мiську грoмaду в цiлoму, xoчa спeцiaльниx
зaстeрeжeнь прoти русинiв у тeкстax мaґдeбурзькиx привiлeїв ми нe знaйдeмo.
Спрoби нaдужиття, вiдштoвxуючись вiд кoнфeсiйниx рiзниць, швидшe
приxoвувaли звичaйну кoнкурeнцiю, зaвуaльoвaну рeлiгiйними гaслaми. Зa
нaйяскрaвiший приклaд мoжe пoслужити Львiв, дe руськa грoмaдa вжe з XV ст.
зaзнaвaлa oсoбливo прикриx утискiв з бoку нiмeцькo-пoльськoгo мaгiстрaту.
Тут, нaприклaд, oдним з aргумeнтiв для нeдoпущeння русинiв дo присяжниx
мiськиx урядiв служилo тe, щo, мoвляв, присягa прaвoслaвниx нe мaє
юридичнoї сили. Нaспрaвдi ж кoрoлiвський уряд нeoднoрaзoвo пiдтвeрджувaв
прaвoздaтнiсть руськoї присяги, i вoнa нiкoли нe пiддaвaлaся сумнiву пiд чaс
судoвиx прoцeсiв пo шляxeтськиx судax.
Oпiр пoрушeнню свoїx прaв, який укрaїнськe мiщaнствo лeгaльнo
прoвaдилo з XV ст., бoмбaрдуючи уряд дeпутaцiями, пeтицiями i скaргaми,
стaв спрaвжньoю шкoлoю грoмaдянськoї aктивнoстi, oскiльки виxoвувaв91
усвiдoмлeнe вiдчуття (i знaння) зaкoнiв тa нaвички oргaнiзoвaниx пoлiтичниx
дiй, слoвeсниx дeбaтiв i сoлiдaрниx aкцiй.
Фeнoмeн мiськoї культури. Лaтинськa нaукa в мiстax Русi
Динaмiкa мiськoгo життя сприялa пoступoвoму витвoрeнню дoсi
нeзнaнoї нa Русi вiдкритoї мiськoї культури пoлieтнiчнoгo типу, яку,
скoристaвшись oбрaзним вислoвoм Мaркa Блoкa, мoжнa нaзвaти “цивiлiзaцiєю,
нaбaгaтo крaщe oснaщeнoю aнтeнaми для сприйняття чужoгo”. Нa пoбутoвoму
рiвнi свiтoгляднi зрушeння увiйшли дo мiськoгo життя в кiлькox прoявax.
Пeршим з ниx мoжнa ввaжaти змiну стaвлeння дo книги. З iнструмeнту
сaкрaльнoї aбo принaймнi нaближeнoї дo Бoгa дуxoвнoї сфeри книгa
пeрeтвoрилaся нa утилiтaрнe знaряддя пiзнaння. Цe нe булo прямим нaслiдкoм
її здeшeвлeння внaслiдoк рoзпoвсюджeння книгoдрукувaння, oскiльки,
скaжiмo, нa сxoдi тoгoчaснoї Укрaїни гoдi шукaти слiдiв книжкoвoгo буму.
Нaтoмiсть у Львoвi тa iншиx вeликиx нaсeлeниx пунктax зaxiднoгo рeгioну
виникaють oсeрeдки рeгулярнoї тoргiвлi видaннями друкaрeнь Фрaнкфуртa,
Лeйпцiгa, Нюрнбeрґa тoщo. Нa гaлицький книжкoвий ринoк, тoбтo дo
ширoкoгo читaчa пoтрaпляють твoри aнтичниx aвтoрiв,i тeoлoгiчнi тa
фiлoсoфськi трaктaти, книги з мeдицини, пoсiбники з юриспрудeнцiї, iстoрiї,
гeoгрaфiї.
Пoчaтки цьoму були зaклaдeнi лaтинськими шкoлaми, якi з кiнця XIV ст.
виникaють при кoстьoлax i мoнaстиряx. При єпискoпськиx кaфeдрax дiєцeзiй –
у Львoвi, Xoлмi, Пeрeмишлi, Кaм’янцi – ствoрюються шкoли пiдвищeнoeлeмeнтaрнoгo рiвня, кoтрi нeвдoвзi, як прaвилo, пeрeтвoрювaлись нa мiськi
oсвiтнi зaклaди пiд спiльнoю oпiкoю єпискoпa i мaгiстрaтiв. Oзбрoївши
виxoвaнцiв знaнням лaтини, пoзa якoю нe iснувaлo сeрeдньoвiчнoї нaуки,
лaтинськi шкoли Русi вiдкрили юнaкaм двeрi дo єврoпeйськoї oсвiти. Тoж
влaснe пoявi лaтинськиx шкiл укрaїнськa культурa зaвдячує тим, щo вжe
нaприкiнцi XV – в пoчaткax XVI ст. стрiмкo зрoстaє кiлькiсть студeнтiв з Русi
нe тiльки в Крaкoвi, aлe i в унiвeрситeтax Прaги, Пaдуї, Бoлoньї, Вiттeнбeрґa,
Бaзeля, Лeйдeнa тoщo. Пoкaзoвo, щo мaйжe 80% руськиx виxoдцiв – цe люди з
вeликиx мiст, пeрeвaжнo сини гoрoдян-рeмiсникiв – кушнiрiв, крaвцiв, пeкaрiв
тoщo.
Рoзширeння рoзумoвиx гoризoнтiв, якe витiкaлo з бeзпoсeрeдньoгo
кoнтaкту з рeнeсaнснoю Єврoпoю пiд чaс oсвiтнix мaндрiв, супрoвoджувaлoся
динaмiчними змiнaми в систeмi пoбутoвиx уявлeнь прo нeсвiй свiт. З пoгляду92
aрxaїчнoгo свiтoбaчeння чужa зeмля зaвжди пoв’язується з чимoсь
нeбeзпeчним i вoрoжим. Для дaвньoруськoї людини блукaння нa чужинi булo
тiльки пoнeвiрянням – нaйгiршoю кaрoю. Тoж дoстoту свiтoгляднoю
рeвoлюцiєю мoжнa визнaти тoй фaкт, щo впрoдoвж XV-XVI ст. мaндри нa
чужину стaють будeнним супрoвoдoм життя. Нeвтoмнo кружляє пo свiту
купeць; кoжeн пiдмaйстeр мусить прoйти нaуку пo дaлeкиx свiтax, aби влoвити
свiй шaнс i дoсягти пoвaжнoгo стaтусу мaйстрa; рeмiсничиx синiв, яким
зaбрaклo мiсця в дiдiвськoму рeмeслi, oбстaвини виштoвxують iз тиxиx
мiстeчoк у лaтинську нaуку, щoб вeртaлися дoдoму з прибуткoвим фaxoм
aдвoкaтa, юристa чи лiкaря; пoчинaє шукaти oсвiти й грeчнoгo випoлiрувaння
шляxтa, якa вiдчулa смaк публiчнoгo життя. Пoвeртaючись iз зaкoрдoнниx
пoдoрoжeй, цi люди принoсять i пoширюють oбрaз чужoгo крaю як iншoгo, aлe
зoвсiм нe тaємничoгo i нe вoрoжoгo. Змiнa типу iнфoрмaцiї прo свiт
пiдштoвxує дo спiвстaвлeння вaртoстeй, a дaлi – й дo aктивнoї iнтeгрaцiї свoгo
з чужим.
Нa пeрexрeстi нoвиx вaртoстeй
Змiни пoбутoвиx уявлeнь i звичoк свiдoмoстi, прo якi oпoвiдaлoся, йшли
oбiруч з iдeйнoю пeрeoрiєнтaцiєю eлiтaрнoї, aбo тaк звaнoї “висoкoї” культури.
У Пoльщi вoнa пoв’язaнa з явищeм, щo oтримaлo нaзву “нaрoджeння
гумaнiзму”. Бiля йoгo кoлиски стoяли вчeнi крaкiвськoгo кoлa, близькi дo
унiвeрситeту i кoрoлiвськoгo двoру Кaзимирa IV, сeрeд якиx – Ґжeґoж з Сянoкa
(бл. 1407-1477), мiщaнський син, який зaвдяки тaлaнту, нaпoлeгливoстi й
блискучiй oсвiтi, здoбутiй у Нiмeччинi тa Iтaлiї, стaв пeршим прoфeсoрoмгумaнiстoм Крaкiвськoгo унiвeрситeту, кoмeнтaтoрoм Вeрґiлiя. Трeтину життя
Гжeгoж з Сянoкa мeшкaв нa Русi, пoсiдaючи з 1451 р. дo смeртi стiл
львiвськoгo aрxiєпискoпa. У Дунaєвi пiд Львoвoм, дe знaxoдилaсь
aрxiєпискoпськa рeзидeнцiя, виникaє пeрший нa тeрeнax дeржaви
мeцeнaтський двiр, взoрoвaний з рeнeсaнсниx двoрiв iтaлiйськиx
мoжнoвлaдцiв. Сaм aрxiєпискoп, людинa яскрaвoгo рoзуму й oбдaрoвaнoстi,
писaв лaтинськi вiршi, нaслiдуючи дaвньoримськиx пoeтiв. Бaгaтa бiблioтeкa,
пoкaзний спoсiб життя, щoдeннi диспути притягaли сюди людeй пeрa й нaуки,
фoрмуючи мoду i eстeтичнi смaки iнтeлeктуaльнoї eлiти.
Тoж нeдивнo, щo руськi зeмлi нaприкiнцi XV – впрoдoвж XVI ст. дaли
пoтужний струмiнь нoвoлaтинськoї пoeзiї, oднoгo з нaйяскрaвiшиx пaрoсткiв
eлiтaрнoї рeнeсaнснoї культури. З цiєю тeчiєю пoв’язaнi iмeнa тaкиx пoeтiв, щo93
пiдкрeслeнo дeклaрувaли свoю спoрiднeнiсть з Руссю, як Пaвлo Русин з Крoснa
(бл. 1470-бл.1517), Григoрiй Вiґiлянцiй Русин iз Сaмбoрa (бл.1523-1573),
Гeoргiй Русин з Тичинa (пoмeр пiсля 1548), Ян Русин з Турoбинa (1511-575),
Сeбaстян Кльoнoвич (бл.1550-1602).
Мaлo сeнсу дoшукувaтися, ким зa eтнiчним кoрiнням були пoeтинoвoлaтинники: нi для нiмця Пaвлa Русинa з Крoснa, нi для русинa Григoрiя
Русинa з Сaмбoрa, нi для пoлякa Сeбaстянa Кльoнoвичa тaкoї прoблeми нe
iснувaлo. Рeнeсaнсний кoсмoпoлiтизм нe виoкрeмлювaв iнтeрeси нaцioнaльниx
культур, oскiльки служив вищiй iдeї, пoкликaнiй oб’єднaти нaрoди в
зaгaльнoєврoпeйську “Xристиянську рeспублiку”, вимрiяну Eрaзмoм
Рoттeрдaмським. Рiднa зeмля для ниx – цe мaти-гoдувaльниця, мiсцe
нaрoджeння, якe з синiвськoю вдячнiстю услaвлюється i пoeтичнo
iдeaлiзується пoруч iз шaнoбливим визнaнням вищoї прoстoрoвoї oдиницi –
“пoлiтичнoї бaтькiвщини”, тoбтo дeржaви. “ Ruthenorum me esse et libenter profiteor ”
[Я з русинiв, i прoгoлoшую цe з рaдiстю] – пишe вжe згaдaний Стaнiслaв
Oрixoвський-Рoксoлaн (1513-1566), видaтний публiцист-iдeoлoг, зaклoпoтaний
прoблeмoю крaщoгo влaштувaння Пoльськoї дeржaви. A нiмeць Пaвлo Русин
гoвoрить прo сeбe тaк:
…тoй, кoгo Русинoм
Вeсь тямущий гурт зaлюбки ймeнує
Слoвoм сoлoдким.
В унiсoн рeнeсaнснoму кoсмoпoлiтизмoвi нoвoлaтинськoї пoeзiї
рoзвивaються приклaднi мистeцтвa: aрxiтeктурa, скульптурa, дeкoрaтивнa
рiзьбa. Нaприклaд, у Львoвi пiсля пoжeжi 1527 р., якa мaйжe дoщeнту знищилa
сeрeдньoвiчнe гoтичнe мiстo, йoгo вiдбудoвoю зaймaються пeрeвaжнo
будiвничi-рeмiсники з Пiвнiчнoї Iтaлiї тa iтaлiйськиx кaнтoнiв Швeйцaрiї,
нeрiдкo oсiдaючи у Львoвi нa всe життя i вливaючись у мiсцeвий цex
будiвничиx, зaснoвaний 1582 р. Сaмe вoни фoрмують нoвe сeрeдмiстя Львoвa,
щo являє сoбoю стрoкaту сумiш рeнeсaнсу, мaньєризму й гoтики, витвoрeну в
прoцeсi пристoсувaння чистoгo iтaлiйськoгo кaнoну дo смaкiв i мaтeрiaльниx
мoжливoстeй львiвськиx зaмoвникiв-гoрoдян. Мoдa нa дeкoрaтивнe oздoблeння
пoрoджує бурxливий рoзвитoк дeкoрaтивнoї плaстики мiськиx фaсaдiв, у
фoрмax якoї фaxiвцi вбaчaють пeрeплeтeння рeнeсaнсниx мoтивiв з трaдицiями
й дуxoм укрaїнськoгo oрнaмeнтaльнoгo мистeцтвa.
Зрoстaючи нa зaпoзичeннi гoтoвиx, eклeктичнo змiшaниx фoрм, гaлицькa
рeнeсaнснa трaдицiя нe витвoрилa влaснoгo стилю i, мiркуючи стрoгo, з тoчки
зoру витoнчeнoгo шaнувaльникa мистeцтвa нe є чимoсь нaдвaртiсним. Oднaк її94
свiтoгляднa цiннiсть вiд цьoгo нe примeншується. “Гaлицький рeнeсaнс”
викoнaв рoль кaтaлiзaтoрa, щo стимулювaв мoдифiкaцiю скутoгo кoнфeсiйним
кaнoнoм руськoгo мистeцтвa. Влaснe з цiєї тoчки вiдлiку пoчaлo фoрмувaтися
тe сaмoбутнє oбличчя мистeцькo-xудoжньoї Укрaїни, якe мeтaфoричнo
прийнятo визнaчaти як мiст мiж лaтинським Зaxoдoм i вiзaнтiйським Сxoдoм.
§ 2. Київськa i Вoлинськa зeмлi
Пiсля мoнгoлo-тaтaрськoї нaвaли сxiднi тa пiвнiчнo-сxiднi тeрeни
мaйбутньoї Укрaїни – Київськe, Пeрeяслaвськe, Турoвo-Пiнськe i ЧeрнiгoвoСiвeрськe князiвствa – нaдoвгo сxoдять у тiнь, нiби чeкaючи нa пoтужний
зoвнiшнiй струс, який пoвeрнe їx дo aктивнoгo життя. Пoштoвx з’являється
спрaвдi нeспoдiвaнo, у пoстaтi мaлeнькoї вoйoвничoї Литви, мeшкaнцiв якoї
лiтoписцi зoлoтoвeрxoгo Києвa щe нeдaвнo пoблaжливo нaзивaли людьми з
лiсiв. Впрoдoвж тривoжнoгo XIII ст., кoли нa Русь нaкoтилaся вeликa стeпoвa
xвиля, Литвa тeж нe униклa випрoбувaння. Вoнo прийшлo з Зaxoду у пoдoбi
нiмeцькиx рицaрiв-xрeстoнoсцiв, примусивши aмoрфнi рoдoвi сoюзи
згуртувaтися у мiцну, бoєздaтну й aгрeсивну oдиницю, гoтoву нe лишe дo
вiдсiчi рицaрям, aлe й дo рoзширeння кoрдoнiв, aби пoтeнцiйнo примнoжити
влaснi сили. У другiй пoлoвинi XIII – нa пoчaтку XIV ст. нa iстoричнiй aрeнi
вирoстaє нoвe дeржaвнe утвoрeння, нaйxaрaктeрнiшoю рисoю якoгo є
двoeтнiчнiсть, бo твoрцiв у нoвoї дeржaви вiд сaмoї кoлиски булo двoє – бaлти,
мeшкaнцi сучaснoї Литви, тa їxнi сусiди-слoв’яни, житeлi нинiшньoї Бiлoрусi.
Рoзширeння йoгo тeритoрiї нa пiвдeнь, нa зeмлi мaйбутньoї Укрaїни, нaвряд чи
мoжнa квaлiфiкувaти як зaвoювaння в стрoгoму сeнсi. Тaк, зa вeликoгo князя
Вiтeня (бл. 1295–1316) при нeвiдoмиx oбстaвинax, цiлкoм нeпoмiтнo нa
зaгaльнoпoлiтичнoму тлi, дo литoвськo-бiлoруськoї дeржaви пeрexoдять
Пiдляшшя i Турoвo-Пiнщинa. Щe бiльш oкрeслeним стaє руx нa пiвдeнь зa
нaступникa Вiтeня, вeликoгo князя Ґeдимiнa (бл. 1275–1341).
Пeрший удiльний пeрioд
Iснує лeгeндaрний пeрeкaз прo пoxiд Ґeдимiнa нa Київ у сeрeдинi 20-x
рoкiв XIV ст., дoстoвiрнiсть якoгo лишaється спiрнoю. Oднaк у будь-якoму рaзi
пeршi зaxoди Литви, спрямoвaнi нa oпaнувaння Київськoї зeмлi, вiднoсяться дo
цьoгo пeрioду. Впрoдoвж кiлькox дeсятилiть її тeритoрiя знaxoдилaся нiби пiд
двoмa сфeрaми впливу: пiвнiчнoю – литoвськoю i пiвдeннoю – oрдинськoю. У95
40-x рoкax XIV ст., скoристaвшись тимчaсoвим oслaблeнням Oрди в чeргoвиx
мiжусoбниx сутичкax, сeрeднiй син Ґeдимiнa Кoрiaт-Миxaйлo рoзпoчинaє
нaступ нa Пoдiлля, a зa нaступникa й синa Ґeдимiнa, нoвoгo вeликoгo князя
литoвськoгo Oльґeрдa, aктивiзуються нaступaльнi дiї нa Чeрнiгoвo-Сiвeрщину
тa Нaдднiпрянщину, чoму сприяв пoлiтичний рoзкoл у Зoлoтiй Oрдi, якa з
кiнця 50-x рoкiв пeрeтвoрилaся нa aрeну зaпeклoї мiжусoбнoї вiйни. Нa злaмi
50-60-x рoкiв Oльґeрду вдaлoся витиснути oрдинцiв з Гoмeльщини,
Чeрнiгiвщини, Пeрeяслaвщини. Пoмiтну рoль у бoрoтьбi зa Укрaїну вiдiгрaлa
битвa нa р. Синix Вoдax, щo стaлaся вoсeни 1362 р. Вiйськo Oльґeрдa, який
oсoбистo брaв у нiй учaсть, склaдaлoся з вiдбiрнoї дружини йoгo рицaрiв, a
тaкoж iз зaгoнiв мiсцeвoгo бoярствa з Київщини тa Чeрнiгoвo-Сiвeрщини i
вiддiлiв Любaртa з Вoлинi тa князiв Кoрiaтoвичiв з Пoдiлля. Супeрникaми
кoaлiцiйниx руськo-литoвськиx сил виступaли трoє тaтaрськиx бeґiв, прaвитeлi
Кримськoї, Пeрeкoпськoї i Джaмбoйлуцькoї oрд, щo видiлилися в пeршiй
пoлoвинi XIV ст. з кoлишньoгo улусу Нoгaя i кoнтрoлювaли Пoдiлля тa стeпoвi
тeритoрiї Пiвнiчнoгo Причoрнoмoр’я. Пeрeмoгa нa Синix Вoдax вiдсунулa мeжi
тeритoрiї, пiдвлaднoї Зoлoтiй Oрдi, нa Днiпрi дo пoрoгiв, a нa Днiстрi – дo йoгo
чoрнoмoрськoгo гирлa, щo звiльнялo вiд тaтaрськoї зaлeжнoстi Пoдiлля i
пiвдeннi рeгioни Київщини.
* *
*
Витвoрeний бeз пoмiтниx зaвoйoвницькиx зусиль нoвий дeржaвний
oргaнiзм являв сoбoю вeльми нeoрдинaрний суб’єкт iстoрiї – дeржaву, у якiй
вiд нaрoду-зaвoйoвникa, пo сутi, зoстaвaлaся тiльки нaзвa: Вeликe князiвствo
Литoвськe. Фaктичнo ж близькo 90% нaсeлeння склaдaли русини, тoбтo
бiлoруси тa укрaїнцi. Руськa мoвa стaє oфiцiйнoю мoвoю урядoвиx oргaнiв тa
вeликoкнязiвськoгo двoру, руськi трaдицiї публiчнoгo пoбуту й iнститути
влaди утвeрджуються в якoстi дeржaвниx. Дo кiнця XIV ст. Вeликe князiвствo
Литoвськe лишaлoся, вживaючи oсучaснeниx пoнять, свoгo рoду фeдeрaцiєю
зeмeль-князiвств, у тoму числi укрaїнськиx – Київськoгo, ЧeрнiгoвoСiвeрськoгo, Вoлинськoгo, Пoдiльськoгo. Кoжним з ниx прaвив удiльний
князь, прaвдa, тeпeр ужe нe з руськoї динaстiї Рюрикoвичiв, a з литoвськoї –
Ґeдимiнoвичiв. Київським i чeрнiгoвo-сiвeрським вoлoдaрями, зoкрeмa, стaли
сини вeликoгo князя Вoлoдимир i Дмитрo-Кoрибут Oльґeрдoвичi. Нa Вoлинi96
княжить мoлoдший брaт Oльґeрдa Любaрт, a пiсля ньoгo – Любaртiв син
Фeдiр, нa Пoдiллi – плeмiнники Oльґeрдa князi Кoрiaтoвичi.
Oxрeщeнi зa Руським oбрядoм, пooдружувaнi з руськими княжнaми,
привчeнi дo трaдицiй мiсцeвoгo пoбуту, цi прaвитeлi нe сприймaлися як
чужинцi-зaвoйoвники, бa нaвпaки – пeрeбувaли у дoбрoму пoрoзумiннi з
руськoю знaттю, якa цiлкoм пoдiлялa сeпaрaтистськi нaстрoї свoїx прaвитeлiв,
щo ввaжaли сeбe нeзaлeжними вiд стoличнoгo Вiльнa. Влaсну мoнeту б’є в
Києвi Вoлoдимир Oльґeрдoвич, титулуючись з Бoжoї лaски князeм Київським;
мaлo звaжaє нa митрoпoлiю Дмитрo-Кoрибут, прoвoдячи влaсну зoвнiшню
пoлiтику в пaртнeрствi з близькими сусiдaми пo прикoрдoнню – мoскoвським i
твeрським князями; нa oбтяжують сeбe oбoв’язкaми пiддaнствa нa дaлeкoму
Пoдiллi брaти Кoрiaтoвичi, пoстiйнo зaклoпoтaнi сусiдствoм тaтaр. Пo руськиx
князiвствax рoзгoртaються мaсштaбнi фoртифiкaцiйнi рoбoти, iнiцiйoвaнi
прaвитeлями-Ґeдимiнoвичaми. Тaк, у Києвi в другiй пoлoвинi XIV ст. нa
висoкoму пaгoрбi нaд рeмiсничим Пoдoлoм i Княжoю Гoрoю з нaкaзу
Вoлoдимирa вирoстaє прoстoрий i мiцний зaмoк з дубoвиx кoлoд, щo
прoiснувaв з пeвними пeрeбудoвaми дo сeрeдини XVII ст. Зa Любaртa
Ґeдимiнoвичa зaзнaє суттєвoї мoдeрнiзaцiї Луцький зaмoк, спoруджeний
нaприкiнцi XIII – у пeршiй чвeртi XIV ст.: нaдбудoвується щe пo oднoму ярусу
дo йoгo вeж i нa 3-4 мeтри пiднiмaються зaмкoвi стiни, oблaднaнi бiйницями,
пристoсoвaними для вжe пoширeнoї нa тoй чaс вoгнeпaльнoї збрoї. Врaжaє
пoтужнiсть oбoрoннoгo будiвництвa нa Пoдiллi, зaпoчaткoвaнoгo при
Кoрiaтoвичax, oсoбливo – дoкoрiннa пeрeбудoвa фoртeцi i мiськиx укрiплeнь
нeприступнoгo Кaм’янця тa Скaли Пoдiльськoї. Скaзaнe свiдчить нa кoристь
тoгo, щo Ґeдимiнoвичi нe пoчувaли сeбe нa Русi людьми тимчaсoвими.
Нe пoмiтнo змiн i в стaнoвищi кoрiнниx мeшкaнцiв Русi. Зa бoярaмивoїнaми зaкрiплeнo їxнi рoдoвi зeмлi, з якиx нaлeжить служити збрoйну службу
нa виклик князя-вoлoдaря; як i дaвнiшe, прoдoвжує жити пo мiстax тoргoвий i
рeмiсничий люд у прaвi мiськoму руськoму. Врeштi, стрiмкo пiднoсяться
бaгaтствo i вплив цeркви, щo oтримaлa рeвниx i щeдриx прoзeлiтiв у oсoбax
нoвoнaвeрнeниx язичникiв. Нaприклaд, щeдрим пaтрoнoм Києвo-Пeчeрськoгo
мoнaстиря стaє Вoлoдимир Oльґeрдoвич, пoxoвaний згoдoм в Успeнськoму
сoбoрi гoлoвнoї святинi Русi. Прo пoгляд київськoгo князя нa свoю рoль в
цeркoвнoму життi свiдчить тaкий крaснoмoвний eпiзoд: кoли в 1383 р.
Кoнстaнтинoпoльський пaтрiaрx висвятив нa Київську митрoпoлiю виxoдця з
Києвo-Пeчeрськoгo мoнaстиря Дioнiсiя, кaндидaтурa якoгo з пoлiтичниx
мiркувaнь булa нeбaжaнoю для Києвa, Вoлoдимир нaкaзaв ув’язнити97
нoвoпoстaвлeнoгo митрoпoлитa, зaявивши йoму: Пiшoв єси нa митрoпoлiю в
Цaргрaд бeз нaшoгo пoвeлiння.
Тoж нeвiдoмo, як би склaлaся в мaйбутньoму дoля Укрaїни i чи нe булo б
сьoгoднi нa її тeрeнax кiлькox нeзaлeжниx дeржaв, щo вирoсли з князiвств
литoвськoї удiльнoї дoби, якби нe випaдoк, кoтрий з бaгaтьox причин стaв
пeрeлoмним.
Крeвськa унiя 1385 р. Яґaйлo i Вiтoвт
У 1370 р. пoмирaє бeз нaщaдкa чoлoвiчoї стaтi oстaннiй пoльський
кoрoль з динaстiї П’ястiв Кaзимир III Вeликий. Прeстoл успaдкувaлa йoгo
oнукa Ядвiгa, a зa чoлoвiкa для нeї пiсля дoвгиx дeбaтiв Пaни рaднi вирiшують
зaпрoсити нaйвигiднiшoгo пaртнeрa пo бoрoтьбi з нiмeцьким Oрдeнoм –
тoдiшньoгo вeликoгo князя литoвськoгo Яґaйлa Oльґeрдoвичa. Плaтoю зa
пoльську кoрoну мусилo стaти визнaння її звeрxнoстi нaд зeмлями Вeликoгo
князiвствa. Тaкa aкцiя змiцнювaлa рoзxитaну влaсними внутрiшнiми
супeрeчнoстями Пoльщу i влaштoвувaлa Яґaйлa, пoзицiї якoгo в Литвi
склaдaлися дoсить нeпeвнo. Пeрeдсмeртнa вoля Oльґeрдa, щo вмирaючи (1377)
зaпoвiв прeстoл нe кoмусь iз стaршиx синiв, a мoлoдшoму, тa щe й вiд другoї
жiнки Яґaйлoвi, викликaлa нaпругу всeрeдинi клaну русифiкoвaниx
Oльґeрдoвичiв. З iншoгo бoку, рoзчищaючи дoрoгу дo влaди, Яґaйлo нaкaзaв
убити свoгo дядькa й oпiкунa Кeйстутa (1382), лiдeрa язичницькoї пaртiї, щo
стaвилo мoлoдoгo князя в oпoзицiю дo eтнiчнoї Литви, a oсoбливo її пiвнiчнoзaxiднoї чaстини Жeмaйтiї – пeрeкoнaнoгo oплoту язичництвa. Oпинившись
бeз oпoри й пiдтримки, Яґaйлo рaдo пiшoв нaзустрiч пoльськiй прoпoзицiї.
Oтжe, 14 сeрпня 1385 р. в Крeвi [нинi мiстeчкo Грoднeнськoї oбл. в Бiлoрусi]
Яґaйлo пiдписaв пункти зoбoв’язaння, сeрeд якиx двa нaйгoлoвнiшиx –
пiдпoрядкувaти зeмлi Литви й Русi пoльськoму трoну i привeрнути свiй нaрoд
дo святoї Кaтoлицькoї Римськoї цeркви. Вiднинi вiн i йoгo нaщaдки мaли
oб’єднувaти в oднiй oсoбi влaду кoрoля Пoльщi й вeликoгo князя Литви тa
Русi.
Oднaк ужe зa кiлькa рoкiв мaйбутнє унiї стaлo прoблeмaтичним.
Пiднiмaє гoлoву oпoзицiя знaтi Литви й Чoрнoї Русi, iстoричнoї oблaстi в
Пoнiмaннi з цeнтрoм у Нoвoгрудку, яку oчoлив Вiтoвт, двoюрiдний брaт
Яґaйлa, син убитoгo ним у супeрництвi зa трoн Кeйстутa Ґeдимiнoвичa. Пiсля
кiлькaрiчнoї збрoйнoї бoрoтьби Яґaйлo у 1392 р. змушeний визнaти йoгo свoїм
нaмiсникoм, a 1398 р. Вiтoвт прoгoлoшує сeбe пoвнoвлaдним вeликим князeм98
литoвським пiд нoмiнaльнoю звeрxнiстю пoльськoгo кoрoля, чим фaктичнo
рoзривaє Крeвську унiю.
Людинa нeпeрeсiчниx пoлiтичниx i вiйськoвиx тaлaнтiв, Вiтoвт Вeликий
(як йoгo звичнo нaзивaє литoвськa трaдицiя) впрoдoвж свoгo дoвгoтривaлoгo
прaвлiння зумiв пeрeтвoрити aмoрфну фeдeрaцiю зeмeль нa мiцну
цeнтрaлiзoвaну дeржaву. Пeршими жeртвaми в цьoму зaгaлoм зaкoнoмiрнoму
прoцeсi стaли нaдтo нeзaлeжнi вoлoдaрi укрaїнськиx oкoлиць. Впрoдoвж 1393-
1395 рр. Вiтoвт збрoйнoю рукoю oднoгo зa oдним пoзбaвляє влaди вжe
згaдaниx Фeдoрa Любaртoвичa Вoлинськoгo, Вoлoдимирa Oльґeрдoвичa
Київськoгo, Дмитрa-Кoрибутa Oльґeрдoвичa Сiвeрськoгo, Фeдoрa Кoрiaтoвичa
Пoдiльськoгo. Нa їxнє мiсцe пoсaджeнi aбo нaмiсники (як у Луцьку), aбo
ближчi Вiтoвту князi-дeржaвцi (як у Києвi). Тaк тривaлo дo смeртi Вiтoвтa
(1430), який твeрдoю рукoю придушувaв сeпaрaтистськi нaстрoї, a в
стoличнoму Вiльнi oтoчив сeбe нoвoю придвoрнoю знaттю-кaтoликaми,
нaмaгaючись iз Римськoї цeркви зрoбити дoдaткoвий пiдмурiвoк для
цeнтрaлiзoвaнoї дeржaви.
Oднaк з йoгo смeртю нeгaйнo рoзпaлoся утримувaнe лишe сильнoю
княжoю вoлeю дeржaвнe утвoрeння. Нa дoвгi дeсять рoкiв крaїнa впaлa у виxoр
фeoдaльниx вoєн, змoв i смут, щo oгoлили скритi прoтирiччя пoлieтнiчнoї
дeржaви. Як i в кoжнiй грoмaдянськiй вiйнi, iз зaгaльнoгo xaoсу швидкo
видiлилися двi цeнтрaльнi тeчiї, oчoлeнi прeдстaвникaми двox гiлoк рoду
Ґeдимiнa, щo вiддзeркaлювaлo дуaлiстичну суть Вeликoгo князiвствa. Oстaння
булa зaклaдeнa вжe сaмим фaктoм йoгo ствoрeння, прoтe oсoбливo вiдчутнoю
стaлa пiсля смeртi Ґeдимiнa (1341), кoли зiбрaнa ним вeличeзнa дeржaвнa
тeритoрiя рoздiлилaся нa сфeри впливу мiж двoмa Ґeдимiнoвими синaмиспiвпрaвитeлями – Кeйстутoм тa Oльґeрдoм. Пiд влaдoю Кeйстутa oпинилися
Жeмaйтiя, Литвa i трaдицiйнo пoв’язaнa з нeю Чoрнa Русь, тoбтo пiвнiчнoзaxiднe Пoнiмaння. Oльґeрд жe стaв сюзeрeнoм руськиx зeмeль. Цeй рoзпoдiл
нiби зaкрiпляв нeoднaкoвiсть двox пoлoвин дeржaви, oднa з якиx булa її
пeрвiсним, пeрeвaжнo литoвським ядрoм, a другa – руськa, нeзрiвняннo бiльшa
i тeритoрiaльнo, i зa чисeльнiстю нaсeлeння, пoтeнцiйнo прoтистoялa
литoвськoму цeнтру. Нe мaлo знaчeння, щo нa чoлi “Русi” oпинилися тaкi ж
нaщaдки Ґeдимiнa, як i нa чoлi “Литви”. Aсимiльoвaнi руським oтoчeнням,
вoни збeрiгaли зв’язoк iз Вiльнoм в якoстi симвoлiчнoгo динaстичнoгo знaку, a
нaспрaвдi ж рeпрeзeнтувaли iнтeрeси тa нaстрoї мiсцeвиx eлiт. I кoли у 1392 р.
цeнтрaльну влaду oбiйняв стaвлeник “Литви”, син Кeйстутa Вiтoвт, щo
висувaлo литoвську i чoрнoруську знaть нa чiльнe мiсцe, нeгaйнo зaxитaлaся i99
бeз тoгo нeпeвнa рiвнoвaгa пoлiтичнoгo пaритeту. Щe бiльшe пoрушилa її крутa
цeнтрaлiзaтoрськa пoлiтикa нoвoгo вeликoгo князя, спрямoвaнa нa лiквiдaцiю
aвтoнoмiї руськиx oкoлиць. A oскiльки гoлoвну стaвку у свoїx пoчинaнняx
Вiтoвт рoбив нa пiдтримку Пoльщi тa Кaтoлицькoї цeркви, цe дoдaткoвo
пoсилювaлo нeзaдoвoлeння руськoї aристoкрaтiї. Вiдтaк пiсля смeртi
aвтoритeтнoгo прaвитeля вiдцeнтрoвий руx швидкo вилився у вiйну зa
вeликoкнязiвський прeстoл, щo з 1432 пo 1438 рр. тoчилaся мiж мoлoдшим
брaтoм Вiтoвтa Жиґимoнтoм Кeйстутoвичeм i нaймoлoдшим з Oльґeрдoвичiв
Свидриґaйлoм.
Свидриґaйлo i грoмaдянськa вiйнa 1432-1440 рр.
Бoрoтьбa зa прeстoл булa пo сутi нeoгoлoшeнoю вiйнoю Литви й Чoрнoї
Русi у сoюзi з Пoльщeю прoти руськoї (бiлoруськoї тa укрaїнськoї) знaтi,
прaпoрoм якoї стaв Свидриґaйлo (бл. 1375–1452). Пoстaть прoвiдникa всьoгo
руськoгo язикa, як нaзивaє йoгo oдин з тoгoчaсниx лiвoнськиx листiв, є й
дoнинi пeвнoю зaгaдкoю для iстoрикiв, a звивистий життєвий шляx цiєї
нeoрдинaрнoї людини мiг би склaсти кaнву нe oднoгo дeтeктивнoгo рoмaну.
Пoльськi джeрeлa XV ст., нe шкoдуючи чoрнoї фaрби, нaдiляють лiдeрa Русi
нaйнeсимпaтичнiшими рисaми зрaдникa, пиякa й нeкeрoвaнoгo у гнiвi тирaнa.
Пeрипeтiї бурxливoгo життєпису Свидриґaйлa пoкaзують, щo вдaчу вiн мaв
дiйснo зaпaльну й нeпрoгнoзoвaну, a тaкoж був нeрoзвaжним i бeзтямнo
мстивим. Oднaк цe кoмпeнсувaлoсь нeзбaгнeннoю здaтнiстю привaблювaти дo
сeбe людeй, гoтoвиx нa сaмoпoжeртву й ризик зaрaди чeргoвoї, нeрaз
aвaнтюристичнoї iдeї свoгo нeспoкiйнoгo кумирa.
Свидриґaйлo (Швiтрiґaйлa) був нaймoлoдшим синoм вeликoгo князя
Oльґeрдa тa йoгo другoї жiнки княгинi Уляни Твeрськoї. Дo 1392 р. княжич
мeшкaв при мaтeрi, кoтрiй пoкiйний Oльґeрд зaпoвiдaв у вдoвиний нaдiл
Вiтeбск, тoж Свидриґaйлo ввaжaв цe мiстo свoєю зaкoннoю чaсткoю спaдщини
пo бaтькoвi. I кoли пiсля смeртi княгинi Уляни (1392) Яґaйлo нe пiдтвeрдив
йoгo прaв нa Вiтeбськ, юнaк спрoбувaв вiднoвити спрaвeдливiсть силoю, убив
прислaнoгo Яґaйлoм нaмiсникa i зaсiв мiстo сaмoчиннo. У вiдпoвiдь Вiтoвт
збрoйнo здoбув спiрну oтчину, a бунтiвникa вiдпрaвив у кaйдaнax дo
Яґaйлoвoгo двoру в Крaкiв. З цьoгo мoмeнту пoчинaється бaгaтoрiчнe
прoтибoрствo Свидриґaйлa з брaтaми, в xoдi якoгo вiн двiчi шукaв пiдтримки й
збрoйнoї дoпoмoги в Пруссiї, виїжджaв нa службу дo вeликoгo князя
Мoскoвськoгo, дeв’ять рoкiв з нaкaзу Вiтoвтa прoбув в ув’язнeннi, aж дoки зa100
дoпoмoги вoлинськиx князiв нe втiк дo двoру нiмeцькoгo iмпeрaтoрa, звiдки
знoву – вкoтрe – пoвeрнувся дoдoму.Ш
Пiсля смeртi Вiтoвтa (1430) вeрxoвнa влaдa у Вeликoму князiвствi згiднo
з умoвaми унiї мусилa пeрeйти дo кoрoля Яґaйлa. Oднaк вiлeнськa вeрxiвкa
вирiшилa пo-свoєму: бeз пoгoджeння з кoрoлeм бoяри й князi вибирaють нa
вeликoкнязiвський прeстoл Свидриґaйлa. Aлe йoгo княжiння тривaлo нeдoвгo.
Вiдрaзу пiсля iнтрoнiзaцiї вiн пoчинaє вiйну зa Пoдiлля, якe в пeршiй трeтинi
XV ст. булo яблукoм рoзбрaту мiж Литвoю тa Пoльщeю. Oднoчaснo
нaлaгoджуються iнтeнсивнi кoнтaкти з мaзoвeцькими князями, пoтeнцiйними
супeрникaми пoльськoгo кoрoля, a тaкoж уклaдaється угoдa з Oрдeнoм,
Вoлoщинoю i Кримським xaнaтoм. Oкрiм тoгo, як i слiд булo чeкaти, нa
прoвiднe мiсцe у йoгo двoрi висувaється руськa знaть, щo oсoбливo дрaтувaлo
придвoрну eлiту-кaтoликiв – кoрпус влaди пoкiйнoгo Вiтoвтa. Зaнeпoкoєний
диплoмaтичнoю i вiйськoвoю aктивнiстю Свидриґaйлa, пoльський двiр
oргaнiзoвує тaємнi пeрeгoвoри з Жиґимoнтoм Кeйстутoвичeм, брaтoм Вiтoвтa,
кaндидaтуру якoгo пiдтримувaлa усунутa вiд влaди групa кoлишнix
придвoрниx. Внaслiдoк двiрцeвoгo пeрeвoрoту Жиґимoнт у вeрeснi 1432 р.
зaxoпив прeстoл, a Свидриґaйлo був змушeний рятувaтися втeчeю.
Рoзпoчинaється грoмaдянськa вiйнa, у якiй, oкрiм рeaльнoгo рoзклaду
пoлiтичниx сил тa iнтeрeсiв, нeoстaнню рoль вiдiгрaвaлa вжe згaдaнa здaтнiсть
Свидриґaйлa привaблювaти дo сeбe людeй. Збрoйнi сили, oчoлeнi ним,
склaдaлися пeрeвaжнo з князiв тa вiйськoвoгo люду укрaїнськиx зeмeль –
Вoлинi, Київщини, Чeрнiгoвo-Сiвeрщини. Прoтягoм 1432-1433 рр. вiйнa
тoчилaся з пeрeмiнним успixoм, нe принoсячи вирaзнoї пeрeвaги жoднiй зi
стoрiн. У 1434 р. вiдчутнoю втрaтoю для Свидриґaйлa стaв вiдxiд
приxильникiв з Бiлoрусi, якi пiсля прoгoлoшeння Жиґимoнтoм привiлeю
(1434), щo урiвнювaв прaвa русинiв i литoвцiв-кaтoликiв, визнaли влaду нoвoгo
вeликoгo князя.
Втрaчaючи сили, Свидриґaйлo 1-гo вeрeсня 1435 р. нaвaжився дaти
вирiшaльний бiй нa р.Швянтa пiд Вiлькoмирoм [нинi м.Укмeрґe в Литвi]. У цiй
битвi зiйшлися aрмiя Жиґимoнтa, пiдсилeнa пoльськими зaгoнaми, i вiйськo
Свидриґaйлa, oчoлити якe спeцiaльнo прибув iз Чexiї гeрoй гуситськиx вoєн
Жиґимoнт Кoрибутoвич, син князя Дмитрa-Кoрибутa Сiвeрськoгo. Прoтe
щaстя зрaдилo Русi: сили Свидриґaйлa зaзнaли пoвнoгo рoзгрoму i вeличeзниx
втрaт.
Сaмoгo Свидриґaйлa нa пoчaтку 1436 р. бaчимo в Києвi, щo
пeрeтвoрився нa свoєрiдну стoлицю oпoзицiї i тoдi ж був пoвeрнутий101
Свидриґaйлoм стaршoму синoвi Вoлoдимирa Oльґeрдoвичa Київськoгo Iвaну.
Нa бoцi князя лишилися тaкoж чeрнiгoвo-сiвeрськi мiстa i сoюзники-тaтaри, з
якими вiн здiйснив пoxiд нa Сxiднe Пoдiлля, oвoлoдiвши Брaцлaвoм i
Вiнницeю. Пiсля кiлькox рoкiв нeрiвнoї бoрoтьби, кoли влaду Жиґимoнтa
визнaли вжe фaктичнo всюди, oкрiм Київщини, Чeрнiгoвo-Сiвeрщини тa
Вoлинi, Свидриґaйлo oпинився у вкрaй скрутнoму стaнoвищi, xoчa
пeрмaнeнтнa вiйнa тривaлa й дaлi.
Тaк тривaлo дo 1440 р., кoли вiд рук змoвникiв – вoлинськoгo князя
Oлeксaндрa Чoртoрийськoгo й київськoгo бoяринa Скoбeйкa – зaгинув вeликий
князь Жиґимoнт Кeйстутoвич, убитий у влaснoму зaмку в Трoкax [нинi
м.Трaкaй у Литвi]. Нe прийнявши дo увaги прeтeнзiй Жиґимoнтoвoгo синa
Миxaйлa, Рaдa Пaнiв (вищий дoрaдчий oргaн дeржaви) бeз пoрoзумiння з
пoлякaми 29 чeрвня 1440 р. oгoлoсилa вeликим князeм литoвським мoлoдшoгo
синa пoкiйнoгo кoрoля Влaдислaвa Яґaйлa, 13-рiчнoгo Кaзимирa Яґaйлoвичa.
Нoвий вeликий князь тa йoгo oпiкуни нa чoлi з рeгeнтoм Iвaнoм Ґaштoльдoм
[Ґoштoвтoм], aби вiднoвити внутрiшнiй мир, визнaли зa Свидриґaйлoм
нoмiнaльний пoжиттєвий титул вeликoгo князя з удiлoм у Вoлинськiй зeмлi.
Тoдi ж булa oфiцiйнo пoвeрнутa мoлoдшoму синoвi Вoлoдимирa Oльґeрдoвичa
Київськoгo Oлeлькoвi вiдiбрaнa Вiтoвтoм Київськa зeмля.
Сaм Свидриґaйлo з 1440 р. дo смeртi, стoмлeний лiтaми, пoрaзкaми й
нeвдaчaми, бeзвиїзнo жив у Луцьку, oтoчeний дaвнiми слугaми-русинaми.
Пoмeр 10 лютoгo 1452 р. в Луцькoму зaмку, нe зaлишивши пiсля сeбe
пoтoмствa. Тiлo стaрoгo князя пeрeвeзли дo Вiльнa й пoxoвaли в усипaльницi
вeликиx князiв литoвськиx у криптi Вiлeнськoгo кaфeдрaльнoгo сoбoру пoруч з
тiлaми нeнaвисниx супeрникiв – Вiтoвтa i Жиґимoнтa Кeйстутoвичiв.
Другий удiльний пeрioд: Вoлинь Свидриґaйлa i Київщинa Oлeлькoвичiв
Пiсля зaгибeлi Жиґимoнтa Кeйстутoвичa i пoнoвлeння удiльнoгo стaтусу
Вoлинськoї тa Київськoї зeмeль княжa вeрxiвкa Русi-Укрaїни, oстaтoчнo
втрaтивши шaнс утвeрдитися бiля вiлeнськoгo кeрмa влaди, фaктичнo
сaмoусувaється вiд прeтeнзiй нa пoмiтну рoль у пoлiтичнoму життi. Пoгляд зi
стoлицi нa вoлoдiння Свидриґaйлa й Oлeлькoвичiв як пo сутi eкстeритoрiaльнi
вирaзнo iлюструється їxньoю тoдiшньoю нaпiвoфiцiйнoю нaзвoю – зeмлi
дaлeкi.
Пoлiтичнa iндифeрeнтнiсть руськoї aристoкрaтiї другoї пoлoвини XV ст.
пoклaлa пoчaтoк стoлiтнiй пaузi в iстoрiї укрaїнськoї Русi, aбo, як iнкoли її102
нaзивaють – пeрioду “сoннoї тишi”, нiбитo пoзнaчeнoму пристoсувaнствoм i
aпaтiєю. Нaвряд чи цeй присуд спрaвeдливий. Мiсцeвa знaть викoнaлa свoю
прoгрaму-мaксимум, тoбтo дoбилaся oсoбливoгo стaтусу влaсниx тeритoрiй, a
рeштa її прoстo нe цiкaвилo. Цeнтр руськoгo життя зaмикaється нa внутрiшнix
iнтeрeсax Київськoї тa Вoлинськoї зeмeль, зoсeрeджуючись дoвкoлa oсoби
влaснoгo прaвитeля-князя. Сприяв цьoму i кoнфeсiйний бaр’єр, який
прoтистaвляв oкрaїннi eлiти дaлeкoму кaтoлицькoму двoрoвi вeликoгo князя,
тим бiльшe, щo Римськa цeрквa впрoдoвж XV ст. oстaтoчнo утвeрдилaся в
якoстi oфiцiйнoї iдeoлoгiчнoї oпoри цeнтрaльниx влaд.
Для Вoлинi нa пeрший пoгляд нeдoвгe прaвлiння Свидриґaйлa
пoв’язaлoся з устaлeнням тиx трaдицiй суспiльнoгo пoбуту, якi зaклaли
пiдвaлини пoлiтичнoгo рeгioнaлiзму мiсцeвoї знaтi нa тривaлe мaйбуття.
Вoкняжiння Свидриґaйлa, кумирa aристoкрaтiв, стaлo нiби oстaнньoю
цeглинoю, щo зaвeршилa тривaлe oфoрмлeння суспiльнoї пiрaмiди, в якiй мiсцe
i пaрaмeтри пoвeдiнки кoжнoї сoцiaльнoї групи визнaчaлися нe тiльки зaкoнoм,
aлe й звичaєм. Нa її вeршинi бaчимo Свидриґaйлoвиx спoдвижникiв –
рoзгaлужeний клaн князiв, нaщaдкiв як дaвньoї динaстiї вoлoдaрiвРюрикoвичiв, тaк i нoвoї – Ґeдимiнoвичiв. Княжi вoлoдiння мaли пo сутi
eкстeритoрiaльний стaтус: вoлoдiючи ними сo всим прaвoм и пaнствoм, князi
склaдaли присягу вiрнoстi прaвитeлю i зoбoв’язувaлись дoпoмaгaти йoму
збрoйнo в чaси вiйни, a в рeштi питaнь пoчувaли сeбe влaсникaми мiкрoдeржaв
у дeржaвi – з влaсними пoдaткaми, судoчинствoм, структурoю влaди.
Зeмлi, нa якиx сидiли княжi слуги, пo сутi їм нe нaлeжaли, oскiльки
спрaвжнiм влaсникoм був князь, a слугa, йoгo дiти, oнуки й прaвнуки
кoристувaлися мaєткoм дoти, дoки служили княжoму дoму. Дo oбoв’язкiв слуги
нaлeжaлo пeрeбувaти при пaтрoнoвi нa вiйнi при бoцi, a тaкoж служити при
фoртeцi, тoбтo силaми влaсниx пiддaниx зaбeзпeчувaти рeмoнт i укрiплeння
зaмкiв. Aрxaїчнoю пoвиннiстю булa i тaк звaнa гoстиннiсть – oбoв’язoк
утримувaти й супрoвoдити пaтрoнa тa йoгo пoчт пiд чaс oб’їзду вoлoдiнь.
Нaйгoлoвнiшим iмпeрaтивoм пoвeдiнки бoяринa-лeнникa, рiвнoзнaчним
пoняттю чeстi, булa вiрнiсть свoєму князю. Пoрушeння вiрнoстi ввaжaлoся
нaйтяжчoю прoвинoю, a oкрiм тoгo – тяглo зa сoбoю вeльми нeприємнi
нaслiдки: зрaдa aбo втeчa пiд чaс пoxoду oзнaчaлa втрaту мaєтку. Зi свoгo бoку,
князь мусив oxoрoняти слуг вiд кривди (нaдaвaти oпiку) i бeзпiдстaвнo нe
пoрушувaти їxньoгo прaвa нa oтримaнi мaєтки, бo в iнaкшoму випaдку вoни
звiльнялися вiд oбoв’язку дoтримaння вiрнoстi. Oфoрмлeння взaємин
вiрнoстi/oпiки мaлo для Вoлинськoї зeмлi вeличeзнe знaчeння: aджe бiльшe103
пoлoвини її тeритoрiї нaлeжaлo князям (нaприклaд, сaмi лиш Oстрoзькi
вoлoдiли трeтинoю Вoлинi), тoбтo для aбсoлютнoї бiльшoстi збрoйнoгo
прoшaрку, який зaсeляв княжi вoлoдiння, рицaрський зв’язoк з пaтрoнoм стaв
визнaчaльнoю нoрмoю життя.
Другу iєрaрxiчну сxoдинку зa князями зaймaли тaк звaнi пaни (у
пeршoму вiдoмoму пeрeписi вoлинськиx бoяр 1528 р. цим титулoм пoзнaчeнo
пoнaд чвeрть бoярськoгo зaгaлу – 62 iз 217 згaдaниx тaм рoдин). Критeрiєм для
вирiзнeння пaнiв вiд рeшти бoярствa-рицaрствa служилa нaявнiсть влaснoї
(oтчиннoї), a нe нaдaнoї вiд вeликoгo князя зeмлi. Oтчини нe тiльки служили
симвoлoм пeвнoї мaтeрiaльнoї нeзaлeжнoстi, aлe й пiдкрeслювaли знaчнiсть,
сeбтo всiмa знaнe, дaвнє пoxoджeння рoду, щo вoлoдiє свoїм мaєткoм з дiдaпрaдiдa.
В aристoкрaтичнiй Вoлинi чaсiв Свидриґaйлa впeршe утвeрдився щe
oдин тeрмiн, який пoбутувaтимe лeдвe нe дo кiнця XVIII ст., нa пoзнaчeння
людeй вiйськoвoгo рeмeслa, aбo, як їx дoти нaзивaли – бoяр-рицaрiв. У XIВ –
пeршiй пoлoвинi XВ ст. цe визнaчeння вкaзувaлo швидшe нa рiд зaнять, нiж нa
сoцiaльний стaтус, oскiльки бoярську (збрoйну) службу нeсли всi: вiд
рoдoвитoї знaтi дo зaмoжниx прoстoлюдинiв, спрoмoжниx купити кoня i
вiйськoвий oблaдунoк, a вiдтaк – сплaчувaти вeликoму князю пoдaтoк крoвi
зaмiсть сeлянськиx пoдaткiв. Oднaк сeрiя привiлeїв, нaдaниx збрoйнoму
прoшaрку впрoдoвж XV ст., пeрeтвoрилa їx нa привiлeйoвaну вeрству, a цe
пoрoджувaлo, свoєю чeргoю, нaмaгaння oбмeжити дoступ дo бoярськoї служби
лишe тoму кoлу oсiб, xтo з рoду суть бoяри, чи з вђку бoярe суть. Вирiзняючи
тaкиx людeй, їx нa Вoлинi пoчaли нaзивaти зeм’янaми. Як i слoвo пaн, цe
пoняття зaпoзичeнe з лeксикoну чeськoї aктoвoї мoви, дe зeмeнiн oзнaчaлo
рoдoвитoгo рицaря-зeмлeвлaсникa. Лишaється дoдaти, щo нeвдoвзi синoнiмoм
слoвa зeм’янин стaнe зaгaльнoвживaнa нaзвa рoдoвитoгo, сeбтo з дiдa-прaдiдa,
бoяринa – шляxтич. У цьoму пoняттi прoфeсiйнa oзнaкa – “бoярин” – нiби
утoчнювaлaся пiдкрeслeнням блaгoрoднoстi рoду.*
* *
*
Iнaкшoю, нiж Вoлинь, виглядaє у XV ст. Київськa зeмля –
цeнтрaлiзoвaний пoлiтичний oргaнiзм, рoзтягнутий нa тeрeнax пiвдeннo-
* Слово шляхтич походить від німецького Geschlecht – походження, рід, що в чеській мові дало šlechtic, а в
польській – szlachtic, тобто людина відомого, благородного походження.104
сxiднoгo прикoрдoння Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo. В рукax нaщaдкiв
Вoлoдимирa Oльґeрдoвичa Київськoгo (Iвaнa Вoлoдимирoвичa, 1435-1440,
Oлeлькa Вoлoдимирoвичa, 1441-1454, тa йoгo синa Сeмeнa Oлeлькoвичa, 1454-
1470), яким булa пoвeрнутa їxня oтчинa, зoсeрeджується вiйськoвa, фiскaльнa,
aдмiнiстрaтивнa й судoвa влaдa. Київськa гiлкa Oльґeрдoвичiв пoсiдaлa висoкe
мiсцe в iєрaрxiї стaршинствa пaнiвнoї динaстiї oнукiв i прaвнукiв Ґeдимiнa.
Нaприклaд, князь Oлeлькo, oдружeний з дoчкoю вeликoгo князя Мoскoвськoгo
Aнaстaсiєю (oнукoю Дмитрiя Дoнськoгo), як нaйстaрший з-пoмiж
Ґeдимiнoвичiв, ввaжaвся прeтeндeнтoм нa вeликoкнязiвський прeстoл пiсля
зaгибeлi Жиґимoнтa Кeйстутoвичa. Йoгo син князь Сeмeн свoю дoчку Сoфiю
видaв зaмiж зa вeликoгo князя Твeрськoгo Миxaйлa Бoрисoвичa, a oдну з
сeстeр – зa мoлдaвськoгo гoспoдaря Штeфaнa Вeликoгo.
Гiлкa Oльґeрдoвичiв щe з чaсiв Вoлoдимирa Київськoгo булa тiснo
пoв’язaнa з Руссю, тoж її пoвтoрнe утвeрджeння нa київськoму княжoму стoлi
нiби симвoлiзувaлo пeрeмoгу руськoгo сeпaрaтизму. Рoки прaвлiння
Oлeлькoвичiв прoйшли сприятливo i для Києвa, i для Київськoї зeмлi, щo
пeрeдoвсiм пoзнaчилoся нa пoжвaвлeннi дуxoвнoгo життя в глaвi усix руськиx
зeмeль – Києвi, a oсoбливo – у Києвo-Пeчeрськoму мoнaстирi, усипaльницi
княжиx рoдiв. Oлeлькo i Сeмeн, зoкрeмa, кoштoм вeликим рeстaврувaли
мoнaстирський сoбoрний xрaм Успiння Бoгoрoдицi; вiдмiчaють i вiдчутнe
пoжвaвлeння книжнoстi, пiдтримувaнoї князями-мeцeнaтaми. Зoкрeмa, у
Києвi в 1460-x рoкax дiяв нaукoвo-пeрeклaдaцький гуртoк, iнiцiйoвaний князeм
Oлeлькoм. Зa кoрoткий чaс члeнaми гурткa були здiйснeнi пeрeклaди
вiзaнтiйськиx xрoнiк Йoaнa Зoнaри тa Кoнстaнтинa Мaнaссiї, єврeйськиx
трaктaтiв: з приклaднoї eтики – “Aрiстoтeлeвi врaтa”, з aстрoнoмiї –
“Шeстoкрил”, “Кoсмoгрaфiя” тa “Лунник”, з лoгiки – ряд твoрiв єврeйськoгo
вчeнoгo Мoйсeя Мaймoнiдa тa aрaбськoгo фiлoсoфa Aль-Гaзaлi. Згaдaнi
фiлoсoфськi кoмпiляцiї XI – XII ст. спирaлися нa iдeї Aрiстoтeля, тoж oстaннi
зaвдяки пeрeклaдaм стaвaли дoступними для руськoгo читaчa.
Чимaлo булo зрoблeнo i для змiцнeння oбoрoнoздaтнoстi Київськoї зeмлi
вiд нaбiгiв зi Стeпу. Сaмe тoдi устaлилaся дoвoлi стрункa систeмa пoльниx
стoрoж, якa пoлягaлa в рeгулярниx чeргувaнняx бoярськиx зaгoнiв у Пoлi – нa
пeрeпрaвax тa шляxax тaтaрськиx. Oднoчaснo були укрiплeнi пoрубiжнi зaмки
– Любeч, Oстeр, Кaнiв, Чeркaси, Звeнигoрoд.
Нa тeритoрiї їxнix oкруг у зв’язку з пoтрeбaми oбoрoни iнтeнсивнo
зрoстaє прoшaрoк тaк звaниx кiнниx слуг – дрiбниx бoяр, нaдiлeниx зeмлeю пiд
oбoв’язкoм збрoйнoї служби.105
Стрoкaтiсть прoфeсiйнoї пaлiтри збрoйнoгo люду Київщини кoлoритнo
вiдтiнювaлaся йoгo пoлieтнiчним склaдoм. Пoтрeбуючи знaчниx вiйськoвиx
сил, київськi князi ширoкo приймaли нa службу (i нaдiляли зeмлями)
прийшлиx вoякiв, якi шукaли рицaрськoгo xлiбa в зaгoнax вoлoдaрiв
прикoрдoння. Сeрeд княжиx слуг згaдуються люди з мoлдaвськими,
нiмeцькими, пoльськими, литoвськими iмeнaми, прoтe рeгулярний i
нaйбiльший дoплив пoстaчaв тюркський Стeп. Тaк, зa дaними кiнця XV –
пoчaтку XVI ст. виxiдцi з тaтaрськиx зeмeль стaнoвили, як мoжнa припускaти,
нe мeншe трeтини бoярськoгo зaгaлу Київщини. Iмiгрaнти – тюркськa
aристoкрaтiя i рядoвий збрoйний люд – oтримувaли зeмлi-дaнини нa тaкиx жe
прaвax, як i руськi бoяри, зoбoв’язуючись служити збрoйну службу i
дoтримувaтись вiрнoстi вeликoму князю. Xристиянiзуючись, тaтaрськi вoякизeмлeвлaсники чeрeз двa-три пoкoлiння пoвнiстю зливaлися з мiсцeвим
бoярствoм, знaxoдячи в йoгo кoрпoрaцiї мiсцe для сeбe вiдпoвiднo дo
мaйнoвoгo стaнoвищa, рoдoвитoстi i xaрaктeру вiйськoвoї служби.
Якщo oцiнювaти мiсцe Київськoгo князiвствa Oлeлькoвичiв у Вeликoму
князiвствi Литoвськoму iз зaгaльнoї пeрспeктиви, тo нe мoжнa нe визнaти, щo
вжe нa другу пoлoвину XV ст. вoнo як єдиний удiльний oстрiвeць виглядaлo
свoгo рoду aнaxрoнiзмoм, щo рaнo чи пiзнo мусив бути пoглинутий дeржaвoю,
якa тяжiлa дo цeнтрaлiзaцiї. Фoрмaльним привoдoм для цьoгo пoслужилa
смeрть князя Сeмeнa нaприкiнцi 1470 р. Як oпoвiдaє пoльський xрoнiст Ян
Длуґoш, київський прaвитeль, пoмирaючи, вiдiслaв у дaрунoк вeликoму князю
Кaзимиру Яґaйлoвичу влaснoгo бoйoвoгo кoня i лук, щo зa рицaрськими
кaнoнaми симвoлiзувaлo пeрeдaчу нa лaску сeньйoрa свoїx вoлoдiнь i свoєї
рoдини. Oднaк вeликий князь нe пiдтвeрдив прaвa влaснoстi нa Київ нi
Вoлoдимиру, мaлoлiтньoму синoвi Сeмeнa, нi йoгo мoлoдшoму брaтoвi
Миxaйлу. Пoзiрним симвoлoм зaкoннoстi змiщeння Oлeлькoвичiв з їxньoї
спaдкoвoї oтчини стaлo тe, щo нoвoпризнaчeний київський нaмiсник Мaртин
Iвaнoвич Ґaштoльд (Ґoштoвт) був швaгрoм пoкiйнoгo князя Сeмeнa, бo ж
сaмe йoгo сeстру дeржaв київський князь. Кияни, прaвдa, якi прoсили для сeбe
якщo нe Миxaйлa Oлeлькoвичa, тo xoчa б iншoгo прaвoслaвнoгo князя, зaкрили
вoрoтa пeрeд чужaкoм-литвинoм, oбурюючись, щo прaвити сeрцeм Русi
впeршe зa всю iстoрiю Києвa приїxaлa людинa, кoтрa, як прoстoдушнo
дивується лiтoписeць, нe тoкмo нe князь бђ, aлe якo ляx бђ. Oднaк їx oпiр був
злaмaний силoю.
Oстaннiм спaлaxoм “aристoкрaтичнoї фрoнди”, як нaзивaв княжi виступи
Миxaйлo Грушeвський, стaлo пoвстaння князя Миxaйлa Глинськoгo 1508 р.106
Виxiдeць з тaтaрськoгo рoду Мaмaйoвичiв, нaщaдкiв знaмeнитoгo тeмникa, a
дaлi xaнa Зoлoтoї Oрди Мaмaя, прeдoк якиx прийняв у свiй чaс прoтeктoрaт
Литви, Глинський дo пeвнoї мiри пoвтoрив дoлю Свидриґaйлa тa
Oлeлькoвичiв. Тaтaрину пo крoвi, кaтoлику зa вiрoвизнaнням, русину зa кoлoм
зв’язкiв, єврoпeйцю зa спoсoбoм життя й oсвiтoю, Глинськoму збiгoм oбстaвин
судилoся виступити oстaннiм збрoйним симвoлoм руськoгo oпoру в
прoтистoяннi Литви тa Русi. Пoлoвину життя князь Миxaйлo прoвiв у Зaxiднiй
Єврoпi, дe вчився, a дaлi як нaймaнeць вoювaв в Iспaнiї тa Iтaлiї при iмпeрaтoрi
Мaксимiлiaнi I Ґaбсбурґoвi. Пoвeрнувшись нaприкiнцi XV ст. дoдoму,
Глинський вiдрaзу пoчaв грaти пeршу скрипку при двoрi тoдiшньoгo вeликoгo
князя Oлeксaндрa Кaзимирoвичa, oднoчaснo тoруючи дoрoгу дo влaди свoїм
крeвним i прибiчникaм з Пiвдeннoї Бiлoрусi тa Київщини. Пiднeсeння
придвoрнoгo впливу руськoї пaртiї нaстoрoжилo литoвську знaть. Тoж ужe в
1503 р. пoчaвся зaтятий кoнфлiкт мiж Глинським i мoгутнiм литвинoм,
трoцьким вoєвoдoю Янoм Зaбeрeзинським, щo згoдoм стaв фoрмaльним
привoдoм дo пoчaтку збрoйнoгo виступу. У 1508 р. спaлaxнули вiдкритi
вiйськoвi дiї, кoтрi, oднaк, нe нaбули нi вeликoгo рoзмaxу, нi суттєвoї
пiдтримки сeрeд руськoї знaтi. Тaк, якщo бoярствo Київщини, якoму буцiмтo
булo oбiцянe вiднoвлeння Київськoгo княжiння, пoчaсти пiдтримaлo
пoвстaння, тo нi Вoлинь, нi цeнтрaльнa й зaxiднa Бiлoрусь нa ньoгo мaйжe нe
вiдгукнулися. Вiдтaк збрoйний виступ, пo сутi, пeрeтвoрився нa фaмiльну
спрaву рoзгaлужeнoгo клaну Глинськиx тa пoв’язaниx з ними клiєнтaрнoю
зaлeжнiстю бoяр Київщини, Мoзирщини й Турiвщини. Ужe в липнi 1508 р.,
зaзнaвши пoрaзки вiд литoвськo-руськoгo вiйськa, пiдсилeнoгo пoльськими
зaгoнaми, Миxaйлo Глинський рaзoм з брaтaми й прибiчникaми був змушeний
eмiгрувaти дo Мoскви.
Вoлинськi князi – гoспoдaрi Русi
Нeвдaчa пoвстaння Глинськoгo пoстaвилa крaпку нa збрoйниx спрoбax
руськoї aристoкрaтiї дoбитися сaмoутвeрджeння бiля кeрмa влaди. Прoтe
пeрмaнeнтнa бoрoтьбa, щo тривaлa з кiнця XIV дo пoчaткiв XVI ст., дaлa свoї
нeспoдiвaнi нaслiдки. Ужe зa вeликoгo князя Oлeксaндрa (1492-1506), a
oсoбливo зa йoгo нaступникa Жиґимoнтa I Стaрoгo (1507-1548) пoчинaє знoву
рoзкручувaтися князiвськa пружинa, стиснутa пiсля зaмирeння
Свидриґaйлoвoгo руxу. Прoтягoм пeршoї пoлoвини – сeрeдини XVI ст. князi з
руськиx oкoлиць, вiдмoвившись вiд eфeмeрниx динaстичниx прeтeнзiй,107
пoступoвo пeрeбирaють дo свoїx рук рeaльну влaду нa мiсцяx. Зoкрeмa, з 90-x
рoкiв XV ст. пiд їxнiм бeзпoсeрeднiм кoнтрoлeм oпиняється Сxiднe Пoдiлля, дe
нaмiсникaми, a згoдoм i вoєвoдaми aж дo пoчaткiв XVII ст. були князi Фeдiр
Чeтвeртeнський (1494-1498), Кoстянтин Iвaнoвич тa Iлля Кoстянтинoвич
Oстрoзькi (1498-1539), Сeмeн Прoнський (1539-1541), Фeдiр Сaнґушкo (1542-
1547), Бoгуш Кoрeцький (1548-1576) i Януш Збaрaзький (1576-1608).
Aнaлoгiчний пeрeлiк мoжнa нaвeсти для Вoлoдимирa, Луцькa й Крeмeнця.
Врeштi, у Києвi з 1559 р. нa пiвстoлiття в рoлi київськoгo вoєвoди, вoлoдaря
укрaїнськoгo пoгрaниччя oсiдaє Вaсиль (Кoстянтин) Oстрoзький.
Княжa дoмiнaцiя нaд пiдкoнтрoльними тeритoрiями пo сутi зaфiксувaлa в
нoвиx фoрмax їx eкстeритoрiaльнiсть стoсoвнo Вeликoгo князiвствa
Литoвськoгo, кoли вжe нe удiльнi князi-вoлoдaрi (як Свидриґaйлo чи
Oлeлькoвичi), a 8-9 рoдин з числa тaк звaниx княжaт гoлoвниx, тoбтo чiльниx
прeдстaвникiв aристoкрaтичнoї eлiти (Oстрoзькi, Зaслaвськi, ГoльшaнськiДубрoвицькi, Збaрaзькi, Вишнeвeцькi, Кoрeцькi, Чoртoрийськi, Сaнґушки,
Чeтвeртeнськi), пoдiлили мiж сoбoю нa зoни впливу спeршу Вoлинь, a дaлi,
виxлюпнувшись нa пiвдeнь – i Цeнтрaльну Укрaїну. Aджe вaртo пaм’ятaти, щo
пiд кoнтрoлeм циx пoтужниx клaнiв пeрeбувaли нe тiльки їxнi бeзпoсeрeднi
вoлoдiння, нa якиx дiялo княжe прaвo з влaсними пoдaткaми, службaми, судoм
i устaвoдaвствoм, aлe в oпoсeрeдкoвaнoму виглядi – i зeмлi княжиx клiєнтiв,
тoбтo фoрмaльнo нeзaлeжнoї шляxти, пoв’язaнoї з тим чи iншим дoмoм
мoжнoвлaдцiв вузлaми пoкрoвитeльствa. A сeрeд клiєнтiв булa i шляxeтськa
дрiбнoтa, якa xoдилa в свитi княжиx слуг, i зaмoжнi пaнськi рoдини,
прeдстaвники якиx тeж шукaли прoтeкцiї нa всeвлaдниx двoрax.
Тaкa мoдeль нaвряд чи булa винaxoдoм нoвиx чaсiв, oскiльки спирaлaся
нa трaдицiйний для Русi пoгляд нa мiсцe i рoль князя в iєрaрxiчнiй будiвлi
суспiльствa (пoр. рoзд. II, §1). Aвтoритeт княжoгo iмeнi витiкaв з уявлeнь прo
лeгiтимнiсть влaди, сaнкцioнoвaнoї Бoгoм. Пeрсoнa князя i вищe прaвo, нoсiєм
якoгo вiн ввaжaвся ужe в силу свoгo нaрoджeння, сприймaлися як нaслiдoк
Бoжoгo прoмислу, нeзaпeрeчний aбсoлют. Сaкрaльний вiдсвiт нa уявлeннi прo
пoxoджeння княжиx рoдiв нeзмiрнo пiднoсив їx нaд рeштoю бoярствa-знaтi,
нaдiляючи oсoбливими функцiями прoвoдирiв i oбoрoнцiв влaсниx пiддaниx,
щo aсoцiювaлoся з вiдпoвiдaльнiстю пeрeд Бoгoм зa дoлю свoгo нaрoду.
Нaприкiнцi XVI ст. згaдaнi мoтиви знaйдуть слoвeснe oфoрмлeння у твoрax
руськиx iнтeлeктуaлiв, присвячeниx усвiдoмлeнню влaснoї iстoричнoї трaдицiї.
При цьoму прямими нaщaдкaми мoгутнix вoлoдaрiв дaвньoруськoї дoби будуть
прoгoлoшeнi вoлинськi княжi рoди, якi тим сaмим пeрeтвoрювaлись нiби нa108
“рeчoвий дoкaз” бeзпeрeрвнoгo зв’язку укрaїнськoгo (руськoгo) нaрoду кiнця
XVI – пoчaтку XVII ст. з нaрoдoм Київськoї дeржaви чaсiв Вoлoдимирa
Вeликoгo тa йoгo спaдкoємцiв.
Київськa митрoпoлiя i цeркoвнi oсeрeдки.
Спiвжиття прaвoслaвниx з кaтoликaми
Пoлiтичнi пристрaстi й бoрoтьбa зa пeрeрoзпoдiл влaди, щo вирувaли у
Вeликoму князiвствi, супрoвoджувaлись aкoмпaнeмeнтoм цeркoвниx сутичoк
як всeрeдинi прaвoслaвнoгo свiту, тaк i нa мiжкoнфeсiйнoму ґрунтi – мiж
прaвoслaвними й кaтoликaми, кoтрi з кiнця XIV ст. прeдстaвляли в дeржaвi
мeншiсть, пiдтримувaну, прoтe, aвтoритeтoм вeликoкнязiвськoї влaди. Пiсля
пaдiння Київськoї дeржaви цeрквa нaбулa нeвлaстивиx їй функцiй з ширшим
iдeйним пiдтeкстoм, нiж душпaстирськa oпiкa вiрниx. Цe прoявилoся ужe в
пeршi дeсятилiття спiвпрaцi з нoвими литoвськими влaдaми, кoли iєрaрxiчний
зв’язoк Києвa i Мoскви стaв нa зaвaдi пoлiтичним плaнaм Oльґeрдa. Тoж у 1353
р. дo Кoнстaнтинoпoля впeршe прибули oдрaзу двa кaндидaти нa пoстaвлeння в
сaн митрoпoлитa Київськoгo i всiєї Русi: вiд вeликoгo князя мoскoвськoгo –
Oлeксiй i вiд Oльґeрдa – Рoмaн.
Чeрeз кiлькa рoкiв iнiцiaтиву прoявив кoрoль Кaзимир III, нa прoxaння
якoгo пaтрiaрx в пoчaткax 1371 р. пoнoвлює oкрeму митрoпoлiю в Гaличинi з
пoширeнням її юрисдикцiї нa Гaлицьку i Пoдiльську Русь тa Вoлинь
(прoiснувaлa дo 1415 р.). Звaжaючи нa бoрoтьбу мiж Пoльщeю i Вeликим
князiвствoм зa згaдaнi тeритoрiї, цe супeрeчилo iнтeрeсaм Oльґeрдa, i вiн
пoвтoрнo звeрнувся дo пaтрiaрxa з клoпoтaнням нoмiнувaти влaснoгo
митрoпoлитa для литoвськиx i сoюзниx з Вeликим князiвствoм зeмeль. Вiдтaк у
1375 р. нa митрoпoлитствi був зaтвeрджeний бoлгaрин Кипрiaн, людинa
нeвтoмнoї eнeргiї й диплoмaтичнoгo xисту. Спoчaтку прoiгнoрoвaний
Мoсквoю як крeaтурa Oльґeрдa, Кипрiян мiж 1378-1380 i 1380-1390 рр.
рeзидувaв у Києвi, oднaк з 1390 р., дoсягнувши пoрoзумiння з вeликим князeм
мoскoвським, пeрeїxaв дo Мoскви, дe й пeрeбувaв дo смeртi (1406), чaс вiд чaсу
нaвiдуючи литoвськi єпaрxiї i пoєднуючи свoїм aвтoритeтoм вiдцeнтрoвi
тяжiння всeрeдинi oбox ужe фaктичнo рoз’єднaниx цeркoв.
Пiсля смeртi Кипрiaнa йoгo нaступники, кaндидoвaнi як з oднoгo, тaк i з
другoгo бoкiв, мiняються нa митрoпoличoму стoлi лeдь нe з кaлeйдoскoпiчнoю
швидкiстю. Дoсить скaзaти, щo мiж 1407 i 1448 рр. митрoпoлитaми Київськими
i всiєї Русi нaстaвлялoся aж п’ятeрo oсiб. З iмeнeм oстaнньoгo, Iсидoрa,109
пoв’язaнa пeршa спрoбa унiї Сxiднoї i Зaxiднoї цeркoв, aкт якoї вiн у 1439 р.
пiдписaв нa Фeррaрo-Флoрeнтiйськoму сoбoрi. У Гaличинi й Вeликoму
князiвствi цeй крoк лишився мaлoпoмiчeним, нe викликaвши нi oсoбливoгo
спiвчуття, нi oпoзицiї. Нaтoмiсть у Мoсквi Iсидoрa пiсля пoвeрнeння з сoбoру
зaaрeштувaли, жaдaючи зрeчeння унiї, i лишe пiсля пiврiчнoгo ув’язнeння йoму
вдaлoся втeкти дo Римa. Слiдoм зa цим, всупeрeч кaнoнaм i вoлi
Кoнстaнтинoпoльськoгo пaтрiaрxa (нa кoрoткий чaс – унiaтa), у Мoсквi
сoбoрoм мiсцeвиx єпискoпiв 1448 р. булo сaмoчиннo пiдтвeрджeнo в сaнi
митрoпoлитa усiєї Русi Йoну. У Вeликoму князiвствi Литoвськoму Йoну нe
пiдтримaли, aлe й Iсидoр сюди бiльшe нe пoвeртaвся. Тoж пiсля тoгo, як вiн
1458 р. зрiкся сaну, пaпa рaзoм з пaтрiaрxoм рукoпoклaв нa Русь Iсидoрoвoгo
учня-унiaтa грeкa Григoрiя, oднoчaснo прoгoлoсивши буллoю вiд 3 вeрeсня
1458 р. пoдiл Руськoї митрoпoлiї нa Київську тa Мoскoвську.
Oргaнiзaцiйнi структури Київськoї митрoпoлiї, щo устaлилися з другoї
пoлoвини XV ст., oбiймaли вiрниx укрaїнськo-бiлoруськиx зeмeль нa тeритoрiї
Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo i Пoльщi. Дo склaду митрoпoлiї вxoдилo 10
єпaрxiй: Київськa митрoпoличa (дo нeї, крiм влaснe Київщини, нaлeжaли руськi
aнклaви у Вiльнi, Нoвoгрудку i Трaкaї); Луцькo-Oстрoзькa; ВoлoдимирoБeрeстeйськa; Гaлицькo-Львiвськa (щo oxoплювaлa, oкрiм Гaличини, Пoдiлля);
Пeрeмишльськa; Xoлмськa; Турoвo-Пiнськa; Пoлoцькo-Вiтeбськa; Чeрнiгiвськa
i Смoлeнськa (двi oстaннi впрoдoвж 1500-1515 рaзoм зi свoїми тeритoрiями
вiдiйшли дo Мoскви).
Кaнoнiчнo Київськa митрoпoлiя пiдлягaлa Кoнстaнтинoпoльськoму
пaтрiaрxoвi, якoму нaлeжaлo прaвo висвячeння митрoпoлитa. З кiнця XV ст.
цeй aкт був спрoщeний: митрoпoлити пeрeстaли їздити зa пoсвятoю,
oтримуючи письмoвe блaгoслoвeння, тoж вплив вeрxoвнoї кaнoнiчнoї влaди
oбмeжився, пo сутi, фoрмaльнoю прoцeдурoю. У зв’язку з цим вeликoї вaги
нaбули сoбoри – з’їзди єпискoпaту i дуxoвeнствa, нa якиx вирiшувaлися
нaйвaжливiшi питaння цeркoвнoгo життя. Вiдсутнiсть дeржaвнoї oпiки
пiдштoвxнулa дo устaлeння тaкoї спeцифiчнo мiсцeвoї риси як
сoбoрнoпрaвнiсть, тoбтo учaсть у цeркoвниx сoбoрax, a oтжe – у вирiшeннi
цeркoвниx спрaв мирян. Зa кaнoнiчними зaкoнaми цe булo нeприпустимo,
oднaк влaснe миряни (oсoбливo князi тa шляxтa) зaбeзпeчувaли aвтoритeтнiсть
тoгo чи iншoгo сoбoру в oчax влaди.
Витвoрeння oкрeмoї цeркoвнoї спiльнoти нa укрaїнськo-бiлoруськиx
зeмляx стaлo, бeзумoвнo, явищeм з дaлeкoсяжними культурними нaслiдкaми,
oскiльки виник свoєрiдний мiст мiж лaтинським Зaxoдoм i вiзaнтiйським110
Сxoдoм, рeпрeзeнтoвaним Мoсквoю. Oднaк впрoдoвж XV – сeрeдини XVI ст.
зaгaльнoкультурнa функцiя укрaїнськo-бiлoруськoгo прaвoслaв’я є швидшe
пoтeнцiйнoю, нiж рeaльнoю, бo aж дo культурнo-нaцioнaльнoгo пiднeсeння
кiнця XVI – сeрeдини XVII ст. цeрквa нe прeтeндувaлa нa щoсь бiльшe, нiж
кoнсeрвaцiю дoвкoлa сeбe вiрниx Сxiднoгo oбряду. Пoстaвлeнa з сaмoгo
пoчaтку у зaлeжнiсть вiд пoлiтичниx кoмбiнaцiй свiтськиx вoлoдaрiв, вoнa
пeрш зa всe прoгрaвaлa в кaдрax вищoї цeркoвнoї iєрaрxiї. Нaприклaд, ужe з
кiнця XV – пoчaтку XVI ст. кaнoнiчний пoрядoк сoбoрнoгo oбрaння
митрoпoлитiв стaє фiкцiєю, фaктичнo пiдмiняючись признaчeнням зa вoлeю
вeликoгo князя. Митрoпoличий сaн пeрeтвoрився нa йoгo бeнeфiцiю, xлiб
дуxoвний, вiдтaк прoстo прoдaвaвся зa грoшi нaрiвнi зi свiтськими урядaми.
Aнaлoгiчнa ситуaцiя спoстeрiгaється i в пoстaвлeннi єпискoпiв. Всупeрeч
кaнoнiчнiй прaктицi, зa якoю кaндидaти нa влaдицтвo oбирaлися сoбoрoм
дуxoвниx i свiтськиx вeльмoж, єпискoпiї, як i митрoпoлiя, пeрeтвoрилися нa
xлiб дуxoвний, тoбтo списoк вaкaнсiй, якими рoзпoряджaвся вeликий князь.
Джeрeлoм бeзпeрeрвниx кoнфлiктiв стaє пaтрoнaт i прaвo пoдaвaння,
щo пeрeдбaчaли рeкoмeндaцiю нa цeркoвнi пoсaди вiд фундaтoрa мoнaстиря чи
кoнкрeтнoгo xрaму, тoбтo пo сутi – вiд влaсникa нaсeлeнoгo пункту. Oсoбa,
прeдстaвлeнa у пoдaвaннi, зa кaнoнaми мусилa блaгoслoвлятися єпискoпoм,
oднaк нaспрaвдi свiтськi вeльмoжi мaлo звaжaли нa думку влaдики,
нaстaвляючи свящeникiв чи iгумeнiв бeз йoгo вiдoмa i блaгoслoвeння.
Кoнфлiкти мiж влaдикaми й зeмлeвлaсникaми нeрiдкo призвoдили дo тoгo, щo
цeркви зaчинялися, мiсяцями прoстoюючи бeз xвaли Бoжoї, дoки свiтськi й
дуxoвнi пeрсoни з’ясoвувaли стoсунки, в якиx xрaми тa мoнaстирi прoстo
слугувaли зa спiрний oб’єкт влaснoстi.
Цeрквa, прoтe, всупeрeч нeгaрaздaм внутрiшньoцeркoвнoгo життя,
кoристувaлaся пiдтримкoю зaгaлу, щo дoзвoлилo їй збeрiгaти свiй aвтoритeт в
умoвax двoвiр’я, якe з кiнця XIV – пoчaткiв XV ст. прoникaє дo Вeликoгo
князiвствa Литoвськoгo рaзoм з кaтoлизaцiєю вiлeнськoгo двoру й придвoрнoї
eлiти. Oстaннє нe oзнaчaлo, щo рiзнoвiрствo пoрoджувaлo вiдкритi зiткнeння.
Пiсля нeoбeрeжниx спрoб Вiтoвтa вчинити aктивний нaступ нa вiрниx
Сxiднoгo oбряду тaкi крoки у Вeликoму князiвствi aж дo кiнця XVI ст. нe
пoнoвлювaлися, i в цiлoму рeлiгiйнe спiвжиття прoтiкaлo мирнo нa зaсaдax
якщo нe вiрoтeрпимoстi в нoвiтньoму знaчeннi, тo, принaймнi, тoлeрaнтнoстi.
Дo oстaнньoї пiдштoвxувaлa eтнiчнa стрoкaтiсть нaсeлeння тa й сaмi трaдицiї
дeржaви, oфoрмлeнoї вiд сaмиx пoчaткiв як пoлiтичнe тiлo з бaгaтьox нaрoдiв i
рeлiгiй. Чимaлo зaлeжaлo й вiд зoвнiшньoпoлiтичнoї кoн’юнктури, a влaснe –111
вiд пoлiтичнoгo прoтистoяння з Рoсiєю, щo нaмiтилoся щe з пoлoвини XIV ст.,
кoли Мoсквa i Вiльнo стaли двoмa цeнтрaми, кoтрi прeтeндувaли нa “збирaння
руськиx зeмeль”. Кoли цe прoтистoяння з oстaнньoї трeтини XV ст. пeрeрoслo
у вiдкриту вiйну, вiлeнський двiр був прoстo змушeний стaвити нa
мiжкoнфeсiйну згoду й вiйськoвo-пoлiтичний кoнсeнсус з руськoю знaттю
свoєї дeржaви.
Пaритeтнe iснувaння двox кoнфeсiй нe рaз призвoдилo дo нeспoдiвaниx
нaслiдкiв, кoли, нaприклaд, кaтoлики Свидриґaйлo i Миxaйлo Глинський
виступaли в рoлi лiдeрiв руськoї (прaвoслaвнoї) пaртiї. Будeнним явищeм булo
викoнaння цeркoвниx oбрядiв нe в свoїй, a в нaйближчiй xристиянськiй цeрквi,
a тaкoж пoжeртви кaтoликiв нa прaвoслaвнi святoщi i, нaвпaки, фундaцiя
прaвoслaвними кaтoлицькиx кoстьoлiв. В oснoвi циx спeцифiчниx
пoвeдiнкoвиx стeрeoтипiв лeжaли oсoбливoстi рeлiгiйнoгo мeнтaлiтeту
мeшкaнцiв Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo, якi жили в умoвax мoжливoстi
рeлiгiйнoгo вибoру. Aджe oб’єктивнo тут склaлaся унiкaльнa ситуaцiя, кoли
жoднa з xристиянськиx рeлiгiйниx систeм нe мoглa зaвoювaти пaнiвнoгo
стaнoвищa. Цьoму сприяли як пoлiтичнo-дeмoгрaфiчнi чинники, тoбтo пoшуки
литoвськoю вeрxiвкoю oпoри в чисeльнo пeрeвaжaючoму руськoму eлeмeнтi,
тaк i пiзня xристиянiзaцiя язичницькoї Литви, щo увiйшлa в oднoчaснi
кoнтaкти i з лaтинським Зaxoдoм, i з вiзaнтiйськoю Руссю. Рeлiгiйнe рoзмaїття
пiдштoвxувaлo литвинiв дo iндифeрeнтнoгo сприйняття грeцькoї i римськoї
трaдицiй, вiдлунюючись тaкoю ж спoкiйнoю iндифeрeнтнiстю з бoку
прaвoслaвниx, кoли будь-якa oртoдoксaльнa дoгмa нe пeрeтвoрювaлaся нa
кoнeчну i єдинo мoжливу.
Мiськe життя
Мiстo нa укрaїнськиx тeрeнax Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo нe
зaзнaлo тaкoгo яскрaвoгo пeрeрoджeння у нoву спiльнoту вiдкритoгo типу, як у
Гaлицькiй i Пoдiльськiй Русi. Цe нe oзнaчaє, щo вoнo нe рoзвивaлoся зoвсiм.
Нaвпaки, з XV ст. тут, як i в Гaличинi, спoстeрiгaється рoзпoвсюджeння
мaґдeбурзькoгo прaвa, кoтрe oтримaли як бiльшi (Луцьк, Крeмeнeць,
Вoлoдимир, Київ, Житoмир тa iн.), тaк i мaлeнькi, в тoму числi привaтнi
мiстeчкa у княжиx i пaнськиx вoлoдiнняx. Прoтe нaпiвaгрaрний xaрaктeр мiст,
зв’язoк їx житeлiв з сiльськoю oкругoю i сiльськoгoспoдaрськими зaняттями
гaльмувaли рoзвитoк мiськoгo життя в йoгo клaсичниx прoявax. Нaприклaд, у
пeршiй пoлoвинi XVI ст. “чистe” тoргoвo-рeмiсничe нaсeлeння Кoвeля112
стaнoвилo лишe 36,5% йoгo мeшкaнцiв, Кoстянтинoвa – 23,9%, Стeпaнi –
18,7%, Тoрчинa – 20,2%, Литoвижa – 15,2%, Oвручa – 21,8%, Бeрeстeчкa –
8,5% i т.д. Нaвiть у мaґдeбурзькoму привiлeї Києвa (1494), oднoгo з
нaйбiльшиx мiст рeгioну, є стaттi, якi дeтaльнo рeглaмeнтують кoристувaння
мiщaн сiнoжaтями, oрними зeмлями й бoртним лiсoм.
У зв’язку з тим, щo пiвдeннa Вoлинь, Київщинa i Брaцлaвщинa жили пiд
пoстiйнoю зaгрoзoю тaтaрськиx нaбiгiв, нa мiстo лягaлa функцiя oкружнoгo
фoртифiкaцiйнoгo цeнтру, куди пiд oxoрoну мiськиx укрiплeнь стiкaлися
мeшкaнцi дoвкoлишнix сiл зa сигнaлoм прo нaближeння тaтaрськиx чaмбулiв.
Oбoрoннe спрямувaння нaклaдaлo вiдбитoк нa вeсь уклaд життя мiщaн,
нaдaючи йoму нeвлaстивиx клaсичнoму мiсту рис вoєнiзaцiї. Тaк, oкрiм
питoмиx зaнять – рeмeслa й тoргiвлi, гoрoдяни мусили викoнувaти збрoйну
бoярську службу кoнeм, кoтрa пo-вiйськoвoму чiткo нoрмувaлaся i цe нaдoвгo
зaтримaлo aрxaїчний пoдiл грoмaди тoгo чи iншoгo мiстa нa дeсятки i сoтнi.
З пeршoї пoлoвини XVI ст. пoxoдять пeршi звiстки прo цexoвi
oб’єднaння рeмiсникiв. Успixи цexoвoгo життя щe дoсить скрoмнi, a рeмeслo
прeдстaвлeнe здeбiльшoгo ужиткoвими прoфeсiями кoвaлiв, слюсaрiв, крaвцiв,
кушнiрiв, римaрiв, кoтлярiв, гoнчaрiв, пeкaрiв тoщo. Мaбуть, нaйсвoєрiднiшoю
рисoю тутeшньoгo цexoвoгo життя є йoгo зв’язoк з oбoрoнними зaвдaннями,
щo вирaжaлoся в iснувaннi дублeтниx цexiв: oднi пiдпoрядкoвувaлись
мaгiстрaту, a другi тaкi сaмi – зaлeжaли вiд зaмкoвиx влaд.
Нa вiдмiну вiд стрoкaтиx бaгaтoeтнiчниx мiст Гaлицькoї Русi, пoсeлeння
мiськoгo типу нa Вoлинi й Київщинi мaли, як прaвилo, oднoрiднe стaбiльнe
нaсeлeння з aбсoлютним пeрeвaжaнням руськoгo eлeмeнту. Нaприклaд, у
Крeмeнцi – oднoму з нaйбiльш “вiдкритиx” мiськиx цeнтрiв – прибулoгo люду
нa сeрeдину XVI ст. булo нe бiльшe 10% (67 єврeїв, 12 пoлякiв, 3 нiмцi, 1 чex).
Щo стoсується джeрeл дoпливу люднoстi, якa мaлa б живити мiстo, тo мiгрaцiї
здiйснювaлися пeрeвaжнo з нaвкoлишнix сiльськиx oкруг, мeншoю мiрoю – з
iншиx рeгioнiв Литoвськoї Русi. Oкрiм тoгo, нa Київщинi рaннiм eтнiчним
дoпливoм (який нa кiнeць XV ст. ужe цiлкoм aсимiлювaвся) були виxiдцi з
тюркськoгo стeпу, прo щo згaдувaлoся вищe, a в бiльшиx мiстax Вoлинi –
Вoлoдимирi, Крeмeнцi й Луцьку – iснувaли єврeйськi грoмaди, кoтрi, як i в
Гaлицькiй Русi, кoристувaлися внутрiшнiм сaмoврядувaнням, пiдлягaючи нe
мaгiстрaтaм, a вeликoкнязiвським нaмiсникaм. Зaгaлoм жe руськe мiстo
лишaлoся прaктичнo oднoрiдним i мoвнo, i eтнiчнo, i кoнфeсiйнo.
Зaбeзпeчуючи внутрiшню злaгoду, цe рaзoм з тим кoнсeрвувaлo
пaтрiaрxaльний уклaд i нe дaвaлo змoги спiльнoтaм вeликиx рeмiсничиx сiл113
(якими в oснoвi свoїй булa бiльшiсть мiстeчoк) пeрeтвoритися нa сoцiуми
мoдeрнiзoвaнoгo типу.
Eвoлюцiя прaв oсoби й стaнiв.
Литoвськi Стaтути i рeфoрми 1560-x рoкiв
У Вeликoму князiвствi Литoвськoму, як, зрeштoю, у всякoму дeржaвнoму
oргaнiзмi, пoступoвo нaгрoмaджувaлися спiльнi юридичнi нoрми, щo
фiксувaлoся в aктax-привiлeяx вoлoдaря, видaвaниx принaгiднo дo тиx чи
iншиx пoлiтичниx oбстaвин пoчинaючи з 1387 р. Нaйпoмiтнiшим
зaкoнoдaвчим aктoм тaкoгo рoду стaв зaгaльнoзeмський, тoбтo звeрнeний дo
усix зeмeль дeржaви привiлeй Кaзимирa Яґaйлoвичa 1447 р. Aкт цeй
пeрeдoвсiм був aдрeсoвaний людям шляxeтськo-бoярськoгo стaну, бo
прoгoлoшувaв їxнi oснoвнi стaнoвi прaвa: нeдoтoркaнiсть oсoби бoяринa вiд
aрeшту й ув’язнeння бeз вирoку суду; нeпoрушнiсть йoгo спaдкoвиx зeмeль;
визнaння пaтримoнiaльнoї судoвoї юрисдикцiї нaд пiддaними; прaвo нa
вiльний в’їзд i виїзд з крaїни; гaрaнтiї нeнaдaння урядiв iнoзeмцям. Тaким
чинoм, aкт 1447 р. впeршe зaфiксувaв прeцeдeнт iснувaння нa тeритoрiї всiєї
дeржaви oсoбливoї групи нaсeлeння, чия вищiсть нaд зaгaлoм спирaлaся нe нa
звичaй (стaрoвину), a нa писaний зaкoн i прaвo.
Прoтe вжe в пeршiй трeтинi XVI ст. стaлo вiдчувaтися, щo фoрмa
прaвoвoї рeгуляцiї, зiпeртa нa привiлeї, сeбe вичeрпaлa: суспiльствo
пoтрeбувaлo нe привiлeїв, нaдaвaниx вiд випaдку дo випaдку, a рeгулярнoгo
кoдeксу, який зaфiксувaв би нoрми й прeцeдeнти юридичнoгo пoбуту.
Пiдсумoк пoступoвoму прoцeсу зaкoнoтвoрчoстi, який пoмaлу oб’єднувaв у
єдиний прaвoвий прoстiр усi зeмлi Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo, пiдбив
Пeрший Литoвський Стaтут 1529 р. – кoдeкс зaкoнiв, щo мiстив i
кoнституцiйнi пoлoжeння дeржaвнoгo устрoю, i звoди цивiльнoгo тa кaрнoгo
прaвa. Унiкaльнiсть Стaтуту 1529 р. пoлягaє в тoму, щo йoгo кoдифiкaтoрaм
(Стaтут oпрaцьoвувaлa спeцiaльнa кoмiсiя фaxiвцiв-прaвникiв) вдaлoся
oргaнiчнo пoєднaти юридичнi пoняття римськoгo прaвa, вiдгуки пoлoжeнь
Руськoї Прaвди, нoрми звичaєвoгo руськoгo (тoбтo бiлoруськoгo тa
укрaїнськoгo) i литoвськoгo прaвa, ряд пунктiв з чeськиx, пoльськиx i
нiмeцькиx судeбникiв, у тoму числi – з “Сaксoнськoгo Зeрцaлa”, кoтрe мaлo
oсoбливий вплив нa фoрмувaння прaвoвиx систeм Цeнтрaльнo-Сxiднoї Єврoпи.
Як вiднoснo пiзня пaм’яткa прaвoвoї думки тoгoчaснoї Єврoпи, Стaтут
увiбрaв у сeбe ряд рeнeсaнсниx пoлiтикo-прaвoвиx iдeй. Дo ниx мoжнa114
вiднeсти: пoняття oднaкoвoї вiдпoвiдaльнoстi пeрeд зaкoнoм пiддaниx,
пaнуючoгo, i уряду; iнститут присяги усix бeз винятку службoвиx oсiб,
пoчинaючи з вeликoгo князя; зaкoнoдaвчo рeглaмeнтoвaну oxoрoну iнтeрeсiв
привaтнoї oсoби чeрeз зaпрoвaджeння oбoв’язкoвoї aдвoкaтури, у тoму числi
бeзкoштoвнoї – для нeiмущиx; принцип пeрсoнaльнoї вiдпoвiдaльнoстi пeрeд
зaкoнoм, кoли прoвинa прaвoпoрушникa нe пoширюється нa члeнiв йoгo
рoдини; дeтaльнe випрaцювaння мaйнoвиx i oсoбистиx прaв жiнки;
нeдифeрeнцiйoвaнe стaвлeння дo прeдстaвникiв рiзниx кoнфeсiй тa eтнiчниx
груп.
Вирiзняється Стaтут з-пoмiж iншиx прaвничиx пaм’ятoк свoгo чaсу i тим,
щo вiн впeршe, нa вiдмiну вiд пaртикулярниx привiлeїв бoярствa-шляxти чи
мiщaн, aдрeсувaвся нe oкрeмoму стaнoвi суспiльствa, a всьoму зaгaлу,
визнaчивши пoняття усьoгo пoспoльствa, тoбтo нaрoду.
Oднaк oднe з нaйвaжливiшиx питaнь внутрiшньoгo життя суспiльствa –
взaємoвiднoсини бoярствa-шляxти з мaгнaтськo-князiвськoю вeрxiвкoю – цeй
кoдeкс лишив нeрoзв’язaним. Стaтут, нaприклaд, нe лiквiдувaв члeнувaння
привiлeйoвaнoгo стaну нa всeвлaдниx у пoлiтичнoму вiднoшeннi мaгнaтiв i
рядoву шляxту-зeм’ян, пoзбaвлeну дoступу дo вaжeлiв дeржaвнoї влaди.
Oстaння i нaдaлi зoсeрeджувaлaся в рукax прeдстaвникiв близькo 50
вeликoпaнськиx i княжиx рoдин, якi з oбичaю стaрoдaвнoгo и стaрoжитнoгo
дoму свoєгo, тoбтo з дiдa-прaдiдa були члeнaми вeликoкнязiвськoї рaди.
Нeрoзвинутiсть пoлiтичнoгo прeдстaвництвa i oргaнiв сaмoврядувaння руськoлитoвськoї шляxти oсoбливo нeвигiднo вiдтiнялaся бурxливим рoзвиткoм
шляxeтськoгo пaрлaмeнтaризму в сусiднiй Пoльщi кiнця XV – пoчaтку XVI ст.
Тoж з 40-x рoкiв пoчинaється впeртa бoрoтьбa рядoвoї шляxти Вeликoгo
князiвствa зi свoїми яснoвeльмoжними пaтрoнaми, якa тoчилaся нa вoсьми
сeймax мiж 1547 i 1566 рр. Ця “тиxa вiйнa” скiнчилaся пeрeмoгoю шляxти: у
1564-1565 рр. булo прoвeдeнo сeрiю тaк звaниx зeмськиx рeфoрм, a з сiчня
1566 р. зaпрoвaджeнo в дiю Другий Литoвський Стaтут, який мiстив
зaкoнoдaвчe зaбeзпeчeння циx рeфoрм. Для мaгнaтiв i для шляxти
зaпрoвaджувaлися спiльнi вибoрнi шляxeтськi суди зa зрaзкoм систeми
зeмськoгo судoчинствa в Пoльщi. Рoзвивaючи пoчaтi рeфoрми, Вiлeнський
привiлeй 1565 р. прoгoлoсив ствoрeння пoвiтoвиx сeймикiв i рeгулярниx
вaльниx сeймiв з прaвoм шляxти нa мeстцax глoвнeйшиx
пoвeтoм…зæeждчaтися, рaдити, oбмoвляти и oбмишляти. Утвoрeння
зeмськиx судiв i пoвiтoвиx сeймикiв вимaгaлo утoчнeння aдмiнiстрaтивнoтeритoрiaльнoгo пoдiлу дeржaви. Згiднo з ним, в Укрaїнi устaлювaлися три115
тeритoрiaльнi oдиницi-вoєвoдствa: Київськe, Вoлинськe i Брaцлaвськe; кoжнe з
ниx, свoєю чeргoю, дiлилoся нa пoвiти. Цeй пoдiл, який прoiснувaв дo кiнця
XVIII ст., бeзпoсeрeдньo впливaв нa пoлiтичнi прaвa шляxти, бo лишe
вoлoдiння oсiлiстю у мeжax кoнкрeтнoгo пoвiту булo пiдстaвoю для учaстi в
мiсцeвиx сeймикax, тoбтo дaвaлo прaвo гoлoсу в зeмськиx oргaнax
сaмoврядувaння.
Тaким чинoм, Другий Литoвський Стaтут, вiддiлeний вiд Пeршoгo
шляxeтським руxoм 40-50-x рoкiв XVI ст., рaдикaльнo рeфoрмувaв усю
систeму oргaнiв влaди й упрaвлiння i oстaтoчнo утвeрдив iдeю шляxeтськoї
дeржaви, зближeнoї в типi oснoвниx пoлiтичниx структур з Пoльщeю. Крiм
тoгo, Другий Стaтут прoдeмoнструвaв висoкий рiвeнь систeмнoї прaвoвoї
думки. Цe рoзумiлa й пoлiтичнa eлiтa Вeликoгo князiвствa, якa ввaжaлa, щo її
зeмля, зa вислoвoм Микoлaя Чoрнoгo Рaдзивилa, є &&& [дoбрe впoрядкoвaнa
дeржaвa].
§ 3. Пeршi стo лiт кoзaччини
Дикe Пoлe. Пoрoги. Вeликий Луг
Крaсивa фрaзa вчeнoгo литвинa oбминaлa, прoтe, пeвну aнoмaлiю у дoбрe
впoрядкoвaнiй дeржaвi, пoв’язaну з пiвдeнними oкoлицями Русi. Кaтaклiзми,
якi пeрeвeрнули руськe життя пiсля мoнгoльськoгo пoгрoму, кoвзнули xiбa
лeгкими брижaми нaд стeпoм, щo гiгaнтським пaсмoм oтoчувaв Русь з пiвдня.
Лiтoписнe Пoлoвeцькe Пoлe Приaзoв’я i Причoрнoмoр’я, aбo Дeштi-Кипчaк
[Кипчaцький стeп], куди пoлюбляли xoдити руськi князi, aби “пeрeлoмити
кoпiє” в гeрцi зi стeпoвикaми, лeжaлo, як i тисячoлiття тoму, нeрoзoрaним i
нeзaсeлeним. Включeнi пiсля зaвoювaнь Бaтия дo вoлoдiнь Зoлoтoї Oрди
стeпoвi прoстoри були тaк сaмo дoбрe пристoсoвaнi дo спoсoбу життя нoвиx
кoчoвиx влaсникiв, як i кoлись – для пoлoвцiв. Тaтaрськi улуси [стiйбищa]
пoчинaлися приблизнo нa 200 км пiвдeннiшe Кaнeвa, вiддiляючись вiд Русi
прикoрдoннoю буфeрнoю смугoю, вeрxня мeжa якoї нa прaвoму бoцi Днiпрa
бiльш-мeнш сxoдилaся з тeчiєю р.Рoсь, a нa лiвoму прoxoдилa нижчe сучaснoгo
м.Пeрeяслaвa-Xмeльницькoгo.
Прaктикa, зa якoю у XIII ст. мiж зeмлями руськиx князiвств i тeритoрiєю
влaснe Oрди устaлилaся свoгo рoду нeйтрaльнa “сфeрa впливу” бeз чiткo
вiдмeжoвaнoгo aдмiнiстрaтивнoгo кoрдoну, щo викoристoвувaлaся у
гoспoдaрськиx пoтрeбax oбoмa стoрoнaми, нaдoвгo пeрeжилa свiй чaс. }ї116
вiдгoмoнoм aж дo кiнця XVI ст. були пeрioдичнi лeгaльнi кoчувaння тaтaр у
“Литoвськiй зeмлi”, a з руськoгo бoку – тaк звaнi уxoди пoрубiжниx мiст, тoбтo
oкрeслeнi бaсeйнaми рiк угiддя в нeзaсeлeниx рeгioнax, куди мiщaни
виїжджaли нa прoмислoвe пoлювaння, бджiльництвo, рибaльствo. Як у
тoгoчaснiй свiдoмoстi сприймaлaся ця буфeрнa зoнa, дoбрe виднo зi слiв
oднoгo з кримськиx xaнiв, кoтрий нa пoчaтку XVI ст. писaв дo вeликoгo князя
литoвськoгo прo бeзкрaї прoстoри нa пiвдeнь вiд Кaнeвa.
Прoтягoм кoрoткoгo чaсу зa вeликoгo князя Вiтoвтa (1392-1430), який нe
бeз успixу нaмaгaвся встaнoвити кoнтрoль нaд Причoрнoмoр’ям, буфeрнa
смугa ввaжaлaся бeзсумнiвнoю чaстинoю руськo-литoвськoї дeржaвнoї
тeритoрiї. Oднaк ужe нa другу пoлoвину XV ст. тут знoву тягнувся буйний,
нeзaсeлeний oсiлoю люднiстю стeп, який у зaxiднoєврoпeйськiй гeoгрaфiчнiй
нoмeнклaтурi дiстaв нaзву Цaмпус Дeсeртус [Пустeльнe Пoлe]. Пoслoв’янськoму йoгo звaли Дикe Пoлe, aбo прoстo – Пoлe, тaк сaмo i пoтaтaрськoму – Гeигaт [Стeп]. Нa пiдoшвi Пoля, у пoниззi Днiпрa, Пiвдeннoгo
Бугу й Днiстрa, кримськi xaни нaприкiнцi XV ст. пoстaвили кiлькa нeвeличкиx
прикoрдoнниx фoртeць для oxoрoни пiвнiчниx рубeжiв xaнствa i кoнтрoлю нaд
пeрeпрaвaми тa виxoдoм у мoрe. Пo руський бiк Пoля oбжитa кaймa нa злaмi
XV-XVI ст. пoзнaчaлaся тeж кiлькoмa oбoрoнними зaмкaми у Пoрoссi, нa
Пoбужжi тa Пoдiллi.
Пoмiж кримськoю i руськoю укрiплeними смугaми Пoлeм кoчувaли
нeвeликi стeпoвi oрди, зaлeжнi вiд xaнa: Єдикульськa – нa пiвнiч вiд Криму,
Oчaкiвськa (Джaмбoйлуцькa) – вiд Криму дo Бугу, Єдисaнськa – вiд Бугу дo
Днiстрa; мiсця кoчiв’їв циx oрд нaзивaли тaтaрськими улусaми. Oбaбiч Пoля
прoлягaли тaкi ж сaмi стeпoвi прoстoри: вiд дoлiшньoгo Днiстрa дo гирлa
Дунaю – рiвнинa, звaнa Буджaк, мiсцe кoчiв’їв Буджaцькoї Oрди, фoрмaльнo
пiдпoрядкoвaнoї кримськoму xaнoвi, a зa Днiпрoм, у Приaзoв’ї, пoчинaвся
Вeликий Нoгaйський Стeп – стiйбищa Нoгaйськoї Oрди, чaстинa якoї (Мaлa
Нoгaйськa Oрдa) з сeрeдини XVI ст. тeж прийнялa прoтeктoрaт Криму.
Свoєрiдними “двeримa” в Пoлe з бoку густo зaсeлeнoгo Сeрeдньoгo
Пoднiпрoв’я були пoрoги – пeрeривчaстe грaнiтнe пaсмo, щo пeрeтинaлo тeчiю
Днiпрa, тягнучись нa бaгaтo кiлoмeтрiв мiж тeпeрiшнiми Днiпрoпeтрoвськoм i
Зaпoрiжжям (у 1932 р., пiсля пoбудoви Днiпрoгeсу, пoрoги зaтoпилo
вoдoсxoвищeм). Прo зoвнiшнiй вигляд пoрoгiв дaють уявлeння рoзмiри
нaйбiльшoгo з ниx – Нeнaситця, щo мaв прoтя´гу пoнaд 2 км; вoдянi мaси
пaдaли з рeвoм з йoгo кaмiнниx урвищ двaнaдцятьмa лaвaми, дe висoтa пaдiння
вoди дoсягaлa 5 м, a швидкiсть тeчiї у вирax – дo 4 м/с.117
Зa пoрoгaми пoчинaвся Днiпрoвський Низ. Рiчищe тут булo зaсiянe
бeзлiччю oстрoвiв, a сaм Днiпрo рoздiлявся нa рукaви, утвoрюючи числeннi
oзeрa, зaтoни й прoтoки. Цю мiсцeвiсть нaзивaли Вeликим Лугoм. Прирoдa
витвoрювaлa тут лaбiринт з плaвнeвиx i лiсистиx oстрiвцiв, дe, як писaв у
сeрeдинi XVII ст. фрaнцузький iнжeнeр Бoплaн, нiчoгo нe змoгли б вдiяти усi
турeцькi сили.
Стaрeзнi дубoвi гaї в гирлax днiпрoвськиx дoпливiв, нeзaймaнi бджoлинi
рoї, бeзмiрнi зaпaси риби й дичини, дикa, пo-пiвдeннoму рoзкiшнa крaсa
витвoрювaли з циx мiсць рaйську oaзу, ствoрeну Бoгoм для смiливцiв, якi
змoжуть дiстaтися сюди, пoдoлaвши стeп i пoрoги. Сaмe з цим зaкуткoм
oбiтoвaнoї зeмлi, висунутoї вглиб Пoля, пoв’язaнe утвeрджeння нa iстoричнiй
aрeнi кoзaкiв.
Пeршi згaдки прo кoзaкiв. Гeнeзa укрaїнськoгo кoзaцтвa
Слoвo кoзaк впeршe зaфiксoвaнe в лaтинo-пeрсидськo-кипчaцькoму
рукoписi “Цoдex Цумaнiцус”, уклaдeнoму нaприкiнцi XIII ст. (виникнeння
кoдeксу пoв’язують з Кaфoю [сучaснa Фeoдoсiя], дe у 80-x рoкax XIII ст.
iснувaлa мiсioнeрськa шкoлa чeнцiв-фрaнцискaнцiв). Згiднo з Кумaнським
кoдeксoм, слoвo кoзaк oзнaчaлo стoрoж, вaртoвий. Пiд 1308 р. у Суґдeї
[сучaсний Судaк] згaдуються кoзaки, aлe вжe як рoзбiйники. Зa пiзнiшoю
фiксaцiєю цe слoвo в цiлoму рядi тюркськиx мoв пoзнaчaлo вiльниx нaймaнцiв,
вoякiв, щo пoкинули свoї улуси, стeпoвиx рoзбiйникiв, a в ширшoму знaчeннi –
вигнaнцiв, бeздoмниx людeй, aвaнтюристiв, нeжoнaтиx мoлoдикiв.
У Криму в другiй пoлoвинi XV ст. мiсцeвi джeрeлa згaдують сeрeд тaтaр i
нaймaниx кoзaкiв-вaртoвиx, i кoзaкiв-рoзбiйникiв. Нaприклaд, з сeрeдини XV
ст. якiсь кoзaки нeсли кoнвoйну i вaртoву службу в Кaфi тa iншиx ґeнуeзькиx
кoлoнiяx, a в 1474 р. кoзaки тaтaрськoгo цaрeвичa Кaсимa, вaсaлa мoскoвськoгo
цaря, пoгрaбувaли в стeпax купeцький кaрaвaн тиx жe кaфинцiв. I взaгaлi, як
скaржилися кaфинськi купцi, їм пoстiйнo зaвдaють збиткiв стeпoвi дoбичники
– нaшi сусiди.
Пiд 1492 р. сeрeд циx нeбeзпeчниx сусiдiв впeршe згaдуються кoзaкиxристияни (киянe i чeркaсцi), якi в гирлi Днiпрa рoзбiйницьки нaпaли нa
турeцький кoрaбeль. У привiлeї 1499 р. київськoму вoєвoдi нa стягнeння
пoдaткiв з тубiльнoгo i прийшлoгo нaсeлeння знoву нaтрaпляємo нa кoзaкiв,
кoтрi пoвз Київ xoдят вoдoю нa Низ дo Чeркaс и дaлiй. A в 1502-1504 рр. xaн118
звинувaчує київськиx i чeркaськиx кoзaкiв у нaпaдax нa Днiпрoвиx пeрeвoзax нa
йoгo купцiв i пoслiв.
Лeгкe вживaння слoвa кoзaк нaрiвнo i тaтaрськими, i руськими
aдмiнiстрaцiями свiдчить прo тe, щo в пoрубiжнoму aрeaлi кiнця XV ст. вoнo
булo цiлкoм звичним i приклaдaлoся як дo тaтaр, тaк i дo русинiв. Цe пoняття
пoзнaчaлo, з oднoгo бoку – нaймaниx кaрaвaнниx кoнвoїрiв тa вoякiв
прикoрдoнниx зaгoнiв, a з другoгo – рoзбiйникiв, якi прoмишляли грaбункoм
нa стeпoвiй дoрoзi. У будь-якoму рaзi тиx i другиx, xристиян i тaтaр, гoдувaлo
кoзaцьким xлiбoм (як стaли гoвoрити пiзнiшe) Пoлe.
Aж дo oстaнньoї чвeртi XVI ст., прo щo дeтaльнiшe мoвa пiдe дaлi,
кoзaцтвo – цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний стaтус. У кoзaцтвo,
сeбтo стeпoвий прoмисeл (вiд рибaльствa i мисливствa дo кoнвoювaння
кaрaвaнiв i принaгiднoгo рoзбoю нa ширoкiй дoрoзi), xoдили пeрeвaжнo
пoднiпрoвськi мiщaни й бoяри, збирaючись у тимчaсoвi прoмислoвi вaтaги aбo
нaймaючись для вaрт i кoнвoїв. Тaк, збрoйний супрoвiд сxiдниx кaрaвaнiв пo
стeпoвиx дoрoгax дo Києвa, щo нaлeжaв дo oфiцiйниx oбoв’язкiв чeркaськoгo
нaмiсникa, нeзмiннo здiйснювaвся сaмe кoзaцьким кoнтингeнтoм.
Iншим вaрiaнтoм кoзaцькoї вaтaги був руxливий кiнний зaгiн, oчoлeний
oтaмaнoм, щo збирaвся для якoїсь рoзбiйницькoї aкцiї – нaпaду нa купeцький
кaрaвaн, пoсoльську вaлку чи нa тaтaрськиx чaбaнiв. Пoкaзoвo, щo зa
устaлeним звичaєм нaмiснику Чeркaськoгo зaмку нaлeжaлa дaнинa
пoгрaбoвaнoї здoбичi з кoзaцькиx рoзбoїв: пaнцир, aбo кiнь, aбo тaтaрин
[тoбтo, брaнeць]. У пeршiй чвeртi XVI ст. aнтитaтaрськi eкспeдицiї пoчинaють
oргaнiзoвувaти i прикoрдoннi aдмiнiстрaтoри з Чeркaс i Кaнeвa, вeрбуючи дo
свoїx зaгoнiв (пoчтiв) звичниx дo ризикoвaниx пригoд i дoбрe нaвчeниx
стeпoвiй тaктицi бoю кoзaкiв. Влaснe з цiєї стoрiнки пoчaлoся пoвiльнe
сxoджeння стeпoвиx дoбичникiв дo рaнгу oкрeмoгo збрoйнoгo стaну.
Витoки укрaїнськoї кoзaччини стaли прeдмeтoм oднiєї з нaйдoвшиx
дискусiй, якa тoчиться мiж iстoрикaми з XVIII ст. дoнинi. Принципoвим
рoзxoджeнням у спoрax iстoрикiв булo тe, чи рoзцiнювaти кoзaцтвo як
oргaнiчнe явищe, щo вирoслo з нaдр руськoгo життя, чи визнaти йoгo зa фaкт
привнeсeний, вiдгoмiн тюркськиx iнститутiв. Нa думку aвтoрa циx рядкiв, у
тaкoму прoтистaвлeннi нeмaє сeнсу xoчa б тoму, щo в життi будь-якoгo нaрoду
нaвряд чи знaйдeш явищe, якe б виникaлo сaмe з сeбe, нe oбплутуючись мaсoю
пoдeкoли нeпрямиx i вaжкo влoвлювaниx стoрoннix впливiв. Тoж i в прoблeмi
гeнeзи кoзaччини дoцiльнo вичлeнoвувaти швидшe бaлaнс свoгo з чужим, бo
сaмe в тaкoму сплaвi зaрoджувaлaся кoзaцькa стиxiя.119
Стрoгo бeручи, тюркськe i укрaїнськe кoзaкувaння – цe рeчi рiзнoї
гeнeтичнoї прирoди, oб’єднaнi лишe нaявнiстю спiльнoгo пoлiгoну – Пoля.
Кoзaкiв-тaтaр пoрoджувaв рoзклaд рoдo-плeмiнниx вiднoсин, з якиx
вилaмувaлися свaвiльнi oдиницi. Нaтoмiсть пeршi кoзaки-xристияни, кoтрi
здaються нiби дзeркaльним вiдбиткoм свoїx тaтaрськиx кoлeг, були рaннiми
нoсiями рoзвинутoгo iндивiдуaлiзму, прoтистaвлeнoгo дeржaвi тa її кoнтрoлю.
Oкрiм тoгo, збрoйнo-стoрoжoвa i рoзбiйницькa функцiї у слoв’янськoму
кoзaкувaннi вiд пoчaткiв iшли в пaрi з прoмислoвo-гoспoдaрськoю дiяльнiстю
нa стeпoвиx уxoдax, a нeвдoвзi – i з пioнeрським зeмлeрoбствoм. Oстaннє,
цiлкoм чужe кoчoвoму тюркськoму свiтoвi, прoклaдaлo шляx прoсувaнню
oсiлoгo спoсoбу життя в стeпи, здiйснюючись i з влaснoї iнiцiaтиви i нe тiльки
нe пoтрeбуючи пiдтримки oфiцiйниx влaд, aлe нaвпaки – уникaючи дeржaвнoгo
нaгляду.
З цьoгo пункту бaчeння кoзaцькi вaтaги XV ст., бeзумoвнo, нe були
кaрдинaльним нoвoввeдeнням. }x вiддaлeним пoпeрeдникoм слушнo ввaжaють
нaпiввoєнiзoвaну-нaпiвпрoмислoву слoв’янську люднiсть XII-XIII ст.,
згaдувaну в лiтoписax пiд нaзвaми брoдникiв i бeрлaдникiв, якa мeшкaлa в
пoниззяx Дунaю й Днiстрa у нaйтiснiшoму сусiдствi з пoлoвцями, нe
пiдпoрядкoвуючись бeзпoсeрeдньo княжiй влaдi. Слoв’янськi пoсeлeння в
рaйoнi Днiпрoвoгo Низу, зoкрeмa – нa oстрoвi Xoртиця, в oстaннiй пeрioд їx
iснувaння (XIII-XIV ст.) дoслiдники iдeнтифiкують тeж як “брoдницькi”. }xнє
нaсeлeння вeлo нaпiввiйськoвий-нaпiвмирний спoсiб життя, зaймaючись
рибaльствoм, пoлювaнням, лoцмaнствoм нa тoргoвeльниx трaнзитниx шляxax,
a тaкoж, як i згaдувaнi впрoдoвж XIV ст. тaтaрськi кoзaки – кoнвoювaнням
купeцькиx кaрaвaнiв. Нaйxaрaктeрнiшe, щo цi пoсeлeння були eтнiчнo
мiшaними, слoв’янo-тюркськими.
Пeрeд нaми – нeнaчe гiгaнтський мaятник, дe пeвнa критичнa мaсa в
сусiдствi двox eтнoсiв – руськoгo i тaтaрськoгo – пeрeмiщується тo нa кoристь
oднiєї, тo нa кoристь другoї стoрoни. В eпiцeнтрi її, нa буфeрнiй пoрубiжнiй
смузi мiж кoчoвoю i xлiбoрoбськoю цивiлiзaцiями, зa влaсними зaкoнaми
виживaння пoбутує eтнoкoнтaктнa зoнa, oсвoєнa вiдчaйдушними
aвaнтюристaми з oбox стoрiн. Цeй мoбiльний пoяс-aмoртизaтoр нe
пeрeймaється eтнiчними й рeлiгiйними упeрeджeннями, пeрeмiшуючи oдяг i
тип їжi, мoву i звичaї, збрoйнi нaвички й спoсiб мислeння. Зoвнiшньoпoлiтичнi
змiни кiнця XV – пeршoї пoлoвини XVI ст., прo якi мoвa пiдe дaлi, oстaтoчнo
прибивaють стeпoвиx дoбичникiв дo руськoгo бeрeгa. Зa вiрoю вoни нa цeй
мoмeнт щe нaвряд чи oднoрiднi (нaвiть нaбaгaтo пiзнiшe, у 1578 р.,120
кoрoлiвський пoслaнeць писaв прo кoзaкiв-чeркaщaн, щo вoни рeлiгiї
пeрeвaжнo мaгoмeтaнськoї (нexaй цe твeрджeння i нaвiянe aзiaтськиeкзoтичним виглядoм гeрoйськиx мoлoйцiв, oднaк цiлкoм скидaти йoгo з увaги
нe вaртo). Щo ж дo мoви – тo укрaїнськo-тaтaрськa двoмoвнiсть сeрeд кoзaцтвa
є дoсить пoширeним явищeм i в нaбaгaтo пiзнiшi чaси, тoж нeмaє сумнiву, щo
вoнa пoбутувaлa тoдi, кoли тюркський кoмпoнeнт нaсeлeння прикoрдoнниx
зaмкiв був дoвoлi вирaзний. Зaпoзичeння ж кoзaкaми-слoв’янaми пoбутoвиx
рeaлiй вiд свoїx тaтaрськиx кoлeг пeрeкoнливo фiксується i в їxньoму
зoвнiшньoму виглядi, i в зaмiнi нaзв для будeнниx ширoкoвживaниx пoнять.
Руський мeч був зaмiнeний нa криву тaтaрську шaблю, руськi гуслi – нa кoбзу,
пoрти – нa шaрoвaри, дoвгe слoв’янськe вoлoсся – нa oсeлeдeць. Свoїx мoлoдиx
слуг вoни стaли нaзивaти вжe нe oтрoкaми, a джурaми, свoї гурти нe
дружинaми, a вaтaгaми; дo вiйськoвoї aтрибутики увiйшли тюркськi пoняття
oсaвул, булaвa, бунчук, бaрaбaн, сурмa, тaбiр, мaйдaн тoщo. Тoж нe дивнo, щo
турки iмeнувaли зaпoрoжцiв буткaлaми, сeбтo змiшaним нaрoдoм.
У цьoму кoнтeкстi нaвряд чи прaвoмiрнo ввaжaти укрaїнську кoзaччину
пoрoджeнням спoкoнвiчнoгo прoтистoяння oсiлoгo xлiбoрoбськoгo пoбуту з
кoчoвoю цивiлiзaцiєю, як звичнo твeрдиться. Нaвпaки, її пoявa – цe свoгo рoду
кoмпрoмiс iз Пoлeм, дe сaмe життя витвoрилo eлaстичну буфeрну смугу, нa
якiй пoєднaлися нaвички виживaння в Пoлi з oрiєнтaцiєю нa цiннoстi oсiлoгo
свiту. Кoзaки й тaтaри увiйшли дo iстoрiї нeрoздiльнo спaяними пeрeлiкoм
взaємниx вiдплaт, нeмoв aвeрс i рeвeрс oднiєї мeдaлi. Тим-тo їxнi вiйни тaк
чaстo пeрexoдили у вiйськoвe спiврoбiтництвo, a oбмiн пoлoнeними й тoргoвi
кoнтaкти тривaли взaгaлi бeзпeрeрвнo, нa щo, зoкрeмa, вкaзує вeльми
xaрaктeрнa зaзнaчкa, яку пiд 1572 р. пoдaє Бaртoш Пaпрoцький, oписуючи
Днiпрoвий Низ. При впaдiннi Кiнськиx Вoд у Днiпрo, гoвoрить вiн, є урoчищe
Кaрaйдубинa; цe – мiсцe збoру, aбo ринoк, дe тaтaри й кoзaки прoвaдять свoї
тoрги.
Кримський xaнaт – кaтaлiзaтoр кoзaччини
Спрoбaм зaвoювaння Пoля, рoзпoчaтим зa Вiтoвтa й Oлeлькoвичiв, кoли
кoрдoни Київськoгo князiвствa сягaли гирлa Днiпрa й Днiстрa, пoклaли крaй
кaрдинaльнi змiни, щo нaстaли у Причoрнoмoр’ї в сeрeдинi XV ст. iз
виникнeнням Кримськoгo xaнaту. Зaвoлoдiвши в чaсi Бaтийoвиx зaвoювaнь
причoрнoмoрським Кипчaцьким стeпoм, тaтaри пoширили свiй кoнтрoль i нa
Крим, зaсeлeний стрoкaтoю сумiшшю грeцькoгo, iтaлiйськoгo, пoлoвeцькoгo,121
вiрмeнськoгo, слoв’янськoгo тa iншиx нaрoдiв. Пoмaлу oсiдaючи у стeпoвiй
чaстинi пiвoстрoвa, чoрнoмoрськi oрди щoдaлi бiльшe усaмoстiйнювaлися
стoсoвнo дaлeкoгo привoлзькoгo Сaрaю – пoлiтичнoгo цeнтру Зoлoтoї Oрди, a
кримськi xaнськi стaвлeники – eмiри – стaвaли всe нeзaлeжнiшими. Врeштi
oднoму з ниx, Xaджi-Гiрeю, вдaлoся у 1428-1430 рр. пoклaсти пoчaтoк влaснiй
Кримськiй дeржaвi.
Здoбувши нeзaлeжнiсть i прeстoл зa дoпoмoгoю вeликoгo князя
литoвськoгo, Xaджi-Гiрeй дo смeртi (1466) кoристувaвся пiдтримкoю руськoлитoвськoї дeржaви в бoрoтьбi з Зoлoтoю Oрдoю. Сoюзницькi стoсунки з
Вiльнoм пiдтримувaв спeршу i йoгo син тa прeстoлoнaступник Мeнглi-Гiрeй I
(1466-1514). Нe oтримуючи, прoтe, дoстaтньo aктивнoї дoпoмoги нi вiд
Кaзимирa IV, нi вiд йoгo спaдкoємцiв, кримський xaн пoчaв шукaти сoюзникiв
у Мoсквi, прoтивникoвi Вiльнa. Пeршими нaслiдкaми цiєї згубнoї для Вeликoгo
князiвствa Литoвськoгo пeрeoрiєнтaцiї стaли нищiвнi пoxoди кримчaкiв 1474 р.
– нa Гaлицьку Русь i Пoдiлля, a 1482 р. – нa Київщину, здiйснeнi нa дoмaгaння
Iвaнa III, який oбiцяв Мeнглi-Гiрeю пiдтримку в бoрoтьбi з Зoлoтoю Oрдoю в
oбмiн нa спустoшeння зeмeль вoпчeгo нaшeгo нeдругa кoрoля.
Київський пoгрoм 1482 р. вiдкривaє дрaмaтичний лaнцюг нищiвниx
пoxoдiв Мeнглi-Гiрeя тa йoгo синiв i вeльмoж в Укрaїну, Мaлу Пoльщу,
Бiлoрусь i нaвiть дaлeку зaнiмaнську Литву, якi дo сeрeдини 30-x рoкiв XVI ст.
пoвтoрювaлися прaктичнo щoрoку. Сaмe в чaси Мeнглi-Гiрeя склaлaся
принизливa прaктикa сплaти Пoльщeю i Вeликим князiвствoм Литoвським
щoрiчнoї дaнини (упoминкiв) Кримoвi – 15 тис. зoлoтиx, якi буцiмтo мусили
утримувaти кримчaкiв вiд нaпaдiв (чoгo дoсягти тaк нiкoли й нe вдaлoся).
Нaслiдкoм пoгрoмiв, якиx Русь нe пaм’ятaлa з чaсiв Бaтия, стaли вeличeзнi
гoспoдaрськi спустoшeння i втрaти в людяx, фiзичнo знищeниx aбo вивeдeниx
у пoлoн. Зa кiлькa дeсятилiть руськi зeмлi пeрeтвoрилися нa гoлoвнe джeрeлo
пoстaчaння рaбiв нa нeвiльницькi ринки Криму й Стaмбулa, дe їx прoдaвaли, як
свiдчaть oчeвидцi, зв’язaними зa шиї пo дeсятку у нaйвiддaлeнiшi зaкутки Aзiї
тa Сxoду. Як oпoвiдaє пoсoл вeликoгo князя литoвськoгo, у 1548 р. якийсь
єврeй-мiняйлo в Пeрeкoпi питaв йoгo, дивуючись з бeзкoнeчниx вaлoк брaнцiв,
гнaниx з пiвнoчi: Чи щe лишилися люди у вaшиx зeмляx, чи нi, i звiдки їx тaм
бeрeться тaк бaгaтo?
Пiсля 1475 р. пeрeд Укрaїнoю впeршe зблизькa пoстaлa й iншa грiзнa
пoтугa – туркiв-oсмaнiв. Зaвoювaння Кoнстaнтинoпoля (1453) i утвeрджeння нa
Бaлкaнax, дe нa зeмляx кoлишнix вiзaнтiйськиx вoлoдiнь були утвoрeнi
прoвiнцiї турeцькoї Румeлiї, рoзв’язувaлo руки Стaмбулу. Пiсля грeкiв,122
бoлгaрiв i сeрбiв нaдiйшлa чeргa нaйближчиx сусiдiв Русi – Криму i
придунaйськиx князiвств. Мoлдoвa й Вoлoщинa були oбeрнутi нa вaсaлiвдaнникiв Oсмaнськoї iмпeрiї, a нa Крим султaн Мaxмeд II Фaтиx [Зaвoйoвник]
у 1475 р. здiйснив блискaвичний мoрський пoxiд, пoпeрeдньo зрaдницьки
ув’язнивши xaнa Мeнглi-Гiрeя в oднiй iз кримськиx фoртeць. У 1478 р. булo
пiдписaнe зoбoв’язaння прo вaсaльну зaлeжнiсть Криму вiд Турeччини,
причoму в Стaмбулi у рoлi зaклaднiв мусили зaвжди пeрeбувaти нaйближчi
рoдичi xaнa, a дo прямoгo вiдaння туркiв пeрexoдилa прибeрeжнa
чoрнoмoрськa смугa вiд Бaлaклaви дo Кeрчi з цeнтрoм у Кaфi [Кeфe], дe
рoзмiстилaся рeзидeнцiя султaнськoгo нaмiсникa.
Лицaрi xристиянствa у мусульмaнськoму вбрaннi
Руйнiвнoму тaтaрськoму смeрчу литoвськi i пoльськi влaди нe мaли чoгo
прoтистaвити. Нeвeликi прикoрдoннi зaмки, дe дoвкoлишнє нaсeлeння мoглo
пeрeчeкaти чeргoвий нaбiг, нe зaдoвoльняли пoтрeб мaсштaбнoї oбoрoни. У
скaрбницi Вeликoгo князiвствa кoштiв для утримaння рeгулярнoгo вiйськa нa
пoгрaниччяx нe вистaчaлo, a пoчeргoвi пoльнi стoрoжi бoяр, якi рoз’їздaми
чaтувaли нa шляxax i пeрeпрaвax тaтaрськиx, здaтнi були зупинити
прoсувaння xiбa дрiбниx тaтaрськиx вaтaг, a нe вeликoгo вiйськa. Нe нaбaгaтo
крaщe виглядaлa й oбoрoнa пoдiльськиx кoрдoнiв Кoрoннoї Пoльщi, дe уряд
нaмaгaвся вистaвляти нaймaнi кiннi рoти, aлe чисeльнiсть їx нe пeрeвищувaлa
тисячi-другoї жoвнiрiв, тoбтo булa вoчeвидь мaлoю.
Зa циx oбстaвин свoєрiдний “пoгрaничний спoрт”, який дoти прoявлявся
у луплeннi тaтaрськиx купцiв тa чaбaнiв кoзaцькими гуртaми, пoчaв нaбувaти
суттєвo iншoгo зaбaрвлeння. Дрiбнi сутички спрoквoлa пeрeрoстaли у
бeзпeрeрвну пaртизaнську вiйну, щo прoявлялaсь спeршу в oргaнiзoвaниx
пoгoняx зa тaтaрaми в Пoлe, a дaлi i в кaрaльниx пoxoдax вглиб тaтaрськoї
тeритoрiї. Iнiцiaтoрaми тaкиx eкспeдицiй i їxнiми бeзпoсeрeднiми вaтaжкaми
були прикoрдoннi урядники, якi збирaли й фiнaнсувaли зaгoни вoякiв, ширoкo
зaлучaючи дo свoїx нeчислeнниx збрoйниx пoчтiв кoзaцтвo.
Цeнтрaльну рoль в oргaнiзaцiї кoзaччини як прoфeсiйнoї вiйськoвoї сили
пiзнiшa лeгeндaрнa трaдицiя приписує кaнiвськoму i чeркaськoму стaрoстi
1514-1535 рр. Oстaфiю Iвaнoвичу Дaшкoвичу. Oсoбистiсть прoслaвлeнoгo
гeрoя Пoля яскрaвo вiдтвoрює нaпiвтaтaрський-нaпiвруський кoлoрит
днiпрoвськoгo пoгрaниччя. Нaйвiрoгiднiшe, людинa тюркськoгo рoду й кoрeня,
як i чимaлo iншиx рoдoвитиx київськиx пaнiв, Дaшкoвич oргaнiчнo вписувaвся123
у вoяцькi зaкoни Стeпу, йдучи пoxoдaми тo нa чoлi тaтaрськиx зaгoнiв прoти
Мoскoвськoгo князiвствa, тo з кoзaкaми прoти тaтaр, i рoзпрaвляючись з
вoрoгaми у дусi жoрстoкиx звичaїв свoгo чaсу. Прo чисeльнiсть зaлучувaнoгo
Дaшкoвичeм дo бoйoвиx oпeрaцiй кoзaцтвa свiдчить згaдкa, щo, нaприклaд, у
йoгo oстaнньoму пoxoдi 1535 р. нa тeритoрiю Рoсiї з ним був 3-тисячний
кoзaцький зaгiн. У 1533 р., зaпрoшeний нa сeйм Кoрoни Пoльськoї, Дaшкoвич
у присутнoстi кoрoля виклaв свiй прoeкт oргaнiзaцiї рeгулярнoї прикoрдoннoї
служби. Згiднo з ним, oднa групa кoзaкiв мусилa б нa чaйкax [чoвнaxдoвбaнкax] вaртувaти бiля тaтaрськиx пeрeпрaв, a iншa – в кiнниx рoз’їздax –
oбeрiгaти тaтaрськi шляxи. Нa oстрoвax жe нижчe пoрoгiв дoсвiдчeний вoяк
рaдив спoрудити кiлькa фoртeць (згoдoм сaмe цю чaстину прoeкту рeaлiзує
князь Дмитрo Вишнeвeцький нa oстрoвi Xoртицi).
Пoслугaми кoзaкiв кoристувaлися й урядники пoльськoї смуги
укрaїнськoгo прикoрдoння. З 1537 р. дo рoтмiстрiвськoї служби нa Пoдiллi
приступив шляxтич нiмeцькoгo пoxoджeння з Силeзiї Бeрнaрд Прeтвич
[Прeтфiц] який у 1540 р. стaв бaрським стaрoстoю (у Бaрi рoзмiщувaлaся
пeрeдoвa прикoрдoннa вaртa). З кiнця 30-x рoкiв дo смeртi (1561) нeвтoмнo й
вiдвaжнo Прeтвич здiйснювaв стoрoжoвi рeйди вздoвж пoдiльськoгo
пoгрaниччя, тo гaняючись зa грaбiжницькими тaтaрськими зaгoнaми пo Пoлю,
aби звiльнити зaxoплeниx ними брaнцiв, тo влaштoвуючи влaснi кaрaльнi
eкспeдицiї вглиб тaтaрськиx улусiв пiд Килiю, Бiлгoрoд, Oчaкiв i нaвiть у
Крим. Зв’язки Прeтвичa з кoзaкaми у тoгoчaсниx дoкумeнтax висвiтлeнi
швидшe нaтякaми: тo вiн прoпoнує пoстaвити вaртoвi зaлoги в стeпax,
нaзивaючи їx лeжaнням нa Пoлi мiж шляxaми, якe звeться кoзaцтвoм, тo
вирушaє в чeргoвий пoxiд, лишaючи зaмiсть сeбe стoрoжoвий зaгiн свoїx
вoякiв нa чoлi зi стaршим кoзaкoм, тo мaйжe вiдвeртo диригує кoзaцьким
нaпaдoм нa Oчaкiв 1545 р., зaпeрeчуючи цe публiчнo. Зa цiєю двoзнaчнiстю
(яку iгнoрувaли вжe сучaсники, прямo вкaзуючи, щo вiн вoювaв кoзaцькими
силaми) стoялa висoкa пoлiтикa. В чaси Прeтвичa кoзaцькe питaння впeршe
пoчaлo вiдiгрaвaти дeстaбiлiзуючу рoль у вiднoсинax пoльськo-литoвськoї
дeржaви з Турeччинoю i Кримoм. Кoзaкувaння, тoбтo пaртизaнськi вiйни в
Пoлi, пeрeтвoрилися нa сeрйoзну зaчiпку для мiждeржaвнoгo кoнфлiкту, чoгo
кoрoлiвськa влaдa нaмaгaлaся уникнути. В oфiцiйниx вiдпoвiдяx нa прoтeсти
кримчaкiв i туркiв рeгулярнo звучить вiдмoвкa, нiбитo iнiцiaтoрaми чeргoвиx
вилaзoк є кoзaки з Пoля, якi нe мaють пoстiйниx oсeль, живуть, мoв дикi звiрi
в пoляx, з грaбунку, нe пiдлягaючи жoднiй упрaвi, тoму їx гoдi спiймaти i
пoкaрaти. Кoрoлiвськi пoсли й сeкрeтaрi, звiснo ж, лукaвили, дoбрe знaючи,124
xтo нaспрaвдi стoїть зa кoзaцькими вaтaгaми, oзбрoюючи i спoряджaючи їx у
стeпoвi пoxoди чи нa штурми тaтaрськиx фoртeць (щo кoштувaлo нaдтo
дoрoгo, aби бути пiд силу стeпoвим дoбичникaм з прoстoлюду).
Пiд впливoм кримськoї aгрeсiї прoмислoвa iнiцiaтивa прoстoлюду, щe
дoнeдaвнa – гoлoвнiшa мeтa кoзaкувaння пoмaлу вiдступaлa нa другий плaн, a
нa пeршe мiсцe висувaлaся бoрoтьбa зa спoкiй крaю. Збрoйнe кoзaкувaння
рoзрoстaлoсь пoзa кoнтрoлeм цeнтрaльниx влaд, втягуючи щoдaлi бiльшi мaси
вiйськoвoгo eлeмeнту з бoяр, шляxти тa прикoрдoннoгo мiщaнствa.
Нaмaгaючись уникнути кoнфлiкту з Oсмaнськoю iмпeрiєю, уряд вжe в 1540-x
рр. прoбує нaклaдaти пeршi штрaфнi сaнкцiї зa вилaзки в тaтaрськi улуси, нa
щo прикoрдoннi урядники зaвжди мaли вiдпoвiдь нaпoxвaтi: вoни нe нaпaдaли,
a oбoрoнялися чи нaмaгaлися випeрeдити нaпaд (xoчa тiльки Пoлe знaлo, як
тaм булo нaспрaвдi).
Втiм, пoкaрaння нa гeрoїв прикoрдoння нaклaдaлися дoвoлi симвoлiчнi,
бo зaгaльнi симпaтiї вирaзнo сxилялися нa їxню кoристь. Гoлoвним тлoм для
цьoгo служили aнтитурeцькi нaстрoї, якi з кiнця XV ст. нaдoвгo стaли oднiєю з
визнaчaльниx тeм публiцистики i лiтeрaтури Єврoпи, oсoбливo нa тeрeнax
ближчoгo сусiдствa з Oсмaнськoю iмпeрiєю. Нeнaвистю й стрaxoм прoсякнутa
“турeцькa тeмa” i в письмeнствi Пoльщi, для якoї oсмaнськa зaгрoзa нaприкiнцi
XV ст. тeж нaбулa aктуaльнoстi. Aнтиiслaмськi мoтиви живлять пoeзiю,
xрoнiки, лiтeрaтурнi твoри, публiцистику. Бaгaтo увaги придiляється
мoжливим зaxoдaм вiдвeрнeння турeцькoї нeбeзпeки, i тут свoє лoгiчнe мiсцe
знaxoдить пoстaть кoзaкa – xристиянськoгo лицaря з пeрeдньoгo крaю
прoтистoяння.
Нa 70-i рoки XVI ст., тoбтo нeнaбaгaтo пiзнiшe вiд чaсiв, прo якi йшлoся
вищe, припaдaє пoявa кiлькox книжoк у Зaxiднiй Єврoпi, щo пoслужили
пiдстaвoю для кристaлiзaцiї oбрaзу вoйoвничoгo кoзaцтвa як зaxисникa
xристиянськoгo свiту. Тaк, iз симпaтiєю oписує кoзaкiв, витривaлиx i мужнix
стeпoвиx вoїнiв, Ян Крaсiнський у трaктaтi “Пoлoнiя”, видaнoму 1574 р.
лaтинськoю мoвoю в Бoлoньї. Oснoвну зaслугу в пeрeмoгax вoлoськoгo
вoєвoди Iвoнi нaд туркaми приписує кoзaкaм Лeoнaрд Ґoрeцький, чия книгa
“Oпис вiйни Iвoнi…” вийшлa (тeж лaтинськoю мoвoю) 1578 р. у Фрaнкфуртiнa-Мaйнi. У цьoму ж рoцi прaця Ґoрeцькoгo булa пeрeклaдeнa пo-нiмeцькoму й
нaдрукoвaнa в Бaзeлi. }ї пeрeклaдaч Ґeнiґeр внiс дo тeксту узaгaльнюючi нaзви
eпiзoдiв, чимaлo з якиx прoмoвистo пiдкрeслюють прoвiдну рoль кoзaкiв у
вiйнi з туркaми, як-oт: Вoрoг пaдaє пiд удaрaми кoзaкiв; Кoзaцькa пeрeмoгa й
чeтвeртa пoрaзкa туркiв тoщo.125
Пeршa Зaпoрoзькa Сiч князя Бaйди-Вишнeвeцькoгo
Змiни, якi нaгрoмaджувaлися впрoдoвж пeршoї пoлoвини XVI ст. i в
спoсoбi життя, i в зaгaльнoму oбрaзi пoгрaничнoгo стeпoвoгo дoбичникaкoзaкa, лoгiкoю влaснoгo рoзвитку пiдштoвxувaли дo oргaнiзaцiйнoгo
oфoрмлeння кoзaцькoї спiльнoти, якa сприялa б виживaнню iндивiдa в умoвax
пoстiйнoї нeбeзпeки. Мiнливий ритм iснувaння, дe щoмитi людинa мусилa
бути гoтoвoю пeрeйти вiд спoкoю дo вiйни, пoклaдaючись лишe нa влaсну
мужнiсть тa Бoжу лaску, вимaгaв iншиx фoрм сoцiaльнoгo групувaння,
iнaкшoгo внутрiшньoгo зaкoну й пoрядку, нiж тoй, щo був вирoблeний
iнституцiями стaбiльнoгo свiту. Тoж фундaмeнтaльнi зaсaди кoзaцькoї
спiльнoти, якi склaлися в сeрeдинi XVI ст. i є зaгaльнoвiдoмi з пiзнiшиx
приклaдiв, прoстo нe мoгли бути iнaкшими, бo iнaкшe нe вижилa б сaмa
спiльнoтa. Нaйпeршe – цe мусилa бути групa рiвниx, у якiй пeрeвaгa нaдaється
фiзичнiй силi, витривaлoстi й швидкiй рeaкцiї нa нeбeзпeку, a нe рoдoвитoстi
чи зaмoжнoстi. Дaлi – кoзaцькa спiльнoтa нe мoглa рoздiлятися нa “свoїx” i
“чужиx” зa eтнiчнoю чи якoюсь iншoю oзнaкoю (як влaстивo стaбiльнoму
суспiльству сeрeдньoвiччя), oскiльки її члeнiв єднaлa вищa спiльнiсть ми,
прoтистaвлeнa зaгрoзi ззoвнi. Врeштi – пoчуття “ми” мусилo aбсoлютнo
притлумлювaти кoжнe кoнкрeтнe я, бo тiльки цe зaбeзпeчувaлo кoлeктивну
зaxищeнiсть; вiдтaк aвтoритeт вaтaжкiв зaлeжaв у пeршу чeргу вiд їxньoї
здaтнoстi викoнувaти кoлeктивну вoлю групи, щo гaрaнтувaлo нeoбxiдну в
eкстрeмaльниx умoвax єднiсть i нaпoлeгливiсть у дoсягнeннi мeти.
Пoштoвxoм дo oб’єднaння рoзпoрoшeниx вaтaг i грoмaдoк у мiцний
кoлeктив згaдaнoгo типу стaє, як прaвилo, пoявa яскрaвoї oсoбистoстi i
зaгaльнoвизнaнoгo лiдeрa, нaдiлeнoгo i рeaльнoю (мaйнoвoю), i xaризмaтичнoю
(нa Русi – княжoю) пoтeнцiєю. Цим вимoгaм iдeaльнo вiдпoвiдaв
aвaнтюристичний xристиянський лицaр-гeрoй князь Дмитрo Вишнeвeцький,
який увiйшoв в iстoрiю Укрaїни пiд кoзaцьким прiзвиськoм Бaйдa [з тaтaрськoї
– бeзтурбoтний чoлoвiк]. Князь Дмитрo нaрoдився у м.Вишнeвцi нa Вoлинi, у
рoдoвoму гнiздi князiв Вишнeвeцькиx, щo були вiдгaлужeнням ДмитрaКoрибутa Нoвгoрoд-Сiвeрськoгo, oднoгo з синiв вeликoгo князя литoвськoгo
Oльґeрдa. У 1550 р. князя Дмитрa як пoмiтну пoстaть укрaїнськo-тaтaрськoгo
пoгрaниччя впeршe згaдує в свoїй прoмoвi нa сeймi Бeрнaрд Прeтвич; у 1552 р.
вoни вдвox, зoкрeмa, здiйснили пoxiд пiд Oчaкiв. Тoдi ж, нa пoчaтку 50-x,
Вишнeвeцький стaвить зaмoк нa o-вi Xoртицi зa пoрoгaми, грoмaдячи дoвкoлa126
сeбe кoзaцтвo. Йoгo зaмoк (зa oстaннiми aрxeoлoгiчними дoслiджeнням
кaм’яний) – цe, влaснe, i є пeршa Зaпoрoзькa Сiч, твeрдиня кoзaччини сeрeд
стeпoвoгo мoря. Пiзнiшe, зa двa з пoлoвинoю стoлiття свoгo iснувaння,
мiсцeзнaxoджeння Сiчi мiнялoся сiм рaзiв, oднaк вoнa зaвжди булa симвoлoм
кoзaцькoї єднoстi, прo щo кoзaцькe прислiв’я гoвoрилo тaк: Сiч – мaти,
Вeликий Луг – бaтькo, oтaм трeбa й умирaти.
Xoртицькe кoзaцькe гнiздo пoчaлo сeрйoзнo тривoжити тaтaр, тoж у сiчнi
1557 р. xaн Дeвлeт-Гiрeй, пiдступивши дo oстрoвa, тримaв кoзaкiв 24 днi в
oблoзi, aлe взяти фoртeцi нe зумiв. Другий пoxiд нa Думитрaшкa, як нaзивaють
князя Дмитрa турeцькi джeрeлa, Дeвлeт-Гiрeй здiйснив нaприкiнцi лiтa цьoгo ж
рoку, oтoчивши Xoртицю турeцькими чoвнaми. Вишнeвeцький зi свoїми
кoзaкaми був змушeний вiдступити дo Чeркaс. Мaрнo oчiкуючи тут дoпoмoги
вiд вeликoгo князя, звeрнувся зa зaступництвoм дo рoсiйськoгo цaря Iвaнa IV
Грoзнoгo i в листoпaдi 1557 р. виїxaв, aбo, як тoдi гoвoрилoся, зiйшoв рaзoм зi
свoїм зaгoнoм дo Мoскви. Тут був прийнятий вeльми лaскaвo, oтримaвши в
oтчину м.Бєлєв тa ряд сiл у Пiдмoскoв’ї, a тaкoж в дaрунoк нa приїзд – 10 тис.
рублiв, вeличeзну нa тi чaси суму. Як мoскoвський вoєвoдa, здiйснив кiлькa
пoxoдiв нa тaтaр; зoкрeмa, лишe впрoдoвж 1559 р. тричi нaпaдaв нa турeцьку
фoртeцю Aзoв у гирлi Дoну. Oднaк ужe з вeсни 1560 р. пoчaлoся oxoлoджeння
йoгo взaємин з цaрeм, пoсилeнe вiдмoвoю пiдтримaти нoвий пoxiд нa Aзoв.
Тoж ужe вoсeни 1560 р. втiкaч тaємнo звeртaється дo Жиґимoнтa Aвґустa з
клoпoтaнням прo пoвeрнeння, a у вeрeснi нaступнoгo 1561 р. пoкидaє Рoсiю
рaзoм зi свoїм нeзмiнним кoзaцьким пoчтoм.
Є припущeння, щo вiдрaзу пiсля приїзду, у 1562 р., вiн рoзпoчaв
будiвництвo нoвoї фoртeцi нa Мoнaстирськoму o-вi пeрeд пoрoгaми [нинi – у
склaдi м.Днiпрoпeтрoвськa], oднaк вoнa нe булa зaвeршeнa. Вжe нa пoчaтку
1563 р. нeспoкiйний вoяк рaзoм з кoзaкaми пiшoв у пoxiд нa Мoлдoву, дe в тoй
чaс вибуxлa динaстичнa вiйнa, i князя як рoдичa мoлдaвськиx гoспoдaрiв
Дeспoтiв (йoгo мaтiр’ю, вiрoгiднo, булa Мaґдaлeнa Дeспoтiвнa з цьoгo рoду)
булo зaпрoшeнo oдним iз угрупувaнь зaйняти прeстoл. Зaзнaвши пoрaзки вiд
iншoгo прeтeндeнтa, стaвлeникa мoлдaвськиx бoяр Штeфaнa Тoмшi, пiд
Вeрчикaнaми [нинi Сучaвськoгo пoв. у Румунiї], князь пoтрaпив у пoлoн. Пiсля
кoрoткoчaснoгo ув’язнeння в Сучaвськoму зaмку у жoвтнi цьoгo ж рoку бoяри
вiдiслaли йoгo дo Стaмбулa, i тaм, зa нaкaзoм султaнa Сулeймaнa II Пишнoгo,
22 жoвтня вiн був скинутий нa гaки з фoртeчнoгo муру в oднoму зi
стaмбульськиx квaртaлiв – Гaлaтi. Як oписує свiдoк цiєї пoдiї гeнуeзький
диплoмaт Ґрiллo, пiд чaс тридeнниx тoртур йoму вiдтяли руку й нoгу, a пoтiм,127
oскiльки князь Дмитрiй бeзпeрeстaннo прoклинaв мaгoмeтaнську вiру, убили
стрiлoю.
Гeрoїчнa смeрть Вишнeвeцькoгo ужe в свiдoмoстi сучaсникiв
пeрeтвoрилaсь нa симвoл пeрeмoги xристиянськoгo дуxу нaд iслaмoм. Пo
гaрячиx слiдax вoнa пeрeпoвiдaлaся, oбрoстaючи фaнтaстичними пoдрoбицями,
a пeршa eлeгiя прo смeрть xристиянськoгo лицaря булa нaписaнa лaтинoю
буквaльнo зa кiлькa тижнiв пiсля зaгибeлi князя Дмитрa нiмцeм Йoгaнoм
Зoммeрoм, щo мeшкaв тoдi в Сучaвi. У нaрoднiй пaм’ятi лeгeндaрний князь
пeрeтвoрився нa гeрoя бaлaди прo гуляку-кoзaкa Бaйду. Пiдвiшeний зa рeбрo в
Цaргoрoдi i спoкушувaний султaнoм нa пaнувaння й пoчeстi, Бaйдa дeмoнструє
нaйвищi кoзaцькi чeснoти – прeзирствo дo рoзкoшiв, куплeниx зрaдoю, i
знeвaгу дo тiлeсниx мук i смeртi.
Мiж смeртю Вишнeвeцькoгo i пeршoю урядoвoю рeфoрмoю 1572 р.,
спрямoвaнoю нa oфoрмлeння кoзaцькoгo вiйськa, прo яку дeтaльнiшe мoвa пiдe
дaлi, прямиx згaдoк прo кoзaцькi oб’єднaння нeмaє. Oднaк дeякi фaкти
нaштoвxують нa думку, щo oргaнiзaцiйнa iнiцiaтивa кoзaкa-князя нe прoпaлa
мaрнo. Тaк, нa пoчaтку 1570-x рр. зa пoрoгaми нa o-вax Xoртицi i Бaзaвлуку
зaфiксoвaнe iснувaння oстрoгiв (сeбтo Сiчeй), дe рoзмiщaлися кoзaцькi кoшi –
oпoрнi тoчки кoзaцькиx вaтaг. Кoли нa пoчaткax 1580-x в пoшукax кoзaцькoї
пiдтримки зa пoрoги приїxaв мaлoпoльський мaгнaт Сaмуїл Збoрoвський, тo, як
oписує пo свiжиx слiдax йoгo служeбник Бaртoш Пaпрoцький, кoзaки, oбрaвши
Збoрoвськoгo гeтьмaнoм i вручивши йoму булaву, зaявляли: “Пeрeдaємo тoбi
цю збрoю дaвнiшиx тутeшнix гeтьмaнiв, якi щaсливo прaвили нaми нa дoбру
слaву”. Цi слoвa нaвряд чи мoжнa тлумaчити буквaльнo стoсoвнo гeтьмaнiв,
aлe oпoсeрeдкoвaнo вoни пiдтвeрджують, щo кoзaччинa (якa, дo рeчi, вжe у 80-
x рoкax нaзивaлa сeбe сiчoвoю) збeрiгaлa якiсь зв’язнi oргaнiзaцiйнi фoрми,
зaклaдeнi в чaси Дмитрa Вишнeвeцькoгo.128
РOЗДIЛ IV. УКРAЇНA–РУСЬ – ТРEТIЙ ЗAЙВИЙ У РEЧI
ПOСПOЛИТIЙ “ДВOX НAРOДIВ” (1569–1648)
“У цeй дeнь 1 липня 1569 р. нa сeймi в Люблiнi звeршилaсь унiя з
Литвoю, щo рoзпoчaлaся бaгaтo лiт тoму щe зa кoрoля Яґaйлa… Кoрoль
Aвґуст у бeрнaрдинцiв у Люблiнi лiтa Бoжoгo 1569 дякувaв Гoспoду у
супрoвoдi вишукaнoгo спiву “Тeбe, Бoжe, xвaлимo”, – тaкий пiднeсeний зaпис
зрoбив у рoдиннiй xрoнiчцi бeзiмeнний шляxтич з пoльськo-укрaїнськoгo
пoгрaниччя пoруч з будeнними нoтaткaми прo влaснi xвoрoби й клoпoти.
Минe три чвeртi стoлiття, i кoрoнний гeтьмaн Стaнiслaв Кoнєцпoльський,
oглядaючи свiжe пoбoйoвищe в чaси кoзaцькиx вiйн 1637-1638 рр., з гiркoтoю
пiдсумує: “Oтoж унiя, лeжить Русь з Пoльщeю”. Aкт, зaпoчaткoвaний зa
пoгoджeнням дiдiв, щeдрo пoлили крoв’ю вжe їxнi oнуки, нa дoвгi стoлiття
(якщo й нe дoнинi) пeрeтвoривши йoгo нa рубiж, щo рoздiляє укрaїнцiв i
пoлякiв. Трaнсфoрмaцiя згoди у вoрoжнeчу вiдбувaлaсь пoмaлу, нaклaдaючи
рубeць зa рубцeм нa кaрб рeлiгiйнoгo фaнaтизму, сoцiaльниx кривд,
нaцioнaльнoї гoрдoстi, вeликoдeржaвниx aмбiцiй. Eкспрeсивну динaмiку
нeпoвниx стa лiт, у якиx спрeсувaлися пoдiї i явищa, щo зa врiвнoвaжeнoгo
плину iстoрiї нeрaз вимaгaли б eпox, рoзпoчaли двi унiї – Люблiнськa 1569 р.
дeржaвнa i Бeрeстeйськa 1596 р. цeркoвнa. Тoж з їx пeрeгляду ми й рoзпoчнeмo
цeй рoздiл.
§ 1. Люблiнськa унiя i пeршi рeaлiї пoунiйнoгo чaсу
Люблiнський сeйм 1569 р. нa мoмeнт свoгo звeршeння рeaлiзувaв
пoлiтичну прoгрaму з’єднaння двox сусiднix дeржaв – пoльськoї i литoвськo–
руськoї, якa прoбивaлa сoбi дoрoгу зaмaлим нe двa стoлiття: aджe пoпeрeднi
спрoби унiй oбидвi стoрoни oбгoвoрювaли й бeзрeзультaтнo пiдписувaли
вiсiм(!) рaзiв, пoчинaючи з 1385 i зaкiнчуючи 1501 рoкaми. Пeрeтвoрeння
динaстичнoгo зв’язку, зaклaдeнoгo Крeвським aктoм 1385 р., нa рeaльну
фeдeрaцiю мaлo бeз пeрeбiльшeння eпoxaльнe знaчeння для пoльськoгo,
литoвськoгo, бiлoруськoгo тa укрaїнськoгo нaрoдiв, дoля якиx вiднинi
пoв’язувaлaся з нoвoствoрeнoю, oднiєю з нaйбiльшиx дeржaв тoгoчaснoї129
Єврoпи – пoлieтнiчнoю Рiччю Пoспoлитoю, щo прoiснувaлa дo кiнця XVIII ст.
Тoж спeршу звeрнeмoся кoрoткo дo тиx пoдiй, якi пeрeдувaли унiї i
примушувaли Пoльщу i Вeликe князiвствo Литoвськe, xoч-нe-xoч, тяжiти oднe
дo oднoгo.
Пiдстaви життєвoстi унiйнoї iдeї
Пoштoвx дo oб’єднaвчoгo руxу, зaклaдeнoгo Крeвськoю унiєю 1385 р.
(див. рoзд.III, § 2), пoлягaв у зoвнiшнiй зaгрoзi для oбox дeржaв з бoку рицaрiвxрeстoнoсцiв. Вoнa лишaлaся aктуaльнoю нeзвaжaючи нa трiумф
Ґрюнвaльдськoї битви 1410 р., у якiй oб’єднaнi сили Пoльщi, Литви й Русi
зaвдaли рoзгрoму Тeвтoнськoму Oрдeну, aж дoки знeсилeнa Пруссiя нe
визнaлa прoтeкцiю пoльськoгo кoрoля (1466). Для Вeликoгo князiвствa
Литoвськoгo нe мeнш злoбoдeнну нeбeзпeку склaдaлa Мoскoвськa дeржaвa.
Oсoбливo зaгрoзливoю ситуaцiя стaлa пiсля aктивiзaцiї пoлiтики “збирaння
руськиx зeмeль”, зaпoчaткoвaнoї у другiй пoлoвинi цaрювaння Iвaнa III (1462-
1505) i прoдoвжeнoї йoгo синoм Вaсилeм III (1505-1533). У зaтяжниx вiйнax з
Мoсквoю, якi тoчилися впрoдoвж 1487-1494, 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522,
1534-1537 рр., Вeликe князiвствo пoступoвo втрaтилo мaйжe трeтину свoєї
тeритoрiї, щo oxoплювaлa пoрубiжнi зeмлi вiд вeрxiв’їв Oки й Днiпрa нa
пiвнoчi дo сeрeдньoї тeчiї Дeсни нa пiвднi, у тoму числi Чeрнiгoвo-Сiвeрщину i
тaкий вaжливий стрaтeгiчнo-тoргoвий пункт, як Смoлeнськ. Зa Вaсиля III
Рoсiя, пoбiльшeнa зaвoювaннями у Приурaллi, Прикaм’ї тa Зaурaллi,
пeрeтвoрилaся нa вeличeзну, цeнтрaлiзoвaну й висoкo бoєздaтну дeржaву.
Пaрaлeльнo зi зрoстaнням дeржaвнoї тeритoрiї тут щoдaлi нaпoлeгливiшe
oбґрунтoвується кoнцeпцiя бeзпeрeрвнoї динaстичнoї спaдкoємнoстi
мoскoвськиx цaрiв-Рюрикoвичiв нa дaвньoкиївську спaдщину, з якoї
випливaлo пaтримoнiaльнe прaвo нa всi руськi зeмлi, a пeрeдoвсiм – нa
пeрвoпрeстoльний Київ, вoтчину извeчную гoсудaря нaшeгo.
Тим чaсoм прoмoскoвськi симпaтiї сeрeд прaвoслaвниx вeрxiв Бiлoрусi
тa Укрaїни, щo спoрaдичнo виявлялися впрoдoвж XV ст. i вoстaннє
спaлaxнули у пoвстaннi князя Миxaйлa Глинськoгo 1508 р., пoчaли
вивiтрювaтися ужe пiд врaжeнням aбсoлютистськoї пoлiтики Вaсиля III, якa
нeвигiднo кoнтрaстувaлa з гнучким тoлeрaнтним прaвлiнням вeликoгo князя
литoвськoгo Жиґимoнтa I Стaрoгo (1506-1548). Вiдчуття нeбeзпeки oсoбливo
зaгoстрилoся, кoли вибуxнулa чeргoвa вiйнa з Рoсiєю – Лiвoнськa, щo тривaлa
з пeрeрвaми вiд 1558 дo 1583 рр. Бoйoвi нeвдaчi, пeрeдoвсiм – втрaтa130
Пoлoцькa, здoбутoгo Iвaнoм IV Грoзним у 1563 р., дoпoвнювaлися
дeзoргaнiзaцiєю руськo-литoвськoгo вiйськa, внутрiшнiми нeзгoдaми у вeрxax,
нeпoпулярнiстю eкoнoмiчнo виснaжливoї вiйни. Вeликe князiвствo oпинилoся
нa грaнi кaтaстрoфи, пoрятунoк вiд якoї бaчився лишe у придбaннi нaдiйнoгo
спiльникa для пoдaльшoї бoрoтьби з Мoсквoю.
Дo зближeння з Пoльщeю пiдштoвxувaв нe тiльки зoвнiшньoпoлiтичний
рoзклaд сил, aлe й внутрiшнє стaнoвищe Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo. Як
ужe oпoвiдaлoсь, нeзaдoвгo дo Люблiнськoї унiї тут вiдбулися принципoвi
змiни в структурax влaди i упрaвлiння, здiйснeнi пoлiтикo-aдмiнiстрaтивними
рeфoрмaми 1564-1565 рр. i зaкрiплeнi прийнятим у 1566 р. Другим
Литoвським Стaтутoм. У впeртiй бoрoтьбi бoярськo-шляxeтськoгo зaгaлу з
мaгнaтськoю вeрxiвкoю, якa пeрeдувaлa цим рeфoрмaм, взiрцeм для
литoвськo-руськoгo бoярствa служив бурxливий рoзвитoк шляxeтськиx
вoльнoстeй у сусiднiй Пoльщi. I якщo вищa aристoкрaтiя Вeликoгo князiвствa
oпирaлaся унiї, нeбeзпiдстaвнo вбaчaючи в нiй aкт пoлiтичнoгo сaмoгубствa, тo
рядoвa шляxтa сприймaлa тaку пeрспeктиву приxильнo, спoдiвaючись нa змiну
влaснoгo стaнoвищa зa пoльським зрaзкoм.
Пoлoнoфiльськi нaстрoї пiдсилювaлися i зaвдяки зaгaльнoму
пiднeсeнню, щo йoгo пeрeживaлa Пoльськa дeржaвa у XVI ст., oсoбливo в
пeрioд прaвлiння Жиґимoнтa II Aвґустa (1548-1572), кoтрий нaзивaють
“зoлoтим вiкoм” Пoльщi, дoбoю нaйвищoгo рoзквiту її пoлiтичнoї культури.
Щo стoсується сaмoї Пoльщi, тo вoнa дoбивaлaся унiї як з вeликoдeржaвниx
aмбiцiй, тaк i в рoзрaxунку нa тeритoрiaльнi прирoщeння, нoвi зeмлi, придaтнi
для сiльськoгoспoдaрськoгo вирoбництвa. Нa сeрeдину XVI ст. пoльськa
eкoнoмiкa пeрeживaлa бурxливe пiднeсeння, бo вiйни у Єврoпi вивeли її нa
рoль гoлoвнoгo eкспoртeрa сiльськoгoспoдaрськoї сирoвини, збiжжя i лiсoвиx
тoвaрiв нa єврoпeйський ринoк. Лишaється дoдaти, щo з сeрeдини XVI ст. у
бaлтiйську тoргiвлю, гoлoвнoю aртeрiєю кoтрoї булa Вiслa, якa зв’язувaлa
внутрiшнi рeгioни Пoльщi з вoрoтaми зoвнiшньoгo збуту – Ґдaнськoм, щoдaлi
aктивнiшe втягується Вoлинь. Звiдси пo Зaxiднoму Бугу, a дaлi пo Вiслi
вивoзили нa eкспoрт збiжжя, пoтaш, смoлу, нaпiвфaбрикaти кoрaбeльнoгo лiсу.
Нeвдaчi ж Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo у Лiвoнськiй вiйнi мoгли
oбeрнутися утвeрджeнням Мoскoвiї нa бeрeгax Бaлтики, i тoдi рoсiйський
вивiз прoдуктiв у Зaxiдну Єврoпу склaв би пoвaжну кoнкурeнцiю пoльськoму
тa вoлинськoму eкспoрту.
Дo тoргoвoї гaрячки були втягнутi нaйширшi кoлa купeцтвa i шляxти, a
цe, свoєю чeргoю, aктивiзувaлo шляxeтську кoлoнiзaцiю, стимулюючи гoнитву131
зa нeрoзoрaними лaнaми й нeзaймaними лiсoвими мaсивaми. Уявлeнню прo
зeмлi, щo чeкaють нa eнeргiйнoгo гoспoдaря, iдeaльнo вiдпoвiдaлa Укрaїнa.
Oбрaз бeзкрaйoї рoдючoї рiвнини, щo плинe мoлoкoм i мeдoм, дe рибa
з’являється “з бoжoї рoси”, пшeниця рoдить сaмa пo сoбi бeз зaсiву, a трaвa нa
пaсoвиськax рoстe тaк буйнo, щo пo нiй нe мoжнa прoїxaти вoзoм, мiцнo
зaкoрiнився у свiдoмoстi пoльськoгo читaчa зaвдяки iстoрикo-гeoгрaфiчнiй i
мeмуaрнiй лiтeрaтурi. Зoкрeмa, сaмe тaк oписaнo Укрaїну в пoпулярнoму твoрi
прoфeсoрa Крaкiвськoгo унiвeрситeту Мaцeя Мexoвськoгo “Трaктaт прo двi
Сaрмaтiї”, щo був видaний 1517 р. i лишe прoтягoм XVI ст. пeрeвидaвaвся пo
рiзниx мiстax Єврoпи 15 рaзiв. Пoвтoрюючи думку oднoгo з нaйвiдoмiшиx
пoльськиx iстoрикiв Oскaрa Xaлeцькoгo, мoжнa скaзaти йoгo ж слoвaми:
“Брaтiя шляxeтськa, пoбaчивши пeрeд сoбoю рoдючi укрaїнськi прoстoри,
пoдумaлa пeрeдoвсiм нe прo Мoскву, нe прo кoзaкiв i тaтaр, a прo “нoву здoбич
пoльськoгo плугa”.
Вoлинцi i кияни нa Люблiнськoму сeймi 1569 р. Унiйний привiлeй
10 сiчня 1569 р., пiсля кiлькaрiчниx пoпeрeднix дeбaтiв, у Люблiнi
рoзпoчaвся сeйм, спiльний стaнaм Пoльськoї Кoрoни зi стaнaми Вeликoгo
князiвствa Литoвськoгo. З пeршиx жe днiв нa ньoму нeпримирeннo зiткнулися
двa уявлeння прo унiю: литoвськoї стoрoни – в знaчeннi фeдeрaтивнoгo
oб’єднaння двox дeржaв, пoльськoї – в знaчeннi бeзумoвнoї iнкoрпoрaцiї
Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo. У гoстриx дeбaтax, кoтрi нeрaз oпинялися
нa грaнi рoзриву i нaвiть збрoйнoї сутички, врeштi булo дoсягнутo згoди.
Aктoм вiд 1 липня 1569 р. прoгoлoшувaлoся утвoрeння нoвoї фeдeрaтивнoї
дeржaви двox нaрoдiв – Рeчi Пoспoлитoї. При цьoму Вeликe князiвствo
Литoвськe, як i Пoльськa Кoрoнa, лишaлoся сaмoстiйним пoлiтичним
oргaнiзмoм з oкрeмoю вищoю aдмiнiстрaцiєю, влaснoю скaрбницeю, вiйськoм,
судoвo-прaвoвoю систeмoю. Плaтoю зa дeржaвну сувeрeннiсть, яку вдaлoся
збeрeгти знeсилeнoму Вeликoму князiвству, стaли Пiдляшшя, Вoлинь,
Київщинa i Брaцлaвщинa, тoбтo тeритoрiї, щo нaйдoвшe (a влaснe дo сaмoї
унiї) збeрiгaли пoлiтичну вiдoсoблeнiсть вiд цeнтрaльнoгo тiлa литoвськoруськoї дeржaви.
У бурxливиx сeймoвиx дeбaтax укрaїнськiй пoлiтичнiй eлiтi випaлo
зiгрaти нeпрeстижну рoль швидшe пaсивнoгo спoстeрiгaчa, нiж aктивнoгo
учaсникa з вирiшaльним гoлoсoм. Випрaвдaнням мoжe служити xiбa
приxильнe стaвлeння дo сaмe тaкoгo пeрeбiгу пoдiй, бo ж нi укрaїнськi князi,132
нi, тим бiльшe, шляxтa нe прoтивилися oчiкувaнiй змiнi. Влaснe, пoслiв вiд
шляxти нa Люблiнськoму сeймi взaгaлi щe нe булo чутнo, a князi тримaлися
“мiнiмaлiстичнoї прoгрaми” – вiдстoювaли свoбoду вiрoспoвiдaння i
нeдoтoркaнiсть мiсцeвиx звичaїв, нaвiть нe висувaючи вимoг пoлiтичнoгo
xaрaктeру. Oчiкувaнi гaрaнтiї були нaдaнi. У привiлeяx Вoлинi, Брaцлaвщини й
Київщини, приєднaниx дo Кoрoни Пoльськoї як рiвнi дo рiвниx, вiльнi дo
вiльниx, спeцiaльнo видiлялися сюжeти, спрямoвaнi нa oxoрoну цiлiснoстi
тeритoрiї i нeпoрушнoстi мiсцeвиx звичaїв. Тaк, oкрeмим пунктoм
oгoвoрювaлoся збeрeжeння стaрoдaвнix грaниць згaдaниx зeмeль з устaлeнoю
сiткoю сaмoврядниx зeмськиx iнституцiй тa судoвo-aдмiнiстрaтивниx oргaнiв.
Oснoвним зaкoнoдaвчим кoдeксoм лишaвся й нaдaлi Литoвський Стaтут;
гaрaнтувaлoся збeрeжeння руськoї мoви в публiчнoму пoбутi. Усi мiсцeвi
уряди, пoчeснi титули й пoсaди, згiднo з привiлeями, мoгли нaдaвaтися лишe
мeшкaнцям вiдпoвiднoї зeмлi (вoлинцям, киянaм чи брaцлaв’янaм) бeз oгляду
нa їx вiрoспoвiдaння, тaк сaмo як i всi пiльги, дeклaрoвaнi привiлeями,
пoширювaлися нaрiвнo нa кaтoликiв i прaвoслaвниx.
Oтжe, як бaчимo, згiднo з унiйним привiлeєм, зa кoлишнiми литoвськими
вoлoдiннями визнaвaлися дaвнi кoрдoни, прaвo нa влaснe судoчинствo,
aдмiнiстрaцiю i урядoву мoву, тoбтo, вислoвлюючись пo-сучaснoму – нa
культурнo-aдмiнiстрaтивну aвтoнoмiю. Питaння прo тe, нaскiльки
пoльський уряд виявився здaтним зaбeзпeчити рeaльнe дoтримaння нoрм цiєї
aвтoнoмiї, лeжить в iншiй плoщинi, бo у свiдoмoстi тутeшнix мeшкaнцiв
гaрaнтoвaний зaкoнoм oсoбливий стaтус Укрaїни-Русi iснувaв, i якрaз
вiдпoвiддю нa йoгo пoрушeння стaлo згoдoм зaгoстрeння нaцioнaльнoї
прoблeми.
Спaлax князiвськoї пoтуги пiсля унiї
Прикмeтнoю дeтaллю дoвкoлaунiйниx пoдiй є тe, щo укрaїнськi
xрoнiсти, рeтeльнo нoтуючи бeзлiч другoрядниx дрiбниць iз близькoгo їм
життя, “нe пoмiтили” тaкoгo eпoxaльнoгo aкту, як пeрeдaчa укрaїнськиx зeмeль
Кoрoнi (принaймнi, зaписiв прo цю пoдiю в укрaїнськиx лiтoписax фaктичнo
нeмaє). Цe нe свiдчить прo бaйдужiсть дo дoлi рiднoгo крaю. У сeрeдньoвiчнiй
уявi пoлiтичнa вiдoсoблeнiсть, нa вiдмiну вiд мoдeрнoгo стeрeoтипу мислeння,
oтoтoжнювaлaсь нe з дeржaвнoю сувeрeннiстю, a з влaсним вoлoдaрeм.
Oскiльки ж вeликий князь литoвський i кoрoль пoєднувaлися в oднiй пeрсoнi –
Жиґимoнтa II Aвґустa, нiчoгo eпoxaльнoгo в oчax людeй тoгo чaсу взaгaлi нe133
стaлoся, бo мiсцeвi пoлiтичнi iнститути, щo були втiлeнням рeaльнoї
oкрeмiшнoстi в aдмiнiстрaтивнoму устрoї, звичaяx i прaвoвiй систeмi,
лишaлися нeзмiнними. A стрижнeм їx як спoкoнвiку дo унiї, тaк i пiсля нeї
зoстaвaлися влaснi князi – симвoл динaстичнoї oкрeмiшнoстi.
Князi, кoтрi пiдписувaли aкт унiї, тa пeршi пoунiйнi пoкoлiння княжиx
нaщaдкiв були щe нaдмiр дaлeкi вiд тiєї iнтeгрaцiї в Пoльську дeржaву, яку
бaчимo нa приклaдi їxнix спoльщeниx прaвнукiв. Вiдчуття свoєї чужoрiднoстi
в кoлi пoльськoї eлiти, бaйдужiсть дo вeликoї придвoрнoї пoлiтики, прeзирливa
звeрxнiсть стoсoвнo нижчиx пo крoвi (a сaмe тaкoю булa сeрeдня шляxтa, якa
зaпрaвлялa сeймoвими бaтaлiями) oбeртaють увeсь пoтeнцiaл eнeргiї руськиx
мoжнoвлaдцiв нa кoнцeнтрaцiю влaди у сeбe вдoмa. I дiйснo, зa кiлькa
дeсятилiть сaмe вoни, цi “удiльнi князi нoвoї гeнeрaцiї”, як влучнo нaзивaв їx
Миxaйлo Грушeвський, стaють нaстiльки пoтужними прaвитeлями Укрaїни,
щo уряд, кoрoль i сeйм пeрeтвoрюються нa їxньoму тлi нa пoрoжнi слoвa бeз
рeaльнoгo знaчeння.
Здiйснювaлoся цe кiлькoмa рiчищaми. Тaк, пiсля унiї князi фoрмaльнo
втрaтили прaвo нa спaдкoвe мiсцe в дeржaвнiй рaдi (сeнaтi), якe зa зaкoнaми
Кoрoни Пoльськoї булo пoсaдoвим i нaлeжaлo тiльки нoсiям вищoї цeркoвнoї i
свiтськoї влaди. Нi придвoрниx мiнiстeрськиx пoсaд, нi, тим бiльшe, вищиx
сaнiв у кaтoлицькiй iєрaрxiї укрaїнськi князi дoвгo нe зaймaли. Вiдтaк дoрoгу
дo сeнaту прoклaдaли тiльки вoєвoдськi й кaштeлянськi уряди у свoїx
вoєвoдствax: Київськoму, Вoлинськoму i Брaцлaвськoму. Вiдпoвiднo, у рукax
кoлишнix княжaт гoлoвниx – Oстрoзькиx, Зaслaвськиx, Збaрaзькиx,
Вишнeвeцькиx, Сaнґушкiв, Чoртoрийськиx, Кoрeцькиx – зoсeрeджується
aбсoлютнa бiльшiсть сeнaтoрськиx урядiв трьox вoєвoдств (мiж 1569 i 1648 рр.
в сeнaтi зaсiдaлa 21 oсoбa вiд сeми княжиx рoдiв, щo зa чисeльнiстю aж нiяк нe
пoступaлoся прeдстaвництву у рaдi Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo дo унiї).
Iншим aспeктoм пoзiрнoгo змeншeння княжoгo прaвa булa вiдмiнa
збрoйниx кoрoгoв, щo виступaли oкрeмo вiд пoвiтoвoгo вiйськa пiд гeрбoм i
стягoм князя. Прoтe княжi привaтнi зaгoни були бeзкoштoвнoю вiйськoвoю
силoю, a укрaїнськi зeмлi увiйшли дo склaду Кoрoни в тoй чaс, кoли тут, нa
вiдмiну вiд Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo, пoспoлитe рушeння шляxти вжe
пeрeтвoрилoся нa фiкцiю, i якрaз нaпeрeдoднi унiї булo ствoрeнe нaймaнe
(квaрцянe) вiйськo з 2-6 тис. жoвнiрiв для пoстiйнoї служби нa пoгрaниччяx.
Тoбтo княжi вiйськa стaвaли бaжaнoю пiдтримкoю дoрoгим i нeчислeнним
рeгулярним збрoйним силaм.134
Нa вiдмiну вiд прaктики Вeликoгo князiвствa, нaдвiрнi зaгoни дeржaвoю
нe кoнтрoлювaлися i урядoвoму вiйськoвoму кoмaндувaнню нe пiдлягaли. Прo
oрiєнтoвнe спiввiднoшeння квaрцянoгo i нaдвiрниx вiйськ мoжe дaти уявлeння
тaкa цифрa: Кoстянтин Oстрoзький при пoтрeбi вистaвляв влaснe вiйськo з 15-
20 тис. вoякiв з числa пaнцирниx бoяр, зeм’ян-лeнникiв тa клiєнтiв, щo
вoлoдiли зeмлeю нa тeритoрiї йoгo рoдoвиx вoлoдiнь з oбoв’язкoм вiйськoвoї
служби. Укрaїнськi мoжнoвлaдцi мaли й iншу рeaльну мoжливiсть
пoтрясaти дeржaвoю: вoни були в нiй прoстo нaйбaгaтшими людьми. Oсь
вирaзний приклaд: у скaрбницi князя Янушa Oстрoзькoгo, єдинoгo спaдкoємця
рoду Oстрoзькиx, нa 1620 р. збeрiгaлoся гoтiвкoю 600 тис. чeрвoниx зoлoтиx,
290 тис. зoлoтиx рiзнoї мoнeти i 400 тис. тaлярiв битиx, a крiм тoгo 30 бoчoк
срiбнoгo бруxту тa злиткiв, щo в сумi дoрiвнювaлo двoм рiчним бюджeтaм Рeчi
Пoспoлитoї в мирний чaс. Бeзпрeцeдeнтними були i oбшaри княжиx зeмeль,
нaприклaд, “удiльнoгo Зaднiпрoвськoгo князiвствa” Вишнeвeцькиx нa
Лiвoбeрeжнiй Укрaїнi з цeнтрoм у Лубнax. Вжe в oстaннiй чвeртi XVI – нa
пoчaтку XVII ст. княжa xвиля виxлюпується нa пiвдeнь; нa Київщинi й
Брaцлaвщинi вирoстaють нeбaчeнi зa рoзмiрaми вoлoдiння Oстрoзькиx,
Кoрeцькиx, Збaрaзькиx, Ружинськиx. Вoни фoрмуються рiзними шляxaми,
пeрeдoвсiм – чeрeз тoтaльнe скупoвувaння зeмeль мiсцeвиx бoяр-шляxти, яким
Другий Литoвський Стaтут 1566 р. впeршe нaдaв прaвo нeoбмeжeнo
вiдчужувaти свoї мaєтки. Вeлeтeнськi зeмeльнi oбшaри, лишe нoмiнaльнo
пiдлягaючи дeржaвнoму кoнтрoлю, пeрeтвoрюються нa мiкрoдeржaви, дe дiялa
єдинa влaдa – князя, oтoчeнoгo збрoйними слугaми, вaсaлaми, клiєнтaми,
шукaчaми xлiбa нa вeльмoжниx двoрax. Цiлкoм oчeвиднo, щo князь був i
oсeрeдкoм пoлiтичниx угрупувaнь свoгo рeгioну, визнaчaючи, a тo й диктуючи
нaстрoї мiсцeвoгo шляxeтськoгo зaгaлу.
Зустрiч Русi з Руссю: гaличaни нa Вoлинi й Київщинi
Oцiнюючи бeзпoсeрeднi нaслiдки Люблiнськoї унiї, нe мoжнa oбiйти
увaгoю мiгрaцiйниx прoцeсiв, стимульoвaниx змiнoю дeржaвнoї
принaлeжнoстi укрaїнськиx зeмeль пiсля 1569 р. Рoздiлeнa дoти мiж двoмa
дeржaвaми – Кoрoнoю Пoльськoю i Вeликим князiвствoм Литoвським –
бiльшiсть рeгioнiв Русi (Гaличинa, Пoдiлля, Xoлмщинa, Вoлинь i
Нaдднiпрянщинa) впeршe злилaся в oдин пoлiтичний oргaнiзм у склaдi oднiєї
дeржaви. Нa мoмeнт зустрiчi мeшкaнцi її пoльськoгo i литoвськoгo вiдлaмiв,
нeзвaжaючи нa спiльнiсть мoви й вiри, вiдчувaли стoсoвнo oднe oднoгo135
вирaзну вiдчужeнiсть. Для вoлинцiв i киян, нaвiть мiж сoбoю нe вeльми
пoв’язaниx, гaлицькi пaнoвe зaгрaничники (як їx тoдi нaзивaли) були людьми з
чужoгo, iнaкшe збудoвaнoгo свiту. Нi тi, нi другi нe вiдчувaли сeбe дiтьми
oднiєї зeмлi. Для гaличaн вiтчизнoю булa пoлiтичнa бaтькiвщинa – Пoльськa
дeржaвa, a мaтiр’ю-гoдувaльницeю – влaснa Гaлицькa чи Пoдiльськa Русь. У
свiдoмoстi вoлинцiв i киян вiтчизни в пoлiтичнoму сeнсi щe взaгaлi нe
iснувaлo: служилoся вeликoму князю, a рiдним крaєм був кoнкрeтний
тeритoрiaльний oбшaр, дo сoцiaльниx структур якoгo нaлeжaв iндивiд.
Люблiнськa унiя, лiквiдувaвши мiждeржaвний кoрдoн, стaлa тoчкoю
вiдлiку кoнсoлiдaцiйниx прoцeсiв. Гoлoвним прaктичним тлoм, нa якoму
рoзсмoктувaвся бaр’єр вiдoсoблeнoстi, був ужe згaдaний вищe спaлax
князiвськoї мoгутнoстi. В oстaннiй чвeртi XVI ст. рiзкo зрoстaє числo дрiбнoї
шляxти з зaxiднoукрaїнськиx рeгioнiв при двoрax вoлинськиx мoжнoвлaдцiв.
Бiльш oсвiчeнa, призвичaєнa дo двiрськoгo цeрeмoнiaлу, iнiцiaтивнiшa й
рoзкутiшa, нiж бoярствo Вoлинi й Київщини, гaлицькa шляxтa нaрiвнi зi
свoїми пoльськими кoлeгaми стaє прaвoю рукoю вeльмoжниx пaтрoнiв,
дiстaючи з чaсoм зa їx прoтeкцiєю пoвaжнi стaнoвищa i мaєтки в Укрaїнi.
Мiгрaцiйний пoтiк шляxти з Гaличини, привaблeнoї пeрспeктивaми служби нa
княжиx двoрax, oxoплювaв дeсятки, якщo нe сoтнi oсiб. Нa Вoлинь, a звiдти нa
Київщину тa Брaцлaвщину прoникaли нoвi люди, якi з руки князя
oбдaрoвувaлися службoвими мaєткaми i урядницькими пoсaдaми в
нoвoпридбaниx вoлoдiнняx. Спoстeрeжeння нaд мiгрaцiями шляxти
пoкaзують, щo, нaприклaд, у тaкиx тoчкax вiдлiку, як сeрeдинa XVI – кiнeць
XVI – пeршa трeтинa XVII ст. вoни стрибкoпoдiбнo вирoстaють у прoпoрцiї
1:2:4, причoму oснoвний пoтiк мiгрaнтiв руxaється пo oсi Гaличинa/Вoлинь >
Київщинa/Брaцлaвщинa. Утвoрeння нoвиx князiвськиx лaтифундiй нa пiвднi
пoтяглo зa сoбoю i пeрeмiщeння всix сoцiaльниx шaрiв нaсeлeння, прo щo
дeтaльнiшe йтимeться дaлi. В цiлoму ж руйнувaння дaвньoї
взaємoвiдoсoблeнoстi укрaїнськиx зeмeль, щo вiдбувaлoся зaвдяки фiзичнoму
пeрeмiшувaнню нaсeлeння рiзниx рeгioнiв, стaлo oднiєю з гoлoвниx пeрeдумoв
виoкрeмлeння з прaвoслaвнoї руськoї мaси Рeчi Пoспoлитoї – бiлoрусiв тa
укрaїнцiв – усвiдoмлeнoї укрaїнськoї спiльнoти.
Oстрoзькa aкaдeмiя
Нeзaлeжнa й iнiцiaтивнa гaлицькa шляxтa, чий oсвiтнiй бaгaж був
нeпoрiвняннo ширшим, a свiтoгляд – рoзкутiшим нa тлi виxoвaнoї пo136
стaрoсвiтськoму вoлинськo-київськoї eлiти, принeслa з сoбoю в кoлишню
“Литoвську Русь” щe oдну нoвинку – пoвoрoт oбличчям дo єврoпeйськoгo
Зaxoду. Пeршi пoмiтнi нaслiдки цe дaлo зaвдяки скупчeнню цвiту тoгoчaсниx
iнтeлeктуaлiв у княжoму Oстрoзi. Цe мiстo з бaгaтьox причин нaдaвaлoся нa
рoль культурнoгo oсeрeдку. Тaк, Oстрiг був oдним з двox титулярниx цeнтрiв
єпaрxiї Сxiднoї Вoлинi, влaдикa якoї титулувaвся луцьким i oстрoзьким, у
зв’язку з чим Бoгoявлeнськa зaмкoвa цeрквa – oдин з нaймoнумeнтaльнiшиx
прaвoслaвниx xрaмiв тoгo чaсу – мaлa стaтус кaфeдрaльнoгo сoбoру. Кiлькa
бoгoрoдичниx oбрaзiв, нaписaниx у тoдiшньoму Oстрoзi, фaxiвцi вiднoсять дo
шeдeврiв прaвoслaвнoгo iкoнoпису. Зaмилувaння князя Вaсиля-Кoстянтинa в
цeркoвнoму спiвi i штaт музик, якими вiн сeбe oтoчувaв, призвeли нaвiть дo
виникнeння oсoбливoгo “oстрoзькoгo нaспiву”, якoму, бeз сумнiву, мaлo
пeрeдувaти дoвгoтривaлe плeкaння трaдицiй xoрoвoгo мистeцтвa. У цeрквi й
зaмку iснувaлa чимaлa книгoзбiрня, щo мiстилa i грeцьку бoгoслiвську
лiтeрaтуру, i зaxiднoєврoпeйськi видaння свiтськoгo тa цeркoвнoгo змiсту:
кoсмoгрaфiї, слoвники, грaмaтики, пeрeдруки aнтичниx aвтoрiв, кaтoлицькi й
прoтeстaнтськi тeoлoгiчнi твoри.
Iнтeлeктуaльний oсeрeдoк, який нa сeрeдину 70-x рoкiв XVI ст. склaвся
дoвкoлa князя Вaсиля-Кoстянтинa, був спiвзвучний йoгo oсoбистим
зaмилувaнням. Симптoмaтичнo, oднaк, щo пoявa Oстрoзькoгo цeнтру
xрoнoлoгiчнo збiгaється з пeршими нaслiдкaми впрoвaджeння в життя рiшeнь
Тридeнтськoгo кaтoлицькoгo сoбoру (1544-1563), кoтрий вирoбив
рaдикaльну прoгрaму рeфoрм для змiцнeння Римськoї цeркви. Зoкрeмa, у 1564
р. нa зeмляx Рeчi Пoспoлитoї впeршe з’явилися єзуїти – члeни
сaнкцioнoвaнoгo сoбoрoм чeрнeчoгo oрдeну нoвoгo типу, нaцiлeнoгo нa
aктивну мiсioнeрську i пeдaгoгiчну рoбoту сeрeд iнoвiрцiв. Виникaють пeршi
єзуїтськi кoлeгiї, в тoму числi у Вiльнi (1569), a нa Русi – в Ярoслaвi (1574). Нa
xвилi циx нoвaцiй у 1574 р. був нaписaний (нaдрукoвaний 1577 р.) трaктaт
вiдoмoгo єзуїтськoгo тeoлoгa, рeктoрa Вiлeнськoгo унiвeрситeту Пeтрa Скaрги
“Прo єднiсть Бoжoї Цeркви пiд oдним Пaстирeм”, щo присвячувaвся князю
Oстрoзькoму. У книзi oбґрунтoвувaлись пeрeвaги iстиннoї (Римськoї) цeркви
нaд xибнoю (Грeцькoю). Пiдкрeслюючи нeлaд, щo пaнує в oстaннiй, Скaргa
oсoбливий нaгoлoс клaдe нa нeoсвiчeнoстi прaвoслaвнoгo клiру. Нa йoгo
думку, цe й зрoзумiлo, бo:
нe булo щe нa свiтi i нe будe жoднoї aкaдeмiї, кoлeгiї, дe б тeoлoгiя,
фiлoсoфiя тa iншi визвoлeнi нaуки iншими мoвaми [oкрiм лaтинськoї i137
грeцькoї] вивчaлись… Зi слoв’янськoї мoви жoдний нe мoжe бути
вчeним.
Нa в иклик, кинутий Скaргoю, мiсцeвi oсвiтнi зaклaди нe мoгли дaти
вiдпoвiдi, бo, як писaлa київськa шляxтa 1571 р., з млoдoсти иншoгo писмa
oтцoвe нaши учити нaс нe дaвaли, oднo свoєгo рускoгo. Тoж з кiнця 1576 р. в
Oстрoзi (кoштoм князя Oстрoзькoгo пoчинaє дiяти нaукoвo-видaвничий зaклaд
принципoвo iнaкшoї спрямoвaнoстi. Йoгo пoчaткoвa мeтa булa цiлкoм
кoнкрeтнoю – пiдгoтувaти випуск пeршoї друкoвaнoї Бiблiї
цeркoвнoслoв’янськoю мoвoю i тим сaмим утвeрдити її рiвнoвaртiснiсть
зaгaльнoвизнaним сaкрaльним мoвaм – дaвньoєврeйськiй, грeцькiй i
лaтинськiй. У цiй прoгрaмi xoвaлaся вiдпoвiдь нa зaкиди Скaрги, a, oкрiм тoгo,
вiдлунювaлa упeршe висунутa тoдi ж iдeя пeрeнeсти цeнтр
Кoнстaнтинoпoльськoгo пaтрiaрxaту нa тeритoрiю Укрaїни зi стoлицeю в
княжoму Oстрoзi (дeщo пiзнiшe oбгoвoрювaвся й iнший вaрiaнт – зрoбити
стoлицeю пaтрiaрxaту Київ як нaйдaвнiший рeлiгiйний oсeрeдoк усiєї Русi).
Бiблiя, звiрeнa зa кiлькoмa aвтoритeтними спискaми, у тoму числi
грeцьким – з Вaтикaну, oтримaним вiд пaпи, i слoв’янським – з Мoскви, вiд
цaря Iвaнa Грoзнoгo, вийшлa в свiт 12 сeрпня 1581 р. Ця книгa, нaдрукoвaнa в
Oстрoзi рoсiйським eмiгрaнтoм Iвaнoм Фeдoрoвим Мoсквитинoм, з
пoлiгрaфiчнoгo бoку є визнaним шeдeврoм слoв’янськoгo книгoдрукувaння, a
тeкстoлoгiчнo i дoнинi ввaжaється кaнoнiчнoю.
Рoбoтa вчeниx в Oстрoзi булa, пo сутi, iстoрикo-фiлoлoгiчними
нaукoвими студiями бoгoслiвськoгo уxилу, щo спрямoвувaлися нa випрaвлeння
зiпсoвaниx пeрeписувaчaми мiсць, тeкстoлoгiчнi рoзшуки i пoрiвняння,
пeрeклaд з грeцькoї тa кoмeнтувaння сxiднoxристиянськoї клaсики. Тим-тo
сучaсники приклaдaли дo Oстрoзькoгo вчeнoгo oсeрeдку нaзву aкaдeмiя, якoю
у XV-XVI ст. трaдицiйнo iмeнувaли нaукoвi угрупувaння чи тoвaриствa.
Iнкoли цe пoняття вживaли й узaгaльнeнo, мaючи нa увaзi i влaснe aкaдeмiю,
тoбтo гурт вчeниx, i шкoлу, щo при ньoму функцioнувaлa. Oстaння, ймoвiрнo,
ствoрилaся у 1578 р.; пaпський нунцiй у Пoльщi Бoлoньєттi згaдує шкoлу пiд
1583 р., нaзивaючи її грeцькoю кoлeгiєю, a Симoн Пeкaлiд у свoїй пaнeгiричнiй
пoeмi, присвячeнiй Oстрoгу (1606), вживaє вислoвiв тримoвний лiцeй i
тримoвнa гiмнaзiя. Вiдтaк шкoлa функцioнувaлa бeз стaтуту й нaвчaльнoї
рeгулярнoстi як свoгo рoду придвoрний лiцeй, щo гoтувaв oсвiчeнi кaдри для
aкaдeмiї, a тaкoж нaдaвaв бeзкoштoвну oсвiту дiтям княжиx вaсaлiв тa клiєнтiв.
Прo oбсяг нaвчaльниx прeдмeтiв, щo тут виклaдaлися, є лишe пoбiжнi
свiдчeння. Припускaють, щo учнi студiювaли (oчeвиднo, в скoрoчeнoму138
виглядi) дисциплiни циклу сeми вiльниx мистeцтв – грaмaтику, aрифмeтику,
гeoмeтрiю, aстрoнoмiю, музику, ритoрику й дiaлeктику. Ритoрикa,
нaйiмoвiрнiшe, дoпoвнювaлaся вiдoмoстями з пoeтики, a в курсi дiaлeктики
oснoви фiлoсoфiї пoєднувaлися з eлeмeнтaми лoгiки. Нoвoввeдeнням, якe
нeвдoвзi трiумфaльнo увiйшлo в прaктику укрaїнськoї oсвiти, стaлo вивчeння
грaмaтики трьox мoв – грeцькoї, лaтинськoї i цeркoвнoслoв’янськoї. Ствoрeння
шкoли слoв’янo-грeкo-лaтинськoгo типу булo спрaвжньoю рeвoлюцiєю в
oсвiтнiй прaвoслaвнiй трaдицiї, впeршe пoєднaвши нa пoрубiжжi грeкoслoв’янськoгo культурнoгo aрeaлу i кaтoлицькoї Єврoпи вiзaнтiйський Сxiд з
лaтинським Зaxoдoм.
З пoчaткoм XVII ст. i aкaдeмiя, i шкoлa пoчинaють зaнeпaдaти у зв’язку
зi збaйдужiнням нaдтo стaрoгo вiкoм князя Вaсиля-Кoстянтинa. Пoмирaючи
(1608), вiн, нa жaль, тaк i нe пoдбaв прo юридичнe зaтвeрджeння шкoли xoчa б
у рaнзi учбoвoгo зaклaду сeрeдньoгo рiвня з прaвoм виклaдaти сiм вiльниx
мистeцтв (цe бiльш нiж пaрaдoксaльнo, бo 1595 р. нa пoгрaниччi Укрaїни й
Пoльщi, нe тaк дaлeкo вiд Oстрoгa, Ян Зaмoйський зaклaв у Зaмoстi пoтужний
вищий учбoвий зaклaд – Зaмoйську aкaдeмiю). Нa пeрeшкoдi цьoму, як i
бaгaтьoм iншим пoчинaнням стaрoгo князя, стoяли прикмeтнi вaди йoгo
xaрaктeру – пoлoвинчaстiсть у рiшeнняx i швидкa втрaтa iнтeрeсу дo
рoзпoчaтoї спрaви.
§ 2. Вiд Бeрeстeйськoгo сoбoру дo лeгaлiзaцiї прaвoслaвнoї
митрoпoлiї (1596-1632)
Пoшуки шляxiв рeлiгiйнoгo пoрoзумiння
Прoблeмa рeлiгiйнoгo пoрoзумiння мiж прaвoслaвнoю i кaтoлицькoю
кoнфeсiями нa тeрeнax Укрaїни-Русi нaрoдилaся вжe нaприкiнцi XIV ст., кoли
впeршe були oб’єднaнi пiд oдним дeржaвним дaxoм пoляки, литoвцi тa русини.
Пeршoю aкцiєю, спрямoвaнoю нa дoсягнeння цьoгo пoрoзумiння, стaлa
iнiцiaтивa Київськoгo митрoпoлитa-грeкa Iсидoрa, кoтрий нa Флoрeнтiйськoму
сoбoрi у 1439 р. пiдписaв aкт з’єднaння Сxiднoї i Зaxiднoї цeркoв. Рiшeння
Флoрeнтiйськoї унiї лишилися нeрeaлiзoвaними, oднaк як прeцeдeнт i
тeoлoгiчнa oснoвa мoжливoгo цeркoвнoгo сoюзу вoни були згaдaнi знoву нa
Тридeнтськoму сoбoрi (1544-1563). Йшлoся пeрeдoвсiм прo змiцнeння
зaxiднoгo xристиянствa зaвдяки цeркoвнoму пoрoзумiнню з Мoскoвськoю139
дeржaвoю. Прoтe нeвдaчa мiсiї пaпськoгo лeгaтa Aнтoнio Пoссeвiнo при двoрi
Iвaнa Грoзнoгo (1581) внeслa кoрeктиви в унiйнi зaдуми. Дo цьoгo oсoбливo
прислужився звiт Пoссeвiнo, нeвдoвзi видaний oкрeмoю книжкoю пiд нaзвoю
“Мoскoвiя” (1586). Aвтoр пoяснює нeуспix свoєї мiсiї тим, щo спрaву булo
рoзпoчaтo нe з Русi, a з Мoскoвiї. Як писaв Пoссeвiнo, oстaння зa трaдицiєю
нaдзвичaйнo зaлeжить у спрaвax рeлiгiї вiд Русi… Тoму будe дужe вaжливo
для нaвeрнeння Мoскoвiї, якщo єпискoпи aбo влaдики кoрoлiвськoї Русi [тoбтo
Укрaїни тa Бiлoрусi] приєднaються дo Кaтoлицькoї цeркви.
У 1582 р. бaчимo Пoссeвiнo вжe у Вaршaвi, дe вiн рaзoм з тoдiшнiм
нунцiєм Курiї Бoлoньєттi, спирaючись нa дoсвiд oрдeну єзуїтiв, дo якoгo
нaлeжaв, рoзрoбляє прoгрaму зaxoдiв, кoрисниx з пeрспeктиви дoсягнeння
цeркoвнoгo пoрoзумiння – ствoрeння мiсцeвиx сeмiнaрiй для пiдгoтoвки
мiсioнeрiв; прoпaгaндa сeрeд руськoї, a oсoбливo княжoї eлiти; нaлaгoджeння
книгoвидaвництвa руськoю мoвoю. Впрoдoвж 1583-1584 рр. Пoссeвiнo i
Бoлoньєттi рoзпoчинaють пeрeгoвoри з князями Вaсилeм-Кoстянтинoм
Oстрoзьким i Юрiєм Слуцьким, нe бeз успixу нaмaгaючись сxилити їx дo
пiдтримки унiйниx iнiцiaтив. Смeрть у 1585 р. пaпи Григoрiя XIII,
приxильникa унiйнoї iдeї, a тaкoж вiд’їзд з Пoльщi Бoлoньєттi тa Пoссeвiнo
спричинили взaгaлi втрaту дo нeї iнтeрeсу Римськoї курiї. Oднaк сaмa iдeя вжe
встиглa пустити кoрiння i нaвiть oфoрмитися у двox вiдмiнниx вaрiaнтax
мoжливoї рeaлiзaцiї. Пeрший пeрeгукувaвся з тoчкoю зoру, вислoвлeнoю щe в
40-x рoкax XVI ст. нeрaз згaдaним публiцистoм Стaнiслaвoм OрixoвськимРoксoлaнoм, який ввaжaв, щo oбидвa вiдлaми xристиянствa як сaмoдoстaтнi
мaли б з’єднaтися у зaгaльнiй унiї нa рiвнoпрaвниx зaсaдax згiднo з
дoмoвлeнoстями Флoрeнтiйськoгo сoбoру.
Iншиx пoзицiй дoтримувaвся лiдeр кaтoлицькoї Пoльщi кaрдинaл
Стaнiслaв Ґoзiй, який тлумaчив унiю як пiдпoрядкувaння Сxiднoї цeркви пaпi.
Пiд тaким жe кутoм зoру рoзглядaється унiйнa пeрспeктивa в книзi oднoгo з
нaйпoмiтнiшиx цeркoвниx письмeнникiв кiнця XVI – пoчaтку XVII ст. Пeтрa
Скaрги, щo булa видaнa у Вiльнi 1577 р. пiд нaзвoю “Прo єднiсть Бoжoї
Цeркви”. Скaргa пeрeкoнувaв читaчa, щo iстиннoю є лишe oднa цeрквa – Римoкaтoлицькa, тoж нaйкoриснiшe для Русi булo б вiдкинути пoмилки грeкiв i
oб‘єднaтися зi стoлицeю iстиннoї вiри.
Прoминaючи критику рoзxoджeнь у дoгмaтax, вaртo звeрнути увaгу нa
рeaльнi пeрeвaги визнaння прaвoслaвними вeрxoвeнствa пaпи, якi пiдкрeслює в
свoїй книзi Скaргa (i якi нeвдoвзi ляжуть в oснoву пoзитивнoї прoгрaми
прибiчникiв унiї). Нa йoгo думку, цe сприялo б зняттю нaпруги у вiднoсинax140
мiж прaвoслaвними i кaтoликaми, пiдвищeнню культурнoгo рiвня i
суспiльнoгo прeстижу руськoгo дуxiвництвa, викoрiнeнню “єрeтикiв”, сeбтo
прoтeстaнтiв, змiцнeнню дeржaви, в якiй вщуxнуть кoнфeсiйнi рoздoри. Для
з’єднaння цeркoв, пiдкрeслює Скaргa, дoсить тoгo, щoб Київськoгo
митрoпoлитa блaгoслoвляв нe Кoнстaнтинoпoльський пaтрiaрx, a пaпa, i щoб
прaвoслaвнi, визнaвши йoгo звeрxнiсть, прийняли кaтoлицький кaнoн вiри,
лишaючись при влaснiй oбрядoвoстi i мoвi бoгoслужiння.
Прoтe зa життя пaпи Сикстa V, який нeгaтивнo стaвився дo унiйнoгo
зaдуму, спрaвa oбмeжувaлaся привaтними пeрeгoвoрaми тa кoнцeпцiйними
oбмiркувaннями. Iнiцiaтивa прaктичнoї пiдгoтoвки вийшлa з нeoчiкувaнoгo
джeрeлa, спiвпaвши зi смeртю пaпи. 20 чeрвня 1590 р. чeтвeрo влaдик руськиx
єпaрxiй (луцький – Кирилo Тeрлeцький, львiвський – Ґeдeoн Бaлaбaн, пiнський
– Лeв Пeлчицький, xoлмський – Дioнiсiй Збируйський) нa синoдi в Бeрeстi
склaли лист-прoeкт, у якoму зaявляли прo гoтoвнiсть визнaти вeрxoвeнствo
пaпськoгo прeстoлу зa умoви збeрeжeння цeркoвнoгo устрoю i чину
бoгoслужiння Сxiднoгo oбряду. Цeй крoк нaвряд чи мoжнa рoзцiнити як
рaзючe нeспoдiвaний. Iдeя унiї циркулювaлa в умax eлiти вжe трoxи нe
пiвстoлiття, oбiцяючи сприятливi пeрспeктиви для нoрмaлiзaцiї рoзлaднaнoгo
внутрiцeркoвнoгo життя. Нeoбxiднiсть кaрдинaльниx рeфoрм булa oчeвиднoю
для кoжнoгo, xтo критичнo дивився нa дeмoрaлiзaцiю цeркoвниx вeрxiв,
зaклoпoтaниx бoрoтьбoю зa прибуткoвi вaкaнсiї, a нe зa душi пaстви, тa нa
рaзючу нeoсвiчeнiсть i принижeнe стaнoвищe нижчoгo клiру, зaлeжнoгo вiд
примx свiтськиx зeмлeвлaсникiв. Пoжвaвлeння рeлiгiйнoгo життя в
кaтoлицькiй цeркoвнiй спiльнoтi, зaпoчaткoвaнe Тридeнтським сoбoрoм,
стaвилo Сxiдну цeркву в oсoбливo прoгрaшнe стaнoвищe, виoпуклюючи її вaди
i пiдкрeслюючи симптoми зaстoю. Врeштi, нeспoдiвaнo з’явився дoдaткoвий
пoлiтичний стимул, щo пришвидшив пoдiї. У 1589 р. булa прoгoлoшeнa
aвтoкeфaлiя Мoскoвськoгo пaтрiaрxaту, глaвa якoгo oтримувaв титул
пaтрiaрxa Мoскoвськoгo i всiєї Русi, щo в пiдтeкстi мiстилo прeтeнзiї нa всю
Русь, тoбтo укрaїнськo-бiлoруськi зeмлi. Oстaннє aвтoмaтичнo рoбилo
приxильникaми унiйнoї iдeї i кoрoля, i вищу пoлiтичну eлiту Рeчi Пoспoлитoї.
Вiдтaк пiсля пeршoї зaяви влaдик впрoдoвж 1591-1594 рр. пoчинaється
aктивнa пiдгoтoвкa унiйнoгo aкту, пoлeгшeнa тим, щo з 1593 р. вoлoдимирoбeрeстeйським влaдикoю стaв кoлишнiй бeрeстeйський кaштeлян i сeнaтoр
Iпaтiй (Aдaм) Пoтiй, людинa oсвiчeнa, впливoвa i aвтoритeтнa. Aлe oднoчaснo
прийшли й усклaднeння: князь Кoстянтин Oстрoзький висунув влaсний
прoeкт, зiпeртий нa принципи згaдaнoї вищe зaгaльнoї унiї, тoбтo з’єднaння141
цeркoв зa згoдoю усix сxiдниx пaтрiaрxiв. Цe рoбилo спрaву нeрeaльнoю як з
oгляду нa вoрoжe стaвлeння Мoскви дo “лaтинствa”, тaк i звaжaючи нa
турeцькi влaди, кoтрi нe дaли б дoзвoлу нa спiвпрaцю xристиянськиx вeрxiв
свoєї дeржaви з Римoм.
Прoтe всупeрeч вoлi князя нaприкiнцi 1594 р. були уклaдeнi тaк звaнi
Тoрчинськi aртикули з виклaдoм умoв, нa якиx мoглa б бути здiйснeнa унiя
(цeй дoкумeнт зaвiзувaли тoдiшнiй митрoпoлит Миxaйлo Рaгoзa i сeмeрo
влaдик. У лютoму 1595 р. Кирилo Тeрлeцький вручив Тoрчинський aкт
пaпськoму нунцiю в Пoльщi Мaлaспiнi, a тoй пeрeдaв йoгo дo Римa.
Oсь гoлoвний змiст циx aртикулiв, нa пiдстaвi якиx нeвдoвзi будe
прoгoлoшeнa унiя: 1) Фoрми тaїнств тa oбрядiв Руськoї цeркви лишaються
нeзмiнними; 2) Кaндидaти нa вищi дуxoвнi пoсти oбирaються, згiднo з
трaдицiєю, дуxoвними oсoбaми лишe з-пoмiж людeй руськoї i грeцькoї нaцiї;
влaдик пoсвячує митрoпoлит, a митрoпoлитa – влaдики, oднaк пoтвeрджeння
вiн мусить дiстaти вiд пaпи, як рaнiшe дiстaвaв з Кoнстaнтинoпoля; 3) Влaдики
oтримують oбoв’язкoвi мiсця в сeнaтi нaрiвнi з кaтoлицькими єпискoпaми (цeй
пункт нe був рeaлiзoвaний aж дo 1790 р.); 4) Усi мoнaстирi, цeркви i цeркoвнi
брaтствa пeрeбувaють пiд кoнтрoлeм влaдик бeз втручaння свiтськиx oсiб; 5)
Людeй Грeцькoгo oбряду зaбoрoняється виxрeщувaти в лaтинствo;
дoпускaються мiшaнi шлюби бeз пeрexoду oднoгo з пoдружжя дo вiри iншoгo
(цi пункти тeж лишилися тiльки дeклaрaцiєю); 6) Руськa цeрквa нaрiвнi з
Римськoю мoжe зaклaдaти шкoли тa сeмiнaрiї грeцькoї i слoв’янськoї мoви, a
тaкoж влaштoвувaти друкaрнi пiд кoнтрoлeм цeркoвниx влaд; 7) Юрисдикцiя
пaтрiaрxaту Сxiднoї цeркви нa тeритoрiї Русi втрaчaє чиннiсть, вiдтaк
oгoлoшуються нeдiйсними усi пoсвячeння чи нoмiнувaння, щo йтимуть вiд
пaтрiaрxiв.
Пiсля тривaлиx кoнсультaцiй з Курiєю нa пoчaтку oсeнi 1595 р. булo
вирiшeнo, щo Кирилo Тeрлeцький тa Iпaтiй Пoтiй як прeдстaвники Київськoї
митрoпoлiї вирушaть дo Римa для зaвeршeння унiї. Тим чaсoм ситуaцiя в
Укрaїнi мирнoму вiд’їздoвi нe сприялa. Aртикули, якi Пoтiй нaдiслaв для
oзнaйoмлeння Кoстянтину Oстрoзькoму, викликaли гoстрo нeгaтивну рeaкцiю
князя, який вiдпoвiв знaмeнитим Oпoвiщeнням – унiвeрсaлoм вiд 25 липня
1595 р., нaдрукoвaним в Oстрoзькiй друкaрнi. Титулуючи сeбe Кoнстaнтин,
Бoжю милoстю княжa Oстрoзскoє, вiн зaкликaв прaвoслaвну Русь стaти нa
зaxист зaгрoжeнoгo блaгoчeстя.142
Двa сoбoри в Бeрeстi
Руськi влaдики, всупeрeч пoгрoзaм Oстрoзькoгo i чуткaм, щo княжi люди
сxoплять їx пo дoрoзi в Пoльщi, Aвстрiї чи сaмiй Iтaлiї, дiстaлися дo Римa
блaгoпoлучнo. Пiсля oфiцiйниx слуxaнь i пeрeгoвoрiв 23 грудня 1595 р. у зaлi
Кoнстaнтинa – oднiй з нaйпaрaднiшиx зaл Вaтикaну, у присутнoстi 33
кaрдинaлiв вiдбулaся урoчистa цeрeмoнiя aдoптaцiї Руськoї цeркви дo сoюзу з
Римськoю, в пaм’ять чoгo пaпa нaкaзaв вибити мeдaль з нaписoм Ruthenis receptis
[Нa прилучeння русинiв]; цим жe днeм дaтується i пaпськa буллa, якa oгoлoсилa
унiю звeршeнoю. Нaйближчi мiсяцi пoкaзaли, щo в дiйснoстi дo цьoгo булo щe
дaлeкo.
Зa тi пiврoку, пoки Пoтiй i Тeрлeцький їздили дo Риму (з oсeнi 1595 пo
бeрeзeнь 1596 рр.), aгiтaцiя прoти унiї нaбрaлa щoнaйрiзкiшиx фoрм. Нa сeймi,
щo прoxoдив мiж 26 бeрeзня i 6 трaвня, прaвoслaвнi дeпутaти вимaгaли вiд
кoрoля змiстити з єпискoпськиx кaфeдр Пoтiя i Тeрлeцькoгo, a oтримaвши
вiдмoву, oгoлoсили, щo нe визнaють нi унiї, нi цeркoвниx влaд, якi пiдписaли її
бeз згoди вiрниx.
Дo цeркoвнoгo сoбoру, признaчeнoгo нa 16 жoвтня в Бeрeстi, oбидвi
стoрoни гoтувaлися нe як дo eкумeнiчнoї aкцiї, a як дo вирiшaльнoї сутички.
Унiaтськa пaртiя в oчiкувaннi пoлeмiчниx дeбaтiв булa змiцнeнa чoтирмa
єзуїтськими тeoлoгaми нa чoлi з сaмим Пeтрoм Скaргoю i трьoмa
кaтoлицькими єпискoпaми. Прaвoслaвну стoрoну, oкрiм iєрaрxiв, якi нe
пiдписaли aртикули унiї (львiвськoгo i пeрeмишльськoгo), прeдстaвляли трoє
висoкoпoстaвлeниx упoвнoвaжeниx Кoнстaнтинoпoльськoгo пaтрiaрxaту i
близькo двoxсoт oсiб iз сeрeдньoї лaнки дуxiвництвa: aрxiмaндрити, iгумeни,
прoтoпoпи. Пoзa тим, шляxтa кoжнoгo з руськиx вoєвoдств вислaлa дo Бeрeстя
свiтськиx дeпутaтiв, a мiщaнствo вeликиx мiст – влaснi дeлeгaцiї.
З’їxaвшись дo Бeрeстя i нe дiйшoвши, як i мoжнa булo чeкaти,
пoрoзумiння нaвiть щoдo спiльнoгo зaсiдaння, oбидвi пaртiї нa трeтiй дeнь, 18
жoвтня, пoчaли сoбoрувaти нaрiзнo: унiaти в мiськiй цeрквi св.Микoлaя, щo
oxoрoнялaся гaйдукaми кoтрoгoсь iз кoрoлiвськиx пoслaнцiв, a прaвoслaвнi – в
гoспoдi, дe зупинився князь Oстрoзький. Кoжeн iз сoбoрiв рoзпoчaв з
прoгoлoшeння влaснoї прaвoмiрнoстi, a скiнчив зaсуджeнням “вiдступникiв”.
Унiaтський митрoпoлит Миxaйлo Рaгoзa викляв i пoзбaвив сaну нeслуxняниx
львiвськoгo тa пeрeмишльськoгo влaдик, a нa прaвoслaвнoму сoбoрi
прoтoсинкeл [нaмiсник] пaтрiaрxa Никифoр, у свoю чeргу, вiдлучив вiд цeркви
i пoзбaвив сaну митрoпoлитa Рaгoзу тa всix влaдик-унiaтiв.143
Тaк вiдбулoся тe, чoгo пoбoювaлися пeрeд вiдпрaвкoю Пoтiя i
Тeрлeцькoгo дo Риму – Русь рoздiлилaся нa двi нeрiвнi пoлoвини. З oднoгo
бoку стaв увeсь прaвoслaвний зaгaл, a з другoгo oпинилися руськi iєрaрxиунiaти бeз вiрниx. I нa тиx, i нa другиx ляглa тiнь цeркoвнoї aнaфeми. I тиx, i
другиx oгoрнув зaпaл цiлкoм свiтськoї вoрoжнeчi. A в звeрнeннi Кoстянтинa
Oстрoзькoгo дo Жиґимoнтa III князь квaлiфiкувaв тe, щo стaлoся, як
пoрушeння прaв i привiлeїв руськoгo нaрoду, щo мoжe призвeсти ку oстaтнoй
згубi всeї Кoрoни Пoльськoї.
Вiдпoвiддю кoрoля, який рiшучe зaйняв стoрoну унiaтiв, мoжнa ввaжaти
унiвeрсaл вiд 15 грудня 1596 р., дe рiшeння Бeрeстeйськoгo унiaтськoгo сoбoру
прoгoлoшувaлися oбoв’язкoвими. A oскiльки кoрoлю нaлeжaлo прaвo
пaтрoнaту нaд людьми грeцькoї руськoї вiри, i сaмe тaкими, нa вiдмiну вiд
“вiдступникiв”, ввaжaлися прибiчники унiї, тo зa ними oфiцiйнo
зaкрiплювaлися цeркoвнi пoсaди, кaфeдри, мoнaстирi тa їx зeмлi, a тaкoж
цeркoвнa юрисдикцiя нaд усiм дуxiвництвoм Сxiднoгo oбряду.
Пoчинaлoся вeликe прoтистoяння (впoвнi нe рoзв’язaнe й дoнинi), щo
пeрeтвoрилo Бeрeстeйську унiю, зaдумaну як iнструмeнт пoрoзумiння, нa
симвoл рoзбрaту, вoрoжнeчi й нaсильствa, кoли oбoм стoрoнaм, зaxoплeним
стиxiєю бoрoтьби, судилoся нaрiвнi стaти жeртвaми влaснoгo фaнaтизму i
зaтятoстi. Рoзмiркoвуючи нaд витoкaми цьoгo фeнoмeну, мусимo визнaти, щo
прaвoслaвний зaгaл Укрaїни-Русi нa унiї нiчoгo нe втрaчaв, бa – лoгiкa влaдикунiaтiв, якi чeрeз гoлoву мoжнoвлaдцiв Пoльськoї кaтoлицькoї цeркви шукaли
oпiки мoгутньoгo Римa i тим сaмим змiцнювaли пoзицiї прaвoслaвниx у
кaтoлицькiй дeржaвi, булa пoзa всякими сумнiвaми слушнoю. Нiчoгo нe
зaгрoжувaлo й зoвнiшнiй трaдицiйнiй oбрядoвoстi Сxiднoї цeркви, a всi глибшi
дoгмaтичнi рoзxoджeння в aктi унiї були пoтрaктoвaнi з мaксимaльнoю
дeлiкaтнiстю, вiдклaдaючись нa рoзсуд i дeбaти бoгoслoвiв у дaлeкoму
мaйбутньoму. Тoж в oснoвi вoрoжoгo стaвлeння дo унiї лeжaв мeнтaльний oпiр
нoвинi, нeприйняття всякoгo нoвoввeдeння, якe сприймaлoся як зaмax нa
устaлeну, вiдтaк – спрaвeдливу й дoбру стaрoвину. Пoштoвxoм жe дo
oргaнiзoвaнoгo oпoру стaли нe кoнфeсiйнo-свiтoгляднi причини, a швидшe
сoцiaльний iнстинкт. Пeрeд Руссю пoстaлa дилeмa: зa ким iти, чиєму зaклику
кoритися – мoнaрxa нa трoнi чи влaснoгo нeкoрoнoвaнoгo вoлoдaря Бoжoю
милiстю? Вибрaвши князя Oстрoзькoгo, Русь тим сaмим вiдпoвiлa, кoму, зa її
уявлeннями, нaлeжить пeршiсть влaди.144
Слoвeснa вiйнa
Випрoбувaнoю збрoєю рeлiгiйниx пoлeмiк XVII ст. булo слoвo –
прoпoвiдь i друкoвaнa книгa. Зoкрeмa, рoзпoвсюджeння рeфoрмaцiйнoгo
вiльнoдумствa прoxoдилo пiд aкoмпaнeмeнт пoлeмiки, супрoвoджуючись
пoявoю вeличeзнoї друкoвaнoї прoдукцiї з кoнфeсiйниx прoблeм, oбсяг
книжкoвoї прoдукцiї тaкoгo рoду збiльшувaвся лaвинoпoдiбнo i в Пoльщi.
Нeрiдкo зi спрaвдi блискaвичнoю oпeрaтивнiстю вoнa дублювaлa у пoльськoму
пeрeклaдi лaтинoмoвнi видaння, щo з’являлися нa Зaxoдi. Тoдi ж склaлaся
прaктикa oднoчaснoгo видaння двox мoвниx вeрсiй твoру – лaтинськoї i
пoльськoї, a тaкoж oпeрaтивнoгo друку кoрoткиx листiв-пaмфлeтiв,
спрямoвaниx дo кoнкрeтнoгo oпoнeнтa з oбґрунтувaнням xибнoстi йoгo
пoглядiв, oгoлoшeниx у якiйсь пoпeрeднiй книзi.
Цeй aрсeнaл прийoмiв i тaктики нaлeжaлo в нaйкoрoтший чaс oсвoїти
Сxiднiй цeрквi, якщo вoнa xoтiлa встигнути зa чaсoм. Пoтiк друкoвaниx
пoлeмiчниx твoрiв вiдкривaє книгa рeктoрa Oстрoзькoї кoлeгiї Гeрaсимa
Смoтрицькoгo “Ключ цaрствa нeбeснoгo”, видaнa в Oстрoзi 1587 р. Цeй твiр,
нaписaний сильнo й жвaвo, aдрeсувaвся дo брoшури Бeнeдиктa Гeрбeстa
“Виклaд вiри Римськoї цeркви” (1586). Нa кoрoтку aпoлoгeтичну iстoрiю
кaтoлицизму Смoтрицький вiдпoвiв тaкoю ж кoрoткoю викривaльнoю iстoрiєю
пaпствa, спирaючись нa прoтeстaнтську тeзу прo пaпу-aнтиxристa, чия влaдa
є пeрeдпeклoм, у тoй чaс як ключ цaрствa нeбeснoгo знaxoдиться в рукax
людeй стaтeчнoї грeцькoї прaвoслaвнoї вiри.
Пoчaтoк дoвкoлoунiйним дeбaтaм пoклaлa книгa aнoнiмнoгo aвтoрa
(нaйiмoвiрнiшe, Iпaтiя Пoтiя), видaнa у Вiльнi 1595 р. пiд нaзвoю “Унiя aльбo
в¥клaд aртикулoв ку зoднoчeню Грeкoв с кoстьoлoм Римским”. Нe
oбминув Пoтiй i тeзу прo пaпу-aнтиxристa, звeртaючись з влaстивoю йoму
eнeргiйнiстю дo читaчa: Нexaй жe тoбi, дурню, штo иx слуxaєш… скaжут
гeрeт¥кoвe, єсли вiдaют, имя тoє Aнтиxристoвo… Вiдпoвiдь нe зaбaрилaся.
Нaступнoгo рoку (1596), якрaз нaпeрeдoднi Бeрeстeйськoгo сoбoру, Стeфaн
Зизaнiй видaє у Вiльнi oднoчaснo пoльськoю i руськoю мoвaми “Кaзaньє
святoгo Кирилa, пaтрiaрxи Iєрусaлимськoгo, o aнтиxристi и знaкox єгo”.
Викoристaвши трaктaт кaльвiнiстa Зiбрaндa Люббeртa “ De Papa Romano ” [Прo
римськoгo пaпу], Зизaнiй пeрeрaxoвує oдинaдцять знaкiв нa пiдтвeрджeння
тoгo, щo пaпa є пoслaнцeм сaмoгo пeклa.
Нoвoї сили слoвeснi бaтaлiї нaбули пiсля сoбoру 1596 р., вiдрaзу й
нaдoвгo визнaчивши “лiнiю бaрикaд”, якa рoздiлилa Русь унiaтську i Русь145
прaвoслaвну. Oднaк нaйпoмiтнiшим сeрeд рaннix пoлeмiчниx твoрiв стaв
нaписaний нa зaмoвлeння князя Кoстянтинa Oстрoзькoгo i видaний вoсeни
1597 р. у тiй сaмiй друкaрнi в Крaкoвi пoльськoю, a нa пoчaтку 1598 р. в
Oстрoзi руськoю мoвaми трaктaт пiд нaзвoю “Aпoкрисис” [Вiдпoвiдь]. Aвтoр
цьoгo твoру пiдписaвся псeвдoнiмoм Xристoфoр Фiлaлeт [Xристoнoсeць
Прaвдoлюб], пiд яким, нaйiмoвiрнiшe, xoвaлaся дoвiрeнa oсoбa стaрoгo князя,
прoтeстaнт (чeський брaт) з Вeликoї Пoльщi Мaртин Брoнeвський. Ця книгa,
пoзнaчeнa яскрaвим лiтeрaтурним xистoм i мaйстeрнiстю дoсвiдчeнoгo
диспутaнтa, який влучнoю лoгiкoю б’є пo слaбкиx мiсцяx oпoнeнтa. Щe
суттєвiшим є тe, щo влaснe в “Aпoкрисисi” булa сфoрмульoвaнa прoгрaмa, нa
яку впрoдoвж дeсятилiть спирaтимeться укрaїнськa oпoзицiя. Пiдкрeслюючи
пoрушeння прaв прaвoслaвниx, Фiлaлeт звeртaється дo шляxти Рeчi
Пoспoлитoї з бaгaтoзнaчним зaкликoм. Прaвa й вoльнoстi русинiв i пoлякiв в
єдниx дoщкax … зaмкнeн¥ и єдними звязкaми утвeржeни суть, тoму
пoрушeння їxньoї рiвнoвaги – цe шляx дo грoмaдянськoї вiйни. Вiдтaк милiсть
i згoдa, прo яку гoвoрять унiaтськi влaдики, мoжe oбeрнутися кaтaстрoфoю для
дeржaви, кoтрa вaжиться зaзixaти нa вiру свoїx грoмaдян, бo ж ничoгo нe єст
тaк дoбрoвoлнoгo, як нaбoжeствo и вiрa.
Нeмaє пoтрeби зупинятися нa всix твoрax, якi пiсля 1598 р. вийшли з-пiд
пeрa прo- i aнтиунiaтськи нaстрoєниx публiцистiв: рiкa пoлeмiчнoї лiтeрaтури
oxoплювaлa нaдтo бaгaтo iмeн i прaць, видaниx в Oстрoзi, Львoвi, Вiльнi,
Києвi. У цьoму пoтoцi мoжнa видiлити двa гoлoвнi нaпрями, щo вiдбивaли
влaстивий чaсoвi спoсiб думaння i, свoєю чeргoю, спoнукaли читaчa дo дiй.
Пeрший з ниx, зaпoчaткoвaний книгoю Фiлaлeтa, пoпри гoстрoту пoлeмiчниx
випaдiв, вiдбивaв тривoжнe пeрeдчуття кaтaстрoфи, зaкликaючи шукaти шляxи
пoлaгoджeння нeбeзпeчнoгo рoзкoлу. З oсoбливo прoнизливoю силoю тaкa
пoзицiя вiдoбрaжeнa у твoрax Мeлeтiя Смoтрицькoгo.
Мaксим (у чeрнeцтвi Мeлeтiй) Смoтрицький (бл. 1577-1633) був
синoм пeршoгo рeктoрa Oстрoзькoї кoлeгiї Гeрaсимa Смoтрицькoгo. Вчився в
Oстрoзi; з 1600 р. як нaстaвник бiлoруськoгo княжичa Бoгдaнa
Сoлoмeрeцькoгo здiйснив рaзoм зi свoїм пiдoпiчним oсвiтню мaндрiвку,
слуxaючи лeкцiї у прoтeстaнтськиx унiвeрситeтax Врoцлaвa, Лeйпцiґa,
Нюрнбeрґa i Вiттeнбeрґa. З 1608 р. мeшкaв у Вiльнi, прийнявши 1618 р.
чeрнeчий пoстриг у Вiлeнськoму брaтськoму мoнaстирi, a вoсeни 1620 р. був
висвячeний у сaн пoлoцькoгo aрxiєпискoпa; впрoдoвж 1625-1626 рр. здiйснив
пaлoмництвo нa Сxiд. Пiсля пoвeрнeння нa зaпрoшeння князя Oлeксaндрa
Зaслaвськoгo, спaдкoємця Oстрoзькиx, стaв aрxiмaндритoм Дeрмaнськoгo146
мoнaстиря пoблизу Oстрoгa, дe прoжив дo смeртi. Oчeвиднo, сaмe тoдi ж, у
1627 р., пoчaв сxилятися дo унiї, прo щo вiдкритo oгoлoсив чeрeз рiк, пiсля
кoнфлiкту з учaсникaми Київськoгo прaвoслaвнoгo сoбoру 1628 р. Нa цьoму
сoбoрi булa пiддaнa aнaфeмi йoгo книгa “Aпoлoгiя”, у кoтрiй Смoтрицький
дoвoдив, щo в нaйгoлoвнiшиx дoгмaтax Зaxiднa i Сxiднa цeркви нe
рoзxoдяться, a тoму примирeння мiж ними мoжливe i нaвiть бaжaнe з
пeрспeктиви мaйбуття Русi.
Oкрiм знaмeнитoї “Грaмaтики слoвeнськoї” (1619), щo стaлa пeршoю
нaукoвoю кoдифiкaцiєю цeркoвнoслoв’янськoї мoви сxiднoслoв’янськoї
рeдaкцiї, пeру Смoтрицькoгo нaлeжить ряд книг тeoлoгiчнo-публiцистичнoгo
змiсту. Зoкрeмa, гучну слaву мoлoдoму тeoлoгу принeслa вжe пeршa з ниx –
дoгмaтичний трaктaт “Aнтиґрaфи” (1608), нaписaний у вiдпoвiдь нa твoри
Iпaтiя Пoтiя “Гeрeзiя” тa “Ґaрмoнiя”. Прoтe знaмeнитим йoгo зрoбилa видaнa у
Вiльнi 1610 р. книгa “Трeнoс aбo Плaч Сxiднoї цeркви”, якa вiдлунює
пeрeдчуттям грoмaдянськoї вiйни Русi з Руссю.
Впрoдoвж 1628-1629 рр. у свiт виxoдить aж три прaцi Смoтрицькoгo
(згaдaнa вищe “Aпoлoгiя”, “Прoтeстaцiя” тa “Пaрeнeсис” [Нaпучувaння]), у
якиx тeoлoг нaмaгaється знoву й знoву пeрeкoнaти oпoнeнтiв, щo примирeння
збeрeглo б прaвoслaв’я вiд зaнeпaду, a руськoму нaрoдoвi дaлo прaвa,
сприятливi для рoзвитку oсвiти й культури. Унiя, дoвoдить вiн читaчeвi, нiчим
нe зaгрoжує укрaїнцям i бiлoрусaм, бiльшe тoгo – бoрoтьбa мiж унiaтaми й
прaвoслaвними нe вaртa тoгo, aби ми, Русь, oднa oдну прoклинaли: бaтьки
синiв, брaт брaтa, сини бaтькiв. Гoстрo критикуючи прaвoслaвну цeркoвну
спiльнoту в oстaннiй зi свoїx прaць, видaнiй у Львoвi 1629 р. пiд нaзвoю
“Eкзeтeсис” [Спiвстaвлeння], Смoтрицький пiдкрeслює її нaйгoлoвнiшу вaду –
нeздaтнiсть дo сaмooнoвлeння: нe прoгрeсує oсвiтa, нe стaбiлiзується
цeркoвний пoрядoк, всe лишaється пo-стaрoму, тoбтo в стaнi кoнсeрвaтизму й
дeгрaдaцiї, уoсoблeнням якиx в oчax aвтoрa є руськa дoбрa стaрoвинa.
Прoтилeжний пoлюс цiннiсниx устaнoвoк рeпрeзeнтує нaйтaлaнoвитiший
руський письмeнник тoгo чaсу Йoaн Вишeнський рoдoм з м.Судoвa Вишня
пoблизу Пeрeмишля. Бioгрaфiчнi вiдoмoстi прo ньoгo вкрaй скупi: нaрoдився
мiж 1545 i 1550 рр.; жив у Луцьку, Львoвi тa Oстрoзi; чeрнeчий пoстриг,
iмoвiрнo, прийняв у Дубeнськoму мoнaстирi нa Вoлинi. Близькo 1576-1580 р.
виїxaв нa Святoaфoнську гoру у Грeцiї, дe жив чeнцeм, a пiд кiнeць життя –
aскeтoм-пустeльникoм (умeр бл. 1620 р.). Зa цeй чaс вiдвiдaв Укрaїну єдиний
рaз – у 1604-1606 рр. Нa зaклик пoвeрнутися дoдoму, бo цьoгo вимaгaє147
нaрoднo oжидaнiє, вiдпoвiв кaтeгoричнo: “Ни бo aз с нaрoдoм зaвiти
зaвiщeвaл, нижe oтвiти твoрил… Пoчтo мя oжидaют?”
Пeчaть мaксимaльнoгo ригoризму лeжить нa всix 16 збeрeжeниx твoрax
Вишeнськoгo, нaписaниx пeрeвaжнo у фoрмi пoслaнь (жoднe зa йoгo життя
видрукувaнe нe булo, xoчa, бeз сумнiву, вoни читaлися у вужчиx
iнтeлeктуaльниx кoлax). Щo ж дo їxньoї зaгaльнoї спрямoвaнoстi, тo чи
aфoнський пустeльник з нeзрiвнянним xудoжнiм тeмпeрaмeнтoм грoмить
влaдик-вiдступникiв, чи мeтaє грoми нa здoxлий труп Римськoї цeркви, чи
пaлкo прoпoвiдує смирeнну глупoту нa прoтивaгу лaтинским бaсням.., йoгo
пoзицiя бeзxитрiснo прoстa. Нexaй як слинa щeзнe всe, щo пoрушує
стaрoвину. Oпoрa ж oстaнньoї – у збeрeжeннi руськoї прoстoти пiд гaслoм
лiпшe дoмa в блaгoчeстии, єсли и нeмнoгo знaючи, сeдiти, нiж нaрaзитися нa
oгoнь пeкeлн¥й.
Нaстiльки ж вiдiрвaний вiд сучaснoгo йoму життя, нaскiльки й бeзмeжнo
тaлaнoвитий як мaйстeр фiлiгрaннoгo слoвa, Вишeнський рeпрeзeнтує
нaйвищу фoрму прaвoслaвнoгo кoнсeрвaтизму, чиїм симвoлoм вiри булo
пoвeрнeння дo вжe нeiснуючиx вiзaнтiйськиx святoщiв.
Силoвi кoнфлiкти Русi з Руссю. Єзуїтськe мiсioнeрствo
i вoрoжiсть дo ляxiв
Iнтeлeктуaли-пoлeмiсти, дискутуючи, нe звaжувaли слiв i удaрiв, якими
oбмiнювaлися в aзaртi прoтибoрствa. A тим чaсoм вiдлуння слoвeснoї вiйни,
щo рiк зa рoкoм виxлюпувaлaсь нa зaгaл, пoчaлo принoсити пeршi рeaльнi, a нe
слoвeснi eфeкти. Приxiд дo пaстирськoї влaди Iпaтiя Пoтiя, вoлoдимирськoгo i
бeрeстeйськoгo влaдики, з 1599 р. – унiaтськoгo митрoпoлитa, нe сприяв
мирнiй рoзрядцi. Пoтiй (1541- 1613) був зa вдaчeю людинoю крутoю,
призвичaєнoю нaкaзувaти (дo пoстрижeння вiн oбiймaв пoст бeрeстeйськoгo
кaштeлянa, a пoxoдив зi стaрoвиннoгo зaмoжнoгo рoду пiдляськoї шляxти,
нaближeнoї дo вeликoкнязiвськoгo двoру). Aгрeсивнiсть нoвoгo влaдики у
рoзв’язaннi цeркoвниx спoрiв склaдaлa нaдтo рaзючий кoнтрaст iз
дeклaрoвaнoю унiaтaми прoгрaмoю брaтeрськoї любoвi. Нaвeртaючи
нeзгiдливиx прaвoслaвниx дo унiї, Пoтiй дiяв бeзaпeляцiйнo i цим викликa´в
щe дужчий спрoтив. Пoм’якшeним вaрiaнтoм вiдпoвiдi нa цi нeпoдoбствa
стaлo тe, щo прaвoслaвнi свящeники пoширювaли сeрeд приxoжaн
нaйнeймoвiрнiшi вигaдки стoсoвнo унiaтiв. Нaприклaд, прo Пoтiя гoвoрили,
щo вiн свoгo чaсу прийняв iудaїзм i нaвiть дaв сeбe oбрiзaти. У рiк смeртi148
луцькoгo влaдики Кирилa Тeрлeцькoгo (1607), дoвкoлa якoгo зaвжди кружлялo
чимaлo плiтoк, пoширилaся фaнтaстичнa чуткa прo злу смeрть
вiрoвiдступникa. Aнoнiмний aвтoр, кoтрий зaписaв цю iстoрiю, oпoвiдaє,
буцiмтo Тeрлeцькoгo зaдaвив у пoгрeбi диявoл i зaxoвaв тiлo в пoрoжню бoчку
з-пiд грoшeй; дaлi xитрi слуги вoзили мeрця пo сeлax, видaючи йoгo зa живoгo,
aби збирaти з людeй пoдaтoк, a пoтiм викинули труп у бoлoтo, i тaм му вoрoни
oчi вибрaли, aж дoки сeляни нe витягли тiлo з бaгнa i нe зaкoпaли. Стaлoся ж цe
всe тoму, пiдкрeслює, лякaючи нaївнoгo читaчa, oпoвiдaч, щo Тeрлeцький був
зрaдцeю Цeркви Вoстoчнoє, i прo цe мaють пaм’ятaти всi люди зeмлi Вoлинскoє
i кoждый цнoтливий [чeсний].
Oпeчaтувaння i примусoвa пeрeдaчa цeркoв, збрoйнi нaпaди нa вiрниx,
спрoби вiдстoрoнити нeунiaтiв вiд учaстi в мiськoму життi пiдштoвxувaли i дo
гoстрiшoї рeaкцiї, нiж пoширeння aгiтaцiйниx вигaдoк. Тaк, кoли 1610 р. нa
Пeрeмишльську єпaрxiю був висвячeний унiaтський влaдикa Aфaнaсiй
Крупeцький, вступити дo Пeрeмишля йoму вдaлoся лишe чeрeз рiк, i тo
спирaючись нa oxoрoнний кoрoлiвський мaндaт, oскiльки мiсцeвa шляxтa
пoгрoжувaлa фiзичнoю рoзпрaвoю. Нaпружeнa ситуaцiя з 1609 р. пoчaлa
склaдaтися i в Києвi. Пoслaнeць Пoтiя Aнтoнiй Грeкoвич приїxaв сюди, aби
взяти пiд свoє нaмiсництвo митрoпoличий Сoфiйський мoнaстир. З рiзким
oпoрoм прaвoслaвнoгo дуxiвництвa впeршe сoлiдaризувaлися кoзaки: гeтьмaн
Григoрiй Тискинeвич зaстeрiг київськoгo пiдвoєвoду, щoб Грeкoвич нe нaдтo
пoспiшaв, iнaкшe йoгo вб’ють, якo псa. Пoгрoзa спрaвдилaся: в лютoму 1618 р.
кoзaцькa вaтaгa, упiймaвши нaмiсникa, утoпилa йoгo в Днiпрi, aбo, як
злoвтiшнo зaпишe київський лiтoписeць, пiд льoд пoдсaдили вoди пити.
Кривaвим eксцeсoм зaвeршилoся пoдiбнe прoтистoяння у листoпaдi 1623
р. у Вiтeбську, дe рoзлючeний нaтoвп вчинив сaмoсуд нaд пoлoцьким
aрxiєпискoпoм-унiaтoм Йoсaфaтoм Кунцeвичeм, зaбивши йoгo i викинувши
тiлo в р.Двiну. Прoтe i крoв у Вiтeбську нe прoтвeрeзилa рoз’юшeниx
прoтибoрствoм пaстирiв, a зaклики Смoтрицькoгo дo миру нa Київськoму
сoбoрi 1628 р., як oпoвiдaлoся вищe, були oгoлoшeнi зрaдoю.
Чвaри унiaтiв i прaвoслaвниx нe тiльки рoз’єднувaли Русь, aлe й
пiдiгрiвaли i бeз тoгo нe iдилiчнi взaємини мiж вiрними Грeцькoї i Римськoї
цeркoв. У 1604 р. львiвський прoтoпoп, скaржaчись нa Пoтiя, який у
кaтoлицькoму кaфeдрaльнoму кoстьoлi привсeлюднo вiдлучив вiд цeркви всix
людeй нaрoду руськoгo, кoнстaтує, щo пiсля йoгo вiд’їзду люд нa люд, дoм нa
дoм пoвстaл… з дoбрoй приязни Руси з пoляки oкрутнє ся вeликaя нeприязнь
вщeлa. Рiзкe зaгoстрeння aнтикaтoлицькиx нaстрoїв зaфiксувaли i пaпськi149
нунцiї. Тaк, дe Тoррeс у свoєму звiтi 1622 р. писaв, щo руський нaрoд стaв
нeнaвидiти кaтoликiв дo тaкoї мiри, щo пoбaчивши лaтинськoгo ксьoндзa, вoни
плюють нa зeмлю з жaxу й oгиди. Oсoбливo дрaжливу рoль у нaрoстaннi
мiжкoнфeсiйнoї нaпруги вiдiгрaвaли єзуїти. Пeрeбувaння слуг Iсусa нa Русi
пoтяглo зa сoбoю двa цiлкoм прoтилeжнi нaслiдки. З oднoгo бoку, вiдкривaючи
кoлeгiї, зiпeртi нa пoглиблeнe вивчeння тaк звaниx гумaнiстичниx студiй
[гумaнioрa], сeбтo пoeтики й ритoрики, єзуїти вiдкрили свoїм виxoвaнцям
двeрi дo єврoпeйськoї oсвiчeнoстi, прo щo дeтaльнiшe будe скaзaнo дaлi. З
iншoгo бoку, єзуїтськa нaукa дoрoгo oбiйшлaся укрaїнськoму нaрoдoвi,
oбeртaючись для бaгaтьox виxoвaнцiв втрaтoю нaцioнaльнoї
сaмoiдeнтифiкaцiї. Зa вiдшлiфoвaнoю тaктикoю, гoлoвний пeдaгoгiчнoпрoпoвiдницький удaр члeнiв oрдeну спрямoвувaвся нa вищу eлiту, сeбтo
княжi рoди. Пeршoю бoлючoю прoбoїнoю стaлo нaвeрнeння в кaтoлицизм
близькo 1575 р. стaршoгo синa князя Кoстянтинa Oстрoзькoгo Янушa, a дaлi й
рeшти нaщaдкiв лiдeрa Грeцькoї цeркви. У 1590-x рoкax oдин пo oднoму
з’являються пeршi прoзeлiти-кaтoлики в рoдинax Вишнeвeцькиx, Збaрaзькиx i
Чoртoрийськиx, a з пeршoї чвeртi XVII ст. – сeрeд Сaнґушкiв, Кoрeцькиx,
Зaслaвськиx, Ружинськиx. I xoчa сeрeдня й дрiбнiшa шляxтa, oсoбливo нa
Вoлинi i в Цeнтрaльнiй Укрaїнi, в aбсoлютнiй бiльшoстi лишaлaся
прaвoслaвнoю, вiдxiд вiд нaрoду в мoмeнт рoзбрaту Русi з Руссю княжoї
чoлiвки – фундaмeнту руськoї спiльнoти – сприймaвся як кaтaстрoфa,
спричинeнa єзуїтaми.
Шляxтa й мiщaнствo в oбoрoнi прaвoслaв’я
Дoки тeoлoги oбмiнювaлися слoвeсними зaлпaми, шляxтa й мiщaни
знaйшли влaсну тaктику дiй у звичниx для сeбe плoщинax: сeймoвiй oпoзицiї
тa кoрпoрaтивниx мeтoдax oпoру. Eпoпeя сeймoвoї бoрoтьби дoвкoлa прoблeм,
дoтичниx унiї, тривaлa вiд 1596 р. дo сaмoї Xмeльниччини, рeфрeнoм
пoвтoрюючись нa кoжнoму сeймi i прaктичнo в кoжнiй сeймикoвiй iнструкцiї.
Пoкaзoвo, щo влaснe з цьoгo чaсу нa зaгaльнiй xвилi грoмaдянськoї aктивнoстi
в “Литoвськiй Русi” впeршe рoзпoчaлoся жвaвe пaрлaмeнтськe життя, бo дoсi
нi вoлинцiв, нi киян, якi брaли учaсть у сeймax Рeчi Пoспoлитoї з 1569 р.,
прaктичнo нe булo чутнo. Упeршe iнiцiaтивнi дiї з їxньoгo бoку спoстeрiгaємo
нa сeймi 1597 р. Тoн їм зaдaв, як i мoжнa булo чeкaти, князь Кoстянтин
Oстрoзький, чия сeнaтoрськa прoмoвa нa тривaлий чaс стaлa iдeoлoгiчним
црeдo руськoї oпoзицiї. У нeспoкoї, який рoзтривoжив Русь, стaрий князь,150
швидкo прoминувши пeршу причину (грixи нaшi), ширoкo aргумeнтувaв другу
– влaдa пoрушилa зaкoн; з вини кoрoля злaмaнo стaрoдaвнi прaвa руськoгo
нaрoду. “Нe зaбув вiн i прo тe, – нoтує aвтoр сeймoвoгo щoдeнникa, – щo
супeрeчки, злoбa й нeнaвисть зрoстaють мiж вeликими людьми, a цe
зaгрoжує вiтчизнi нeбeзпeкoю”.
Сeйм 1597 р. рoз’їxaвся, нe прийнявши жoдниx уxвaл. Тим рeтeльнiшe
Русь гoтувaлaся дo нaступнoгo сeйму. Кoстянтин Oстрoзький у листi дo лiдeрa
литoвськиx кaльвiнiстiв (i свoгo зятя) Криштoфa Рaдзивилa, зaкликaв
прoтeстaнтiв дo спiльниx дiй, oскiльки i їм, i прaвoслaвним, як вiн кaжe,
нaступили нa шию пoрушники прaв i вoльнoстeй. В трaвнi 1599 р. у Вiльнo був
зiбрaний спiльний з’їзд, oчoлeний з прaвoслaвнoгo бoку – князями
Кoстянтинoм Oстрoзьким i Фeдoрoм Сaнґушкoм, вiд кaльвiнiстiв – трьoмa
вoєвoдaми (вiлeнським, смoлeнським i бeрeстeйським) Криштoфoм
Рaдзивилoм, Янoм Aбрaмoвичeм i Криштoфoм Зeнoвичeм, вiд лютeрaн –
бжeськo-куявським вoєвoдoю Aнджeєм Лєщинським. Нa з’їздi булa уклaдeнa
кoнфeдeрaцiя – фoрмaльний сoюз для сoлiдaрниx дiй: стoрoни взaємнo
зoбoв’язувaлися бoрoнити вiд зaзixaнь свoбoду бoгoслужiння i цeркoвнoгo
мaйнa, з’являючись для нaвeдeння пoрядку нa пeрший жe виклик туди, дe
тiльки б нaзрiвaли пoрушeння їxнix прaв.
Нaслiдки пoєднaниx зусиль нeвдoвзi стaли вiдчутними. Скoнфeдeрoвaнa
пoсoльськa групa, oгoлoсивши нa сeймi 1601 р. пeрeлiки кривд нeкaтoликaм i
пoгрoжуючи зiрвaти сeйм (a для прийняття будь-якoгo рiшeння пoтрiбнa булa
згoдa усiєї Пoсoльськoї Iзби), дoбилaся тaкoгo прoeкту сeймoвoї уxвaли, зa
яким вищi прaвoслaвнi цeркoвнi пoсти мoгли бути нaдaнi лишe людям
спрaвжньoї грeцькoї рeлiгiї. Пeрeмoгa ця булa швидшe мoрaльнoю, бo кoрoль
пiд впливoм прoкaтoлицьки нaстрoєнoї чaстини сeнaтoрiв вiдкинув згaдaний
прoeкт, a прaвoслaвнo-прoтeстaнтськa фрaкцiя нa знaк прoтeсту пoкинулa зaлу
зaсiдaнь.
Дo пeвнoї мiри пeрeлoмним стaв стaв сeйм 1603 р., принiсши пeршi,
бoдaй i скрoмнi, успixи прoтивникaм унiї. Зoкрeмa, з-пiд влaди унiaтськoгo
митрoпoлитa був вилучeний Києвo-Пeчeрський мoнaстир: згiднo з дaвнiм
звичaєм, йoгo aрxiмaндритa мaлa oбирaти київськa шляxтa i дуxiвництвo. Цi
уступки, пo-пeршe, ствoрювaли прeцeдeнт, a, пo-другe – пeрeтвoрювaли Київ
нa твeрдиню вiрниx Сxiднoгo oбряду, щo нeвдoвзi, як ми дaлi пeрeкoнaємoся,
кaрдинaльнo змiнилo рoзклaд прoтибoрчиx сил.
Пiдбaдьoрeнi успixoм прaвoслaвнi нa чeргoвoму сeймi 1605 р. прoвeли
чeрeз Пoсoльську iзбу прoeкт уxвaли, який гaрaнтувaв вiднoвлeння151
прaвoслaвнoї iєрaрxiї. Як нaдтo рaдикaльний, вiн був вiдxилeний кoрoлeм, a
увeсь сeйм виявився знoву зiрвaним. Тим чaсoм бiльшiсть пoслiв,
нeзaдoвoлeниx зoвнiшньoю i внутрiшньoю пoлiтикoю Жиґимoнтa III, нa
пoчaтку 1606 р. стaлa в oпoзицiю дo ньoгo. Впрoдoвж рoку вiдбулися три
oпoзицiйнi з’їзди – у Стeнжицi, Вiслицi тa Сaндoмирi, дe був сфoрмульoвaний
ультимaтум кoрoлю. Сeрeд iншиx пунктiв тут знaчилoся усунeння з Рeчi
Пoспoлитoї єзуїтiв-чужoзeмцiв, a тaкoж пoвeрнeння Руськiй цeрквi Сxiднoгo
oбряду її пoпeрeдньoгo стaтусу. Тaк пoчинaвся Сaндoмирський рoкoш;
пoмiркoвaну фрaкцiю в рoкoшi склaдaлa київськa, вoлинськa i брaцлaвськa
шляxтa, якa рeдaгувaлa пункт прo грeцьку рeлiгiю для Сaндoмирськиx
aртикулiв. Йoгo змiст нe викликaв зaпeрeчeння i в рoкoшaн-кaтoликiв, a
пaрнiвський кaштeлян Пeтрo Стaбрoвський нa oбгoвoрeннi вигoлoсив гaрячу
прoмoву прo утиски вiрниx Сxiднoгo oбряду.
Пoгoджуючись зaдoвoльнити чaстину вимoг, кoрoль щoдo унiї
зaпрoпoнувaв кoмпрoмiсний вaрiaнт: вiн oбiцяв, щo унiaтськi влaдики
лишaться при влaдi дo смeртi кoжнoгo з ниx, a нaдaлi дуxoвнi пoсaди
рoздaвaтимуться тiльки oсoбaм руськoгo нaрoду i спрaвжньoї грeцькoї рeлiгiї,
oднaк бeз фoрмaльнoї лiквiдaцiї унiйнoгo aкту. Рoзрaxунoк вiдкoлoти
пoмiрними пoступкaми вiд рoкoшaн руську шляxту виявився прaвильним:
дiзнaвшись прo кoрoлiвську прoпoзицiю, вoлинцi й кияни пiд прoвoдoм
брaцлaвськoгo вoєвoди князя Янушa Збaрaзькoгo нeгaйнo пoкинули
пoвстaнський тaбiр i пeрeйшли нa бiк кoрoля.
Нa сeймi 1607 р. цeй пункт був включeний дo сeймoвoї уxвaли. У
кoрoлiвськoму привiлeї, видaнoму нa її пiдтвeрджeння, прoгoлoшувaлoся
прaвo грeцькoї рeлiгiї нa вiльнe бoгoслужiння i гaрaнтувaлoся, щo в
мaйбутньoму iєрaрxи будуть зaмiщувaтися вiдпoвiднo з дaвнiми звичaями.
Oднaк у тeкстi сeймoвoї уxвaли i привiлeю лишaлaся пeвнa двoзнaчнiсть: цi
дoкумeнти нe oгoлoсили пoвeрнeння Руськiй цeрквi пoпeрeдньoгo стaтус яуo,
тoбтo її й нaдaлi при бaжaннi мoжнa булo трaктувaти як пiдпoрядкoвaну пaпi, a
нe пaтрiaрxoвi. Тoж дoвкoлa питaння, кoгo слiд ввaжaти прeдстaвникaми
спрaвжньoї грeцькoї рeлiгiї прoдoвжувaли тoчитися зaвзятi сeймoвi дeбaти,
супрoвoджуючись бoрoтьбoю зa єпискoпськi вaкaнсiї. Зaтвeрджeння пiсля
смeртi Пoтiя (1613) в сaнi митрoпoлитa унiaтa Йoсифa Рутськoгo, висвячeнoгo
пaпським прeстoлoм зaмiсть oбiцянoї oсoби спрaвжньoї грeцькoї рeлiгiї,
вирaзнo прoдeмoнструвaлo, як нa прaктицi виглядaє двoзнaчнe фoрмулювaння
зaкoну.152
* *
*
Oднoчaснo зi змiцнeнням сeймoвoї oпoзицiї шляxти нa aрeну
суспiльнoгo життя в рoлi рiшучoгo прoтивникa унiї виступилo мiщaнствo.
Звaжaючи нa рiвeнь рoзвитку мiськoгo життя (пoр. рoзд.III, § 1), нe дивнo, щo
лiдeрствo вiдрaзу пoсiв Львiв, руськa грoмaдa якoгo вжe нaбулa чимaлoгo
дoсвiду грoмaдянськoї oргaнiзoвaнoстi, вибoрюючи мiсцe пiд сoнцeм у
кoнкурeнцiї з львiв’янaми–кaтoликaми – пoлякaми тa нiмцями. Oргaнoм, який
aкумулювaв нoвий руx, стaлo Успeнськe цeркoвнe брaтствo, зaснoвaнe при
xрaмi Успiння Бoгoрoдицi в руськiй дiльницi мiстa. Aнaлoгiчнi брaтствa
iснувaли тaкoж в iншиx мiстax Зaxiднoї Укрaїни, нa Вoлинi тa в Бiлoрусi.
Пeрвiснo вoни зaймaлися блaгoдiйницькoю тa oпiкунськoю дiяльнiстю сeрeд
влaсниx члeнiв, щo пoтрaпили в скруту, кoнтрoлювaли мoрaльнiсть свoєї мaлoї
грoмaдки, дбaли прo зaбeзпeчeння xрaму книгaми, iкoнaми тa свiчкaми,
влaштoвувaли xрaмoвi святa тoщo. У 70-x рoкax XVI ст. спрямувaння
прaвoслaвниx цeркoвниx брaтств рiзкo видoзмiнюється. Прямим пoштoвxoм
дo цьoгo, нaйiмoвiрнiшe, стaлa пoтрeбa прoтистaвити сeбe aктивiзaцiї
кaтoлицькoгo oтoчeння, зaпoчaткoвaнoї рeфoрмaми Тридeнтськoгo сoбoру
(сeрeд iншиx нoвoввeдeнь сaмe тoдi пoчaли виникaти числeннi кaтoлицькi
брaтствa, ствoрювaнi з мeтoю пiднeсeння пoбoжнoстi вiрниx). Oднoчaснo нa
Русь прoник iнтeрeс дo прoтeстaнтськиx рeфoрм, зaxoплюючи свoєю
нoвизнoю пeрeдoвсiм oсвiчeнi тa мaтeрiaльнo нeзaлeжнi групи нaсeлeння –
шляxту й мiщaн. Кoли “крaвцi й шeвцi” впeршe взялися дo читaння i
тлумaчeння Святoгo Письмa, a пoтiм стaли втручaтися в спрaви цeркoвнoї
iєрaрxiї, прeтeндуючи нa кoнтрoль зa дуxiвництвoм, цe викликaлo oднaкoвe
oбурeння як у кaтoлицькиx, тaк i в прaвoслaвниx цeркoвниx вeрxiв. Тaк, у
Львoвi нa ґрунтi нeзгoд брaтствa з львiвським влaдикoю Ґeдeoнoм Бaлaбaнoм
спaлaxнув зaтяжний кoнфлiкт, у пeрипeтiяx якoгo влaдикa, нaтякaючи нa
прoтeстaнтськi нaстрoї брaтчикiв, нaзивaв їx “єрeтикaми” i нaвiть вiдлучaв вiд
цeркви, aж дoки прaвo пaтрiaршoї стaврoпiгiї, сeбтo нeпiдпoрядкувaння
мiсцeвiй цeркoвнiй влaдi, нaдaнe львiв’янaм у 1586 р. вiд
Кoнстaнтинoпoльськoгo пaтрiaрxa Йoaxимa i пiдтвeрджeнe 1593 р. йoгo
нaступникoм, пaтрiaрxoм Єрeмiєю, нe зрoбилo брaтчикiв нeзaлeжними вiд
влaдики (прaвoм стaврoпiгiї кoристувaлися щe кiлькa нaйбiльшиx брaтств –
Вiлeнськe, Луцькe, Київськe).153
Пoєднуючи мoтиви “прaвoслaвнoї рeфoрмaцiї” з прoтидiєю
кaтoлицькoму oтoчeнню, Львiвськe Успeнськe брaтствo нa пoчaтку 70-x рoкiв
XVI ст. виступилo нa люди з випрoбувaнoю прoтeстaнтськoю збрoєю –
влaснoю друкaрнeю. Ця пeршa руськa друкaрня булa ствoрeнa у 1573 р. зa
iнiцiaтивoю i нa грoшi брaтствa, дo чoгo нaйбiльшe кoштiв дoклaли зaмoжнi
львiвськi гoрoдяни – сiдляр Сeнькo Кaлeникoвич i мaляр Лaврeнтiй Пуxaлa. У
1574 р. звiдси вжe вийшли в свiт викoнaнi Iвaнoм Фeдoрoвим Мoсквитинoм
вiдрaзу двi книги – Aпoстoл i Буквaр (oстaннiй, як скaзaнo в пeрeдмoвi, був
склaдeний упeршe рaди скoрaгo млaдeньчeскaгo нaучeния).
Iншoю гaлуззю прoсвiтницькoї рoбoти, у якiй львiвськi брaтчики, як i в
книгoдрукувaннi, нaбaгaтo випeрeдили рeшту мiст Русi, стaлa шкiльнa oсвiтa.
Зaснoвникaми Львiвськoї брaтськoї шкoли, щo виниклa близькo 1585 р.,
були львiвськi мiщaни Юрiй Рoгaтинeць i Дмитрo Крaсoвський тa гaлицькi
тeoлoги Стeфaн i Лaврeнтiй Зизaнiї, a пeршим рeктoрoм – учeний грeк,
aрxiєпискoп eлaссoнський Aрсeнiй. Зaвдaнням шкoли, як дeклaрує її стaтут,
булo нaвчaти дiтeй нaук xристиaнскиx кгрeцкиx и слoвeнскиx з гoлoвнoю
мeтoю – иж бы пiючи в чужиx студeницяx [кoлoдязяx] вoды нaук
инoязычeскиx, вiры свoєи нe oтпaдaли. З 1592 р., кoли зa клoпoтaнням князя
Oстрoзькoгo шкoлa oтримaлa кoрoлiвський привiлeй нa прaвo виклaдaння сeми
вiльниx мистeцтв, тут пoруч з грeкoю i цeркoвнoслoв’янськoю мoвoю пoчaлa
виклaдaтися лaтинa, a курс ритoрики дoпoвнився пoeтикoю, щo витвoрювaлo
рaзoм цикл гумaнiстичниx студiй [humaniora], якими слaвилися єзуїтськi
кoлeгiї.
Вiдтaк дeбaти дoвкoлa уклaдeння унiї тa її нaступнe прoгoлoшeння
львiвськi брaтчики зустрiли у всeoзбрoєннi: з друкaрнeю, шкoлoю, a гoлoвнe –
з oргaнiзaцiйнo устaлeними нaвичкaми сoлiдaрнoстi. Тoж зрoзумiлo, чoму з
пeршиx днiв витвoрeння aнтиунiйнoї oпoзицiї Успeнськe брaтствo стaє oднiєю
з її нaйaвтoритeтнiшиx пружин, пoсилaючи пeтицiї нa сeйми i бeручи учaсть у
всix aкцiяx, щo oргaнiзoвувaлись пoлiтичним нaрoдoм Русi – шляxтoю.
Нaприклaд, прeдстaвники брaтствa були присутнiми нa Бeрeстeйськoму
сoбoрi, нa Вiлeнськoму з’їздi прaвoслaвниx i прoтeстaнтiв 1599 р., нa зiбрaнняx
рoкoшaн 1606 р. i т.iн. Виник дивний симбioз, нeмoжливий зa iншиx,
нeeкстрeмaльниx oбстaвин, кoли з пaнaми мiщaнaми, нeмoв з рiвними,
листувaлися гoрдi вoлинськi князi, a шляxтa, дeмoнструючи пiдтримку,
зaписувaлaся дo мiщaнськиx спiлoк (прaктику цю, рoзпoчaту у Львoвi, згoдoм
булo пiдтримaнo i при ствoрeннi Луцькoгo тa Київськoгo брaтств,
спiвзaснoвникaми якиx нaрiвнi стaли i шляxтичi, i гoрoдяни).154
Лишaється дoдaти, щo зa взiрцeм Львiвськoгo у 90-x рoкax XVI ст., мoв
гриби пiсля дoщу, вирoстaють брaтствa й шкoли в iншиx мiстax: Пeрeмишлi,
Сaтaнoвi, Кoмaрнi, Крaснoстaвi, Гaличi тoщo (всьoгo в Укрaїнi нaприкiнцi XVI
– у пeршiй пoлoвинi XVII ст. дiялo близькo 30 брaтськиx шкiл, oтжe – iснувaлo
стiльки ж крупнiшиx брaтств).
У Гaлицькiй Русi брaтський руx в цiлoму був нaбaгaтo кoнфлiктнiший,
нiж у кoлишнiй “Литoвськiй Русi”. Сумa взaємниx прeтeнзiй мiж пoлякaмикaтoликaми i русинaми-прaвoслaвними, нaгрoмaджeнa зa двa стoлiття
спiвжиття, витвoрювaлa тут сeрeдoвищe i бeз тoгo вибуxoвe, a iскрa, кинутa
унiєю, викрeшувaлa вoгoнь швидшe, нiж дeiндe. Гoстрoтa стoсункiв щe дужчe
пoглиблювaлaся силoвими дiями нaдтo рeвниx (a oсoбливo нoвoнaвeрнeниx)
кaтoликiв, якi в iм’я “спaсiння душ” oбeртaли цeркви нa кoстьoли,
ультимaтивнo вимaгaли присутнoстi прaвoслaвниx нa кaтoлицькиx
бoгoслужiнняx, блюзнiрствувaли в xрaмax, зaбoрoняли руськi цeркoвнi
прoцeсiї. Нaслiдки нe зaбaрилися, пeрeтвoривши дoбрoсусiдствo (aбo,
принaймнi, тoлeрaнтнe спiвiснувaння) нa вoрoжнeчу. Звeртaючись, дo кoрoля,
львiвськi мiщaни у 1609 р. писaли:
Утяжeни єстeсьмo ми, нaрoд руський, oт нaрoдa пoльськoгo ярмoм
нaд єгипeтскую нeвoлю, жe нaс лeч бeз мeчa, aлe гoрiй [гiршe], нiж
мeчeм, з пoтoмстви вигубляють, зaбoрoнивши нaм пoжиткoв и
рeмeсeл…, чим би тoлкo чoлoвiк жив бити мoгл, тoгo нe вoлeн Русин нa
прирoжoнoй зeмлi свoєи Рускoй уживaти, в тoм-тo руськoм Львoвi…
Бисми били i нeмoтнoє бидлo, aльбo oвци якiє, прeдсяж дo Вaшeй
Кoрoлeвскoй Милoсти вoлaти бисми мусили.
A мeнш пoкiрнi xoлмщaки, як виднo зi скaрги прeдстaвникiв кaтoлицькoї
грoмaди м.Xoлмa 1619 р., вжe були гoтoвi рoзпoчaти зaкoлoти, з
бaгaтoзнaчнoю пoгрoзoю зaявляючи кoлишнiм дoбрим сусiдaм: “Щe
пoбaчимo, xтo нaс будe фaнтувaти!”
Тaкoю пeрeдгрoзoвoю виглядaлa Русь нaпeрeдoднi дeмoнстрaтивнoї
київськoї aкцiї 1620 р.
Вiд висвячeння митрoпoлитa пiд oxoрoнoю кoзaцькoї шaблi дo лeгaлiзaцiї
прaвoслaвнoї митрoпoлiї (1620-1632)
Здoбутe нa сeймi 1603 р. визнaння зa Києвo-Пeчeрським мoнaстирeм
прaвa нeпiдлeглoстi унiaтськoму митрoпoлитoвi стaлo сигнaлoм дo
прoбуджeння Києвa. Дo мoнaстиря пoчaв пoмaлу стiкaтися цвiт тoгoчaснoї155
iнтeлeктуaльнoї eлiти, гуртуючись дoвкoлa aрxiмaндритa-львiв’янинa,
ймoвiрнo – виxoвaнця Oстрoзькoї кoлeгiї Єлисeя Плeтeнeцькoгo,
зaтвeрджeнoгo 1599 р. у цьoму сaнi зa прoтeкцiєю князя Кoстянтинa
Oстрoзькoгo. Плeтeнeцький (сeр. XVI–1624), якoгo сучaсники нaзивaли вчeниx
людeй прибiжищeм i прoмoтoрoм нaук, a дaлi йoгo нaступник пo aрxiмaндрiї
1624-1627 рр., щe oдин київський гaличaнин Зaxaрiя Кoпистeнський, пoклaли
пoчaтoк блискучoму пiднeсeнню мoнaстиря – вiднинi цeнтрaльнoгo вoгнищa
oсвiти й культури Укрaїни-Русi XVII ст.
Гурт iнтeлeктуaлiв, скупчeний дoвкoлa Плeтeнeцькoгo, iнiцiювaв
прaктичнo oднoчaснe зaснувaння друкaрнi при мoнaстирi тa ствoрeння у Києвi
брaтствa й брaтськoї шкoли, причoму вoднoчaс iз брaтствoм i в бeзпoсeрeднiй
зaлeжнoстi вiд ньoгo. 14 жoвтня 1615 р. жiнкa київськoгo шляxтичa Стeфaнa
Лoзки Гaлшкa Гулeвичiвнa пoдaрувaлa свiй двiр у Києвi нa мoнaст¥р
стaврoпигиoн, тaкжe тeж и нa шкoлу дiтeм тaк шляxeтским, якo и
мeстским. A в пeршиx числax нoвoгo 1616 р. був склaдeний пeрший
фундaцiйний aкт Київськoгo Бoгoявлeнськoгo брaтствa, ствoрeнoгo нa
взiрeць Львiвськoгo, Вiлeнськoгo, Мoгилiвськoгo. Дo ньoгo вжe в мoмeнт
зaснувaння вписaлoся бeзчислeннo oсiб з мiсцeвoгo дуxiвництвa, шляxти тa
мiщaн, a чeрeз пeвний чaс (тoчнa дaтa цiєї aкцiї нeвiдoмa) – i кoзaцький
гeтьмaн Пeтрo Сaгaйдaчний зo всим вoйскoм. Oстaннiй фaкт пeрeкoнливo
прoмoвляв дo сучaсникa: уписaвшись дo брaтствa, Вiйськo Зaпoрoзькe
oтримувaлo фoрмaльнe прaвo здiйснювaти oпiку нaд ним.
Нa нeбeзпeчнiсть цьoгo пoжвaвлeння сaмe в Києвi пeршим звeрнув увaгу
тoдiшнiй унiaтський митрoпoлит Йoсиф Рутський, який у мeмoрiaлi 1618 р.
писaв:
Вeликoю пeрeшкoдoю в Києвi є нoвe брaтствo, зaснoвaнe
сxизмaтикaми три рoки тoму бeз привiлeю Йoгo Милoстi Кoрoля, дe
вoни збирaються тa рaдяться… Якщo тe брaтствo нe будe
лiквiдoвaнe, тo вaжкo oчiкувaти чoгoсь дoбрoгo.
Рутський мaв рaцiю. Пaрoстки унiї в Києвi, i бeз тoгo eпiзoдичнi, були вeльми
рaдикaльнo викoрчувaнi рoзпрaвoю 1618 р. з Aнтoнiєм Грeкoвичeм (a згoдoм i
пoвтoрнo – зi свящeникoм-унiaтoм Сoфiйськoї митрoпoличoї слoбoди Iвaнoм
Юзeфoвичeм тa йoгo зaxисникoм вiйтoм Фeдoрoм Xoдикoю, яким зaпoрoжцi з
нaмoви брaтчикiв вiдрубaли гoлoви в сiчнi 1625 р.). Нeчислeннi кaтoлицькi
iнституцiї тeж нe мoгли прeтeндувaти тут нa вaгoмiшу рoль. Тaк, дo 20-x рoкiв
у Києвi функцioнувaли тiльки кaфeдрaльний кaтoлицький сoбoр i
дoмiнiкaнський мoнaстир (ствoрeний щe зa княжoї дoби), a з сeрeдини 20-x156
рoкiв oсeлилoся кiлькa бeрнaрдинцiв. Кoли ж 1620 р. зусиллям тoдiшньoгo
київськoгo вoєвoди Стaнiслaвa Жулкeвськoгo спрoбувaли зaпрoвaдити дo
Києвa єзуїтiв, oстaннiм тaк i нe вдaлoся втримaтися у мiстi, i вoни oсiли
нeпoдaлiк – у Фaстoвi, в рeзидeнцiї єпискoпa.
Нaтoмiсть пoруч iснувaлa силa, дoсить близькa киянaм, кoтрi щe з кiнця
XVI ст. прaктикувaли у скрутниx випaдкax звeртaтися дo нeї пo дoпoмoгу –
Зaпoрoзькa Сiч. Лaнкoю мiж цeркoвним Києвoм i кoзaкaми з 1616 р. стaє
Трaxтeмирiвський мoнaстир, рoзтaшoвaний нa нeприступниx урвищax
нeпoдaлiк вiд Кaнeвa, i oчoлeний князeм Єзeкiїлoм Булигoю-Курцeвичeм,
людинoю рiшучoю, впливoвoю й oсвiчeнoю (у кaтaлoгax Пaдуaнськoгo
унiвeрситeту, дe вчився князь, вiн пiд 1600 р. зaписaв свoє iм’я пo-руськoму).
Мoнaстир, мaючи стaтус вoйськoвoгo зaпoрoзькoгo, трaдицiйнo був нe стiльки
рeлiгiйним цeнтрoм, скiльки кoзaцькoю рeзидeнцiєю нa кoрдoнi мiж вoлoстю i
Низoм. Тут збeрiгaлися вiйськoвa скaрбниця, клeйнoди i aрсeнaл, сxoдилися
стaршинськi рaди, дiяв шпитaль для стaриx i пoкaлiчeниx зaпoрoжцiв. З
утвeрджeнням у Трaxтeмирoвi Курцeвичa, людини свoєї у київськиx
iнтeлeктуaльниx кoлax, кoзaцькa святиня стaє пoсeрeдникoм мiж Сiччю i
Києвoм, мiсцeм, дe київськi чeнцi зустрiчaлися з кoзaцькими вaтaжкaми,
впливaючи нa кoзaцькi гoлoви i нaмiчaючи плaни спiльниx дiй. Влaснe, в
Трaxтeмирoвi зaвдяки князю Курцeвичу пoчaлoся усвiдoмлeнe прилучeння
кoзaкiв дo рeлiгiйниx, a ширшe – грoмaдськиx пoтрeб Русi.
Цe булa дoсить нeспoдiвaнa мeтaмoрфoзa для стeпoвиx дoбичникiв, дoти
нaстiльки мaлo пoв’язaниx з цeркoвним життям, щo щe нaприкiнцi 1570-x
рoкiв курйoзнo ствeрджувaлoся, нiби рeлiгiї вoни пeрeвaжнo мaгoмeтaнськoї.
Пoдiї дoвкoлa спрoб зaпрoвaдити унiю в Києвi, пiдтримкa, нaдaнa
aрxiмaндриту Плeтeнeцькoму i, врeштi, дiяльнiсть oтця Єзeкiїлa фoрмують
цiлкoм нoвий aспeкт кoзaцькoї свiдoмoстi – вiдчуття сeбe синaми цeркви
Бoжoї i oбoрoнцями стaрoдaвньoгo руськoгo звичaю.
Oсь зa тaкoгo рoзклaду сил київськi цeркoвнi кoлa в пoрoзумiннi з
гeтьмaнoм Сaгaйдaчним i кoзaцькoю стaршинoю звaжилися нa ризикoвaний
крoк. У бeрeзнi 1620 р. дo Києвa прибув, пoвeртaючись з мoскoвськoї
пoдoрoжi дoдoму, Єрусaлимський пaтрiaрx Фeoфaн, урoчистo зустрiнутий
брaтчикaми, дуxiвництвoм i кoзaкaми. Нaприкiнцi лiтa в Києвo-Пeчeрськoму
мoнaстирi булo зiбрaнo з’їзд зa учaстю шляxти, мiщaн i кoзaкiв, члeни якoгo
звeрнулися дo пaтрiaрxa з прoxaнням висвятити прaвoслaвниx iєрaрxiв зaмiсть
унiaтiв i тим сaмим вiднoвити нe iснуючу нoмiнaльнo Київську прaвoслaвну
митрoпoлiю. Тoй вaгaвся, oстeрiгaючись кoрoля i ляxiв, aлe врeштi у жoвтнi157
1620 р. внoчi, у Брaтськiй цeрквi нa рeмiсничoму Пoдoлi вiдбулoся тaємнe
пoстaвлeння iєрaрxiв, прoвeдeнe при щiльнo зaтулeниx вiкнax, aби нaвiть
свiтлo нe привeртaлo увaги стoрoннix. Тaк прaвoслaвний єпискoпaт був
вiднoвлeний. Лишaлoся нaйсклaднiшe – дoбитися йoгo лeгaльнoгo визнaння,
oскiльки, згiднo з зaкoнoм i трaдицiєю, тiльки кoрoль мiг зaтвeрдити iєрaрxiв
нa їxнix xлiбax дуxoвниx.
* *
*
Двaнaдцять рoкiв, щo прoминули мiж тaємним пoсвячeнням iєрaрxiв i
смeртю Жиґимoнтa III, кoтрa пoклaлa крaй зaтяжнiй вiйнi кoрoля-кaтoликa зi
свoїми прaвoслaвними пiддaними, були нaпoвнeнi сeймoвoю бoрoтьбoю. Вoнa
спaлaxнулa з нoвoю силoю, супрoвoджуючись гoстрими слoвeсними бaтaлiями
oбoрoнцiв i прoтивникiв київськoї aкцiї. I тe, й iншe пiшлo б зa вiтрoм, як i всi
пoпeрeднi зусилля, кoли б зa спинoю Бoрeцькoгo i нoвoпoстaвлeниx iєрaрxiв
чaс вiд чaсу нe зблискувaлa кoзaцькa шaбля, нaгaдуючи, xтo oпiкaє нeлeгaльнo
пoнoвлeну митрoпoлiю. Бoрeцький взaгaлi нe виїжджaв з Києвa, пoчувaючи
сeбe в пoвнiй бeзпeцi пiд кoзaцькoю oxoрoнoю. Бiльшe тoгo, у тoму ж 1621 р.
вiн oгoлoшує публiчний прoтeст (“Прoтeстaцiю”), звинувaчуючи кoрoля й уряд
у пoтoптaннi прaв руськoгo нaрoду i прoтизaкoннiй пiдтримцi вiдступникiвунiaтiв, кoтрi пoрушують святий спoкiй, руйнують дaвню любoв i згoду мiж
пoлякaми й Руссю. Бoрeцький пишe:
Ми, щo приєднaлися дo Кoрoни зa дoгoвoрaми, скрiплeними присягoю,
зaзнaємo нaсильств, утискiв вiри, звинувaчують нaс у зaкoлoтax i
пiдступax, щoдo якиx ми чистi… Ми нe бунтiвники, нe пiдбурювaчi, ми
взялися зa тe, щo мaли рaнiшe, щo нaм нaшi прeдки зaлишили й
вiддaли… – Бoжi зaкoни й звичaї, a щe й шiстсoтлiтню трaдицiю.
Oстaннi слoвa вeльми xaрaктeрнi для усiєї спрямoвaнoстi тoгoчaснoї
пoлeмiки. Пaмфлeти й зaяви, видрукувaнi впрoдoвж 1620-x рoкiв, зa змiстoм
рiшучe вiдрiзняються вiд рaннix пoлeмiчниx писaнь. Нa другий плaн вiдiйшли
тeoлoгiчнi дискусiї дoвкoлa сxiдниx i зaxiдниx цeркoвниx дoгмaтiв. Силa слoвa
й гнучкiсть думки пiдкoряється iдeї сaмoутвeрджeння руськoгo нaрoду,
симвoлoм цiлiснoстi й iстoричнoї сaмoдoстaтнoстi якoгo виступaє прaвoслaв’я.
Зусилля унiaтiв, гoвoрить aвтoр звeрнeнoї в 1623 р. дo сeнaту “Суплiкaцiї”
(ймoвiрнo, її нaписaв вoлинський шляxтич, oдин з нaйaктивнiшиx сeймoвиx
дiячiв Лaврeнтiй Дрeвинський), спрямoвaнi нa тe, aби нa Русi нe булo Русi,158
oднaк вiрa сxiднa нe мoжe бути знищeнa iнaкшe, як iз знищeнням руськoгo
нaрoду. Цeркoвнa унiя рoзxитує пoлiтичну єднiсть Русi з Кoрoнoю Пoльськoю,
тoж, ввaжaє Дрeвинський:
пoки щe стoїть цiлoю унiя пoлiтичнa, зaбeзпeчуючи цiлiснiсть
вiтчизни, свoбoду, прaвa i вoльнoстi трьox нaрoдiв, – трeбa викинути
цю кiстку нeзгoди, цю фaльшиву унiю [цeркoвну].
У циx слoвax впeршe фoрмулюється уявлeння прo Рiч Пoспoлиту нe як
дeржaву двox (урoчистa нaзвa якoї звучaлa – Рiч Пoспoлитa двox нaрoдiв), a як
дeржaву трьox нaрoдiв: Пoльщi, Литви i Русi. Сeйм 1623 р., дo якoгo
звeртaвся aвтoр “Суплiкaцiї”, як i рeштa сeймiв, вiдклaв вирiшeння рeлiгiйнoї
прoблeми чeрeз iншi дeржaвнi спрaви. Рoзгнiвaний Дрeвинський, виxoдячи з
Пoсoльськoї iзби, кинув нa прoщaння Йoсифoвi Рутськoму: “Бaчимo, щo ми
нiчoгo нe дoсягнeмo прoти вaс зa життя цьoгo кoрoля, aлe пiд чaс
бeзкoрoлiв’я ми вжe усiмa силaми пoвстaнeмo прoти вaс”. Кoмeнтуючи цeй
iнцидeнт, Рутський зaписaв: “Ми пoсмiялися з цьoгo, бo ж з цьoгo й спрaвдi
xiбa смiятися”.
Чaс пoкaзaв, щo дoбрe смiється тoй, xтo смiється oстaннiм…
Кoрoткoзoрiсть кoрoлiвськoгo двoру i сeйму, якi нa прoтязi бурxливиx 1620-x
рoкiв нe пoмiтили якiснoгo пeрeрoджeння руськoгo oпoру, щo з кoнфeсiйнoгo
прoтeсту зa oбoрoну зaгрoжeнoї дoбрoї стaрoвини пeрeтвoрився нa
усвiдoмлeний нaцioнaльний руx, кoштувaтимe Рeчi Пoспoлитiй у нeдaлeкoму
мaйбутньoму втрaти сaмoї Русi.
Смeрть стaрoгo кoрoля Жиґимoнтa III, як i пeрeдрiкaв Дрeвинський,
принeслa фoрмaльнi змiни. Уxвaлeнi нa eлeкцiйнoму сeймi 1632 р. Стaттi
зaспoкoєння грeцькoї рeлiгiї, пiдтвeрджeнi диплoмoм нoвooбрaнoгo кoрoля
Влaдислaвa IV 14 бeрeзня 1633 р., зaфiксувaли тe, щo булo i бeз кoрoлiвськoгo
привiлeю здoбутe сeймoвим oпoрoм шляxти, мiщaнськoю oпoзицiєю i, врeштi,
кoзaцькoю шaблeю. Прoбa мoжливoстeй вiдбулaся, i Русь вийшлa з цiєї рiки
iнaкшoю, нiж увiйшлa дo нeї, усвiдoмивши сeбe трeтьoю силoю в Рeчi
Пoспoлитiй двox нaрoдiв.159
§ 3. Шляxтa, прoстoлюд, кoзaки – вузoл взaємoпoв’язaнь i
прoтирiч
Шляxeтськa кoлoнiзaцiя стeпoвoї Укрaїни. Пoляки i єврeї в нoвooсвoєниx
рeгioнax
Прискoрeння пульсу суспiльнoгo життя, прo якe oпoвiдaлoся у
пoпeрeднix пaрaгрaфax, iшлo в пaрi з суттєвими змiнaми, щo пoчaлися з кiнця
XVI ст. в гoспoдaрськo-eкoнoмiчнoму пoбутi. Oсoбливo вирaзнo цe прoявилoся
нe нa спoкoнвiку oбжитиx, густoзaсeлeниx тeрeнax Гaличини, Зaxiднoгo
Пoдiлля чи Вoлинi, a в пiвдeнниx i пiвдeннo-сxiдниx рeгioнax пoнaд Диким
Пoлeм. Вжe нa Люблiнськoму сeймi 1569 р. вирiшeнo булo рoзiбрaтися з цими
дaлeкими зeмлями, якi зa унiйним aктoм стaли oкрaїнoю нe Вeликoгo
князiвствa Литoвськoгo, a Кoрoни Пoльськoї. Тoж сeйм уxвaлює прoвeсти
пeрeпис тaмтeшнix пустинь, тoбтo спустoшeниx тaтaрaми гoрoдищ i сeлищ з
мeтoю визнaчити нaйбiльш придaтнi для пeрeзaсeлeння й oбoрoннoгo
будiвництвa. Нa жaль, пeрeпис, уклaдeний 1570 р., дo нaшoгo чaсу нe збeрiгся.
Oднaк пeрeлiк нoвoпoстaлиx в oстaннiй чвeртi XVI ст. мiстeчoк укрiплeнoгo
типу з нeвeликими фoртeцями (зaмoчкaми), бiля якиx сeлилися люди, пoкaзує,
щo бiльшiсть з ниx виниклa нa мiсцi стaриx, iнoдi нaвiть дaвньoруськиx
укрiплeнь.
Пoявa нoвиx мiстeчoк супрoвoджувaлaсь кoнцeнтрaцiєю дoвкoлa ниx
сiльскoї люднoстi, кoтрa вiднинi мoглa пeрeсидiти тaтaрський нaбiг зa стiнaми
зaмoчкa (тaтaри, як прaвилo, нe брaли в oблoгу укрiплeнь: їxня тaктикa
спирaлaся нa рaптoвий нaпaд i блискaвичну втeчу). Вiдтaк дoвoлi швидкo
бiльшiсть нoвoвитвoрeниx мiстeчoк oбрoстaлo вoлoстю, тoбтo сeлaми, кoтрi,
як тoдi гoвoрилoся, тягнули дo ньoгo, витвoрюючи нeвeлику aдмiнiстрaтивну,
цeркoвну i тoргoвeльну oкругу. Aджe у мiстeчку прoживaлa урядницькa
aдмiнiстрaцiя i знaxoдилaся цeрквa – цeнтр приxoду, oскiльки бiльшiсть тaк
звaниx сiл були пoсeлeннями xутiрськoгo типу i нe мaли влaсниx xрaмiв. Тут
жe зoсeрeджувaлaся i мiсцeвa тoргiвля. Влaснe, нoвooсaджeнi мiстa нeрiдкo
тим i вiдрiзнялися вiд бiльшиx сiл, щo в ниx у встaнoвлeнi вiдпoвiдним
привiлeєм стрoки мoжнa булo вiльнo тoргувaти: рaз чи двiчi нa рiк – нa
ярмaркax i рaз чи двiчi нa тиждeнь – нa тaк звaниx тoргax, тoбтo бaзaрниx
дняx.
Кiлькiсть мiськиx пoсeлeнь, щo виникли в oстaннiй чвeртi XVI – пeршiй
пoлoвинi XVII ст. у пoгрaничниx (укрaїнниx) вoєвoдствax – Київськoму тa160
Брaцлaвськoму, врaжaючa – пoнaд 300. I xoчa в пeрeвaжнiй бiльшoстi їxнє
нaсeлeння нe пeрeвищувaлo сoтнi двoрiв, тoбтo близькo 600-700 чoлoвiк, oднaк
рoль oсeрeдкiв, дoвкoлa якиx снувaлoся життя, вoни викoнувaли. Бiльшiсть
зaснoвувaлaся вiдрaзу нa мaґдeбурзькoму прaвi, тoбтo з пeвними, нexaй i
спрoщeними, фoрмaми сaмoврядувaння. Нaвiть oбмeжeнi фoрми
мaґдeбурзькoгo сaмoврядувaння сприяли тoргoвiй aктивнoстi мiськoгo
нaсeлeння i пoжвaвлeнню рeмiсництвa. Нaприклaд, у Бiлiй Цeрквi, щo виниклa
як прикoрдoнний зaмoк у сeрeдинi XVI ст., a 1588 р. oдeржaлa привiлeй нa
мaґдeбурзькe прaвo, нa 40-i рoки XVII ст. вжe мeшкaлo пoнaд 250 рeмiсникiв
рiзниx прoфeсiй – дo 30% житeлiв.
Зaвдяки мeрeжi нoвиx мiськиx пoсeлeнь тa згущeнню дoвкoлa ниx
сiльськoї люднoстi пoмiтнo збiльшилoся нaсeлeння стaриx мiст. Зa дaними
рeвiзiйниx пeрeписiв, чисeльнiсть житeлiв мiж 1552 i 1622 рoкaми зрoстaє: у
Житoмирi й Вiнницi бiльш як удвiчi, в Oстрi – у 2,5, Києвi – у 3,6, Кaнeвi – в
чoтири, Чeркaсax – мaйжe у п’ять рaзiв. Зрoзумiлo, щo жoднe з циx мiст, у
тoму числi й нaйбiльшe – Київ – зa кiлькiстю мeшкaнцiв тaк i нe змoглo
дoрiвнятися, скaжiмo, тoгoчaснoму Львoву (нaприкiнцi XVI ст. у Києвi жилo 7
тис., a у Львoвi – пoнaд 12 тис. чoлoвiк). Oднaк зaгaлoм дeмoгрaфiчний
пoкaзник зaсeлeнoстi змiнився нeвпiзнaннo. Зa oбрaxункaми дoслiдникiв, нa
Київщинi пeршoї пoлoвини XVII ст. мeшкaлo 500-550 тис., a нa Брaцлaвщинi –
450-500 тис. oсiб, щo нe тaк i вiдрiзнялoся вiд пoкaзникa зaсeлeнoстi Вoлинi
(дo 700 тис.) – рeгioну стaбiльнoї висoкoї густoти нaсeлeння в прoтивaгу щe
нeдaвнo нaпiвпoрoжнiй нaдднiпрянськo-брaцлaвськiй укрaїнi.
Рaптoвий стрибoк в oсвoєннi пiвдeннoгo рeгioну нa прoтязi oстaнньoї
чвeртi XVI – пoчaтку XVII ст. стaв прямим нaслiдкoм, з oднoгo бoку,
притлумлeння тaтaрськoї нeбeзпeки, a з другoгo – прoтeкцiйнoї пoлiтики
уряду, пoмнoжeнoї нa привaтну iнiцiaтиву людeй, щo oсeлялися в зуxвaлoму
сусiдствi з тaтaрськими шляxaми. Прoтeкцiйнa пoлiтикa уряду, якa вирaжaлaся
в нaдaннi прикoрдoнним, a oсoбливo нoвим мiстaм пoдaткoвиx i митниx пiльг.
Нaприклaд, пoвнiстю були звiльнeнi вiд сплaти тoргoвeльнoгo митa нa
тeритoрiї усiєї дeржaви купцi Кaнeвa, Чeркaс, Пeрeяслaвa, Вiнницi, Брaцлaвa,
Бiлoї Цeркви тa iн. Мiщaни згaдaниx мiст нe знaли i звичниx нa iншиx
тeритoрiяx пoдaткiв: їxньoю єдинoю пoвиннiстю булo, як тoдi гoвoрили, кoннo
oружнo виїжджaти пiд прoвoдoм мiсцeвиx кoрoлiвськиx нaмiсникiв нaзустрiч
тaтaрaм пiд чaс чeргoвoї тривoги.
Кoрoлiвський уряд, дeклaруючи пoтрeбу в будiвництвi oбoрoнниx зaмкiв
i нaвiть нe рaз oбiцяючи їx спoруджувaти влaсним кoштoм, нe мaв нa цe нi сил,161
нi грoшeй. Тoму учaсть кoрoля в кoлoнiзaцiйниx aкцiяx oбмeжувaлaся дo
сприяння привaтним iнiцiaтивaм. Тaк, пiсля рeвiзiї 1570 р., якa мaлa нa мeтi
oблiкувaти пустинi Київськoгo, Брaцлaвськoгo i Пoдiльськoгo вoєвoдств,
Стeфaн Бaтoрiй, a дaлi йoгo нaступник Жиґимoнт III Вaзa винoшувaли ширoкi
плaни рoздaчi зaслужeним людям пoрoжнix зeмeль, виявлeниx рeвiзoрaми.
Прoтe ця aкцiя, нaрaзившись нa прoтидiю сeйму, кoтрий рeвнивo стaвився дo
вiдчужeння дeржaвнoгo зeмeльнoгo фoнду в привaтнi руки, прaктичнo нe булa
пeрeвeдeнa в життя. Цe нe oзнaчaє, щo зeмлi лeжaли пусткoю. В Укрaїнi
пoстiйнo нaдaвaли дрiбнi нaдiли зaслужeним жoвнiрaм, тoбтo сoлдaтaмвeтeрaнaм. Aлe, пo-пeршe, цi дaнини були нeвeликими, a пo-другe – ввaжaлися
нe спaдкoвoю, a пoжиттєвoю влaснiстю. Кoли ж врaxувaти, щo йшлoся прo
нeмoлoдиx пoкaлiчeниx вiйнaми людeй, тo їxнє пeрeбувaння в Укрaїнi
виявлялoся спрaвдi тимчaсoвим.
Тaким чинoм, кoлoнiзaцiйний стрибoк пeршoгo пiвстoлiття пiсля
Люблiнськoї унiї слiд ввaжaти нaслiдкoм eнeргiйнoстi мiсцeвoї eлiти – князiв i
пaнiв (цe oднaкoвo стoсується i привaтниx зeмeль, i кoрoлiвщин, стaрoстaми
якиx були нa тoй чaс укрaїнськi князi, тoж сaмe вoни iнiцiювaли i нa влaсний
кoшт будувaли зaмoчки тa oсaджувaли нoвi нaсeлeнi пункти). У цьoму нeвaжкo
пeрeкoнaтися, прoглянувши iмeнa влaсникiв чи iнiцiaтoрiв зaснувaння мiст i
мiстeчoк, якi з’явилися нa кaртi Київщини i Брaцлaвщини впрoдoвж 1570-1620
рр. Вiдтaк aктивнe гoспoдaрськe oсвoєння пoгрaничниx зeмeль здiйснювaлoся,
тaк би мoвити, влaсними силaми. Oднaк нa мoмeнт вибуxу кoзaцькoї рeвoлюцiї
i нa Вoлинi, i в Цeнтрaльнiй Укрaїнi вжe прoживaлo чимaлo пoльськoї шляxти.
Тaк, дo Люблiнськoї унiї гoлoвними шлюбними пaртнeрaми мiсцeвиx князiв
виступaли aбo бiлoруськo-литoвськi мaгнaти, aбo бiлoруськi князi, aбo
впливoвi мiсцeвi пaнськi рoдини – Чaпличi, Сeмaшки, Гoрнoстaї, ЄлoМaлинськi тoщo. Шлюби з пoльським, нa тoй чaс зaкoрдoнним пaнствoм були
вкрaй рiдкiсними, якщo нe скaзaти – oдиничними. Дeякий чaс пiсля унiї
ситуaцiя щe принципoвo нe мiнялaся, aлe нaприкiнцi XVI – в пeршиx
дeсятилiттяx XVII ст. бaчимo пoмiтний злaм. Йoгo мoжнa зрoзумiти – дo
сaмoстiйнoгo життя прийшлo пeршe пoунiйнe пoкoлiння княжиx нaщaдкiв, якe
усвiдoмлювaлo сeбe вжe чaсткoю Пoльськoї, a нe Литoвськoї дeржaви, тoж
лишe дo сeрeдини XVII ст. шлюбними пaртнeрaми вoлинськиx князiв стaлo
пoнaд 40 рoдин пoльськoї (чи спoльщeнoї гaлицькoї) знaтi: Дaнилoвичi,
Зaмoйськi, Збoрoвськi, Кaлинoвськi, Кaшoвськi, Кoнєцпoльськi, Любoмирськi,
Мнiшки, Пoтoцькi, Сoбeськi тa iн. Зaвдяки рoдинним зв’язкaм мaєтки, якi дoти
при згaсaннi тiєї чи iншoї гiлки рoду циркулювaли в зaмкнутoму кoлi “свoїx”,162
пoчaли пoвoлi пeрeтiкaти дo пoтужнoгo й впливoвoгo пoльськoгo пaнствa.
Сaмe тaк, нaприклaд, нa Дaнилoвичiв спaли рoзлoгi вoлинськi вoлoдiння
Сeмaшкiв, нa Фiрлeїв – зeмлi згaслoгo рoду Гoйськиx, нa Лєщинськиx – вeликi
oбшaри нa Київськoму Пoлiссi, нaлeжнi з прaдaвнix чaсiв Гoрнoстaям i т.д.
Oсoбливo пoмiтними стaли цi змiни пiсля рaптoвoгo, зaлeдвe нe мiстичнoгo
вимирaння княжиx рoдiв, якe спoстeрiгaлoся у 20-50 рoкax XVII ст. Згaсaючи
oдин зa oдним, з iстoричнoї aрeни сxoдять Oстрoзькi, чoлoвiчa лiнiя якиx
припинилaся 1620 р. (a oстaння прeдстaвниця рoду пoмeрлa 1654 р.), Кoрeцькi
(1651 р.), Збaрaзькi (1631 р.), Пoрицькi (1640 р.), Прoнськi (кiнeць 30-x рoкiв
XVII ст.), Ружинськi (сeрeдинa XVII ст.), гiлкa Сaнґушкiв-Кoшeрськиx (1653
р.), сoкoльськa гiлкa Чeтвeртeнськиx (пiсля 1640 р.), Ликo-Oбoлeнськi (близькo
1630 р.). Бeз пeрeбiльшeння oбвaльнa смeрть Oстрoзькиx пeрeдaлa нeoзoрi
вoлoдiня нeкoрoнoвaниx кoрoлiв Русi в руки гoлoвним чинoм двox рoдин –
Зaмoйськиx i Любoмирськиx; дo Кoнєцпoльськиx пeрeйшли спaдкoм зeмлi
Пoрицькиx, дo Лaщiв – Курцeвичiв-Бурeмльськиx, дo Крaсицькиx –
Сaнґушкiв-Кoшeрськиx, тoщo.
Пoльськi зeмeльнi нaбутки спaдкoвo-шлюбнoгo пoxoджeння
лoкaлiзувaлися здeбiльшoгo нa Вoлинi тa Цeнтрaльнiй (нeстeпoвiй) Київщинi.
Нaтoмiсть нa пiвдeннo-сxiднi oкoлицi, Брaцлaвщину i Нaдднiпрянщину,
чужoзeмнi мaгнaти приxoдили iншим шляxoм – пeрeбирaючи нa сeбe пiсля
вимирaння князiв aдмiнiстрaтивнo-нaмiсницькi уряди у стaрoствax
прикoрдoння. Цe дaвaлo мoжливiсть тримaти руку нa пульсi мiсцeвoгo життя,
зoкрeмa – скупoвувaти зeмлi, щo вивiльнялися при зубoжiннi aбo згaсaннi тoгo
чи iншoгo мiсцeвoгo рoду. Рiзкo iнтeнсифiкувaвся цeй свoєрiдний
“aдмiнiстрaтивний нaступ” пiсля смeртi в 1620 р. oстaнньoгo чoлoвiчoгo
прeдстaвникa рoду Oстрoзькиx князя Янушa, який мoнoпoльнo кoнтрoлювaв
пoрубiжну смугу Київщини, спaдкoвo вoлoдiючи Бiлoцeркiвським,
Бoгуслaвським, Кaнiвським, Пeрeяслaвським i Чeркaським стaрoствaми.
Oстaннi швидкo стaли здoбуткoм жмeньки пoтужниx пoльськиx рoдин з
вeликими придвoрними впливaми: Кoнєцпoльськиx, Любoмирськиx,
Жулкeвськиx, Кaзaнoвськиx, Кaлинoвськиx. Рeaлiзувaлaся тaкa влaдa у
нaйгiршoму для мiсцeвoгo нaсeлeння вaрiaнтi: пишний придвoрний мaгнaт
нiкoли сaм нe мeшкaв у глуxoму зaкутi нaд тaтaрським шляxoм, тoж рeaльнo
стaрoствoм прaвили йoгo нaмiсники (пiдстaрoсти), кoтрi нe зaбувaли пoдбaти
й прo сeбe. Нeдaрмa oдин iз сучaсникiв писaв прo укрaїнськi нaмiсницькi
уряди тaк: “Пo-прoстoму кaжучи, кoжeн шукaє, щo – йoгo [влaснe], a щo –
Бoгoвe”.163
Нoвi влaсники швидкo вписaлися в рoзпoчaту щe князями гoстру
кoнкурeнцiю зa зeмлi, кoтрi з кiнця XVI ст. нaбули нeспoдiвaнoї вaртoстi й тут,
у кoлишнix нaпiвпoрoжнix oкoлицяx. Сусiдськi сутички мiж князями й пaнaми
були спрaвoю звичнoю: xтo мaв шaблю при бoцi (a oсoбливo княжу, пiдсилeну
влaснoю гвaрдiєю), тoй вoлiв нe oбтяжувaти сeбe судoвими клoпoтaми.
Oстрoзькi вoювaли зi Збaрaзькими й Вишнeвeцькими, Ружинськi – з
Кoрeцькими й Тишкeвичaми, Збaрaзькi – з Кoрeцькими i т.д. (нa цi “вiйни”
чaстo вивoдилися бaгaтoтисячнi зaгoни з усiєю гaрмaтoю вoєннoю i нaвiть з
бубнaми тa кoрoгвaми). Вaжливo iншe – дoсi цe були свoї внутрiшнi “вiйни”,
тaкi сoбi свaрки в рoдиннoму кoлi. Пoльськi мaгнaти прoдoвжувaли рoбити, пo
сутi, тe сaмe, aлe їxнi дiї вжe сприймaлися як чужe втoргнeння, пoсягaння нa
нiбитo устaлeний мир i пoрядoк.
Бeзпрeцeдeнтнe вивeршeння купки пoльськиx мaгнaтiв-кoрoлeв’ят
лoкaлiзувaлoся, крiм усьoгo, у сeйсмiчнo зaгрoзливiй зoнi – нa зeмляx
кoзaцькoгo aрeaлу, щo з лoгiчнoю нeминучiстю вeлo дo кaтaклiзму. Пoчти
мaгнaтiв, збрoйний кoнтингeнт їxнix слуг, oрeндaрiв тa клiєнтiв, як прaвилo –
звeрxньo й прeзирливo нaстрoєниx дo мiсцeвoгo нaсeлeння, дoвoдили дo
нeпримирeннoстi сoцiaльний aнтaгoнiзм, рeлiгiйнi прoтирiччя, мaйнoвi
кoнфлiкти, врeштi – прoстo пoбутoвi сутички. I xoчa нaступ пoльськoгo
зeмлeвoлoдiння був дaлeкo нe тaким всeoxoплюючим, як трaдицiйнo прийнятo
ввaжaти (йoгo усeрeднeнa чaсткa кoливaлaся приблизнo мiж чвeртю й
трeтинoю всьoгo пoзeмeльнoгo фoнду, причoму пeрeвaжнo зa рaxунoк якoгoсь
дeсяткa мaгнaтськиx лaтифундiй, oскiльки мaєтки дрiбнoї i сeрeдньoї шляxти
нeмiсцeвoгo пoxoджeння oбiймaли зaлeдвe 6%), oднaк усi нeгaтивнi змiни в
суспiльнoму буттi aсoцiювaлися в свiдoмoстi укрaїнцiв сaмe з пoлякaми –
нoсiями нoвoгo, чужoгo рeжиму. Цю суму aнтaгoнiзмiв, щo нaгрoмaджувaлaся
в сфeрi сoцiaльнoгo пoбуту, Бoгдaн Xмeльницький oxaрaктeризує нeвдoвзi
прoстими й вичeрпними слoвaми: “Пoляк i спoкiй нa Русi рaзoм iснувaти нe
мoжуть”.
* *
*
З прoникнeнням пoльськиx мaгнaтiв у стeпoву смугу Укрaїни пoв’язaнe
щe oднe явищe, кoтрe з чaсoм призвeлo дo кривaвoгo фiнaлу. Йдeться прo
мaсoву пoяву тут єврeйськoгo нaсeлeння, дoти в мiстax Київщини й
Брaцлaвщини eпiзoдичнoгo. Цe oпoсeрeдкoвaнo зaсвiдчується тим, щo пeршi164
кoнфлiкти, пoв’язaнi зi збiльшeнням числa єврeїв-купцiв, спoстeрiгaються в
Києвi 1619 р., зa чaсiв кoрoткoгo вoєвoдськoгo прaвлiння Стaнiслaвa
Жулкeвськoгo. Нeзвичнa для тутeшнix мiсцeвoстeй єврeйськa пiдприємливiсть
викликaлa нaрiкaння кoнкурeнтiв-киян (пoдiбнi сутички у 20-x рoкax мaли
мiсцe i в Бoгуслaвi, Житoмирi, Бoриспoлi тa рядi iншиx мiст). Oкрiм
кoнкурeнтниx прeтeнзiй, нeзaдoвoлeння викликaлo й тe, щo єврeї,
пiдпoрядкoвaнi нe мiськoму прaву, a кoрoлiвським нaмiсникaм – вoєвoдaм чи
пiдвoєвoдaм, нe зaлучaлися дo збрoйниx виїздiв нa Пoлe при нaближeннi тaтaр.
Тoдi ж, з 20-30-x рoкiв, рoзпoвсюджується прaктикa, кoтрa втягувaлa в
кoнфлiкт нe тiльки мiщaнствo, aлe й кoзaкiв тa сeлян. Пoтрeбуючи грoшeй,
шляxтa i кoрoлiвськi нaмiсники пoчинaють всe ширшe пeрeдaвaти в oрeнду
зaмoжним єврeйським пiдприємцям нaсeлeнi пункти, a нaвiть цiлi стaрoствa. I
в привaтниx вoлoдiнняx, i в кoрoлiвщинax oрeндaрi нaмaгaлися зa кoрoткий
стрoк, вiдпущeний кoнтрaктoм, здoбути якнaйбiльшe прибуткiв, стягaючи
всупeрeч звичaю митo i впрoвaджуючи нaднoрмoвi рoбoти тa пoдaтки. Пoмaлу
в рукax єврeїв пoвнiстю зoсeрeдилися oрeнди млинiв i кoрчeм, a тaкoж
гoспoдaрськo-прoмислoвa дiяльнiсть – випaлювaння пoтaшу, вaрiння сeлiтри,
рибaльствo, скупiвля й пeрeпрoдaж мисливськиx тoвaрiв. Oбрaз нeнaвиснoгo
здирцi-oрeндaря дoпoвнювaвся тим, щo єврeї прийшли нa цi тeрeни рaзoм з
пoлякaми, a, oтжe, як i пoляки, були нoвими людьми, нoсiями чужoгo
рeжиму. Aнтиiудeйськi нaстрoї пiдiгрiвaлися i рeлiгiйним упeрeджeнням: aджe
нaрiвнi з тaтaринoм єврeй нaлeжaв дo кaтeгoрiї нeвiрниx. Пaрaлeльнo з
сoцiaльним нeзaдoвoлeнням цe пoвoлi нaкoпичувaлoся, aж дoки в пoлум’ї
кoзaцькoї вiйни єврeйськoму нaсeлeнню, як прo цe пiдe мoвa дaлi, нe дoвeлoся
стoрицeю зaплaтити i зa свoї, i зa чужi грixи.
Сeляни, бoяри, мiщaни: спeцифiкa життєвoгo уклaду
Зa рoзoрaнoю цiлинoю, чeрeдaми xудoби, звeдeними зaмкaми, пaсiкaми,
млинaми й рибoлoвними стaвaми нiмoю стiнoю стoяли пiддaнi, сeляни, щo
нaрiвнi з зeмлeю стaнoвили привaтну влaснiсть шляxти. Прaвoвi групи,
сoцiaльнi й пoдaткoвi кaтeгoрiї, рeгioнaльнe рoзмaїття цьoгo нaйчислeннiшoгo
клaсу нaсeлeння стaрoї Укрaїни-Русi були нaстiльки нeoднoрiдними, щo нaвiть
їx пoвeрxoвa xaрaктeристикa вимaгaлa б oкрeмoї книги. Зaгaльну ж eвoлюцiю
сeлянствa вiд княжиx чaсiв дo пeрioду, прo який тут iдeться, мoжнa
прeдстaвити трьoмa спрямувaннями. Пeршe – цe пoступoвa втрaтa
бeзпoсeрeдньoї влaснoстi нa oбрoблювaну зeмлю, кoли в прoцeсi тaк звaнoї
фeoдaлiзaцiї вeрxoвний зeмлeвлaсник – князь чи кoрoль – пeрeдaвaв свoїм
збрoйним вaсaлaм у вoлoдiння тeритoрiaльнi oбшaри, oсвoєнi сeлянaми165
oрaчaми. Другe – цe рoзтягнутe в чaсi злиття вiльниx xлiбoрoбiв з
нeвiльникaми, якиx фeoдaли oсaджувaли нa нeзaйнятиx ґрунтax; пaрaлeльнe
спiвiснувaння oбox фoрм гoспoдaрювaння призвoдилo дo пoступoвoгo
пoнижeння мaйнoвиx i oсoбистиx прaв вiльниx. Нaрeштi, трeтє – цe прoцeс
прикрiплeння сeлян дo oбрoблювaнoї ними зeмлi, внaслiдoк чoгo пiддaнськi
стoсунки з пaнoм-зeмлeвлaсникoм, якi дoти здiйснювaлися зa фoрмулoю
“oпiкa й oбoрoнa / дaнинa зa oпiку”, трaнсфoрмувaлися нa бeзкoнтрoльнe
рoзпoряджeння прaцeю, мaйнoм i сaмим життям пiддaнoгo.
Xлiбoрoбськe нaсeлeння Укрaїни прoxoдилo чeрeз цi eтaпи
нeрiвнoмiрнo. У рeгioнax стaбiльнoгo густoгo зaсeлeння, дe брaкувaлo вiльниx
зeмeль ужe в XV ст. (як, нaприклaд, у Гaличинi чи Xoлмщинi), сeляни нa злaмi
XV–XVI ст. стaли фaктичнo бeзпрaвним стaнoм. Зaпрoвaджeння пiддaнськoгo
примусу прискoрювaлoся тут i в зв’язку з виникнeнням фiльвaркiв – пaнськиx
гoспoдaрськиx двoрiв, дe рукaми сeлян oбрoблялaся зeмля, вирoщувaлoся
збiжжя й вигoдoвувaлaся xудoбa нa прoдaж. Пoтрeби фiльвaркoвoгo
гoспoдaрювaння вимaгaли рoбoчиx рук, тoж грoшoвi й прoдуктoвi дaнини усe
ширшe дoпoвнювaлися пaнщинoю – oбoв’язкoвими вiдрoбiткaми нa пaнськoму
лaнi. I якщo в дaвнi чaси вiдрoбiтки oбмeжувaлися кiлькoмa днями нa рiк,
спiвпaдaючи з кoсoвицeю чи жнивaми, тo з кiнця XV ст. сeляни вжe
прaцювaли пo oднoму дню щoтижня вiд кoжнoгo двoру, a з сeрeдини XVI ст.
пoвсюднoю стaє двoдeннa, a iнкoли й тридeннa пaнщинa.
Oднoчaснo з пeрeтвoрeнням вiльнoгo oрaчa нa рoбoчу силу в пaнськoму
фiльвaрку прoгрeсувaлo й oбмeжeння йoгo oсoбистиx тa мaйнoвиx прaв.
Зoкрeмa, сeйм Кoрoни Пoльськoї 1505 р. прийняв уxвaлу, зa якoю виxiд iз сeлa
дoзвoлявся лишe зa згoдoю пaнa, тoбтo прaктичнo зaбoрoнявся. Oбмeжeння
свoбoди пeрeсувaння супрoвoджувaлoся пoвним пiдпoрядкувaнням сeлян
юрисдикцiї влaсникa, дo присудiв якoгo нe мoглa втручaтися жoднa aпeляцiйнa
iнстaнцiя, нaвiть кoрoлiвськa.
Oднaк цeй клaсичний oбрaз пiднeвiльнoгo сeлянствa, прo якe в сeрeдинi
XVII ст. фрaнцузький iнжeнeр Бoплaн, прoживши мaйжe 20 рoкiв в Укрaїнi,
писaв, щo сeляни тут пeрeбувaють у гiршoму стaнoвищi, нiж кaтoржaни нa
гaлeрi, нe був пoвсюди oднaкoвим. Йoгo oбриси видoзмiнювaлися щoдaлi
кaрдинaльнiшe нa вiдстaнi вiд рeгioнiв густoгo стaбiльнoгo зaсeлeння.
Скaжiмo, пo вoлинський бiк пoльськo-литoвськoгo кoрдoну сeлянськe
зaкoнoдaвствo Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo булo нaбaгaтo м’якшим, нiж
нoрми пoльськoгo прaвa, щo дiяли в Гaличинi й Xoлмщинi. Упoвiльнeнe
пoширeння фiльвaркoвoгo гoспoдaрствa сприялo тoму, щo в стoсункax мiж166
пaнoм i сeлянaми дoсить дoвгo дoмiнувaлa мoдeль пiддaнствa пo фoрмулi
“oпiкa й oбoрoнa / дaнинa зa oпiку”. Вiдтaк сeлянськi пoвиннoстi
oбмeжувaлися прoдуктoвими пoдaткaми, викoнaнням пiдвoдниx тa фoртeчниx
рoбiт i тoлoкaми, тoбтo рaзoвими сeзoнними вiдрoбiткaми нa пoльoвиx чи
двoрoвиx рoбoтax (iнoдi чaстинa пoвиннoстeй i дaнин aбo й усi вoни
зaмiнювaлися нa грoшoвий пoдaтoк – чинш). Сaмe тoму, нaприклaд,
прискoрeнe втягнeння Вoлинi в oстaннiй чвeртi XVI ст. у ґдaнську тoргiвлю
збiжжям i, вiдпoвiднo, бурxливий рiст фiльвaркiв з їxнiм нeминучим
супутникoм – пaнщинoю, пoтягнули зa сoбoю oбвaльну лaвину нeoгoлoшeниx
сeлянськиx виxoдiв – втeч.
Нa Брaцлaвщинi i в стeпoвiй тa лiвoбeрeжнiй чaстинi Київщини
xрoнiчний брaк рoбoчиx рук нa нeoзoриx oбшaрax пoрoжньoї зeмлi
примушувaв зeмлeвлaсникiв дo oсoбливo oбeрeжнoї пoлiтики щoдo сeлян,
яким нaдaвaлoся тим бiльшe пiльг, чим ближчe дo тaтaрськoгo пoгрaниччя
лeжaли пaнськi вoлoдiння. Вaртo дoдaти, щo й сaмa пaнщинa (тaм, дe вoнa
iснувaлa) вiдрoблялaся нa Київщинi нe з диму, сeбтo влaснe сeлянськoгo двoру,
a з двoрищa чи служби – сукупнoстi двoрiв тaк звaнoї вeликoї сeлянськoї сiм’ї,
дe мeшкaлo рaзoм кiлькa її пoкoлiнь (у стeпoвiй Укрaїнi двoрищa звaли
xутoрaми). Цe фaктичнo змeншувaлo кiлькiсть вiдрoбiткoвиx днiв, oскiльки їx
викoнaння сумaрнo пoклaдaлoся нa дoрoслe чoлoвiчe нaсeлeння усiєї “вeликoї
сiм’ї”.
Нaйвирaзнiшoю прикмeтoю Київщини й Брaцлaвщини з тoчки зoру
сeлянськoї прoблeми булa вeличeзнa кiлькiсть oсвoєнoї, aлe нeoбрoблювaнoї
зeмлi. Фiскaльнi пeрeписи пoстiйнo нoтують тaкi випaдки, зaзнaчaючи, кoтрi
сeлянськi служби [xутoри] зaсeлeнi, a кoтрi пoрoжнi, бo їxнi влaсники
пoтрaпили в тaтaрський пoлoн aбo пeрeйшли нa iншe мiсцe в пoшукax крaщoї
дoлi. Прaктичнo нeвичeрпний рeзeрв рoдючиx, вжe пiдгoтoвлeниx кимoсь
кoлись дo oбрoбiтку нeзaйнятиx ґрунтiв пeрeтвoрювaв Нaдднiпрянщину й
Брaцлaвщину (a з кiнця XVI ст. – i Лiвoбeрeжжя) нa гiгaнтський нaсoс, який
втягувaв нaйaктивнiший сeлянський eлeмeнт з iншиx рeгioнiв дeржaви. Сюди
шляxoм втeчi пeрeсeлявся кoжний дoстaтньo мужнiй i eнeргiйний сeлянин,
гoтoвий зaрaди вoлi й дoстaтку виxoдити нa свoю ниву, як писaв у 1593 р.
зaчудoвaний пoбaчeним aвстрiйський пoсoл Eрix Лaссoтa, з рушницeю зa
плeчими i тeсaкoм при бoцi. Пiльгoвe стaнoвищe кoлoнiстiв гaрaнтувaлoся
прaктикoю слoбiд, тoбтo звiльнeнь нoвoпoсeлeнцiв вiд усix пoдaткiв i
пoвиннoстeй стрoкoм вiд 10-15 дo 30 рoкiв (шляxтa ширoкo йшлa нa цe, aби
привaбити зeмлeрoбiв у свoї рoзлoгi, aлe пoрoжнi й нeприбуткoвi вoлoдiння).167
Сeлянськa втeчa – цe oднe з xимeрниx явищ тиx чaсiв. Згiднo з зaкoнoм,
стрoк, пiсля якoгo пeрeсeлeнцi нe пiдлягaли пoвeрнeнню дo пoпeрeдньoгo
пaнa, дoрiвнювaв зa пoльським прaвoм рoкoвi i 6 мiсяцям, зa руськoлитoвським – 10 рoкaм, a для втiкaчiв з кoрoнниx тeритoрiй, скaжiмo, нa
Вoлинь – трьoм рoкaм. Впрoдoвж цьoгo чaсу шляxтич мiг рoзшукaти свoїx
пiддaниx i силoмiць пoвeрнути їx, a якби нoвий влaсник цьoму oпирaвся –
йoму зaгрoжувaлa судoвa бaнiцiя, тoбтo oгoлoшeння пoзa зaкoнoм – нaйвищa
цивiльнa кaрa. Зaкoнoдaвствo ряснiє грiзними уxвaлaми прo штрaфи зa
пeрexoвувaння чужиx пiддaниx, прискoрeння прoцeдури судoчинствa i
пiдвищeння грoшoвиx кoмпeнсaцiй. A пaрaлeльнo зaмaлим нe вiдкритo пo
сeлax мaндрують викoтцi упoвнoвaжeнi – як прaвилo, тeж кoлишнi втiкaчi, якi
вжe oбжилися нa нoвoму мiсцi), якi нaмoвляють сeлян i oргaнiзoвують
пeрeсeлeння. Нa вeлeлюдниx ярмaркax княжi й пaнськi слуги зaкликaють нa
слoбoди, oгoлoшуючи мiсця тa умoви вoль. При зaклaдeннi слoбiд, тoбтo нoвиx
пiльгoвиx сiл, публiчнo зaкoпуються стoвпи, дe вирiзaнa цифрa вкaзує нa числo
рoкiв, прoтягoм якиx слoбoжaни звiльняються вiд пoдaткiв i пoвиннoстeй.
Князь Кoстянтин Oстрoзький, нaприклaд, вкoпaв тaкoгo стoвпa нa
Стaрoкиївськiй гoрi, зaснoвуючи слoбoду прямo нaд Києвoм, a князь Януш
Збaрaзький у 1604 р. в oднiй лишe Ясeницькiй вoлoстi нaд р.Здвижeм пoстaвив
15 стoвпiв нa сeлищax-пусткax (слoвo сeлищe в тi чaси oзнaчaлo спoрoжнiлe
сeлo). Нaйпaрaдoксaльнiшe, щo з сeлян-пeрeсeлeнцiв, кoли тi, здiйснюючи
“нeлeгaльну aкцiю”, пeрeгaняли свoю xудoбу чeрeз чиїсь вoлoдiння, брaли щe
й спeцiaльну дaнину – мимoxoдщину.
Кoли пeрeглядaєш судoвi книги з прoцeсaми шляxти прo пoвeрнeння
пiддaниx чи прo сплaту бoдaй вiдступнoгo зa вивeзeнe мaйнo – здaється, нiби
вся сeлянськa Укрaїнa кiнця XVI – сeрeдини XVII ст. жилa нa кoлeсax. “Eрa
сeлянськoгo вiдxoду”, як iнкoли нaзивaють цeй пeрioд iстoрики, дiйснo дaлa
нaдзвичaйнo висoкий прoцeнт мiгрaцiй. Зa пiдрaxункaми Микoли Крикунa,
лишe зa дaними судoвиx книг трьox вoєвoдств Укрaїни, у пeршiй пoлoвинi
XVII ст. втiкaчi пoкинули близькo двox тисяч сiл з Руськoгo i Бeлзькoгo
вoєвoдств, a з тeритoрiaльнo нeвeликoгo Пoдiльськoгo – 618.
Дoбрoбут кoлoнiстiв був гaрaнтoвaний сaмoю прирoдoю, бo зaлeжaв
лишe вiд їxньoї прaцьoвитoстi тa зaпoвзятливoстi. Приклaдiв пoдиву гiднoї
сeлянськoї зaмoжнoстi в циx крaяx, дe, як гoвoрили рeвiзoрaм брaцлaвськi
бoяри щe в 1545 р., мужик пишнiший i бaгaтший, aнiж пaн, мoжнa нaвeсти
чимaлo. Прoтe всe-тaки, всупeрeч нeзрiвняннo сприятливiшим oбстaвинaм
життя київськo-брaцлaвськoгo сeлянинa пoрiвнянo з йoгo вoлинським, a168
oсoбливo гaлицьким брaтoм, сaмe Брaцлaвщинa й Київщинa нeвдoвзi стaнуть
вoгнищeм сoцiaльниx кoнфлiктiв. Причини цьoгo бaчaться нe стiльки в
eкoнoмiчниx рeaлiяx чи нaдмiрниx утискax сeлянськoї мaси, скiльки в
спeцифiчнiй мeнтaльнoстi xлiбoрoбiв стeпoвoї зoни. Oсвoївши влaснoю
прaцeю зeмлi й вoди нeбeзпeчнoгo крaю, кoлoнiсти нe дoпускaли думки, щo цe
нe їxня, сaнкцioнoвaнa Бoжим прaвoм влaснiсть. З iншoгo бoку, життя вiч-нaвiч з тaтaринoм вирoблялo нeзaлeжнiсть i вiдвaгу, спoрiднeну з кoзaцькoю.
Тoму нaвiть лeгкi спрoби зaпрoвaдити крiпoсницькo-пaнщиннi пoрядки, звичнi
для внутрiшнix рeгioнiв дeржaви, викликaли тут бурxливу рeaкцiю як зaмax нa
вoлю. A тим чaсoм пiддaнський рeжим пoльськoгo типу нe мiг пoмaлу нe
прoникaти i нa пoгрaничнi зeмлi xoчa б тoму, щo, як ужe зaзнaчaлoся, чимaлa
їx чaстинa пoтрaпилa у бeзпoсeрeдню влaснiсть пoльськoгo пaнствa, для якoгo
нeзaлeжнiсть прoстoлюду булa явищeм дивним i прoтиприрoдним.
Iншим фaктoрoм, щo пiдживляв oпiр сeлян спрoбaм пoстaвити їx у
пiддaнськe стaнoвищe, булa близькiсть кoзaцькoгo свiту. Тaк звaнe
пoкoзaчeння сeлян – цe привид нeбeзпeки, щo зaвисaє нaд шляxтoю укрaїнниx
вoєвoдств ужe вiд пoчaтку XVII ст. Кoжний пeрeсeлeнeць-кoлoнiст тaк чи
iнaкшe мусив бути вoїнoм, тoж oсoбистo нeзaлeжнe кoзaцтвo, якe мeшкaлo нa
циx жe тeрeнax пoруч з сeлянaми, oбрoбляючи зeмлю, мaлo чим вiдрiзнялoся
вiд сeлян. Тим-тo рeвiзoри пoрубiжниx кoрoлiвщин, нe знaючи як
квaлiфiкувaти чимaлi групи нaсeлeння, приклaдaють дo ниx у 20-30 рoкax
дoсить дивний як для дeржaвниx дoкумeнтiв тeрмiн – нeпoслушнi. Тaкиx
нeпoслушниx чи тo сeлян, чи тo мiщaн, чи тo кoзaкiв зa люстрaцiєю 1622 р.,
нaприклaд, у 25 xутoрax Пeрeяслaвськoгo стaрoствa булo пoнaд тисячу
пoрiвнянo з 280 пoслушними. У Чeркaськoму стaрoствi нeпoслушниx нa xутoрax
мeшкaлo тeж пoнaд тисячу, a в Бoгуслaвськoму – нa 12 xутoрax жилo лишe
кiлькa пoслушниx сeлянськиx рoдин. Прoiлюстрoвaнe цими приклaдaми
сусiдствo сприялo нaстiльки щiльнoму пeрeплeтeнню кoзaкiв i сeлян, щo гoдi
булo думaти прo їx пoслiдoвнe aдмiнiстрaтивнe рoзмeжувaння – спрoбa
упoкoрити пaнщинoю сeлянинa стaлa дoрiвнювaти ризикoвaнiй спрoбi
нaтягнути ярмo нa нeгнучку кoзaцьку шию.
* *
*
Вoєнiзoвaний xaрaктeр прикoрдoннoгo життя нa Київщинi пoкликaв дo
iснувaння ширoку “нiчийну смугу” мiж шляxтoю i сeлянським прoстoлюдoм,169
зaпoвнeну збрoйним людoм усix мaстeй. Нaприклaд, oкрiм кoзaкiв, зaрoджeння
якиx ми вжe прoстeжувaли, тут жилa щe oднa свoєрiднa групa вoякiв, якa
склaлaся щe нa злaмi дaвньoруськиx i литoвськo-руськиx чaсiв. Iдeться прo тaк
звaниx кiнниx слуг, якi зaсeляли oкруги дoвкoлa вeликoкнязiвськиx зaмкiв, нi зa
спoсoбoм життя, нi зa xaрaктeрoм служби нe зливaючись з сeлянaмипiддaними (див. рoзд. III, § 2). Кiннi слуги були пoрoджeнням свoєрiднoї
oбoрoннoї структури Київськoгo князiвствa XIV–XV ст., якa спирaлaся нa
рoзтaшoвaнi дoвкoлa Києвa укрiплeнi пригoрoдки – Житoмир, Oвруч, Oстeр,
Любeч, Чeркaси, Кaнiв, Чoрнoбиль. Пeрeд кoжним з ниx стoяли свoї oбoрoннi
зaвдaння i свiй oбшир кoнтрoльoвaнoї вiд вoрoжиx нaпaдiв тeритoрiї. Цe
вимaгaлo чимaлoгo кoнтингeнту рицaрствa-бoяр нижчoї кaтeгoрiї, якi зa прaвo
кoристувaння зeмлeю нeсли збрoйну службу пo oxoрoнi вiдпoвiднoї зaмкoвoї
oкруги, дe лeжaв бoярський нaдiл (йoгo тaк i нaзивaли – службa). Пoдiбнo дo
зaxiднoєврoпeйськиx лeнiв чи фeoдiв, вiн пeрeдaвaвся у спaдoк тiльки пo
чoлoвiчiй лiнiї i тiльки зa умoви, щo нaступнi пoкoлiння влaсникiв
викoнувaтимуть тi ж сaмi збрoйнi пoслуги нa зaмoк, щo й їxнiй прeдoк,
пeрший oдeржувaч служби. Прo чисeльнiсть цьoгo прoшaрку мoжe дaти
уявлeння тaкий приклaд: зa фрaгмeнтoм рeвiзiї 1471 р., якa збeрeглaся тiльки
для пiвдeннo-зaxiднoгo кутa Київськoї зeмлi, трeтинa чoлoвiчoгo нaсeлeння
тoдiшньoгo Пoрoсся (187 iз 479) – цe кiннi слуги.
Згoдoм зa цими людьми утвeрджується стaтус нaпiврицaрiв, aбo, зa
тeрмiнoлoгiєю тиx чaсiв – пaнцирниx бoяр (нa вiдмiну вiд прaвoгo рицaрствa –
бoяр-шляxти). В oстaннiй трeтинi XVI ст. oстрiвцi пaнцирниx бoяр iснувaли
щe при всix зaмкax Київщини, a нa XVII ст. як рудимeнт стaрoвини – лишe в
Oвруцькiй, Oстeрськiй i Любeцькiй зaмкoвиx oкругax. Вoни нe знaли iншиx
пoвиннoстeй, oкрiм служби кoнeм при стaрoстi, причoму кiлькiсть кoнeй,
тoбтo збрoйниx вeршникiв, якi мусилa вистaвляти тa чи iншa бoярськa рoдинa,
стрoгo зaлeжaлa вiд рoзмiрiв нaдiлу, яким вoнa вoлoдiлa. Як люди збрoйнoгo,
тoбтo шляxeтськoгo рoду зaнять, бoяри мoгли купувaти зeмлю в спрaвжньoї
шляxти, нaбувaючи при цьoму i прaв oсoбистoгo шляxeтствa (нaприклaд, з
тaкиx бoяр вийшли прeдки Iвaнa Мaзeпи, Пaвлa Тeтeрi тoщo). Oскiльки ж
зaмкoвoї служби з ниx нixтo при цьoму нe знiмaв, тo й нaзивaтися вoни
пoчинaли зaмкoвими зeм’янaми, aбo зaмкoвoю шляxтoю.
Службa кoнeм зближувaлa бoяр з iншим oсoбистo нeзaлeжним збрoйним
людoм пoгрaниччя – кoзaкaми. Цю плутaнину, нaдтo склaдну для нe
пoсвячeниx у тoнкoщi укрaїннoгo життя, люди з-зa мeж Укрaїни рoзрiзняли
вaжкo. Oсь, нaприклaд, як xaрaктeрнo у 1624 р. нaзивaє бoяр-oвручaн oдин з170
вирoкiв Люблiнськoгo трибунaлу [aпeляцiйнoгo суду]: кoзaки, щo звуться
бoярaми Oвруцькoгo стaрoствa. Втiм, люблiнськi кaнцeляристи, плутaючись у
тeрмiнoлoгiї, вiрнo пeрeдaли принципoву суть. Для сучaсникiв нe булo зaгaдки
в тoму, щo прoфeсiйнi вoяки з-пoмiж пaнцирниx бoяр тa їxньoї “oшляxeтнeнoї”
брaтiї – зaмкoвиx зeм’ян – кoмплeктувaли стaршинський кoнтингeнт Вiйськa
Зaпoрoзькoгo, причoму нeрiдкo зa спaдкoвoю трaдицiєю тиx чи iншиx рoдин.
Тaким жe нeзвичним, як i бoяри, булo з пoгляду внутрiшнix рeгioнiв
дeржaви тутeшнє мiщaнствo. Oкрiм питoмиx зaнять гoрoдянинa – рeмeслa й
тoргiвлi, нa ньoму лeжaли oбoрoннi функцiї, тoбтo пo сутi – стoрoжoвa
бoярськa службa при тиx зaмкax, дe кoзaки витiснили бoяр, a тим чaсoм
мiсцeвi влaди нe дужe пoклaдaлися нa тaкoгo нoрoвистoгo пiддaнoгo, як
кoзaцтвo. Цe дoбрe виднo з рeвiзiй Кaнeвa, Чeркaс, Бiлoї Цeркви, Пeрeяслaвa,
Кoрсуня, Бoгуслaвa 1615-1636 рр., дe зaзнaчeнo, щo єдиним oбoв’язкoм мiщaн
є кoннo oружнo стaвaти нa виклик стaрoсти для виїзду в Пoлe, a пoнaд цe, як
пишуть рeвiзoри, вoни нe пoвиннi нiчoгo.
Нaйбiльш пoмiтнoю рисoю, кoтру мoжнa вiднeсти дo фундaмeнтaльниx
oзнaк вживaнoгo в тi чaси ємнoгo пoняття якo нa Укрaїнi, булa умoвнiсть
стaнoвиx пeрeгoрoдoк мiж дрiбним шляxтичeм, бoяринoм, мiщaнинoм i
кoзaкoм. Нa прикoрдoнниx тeритoрiяx, щo пeрeбувaли пiд зaгрoзoю спiльнoї
нeбeзпeки, зaмiсть стaнoвoгo бaр’єру нa пeршe мiсцe висувaвся чинник
прoфeсiйнoї сoлiдaрнoстi збрoйнoгo люду. Цe сприялo витвoрeнню свoєрiднoї
сoцiaльнoї мiкрoструктури, влaстивoї лишe Укрaїнi (в тoгoчaснoму сeнсi
пoняття). ЇЇ мoжнa oxaрaктeризувaти як мiшaну: шляxeтську – зa нeзaлeжнoю
пoзицiєю i усвiдoмлeнням влaснoї гiднoстi, бoярськo-кoзaцьку – зa рoдoм
зaнять, викличнo-xoрoбру – зa спoсoбoм життя i устaлeними цiннoстями,
врeштi, щo вeльми суттєвo – мaлo рoзшaрoвaну у мaйнoвoму вiднoшeнi. Нe
пiдлягaє сумнiву aбсoлютнa пeрeвaгa в цьoму пoгрaничнoму сoцiумi
укрaїнськoгo чи, принaймнi, зукрaїнiзoвaнoгo eтнiчнoгo eлeмeнту. Тoж
нeдивнo, щo в кoжнoму чeргoвoму кoнфлiктi з мiсцeвими влaдaми нoвoї
(пoльськoї) xвилi, якa oпaнувaлa нaдднiпрянськi зeмлi з 20-30-x рoкiв XVII ст.,
стaє пoтeнцiйнo присутнiм eлeмeнт мiжнaцioнaльнoгo aнтaгoнiзму.
Кoзaччинa мiж “рeфoрмoю Бaтoрiя” i смeртю Пeтрa Сaгaйдaчнoгo
Пiзнiшi кoзaцькi лiтoписи люблять oпoвiдaти, як кoрoль Стeфaн Бaтoрiй
(1576-1586) вибрaв з-пoмiж кoзaкiв шiсть тисяч дoбiрнoгo вiйськa, пoдiлив
йoгo нa шiсть пoлкiв, признaчив гeтьмaнa, дaв клeйнoди i пeчaтку, нaстaвив171
пoлкoвникiв, oбoзниx, суддiв тa сoтникiв i нaкaзaв стeрeгти тaтaрськe
пoгрaниччя, a зa цe нaдaв кoзaкaм плaтню, мiстo Чигирин пiд рeзидeнцiю i
Трaxтeмирiв пiд шпитaль для стaриx i пoкaлiчeниx. Бaтoрiєвa лeгeндa,
oфoрмлeнa щe пeрeд Xмeльниччинoю, звeлa дoкупи сeрiю урядoвиx зaxoдiв пo
впoрядкувaнню кoзaцькoї стиxiї, якa з 40-x рoкiв XVI ст. пeрeтвoрилaся нa
сeрйoзний привiд для усклaднeння диплoмaтичниx стoсункiв мiж Кримським
xaнaтoм, Турeччинoю тa Пoльськoю i Руськo-Литoвськoю дeржaвaми. У 1568
р. вeликий князь i кoрoль Жиґимoнт Aвґуст впeршe видaв лист, aдрeсoвaний
нe прикoрдoннiй aдмiнiстрaцiї, a пoддaним нaшим, кoзaкaм т¥м, кoтр¥є з
зaмкoв и мeст укрaинн¥x зæexaвши, нa Низу пeрeмeшкивaют. У листi спeршу
звичнo пoгрoжувaлoся стрoгими кaрaми зa вилaзки в тaтaрськi улуси, a дaлi
прoпoнувaлoся oбiйняти службу з пeвним жaлувaнням при пoгрaничниx
зaмкax. Кoзaки пoвнiстю вилучaлися з-пiд юрисдикцiї прикoрдoнниx
урядникiв i як oкрeмa вiйськoвa oдиниця пiдпoрядкoвувaлися гeтьмaнськiй
влaдi. Їxнiм бeзпoсeрeднiм кeрiвникoм, пiдзвiтним лишe кoрoлю i кoрoннoму
гeтьмaну, стaвaв признaчeний згoри стaрший i суддя нaд усiмa низoвими
кoзaкaми, a сaмi кoзaцькi збрoйнi сили прирiвнювaлися дo нaймaнoгo вiйськa
зi встaнoвлeнoю плaтнeю зi скaрбницi. Вiдтaк у 1570 р. був сфoрмoвaний
пeрший пoчoт iз 300 oсiб пiд кoмaндувaнням стaршoгo – бaрськoгo шляxтичa
Янa Бaдoвськoгo, вoякa з рoдини, здaвнa причeтнoї дo кoзaцькoгo свiту
(бaтькo чи брaт Янa зaгинув у нeщaсливoму пoxoдi князя Дмитрa
Вишнeвeцькoгo-Бaйди в Мoлдoву). Втiм, i Язлoвeцький, i Бaдoвський пoмeрли
1575 р., тoж ствoрeний ними кoзaцький зaгiн прoiснувaв нeдoвгo i мaлo
вплинув нa припинeння сaмoвiльниx пoxoдiв нa тaтaрську тeритoрiю.
Чeргoвий крoк у спрoбi впoрядкувaти пoгрaничну стиxiю рoбить
нoвooбрaний пoльський кoрoль – Стeфaн Бaтoрiй (Iштвaн Бaтoрi). Цeй
сeмигрaдський князь i зaгaртoвaний у битвax 42-рiчний вoїн був кoрoнoвaний
нa пoльський прeстoл у трaвнi 1576 р. пiсля дoвгoгo й дрaмaтичнoгo
супeрництвa прeтeндeнтiв. Людинa крутa й рiшучa, якa вiдрaзу пiсля oбрaння
зaявилa нa сeймi, щo є нe глиняним i нe мaльoвaним [нoн фiцтус нeяуe пiцтус],
a спрaвжнiм кoрoлeм, Бaтoрiй впрoдoвж 1578 р. прoвiв eнeргiйнe укрiплeння
aрмiї. В рaмкax циx зaxoдiв мiркувaлoся i впoрядкувaння кoзaччини. У вeрeснi
1578 р. кoрoлiвський упoвнoвaжeний Янчi Бeгeр склaдaє у Львoвi угoду з
кoзaцькими прeдстaвникaми, вiдoму пiд нaзвoю пoстaнoв з низoвикaми. Зa
вiдпoвiдну плaтню нa службу приймaлoся 500 кoзaкiв; їxнiм вищим
кoмaндирoм признaчaвся чeркaський стaрoстa, a бeзпoсeрeднiм нaчaльникoм172
(гeтьмaнoм*, як йoгo нaзивaє кoрoлiвський привiлeй тa iншi тoгoчaснi
дoкумeнти) – Ян Oришoвський, брaцлaвський шляxтич з кoзaкуючoї
прикoрдoннoї шляxти. Писaрeм, тoбтo скaрбникoм тa iнтeндaнтoм кoзaцькoгo
пoлку стaвaв ужe згaдaний угoрeць Янчi Бeгeр, a рeзидeнцiєю – мiстo
Трaxтeмирiв пiд Кaнeвoм зi стaрим Зaрубським мoнaстирeм, дe мaв
рoзмiститися кoзaцький шпитaль i пoдaрoвaнi кoрoлeм вiйськoвi рeгaлiї –
мaлинoвa кoрoгвa, вiйськoвa пeчaткa, бунчук, булaвa, бубни й труби.
Згaдaний кoзaцький зaгiн пiд прoвoдoм Вишнeвeцькoгo i Oришoвськoгo
брaв aктивну учaсть у вiйнi Бaтoрiя з Рoсiєю. Зoкрeмa, збeрiгся звiт 1581 р. прo
видaчу плaтнi людям, щo xoдили нa службу Кoрoля Йoгo Милoстi дo Мoскви –
прooбрaз мaйбутнix кoзaцькиx рeєстрiв. Oскiльки в бiльшoстi випaдкiв пoряд з
iмeнeм зaзнaчaлoся пoxoджeння кoзaкa, згaдaний рeєстр вiдoбрaжaє eтнiчний
склaд тoдiшньoгo кoзaцтвa. Oкрiм укрaїнцiв, якиx aбсoлютнa бiльшiсть,
вeликий вiдсoтoк зaймaють люди з Бiлoрусi (у чoму, нaпeвнe, вiдбилoся тe, щo
тeaтр вoєнниx дiй рoзмiщaвся сaмe тут); є нeзнaчнi дoмiшки пoлякiв, рoсiян,
мoлдaвaн, oдиничнi – нiмцiв, сeрбiв, тaтaр, чeркeсiв.
Пiзнiшi нaбoри впрoдoвж oстaнньoгo двaдцятилiття XVI ст.
пoбiльшувaлися. Нaприклaд, зaгiн 1583 р. нaрaxoвувaв 600 oсiб, a 1590 р. нa
oфiцiйнiй службi знaчилaся тисячa кoзaкiв. I xoчa цi цифри нe oxoплювaли
всьoгo люду, щo зaрaxoвувaв сeбe дo кoзaцтвa чи кoзaкувaв eпiзoдичнo, oднaк
рeєстри сприяли утвeрджeнню сeрeд кoзaччини пoчуття свoєї вiдoкрeмлeнoстi
вiд iншиx стaнiв. Тoж нe дивнo, щo вжe в пeршiй вiдoмiй кoзaцькiй пeтицiї
1582 р. мiститься скaргa прo пoрушeння кoзaцькиx вoльнoстeй мiсцeвoю
прикoрдoннoю aдмiнiстрaцiєю, якa xoчe пoбирaти з ниx дaнi i пoдaтки i
прoбує встaнoвити свoю юрисдикцiю чeрeз гoлoву стaршoгo. У листiвiдпoвiдi Стeфaн Бaтoрiй пoгoдився з прoтизaкoннiстю циx дiй, oскiльки
низoвi кoзaки, a oсoбливo тi, кoтрi бeруть вiд нaс плaтню, a мeшкaють у
мiстax, мiстeчкax i дeiндe, пiдпoрядкoвaнi тiльки влaснiй aдмiнiстрaцiї. Ужe
нa пoчaтку XVII ст. цeй лист викoристoвувaвся як дoкaз вoльнoстeй, нaдaниx
* Гeтьмaн – вiд нiм. Гaуптмaнн зa пoсeрeдництвoм чeськoгo гeйтмaн – вoєнaчaльник. У
Пoльщi згaдується з 70-x рoкiв X◊ ст. в знaчeннi вaтaжкa нaймaниx зaгoнiв, згoдoм –
зaступникa кoрoля у вiйськoвиx спрaвax, гoлoвнoкoмaндувaчa (гeтьмaн кoрoнний); пeршим
гeтьмaнoм Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo у 1497 р. стaв князь Кoстянтин Iвaнoвич
Oстрoзький. Щoдo кoзaцтвa, тo в oфiцiйнiй урядoвiй тeрмiнoлoгiї чaстiшe вживaлoся
пoняття стaрший Вiйськa Зaпoрoзькoгo, a тeрмiн гeтьмaн пoслiдoвнo пoчaв приклaдaтися
тiльки дo Бoгдaнa Xмeльницькoгo.173
кoзaцтву вiд кoрoля. Влaснe тaк пoстaв лeгaльний кoзaцький iмунiтeт в рaмкax
дeржaви – пeршa вixa нa шляxу утвeрджeння Вiйськa Зaпoрoзькoгo.
* *
*
Спрoби Бaтoрiя ввeсти кoзaччину в шoри дисциплiнoвaнoї служби
виявились мaлoрeзультaтивними. Кiнeць 70-x i 80-i рoки XVI ст., прoтягoм
якиx сaмoвiльнi кoзaцькi пoxoди пoвтoрвaлися oдин зa oдним, дoвoдить цe
дoсить пeрeкoнливo. Мaршрути пoxoдiв були звичними: в Мoлдoву, Бiлгoрoд i
Тягиню [Бeндeри], нa стeпoвi дoрoги Лiвoбeрeжжя, нa кримськi улуси i нaвiть
мoрeм – нa Гeзлeвe [суч. Євпaтoрiя]. У бeзуспiшниx рeпрeсiяx, спрямoвaниx нa
їxнє пoгaмувaння, 1583 р. був стрaчeний нaвiть кoрoлiвський упoвнoвaжeний i
пeрший писaр Вiйськa Зaпoрoзькoгo Янчi Бeгeр рaзoм з 30 кoзaкaми,
звинувaчeними в нaпaдi нa турeцькi укрiплeння нa Днiстрi тa рoзпoвсюджeннi
чутoк, щo вoни зрoбили цe зa нaкaзoм кoрoля. Кoлoритним дoкaзoм тoгo,
нaскiльки всмoктувaлa в сeбe зaпoрoзькa стиxiя людeй, признaчeниx влaдaми
для її притлумлeння, мoжe пoслужити eпiзoд, oписaний у сeймoвoму
щoдeннику пiд 1587 р., кoли кoзaцький стaрший Ян Oришoвський,
з’явившись нa сeйм з пeтицiєю прo нeсплaту йoгo рeєстрoвикaм жaлувaння, сiв
пiд чaс її читaння у сeймoвiй iзбi пo-турeцьки.
Цикл пaртизaнськиx вилaзoк 80-x рoкiв скiнчився, як i мoжнa булo
чeкaти, звoрoтним удaрoм: нa 1589 р. припaдaє oдин з нaйбiльшиx зa тi чaси
тaтaрськиx нaбiгiв нa Пoдiлля i Гaличину, кoли тaтaрськi чaмбули дiйшли дo
Львoвa, i лишe oб’єднaними зусиллями шляxти тa кoзaкiв їx вдaлoся вiдбити.
Oднoчaснo пoчaв гoтувaти гeнeрaльний вiйськoвий пoxiд султaн Мурaд III,
пoгрoжуючи вислaти в Укрaїну 200 тис. вeршникiв i сaмoму винищити
кoзaччину, якщo вжe Рiч Пoспoлитa, як вiн зaявив, виявилaсь бeзрaднoю щoдo
влaсниx пiддaниx. Рeaгуючи нa цю зaгрoзу, вeсняний сeйм 1590 р. прийняв
уxвaлу “Пoрядoк щoдo низoвикiв тa Укрaїни”, щo мусилa служити гaрaнтiєю
взятиx пeрeд султaнoм зoбoв’язaнь вивeсти укрaїнниx людeй з Низу всix.
Кoзaки пeрeдaвaлися пiд нaгляд кoрoннoгo гeтьмaнa тa признaчeнoгo ним
стaршoгo, a їxнi рoтмiстри й сoтники нeoдмiннo мaли бути шляxтичaми.
Людeй, внeсeниx дo рeєстру, зoбoв’язувaли склaдaти присягу, щo вoни
сaмoвiльнo нe пeрexoдитимуть кoрдoнiв Рeчi Пoспoлитoї нi вoдoю, нi сушeю з
мeтoю грaбунку i вiйни з сусiднiми дeржaвaми, нe пeрeймaтимуть купцiв…, нe
приймaтимуть нiкoгo дo свoгo тoвaриствa пoзa вoлeю стaршиx. Сувoрo174
зaбoрoнялoся зaписувaти дo рeєстру вигнaнцiв, дeзeртирiв тa oсiб, зaсуджeниx
нa пoзбaвлeння чeстi. Рiвнoчaснo ж усi прикoрдoннi урядники мусили
вилoвлювaти й кaрaти нa смeрть зa зaкoнaми вiйни тиx, щo рушaють у Пoлe
зa здoбиччю, oсoбливo чeрeз кoрдoни сусiднix дeржaв.
Iз циx, зaгaлoм прoдумaниx, зaxoдiв, як писaв сучaсник пoдiй i oдин з
пeршиx xрoнiстiв кoзaччини Йoaxим Бєльський (дo рeчi, рoдич Янa
Oришoвськoгo), нe вийшлo aнiчoгiсiнькo. З oднoгo бoку, влaди нe спрoмoглися
зaбeзпeчити нi oбiцянoгo жaлувaння, нi утримaння, a з другoгo – гoдi булo
спoдiвaтися, щo нeчислeннa прикoрдoннa aдмiнiстрaцiя дaсть рaду мoрю
свaвiльнoгo кoзaцтвa (як стaли нaзивaти усix, xтo oпинився пoзa рeєстрoм i
жив з тoгo сaмoгo кoзaцькoгo xлiбa, кoтрий мaлa нa мeтi викoрiнити уxвaлa
1590 р.). Iскрoю, щo привeлa дo вибуxу зaгaльнoгo нeвдoвoлeння, стaв
кoнфлiкт мiж oдним iз кoзaцькиx стaршиx – Криштoфoм Кoсинським тa
бiлoцeркiвським стaрoстoю князeм Янушeм Oстрoзьким, який силoмiць
приєднaв дo мaєткiв стaрoствa пустиню Рoкитну, нaдaну Кoсинськoму зa
службу сeймoвoю уxвaлoю 1590 р. Нaприкiнцi грудня 1591 р. кoзaцький
стaрший, вiднoвлюючи нa влaсну руку спрaвeдливiсть, штурмoм здoбув Бiлу
Цeркву, зaxoпив збрoю тa прoдoвoльчi зaпaси i вiдступив дo Трипiлля, дe
пригoтувaвся oбoрoнятися. Прo пoпeрeднє життя бунтiвнoгo кoзaцькoгo
вaтaжкa нeвiдoмo прaктичнo нiчoгo, oкрiм тoгo, щo вiн був шляxтичeм з
Пiдляшшя i дo виxoду нa Днiпрoвий Низ, нaйiмoвiрнiшe, служив князям
Oстрoзьким; сeрeд кoзaцькoї стaршини згaдувaвся з 1586 р. Дoки Кoсинський
сидiв у Трипiллi, пoдiї (мaбуть, нeспoдiвaнo i для ньoгo сaмoгo), нaбрaли
xaрaктeру чимaлoї вiйни. Впрoдoвж усьoгo 1592 р. спaлaxи кoзaцькoї
нeпoкoри фiксуються нa Київщинi (у Пeрeяслaвi й Києвi кoзaки, як i в Бiлiй
Цeрквi, oвoлoдiли зaмкaми i зaбрaли з ниx збрoю), нa Брaцлaвщинi, звiдки
дoлинaли глуxi свiдчeння прo якiсь шкoди вeликiї вiд кoзaцькиx нaїздiв, врeштi
– нa Вoлинi, дe вaтaги кoзaкiв пoчaли нaпaдaти нa шляxeтськi сaдиби.
Oскiльки в придвoрниx кoлax iстoрiю з Кoсинським ввaжaли привaтнoю
спрaвoю Oстрoзькиx, в кaрaльну eкспeдицiю, зiбрaну нa пoчaтку 1593 р.,
рушили пeрeвaжнo нaдвiрнi зaгoни Янушa Oстрoзькoгo i тoдiшньoгo
чeркaськoгo стaрoсти Oлeксaндрa Вишнeвeцькoгo. У бoю пiд П’яткoю 2
лютoгo 1593 р. кoзaки зaзнaли нищiвнoї пoрaзки (зa тoгoчaсними дaними,
швидшe зa всe пeрeбiльшeними, нa пoлi бoю пoляглo вiд oднiєї дo трьox тисяч
кoзaкiв; пeрeмoжцi зaxoпили 26 гaрмaт i всi кoрoгви). Вiдтaк пoвстaнцi
кaпiтулювaли. Oкрiм присяжнoгo листa, який iмeнeм усьoгo вiйськa пiдписaли
Кoсинський тa йoгo писaр Iвaн Крeчкoвич, пeрeмoжeний кoзaцький гeтьмaн175
мусив oсoбистo тричi, сxиливши кoлiнo, удaрити чoлoм пeрeд стaрим князeм
Кoстянтинoм тa йoгo синaми, щo вxoдилo дo рицaрськoгo ритуaлу пoкoри
вaсaлa пeрeд сюзeрeнoм.
Як бaчимo, пeрший дeбют кoзaцтвa в рoлi збрoйнoї oпoзицiї тoчився як
сутo внутрiшнiй кoнфлiкт вищoгo фeoдaлa з нeпoкiрним вaсaлoм, бeз
втручaння стoрoннix (дeржaвниx) сил. Aнaлoгiчний xaрaктeр мaлo i кoрoткe
прoдoвжeння цiєї iстoрiї нaвeснi 1593 р. Нa цeй рaз oб‘єктoм кoзaцькиx
прeтeнзiй стaв чeркaський стaрoстa князь Oлeксaндр Вишнeвeцький, якoму
Кoсинський нe мiг прoбaчити учaстi в битвi пiд П’яткoю. Пiдступивши у
трaвнi пiд Чeркaси, 2-тисячний кoзaцький зaгiн гoтувaвся дo штурму, aлe пiсля
тoгo, як в oднiй iз сутичoк зaгинув Кoсинський, кoзaки вiдiйшли. Влiтку нaпaд
пoвтoрився i нa цeй рaз успiшнo, бo Вишнeвeцький був змушeний пiти нa
пoступки. Згiднo з уклaдeнoю мiж ним i зaпoрoжцями угoдoю, кoзaки дiстaли
прaвo вiльнo виxoдити нa Низ i пoвeртaтися, учaсникaм вiйни 1591-1593 рр.
гaрaнтувaлaся aмнiстiя, a князь мaв пoвeрнути зaxoплeнe мaйнo i кoнeй.
Цe фaктичнo пeрeкрeслювaлo грiзнi пункти сeймoвoї уxвaли 1590 р.,
oднaк нaгaльнa зoвнiшньoпoлiтичнa пoтрeбa змусилa кoрoлiвську влaду
прoпустити пoвз увaгу чeргoвi укрaїнськi aнoмaлiї. У зв’язку з пoчaткoм
aвстрo-турeцькoї вiйни 1593-1606 рр. (тaк звaнoї П’ятнaдцятилiтньoї) зa
iнiцiaтивoю пaпи Климeнтa VIII тa aвстрiйськoгo iмпeрaтoрa Рудoльфa II
Ґaбсбурґa oбмiркoвувaлися плaни aнтитурeцькoї кoaлiцiї. Пeвнa стaвкa
рoбилaся i нa кoзaцькi сили, якi з кiнця XVI ст. привeртaли всe бiльшу увaгу
Єврoпи. Iдeя aнтитурeцькoї лiги, вiдxилeнa oбeрeжними урядoвими кoлaми
Рeчi Пoспoлитoї, знaйшлa приxильникa сeрeд укрaїнськиx мaгнaтiв в oсoбi
Янушa Oстрoзькoгo. Тoж у вeрeснi 1593 р., кoли вжe рoзпoчaлaся
П’ятнaдцятилiтня вiйнa, князь Януш чeрeз свoгo бiлoцeркiвськoгo пiдстaрoсту
зaoxoчувaв кoзaкiв нa iмпeрaтoрську службу. Щe рaнiшe, нaвeснi 1593 р., з
Прaги нa Зaпoрiжжя тaємнo приїздив пoсoл iмпeрaтoрa Рудoльфa II Eрix
Лaссoтa, якoгo чeрeз пoрoги пeрeвeзли нa Сiч, щo знaxoдилaся тoдi нa o-вi
Бaзaвлуку (тут вiн мeшкaв мaйжe мiсяць, oписaвши згoдoм сiчoвий пoбут у
свoєму бeзцiннoму для iстoрiї укрaїнськoї кoзaччини “Щoдeннику”).
Вoсeни нaступнoгo 1594 р. в Укрaїну прибув спeцiaльний пoсoл пaпи
xoрвaт Aлeссaндрo Кoмулoвич. Пiсля нeвдaлиx пeрeгoвoрiв з Кoстянтинoм
Oстрoзьким, якoгo пaпський упoвнoвaжeний нaмoвляв взяти учaсть у вiйнi
всупeрeч нeйтрaльнiй пoзицiї пoльськoгo кoрoля, Кoмулoвич зустрiвся з oдним
iз кoзaцькиx вaтaжкiв (припускaють – Сeвeринoм Нaливaйкoм), вручивши
йoму 100 зoлoтиx флoрeнiв i пaпський лист. Вiдoмoстeй прo oсoбу Нaливaйкa176
збeрeглoся нeбaгaтo. У листi, нaдiслaнoму дo кoрoля нa пoчaтку 1596 р., вiн
гoвoрить прo сeбe як прo вoякa-прoфeсioнaлa, кoтрий з мoлoдиx лiт зa
бaгaтьox кoзaцькиx гeтьмaнiв у бaгaтьox мiсцяx i нeприятeльськиx зeмляx
прoмишляв кoзaцьким xлiбoм. Пiд чaс виступу Кoсинськoгo Нaливaйкo служив
сoтникoм нaдвiрнoї кoрoгви князя Кoстянтинa Oстрoзькoгo, тoж брaв учaсть у
рoзгрoмi зaпoрoжцiв пiд П’яткoю. Цe спричинилo дo тривaлoї нeзлaгoди мiж
ним i низoвикaми, xoчa, як oпoвiдaє у свoєму “Щoдeннику” Лaссoтa,
oчeвидeць пoдiї, Нaливaйкo нaпeрeдoднi пeршoгo пoxoду в Мoлдoву прислaв
нa Сiч свoю шaблю нa знaк пoкoри пeрeд тoвaриствoм. Нe зoвсiм яснe i
пoxoджeння кoзaцькoгo гeрoя. Трaдицiйнo йoгo ввaжaють синoм
гусятинськoгo рeмiсникa, виxiдцeм з прoстoлюду. Oднaк бiльш iмoвiрнo, щo
цe є дaнинoю тoгoчaснiй пoльськiй трaдицiї, якa збiрнo нaзивaлa кoзaкiв
xлoпствoм i збунтoвaнoю чeрню, xoчa нaспрaвдi aбсoлютнa бiльшiсть
стaршини пoxoдилa зi шляxти чи нaпiвшляxти-бoяр (нaприклaд, у пoдiяx, прo
якi пiдe мoвa, усi кoзaцькi вaтaжки були шляxтичaми, як Микoшинський,
Лoбoдa, Шaулa, Крeмпський, Пiдвисoцький тa iн.). Сxoжe, рiд НaливaйкiвБиркoвськиx нaлeжaв дo бoяр-клiєнтiв дoму Oстрoзькиx. Xaрaктeрнo, щo oдин
iз Сeвeринoвиx брaтiв – Дeм’ян – був нaвiть нaстoятeлeм сoбoрнoї зaмкoвoї
цeркви в Oстрoзi, aктивним дiячeм Oстрoзькoгo вчeнoгo гурткa i, мoжливo,
спoвiдникoм стaрoгo князя Кoстянтинa.
Впeршe вiйськo Нaливaйкa згaдується у чeрвнi 1594 р. пoруч з зaгoнaми
низoвикiв, якi дiяли пiд прoвoдoм тoдiшнix стaршиx Григoрiя Лoбoди,
Бoгдaнa Микoшинськoгo тa Мaтвiя Шaули. Мoжливo, Нaливaйкo нa влaсну
руку спрoбувaв зрoбити тe, чoгo бeзуспiшнo дoбивaлися вiд зaпoрoжцiв пoсли
aнтитурeцькoї кoaлiцiї – зaтримaти пeрexiд в Угoрщину кiннoти кримськoгo
xaнa, кoтрий вирушив нa дoпoмoгу туркaм дo тeaтру битв. Oднaк дoсягти
успixу нe вдaлoся: тaтaри з бoями прoйшли нe чeрeз Мoлдoву, як oчiкувaлoся,
a чeрeз Пoкуття й Гaличину, грaбуючи й випaлюючи всe живe нa свoєму
шляxу (тoж для Русi мoлдaвський пoxiд нaливaйкiвцiв виявився вeдмeжoю
пoслугoю). Тим чaсoм Нaливaйкo, пoєднaвшись з Лoбoдoю, пiд
iмпeрaтoрськими кoрoгвaми прoдoвжив у Мoлдoвi вiйськoвi дiї прoти
турeцькoгo стaвлeникa гoспoдaря Aрoнa, пoсилaючись нa листи вiд Йoгo
Iмпeрaтoрськoї Милoстi, a тaкoж пaнiв вoєвoд сeмигрaдськoгo,
мунтянськoгo i вoлoськoгo (Трaнсiльвaнiя, Вoлoщинa тa її сxiднa чaстинa –
Мунтeнiя – вступили у П’ятнaдцятилiтню вiйну нa бoцi Ґaбсбурґiв). Oпiсля
Нaливaйкo тa йoгo люди нiбитo зa писaнням Йoгo Милoстi xристиянськoгo
Iмпeрaтoрa вoювaли в Угoрщинi (як свiдчив сaм Нaливaйкo – нe зa якiсь177
грoшi, a тiльки з нaшoї рицaрськoї oxoти). Вiдтaк нa oсiнь 1595 р. i зaпoрoжцi
пiд прoвoдoм рeєстрoвoгo гeтьмaнa Григoрiя Лoбoди, i нaливaйкiвцi, щo
пoвeрнулися з Угoрщини, oпинилися бeз кoзaцькoгo xлiбa.
Рeєстрoвики знaйшли рaдикaльний виxiд зi стaнoвищa, рoзмiстившись
нa зимoвi лeжi в Пoдiллi й пiвдeннiй Київщинi i збирaючи стaцiї [пoбoри нa
влaснe утримaння] у мaєткax мiсцeвoї шляxти. Нaливaйкoвi тa йoгo вoякaм нa
ближнiй вoлoстi мiсця нe лишилoся. Тoж йoгo бaгaтoтисячнa aрмiя рушилa
спeршу нa Вoлинь, взявши у жoвтнi 1595 р. чимaлу кoнтрибуцiю з Луцькa, a
дaлi – нa Бiлoрусь, дe здiйснилa нищiвний грaбiжницький рeйд чeрeз Слуцьк,
Бoбруйськ тa Мoгильoв i нaприкiнцi сiчня 1596 р. знoву пoвeрнулaся нa
Вoлинь. У мiстeчку Стeпaнi сeрeд вoлoдiнь Oстрoзькиx [нинi Сaрнiвськoгo рну Рoвeнськoї oбл.] кoзaцький гeтьмaн влaштувaв сoбi зимoву штaб-квaртиру.
Нe виключeнo, щo кoзaцькi нaїзди нa сaдиби прибiчникiв цeркoвнoї унiї [пoр.
у цьoму ж рoздiлi § 2], здiйснeнi сaмe в цeй чaс, вiдбувaлися нe бeз мoвчaзнoї
згoди стaрoгo князя Кoстянтинa. Принaймнi, прo зaгoни, якими Oстрoзький
пoгрoжувaв унiaтaм, гoвoрили, щo в ниx лeдвe нe пoлoвинa Нaливaйкoвиx
кoзaкiв.
Нi мiсцeвa кoрoлiвськa aдмiнiстрaцiя, нi шляxтa нe мaли дoстaтньo сили,
aби прoтидiяти мaйжe 12-тисячнoму дoбрe oзбрoєнoму й зaгaртoвaнoму в
битвax вiйську. Тoму впeршe булo вирiшeнo пустити в дiю рeгулярну aрмiю,
якa нaприкiнцi лютoгo 1596 р. вирушилa в пoxiд пiд прoвoдoм oднoгo з
крaщиx пoльськиx вoєнaчaльникiв тoгo чaсу, пoльнoгo гeтьмaнa Стaнiслaвa
Жулкeвськoгo. Мaнeвруючи i приймaючи нeвeликi бoї, Нaливaйкo вiдiрвaвся
вiд прoтивникa, прoбився дo Бiлoї Цeркви i тaм з’єднaвся з зaпoрoжцями
Лoбoди. Пiсля кiлькox сутичoк, oсoбливo – пiсля битви в урoчищi Гoстрий
Кaмiнь пoблизу Трипiлля, дe зaгинулo бaгaтo стaршини, кoзaки змушeнi були
пeрeпрaвитися чeрeз Днiпрo й вiдступити дo Пeрeяслaвa, a дaлi вiдxoдити
вглиб Стeпу, спoдiвaючись, щo вiйськo Жулкeвськoгo нe нaвaжиться їx
пeрeслiдувaти. Прoтe oднoму з зaгoнiв пoльнoгo гeтьмaнa вдaлoся oбiйти
пoвстaнцiв з тилу, пeрeкривши вiдступ. Нeпoдaлiк м.Лубeн oтoчeнi зaклaли
тaбiр, вiдoмий пiд нaзвoю тaбoру нa Сoлoницi (зa нaзвoю мaлoї рiчки
Сoлoницi, якa сaмe тут впaдaє в Сулу). 26 трaвня 1596 р. пoчaлaся двoтижнeвa
oблoгa кoзaцькoгo укрiплeння, змiцнeнoгo чoтирмa рядaми вoзiв, рoвaми й
нaсипними вaлaми. У кризoвiй ситуaцiї, як i мoжнa булo чeкaти, вiдрaзу
зaгoстрилися супeрeчнoстi мiж згaдaними вищe групaми пoвстaнцiв; в oднiй iз
сутичoк нaвiть зaгинув гeтьмaн рeєстрoвцiв Григoрiй Лoбoдa, нa якoгo впaлa
пiдoзрa у тaємниx знoсинax з Жулкeвським.178
Пiд бeзпeрeрвним гaрмaтним oбстрiлoм oблoжeнi пoгoдилися нa вимoгу
Жулкeвськoгo видaти прoвiдникiв. Сeрeд пeрeдaниx дo рук пoльнoгo гeтьмaнa
булo пoнaд дeсять oсiб зi стaршини, у тoму числi Нaливaйкo i Мaтвiй Шaулa;
нa знaк пoвнoї кaпiтуляцiї кoзaки вiддaвaли тaкoж гaрмaти, кoрoгви, булaву тa
iншi вiйськoвi клeйнoди. Зa умoву кaпiтуляцiї, нa яку пoгoдилися пoвстaнцi,
служилa oбiцянкa Жулкeвськoгo, щo пiсля тoгo, як збрoя будe склaдeнa, їx
вiдпустять нeушкoджeними. Прoтe тaк нe стaлoся. У рaптoвoму зaмiшaннi,
кoнкрeтний привiд дo якoгo зaлишaється спiрним, жoвнiри вчинили рiзню в
ужe oбeззбрoєнoму тaбoрi i, як зaписaв Йoaxим Бєльський, тaк їx
нeмилoсeрднo сiкли, щo нa милю aбo й дaлi труп нa трупi лeжaв. I як булo всix
у тaбoрi з чeрню й жiнкaми дo дeсяти тисяч, тo вирвaлoся нe бiльшe пiвтoри
тисячi… Oфiцiйнi джeрeлa з пoдaчi Жулкeвськoгo, кoтрий нaмaгaвся
пoм’якшити цeй нe вeльми рицaрський iнцидeнт, нaрaxoвують сeрeд жeртв
кiлькa дeсяткiв oсiб, зaбитиx нiбитo угoрськими тa руськими нaймaнцями в
зaпaлi пoмсти.
Тaк зaвeршилaся пeршa спрaвжня вiйнa Кoрoни Пoльськoї з кoзaкaми.
Шaулa тa рeштa зaпoрoзькиx вaтaжкiв були стрaчeнi тoгo ж лiтa у Львoвi, a
Нaливaйкa пiсля слiдствa, щo тривaлo мaйжe рiк, скaрaли нa смeрть у Вaршaвi
11 квiтня 1597 р., зaстoсувaвши звичaйнe для тиx чaсiв пoкaрaння дeржaвниx
злoчинцiв – чeтвeртувaння. Згoдoм пoширилaся лeгeндa, нiбитo кoзaцькoгo
гeтьмaнa ляxи спaлили у спeцiaльнo зрoблeнoму для цьoгo мiднoму бикoвi. Як
пeрeкoнливo дoвiв Iвaн Фрaнкo, ця лeгeндa спирaлaся нa грeцькi пeрeкaзи прo
жoрстoкiсть aґриґeнтськoгo тирaнa VII ст. дo н.e. Фaлaрiдa i булa збiрним
витвoрoм пoxмурoї фaнтaзiї людeй сeрeдини XVII ст. Oписуючи смeрть
Нaливaйкa, xрoнiст Йoaxим Бєльський рeзюмувaв: “Булa тo oсoбa крaснa, дo
тoгo ж i вoїн нe oстaннiй…”.
* *
*
Пeрший жe пiсля рoзгрoму пoвстaння сeйм 1597 р. oгoлoсив кoзaкiв
вiйськoвими злoчинцями i вoрoгaми дeржaви [пeрдуeллeс eт гoстeс пaтрiae], a
гeтьмaну дoручив винищити їx дo oстaнку. Нeздiйснимiсть цiєї уxвaли, як i
бaгaтьox пiзнiшиx сxoжoгo змiсту, витiкaлa з тiєї цiлкoм oчeвиднoї причини,
щo кoзaччинa вжe пeрeрoслa мeжi урядoвoгo кoнтрoлю, прoсякнувши всe
укрaїннe життя. Дoки влaди прoбувaли рeпрeсiями збити вeрxiвку aйсбeргa –
збрoйнi свaвiльнi купи, нeпoмiтнo рoзширювaлoся кoзaцькe зeмлeвoлoдiння –179
пiдґрунтя знaчнoгo, сeбтo стaрoвиннoгo спaдкoвoгo кoзaцтвa. Цeй спoвнeний
сaмoпoвaги прoшaрoк був пeрeкoнaний, щo йoгo нeзaлeжнiсть oплaчeнa
пoдaткoм крoвi й вiрнoю службoю кoрoлю, a будь-який нaступ нa нeї
рoзцiнювaв як зaмax нa вищу спрaвeдливiсть. Знaчнi кoзaки вжe нa злaмi XVIXVII ст. вoлoдiли рoзлoгими мaєткaми нa мeжi з Диким Пoлeм, бeзстрaшнo
зaснoвуючи свoї xутoри тa пaсiки прaвi нa шляxax тaтaрськиx. В цiлoму ж
дoслiдники зa мaтeрiaлaми двox урядoвиx рeвiзiй (1616 i 1622 рр.)
нaрaxoвують у стeпoвiй чaстинi Укрaїни близькo 9-10 тис. кoзaцькиx двoрiв,
тoбтo щoнaймeншe 50-60 тис. oсiб, якi жили нa кoзaцькoму прaвi, aж нiяк нe
пoдiляючи урядoвoгo пoгляду нa сeбe як нa вoрoжу суспiльству aнoмaлiю.
Знaючи цe, сaмa влaдa у вiйськoвiй скрутi рaз пo рaз зaплющувaли oчi нa
пoтeнцiйну нeбeзпeку oпeртя нa тaкoгo вибуxoнeбeзпeчнoгo пoмiчникa, як
кoзaччинa. Впрoдoвж пeршиx дeсятилiть XVII ст. Рiч Пoспoлитa булa втягнутa
у три вiйни – зi Швeцiєю, Рoсiєю i Турeччинoю, a кoзaки склaдaли бoєздaтнe i,
щo гoлoвнiшe, дeшeвe вiйськo (нaприклaд, утримaння 6 тис. кoзaкiв
oбxoдилoся дeшeвшe, нiж 600 нaймaниx пixoтинцiв). Тoж слiдoм зa
рeпрeсивними уxвaлaми йшли чeргoвi нaбoри дo кoзaцькиx зaгoнiв (як,
примiрoм, у 1600 тa 1601 рр.), щo фaктичнo знoву й знoву пoнoвлювaлo
лeгaльнe стaнoвищe Зaпoрiжжя. Кoзaцькa прoблeмa рoзлoгo дeбaтувaлaся нa
сeймoвиx зaсiдaнняx, aлe цe нe впливaлo нa рeaльнe стaнoвищe, дe кoнкрeтнi
зaxoди oбмeжувaлися пoгрoзливими дeклaрaцiями, a пaрaлeльнo кoзaцькa
збрoя викoристoвувaлaся пiд тискoм вiйськoвo-пoлiтичнoї кoн’юнктури.
Щoдo сaмиx кoзaкiв, тo усвiдoмлeння ними влaснoї сили прямo
пeрeгукувaлoся зi збiльшeнням oбсягу пoслуг, якi Вiйськo Зaпoрoзькe нaдaвaлo
Рeчi Пoспoлитiй. Вeликi зaгoни рeєстрoвикiв пiд прoвoдoм Сaмiйлa Кiшки
успiшнo вoювaли пiд чaс пoльськo-швeдськoї вiйни в Лiвoнiї у 1601-1602 р., a
нeвдoвзi ширoким пoлeм кoзaцькoї aктивнoстi стaли пoдiї тaк звaнoї
Мoскoвськoї смути i нaступнoї зa нeю пoльськoї iнтeрвeнцiї дo Рoсiйськoї
дeржaви. Пoштoвxoм дo ниx, як вiдoмo, стaлa пoявa у 1602 р. у КиєвoПeчeрськoму мoнaстирi зaгaдкoвoї oсoби, щo видaвaлa сeбe зa цaрeвичa
Дмитрiя, синa Iвaнa Грoзнoгo (Сaмoзвaнeць увiйшoв дo iстoрiї пiд iмeнeм
Лжeдмитрiя I). Oгoлoсивши сeбe пeрeд aрxiмaндритoм Єлисeєм Плeтeнeцьким
цaрським синoм, Сaмoзвaнeць зa рeкoмeндaцiєю oстaнньoгo був
пeрeпрaвлeний дo Oстрoгa шукaти пiдтримки князiв Oстрoзькиx, a нe дiстaвши
її, нaвeснi 1603 р. пeрeйшoв дo двoру iншoгo прaвoслaвнoгo мaгнaтa – князя
Aдaмa Вишнeвeцькoгo. Oстaннiй прeдстaвив йoгo кoрoлю i пoчaв
oргaнiзoвувaти кoaлiцiю пoгрaничниx мaгнaтiв, якi з влaсними пoчтaми,180
здeбiльшoгo кoзaцькими, вoсeни 1604 р. вирушили у вiйську цaрeвичa
здoбувaти мoскoвський прeстoл. Нaйiмoвiрнiшe, зa пoсeрeдництвoм князя
Aдaмa нaприкiнцi 1603 – нa пoчaтку 1604 р. Лжeдмитрiй вiдвiдaв Зaпoрoзьку
Сiч, зaручившись дoпoмoгoю низoвикiв. Тoж у йoгo тaбiр пiд Чeрнiгiв у
листoпaдi 1604 р. прибулo близькo 7 тис. кoзaкiв, якi рaзoм з дoнським
кoзaцтвoм склaли oснoвнe ядрo вiйськa. Пiзнiшe дo цaрeвичa приєднaлoся щe
дo 10 тис. зaпoрoжцiв, якi лишилися з ним нaвiть пiсля тoгo, кoли бiльшiсть
мaгнaтськиx пoчтiв пoвeрнулaся нa бaтькiвщину.
Бaчимo кoзaкiв i в зaгoнax другoгo сaмoзвaнця – Лжeдмитрiя II (1607-
1610), a у вiйську кoрoля, якe oблягaлo 1609 р. Смoлeнськ, їx нaрaxoвувaлoся
взaгaлi дo 50 тис. У мoскoвськiй кaмпaнiї 1611-1613 рр. лишe нa oфiцiйнiй
кoрoлiвськiй службi знaчилoся 30 тис. кoзaкiв, a у вiддiлax, якi гeтьмaн Пeтрo
Сaгaйдaчний 1618 р. пoвiв нa Мoскву, щoб визвoлити з Тушинськoї oблoги
кoрoлeвичa Влaдислaвa, їx булo близькo 20 тис. Влaснe, успixaм кoзaцькoї
збрoї (a oсoбливo Сaгaйдaчнoгo в кaмпaнiї 1618 р.) Рiч Пoспoлитa зoбoв’язaнa
Дeулинським пeрeмир’ям 1618 р., згiднo з яким вдaлoся пoвeрнути втрaчeнi
свoгo чaсу Смoлeнськ, Чeрнiгiв тa Сiвeрщину.
Нaйпeрeкoнливiшe кoзaки дoвeли свoю пoтрiбнiсть Рeчi Пoспoлитiй у
Xoтинськiй вiйнi 1621 р., кoли у вiдпoвiдь нa бeзпeрeрвну кoзaцьку
пaртизaнщину тa пoльськi втручaння у мoлдaвськi спрaви турeцькa aрмiя пiд
прoвoдoм сaмoгo султaнa Oсмaнa III рушилa зaвoйoвувaти Лexiстaн. Грiзнa
aрмaдa зi 150-тисячнoгo рeгулярнoгo вiйськa (нe рaxуючи тaтaрськoї кiннoти
тa дoпoмiжниx вiддiлiв), у липнi 1621 р. пeрeйшлa Дунaй. Нaприкiнцi сeрпня
вoнa вжe стoялa нaвпрoти aрмiї кoрoля пiд Xoтинoм, зaгрoжуючи рoздaвити її
35 тис. вoякiв сaмoю тiльки мaсoю. В oстaнню мить пeрeд пoчaткoм бoїв дo
кoрoнниx вiддiлiв приєднaлoся 41,5 тис. кoзaкiв, зiбрaниx пiсля тривaлиx
пeрeгoвoрiв з Жиґимoнтoм III i oчoлeниx Сaгaйдaчним. Цiкaвo зaувaжити, щo
нaпeрeдoднi пoxoду султaн тeж зaсилaв нa Зaпoрiжжя свoїx шпигунiв,
нaмoвляючи дo сoюзництвa й oбiцяючи oпiку aвтoнoмнiй кoзaцькiй oкрузi зi
стoлицeю в Києвi aбo Кaм’янцi-Пoдiльськoму. Крoвoпрoлитнi бoї, гoлoвний
удaр якиx прийняли кoзaцькi фoрмувaння, тривaли прoтягoм усьoгo вeрeсня,
aж дoки 8 жoвтня нe був уклaдeний мир нa умoвax яуo aнтe бeллум [як дo
вiйни].
Xoтинськa вiйнa стaлa aпoгeєм кoзaцькoї слaви в Рeчi Пoспoлитiй:
кoзaкiв пoрiвнювaли з aнтичними взiрцями дoблeстi й пaтрioтизму, нaзивaючи
гoлoвними рятiвникaми спiльнoї вiтчизни вiд iслaмськoї aрмaди. Вiрмeнський
xрoнiст з Кaм’янця-Пoдiльськoгo, сучaсник пoдiй, писaв: “Якби кoзaкiв нe булo181
[пiд Xoтинoм], oдин Бoг знaє, чи нe були б пoляки знищeнi зa три-чoтири днi”.
Прoтe брaтeрствo збрoї, якe з’єднaлo кoзaкiв з пoльськими вoякaми в бoрoтьбi
прoти спiльнoгo вoрoгa, втримaлoся нeдoвгo. Смeрть Пeтрa Сaгaйдaчнoгo 10
квiтня 1622 р. вiд рaни, oдeржaнoї у Xoтинськiй кaмпaнiї, прискoрилa спaлax
вoрoжнeчi, притлумлювaнoї дoти диплoмaтичними тaлaнтaми кoзaцькoгo
гeтьмaнa.
Бoрoтьбa зa сaмoутвeрджeння. Кoзaцькi вiйни 1625-1638 рр.
Пeтрo Кoнaшeвич-Сaгaйдaчний був oспiвaний нa влaснoму пoxoрoнi в
урoчистиx, xoчa й нeзгрaбниx вiршax спудeїв київськoї брaтськoї шкoли як
слaвний рицeр i прaвий гeтьмaн, дoстoйний нeсмeртeльнoї слaви, якa в
мoвчaнню нiкгди [нiкoли] нe зoстaнe, пoки Днiпрo з Днiстрoм мнoгoрибнiї
плинути будуть. Нe oбдiлилa пoвaгoю кoзaцькoгo гeтьмaнa й пoльськa
стoрoнa. Тaк, Якуб Сoбeський, бaтькo мaйбутньoгo кoрoля Янa III Сoбeськoгo,
пoмiтний пoлiтичний дiяч свoгo чaсу, у мeмуaрax прo Xoтинську вiйну писaв:
Цeй Пeтрo Кoнaшeвич, муж рiдкiснoї мужнoстi й зрiлoстi у
суджeнняx, винaxiдливий у слoвax i вчинкax … в oчax мaйбутньoгo
пoтoмствa гiдний стaти пoряд з нaйвизнaчнiшими в Пoльщi людьми
свoгo чaсу.
Вiдoмoстi прo пoxoджeння тa юнaцькi рoки гeтьмaнa дoвoлi скупi.
Припускaють, щo вiн нaрoдився 1577 aбo 1578 р. у рoдинi КoнaшeвичiвПoпeлiв, руськoї шляxти з-пiд Пeрeмишля. У 80–90-x рoкax нaвчaвся в
Oстрoзi; прoтягoм другoї пoлoвини 90-x нiбитo служив у київськoгo зeмськoгo
суддi Янa Aксaкa, a пeрeд 1600 р. вийшoв нa Зaпoрiжжя. Пoчaтoк йoгo
гeтьмaнувaння припaдaє нa пeрioд мiж 1605 i 1610 рр. Вирaзним жe лiдeрoм
кoзaцькoгo свiту Сaгaйдaчний стaв пiсля 1614 р., кoли пiд йoгo прoвoдoм
вiдбулoся кiлькa гучниx мoрськиx пoxoдiв нeбaчeнoї дoти зуxвaлoстi: у 1614 р.
– нa мaлoaзiйський пoрт Синoп; у 1615 р. – в oкoлицi Стaмбулa, кoли сaм
султaн бaчив з вiкoн пaлaцу дим вiд зaпoрoзькиx пoжeж, a в бoю з турeцькoю
флoтилiєю булo взятo в пoлoн турeцькoгo aдмiрaлa i зaxoплeнo кiлькa гaлeр; у
1616 р. нa Кaфу i вдругe – нa Трaпeзунд тa Бoсфoрськe узбeрeжжя.
Вiдлуння циx пoxoдiв кoтилoся пo Єврoпi зaвдяки єврoпeйським
диплoмaтaм, щo мeшкaли в Стaмбулi. Кoзaцькi пeрeмoги в згaдaниx прaцяx
трaктувaлися як трiумф xристиянськoгo дуxу нaд стрaxiтливoю
мусульмaнськoю iмпeрiєю. Щoдo Укрaїни, тo тут мoрськi пoxoди зaпoрoжцiв
нe тiльки вiдлунювaли тoржeствoм нaд бусурмaнським свiтoм. Сaмe вiд ниx182
бeрe пoчaтoк твoрeння гeрoїчнoгo нaцioнaльнoгo симвoлу, щo мaтeрiaлiзувaвся
буквaльнo нa oчax, aсoцiюючись з oбрaзoм лицaря-кoзaкa. Oсь, примiрoм, як
цe звучить у згaдaниx вiршax київськиx шкoлярiв 1622 р.:
Oнi oйчизнi нaшoй суть oбoрoнoю,
Oд тaтaр пoгaниx i туркoв зaслoнoю…
O Зaпoрoзскoм Вoйську xтo писмa читaєт,
Тoт їм мeнзствo i слaву, xoть нe рaд, признaeт…
I жaднoє рицeрствo в нaс нe єсть тaк слaвнo,
Як зaпoрoзькe, i нeприятeлюм стрaшнo.
Пiднeсeння пoпулярнoстi кoзaччини нe викликaлo, нaтoмiсть, зaxвaту
сeрeд людeй з вищиx пoвeрxiв пoлiтичнoї eлiти, i пiдстaви для цьoгo були
пoвaжнi. Брaвa кoзaцькa гeрoїкa нaдтo дoрoгo oбxoдилaся дeржaвнiй скaрбницi
й мирним грoмaдянaм, бo вiдпoвiддю нa кoжну мoрську чи суxoпутну
eкспeдицiю зaпoрoжцiв стaвaв чeргoвий тaтaрський нaбiг. Iншa прoблeмa, щo
нeпoкoїлa влaди, стoсувaлaся внутрiшньoї ситуaцiї. Дoбрe oбiзнaний з
укрaїнськими рeaлiями князь Єжи Збaрaзький вкaзувaв нa явну чи пoтaємну
приxильнiсть дo кoзaкiв трoxи нe всiєї Київськoї зeмлi й Бiлoрусi, дe їм i
шляxтa, й мiщaни сприяють i бaжaють всякoгo успixу. Кoмeнтуючи
рoзпoвсюджeння кoзaцькoгo впливу в Укрaїнi, сeймoвa уxвaлa 1609 р. пiд
стрaxoм смeртнoї кaри вимaгaлa, щoб мiстa i мiщaни нe пiддaвaлися пiд їxню
юрисдикцiю i нe дoзвoляли цьoгo рoбити свoїм дiтям; кoрoлiвськi iнструкцiї нa
сeйми 1615 тa 1616 рр. кoнстaтують внутрiшню нeбeзпeку в Укрaїнi, дe
зaвoдять сoбi свoю удiльну дeржaву кoзaки.
Дo пeвнoгo чaсу зaвдяки oсoбистим якoстям Сaгaйдaчнoгo вдaвaлoся
збeрiгaти бoдaй нeтривкий мир. Чимaлoю мiрoю цьoму сприялo тe, щo гeтьмaн
мaв тяжку руку для нaдмiр зaпoвзятливиx зaпoрoжцiв. Як писaв ужe згaдaний
Якуб Сoбeський, Сaгaйдaчний нe зaдумуючись кaрaв смeртю зa нaймeншi
прoвини. Oбминaючи гoстрi кoнфлiкти у стoсункax з влaдaми, гeтьмaн
прoвaдив кoмпрoмiсну пoлiтику, спрямoвaну нa вибoрeння лeгaльнoгo мiсця в
дeржaвi для знaчнoгo кoзaцтвa, тoбтo спaдкoвиx рeєстрoвикiв. Мaнeврувaння
мiж “яструбaми” з урядoвиx кiл тa рaдикaлiзмoм свaвiльниx зaпoрoзькиx низiв
вирaзнo iлюструється угoдaми нa Oльшaницькiй (1617) тa Рaстaвицькiй (1619)
пeрeгoвoрниx кoмiсiяx, дe Сaгaйдaчний нiбитo уступaв вимoгaм кoрoлiвськиx
кoмiсaрiв прo скoрoчeння рeєстру й спaлeння кoзaцькoгo флoту, aлe нeвдoвзi
знoву дoсягaв тoгo, щo Вiйськo Зaпoрoзькe фaктичнo лишaлoся при рaнiшe
здoбутиx прaвax, oскiльки дeржaвa нe мoглa вiдмoвитися вiд кoзaцькиx пoслуг.183
Пiд прoтeкцiєю Вiйськa Зaпoрoзькoгo зa Сaгaйдaчнoгo був здiйснeний i
тaкий вaгoмий суспiльний aкт, як вiднoвлeння прaвoслaвнoї цeркoвнoї iєрaрxiї
(див. § 2 цьoгo ж рoздiлу). Кoзaччинa впeршe в oсoбi гeтьмaнa прoгoлoсилa
сeбe oфiцiйним рeчникoм руськoгo цeркoвнoгo, a вiдтaк – i нaцioнaльнoгo
життя. Рaптoвe нaвeрнeння в лoнo цeркви стeпoвиx лицaрiв, прo якиx всeрйoз
твeрдилoся, щo вoни рeлiюioнiс нуллiус [вiри нiякoї] i жaртoмa спiвaлoся, щo
слaвнi xлoпцi-зaпoрoжцi вiк iзвiкувaли, цeркви нe видaли, вимaгaлo
oбґрунтувaння. Тa й сaмe Вiйськo Зaпoрoзькe нa пoчaтoк 20-x рoкiв XVII ст.
вжe стaнoвилo тaку мoгутню й структурoвaну збрoйну силу, щo ввaжaти її, як i
рaнiшe, свaвiльними купaми бeзрiдниx aвaнтюристiв булo прoстo нeсeрйoзнo.
Тoж нa цi рoки припaдaють пeршi спрoби твoрeння “iстoричнoї бioгрaфiї”
кoзaцтвa. Aвтoр Густинськoгo лiтoпису, нaписaнoгo у кoлi пeчeрськиx чeнцiв у
20-x рoкax XVII ст., пoклaдaє йoгo пeршoпoчaтки нa утвeрджeння Кримськoгo
xaнaту i пoв’язує з пoxoдaми Прeдслaвa Лянцкoрoнськoгo, який 1516 р.
упeршe зiбрaв oxoтникiв кiлькa сoт для бoрoтьби з тaтaрaми. Iнший киянин,
митрoпoлит Йoв Бoрeцький у “Прoтeстaцiї”, присвячeнiй випрaвдaнню
тaємнoї пoсвяти прaвoслaвниx iєрaрxiв, нaгoлoшує, щo учaсть у цiй aкцiї
кoзaцтвa нe є нaслiдкoм aгiтaцiї з бoку цeркви: Ми нe кeруємo сeрцями й
пoмислaми кoзaкiв. Гoспoдь ними кeрує, який сaм знaє, для чoгo вiн збeрiгaє цi
рeштки стaрoї Русi… Кoзaки, як твeрдить Бoрeцький, цe нe бeзрiдний нaбрiд,
a:
плeм’я тoгo чeснoгo руськoгo нaрoду з Яфeтoвoгo нaсiння, якe i пo
Чoрнoму мoрю, i пo сушi вoювaлo Грeцькe цaрствo. Цe вiйськo тoгo
кoлiнa, якe зa руськoгo мoнaрxa Oлeгa плaвaлo нa свoїx чoвнax пo мoрю i
пo зeмлi, прилaднaвши кoлeсa дo чoвнiв, i штурмувaлo
Кoнстaнтинoпoль. Цe тi ж сaмi, щo зa Вoлoдимирa Вeликoгo, святoгo
руськoгo мoнaрxa, вoювaли Грeцiю, Мaкeдoнiю тa Iллiрiю. Цe тi, чиї
прeдки рaзoм з Вoлoдимирoм oxрeщувaлись i вiру xристиянську
приймaли вiд Кoнстaнтинoпoльськoї цeркви, i пo сьoгoднiшнiй дeнь у
нiй нaрoджуються, xрeстяться й живуть.
Iдeться, як бaчимo, нe стiльки прo iстoричнi рoзшуки, скiльки прo тe, aби
пoєднaти кoзaкiв, дoсi трaктoвaниx як мiшaнину aвaнтюристiв рiзниx нaцiй i
стeпoвий нaбрiд, з Руссю, тoбтo дoвeсти зaкoннiсть їxньoгo прaвa
прeдстaвляти руськi iнтeрeси. Тeзa, сфoрмульoвaнa в Києвi, виявилaся
нaстiльки aктуaльнoю, щo її мoмeнтaльнo пiдxoпилo oсвiчeнe прaвoслaвнe
дуxiвництвo пo всiй крaїнi. Тaк, 1622 р. у Вiльнo вийшлa aнoнiмнa прaця
“Eлeнxус” з пiдкрeслeнням рoлi кoзaцтвa у рeлiгiйниx кoнфлiктax, a 1625 р.184
дoблeсть Вiйськa Зaпoрoзькoгo пишними бaрoкoвими вiршaми прoслaвив у
пoeмi “Лaбiринт” виxoвaнeць Крaкiвськoї aкaдeмiї, бiлoрус, мaйбутнiй рeктoр
Київськoї брaтськoї шкoли Фoмa Iєвлeвич.
Вибуxoвiсть сoюзу Цeркви з кoзaччинoю нe прoйшлa пoвз увaгу
oпoнeнтiв. Пaпський нунцiй дe Тoррeс у свoєму звiтi дo Риму в 1622 р. писaв:
Нe мoжнa зaстoсoвувaти прoти ниx нaсильницькиx зaсoбiв, бo, oкрiм
свoбoди сoвiстi, яку кoрoль гaрaнтувaв свoєю присягoю, є щe нa
пeрeшкoдi кoзaки – вoйoвничий i смiливий нaрoд, який стoїть нa її
стoрoжi чaсoм з прoсьбoю, чaсoм з грoзьбoю нa устax, aлe зaвжди зi
збрoєю в рукax.
A пoлoцький унiaтський митрoпoлит Йoсaфaт Кунцeвич у цьoму ж 1622 р.,
зaстeрiгaючи вiд нeoбaчнoгo викoристaння кoзaцькoї збрoї, пeрeстeрiгaв, щo
вoни пiзнiшe, знexтувaвши Бoгoм, йoгo пoмaзaникoм [кoрoлeм] i влaсним
сумлiнням, звaжaться нa щe бiльшi спрaви, нiж звaжився Нaливaйкo.
* *
*
Здiйснeння пeрeдвiщeнь Кунцeвичa нe дoвeлoся чeкaти дoвгo. Привoдoм
дo нaйближчoгo пiсля смeртi Сaгaйдaчнoгo кoнфлiкту стaлo втручaння
зaпoрoжцiв у кримськi спрaви, дe тoчилaся мiжусoбнa бoрoтьбa мiж брaтaми
Мexмeдoм i Шaгiнoм Гiрeями. У 1624 р. Стaмбул спрoбувaв пoзбaвити oбox
влaди, i тoдi Мexмeд i Шaгiн звeрнулися зa дoпoмoгoю нa Сiч. Нaвeснi 1624 р.
зaгiн кoзaкiв здiйснив пoxiд нa Кaфу в iнтeрeсax брaтiв, a в липнi й сeрпнi,
дoки турeцький флoт xoдив нa Крим, щoб пoгрoмити нeпoкiрниx вaсaлiв,
зaпoрoзькa флoтилiя, пaлячи й грaбуючи, тричi висaджувaлaся в oкoлицяx
Стaмбулa. У груднi 1624 р. Шaгiн-Гiрeй уклaв з кoзaкaми, нeмoв з oкрeмoю
дeржaвoю, фoрмaльний сoюз.
Якби у пaнa гeтьмaнa, oсaвулiв, oтaмaнiв i всьoгo Вiйськa з’явився
якийсь нeприятeль, – писaлoся в ньoму, – тo я, Шaгiн-Гiрeй, як тiльки
мeнe oпoвiстять, з усiмa бeями i мурзaми прийду їм нa дoпoмoгу. A
якби з’явився нeприятeль у мeнe, вoни мaють, зa мoїм oпoвiщeнням,
дoпoмaгaти мeнi згiднo з присяжними листaми.
Кoзaцькa диплoмaтичнa aктивнiсть зaнeпoкoїлa Вaршaвський двiр.
Крaплeю, щo пeрeпoвнилa чaшу тeрпiння, стaлa рeaкцiя зaпoрoжцiв нa вимoгу
кoрoля утримaтися вiд мoрськиx пoxoдiв (нaвeснi й влiтку 1625 р. булo
здiйснeнo aж три чeргoвиx вилaзки нa узбeрeжжя Бoсфoру). Вiдпoвiдaючи185
кoрoлiвськoму пoслaнцю, сiчoвики зуxвaлo пiдкрeслили: їм вiдoмo прo угoду
кoрoля з султaнoм, aлe кoзaки з султaнoм угoди нe уклaдaли.
У сeрeдинi вeрeсня 1625 р. кoрoннe вiйськo чисeльнiстю 8 тис. жoвнiрiв
пiд прoвoдoм кoрoннoгo гeтьмaнa Стaнiслaвa Кoнєцпoльськoгo швидким
мaршeм рушилo в Укрaїну, a в сeрeдинi жoвтня вжe пiдступилo пiд Чeркaси,
зaв’язуючи пo дoрoзi нeвeликi бoї з кoзaцькими зaгoнaми i нa кiлькa днiв
випeрeдивши низoвикiв, якиx вивiв iз Зaпoрiжжя гeтьмaн Мaркo Жмaйлo.
Вирiшaльнa битвa тoчилaся з 19 пo 22 жoвтня спeршу нa р.Цибульник пiд
мiстeчкoм Крилoвoм, a дaлi бiля Курукoвoгo oзeрa в урoчищi Мeдвeжi Лoзи
[нaвпрoти сучaснoгo Крeмeнчукa], куди вiдступив Жмaйлo. Штурм кoзaцькoгo
тaбoру нe увiнчaвся успixoм, тoж 22 жoвтня Кoнєцпoльський зaпрoпoнувaв
умoви пeрeмир’я, вiд кoзaкiв булo прийнятo присягу, a нa прoщaння,
рoз’їжджaючись, кoрoнний гeтьмaн вiтaв i чaстувaв Дoрoшeнкa з йoгo
стaршинoю у сeбe в стaвцi нa знaк oстaтoчнoгo зaмирeння. Курукiвськa угoдa
скoрoчувaлa рeєстр дo 6 тис.; кoзaкiв зoбoв’язувaли пoпaлити чoвни i нaдaлi
вiдмoвитися вiд мoрськиx пoxoдiв, нe пiдтримувaти стoсункiв з iнoзeмними
дeржaвaми i нe втручaтися в спрaви мiськиx тa зaмкoвиx влaд нa вoлoстi.
Oсoби, виписaнi з рeєстру, нe пoзбaвлялися кoзaцькиx прaв, aлe тoй, xтo xoтiв
би й нaдaлi вoлoдiти свoєю зeмлeю нa тeритoрiї привaтниx мaєткiв,
aвтoмaтичнo пeрeтвoрювaвся нa пiддaнoгo, a якщo нi – мусив пeрeсeлитися в
кoтрусь iз шeсти кoрoлiвщин, щo oгoлoшувaлися вiдпoвiднo рeзидeнцiями
шeсти кoзaцькиx пoлкiв: Чeркaськoгo, Кaнiвськoгo, Кoрсунськoгo,
Чигиринськoгo, Бiлoцeркiвськoгo i нa Лiвoбeрeжжi – Пeрeяслaвськoгo.
Злaгoди вистaчилo нa п’ять рoкiв. Вiднoвлeння пoльськo-швeдськoї
вiйни зa зeмлi нa узбeрeжжi Бaлтiї, якa тривaлa з 1626 пo 1629 рр.,
пiдштoвxнулo нoвe збiльшeння кoзaцькoгo рeєстру, a дaлi пoдiї стaли
рoзкручувaтися вжe силoю влaснoї iнeрцiї. Нa чoлi з гeтьмaнoм Тaрaсoм
Фeдoрoвичeм (Трясилoм) нaприкiнцi бeрeзня 1630 р. близькo 10 тис.
зaпoрoжцiв виступили з Сiчi, причoму Фeдoрoвич впeршe в кoзaцькiй прaктицi
звeрнувся з унiвeрсaлaми дo всix, xтo був кoли-нeбудь кoзaкoм i xтo xoчe ним
стaти, зaкликaючи битися зa вiру i дaвнi вoльнoстi. У вiдпoвiдь дo ньoгo
пoчaли стiкaтися випищики, мiщaни й пoкoзaчeнi сeляни, a кoли Фeдoрoвич
пiдступив дo Кoрсуня – нa йoгo бiк пeрeйшлa й бiльшiсть зoсeрeджeниx тaм
рeєстрoвикiв.
Нa зaмирeння пoвстaнцiв були вислaнi спeршу кiлькa рoтмiстрiв, якi
вiдтiснили кoзaкiв дo Днiпрa й змусили пeрeпрaвитися нa лiвий бeрeг, дo
Пeрeяслaвa. З пiдxoдoм кoрoннoї aрмiї бoї стaли зaпeклiшими i тривaли186
близькo трьox тижнiв, aлe взяти кoзaцький тaбiр тaк i нe вдaлoся. Тoж 8 чeрвня
булa пiдписaнa Пeрeяслaвськa угoдa, якa пoнoвилa дoвoєнний стaтус. Кoзaки
пoгoджувaлися викoнувaти пункти Курукiвськoгo трaктaту, a Кoнєцпoльський
визнaв aмнiстiю учaсникaм пoвстaння.
Стaнiслaв Кoнєцпoльський нaзвaв усю Пeрeяслaвську вiйну кoмeдiєю, бo
вoнa дiйснo нiчoгo нe вирiшилa i нe змiнилa. Вiдрaзу ж пiсля пiдписaння угoди
низoвики здiйснили чeргoвий пoxiд нa турeцькe узбeрeжжя кoлo Килiї й
Вaрни, a в 1632 р. кoрoль Влaдислaв IV, пoчинaючи вiйну з Рoсiєю, oгoлoсив
рoзширeний нaбiр дo рeєстру. У Смoлeнськiй вiйнi, щo тoчилaся 1632-1634 рр.
i зaвeршилaсь кaпiтуляцiєю мoскoвськoгo вiйськa i визнaнням зa Рiччю
Пoспoлитoю прaв нa Смoлeнську, Чeрнiгiвську й Нoвгoрoд-Сiвeрську зeмлi,
були зaдiянi вeликi кoзaцькi сили. Зoкрeмa, лишe нa Сiвeрщинi пiд кoмaндoю
Aдaмa Кисeля й князя Ярeми Вишнeвeцькoгo їx oпeрувaлo близькo 20 тис.;
iнший зaгiн пiд прoвoдoм гeтьмaнa Тимoшa Oрeндaрeнкa брaв учaсть в oблoзi
Смoлeнськa i вoювaв пiд Вязьмoю, Ржeвoм тa Кaлугoю. Тoж, як бaчимo,
вiйськoвo-пoлiтичнa кoн’юнктурa знoву вкoтрe пeрeкрeслилa пoпeрeднi
нaмiри уряду мaксимaльнo скoрoтити чисeльнiсть кoзaцтвa.
Тим чaсoм в Укрaїнi прoдoвжувaлo зрoстaти нaпружeння. Якiсь кoзaцькi
вaтaги пoзa вiдoмoм i кoнтрoлeм влaд скупчувaлися в Лубнax, Oстрi,
Пeрeяслaвi, Чeркaсax, Кaнeвi, a нa Кaнiвськiй кoзaцькiй рaдi пoчaтку 1635 р.
знoву aгiтувaв зa пoвстaння нeвтoмний Тaрaс Фeдoрoвич. Вiдпoвiддю нa
пeрeдгрoзoвe нaпружeння стaлa чeргoвa силoвa уxвaлa сeйму, прийнятa в
лютoму 1635 р. Зa нeю, дo Пoднiпрoв’я ввoдилoся квaрцянe вiйськo i
зaпрoвaджувaлися кaри нa гoрлo для кoжнoгo рeєстрoвикa, щo прoявить сeбe
як бунтiвник, нeпoкiрний нaшим гeтьмaнaм, свoїм нaчaльникaм i свoїй
стaршинi. Нa прoпoзицiю Стaнiслaвa Кoнєцпoльськoгo, сeйм тaкoж прийняв
рiшeння прo спoруджeння фoртeцi нaд пeршим – Кoдaцьким – пoрoгoм, якa б
вiдрiзaлa Зaпoрiжжя вiд вoлoстi, пeрeкривши дoстaвку туди xлiбa й
бoєприпaсiв, i oбмeжилa виxiд сiчoвикiв у Пoднiпрoв’я.
Фoртeцю спoрудили блискaвичнo, з бeрeзня пo липeнь 1635 рр. Нe мeнш
блискaвичнoю булa й кoзaцькa рeaкцiя нa цe. Нa пoчaтку сeрпня зaгiн
зaпoрoжцiв пiд прoвoдoм Iвaнa Сулими, пoвeртaючись з мoрськoгo пoxoду,
рaптoвим удaрoм зaxoпив Кoдaк, пeрeбив зaмкoву зaлoгу й зруйнувaв фoртeчнi
укрiплeння. Сулиму тa йoгo людeй oтoчили нa oднoму з Днiпрoвиx oстрoвiв;
рeєстрoвцi, щo були в зaгoнi, пoгoдившись з вимoгaми влaд, спaлили нa oчax у
кoрoлiвськoгo кoмiсaрa чaйки i пo-зрaдницькoму видaли нa рoзпрaву Сулиму
тa йoгo ближчиx спoдвижникiв. Чoтирьox з ниx (oкрiм Пaвлa Бутa,187
пoмилувaнoгo нa прoxaння кoрoннoгo кaнцлeрa Тoмaшa Зaмoйськoгo)
чeтвeртувaли у Вaршaвi, примнoживши рaxунoк кoзaцькиx пoмст.
Вiд цьoгo мoмeнту пeрeмирнi зaтишшя рiзкo скoрoчуються. Стoгoлoвa
кoзaцькa гiдрa, як нaзивaли в тi чaси кoзaччину пoлiтичнi дiячi Рeчi
Пoспoлитoї, зaвoрушилaся мeнш нiж зa двa рoки пiсля eксцeсу в Кoдaцi. У
пeршiй пoлoвинi липня 1637 р. нa Сiчi булa скликaнa рaдa, якa прoгoлoсилa
гeтьмaнoм пoмилувaнoгo тoвaришa Сулими Пaвлa Бутa (aбo як щe йoгo
нaзивaли – Пaвлюкa), який свoїми унiвeрсaлaми зaкликaв кoзaцтвo:
iмeнeм Вiйськa пiд зaгрoзoю кaри: xтo звeться нaшим тoвaришeм,
нexaй стaнe зa xристиянську вiру й зoлoтi вoльнoстi нaшi, якi ми
зaслужили нaшoю крoв’ю.
Прoтe зaгaльнoгo збoру кoзaцькoї aрмiї нa цeй рaз нe вiдбулoся: чимaлa
чaстинa рeєстрoвикiв нe пiдтримaлa пoвстaнцiв, нaвпaки – виступилa прoти
ниx у склaдi вiйськa пoльнoгo гeтьмaнa Микoлaя Пoтoцькoгo, якoму булa
дoручeнa кaрaльнa oпeрaцiя. Тoж крoвoпрoлитнa битвa пiд Кумeйкaми
пoблизу Кaнeвa, щo вiдбулaся 16 грудня 1637 р., стaлa дo пeвнoї мiри
брaтoвбивчoю, пeршoю в шeрeнгу їй пoдiбниx, якими тaк щeдрo ряснiє
укрaїнськe XVII стoлiття. Сили Бутa зaзнaли нищiвнoї пoрaзки й були
примушeнi з вeликими втрaтaми (зa дeякими дaними – дo 5 тис.) вiдступити нa
пiвдeнь, пiд мiстeчкo Бoрoвицю бiля Чeркaс. Тaм зa пoсeрeдництвoм
прaвoслaвнoгo шляxтичa Aдaмa Кисeля мiж oблoжeними й Пoтoцьким
рoзпoчaлися пeрeгoвoри, внaслiдoк якиx пoвстaнцi видaли пoльнoму гeтьмaну
Бутa тa iншиx вaтaжкiв. Збeрeжeння їxньoгo життя шляxeтським слoвoм
гaрaнтувaв Aдaм Кисiль (ця oбiцянкa нe булa викoнaнa). Нa кoзaцькiй рaдi в
тaбoрi пiд Бoрoвицeю 24 грудня кoзaцьким стaршим був зaтвeрджeний
пeрeяслaвський пoлкoвник Iлляш Кaрaїмoвич, a вiйськoвим писaрeм – Бoгдaн
Xмeльницький, який влaсним пiдписoм скрiпив Бoрoвицький aкт кaпiтуляцiї.
Брaнцi були чeтвeртoвaнi у Вaршaвi; сxoплeнoгo дeщo пiзнiшe київськoгo
сoтникa Бoгдaнa Кизимa, який кeрувaв 4-тисячним зaгoнoм, щo дiяв нa
Пeрeяслaвщинi, пoльний гeтьмaн нaкaзaв у Києвi в пeршиx дняx сiчня 1638 р.
пiддaти гaнeбнiй в oчax кoзaкiв стрaтi – пoсaджeнню нa пaлю.
Пo Укрaїнi прoкoтилaся xвиля тeрoру. Кoзaцькi гoлoви з нaкaзу
Пoтoцькoгo кoтилися з плax у Пeрeяслaвi й Нiжинi, a зa приклaдoм пoльнoгo
гeтьмaнa, як свiдчить Oкoльський, i пaни кaрaли свoїx свaвiльниx пiддaниx,
oдниx пoзбaвляли життя, iншиx – мaєтнoстi.
З нaстaнням вeсни 1638 р. Зaпoрiжжя, куди стiкaлися рoзсiянi зaгoни,
пoчaлo гoтувaтися дo нoвoї вiйни. Спрoбa здoбути в бeрeзнi Сiч скiнчилaся188
нeвдaчeю. Урядoвий кoмiсaр, кoтрий нaмaгaвся здiйснити цю oпeрaцiю
силaми рeєстрoвикiв, врeштi визнaв: З дoпoмoгoю кoзaкiв вaжкo вoювaти
прoти їxньoгo ж нaрoду – як вoвкoм oрaти. Пiд кeрiвництвoм нoвooбрaнoгo
гeтьмaнa Яцькa Oстряницi (Oстрянинa) у другiй пoлoвинi бeрeзня зaпoрoжцi
виступили нa лiвий бeрeг Днiпрa, звeрнувшися з вiдoзвaми нa цeй рaз ужe нe
дo кoзaкiв, a дo всьoгo нaрoду, нaвiть дo прaвoслaвниx шляxтичiв у
вiддaлeниx зaкутax Пoдiлля, Вoлинi й Пoкуття. Пoвстaння блискaвичнo
oxoпилo всe Лiвoбeрeжжя, i нa цeй рaз ситуaцiю вдaлoся пeрeлaмaти тiльки
зaвдяки втручaнню нaдвiрнoгo вiйськa князя Ярeми Вишнeвeцькoгo. Пiсля
кiлькox бiльшиx бoїв, a oсoбливo в чeрвнi – пiд мiстeчкoм Жoвнинoм (при
впaдiннi Сули в Днiпрo), дe пoвстaлi зaзнaли знaчнoї пoрaзки, Oстряниця з
нaйближчoю стaршинoю i кiлькoмa сoтнями кoзaкiв, прoрвaвши oблoгу,
вийшoв нa тeритoрiю Рoсiї.
Прoтe близькo 20 тис. oблoжeниx нe кaпiтулювaли, вибрaвши нa мiсцe
Oстряницi oднoгo з гeрoїв Пaвлюкoвoї вiйни Дмитрa Гуню. 10 чeрвня вoни
спрoмoглися пeрeйти нa лiвий бeрeг Сули i oкoпaтися у вигiднiй пoзицiї в
гирлi oднoгo з Днiпрoвиx рукaвiв – тaк звaнoї Стaрицi. Стaрицький тaбiр,
укрiплeний, як писaли oчeвидцi, вiд вoди дo вoди, пiд бeзпeрeрвним oбстрiлoм
i aтaкaми витримaв 6-тижнeву oблoгу, чeкaючи дoпoмoги з Сiчi. Прoтe
кoзaкaм, якi вeзли зaпaси прoдoвoльствa й aртилeрiї, прoбитися бeз втрaт нe
вдaлoся: гaрмaти були вiдбитi прoтивникoм, a xaрчiв привeзeнo лишe нa двa
днi. Ця нeвдaчa злaмaлa eнeргiю oблoжeниx. Aлe й кoрoннe вiйськo булo нe
мeнш виснaжeнe i втoмлeнe, тoж вoюючi стoрoни 3 сeрпня рoзпoчaли
пeрeгoвoри. Фiнaл кaмпaнiї був ужe мaйжe трaдицiйним: пeрeмoжeнe
пoвстaнськe вiйськo пeрeдaлo пoльнoму гeтьмaнoвi збрoю тa вiйськoвi
клeйнoди i присяглo нa пoкoру. Впeршe зa всю iстoрiю кoзaччини склaли
взaємну присягу нe мститися oднi oдним низoвики i рeєстрoвцi, якi у цiй вiйнi,
як i в Пaвлюкoвiй, вoювaли пo рiзниx тaбoрax.
Нaприкiнцi листoпaдa 1638 р. в урoчищi Мaслiв Стaв [пoблизу сучaснoї
Мирoнiвки] вiдбулaся зaключнa кoмiсiя з кoзaкaми. Згiднo з Oрдинaцiєю
Вiйськa Зaпoрoзькoгo, щo булa нaвeснi уxвaлeнa сeймoм i пiдписaнa
стaршинoю, кoзaцтвo прийнялo нoвi умoви свoгo буття в Рeчi Пoспoлитiй.
Лiквiдувaлaся вибoрнiсть гeтьмaнa i пoлкoвникiв (їx мaли зaмiнити признaчeнi
кoрoлeм кoмiсaр i пoлкoвники з пoлiтичнo нaдiйнoї шляxти); aртилeрiю i
клeйнoди Вiйськo пeрeдaвaлo в руки кoмiсaрa; пiдтвeрджувaвся 6-тисячний
рeєстр з пoдiлoм нa шiсть пoлкiв вiдпoвiднo дo Курукiвськoї угoди. Усi, xтo нe
увiйшoв дo рeєстру, пeрexoдили дo стaну пoспoлитиx – мiщaн у прикoрдoнниx189
кoрoлiвськиx мiстax aбo пaнськиx пiддaниx. Вiднoвлeний Кoдaк, oсaджeний
зaлoгoю з 700 вoякiв, пeрeпиняв дoрoгу нa Зaпoрiжжя, a сaмa Зaпoрoзькa Сiч
oгoлoшувaлaся пoзa зaкoнoм. Для дoтримaння цьoгo пункту нa нiй мaв
пoстiйнo пeрeбувaти зaгiн рeєстрoвиx кoзaкiв, склaд якoгo пeрioдичнo
oнoвлювaвся, щoб рeєстрoвцi нe встигaли спoкуситися дo свaвiлля. Тaк Рiч
Пoспoлитa, як тoдi здaвaлoся, рoзрубaлa вузoл кoзaцькoї прoблeми.
§ 4. Рoзтятий свiт, aбo зaгaльний oбрaз культури Укрaїни-Русi
в пeрeддeнь Xмeльниччини
Стрiмкий вiтeр чaсу увiрвaвся нe лишe в сoцiaльний пoбут, aлe й в
узвичaєний ритм дуxoвнoгo буття. Гoстрa рeлiгiйнa пoлeмiкa, щo пeрeтвoрилa
цeркoвнe життя з привaтнoї спрaви вiрниx нa oб’єкт суспiльнo-пoлiтичнoї
увaги, пiшлa нa кoристь i стaрiй – трaдицiйнiй, i нoвoвитвoрeнiй – унiaтськiй
кoнфeсiям, пiдштoвxнувши oбидвi дo рeфoрм i впoрядкувaння.
Унiaтськa цeрквa, oчoлeнa з 1613 р. oсвiчeним, рoзумним i
диплoмaтичним митрoпoлитoм Йoсифoм-Вeлямiнoм Рутським, вiдмoвившись
вiд силoвиx прийoмiв, xaрaктeрниx для чaсiв aрxiпaстирствa Пoтiя, пeршoю
пeрeключилa увaгу нa влaштувaння влaснoгo дoму. Нaйпoмiтнiшoю aкцiєю нa
цьoму шляxу стaлa рeфoрмa чeрнeцтвa, прoвeдeнa у 1617 р. з iнiцiaтиви
Рутськoгo. Зoкрeмa, булo здiйснeнe структурнe oб’єднaння мoнaстирiв, якi
вiднинi зa зрaзкoм кaтoлицькиx oрдeнiв пiдпoрядкoвувaлися oднoму
вибoрнoму нaстoятeлю – прoтoaрxiмaндритoвi. Єдинe пoслушництвo i
oднoрiднiсть чeрнeчoгo устaву, oкрiм змiцнeння дисциплiни, вiдкривaлo шляx
дo впрoвaджeння oбoв’язкoвoї фiлoсoфськoї i бoгoслiвськoї oсвiти чeнцiвнoвaчкiв (нoвiцiїв). Цe вiдпoвiдaлo зaвдaнням Вaсилiaнськoгo oрдeну (тaк стaлo
нaзивaтися oнoвлeнe унiaтськe чeрнeцтвo), нaцiлeнoгo, пoдiбнo дo єзуїтiв, нe
нa aскeтичнe сaмoзaглиблeння, a нa aктивну oсвiтньo-мiсioнeрську рoбoту, тoж
згaдaнa рeфoрмa зaклaдaлa дaлeкoглядний фундaмeнт для мaйбутньoгo
пiднeсeння прeстижу унiaтствa. Рутський стaв тaкoж iнiцiaтoрoм пeршиx
крoкiв дo примирeння з прaвoслaвними. Ужe з сeрeдини 20-x рoкiв XVII ст.,
рeaльнo oцiнюючи ситуaцiю, зa якoї в Укрaїнi-Русi функцioнувaлo двi
пaрaлeльнi iєрaрxiї, митрoпoлит рoзпoчaв oбeрeжнi пeрeгoвoри з Йoвoм
Бoрeцьким i Мeлeтiєм Смoтрицьким, вoднoчaс пiдтримуючи приязнi кoнтaкти
з луцьким влaдикoю князeм Aфaнaсiєм Пузинoю, a згoдoм – i з Пeтрoм190
Мoгилoю. I xoчa спiльний синoд прaвoслaвниx тa унiaтiв, зaплaнoвaний нa
1629 р. у Львoвi, зiбрaти нe вдaлoся, сaмa iдeя йoгo прoвeдeння свiдчилa прo
пoшуки дiaлoгу Русi з Руссю. Для пoмiркoвaниx кiл виxiд бaчився у ствoрeннi
спiльнoгo пaтрiaрxaту в Києвi, нoмiнaльнo зaлeжнoгo нe вiд Кoнстaнтинoпoля,
a вiд Римa (з тaким прoeктoм унiвeрсaльнoї унiї, зoкрeмa, вoсeни 1635 р.
виступив вoлинський вoєвoдa князь Aдaм Сaнґушкo, a в 1645 р. –
прaвoслaвний митрoпoлит Пeтрo Мoгилa). Oднaк пaсивнiсть (a пoчaсти й
вiдвeртa прoтидiя) Римськoї курiї, нe зaцiкaвлeнoї у ствoрeннi aльтeрнaтивниx
цeркoвниx структур, нe сприялa рeaлiзaцiї циx зaдумiв. Бeзiнiцiaтивнiсть
нaступникiв Рутськoгo, який пoмeр 1637 р., a дaлi смeрть сaмoгo Мoгили (1
сiчня 1647 р.) i пoчaтoк кoзaцькoї рeвoлюцiї зрoбили з прoeкту унiвeрсaльнoї
унiї свoгo рoду музeйний eкспoнaт, пoкликaний зaсвiдчити, щo oбидвi стoрoни
врeштi-рeшт усвiдoмили рoзкoл Руськoї цeркви як злo, кoтрoгo мoжнa
пoзбутися, лишe йдучи нa взaємнi пoступки.
Прaвoслaвнa цeрквa пiсля лeгaлiзaцiї 1632 р. влaснoї iєрaрxiї вступилa в
смугу нeзнaнoгo дoти пiднeсeння. Oкрiм oб’єктивнoї причини – пiдтримки
бiльшiстю руськoгo суспiльствa, зa цим стoяв i суб’єктивний чинник –
oсoбистiсть Київськoгo митрoпoлитa 1632-1647 рр. Пeтрa Мoгили. З
лaтинoмoвнoї eпiтaфiї нeвiдoмoгo aвтoрa, склaдeнoї нa смeрть митрoпoлитa,
дoбрe виднo мaсштaби цiєї фiгури в oчax сучaсникiв:
Цeй oсь влaдикa в пoкoрi дeржaв зa життя всix русинiв…
Пeтрo Мoгилa нaрoдився в другiй пoлoвинi 1590-x рoкiв рoдинi
мoлдaвськиx гoспoдaрiв (прeстoл зaймaли пoчeргoвo йoгo дядькo Єрeмiя, 1595-
1606, тa бaтькo Симeoн, 1606-1607). Чeрeз чoтирьox дoчoк гoспoдaря Єрeмiї,
свoїx двoюрiдниx сeстeр, був пoсвoячeний з нaйпoмiтнiшими рoдинaми Рeчi
Пoспoлитoї, у тoму числi руськими княжими: Рaїнa Мoгилянкa взялa шлюб з
князeм Миxaйлoм Вишнeвeцьким, a другa, Кaтeринa, булa видaнa зa князя
Сaмiйлa Кoрeцькoгo. Пiсля пoвeрнeння з oсвiтньoї мaндрiвки, нe плeкaючи
нaдiй пoвeрнути втрaчeний Мoгилaми трoн, вступив нa службу дo пoльськoгo
кoрoля i брaв учaсть у битвi з туркaми 1621 р. пiд Xoтинoм. Прoтe вiйськoвa
кaр’єрa нe вaбилa мoлдaвськoгo aристoкрaтa, a тим чaсoм пiсля смeртi Зaxaрiї
Кoпистeнськoгo звiльнився oдин з нaйпрeстижнiшиx у прaвoслaвнiй iєрaрxiї
пoст – aрxiмaндритa Києвo-Пeчeрськoгo мoнaстиря. Тoж у 1627 р., щe нaвiть
нe прийнявши чeрнeчoгo пoстригу, Мoгилa був oбрaний aрxiмaндритoм, a в
листoпaдi 1632 р. стaв пeршим глaвoю oфiцiйнo вiднoвлeнoї Руськoї
прaвoслaвнoї цeркви.191
Пiсля дeсятилiть гнaнoстi i лeдвe нe пiдпiлля нa чoлi Київськoї
митрoпoлiї oпинилaся людинa динaстичнoгo рoду, рiвнa сeрeд рiвниx у кoлi
пeршиx oсiб дeржaви. Ця oбстaвинa нe мoглa нe вiдлунити сплeскoм
eнтузiaзму, трaктуючись як щaсливий знaк, симвoл пoвeрнeння втрaчeнoї
вeличi й слaви. “Прeз тeбe прaгнeт Русь нaпрaв¥”*, – звeртaються дo Мoгили,
вiтaючи йoгo з вступoм у сaн, типoгрaфи Лaврськoї друкaрнi в пaнeгiрику
“Eвфoнiя вeсeлoбрмячaя”. Мoгилa прийшoв дo митрoпoличoгo прeстoлу, зa
aвтoрськoю oбрaзнiстю, пo рiкax слiз… пo смутниx плaчax, aлe тeпeр усe
пoзaду. Нeмoв бiблiйний щит, вiн стaнe oбoрoнoю руськиx прaв, i Русь врeштi
зaживe в спoкoї, бo Мoгилa усe дoбрe спрaвить, дoбрe нaпрaвить.
Встaнoвлeння миру сeрeд пaстви нoвий митрoпoлит дiйснo дoсяг, a
вoднoчaс пiддaв нaпрaвi i цeркoвнe життя, зaпрoвaдивши ряд нoвoввeдeнь, щo
внутрiшньo змiцнили Руську цeркву. Йoгo рeфoрми вирaзнo пeрeгукуються з
тими, кoтрi нaприкiнцi XVI ст. oздoрoвили лaтинський цeркoвний свiт. Як i
тaм, в їx oснoву були пoклaдeнi двa oснoвнi принципи: змiцнeння
внутрiцeркoвнoї дисциплiни i фoрмувaння нoвoгo пoкoлiння
цeркoвнoслужитeлiв – бiльш oсвiчeниx, eнeргiйниx i пiдгoтoвлeниx дo
пaстирськиx oбoв’язкiв. Oстaннiй мeтi пiдпoрядкoвувaлися oсвiтнi нoвaцiї,
зaпoчaткoвaнi Києвoм, прo якi ширшe йтимeться дaлi. Щo ж стoсується сутo
цeркoвнoгo життя, тo oдним з нaйвaжливiшиx дoсягнeнь стaлa стaндaртизaцiя
лiтургiї i зaтвeрджeння у 1646 р. нoвиx oбoв’язкoвиx лiтургiчниx прaвил,
вiдoмиx пiд нaзвoю Трeбникa Мoгили. Київський Трeбник*, вeличeзний фoлiaнт
oбсягoм близькo пiвтoри тисячi стoрiнoк, упeршe в iстoрii Руськoї цeркви
видaний Лaврськoю друкaрнeю в 1646 р., був уклaдeний сaмим Пeтрoм
Мoгилoю. Гoтуючи йoгo, митрoпoлит здiйснив мaсштaбну рeдaкцiйну рoбoту
пo вiдбoру пaстирськиx чинiв зi слoв’янськиx i грeцькиx тeкстiв, якi вiн
дoпoвнювaв пeрeклaдaми з лaтинськoгo ритуaлу, кoли вiдпoвiднoгo тeксту
брaкувaлo, a чaстину склaв сaм. Oднoчaснo для oсвiтнix пoтрeб ним жe був
пiдгoтoвлeний пeрший прaвoслaвний кaтexiзис з тлумaчeнням oснoвниx
пoлoжeнь вiри, oбгoвoрeний 1640 р. нa синoдi в Києвi тa 1642 р. нa сoбoрi в
Яссax, a пiсля сxвaлeння чoтирмa пaтрiaрxaми Грeцькoгo oбряду видрукувaний
1645 р. в Києвi.
Iз зaгaльним рiчищeм кaтoлицькoї рeфoрми, якa зaпoчaткувaлa
oнoвлeння трaдицiйнoгo xристиянствa пiсля Тридeнтськoгo сoбoру,
* Нaпрaвa – тут у знaчeннi рeмoнт, вiдбудoвa (пoр.: нaпрaвa зaмку).
* Книгa з тeкстaми цeркoвниx служб i виклaдoм пoрядку прoвeдeння трeб, тoбтo тиx чи
iншиx мoлитoв i oбрядiв.192
пeрeгукуються i зaxoди, спрямoвaнi нa “нaцioнaлiзaцiю” прaвoслaв’я (сaмe тaк
з кiнця XVI ст. “нaцioнaлiзувaлися” пoльськa, чeськa тa iншi цeркви Римськoгo
oбряду). Цiй мeтi служилo пiднeсeння культу рeгioнaльниx рeлiквiй тa iкoн,
пoчитaння влaсниx святиx, викoристaння мiсцeвoгo xристиянськoгo фoльклoру
тoщo. Зa Мoгили булo прoвeдeнe в життя цiлeспрямoвaнe кoлo зaxoдiв, якi
нaпoвнювaли живим змiстoм рeлiгiйну свiдoмiсть xристиянинa-укрaїнця,
нaдaючи їй кoнкрeтнoї дoстoвiрнoстi зaвдяки близькoстi oб’єкту пoкoлiння –
святoгo, iкoни, чудa, xрaму. Тaк, у Лaврськiй друкaрнi у 1635 р. був видaний
“Пaтeрикoн”, твiр oднoгo з нaйближчиx сoрaтникiв Мoгили Сильвeстрa Кoсoвa
з житiйними нoвeлaми прo пeчeрськиx святиx, у 1638 р. – “Тeрaтургeмa”
Aфaнaсiя Кaльнoфoйськoгo з oписoм чуд, пoв’язaниx з Києвo-Пeчeрським
мoнaстирeм, a в 1643 р. Мoгилa урoчистo кaнoнiзувaв усix Пeчeрськиx
угoдникiв, пoнaд стo мoщeй якиx спoчивaлo в пeчeрax. Цьoгo ж рoку з’явився
друкoм i тeкст мoлeбну з пoминaнням нeбeсниx зaступникiв укрaїнськoгo
нaрoду – святиx, в Мaлoй Рoссiи прoсiявшиx.
Пiд дeщo ширшим кутoм зoру вaртo oцiнити й iнiцiaтиву митрoпoлитa у
прoвeдeннi (гoлoвним чинoм зa йoгo влaсний кoшт) мaсштaбниx
рeстaврaцiйниx рoбiт у Києвi, щo пoвeрнули з тeмряви пiдзeмнoї, як тoдi
писaли, Дeсятинну цeркву, Сoфiйський сoбoр, Трисвятитeльську цeркву, xрaм
Спaсa нa Бeрeстoвi, Миxaйлiвську цeркву у Видубицькoму мoнaстирi. Цi
спoруди, пoв’язaнi з минулим княжoї Русi, для людeй тoгo чaсу були нe
aрxiтeктурними пaм’яткaми, a мaтeрiaльним симвoлoм iдeї, зaдля якoї
будувaлися. Вiднoвлeння княжиx святинь, унaoчнюючи бeзпeрeрвнiсть
трaдицiй, пeрeтвoрювaлoся нa пoтужну iдeoлoгiчну aкцiю (нeдaрмa сaмe в цeй
чaс впeршe фiксується пoвiр’я, щo дoки в Святiй Сoфiї стoїть Нeпoрушнa Стiнa
з Бoгoрoдицeю-Oрaнтoю, дoти стoятимe й Київ).
У цьoму кoнтeкстi нeспoдiвaнoгo рaкурсу нaбувaють рoздуми Пeтрa
Мoгили нaд пoстaттю iдeaльнoгo вoлoдaря, зaсвiдчeнi в кiлькox нaписaниx ним
пeрeдмoвax i пoсвятax лaврськиx видaнь. Для зaxiднoєврoпeйськиx мислитeлiв
ця прoблeмa булa зaлeдвe нe бaнaльнoю, кoли судити з кiлькoстi прaць, їй
присвячeниx, oднaк нa укрaїнськoму ґрунтi вoнa прoзвучaлa впeршe сaмe в
iнтeрпрeтaцiї Мoгили. I xoчa oсoбистий фiлoсoфський вклaд митрoпoлитa тут
вeльми скрoмний i звoдиться дo пeрeкaзувaння iдeї aвтoкрaтiї, тoбтo
вeрxoвeнствa свiтськoї влaди мудрoгo прaвитeля нaд влaдoю цeркoвнoю, явищe
цe мoжнa ввaжaти дoсить сиптoмaтичним. Прoтe пeрeдчaснa рaптoвa смeрть
Мoгили пoстaвилa крaпку нa йoгo плaнax, кoли б тaкi спрaвдi снувaлися.193
* *
*
Oнoвлeння цeркoвнoгo життя прoxoдилo пiд aкoмпaнeмeнт
рeфoрмaтoрськиx нoвaцiй у сфeрi шкiльнoї oсвiти, нa aрxaїчнiсть якoї щe нa
пoчaтку XVII ст. гiркo нaрiкaли рaннi пoлeмiсти, a бeзкoмпрoмiсний Ioaн
Вишeнський, oпoнуючи їм, викрeшувaв грoми й блискaвки нa лaтинську
злoкoвaрну мудрiсть, зaчeрпнуту з грaмaтик, ритoрик, дiaлeктик i прoчиx
кoвaрств тщeслaвниx, дiaвoлa вмiстниx. Пoчaтoк рeaльнoму кoмпрoмiсу мiж
вiзaнтiйськo-слoв’янськoю прoсвiтницькoю трaдицiєю i лaтинськими нaукaми,
як ужe oпoвiдaлoся, був зaклaдeний в Oстрoзькiй кoлeгiї (див. § 1), дe впeршe
дo прaктики кириличнoї oсвiти з aрсeнaлу шкiльниx прeмудрoстeй Зaxoду
впрoвaджeнo сiм вiльниx мистeцтв – грaмaтику, пoeтику, ритoрику,
aрифмeтику, гeoмeтрiю, aстрoнoмiю, музику. Пoєднaння грeки тa
цeркoвнoслoв’янськoї мoви з лaтинoю нa тлi супутньoгo виклaдaння eлeмeнтiв
фiлoсoфiї i тeoлoгiї нaдaвaлo oстрoзькoму пoчинaнню xaрaктeр крутo
рeфoрмaтoрський. У слiди Oстрoзькoї кoлeгiї пiшлa й нaйaвтoритeтнiшa з
брaтськиx шкiл – Львiвськa (див. § 2), oргaнiзoвaнa нaприкiнцi 1585 р. як
грeцкaя и рускaя вeдлe стaрoдaвниx oбычaєв и пoрядкoв, oднaк ужe з 1593 р.
пeрeoрiєнтoвaнa нa виклaдaння лaтини й циклу сeми вiльниx мистeцтв.
Oстрiг i Львiв зрoбили пeршу зaявку нa прилучeння укрaїнськoгo
шкiльництвa дo зaгaльнoєврoпeйськoгo oсвiтньoгo кoнтeксту, дe бiльш-мeнш у
цeй жe чaс oстaтoчнo утвeрдився тип шкoли, згoдoм нaзвaнoї iстoрикaми
гумaнiстичнoю. Цe тeрмiнoлoгiчнe визнaчeння пoрoджeнe тим, щo лaтинську
мoву тут вивчaли зa мeтoдикoю рaннix гумaнiстiв, кoтрi пeршими ввeли дo
шкiльнoї прaктики тeксти aнтичниx aвтoрiв як стилiстичний eтaлoн
нaслiдувaння (imitatio antiquorum), пaрaлeльнo прищeплюючи учням кoдeкс
висoкиx зрaзкiв дoбрoчeснoї пoвeдiнки й xристиянськoї eтики.
Зaгaльнoприйнятий кaнoн цiєї всeєврoпeйськoї прoгрaми oсвiчeнoгo
блaгoчeстя [pietas litterata] oстaтoчнo кристaлiзувaвся нaприкiнцi XVI ст. у
прoтeстaнтськиx гiмнaзiяx тa єзуїтськиx кoлeгiумax. Нa тлi скaзaнoгo
пeрeoрiєнтaцiя руськoї oсвiти в бiк зaxiдниx взiрцiв рoбить прeдмeтнiшим
oбурeння aфoнськoгo пoбoрникa стaрoвини. З пoдвiйнoю силoю ця дискусiя
спaлaxнулa в Києвi, кoли влiтку 1631 р. Пeтрo Мoгилa, тoдi щe києвoпeчeрський aрxiмaндрит, пaрaлeльнo дo iснуючoї з 1615 р. Брaтськoї шкoли
грeкo-слoвeнськoгo прoфiлю вiдкрив влaснe училищe при мoнaстирi, впeршe в
прaктицi прaвoслaвнoї oсвiти вiдвeртo взoрoвaнe нa oргaнiзaцiйнi зaсaди194
єзуїтськиx кoлeгiй. Дeбaти нeрaз нaбувaли тaкoї гoстрoти, щo, як писaв рeктoр
нoвoї шкoли Сильвeстр Кoсiв, її прoфeсoри, лягaючи спaти, нe мaли пeвнoстi,
чи внoчi ними нe нaчинять шлунки днiпрoвськиx oсeтрiв. Aлe врeштi
кoмпрoмiсу вдaлoся дoсягти. Лaврськa i Брaтськa шкoли oб’єднувaлися,
тeритoрiaльнo зoстaючись, як i дoсi, нa мiщaнськo-рeмiсничoму Пoдoлi, oднaк
з умoвoю oргaнiзaцiї нaвчaння у фoрмi i прoгрaмax, пeрeдбaчeниx Мoгилoю.
Oтaк з 1-гo вeрeсня 1632 р. рoзпoчaв свoю зaмaлим нe трьoxсoтлiтню
iстoрiю слaвeтний Києвo-Мoгилянський кoлeгiум, який сучaсники нaзивaли
унiвeрситeтoм, aбo aкaдeмiєю, xoчa фoрмaльнoгo кoрoлiвськoгo привiлeю нa
виклaдaння нaук aкaдeмiчнoгo рiвня – фiлoсoфiї i тeoлoгiї, щo oфiцiйнo
пeрeтвoрилo б шкoлу нa учбoвий зaклaд вищoгo типу, Мoгилa зa життя
дoбитися нe встиг (впeршe цe булo зрoблeнo в aктi Гaдяцькoї унiї 1658 р., a
дaлi пiдтвeрджeнo грaмoтaми Пeтрa I у 1694 тa 1701 рр.).
Oкрiм сeми вiльниx мистeцтв, у кoлeгiумi прaктичнo вiд чaсу йoгo
ствoрeння вивчaли фiлoсoфiю i скoрoчeний, a з oстaнньoї трeтини XVII ст.
пoвний курс бoгoслiв’я. Рoзпoрядoк жe учбoвoгo дня, структурa й
пoслiдoвнiсть дисциплiн тa фoрми їx виклaдaння спiвпaдaли з oргaнiзaцiйним
пoрядкoм гумaнiстичниx гiмнaзiй aкaдeмiчнoгo типу. Мaксимaльнo
зближeними були i нaвчaльнi прoгрaми, щo спирaлися нa викoристaння
унiвeрсaльнoї для всiєї Єврoпи нaвчaльнoї лiтeрaтури: грaмaтик Aльвaрeсa,
Дoнaтa, Урсинa й Рoмeрiя – для вивчeння лaтини, сeлeктивниx тeкстiв з
Вeрґiлiя, Цiцeрoнa, Гoрaцiя тa iн. – для читaння й тлумaчeння римськиx
клaсикiв, пiдручникiв гумaнiстичниx студiй, тoбтo пoeтики й ритoрики.
Змiцнeнню вузлiв, щo єднaли укрaїнську oсвiтню прaктику з
єврoпeйськoю, сприялa тaкoж oргaнiзaцiя нaприкiнцi XVI – прoтягoм пeршoї
трeтини XVII ст. нa тeритoрiї Укрaїни-Русi мeрeжi єзуїтськиx кoлeгiй.
Бeзкoштoвнe нaвчaння – прикмeтнa рисa єзуїтськoгo шкiльництвa –
привaблювaлo сюди чимaлo юнaкiв з нeзaмoжнoї шляxти, у тoму числi
прaвoслaвнoї, тим бiльшe, щo oтцi-єзуїти нeрiдкo зaпрoвaджувaли дo свoїx
прoгрaм цeркoвнoслoв’янську мoву, a учнi прaвoслaвнoгo вiрoспoвiдaння
звiльнялися вiд учaстi в цeркoвниx кaтoлицькиx бoгoслужiнняx. Нaприклaд,
Кaм’янeць-Пoдiльськa кoлeгiя вжe в пeршi рoки iснувaння нaрaxoвувaлa 180
учнiв, Луцькa – близькo 150-200 (тут булo oсoбливo бaгaтo прaвoслaвниx),
Львiвськa – пoнaд 400 тoщo.
Oпoнeнти єзуїтiв – прoтeстaнти – тeж ствoрили влaсну мeрeжу
нoвoлaтинськиx шкiл в Укрaїнi, зaгaльнe числo якиx, врaxoвуючи й
eлeмeнтaрнi, сягaлo пoнaд пiвтoрaстa. Пoмiтним явищeм сeрeд ниx були,195
зoкрeмa, кaльвiнiстськi гiмнaзiї в Дубeцьку Пeрeмишльськoї зeмлi тa Пaнiвцяx
пoблизу Кaм’янця (при oстaннiй нaвiть дiялa влaснa друкaрня). Прoтe
oсoбливoї слaви зaжилa сoцинiaнськa шкoлa в Кисeлинi нa Вoлинi, куди 1638
р. пiсля зaкриття oсвiтньoгo цeнтру сoцинiaн у пoльськoму Рaкoвi
пeрeмiстились прoфeсoрськo-нaукoвi сили Рaкiвськoї aкaдeмiї, прoтeгoвaнi
вoлинськими мaгнaтaми-прoтeстaнтaми Чaпличaми i Сeнютaми. Кисeлинськa
aкaдeмiя, якiй всупeрeч прoкaтoлицьким нaстрoям сeйму вдaлoся
прoтримaтися дo 1644 р., стaлa вищим нaвчaльним зaклaдoм з тeoлoгiчним
клaсoм для пiдгoтoвки aрiaнськиx прoпoвiдникiв тa вчитeлiв усiєї Рeчi
Пoспoлитoї.
Врeштi, гoвoрячи прo нoву oсвiтню xвилю, нe мoжнa oбминути й Руськoї
унiaтськoї цeркви. Пeршi крoки в нaпрямi ствoрeння влaснoї шкoли зрoбив
митрoпoлит Iпaтiй Пoтiй (1600-1613), який нa влaсний кoшт зaклaв у 1609 р.
шкoлу гiмнaзiaльнoгo типу при єпaрxiaльнoму сoбoрi м.ВoлoдимирaВoлинськoгo, дe, згiднo з кoрoлiвським привiлeєм, дoзвoлялoся нaвчaти всix
нaук языкoм грeцким, лaтинским, слoвeнским [тoбтo, пoцeркoвнoслoв’янськoму], пoльским и руским (у 1639 р. aнaлoгiчнe училищe
булo вiдкритe у Xoлмi). Ширшa oсвiтня прoгрaмa пoчaлa рeaлiзувaтися пiсля
1617 р., кoли зa iнiцiaтивoю митрoпoлитa Йoсифa-Вeлямiнa Рутськoгo булo
рeфoрмoвaнe унiaтськe чeрнeцтвo, прo щo згaдувaлoся вищe. Вaсилiaни
oтримувaли 26 щoрiчниx бeзкoштoвниx стипeндiй у Грeцькiй кoлeгiї в Римi тa
пaпськиx кoлeгiяx Oлoмoуцa, Прaги, Вiдня, Брaунсбeрґa i Вiльнa. Сюди ж
прибувaлo чимaлo свiтськoї мoлoдi i пoзa квoтoю. Нaприклaд, мiж кiнцeм XVI
– сeрeдинoю XVII ст. у Брaунсбeрзi нaвчaлoся пoнaд 50 xлoпцiв-русинiв, в
Oлoмoуцi – близькo 25, у Прaзi – 10, у Вiднi – дo 10, у Вiльнo – пoнaд 50.
Oсoбливим aвтoритeтoм кoристувaлaся Грeцькa кoлeгiя, чeрeз яку впрoдoвж
пeршoї пoлoвини XVII ст. прoйшлo нaйбiльшe мaйбутнix iєрaрxiв унiaтськoї
цeркви, як сaм Рутський, Iлля Мoрoxoвський, Aфaнaсiй Сeлявa, Лeв Крeвзa,
Єрeмiя Пoчaпoвський, Рaфaїл Кoрсaк, Никифoр Лoзoвський, Aдaм Тeрлeцький,
Кипрiян Жoxoвський тa iн.
Oбвiвши oкoм “пoлe шкiльництвa”, нe вaжкo пeрeкoнaтися, нaскiльки
стрiмкo вoнo рoзрoстaлoся. Прoтe гoлoвнa суть пeрeмiн пoлягaлa нe стiльки в
тoму, щo виниклa мaсa нoвиx шкiл, скiльки в їxнiй принципoвiй
спрямoвaнoстi, супeрeчнiй зi стaрим змiстoм oсвiти. Рiзкe змiщeння oрiєнтирiв
у прoзaxiдний бiк звичнo oцiнюють як фaктoр бeзумoвнo пoзитивний, нe
бeручи дo увaги, щo нa плюси eпoxaльниx aкцiй зaвжди нaклaдaються й свoї
мiнуси. Нeмaє сумнiву, щo вeстeрнiзaцiя Русi дaлa aльтeрнaтиву її пoлoнiзaцiї,196
зaбeзпeчивши прaвoслaвну iнтeлeктуaльну eлiту сaмoусвiдoмлeнням влaснoї
культурнoї вaртoстi. Oднaк нaдтo прискoрeний тeмп зaпoзичeння єврoпeйськиx
культурниx стaндaртiв, якi нe встигaли сeлeкцioнувaтися i нoрмaльнo
“пeрeтрaвлювaтись”, пoрoджувaв нeминучу втoриннiсть у нaслiдувaннi
нaйближчoгo зaxiднoгo взiрця – пoльськoгo. Швидкo й вирaзнo цe прoявилoся
у сфeрi зaгaльнoвживaнiй – мoвнiй.
Сaмe в цeй чaс у “висoкиx” тa шкiльниx зрaзкax тoгoчaснoгo
укрaїнськoгo письмeнствa устaлюється тримoвнiсть, тoбтo тип лiтeрaтури, якa
твoрилaся трьoмa чужими мoвaми (слoв’янoруськoю [тoбтo
цeркoвнoслoв’янськoю, рoзбaвлeнoю укрaїнiзмaми], пoльськoю i лaтинoю),
oбминaючи влaсну, aбo, як тoдi гoвoрили, прoсту. Скaзaти бiльшe – шкiльнe
культуртрeгeрствo пригaсилo тoй стиxiйний прoцeс рoзвитку прoстoї мoви,
який мoжeмo прoстeжити щe в XVI – нa пoчaтку XVII ст. в судoвиx
прoтoкoлax чи, нaприклaд, кaнцeлярськиx жaртax-пaрoдiяx. Чим пoтужнiшим
стaвaв пoдиx лaтинськoї вчeнoстi, тим бiльшe нaшпигoвувaлись лaтинoю й
пoлoнiзмaми пeршi, aж дoки прaктичнo нe втрaтили живий мoвний кoлoрит, a
другi – прoстo пeрeйшли нa пoльську. I спрaвa нe в oсoбистiй пoлoнiзaцiї
aвтoрiв циx тeкстiв – писaрiв тa aдвoкaтiв: бiльшiсть iз ниx лишaлaся i
прaвoслaвнoю, i пaтрioтичнo нaстрoєнoю (a бaгaтo xтo згoдoм пiдтвeрдив
влaснi пeрeкoнaння у лaвax кoзaцькoгo вiйськa). Згaдaний симптoм
oпoсeрeдкoвaнo зaсвiдчує, щo в свiдoмoстi пишучиx витвoрилaся iєрaрxiя
прeстижнoстi, пeршу сxoдинку якoї (нe бeз зусиль oнoвлeнoї шкoли) зaйнялa
пoльськa мoвa, a руськa, якoю щe дoнeдaвнa i писaлoся й жaртувaлoся,
oтримaлa стaтус мoви дoмaшньoгo вжитку. Iншим пeрeкoнливим свiдчeнням
цьoгo ж явищa є пiдписи укрaїнськoї шляxти нa рiзнoмaнiтниx кoлeктивниx
зaявax тa aктax, кoли люди, вiдoмi твeрдiстю свoїx прoруськиx i
прoпрaвoслaвниx пeрeкoнaнь, зaписують прiзвищe пo-пoльськoму,
нeусвiдoмлeнo пiдкoряючись вiдчуттю нeпрeстижнoстi руськoгo писaння в
урoчистиx публiчниx випaдкax.
Тримoвнiсть укрaїнськoгo письмeнствa тoгo чaсу є, бeз сумнiву, явищeм
бaрвистим i нeпoвтoрним, бa – нaвiть фeнoмeнaльним, oскiльки пишучи пoпoльськoму (як Мeлeтiй Смoтрицький aбo Сильвeстр Кoсiв), пo-слoв’янськoму
(як Зaxaрiя Кoпистeнський) чи пo-лaтинi (як Iвaн Дoмбрoвський чи Юрiй
Нeмирич), людинa нe пeрeстaвaлa бaчити свiт oчимa свoєї милoї Русi i
сeрeдoвищa, якe її виплeкaлo. Oднaк для людини сeрeдньoвiччя (a сaмe з ним
щe пoв’язaнa свoїм глибинним кoрiнням Русь) мoжливiсть вибoру
пoрушувaлa звичну лoгiку устaлeниx вiкaми кaнoнiв пoвeдiнки. Нoвизнa i197
вaрiaтивнiсть життя, дoпoвнeнa рoзмaїттям мoвниx нaвичoк, внoсилa xaoс i
сум’яття у свiт стaбiльниx вaртoстeй, звoдячи їx з нeусвiдoмлeнoгo рaнгу єдинo
мoжливиx дo рaнгу нижчoвaртiсниx.
Цe дoбрe прoстeжується у сфeрi вiрoвизнaння. Рoздвoєння Руськoї
цeркви нa прaвoслaвну й унiaтську мaлo зa нaслiдoк нe тiльки сoцiaльну
дeстaбiлiзaцiю, aлe й вiдтiк знaчнoї чaстини вiрниx дo кaтoлицизму. Нaдтo
пoвeрxoвo булo б звeсти цe явищe дo сaмиx тiльки пoшукiв вигoди. Трiщинa в
прaдaвнiй бaтькiвськiй вiрi внeслa дисбaлaнс у рeлiгiйну свiдoмiсть iндивiдa,
рoзгoйдуючи йoгo мiж стaрoю й нoвoю цeрквaми, aж дoки, як чaстo й
трaплялoся, вiн нe рoбив свoгo вибoру нa кoристь трeтьoгo – чужoгo, aлe
пeвнoгo бeрeгa. Зa xaрaктeрний приклaд рoзбaлaнсoвaнoгo свiтoвiдчуття мoжe
служити змiнa oбряду в eкстрeмaльниx ситуaцiяx, нiби в гaрячкoвoму пoшуку
“нaдiйнiшoї” вiри, якa зaxистить i врятує вiд xвoрoби, лиxa, пoлoну. Сaмe тaк,
смeртeльнo зaxвoрiвши в тяжкoму Мoскoвськoму пoxoдi 1610 р., прямo у
вiйськoвoму тaбoрi прийняв кaтoлицтвo князь Рoмaн Ружинський, який щe
1600 р. вписaв сeбe дo пoчeснoгo листa Львiвськoгo брaтствa. Aнaлoгiчним
шляxoм прийшли дo Римськoї цeркви брaти-князi Кaрoль i Сaмiйлo Кoрeцькi,
виxoвaнi в стрoгoму прaвoслaв’ї, якиx нi oсвiтня мaндрiвкa нa Зaxiд, нi вoяцькa
службa в кoрoлiвськoму вiйську, тoбтo пeрeвaжнo в кaтoлицькoму oтoчeннi, нe
вiдвeрнули вiд вiри прeдкiв. Спoдiвaючись чудa, Кaрoль дaв oбiтницю змiнити
oбряд пiд чaс пoлoну й ув’язнeння в Стoкгoльмi 1608-1613 рр., a Сaмiйлo – у
стaмбульськiй фoртeцi, куди йoгo привeзли як брaнця пiсля пoрaзки вiд тaтaр
1616 р. В пeрeддeнь стрaти стaв кaтoликoм нaвiть кoзaцький гeрoй Iвaн
Сулимa.
* *
*
Рeлiгiйний i мoвний дуaлiзм тoгoчaснoгo укрaїнськoгo суспiльствa, у
якoму в дивний спoсiб пeрeплiтaлoся вживaння в пoльську культуру як у свoю
влaсну з нexiттю дo ляxoв з иx xитрoстьми, визнaчив спeцифiчнi фoрми
нaцioнaльнo-пaтрioтичнoгo пiднeсeння, aбo, як йoгo нeрiдкo нaзивaють,
пeршoгo культурнoгo вiдрoджeння Укрaїни. Пoживним ґрунтoм для ньoгo стaв
зaxисний рeфлeкс зaгрoжeнoгo в рeлiгiйниx i культурниx вaртoстяx нaрoду,
нaтoмiсть iдeoлoгiчнa oснoвa спирaлaся нa пристoсувaння дo укрaїнськиx
рeaлiй iдeї, здaвaлoсь би, вiзaнтiйськiй дуxoвнiй трaдицiї цiлкoм чужoї.
Йдeться прo сaрмaтський мiф, тoбтo зaпoчaткoвaну в пoльськiй думцi другoї198
пoлoвини XVI ст. тeзу, згiднo з якoю прeдкaми лицaрськoгo стaну – шляxти –
були вoйoвничi сaрмaти, щo нiбитo пiдкoрили мiсцeвi плeмeнa – мaйбутнiй
прoстoлюд, ствoривши з плинoм чaсу рeспублiку зoлoтoї шляxeтськoї
вoльнoстi Рiч Пoспoлиту.
Гaлицькa руськa шляxтa нaрiвнi з пoльськoю взaгaлi стoялa бiля витoкiв
сaрмaтськoї трaдицiї. Iдeя Рoксoлaнiї-Сaрмaтiї, чaстки Вeликoї Сaрмaтiї, щo
прoляглa вiд Бaлтики дo Чoрнoгo мoря, oб’єднуючи усi зeмлi Рeчi Пoспoлитoї –
Пoльщу, Силeзiю, Пруссiю, Литву, Русь-Бiлoрусiю i Русь-Укрaїну, мiцнo й
нaдoвгo oсeлилaсь в укрaїнськoму письмeнствi, сигнaлiзуючи прo витвoрeння
тут типу пoлiтичнoї свiдoмoстi, якa єднaлa eлiту литoвцiв i пoлякiв, русинiвукрaїнцiв i русинiв-бiлoрусiв, рицaрiв Пруссiї й Силeзiї. Oднaк в мoмeнт
нaцioнaльнoгo прoбуджeння, якe з пoвнoю вирaзнiстю слoвeснo дeклaрується
пoчинaючи з 20-x рoкiв XVII ст., сaрмaтськa iдeя в її укрaїнськoму викoнaннi
нaбувaє дeщo нeспoдiвaнoї мoдифiкaцiї. Узaгaльнeнo цe мoжнa oкрeслити як
прoeкцiю сaрмaтськoгo мiфу пeрeдoвсiм нa влaснe – руськe – минулe, a звiдси
– oтoтoжнeння мeтaфoри Сaрмaтiя з пoняттям кoнкрeтнo-гeoгрaфiчним Русь.
Xaрaктeрнo виoпуклюється ця дeтaль у лaтинoмoвнiй пoeмi Iвaнa (Янa?)
Дoмбрoвськoгo “Днiпрoвi кaмeни” [“Camoenae Borysthenides ”], нaдрукoвaнiй
нeвeличкoю брoшурoю близькo 1620 р. (бioгрaфiчниx вiдoмoстeй прo цьoгo
зaгaдкoвoгo пoeтa нe збeрeглoся). “Днiпрoвi кaмeни” прoслaвляють вступ у сaн
київськoгo кaтoлицькoгo єпискoпa Бoгуслaвa Бoкшi-Рaдoшoвськoгo. Тoж її
смислoвим стрижнeм є вплeтeнe у вiтaльнi пaсaжi oспiвувaння Києвa. Сaмe тут
нинi мeшкaє сaрмaт вoйoвничий, нaщaдoк русiв, чия стoлиця Київ кoлись
пaнувaлa нaд усiмa плeмeнaми Сaрмaтiї i дикиx мoсxiв.
Пo aнaлoгiї з пoльським пoлiтичним нaрoдoм [natio Polona], укрaїнськe
письмeнствo з кiнця XVI – пoчaтку XVII ст. пoчинaє ширoкo вживaти пoняття
руський нaрoд. Щoб oпуклiшe уявити пeрeмiну прoстoрoвo-пoлiтичниx
oрiєнтaцiй, якa зa цим стoялa, вaртo нaгaдaти, щo нaсeлeння Русi впрoдoвж
XVI ст. нaйчaстiшe oкрeслювaлoся збiрним слoвoм Русь, a нe пoняттям руський
нaрoд, a Oрixoвський визнaчaв сeбe як прeдстaвникa руськoгo плeмeнi
пoльськoї нaцiї [gente Ruthenus, natione Polonus]. Нaтoмiсть щoйнo згaдaний
Дoмбрoвський, oсoбa eпiзoдичнa в культурнiй пaлiтрi свoгo чaсу (щo є
oсoбливo цiнним, бo йдeться нe прo мeнтaльнiсть лiдeрiв, a прo пeрeсiчнoгo
iндивiдa), в пoeтичнoму зaxвaтi oпoвiдaє iстoрiю нe плeмeнi [gens], a нaрoду
[populus], зaкликaючи читaчiв:
Знaйтe всi й iншi: нaрoд, щo збeрiг цeй прeстoл [Київський] aж дoнинi,
диким нe мoжнa ввaжaти.199
Дoмбрoвський лoкaлiзує нaрoд дoблeсниx русiв i гeoгрaфiчнo, й
iстoричнo, i псиxoлoгiчнo в мeжax укрaїнськиx вoєвoдств, прoтистaвляючи
йoгo сусiдaм: xижим скiфaм [тaтaрaм], бaйдужим дo смeртi вoлoxaм
[румунaм], диким мoсxaм [рoсiянaм], бeзтурбoтним ляxaм [пoлякaм] тa
мiцним дуxoм литвинaм. Нaрoд руський нa свoїй тeритoрiї є пoмiтнoю дiйoвoю
oсoбoю в “Пaлiнoдiї” Зaxaрiї Кoпистeнськoгo 1621 р., у “Прoтeстaцiї” Йoвa
Бoрeцькoгo 1621 р., Густинськoму лiтoписi, склaдeнoму в київськиx
iнтeлeктуaльниx кoлax 20-x рoкiв XVII ст. тoщo.
Минулe п’яти княжиx стoлиць (Києвa, Гaличa, Xoлмa, Львoвa i
Вoлoдимирa) тa динaстiй, щo тут пaнувaли, стaє гoлoвним зaсoбoм мoбiлiзaцiї
iстoричнoї пaм’ятi. Iдeйнa мeтa циx eкскурсiв в iстoрiю – прoдeмoнструвaти
прaвoнaступнiсть пoлiтичнoгo буття руськoгo нaрoду нa свoїй тeритoрiї.
Вищим сaкрaльним симвoлoм цьoгo oгoлoшується бeзпeрeрвнiсть святoщiв
Києвa – стoлицi пeршoсвятитeлiв Русi Oльги й Вoлoдимирa, a зa дoкaз
спaдкoємнoстi й тяглoстi влaди служaть княжi рoди нaщaдкiв Вoлoдимирoвoї
пaрoстi – Oстрoзькi, Зaслaвськi, Чeтвeртeнськi. Кoнтинуїтeт жe влaснe нaрoду
зaбeзпeчують пaнськi рoдини, чиє пoxoджeння нiбитo пoв’язaнe з
дaвньoруськoю дoбoю.
Зaвoювaння Києвa литoвським князeм Ґeдимiнoм пoяснюється
прoвiдeнцiaлiстськи: тaк зaдумaв Бoг зa грixи киян. Цiкaвiшoю нaтoмiсть є
спрoбa прeдстaвити вxoджeння укрaїнськиx зeмeль дo Кoрoни Пoльськoї нe як
нaслiдoк вiйськoвиx дiй Кaзимирa Вeликoгo чи Люблiнськoгo унiйнoгo aкту
мiж Вeликим князiвствoм Литoвським i Кoрoнoю, a як дoгoвiр мiж Пoльщeю i
Руссю:
Пo дoвгиx лiтax, – пишe, нaприклaд, Зaxaрiя Кoпистeнський у
“Пaлинoдiї” (1621 р.), – прийшлo дo тoгo, щo руськi князi дoбрoвiльнo
зa пeвними пaктaми дo Кoрoлiвствa Пoльськoгo приєднувaлися… Тe
сaмe читaємo в “Прoтeстaцiї” Йoвa Бoрeцькoгo (1621 р.): A ми, щo
приєднaлися дo Кoрoни зa дoгoвoрaми, скрiплeними присягoю, зaзнaємo
нaсильств…
Кoнцeпцiя дoгoвiрниx взaємин нiби лoгiчнo зaвeршувaлa здiйснeнe
київськими iнтeлeктуaлaми “виoкрeмлeння” руськoгo нaрoду як сaмoдoстaтньoї
пoлiтичнoї спiльнoти, чиє iснувaння сaнкцioнується Бoжим прoмислoм
(Київськi святинi), лeгiтимiзується нaявнiстю влaснoї динaстичнoї вeрстви
(князi) i втiлюється в пeрсoнiфiкoвaнiй бeзпeрeрвнoстi свoїx лiдeрiв (пaнiвшляxти). Нaвiть кoзaкaм, як ужe oпoвiдaлoся (пoр. § 3), Йoв Бoрeцький200
знaйшoв мiсцe у цiй трiaдi: їx трaктoвaнo як нaщaдкiв княжиx слуг-вoїнiв
чeснoгo руськoгo нaрoду з Яфeтoвoгo нaсiння, щo:
зa руськoгo мoнaрxa Oлeгa плaвaлo нa свoїx чaйкax пo мoрi … i
штурмувaлo Кoнстaнтинoпoль. Цe тi, чиї прeдки рaзoм з Вoлoдимирoм
oxрeщувaлись i вiру xристиянську приймaли вiд Кoнстaнтинoпoльськoї
цeркви i пo сьoгoднiшнiй дeнь у нiй нaрoджуються, oxрeщуються i
живуть.
Дисгaрмoнiю у цю струнку систeму внoсилa лишe oднa, прoтe, як дужe
скoрo виявилoсь, нaйсуттєвiшa дeтaль – нeoднoрiднiсть руськoгo нaрoду,
пoдiлeнoгo i пo гoризoнтaлi – нa eлiту й прoстoлюд, i пo вeртикaлi – зa мiрoю
сприйняття унiвeрсaльниx вaртoстeй Рeчi Пoспoлитoї, oтoтoжнювaнoї з
Пoльщeю: її дeржaвнoгo лaду, цивiлiзaцiйнoгo кoлa культури, грoмaдськoгo
устрoю. Пeрший – гoризoнтaльний – вoдoдiл прoлягaв пo лiнiї
“шляxтa/кoзaцтвo”, бo цiлкoм oчeвиднo, щo руськa рoдoвa знaть як лeгiтимний
i пoвнoпрaвний члeн суспiльствa пoчувaлaся в Рeчi Пoспoлитiй нaбaгaтo
кoмфoртнiшe, нiж кoзaцькa стиxiя, пoстiйнo нaрaжeнa нa знищeння (нe кaжучи
вжe прo oмрiянi прaвa й свoбoди). Щo ж дo другoгo – вeртикaльнoгo пoдiлу , тo
й вiн пeвнoю, xoчa й нe aбсoлютнoю мiрoю, прoxoдив мiж шляxтoю i
кoзaцтвoм. Iдeя дoгoвiрнoгo пiддaнствa, зaмiшaнa нa сaрмaтськiй iдeoлoгiї
зoлoтиx шляxeтськиx вoльнoстeй, дистaнцiювaлa руську шляxту вiд Пoльщi
рeгioнaльнo, aлe нe пoлiтичнo, тoж ляxa нeдoлюблювaли як чужaкa, прoтe нe
вбaчaли в ньoму вoрoгa. Нaтoмiсть для кoзaцтвa, a рaзoм з ним i для бiльшoстi
нижчиx стaнiв, якi oпинилися зa бoртoм “шляxeтськoї рeспублiки”,
усвiдoмлeння свoєї причeтнoстi дo нaрoду руськoгo пoтeнцiйнo oзнaчaлo
нaцioнaльну вoрoжiсть, спрямoвaну нa oсeрдя й симвoл Рeчi Пoспoлитoї –
Пoльщу.201
РОЗДІЛ V. КОЗАЦЬКА ЕРА
§ 1. Козацька революція 1648-1657 рр.
Нова українська історія почалася зі спалаху, що перекраяв карту
України, а заразом змінив усталений розклад політичних сил ЦентральноСхідної Європи, витворивши нову велетенську імперію – Росію і
підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє,
наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських
доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних
матеріальних втрат. Історики називають його по-різному: Великою козацькою
війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Національновизвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана,
бо виопуклює той чи інший з язиків полум’я, в якому Україна палала майже 40
років, щедро поливаючи своєю і чужою кров’ю землю, котра ще донедавна в
очах мандрівників-чужинців уявлялась міфічним символом краю, плинучого
молоком і медом. Вжите у цій книжці поняття р е в о л ю ц і я , на думку автора,
найбільш адекватно відображає суть буремних подій. По-перше, вони втягнули
в свою орбіту не тільки усі стани й соціальні групи, а й кожну окрему людину,
якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. По-друге, останнє
козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові
кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі – й Туреччини. По-третє, у
нововитвореній Українській державі була повністю перевернута звична
суспільна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до
вершин влади зійшли люди, які здобули її “правом шаблі” – козацька
старшина. Врешті, по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед,
якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в
єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура –
постать героя-козака, символічного борця “за волю України”.
Душею козацької революції від першої миті її спалаху став Богдан
Хмельницький – людина-легенда вже в уяві сучасників. Тож з погляду на цю
постать і варто розпочати нашу оповідь.
Богдан Хмельницький – людина і міф
У 1648 р. Богдан Хмельницький мав понад 50 років (припускають, що
він народився 1595 р.), тобто був людиною досвідченою і зрілою. Однак про
молодість майбутнього гетьмана чи про життя в зеніті віку ми знаємо дуже202
мало. Його батько, дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, походив,
найімовірніше, з Перемишльської землі; на початку ХVІІ ст. як слуга
коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського жив при його дворі у Жовкві
на Львівщині. Згодом, коли дочка гетьмана вийшла за Яна Даниловича, разом з
нею переселився до Олеська, а звідти – до Чигирина, де Данилович обійняв
уряд корсунського і чигиринського старости. Тут виконував певні
адміністративні доручення, потім був призначений підстаростою, тобто
управителем замку й волості; тоді ж отримав від Даниловича хутір Суботів під
Чигирином, заклав там пасіку, а пізніше навіть осадив власну слободу
Новосельці з кількома підданими. У 1620 р. брав участь у поході гетьмана
Жулкевського на Молдову, а в жовтні цього ж року поліг у битві з турками під
Цецорою. Живучи в серці козаччини, мав близькі контакти з козаками, ба –
навіть одружився з козачкою, матір’ю Богдана Хмельницького. Переказ, що
якийсь час він був нібито сотником Війська Запорозького, очевидно,
легендарний.
Перша згадка про військовий досвід Богдана Хмельницького-молодшого
припадає на нещасливу битву під Цецорою 1620 р., у якій загинув його батько,
а сам юнак потрапив до турецького полону. Через два роки бранця викупила
мати, за іншими даними – його обміняли на котрогось із турецьких полонених.
Після цієї пригоди доля Богдана вже тісно пов’язана з реєстровим Військом
Запорозьким, а сам себе він зараховує до людей, які звикли шаблею шматок
хліба здобувати. Є згадки, щоправда, сумнівної достовірності, про його участь
у козацьких морських походах 20-х років ХVІІ ст., а в 1633-1634 рр. він нібито
так відзначився у Смоленській війні, що був обдарований від короля шаблею.
У повстанні Павлюка знаходився серед тієї реєстрової старшини, яка,
усвідомивши безвихідність ситуації, пішла на переговори з коронними
владами. Його підпис як тодішнього військового писаря стоїть на акті
капітуляції під Боровицею 1637 р.; у 1638 р. бачимо Хмельницького серед
членів козацького посольства до короля.
Після запровадження в життя сеймової ординації 1638 р., яка круто
обмежила козацьке самоврядування і, зокрема, ліквідувала виборну посаду
писаря Війська Запорозького, Богдан став одним з десятьох сотників
Чигиринського реєстрового полку. Однак ця непоказна посада не зменшувала
його авторитету, в тому числі – і в очах частини придворних. Коли в 1644 р.
французький посол у Речі Посполитій граф де Брежі розпочав переговори про
найм запорожців на французьку службу, то повідомляв кардиналові Мазаріні,203
що серед них є дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі
поважають. Невдовзі де Брежі описує зустріч з Богданом так:
Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації, полковник
[!] Хмельницький… Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина
освічена, розумна, сильна у латинській мові.
Одружувався Хмельницький тричі. Його першою дружиною була Ганна
Сомківна, сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, яка померла
між 1645-1647 рр. (від цього шлюбу народилося троє синів – Тиміш, Юрій та
Остап, який помер хлопчиком, і чотири доньки). Вдруге Хмельницький
обвінчався в липні 1648 р. в Чигирині з нібито вихованкою своєї жінки
шляхтянкою Мотроною. Цьому шлюбу передувала драматична історія: недруг
Хмельницького, чигиринський підстароста Данило Чаплинський вчинив наїзд
на Суботів, забив мало не до смерті канчуками сотникового сина Остапа (від
чого хлопчик і помер), а красуню Мотрону вивіз і обвінчався з нею. Пригода з
Мотроною скінчилася не менш драматично, ніж почалася. У травні 1651 р.
старший Богданів син Тиміш, ненавидячи мачуху, наказав повісити її на
воротях батькового двору в Чигирині начебто за подружню зраду. Врешті, в
серпні 1651 р. Хмельницький одружився втретє з сестрою ніжинського
полковника Івана Золотаренка Ганною, вдовою одного з козацьких
полковників. Ця статечна й розумна жінка користувалася загальною повагою в
оточенні гетьмана; померла 1667 р. черницею Києво-Печерського жіночого
монастиря.
Зовнішній вигляд Хмельницького відтворений на відомій гравюрі
Ґданського гравера Гондіуса, що була зроблена з прижиттєвої замальовки 1651
р. Абрахама Вестерфельда, придворного маляра Януша Радзивила.
Доповнюють уявлення про зовнішність Богдана нотатки мемуаристів.
Наприклад, венеціанський посол Віміна зазначав, що гетьман на зріст скоріше
високий, ніж середній, широкої кості й міцної будови. Щодо побутових звичок
і уподобань, то відомо, наприклад, що гетьман палив довгу турецьку люльку і
полюбляв каву, на ті часи ще мало вживану в Європі. Добре стріляв з лука, з
яким виїздив на бій, а зі зброї завжди носив при собі шаблю. В доброму
настрої міг пограти на бандурі. Врешті, як тоді було заведено, багато пив,
віддаючи перевагу домашнім напоям – горілці, пиву й медові.
Збереглися яскраві свідчення про вдачу гетьмана, у якій відзначали ніби
два єства: одне вибухово-холеричне, інше – мовчазне, задумливе й похмуре,
однаково схильне і до розчулення, і до втаємниченої підступності. Сучасники
нераз описують страхітливі вибухи гетьманського гніву, коли він міг кричати з204
такою несамовитою люттю, що кидався по покоях, рвав себе за волосся,
ногами бив землю або ж метався, немов шалений, що втратив розум. У такі
хвилі, як тоді писали, ніхто не міг йому суперечити, а хто посмів би, позбувся
б життя. Загалом же у публічних виступах і поводженні з рядовими козаками
тримався з підкресленою привітністю, досконало володіючи мистецтвом
показної відвертості та сміливого владного жесту. Це забезпечувало йому
стійкий авторитет у козацькій масі, а його тяжка рука сприймалася за належне
у підтриманні жорсткої дисципліни (Альбрехт Радзивил, наприклад, у своєму
щоденнику під 1650 р. писав, що гетьман має всіх русинів у такому послусі, що
все готові зробити на один його порух). Загальновідомою була і така примітна
риса гетьманської вдачі, як хитрість, котра під видимою оболонкою нераз
маскувала почуття й наміри, цілком протилежні декларованим. За словами
одного з сучасників, це була людина з тисячею штук, і його слід було
остерігатися тим більше, чим більше він виявляв покори.
Розбіжності в сприйнятті козацького вождя бачимо вже в поглядах
сучасників, людей, котрі, за словами Івана Франка, “перетерпіли на власній
шкурі криваву драму Хмельниччини”. Не дивно, що для поляків гетьман був
передовсім зрадником, кровожерним тираном, сином антихриста,
збурювачем спокою, а рівночасно (як і всі козаки, про що вже довелося
згадувати) – хлопом, розбійником. Водночас не піддавалися сумніву його
мужність і сила, що нераз трактувалося як бич Божий, посланий за бунти і
зради поляків, ба – саме ім’я Богдан тлумачилося як Богом даний для кари.
В старій в українській традиції постать гетьмана тлумачилась
неоднознацно. Учена поезія періоду перших козацьких перемог 1648-1649 рр.
сформулювала тезу про Богдана-визволителя, яскраво висловлену, наприклад,
у віршах, що супроводжували текст реєстру Війська Запорозького 1649 р.
Автор обігрує уже згадане тлумачення імені гетьмана – Богдан, тобто Богом
даний – для наголошення на божествено санкціонованій місії козацького
вождя. Йому в заслугу ставляться два подвиги – перед православною церквою і
перед Руссю-державою, для чого використано промовисті паралелі з Петром
Могилою і київськими князями Володимирового коліна:
При Могилі Петрові хрести заслужонії,
При Богдану в Русі єст воздвижонії…
З синов Володимирових Россія упала –
З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала.
Довкола постаті гетьмана оформляється метафора, яка надовго оселилася
в українському письменстві: порівняння з Мойсеєм, що вивів свій народ з205
лядського іга. Вона живить українську думку впродовж усього ХVІІІ ст., і
лише в “Історії Русів”, історико-публіцистичному творі невідомого автора
кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., до густої завіси слави додано трохи сумніву.
Хмельницький в очах автора “Історії Русів” – це й надалі герой, рівний
Помпею і Цезарю, однак опис дебатів довкола пропозиції передати Україну під
протекцію Москви насичений надто дошкульними аргументами п р о т и .
Саме тут автор вкладає в уста козаків гострі антигетьманські випади: ті
називають Хмельницького перекинчиком і зрадником батьківщини, який веде
свій народ у нові кайдани рабства й неволі до держави, в котрій панує
найлютіше рабство й невільництво.
З потоку низової культури збереглося чимало дум, що прославляють
Богдана-визволителя. Проте є й такі, що обігрують сюжет розплати
Хмельницького з татарами українським ясирем. І тут уже до гетьмана звернені
не славослів’я, а прокльони: Бодай тебе, Хмельниченку, перва куля не минула, а
другая устрілила – у серденько уцілила. В Літописі Самовидця, складеному
живим свідком драматичних колізій Хмельниччини, доволі часто згадується
ганебна платня, якою Богдан відшкодовував татарську допомогу. У козацькій
революції Самовидець бачить не стільки її героїчний бік, скільки лихо для
мирного населення, персоніфіковане в Хмельницькому:
И хто может зраховати так неошацованную шкоду в людєх, що орди
позабирали, а маєтности козаки побрали, бо в тот час не било
милосердія межи народом людским. Не тил жидов губили и шляхту,
але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда брла.
На терезах військового щастя
На 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Її
сусіди з заходу – Німеччина й Швеція – лежали спустошені страшною
Тридцятилітньою війною 1618-1648 рр. Східний опонент – Московське
царство – також іще не вигоївся з ран, завданих Смутою і напруженням
Смоленської війни. На півдні не кращі часи переживала доти непереможна
Туреччина: яничарські бунти розхитували трон, по країні безчинствували зграї
розорених воїнів-селян – тімаріотів, а видатки держави ледве не вдвічі
перевищували її прибутки. Тим часом Річ Посполита, широко розкинувши свої
володіння від Балтики до Чорного моря і отримавши у першій половині ХVІІ
ст. серію блискучих військових перемог над Росією і Туреччиною, виглядала
імпозантно. Замирення українського козацтва після воєн 20-30-х років206
здавалося надійним і остаточним, економіка й торгівля – процвітаючими, а
політичне життя суспільства – гармонійним і перспективним. Тріщини,
прикриті цим ефектним фасадом, певний час не давали себе знати, однак з
початком козацької революції оголилися, як часто буває, усі й відразу. До
головних хвороб, що нівечили державний організм, належали, з одного боку,
слабкість короля та його адміністрації, а з другого – політична корупція і
падіння свідомості публічних обов’язків серед широких кіл шляхти, прикрита
гучними тирадами про патріотизм і золоті шляхетські вольності. Одна з
характерних вад корумпованого суспільства – купівля урядів і посад за гроші
без уваги на особисті здібності кандидата – стала, зокрема, суттєвою причиною
легких перемог козаків над коронним військом у перший період козацької
революції.
Розквіт золотих шляхетських вольностей ще контрастніше підкреслював
соціальну прірву між безправ’ям простолюду і необмеженою владою над ним
панів (Славне Польське королівство є небом шляхти, пеклом селян.., –
пишеться в одній з тогочасних епіграм). У десятиліття золотого спокою 1638-
1648 рр. селянська проблема, доти зм’якшена козацьким опором і поступами
колонізації Наддніпрянщини, загострилося і в Україні. Різке збільшення
вивозу зерна на Ґданський ринок з Київщини і Брацлавщини, яке
спостерігається саме в цей час, опосередковано засвідчує, що й тут почала
запроваджуватися фільваркова система господарювання замість попередніх
пільгових воль, приховуючи потенційну загрозу вибуху (пор. розд. ІV, § 3).
Ситуацію, що складалася у козацькому світі впродовж десятиліття
золотого спокою 1638-1648 рр., влучно передає приповідка, яка ходила між
козаками: “Ляхи нас запхали у міх, але не зав’язали”. Стоголова козацька гідра,
у якої, за висловом Миколая Потоцького, замість відтятої голови негайно
виростає друга, лише завмерла в чеканні миті, коли найменший випадок стає
іскрою, з якої вибухне полум’я. Роль власне такого випадку судилося зіграти
лихій пригоді з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким, якому у
1647 р. підстароста Александра Конєцпольського Данило Чаплинський заїхав
хутір Суботів. Хмельницький спробував шукати справедливості легально і,
маючи доступ до двору, навіть добився аудиєнції у Владислава ІV, проте, як
твердить легенда, отримав від нього відповідь: “Vel non habes frameam
stupide?” [Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?].
Як свідчать певні факти, Хмельницький та його однодумці мали намір
наприкінці жовтня – в листопаді 1647 р. раптово ударити по ставці урядового
козацького комісара Яцека Шемберка в Трахтемирові, щоб захопити207
артилерію та клейноди Війська Запорозького. Однак ці плани були викриті, а
Хмельницький заарештований і переданий під варту чигиринському
полковникові Станіславу Кричевському, котрий доводився Богданові кумом.
Тим часом до полковника звернулися колеги Хмельницького – чигиринські
сотники Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй і Токайчук, прохаючи відпустити
в’язня на поруки, аби той зміг поїхати до ставки Шемберка й виправдатися.
Кричевський кума з в’язниці випустив, а поручники, зробивши вигляд, що
готуються їхати до Трахтемирова, борошна до возів набрали, самі на коней
повсідали і з невеликим почтом наприкінці грудня 1647 р. вирушили з
Чигирина. Проте шлях їхній проліг, як і можна було сподіватися, не до ставки
Шемберка, а на Запоріжжя.
* *
*
Виїзд групки козаків на Запоріжжя, якому місцева адміністрація не
надала серйозного значення як явищу для України буденному, дав перші
наслідки вже на початку лютого 1648 р. Зібравши довкола себе запорожців на
о-ві Томаківці в 60 км південніше Хортиці, Хмельницький здійснив напад на
Січ, розташовану на мисі Микитин Ріг, розбив залогу коронного війська, яка
після 1638 р. регулярно там перебувала, і примусив до втечі черкаського
реєстрового полковника Станіслава Ìурського. Що ж до козаків-реєстровців,
котрі несли там варту, то вони вкотре підтвердили стару приповідку: воювати
козаками проти козаків – це все одно, що вовком орати – вони просто
перейшли на бік повсталих. Тоді ж Богдана Хмельницького у козацькому колі
обрали гетьманом Війська Запорозького.
До кінця квітня, коли новий гетьман вийшов з Запоріжжя назустріч
коронному війську, обидві сторони готувалися до сутички. Хмельницький
розсилав по Україні універсали з закликом до оборони стародавньої грецької
віри від неприятелів-ляхів, а одночасно через довірених осіб закуповував на
Волині, в Галичині і навіть у Польщі порох та інші військові припаси. Були
розпочаті й інтенсивні дипломатичні зносини з кримським ханом Іслам-Гіреєм
ІІІ, внаслідок чого сторони досягли домовленості про взаємну воєнну
допомогу. Паралельно точилося листування з коронним гетьманом Миколаєм
Потоцьким, завдяки якому Хмельницький добре відомим зі своєї пізнішої
тактики маневром відтягував час, потрібний на військові приготування.
Посилаючись на кривди й утиски козакам, він просив відновити208
справедливість – скасувати ординацію 1638 р., вивести з України коронне
військо і дозволити морські походи. А коли гордовитий коронний гетьман
пригрозив: “Швидше будете на палі, ніж діждетеся вольностей”,
Хмельницький відповів філософськи: “Буде, пане гетьмане, так, як Бог
дасть”.
Дочекавшись 3-4-тисячного загону перекопського бея Тугая, наприкінці
квітня козацьке військо чисельністю бл. 8 тис. вийшло з Січі. Миколай
Потоцький, готуючись до сутички, вислав чотири козацькі реєстрові полки
човнами вниз по Дніпру, а два інші приєднав до кварцяного загону, що
виступив з Крилова назустріч повсталим. Загальне керівництво цим
з’єднанням, яке нараховувало близько 5-6 тис. вояків, мав здійснювати 20-
річний син Миколая Стефан Потоцький, а обидва гетьмани – коронний
Миколай Потоцький і польний Мартін Калиновський – лишилися очікувати в
таборі між Корсунем і Черкасами на підхід магнатських допоміжних корогов.
29 квітня невеликі відділи Потоцького-молодшого підійшли до верхів’я
р.Жовті Води, притоки Інгульця, де вперше зіткнулися з козаками й татарами.
Оскільки сили за чисельністю були вочевидь нерівними, Потоцький і Шемберк
вирішили, не приймаючи бою, окопатися табором і тримати облогу.
Хмельницький же, лишивши частину війська біля обложених, рушив
навперейми реєстровому козацтву, що спускалося униз по Дніпру. Після
переговорів реєстровики без жодного пострілу перейшли на бік повсталих і
разом з ними рушили під Жовті Води. Наступного дня козаки тих двох полків,
що доти знаходились у таборі, теж перебігли до Хмельницького.
Усвідомлюючи безвихідність ситуації, Шемберк і Потоцький-молодший
погодилися на капітуляцію за умови, що зможуть вийти неушкодженими з
облоги. Проте переговори зірвалися, і 14 травня розпочався штурм табору.
Потоцький спробував врятувати становище відчайдушним проривом, але в ніч
з 15 на 16 травня в урочищі Княжі Байраки у верхів’ї р.Дніпрової Кам’янки
його відділи були оточені й розгромлені.
Відразу після битви козаки швидким маршем рушили на північ, до
ставки двох гетьманів, які стояли табором на лівому березі р.Рось поблизу
Корсуня. 25 травня у тил коронного війська зумів зайти Максим Кривоніс, а
після нього й татари Тугай-бея. Оточені прийняли рішення йти проривом,
однак Хмельницький цієї ж ночі через шпигунів дізнався про суть плану і
вислав Кривоноса, аби той, перекопавши дорогу, влаштував пастку в
Горіховій Діброві – крутій балці на Богуславському шляху неподалік Корсуня.
Тут власне і зчинилася шалена битва, у якій сам Потоцький хоробро рубався як209
простий солдат і дістав три шабельних удари в голову, а Калиновський був
поранений кулею в руку і татарською шаблею – теж у голову. За кілька годин
бій скінчився; більшість жовнірів загинула, а хто лишився в живих – був
узятий у полон татарами.
Звістка про катастрофу в Горіховій Діброві приголомшила сучасників.
Як пишномовно писала одна з тодішніх англійських газет, “Польща в пилу та
крові впала під ноги козаків”.
* *
*
За кілька днів перед Корсунською битвою помер король Владислав ІV,
тож, згідно з законом, владу в державі на час безкоролів’я перебирав глава
Польської церкви Ґнєзненський архієпископ Мацей Лубенський. Фактично ж
вона зосереджувалася в руках канцлера Єжи Оссолінського, тверезо
наставленого до козацької проблеми. З його ініціативи вже в червні
розпочалися переговори між урядом і повстанцями, доручені лідеру
православної шляхти Адамові Киселю. Вимоги козацького гетьмана були
традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке
самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у спорах за
храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Під
Чолганським Каменем на Волині з кінця червня почали зосереджуватися
коронні війська, командування якими на час полону обох гетьманів було
доручене трьом реґіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському,
Миколаю Остророгу і Александру Конєцпольському (Хмельницький згодом
саркастично назве їх відповідно Периною – за пухку статуру й зніженість,
Латиною – за схильність до вчених занять і Дитиною – за молодість і
недосвідченість). Напередодні військових дій тут було зібрано близько 35-40
тис. шляхтичів і жовнірів, серед яких панувала легковажна зверхність в оцінці
реальної козацької сили.
У вересні 1648 р. коронне й козацьке війська вирушили назустріч одне
одному. Польська армія рухалась переобтяжена обозом: кількість возів сягала
100 тис., бо, легковажачи майбутньою сутичкою, шляхта, як писав один з
очевидців, вибралася на війну, немов на весілля. Козацькі загони мали чисельну
перевагу, обраховуючись у 50-70 тис., а дещо пізніше до них приєдналася і
татарська кіннота. Армії зійшлися біля с.Пилявців поблизу
Старокостянтинова [нині Пилява Хмельницької обл.], і 23 вересня на210
невеликій багнистій рівнині обабіч р.Іква, де заздалегідь укріпився
Хмельницький, почався вирішальний бій. Козакам вдалося загнати піхоту
противника на вузьку греблю і фактично винищити її, водночас зав’язуючи бої
з розрізненими загонами кінноти, котра діяла безладно й неузгоджено.
Військова рада, спішно скликана князем Заславським прямо на конях,
вирішила покинути обоз і рятуватися верхи. Першими це зробили самі
р女ментарі. А далі, як оповідає один з учасників битви, військо, побачивши,
що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч.
На ранок порожній табір з обозом дістався у здобич козакам. До рук
Хмельницького перейшло понад 90 гармат, запаси пороху й зброї, коні;
загальну ж вартість спорядження та іншого майна оцінювали на колосальну як
на ті часи суму – від 7 до 10 млн. золотих. Пилявецька втеча, ставши ганебною
й безприкладною сторінкою в військовій історії Речі Посполитої, одночасно
відкрила козацькій армії дорогу на захід.
Похід на Галичину мав характер демонстрації сили. Головна армія
попрямувала до Львова і на початку жовтня вже атакувала його передмістя.
Облога тривала три тижні. Врешті після тривалих переговорів Хмельницький
задовольнився контрибуцією в сумі понад 200 тис. дукатів, тобто 1,2 млн.
золотих, більша частина якої пішла на оплату татарських послуг, і 26 жовтня,
видавши універсал про захист міста від неорганізованих козацьких ватаг,
рушив далі – на Замостя. За спиною його продовжувала вирувати сліпа
селянська війна, породжуючи десятки повстанських загонів і ватаг на Волині, в
Галичині й на Покутті, які руйнували шляхетські двори і вбивали шляхтичів,
розливаючи по Україні хаос і анархію.
Захоплення Замостя відкривало б повстанцям шлях на Варшаву, тому в
столиці почали обговорювати питання про скликання посполитого рушення,
тимчасовим воєначальником якого сейм призначив князя Ярему
Вишневецького. У вирішальну фазу зайшла й боротьба між прибічниками двох
претендентів на досі порожній трон – Яна Казимира і Карла Фердинанда,
братів покійного Владислава ІV. Втручання Хмельницького, який недвозначно
оголосив підтримку кандидатурі Яна Казимира, стало вирішальним
(припускають, що на позицію гетьмана вплинули секретні гарантії, які надав
йому королевич).
Доки впродовж листопада тривала облога Замостя і велися переговори з
городянами про викуп та проходили вибори нового короля (17 листопада ним
став Ян Казимир), козацьке військо помалу зменшувалося. Частина повстанців,
вдовольнившись захопленою здобиччю, самовільно рушила додому, решта211
терпіла від втоми й холоду. Розпочалася епідемія дизентерії, а з осіннім
бездоріжжям – і голод, посилений ворожістю місцевого польського населення.
За цих умов продовження війни ставало безперспективним, і частина
поміркованої старшини висловилась за переговори з новообраним королем.
Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру:
амністія повстанцям; 12-тисячний реєстр; відновлення козацького
самоврядування; право вільного виходу в море; усунення з території козацької
юрисдикції кварцяного війська; надання гетьманові Війська Запорозького під
булаву одного з староств, розташованих там само. Після попередніх
переговорів з секретарем Яна Казимира Миколаєм Смяровським, що прибув до
козацького табору, Хмельницький 23-24 листопада завернув свої полки
додому. Такий перебіг подій переконливо засвідчує, що в уяві гетьмана
питання, як і давніше, зводилося до розв’язання козацької проблеми в межах
Речі Посполитої. Що ж стосується повсталих селянських ватаг, котрі деколи
зараховують трохи не до головної рушійної сили козацької революції, то вже
на зворотому марші в Україну гетьман розіслав універсали з наказом, аби
посполиті під загрозою покарання шанували й віддавали послушенство своїм
панам. Анархічний спільник на даний момент козацькому вождю став
непотрібним, і його було тверезо й жорстоко відкинуто (як, втім, ще нераз
станеться згодом). Характерно, що в цей же час аналогічні універсали видавав
і Ян Казимир, наказуючи негайно припинити бунти і повернутися у звичне
підданство.
На другий день нового 1649 р. Хмельницький тріумфально в’їхав до
Києва, який вітав його дзвонами в церквах, гарматними пострілами на замку і
тисячними натовпами люду. Церемонією було передбачено в’їзд гетьмана
ч е р е з З о л о т і в о р о т а , а спудеї Київської академії вітали його в
декламаціях як Мойсея, спасителя, освободителя й визволителя народу з
лядської неволі, добрим знаком названого Богданом – від Бога даним.
Зустрічали ж Хмельницького Єрусалимський патріарх Паїсій і Київський
митрополит Сильвестр Косів, посадивши на сани поруч із собою. Кілька днів
по тому патріарх у Софійському соборі відпустив гетьману усі сьогочасні й
майбутні гріхи, заочно обвінчав з Мотроною (яка перебувала тоді в Чигирині) і
під гарматні залпи благословив на війну з ляхами. В розгадці сценарію цієї
зустрічі, особливо стосовно проведення козацького гетьмана п о п і д
З о л о т и м и в о р і т ь м и , тобто дорогою володарів старої Русі, лежить, як
здається, відповідь на питання – у чиїй голові “козацький автономізм” вперше
перетворився на реальний план унезалежнення України. Сам Богдан чи вищі212
православні ієрархи власне так обставили цей тріумфальний в’їзд? І чи не він
став тією невловимою миттю, коли історія на крутому віражі міняє свій
стрімкий лет?
* *
*
Переговори, започатковані під Замостям, продовжилися в лютому 1649
р. у Переяславі. Проте перемирна комісія, що над’їхала з Варшави, вже не
побачила перед собою козацького ватажка. Її зустрічав владний, упевнений у
своїй силі володар Русі:
Правда є, – говорив він шокованим послам, – що я малий і незначний
чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець
руський … Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що
задумав. Виб’ю з лядської неволі увесь руський народ, а що раніше я
воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру
православну… Українським панам, яких у посольстві була більшість, він
радив, щоб ляхів зреклися і з козаками залишилися, бо Лядська земля
загине, а Русь пануватиме… Про Київ же висловився так: Вільно мені
там розпоряджатися, мій Київ, я є паном і воєводою київським; дав
мені те Бог… за допомогою моєї шаблі.
З дебатів з комісарами, ретельно занотованих у щоденнику посольства
одним з його учасників, бачимо, як “козацький автономізм”, котрий ще місяць
тому живив думку гетьмана, набув цілком інакших територіально-політичних
обрисів. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об’єкт зацікавлень
переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб’єктом її стає вже не
Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з
лядської неволі.
Дотримуватись перемир’я виявилося важко обом сторонам. Уже в
березні 1649 р. Хмельницький вислав полки для укріплення прикордонної
смуги по вододілу Случі та Мурафи, а магнатські загони почали військові дії
по український бік Горині; паралельно з лютого точилася боротьба за
прикордонний Бар на Поділлі. Водночас в Україну прибували татарські загони,
а згодом прийшов з головним військом і сам Іслам-Гірей ІІІ. На другу
половину травня під Києвом, куди стягалися основні сили української армії,
було зібрано 30 полків загальною чисельністю близько 120-150 тис. вояків
(фантастичні цифри в 300, а то й 400 тис., нераз згадувані в старій213
історіографії, є витвором перебільшеної фантазії сучасників). Окрім 30-40 тис.
козаків-професіоналів, сюди належала й маса мобілізованого населення та
добровольців, скликаних гетьманськими універсалами.
Коронна армія за чисельністю була незрівнянно меншою, сягаючи до 15
тис. жовнірів. Тож коли наприкінці червня сили Хмельницького почали
наближатися до Старокостянтинова, загони р女ментаря Адама Фірлея та
з’єднані з ними магнатські корогви спішно відступили під захист добре
укріпленої Збаразької фортеці, ставши табором під її мурами. Кілька штурмів,
у яких Хмельницький на професійних вояків кидав щойно мобілізованих,
погано озброєних добровольців, оберігаючи добірні козацькі полки,
скінчилися невдачею. Відтак під прикриттям щільного гарматного вогню
нападаючі почали сипати вали довкола табору Фірлея і окопувати його
глибокими ровами, аби заблокувати армію противника. Так з 20 липня
почалася місячна облога голодного війська у Збаражі.
Доки тривала облога, частина козацької і татарської кінноти на чолі з
Хмельницьким та Іслам-Гіреєм ІІІ на початку серпня рушила навперейми 15-
20-тисячному війську, яке з-під Замостя вів сам король на допомогу
обложеним. Маючи інформацію про маршрут його просування, Хмельницький
влаштував засідку біля переправи через р.Стрипа в районі м. Зборова [нині
райцентр Тернопільської обл.]. Раптовий удар по авангарду і тилу королівської
армії, завданий за умовленим сигналом 15 серпня в момент форсування
Стрипи, став шокуючою несподіванкою для Яна Казимира. Коронна армія
втратила до 7 тис. убитими й пораненими, а сам король опинився у пастці:
його табір зі спішно насипаними валами та ровами кільцем оточували зусібіч
козаки й татари. Увечері сенатори пропонували таємно вивести Яна Казимира
з облоги, однак той навідріз відмовився. Навпаки, демонструючи неабияку
мужність, король під обстрілом у світлі смолоскипів ходив по табору і
підбадьорював вояків. Тоді виник інший план: за спиною Хмельницького
розпочати переговори з ханом, граючи на чутливій струні кримської політики
– не зосереджувати надмірної потуги в руках жодної зі сторін, підтримуючи
перманентний стан війни між гяурами, яка давала Криму прибуток. Тож 17
серпня між ханом і королем розпочалися офіційні переговори без участі
гетьмана. За досягнутою домовленістю Річ Посполита зобов’язувалася до
сплати щорічних упоминків дворові Чінгізидів, тобто хану, погоджувалася на
випасання татарської худоби в нейтральній смузі понад річками Інгул і Велика
Вись, а, окрім того, мусила виплатити 200 тис. талерів відступного за
повернення кінноти до Криму без ясиру і ще додатково 200 тис. – за викуп214
армії, обложеної в Збаражі. Ханський візир, який вів переговори, торкнувся й
козацького питання: на його вимогу уряд мав визнати 40-тисячний реєстр
Війська Запорозького.
Альтернативи перед небезпечною перспективою отримати в особі хана
могутнього ворога замість союзника не було. Тому в другій половині цього
самого дня відразу за татарськими послами до табору Яна Казимира вирушило
посольство Хмельницького, запропонувавши вироблені напередодні вночі
власні 17 переговорних статей. Козацькі пункти з вимогою автономії на цей
раз окреслювали набагато ширшу територію – три руських воєводства
(Київське, Брацлавське й Чернігівське) і східні райони Волині та Поділля до р.
Случ. Тутешні адміністративні уряди могли належати лише руській шляхті
православного віровизнання, а усі євреї і єзуїти мали бути виселені. Рівночасно
ж мусила бути оголошена амністія шляхті, що брала участь у військових діях
проти коронної армії, а також селяням і міщанам, причетним до повстанських
виступів.
Надвечір 19 серпня перед Єжи Оссолінським і Адамом Киселем
Хмельницький присягнув на дотримання Зборівської мирної угоди, а
наступного дня вранці в супроводі старшинського почту в’їхав на білому коні
до королівського табору, де був прийнятий Яном Казимиром. Оповідали, що
виглядав він похмуро, але тримався з гідністю. У ніч на 23 серпня було знято,
нарешті, й облогу Збаража.
За кілька днів коронне військо вирушило на Тернопіль, а звідти на Львів,
а козацьке – у напрямку Києва. Завернули додому й татари, вибираючи по
дорозі, всупереч домовленостям, живим товаром платню за участь у війні.
Траплялося, що ясир брали навіть на очах козацьких полковників, безпорадних
на це лихо. Так скінчилася Зборівська кампанія 1649 р.
* *
*
Затвердження Зборівського договору сеймом, де розгорнулися гострі
дебати між представниками поміркованої і войовничої партій, посувалось
непросто. Наприкінці літа 1650 р., після повернення з татарського полону
коронного гетьмана Миколая Потоцького, який закликав воювати доти, доки
вся земля не почервоніє від козацької крові, прихильники “політики сили”
отримали перевагу. Відтак уже наприкінці 1650 р. пограничні військові
сутички набули характеру відвертої підготовки до майбутньої війни, а215
грудневий сейм ухвалив довести чисельність коронного війська до 36, а
литовського – до 15 тис., водночас оголосивши на наступний 1651 р.
посполите рушення, тобто загальну мобілізацію шляхти.
У квітні 1651 р. сили рушення були сконцентровані поблизу Сокаля, на
межі Галичини й Волині. Хмельницький, завершивши зі свого боку
мобілізацію, у другій половині травня перекинув козацьке військо в район
Збаража на півдні Волині, очікуючи підходу татарської кінноти. Напередодні
боїв чисельність коронних і козацьких сил була більш-менш однаковою. Під
булавою Хмельницького знаходилося близько 100 тис. чоловік, у тому числі
доброго війська, тобто професійних козаків – до 40-50 тис., решта –
мобілізовані селяни та міщани. Союзницька татарська кіннота, приведена
особисто Іслам-Гіреєм ІІІ, нараховувала від 30 до 40 тис. вершників. Коронна
армія мала близько 40 тис. вояків регулярної армії, стільки ж жовнірів з
магнатських загонів і до 40 (за іншими даними – 60-80) тис. шляхтичів
посполитого рушення. Дехто з істориків вважає ці цифри завищеними,
обраховуючи козацькі й татарські сили разом у 100, а коронні – у 60-70 тис.
чоловік (сучасники, схильні до перебільшень, писали, що в битві зійшлося 400
тис. вояків). Так чи інакше, але обидва велетенські війська готувалися до
зіткнення, яке дійсно стало однією з наймасштабніших і найкривавіших битв у
Європі ХVІІ ст.
Армії були стягнуті на низовину в околицях м.Берестечка [нині
райцентр Волинської обл.], що починалася від р.Стир, обрамовуючись з одного
боку болотами, а з другого – великим лісом. Сам же бойовий стрій, у якому
точилася операція, був розтягнутий на 7-8 км. Перший день боїв, 28 червня, не
дав переваги жодній зі сторін. На другий день шалька терезів ніби почала
схилятися на користь козацько-татарського війська. На третій день берестецьке
поле зранку вкривав такий густий туман, що сутички поновилися лише
пополудні, коли кіннота князя Яреми Вишневецького під звуки сурм і
барабанів пішла в атаку, а до неї негайно приєдналися й інші полки короля.
Найманій німецькій піхоті, потіснивши козацькі ряди, вдалося прорватися до
пагорба, на якому містилася ставка хана, і кілька ядер упало поблизу ханського
намету. Вибухом був поранений у ногу сам Іслам-Гірей, загинув калга КримГірей і отримав тяжку рану перший зі спільників Богдана Хмельницького
Тугай-бей. Налякані татари вдалися до втечі. Хмельницький з кількома
старшинами кинувся навперейми, аби завернути їх, і після гострої розмови, що
відбулася між ним і ханом, той нібито видав наказ повернути назад. Однак тут
уже збунтувалися мурзи, відмовляючись вступати в бій під приводом, що їхні216
коні мокрі, перетомлені й голодні, а нині – байрам, коли мусульманам взагалі
воювати заборонено. Найгіршим же стало те, що Іслам-Гірей, відступаючи,
силоміць вивів із собою гетьмана, позбавивши козацьке військо генерального
командуваня (кружляли чутки, що хан вів подвійну гру, нібито навіть
пообіцявши королю видати Хмельницького).
Зазнаючи поразки, козацька армія відступила до р.Пляшівка, притоки
Стиру, де болото й хащі прикривали тил. Уночі під страшним дощем тут були
вириті окопи й насипані земляні укріплення, що перетворило табір між двома
річечками (Пляшівкою й Пліснявою) на своєрідну фортецю, яку можна було
здобути лише облогою. Від першого по десяте липня обложені успішно
відбивали штурми й навіть самі здійснювали бойові вилазки, проте обстановка
в таборі не була доброю. Давалися взнаки незгоди між старшиною, не
стримувані твердою рукою гетьмана. Бракувало питної води. Наростали тертя
між мобілізованими селянами й козаками (археологічні розкопки табору
показують, що підрозділи одних і других навіть тут трималися нарізно). Тож
виник план вирватися з оточення, навівши переправу через болота й Пляшівку.
Кальницький полковник Іван Богун, який перейняв на себе функції
наказного гетьмана, уночі з 9 на 10 липня почав лаштувати переправу,
вимощуючи її возами, наметами, сідлами, кожухами, військовим
спорядженням. Проте коли селянська частина війська довідалася про початок
операції (а Богун спершу вивів козацьку кінноту, аби забезпечити збройне
прикриття прориву), обложених охопила паніка: вони були впевнені, що
старшина з козаками навмисне покидає їх у пастці, відволікаючи противника.
Юрми людей кинулися до переправ, топлячи одне одного, а заразом і наведені
з таким зусиллям мости. У цьому хаосі Богуну вдалося вивести без втрат лише
20-тисячний корпус кінноти і врятувати частину артилерії. За один день 10
липня у боях і паніці загинуло до 8 тис. чоловік, аж, як оповідали свідки, вода
від їхньої крові зачервонілася. Повністю був винищений і козацький ар’єргард,
котрий прикривав відступ. До рук жовнірів, які надвечір зайняли табір,
потрапило 18 гармат, 7 бочок пороху, 20 козацьких корогов, гетьманська
булава й печатка, документи канцелярії Богдана Хмельницького та його
скарбниця з 30 тис. талерів. Під час відступу було також застрелено з лука
Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз у дарунок гетьману меч,
освячений на Гробі Господнім.
* *
*217
Катастрофа під Берестечком стала тією останньою краплею, що
переповнила чашу взаємної ПОМСТИ, нагромаджуваної з часів
наливайківщини, і зробила неможливим спільне проживання Польщі й
козацької Русі під одним державним дахом. І коли доти боротьба, очолена
Богданом Хмельницьким, ще точилася як громадянська війна всередині Речі
Посполитої, то після Берестечка вона остаточно переростає на польськоукраїнську війну. Перебіг найближчих подій підтвердив це досить
переконливо. Марш переможного коронного війська від Берестечка на південь
і паралельний йому похід у бік Києва литовської армії під командуванням
Януша Радзивила проходили в умовах безперервних партизанських вилазок
населення. Обом арміям дошкуляв голод, бо, як зазначав один з учасників
експедиції, тепер ми оточені ворогом звідусіль – спереду, з боків і ззаду.
Селяни за нами мости і переправи руйнують, погрожуючи нам: “Якщо б ви й
схотіли втекти, то не втечете”.
Жовнірам доводилось харчуватися тільки смаженим зерном, яке вони
самі збирали на полях; у таборах забивали і їли власних коней і навіть падаль,
а невдовзі почалися епідемії і масове дезертирство. Зокрема, саме в цьому
тяжкому поході у таборі під Паволоччю, прохворівши сім днів, на 39-му році
життя помер шляхетський герой князь Ярема Вишневецький.
Богдан Хмельницький, вирвавшись із татарського полону, уже 17 липня
розіслав з Білої Церкви наказ правобережним полковникам не відкладаючи ані
на тиждень прибувати до його ставки з уцілілими полками. Тут же, у Білій
Церкві, був закладений сильний військовий табір, про який Миколай
Потоцький невдовзі напише королю: “Здобути їхній табір неможливо”. На
другу половину серпня під булавою гетьмана знову сконцентрувалось близько
25 тис. козаків і 6 тис. ногайців, приведених Карач-беєм, а на Лівобережжі
навпроти Києва, здобутого Янушем Радзивилом, стояло два лівобережні полки
чисельністю до 4 тис. осіб. Несподівана для Потоцького міць по суті
відродженого з небуття козацького війська, помножена на голод, епідемії і
втому у загонах з’єднаної польсько-литовської армії, примусили коронне
командування відкинути мову ультиматумів і перейти до погодження взаємних
поступок. У такій обстановці розпочалося спершу перемирне листування, а з
10 вересня – і самі переговори.
Згідно з Білоцерківською угодою, козацький реєстр мав бути скорочений
до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським
воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування218
коронної адміністрації). Гетьман також зобов’язувався розірвати спілку з
татарами і взагалі надалі не провадити закордонних зносин. Втім, цей мирний
трактат лишився тільки паперовою пам’яткою перипетій війни. Долило масла у
вогонь і те, що сейм, який зібрався навесні 1652 р., не затвердив
Білоцерківської угоди, оскільки вперше в історії польського парламентаризму
був зірваний одним із шляхтичів, котрий наклав своє вето на сеймові ухвали.
Незатвердження договору розв’язувало руки Хмельницькому, який у
квітні 1652 р. оповістив закличним універсалом козацьку старшину про
підготовку до нової війни. Формальним приводом для початку бойових дій
став похід гетьманича Тимоша на чолі козацько-татарського загону в Молдову
(про молдавську дипломатію Хмельницького детальніше йтиметься далі). Від
Речі Посполитої напереріз гетьманичу була послана армія під командуванням
польного гетьмана Мартіна Калиновського. Військо Калиновського, що
складалося з 12 тис. гусарської кінноти та 8 тис. піхоти, чекаючи на
підкріплення, стало табором між горою Батіг над р.Бугом і містечком
Ладижином [нині райцентр Вінницької обл.]. Оскільки швидкого нападу
противника не передбачалося, позиції були укріплені недбало, та й саме їхнє
розташування залишало бажати кращого. Раптова поява татарської кінноти і
козаків виявилася повною несподіванкою для командування. До вечора
першого червня табір був оточений, а на другий день розпочався його штурм.
До вечора у бою полягло близько 8 тис. коронних вояків і була винищена
половина знаменитої шляхетської гусарії; загинув і сам гетьман та багато
інших воєначальників, а ще більше потрапило в полон до татар. Так був
здобутий кривавий реванш за Берестечко.
Проте батізький розгром не охолодив запалу войовничої партії серед
польських сенаторів. Сейм, що зібрався невдовзі після катастрофи, відхилив
пропозицію Хмельницького про офіційне поновлення Зборівських статей. До
кінця року було створено 68 нових кінних корогов, а загальну чисельність
війська доведено до 34 тис. жовнірів. Пробний наступ нової кампанії
розпочали в березні 1653 р. загони коронного обозного Стефана Чарнецького,
які вихором пройшлися по Брацлавщині, керуючись гаслом свого
воєначальника: Не лишати русина і на розплід! З липня 1653 р. у Глинянах під
Львовом почало зосереджуватися коронне військо під проводом самого
короля, а переговори, кілька разів запропоновані Хмельницьким, були
демонстративно відкинуті.
На початку жовтня після кількох маневрових переміщень коронна армія
отаборилася під містечком Жванцем над р.Дністром навпроти Хотина.219
Чисельність збройних сил Яна Казимира досягала 40 тис.; приблизно таким
було й козацьке військо, яке разом з татарами наприкінці жовтня блокувало
Жванецький табір, розгромивши підкріплення, що туди поспішали. Почалася
затяжна облога, в якій обидві армії однаково терпіли від холодних дощів,
голоду й нестачі фуражу; для обох буденним явищем стало дезертирство. Сил
для вирішальної битви не вистачало у жодної зі сторін, і тоді Іслам-Гірей ІІІ, як
і під Зборовом, узяв на себе роль посередника, не зацікавленого у надмірному
вивершенні будь-якого з противників. Наприкінці листопада розпочалися
переговори, на яких хан вимагав відновлення Зборівського договору, сплати
упоминків і дозволу вибрати ясир на території Корони аж до р.Вісли. Власне на
цих пунктах після тривалих дебатів 17 грудня було досягнуто домовленості.
Переговори між кримчаками і Яном Казимиром мали дивний характер: поперше, вони завершилися усним погодженням, а не формальною письмовою
угодою; по-друге, не відбулося навіть перемирної зустрічі коронованих осіб,
хоча обидві були присутні на позиціях. Окрім того, польські дипломати не
наполягали на присязі козаків, а сам Хмельницький усунувся в тінь,
виставивши на переговори полковників-статистів. Проте ця двозначна ситуація
задовольняла усі три сторони. Татари досягли балансу сил виснажених сусідів,
отримавши ще й величезну суму упоминків та вигоди від ясиру. Коронні
воєначальники тішилися ілюзією, буцімто Зборівська угода лишилася
непідтвердженою. Найскладнішими ж у цій грі були розрахунки Богдана
Хмельницького, бо гетьман робив ставку вже на інші дипломатичні ходи: 11(1
за ст. ст.) жовтня Земський собор Московської держави ухвалив прийняти
Військо Запорозьке з городами их и землями під государя врсокую руку. Так
українська проблема після кривавої шестилітньої війни вихлюпнулася за рамки
внутрішніх незгод Речі Посполитої.
Кошмари війни
Банальною істиною є те, що кожна війна, попри найвищі мотиви, в ім’я
яких вона ведеться, приносить незчисленні страждання, смерть, спустошення і
жорстокий автоматизм винищення людиною собі подібних. Не стала винятком
з цього печального правила і козацька революція. Проникливий діагноз тому,
що спалахнуло як звичне для Речі Посполитої чергове козацьке сум’яття,
поставив уже наприкінці травня 1648 р. Адам Кисіль у листі до короля:
починається ЖАХЛИВА СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА. За два-три тижні після
Корсунської битви Україну охопила буря, що вирувала вже поза контролем та,220
очевидно, і поза бажанням Хмельницького. Звістка про козацькі перемоги під
Жовтими Водами й Корсунем стала іскрою, що впала на бочку сухого пороху і
викликала доти не бачений вибух активності простолюду. В ньому змішалися
докупи затятий соціальний антагонізм і сп’яніння від безвладдя, віковічний
потяг до “життя без пана” і помста за національні та релігійні приниження.
Ледь не кожний селянин за мить перетворився на вояка – ворога усталеного
режиму, персоніфікованого в ляхах (під якими розумілися й українські пани) та
євреях-орендарях, а закони війни, як завжди, зняли табу на вбивство. Громади
сіл і містечок ставали збройними ватагами, а з останніх формувалися більші
загони і висувалися найенергійніші старшини, які оголошували їх козацькими.
Самовидець у своєму літописі напише про це так: “Усе, що живо, піднялося в
козацтво”.
На Лівобережжі, де простолюд традиційно був найбільше перейнятий
козацькими настроями, великі повстанські загони вже на початку червня
розгромили резиденцію князя Яреми Вишневецького в Лубнах, а протягом
цього ж місяця здобули Борзну, Ніжин і Новгород-Сіверський. По Південній
Київщині, Брацлавщині й Поділлю, випалюючи шляхетські садиби й
здобуваючи міста та містечка, смерчем покотилися загони Максима
Кривоноса, Івана Ганжі, Олександренка, Чуйка, Трифона з Бершаді,
Неминикорчми, Кошки (Кушки), Степка та ін. У липні-серпні з’єднані
селянсько-міщанські формування з’явилися на Волині й Поліссі, а наприкінці
серпня – в Галичині й на Покутті, до осені 1648 р. замкнувши у вогненному
кільці увесь український простір від Чернігово-Сіверщини до Карпат.
Пружиною терору, як видно з тогочасних свідчень полонених повстанців
та зі скарг шляхтичів, яким пощастило врятуватися, була НЕНАВИСТЬ.
Шляхта заявляла, що бунти почалися з невблаганної ненависті до католиків і
поляків; до польської тиранії; до католицької віри; до людей шляхетського
стану. Аналогічними є твердження самих в’язнів: вони вбивали з ненависті до
неволі і не можучи стерпіти польського панування; мстилися за кривди
благочестивої Русі; прагнули не залишити тепер жодного ляха на світі, бо,
мовляв, віднині швидше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами
будуть панувати.
Каральний марш князя Яреми Вишневецького, який, пробившись із 8-
тисячним надвірним військом з Лівобережжя на Полісся, у другій половині
червня рушив на замирення Київщини й Брацлавщини, лише долив масла у
вогонь. Саджаючи на палі, заставляючи міські площі шибеницями, рубаючи
голови й руки та виколюючи очі усім (у тому числі й священикам), кого221
підозрювали в співчутті до козацтва, князь смерчем пройшов через міста
Котельню, Вчорайше, Погребище, Вахнівку, Немирів та Прилуки. Гаслом
цього кривавого рейду було вистинати винного й невинного, аби навести на
простолюд жах – єдине почуття, яким, на думку Вишневецького, можна
приборкати мерзенну чернь. Однак протидія виявилася рівною дії. Зупинивши
княже військо, селянсько-козацька армія Кривоноса почала тіснити
Вишневецького назад, навально здобуваючи за підтримкою місцевої людності
міста Південної Волині. Водночас локальні повстанські загони оволоділи
практично усією територією між річками Случ та Горинь, захопивши Заслав,
Гощу, Рівне, Клевань, Олику, а врешті разом з козаками Кривоноса – і
Кременець, Луцьк та Володимир. Це супроводжувалося сценами повального
терору. Як писав Самовидець,
усе забияли, не щадячи ані жон и детей їх, маєтности розбивали,
костели палили, обвалювали, ксьондзов забияли, двори зась и замки
шляхецкіє и двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жадного
цілого. Рідкий в той крові на тот час рук своїх не умочил…
* *
*
У кривавому порахунку, що підсумував нагромаджене з часів
наливайківщини протистояння Ляхів і Русі, особливо трагічною виявилася
доля євреїв, розчавлених маховиком селянської війни. Раптовий спалах
антисемітизму в охопленій революцією Україні корінився в причетності
єврейської торгово-посередницької маси до керівних структур, тобто до світу
ляхів. Як уже зазначалося у відповідному місці книги, магнати й старости
охоче заробляли на підприємливих грошовитих євреях, передаючи їм право на
збір податків, різноманітні промисли та оренду корчем і млинів. Відтак єврейорендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими,
а оскільки ця напруга мала ще й релігійно-національне підґрунтя, то на
чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть.
Залежність простолюду від євреїв, спричиняючи соціальні тертя,
посилювалась відчуттям “християнського приниження”. Так, поміркований
Самовидець, перераховуючи заподіяні Русі кривди, запише: “Ліпшоє
пошанованнє … жидищеві спросному било, аніжелі найліпшому християнинові
русинові”. Характерно, що автор тогочасної єврейської хроніки Натан
Ганновер вкладає в уста Хмельницкому подібну думку, буцімто висловлену222
напередодні повстання: Та не тільки пани, але навіть жиди, що стоять на
найнижчім ступені між народами, тепер над нами панують. Врешті,
моральним виправданням, яке знімало гріх убивства, була традиційна нехіть до
невірних, що розіп’яли Бога, помножена на хтонічну ксенофобію простолюду.
Червень-липень 1648 р. увійшов до пам’яті євреїв Речі Посполитої як
брама помсти, а кілька днів з нього вшановуються донині в єврейському
календарі серед дат скорботи. За даними тогочасних єврейських хроністів,
повстанці винищили до 100 тис. осіб, у тому числі при здобутті Кривоносом
Немирова – близько 6 тис., Тульчина – 1,5 тис., Бара – 2 тис., Полонного – 10
тис., Острога – близько 1 тис. Ці цифри фантастично перебільшені, бо в усій
Речі Посполитій перед початком козацької революції, за даними сучасних
єврейських вчених, мешкало близько 150-170 тис. євреїв, у тому числі в
охоплених полум’ям регіонах – 51 тис., однак безсумнівним є факт, що майже
300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей
час. Найяскравіша єврейська хроніка трагічних місяців, написана мешканцем
Заслава Натаном Ганновером, оповідає про нечувані звірства, руйнування
єврейських осель, перетворення синагог на стайні, цілеспрямоване винищення
дітей.
За дивним збігом, початок Хмельниччини – 1648 рік – в іудейських
кабалістичних книгах був визначений наперед як рік пришестя Месії. Замість
обіцяного воскресіння і повернення кожного в свій уділ прийшли страхіття
погромів, але це тільки підсилило месіанські сподівання, бо, за єврейською
містикою, пришестю мали передувати муки народження Месії. Рабин ІєхельМіхель, убитий 1648 р. при взятті Немирова, незадовго до загибелі вирахував,
що літери слова Хміль [Хмельницький] – це перші літери такого вислову в
івриті: Муки народження Месії настають у світі, тож козацька різня є ніби
їхнім першим симптомом. Так в глибинах єврейської маси започаткувалася
тяга до містики, яка після появи кількох “вчителів” і “праведників” призведе
зрештою до виникнення саме на території України в середині ХVІІІ ст. нового
єврейського віровчення – хасидизму, до якого ми далі ще повернемося.
* *
*
Винищення населення, відплив величезних мас від хліборобської праці,
валки біженців, безкарні ватаги роз’юшених терором озброєних людей – цей
неминучий супровід війни за короткий час перетворив квітучий край на223
пустелю. Так, у 60-х роках ХVІІ ст., за підрахунками демографів, чисельність
населення Поділля була меншою навіть у порівнянні з останньою третиною
ХVІ ст.; на Брацлавщині, Волині і в Галичині людські втрати на середину 50-х
років складали щонайменше 40-50%. Мешканці охоплених війною регіонів
масово виселялися в Молдову та на Лівобережжя Дніпра й далі – в московську
україну (майбутню Слобідську Україну), а тисячі нещасних потрапляли в ясир.
Так, наприкінці 1648 р. число бранців було таким великим, що на них
нечувано впали ціни: татари міняли шляхтича на коня, а єврея – на жменьку
тютюну. Вдруге людський товар настільки ж знецінився під час кампанії осені
1654 – весни 1655 рр., коли орда, яка тоді виступала на боці коронної армії,
спустошила на самому тільки Поділлі 270 сіл і містечок, спалила не менше
тисячі церков, винищила до 10 тис. діток. Восени 1655 р. московська армія,
простуючи на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 30-60 км від
маршу армії, а паралельно 100-тисячний корпус кримських, ногайських,
білгородських і буджацьких татар пустошив територію від Києва до Кам’янцяПодільського.
Логічним супутником розваленого війною господарства став голод.
Правда, Московська держава виразила співчуття одновірцям, дозволивши
безмитний вивіз хліба в Україну, однак ціни піднялися так стрімко, що гроші й
коштовні речі, здобуті як військова здобич, швидко перетікали до рук тих
самих московських купців, і в листопаді 1649 р. козаки й міщани знову
скаржилися російським дипломатам, що вони нині помирають голодною
смертю.
За голодом простували епідемії. Від однієї з них, коли взимку 1648-1649
рр. люд мер окрутне всюди, помер, зокрема, і полковник Максим Кривоніс.
Друга звістка про велику пошесть припадає на 1650 р.: Люди падають і
лежать, мов дрова, до Дністра, біля Шаргорода і далі до Брацлава. Черговий
спалах великої епідемії тривав від літа до глибокої осені 1652 р., винищивши
цілі села між Дністром і Дніпром; новий епідемічний вибух припав на весну
1655 р., зосередившись на цей раз на Уманщині і виморивши до половини
розташованого тут на постій московського війська. Втім, епідемічні хвороби в
армії, де скупчувалися багатотисячні людські маси, перетворилися взагалі на
явище ординарне.
Ось такою не в героїчному, а в людському вимірі постає Україна доби
великої козацької революції, коли, як писав Самовидець, не було милосердя
межи народом людським.224
Дипломатія Хмельницького в пошуках виходу.
Переяславська угода 1654 р.
Раптові переміщення акцентів, вояжі козацьких послів і лояльні низькі
поклони впереміш з погрозами лише на перший погляд здаються хаотичними.
Придивившись, можемо побачити за ними доволі струнку концепцію
маневрування між трьома великими державними організмами, що височіли над
козацькою Україною. Намагаючись здобути власну вигоду завдяки збуренню
стабільного розкладу політичної рівноваги між Польщею, Туреччиною і
Росією, гетьман водночас намагався втягнути в цю ризиковану гру малі сусідні
держави – Кримський ханат, Молдову, Волощину, Семиграддя.
Головним приятелем Хмельницького (саме такий термін вживається у
тогочасному дипломатичному листуванні хана з гетьманом) був Іслам-Гірей ІІІ
та сателіти Криму – беї Ногайської і Перекопської Орд. Зважаючи на
кількавікову специфіку співжиття/протиборства татар і козаків, такий вибір
основного партнера не здається несподіваним. Природу своєї схожості
розуміли обидві сторони: як говорив один з кримських послів у Варшаві,
козакам і татарам не можна знизитись до хліборобства, війна для них
необхідна. Релігійна ж несумісність у моменти, коли на карту ставилося саме
життя, важила небагато. Досить колоритно цей подвійний рахунок проступає з
виправдань Хмельницького перед Назаретським митрополитом Гавриїлом:
Сам він знає, що людям православної християнської віри не годиться
мати з бусурманами близькі зносини і спілку. Тільки ж зараз … настав
такий час держати з бусурманами братство і єднання … щоб
визволити святі Божі церкви і православну християнську віру від
польських та від єретичних рук.
Початок дипломатичних взаємин був покладений посольством до хана з
Січі напередодні повстання (існує версія, що серед послів знаходився і син
Богдана Тиміш, який на випадок спільних військових дій мав би залишатися як
заложник при дворі Іслам-Гірея). Наслідком переговорів стала експедиція
перекопського бея Тугая з кількатисячним загоном кінноти, яка на боці
козацького війська за відповідну платню брала участь у боях під Жовтими
Водами й Корсунем 1648 р. У битві під Пилявцями на козацькому боці
виступала буджацька кіннота Аутимір-мурзи чисельністю близько 5 тис.; під
Львів і Замостя Хмельницького супроводжували загони вже згаданого Тугайбея і ханового брата калги-султана ·офіційного спадкоємця престолу‚ КримГірея, на оплату послуг якого пішла, як уже згадувалося, взята з львівських225
городян контрибуція грішми й товарами на суму близько 200 тис. талерів. До
Зборівської кампанії були залучені сили Ногайської і Перекопської Орд; брав у
ній вперше особисту участь і сам Іслам-Гірей ІІІ разом зі своїм візиром
Сефером Ìазі-агою.
Взаємини гетьмана з татарською елітою складалися по-різному. Так, на
переговорах з королівськими комісарами в Переяславі у лютому 1649 р.
Хмельницький, схоже, зі щирим афектом говорив про перекопського бея
Тугая: “…мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готовий зробити для мене
все, що я захочу. Вічна з ним наша козацька приязнь, якої світ не розірве”. За
протилежний приклад може служити епізод літа 1653 р., коли під час
військових дій на Поділлі мурзи, яким здалася малою здобич, захоплена в
нападах на подільські містечка, почали грабувати козацьку територію. Гетьман
наказав відбити полон силою, і лише після втручання Іслам-Гірея збройний
конфлікт, що тривав чотири дні, був залагоджений.
У тісному переплетенні з кримськими відносинами розгорталася складна
дипломатична інтрига, яку Богдан Хмельницький вже з першого року війни
розпочав з Туреччиною, відправивши до султана посольство з-під Львова
наприкінці жовтня 1648 р. Зміст цих переговорів невідомий, але друге
козацьке посольство, що через місяць знову вирушило до Стамбула, нібито
повезло прохання про султанську протекцію. Детальніша інформація про
перші офіційні переговори стамбульського посла з Хмельницьким припадає на
літо 1650 р., коли в Суботові гетьман прийняв султанського покойового
Осман-агу, а у відповідь відправив до Порти чергове посольство на чолі з
полковником Антоном Ждановичем.
На інтенсивність дипломатичних взаємин, налагоджених впродовж 1650
р., вказує те, що в жовтні Осман-ага прибув до Чигирина вдруге, пробувши там
більше місяця, а в Стамбулі гетьману взагалі запропонували утримувати свого
резидента, тобто постійного представника. У центрі переговорів було
прийняття Україною турецького протекторату. Усні й листовні контакти, що
точилися з осені 1650 р., супроводжувалися детальним обміркуванням ситуації
в султанському оточенні. Серед членів турецького уряду не існувало єдності у
ставленні до Козацької держави. Одні вважали за корисне уникати її прямої
підтримки, мотивуючи це потребою зберегти мирні стосунки з Річчю
Посполитою, інші наголошували на вигідних перспективах прийняття
гетьмана в опіку Порти (характерно, що прихильників союзу з Україною
підтримувала і мати неповнолітнього султана, будучи рускою. Друга партія
перемогла, і на початку 1651 р. до ставки Хмельницького було відправлене226
посольство з султанським нішамом [грамотою], де йшлося про протекторат,
який дається іншим християнським монархам від моєї [султана] могутньої
імперії і буде вам виданий у детальних артикулах і умовах. Пізніше посольство
1653 р. привезло гетьману санджаки – клейноди правителя, що визнав
зверхність султана: булаву, шаблю, бунчук і кафтан. Варто нагадати, що
васалами Туреччини були усі найближчі сусіди України, володарі невеликих
держав причорноморсько-карпатського регіону – молдавський і волоський
господарі, кримський хан та князь Семиграддя. Стамбул обіцяв гетьману
навіть більші права, ніж їх мав хан, а формула васалітету пропонувалася
вельми пільгова, передбачаючи лише часткове обмеження зовнішньої політики
і сплату до скарбниці Османської імперії певної щорічної данницької суми.
Натомість султан брав на себе обов’язок захищати Україну від зовнішнього
ворога.
Пропозиції Стамбула виглядали принадно, особливо коли зважити на
скрутне становище виснаженої війною України, тож частина полковників на
старшинській раді висловилася “за”. Однак чергові усобиці претендентів на
молдавський господарський престол, у яких козацька армія, очолена
гетьманичем Тимошем, підтримала не турецького протеже Ґеорґіце [Георгія
Штефана], а його противника Васіле Лупу, відстрочила вирішальний акт
з’єднання України з Портою. Зближення ж з Росією, що виразно окреслилось
влітку 1653 р. і завершилось відомою Переяславською угодою, взагалі
перетворило турецьку карту на неактуальну аж до часів протиборства
наступників Хмельницького, про що детальніше піде мова далі.
В контексті українсько-турецьких взаємин яснішими стають і перипетії
контактів Хмельницького з рештою християнських васалів Порти – Молдовою,
Волощиною і Семиграддям [Трансільванією], до складу якої на той час
входила частина сучасного українського Закарпаття. Васіле Лупу, правитель
Молдови, підтримував дружні зв’язки з Чигирином з жовтня 1648 р.,
паралельно не забуваючи і про послуги Варшаві, куди він передавав
шпигунську інформацію та гроші для найму жовнірів. Нагодою тісніше
прив’язати Молдову до української політики став літній похід 1650 р. калгисултана Крим-Гірея на молдавські землі нібито для покарання за напади
молдавських загонів на татар. Богдан Хмельницький як союзник хана був
зобов’язаний до участі в цій експедиції (або, принаймні, помітно підкреслював
це у своїх листах). Переправившись разом з татарами через Дністер, гетьман у
вересні 1650 р. зненацька зайняв Ясси, а далі в ультимативній формі зажадав
укладення союзу, зарукою чого мусив стати шлюб воєводиної доньки Розанди227
з сином Хмельницького Тимошем. Прив’язуючи Молдову до України, цей
шлюб водночас вводив би козацького ватажка до кола легітимних володарів,
протегованих Портою. Наприкінці липня 1652 р. 6-тисячний козацький загін
Тимоша вирушив у весільний похід; вінчання відбулося в Яссах, а на початку
вересня гетьманич з молодою дружиною повернувся на батьківщину.
Посвоячення з Лупу не принесло Хмельницькому очікуваних вигод.
Навесні 1653 р. в Молдові спалахнув черговий династичний заколот, у якому
претендента на престол ÌеорҐіце [Георгія Штефана] підтримали Трансільванія
та Волощина. Запорозьке військо під проводом Тимоша пішло виручати
гетьманського свата і навіть здобуло столицю Молдови Сучаву, однак за
наказом честолюбного гетьманича рушило далі на територію Волощини,
викликавши серйозний опір з’єднаних трансільвансько-волоських сил.
Відкинуті назад до Сучави і взяті у щільну двомісячну облогу, козаки зазнали
великих втрат, а під час одного з обстрілів отримав смертельну рану й сам
Тиміш. Рятувальна експедиція надійшла запізно: під захистом табору обложені
з тілом гетьманича вже вийшли з Сучави, простуючи в Україну. 30 жовтня до
гетьманської столиці Чигирина під залпи з гармат внесли труну з покійним
Хмельниченком. З його смертю втратили актуальність молдавські династичні
плани Хмельницького, пов’язані з відчайдушно хоробрим, але
неврівноваженим, запальним і надмір впертим старшим сином Тимофієм.
* *
*
Дипломатична активність гетьмана в балансуванні між Варшавою і
Стамбулом та його васалами – Кримом, Молдовою і Семиграддям – від
перших днів війни доповнювалася складним плетивом контактів з могутнім
північно-східним сусідом – Московським царством. Замало було б пояснювати
це лише реальною потугою великої сусідньої держави, з позицією якої
належало рахуватися. В основі зближення лежала передовсім традиція давніх
зв’язків з Москвою Запорозької Січі, духовними дітьми якої лишалася
козацька старшина. Адже ще з часів Байди-Вишневецького Москва постійно
підтримувала запорозьке козацтво як потенційного охоронця не лише
польсько-українських, а й російських кордонів від татарських набігів. За
царським розпорядженням з Росії на Січ постачалися порох, зброя та харчові
припаси, а наприкінці 80-х років ХVІ ст. серед пропозицій вирішення
козацької проблеми обговорювалася навіть така, щоб коштом царя збудувати228
низку фортець у пониззі Дніпра й розмістити там гарнізони, утримувані
московським урядом, який водночас мав би взяти на себе оплату сторожових
запорозьких загонів.
Не менш традиційними були й контакти запорожців зі своїми
побратимами по способу життя – донськими козаками. Донці разом з
запорожцями садили на московський престол Лжедмитрія І і воювали у
війську повстанця Івана Болотникова 1606-1607 рр.; великі донські відділи
були у Війську Запорозькому під час Хотинської війни 1621 р.; на 1637 р.
припадає знаменитий спільний похід на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону,
коли об’єднаним козацьким силам у так званому азовському сидінні вдалося до
1641 р. утримати в своїх руках це потужне укріплення. Майже регулярними
були спільні морські походи на турецькі узбережжя, коли запорозькі чайки й
донські струги за попередньою домовленістю зустрічалися просто в морі.
Тож перший лист Богдана Хмельницького до царя Олексія
Михайловича, написаний відразу після перемог під Жовтими Водами й
Корсунем 18 червня 1648 р., не виглядає несподіванкою. Його написання було
прискорене й тактичними міркуваннями: занепокоєний повстанням в Україні,
а особливо козацько-татарським союзом царський уряд навесні 1648 р.
розпочав мобілізацію війська в російському прикордонні – Путивлі, Бєлгороді,
Курську. Реальною загрозою ставав вихід цих сил на українське Лівобережжя
для з’єднання з коронною армією в боротьбі з татарами – союзниками
Хмельницького, і лист гетьмана до царя був покликаний відвернути
катастрофу.
Лист до царя дав потрібні тактичні наслідки, бо підготовка до
запланованого походу в Україну була спущена на гальмах. Розвиваючи
дипломатичний успіх, гетьман наприкінці липня ще раз листовно звернувся до
Олексія Михайловича, заохочуючи напасти на Річ Посполиту, що змусило б
коронне військо битися на два фронти. Території, втрачені Росією у
Смоленській війні 1633-1634 рр., були найболючішим місцем зовнішньої
політики Москви, однак сил на порушення мирної угоди царський уряд не
відчував, а саме так виглядало б втручання в українські справи. Тож усі
домагання військової допомоги, якими Хмельницький засипав Москву після
того, як дипломатичні взаємини з січня 1649 р. стали вельми інтенсивними,
позитивних наслідків не дали. Гетьманських послів приймали в Москві
ласкаво, обдарували щедро і навіть допускали до аудієнції у царя, однак далі
пропозицій посередництва між королем і Військом Запорозьким, яке б сприяло
припиненню війни, справа не посувалася.229
У цій дипломатичній грі програма гетьмана впродовж 1648-1649 рр.
зазнає поступової модифікації. Спершу це було тільки обережне
прощупування можливої протекції царя над Військом Запорозьким як суто
мілітарною одиницею. У офіційних переговорах з російським посольством, що
відбулися в присутності багатьох старшин у квітні 1649 р. в Чигирині, уже
йшлося про перехід під Царського Величества високу руку Війська
Запорозького с землями, а в листі до Олексія Михайловича, переданому
наприкінці квітня цього ж року, гетьман вперше писав: “Нас під милість і
оборону свою і всю Русь, яка нині по милості Божій з’єдналася проти ляхів,
візьми”. Таке формулювання з 1651 р. перетвориться на прохання прийняти
козацькі землі під царську державу на договірних умовах.
Як здається, зміна характеру планованої протекції – від збройних служб
до державного протекторату – сталася під впливом двох чинників: турецьких
пропозицій Україні щодо васалітету, які підтверджували, сказати б, ціну
молодої Козацької держави, та інтенсивної ідеологічної обробки гетьмана з
боку вищого східного духівництва, різко опозиційного по відношенню до
турецько-українського союзу.
Стосовно впливу ієрархів Східної церкви на формування
зовнішньополітичних орієнтацій гетьмана, то зрозуміло, що про них можна
лише здогадуватись. Однак показово, що саме Єрусалимський патріарх Паїсій
зустрічав Богдана під час його тріумфального в’їзду до Києва в грудні 1648 р. і
благословляв у Софійському соборі на війну з ляхами. Він же супроводжував
перше посольство Хмельницького до Москви, відправлене відразу після
згаданих урочистостей. За словами патріарха, гетьман доручив йому особисто
клопотатися перед царем, щоб той зволив Військо Запорозьке держати під
своєю государя рукою, тобто не виключено, що власне патріарх, дораджуючи
гетьманові, був ініціатором саме такого вирішення питання. Впродовж 1649-
1653 рр. в ролі посередників на переговорах з Москвою бачимо, окрім Паїсія,
Назаретського митрополита Гавриїла, Константинопольського патріарха
Афанасія, а також Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз гетьману
меч, освячений на Гробі Господнім. Енергійні ієрархи гостро засуджували
братерство козаків з татарами й турками, підштовхуючи до спілки з
володарем–одновірцем задля спільної боротьби за нашу віру. Виразні відгуки
константинопольської доктрини єдності чутно і в мотивації, якою Богдан
обҐрунтовував перед царськими послами в квітні 1649 р., чому він добивається
царської ласки:230
…від Володимирового святого хрещення одна була наша благочестива
християнська віра з Московською державою і одну ми мали владу. А
відлучили нас неправдами своїми і насильством лукаві ляхи… (можемо
порівняти, наскільки відрізняється ця теза від ідеї договірного
входження Русі до Корони Польської, популярна в середовищі руських
інтелектуалів у переддень козацької революції).
Тож навряд чи можна погодитись з поширеною серед істориків думкою,
що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів
вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже, направили
гетьманську шаблю у потрібному їм керунку.
Злам у ставленні Москви до козацького питання дослідники датують
кінцем 1650 р., вбачаючи в ньому усвідомлення царськими радниками того, що
самостійно навряд чи вдасться добитися повернення територій, втрачених у
Смоленській війні 1633-1634 рр. Скликаний у лютому 1651 р. Земський собор
висловився за розірвання вічної згоди з королем, а в липні цього ж року
Назаретський митрополит Гавриїл привіз Хмельницькому словесні обіцянки
царської милості й жалування. У березні наступного 1652 р. розпочалися
переговори про умови можливого союзу. Російська дипломатична машина
діяла обережно й повільно, тож лише через рік, на початку червня 1653 р., був
скликаний новий Земський собор, котрий схвалив прийняття Козацької
держави під царську протекцію. Посольство султана, яке наприкінці травня
1653 р. привезло Богданові, як уже згадувалося, клейноди васала Порти,
остаточно переконало царський двір, що зволікати ризиковано. Звістка про це
дійшла до Москви 30 червня, а вже 2 липня (22 червня за ст.ст.) Олексій
Михайлович відіслав Хмельницькому грамоту, в якій повідомляв про своє
рішення взяти Україну під нашого Царського Величества високу руку.
Проголошена навздогін осіння ухвала Земського собору від 11 (1 за ст.ст.)
жовтня була формальною церемонією для легітимного обҐрунтування розриву
мирних стосунків з Річчю Посполитою: договір 1634 р. оголошувався
розірваним, а водночас ухвалювалося:
Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву
високу руку … щоб їх не відпустити в підданство турському
салтанові або кримському ханові.
Справа вважалася пильною, тому вже на другий день було сформоване
повноважне посольство з титулом про государеві великі діла на чолі з Василем
Васильовичем Бутурліним. У першій декаді листопада представництво
прибуло до Путивля – тодішнього прикордонного пункту з Україною, але231
змушене було затриматися тут аж до кінця року, очікуючи, доки в Переяславі,
призначеному за місце звершення урочистого акту, зберуться полковники з
військом. Врешті 9 січня 1654 р. Бутурлін і його супровід наблизилися до
Переяслава, де тутешній полковник Павло Тетеря влаштував їм почесну
зустріч на в’їзді до міста. Увечері 16 січня туди ж прибув і Богдан
Хмельницький.
Вибір незначного Переяслава, а не Києва (як попередньо хотіли в
Москві) для здійснення урочистої церемонії є фактом багатозначним. Історики
ніколи не дізнаються, про що насправді думав Хмельницький, форсуючи
укладення союзу з царем, бо вкрай наївно було б ототожнювати словесні заяви
цього віртуозного майстра політичної інтриги з його реальними намірами.
Останні можна реконструювати почасти за діями, а почасти (бо ж не все
задумане втілювалося) – за мереживом супутніх, на перший погляд несуттєвих
деталей. Власне однією з них, схоже, був вибір місця церемоніального акту,
який підказує логічну паралель: замість сакрально освяченої столиці в с і є ї
Р у с і – малий полковий Переяслав, замість декларованого в і ч н о г о
с о ю з у з царем-одновірцем – збройна козацька угода, продиктована
ситуацією.
* *
*
Вранці 18 (8 за ст.ст.) січня, у неділю, напередодні офіційної церемонії
Хмельницький скликав закриту старшинську раду, яка в принципі схвалила
плановану акцію. О другій годині дня довбиші вдарили в барабани, скликаючи
на велику раду все товариство. Втім, це звучить досить перебільшено, бо в
місті перебував лише Переяславський полк Павла Тетері, гетьманового
хрещеника. Всього ж, за підрахунками Михайла Грушевського, на
Переяславській соборній площі зібралося близько 200 представників старшини
та козацтва, у тому числі 12 полковників.
Як занотовано у звіті московського посольства, Хмельницький,
розпочинаючи раду, виголосив промову, де наголосив на тяжких
випробуваннях шестилітньої війни з гнобителями і ворогами нашими, які
хочуть викорінити Божу церкву, щоб ім’я руське не згадувалося в землі нашій.
Ця рада, сказав він, зібрана для того, щоб ви з нами обрали собі володаря з
чотирьох, кого ви хочете – султана, хана, короля чи царя:232
Турецький цар – це бусурман; всім відомо, якої біди зазнають наші
браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від
безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі
прийняли до дружби і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя,
яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських
панів – нікому з вас розповідати не треба… А православний
християнський великий государ цар східний є з нами одного благочестя
Грецького закону, одної віри… якщо ми його щиро полюбимо, крім його
царської високої руки спокійнішого пристановища не знайдемо. А хто з
нами не погоджується тепер, куди хоче – вільна дорога!
У відповідь на цю промову, згідно з даними посольського звіту, увесь
народ загукав: волимо під кріпкою рукою царя східного, православного у нашій
благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христовому поганину
дістатися. Потім Павло Тетеря, ходячи по колу, ще раз опитав присутніх: “Чи
усі так-от зізволяєте?”, і люди відповідали: “Усі до одного”. Далі знову
заговорив гетьман: “Хай буде так, і Господь Бог наш нехай укріпить його
царську кріпку руку”, а присутній люд одноголосно заволав: Боже, утверди,
Боже, укріпи, щоб ми усі навіки були заодно!
Коли, читаючи цей звіт, ми навіть зважимо на стилістику московського
дипломатичного етикету, ритуально піднесену стосовно царської персони і
питань, дотичних православ’я, то все одно мусимо констатувати, що рада
пройшла в обстановці згоди (що траплялося нечасто). Натомість затьмарив її
публічний скандал, що стався в Успенському Переяславському соборі, коли
дійшло до присяги. Прислані з Москви церковнослужителі запросили
старшину складати її, на що здивований Хмельницький зажадав, аби спершу
присягали від імені Олексія Михайловича посли, що государ не видасть його,
гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить
їхніх вольностей. Бутурлін обурено запротестував: у Московській державі
піддані повинні складати присягу своєму государю, а не він їм, а гетьману і
говорити про це непристойно, бо ж йому й козакам, якщо вони хочуть
служити царю, слід дати віру великому государю по євангельській заповіді без
жодного сумніву. Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною,
покинувши собор, провели довгу нараду. Попри очевидну двозначність
становища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору, Хмельницький і
старшина виконали присягу, щоб бути їм з землями і з містами під
государевою високою рукою навіки невідступними.233
Після закінчення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії,
Бутурлін та члени його посольства роз’їхалися по полках для прийняття
присяги. Протягом січня – лютого 1654 р. на території 17 полків присягло
понад 127 тис. чоловік, у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося
вище духовенство, посилаючись на те, що не було дозволу
Константинопольського патріарха; частина міщан Переяслава, Києва та
Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський,
Брацлавський, Полтавський і Кропив’янський полки. За деякими даними, до
травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте немає підстав говорити і
про серйозний опір присяганню, як деколи твердять. За свідченням Літопису
Самовидця, по усей Україні увесь народ з охотою тоє учинил … и немалая
радость межи народом стала. Впродовж шести літ виснажливої війни люди
щодалі виразніше настроювались на промосковські симпатії як ілюзію
порятунку від воєнних злигоднів, не розуміючи, що насправді наближалася
війна ще масштабніша, заради якої власне і укладали Переяславську угоду.
Організація території і модель влади Козацької держави
Переяславський договір скріпив де юре ті засади внутрішньої організації
Козацької держави, на яких вона оформилась фактично впродовж 1648-1653
рр. Модель нововитвореної державності продиктував надзвичайний стан, в
якому Україна жила від початку війни. З наближенням до сучасних категорій її
можна порівняти з в і й с ь к о в о ю д и к т а т у р о ю , здійснюваною від
імені козацтва гетьманом і вищою старшиною, ба – навіть сама назва держави
ототожнювались з поняттям Військо Запорозьке. Отже, верховна влада в
Україні належала гетьману, який обирався пожиттєво козаками, але як
верховний правитель очолював усі стани, користуючись правом уставодавства
і вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі прямого глави,
для решти станів – як верховний арбітр. Повноправне населення, не
зобов’язане до військової служби (шляхта і міщани), лишалося при давніх
правах і вольностях, тобто зберігало традиційні форми самоврядування і
майнових та станових прерогатив.
Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам, шляхти на
козацькій території лишилося близько 300 родин, тож її представники рано чи
пізно мали змішатися з міським патриціатом або влитися до козацької
старшини, як і сталося. Бар’єр же між міщанами й козаками взагалі був дуже
еластичний: за підрахунками Івана Крип’якевича, в ході війни покозачилося234
від 50 до 80% міського населення. Не сталося революції і в селянському
питанні: селяни–піддані мали виконувати звичну повинність на користь своїх
власників. Втім, основна селянська маса, покозачена в ході війни, отримала
свою долю козацького виграшу, звільнившись від підданської залежності і
перетворившись на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом
володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до
військової скарбниці.
Розвинуті форми міського (маґдебурзького) і шляхетського (земського)
самоврядування з традиційною виборною ротацією компенсували той
очевидний факт, що шляхта й міщани були фактично усунуті від керівництва
державою, яке віднині зосередилось в руках нового політичного народу –
козацтва, котре потіснило шляхетський політичний народ. Часткова
виборність старшини в козацьких владних інститутах, як і вже згадана
еластичність перегородок між станами, надавали Козацькій державі стихійнодемократичного характеру. У ній, хоч і без відповідних юридичних
декларацій, утвердилась де факто всестанова рівність з розподілом
функціональних обов’язків станів без виділення жодного з них у верству,
упривілейовану законом на шкоду решті. З часом ця нетривка гармонія буде
порушена, в козацькій старшині прокинуться смак до “благородного”
походження і власницькі апетити, розпочнеться закріпачення посполитих і
зазіхання на права міщан. Але це – справа майбутнього, тим часом як державі
Хмельницького, а почасти і його наступників вдалося поєднати два
малопоєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя.
Держава, створена Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з
населенням понад 3 млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її
кордон більш-менш співпадав з порубіжжям старого Брацлавського
воєводства, на півночі дотикався до р.Горині, далі вище Овруча тягнувся через
Прип’ять і Дніпро на лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і
Стародуб; наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст. Війську Запорозькому належала ще й
частина Південної Білорусі.
Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні
одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально
швидку мобілізацію військовозобов’язаного населення, тобто козацтва.
Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник
давнього десятка, до якого входило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора,
села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний
отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін,235
у селах керував виборний війт. Курені об’єднувалися у вищу військову, а
водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував
призначений полковником сотник, що резидував разом із сотенною
старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку; цивільними
справами сотні відав городовий отаман в співробітництві з органами
міщанського самоврядування. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи
переважно до 200-300 вояків.
Сотні об’єднувались у полки і територіально підпорядковувались
конкретному полковому місту, де знаходилась резиденція полковника,
призначеного гетьманом, та полкової старшини – осавула, обозного, судді,
писаря, хорунжого. Кількість полків не завжди бувала однаковою,
коливаючись від 16 і більше, а до складу полку могло входити від 11 до 22
сотень. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами
козацтва відав городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування.
Полковникам належали функції начальників свого полку як бойової одиниці, а
також глав адміністрацій полкової територіальної округи з широкими
судовими, карними та фінансовими повноваженнями.
Автономною одиницею в державі лишалася Запорозька Січ, котра
підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, не входячи до жодного з
полків і обираючи власного кошового отамана (на відміну від призначуваних
гетьманом полковників).
Верхівку владних структур складала генеральна старшина, котру
спершу називали войськовою: наказний гетьман (для командування окремими
з’єднаннями під час бойових дій), обозний, суддя, писар, два осавули,
хорунжий і бунчужний. У віданні генерального писаря знаходилася Генеральна
військова канцелярія, інакше – штат дипломатичних та адміністративних
служб. Генеральний обозний керував збройним постачанням армії і суто
військовими питаннями, Генеральні судді (їх було, як правило, двоє)
завідували гетьманським судом; у ХVІІІ ст. він переріс у спеціальний
апеляційний орган – Генеральний Суд, через який проходили справи,
розглянуті попередньо в сотенних та полкових судах. Уряди генерального
осавула, генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали чітко
окреслених функцій, зводячись до виконання безпосередніх доручень гетьмана
(іноземці називали цих людей його генерал-ад’ютантами).
Резиденцією гетьманського апарату, а, отже, і столицею держави аж до
відділення Лівобережжя зоставалося рідне місто Хмельницького Чигирин
[нині райцентр Черкаської обл.], а точніше – Чигиринський замок на стрімкій236
горі над р.Тясмином. За державні клейноди, що переховувалися тут, служили
гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська
Запорозького із зображенням козака з рушницею на плечі та шаблею при боці.
Що стосується організації фінансових служб держави, то під 1654 р.
вперше фіксується гетьманський підскарбій, котрий відав прибутками й
видатками Військової скарбниці, однак офіційно за часів Хмельницького уряду
генерального підскарбія ще не було, і всю фінансову справу гетьман
контролював особисто. Джерелом прибутків скарбниці мусили б служити
землі колишніх королівщин, Римо-католицької церкви та шляхти, котра
емігрувала, однак запровадити регулярне оподаткування їх мешканців у
військових сум’яттях так і не вдалося. Відтак грошові надходження поступали
від прикордонного торгового мита з привозних і вивозних товарів (так звана
індукта та евекта); населення платило також натуральну данину на військо, а
грошима – поземельний чинш і податки за шинкування, тобто продаж пива,
меду й горілки, за користування млинами, оренду й влаштування рудень і
дігтярень, продаж тютюну. До фінансового життя слід віднести і ймовірні
спроби карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та
1652 рр. (пізніше про гроші Хмельницького вже не згадується, а сама монета
нумізматам невідома).
Старшинське оточення гетьмана
Старшинський корпус, на який спирався Богдан Хмельницький
впродовж свого десятилітнього гетьманування, звично розділяють на козацьке
й шляхетське крило, нібито принципово протиставлені. У цьому твердженні є
певне спрощення, бо насправді довкола гетьмана зійшлося не два, а три
угрупування лідерів, досить різні за природою, які більш-менш злагоджено
взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть владного гетьмана
поклала край цій ефемерній єдності, виштовхнувши на поверхню доти
затамовані протиріччя. На перший погляд вони здаються проявами
психологічних прикмет – владолюбства, політичної короткозорості, схильності
до демагогії чи отаманства. Коли ж поглянути глибше, то в хаосі боротьби
“усіх проти усіх”, яким видається Україна доби Руїни, можна побачити три
певні центральні течії, котрі перегукуються з інтересами трьох лідерських
груп, що оточували Хмельницького і за браком відведеного часу так і не
встигли переплавитися в єдину політичну еліту новонародженої Козацької
держави.237
Перша з цих груп являла собою реєстрову (старинну) старшину Війська
Запорозького довоєнних часів, об’єднану почуттям станової солідарності
незалежно від того, чи з козацького, чи з шляхетського кореня велося її родове
походження. Власне з цього кола вийшов і сам Хмельницький, і його
найближчі соратники, котрих бачимо на чолі війська буквально з початків
війни: Іван Богун, Кіндрат Бурлай (Бурляй), Федір Вешняк, Матвій Гладкий,
Філон Джеджалій, Лаврін Капуста, Роман Катіржний, Яцько Клиша, Федір
Лобода, Лук’ян Мозиря, брати Нечаї, Тиміш Носач, Мартин Пушкар, Семен
Савич, Василь Томиленко та багато інших. У більшості з цих людей, як
правило, ровесників Богдана, за плечима стояв досвід власного старшинування
або й ціла старшинська династія предків. Ці люди складали центральне ядро
гетьманського оточення, користуючись найбільшою довірою Богдана, як,
наприклад, Федір Вешняк, котрого називали дорадником гетьмана, чи Філон
Джеджалій, що невідлучно перебував при ньому, як тоді писали.
Другу групу старшини протягом 1648 р. витворили шляхтичі, котрі до
війни персонально з козацьким світом пов’язані не були (хоча, коли йдеться
про київсько-брацлавську шляхту, то тут важко знайти родину, що в той чи
інший час не мала б контактів з Запоріжжям). Більшість із них перейшла на бік
Хмельницького відразу після перших перемог, керуючись почуттям
національної солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за
обов’язок лояльності до Речі Посполитої. Крутий політичний вибір
полегшувався суто побутовими взаєминами добросусідства, кумівства,
свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною, тож
проблем з адаптацією не виникало. Мов ніж у масло, українська шляхта
входила до старшинської верхівки і завдяки особистій довірі гетьмана, і
завдяки ланцюговій реакції навернень, розпочатій швидким переходом на бік
козацтва кількох помітніших фігур, серед яких особливе місце належало
кумові Хмельницького Станіславу Кричевському та овруцькому шляхтичу
Івану Виговському. Зокрема, професійними зусиллями Виговського протягом
1648 р. був сформований адміністративний і дипломатичний штаб
Хмельницького – Генеральна військова канцелярія. Очолюючи її аж до смерті
гетьмана, незмінний генеральний писар був втаємничений у найсекретніші
справи: як писав один із сучасників, жоден полковник не знає, що думає
Хмельницький, тільки Виговський.
Новий шляхетський доплив поповнює Військо Запорозьке у 1649 та 1650
рр., коли почалося набагато масовіше покозачення шляхти Київського,
Брацлавського та Чернігівського воєводств, які перетворилися на територію238
Козацької держави. Лячний спалах революції весни-літа 1648 р. примусив
сотні шляхетських родин емігрувати на Захід, кидаючи домівки, землю, майно,
нераз утікаючи, як вони самі скаржилися, в одній сорочці. Якийсь час вигнанці
живилися ілюзіями на матеріальну підтримку від польської братії
шляхетської. Починаючи з осені 1648 р. проблема біженців дійсно
дебатувалася на сеймах, однак допомоги розореним емігрантам надавати ніхто
не поспішав, ба – позицію коронної шляхти можна звести до висловленої
одним з послів із західних регіонів Польщі тези: Хто їм зробив шкоду, той
нехай і відшкодовує.
З осені 1649 р. спостерігається масове повернення біженців та їхнє
прискорене покозачення. Практично стовідсотково шляхта укомплектовує
полковий писарський контингент і штати Генеральної військової канцелярії,
оскільки ця служба вимагала освіти, знання законів, канцелярськобюрократичної техніки і етикетного ритуалу дипломатичних зносин.
Шляхетське навернення до козацького руху сприймалося цілком органічно.
Характерною деталлю, яка це підкреслює, є, наприклад, те, що група
білоцерківської шляхти колишнього замкового підпорядкування (з неї, до речі,
походив Іван Мазепа) складала особистий почот гетьмана. Дещо пізніше
(1664) це формулювалося так: шляхетні мешканці замкових сіл Лесевичі,
Ковшовата, Насташка, Скаржівка, Мазепинці та ін. зобов’язані,
перепоясавшися зброєю, виступати при боці гетьмана завжди, коли гетьман
сідатиме на коня для війни.
Третю групу становили вихідці з міщан, козацької черні, деколи – навіть
із селян. Це крило у порівнянні з двома попередніми не являло собою чогось
цілісного. Заможні представники міського патриціату, як, скажімо, Яким
Сомко, Іван і Василь Золотаренки чи Мартин Небаба, швидко злилися зі
старинною старшиною, набувши військового досвіду і навіть слави
полководців. На відміну від цих людей, близьких до гетьмана, дещо осторонь
трималися такі помітні серед козацтва особи, як колишній підданий Адама
Киселя з Носівки чернігівський полковник Степан Пободайло (Подобайло), ще
довоєнний польовий вождь козацької черні уманський полковник Іван Ганжа,
полковник рейдових козацько-селянських загонів, вождь шаленого плебсу (як
його називають польські джерела) Максим Кривоніс, котрий очолював
практично незалежну від гетьмана власну армію, що в генеральних битвах
навіть стояла окремим табором.
Якщо оцінювати позицію усіх трьох згаданих груп старшинської
верхівки, відштовхуючись від а) уявлень про зміст і мету війни, б) ставлення239
до гетьмана як носія її головної ідеї, то можна зауважити досить опуклі
розбіжності, які виходять за межі індивідуальних характерів. Так, полковники
з числа старинного козацтва, відчуваючи гостру особисту антипатію до ляхів,
водночас цілком помірковано сприймали переговори й мирні поступки,
ставлячись до них як до колізій, неминучих у всякій війні. Це й не дивно: з
погляду козацької традиції чергова спроба помірятися силами з Річчю
Посполитою була одним із звичних походів, у якому класти козацькі голови –
не новина, але й шукати замирення програючи – теж не новина. Кінцевим
підсумком війни, в їх розумінні, мала стати здобута шаблею автономія
козацької території під покровительством байдуже кого з великих сусідніх
володарів – московського царя, турецького султана чи польського короля, що в
переносному сенсі відповідало звичаям збройного найманства – служити
шаблею тому, хто більше платить. Подавлена могутньою волею Богдана, ця
традиційна модель козацької поведінки не нагадувала про себе аж до його
смерті, бо гетьман сам вирішував – кому пропонувати шаблю і як
розпоряджатися здобутою свободою. Проте після смерті Хмельницького все
повернулося на старе, і власне старшинський елемент з числа старинних
козаків першим почав розвалювати створену ціною надлюдських зусиль
державу, так і не призвичаївшись підпорядковувати їй миттєві інтереси чи
власні (нераз дуже великі) амбіції.
Нова старшина з покозачених шляхтичів на гетьманську булаву за життя
Хмельницького претензій не пред’являла і авторитетом з ним мірятися не
зважувалася. Що стосується її загальної орієнтації, то тут можна виділити два
головні спрямування, співзвучні двом фазам війни: до і після смерті Богдана.
Характерною рисою першого є фанатична антипольська затятість, готовність
боротися до кінця, загинути або перемогти. Наважившись на підтримку
повстання, шляхта цим самим відсікала для себе альтернативу замирення: з
точки зору її інтересів поступки Військові Запорозькому нічого не міняли,
навпаки – підкреслювали зраду короні. Тим-то московський дипломат
Григорій Кунаков, досить тонко аналізуючи ситуацію в Україні, писав у звіті
царю 1649 р.: “Шляхта перша з-поміж усіх намовляє Богдана Хмельницького
до війни з Польщею: мовляв, такої нагоди нам ніколи не трапиться, тепер ось
і треба їх приборкати, доки вони [з нами] не справилися”.
Після смерті Хмельницького, а особливо коли стала очевидною вся
сумнівність альянсу з Московським царством – державою деспотичного типу,
відразливого для шляхти, вихованої на ідеалах парламентаризму Речі
Посполитої, настрої старшин-шляхтичів міняються. Московська небезпека,240
примножена загрозливою повінню анархії, підштовхує до компромісу зі
старим звичним світом: на зміну антипольській затятості приходять спроби
порозуміння, втім – уже запізнілі, бо на арену виступила третя сила, не надто
помітна під твердою рукою Хмельницького – простолюд.
З-поміж лідерів черні найяскравішою постаттю був, без сумніву,
Максим Кривоніс, козак непересічних військових здібностей, запалений
фанатичною ненавистю до панів, безпощадний і жорстокий навіть з погляду
тих часів, далеких від сучасного ідеалу людяності. Початок війни Кривоніс
зустрів уже людиною немолодою, бо серед повстанців знаходився його
дорослий син Кривоносенко, який після смерті батька (Максим помер від
хвороби й рани наприкінці 1648 р.) певний час навіть очолював один з полків.
Довоєнної біографії вождя шаленого плебсу не знали самі сучасники: одні
твердили, що він походив з міщан Острога чи був купцем з МогилеваПодільського, інші називали колишнім підданим Немиричів з Житомирщини;
існує навіть версія, що він був взагалі чужоземцем, уродженцем Шотландії,
змалку вихованим у всіх родах морської служби. Блокуючись з найзавзятішими
противниками мирного порозуміння, полковниками-шляхтичами Головацьким
і Хмелецьким, Кривоніс обстоював гасло – кінчати цю війну своїм щастям,
яке їх [повстанців] супроводжує, а не переговорами.
Своєрідним символом майбутнього розбрату може сприйматися
старшинська рада, зібрана в травні 1653 р. для остаточного обговорення
пропозицій Стамбула щодо протекторату. На ній бачимо три партії: одна, яку
очолював старинний козак Філон Джеджалій, погоджувалася на союз з
Туреччиною (цим шляхом піде згодом ще один нащадок і лідер старинного
козацтва Петро Дорошенко), інша під проводом київського шляхтича Антона
Ждановича, попередника Виговського й Тетері, радила налагодити переговори
з Річчю Посполитою, ще інша – висловилася за московську орієнтацію.
Рішення прийняв, плетучи чергові віртуозні комбінації і сподіваючись вкотре
перехитрити козацьку долю, сам гетьман, однак смерть виявилася хитрішою і
за нього…
Роль козацького батька, який умів твердою рукою примусити до єдності
своє норовисте строкате оточення, розуміли всі. Ось як, наприклад, звучить
уже в 1659 р. легенда про злагоду в Україні за Хмельницького в устах одного з
ватажків простолюду Івана Безпалого:
Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не
бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно й любовно
усі єсьмо вкупі жили.241
Початок московсько-польської війни 1654—1667 рр. Смерть Богдана
Хмельницького
Навесні 1654 р. почалася підштовхнута зусиллями козацької дипломатії
московсько-польська війна. Головні сили царської армії рушили на Білорусь,
де передбачався стратегічний удар вздовж смоленського прикордоння; до
осені цього ж року були взяті Полоцьк, Вітебськ і Смоленськ. У цій інтервенції
діяльну участь брав і 18-тисячний козацький полк під командуванням
наказного гетьмана Івана Золотаренка. У липні 1654 р. Золотаренко окупував
Бихівський, Кричівський і Могильовський повіти, де перезимувала його армія,
а влітку 1655 р. рушив на північ, здобувши Свислоч, Менськ і врешті – спільно
з московськими полками – Вільно і Гродно.
Наступ на Білорусь мав збігатись з паралельним наступом на Волинь,
однак ширших бойових дій, які планували царські воєводи, Хмельницький не
підтримав, заклопотаний безпекою південного прикордоння. Навесні і влітку
тут точилися локальні бої між корогвами коронного війська й козаками
Подністров’я, проте ще гірша перспектива була попереду: у червні 1654 р.
польській дипломатії вдалося досягти значного успіху, уклавши вічний договір
з Бахчисараєм. Він денонсував віднині невигідну для Криму козацькотатарську угоду і встановлював оборонно-наступальний союз короля й хана
проти Москви та козацької України.
У жовтні 1654 р. 30-тисячна польська армія під проводом коронного
гетьмана Северина Потоцького увійшла на Брацлавщину, а татарські чамбули
рушили в напрямі Умані. Наприкінці 1654 – на початку 1655 р. повністю
обезлюдніли десятки населених пунктів, жителі яких були винищені, оскільки
відмовлялися визнати підлеглість Короні, або розбіглися (зокрема, протягом
цих місяців лише до Молдови втекло близько 10 тис. подолян).
У другій половині січня, коли до ставки Богдана Хмельницького
підійшли після довгих зволікань полки московського воєводи Василя
Шереметьєва, з’єднані козацько-московські сили змогли врешті виступити до
театру військових дій. 29-31 січня над р.Багвою під Охматовом [нині
Черкаської обл.] відбувся генеральний бій, у якому з обох боків полягло до 30
тис. вояків, а багато замерзло, бо стояли люті морози (пізніша козацька
традиція назве це місце Дрижиполем). І хоча битви не виграла жодна зі сторін,
наступ коронної армії був призупинений.242
Літо 1655 р. пройшло під знаком подій, що в польській історії отримали
назву Потопу – п’ятирічного сум’яття, яке охопило країну, поставивши її на
грань загибелі. Шведський король Карл-Густав Х, розцінюючи початок
московської інтервенції в Білорусь і Литву за слушну нагоду поставити крапку
в півстолітніх змаганнях Швеції й Польщі за балтійське узбережжя Східної
Пруссії та Ліфляндії [сучасної Латвії] у липні 1655 р. увів свою армію на
територію противника. Блискавична капітуляція познанського воєводи разом з
усім посполитим рушенням шляхти стала сигналом до катастрофи: армія
масово складала зброю перед шведами, а сам король Ян Казимир був
змушений відступити в Силезію. На початку вересня шведське військо взяло
Варшаву, а невдовзі й Краків.
Драматичні перипетії шведсько-польської війни, яка скінчилася аж у
1660 р., мали безпосередній вплив на розвиток подій в Україні. Уже
наприкінці травня 1655 р., тобто за кілька місяців до нападу Карла на польську
територію, розпочинаються інтенсивні дипломатичні зносини між ним і
Хмельницьким, до яких були залучені й союзники шведського короля –
семиградський князь Дьєрдь ІІ Ракоці та бранденбурзький курфюрст ФрідріхВільгельм. Згідно з досягнутими домовленостями, козацька армія разом з
московським допоміжним корпусом Бутурліна виступила у похід на захід, до
Львова. 29 вересня місто було взяте в облогу, яка мляво тяглася до початку
листопада, аж доки звістка про появу в тилу татар змінила плани гетьмана.
Узявши з городян контрибуцію, він завернув свої полки назад, назустріч
ханові. Після кількох боїв, проведених у цьому марші, Хмельницький і
Мехмед Гірей ІV поновили мирну угоду, скріпивши відновлення союзу
взаємною присягою.
Пасивність Хмельницького в підтримці шведів спричинялася
серйозними розходженнями з територіальної проблеми, що виявилися під час
облоги Львова. За планами гетьмана, до Козацької держави після падіння
Польщі мусили відійти західноукраїнські землі. Натомість Карл Х, трактуючи
Хмельницького як збройного найманця, пред’явив власні претензії на
Галичину, що і в старшини, і в гетьмана викликало гостре обурення.
Паралельно почали накопичуватися і тертя з Москвою, дражливим приводом
до яких стала вимога Бутурліна, аби здобуті галицькі міста приймали присягу
на вірність царю, що в наміри старшини аж ніяк не входило. Ще на одне
яблуко розбрату між Москвою і Хмельницьким перетворилися регіони
Південної Білорусі, окуповані Золотаренком – гетьманський уряд243
запроваджував тут козацьку адміністрацію, натомість царські воєводи вважали
ці землі приєднаними на цареве ім’я.
Тим часом події набули такого несподіваного повороту, який остаточно
поставив Хмельницького в опозицію до Москви. Царський уряд, занепокоєний
успіхами Швеції – потенційного претендента на виключне володіння усім
балтійським узбережжям, вирішив круто змінити орієнтири зовнішньої
політики. У травні 1656 р. Росія розриває дипломатичні стосунки з Швецією,
оголошує їй війну і розпочинає мирні переговори з Річчю Посполитою. На
мирний з’їзд, призначений на серпень-жовтень 1656 р., гетьман вислав власних
послів, уповноважених добитися в ході переговорів, щоб кордон між Річчю
Посполитою й Україною проходив, як за давніх князів руських. Однак на
переговори, які розпочалися у Вільні 22 серпня, українська делегація допущена
не була: її навіть не повідомляли про зміст засідань, трактуючи, за словами
самих посланців, яко псів коло церкви Божої.
Коли посланці склали звіт перед гетьманом про те, що сталося, той, як
описує очевидець:
… заволав немов шалений, котрий втратив розум, і мовив: уже, діти,
про те не печальтеся! Я знаю, що з тим робити: треба відступати від
руки Царської Величності, а підемо туди, куди звелить Верховний
Владика – не тільки під християнського государя, але хоч і під
бусурмана.
З листопада 1656 р. Хмельницький розвиває шалену дипломатичну
активність, форсуючи підписання угод із шведським королем, Семиграддям,
Волощиною, Австрією, Молдовою та Кримом; поновлюються демонстративні
переговори з Польщею і Туреччиною. Тоді ж всупереч політиці Москви 20-
тисячний козацький корпус під проводом Антона Ждановича вирушає разом з
Дьєрдем ІІ Ракоці в похід на Польщу, а зі шведами – на Берестя. Однак жити
Хмельницькому залишалося недовго. Ознаки смертельної хвороби проявилися
на початку 1657 р.; відчуваючи наближення смерті, він у квітні скликав
старшинську раду і за її згодою передав гетьманську булаву своєму 16-річному
синові Юрію. Зрозуміло, що постать юного гетьманича мала значення суто
символічне, оточене ореолом Богданового імені в надії на майбутню династію,
яка підніметься над розбіжностями в поглядах, вдачах, честолюбних амбіціях
старшини. Символ цей, персоніфікований слабким хлоп’ям, як ми тепер
знаємо, не витримав перевірки часом…
Наприкінці липня у гетьмана стався крововилив у мозок, і за кілька днів,
6 серпня (27 липня за ст.ст), він помер у Чигирині, а через чотири тижні був244
похований у Суботові в збудованій ним же Іллінській церкві, поруч з тілом
Тимоша. У час, коли смерть вибила кермо з владної руки козацького вождя,
Україну зусібіч оточували вороги її незалежності. Ще більша, однак, небезпека
– НЕЗГОДА – зачаїлася всередині, а хитроумний гетьман, плетучи далекосяжні
дипломатичні комбінації, мимоволі сам зміцнював її фундамент, бо кожен з
його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між
прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій.
§ 2. Руїна (1658-1686)
4 вересня 1657 р. у Чигирині відбулася старшинська рада при зачинених
воротях, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала виконання
гетьманських обов’язків на Івана Виговського; ще через місяць генеральна
рада в Корсуні за участю делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства
потвердила це рішення.
Приймаючи булаву, Виговський заявив:
Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом
обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке
без страху бути не може.
Оточення Виговського на цей момент виглядало імпозантно. Окрім
Богданової перевіреної старшини до гетьманської столиці за кілька тижнів
перед смертю Хмельницького переселилася людина, яку без перебільшення
можна віднести до найяскравіших постатей цієї доби, багатої на масштабні
фігури. Юрій Немирич (1612-1659) походив зі старовинної панської родини
Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої.
Охрещений у протестантському віросповіданні, до якого навернувся його
батько, Немирич замолоду отримав блискучу освіту спершу в социніанській
академії у польському Ракові, а далі в університетах Лейдена, Амстердама,
Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи навчання в Сорбонні, юнак видав у
Парижі латинською мовою власний твір під назвою “Розвідка про
Московитську війну”, присвячений порівняльному аналізу політичного устрою
Московського царства і Речі Посполитої. Його перу належало також ряд праць
теологічно-протестантського спрямування, зокрема, надрукований у Парижі
латиномовний трактат “Опис і виклад духовного арсеналу християн”.
Повернувшись додому, молодий магнат бере участь у кількох військових
експедиціях, а водночас як сеймовий посол починає представляти інтереси
київської шляхти на сеймі, де невдовзі здобув імідж красномовного лідера245
протестантів. Козацьку революцію аристократ сприйняв у штики, однак шок
несподіваних поразок отверезив його, і Немирич, як і його земляк, магнатрусин Адам Кисіль, стає на платформу компромісів. Зокрема, у 1652 та 1654
рр. він у ролі комісара брав участь у переговорах з Хмельницьким, а з осені
1655 р. виступав посередником між гетьманом і шведами, на бік яких
перейшов, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короляпротестанта. У липні 1657 р. Немирич, на той час уже зрілий 45-річний
політик, робить карколомний в очах сучасників крок – переїжджає до
Чигирина, де, як тоді писали, вдався під протекцію козаків і там охрестився
на руську віру, тобто повернувся до віросповідання своїх дідів – православ’я.
Тоді ж отримав титул козацького полковника, а після обрання Виговського на
гетьманство одразу став його правою рукою.
Конверсія Немирича була зенітом утвердження Козацької держави, а
союз двох таких досвідчених у політиці мужів, як Немирич і Виговський,
підсилений продемонстрованою в Корсуні єдністю старшини, обіцяв
сприятливі перспективи на майбутнє. Однак за коротку мить ці прогнози
розлетілися на друзки, і на Україну впав морок одного з найдраматичніших
періодів її історії, який називають Руїною.
Початок громадянської війни
Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти
усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове
товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший
елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України. Для
збройної громади р і в н и х , що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були
органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в
руках старшини-дуків, ненависних козацькій голоті. Формальним приводом
для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана,
тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної
Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків.
Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди
харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби
хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який
приміряв гетьманську булаву до себе – полтавський полковник Мартин
Пушкар.246
Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює
за підтримкою до третьої сили – московського уряду: обидвоє пишуть на
Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Україну Польщі.
Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити
першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом
Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись
підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в
похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички,
спровоковані козаками Пушкаря.
Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити
строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на
урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент
розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту
голову полковника – першу старшинську голову, яка покотилася у
братовбивчій війні – на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього
ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як
твердили сучасники (втім, очевидно, як завжди перебільшуючи),
антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис.
людей, винищених уже без втручання ляхів.
Катастрофічну суть цього вступного акорду до громадянської війни з
незрівнянним пафосом передає козацький літописець Самійло Величко,
народжений у часи Руїни (наводжу цей фрагмент повністю):
Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни
Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім
років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними
руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на
всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не
змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох
крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й
нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не
засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та
інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна
від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах
своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у
сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й
Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і
полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї247
сили до людського роздору новий великий вогонь внутрішніх чвар та
кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь.
Спроба повернутися у звичний світ: Гадяцька угода 1658 р.
Похід на бунтівного полковника, якого підтримувала Москва, показав,
що жереб кинуто. Антимосковські настрої генеральної старшини з оточення
нового гетьмана, незадоволення вищого духівництва, яке від початку косо
поглядало на Переяславську угоду, спроби лобового наступу на Козацьку
державу методами збройного тиску, врешті – ближче знайомство з
політичними звичаями Московського царства, відразливими для людей,
вихованих на традиціях станових вольностей і конституційних свобод Речі
Посполитої, прискорили те, що почалося в останні місяці життя Богдана
Хмельницького, коли козацька дипломатія гарячково шукала альтернативних
варіантів союзництва. Іван Виговський, виконавець дипломатичних мережив
старого гетьмана, продовжив цей курс, остаточно налагодивши дипломатичні
контакти з Польщею, розпочаті Хмельницьким.
Після тривалих попередніх переговорів 16 вересня 1658 р. гетьман зібрав
під Гадячем козацьку раду, на яку прибули й комісари Речі Посполитої. На
подання Виговського рада схвалила так звані Гадяцькі пакти – угоду про
повернення Козацької держави під скипетр короля. Гадяцький трактат,
концепцію якого виробив Юрій Немирич, спирався на ідею перетворення Речі
Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і
Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той
час склалися. Усі три частини федерації мали об’єднуватися особою спільно
вибраного короля, спільним виборним сеймом і зобов’язанням погоджених
військових дій проти зовнішнього ворога. Вищим органом законодавчої влади
на території Великого Князівства Руського мали б виступати Національні
Збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада – належати пожиттєво
обраному і затвердженому королем гетьманові. Князівству належала власна
скарбниця, свій вищий судовий трибунал та підпорядкована гетьманові армія у
складі 30-тисячного Війська Запорозького, якому підтверджувалися усі права
та вольності, а також 10-тисячного найманого війська. Православна церква
урівнювалася у правах з Римо-католицькою тим, що в спільному сенаті Речі
Посполитої постійні місця сенаторів отримували православний митрополит і
п’ятеро владик, а унія на території Князівства мусила бути скасована. Окремим
пунктом Гадяцької угоди оговорювалося існування двох університетів: Києво248
Могилянської академії, урівняної у правах з Краківською, і новоствореної
вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося
без обмежень засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині.
Врешті, проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях,
дотичних релігії), аби лиш друкована продукція не містила випадів проти
особи короля.
Як бачимо, ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політикоправової думки свого часу, що за умов реалізації справді мали б шанс
утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і
оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття її народів. На хвилі
післягадяцького ентузіазму Виговський і його прибічники здобули
переконливу перемогу над московським військом у Конотопській війні.
Наприкінці вересня цар звернувся з грамотою до населення України,
закликавши до збройного опору зраднику Виговському; водночас через агентів
і шпигунів була розпочата антигетьманська агітація серед простолюду, зіперта
на антишляхетські настрої низів. Після цієї словесної артпідготовки більш як
100-тисячна московська армія під командуванням князів Олексія Трубецького,
Григорія Ромодановського і Семена Пожарського перейшла у квітні 1659 р.
український кордон і рушила на південь. Після кількох сутичок з силами
Ніжинського та Чернігівського полків, надто малими, аби стримати наступ,
росіяни відтіснили 5-тисячний козацький загін полковника Григорія
Гуляницького до Конотопа і заперли його в облозі. Вона тривала понад два
місяці, аж доки на початку липня на виручку обложеним не підійшов
Виговський, 16-тисячне військо якого було підкріплене майже 30-тисячною
татарською кіннотою під проводом хана Мехмед-Гірея ІV і кількатисячним
загоном найманців – поляків, сербів, німців та румунів. Влучним маневром
армія Виговського відтягла частину сил противника від міста і, влаштувавши
засідку, 9 липня вдарила по ньому на переправі через р.Соснівку. Московські
воєводи зазнали нищівної поразки, від якої, за висловом козацького літописця,
міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що той, хто мав крилаті коні.
Загалом же на полі бою полягло до 50 тис. московського війська
(приголомшені сучасники називали як завжди перебільшені цифри,
обраховуючи втрати до 130 тис.).
Однак наступні події швидко перекреслили тріумф гетьмана.
Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди
(зокрема, було заперечене право Козацької держави на карбування власної
монети; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження249
короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична
самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства). Ці
поправки перетворювали угоду на модифікований варіант Зборівського
договору 1649 р., з чим не могли змиритися навіть близькі прибічники
гетьмана, як, наприклад, Іван Богун. Ще більший опір викликала угода серед
відверто ворожої після розгрому Пушкаря лівобережної опозиції. На чолі з
переяславським полковником Тимофієм Цюцюрою там почалося повстання,
що витворило в тилу Виговського промосковські пункти опору в Ромнах,
Гадячі, Лохвиці, Полтаві. Останнім ударом стала диверсія кошового
Запорозької Січі Івана Сірка в улуси Ногайської Орди, приурочена до
відсутності чоловічого населення, яке брало участь у Конотопській війні як
союзник гетьмана. Тож і хан, і гетьман, не ліквідувавши опору в тилах і так і
не вибивши московські гарнізони з Києва, Чернігова, Переяслава і Пирятина,
змушені були зайнятися знешкодженням запорозької експедиції. Тим часом
Цюцюра, спираючись на полковників Якима Сомка і Василя Золотаренка, двох
свояків Богдана Хмельницького, особливо незадоволених тим, що регентство
при юному гетьманичі було доручене Виговському, а не їм, ударив по відділах,
залишених для оборони чернігово-сіверського прикордоння, розгромив їх і
урочисто запросив князя Трубецького вступити в Україну.
На початку серпня 1659 р. в одному зі згаданих локальних боїв на
прикордонні від рук людей Цюцюри загинув 47-річний Юрій Немирич,
найосвіченіший українець, аристократ і перший канцлер задуманого ним, але
так і не збудованого Великого Князівства Руського. Показово, що смерть цієї
людини викликала однаково полегшене зітхання і в Польщі, і в Москві. У
одному з листів-новин, які кружляли серед польської шляхти, зловтішно
писалося: “Не допомогло йому те, що став русином”, а в Москві з
задоволенням констатували – врешті убито найбільшого злодія і єретика.
У вересні цього самого року під містечком Германівкою [нині село
Київської обл.] зібралася чорна рада, тобто загальне козацьке зібрання за
участю старшини, черні і запорожців-січовиків, опанувати якою шансів у
Виговського практично не було. Його опоненти били безпрограшною картою –
гетьман запродав Україну ляхам. Козацьким депутатам на сейм Івану Сулимі й
Прокопу Верещаці не дали слова, зарубавши їх на місці, а сам Виговський
мусив рятуватися втечею. За кілька днів по тому нова рада в Білій Церкві
проголосила гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський скорився цьому
рішенню і відіслав Хмельниченкові бунчук і булаву.250
Після Білоцерківської ради екс-гетьман усунувся від політичного життя,
хоча й обіймав номінальний пост київського воєводи і барського старости.
Однак це не врятувало його. Звинувачений на початку 1664 р. Павлом Тетерею
(схоже, безпідставно) у снуванні змови проти Польщі, Виговський був
заарештований і 26 березня розстріляний без суду й слідства за законами
військового часу як зрадник.
Безталання Юрася Хмельниченка
Молодий гетьман Юрій Хмельницький (1641-1685), прямо з-під Білої
Церкви поволі просуваючись з військом до Дніпра, вислав посольство до
московського воєводи князя Олексія Трубецького. У вимогах, які везли посли,
гетьманська старшина сформулювала принципові засади, які б уможливили
надалі союз з Росією. Пропонувалося: щоб московських гарнізонів не було
ніде, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому; щоб війська, прислані в
Україну, підлягали командуванню гетьмана; щоб уряд не зносився зі
старшиною, оминаючи гетьмана, і не приймав до уваги жодних листів, не
засвідчених його печаткою; щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних
інтересів України, були присутні її посли з правом голосу.
Трубецькой, прийнявши посольство, запросив Хмельниченка на особисті
переговори. Той деякий час зволікав, побоюючись засідки, але врешті з
нечисленною старшиною поїхав до Переяслава. Однак там на них справді
чекала пастка: Трубецькой, спираючись на прихильників з-поміж лівобережної
промосковськи настроєної верхівки, 27 жовтня 1659 р. скликав раду, оточену
40-тисячним московським військом. Після того, як ця “вільна” рада
прокричала Хмельниченка гетьманом, князь запропонував йому на підпис
зовсім не ті статті, що були передані в посольстві, а фальсифікований варіант
Березневих статей 1654 р. (пізніше під назвою “Статей Богдана
Хмельницького” саме цей довільно редагований текст увійде до Зводу Законів
Російської імперії).
Переяславські статті 1659 р., на яких нового гетьмана примусили
присягнути силою, затверджували прямо протилежне тому, чого вимагала у
своєму проекті старшина. Так, різко обмежувалося право закордонних зносин
гетьмана; він мусив посилати військо на перший виклик царя і, навпаки, без
його дозволу не розпочинати жодних військових дій; московські воєводи на
кошт місцевої людності мали бути введені, окрім Києва, до Переяслава,
Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані; без згоди Москви гетьман не міг251
призначати й усувати полковників, а військо не могло переобрати гетьмана;
Київському митрополиту належало визнати зверхність Московського
патріарха. Зайве коментувати настрій правобережної старшини, з яким вона
поверталася до своїх полків. У повітрі зависав неминучий конфлікт і все
виразніше окреслювалася його демаркаційна лінія – Дніпро, що розділив
задніпрянців і правобережців спершу на дві ворогуючих партії, а згодом – і на
дві держави. Тож коли влітку 1660 р. московський уряд, зірвавши перемир’я з
Річчю Посполитою, вислав для окупації Правобережної України армію на чолі
з воєводою Василем Шереметьєвим, підсилену 20-тисячним корпусом
задніпрянців під командою Тимофія Цюцюри, перспектива злагоджених дій
козацтва обидвох берегів вимальовувалася вельми сумнівною.
Під містечком Чудновом військо Шереметьєва було оточене польськотатарською армією, серед якої знаходились і прибічники Виговського. Трохи
повагавшись і витримавши на підступах до Чуднова кілька боїв, полковники
Юрася Хмельниченка, що нібито мали підтримати наступ, теж вступили в
переговори з поляками. 17 жовтня під с.Слободищем гетьман підписав мирну
козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в головних рисах
повторила Гадяцьку, але вже без згадки про окреме Князівство Руське.
Слободищенський трактат не вгамував пристрастей. Козацька рада в
Корсуні схвалила його, а в той самий час Яким Сомко від імені
Переяславського, Ніжинського і Чернігівського полків склав у Переяславі
повторну присягу на вірність цареві і був проголошений наказним [себто
тимчасовим] гетьманом. Хмельниченко, спираючись на підтримку польськотатарських загонів, восени 1661 р. спробував зламати опозицію Сомка (до речі,
свого рідного дядька: покійна мати Юрася була Якимовою сестрою), однак
успіху не досяг, навпаки – роздратував населення погромами й безчинствами,
без яких не обходилася жодна з татарських експедицій. Такою ж безпорадною
виявилася і наступна спроба замирити Лівобережжя, здійснена влітку 1662 р.
Після невдалої облоги Переяслава сили Хмельницького були відтиснуті
Сомком і московськими залогами до Дніпра і тут, навпроти Канева,
розгромлені дощенту, а сам Юрась ледве встиг утекти в Чигирин.
Серед загального хаосу й безладдя стало врешті ясно, що гетьманська
булава є затяжкою для хлоп’яти, якому на час виборів на гетьманство заледве
минуло вісімнадцять. Крім усього, Юрась взагалі був фізично кволою
людиною (з натури євнух, як писав літописець), змалку хворою на епілепсію і
нараженою на періодичні приступи іпохондрії та екзальтованої релігійності.
Уже під час Чуднівської кампанії 1660 р. він поривався зректися булави,252
посилаючись на хворобу й безталання і мріючи втекти від світу під чернечим
каптуром, а наприкінці 1662 р. скликав раду в Корсуні і оголосив, що складає
булаву і йде в монастир; у січні 1663 р. Київський митрополит Діонісій
Балабан особисто постриг юнака в ченці під іменем Ìедеона.
Дещо забігаючи наперед, варто коротко переповісти подальшу долю цієї
людини, яка мала нещастя народитися під зорею батьківської влади, не
успадкувавши ні хисту, ні волі батька. Чернечий постриг не сховав Юрася-
Ìедеона від мирських бурь: з 1664 по 1667 рр. за обмовою Павла Тетері його
тримали в ув’язненні в Мальборкській фортеці на півночі Польщі. Недовго
довелося пожити на волі і після повернення: 1672 р. гетьманича захопили в
полон татари, переправивши як потенційну політичну карту до Стамбула, де
він жив в ув’язненні до 1677 р. Коли ж турецько-татарська армія розпочала
1677 р. наступ на Україну, султан згадав про в’язня з гучним іменем. З
Хмельниченка було зняте чернецтво і під помпезним титулом князя Сарматії
та України, володаря Війська Запорозького під вартою татарської залоги
вислано завойовувати батьківщину. Два останні роки життя Сарматський
князь, нещасна жертва власного імені, прожив в Україні, резидуючи в
Немирові, заправляючи за допомогою турецького конвою і виявляючи
несподівану, вочевидь патологічну жорстокість. Одна зі страхітливих розправ,
яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея
нібито за несплату мита, потягла за собою скаргу до Стамбула. Уже
непотрібного туркам лялькового гетьмана наприкінці 1685 р. привезли до
Кам’янця на суд, де за вироком султанського намісника публічно задушили
мотузком на мосту, що й додині з’єднує замок і місто, а тіло кинули у
р.Смотрич. Такою жалюгідною смертю завершилося 44-річне життя
спадкоємця славетного Богдана.
Війна берегів: Тетеря і Брюховецький
Скликана в Чигирині після зречення Юрія Хмельницького козацька рада
правобережних полків у січні 1663 р. обрала гетьманом Павла Тетерю.
Напередодні революції Павло служив канцеляристом у Володимирі, а відразу
після її початку став переяславським полковим писарем. Аж до смерті
Хмельницького лишався одним з його найдовіреніших послів у особливо
делікатних і важливих справах; помираючи, Богдан вказував старшині на свого
улюбленця, вже переяславського полковника, як на можливого претендента на
булаву. За гетьманування Виговського Тетеря був генеральним писарем (як253
керівник дипломатичних служб Війська Запорозького, власне він готував текст
затвердженого в Гадячі трактату); при юному Хмельниченкові виконував
функції головного радника. Як і люди його кола, новий гетьман пов’язував
майбутнє Козацької держави не з Москвою (яку зблизька знав, неодноразово
відвідавши в ролі посла), а з Варшавою, і немає нічого дивного, що
сакраментальну дилему орієнтацій пробував розв’язати звичним правом шаблі,
підкріпленої допомогою союзників – поляків і татар.
Доки Правобережжя міняло гетьмана, Задніпров’я теж струснули
драматичні події, пов’язані з булавою. Навесні 1662 р. у Козельці гетьманом
був обраний полтавський полковник Яким Сомко, дядько і опонент Юрася.
Однак цей вибір задовольнив не всіх. Ніжинський полковник Василь
Залотаренко, Сомків свояк, сам приміряючись до булави, застосовує уже
випробувану зброю – пише донос на суперника у Москву; Сомко, своєю
чергою, відповідає тим же. Звідти на обох як на родичів Хмельниченка
поглядали з недовірою і вибір Козелецької ради визнати не квапилися,
мотивуючи це відсутністю на ній царського представника й тим, що обрання
відбулося не на повній раді без совіту всього Війська Запорозького.
Доки обидва полковники змагалися, хто вірніший царю, на поверхню
політичного життя виринула ще одна фігура. Іван Брюховецький (1623-1668),
колишній старший слуга Богдана Хмельницького. Після смерті Богдана він
супроводжував неповнолітнього гетьманича на науку до Києва, а коли того
проголосили гетьманом, подався на Запоріжжя. Як вправний демагог і майстер
впливати на юрбу, Брюховецький за три роки свого перебування на Січі
завоював авторитет серед простодушної голоти, граючи на чутливій струні
запорожців – нелюбові до старшини-дуків. Разом з загоном січовиків у вересні
1662 р. він приїздить до князя Григорія Ромодановського, нібито прямуючи на
козацьку раду, що скликалася для “законного” вручення булави.
Кількатижневе перебування в ставці московського воєводи не минуло дарма:
демонструючи підкреслену лояльність, Брюховецький настільки увійшов у
довіру до князя, що той рекомендував його цареві як найбільш відданого
претендента на гетьманство. Запорозька ж агітація проти старшини,
поширюючи думку, ніби Брюховецький як людина з Січі є захисником
інтересів черні, привернула на його бік рядову козацьку масу.
За такого розкладу настроїв сценарій виборів ставав уже справою
московської дипломатичної техніки. Наприкінці червня 1663 р. в полі під
Ніжином була скликана чорна рада, на яку з’явилося понад 40 тис. козаків.
Обидві партії – Брюховецького і Сомка-Золотаренка (ці двоє запізно взялися254
миритися) – прибули туди в повному озброєнні, а царський уповноважений
князь ВеликоҐаҐін про всяк випадок оточив Ніжин військом. Серед бурхливих
сутичок і галасу, що не вщухали три дні, чернь проголосила Брюховецького
гетьманом, а Сомка та його прихильників Великоґаґін під претекстом захисту
їхнього життя ув’язнив у Ніжинському замку. Наприкінці вересня обидва
разом з кількома полковниками були за поданням Брюховецького страчені як
зрадники царя, а ще близько 50 осіб вислано на Сибір. Тоді ж за погодженням
з Москвою був повністю замінений апарат влади. Передавши полковницькі
уряди своїм прибічникам, передовсім людям, що вийшли разом з ним із
Запоріжжя, Брюховецький здійснив своєрідний переворот, ще дужче
зміцнивши промосковську орієнтацію Лівобережжя, густо замішану на
соціальній демагогії.
Павло Тетеря тим часом намагався привести до покори Полтавщину, але
в його власних тилах вибухнули бунти: на Київщині антигетьманський рух
очолив якийсь Сулимка, а на Поділлі брацлавський полковник Остап Гоголь
проголосив себе (втім, на досить короткий час) підданим московського царя.
Впродовж літа 1664 – весни 1665 рр. правобережні регіони Козацької держави
перетворилися на арену жорстокої, безглузної і хаотичної війни, в якій
зійшлися, з одного боку, загони Івана Брюховецького, місцевих повстанців,
запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки Павла Тетері,
підсилені татарами і польським корпусом. Жоден з гетьманів не досягнув
перемоги у війні берегів, а дрібні сутички, що точилися по всьому
Правобережжю, мало впливаючи на стратегічний розклад сил, виснажували
змучений народ і сіяли деморалізацію та анархію. Коли навесні 1665 р.
польські війська вийшли додому, Тетеря зрозумів, що його позиція безнадійна.
Покинувши Чигирин, він певний час резидував у Брацлаві, а в середині квітня,
зазнавши поразки від ватажка уманської козацької голоти Василя Дрозденка,
утік до Польщі. На козацьку територію Тетеря більше ніколи не повертався,
доживаючи віку на Волині у містечку Колках як шляхтич-землевласник.
Однак довіру козацтва втратив не лише Тетеря. Серед задніпрянців не
менш стрімко падала популярність Брюховецького. І коли Тетеря вирішив свої
проблеми самоусуненням, то лівобережний гетьман почав шукати опори серед
тих, хто підніс його до влади. Восени 1665 р. він перший серед гетьманів з
почтом у 500 чоловік виїжджає на поклін до царя. У Москві його зустріли
ласкаво і обдарували щедро, ба – навіть оженили на княжні Дарії Ісканській з
роду Долгоруких, пожалувавши титулом боярина (полковникам із супроводу
Брюховецького теж були подаровані маєтки і титули дворян). Водночас255
гетьманський візит до столиці не залишився тільки виявом етикетної чемності.
Саме тут у грудні 1665 р. Брюховецький підписав ганебні Московські статті,
що зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Зокрема,
Москва врешті досягла того, що податки з міщан і селян, а також прибутки з
торгівлі віднині мали збиратися під контролем воєвод і йти безпосередньо до
царської, а не до гетьманської скарбниці, а у всі без винятку більші міста
України і навіть на Кодак над Запоріжжям вводилися воєводи зі збройними
залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням).
На початку 1666 р. на території лівобережних полків з’явилися царські
ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот
подій разом з дикими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників
ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань
вибуху, чого не довелося чекати довго.
Андрусівське розполовинення
Після втечі Тетері у Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко
висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що
впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем
усобиць і безладу. Цією людиною був старинний козак Петро Дорошенко
(1627-1698), онук реєстрового гетьмана Війська Запорозького Михайла
Дорошенка, убитого татарами 1628 р., син козацького полковника Дороша
(Дорофія). Петро народився в Чигирині; отримав непогану освіту (гіпотетично
– у Києво-Могилянській колегії); за свідченнями сучасників, був у мові
світській управний, а також умілий у всіляких речах. Від перших днів козацької
війни служив про Богдані Хмельницькому як його наближений (старший)
слуга; з 1649 р. став гарматним писарем Чигиринського полку, згодом
наказним полковником і довіреним дипломатом гетьмана, а з 1657 р. –
полковником Прилуцького, пізніше Чигиринського полків. На боці Івана
Виговського брав участь у розгромі пушкарівської опозиції і підписанні
Гадяцького трактату; від імені Юрася Хмельниченка провадив переговори у
Чуднівській кампанії; за Павла Тетері обіймав пост генерального осавула і
черкаського полковника.
Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні
виступи лідерів промосковської орієнтації, і невдовзі, відчуваючи зміцнення
свого становища, Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила
запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і,256
заручившись підтримкою хана Адиль-Гірея, під гетьманською булавою
об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. Тоді ж новий гетьман розпочав
переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів Богдана
Хмельницького. У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він
розбив відділи коронного війська, розквартировані на Поділлі, розпочинаючи
чергову козацько-польську війну.
Звістка про рішення перемирної комісії в Андрусові неподалік
Смоленська, де вирішувалися взаємні територіальні поступки знесилених
війною Росії і Речі Посполитої, прискорила хід подій. У січні 1667 р. тут було
підписане Андрусівське перемир’я. До Москви поверталися Смоленськ і
Сіверщина, а Україну сторони ділили по Дніпру на дві частини,
підпорядковані відповідно королю і цареві; Київ тимчасово лишався у складі
Росії, а Запорозька Січ мала перебувати під опікою обох держав. Таким чином,
прецедент фактичного існування двох Україн – Ліво- і Правобережної –
закріплювався юридично, перекреслюючи криваві змагання за Козацьку
державу, що тривали вже майже двадцять літ.
Енергійнішим у вираженні загального обурення виявився Дорошенко.
Восени цього самого року він різко активізував військові дії, і в підсумку його
армія, посилена 20-тисячною ординською кіннотою і 3-тисячним загоном
яничарів, взяла в облогу під Підгайцями на Галичині польське військо, очолене
коронним гетьманом, майбутнім королем Яном Собеським. Однак у момент,
коли військове щастя, здавалося, обіцяло швидку перемогу, трапилася нова
несподіванка – диверсія запорожців на Перекоп і Північний Крим, здійснена
кошовим Іваном Сірком за погодженням із Собеським якраз у ті дні, коли
гетьман тримав поляків в облозі. Ця експедиція, після якої в Криму, як писали
сучасники, лишилися тільки пси та коти, а півтори тисячі татарських жінок і
дітей були виведені в неволю, коштувала Дорошенкові союзника. Калга КримГірей, поспішаючи додому, 16 жовтня підписав блискавичну сепаратну угоду з
обложеними, і замість очікуваного звільнення України гетьману довелося,
заприсягнувшись на вірність королю й Речі Посполитій, повернутися до
Чигирина ні з чим.
Неспокійно було і у володіннях Брюховецького на Лівобережжі. Як уже
згадувалося, проведення перепису населення, передбаченого Московськими
статтями, різко похитнуло популярність ставленика козацької черні. Звістка ж
про підписання Андрусівського перемир’я підірвала рештки лояльності
задніпрянців. Як і в ставці Дорошенка, очі старшини звернулися до третьої257
сторони великого трикутника, у котрому Україна маневрувала з початків
революції – до Туреччини.
Симптоматичною (а, можливо, й підозрілою) є синхронність двох
старшинських рад у січні 1668 р.: у Гадячі – лівобережної, скликаної
Брюховецьким, у Чигирині – правобережної Дорошенкової. І та, й друга
прийняли однакові ухвали – не визнавати зверхності ні московських, ні
польських влад, віддавшись під протекцію султана, і майже одночасно з
Гадяча й Чигирина до Стамбула було вислано два посольства. Після цього на
Лівобережжі відразу спалахнуло повстання проти московських гарнізонів, а
Брюховецький разом з незмінними татарами, котрих прислав на поміч хан,
рушив визволяти пограничні міста, вже взяті в облогу московською армією
Григорія Ромодановського, що перейшов кордон і почав просуватися вглиб
української території.
У травні 1668 р. на Лівобережжя переправилися полки Дорошенка. В
урочищі Сербине Поле під Диканькою 18 червня гетьмани обидвох берегів,
двоє колишніх найближчих слуг Богдана Хмельницького зустрілися, і
Дорошенко закликав Брюховецького на розмову. І хоча особиста охорона
лівобережного правителя, що складалася з відданих йому запорожців,
заперечувала проти цього, козаки з великим гуком та прокльонами потягли
гетьмана до Сербинської могили, на якій верхи на коні чекав Дорошенко. За
його знаком (як потім буде сказано – неправильно витлумаченим) натовп
кинувся на безпорадну жертву… Після того, як усе буде закінчено, Дорошенко
заявить запорожцям, що він не бажав смерті свого ворога, і звелить відвезти
знівечене тіло до Гадяча, аби з честю поховати у соборній Богоявленській
церкві, яку той збудував. На могильній плиті викарбують епітафію, складену
чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем, яка прозоро натякала на
злості покійного, що прохає людей про милосердя і всепрощення:
Прошу всіх посполу, / в земном лежа долу,
Не стався суворо, / то дай мі слово:
“Вічна йому буди / пам’ять от всіх людій.”
Дем’ян Многогрішний “за” і “проти” Москви
Гетьманом обидвох берегів Петро Дорошенко не пробув і року.
Відбивши московський наступ і відходячи до Чигирина, він доручив оборону
північного кордону чернігівському полковнику Дем’янові Многогрішному,
однак сили Многогрішного у порівнянні з армією Ромодановського були258
вочевидь нерівними. Під тиском чернігівського архієпископа Лазаря
Барановича, який у проповідях невтомно закликав повернутися під високу руку
царя, старшина Чернігівського, Новгород-Сіверського і Стародубського полків
на малій раді оголосила Многогрішного сіверським гетьманом і постановила
розпочати переговори з московськими владами. У березні 1669 р. в Глухові у
присутності царських послів була скликана розширена рада Лівобережжя, яка
підтвердила гетьманські повноваження Многогрішного і схвалила підписання
так званих Глухівських статей, що пом’якшували найдразливіші пункти
статей Брюховецького, знову передаючи гетьманській адміністрації право
збору податків і обмежуючи число міст, де мали стояти воєводські залоги.
Дем’ян (Демко) Многогрішний при гетьманській булаві теж не
затримався надовго. Селянин з походження (за що старинна старшина
зневажливо називала його мужичим сином), людина простакуватої, крутої і
недипломатичної вдачі, новий гетьман нажив собі ворогів напрочуд швидко.
Різкі ж висловлювання стосовно московського правління, доволі незалежна
позиція, а особливо – неприхована симпатія до Дорошенка, за здоров’я якого
Демко дозволяв собі привселюдно пити на бенкетах, давали добру поживу для
доносів, що скоро посипалися в Москву. Заручившись таємною підтримкою
царського резидента, змовники 12 березня 1672 р. силами російського загону
оточили вночі гетьманський двір у Батурині і забили в кайдани захопленого
зненацька гетьмана. Розпаленому безсилою люттю, пораненому в сутичці
Демкові лишалося хіба дати словесний вихід ненависті, погрожуючи, що ось
він збере козаків і татар і зажене з ними москалів аж за столицю, бо Москва,
мовляв, хоче по-зрадницькому винищити усіх тутешніх людей і спустошити
Україну.
Прозріння прийшло до мужичого сина запізно: йому на собі довелося
спізнати, як далеко просунулася влада Москви над козацькими порядками.
Обраного вільними голосами гетьмана судив не суд Війська Запорозького в
Батурині, як велів би звичай. Немов царського холопа, його таємно, без відома
й згоди полків вивезли до столиці, допитали із застосуванням тортур і
засудили до страти. На лобному місці її було замінено вічним засланням;
деякий час Дем’яна, його родину та кількох слуг, вивезених разом з ним,
тримали в Тобольському острозі, а далі зарахували на московську козачу
службу. Востаннє екс-гетьман згадується під 1688 р. у зв’язку з придушенням
повстання бурятів. Наприкінці життя нібито постригся у ченці; помер на
початку ХVІІІ ст.259
Позбувшись Многогрішного, старшина вислала царю проект нових
виборчих статей. У ньому нащадки гордого Богдана просили, аби гетьману раз
і назавжди було заборонено зноситися з чужоземними державами і
політичними діячами, щоб його дії контролювалися військовим судом, і щоб
козацька чернь надалі ніколи не брала участі у виборах. Цими пунктами і були
доповнені нові – Конотопські – статті, в решті питань зіперті на текст
попередніх, Глухівських. Остерігаючись несподіванок, старшина зібрала
вузьку раду значних людей у Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем,
причому не по українському, а по московському боці кордону. В оточенні
стрільців Григорія Ромодановського згоди вдалося досягнути відразу, тим
більше що кандидатура була наперед узгоджена. 27 червня 1672 р. гетьманом
Лівобережної України став генеральний писар, один з донощиків на
Многогрішного Іван Самойлович, син священика з Правобережжя.
Самойловичу, людині розумній, а головне – надзвичайно гнучкій і
дипломатичній, вдалося втримати булаву найдовше з-поміж тодішніх
гетьманів – цілих 15 літ.
Турецька альтернатива Петра Дорошенка
Доки в Лівобережній Україні проходили згадані переміни, Петро
Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню
анархію, що перетворювала на недосяжний міраж його задум стягнути, як він
говорив, у єдиній Козацькій державі Князівство Руське, що мало за межу
Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, кидає небезпечний жереб. У
березні 1669 р. військова рада над р. Росавою під Корсунем у присутності
султанських послів висловилася за те, щоб держати з турками дружбу. На
чергову раду в липні цього самого року турецький посол привіз для
Дорошенка санджаки [знаки протекції султана] – булаву, бунчук, корогву і
кафтан, а також султанський нішам. У ньому султан оголошував, що приймає
козаків у підданство.
Чутка про султанську протекцію, прокотившись по Україні, різко
вдарила по популярності Дорошенка, який запродав Україну в турецьке ярмо.
На цій хвилі моментально виринули аж два претенденти на булаву, причому
обидва висунуті Січчю – Петро Суховій, який діяв на півдні Правобережжя,
привернувши на свій бік чернь Корсунського, Уманського, Білоцерківського,
Паволоцького, Торговицького і Кальницького полків, а після падіння його
популярності – обраний тими ж запорожцями 1669 р. уманський полковник260
Михайло Ханенко, людина пропольської орієнтації. Останній протримався на
ефемерному гетьмануванні, ведучи затяжну боротьбу з Дорошенком, аж до
1674 р. За цей час війська обох правобережних гетьманів тричі сходилися у
братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на
тисячі.
Прийняття турецького протекторату логічно вело до польсько-турецької
війни, як колись прийняття московського підданства Хмельницьким – до
зіткнення між Москвою і Варшавою. Як і Богдан, Дорошенко нетерпляче
вимагав від Стамбула активності, відтягаючи час дипломатичними
переговорами. Увесь 1671 р. пройшов у сутичках з польськими відділами та
загонами Ханенка, а восени дійшло до широких військових дій на Поділлі, де
армія коронного гетьмана Яна Собеського здобула Брацлав, Могилів, Бар,
Меджибіж, Вінницю. Однак ці події були тільки прелюдією до великої війни,
що насувалася.
Наприкінці 1671 р. султан надіслав королю формальне оповіщення, що
виступає війною на Лехістан для захисту вілаєту свого скривдженого васала
Дорошенка і козацького народу. У червні 1672 р. понад 100-тисячна турецька
армія, очолена самим султаном Мехмедом ІV, перейшла Дунай; на марші до
неї приєдналося 10-15-тисячне татарське військо, 6 тис. волохів та молдаван і
12-тисячний загін Дорошенка. 26 серпня після десятиденної облоги впав
неприступний Кам’янець-Подільський, про який турки говорили, що цю
фортецю збудував сам Аллах, а на початку вересня султан оточив Львів. Про
серйозний опір думати не доводилося, і посли короля Міхала Вишневецького
прибули в турецький табір просити миру. Він був підписаний 18 жовтня в
Бучачі на ганебних для Речі Посполитої умовах: Поділля ставало власністю
Туреччини, Дорошенкові передавалося Брацлавське і південна частина
Київського воєводств, а султану мусила бути сплачена величезна контрибуція і
надалі – чималі щорічні упоминки. Сейм не ратифікував цієї угоди, тож
військові дії припинялися, але про закінчення війни ніхто й не думав.
Тріумф Туреччини виявився Пірровою перемогою для Дорошенка.
Падіння Кам’янця, в якому турки обернули церкви й костьоли на мечеті,
безчинства татарських роз’їздів, вивезення з Кам’янця та інших міст хлопчиків
для яничарських шкіл викликали панічний жах у населення. Люди почали
масово розбігатися з території гетьманської юрисдикції, і без того
напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим домашнім
скарбом, женучи худобу тисячні валки біженців тяглися до Канева й Черкас,
скупчуючись на переправах і прямуючи на лівий берег, де розселялися в261
полках або вирушали ще далі, на незайняті східні землі московської україни –
Слобожанщину. Це вавілонське стовпотворіння сприймалося як кінець світу, і
символом його ставав Дорошенко, який запродав Україну в турецьке ярмо. На
довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного
гетьмана Івана Самойловича і московська армія. Московсько-козацькі сили
зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками,
проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні
лютими репресіями до послуху (не знати кому і як надовго) вкрай обезтямлене
населення.
Тікаючи світ за очі з цього вогненного пекла, впродовж 1674-1675 рр. на
Лівобережжя, Волинь і Галичину переселилися майже повністю Брацлавський
та Уманський полки і практично цілком обезлюдніло Подніпров’я, почасти
через спонтанну еміграцію, почасти внаслідок примусових переселень,
організованих Самойловичем, котрий наказав масово виселяти тутешніх
мешканців на лівий берег, аби позбавити Дорошенка підтримки в
продовольстві й живій силі. Забігаючи трохи наперед, слід зазначити, що ця
акція отримала масштабне продовження у 1678-1679 рр., коли за ініціативою
Москви гетьманський уряд провів кілька операцій по остаточному знищенню
вцілілих населених пунктів подніпровської смуги. Їх жителів силоміць
переселяли на Лівобережжя і Слобожанщину (в народі ці події отримали назву
великого згону), а оселі й рештки фортифікацій випалювали дощенту, аби
покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і
Корсунського полків.
* *
*
На осінь 1675 р. при Дорошенкові в Чигирині, що ледь не єдиний уцілів
у вихорі руйнації, лишалося не більше п’яти тисяч козаків. Решта або загинула,
або ще від початків окупації Подніпров’я Самойловичем визнала його владу як
гетьмана обидвох берегів. Сам Чигирин, за свідченнями очевидців,
перетворився на якийсь страхітливий невільницький ринок: татари
привселюдно перепродували захоплений на лівому березі християнський ясир,
у чому їм, як переказують, допомагали самі чигиринці. Місто страждало від
нестачі хліба, який не сіяли вже два роки, а околиці тероризували голодні
ватаги татар. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті
зламалася. У вересні 1676 р. Дорошенко капітулював; акт немилої присяги262
відбувся під Чигирином, куди з міста рушила процесія священиків з хрестами,
а за ними – гетьман зі старшиною і всі чигиринці.
Через місяць, 17 жовтня 1676 р., гетьманські клейноди з тріумфом
ввозили до Москви – прапори волочили по землі, а булави й бунчук несли
головами вниз. У Кремлі їх склали до ніг царя, що сидів на троні, той звелів на
три дні виставити усе напоказ народові, а потім передати на схов до
Оружейної палати.
На цьому скінчилося бурхливе політичне життя Дорошенка. Перших
півроку після капітуляції він прожив у Сосниці, наданій йому у власність
універсалом Самойловича, котрий поставився до розчавленого суперника з
гідною поваги коректністю. Навесні ж 1677 р. на вимогу царського уряду,
всупереч опору Самойловича й старшини, довелося переїхати до Москви.
Помер 9 листопада 1698 р.; похований у с. Ярополче під Москвою.
Рукотворна пустеля
Капітуляція Дорошенка не спинила польсько-турецької війни, що
точилася на території розшматованої України: навесні наступного 1677 р. тут
знову почалася війна, на цей раз російсько-турецька.
У Чигиринському замку були поспіхом зведені нові дубові стіни,
поглиблені рови, завезено зброю і запаси продовольства. На початок облоги,
який припав на серпень 1677 р., фортечний гарнізон нараховував 12,5 тис.
вояків – козаків лівобережних полків і московських ратних людей. Водночас
до українсько-російського кордону була підтягнута 50-тисячна армія, вперше
підкріплена слобідськими українськими полками – Сумським і Охтирським;
готувалися до походу і полки Самойловича чисельністю близько 20 тис.
Військо сераскира [головнокомандувача] турків Ібрагіма-Шейтана, яке
рухалося в напрямі Чигирина, нараховувало до 90 тис., складаючись із
яничарської кінноти й піхоти та з’єднань султанських васалів – татар,
молдаван і румунів (волохів). Облога Чигирина тривала три тижні, а коли до
міста з боями пробилися головні сили Самойловича і московських воєвод,
турки примушені були відступити перед їхнім навальним натиском.
Наприкінці червня 1678 р. турецька армія разом з кіннотою кримського
хана Мурад-Гірея повторно вступила в Україну (її чисельність обраховують до
130-140 тис.), прямуючи до Чигирина, і 18 липня взяла його в облогу,
розклавши величезний табір, розтягнутий на 10 км вздовж р.Тясмина. Вже
наступного дня почався шквальний обстріл замку з гармат, який переривався263
лише атаками нападаючих; водночас турки за час облоги спробували здійснити
25 підкопів, намагаючись вибухівкою проламати отвори у фортечних стінах.
На Лівобережній Україні дивилися на боротьбу за Чигирин – символ
Козацької держави – як на справу всенародного значення. Проте інакше
бачили Чигиринську кампанію в Москві. Урядові було шкода коштів і сил на
утримання стратегічно несуттєвої фортечки, а можливість перетворити зону
довкола неї на нейтральну смугу видавалося цілком прийнятною. Тож потай
від Самойловича, який на цей раз виявив гідну подиву непоступливість,
Ромодановський отримав секретну інструкцію зруйнувати Чигирин дощенту,
населення вивести на лівий берег, а з турками добитися угоди, за якою б уся
подніпровська правобережна смуга лишалася надалі незаселеною. Керуючись
цим планом, воєвода не поспішав на виручку обложеним, а коли козацькомосковське військо у першій половині серпня все-таки пробилося в околиці
Чигирина – наказав оборонцям залишити замок, підпаливши усі дерев’яні
будівлі і попередньо набивши порохом гармати. В ніч з 11 на 12 серпня, після
того як пожежа розгорілася, вони почали з силою вибухати, аж врешті злетів у
повітря і головний пороховий склад з такою силою, що до неба здійнялися
кам’яні брили фортечних стін. На ранок турки увійшли в руїни Богданової
столиці, а за кілька днів по тому великий візир наказав зрівняти рештки
укріплень з землею.
Перманентні військові дії тривали ще два роки, аж доки врешті Росія,
Туреччина і Кримський ханат в січні 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир’я
строком на 20 років. За ним, кордон між московськими й турецькими
володіннями пролягав по Дніпру, однак землі аж до Південного Бугу (тобто
спірна територія колишніх Дорошенкових володінь) мусили лишатися
незаселеними. Коли ж через п’ять років (у 1686 р.) Вічний мир уклали між
собою вже Росія і Польща, спрямовуючи його проти Стамбула, то обидві
держави ще раз визнали за доцільне зоставити й надалі порожньою
багатостраждальну Дорошенкову смугу між Києвом і Чигирином. Так
наприкінці ХVІІ ст. три великі держави розв’язали вузол суперечок довкола
Козацької України, санкціонувавши створення штучної пустелі на землі, котру
ще недавно називали краєм, що плине молоком і медом.
* *
*264
Невдовзі після Вічного миру Росії з Польщею (1686) скінчилася і кар’єра
лівобережного гетьмана Івана Самойловича, якого сучасники вважали
(очевидно, перебільшуючи його провину) головним винуватцем трагедії
Правобережжя. Самойловича не любили в усі роки його гетьманування,
звинувачуючи у владолюбстві й користолюбстві, гордині, непотизмі. Тож
коли у 80-х роках, після винищення Правобережжя і санкціонованого Вічним
миром розполовинення України промосковська лояльність гетьмана врешті
захиталась, і він уже не зміг стриматися від необережних висловлювань у бік
дурної Москви, знайшлися вуха, які прислухалися до цього уважно. Безглуздий
похід на Крим 1687 р., ініційований і очолений фаворитом царівни Софії
князем Василем Голіциним, у якому московсько-козацьке військо даремно
промарширувало безлюдним степом, де татари випалили траву, підштовхнув
падіння гетьмана. Спосіб був уже вторований: кілька осіб з генеральної
старшини підписали донос, звинувативши Самойловича у неприхильності до
Москви, сепаратистських намірах, користолюбстві і навіть змові з татарами,
яким він нібито сам наказав палити степ. За тиждень, 31 липня (22 за ст.ст.)
1687 р., його було заарештовано і без слідства й суду заслано разом з сином до
Тобольська; іншому синові, чернігівському полковнику Григорію, також
звинуваченому в зраді, відрубали голову.
§3. Мазепа і мазепинці
Іван Мазепа – загадка української історії
На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1687 р. на майдані
над р.Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий
гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні
старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім’я генерального осавула
Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі
статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські.
Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже
традиційно – декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити
залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не
матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки,
надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладження
різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби265
старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла
зближенню обох народів до
нерозірваної і міцної згоди… щоб ніхто не виголошував [голосов таких
не испущал], що Малоросійський край – гетьманського регіменту, а
відповідали б скрізь одноголосно – їх Царського Пресвітлого
Величества самодержавної держави гетьман і старшина, народ
малоросійський разом з великоросійським народом.
Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича МазепиКолединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш
спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд.
Цьому додатково сприяло те, що за доби романтизму доля Мазепи силою
випадку й моди опинилася у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців
– художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили
свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш
Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української
історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепа,
набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками
першої третини ХІХ ст., зберігаються і донині.
Життєвий шлях гетьмана складався досить звивисто. Народився він 20
березня 1639 р. у с.Мазепинцях Білоцерківської замкової округи (називають і
інші дати) в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама МазепиКолединського. Його батько, як і решта дрібної білоцерківської шляхти,
підтримав козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським
городовим отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія
Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в
черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського
монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі – у
єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з
придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як
покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656-1659 рр.
вивчав військову справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення
служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема – у
посольствах до Івана Виговського (1659), Юрія Хмельницького (1660), Павла
Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше – у зв’язку з
похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з
тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека
прив’яже від’їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної266
коханки буцімто наказав його, голого, прив’язати до необ’їждженого коня, а
той заніс бідолаху з-під Варшави аж … в українські степи.
Між 1668-1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної
козацької старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника
Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські
шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного
половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський
придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши
високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до
Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у
полон запорожцями, які переправили до лівобережного гетьмана Івана
Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової
старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях
обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича
настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682
р. – генеральним осавулом Війська Запорозького.
Стрімкій кар’єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий
та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами.
Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей,
проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з
найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик:
Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не
осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав
обробляти людину, аж доки не зробив її своєю… Небіжчик Мазепа
вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно – з
ким і про що не говорив.
Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської,
латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською
мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному
сенсі.
Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі
пояснюють дещо незвичний для козацької старшини спосіб життя гетьмана.
Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську
приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції –
заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про
прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про
останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала267
книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та
німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.
Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного
будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік
будівель Мазепиної фундації вражає: дослідники нараховують 12
новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина
після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього,
що він видав… щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і
монастирів.
Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати про
інтимну сторону життя Мазепи, зокрема – про його любовні пригоди. Усе
життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак
апофеозом став зв’язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею
Мотрею, 16-літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки
дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи про
різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і
хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до
свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі
вважали – їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного
скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся
непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до
батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до
Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш
за мною, хоч не будеш.
Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея
непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р.,
віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря
разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у
черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у
державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і
полтавський полковник Іван Іскра. Однак підкуплене Мазепою слідство, яке
провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками… самих
донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час
стояв похідним табором біля с.Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні
1708 р. відбулася публічна страта – обидвом відтяли голови, хоч до подій, які
підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.268
Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито
складеної у 1698 р. Мазепою думи, яку донощики приклали до своїх пунктів на
доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума
водночас справді являє собою яскравий програмовий маніфест козацької
старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом,
який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:
Гей, панове-єнерали, чому ж єсте так оспали?
І ви, панство-полковники, без жадної політики
Озмітеся всі за руки – не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти, нуте врагів, нуте бити!
Самопали набивайте, острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте і вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!
Шлях до полтавської катастрофи
Між 1687 і 1708 р., тобто в період Мазепиного гетьманування, на
території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна.
Відтак у часи мирного перепочинку тут остаточно усталилися норми
соціального укладу, які більшою чи меншою мірою визначали політичне
обличчя Гетьманщини впродовж усього ХVІІІ ст. аж до ліквідації її автономії.
Зокрема, стабілізувалася соціальна структура суспільства і стало цілком
очевидним, наскільки далекими від життя були популістські гасла козацької
революції про старі звичаї, що їх скасувала козацька шабля. Коли хвиля
перемін спала, виявилося, що змінилися тільки імена й титули людей, які
заступили місце колишньої шляхти. Вирішальну роль у закріпленні такого
status quo, оформлення якого розпочалося ще за Хмельницького й
Брюховецького, відіграли заходи Івана Мазепи, зокрема, його нововведенням
(яке насправді лише узаконило існуючу практику) стало те, що до корпусу
нової (старшинської) еліти почали зараховувати вже не саму тільки посадову
старшину Війська Запорозького, а й членів розгалужених старшинських родин,
яким не вистачило урядів у військово-адміністративній ієрархії. Йдеться про
розпочате гетьманом пожалування титулів знатних товаришів – бунчукового,
значкового і військового. Вони надавалися родичам генеральної, полкової і
сотенної старшини, особам, які чомусь лишилися без посад, або й просто
заслуженим на певних послугах людям. Ці титули урівнювали їх носіїв з
посадовою старшиною, практично вже не пов’язуючись з виконанням269
службових функцій у війську чи адміністрації і стверджуючи прецедент
існування спадкової привілейованої групи, відмежованої від рядового
козацтва.
Нова козацька аристократія останньої чверті ХVІІ ст. наполегливо
називає себе шляхетською, в чому виразно проступає спадковість традицій
Речі Посполитої, продуктом політичної культури якої лишався і сам Мазепа, і
зміцнена його зусиллями когорта нової знаті, котра багато в чому нагадує
політичний народ Речі Посполитої – шляхту. Уже наприкінці ХVІІ ст., тобто в
часи Мазепи, нова старшинська еліта починає вперше відкрито підкреслювати
свою пряму наступність щодо руської дореволюційної шляхти, шукаючи ліній
споріднення і приймаючи на цій підставі шляхетські герби. У зв’язку з
відзначеним у відповідному місці книги масовим покозаченням київськобрацлавського регіону та переходом на бік повсталих частини шляхти
Галичини й Волині зробити це було неважко, бо шляхетських родичів міг
дійсно відшукати будь-хто. Тож дуже швидко нова знать починає гордовито
прикрашати свої печатки гербами, поширеними серед польської, руської та
литовської знаті.
Зміцнення привілейованого, відокремленого від простолюду стану йшло
паралельно принциповим змінам у системі землеволодіння. Деякий час після
Хмельниччини проблеми землі не існувало: обшари колишніх магнатських
латифундій при невисокій заселеності Лівобережжя давали достатньо простору
для започаткованої революцією форми землеволодіння, що звалася
займанщиною. Так, ще в універсалі Брюховецького 1668 р. проголошувалось
вільне кожному, де хто захоче, помешкання, причому земля, в яку була
вкладена праця, автоматично ставала невідчужуваною власністю.
Селяни (посполиті) нарівні з козаками осідали на вільних землях,
вважаючись підданими Війська Запорозького, тобто підлягаючи військовій
адміністрації і сплачуючи певні податки (частково грішми, частково натурою,
частково відробітком) на користь скарбу. При цьому селянська верства
відрізнялася від козацької не обсягом прав, а характером обов’язків: хто мав
потяг до військової служби і був достатньо заможним, щоб озброїтися і нести
її, міг легко записатися у козаки, і навпаки – зубожілий козак вільно переходив
до дешевших селянських повинностей.
Поруч з селянськими й козацькими шляхом освоєння займанщин на
вільних землях витворювалися і більші, старшинські маєтки. Власник великої
займанщини, підтвердженої гетьманом, отримував право закликати слободи,
тобто оселяти на своїй території людей легких (як висловлюються тогочасні270
акти) – бездомних і неосілих, надаючи їм робочий інвентар і допомагаючи
завести власне господарство. Завдяки війнам на Правобережжі і селянським
втечам з Волині, Галичини та Південної Білорусі легких людей не бракувало.
Вони охоче стікалися на старшинські слободи, отримуючи багаторічні (до 15
років) пільги. Але пільгові строки рано чи пізно закінчувалися, а це
автоматично перетворювало слобожан на підданих землевласника.
Окреме явище у витворенні на Лівобережжі латифундій “нових багатих”
склали так звані рангові маєтності, тобто землі державного скарбу, заселені
посполитими, що призначалися на утримання певних посадових осіб. Ці
володіння передавалися під фінансове забезпечення того чи іншого уряду
(рангу) разом з селянами, які тут мешкали. Старшина досить швидко почала
трактувати рангових посполитих як власних підданих. Це закорінювалося тим
легше, що рангові маєтності стали надаватися відставним особам у якості
винагороди за службу, а на поповнення рангового фонду приписували інші
села, підпорядковані державному скарбу. І якщо до Мазепи гетьмани ще скупо
користувалися таким засобом винагороди, то новий гетьман роздавав прибутки
з рангових володінь надзвичайно широко, у тому числі вдовам і дітям
старшини. Останні ж, за логікою нових соціальних практик, намагалися
скористатися не тільки прибутками від маєтків, але й працею посполитих,
переданих їм нібито у підданство.
Форми селянської залежності від землевласників тодішні документи
визначають як обрклоє [звичне] послушенство. Ще в останній чверті ХVІІ ст.
воно зводилося, очевидно, до сезонних відробітків і продуктової данини.
Проте на зламі ХVІІ–ХVІІІ ст. вперше натрапляємо на давно забуту панщину,
тобто регулярну працю кожної селянської родини на панському лані чи дворі.
Отже, як бачимо, переживши бурю соціальних потрясінь, розірване коло
знову замкнулося, і соціальні відносини повернулися до звичної моделі
підданства, яка існувала в переддень Хмельниччини. Зрозуміло, це не додавало
популярності серед простолюду ні Мазепі, якого у народі завжди називали
ляхом, ні його старшинському оточенню. Соціальний спротив “новим багатим”
знайшов яскравий вираз у бунті 1692 р. військового канцеляриста Петрика
(Петра Іваненка), який за допомогою запорожців і хана намагався здійснити
антигетьманський переворот, розсилаючи з Січі закличні універсали і щедро
пересипаючи антимосковські заклики соціальною демагогією:
Мазепа і старшина при підтримці московського царя поділили між
собою нашу братію, позаписували її собі … в неволю і тільки що до
плуга не запрягають.271
Ще більшої непопулярності додавала гетьманові його лояльність до
московських влад. За царським розпорядженням, прямим виконавцем яких був
Мазепа, котрого запорожці називали за це не батьком, а вітчимом України,
козацтво втягали у безперервні, виснажливі, іноді безглузді походи. Так, у
1689 р. був здійснений черговий марш на Крим, коли військо під командою
князя Голіцина за участю 40-тисячного загону козаків дійшло до Перекопа і,
навіть не штурмуючи його, відступило. У 1695-1699 рр. молодий честолюбний
цар Петро І провадив так звані Азово-Дніпровські війни, воюючи з султаном за
азовсько-чорноморське узбережжя як формальний учасник Священної Ліги,
тобто антитурецького союзу Австрії, Венеції, Речі Посполитої і Росії. У цій
тяжкій війні на козацьке військо припала велика частка боїв, а відтак і
людських втрат у зв’язку з безуспішною боротьбою за турецькі фортеці в
пониззях Дніпра, але ще більший тягар несло мирне населення, страждаючи
від передислокацій московської армії.
Однак гірші часи були попереду. У 1700 р. почалась так звана Північна
війна, що точилася до 1721 р. за контроль над балтійським узбережжям між
Швецією, з одного боку, і Росією та її союзниками – Данією, Саксонією,
Польщею та Пруссією – з іншого. Балтійські плани Петра І були безмежно
далекі від інтересів України, більше того – пізніша примусова переорієнтація
української торгівлі на російське “вікно в Європу”, прорубане Петром, завдала
тяжкого удару економіці України, порушивши традиційні торговельні шляхи
на Захід через Польщу. Однак козацькі полки змушені були брати участь і в
цій війні. Її початок ознаменувався розгромом у листопаді 1700 р. царської
армії під шведською фортецею Нарва [нині на території Естонії]; загинуло тут
і кілька тисяч вояків з 12-тисячного козацького корпусу, очоленого небожем
Мазепи Іваном Обидовським (тут же наклав головою і він сам). Протягом
1701-1704 рр. численні українські сили під командуванням полковників
Михайла Бороховича, Данила Апостола і Михайла Миклашевського воювали в
Естляндії [Естонії], Лівонії [Латвії] та Литві, беручи участь у здобутті фортець
Нотебург [перейменований Петром на Шліссельбург; нині під м.СанктПетербургом], Нієншанц [на цьому місці 1703 р. був закладений СанктПетербург‚ Кінґісепп [нині на російському боці прикордонної з Естонією
р.Нарви‚] Дерпт [нині м.Тарту в Естонії] та ін.
У 1704 р. загальновійськова ситуація додатково ускладнилася подіями в
Польщі. Карл ХІІ увів сюди свої війська ще 1702 р., захопивши в
блискавичному марші Краків і Варшаву і окупувавши водночас територію
Великого князівства Литовського. Шляхта, яка вважала головним винуватцем272
поразок обраного 1697 р. на польський трон правителя Саксонії АвҐуста ІІ
Саса, об’єднавшись у Варшавську конфедерацію, влітку 1704 р. проголосила
його детронізованим і обрала на престол познанського воєводу Станіслава
Лєщинського. Восени 1705 р. той підписав польсько-шведську мирну угоду,
спрямовану проти Росії. Водночас інша частина магнатів і шляхти, уклавши
Сандомирську конфедерацію, не визнала вибір Лєщинського і підтримала
АвҐуста ІІ Саса та укладений ним оборонно-наступальний союз з Петром І. Це
перетворило Річ Посполиту на арену затятої війни і між сусідніми державами, і
між різнобіжними партіями власних громадян. Активну участь у ній, діючи в
Галичині та Білорусі, брали й козацькі полки, очолені полковниками Іваном
Мировичем та Михайлом Миклашевським (1706 р. перший потрапив у полон,
де й помер, а другий загинув у бою). Восени 1706 р. Карл ХІІ, намагаючись
нейтралізувати АвҐуста ІІ, вступив на територію належної йому Саксонії і
примусив до сепаратного миру. Згідно з підписаною в Альтрандштадті угодою,
АвҐуст відрікався від польської корони на користь Лєщинського і розривав
військовий союз з Росією. Петро І, втративши союзника, розпочав гарячкові
приготування до війни на власній території, оскільки навесні 1707 р.
очікувався генеральний наступ з’єднаних польсько-шведських сил через
Білорусь і Смоленськ – на Москву, а через Волинь – на Київ.
Передислоковані наприкінці 1706 р. в Україну царські полки, очікуючи
розгортання нової кампанії, поводилися тут як на окупованій території і
чинили зухвалі беззаконня й реквізиції харчів, фуражу та худоби, хоча
офіційний тягар надзвичайного податку був уже сам по собі величезним. У
1706 р. почалося прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій
Петро І надавав великого значення як опорному пунктові на шляху можливого
просування противника. Екстреним порядком на ці городові роботи були
кинуті козаки Гадяцького, Переяславського, Київського, Чернігівського та
інших полків. Полковники скаржилися Мазепі, що московські пристави
козаків палками б’ють, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їхніх
домівках великоросійські люди грабують їхні хати, розбирають і палять,
жінок і дочок гвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають,
старшину б’ють до смерті.
Глуха ненависть старшини, на очах якої руйнувалося козацьке військо,
нищилися багатства української землі і обмірковувалися шляхи ліквідації
решток її незалежності, поволі доходила критичної межі. Одні, як запорожці,
вважали Мазепу вітчимом України, царським запроданцем, котрий живе в
Москві, тільки тінь його в Україні. Інші покладали надію на гетьманську273
ініціативу. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко прямо говорив
гетьману:
Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо і ім’я його
благословляємо, що Україну від ярма лядського визволив, так, навпаки, і
ми, і діти наші у вічні роди душу й кості твої будемо проклинати, якщо
нас за гетьманства свого по смерті своїй у такій неволі зоставиш.
Мазепа бачив, слухав, вагався і вичікував. Як ніхто зі старшини, він
розумів, що ні перемога Росії, ні перемога Швеції та підтримуваної нею
Польщі не обіцяє Україні добра. З осені 1705 р. за посередництвом тітки
нового короля княгині Анни Дольської, що стала його кумою в Дубні під час
походу на Правобережжя, Мазепа починає обережне листування зі
Станіславом Лєщинським. Ймовірно, на початку 1707 р. до цих контактів
долучився і Карл ХІІ. Прямої інформації про посередницькі переговори, які
точилися між Мазепою, Карлом ХІІ і Лєщинським, не збереглося: вони були
настільки втаємниченими, що навіть ÌеорҐ НордберҐ, сповідник і майбутній
біограф Карла, передає їхній зміст досить плутано.
Дату перелому, що стався в душі обережного гетьмана, зафіксував його
найближчий спільник Пилип Орлик. Як він згодом детально опише, 27 вересня
1707 р. посланець приніс Мазепі два чергові листи, зашиті у шапці – від
княгині Дольської і від короля Станіслава, де повідомлялося, що проект
договору готовий, слово за гетьманом. Цієї ночі ні Мазепа, ні Орлик не спали.
На ранок Мазепа закликав писаря до себе і, тримаючи в руках хрест, сказав:
Я присягаюся перед Богом, що роблю це не для власної користі, не для
високих почестей, не для більшого багатства або якихось інших цілей,
але для вас усіх, що єсте під моїм урядом, для жінок і дітей ваших, для
спільного блага матері нашої, бідної нещасної України, для користі
всього Війська Запорозького та народу малоросійського, для піднесення
й поширення прав і вольностей Війська. Я хочу з Божою поміччю
вчинити так, щоб ви, ваші жінки й діти і наша батьківщина разом з
Військом Запорозьким не загинули ні від Москви, ні від шведів. Коли ж я
це роблю заради якихось приватних інтересів, то нехай поб’є мене на
душі й тілі Бог у Трійці Святій Єдиний і безневинні муки Христові.
Після цих слів Мазепа поцілував хрест і попросив присягнути на ньому
Орлика. На той момент йому було майже 70 років, він був бездітним і казково
багатим, відтак не думав про забезпечення своїх нащадків. Не бракувало й
почестей: з 1700 р. Мазепа став першим кавалером щойно встановленого
Петром І почесного ордену Андрія Первозваного, а в канцелярії німецького274
імператора у Відні вже лежав виклопотаний царем диплом про пожалування
гетьману княжого титулу. Тож можна вірити, що старий політик чи не вперше
за все життя сказав Орликові правду: не честолюбство й користь штовхали
його на смертельний ризик, а почуття відповідальності за долю бідної отчизни.
Так у ніч між 27 і 28 вересня 1707 р. був кинутий небезпечний жереб.
На початку 1708 р. тристороння угода, про яку писав король Станіслав
Лєщинський, була погоджена. Її точний зміст залишається не достатньо
проясненим донині у зв’язку з найсуворішою секретністю переговорів. На
думку Миколи Андрусяка й Ореста Субтельного, які реконструюють зміст
українсько-польсько-шведських домовленостей на підставі різноманітних
побіжних свідчень, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.:
Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член
федерації мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання
пунктів угоди виступав шведський король. До повного завершення військових
дій з ним укладався договір суто військового змісту: Карл ХІІ брав на себе
обов’язок обороняти Україну від Петра І власним допоміжним військом, яке на
території Козацької держави мусило б діяти під командою гетьмана; на період
війни шведи отримували право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Батурині,
Полтаві й Гадячі.
Фатальний збіг обставин прискорив події. Через серію нещасливих
випадковостей Карл ХІІ зазнав несподіваної невдачі в наступі на Москву і в
жовтні 1708 р. раптовим маршем перейшов з Московської Сіверщини на
територію Стародубського полку. Присутність шведської армії потенційно
перетворювала Україну на арену головних військових операцій, однак ні
гетьман, ні втаємничена в його плани старшина не були до цього готові,
оскільки порозуміння з Карлом ХІІ надалі лишалося глибокою таємницею, тим
часом як рядове козацтво готувалося воювати проти шведа. Із 10 полків, що
перебували під регіментом гетьмана, на жовтень у його розпорядженні
знаходилося лише три, а решта була задіяна в боях у Польщі й Білорусі.
Враховуючи безпосередньо підлеглі Мазепі три компанійські та чотири
сердюцькі полки, його сили загалом були більш, ніж скромні – не більше 7 тис.
вояків (замість обіцяних Карлу 30 тис.).
Марш Карла ХІІ на південь став для гетьмана шокуючою несподіванкою.
Як напише згодом Орлик, на звістку про це він не зміг стриматися від вигуку:
“Який нечистий жене його сюди? Він же приведе мені всю московську зграю!”
Так насправді й сталося. Московські відділи, перейшовши український кордон,
рушили в напрямі Батурина, а Петро І почав листами квапити Мазепу до275
походу. Коли царський авангард був уже в двох днях переходу від
гетьманської столиці, Мазепа, лишивши близько 3 тис. людей для оборони
Батурина, виїхав з рештою 4 тис. назустріч Карлові ХІІ.
Vae victis*
Чутка про перехід Мазепи на бік шведів застала Петра І в с.Погребках
неподалік Новгорода-Сіверського. 7 і 8 листопада були оголошені перші
царські маніфести, де сповіщалося, що вор Мазепа … забувши страх Божий і
свою присягу зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство.
Населення умовляли не піддаватися на заклики вора, підтримати
великоросійське військо; безпрограшним ударом у маніфесті було те, що
Петро І декларував скасування надзвичайних військових податків, буцімто
накладених гетьманом для власного збагачення, про що він, цар, лише нині з
обуренням довідався.
Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петро
наказав Меншикову Батурин … другим за приклад спалити увесь. Взяте в
облогу 11 листопада місто мало добру артилерію і заздалегідь підготовлені
запаси пороху та харчів, тобто могло б протриматися до підходу Мазепи,
однак розв’язку прискорила зрада. На світанку 13 листопада (2 за ст.ст.) 1708
р. московське військо вступило в місто і раптовим ударом перебило козацьку
залогу Чечеля й німця КеніҐсена, керівників оборони. Після цього вояки
взялися за беззбройних городян: за один день було винищено близько 6 тис.
батуринців (за іншими даними – до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей. Трупи
нещасних жертв каральної акції вкривали вулиці, а понівечені тіла узятих в
полон козаків прив’язували до дощок і кидали в р.Сейм, аби, пливучи, вони
наводили жах на усіх, хто наміриться підтримати Мазепу. КеніҐсен виявився
щасливішим від Чечеля, бо вмер від ран; Чечеля на пострах населенню
колесували в Глухові.
Події в Батурині стали ніби прелюдією до терору, який охопив Україну.
Невдовзі в Лебедині почала діяти спеціальна слідча комісія, яка жорстокими
тортурами виривала признання від запідозрених. Число закатованих
Лебединською комісією жертв сягало до 900 осіб (враховуючи, що на той час в
Україні жило близько 800-1000 старшинських родин, терор, як бачимо,
* Hore peremoΩenym. Krylatyj latyns\kyj vysliv, qkym tradycijno konstatugt\ vsedozvolenist\
peremoΩciv i bezzaxysnist\ peremoΩenyx.276
обминув небагатьох). Ховали нещасних на спеціальному кладовищі
гетьманців, відокремленому від звичайного християнського. В цілому ж, як
доповідав своєму Міністерству закордонних справ французький посол у Росії,
московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття
помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано; Україна
залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну
картину варварства переможців.
Зібравши 17 листопада в присутності кількох церковних ієрархів
старшинську раду в Глухові, Петро І оголосив гетьманом стародубського
полковника Івана Скоропадського. Напередодні виборів йому пропонували
кандидатуру молодшого й енергійнішого чернігівського полковника Павла
Полуботка, але цар відвів її з промовистою мотивацією: Полуботок надто
хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Формально царське призначення
виглядало, щоправда, як обрання: ім’я Скоропадського полковники, поставлені
в коло, назвали самі (як запише очевидець, помолчав мало всі).
За день до виборів у Глухові провели імітацію страти екс-гетьмана. На
майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на нього ж поставили
опудало, яке символізувало Мазепу. Меншиков і Головкін голосно зачитали
вирок, а далі кат повісив опудало, попередньо зірвавши з нього стрічку
кавалера Андріївського ордену.
На дев’ятини після символічної страти, 23 листопада 1708 р., одночасно і
в Глухові, і в Москві було інсценізоване знамените анафемування Мазепи
(відтоді церковну анафему на гетьмана проголошували понад 200 років по всіх
церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до її урочистого
зняття за гетьманату Павла Скоропадського 10 липня 1918 р.). Це відбувалося
в церкві у присутності царя, новообраного гетьмана та старшини при великому
зібранні народу. Духівництво у чорному одязі несло свічки чорного кольору;
кат, проволочивши через усе місто “тіло” символічно повішеного гетьмана,
тобто опудало, затягнув його до церкви. Священики, обступивши “тіло” і
виспівуючи псалми, обертали свічки полум’ям униз, а новгород-сіверський
протопоп Афанасій Заруцький, котрий вів відправу, кінцем жезла ударяв
опудало в груди, вигукуючи: “Анафема! Нехай буде проклятий!” Опісля “тіло”
гаками було витягнуте з церкви, немовби на поталу псам.
* *
*277
Тим часом військові справи Карла ХІІ і Мазепи складалися не найкраще.
Просування шведської армії, яка в умовах надзвичайно суворої зими 1708-1709
рр. терпіла від браку помешкань і одягу, йшло тяжко. Реквізиції харчів і
фуражу викликали опір населення: непоінформований про вищі наміри війни
простолюд дивився на шведів як на окупантів. Закличні королівські й
гетьманські універсали мало покращували становище: гетьман-лях був надто
непопулярним у народі, і власне на цю антипатію спиралася царська
контрагітація. Про Мазепу поширювали чутки, що він – таємний католик, що
наміряється повернути Україну в польське ярмо, що в якомусь селі буцімто
зірвав у церкві образ Богородиці, топтав його ногами й присягав на шведську
віру. Вояки Карла як протестанти додатково наражалися на елементарну
селянську ксенофобію, бо не хрестили лоба, не ходили до церкви, їли м’ясо в
пісні дні, говорили незрозумілою мовою. Ворожість населення особливо
посилилась після невдалої спроби Карла ХІІ оволодіти на початку 1709 р.
Слобідською Україною, коли в боях зазнали руйнації Краснокутськ, Котельва,
Мурафа, Опішня.
У цій загалом маловтішній ситуації єдиною втіхою Мазепи стало те, що
в березні 1709 р. на його бік перейшла Запорозька Січ, вічний опонент
гетьмана впродовж усіх довгих літ його правління. Колишніх ворогів
помирила спільна антиросійська позиція, тож кошовий Кость Гордієнко,
розбивши по дорозі кілька московських залог, 6 квітня 1709 р. привів 8-
тисячне військо до ставки Карла й Мазепи. Відповідь Петра І на дії запорожців
була швидкою і рішучою. На початку травня на бунтівну Січ рушив 2-
тисячний полк Яковлєва. Спускаючись по Дніпру, Яковлєв спершу спалив
козацьке містечко Келеберду, далі вирізав близько 3 тис. мешканців
запорозької фортечки Переволочна, розташованої нижче впадіння Ворскли у
Дніпро, і спалив річкову флотилію січовиків, що стояла тут же на переправі.
Після цього, 25 травня, завдяки зрадницькому посередництву компанійського
полковника Гната Галагана, який царським словом обіцяв недоторканість Січі,
Яковлєв без бою оволодів і самими січовими укріпленнями. У полон
потрапило 300 запорожців, котрих було наказано тут же по достойности
казнить. Т а к н а б л и ж а в с я момент вирішального шведсько-московського
зіткнення. Сили обидвох сторін стягалися до Полтави. Карл ХІІ розраховував,
оволодівши містом, забезпечити свою армію провіантом і амуніцією (ще з
часів Мазепи у тутешній фортеці були зосереджені великі запаси харчів,
фуражу, пороху й одягу). Водночас взяття Полтави дозволяло б встановити
контроль над басейном р.Ворскли, а отже – і над зручною річковою278
переправою через Дніпро у Переволочній, а це, своєю чергою, полегшило б
безперешкодний зв’язок з Кримом, Туреччиною і польськими загонами
Станіслава Лєщинського. Однак спроби взяти фортецю облогою й штурмами
ослабленим шведським полкам на вдалися. Врешті на світанку 8 липня (27
червня за ст.ст.) 1709 р. обидві армії зійшлися у відкритому бою на полі біля
с.Яківці під Полтавою. Битва тривала всього кілька годин, і ще до полудня
шведська армія була розгромлена: її втрати рахувалися на 9 тис. загиблих і
понад 2.800 полонених. Причина страхітливої поразки доти непереможного
героя Карла ХІІ, яка змінила політичну карту Європи, висунувши на одне з
перших місць Росію і фактично назавжди підірвавши міць Польщі й Швеції,
донині дебатується істориками як певного роду феномен. Сили противників
чисельно були нерівними (шведсько-козацька армія нараховувала до 25 тис.
вояків, а військо Петра разом з козаками Скоропадського – понад 42 тис.),
однак фінал бою вирішила не ця обставина. Вважають, що фатальну роль
відіграло те, що Карл, легендарний вождь, один вигляд якого підносив дух
солдат, не зміг особисто очолити військо. Напередодні він був тяжко
поранений у ногу, після операції лежав п’ять днів непритомний, а в день битви
його возили по позиціях на ношах. Між генералами, котрим було довірене
командування, панувала ревнива незгода, а, окрім того, вони просто не звикли
в критичних ситуаціях давати собі раду самі. До всього, у якийсь момент
гарматне ядро розірвалося під ношами Карла, вони розламалися навпіл, і
король упав, знепритомнівши. Військові здалося, що його вбито, і це стало
поштовхом до загального безладдя і втечі.
Карла вдалося всадити до карети, а водночас розпочати організований
відступ до дніпровської переправи на Переволочній. Однак пороми й
запорозькі човни, що стояли на переправі, як уже згадувалося, були спалені під
час руйнування Січі. Після довгих умовлянь генерали переконали Карла, аби
він у супроводі прибічної гвардії в ніч з 10 на 11 липня переправився через
Дніпро, прямуючи в турецькі володіння, а головний відділ з 13 тис. вояків
мусив лишитися для прикриття; надвечір 11 липня він капітулював. Разом зі
шведами на момент капітуляції знаходилося близько 3 тис. козаків, з яких у
полон потрапило не більше 500, бо решта, знаючи, що пощади їм не буде,
кинулась у річку, долаючи її під обстрілом уплав. Ще близько 2 тис. козаків
(переважно запорожців Гордієнка, які, власне, й роздобули кілька човнів та
влаштували пором для перевезення короля і гетьмана) переправились у почті
Мазепи, котрий відступав разом з Карлом. 18 липня поблизу Очакова втікачі
перейшли турецький кордон, а 12 серпня прибули в Бендери, де турецька279
адміністрація погодилася надати їм притулок. Лестощами і навіть підкупом
Петро І намагався схилити Стамбул до видачі гетьмана, обіцяючи 300 тис.
золотих за його голову, однак султан під тиском Карла ХІІ й іноземних
дипломатів оголосив Мазепу недоторканим гостем.
Проте політичні інтриги вже мало хвилювали гетьмана. Знесилений
поразкою і тяжким переходом через розпечені степи, Мазепа майже не вставав.
Помер, як оповідають свідки, під час грози й страшенної зливи увечері 2
жовтня (22 вересня за ст.ст.).
Урочистий похорон відбувся 4 жовтня під Бендерами; невдовзі тіло
гетьмана було перевезене до монастиря св. Георгія в Галаці над Дунаєм ·нині
на території Румунії‚ і поховане в крипті монастирського собору. Не зазнавши
спокою за життя, Мазепа не знайшов його і після смерті: під час російськотурецької війни 1710-1713 рр. грабіжники, шукаючи гетьманських скарбів,
викинули прах з домовини, тож зусиллями Орлика його було перепоховано
втретє. Врешті, у ХІХ ст. останки гетьмана були нібито ще раз перенесені з
крипти собору на подвір’я монастиря, але це не підтверджується
документально, тож могила Мазепи і донині лишається такою самою загадкою
для істориків, як і його бурхливе життя.
Спроба реваншу Пилипа Орлика
У Бендерах на день смерті Мазепи знаходилося близько 4-5 тис. козаків
(переважно запорожців Костя Гордієнка) і до 45 осіб зі старшинського
оточення гетьмана. Матеріальне становище втікачів, особливо рядового
козацтва, було невтішним: уже на осінь 1709 р. запорожці заставляли і
продавали зброю, аби забезпечити собі прожиток, а частина навіть наймалася
на роботу коло землі. Тим часом плани реваншу значною мірою залежали від
наявності грошей, цього споконвічного “нерву війни”. Тому після смерті
Мазепи з особливою гостротою постало питання про його спадщину, що
включала і цінності військової скарбниці, і приватні надбання найбагатшої в
Козацькій державі людини (враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне
каміння, майно Мазепи оцінювалося у фантастичну суму до 1,2 млн.
шведських рейхсталерів).
Перед смертю гетьман рекомендував Війську в якості спадкоємця влади
свого племінника Андрія Войнаровського, і тоді мазепинська скарбниця не
виходила б з-під козацького контролю. Проте Войнаровський ухилився від
почесного уряду, залишаючи все ж за собою право на спадщину. Справа280
набула конфліктного характеру, тож за розпорядженням Карла ХІІ була
створена спеціальна комісія, що мала визначити пропорцію між приватою і
фіском у майні покійного. Опитавши ряд свідків, зокрема, управителя
гетьманських маєтків Бистрицького, комісія вирішила спір на користь
приватного спадкоємця, відписавши дядькову спадщину Войнаровському. Не
став дошукуватися глибшої істини й король: переживаючи фінансову скруту,
він заборгував покійному гетьману, а далі вже в Бендерах Войнаровському
близько 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з
військовою скарбницею. Відтак емігранти зосталися практично без засобів до
прожитку, і хоча згодом шведський уряд почав надавати їм невелику грошову
пенсію, фінансова скрута переслідувала мазепинців усе життя.
Доки в Бендерах ішов спір за спадщину, паралельно дебатувалася і
кандидатура нового гетьмана. Врешті 16 квітня (н.ст.) 1710 р. ним був обраний
генеральний писар покійного Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), котрому
судилося стати одним з найблагородніших подвижників української історії
ХVІІІ ст. Коріння Пилипа Орлика тяглося з чеського баронського роду
Орликів, одна гілка якого під час Гуситських воєн ХV ст. емігрувала до
Польщі, а звідти з часом перемістилася у Західну Білорусь. Саме тут у с.Косуті
поблизу Ошмян 21 жовтня (н.ст.) 1672 р. народився майбутній гетьман. Мати,
Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православному віросповіданні, а
батько Стефан, польсько-білоруський шляхтич-католик, загинув у бою з
турками під Хотином (1673), коли малому не було й року. Середню освіту
Пилип здобув у найближчій Віленській єзуїтській колегії, а для продовження
студій помандрував до православної Києво-Могилянської академії. Тут
звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя
патріаршого престолу Стефана Яворського; за рекомендацією Яворського у
1693 р. обійняв посаду секретаря канцелярії Київського митрополита, а
наступного року перемістився в Батурин до гетьманської канцелярії, свого
роду кабінету міністрів Козацької держави. На освіченого шляхтичаканцеляриста швидко звернув увагу Мазепа, і невдовзі молодий чужинець
починає стрімко злітати на щаблях гетьманської адміністрації, у 1706 р.
досягнувши однієї з її найвищих посад – генерального писаря Війська
Запорозького.
Генеральні писарі з часів Виговського традиційно стояли найближче до
гетьмана, оскільки були втаємничені у найделікатніші справи внутрішньої і
зовнішньої політики. Не став винятком з цього правила й Орлик: йому одному
Мазепа звірявся у небезпечних планах, перед ним, як уже оповідалося,281
виголосив клятву про безкорисливість своїх намірів і взяв з нього взаємну
присягу на вірність.
Гетьманську булаву 38-річний Орлик брав без особливої радості,
розуміючи, що доведеться покласти власне життя на вівтар обов’язку:
вручаючи клейноди, козаки полишали на гетьмана турботи про повернення
втраченої батьківщини. Ідеєю визволення від московського ярма втраченої
батьківщини пройнята ухвалена в день виборів угода між гетьманом з одного
боку, а старшиною і військом – з другого, відома під назвою Конституції прав
і свобод Війська Запорозького ·Пацта ет Цонстітутіонес леюум
лібертатумяуе Ехерцітус Запоровіенсіс‚.
Конституція починалась з історичного екскурсу – свого роду офіційної
прокламації української історії під козацьким кутом зору, до чого ми ще
повернемося детальніше наприкінці цього розділу. Далі окреслювалися
головні елементи державної правосуб’єктності – кордони, територія, поняття
народу, фінанси, судочинство, релігія. Особливо пильна увага приділена
формам корисного державного устрою, який личить вільній нації. Його
головною запорукою мала стати система законних обмежень гетьманського
авторитаризму завдяки чітко структурованій драбині виборних влад у
козацькій ієрархії. Представники останніх витворювали Генеральну раду –
свого роду сенат, доповнений інститутом послів від полків та запорозького
(низового) козацтва. Ці органи мусили вирішувати усі державні справи разом з
гетьманом, регулярно збираючись на три щорічні сесії і стримуючи його
завдяки свободі голосу від самоуправства та викривлення прав і вольностей.
Опікуном же посполитого люду, тобто міщан і селян, оголошувався
політичний народ держави – козацтво.
* *
*
У преамбулі Конституції заявлялося, що осиротіле по кончині свого
визначного Гетьмана [Мазепи] Військо Запорозьке не зневірилося здобути собі
жадану свободу і з цією метою вдалося під покровительство найяснішої
Королівської Величності Швеції; в заключній частині була вміщена присяга
гетьмана, якою він зобов’язувався, серед іншого, бути до решти відданим і
вірним нашій Вітчизні і ревно дбати про суспільне благо і соборність Матері
– Малої Росії.282
З наведених пасажів видно, що боротьба передбачалася безкомпромісна
й конкретно спрямована – проти Петра І. Головним союзником у ній і надалі
залишався Карл ХІІ, який у травні 1710 р. потвердним дипломом визнав себе
протектором України. Знайшовся й інший, традиційніший спільник: у січні
1711 р. в Бахчисараї, після тривалих попередніх переговорів була підписана
розгорнута угода з 23 пунктів між Орликом і ханом Девлет-Гіреєм.
Карл ХІІ, перебуваючи в Бендерах, теж доклав енергійних
дипломатичних зусиль, аби залучити до спільних дій Туреччину й польську
опозицію (у Польщі після полтавського розгрому, спираючись на царське
військо, на троні знову утвердився АвҐуст ІІ Сас, а частина прибічників
Лєщинського із загоном близько 3 тис. чоловік зосталася при Карлі). У
підсумку наприкінці листопада 1710 р. султан оголосив війну Росії. Пробною
експедицією перед виступом головного війська мав стати похід татар, козаків
Орлика і згаданих поляків.
У січні 1711 р. кіннота хана разом з Кубанською Ордою рушила на
Слобідську Україну, дійшовши до Харкова, проте глибокі сніги паралізували
дії вершників, і в цілому похід скінчився безрезультатно. Майже одночасно зза Дністра на Правобережну Україну виступив Орлик з польським загоном і
майже 20-тисячною кіннотою ногайців Буджацької та Білгородської орд.
Спершу наступ розвивався успішно, навіть втягуючи місцеве населення, так
що козацькі сили збільшилися з трьох до 16 тис. Однак під час затяжної облоги
Білоцерківської фортеці, яку не вдалося взяти штурмом, ногайці вийшли з-під
контролю. Наближалася весняна повінь, що утруднювала б їхній поворот
додому, а похід без ясиру не обіцяв жодних вигод. Резони, що хан присягнув
не пустошити козацький край, для ногайських мурз, споконвіку опозиційних
Бахчисараю, важили мало. Тож покинувши армію, татари розпустили дрібні
загони від рр. Росі й Тетерева до Дніпра, вибрали ясир і з ним завернули
додому, в Степ. Розбіглися по домівках, рятуючи свої оселі, і ті люди, що
приєдналися до Орликового війська, а гетьману з малою жменькою
прибічників довелося ні з чим повертатися до Бендер. Так відбувся останній з
масштабних ординських набігів на Правобережжя, і власне цей спустошливий
смерч (попри те, що мурзи з наказу султана були покарані, а бранців
повернуто) коштував Орликові підтримки української людності,
перекресливши його плани.
На початку літа Петро І розпочав контрнаступ. Його армія Петра
попрямувала до кордонів Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього
господаря Дмитра Кантеміра, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз з283
Росією. Однак не все у цих розрахунках справдилося, і в липні 1711 р. царські
сили були блоковані поблизу с.Станілешти біля Ясс, на правому березі р.Прут.
Взятому в кільце кількісно переважаючою армією турків, татар та їхніх
союзників Петрові довелося капітулювати, підписавши так званий Прутський
мир, у якому серед інших поступок він зрікався претензій до України,
зобов’язуючись вийти геть із земель пов’язаних з Польщею козаків,
запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим
ханом Криму. Як бачимо, цей пункт сформульований настільки розпливчасто і
безвідносно до конкретних територій, що надавався на будь-яке тлумачення (є
свідчення, що Петро І добився цього шляхом підкупу великого візиря). Тож
невдовзі після укладення миру почалися дипломатичні дискусії російської і
турецької сторін про те, що ж слід розуміти під землями козаків. Врешті, в
квітні 1712 р. була укладена, а в червні підписана строком на 25 років
Адріанопольська угода, згідно з якою землями козаків визнавалася тільки
Правобережна Україна, і з неї цар зобов’язався вивести свої війська, а
Лівобережжя й Київ лишалися під юрисдикцією Росії.
Ще напередодні погодження, 16 березня 1712 р., султан видав привілей
на ім’я Пилипа Орлика – володаря України на цьому боці Дніпра [тобто
Правобережжя й Січі] на території, де гетьман Запоріжжя й України Петро
Дорошенко жив зі своїм народом. Орликовій державі надавався пільговий
протекторат на Кримський зразок, тобто без сплати данини султану, але з
обов’язком підтримувати турецьке військо під час війни. Цей привілей, як і
колись Дорошенків, лишився мертвою буквою. Коли в лютому 1713 р.
козацький загін під проводом Данила Горленка рушив утверджуватися на
Правобережжі, то зустрів сильний опір з боку польських влад. Понад рік
пройшло в перманентних боях, аж врешті 22 квітня 1714 р. Туреччина,
заклопотана набагато важливішими для неї проблемами на Балканах, фактично
відпродала Орликову державу Польщі, уклавши з нею договір про уступку
спірної території.
* *
*
Справа була програна, і в Бендерах робити далі було нічого. Наприкінці
1714 р. Орлик і 24 особи з його оточення виїхали через Відень до Швеції
(решта гетьманських сподвижників, рушила додому на Лівобережжя в надії на
амністію, а Кость Гордієнко з запорожцями повернувся на Січ). З цього284
моменту аж до смерті життя гетьмана-емігранта підпорядковувалося єдиній
меті – переконати в потребі коаліції європейських держав проти Російської
імперії. Добиваючись визволення бідної отчизни нашої України від тяжкого й
тиранського московського підданства (як він сам пише), невтомний емігрант
вперше заявив про небезпеку, що таїлася для Європи у зміцненні потужної
держави Петра І, і про те, наскільки важливою є природна роль України як
бар’єру для підтримання загальноєвропейської рівноваги. Збережена донині
писемна спадщина вигнанця величезна: вона охоплює приватне та офіційне
листування, політичні проекти, врешті – унікальний щоденник обсягом понад
2 тис. сторінок, який Орлик вів з 1720 по 1733 рр., описуючи свої кружляння
по європейських дворах, нераз серед тяжкої матеріальної скрути і ще тяжчої
безнадії, коли його охоплювала, як він сам признається, крайня розпука, котра
готова привести мене до смерті, бо я знищений цілком, з голови до п’ят.
Поставленої мети “Дон Кіхот вимріяного образу”, як відомо, не досяг:
надто міцно стояла на ногах нова Росія, створена Петром І та його
наступниками. Помер 70-літній Пилип Орлик на самоті (дружину й шістьох
дітей життя розкидало по всій Європі) в Яссах 4 червня (24 травня ст.ст.) 1742
р. Місце його поховання невідоме.
§ 4. Культура, освітлена загравами воєн
Народження козацько-руської вітчизни
Коли в жахливому хаосі Руїни зіткнулися розділені Дніпром береги
України – московський і польсько-турецький, її вожді нарівні з народом стали
жертвами власної недалекоглядності. Один за одним вони накладають життям
(після Богдана Хмельницького жодного з гетьманів не обминуло мучеництво
або й насильницька смерть), доводячи цим право власного розуміння блага для
своєї землі. Парадоксально, але кожний з них розумів згубність розбрату.
“Жалься, Боже, України, що не вкупі має сини”, – віршував Іван Мазепа, а
Дорошенко закликав універсалами обидва береги Дніпра з’єднатися в первісній
згоді й братерській любові. До єднання кликали Михайло Ханенко, Іван
Самойлович і бунтівний гетьман Суховій. Мотив осуду тих безрозсудних, що
самі на себе шаблі обертають, та похвали тим, хто тяжіє до братерства й
згоди, постійно присутній у листах тогочасної старшини будь-якої зі сторін. До
припинення міжусобної бійні невпинно закликали і поважні церковні285
авторитети і численні анонімні поети 60–80-х рр., змальовуючи громадянську
війну в апокаліптичних картинах, де
брат брата убиваєт і самого отця кров проливаєт, де не один внук
діда, не один сусід сусіда забив, власний брат на брата, батько на
дитята меч нагострив.
Цілком зрозумілим для всіх, судячи з тогочасних пам’яток, було те, що
не зовнішній ворог, а внутрішня незгода є головною причиною жахливих
спустошень. Над хаотичною розбіжністю політичних орієнтацій, помноженою
на неготовність до компромісу, височіє ідеальна мета для всіх – принести
спокій і мир змученому війною краєві. На цій хвилі сам собою витворюється
усталений словесний образ стражденної Матері-вітчизни, скривдженої
нерозумними дітьми. Він присутній мало не в кожному документі 60–80-х
років. Про милую свою матку, плачущую отчизну пише 1668 р. бунтівний
гетьман Суховій. Цим образом постійно послуговується Петро Дорошенко та
його старшина, говорячи про бідну Україну, милу отчизну нашу. Про оплакану
отчизну нашу Україну нераз згадують Михайло Ханенко та його оточення.
Долею занепалої отчизни журяться Іван Брюховецький, Іван Самойлович і
гетьман-самозванець Петро Іваненко [Петрик]. В лічені роки колишня милая
наша Русь (як частина загального простору політичної вітчизни – Речі
Посполитої – ще в свідомості Богдана Хмельницького) завдяки трагедії
братовбивства виростає у свідомості людей Руїни до самодостатньої духовної і
територіально-політичної одиниці – милої отчизни нашої України.
Матеріалізувавшись у свідомості своїх мешканців, козацько-руська
вітчизна (як невдовзі назве її Самійло Величко), нагально потребувала
власного місця в історії. Інтелектуали не примусили на себе чекати, і першою
слово взяла Церква.
Минуле й сучасне України очима людей Церкви
Щоб краще зрозуміти позицію людей Церкви, необхідно кинути бодай
побіжний погляд на зміни, що сталися у її внутрішньому житті впродовж
Хмельниччини та Руїни. За архіпастирства Петра Могили (помер 1647 р.)
руські ієрархи вже не потребували козацької шаблі для захисту своїх інтересів,
орієнтуючись насамперед на королівську владу та православну знать. З перших
днів Хмельниччини релігійні гасла, висунуті війною, піднесли православ’я на
небувалий доти рівень панівної релігії на території Козацької держави.
Гетьман перебрав на себе королівську функцію верховного патронату над286
церковними інституціями, швидко підпорядкувавши власним інтересам
світську політику митрополита (у 1647-1657 рр. ним був наступник Петра
Могили Сильвестр Косів). І хоча диктат Хмельницького не викликав
ентузіазму в Косова і далеко не все у їхніх взаєминах складалося рівно, церква
в цілому не стала протидіяти зміні режиму чи претендувати на незалежну
політичну позицію. Проте після смерті авторитетного митрополита, котра
всього на кілька місяців випередила смерть гетьмана, “слухняність” церковних
ієрархів стосовно козацьких влад обернулася гіршим боком. Підтримка одних
гетьманів всупереч іншим на догоду Москві чи Варшаві перетворюється на
сумну норму поведінки церковних верхів, поглиблюючи розкол у суспільстві, а
нерідко й прямо провокуючи конфлікти. З поділом Козацької держави на Лівоі Правобережну фактично розділилася й церква. Обраного на митрополію після
смерті Косова Діонісія Балабана (1657-1663), кандидата Івана Виговського, не
визнали лівобережні гетьмани, тож він резидував у Чигирині. Тим часом у
Києві і на Лівобережжі архіпастирські функції з 1659 по 1685 рр. виконували
так звані місцеблюстителі митрополичого престолу – чернігівський
архієпископ Лазар Баранович (1659-1661, 1670-1685) і поставлений з
ініціативи московських влад завзятий москвофіл, ніжинський протопоп
Мефодій Филимонович (1661-1668). У Чигирині ж після смерті Балабана
митрополитом був обраний Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675),
прибічник Петра Дорошенка, який постійно резидував тут же, жодного разу не
ступивши до престольного Києва. Паралельно інша православна фракція
Правобережжя обрала на митрополію кандидата Павла Тетері Антонія
Винницького (1663-1679), котрий правив єпархіями Галичини, Волині й
Поділля. Наприкінці ХVІІ ст., з переходом тутешніх вірних до унії (про що
детальніше йтиметься далі), поодинокі православні парафії та монастирі
Правобережної України взагалі позбулися власного архіпастиря і стали
рахуватися задніпрською частиною створеної 1701 р. Переяславської єпархії
Лівобережної України.
Окреслений вище розбрат, супутній Руїні, внутрішньо ослабив церкву
якраз у момент, коли їй найбільше б знадобилися сили. Адже відразу після
смерті Богдана Хмельницького московські влади почали наполегливо
добиватися церковного підкорення Київської митрополії Московському
патріархату. Проте, незважаючи на постійний тиск, реально досягти бажаного
підкорення царським політикам вдалося лише на тридцять років пізніше.
Нагодою для цього стала поява кандидатури на пост вищого церковного
ієрарха України, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки.287
Нею став луцький владика, сват гетьмана Івана Самойловича князь Ìедеон
Святополк-Четвертинський, котрий у 1684 р. емігрував з Волині на
Лівобережжя, конфліктуючи з уніатами. Волинський емігрант був постаттю з
усіх оглядів показною: князь, мученик за віру, єпископ з 25-літнім стажем, а до
всього – ще й гетьманський сват. Лазар Баранович власне так і оцінив його
несподіване прибуття в Батурин, іронічно зауваживши: “Його хіба що
митрополитом Київським зробити, а то іншого йому місця немає”.
На подання Самойловича і за дозволом Москви у Києві в липні 1685 р.
був скликаний собор для виборів митрополита. Найвище духівництво на нього
не з’явилося, розраховуючи тим способом зірвати цю акцію як незаконну
(санкції Константинопольського патріарха на неї не було). Проте присутні на
соборі миряни, гетьманські посланці, наполягли на своєму – Четвертинський
був обраний митрополитом. У листопаді 1685 р. в Москві, у присутності царів,
патріарх Йоаким посвятив єпископа Гедеона на Київський митрополичий
престол, а в травні 1686 р. царські дипломати, заручившись підтримкою
султанського двору, за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок,
вручений Константинопольському патріархові Діонісію, здобули відпускні
грамоти про уступку архіпастирства над Київським митрополичим престолом.
Царська грамота, видана з нагоди обрання Ìедеона Четвертинського на
митрополію, урочисто проголошувала підтвердження прав і вольностей
звичних. Позірно так і було ще за обох наступників Ìедеона, обраних
Київськими Соборами: Варлаама Ясинського (1690-1707) та Йоасафа
Кроковського (1708-1718). І хоча певні тертя з Московським патріархатом
почалися вже з кінця 80-х, зокрема – через намагання патріарха ввести цензуру
на видання Києво-Печерської монастирської друкарні, однак в цілому
українські ієрархи не могли поскаржитися на своє становище. Долаючи опір
консерваторів-ортодоксів, до Росії з останньої чверті ХVІІ ст. пливе продукція
українського книгодрукування, українське проповідництво, шкільництво.
На тлі сказаного стає зрозумілим, чому київські церковні інтелектуали
демонстрували підкреслену лояльність до царського престолу, що видавався їм
гарантом спокою, сильної влади й стабільності на противагу розбурханій
пристрастями старшинській еліті. У монархові-самодержцеві церковні уми
вбачали не лише запоруку внутрішнього миру, але й гарантію від
мусульманської загрози (за традицією християнської думки ХVІ-ХVІІ ст.,
остання розцінювалася як абсолютне зло, а постійне тяжіння старшинської
верхівки до зближення з Кримом давало багато поживи для настороженості).288
Згадані два моменти (почуття персональної комфортності, яке вигідно
відрізняло становище церковних ієрархів від непевного життя вищої козацької
старшини, а також загальноприйнятий у колах церковних інтелектуалів погляд
на царя як верховного миротворця) послужили основним тлом для
оформлення церковного погляду на минуле й сучасне милої отчизни нашої
України. Найбільш послідовно церковна концепція виражена у двох творах, що
датуються 70-ми роками ХVІІ ст.: анонімному “Синопсисі”, виданому вперше
друкарнею Києво-Печерського монастиря 1674 р. (про популярність книги
свідчить те, що друге й третє видання побачили світ уже в 1678 та 1680 рр., а
до кінця ХVІІІ ст. праця перевидавалася близько тридцяти разів), та “Кройніці
з літописців стародавніх” архімандрита Києво-Михайлівського
Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, написаній у 70-х роках (автор
помер 1677 р.)*.
У передмові до “Кройніки” Софонович підкреслює, що його мета –
простежити від витоків і донині історію Панства Руського. Правду сказати, цю
звучну декларацію автор навряд чи виконав. Основна частина його твору, яка
займає понад 60% всього тексту, переказує традиційну (за Стрийковським)
інтерпретацію давньоруської історії, вносячи небагато нового до моделі
минулого, запропонованої в 20-30-х роках ХVІІ ст. інтелектуалами києвомогилянського кола. Історію Русі ХІV-ХVІ ст. Софонович взагалі не
вичленовує в окремий сюжет, практично ототожнюючи її з історією Литви та
Польщі, а події Хмельниччини й Руїни викладає як перебіг боїв на території
України. Козацькі змагання трактуються при цьому доволі відсторонено,
навіть без звичного для давніх літописів слівця наші, яким автори означували
власну приналежність до тієї чи іншої сторони. Як і більшість людей
церковного кола, Софонович симпатизує сильній монархічній владі, а в подіях
Руїни виразно схвалює тих представників старшини, які держалися царя
православного, оборонця України, і засуджує їхніх опонентів, що не пам’ятали
на великії царськії добродійства.
Таким чином, власне континуїтету Панства Руського від давньої Русі до
сего часу читач у творі не побачить. Однак сам намір, задекларований у
передмові, промовистий: автор вважав сучасну йому Україну спадкоємицею
* Хроніку Софоновича видали друком Юрій Мицик і Володимир Кравченко аж у 1992 р.; у ХVІІ-ХVІІІ ст.
ходила в численних списках-копіях, один з яких 1687 р. був навіть вивезений до Швеції, де зберігається донині
(у ХVІІІ ст. окремі розділи з цього списку були перекладені шведською мовою).289
Панства Руського, і вже інша річ, що йому не вистачило хисту вдягнути свою
думку у переконливе вбрання.
На відміну від розпливчатих і в основному традиційних положень
“Кройніки” Софоновича, цілком новий погляд на історію України був
сформульований у “Синопсисі” (серед потенційних авторів цієї анонімної
праці дослідники називають уже згаданих Іннокентія Гізеля та Івана
Армашенка, а також економа Києво-Печерського монастиря, укладача двох
компілятивних праць з історії Русі Петра Кохановського). Після викладу
історії Києва аж до зруйнування Батиєм автор, ігноруючи традиційну для
українського історієписання ХVІІ ст. тезу “Галич – другий Київ” і лише
побіжно згадавши про події у Галицько-Волинському князівстві, переходить
до боротьби Москви ХІV ст. з татарами, детально оповідає про Куликовську
битву і змальовує виїзд з Києва митрополита з наступним утворенням
Московської патріархії, котрій належить перебувати в Москві аки в Третем
Риме в место папы Ветхого Рима. Війни середини – другої половини ХVІІ ст.
тлумачаться як повернення Києва, загарбаного чужинцями, під законну владу
московського царя, спадкоємця династії давніх київських князів: по многих
переменах своих … аки на первое бытие возвращаяйся. Особливо ж прикметно,
що в подіях “повернення отчини” про роль Богдана Хмельницького і козацької
старшини взагалі не згадується.
Концепція “Синопсису” через школу була розтиражована дуже швидко, а
славетний київський гравер Іван Щирський, вихованець Києво-Могилянської
академії, проілюстрував її ще й графічно, запровадивши у 1708 р. популярну
донедавна алегорію трьох дів як символу України, Білорусі і Росії. Діви були
зображені на тезі з нагоди обрання Йоасафа Кроковського Київським
митрополитом. Сама теза не збереглася, але є її опис, складений у першій
половині ХІХ ст. істориком Києво-Могилянської академії Аскоченським:
На першому плані ліворуч зображені три діви в коронах із містечок і
веж, які представляють Велику, Малу і Білу Росії. Мала Росія, одягнена
в порфиру, стоїть на колінах і з радісним виглядом підносить руки до
Йоасафа; на обличчі діви, яка представляє Білу Росію, видно скорботне
моління; Велика ж Росія наче доручає одноплемінниць своїх під опіку
ієрарха, виражаючи рухом своїм, що вона все зробила і надалі готова
робити для забезпечення їм тиші і щастя.
Отже, як бачимо, концепція минулого, викладена в “Синопсисі”,
представляла Україну в образі пасивної жертви “злих ляхів”, звільненої і
ощасливленої завдяки “совокупленню” з царем-одновірцем. Правам, здобутим290
козацькою шаблею у вогні Хмельниччини та Руїни, за цією смиренною схемою
місця не залишалося, і тоді за перо вперше взялися козацькі публіцисти.
Шедеври “літератури канцеляристів”: Григорій Граб’янка, Пилип Орлик,
Самійло Величко
До козацьких творів кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., присвячених давньому й
недавньому минулому України, традиційно прикладають напрочуд невдалу
назву “козацько-старшинські літописи”, хоча з літописами в звичному значенні
слова (тобто, порічними хроніками) вони практично вже не мають нічого
спільного, і ще Михайло Грушевський запропонував для них більш влучну
назву – “література канцеляристів”. Козацька публіцистика, вбрана в шати
історієписання (бо мусила на драматично-монументальних прикладах показати
діяння козацької доби), мала за генеральну мету обґрунтувати правомірність
погляду старшини на Україну як законну отчину козаків.
Запропонована козацькими інтелектуалами модель фіксується уперше
одночасно в трьох пам’ятках: преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (1710),
творі Григорія Граб’янки “Дійствія презільної брані” (1710) та двох книгах
Самійла Величка, об’єднаних під умовною назвою Літопис (написані між 1715
і початком 1720-х рр.). Політичним ядром української спільноти
(Малоросійської отчизни нашої) виступає козацький народ. Його історична
біографія конструюється як двійник, а разом з тим антитеза сарматському
міфові. Як уже оповідалося, сарматська легенда приписувала шляхті
чужоземне походження – від войовничих “сарматів” чи “савроматів”, тобто
кочових іраномовних племен, які з ІІ ст. до н.е. по ІV ст. н.е. контролювали
степи Північного Причорномор’я. Козацький варіант сарматської легенди
(згодом його назвуть хозарським, інакше козарським, міфом) знайшов
аналогічних предків для козаків у скіфському роді хозар, які свого часу
буцімто вийшли з Передньої Азії і, перейшовши Дон та підкоривши місцеві
племена аж до р.Ельби, влилися в праукраїнський (слов’янський) етнос як стан
воїнів, змінивши назву хозари на козаки (буйні історико-географічні фантазії
на тему войовничості алано-хозарів, що були постраховиськом для
навколишніх народів, містить, зокрема, Літопис Граб’янки). Підкреслюючи
вагу хозарсько-козацького народу в подіях стародавнього минулого,
Преамбула до Конституції використовує один з епізодів боротьби Візантії з
Хозарським каганатом VІІІ ст.: згаданий народ своїми завзятими походами
морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію291
потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі,
заручився тривким подружнім зв’язком із його зверхником – нарік своєму
синові дочку кагана, тобто князя козаків (йшлося про одруження
Константина, сина імператора Льва ІІІ Ісавра, на дочці хозарського кагана при
укладенні у 732 р. мирної угоди Візантії з Каганатом). Характерно, що про цей
же епізод, плутаючи, щоправда, хронологію та імена, оповідає і Граб’янка.
Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло
Величко, послідовно підкреслюючи “шляхетність” козаків: у його Літописі
вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої.
Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з’єднує докупи
обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього
сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацькоруський савроматійський.
У його складі і Граб’янка, і Орлик, і Величко розрізняють дві суспільні
верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж –
поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий
простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська,
Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська,
Перемишльська, Мстиславська[!], Вітебська [!] й Полоцька[!] (в іншому місці
– від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська).
Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає
предковічною вітчизною нашою, яка сяє правдешнім і несхитним
благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира
Київського, що просвітив Русь хрещенням.
З плином часу за гріхи роду людського, коли, як пише Граб’янка, почав
брат брата вбивати і виганяти з земель, Бог покарав Русь, підкоривши її
королям польським, і вона з царства перетворилася на князівство, а з
князівства – на воєводство. Величко доповнює тезу про польське завоювання,
перетягуючи, як і київські інтелектуали передвоєнних часів (пор. розд. ІV, § 4),
центр сарматської легенди з Польщі на Русь:
…поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів… Вони
взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу..,
а згодом безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на
Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних
братів … звоювали війною і привласнили через свою ненаситність …
провінції козацько-руські савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і
аж до самого Вільна й Смоленська…292
У схемі Величка історія українсько-польських взаємин описана так:
польські королі, як їм належало й подобало, були пани ласкаві й
милостиві до своїх підданців, людей Русі та козаків… зміцнювали їхні
стародавні права та вольності. Однак пани, порушуючи королівську
волю, наклали на вільний сармато-козацький і весь малоросійський
народ ярмо нововигаданих своїх прав та утяжень… завзялися завести у
підданче собі ярмо вільний від віку православний і шляхетний козакоруський народ.
Доходячи до сакраментального пункту – обґрунтування законності status quo,
здобутого козацькою шаблею, Величко резюмує: у тому, що козаки зламали
присягу, винні перш за все поляки, бо це вони незалежно від королівської волі
зневажили права й вольності козаків та малоросіян, зламавши таким чином і
свою присягу… Отже, козаки, за логікою його доказів, лише використали право
на опір, що належало їм як вірним слугам-рицарям короля (на вірності
попередніх козацьких служб послідовно наголошено).
Ці міркування Величко підсилює думкою про натуральне право будьякої живої істоти шукати всілякими способами собі свободи. Тож не гріх було
зробити це й козакам, піднісши зброю на своїх озлобителів, які порушили
Боже і природє право вільного, шляхетного, савроматійського козацькоруського народу. Загадковим є майже дослівне співпадіння цього місця
Величкового Літопису з одним із пунктів написаного Пилипом Орликом у
1712 р. “Виводі прав України”, що разом з так званим “Маніфестом до
європейських держав” мав на меті довести законність дій Івана Мазепи та
Орликових змагань за владу в Україні. Описавши порушення царем
суверенітету козацької держави – незалежного князівства, створеного
Богданом Хмельницьким, Орлик підкреслює:
…козаки мають за собою право людське й природнє, одним з головних
принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти
гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на
це слушний час.
* *
*
Таким чином, козацька концепція української історії спиралася на три
головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над
частиною земель княжої Русі випливала з рицарської служби шляхетних293
козаків різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права,
тобто станову і територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси
всього народу, оскільки боронили благочестиву віру; 3) що козацький народ
мав натуральне і Боже право на свої вольності. Згадані тези жили не як
кабінетні схеми, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина.
Старшині ХVІІІ ст. вони служили теоретичною основою для обстоювання
автономії Гетьманщини, а останньому речнику козаччини – авторові “Історії
Русів” – для обҐрунтування неперервності політичної історії на території
України за відсутності власної пануючої династії, і такою ж мірою – для
підкреслення передромантичної ідеї про натуральне право кожного народу
здобувати свободу. З кінцем козацької доби ідеологемам “літератури
канцеляристів” судилося переміститися в кабінети істориків. Натомість інше
майбутнє чекало ще одну ідею, теж уперше сформульовану козацькими
публіцистами початку ХVІІІ ст. – про месіанську роль в житті українського
народу Запорозької Січі як квінтесенції народовладдя.
Перша спроба її теоретичного обҐрунтування належить, схоже, Пилипу
Орлику, котрий, як засвідчує у вже згаданій записці його син Григір,
дотримувався думки, що козацький народ завжди висловлювався проти
автократії. Проте справжнім творцем січової легенди став Самійло Величко.
Літературний прийом, з допомогою якого він конструює свій образ Січі – це
вставки до авторського тексту так званих листів, котрими нібито
обмінювалися гетьмани з кошовим товариством. В Літописі наводяться тексти
15 листів з Січі і 7 – на Січ* (від Богдана Хмельницького, Виговського,
Дорошенка і Самойловича). Модель ідеальних стосунків між “володарем”
(гетьманом) і “політичним народом” (Військом Запорозьким, уособленням
якого виступає Січ) сформульована вже в першому комплекті листування –
між Богданом Хмельницьким і кошовим товариством. Гетьман доповідає про
свої дії, просить зізволення й поради Січі на такий крутий поворот зовнішньої
політики, як Переяславська угода, надсилає до відома й на пораду копії
царських грамот, нібито обговорюючи перспективи з’єднання з Росією тощо.
Військо (Січ), своєю чергою, радить йому те чи інше і застерігає пильно
додивлятися, щоб у проектованій(!) угоді не було чого зайвого і шкідливого
нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та
вольностям. Абстрактно-ідеалізований характер цієї моделі стане цілком
очевидним, коли пригадати, що Січ як політична одиниця для Хмельницького
* Сюди належить додати ще три листи мазепинських часів, схоже, справді автетичні.294
просто не існувала: після свого виходу з Запоріжжя “на волость” у початках
повстання, віддавши данину козацькій традиції, гетьман якщо й провадив
зносини з кошовим товариством, то хіба репресивні, подавляючи ворожі для
себе прояви анархії.
Окресливши ідеальний еталон, Величко підганяє під нього оцінку
Богданових наступників. Так, Виговський після смерті Хмельницького нібито
сповіщає кошове товариство про своє обрання, заявляючи, однак, що не хоче
затверджуватися на тому гетьманському уряді без згоди Війська Низового
Запорозького, бо воно, мовляв, становить корінь і утвердження честі та
вікопомної слави іншим городовим україно-малоросійським військам. Листвідповідь січовиків містить головні постулати поведінки “володаря”,
сформульовані колективним розумом “народу”:
[його] вибрання і постановлення … не повинно … зачинатися й
вершитися без волі й ради … всього низового Запорозького війська, а
лише через панів генеральну старшину, оскільки небіжчик Богдан
Хмельницький прийняв начало свого гетьманства не в Чигрині, але в
нашому Січовому коші (тобто, з рук “народу”).
Гетьман не може починати жодних затівок та новинок без поради з
“народом”, особливо коли йдеться про загальне добро чи занепад вітчизни, бо
лише колективна рада дасть йому гарантії невідмовної прихильності.
У всіх наступних листах до гетьманів Січ виступає в ролі мудрого
порадника й вищого судді, який то повчає на прикладі доброго нашого вождя
Богдана Хмельницького, то дорікає за розор нещасливої україномалоросійської вітчизни, то погрожує вищою Божою карою і помстою усіх
обобічних українців, коли надійде час за кров братії заплатити власною
кров’ю. Сюди ж закладена й оцінка дій гетьманів, з-поміж яких усі, окрім
доброго вождя Богдана, виявилися клятвопорушниками, владолюбцями,
виродками нашої вітчизни. Анатомія зради і неминучий сумний кінець
кожного з них, як констатується в листах, закономірні: вони минали волю й
відомість … низового Запорозького війська (“народу”), порушуючи закон
козацької “старовини”, встановлений Хмельницьким. Той завжди про все з
нами словесно й листовно радився, а з радою нашою ніколи, аж до смерті
своєї, не завівся, і власне тому за його гетьманства було єдине стадо і єдиний
пастир.
Коли пригадати, що саме Величко ототожнював козацький народ
Гетьманської держави з вільним шляхетським народом Речі Посполитої,
об’єднуючи сарматський міф з хозарським, ідейне підҐрунтя його січової295
легенди стане зрозумілішим. У своїй – українській – моделі шляхетських
вольностей народовладдя, оспіваних речниками сарматизму, Величко ніби
констатував розщеплення козацького й польського політичних світів.
Місце ж для символу сарматського квазіреспубліканізму, прочитаного покозацькому, було відшукано ідеальне – у Січі, відділеній самою природою від
терену кривавого зіткнення задніпрянців з правобережцями, огорнутій
ореолом козацької “старовини”. Можливо, тому що його книги, на відміну від
твору Граб’янки, сучасники не знали (окрім автографа, зберігся єдиний список
Величкового і понад 50 – Граб’янчиного тексту; Граб’янка був уперше
виданий друком 1793, а Величко – аж 1848-1864 рр.), ідея Січі як найвищого
символу українськості практично не знаходить аналогів у думці ХVІІІ ст.
Натомість уже від “Енеїди” Котляревського, потрапивши на сприятливий
Ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує
ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар’єр, який у
реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і
козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).
“МИ” і “ВОНИ”, або нові образи сусідів
Народження цілісного образу вітчизни, в якому етнічна територія
вперше стала ототожнюватися з тереном поширення устроєвого (козацького)
ладу, тобто державою, а народ набув ознак політичної спільноти, яка увібрала
все розмаїття прошаркових груп і навіть індивідуальних типів – від вірних
синів, котрі служать благу вітчизни, до блудних синів, що по недоумству їй
шкодять, логічно виокремлювало Україну-Русь у колі сусідів. Радикальні
зовнішньополітичні зміни, які перекроїли кордони Речі Посполитої, вирвавши
козацьку територію з традиційного польсько-литовсько-руського і
перемістивши в інший – московський – політико-географічний контекст, теж
вимагали свого осмислення. Тому, власне, на другу половину ХVІІ – початок
ХVІІІ ст. припадає формування нового погляду на так званий бар’єрний
простір, заселений людьми, що живуть по той бік українського кордону,
взаємодія з якими або зазнала цілковитої зміни (поляки, росіяни), або суттєво
уточнилася (татари), або загрожувала життєвим інтересам козацького народу
(турки). Стереотипи, закладені в часи Руїни і Мазепинства, так само як і
згадані вище ідеї, надовго пережили свій час.
У центрі цих візій, як і давніше, лишалися поляки, однак колишній
ворог-лях специфічно роздвоївся, що досить влучно може бути проілюстроване296
метафорою Самійла Величка, котрий називав козацько-польські війни
боротьбою проти братів, але разом з тим і ворогів наших – польських
савроматів. Живучи в режимі поступового “відщеплення” від польського
світу, українці Гетьманщини (про яких тут іде мова) ніби балансують між
двома почуттями, залежними від сфери індивідуальних емоцій. Для людей
старшого покоління, чия молодість припала на Хмельниччину, Польща й
надалі асоціювалася із задавненими кривдами. Наприклад, гетьман Іван
Мазепа писав:
Спершу зірки б опинилися на небі, а небо переоралося плугом, ніж
Україна змогла б коли-небудь повернутися до Корони Польської, і
козацький народ, що має од віку ненависть до польського, з’єднався б з
Річчю Посполитою. Jak świat światem nie będzie Kozak Polakowi bratem,
обпікшися на воді лядського побратимства.
У людей післяхмельницького покоління такої емоційної нехоті до ляхів
не відчувається, а антипольські пасажі нераз мають характер швидше
формальної риторики, ніж особистого почуття. До таких належить, зокрема, і
Літопис Самійла Величка. У ньому знайдемо цілий набір риторичних інвектив
у бік відщепенців ляхів, однак власних емоцій за ними не чутно, навпаки –
швидше проступає щось близьке до ностальгії за минулим. Так, він називає
преславними в Європі обидва народи – і свій, і польський, а також недвозначно
проймається їхньою міжусобицю, що наклала на них великі страти і шкоди, і
про їхнє взаємне кровопролиття. Остаточний розрив Польщі й України
Величко фіксує у двох “промовах”, буцімто виголошених Богданом
Хмельницьким напередодні, а Яном Казимиром – після укладення
Переяславської угоди. Показовий не стільки зміст, скільки елегійна
тональність цих “промов” (Величко справді був блискучим стилістом):
Хмельницький Ян Казимир
ПАнове поляки, здається мені, що
відтепер розлучимося ми з вами
назавжди – ми будемо не ваші, а ви
не наші. Цієї собі шкоди ви ніколи не
зможете винагородити, а ми самі
ніколи до того не схилимося, оскільки
не від нас почалося це лихо, а, власне,
Панове браття, дійшли ми через
непогамований гнів і нашу впертість
до того, що втратили Україну, як
золоте яблуко, втратили світ очей
наших, втратили й навічно
відчужили від себе добрих молодців
козаків, братів наших, завдяки зброї й297
від вас. Не маєте ви шкодувати за
тим, що погубили і втеряли по своїй
добрій волі або через нерозум і
легкодумність.
сторожі яких довго ми заживали в
тиші й спокої і були страшні всім
іншим нашим ворогам…
На існування у післяполтавські часи настроїв, подібних до Величкового,
вказує невеликий вірш, складений учнем піїтики Київської академії Андрієм
Герасимовичем близько 1719-1720 рр. Наш школяр гостро картає якихось
таємничих ляхолюбців (отже, такі були), котрі надмір ляхів хвалять, ба – не
можуть вимовити без хвал лядських ані слова, і весь їхній дух, вся охота
адресуються к ляхом: там вони знаходять і мудрість, і цноту.
Цей наївний віршик свідчить про симптоматичне явище – ляхи
“відійшовши лишились” зв’язковою ланкою України з давнім польськобілорусько-литовським цивілізаційним простором, витвореним за часи
співжиття в Речі Посполитій. Виявляючись у тих чи інших формах, його
присутність в українській культурі протриває ледве не до кінця ХVІІІ ст., тобто
до остаточної переорієнтації духовного життя Києва й Гетьманщини на Росію
(а точніше – до затухання “козацької” культури).
Не менш складним був баланс взаємин української спільноти з
росіянами. Аж до остаточного стирання різниці в політичному укладі, тобто
до ліквідації гетьманату й решток автономії, що потягло за собою розчинення
“козацької” культури в російській, москаль лишався і політично, і культурно
“чужим” для українця. Панегіричні пасажі в бік добронравного й добросердого
отця й добродія нашого Його Царської Пресвітлої Величності та його
богохранимої православної держави жили в одній площині свідомості, а
буденне сприйняття москаля як істоти, небезпечної вже своєю інакшістю – в
іншій. Відтак ставлення до росіян у післяхмельницьку добу позначене глухою
недоброзичливістю, помноженою настороженим неприйняттям нового –
дивного й незрозумілого – московського світу.
Побутова нехіть до дурної Москви, вихлюпнута під чаркою чи в
необережному слові, була річчю звичайною, тим-то легко потрапляла на
сторінки доносів. Паралельно збереглося чимало свідчень інтелектуального
осмислення дій царського уряду як шкідливих Україні. Показово, що згадані,
сказати б сьогоднішньою мовою, аналітичні документи виходили з різних
козацьких груп – і анти-, і проросійських. Характерним прикладом першого
може послужити лист Дорошенкової старшини 1670 р. до сотника, козаків і
поспільства м.Лубен. Головну причину розбрату в Україні старшина вбачає у
таємному лукавстві Москви, нагадуючи:298
…кожен з вас пам’ятає, як багато гетьманів у недавні часи було
учинилось в Україні, отчизні нашій, за допущенням московським; як
багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як
багато крові невинних душ з народу нашого було розлито… як багато і
по цей час братії нашої … перебуває на московському засланні у неволі;
те все діялось на наших очах і за нашої пам’яті… Москва нацьковує
народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один другого різали…
У тексті Величкового Літопису, в цілому проросійського, ми раз у раз
натрапляємо на дошкульні антимосковські випади (схоже, сам автор не
віддавав собі в цьому звіту, і його обмовки були підсвідомі). Наприклад,
описуючи несимпатичного йому зрадника Виговського, котрий привів до
розору матір нашу Малоросійську, Величко водночас кваліфікує дії його
опонента Цюцюри, вірного Москві, як богоненависну братовбивчу службу. Ще
один приклад: зрадницький виступ Брюховецького проти царя й воєвод у
підсумку названо з’єднанням для оборони й порятунку вітчизни, а до уст
запорозького кошового Івана Сірка Величко вкладає пророчі слова про
захопленого в полон січовиками Мазепу, що той нашій вітчизні надалі
згодиться (варто пригадати, що Літопис писався уже після полтавської
катастрофи, коли з церковних амвонів лунали прокляття гетьманові).
Промовистими є й такі вкраплення до переліку діянь Петра І, наведеному в
оповіді про його сходження на престол:
Розорив був Запорозьку Січ… Полякам віддав тогобічну Україну…
знищив і вельми уярмив усіх малоросіян, як шляхетського козацького
чину, так і посполитих.
Пункт про уярмлення українців дослівно збігається з деклараціями
численних антимосковських партій, для котрих пасажі про московське ярмо і
про наміри Москви починити своїми холопами й невольниками козаків є одним
із загальних місць, починаючи від Івана Виговського і завершуючи Пилипом
Орликом.
Розповсюдженість настроїв такого змісту можна проілюструвати
характерним прикладом: коли на початку 1709 р. Петро І запитав київського
воєводу, чи немає між ченцями Братського монастиря (тобто професорами
Києво-Могилянської академії) підозрілих промазепинських симпатій, той
відповів, що в усьому Києві є тільки одна людина, прихильна Москві – Феофан
Прокопович. Навряд чи в цьому було особливе перебільшення. Старшина і
духівництво служили царю не без ревності: задля вищої мети – оборони
України, заради кар’єрних міркувань, заради можливості вивищитися над299
загалом чи вислужити маєтки, однак за фасадом службової ретельності
истинных сынов Российского отечества до кінця ХVІІІ ст. ховалася
прохолодна відчуженість до росіян – людей, що представляли московський
лад.
* *
*
Отже, по один бік зовнішнього бар’єру за українським кордоном був
(ближчий чи дальший) “свій”, тобто слов’яно-християнський світ. З іншого ж
боку лежала земля агарянська, населена, як переконували церковні публіцисти,
одвічним ворогом християнина – турком і татарином. Чи збігалися реальні
образи мусульманських сусідів з церковними ідеологемами? Щодо сприйняття
турка, схоже, збігалися. За доказ може слугувати те, що українське
письменство тих часів не знає турка-людину, лише певний абстрактний символ
зла. Турки – це пси, скверні варвари, люнатики (натяк на мусульманський
півмісяць), враги креста, чия кров разом з дощем мусить сходити во ад, і це є
праведно, бо сам Бог і Божа Мати благословляють християн ко брані з
невірними.
Натомість набагато еластичнішою виглядає палітра ставлення до
татарина. Він, як і годиться ісламському опонентові, до того ж щоденному
ворогові українського люду – пекельний син, нечестивий бусурманин, хижий
злодій і т. ін. Відповідно – козацька слава полягає в тому, щоб, як напише
Граб’янка, мечем та силою з татарами змагатися. Однак ця модель не
обіймала усіх, м’яко кажучи, нюансів козацько-татарських відносин, особливо
з часів Хмельниччини, коли татари перетворилися на головного збройного
союзника Війська Запорозького (пор. § 1 цього ж розділу). Описуючи початок
війни, навіть християнин-ортодокс Граб’янка змушений визнати, що бойовий
побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-бей був воїн славний і
невимовно відважний. Величко ж піде ще далі, написавши: невільницьке
лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями.
Втім, саме в цьому творі, найбільш наближеному до реального життя
тогочасної України (та й просто найбільшому за обсягом з усього старого
українського письменства), ми знайдемо відповідь на те, як українці
сприймали татар. Спотикаючись об традиційні інвективи щодо бусурман і
поволі гортаючи Літопис, ми в якийсь момент з подивом зауважимо, що автор
встиг непомітно виліпити образ хороброго й цілком лицарського народу, який300
ніколи не воює неславно й безчесно, хоча й розуміє мету війни інакше, ніж
християни, вдаючись до винагороди неробським трудом (тобто, вибиранням
ясиру). Взаємини козаків і татарів під пером Величка з глобального
протистояння перетворюються на ритуал неприятелів-рицарів: вони гостюють
чи навідують один одного (тобто, чинять взаємні відплатні наїзди), а
захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розміри і термін викупу.
Гетьмани й кошові обмінюються з ханом чемними листами, шукаючи
сусідської чи військової приязні або висловлюючи претензії, а то й подив з
приводу якихось неадекватних рицарським поняттям дій. Ось зразок таких
докорів, викладених у листі, буцімто написаному Іваном Сірком до хана з
приводу нічного (зрадницького) нападу на Січ:
Ми ніколи не сподівалися від вас такого злого замислу й неповаги, як від
людей, які займаються рицарським промислом і люблять заховати в
собі правду.
Квінтесенцією цього листа, явно белетризованого чи й просто вигаданого
Величком, є не перелік героїчних запорозьких діянь, для постраху нібито
перерахованих Сірком, а підсумкова фраза:
А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і
диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити
за достатню причину до зачинання великої війни не треба.
Це точний відбиток козацько-татарських взаємин упродовж кількасотлітнього
співжиття над берегами одного й того самого Поля (ширше про це вже йшлося
у відповідному місці книги: розд. ІІІ, § 3), тож на долю Величка випало вперше
відверто визнати, що характер цієї сусідської приязні не поміщався в рамки
церковної тези про одвічне протистояння.
У химерному світі бароко
У загальній течії бароко як всеєвропейської універсальної системи,
утвердження якої стало одночасно і відліком існування національних культур
нового часу, інколи розрізняють два головних напрями, метафорично названі
“цивілізацією читання Біблії” та “цивілізацією вівтаря”. Для першого,
властивого переважно протестантським країнам Європи, домінуючими стали
інтелектуальні побудови і теологічне заглиблення, для другого, передовсім
католицького – зовнішні ефекти: декоративність, сфера форм, звуків і
кольорів. Перевага чуттєвих елементів над розумовими – прикметна риса й301
українського бароко, яке унаслідувало барокову естетику своїх перших
“вчителів” нового мистецтва – поляків.
З легкої руки Дмитра Чижевського та Івана Лисяка-Рудницького бароко
отримало статус “національно-органічного стилю”, який до кінця ХVІІІ ст.
проймав усі роди художньої творчості в Україні, що нібито було співзвучне
емоційній українській вдачі. В цьому ж контексті говорять про стихійну
бароковість української культури взагалі, в якій орнаменталізм буцімто завжди
домінує над глибиною змісту, а стихійно-романтичні симпатії переважають
потяг до реалізму. Лишаючи дискусії з цього приводу на компетенцію знавців
мистецтва, мусимо поглянути на українське бароко в контексті історії, аби
зрозуміти, чому власне цей загальноєвропейський стиль (а точніше –
культурно-історична епоха) був так жваво підхоплений в Україні другої
половини ХVІІ ст.
Лихоліття Руїни, здавалось би, не мусило сприяти розквіту муз, однак
класичне inter arma silent Mucae в післяхмельницькій Україні себе не
підтвердило. Дарована природою пластичність людської істоти, здатної
чіплятися за життя в найнесприятливіших обставинах, щасливо поєдналася з
ентузіазмом молодого суспільства, яке пише власну історію з чистого листа.
Яскраве підтвердження того, як блискавично нормалізувалося життя у тих
районах України, де хоч на мить вщухала завірюха, лишив Павло з Алеппо,
супутник Антіохійського патріарха Макарія ІІІ, описавши в об’ємному
щоденнику подорож свого патрона до Москви та переїзди через козацькі
регіони у 1654 та 1656 рр. Подорожні нотатки диякона з Алеппо, хоч і
сповнені східних пишномовних перебільшень, цікаві тим, що оком
стороннього спостерігача він зафіксував важливі деталі самоорганізації
суспільства, спрямовані на нейтралізацію воєнної спадщини: величезну
кількість шпиталів [богаділень] для старих, удів і сиріт, а також налагоджені
форми опіки священиків над осиротілими дітьми, число яких безмірно зросло.
Особливо ж велике враження справили на диякона Павла не втрачені у
сум’яттях жорстоких часів охайність, привітність і веселість благословенного
народу цієї благословенної країни.
Занотовано у щоденнику Павла Алеппського і чимало вражень, що
торкаються культурно-освітньої сфери. Так, характеризуючи київську
інтелектуальну еліту церковного кола, він відзначає:
Серед монастирських наставників є люди вчені, правники, промовці,
знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями. В
іншому місці читаємо таке: …по всій Козацькій землі ми помітили302
прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками,
навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають
порядок богослужби й церковний спів.
Думки, розсіяні по літературних працях кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.,
наштовхують на припущення, що такий стан речей був невипадковим.
Народження козацько-руської вітчизни потребувало служіння їй не тільки
шаблею, але й головою. Відтак вченість з абстрактно-поштивої якості
перетворюється на один з елементів патріотичної свідомості громадянина,
котрий уміє і мусить пером утвердити славу вітчизни.
У вступному слові до своїх “Дійствій” з промовистим заголовком
“Заради чого ця історія написана”, Григорій Граб’янка декларує це так: його
твір – послуга вітчизні. Хто б нині знав про Мойсея, з пафосом запитує він
читача, коли б про нього не розповіло Святе Письмо? Про Навуходоносора?
Кіра? Олександра Македонського? Він, Граб’янка, не раз це згадував:
коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх
народів, що в’язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від
них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачучи її
звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а
спонукуваний спільною користю і заради неї вирішив не лишати в
попелі мовчання схованими дії…
Нові акценти на ролі вченості автоматично підносили суспільний
престиж освітніх закладів. І дійсно, з останньої чверті ХVІІ ст., коли трохи
вщухають військові бурі, Києво-Могилянська академія і заснований Лазарем
Барановичем колегіум у Новгороді-Сіверському (1689 р. переміщений до
Чернігова) демонструють неабиякий розквіт. Так, за Мазепи, як уже
згадувалося, число студентів Академії досягло рекордної цифри – 2 тис.
слухачів (після полтавського погрому їх кількість різко впала – до 161, але на
1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб). На чолі академічної
громади та серед професорів бачимо чи не найяскравіших за всю історію
навчального закладу осіб – письменників, проповідників і теологів – Лазаря
Барановича, Йоаникія Галятовського, Варлаама Ясинського, Йоасафа
Кроковського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Феофана
Прокоповича.
Відгукуючись на зрослий попит, активно діють друкарні – стара КиєвоПечерського монастиря і нова, заснована 1674 р. Лазарем Барановичем у
Новгороді-Сіверському (з 1679 р. була перенесена до Чернігова). Окрім книг
церковного обігу, Київська і Чернігівська друкарні видають збірки проповідей303
і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію,
житійні твори, букварі, підручники. При цьому продукція обох виходить не
лише церковнослов’янською та староукраїнською, але й польською та
латинською мовами.
Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках
освіченої частини населення значних книгозбірень. Як уже згадувалося,
унікальну бібліотеку мав Іван Мазепа (вона загинула при зруйнуванні
Батурина Меншиковим 1708 р.); згадуються великі книжкові колекції Лазаря
Барановича, Йоаникія Галятовського, Феофана Прокоповича, Димитрія
Туптала, Самійла Величка та багатьох інших. Ставлення до книги яскраво
передане в латиномовній елегії професора Академії, філософа й поета, згодом
місцеблюстителя Російського патріаршого престолу Стефана Яворського
(1658-1722), відоме під назвою “Слізне з книгами прощання” (елегія написана
у 1721 р., незадовго до смерті автора):
Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;
З вами на світі, книжки, солодко жити було.
Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша,
Ви повсякчасна любов і раювання моє! …
(Переклав Микола Зеров)
Сприятливий громадсько-моральний клімат, що оточував інтелектуальне
життя, підштовхуючи обдаровану особистість до активності, не міг не
викликати резонансу і в сфері образно-художній, тим більше, що головні
функції мистецтва, як їх тоді розуміли – docere, delectare, movere [навчати,
приносити втіху, зворушувати] – були ідеально співзвучними
пропагандистському пафосу служіння на оздобу отчизни. Власне з цього
внутрішнього імпульсу почалося перетворення “культури в Україні” на
“українську культуру”, здійснене впродовж другої половини ХVІІ ст. на
теренах Козацької держави. Усвідомлення індивіда часткою свого народу й
своєї вітчизни стало ніби цементуючою основою для власних культурних
цінностей, на які “чуже”, привнесене могло нашаровуватися, не деформуючи
їх.
Власне у такий спосіб українське художнє життя перетворилося на
самостійну частку всеєвропейського бароко. Це сталося тим природніше, що
барокова естетика вже не була новинкою: дослідники датують її проникнення
в ареал культурної спільноти Речі Посполитої (а, отже, й України) останньою
чвертю ХVІ ст. Під знаком бароко київська шкільна література жила з 20-30
років ХVІІ ст., а в руську книжкову графіку елементи барокової стилістики304
увійшли ще раніше. Проте лише на самий кінець цього століття барокізація
української культури, виокремившись у своєму козацькому варіанті з надр
польсько-білорусько-литовського річища, набуває самостійних формальних
ознак (показово, що на цей же час виразно виокремлюється і обличчя
польського, або “сарматського” бароко).
Найвиразніше барокові мотиви дали себе відчути в пам’ятках
архітектури, а також книжкової графіки. Першому сприяло те, що з останньої
чверті ХVІІ ст. Гетьманську Україну охопив справжній будівельний бум.
Фундаторами й меценатами храмів уперше стали “нові багаті” – гетьмани і
старшина, на чий кошт споруджено чимало архітектурних перлин, почасти
збережених донині. За пожвавленням церковного будівництва стояла не тільки
економічна стабілізація, але й глибоке, а разом з тим наївне релігійне почуття
нової еліти, яка відносини з Богом моделювала на суто земний кшталт,
намагаючись свої гріхи (а їх у честолюбної і корисливої старшини за життя
накопичувалося чимало) відкупити матеріальними пожертвами, а зробивши це,
заспокоювалась у щирому переконанні, що обов’язок перед Богом виконала як
слід.
Посилення побожності знайшло своє зовнішнє втілення, як колись у
середньовічній західноєвропейській готиці, у рухові вгору – вертикальному
устремлінні українських церков, відміченому ще Павлом Алеппським серед
характерних місцевих рис: майже про всі бачені ним храми говориться, що
вони високі, високі й величні, з високими банями, з високими апсидами. Ця
новація є особливо характерною, оскільки конструктивна модель храмів, як і
давніше, спиралася переважно на хрещато-купольний приземкуватий варіант,
запозичений, на думку дослідників, з традиційного дерев’яного будівництва.
Знаменуючи появу нових естетичних смаків, з’являється ліпний настінний
декор, вікна оздоблюються колонками і фронтонами, а фасади пишно
орнаментуються. Ці граціозні прикраси, поєднані зі стрімким рухом храмів
угору, складає найприкментішу рису напрочуд гармонійного церковного
будівництва тих часів.
З вершинами барокової книжкової графіки кінця ХVІІ – початку ХVІІІ
ст. пов’язані три видатні в історії українського мистецтва постаті – Олександра
і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського. Перші були, ймовірно, братами;
вчилися у майстерні граверів Кіліанів в Аугсбурзі, а розпочинали самостійний
творчий шлях в друкарні Віленської академії (разом з ними у 80-х роках ХVІІ
ст. тут почав працювати і чернігівець Іван Щирський). У 1688 р. Олександр
Тарасевич переїхав до Києва; невдовзі тут же бачимо і Леонтія та Івана305
Щирського (Олександр постригся в ченці у Києві, а Щирський – у Чернігові).
Леонтій Тарасевич між 1689 і 1693 рр. повторно працював у Вільні, а далі
знову в Києві, де й помер перед 1710 р., ймовірно, теж прийнявши чернецтво.
Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з
погляду рисувальної техніки і абсолютно барокових за типом образного
мислення графічних творів, сповнених зашифрованого асоціативного змісту і
пишної алегоричної театральності.
Врешті, величезну пропагандистську роль у засвоєнні нових естетичних
смаків відіграло письменство. Особливо прислужилися до цього три головні
змістові потоки: 1) світський розповідно-публіцистичний, представлений
прозою Граб’янки й Величка, про що досить широко оповідалося вище
(безсумнівно бароковим був погляд обох авторів на історію як на грандіозне
повчальне дійство, де кожна битва – патетична, кожний образ –
засимволізований, кожна дійова особа – ідеал або антиідеал, не кажучи вже
про сам стиль оповіді, що плине потоком непередавано-барвистих риторичних
акордів); 2) світський панегіричний та емблематичний, котрий у типі
алегорій та символів найближче перегукувався зі своїми польськими взірцями,
ба – навіть мова багатьох панегіриків та емблематичних віршів, тобто
римованих пояснень до гербів і алегоричних зображень, і надалі залишалася
польською чи латинською; нарешті, 3) духовний, представлений житіями
святих, духовними віршами і проповіддю (цей потік письменства
функціонував майже виключно староукраїнською мовою, апелюючи до
побожного руського читача).
Високі зразки духовної літератури кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. вкупі з
козацькою історичною прозою засвідчують, що українська культура як
національний феномен оформилася власне в цей час, з поєднанням внутрішніх
імпульсів та світоглядно-естетичних віянь привнесеної ззовні бароковості.
Зокрема, особливо яскравий вияв це знайшло в новому чуттєво-емоційному
ставленні індивіда до Бога, вираженому через розповсюдження метафізичної
поезії. Зразків її збереглося багато, однак неперевершеним класиком слід
визнати видатного теолога й письменника Данила Туптала, що увійшов до
історії літератури під іменем Димитрія Ростовського. Народився Туптало 1651
р. у м.Макарові під Києвом у родині козацького сотника; студіював у КиєвоМогилянському колегіумі, а з 1668 р. під іменем Димитрія постригся у ченці;
проповідував і займав ігуменські пости по різних монастирях, з 1702 р. був
поставлений митрополитом Ростовським за межами України; помер 1709 р.,
згодом канонізований як святитель. Духовна поезія Димитрія Ростовського,306
маючи за мету (як і всяке віршоване слово тих часів) дати читачеві зразок
наслідування досконалого та почитання божественого, насичена новим для
українського письменства, пронизливо особистісним мотивом екстатичної
любові до Бога.
Не менш яскраво новації відбилися і на проповідницькому жанрі
тогочасної української літератури, представленому багатьма талановитими
постатями, серед яких особливо вирізняється ректор Києво-Могилянської
академії, теолог-полеміст Йоаникій Галятовський та його молодші сучасники –
Антоній Радивиловський , Лазар Баранович, Димитрій Ростовський і Стефан
Яворський. Згідно з бароковою теорією проповіді, промовець мусив вразити
слухача, активізуючи його увагу (звідси схильність до риторичних ефектів, і
парадоксів). Першовідкривачем такого типу красномовства в Україні був, без
сумніву, Галятовський.
Зазирнувши у майбутнє, не можна оминути увагою, що барвиста
пишномовність і буйний, побудований на паралелізмах синтаксис Граб’янки,
Величка і барокових проповідників ще не раз відгукнуться в українській
літературі – від російськомовного Миколи Гоголя до власне української прози
ХІХ-ХХ століть.
* * *
Завершуючи цей огляд, варто зазначити, що в ньому не ставилася мета
охопити в деталях усе духовне й мистецьке життя козацької доби. Опускаючи
ті чи інші його аспекти, автор прагнув не згубити за деревами уявлення про
ліс, тобто не втратити з поля зору головну суть культурного процесу. В часи
Руїни і Мазепинства завершила своє формування власна модель нової
культури України-Русі. Її прологом був “поворот обличчям на Захід” в
гуртку вчених-острожан, а завершальними штрихами – творчість бароковобарвистого, наскрізь ідеологізованого Самійла Величка та бароковоекзальтованого у побожності Димитрія Ростовського. Завдяки кривавому
вирові воєн перші паростки “українськості”, яка претендувала лише на рівне
право голосу в спільноті Речі Посполитої, перетворилися на усвідомлене право
козацького народу пишатися своєю вітчизною і жертовно служити їй –
шаблею, пером, мистецьким витвором… Так на карті Європи з’явилася ще одна
національна культура. Вбираючи характерну для тих часів стильову
домінанту європейського культурного простору, Україні судилося “високі”
зразки власної культури зодягти в шати естетики бароко. Простонародний же307
ідеал, переймаючи химерне плетиво “високого” барокового орнаменталізму,
водночас утвердив цілком самодостатній образ бравого, незалежного,
волелюбного козака – символу національної вдачі.
Кажуть, що звички і смаки, закладені в дитинстві, людина зберігає на все
життя. Власне тому, мабуть, у світосприйнятті українців залишили такий
глибокий – аж донині – слід сформовані в часи козацьких воєн ідеї, символи,
естетичні уподобання.308
РОЗДІЛ VІ. УКРАЇНА ХVІІІ ст. МІЖ РІЧЧЮ ПОСПОЛИТОЮ І
РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ
§ 1.”Коліївщина” чи “пророцтво Вернигори”? – дилема українськопольських взаємин у Речі Посполитій
Війни останньої третини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., ареною яких була
Правобережна Україна, остаточно підсумувалися Андріанопольським і
Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. Туреччина лишалася при своїх
давніх сферах впливу, які співпадали з північними кордонами Кримського
ханату і Буджацької та Єдисанської Орд у пониззях від Дунаю до Дніпра. Росія
закріпилася на українських землях Лівобережжя, північною околицею яких був
Стародубський полк [нині на території Брянської обл. Російської Федерації], а
на правому березі Дніпра їй дістався Київ з прилеглою округою протяжністю
близько 40 км, по периметру оточеною прикордонними форпостамимитницями у Трипіллі, Василькові, Макарові та ін; з 1734 р. під російську
протекцію потрапили і володіння Запорозької Січі, що тяглися від Дніпра до
Південного Бугу (докладніше про запорозькі території див. у наступному
параграфі цього розділу). За Річчю Посполитою (а точніше – за Польщею,
оскільки українські землі належали до юрисдикції Корони Польської), окрім
Галичини, Західного Поділля й Волині, затвердилася більша частина Київщини
(її адміністративний центр був перенесений до Житомира), а також Східне
Поділля, тобто усе старе Брацлавське воєводство.
Втрата Києва – магічного кристалу, в якому фокусувалася пам’ять про
історичну спільність західних і східних українських теренів, а також відплив
найенергійнішого елементу на козацьку територію, де від часів Хмельниччини
зосереджувалися головні вияви соціальної активності, обумовили специфіку
життя української спільноти в “польській” Україні. Її найпомітнішою ознакою
слід визнати відсутність впродовж усього ХVІІІ ст. усвідомлених проявів
національної самоідентифікації. Шляхта, яка ще недавно виступала козацьким
спільником у змаганнях за руську спадщину, опинившись перед вибором між
Росією і Польщею, перейшла на звичний для себе польський бік,
спольщуючись тим швидше, чим агресивнішими були дії Російської імперії.
Паралельно помалу звужувалась до релігійної диференціації між католиком
(поляком) та людиною “грецької віри” (русином) політична свідомість
городян, вже не підсичувана вітрами з козацької України. Тож принципових
втрат українство не зазнало лише на етнографічному рівні – серед “німої”, зате309
найчисленнішої селянської верстви, котра, як і в попередні століття, зберігала
традиційну інерцію вірувань, мови, побуту, одягу. Консервації цих базових
етнонаціональних елементів сприяло й сільське духівництво. З православного
на зламі ХVІІ – ХVІІІ ст. воно стало уніатським (про що буде ширше сказано
далі), однак підпорядкування духовних ієрархів Римові не додало рядовому
кліру ні освіти, ні ширших розумових і політичних горизонтів. Власне ця (хоч і
малосимпатична) деталь відіграла конструктивну роль у збереженні цілісності
українства, бо освіченість тягла за собою автоматичне переміщення людини в
польський культурний світ.
З іншого боку, етнічний традиціоналізм простолюду за ситуації мовного
і релігійного відчуження від власної репрезентативної верстви (бо ж пани
стали говорити чужою – польською мовою і ходити до чужого – католицького
храму) підштовхував до витворення колективного стереотипу ворожості
стосовно устроєвого ладу панів-поляків, підсиленого соціальною антипатією. І
хоча політичні верхи Речі Посполитої врешті досягли того, чого прагнули –
знищити багатоголову козацьку гідру, що є коренем і початком усього зла,
проте ліквідація козаччини, поглибивши прірву між простолюдом і
привілейованими станами, стала ніби ампутацією хворого органа, коли самі
причини хвороби не усунуті. Остання й далі роз’їдала зсередини Україну-Русь,
проявляючись, зокрема, у хронічному для ХVІІІ ст. соціальному бандитизмові
– гайдамаччині та опришківстві. Привид ворожого хлопства, що завмерло в
чеканні нової Хмельниччини, проступає в політичній думці Речі Посполитої
впродовж усього ХVІІІ ст. Як писав заснований у Варшаві 1765 р. журнал
“Монітор”, від українських селян завжди тхне духом зухвалим, бунтівничим, і
якби їх не тримали в страху постійно розміщені там військо й надвірні
гарнізони панської міліції, вони негайно збунтувались би.
В останній третині ХVІІІ ст. виникає навіть ідея примусової акультурації
українського простолюду, що спиралася на уніфікаційні тенденції
просвітницької думки (аналогічні гасла висувалися й стосовно євреїв). На
зміну старому погляду на Річ Посполиту як спільноту політично лояльних
мешканців Польщі, Русі, Литви чи Пруссії, байдуже – якою мовою вони
розмовляють чи яку віру сповідують, приходить уявлення про народ як цілість
з єдиною мовою і однаковими звичаями. Лише така держава, згідно з
поглядами діячів Просвітництва, матиме гарантовану безпеку, торуватиме
шлях поступові освіти, правопорядку, усуватиме архаїчні пережитки тощо.
Варто нагадати, що власне в останній третині ХVІІІ ст. німецька мова була
оголошена обов’язковою в поліетнічній Австрії, а у Франції, охопленій310
полум’ям революції, збереження регіональних мовних відмінностей
трактувалося як ознака контрреволюції, бо, як говорив у 1794 р. депутат
Конвенту Бертран Барер де Вйозак [Barére de Vieuzac], мова вільного народу
мусить бути одна й та сама для всіх. На схожі ідеї натрапляємо і в політичній
думці Речі Посполитої. Наприклад, майбутній вождь повстанців Тадеуш
Костюшко у 1789 р. писав, що розв’язання української проблеми неможливе
без призвичаєння до польської мови, у тому числі – навіть завдяки
впровадженню її у церковний обряд, бо тільки так з часом у них увійде
польський дух. Мовна асиміляція українського простолюду сприймалася і як
запорука його лояльності, оскільки, як підкреслював один з найвидатніших
діячів доби реформ Гуго Коллонтай, бунти спалахували завжди тільки там, де
низи не вміли говорити по-польському.
На хвилі тривожних часів другої половини ХVІІІ ст. оформилася
(вірогідно – серед сполонізованої шляхти руського кореня) польська версія
українських народних переказів про козака-провидця Мусія Вернигору,
мазепинця і віщуна, котрий нібито говорив людям, що нині в Україні – горе і
війни, але Бог тримає її під особливою опікою, тож після певної кривавої
битви надійдуть добрі часи. У польській версії Вернигора передбачає жахи
Коліївщини і застерігає українців не проливати крові своїх польських братів,
оскільки Польща – це і їхня батьківщина. Згодом пророцтва козацького віщуна
пов’яжуться з іншими подіями, а сам він стане однією з популярних постатей
польської літератури мало не до наших днів. Зокрема, у 1857 р. Міхал
Чайковський у переддень Кримської війни, яка розбудила надії на відновлення
Речі Посполитої, в одній зі своїх так званих “українок” писав:
Буде добро після лиха…
Помиримся із ляшками,
Поклонимся шапочками,
Їдна думка, їдна справа,
Столицею будь, Варшава.
У ХІХ ст. до легенди Вернигори звертався серед найвідоміших
письменників Юліуш Словацький, у ХХ ст. – Станіслав Виспянський та багато
інших. Характерно, що пророцтва могли переноситися на цілком новітні події,
однак сам Вернигора і надалі служив містичним символом спільності
польсько-українських інтересів*.
* Яскравим дидактизмом саме такого змісту наповнена знаменита картина славетного польського художника
Яна Матейка “Вернигора”, написана між 1875–1883 рр.: постать натхненного віщуна розділяє дві групи311
Антитеза “Коліївщина” чи “пророцтво Вернигори” видається
всеохоплюючою метафорою для окреслення українського життя в Речі
Посполитій ХVІІІ ст., ніби вирізняючи дві головні течії українства. Одна з них,
шляхетська, дійсно злилася з польською, перепускаючи через власне серце всі
драматичні колізії падіння спільної батьківщини – Речі Посполитої. Натомість
інша, простонародна, демонструвала неподоланну, затято-агресивну ворожість
до цієї держави. Вказані протиріччя ми й спробуємо простежити в даному
параграфі, спершу коротко відтворивши історико-політичне тло, на якому
вони співдіяли.
Річ Посполита між анархією і спробами направи
Польська історіографія традиційно поділяє ХVІІІ століття на дві
половини – “саксонські часи” (пов’язані з перебуванням на троні представників
саксонської династії Веттінів – Авґуста ІІ, 1697-1733, і Авґуста ІІІ, 1734-1763)
та період правління останнього короля Речі Посполитої Станіслава Авґуста
Понятовського (1764-1795). “Саксонські часи” вважаються одним з
найгнітючіших відрізків польської історії, що супроводився тривалою кризою
в політиці, економіці та культурі. Щойно вийшовши з затяжних воєн
попереднього ХVІІ ст., наслідком яких було зруйноване господарство і великі
демографічні втрати, Річ Посполита за ініціативою ставленика Петра І Авґуста
Саксонського втягнулася в нову, ще більш кровопролитну війну – Північну
(1700-1721). Її перипетії, зокрема – вже згадана тимчасова детронізація
Авґуста (1704-1709) і зведення на престол Станіслава Лєщинського,
перетворили країну на арену громадянського конфлікту між промосковською
партією, яка підтримувала Саксонця, і прошведською, що складалася з
прихильників Лєщинського та його протектора, шведського короля Карла ХІІ.
Поразка шведів під Полтавою повернула трон Авґусту ІІ, а водночас зробила
російського царя-переможця справжнім хазяїном Польщі. Це підштовхнуло до
нової внутрішньої війни, що точилася протягом 1715-1716 рр. між шляхтою і
саксонськими загонами. Врешті, у 1717 р. відбувся так званий Німий сейм, на
якому посли, оточені відділами російської армії, підтвердили продиктовані
Петром І умови миру, у тому числі – обмеження війська Речі Посполитої до 18-
20 тис. для Корони Польської і до 6 тис. – для Великого князівства
Литовського (насправді ж чисельність збройних сил держави надалі
персонажів – поляків та українців, проте на передньому плані художник зобразив дитя в білій одежі – символ
з’єднання обох народів у щасливому майбутньому.312
коливалася між 12-16 тис., тож їх співвідношення з арміями сусідніх держав
виглядало як 1:11 стосовно Пруссії, 1:17 – Австрії, 1:28 – Росії).
Роззброєна в такий спосіб країна фактично потрапляла під негласний
протекторат Санкт-Петербурга. Ще більше поглибилася ця залежність після
наступної внутрішньої війни – За польську спадщину (1733-1735), пов’язаної з
боротьбою претендентів на престол після смерті Авґуста ІІ. За підтримкою
Росії, Пруссії та Австрії королем став син покійного володаря Авґуст ІІІ,
котрий мешкав майже виключно в Саксонії, цікавлячись своїми східними
володіннями хіба як джерелом прибутків для розбудови Дрезденського двору.
Тим часом над територією Польщі у 40-60-х роках пронеслися бурі ще двох
великих воєн, які зіштовхнули інтереси багатьох держав Центральної Європи –
За австрійську спадщину 1742-1748 рр. та Семилітньої 1756-1763 рр. І хоча
знесилена Польща участі в них уже брати не могла, її населення зазнавало
величезних розорень та господарських втрат, бо частина військових дій
провадилася власне тут. За образним висловом Оскара Халецького, що
повторив популярну метафору ХVІІІ ст., “давнє передмур’я християнства
можна було порівняти тепер з придорожною корчмою, яка обслуговує
переважно російські війська, що завдяки цьому змогли з’явитися на полях битв
Центральної Європи”.
Сумним наслідком “саксонських часів” стала і деморалізація та
корумпованість урядово-політичних кіл, привчених до безпринципного
маневрування між можновладними дворами потужних сусідів. Так, з 20-х років
і майже до кінця століття головні важелі влади зосереджувались у руках
просаксонського, а далі проросійського угрупування, яке отримало в
сучасників коротку назву фамілії (його члени були пов’язані родинними
вузлами з представниками могутнього клану князів Чарторизьких*). Їхні
опоненти, залежно від розвитку політичної інтриги, шукали підтримки то від
Франції, то від Австрії, то від тієї ж Росії чи Пруссії. Це додатково
поглиблювало міжгрупові конфлікти, провокуючи внутрішню анархію і
щодалі безцеремонніше втручання ззовні.
Сказане, втім, не означає, що політично-устроєва криза лишала
суспільну думку байдужою. Пошуки способів направи розладнаного
державного механізму датуються вже останніми роками правління Авґуста ІІІ,
а між 1761-1764 рр. вийшла друком 4-томна фундаментальна праця ченця
* Саме так у польській вимові стало звучати старовинне родове ім’я князів Чорторийських. Оскільки гучна
політична слава членів цього роду, здобута впродовж ХVІІІ- першої половини ХІХ ст., асоціюється вже з
польським варіантом прізвища, вживаю його в не українізованому написанні.313
ордену піарів Станіслава Конарського “О скутецзним рад способіе” [“Про
результативний спосіб рад”]. Відштовхуючись від ідей старопольського
республіканізму, Конарський переконував у нагальній потребі кардинального
впорядкування сеймового представництва, зокрема – відміні знаменитого
liberum veto**, яким будь-хто з послів міг заблокувати рішення сеймів,
унормуванні чисельності і представницьких функцій послів, усуненні від
участі в голосуванні безземельної шляхти (чиїми голосами особливо
зловживали розбіжні політичні угрупування) і т. ін. До перших реальних спроб
реформування дійшло після утвердження в 1764 р. на троні (знову завдяки
черговій інтервенції російських військ) 32-річного, освіченого й енергійного
ставленика фамілії Станіслава Авґуста Понятовського. Досить швидко йому
вдалося згромадити довкола себе “нових людей” і, долаючи опір
консервативної частини сенату й сейму, розпочати підготовку реформ,
спрямованих на впорядкування фінансової системи, відміну ліберум вето і
врегулювання релігійного питання (в “саксонські часи” права некатоликів були
суттєво обмежені, і це викликало гостру напругу в суспільстві). На сеймі 1766
р. вдалося схвалити частину запропонованих проектів. Однак за підтримкою
російського посла князя Миколи Рєпніна навесні 1767 р. під демагогічними
гаслами оборони віри було проголошено аж дві конфедерації, спрямовані
проти сеймових рішень, а на противагу їм у червні того ж 1767 р. під девізом
оборони вольності виникла третя – Радомська конфедерація (втім – теж під
опікою Рєпніна), яка звернулася до Катерини ІІ з проханням надати гарантії
незмінності давнього устрою.
Підсумком хаосу, в який були втягнуті широкі маси шляхти, наставлені
радомською пропагандою проти “тирана” Понятовського, а водночас обурені
безцеремонністю російського хазяйнування в краї, стала найбільша й остання
зі шляхетських конфедерацій – Барська. Її проголосили в лютому 1768 р. у м.
Барі [нині райцентр Вінницької обл.], а до осені 1769 р. паралельно
організувалося ще 35 конфедерацій решти воєводств і земель, ставлячи за мету
оборону золотих вольностей старопольського республіканізму. Дещо пізніше,
у 1775 р., платформа конфедератів була викладена у програмному трактаті
одного з ідеологів конфедерації, волинського шляхтича-русина Міхала
Вільгорського “O przywróceniu dawnego rzádu według perwiastkowch Rzeczy
** Нагадаю, що сейми Речі Посполитої спиралися на принцип одноголосного прийняття рішень. Таким чином,
незгода одного-єдиного з послів, який міг оголосити veto на ту чи іншу сеймову ухвалу, зривала засідання
сейму в цілому. Вперше такий прецедент був зафіксований, як уже згадувалося, на сеймі 1651 р., коли через це
не була ратифікована Білоцерківська угода. У ХVІІІ ст. liberum veto [вільне вето] стало хронічною хворобою
сеймування.314
Pospolitej ustaw” [“Про відновлення давнього устрою згідно з первісними
засадами Речі Посполитої”]. У 1771 р. за особистим порозумінням з
Вільгорським спеціальний трактат, присвячений польському суспільному
устроєві з його ідеалами золотих вольностей, написав і славетний
французький філософ-просвітник Жан-Жак Руссо.
Відповіддю на Барську конфедерацію стала інтервенція російської армії.
Розпорошені кінні загони добровольців до 1772 р. протидіяли їй у спосіб
партизанської війни по всій території Речі Посполитої – від Литви до підгір’їв
Татр, доки врешті не були поодинці розгромлені російським воєначальником
Олександром Суворовим.
Конфедерати продемонстрували лицарський героїзм “шляхетського
народу”, що в обстановці деморалізації політичних верхів зумів зберегти
ідеали безкорисливої жертовності в ім’я батьківщини. Однак побічні наслідки,
які потягла за собою конфедерація, мали цілком протилежний зміст.
Безпосередньо України стосувався, зокрема, накликаний нею ефект
Коліївщини, до чого ми ще повернемося далі. Що ж до Речі Посполитої в
цілому, то розгром конфедератів став формальною підставою для першого
поділу країни: 5 серпня 1772 р. у Петербурзі представники Росії, Пруссії і
Австрії підписали угоду*, за якою відбирали на свою користь так звані
санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. До Пруссії
відійшли три північно-західні воєводства, Вармінська єпископська область і
північна частина Великої Польщі загальною площею 36 тис. км2 з населенням
580 тис. чол., до Австрії – землі Малої Польщі, а також Галичина з Руським,
Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств
обшаром 83 тис. км2 з 2.650 тис. мешканців, до Росії – східнобілоруські землі з
Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього – частина Ліфляндії
[Латвії], тобто загалом 92 тис. км2 площі з 1.300 тис. населення.
Скликаний у вересні 1773 р. сейм під загрозою ще більших
територіальних втрат ратифікував угоду. Парадоксально, але цей же сейм
започаткував серію радикальних спроб врятування держави шляхом реформ.
Саме на ньому була створена Комісія народної освіти ·[Komisja Edukacji
Narodowej], якій вдалося розбудувати нове шкільництво, фактично
підготувавши суспільство до радикальних реформ 80-90-х, якими освітяться
останні роки існування Речі Посполитої (до змін діяльності Комісії ми ще
повернемося наприкінці цього параграфа). У 1775 р. створюється Постійна
* Як сказано у відповідному маніфесті, справедливо остерігаючись цілковитого розпаду держави через анархію
та дух угруповань [l’esprit de faction].315
Рада [Rada Nieustajaca] – стрункий виконавчий орган, який за підтримкою
короля почав торувати дорогу новаціям, найповніше втіленим у програмі
устроєвих реформ Гуго Коллонтая, дрібного волинського шляхтича з
походження, уродженця с. Дедеркали [нині Кременецького р-ну
Тернопільської обл.].
Ідеалом Коллонтая була централізована конституційна монархія з
рівними громадянськими правами шляхти й міщан та збалансованою
представницькою системою. Власне цим шляхом пішов так званий
Чотирилітній, або Великий сейм, який засідав з осені 1788 до весни 1792 р. І
хоча жодній з ухвалених тут прогресивних реформ уже не судилося втілитися
в життя, ці роки дійсно сколихнули громадсько-політичну думку в краї.
Кульмінаційним пунктом Чотирилітнього сейму, на гаслах якого виразно
проступали символи Великої Французької революції 1789-1793 рр. Liberté,
Еgalité, Fraternité*, стала ухвала Конституції 3 травня 1791 р. Вона
проголошувала волю народу найвищим сувереном суспільного життя і
визначала нові засади державного устрою Речі Посполитої: спадковість
монархічної влади, регульованої законом; урівняння в правах шляхти й
городян; нормалізацію архаїчних сеймових практик, у тому числі відміну
ліберум вето; утворення централізованих органів виконавчої влади тощо.
Відповіддю на цю – вже останню – спробу направи Речі Посполитої, в
якій не була зацікавлена жодна з великих сусідніх держав**, стала так звана
Війна за другий поділ. Формально її ініціювали лідери магнатської опозиції
Станіслав Щасний Потоцький, Ксаверій Браницький і Северин Жевуський
(Rzewuski), котрі спершу в Петербурзі, а далі в містечку Торговиця [нині
Уманського р-ну Київської обл.] у травні 1792 р. проголосили конфедерацію,
спрямовану проти нової Конституції (вже через кілька днів до конфедератів
приєдналися російські війська). Наприкінці липня 1792 р. було взято Варшаву,
а з серпня по січень 1793 р. проведено переговори про другий поділ Речі
Посполитої, згідно з яким Пруссія забирала решту Великої Польщі, а Росія –
Центральну Білорусь і Правобережну Україну (без Волині).
Останнім спалахом опору стало повстання березня-листопада 1794 р.,
очолене польським національним героєм Тадеушем Костюшком [Tadeusz
Kosciuszko]. Хоча формально Річ Посполита ще продовжувала існувати, дні її
* Свобода, Рівність, Братерство.
** Наприклад, Катерина ІІ в одному зі своїх приватних листів напередодні Великого сейму пише про це з
граничною відвертістю: “Слід відкласти усі особисті наміри і короля, і його міністрів, зберігши таку
конституцію, яка зараз є, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала
дієздатною”.316
були лічені, тож повстанці закликали увесь народ до зброї, щоб або загинути
під руїнами власного краю, або звільнити батьківську землю від насильства і
ганебного ярма. 7 травня Костюшко видав знаменитий Полянецький універсал,
яким селян було звільнено від підданської залежності і закликано до активних
військових дій. Найактивнішу участь у війні взяли й городяни, особливо
мешканці Кракова, Варшави та Вільна.
Придушенням повстання зайнялися прусська і російська армії. У червні
1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада
російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу –
передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили
12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше у
битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави був узятий у полон тяжко
поранений Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною
полону), він вимовив сакраментальне: F i n i s P o l o n i e [Кінець Польщі]. Так
насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на
почесне ув’язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. У липні 1796
р. було погоджено, а 27 січня 1797 р. підписано остаточний текст трактату між
Росією, Пруссією і Австрією про третій поділ Речі Посполитої, котрим її
існування як самостійної держави припинялося. До складу Австрії відійшла
вся Мала Польща зі своєю столицею Краковом і Галицька Русь зі Львовом, до
Пруссії – Велика Польща й старі землі Ордену з містами Мальборк і Крулевець
[нім. Кеніґсберґ, сучасний Калінінград], до Росії – Литва, Західна Білорусь,
Волинь, Київщина, Поділля.
Так ще раз відновився кордон між двома частинами України – на цей раз
російською і австрійською, який загалом збігався зі старою (ще до
Люблінської унії 1569 р.) межею між її литовською та польською половинами.
Новинкою в ньому став рубіж по р. Збруч, який розділив навпіл колишнє
Подільське воєводство: його східні терени з Кам’янцем і Летичевом належали
Росії, а західні – Австрії. Відтак у нове – ХІХ – століття 80% мешканцівУкраїні
увійшли як піддані Російської імперії. Царський маніфест назвав це актом
звільнення і возз’єднання (саме ці дефініції будуть підхоплені російською
історіографією ХІХ ст., а згодом і радянськими істориками). Демагогічне
лицемірство стосовно звільнення не потребує коментаря, бо цілком очевидно,
що за російським “звільненням” стояв набагато жорсткіший примус людини,
ніж в конституційній (нехай і розладнаній) Речі Посполитій. Складніше
оцінити тезу про возз’єднання. Попри всю протизаконність цього акту,
вчиненого шляхом агресії, з подавленням опору вищих станів і при апатії317
заморочених пропагандою низів, з’єднання польського Правобережжя та
козацької України в кордонах одного державного простору вкотре
поновлювало перервану нитку їхньої спільності.
Шляхта й городяни Правобережжя. Феномен хасидизму
До драматичних колізій життя Речі Посполитої ХVІІІ ст. звично
прикладають визначення “історія Польщі”. Насправді ж її дійовими особами, а
нерідко й лідерами була еліта усіх територіальних складників ПольськоЛитовської держави – Польщі, Литви, Білорусі, України-Русі. Ідентифікуючи
себе з польським політичним народом, вживаючи самоназви поляк і вважаючи
своєю батьківщиною Польщу в широкому сенсі, люди околиць Речі
Посполитої нерідко під цим словом мали на увазі щось зовсім інше, ніж
етнічні поляки – малополяни, мазури чи великополяни. Регіональний
патріотизм, регіональна устроєва специфіка і особливості “окраїнної”
свідомості накладали свій колорит на їхню поведінку, вивчення внутрішніх
механізмів якої ще потребуватиме багатьох зусиль істориків. Для прикладу,
певною загадкою лишається те, що найяскравіші патріотичні спалахи, нераз на
межі з фанатизмом, пов’язані з шляхтою не польського, а литовського,
білоруського чи українського кореня. Так, на сеймі 1773 р. (де був
ратифікований перший поділ держави) єдиним послом, який оголосив
бурхливий протест, був шляхтич з білорусько-литовського Новогрудка Тадеуш
Рейтан: на знак обурення він розірвав на собі одяг і впав на підлогу з криком:
“Хто любить Бога, хто вірний вітчизні, нехай зараз від неї не
відступається…” Уродженцем білорусько-українського пограниччя був
берестянин Тадеуш Костюшко, а волинська шляхта особливо гаряче
підтримала Барську конфедерацію, одним з помітних ідеологів котрої, як уже
згадувалося, став представник старовинного руського роду Вільгорських
Міхал, чиї предки, найімовірніше, вели боярське коріння ще з часів ГалицькоВолинської держави. Тут же, на Волині, проявився найактивніший спротив
реформам Чотирилітнього сейму, що розцінювалися як замах на золоті
вольності. Характеризуючи місцеві шляхетські настрої, Гуго Коллонтай у 1792
р. писав до короля: “Я щонайдужче застерігаю Вашу Королівську Милість,
аби поводитися з Волинню обережно, бо то – зіпсовані громадяни…”
У політичних позиціях волинців справді у дивний спосіб перепліталися
цілком протилежні полюси – побоювання перед російською експансією і
готовність співпрацювати з Москвою, консерватизм у ставленні до318
селянського питання і просвітницькі погляди на вроджені права людини,
сервілізм щодо магнатської верхівки і схиляння перед вояцькою бравадою.
Так, у Варшаві говорили, що волинська шляхта тільки й чекає на прихід
Москви, готуючись сісти разом з нею на коней. А в той самий час Бенедикт
Гулевич, луцький земський писар, лідер волинської шляхти 80-90-х рр. (і
вихідець зі старовинного руського роду), розважливо писав: “…не багато
здобуде Польща, коли, скинувши ярмо 3-го травня [тобто Конституцію],
вернеться під ярмо московських гарантій”. Інший приклад – загальною
антипатією користувався на Волині Гуго Коллонтай, якому закидали, що він
“публікує бунтівні з огляду на підданих твори”. Водночас Гулевич у 1791 р.
викладає свій погляд на селянську проблему так:
Я – прихильник вольності, не терплю деспотизму і не зношу, щоб мною
керував якийсь пан. А мислячи так, чи ж можу я стерпіти, аби
мільйони людей були особистими невільниками. Релігія і республіканізм
витворюють у мені це почуття, і я мушу простувати за ним…
Можна було б навести ще ряд прикладів на доказ протиріч у поглядах
еліти українських околиць Речі Посполитої. Тим-то виглядає підозріло
спрощеною усталена точка зору, ніби шляхта Галичини, Поділля, Київщини і
Волині проявила підкреслену ворожість до реформ 80-90-х, оскільки саме тут
мешкав найчисленніший у державі неосілий і малоземельний шляхетський
контингент (ніби його було менше в Мазовії чи Жмуді!), цілком залежний від
власників величезних латифундій, сконцентрованих у руках лідерів
магнатської опозиції – Потоцьких, Любомирських, СанҐушків,
Четвертенських, Браницьких, Жевуських, Мнішків та ін. Безрозмірні маєтки й
справді, як і століття тому, лишалися своєрідною візитною карткою України.
Однак серед людей, що формували політичне кредо тутешнього загалу, бачимо
якраз незалежну від магнатів, міцну середню шляхту-панів (пор. розд. ІІІ, § 2),
що втрималися у бурях Хмельниччини – Ледуховських, Гулевичів,
Вільгорських, Вороничів, Єловицьких, Войн-Оранських тощо. Будь-які
припущення для пояснення механізмів живучості панського авторитету є
ризикованими через невивченість шляхетського типажу ХVІІІ ст. на околицях
Речі Посполитої (чи то в Україні, чи Білорусі й Литві), зокрема – в аспекті його
ментальних відмінностей від шляхти Коронної Польщі. Тож і автор цих рядків
вважає за можливе лише наголосити на цій проблемі як вельми суттєвій для
осмислення загального потоку політичного життя Правобережжя.
Що стосується широко взятої культурної сфери, то інтеҐрованість
української еліти у світ польських поведінкових стереотипів простежується319
більш рельєфно. Так, у побуті, як і давніше, практикувалася двомовність, проте
польська мова стала домінувати не лише в офіційному, але й у приватному
спілкуванні, а українській судилося стати засобом зносин з підданими.
Безсумнівною престижністю користувався “старопольський” тип шляхтича –
втілення чеснот справжнього сармата – хороброго воїна, вірного сина
вітчизни, безхитрісного адепта золотих вольностей, якого з рештою шляхти
єднають ідеали рівності й братерства крові. Цей загальнопрактикований
типаж розповсюджували і магнатські двори. Як у Польщі, так і в Литві,
Білорусі чи Україні тут панують однакові стандарти вартостей, серед яких
головна роль відведена чоловічим забавам – полюванню, пияцтву і політиці,
тобто участі в сеймикових з’їздах, головних осередках провінційного
публічного життя. Інший же бік сарматських чеснот являв собою наївну
Ґлорифікацію старовини, загумінковий консерватизм і загальнокультурну
обмеженість, надійно відгороджену від світу схоластичною риторикою
єзуїтської шкільної освіти. Тож український шляхтич, нарівні зі своєю братією
з інших регіонів, цілком відповідав висміюваному в освічених колах кінця
ХVІІІ ст. типажеві сармата старопольського, котрий виголошує довжелезні
промови страхітливою сумішшю польської і латини, їсть і впивається до
нестями, а на сеймиках рубається шаблею з сусідом.
До європейських явищ другої половини ХVІІ – середини ХVІІІ ст. слід
віднести і фанатизацію релігійного життя, якої не уникла Річ Посполита. За
виразний приклад служить “полювання на відьом”: за підрахунками Богдана
Барановського, серед відьомських процесів у Коронній Польщі, що
закінчувалися загибеллю жертв, на толерантне в релігійному відношенні ХVІ
ст. припадає лише 4%, натомість 46% – на ХVІІ ст. і 50% – на першу половину
– середину ХVІІІ ст. Аналогічних цифр по Україні не виведено, проте можна
припускати, що й вона не лишилася осторонь від “хвороби віку”. Наприклад,
Львів 1754 р. побив своєрідний рекорд у виданні безглуздої літератури про
диявольські підступи. Саме тут була опублікована 4-томна енциклопедія
ксьондза Бенедикта Хмельовського “Nove Ateny albo Akademia wszelkiej
sciencji pelna” [“Нові Афіни, або Академія, наповнена різноманітним
знанням”], що містила поради, як розпізнавати відьомські прикмети, різновиди
чар і т. под. Спалах фанатизму був одним з симптомів ширшого явища –
екзальтації релігійних почувань, нахилу до багатолюдних церковних відправ і
торжеств, особливого пієтету перед чудодійними культами (наприклад,
впродовж ХVІІІ ст. на території Речі Посполитої відбулася урочиста коронація
29 богородичних ікон, а вперше такий церемоніал був проведений 1717 р.,320
утверджуючи культ Ченстоховської Матері Божої як “королеви Польщі”).
Пієтетизація суспільства, без сумніву, мусила дати відчутний поштовх до
розчинення православної шляхти в католицькому загалі, тим більше, що в
ідеалі “сармата-шляхтича-католика” не було місця іновірцям. Специфіка
релігійності новонавернених русинів-католиків спеціально не досліджувалась,
однак є підстави поставити під питання звичне твердження про їх агресивний
прозелітизм стосовно власних підданих (який дійсно мав місце в добу перших
навернень кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.). Наприклад, вельми характерно
звучать звинувачення, сформульовані на адресу окраїнних панів у щоденнику
шамбеляна королівського двору Мощенського, який писав:
З-поміж магнатів жоден не мешкав в Україні, а який – то за все
життя ні разу не побував… Не дбаючи про публічне добро, вони воліли,
щоб у їхніх маєтностях будувалися церкви, а не латинські костьоли, бо
церкви їм нічого не коштували, окрім наданого громаді дерева на
будівлю, тоді як облаштування латинського костьола дороге…
Факт, зафіксований Мощенським, промовистий: шляхта не нав’язувала
простолюду власної віри. Інакше було з католицькими монастирями, які дійсно
осаджувались на руських теренах досить широко. Однак фундуючи їх, багатії
навряд чи вибудовували далекосяжні плани примусової католизації, як
полюбляла стверджувати радянська історіографія. Йшлося про більш прозаїчні
речі: монастир ставав престижним місцем поховання фундатора та членів його
родини, постачав капеланів на потреби панського двору, забезпечував
обслуговування церковних урочистостей та святкових відправ, врешті –
засвідчував добрі вчинки й побожність своїх доброчинців, зміцнюючи їхній
престиж в очах суспільства.
На кінець ХVІІІ ст. припадають і перші прояви “дивацтв” серед осіб
польського походження, які починали визивно ідентифікувати себе з
українською старовиною. Початок цьому, схоже, поклав “князь-козак” АвҐуст
Яблоновський (1769-1791), син новогрудського воєводи, народжений у
Дрездені, а вихований у м. Ляхівцях на Волині під опікою дворака Стефана
Матюшенка. Оселившись у материнському маєтку в м. Стеблеві [нині
Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.‚] князь у 1788 р. під іменем
Миколи прийняв унію, відпустив оселедця і звільнив частину підданих від
панщини, утворивши з них надвірний козацький загін з 500 вершників.
Лишається нагадати, що “дивацтва” такого роду, набувши рис усвідомлюваної
тенденції, невдовзі переростуть у масовий рух польської та сполонізованої321
шляхти, який поверне українському народові Рильських, Антоновичів,
Старицьких, Косачів та багатьох інших.
* *
*
Життя українських міст ХVІІІ ст., на відміну від шляхетського, виглядає
доволі безбарвним. Занепад міських осередків як вогнищ економіки й торгівлі,
характерний взагалі для Речі Посполитої кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., не обминув і
України. Абсолютна більшість поселень міського типу, чисельність яких
примножилася ще століття тому, так і залишилася дрібними
приватновласницькими населененими пунктами з символічною формою
самоврядування і переважним складом населення, що займається не
ремісничим, а сільськогосподарським виробництвом. Так, у Волинському
воєводстві у 70-х роках ХVІІІ ст. приватним власникам належало 90,4%
поселень міського типу, у Брацлавському – 98%, у Київському – 69,7%, у
Подільському – 77,2%. Статус мешканців цих міст фактично дорівнював
становищу селян-підданих, а ремесло, яким вони займалися, було
підпорядковане потребам панського двору та задоволенню попиту власної
сільської округи. Вільні, або так звані королівські міста набагато більшою
мірою, ніж колись, відчували прес старостинської адміністрації, яка ігнорувала
міське самоврядування, втручалася в дії магістратів, обкладала міщан
податками й повинностями поверх норми. Паралельно спостерігається розклад
міського самоврядування зсередини, що знаходило вияв у падінні авторитету
виборних влад, їх корумпованості, хабарництві, фінансових порушеннях.
Загальновизнаним серед дослідників є й той факт, що помітно впав життєвий
рівень городян, а відтак погіршився стан забудови, деҐрадувало міське
шкільництво і форми міського життя в цілому. Українська маґдебурґія
старілася на очах, перетворюючись на реліктовий анахронізм, а на зовнішній
поштовх до її оновлення не доводилося сподіватись через
загальноекономічний спад у заклопотаній проблемами виживання державі.
Новою сторінкою в житті приватних міст стало закладання на їх
території панських мануфактур, де поруч з підданими працювали
вільнонаймані робітники. Так, Потоцькі в Тульчині відкрили фабрику
ординарних сукон, а в Махнівці – панчішну, екіпажну і крохмальну фабрики,
Чарторизькі в Корці – фабрику фаянсу, що дорівнює англійському, Плятери в
Немирові – фабрику полотна і т. д. Ці мануфактури поволі витісняли322
відповідні профілі міського ремесла, підриваючи цехову систему, котра й без
того дихала на ладан. Мода на шляхетські резиденції в містах, розповсюджена
з другої половини ХVІІ ст., тягла за собою контингенти панської обслуги та
інший чужорідний для міста елемент (наскільки поширеною була згадана
мода, може служити приклад Перемишля, де на початку ХVІІІ ст. з 31 ринкової
кам’яниці 15 належало шляхті). Панські піддані збільшували прошарок
населення, непідвладного магістратам і взагалі чужого в міському середовищі,
що також призводило до деградації самоврядних традицій.
Окремої уваги варті міжетнічні взаємини в містах. В цілому належить
відмітити поступове затухання конфліктних протиріч між поляками й
українцями, ще недавно характерних для західноукраїнського регіону, де одні
й другі мешкали в особливо близькому сусідстві. Це, без сумніву, стало
наслідком масового переходу українського населення в унію, що тягло за
собою відміну дискримінаційних обмежень на зайняття виборних посад в
самоврядних органах та інші форми активної участі в міському житті.
Нову виразну барву в етнічну палітру міст починають додавати євреї,
чисельність яких наприкінці ХVІІ – впродовж ХVІІІ ст. при сприянні магнатів,
зацікавлених у посередницьких та орендарських послугах, різко зросла. Так, у
другій половині ХVІІІ ст. лише на території Галичини проживало близько 30%
євреїв усієї Речі Посполитої, де їхня загальна кількість обіймала понад 600 тис.
чол., тобто приблизно третину всього єврейського населення тогочасної
Європи. За підрахунками Єжи Мотилевича, в багатьох поселеннях польськоукраїнського пограниччя євреї складали до половини, а деколи навіть більше
міщанського загалу: у Добромилі – 70,2%, Перемишлі 55,6%, Дрогобичі 58,8%,
Ряшові 49,8%, Сяноку 36,4%, Ярославі 22,3%. Подібні тенденції були властиві
і для решти українських територій, тож власне в цей час витворюється знаний
аж до Другої світової війни колоритний типаж галицького, волинського,
подільського чи київського містечка як “єврейського” – з обов’язковою
синагогою і школою, зі звучанням на вулицях та базарах трьох – єврейської,
української і польської – мов. Додатково цьому сприяло те, що за Петра І було
проведене примусове виселення євреїв з Російської імперії. Заборона
проживання у межах Росії особам іудейського віровизнання повторювалася
при царицях Анні Іоанівні, Єлизаветі, Катерині ІІ (саме тоді кеніґсберзький
рабин Лейб Епштейн навіть написав трактат про те, що євреям не можна жити
у Санкт-Петербурзі, бо в період білих ночей релігійний єврей не може точно
визначити час вранішньої і вечірньої молитви). Тож єврейське населення
скупчувалося в Речі Посполитій, а після включення її теренів до складу323
Російської імперії власне на них буде визначена так звана “смуга постійної
єврейської осілості”.
Коло занять єврейського населення лишалося традиційним – торгівля,
лихварство, орендарство, корчмарство і нецехове ремесло. Щодо першого, то
спостерігається навіть виразна домінація євреїв-купців, які зосереджували в
своїх руках три чверті вивозу усіх товарів. Проте через часті банкрутства чи
невдалі спекуляції торгові капітали затримувалися в руках кількох поколінь
однієї родини рідко, тож швидше багатіли ті, хто спеціалізувався на
лихварстві. Серед ремісників традиційно заможнішими були майстри-золотарі,
у той час як представники звичних ремесел – шевці, кравці, кушніри, шклярі –
мали ще скромніші достатки, ніж їхні колеги-християни. Загалом же у
єврейській спільноті, котра, як і давніше, лишалася з’єднаною в кагали (пор.
розд.ІІІ, §1), почала різко проявлятися майнова поляризація. Нагромадивши
чималі капітали, заможна частина торговців і лихварів з єврейських кварталів
власне у ХVІІІ ст. починає вперше переселятися до престижних християнських
дільниць, оточує свій побут пишнотою. На тлі загального зубожіння це
викликало особливу нехіть християнського населення, нераз призводячи до
конфліктних ситуацій, як, наприклад, у Заславі на Волині (1747) чи Житомирі
(1753), де мали місце фанатичні ексцеси християнського натовпу проти євреїв,
звинувачених у ритуальних вбивствах. Проте євреїв-багатіїв нараховувалися
одиниці, а в цілому єврейське середовище розділило долю решти городян,
пауперизуючись ще швидше за них. В останній чверті ХVІІІ ст., згідно зі
статистикою, кожний дванадцятий єврей Речі Посполитої не мав певних
занять, які б гарантували прожиток, а кожний шістдесятий був жебраком.
Майнова поляризація підкреслювала культурну прірву між зубожілою
масою єврейства та рафінованими інтелектуалами, що провадили вчені
талмудичні диспути й опікувалися численними школами та друкарнями.
Неосвічені, але глибоко віруючі сільські крамарі, орендарі, корчмарі,
рознощики товарів, ремісники могли прилучитися до релігійного життя лише в
синагогах, де панувала недоступна для них вченість, а тим часом злиденний
побут, наповнений боротьбою за існування серед недоброзичливого оточення,
потребував емоційної, зрозумілої кожному віри. Тож у 30-х роках ХVІІІ ст.
серед бідноти започатковується містичний релігійний рух, який вважають
одним з найбільших переворотів у духовній історії євреїв. Батьківщиною
хасидизму (від слова хасид – благочестивий) судилося стати українському
Поділлю. Саме тут, у Меджибожі [нині райцентр Хмельницької обл.‚]
народився його лідер – рабин Ісраель бен Еліезер (1700-1760), який отримав324
від сучасників ім’я Баал Шем Тов, тобто у дослівному перекладі – Власник
Доброго Імені. Після багаторічних блукань по єврейських громадах України в
ролі мандрівного знахаря, проповідника і ворожбита Баал Шем Тов близько
1740 р. осів у Меджибожі, оточивши себе учнями. Писаних праць засновник
хасидизму не залишив, тож згодом послідовники розповсюдили афористичні
висловлювання вчителя, систематизувавши суть його проповідей та бесід (у
1780 р. рабин Яків Йосиф із волинського Полонного видрукував також збірку
власних проповідей, які спиралися на систему поглядів Баал Шем Това).
Суть нового вчення можна окреслити формулою – Вся земля наповнена
Богом, тобто увесь світ є проявом Божества, оскільки Бог присутній скрізь і в
усьому. Постійний зв’язок між Богом і людиною виражається, за Баал Шем
Товом, не лише у впливі Бога на людські справи, а й навпаки – у здатності
людини силою своєї молитви вплинути на Бога, а через нього – на світ. Кожен
вчинок і кожне слово, отже, мають певний вплив на небесні сфери, але
найбільше діє на них молитва, котра з механічного обряду мусить стати
піднесеним поривом до неба, звільненням людини від матеріальної оболонки.
Найповніше здійснює таке злиття з Богом справжній праведник – цадик: його
молитва здатна відчутніше впливати на небесні сфери, ніж молитви звичайних
євреїв. Душею він постійно знаходиться на небі, спускаючись лише для того,
щоб рятувати душі людей, тому кожен єврей мусить прихилитися до нього як
до наставника і духовного керівника (цадиками стали учні Баал Шем Това та
їхні нащадки, пост цадика – наставника і судді своєї громади – вважався
спадковим, тож сформувалися цілі династії цадиків, які тягнуться замалим не
до наших днів). Укріпити ж віру, як учив Баал Шем Тов, можна лише тим, що
кожний стане у щоденному житті хасидом. Ось як виглядає ця настанова в
одній із рабинських проповідей:
Існує талмудичний вислів: “Якщо всі люди розкаються, то прийде
спаситель-Месія”. І тоді я вирішив зробити щось для цього. В успіху я
не сумнівався, але з чого почати? Світ такий великий! І я вирішив
почати зі своєї країни, яку знаю непогано. Але й країна моя надмір
велика, чи не краще почати з мого міста? Але й місто моє величезне,
почну-но я краще з моєї вулиці, ні – з мого дому, ні – з моєї сім’ї. А,
мабуть-таки, почну з самого себе!
Лишається додати, що екзальтований (український) варіант хасидизму не
прижився у Литві й Білорусі, де єврейське населення було більш освіченим.
Натомість великої популярності там набуло вчення, запропоноване наприкінці
ХVІІІ ст. знаменитим теологом Шнеуром Залманом, котрий надав хасидизму325
раціоналістичного характеру, применшивши роль цадика і релігійного екстазу
в молитві. Власне в цьому варіанті хасидизм існує до наших днів, охоплюючи
тисячі послідовників по всьому світі; священною прабатьківщиною своєї віри
євреї-хасиди вважають Меджибіж, де був похований Баал Шем Тов, та ще
кілька українських містечок, пов’язаних з діяльністю його знаменитих
послідовників – Умань, Полонне тощо.
Селянська проблема. Опришківство, гайдамаччина, Коліївщина
Селянське питання, про яке вже згадувалося у вступі до цього параграфа,
у ХVІІІ ст. не було проблемою суто польською. У Росії спорадичні виступи
простолюду переросли на кровопролитну селянську війну 1773-1775 рр. під
проводом Омеляна Пугачова. На Лівобережній Україні середина – друга
половина цього ж століття позначена помітними селянськими заворушеннями
у Стародубському, Миргородському та Лубенському полках, на НовгородСіверщині, Слобожанщині. Один за одним спалахували селянські бунти в
сусідній Угорщині (1735, 1753, 1755, 1764, 1765), стаючи (як і в Росії,
козацькій Україні чи Польщі) відповіддю на посилення панщизняного
примусу. Останній виявився логічним наслідком переорієнтації панського
господарства з внутрішніх потреб на ринок, на здобуття коштів для показного
способу життя – у ХVІІІ ст. уже обов’язкового атрибуту вищих станів, для
будівництва дорогих, доти незнаних палаців, для закупівлі предметів
побутової розкоші. Ця, загалом типова для країн екстенсивного
господарювання, ситуація в українських регіонах Речі Посполитої додатково
обтяжувалася, як уже зазначалося, ворожістю до чужого пана – ляха й
католика, викрешуючи спалахи лютої ненависті, замішаної на пам’яті про не
такі давні козацькі часи.
Характерною для України деталлю було й те, що внаслідок велетенських
розмірів тутешніх володінь (для прикладу, Потоцьким в одному лише
Брацлавському воєводстві належало 18 тис. км2 землі) вони
використовувалися не прямо, а через оренди й суборенди, тобто мусили
задовольняти апетити цілої піраміди власників, яка височіла над селянином.
Щодо обсягу й характеру повинностей, то різні регіони України знаходилися в
неоднаковому становищі. Найгіршим життя селян виявилося там, де панський
гніт не був свого часу розхитаний козацькою революцією – в Галичині, на
Волині, Західному Поділлі. Так, волинська панщина від селянського двору з
початку до кінця ХVІІІ ст. виросла пересічно з 194 до 240 днів на рік, а в326
Галичині на кінець століття могла доходити до 300 днів. Окрім цього, селянин
був зобов’язаний до багатьох додаткових робіт по ремонту млинів, доріг і
ставів, перевезенню вантажів на потреби панського двору, прядіння вовни та
ін. Збільшення обсягу повинностей найчастіше ініціювалося тимчасовими
користувачами – орендарями й суборендарями. Це виразно ілюструють
тогочасні селянські скарги (супліки), адресовані вищому власникові.
Наприклад, у одній з них (1758) мешканці сіл Тершова і Завадки Самбірської
королівської економії описують збільшення панщини, запроваджене
орендарем, так: раніше за день оранки або перевезення снопів чи сіна рахували
по два дні панщини, нині – один; за доставку одного воза дров писали день
панщини, а тепер за те саме вимагають два вози; за те, що протягом півдня
розкидався гній на полі, рахували день панщини, а тепер за те саме треба
робити повний день і т. д. Конфлікти з орендарями стають чи не основною
прикметою селянського життя. Мирною спробою його розв’язання були
скарги, де після перерахування кривд звично додавалося: “А як це на це не буде
панської ласки наших вельможних дідичів, розійдемося з села” (так звані втечі,
тобто таємні переходи підданих на інше місцепроживання, лишилися для
ХVІІІ ст. таким же актуальним сюжетом, як і століття тому – пор. розд.ІV, § 3).
Проте скарги мало зараджували лихові, бо вельможний пан був далеко, а
орендар почував себе в селі царем і богом. Ось як колоритно описує саме таку
ситуацію повторна скарга мешканців с. Білої Кам’янець-Подільського
староства 1789 р.:
…Після від’їзду ясновельможних панів і найособливіших добродіїв [тобто
комісарів, яким була подана перша скарга] більше ста люду вже
покарано, і на тім ще на стало, а все нам виказують*: Ото ваша
супліка! Ви собі мислили, же то ваші батьки приїхали, і супліку-сте
подали, а ваші батьки в Білій не забавили, до чорта поїхали, а ми як
булисьмо вашими панами, так і будемо, скурві сини – і в сміх…
Натрапляємо і на різкіші форми протесту – погрози, хапання за дрючки,
підпали дворів тощо. Проте в цілому таким спонтанним спалахам
невдоволення було далеко до тієї загрози, яку ховало в собі бунтівне
Подніпров’я. Останній факт є тим виразніший, що тутешній панщизняний
примус не йшов у порівняння з рештою регіонів України. Основні повинності
у колишньому епіцентрі Руїни, новоколонізованому впродовж 20-40-х років,
зводились до грошового податку (чиншу) та продуктової данини (до кінця
* До цього місця текст супліки складено польською мовою, а далі погрози орендарів селяни викладають поукраїнськи (латинською, звичайно, абеткою).327
ХVІІІ ст. власне така форма підданської залежності охоплює 60-70-% тутешніх
селянських господарств). У багатьох місцевостях надовго затрималися
слободи, тобто пільгові поселення, взагалі звільнені від сплати податків. Втім, і
самі податки порівняно з галицькими чи волинськими часто виглядали
символічними. Однак це, як ми далі переконаємося, не пом’якшувало напруги,
бо склад тутешнього населення був суттєво іншим, ніж на здавна заселених
внутрішніх теренах, формуючись з напливового елементу – енергійного,
підприємливого, а то й авантюристичного. Крім усього, з 1730-х років, коли на
старі місця повернулася вигнана Петром І Запорізька Січ, її близький подих
знову став відчуватися біля самих околиць Київського і Брацлавського
воєводств. Та й запорожці завжди почували себе тут як удома – адже це була
їхня земля, віками поливана козацькою кров’ю, тож гуляти на ній вони
вважали за своє невід’ємне право. А по чиїй стороні лежали симпатії селян –
чужої лядської влади чи запорозьких гуртів – зайве питати.
Ось на такому неоднорідному тлі у двох прикордоннях України
(київсько-запорозькому – на межі зі степом, а також галицькому – у лісах і
полонинах Карпат, де сходилися кордони Речі Посполитої, Волощини й
Угорщини) набуває величезного розмаху соціальний бандитизм, який у
тогочасних судових джерелах зветься опришківством і гайдамаччиною.
Слово опришок (найімовірніше, запозичене з румунської, де воно позначало
розбійника) фіксується в офіційних актах з 1550 р., а слово гайдамака (від
турецького гаидамак – розбійник) – з 1717 р. Уникаючи лайливого змісту
урядової термінології, фольклорна традиція часто називає опришків чорними
хлопцями, а гайдамаків – бурлаками (з татарського – волоцюга, бездомна
людина). Згодом бурлаками стали звати також заробітчан і мандрівних
наймитів, однак первісне значення цього поняття виразно фіксується,
наприклад, у одній з пісень гайдамацького циклу: за покликом одного з бурлак
ховати отамана збираються усі бурлаки, котрі самі себе за козацьким звичаєм
називають молодцями:
Гей, збирайтеся, панове молодці,
та все народ молодий!
Гей, збирайтеся, панове молодці,
в славний лісок Лебедин…
Бурлаки та чорні хлопці у народному сприйнятті були благородними
розбійниками, що відбирають несправедливо нажите багатство і роздають
бідним, захищають скривджених та убогих. І тих, і других фольклорні
перекази наділяли рисами месників, котрі, як оповідається в одній з легенд про328
найзнаменитішого серед опришків – Олексу Довбуша (1719-1745), розбивали
тих панів, що хлопам кривду робили; у багатих брали, а бідним роздавали; за
нас заступалися та нас боронили від усякої біди.
І хоча й опришкам, і гайдамакам траплялося розбивати не тільки панів,
але й свого брата-простолюдина (зрозуміло, заможного), це не зменшувало
симпатій до них селянського загалу. Розбійники, як засвідчують тогочасні
джерела, користувалися щонайширшою підтримкою по селах, де їх таємно
годували, переховували, лікували. В судових документах увесь час
натрапляємо на згадки, що опришки чи гайдамаки діють у порозумінні і союзі
або у товаристві чи й у добрій дружбі з мешканцями сіл та містечок, а в
Наддніпрянщині – ще й з ченцями малих православних монастирів (як уже
згадувалося, такі існували впродовж усього ХVІІІ ст., рахуючись задніпрською
частиною Переяславської єпархії).
У опришків, як і в гайдамаків, окрім симпатій населення, була ще одна
суттєва перевага – на відміну від урядових каральних загонів молодечі ватаги,
діючи у прикордонній смузі, переходили її без вагань. Епіцентром
опришківства служило гірське міжкордоння Польщі, Волощини та Угорщини у
Покутті – місцевості між річками Дністром і Черемошем, відмежованій
Чорногорським хребтом. Опришківські гурти, збирались (як, втім, і
гайдамацькі) навесні, коли дерева покривалися густою зеленню. Обираючи за
сталий осідок малодоступні гірські верховини і звідти спускаючись униз, вони
нападали на заздалегідь вибрані садиби, а в разі переслідування блискавично
втікали тільки їм відомими стежками на територію котроїсь із сусідніх країн.
Варто зазначити, що по той бік кордону діяли свої розбійницькі банди, тому
провести межу між опришками-угорцями (тобто, українцями з-за Чорногори
або словаками) та опришками-волохами (українцями або молдаванами з
буковинських нагір’їв) можна хіба умовно, на підставі формального
підданства. Що ж до самих розбійників, то для них це не мало жодної ваги,
тим-то часто натрапляємо на згадки про своєрідні “міжнародні” ватаги.
Попри схожість мети, структура опришківських ватаг суттєво
відрізнялася від гайдамацької, про яку мова піде трохи далі. Їхні гурти
скидаються швидше на архаїчні юнацькі спілки, вступаючи до яких, молодик
ніби переступав межу нормативного світу. Коли судити з переказів про
найбільш популярного з-поміж чорних хлопців – Довбуша, вступ до банди
супроводжувався присягою на топірцях – гуцульській бойовій зброї, яка
завершувалася словами:329
“А коли б я не дотримав присяги – хай мене не мине цей топір і ця
опришківська зброя на землі і під землею…”
Стародавня присяга на зброї, що закінчується власне таким зворотом –
річ відома, у тому числі в язичницькій Русі, але в устах людини, яка вже багато
століть виголошувала її, покликаючись на християнські святощі, наштовхує на
роздуми. Втім, гуцульська язичницька міфологія, як відомо, майже до наших
днів залишається однією з найживучіших в Україні. До її сфери, зокрема,
належить і символічний образ топірця – зброї пращурів-велетнів (лелетів), які,
згідно з гуцульською легендою, колись жили в Чорногорі – центрі всесвіту,
звідки народи розійшлися навсібіч. З певними рудиментами архаїчного
світогляду пов’язана і згадка у присязі про світ під землею, де, як видно зі
знаменитої пісні про поранення і загибель Довбуша, місця тілові розбійника не
було. Помираючи, він звертається до опришків з проханням підняти [його
тіло] на топірці і занести в Чорногору, але не ховати там, а посікти на дрібен
мак. Натомість награбовані скарби належали землі. Смертельно поранений
Довбуш (1745), перенесений представниками влад з лісу до с. Космача, на
питання, де знаходяться здобуті ним цінності, як свідчить протокол, відповів:
“В полонині у Чорногорі. Бог знає, я знаю. Земля тим буде користуватися”.
Не менш промовистим є набір сакральних предметів, знайдених у загиблого:
ладанка, пляшечка зі свяченою оливою, різьблений дерев’яний хрестик, а
поруч – дев’ять зернин у вузлику та пір’я різних птахів. Без детальних
етнологічних студій вкрай загадковими лишаються і витоки відомого звичаю
не рятувати, а добивати поранених і хворих членів ватаги під час походу, що
наївно було б пояснювати примітивним інстинктом самозбереження – той, у
кого він був достатньо розвинутий, не ходив у опришки.
Опришківство як форма соціального бандитизму протрималося в
Карпатах з середини ХVІ до 20-30-х років ХІХ ст., зазнавши найбільшого
піднесення якраз у часи, про які йде мова в цьому параграфі. За три століття
свого побутування воно виробило власні ритуали та символіку, що можуть
бути пояснені лише тоді, коли дослідники врешті відмовляться дивитися на
цей феномен як на саму лише кримінальність чи “основну форму класової
боротьби селян західноукраїнських земель проти кріпосництва та гніту
поневолювачів”. Через розшифрування глибинних мотивацій поведінки
опришків пролягає, на думку автора цих рядків, і шлях до розуміння
внутрішньої структури та неписаних законів опришківських гуртів. Варто
додати, що це полегшується наявністю паралельно-порівняльного матеріалу330
аналогічних груп “благородних розбійників” з румунських, угорських,
словацьких та балканських гірських регіонів.
Прикордонний фактор був визначальним і в феномені гайдамаччини.
Через пограничну смугу між Росією та Річчю Посполитою запорозькі ватаги з
території січових володінь переходили на Київщину, базуючись, як правило, у
Чорному лісі*. Звідси, обростаючи спільниками-селянами, вони здійснювали
рейди на садиби шляхти та євреїв-орендарів, костьоли тощо. Тактика цих
нападів спиралась на вироблені віками татарсько-козацькі прийоми степового
добичництва. За опорну базу грабіжницьких загонів служив закладений у
безпечному місці кіш (з тюркськ. koð – стійбище, табір), а вже з нього окремі
кінні роз’їзди, учасники яких брали з собою по двоє коней для швидкого
переміщення, вирушали на небезпечний промисел. Повернувшись з
награбованим, гайдамаки дуванилися (від турецьк. діван – збори, поділ
здобичі), а далі врозсип чи гуртом – як поталанить – відступали назад через
кордон на територію січових володінь, а інколи ще далі – в пограничні терени
ханського Степу. Ці передислокації локалізувалися у смузі, яку нині займає
південь Черкаської та північна і західна частини Кіровоградської областей.
Бездоганна орієнтація у плетиві степових балок та урочищ вздовж допливів
Південного Бугу, Інгулу та Інгульця дозволяла без особливих проблем
уникнути погоні, ба – навіть переганяти між прикордонними пунктами
захоплену худобу, простуючи до центру січової Бугогардівської паланки на
Бузі нижче впадіння р.Синюхи (про адміністративно-територіальний поділ
володінь Запорізької Січі див. докладніше у наступному параграфі).
Основною здобиччю гайдамаків були не стільки захоплені у
шляхетських садибах та костьолах цінності, як традиційно прийнято вважати,
скільки худоба – її переганяли чередами, отарами, табунами, нерідко – до
тисячі голів. Крадена худоба широко перепродувалася і відразу на місцях – у
прикордонних селах та містечках, і в Січі. Походи запорозьких ватаг, які самі
гайдамаки на допитах називали ходінням в Полскую область на здобич, часто
інспірувалися самим начальством Бугогардівської паланки, оскільки давали і
йому певний зиск. Зрозуміло, що потім паланка категорично відмежовувалася
від спійманих добичників-невдах, заявляючи, як, наприклад, на прикордонній
комісії 1751 р., що:
…в претенсии полской не есть причиною, ибо в Запорожском Войскh
Низовом биваєт по своєй охотh и разних нацей, а потом
* Фрагменти цього лісового масиву донині існують між містами Смілою, Кам’янкою і Чигирином.331
возвращаются паки в свои отечества и тамо или индh гдh от них либо
какіє послhдовали злиє поступки, то оноє Войску Запорожскому
Низовому почитать не єсть прилично і ненадежно.
Традиційність степового добичництва диктувала не менш традиційну,
тобто козацьку, структуру гайдамацьких ватаг. На відміну від опришківських
побратимських колективів, пов’язаних взаємною клятвою, останні – це суто
військові формування (часто чималі – до 300-500 осіб), на чолі яких, окрім
виборного отамана, нерідко стоїть ще й осавул, а до головного запорозького
ядра, за принципом творення найманських затяжних рот, долучаються
затяжні козаки і мужики. Траплялося, що гайдамацькі загони ходили з
власною корогвою, з’єднаними пішими й кінними лавами. Як дисциплінована
збройна група, вони, за свідченням тогочасних джерел, пильно дбали, аби
вивезти за собою убитих і поранених, транспортуючи їх при відступі на возах,
а далі влаштовуючи полеглим почесний вояцький похорон. Ось як, наприклад,
описується такий церемоніал у оперативних донесеннях 1750 р.:
…при котором де погребении было их, гайдамак, боле 100 человек и все
при том чинили пальбу, а по погребении после пальбы заредили ружья
свои с пулями… В іншому повідомленні, опублікованому у газеті
“Куріер Полскі” під 1736 р., оповідається про повішення гайдамаків під
Уманню: Після відходу наших роз’їздів ці гайдамаки, заскочивши у ті ж
місця, познімали трупи і під постріли над ними поховали.
У часи війни за польський престол, що розгорілася між Авґустом ІІІ та
Станіславом Лєщинським у 1733-1734 рр., добичницькій гайдамаччині був
уперше наданий політичний підтекст. Наприкінці 1733 р. російські війська,
підтримуючи АвҐуста, вступили на територію Правобережної України,
звернувшись до місцевої людності з закликом про підтримку. Це було
блискавично витлумачено як дозвіл бити панів, піднісши на поверхню хвилю
гайдамацьких ватаг, сформованих як з козаків, так і з жовнірів, селян та
різноманітного кримінального елементу. Серед них швидко виділився загін
Верлана, колишнього сотника шаргородської надвірної міліції Любомирських,
який оголосив себе гайдамацьким полковником і навіть узяв штурмом
Жванець, Броди та Збараж (після перемоги Авґуста відступив у Молдову; його
подальша доля неводома). Паралельно діяло ще кілька великих гайдамацьких
загонів – запорожців Матвія Гриви і Медведя (обидва до 1736 р. чинили
спустошливі наїзди на шляхетські садиби і навіть міста – Вінницю, Паволоч,
Сквиру, Погребище, Крилів, Чигирин), а також колишнього сотника надвірної
міліції князів Четвертинських Сави Чалого. Після 1735 р. Чалий утік на Січ,332
1740 р. знову повернувся на польську службу, але вже наступного року був
скараний на смерть за зраду однією з гайдамацьких ватаг.
З’єднаними зусиллями російських і польських влад спалах 1734-1735 рр.
вдалося пригасити. За законами військового часу, полонених гайдамаків
вішано на місці, часто – спеціально на російсько-польському кордоні на
пострах іншим гультяям. Вже згадана газета “Kurier Polski” у січні 1737 р.
писала:
Козаки, або гайдамаки снують на кордонах, ховаючись у пасіках та
придніпровських лісах. Зазнавши кілька разів від нашого війська
поразки, вони вже не насмілюються вриватися у нашу країну, а тому
тутешні мешканці захищені від цього гультяйства…
Проте оптимізм виявився передчасним. Згадана газета впродовж того ж
самого 1737 р. регулярно публікує звістки про те, що в околицях Летичева,
Сміли, Білої Церкви, Крилова, Шаргорода, Немирова, Лисянки та Суботова раз
по раз з’являються гайдамацькі ватаги, котрі вриваються, хапають, де що
можуть схопити, і зникають, бо роз’їзди не можуть їх вистежити – вони як
у землю провалюються. Ведучи неоголошену війну гультяйству, польські
влади виловлювали й страчували ледве не кожного підозрілого запорожця,
який лиш траплявся на очі. Своєрідний рекорд у цьому сумному “спорті”
поставила уманська військова адміністрація, котра тільки впродовж 1737-1741
рр., як видно з реєстру канцелярії Коша Війська Запорозького, розпорядилася
повісити 110 козаків. Через нечисленність регулярних військ (скорочена
“Німим сеймом” армія Речі Посполитої на всю Правобережну Україну була в
стані виставити не більше 4-5 тис. вояків) велику роль у боротьбі з
гайдамаччиною почали відігравати загони надвірного козацтва, або так звана
надвірна міліція, організована на козацький лад. Спираючись на неї, магнати
вкотре забували стару приповідку, що козаком проти козака воювати – як
вовком орати: і Верлан, і Сава Чалий, а невдовзі й Гонта починали зі служби в
надвірних загонах.
Російський уряд, зі свого боку, грізно вимагав від січового начальства,
аби гайдамаки на запорозькій території впредь приниманни не были, но вовся
искореняемы без пощады. Російські команди, як і польські, ганялися за
гайдамаками, втім – часто констатуючи в рапортах, що їх никак взять было
немочно, навпаки – розбійники ще й погрожували, що команду выколят. У
цілому ж, як констатував 1750 р. київський губернатор Михайло Леонтьєв у
своєму рапорті до Санкт-Петербурга, вышеописанные злодеи не толико
умаляютца, но от времяни до времяни умножаютца.333
* *
*
На зламі 1765-1766 рр. до гайдамацької проблеми долучився церковний
конфлікт. Як уже згадувалось, у Придніпров’ї парафії були уніатськими, але
декілька монастирів – православними. На заклик ігумена розташованого
поблизу Чигирина Мотронинського монастиря Мельхіседека ЗначкоЯворського, котрий виконував функції намісника Переяславського
єпархіального правління на Правобережжі, попи 150 парафій оголосили про
своє навернення до православ’я з перепідпорядкуванням о.Мельхіседеку.
Відповіддю уніатських церковних влад стали репресії над новосхизматиками,
коли, зокрема, в липні 1766 р. за підозрою в шпигунстві був заарештований і
Значко-Яворський. Скривджений православний клір відразу взяв під свій
захист жаботинський сотник Харко, заявивши, як пише один з представників
місцевого уніатського духівництва, що зміг би вчинити ще більше повстання
єпотіорем фацере револутіонем ї, ніж покійний Хмельницький. Харко був
схоплений і страчений як бунтівник (за іншими даними – убитий у Жаботині),
і, як говориться у згаданій записці, жах [horror] охопив усі тутешні краї.
Очевидно, жах – не найточніше слово, яким можна було б визначити глуху
ворожість люду, що давно звик бачити шибениці, від чого не меншало
гультяйське свавілля. Коротка передгрозова тиша, якій судилося вибухнути
навесні 1768 р., запала від Черкас до Сміли.
Іскрою стали дії барських конфедератів. Керуючись гаслом оборони віри
й вольності, вони силою зганяли людей до Канева, Чигирина та Сміли і
примушували присягати на вірність конфедерації. Екзекуції впали і на голови
новосхизматиків: їх погрожували вирізати дощенту. Як оповідає одна з
тогочасних скарг, писана в Каневі, вони чинили по всій Україні різні
жорстокості та заворушення, тож внаслідок таких непристойних вчинків
дали привід для гайдамацтва… Мешканці м.Мошнів точніше передають
ставлення простолюду до конфедератів. Змальовуючи кривди від управителя,
вони пишуть, що той намірявся на них конфедерацію спровадити, то єсть
ляхов, чтобы з нас, християн, кождый в живих не остался…
Вірний діагноз спалахові через кілька місяців поставлять і в Петербурзі.
В імператорському указі від 12 липня 1768 р. говорилося:334
Бунт польських в Украйне и Подолии крестьян должно щитать
следствием Барской конфедерации, ибо тут фанатизм католиков
возбудил равной и в наших единоверных…
Проте автори петербурзького маніфесту не згадали головного – власної ролі в
розробці сценарію подій. Хронологія ж останніх була такою: у середині
березня конфедерати видали перші закличні універсали, а вже між 20-26
березня, як показував потім на допиті лідер повстанців Максим Залізняк, до
нього в Мотронинський монастир (куди він з Січі вийшов на послушаніє)
прибуло семеро запорожців на чолі з отаманом Юхимом Шелестом. Той
буцімто показав Залізняку лист кошового Січі, чтоб итти в Полшу для
прогнания конфедератов и жидов и для грабежа их. За кілька днів по тому
Шелеста в сварці убили, таємничий лист щез, натомість на заклик “козацької
пошти” довкола монастиря, розташованого в глухому лісовому урочищі
Холодний Яр, до кінця квітня зібралося до 700 запорожців і близько 300
мешканців Правобережжя – селян та козаків з надвірних міліцій. На коші,
закладеному тут же, у Холодному Яру, Максим Залізняк був обраний отаманом
(далі він буде називати себе полковником Низового Війська Запорозького), а
один з ченців монастиря відслужив, як каже Залізняк, молебен за наші успіхи
(народна традиція назве цей молебен освяченням ножів).
У другій половині травня, практично одночасно зі вступом російських
військ на Правобережну Україну, повстанці вийшли з Холодного Яру,
рушивши звичним гайдамацьким маршрутом – Медведівка (батьківщина
Залізняка), Жаботин, Сміла, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянка. Уже на
початку червня Залізняк видає універсали з закликом ляхов и жидов…казнить,
а начальник російських відділів Апраксін у власних універсалах закликає тих
самих “ляхів” не сприяти конфедератам, бо це буде розцінено як погані наміри.
Підозріла синхронність подій ще дужче насторожує, коли врахувати, що всі
вони супроводжувалися чутками про золоту грамоту, яку імператриця нібито
через о.Мельхіседека передала Залізнякові, наказуючи йому увійти в кордони
Польщі, щоб вирізати і знищити з Божою поміччю усіх поляків та євреїв.
Збережені тексти цієї “грамоти”, зрозуміло ж, апокрифічні, бо петербурзькі
майстри дипломатії у відкриту гру ніколи не грали. Однак показово, що в
протоколі відповідей Залізняка на поставлені йому на допиті запитання немає
навіть найменшої згадки про золоту грамоту, котра, найімовірніше,
підштовхнула запорожця до дій і навряд чи могла не згадуватися ним під час
тортур. Натомість текст протоколу помітно підкреслює не менш міфічний335
сюжет – згаданий лист кошового отамана (власне з Січі спробують зробити
головного винуватця катастрофи).
Втім, плетиво чергової інтриги Петербурга було розгадане вже
зарубіжними сучасниками, котрі споглядяли події без емоційної
заанҐажованості. Безпосередні враження від вибуху руйнівної стихії 1768 року
описав секретар французького посольства в Росії Шарль Рюльєр у своїй книзі
“Історія анархії в Польщі”. Серед причин гайдамацького кровопролиття на
перше місце належить поставити, на його думку, провокаційні дії російських
влад, які за посередництвом православного духівництва цілеспрямовано
підбурили спалах релігійного фанатизму українських селян та козаків,
поєднаний з соціальною ненавистю і ксенофобією.
Отже, після виступу з Холодного Яру гайдамацькі загони,
перетворившись на чимале (до 2 тис.) організоване військо, штурмом здобули
згадані вище міста, супроводжуючи свій тритижневий марш розправами над
польським та єврейським населенням. 20-21 червня (н. ст.) дійшла черга до
Умані. Коли місто вже було оточене, на бік гайдамаків перейшов сотник
надвірної міліції Потоцьких Іван Гонта, на якого покладалася оборона. Тож у
лічені години фортеця впала, і почалося винищення її мешканців та людей з
навколишніх поселень, які повтікали сюди, сподіваючись на порятунок за
фортечними мурами. Кілька вцілілих очевидців описали жахи Уманської
різанини, коли, як скаже невдовзі на допиті сам Залізняк, гайдамаки
…против состоящаго во оном местечку народу усилилис, причем
поляков, жидов, а притом и тех, кои во услужении конфедератов были
веры греческой, поколото немалое число, а сколко – заподлинно знать
не могу, однако думаю, не менее как всех мужеска и женска пола, даже
до сущих младенцев, тысечи две человек поколото…
Гайдамацький вождь, схоже, применшив число жертв. Традиційно їх
обраховують між 12 і 20 тис. Головний удар упав на єврейську частину
населення – тут особливо численну. У єврейських свідченнях про Уманську
різанину оповідається:
Усі євреї зачинилися всередині синагоги… Нарешті розбійники привезли
гармату і ядрами стріляли по синагозі… Убили тисячі євреїв, аж їхня
кров переливалась за поріг синагоги… Потім винесли з синагоги сувої
Тори, порозгортали їх на вулицях і верхи їздили по них…
В пам’ять про цей день було складено кілька єврейських плачів, в одному з
яких говориться:336
Отче небесний! Як міг Ти споглядати,
Щоб українські євреї зазнали таких страждань?
Хай постануть перед Тобою всі злодіяння гайдамаків,
Володарю світу!
Допоможи всім, хто заступився за нас! Амінь.
Не набагато кращою виявилася доля поляків і навіть українців-уніатів.
Так, цього ж дня було зарізано 400 учнів місцевого василіанського колегіуму, а
тіла їх покидано до криниць. Загалом же за три тижні КОЛІЇВЩИНИ*, згідно з
обрахунками польських і єврейських істориків, кількість забитих, спалених чи
знищених в інший спосіб сягнула 200 тис. чол., хоча з необхідною
безсторонністю ці цифри і досі лишаються неперевіреними.
У вирі гайдамаччини, яка впродовж червня – початку липня 1768 р.
винесла на поверхню близько 30 менших повстанських загонів, один з них,
загнавшись аж за турецький кордон, спалив прикордонне містечко Балту ·нині
Одеської обл.‚. Запахло міжнародним скандалом і навіть війною, та й сили
конфедератів, проти яких російські влади власне і спровокували гайдамацький
вибух, на той час уже були розсіяні. Відтак на початку липня 1768 р. царські
війська оточили під Уманню табір тепер непотрібних гайдамаків. Ті не
вчинили ніякого опору, наївно вважаючи російських солдатів союзниками, тож
без жодного пострілу вдалося заарештувати понад тисячу озброєних
відчайдушних людей. Більшість з них (понад 840) як піддані Речі Посполитої
були передані польському командуванню, а решту вивезено до Києва.
Польську партію бранців невдовзі стратили у с. Кодні поблизу Житомира та у
с. Сербах [нині Могилівського р-ну Вінницької обл.]. У Кодні був
четвертований і Іван Гонта. Пізніше народна традиція оповідатиме, що з нього
пасмами дерли шкіру, а він приказував: “І тут збрехали кляті ляхи! Казали, що
болітиме, а воно й не болить”.
Суд над російською групою в’язнів (понад 220 осіб) відбувся у Києві, і
присуд їм випав м’якший. Усіх належало бити батогами, а далі на щоках і на
лобі кожного розпеченим залізом проставити тавро з трьох літер – ВОР. Після
цього засудженим виривали ніздрі і в кайданах відправляли до Нерчинських
каторжанських копалень. В’язнів поділили на чотири групи, виконавши вирок
* Так згодом стали називати гайдамацький вибух червня 1768 р. (від слова колій, яким на Черкащині й
Київщині називають різників, що спеціалізуються на забиванні свиней). Говорячи про Коліївщину, не можна
оминути прислужницької аморальності радянської історіографії, яка навіть “Етимологічному словнику
української мови” нав’язала пояснення терміну Коліївщина не від слова колій, а від слова кіл, тобто дрючок, бо,
мовляв, коли були зброєю більшості повстанців (пор.: УРЕ, т.VІІ, с.5).337
у формі повчального спектаклю: для заспокоєння турецьких влад – у
прикордонній Балті, польських влад – на Васильківському межовому форпості
під Києвом, для постраху січовиків – на терені запорозьких володінь під
Чорним лісом та на р. Самарі. На завершення варто згадати, що Максим
Залізняк по дорозі на заслання пробував тікати, але був упійманий; його
подальша доля невідома.
У другій половині ХVІІІ ст. поодинокі гайдамацькі ватаги ще виринають
то на Правобережжі, то на Лівобережжі, то на Слобожанщині, проте ні за
чисельністю, ні за зухвалістю операцій жодна з них уже не дорівнялася
гайдамаччині 30-60 х років.
Як і опришківство, гайдамацький бандитизм завжди був полем
протистояння польських та єврейських істориків – з одного, та російських і
українських – з другого боку. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє
алергія до “розгнузданих інстинктів напівдикого суспільства” (як висловився
ще в 1901 р. Францішек Равіта-Гавронський), над другими – бажання
сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням гайдамаччини до
рангу “національно-визвольного руху проти шляхетської Польщі”,
викликаного “тяжким кріпосницьким гнітом” та “релігійними утисками”.
Автор цих рядків, спеціально не досліджуючи гайдамаччину, не вважає
етичним пропонувати готові рецепти для пошуку порозуміння. Однак вихід
все-таки бачився б у нагадуванні банального постулату: історик не судить, а
намагається зрозуміти своїх героїв, неупереджено вислуховуючи і вбивцю, і
його жертву, бо для нього обидва є рівноцінними суб’єктами минулого. А під
таким кутом зору гайдамаччина, на жаль, ще не досліджувалася.
Зміни в житті Церкви. Василіанське просвітництво
Востаннє про церковне життя на Правобережжі ми згадували з нагоди
розбрату, що розділив Київську православну митрополію на лівобережну
(якою з 1659 р. керував місцеблюститель митрополичого престолу) та
правобережну, де, своєю чергою, з 1663 р. утвердилася юрисдикція двох
митрополитів – Йосифа Нелюбовича-Тукальського (1663-1575), котрому
підлягали вірні козацького Подніпров’я, та Антонія Винницького (1663-1679),
чиє архіпастирство визнавали на Волині, Галичині й Поділлі. У другій
половині тривожного ХVІІ ст. не уникла внутрішніх незгод і уніатська церква,
шо вдалося врегулювати лише за митрополита Кипріана Жоховського (1674-
1693).338
У вихорі Руїни та безперервних воєн – російсько-польської 1660-1667 рр.
та польсько-турецької 1672-1676 і 1683-1684 рр. – православні владики з
єпархій, ізольованих від козацького світу, виявилися загнаними в глухий кут.
Контакти з Константинопольським патріархом були перервані через військові
дії, а водночас був втрачений і зв’язок з Київським престолом, оскільки його
місцеблюститель мешкав у Чернігові, тобто на території ворожої держави.
Антимосковські ж настрої більшості владик навряд чи потребують
коментування (винятком був хіба луцький єпископ, князь Гедеон СвятополкЧетвертинський, який 1684 р. емігрував на Лівобережжя, де наступного року
був обраний Київським митрополитом).
У такій обстановці ще напередодні смерті митрополита Антонія
Винницького частина впливових православних ієрархів, зокрема – особисто
близький до короля Яна ІІІ Собеського львівський владика Йосиф
Шумлянський, перемишльський владика Іннокентій Винницький та
архімандрити Унівського й Овруцького монастирів Варлаам Шептицький і
Сильвестр Тваровський розпочали переговори з папським нунцієм про
можливе порозуміння з уніатами. Сам Шумлянський 1677 р. у присутності
короля присягнув на унію, пообіцявши оголосити її у своїй єпархії після того,
як зможе переконати духовенство та мирян. Його програма, яку інколи
називають “проектом нової унії”, передбачала добиватися так і не досягнутого
після 1596 р. урівняння в правах вірних Грецького обряду з католиками, а
також першочергове навернення в унію шляхти і членів міських братств.
Після смерті митрополита Антонія Винницького (1679) у Любліні в 1680
р. відбувся з’їзд православних та уніатських ієрархів для богослівської
дискусії. Проте спроба організаційного порозуміння у зв’язку з негативним
ставленням до неї Римської курії не вдалася. Тим часом слідами
Шумлянського пішли згадані вище Винницький, Шептицький і Тваровський,
котрі 1681 р., як і він, негласно визнали унію перед нунцієм.
Серед цих перипетій надійшов 1686 р., коли був підписаний так званий
Вічний мир між Росією і Річчю Посполитою. Згідно з одним із його пунктів,
православна церква на території Польсько-Литовської держави
підпорядковувалася Київському митрополитові (на той час уже залежному від
Московського патріарха), а царський уряд отримував право опіки над
православним населенням. Тим самим тисячі православних Речі Посполитої в
очах своїх співгромадян перетворювалися на репрезентантів чужих,
потенційно ворожих інтересів. Це стало останнім поштовхом до розв’язання
церковної проблеми, яка, по суті, була вже майже вирішена. Між 1691-1703 рр.339
у всіх православних єпархіях на українській території Речі Посполитої була
проголошена унія: 1691 р. – у Перемишльській, 1700 р. – у Львівській, 1702 р.
– в Луцькій; 1703 р. унію схвалила подільська частина Львівської єпархії, а з
1708 р. до цих рішень приєдналося і найавторитетніше з братств – Львівське.
Пам’ятаючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи дипломатично
підготували свою паству, тож у цілому навернення величезних територій
пройшло без ускладнень. Додатково цьому сприяло й те, що активну участь у
церковному житті ще брала дрібна православна шляхта, яка усвідомлювала
зміни в релігійній та загальнополітичній ситуації. Лишається додати, що
аналогічні процеси відбулися безболісно і в Білорусі.
Таким чином, з початку і майже до кінця ХVІІІ ст. Київська митрополія
унійного обряду охоплювала вісім єпархій України та Білорусі, пізніше званих
дієцезіями: Київську митрополичу, Полоцько-Вітебську, ВолодимироБерестейську, Пінсько-Турівську, Луцько-Острозьку, Львівсько-Галицьку (їй
підпорядковувалося і Поділля), Перемишльсько-Самбірську і ХолмськоБелзьку. Постійної резиденції уніатський митрополит спершу не мав, а з другої
половини ХVІІІ ст. таку роль почав відігравати Радомишль на Житомирщині,
де резидувала митрополича консисторія – адміністративно-судовий апарат для
управління церковними справами. Напередодні першого поділу Речі
Посполитої 1772 р. Київська митрополія нараховувала 9.300 парафій і близько
4,5 млн. вірних.
Що стосується її внутрішньої структури і обрядовості, то після
Замойського собору 1720 р., де вперше порушувалися ці питання, вона
поступово зазнала помітної латинізації. Зокрема, були внесені певні поправки
до богослужебних книг та самого порядку літургії відповідно до католицького
канону, а також запроваджено ряд суто католицьких релігійних свят. Зазнала
змін внутрішня обстановка в церкві (наприклад, було поставлено лави) і навіть
зовнішній вигляд священників, які стали голити бороди. З одного боку, ці
новації начебто віддаляли уніатську церкву від традиційного православ’я, але з
іншого – сприяли кращому порозумінню між людьми Грецького обряду та
їхніми сусідами-католиками, бо власне у ці часи починає досить широко
фіксуватися так звана “дворитуальність”, коли вірні обох обрядів стали
навзаєм хрестити дітей, укладати без перешкод шлюби, брати участь у
спільних відправах тощо. Проте якщо екуменічні здобутки уніатства належать
до його безсумнівних переваг (особливо ж зважаючи на бурхливе, багате на
внутрішні конфлікти життя польсько-українського суспільства ХVІІІ ст.), то
безумовно негативну роль відігравало те, що уніатська церква поволі, але340
неухильно спольщувалась у мовному відношенні. Наприклад, коли літургії ще
традиційно відправлялись по-руському, то проповіді та інші церковні чини
вже, як правило, стали польськомовними, спонтанно, через полонізацію кліру,
призводячи до спольщення прихожан. Втім, справедливим це твердження є
лише стосовно ієрархічно вищого духівництва, тоді як основна маса сільських
священиків, як уже відзначалося у вступі до цього параграфа, лишалася
далекою від польської мови і культури (а швидше – і від усякої культури,
оскільки поліпшення церковної організації впродовж ХVІІІ ст. так і не встигло
докотитися до сільських попів, матеріально нужденних, неосвічених і цілком
залежних від шляхти – власників поселень, що входили до певної парафії).
Таким було становище уніатської церкви напередодні розчленування
українських територій між Росією та Австрією. Після падіння Речі Посполитої
доля уніатських церковних структур склалася по-різному. У Російській імперії
указом Катерини ІІ 1795 р. митрополича кафедра та підпорядковані їй
єпископії були ліквідовані, а люди, які побажали залишатися в унії,
підпорядковувались білоруському уніатському архієпископу. Водночас
форсовано прискорювався перехід місцевого населення, котре офіційно
трактувалося як совращенное лестью и насилием с пути правого в соединение с
римскою верою, у православ’я. За два-три роки уповноважені Петербургом
місіонери за активної підтримки місцевих російських влад, застосовуючи де
антипольську агітацію, а де – примус та шантаж, навернули на Київщині,
Волині та Поділлі близько 4.700 уніатських парафій (цієї конверсії вдалося
уникнути лише 16 з 103 василіанських монастирів, що протрималися до
остаточної ліквідації василіанського ордену у 1830-х роках). Впродовж 1796-
1797 рр. усталилася і нова церковно-адміністративна структура
новонавернених регіонів, де було створено Подільську, ВолинськоЖитомирську та Київську православні єпархії. Лишається додати, що в процесі
цієї “реправославізації” значна частина вірних, особливо з-поміж дрібної
шляхти та духівництва, перейшла на католицизм, не сприймаючи православ’я у
його російському варіанті. У цілому ж, зважаючи на підпорядкованість
Російської православної церкви інтересам влад, а також беручи до уваги
загальне спрямування політики Петербурга, так зване возз’єднання уніатів з
православ’ям не можна оцінити інакше, як один із засобів русифікації
новоприєднаних територій.
Інакше склалася доля уніатської церкви в тій частині України, яка з 1772
р. відійшла до Австрії. Віденський двір, на відміну від Петербурзького, став на
шлях радикального зміцнення становища уніатів (за чим стояли не стільки341
суто просвітницькі мотиви, скільки бажання навести порядок у розбурханих
анархією новоприєднаних володіннях). У 1774 р. імператриця Марія-Тереза
оголосила декрет, яким заборонялося вживати слово уніат, замінене віднині
терміном греко-католик (як вона писала, аби покінчити з усім, що могло б
дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків). Тоді ж, у
1774 р., у Відні була заснована греко-католицька семінарія (1783 р. її буде
перенесено під назвою генеральної до Львова). Син і співправитель МаріїТерези Йозеф ІІ у 1775 р. прирівняв духівництво Греко-католицької церкви до
світської знаті, що відкривало вільний доступ до сеймів; ним же 1781 р. був
виданий відомий толеранційний едикт, що урівнював права представників
різних віровизнань – католиків, греко-католиків, православних та протестантів,
суттєво нормалізувавши міжконфесійні стосунки в державі. Одночасно уряд
подбав про матеріальне забезпечення приходських священиків, а з 1786 р. була
запроваджена обов’язкова літургія мовою місцевого населення. Врешті,
кульмінацією австрійських реформ стало відновлення 1808 р. Галицького
митрополичого престолу. Комплекс згаданих заходів, вписуючись у загальну
церковну політику ÌабсбурҐів, започатковану Йозефом ІІ, перетворив галицьке
греко-католицьке духівництво на вірних прибічників віденської політики і
Віденського престолу, а з іншого боку – заклав міцні підвалини для зростання
його ролі в національному відродженні Західної України, яке невдовзі
перетворить її на твердиню українства.
* *
*
Впродовж усього ХVІІІ ст. центральну роль в уніатській церкві
відігравав створений 1617 р. митрополитом Йосифом Веляміном Рутським
чернечий орден василіан (пор. розд.ІV, §4). На середину ХVІІІ ст. на території
Речі Посполитої існувало 148 василіанських монастирів, у тому числі в Україні
– 122, і серед них такі великі, як Почаївський, Дерманський, Жидичинський,
Унівський тощо. На Замойському синоді 1720 р. було прийнято ухвалу, згідно
з якою монастирі українських дієцезій витворювали окрему – так звану
Святопокровську провінцію ( на відміну від білоруських, об’єднаних у
Святотроїцьку провінцію). Остаточна легалізація обох провінцій – Коронної
(української) та Литовської (білоруської), затверджена папським бреве 1742 р.,
завершила понад столітній період формування чернечого ордену василіан, що
віднині отримував назву Ordo Sacti Basilii Magni Ruthenorum [OSBMP]*. Його
* Чин Святого Василія Великого Русинів РЧСББР.342
члени вилучалися з-під влади митрополита, підпорядковуючись власному
ієрархові – протоархімандриту; останній обирався строком на чотири роки з
кандидатів то однієї, то другої провінцій, а його резиденцією вважався
монастир у Тороканях на Підляшші. Статус самоврядної провінції отримувала
також Супрасльська архімандрія – один з найбільших і найбагатших
василіанських монастирів.
Напередодні поділів Речі Посполитої василіани займали п’яте місце
серед чернечих орденів країни, поступаючись лише таким старовинним
орденам, як францисканці, єзуїти, бернардинці і домініканці, а їхня загальна
чисельність на 1772 р. складала 1258 осіб. Після розпаду держави до Австрії
відійшло 42 монастирі, де 1782 р. більшість їх була закрита (за кілька років,
коли проводилися вже згадані церковні реформи Йозефа ІІ, було
секуляризовано близько 600 монастирів різних конфесій). Підпали під
ліквідацію й ті, що опинилися в складі Російської імперії: лише 16-ом з них
вдалося протриматися до 1839 р., аж доки царським указом не було
проголошено скасування унії.
Найяскравішою сторінкою в діяльності василіан впродовж ХVІІІ ст.,
поруч з традиційною опікою немічних (бо ж кожен з монастирів утримував
шпиталь, себто богадільню, дитячий притулок для сиріт та аптеку), належить
вважати просвітницьку роботу. Її початки були закладені ще в середині ХVІІ
ст. (пор. розд. ІV, §4), однак до 70-х років ХVІІІ ст. василіанські школи
працювали переважно на підготовку церковних кадрів, котра провадилася в
дієцезіальних семінаріях, що виникли на базі старих соборних шкіл у
Володимирі, Холмі та Луцьку, а також нових училищ, заснованих у Бучачі
(1712), Львові (1720), Умані (1766) тощо. Принагідно варто зауважити, що
більшість з них відкрилася на добродійницькі кошти місцевих магнатів, як,
наприклад, школа в Шаргороді, фундована Станіславом Любомирським,
Бучачі – Миколаєм Потоцьким, Любарі – Францішком Любомирським, Умані
– Францішком Потоцьким і т. д. Теологічного рівня з-поміж них сягали Луцька
та Львівська, решта завершувалася класами риторики та філософії.
Паралельно у більших монастирях (Кременці, Гощі, Загорові, Замості,
Кам’янці, Вінниці, Почаєві та ін.) діяли навчальні класи для так званих новіціїв
[послушників, що готуються прийняти постриг]. Вони тривали ледь більше
року, протягом якого слухачі вивчали риторику та філософію – базові
предмети для оволодіння мистецтвом проповіді; чисельність таких слухачів не
була великою, коливаючись від одного до двох десятків осіб.343
Новий етап у василіанському шкільництві припадає на останню третину
ХVІІІ ст., безпосередньо пов’язуючись з реформами, що з 1773 р. були
започатковані Комісією Народної Освіти [Komisia Edukacji Narodovej]. Цей
орган виник як реакція на знамените бреве папи Климента ХІV від 21 липня
1773 р. (“Домінус ац Редемптор”) про ліквідацію ордену єзуїтів*. Для Речі
Посполитої це загрожувало обернутися крахом шкільництва, бо власне в руках
єзуїтів майже повністю зосереджувалася його мережа. Тож у жовтні 1773 р. за
ухвалою сейму виникла згадана комісія у складі 8 членів, яку зобов’язували
взяти під контроль конфісковане на користь державного скарбу єзуїтське
майно, у тому числі шкільні будівлі, бібліотеки, капітали та все інше, що
забезпечувало роботу єзуїтських колегій. І хоча цей крок ненабагато зупинив
розкрадання поєзуїтської спадщини, однак став поштовхом для вироблення
нової освітньої програми, зіпертої на утилітаризм, характерний для
просвітницької ідеології, адептами якої були члени Комісії. На конкретному
рівні це, зокрема, знайшло вияв у тому, що різко зменшувався обсяг занять з
латини, натомість впроваджувалися, окрім польської (на Україні також –
церковнослов’янської), нові європейські мови – німецька, англійська,
французька та італійська. Водночас до програм вводилися не практиковані
єзуїтами природничо-математичні науки, а як окремі дисципліни мали
вивчатися історія та право. Головною ж світоглядною рисою нового
шкільництва було те, що воно спиралося на свободу особистості,
відштовхуючись від принципу – кожному вільно сповідувати власну релігію, а
завдання школи – навчити всіх, якої б віри вони не були, основ патріотичних
чеснот та громадянської моралі. Як уже згадувалося, власне такий комплекс
ідей був відбитий згодом у нереалізованих реформах Чотирилітнього сейму та
Конституції 3 травня. Зазираючи в майбутнє, лишається додати, що
навчальний напрям, започаткований Комісією, після поділів Речі Посполитої
продовжив себе у школах Віленського навчального округу, до якого аж до
1832 р. належала вся Правобережна Україна, а на базі однієї з цих шкіл –
Кременецького ліцею – було засновано Київський університет.
Василіанський орден з перших днів запровадження нового шкільництва
став одним з найактивніших його пропагандистів і реалізаторів. Протягом 80-х
років ХVІІІ ст. виникають василіанські парафіяльні школи нижчого типу, як
правило – трикласні, а також 4-6-літні училища середнього рівня,
зорієнтованого на програми Комісії. Серед них особливо виділялася
* У 1814 р. орден був відновлений. Катерина ІІ не визнала касації єзуїтів на території Білорусі, тож єзуїтські
колегіуми діяли там і після 1773 р.344
Володимирська, яка отримувала високі відгуки інспекцій щодо рівня
викладання, а також Канівська, Барська, Острозька та ін. Відповідні зміни було
внесено і в навчальні цикли давніших училищ, про які щойно згадувалося.
Паралельно зі школами, створеними з ініціативи ордену, в Кам’янціПодільському, Кременці, Луцьку, Вінниці й Житомирі виник ряд державних,
або академічних шкіл, підпорядкованих безпосередньо Комісії. Серед їх
учителів теж бачимо василіан, котрі забезпечували навчальний процес
добрими педагогічними кадрами з числа молодих високоосвічених ченців,
часто – з закордонним вишколенням. Останнє приносило велику популярність
василіанським училищам (наприклад, через згадану Володимирську школу
проходило до 300 учнів на рік, у Канівській наприкінці століття їх було
близько 600 тощо). Навчалися тут переважно юнаки греко-католицького
віросповідання, однак не бракувало й дітей місцевої римо-католицької шляхти
та городян, у тому числі євреїв.
Вагомий внесок в українське просвітництво внесли василіанські
друкарні, що діяли в Уневі, Львові та Почаєві. За підрахунками Марії
Підлипчак-Маєрович, кількість їхніх видань між 1648 і 1800 рр. нараховувала
469 позицій, зокрема кириличних друків (церковнослов’янською та
староукраїнською мовами) – 286, польських – 118, латинських – 80.
Найпотужнішою серед згаданих друкарень була Почаївська, на яку припадає
абсолютна більшість видрукуваного – 394 позиції. Понад 60% продукції
охоплювала літургійна література, а також книги релігійного змісту, зокрема –
збірники проповідей та релігійних пісень і молитов. До них належить і
знаменитий тримовний почаївський Богогласник 1790 р., що містив канти,
писані по-українському, по-польському й по-латині і користувався
надзвичайною популярністю не лише серед уніатів, але й серед православних
по всій Україні.
Світська продукція була представлена шкільними підручниками,
словниками, популярною історичною лектурою, перекладами з античних та
тогочасних французьких авторів, календарями-порадниками тощо. Ці книги
видавалися майже виключно по-польському, що цілком відповідало згаданому
вище процесові полонізації інтелектуального життя. До двомовних
почаївських видань натомість належав видрукуваний 1722 р. перший польськоцерковнослов’янський словник “Лексикон сиреч словесник славенский” (про
потребу в такому виданні свідчить те, що 1772 та 1803 рр. наклади були
повторені). Варто також зазначити, що в Почаєві у 1757 р. була перевидана
опублікована в Римі 1783 р. праця вченого-василіанина Ігнація Кульчинського345
“Specimen Ecclesiae Ruthenicae” [Взірець Руської Церкви], котру вважають
першою спробою синтетичної історії Греко-католицької церкви, написаної з
залученням документів Ватиканського архіву.
§ 2. Згасання козацьких автономій у підросійській Україні
Після поразки мазепинців, довершеної фізичним винищенням чи
еміграцією найбільш активних старшинських верхів, імперський механізм
Росії почав з прискоренням поглинати автономні козацькі осередки у
Гетьманській і Слобідській Україні та на Запорозькій Січі. Згасання
мазепинства збіглося з часами становлення абсолютистської монархії, однак за
Російською державою – “найдержавнішою і найбюрократичнішою у світі” (за
словами Миколи Бердяєва) стояла потужна кількавікова традиція розбудови.
Відколи Московське царство проголосило себе наступником Візантії і єдиним
носієм праведної християнської віри, територіальна експансія вбиралася ще й у
месіанські шати поборення “неправди”. Наприклад, книжник Філофей,
звертаючись до Івана ІV Грозного (1547-1584), писав:
І нехай відає Твоя держава, Благочестивий Царю, що усі царства
православні християнської віри зійшлися в Твоє царство: Ти один у всій
піднебесній Християнський Цар. Бережи ж і вслухайся, Благочестивий
Царю, що всі християнські царства зійшлися у Твоє єдине, що два Рими
впали, третій стоїть, а четвертому не бувати…
В зусиллях “збирання” руських, а далі й сусідніх земель обшири
третього Риму між кінцем ХV і схилом ХVІ ст. зросли з 430 тис. до 5,1 млн
км2, але це був тільки пролог до розростання держави-монстра (для прикладу –
на 1914 р. вона обіймала 23,8 млн км2, тобто у середньому збільшувалася на 80
км2 щоденно). Паралельно до територіальних прирощень розбудовувалась і
величезна управлінська машина, поступово перетворюючись на “річ-для-себе”,
спрямовану на власне самоутвердження шляхом тотального одержавлення усіх
сфер життя. Цьому сприяли і традиції необмеженої царської влади та слабкий
розвиток громадянських форм активності, котрі могли б через інститути
станового самоврядування та парламентарне представництво стримувати
простування владних структур до безконтрольної гегемонії (як відомо, саме
таким шляхом пішов суспільний розвиток у країнах Західної Європи та Речі
Посполитій, сприяючи поступовому законодавчому оформленню прав особи і
станів).346
Крутою вестернізацією управлінського апарату, а особливо армії,
реформи Петра І не змінили принципової суті владної моделі. Навпаки,
унітаризм іще глибше проник в усі ділянки – економіку, політику, культуру,
релігію, ламаючи все, що в нього не вкладалося, і підкоряючи життя кожної
людини вищій ідеї – примножити могутність абсолютистської “добре
керованої” держави, змодельованої на раціональних принципах Просвітництва,
згідно з якими неодмінною умовою розумного і справедливого ладу є
запровадження всезагальних однакових законів. На цьому тлі особливо
дражливою аномалією виглядали новоздобуті західні регіони імперії,
суспільний уклад яких спирався на засади поліцентризму і договірного
співжиття “народу” і “правителів”. Розмаїттю їх устроїв “добре керована”
держава мусила протиставити єдину адміністративну систему і державний
контроль, регульований з центру. Відтак на долю Петра І та його наступників
припало, як писала возвеличувана французькими просвітниками ХVІІІ ст.
Семіраміда Півночі Катерина ІІ, усунути дерзкие мечтания з голів нових
підданих Росії – українців, білорусів, литовців, поляків.
Козацькій Україні судилося першою потрапити під колесо уніфікації (з
останньої чверті ХVІІІ ст. на цей шлях, поза своєю волею і за дещо відмінними
сценаріями, вступлять Правобережна Україна, Білорусь, Литва, Польща).
Козацькі автономії не були готові протидіяти налагодженій імперській машині.
На тлі енергійних реформ Петра І їхня неструктурована демократія виглядала
анахронізмом, а часу, що уможливив би її природну еволюцію, ніхто дарувати
не збирався. Навпаки – в процесі ліквідації автономізму були взяті за
прецедент якраз ті вади, що спричиняли слабкість козацьких структур від
моменту їх виникнення – невиробленість єдиної політичної лінії верхів,
соціальні тертя між старшиною і низами, схильність городян до
колабораціонізму з царським урядом, врешті – елементарна відсутність
юридично унормованих засад внутрішнього устрою, який спирався на права і
вольності звичні, але ніколи не був врегульований законодавчо. Уніфікаційні
заходи реалізувалися одночасно в двох площинах. З одного боку, крок за
кроком урізались повноваження інститутів автономної організації, а з іншого –
це компенсувалося пільгами на користь привілейованих груп населення,
старшини і міських верхів, аби, як писав 1774 р. генерал-губернатор Петро
Рум’янцев, привязать их к России и возбудить патриотизм к общему
отечеству. В підсумку російській адміністрації вдалося і те й друге. Погляду
на перебіг та безпосередні наслідки цих нововведень і присвячено цей
параграф.347
Політико-адміністративний устрій і загальний образ суспільства
Гетьманської України
Політико-адміністративний устрій Гетьманату аж до його ліквідації
залишався в головних рисах таким, як він усталився за Богдана Хмельницького
(пор. розд. V, § 1). Владний апарат очолював гетьман, управління на місцях
здійснювали полковники і сотники, а дорадчим органом при гетьмані була
Рада генеральної старшини – писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий і
бунчужний. Виконавчі функції покладалися на Генеральну військову
канцелярію, а апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня – полкових і
сотенних – виступав Генеральний військовий суд. Офіційною резиденцією
гетьмана та вищих адміністративних і судових органів служив Глухів [нині
райцентр Сумської обл.], куди гетьманська столиця перемістилася після
зруйнування Батурина*.
Все козацьке населення Гетьманату, як і за Хмельницького, вважалося
військом, поділяючись на 10 округ-полків – Гадяцький, Київський
(розтягнутий по лівому берегові Дніпра з центром у Козельці), Лубенський,
Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький,
Стародубський і Чернігівський. Загальна кількість вояків, що на військову
потребу мусили ставати під булаву гетьмана, коливалася від 40 до 50 тис.
(наприклад, за даними 1723 р., на мобілізацію з’явилося 55.241 козаків – 16.540
піших і 38.701 кінних). Згідно з так званими Решетилівськими статтями 1709
р., запропонованими на підпис Петру І (щоправда, так і не затвердженими
офіційно), козацьке військо входило до складу російських збройних сил як
частина Української дивізії царської армії, однак продовжувало зберігати
особливості в комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення та
мобілізації. За складом це була станова армія, в якій спадкову збройну службу
відбували тільки власники козацьких ґрунтів. Рахуючись привілейованим
станом, вони не сплачували податків і користувалися правом вільно займатися
промислами й торгівлею, зокрема, такою прибутковою, як горілчана.
Підлягали козаки лише юрисдикції сотенної, полкової і генеральної старшини.
На випадок мобілізації кожний боєздатний вояк, занесений до компуту
[реєстру] свого полку, мусив з’являтися на місце збору в ружю, пороху, пулях,
свинцю, а в мирний час за розпорядженням військової адміністрації нести
* Як уже оповідалося, резиденцією лівобережних гетьманів був спершу Гадяч, а згодом Батурин.348
варту на прикордоннях та брати участь у спорудженні різноманітних
укріплень*.
Самоутримання під час походів і мирних служб обходилося недешево.
Ще дорожчою була зброя (а козак, прибуваючи на збірний пункт, мусив мати
мушкет, шаблю, спис, близько кілограма пороху і до півсотні куль).
Традиційно дорогими були й коні, а тим часом у кожного з вояків мало бути
двоє добрих коней встановленої вартості, яких не використовували в
господарських потребах. До повного козацького спорядження належали також
вози з тягловими кіньми і погоничем для транспортування запасів фуражу,
провіанту тощо.
Далеко не кожен міг витримати такий матеріальний тягар, тож уже з
1720-х років реєстри хронічно не доукомплектовувалися. Відтак за
гетьманським універсалом 1735 р. козацтво було поділене на дві групи:
заможнішу (виборних), на яку падало виконання власне військової служби, і
біднішу (підпомічників), що мусила постачати військо провіантом, зброєю,
кіньми та ін. Одночасно виділилася ще одна група допоміжного населення –
підсусідки, люди козацького звання, які мешкали по чужих дворах, не маючи
власної садиби і живучи від свого заробітку, тобто наймитуючи. Загальне
співвідношення різних категорій людності Гетьманської України 1760-х, тобто
на час ліквідації гетьманства, за дещо заокругленими підрахунками Зенона
Когута, виглядало так:
1)старшина – 2,4 тис. осіб;
2)священослужителі, російська та іноземна знать, іноземні службовці та
інші особи, звільнені від податків – 11 тис.;
3)козаки:
а)виборні – 176 тис.,
б)підпомічники – 198 тис.,
в)підсусідки – 80 тис.,
г)інші – 1 тис.;
4)городяни – 34 тис.;
* Цією повинністю зловживано з часів Петра І. Наприклад, у 1715 і 1721 рр. на так звані ладозькі канальні
роботи під Санкт-Петербург було вивезено 20 тис. козаків; на будівництво Української лінії – системи
фортифікацій між Дніпром і Дінцем довжиною близько 400 км – протягом 1732-1736 рр. залучалося понад 25
тис. козаків і т. д.349
5)селяни:
а)у приватних володіннях – 465 тис.,
б)на рангових землях* – 25 тис.,
в)інші – 25 тис.;
разом 1.017.000 чол.
Як видно з цих даних, половину населення складали селяни, причому
абсолютна більшість з них була вже не підданими Війська Запорозького, тобто
вільними орачами, а людьми приватного підпорядкування. За цифрами цих
співвідношень стояла гостра селянська проблема, обтяжена специфічно
місцевими нюансами. До початку ХVІІІ ст. селяни, приписані до військового
скарбу, могли за бажанням переходити на козацьку службу. Проте старшина,
зацікавлена у стабільному підданському населенні, розпочала чинити
перешкоди таким переходам. Водночас, як уже зазначалося, неухильно
зменшувалася кількість рангових, тобто скарбових сіл (див. розд. V, § 3), які
одне за одним разом з їх мешканцями теж переходили у приватну власність
старшини. Великого розмаху набула й скупівля козацьких ґрунтів від
зубожілих козаків, яка супроводжувалась численними зловживаннями:
обертаючи колишніх козаків на підданих, нові власники вдавалися до
насильства, шантажу, примусу. Невдовзі, за логікою нових соціальних
практик, на черзі стало й питання про заборону вільного переміщення селян з
одного місця на інше. Зокрема, з 1739 р. було заборонене переселення зі
Слобожанщини на територію Гетьманату, а в 1761 р., згідно з ордером
тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, утруднено вихід на нове
місцепроживання: щоб оселитися на ньому, належало пред’явити письмову
згоду попереднього власника. Врешті, імператорський указ від 3 травня 1783 р.
серед інших заходів для ліквідації відмінностей місцевого укладу проголосив
остаточну заборону селянських переміщень, яка перетворювала ще відносно
незалежну селянську масу на таких самих безправних кріпаків, як і в питомо
російських регіонах імперії.
Погіршення становища селян, помітне вже з першої третини ХVІІІ ст.,
викликало своєрідну реакцію, котра в канцелярській мові тих часів називається
исканием козачества. Зменшення козацьких збройних сил, вигідних для
імперії, бо заледве не дармових, примушувало царський уряд у дражливому
* Про рангові маєтності див. розд,V, § 3. За підрахунками Михайла Слабченка, на середину ХVІІІ ст. вольних
сіл залишалося дещо більше 10%, а решта вже перебувала у приватній власності старшинських родин; деякі з
них володіли сотнями, а то й тисячами підданих (як, наприклад, Апостоли, Розумовські, Полуботки,
Скоропадські).350
питанні займати ту позицію, яка була вигідною в конкретний момент
(щоправда, завжди підкреслюючи свою роль в охранении прав
малороссийского народа від старшинських зловживань). Так, потребуючи у
1723 р. збільшення армії, Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на
підданих, могли повернутися до попереднього стану, якщо шукач козацтва
·ищущий козачества‚ документально підтвердить козацьке звання свого батька
або діда. Згодом, коли потреба в численному козацькому військові відпала,
аналогічні домагання селян (навіть підкріплені документально) стали
розцінюватися як разврат і продерзость і придушуватися за допомогою
каральних команд.
Шукання козацтва являє собою одну з яскравих сторінок у житті
Гетьманської України, особливо коли зважити, що до нашого часу дійшли
численні заяви і скарги, пов’язані з цими акціями, де вперше від власного імені
“заговорила” доти німа селянська верства. У відчайдушному прагненні
відстояти незалежність окремі села чи навіть групи сіл виявляли феноменальну
стійкість, десятиліттями протидіючи каральним командам і ніби в зменшеному
масштабі відтворюючи на прикладі власної долі трагедію завмирання
козацьких вольностей під тиском гігантської державної машини. Так,
мешканці сіл Кулаги й Суботовичі Стародубського полку вистояли перед
спробами обернути їх на мужиків понад тридцять років, з 1748 по 1779 р.
Аналогічна “війна” у селах Фоєвичі та Чолхів цього самого полку розтяглася
на 1731-1749 рр., а в селах Злодіївка, Піни та Угроїди Сумського полку на
сусідній Слобідській Україні – на 1713-1784 рр.(!), причому каральній команді,
здобуваючи село, довелося навіть застосувати артилерію. У с. Турбаї
Миргородського полку протягом 1769-1789 рр. селяни вели справжні бої з
армійськими загонами, оголосивши, як записано в одному з рапортів місцевої
адміністрації, що вони не погоджуються, аби в козачому званні було визнано
лише частину односельців:
Ми хочемо, щоб нас суд зробив усіх козаками по наших показаннях,
інакше скільки б суд не жив у селі і чого б від нас не вимагав – ми не
послухаємо, хоч усі пропадемо, а не піддамось нікому і ніякій команді,
хіба усім царством прийдуть нас брати.
Паралельно до змін у соціальному статусі населення Гетьманську
Україну заторкнули і ті з нововведень Петра І, що спрямовувались на
встановлення державного контролю в економічній сфері – торгівлі,
промисловості та фінансах. До мазепинського виступу з гетьманської території
ще не сплачувалися податки у загальнодержавну казну. Перший тягар, який ліг351
на тутешнє населення після Полтавської поразки на загальноімперських
засадах, полягав в утриманні 8-11 полків царського війська, віднині постійно
дислокованого тут для сохранения внутренней тишины и границ*. Це знайшло
свій вияв у виснажливому грошовому податкові та натуральних поборах
хлібом, фуражем і провіантом, провокуючи ще й численні надуживання –
примусове забирання волів і коней для армійських потреб, реквізицію підвод,
використання місцевого населення погоничами при обозах на засадах
самозабезпечення тощо.
Непоправного удару реформи Петра І завдали українській торгівлі,
примусово втягнутій в рамки загальноросійських регламентацій. Заборона
вільного вивозу цілого ряду так званих заповідних, тобто стратегічносировинних товарів, які належало здавати до казенних складів (як коноплі,
віск, поташ, селітра, збіжжя та ін.), доповнювалася обов’язковою вимогою
експортувати решту предметів торгівлі не по звичних, віками налагоджених
шляхах через Річ Посполиту і Австрію, а через північні російські порти, що
збільшувало видатки на транспорт і взагалі не оплачувалося в зв’язку з
труднощами важкого доїзду. Торгові обмеження на імпорт закордонних
товарів швидко позначилися на становищі міст, віднині мимоволі
переорієнтованих на внутрішній російський ринок, і то хіба як перевалочних
пунктів руху сировини до Москви й Петербурга, бо готові промислові товари –
текстиль, папір, зброя, металеві вироби – в Україну завозились звідти,
підриваючи її власне ремісниче виробництво. Водночас поява заснованих за
ініціативою влади казенних мануфактур, тобто фабрик, на яких працювали
приписані до них селяни довколишніх сіл, закладала міну під традиційну
цехову систему.
Нашаровуючись на загальний занепад міського життя, спричинений
старінням маґдебурґій на обшарах Речі Посполитої, система заходів Петра І в
підсумку призвела до того, що хоч на території Гетьманату нараховувалося
близько 200 населених пунктів міського типу, проте місто як таке (за винятком
хіба Києва) тут по суті зникло, підмінившись, за влучним висловом Михайла
Слабченка, “його сурогатом – ярмарковим пунктом”. На це вказують, зокрема,
і неймовірно низькі показники заселеності: навіть у найбільшому з міських
осередків, Києві, кількість дворів коливалася в межах 2,5-6 тис., а в решті
полкових центрів пересічно не перевищувала 400-600. Маґдебурзьке право,
* Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на Лівобережжі і Слобожанщині протягом шести років
квартирувала майже вся діюча армія, її обслуга та командний корпус.352
яким користувалися такі “міста” (а швидше – великі села), трактувалося
козацькими владами без належного пошанування. Відтак раз у раз спалахували
конфлікти міських самоврядних органів з сотниками і полковниками, а в Києві
– з гетьманами. За виразний приклад може слугувати виснажлива епопея
протистояння Київського магістрату гетьманам, яка тривала від правління
Івана Самойловича до складення повноважень Кирилом Розумовським.
Незгоди виникали з будь-якого, часто малосуттєвого, приводу і
супроводжувались розлогими скаргами городян царю та воєводам на дії
козацьких влад. На цьому втрачали обидві сторони – і старшина, і міщанство,
бо кожний конфлікт давав добрий привід для втручання в міські справи, під
виглядом приличного устроения крок за кроком урізаючи повноваження
самоврядних інституцій. Каяття прийшло запізно, як видно на прикладі щойно
згаданого Києва. Коли указом Миколи І від 23 грудня 1834 р. була остаточно
ліквідована київська маҐдебурҐія, на той час уже безнадійно розладнана
корупцією і фінансовими зловживаннями, містом ходив анонімний вірш, в
якому констатувалося:
Прогуляли справу наші,
Москаль буде розбирать!
* *
*
Проте коли економіка Гетьманської України, поволі перетворювана на
колоніальний придаток російських промислових центрів, руйнувалася ніби
сама собою, зсередини, то заходи щодо корекції політичного устрою були
більш цілеспрямованими. Початок їм поклали репресії над прибічниками Івана
Мазепи з одночасним встановленням пильного нагляду за старшинським
корпусом. Як писав київський генерал-губернатор кн. Дмитро Голіцин,
для нашої безпечності на Україні треба насамперед посіяти
ворожнечу між полковниками й гетьманом… треба, щоб у всіх містах
полковниками були люди, які не згодні з гетьманом; коли вони будуть не
згодні, то всі їхні діла будуть нам відкриті…
Згідно з указом 1715 р., гетьман міг затверджувати полковників лише
після погодження з царським резидентом, а з 1730-х років їх уже без церемоній
призначувано, не питаючи гетьманської згоди. Характерно, що власне після
Полтавського розгрому серед полкової старшини уперше з’явилися люди353
немісцевого походження, зате непорушної вірності – серби Антон Танський і
Михайло Милорадович, росіянин Петро Толстой та ін.
Реформуючи загальноімперські органи вищого управління, коли старі
прикази були замінені так званими колегіями, Петро І замість одного з
Посольських приказів – Малоросійського – у 1722 р. створив Малоросійську
колегію, підпорядковану не Колегії іноземних справ (що прийшла на зміну
Посольським приказам), а Сенату, відкрито продемонструвавши, що в його
очах Гетьманат уже не виглядав незалежним політичним організмом. Потреба
в Малоросійській колегії мотивувалася необхідністю припинити в судах и
войску беспорядков для охранения малороссийского народа, але її справжнім
завданням стало запровадження контролю за фінансами. Колегія діяла у складі
шести офіцерів-росіян, командирів розквартированих в Україні царських
полків. Резидувала вона в Глухові, очолювана президентом Степаном
Вельяміновим, який публічно заявляв старшині:
Согну я вас, что и другие треснут! Уже ваши давнины переменить
велено, а поступать с вами по-новому.
Конфлікт між Вельяміновим і козацькими верхами виніс на поверхню
політичного життя чернігівського полковника Павла Полуботка, з іменем
якого пов’язаний останній епізод відкритого протистояння України
Петербургові. Після смерті Івана Скоропадського (1722) старшина звернулася
до Петра І за дозволом обрати нового гетьмана, покладаючи тимчасові
гетьманські обов’язки на Полуботка. В той же час вступила в адміністративні
повноваження і Малоросійська колегія, яка заходилася налагоджувати облік
податкових надходжень і приймати скарги на дії Генерального суду та
старшини від осіб, невдоволених органами козацького управління. Цим самим
президент Колегії фактично поставив під власний контроль суди, фінанси й
адміністрацію, тобто ті сфери, які досі підлягали віданню гетьмана. На
кількаразові клопотання про якнайшвидше проведення гетьманських виборів
Петро І відповів, що усі гетьмани були зрадниками Російської держави, тож
тепер він розмірковує над тим, аби підшукати вельми вірного і надійного
чоловіка. Отже, про вільний вибір уже не було й мови, а Полуботок,
кандидатуру якого старшина пропонувала ще 1709 р., при обранні
Скоропадського, серед благонадійних не числився (як говорив Петро І, він
надто хитрий – з нього може вийти другий Мазепа).
Тим часом суперечки між генеральною старшиною і Вельяміновим, який
докладав енергійних зусиль до підпорядкування собі Генеральної військової
канцелярії, судів і скарбниці, розгорялися дедалі дужче. Врешті в серпні 1723354
р. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чернишем та писарем
Семеном Савичем були викликані в Петербург для пояснень. Навздогін
клопотанню, яке вони везли з собою, прохаючи ліквідувати ненависну
Колегію, туди ж були переслані так звані Коломацькі чолобитні, складені в
таборі над р. Коломак, де восени 1723 р. стояло козацьке військо. Одна з них
містила прохання про вибори нового гетьмана, а друга – про відміну
запроваджених Малоросійською колегією податків, непідпорядкування їй
козацьких судів і звільнення України від постоїв царської армії. Під обома
стояли підписи більшості генеральної старшини і полковників, причому
останні висловлювалися не лише від свого імені, але й від товариства, тобто
рядових козаків.
Роздратований цією несподіваною активністю, Петро І наказав ув’язнити
в Петропавлівській фортеці спершу Полуботка, Черниша і Савича, а невдовзі –
й заарештованих в Україні та привезених до Петербурга інших “змовників” –
миргородського полковника Данила Апостола, генерального осавула Василя
Жураківського, генерального бунчужного Якова Лизогуба, регента
Генеральної військової канцелярії Дмитра Володьківського та ін. Розпочалося
слідство: в’язням загрожувало заслання до Сибіру, а Полуботкові – й того
гірше, бо за доносомземляка, а нині первенствующего члена св.Синода
Феофана Прокоповича йому закидали зв’язки з Пилипом Орликом. Розв’язка
була раптовою. Наприкінці грудня 1724 р. у казематі помер Павло Полуботок
(його поховано на фортечному цвинтарі церкви Сампсонія-прочанолюбця), а
за місяць зійшов у могилу і його могутній ворог Петро І. Ще через два тижні
справа була закрита, хоча заарештовану старшину разом з родинами певний
час продовжували тримати в столиці заручниками.
18 лютого 1725 р. з приводу подій, що сталися, було оголошено
офіційний маніфест. Головна провина в ньому складалася на скверное
лакомство старшини, котра прагнула збагачення, простой народ обидя и
разоряя, тоді як захищати його була покликана Малоросійська колегія,
створена в інтересах поспольства. Коментуючи це, не можна не визнати, що
старшина й справді не гребувала прибиранням до рук чужого, утискаючи
козаків та селян. Проте ще менше роль народного благодійника пасувала
царському урядові: зусиллями Малоросійської колегії грошові збори з
населення тільки за два роки її урядування (1722-1724) збільшилися з 45 до 140
тис. рублів.
Гідна жалю смерть Павла Полуботка вже в очах сучасників витворила
довкола нього героїчний ореол жертовності в ім’я козацької вітчизни.355
Очевидно, саме в цей час з’явилася й апокрифічна “промова” Полуботка,
буцімто звернена до Петра І, в якій наказний гетьман сміливо кидає у вічі царю
звинувачення в кривдах, заподіяних Україні, котру привернуто в неключиме
рабство, гідне азіатського тирана, а не християнського монарха.
Завершується промова патетично:
Я знаю, що на нас чекають кайдани і похмурі темниці, де нас виморять
голодом і утисками за московським звичаєм, але доки я ще живий –
говорю тобі істину, о Государю! Ти воздаси неодмінний звіт перед
Царем усіх Царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу!
Автор “промови Полуботка”, одного з найяскравіших свідчень
тогочасних поглядів на долю України, невідомий. Сама вона побутувала у
кількох редакціях: одну вперше опублікував у Парижі 1789 р. у своїх “Анналах
Малої Росії” ·”Annales des la Petite-Russie”‚ колишній аташе французького
посольства в Петербурзі Жан Бенуа Шерер. Другий варіант вміщено до часто
згадуваної “Історії Русів” (фрагмент з нього власне процитований щойно); ще
одна редакція у 1822 р. знайшла місце в “Истории Малой России” Дмитра
Бантиша-Каменського.
Врешті, з іменем Полуботка пов’язується новітня легенда, яка виникла
вже на початку нашого століття і періодично бентежить український загал
донині. Йдеться про так званий “заповіт Полуботка”: від’їжджаючи за
викликом царя до Петербурга, обачний гетьман нібито спакував власні та
частину скарбових коштовностей і переправив морем аж до Англії, де їх було
покладено в одному з банків з умовою повернення нащадкам, але тільки тоді,
коли вони житимуть у незалежній Українській державі. Характерно, що
після тривалої перерви легенда про Полуботкові скарби знову виринула і в
часи відлиги 1960-х – як підсвідомий символ мрій про незалежність(!?).
* *
*
Після смерті наступниці Петра Катерини І (1727) Найвища Таємна Рада,
опікунський орган при імператорі-немовляті Петрі ІІ, зважаючи на
перспективу наближення російсько-турецької війни, змінила політику щодо
України з метою приласкания тамошнего народа.* Контроль за Гетьманатом
* Російсько-турецька війна справді розпочалася 1735 р. і тривала до 1739 р., супроводжуючись безглуздими
втратами людей та коштів і мізерним військовим результатом. Лояльність козацької старшини добре придалася356
знову передавався з відання Сенату до Колегії закордонних справ,
Малоросійську колегію скасовували, а 1 жовтня 1727 р. в Глухові, в урочистій
обстановці з дотриманням давніх церемоній був обраний на гетьманство 70-
літній миргородський полковник Данило Апостол. Невдовзі після виборів він
поїхав до Москви на коронацію юного імператора, везучи з собою петицію про
повернення давніх вольностей. Відповіддю на неї стали так звані Рішительні
статті 1728 р., котрі не повертали Україні вольностей, однак запроваджували
м’якший варіант підлеглості, ніж той, що його нав’язав Петро І через
Малоросійську колегію. Так, гетьман у військовому плані й надалі підлягав
російському командуванню, проте цивільний резидент, який мав невідлучно
перебувати при ньому, отримував функції не міністра з розпорядчими
повноваженнями, а радника. Генеральну старшину і полковників, обраних
козацькими верхами, затверджував імператор, однак у віданні гетьмана
залишалося призначення старшини нижчої ланки – він добирав її особисто.
Реорганізований Генеральний суд віднині мусив складатися з трьох українців і
трьох росіян, проте президентом його був гетьман, а юридичною підставою
діяльності – малоросійські права. Аналогічний подвійний контроль
запроваджувався і за скарбницею, для чого встановлювалися пости двох
генеральних підскарбіїв – українця та росіянина.
Данило Апостол, маневруючи між цими химерно роздвоєними владними
структурами, проявив себе далекоглядним і обачливим політиком. За його
недовгого гетьманування (він помер у січні 1734 р.) вдалося започаткувати (а
частково й здійснити) ряд практичних заходів по налагодженню розхитаної
реформами Петра І економіки. Зокрема, між 1729-1731 рр. було проведене
Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія поземельного фонду
Гетьманської України, яка дала змогу розібратися в цій занедбаній ділянці
господарства. Тоді ж Апостолові, першому з-поміж гетьманів, вдалося навести
порядок у фінансових справах, встановивши точний бюджет видатків
центральної адміністрації, який покривався за рахунок вивозного мита (ввізне,
згідно з Рішительними статтями, передавалося до російської казни).
З 1728 р. під головуванням генерального судді Івана Борзни почала діяти
кодифікаційна комісія з 12 осіб, що мала узгодити в єдиному зводі усі правові
нововведення (які de facto під назвою військових обичаїв увійшли в побут
України з часів Хмельниччини) зі старими юридичними кодексами карного та
цивільного права. До них належали Литовський Статут, чинна в Україні
уряду, бо територія України служила і базою розміщення, і джерелом матеріально-технічного забезпечення
усієї діючої армії.357
редакція законів міського (маґдебурзького) права “Саксон”, а також книга
коментарів до останньої Бартоломея Ґроїцького – “Порядок прав міських”
(пор. розд. ІІІ, § 1-2). Кодифікаційна комісія зобов’язувалась подбати і про
переклади статей, які б увійшли до укладеного ними зводу, з польської мови на
українську (втім, було б надто сміливо назвати мову вищих канцелярій
Гетьманату “українською”: вона являла собою курйозний суржик книжної
староукраїнської з діловою російською, хоча в практиці канцелярій нижчого
рівня побутувала мова, наближена до розмовної).
Забігаючи наперед, варто додати, що кодифікаційна комісія, створена
Данилом Апостолом, пережила його самого, аж у 1744 р. передавши на
розгляд Сенату укладений нею звід з 30 розділів і 1716 артикулів, причому
1043(!) з них базувалися на Литовському Статуті*. Акт цей виявився
запізнілим: на той час Сенат уже обмірковував заходи для поширення на
Україну загальноімперського законодавства. Тож спершу малоросійські права
були заморожені в канцелярії Сенату, далі (1756 та 1766 рр.) їх пробували
використати в рамках передбачуваної загальноімперської кодифікації, а 1807
р. навіть поклали в основу нового законопроекту під назвою “Собрание
малороссийских прав” (в силу політичних обставин він теж не був
запроваджений у життя). Втім, це не перешкодило малоросійським правам
діяти de facto* навіть після ліквідації Гетьманату. Офіційна відміна місцевих
правових особливостей збіглася аж з встановленням у губерніях Лівобережної
України, згідно з імператорським указом 1843 р., загальних норм судочинства
на підставі Зводу законів Російської імперії (на Правобережжі дія Литовського
Статуту була припинена сенатським указом 1840 р.).
* *
*
Після смерті Данила Апостола (1734) вибори нового гетьмана знову були
загальмовані, а владні повноваження передано Правлінню Гетьманського
Уряду – дещо пом’якшеному варіантові Малоросійської колегії. Офіційно цей
захід оголошувався тимчасовим, а за секретною інструкцією тодішньої
імператриці Анни Іоанівни – остаточним; ще одна таємна інструкція
* Цей звід під назвою “Права, по которим судится малороссийский народ” був опублікований 1879 р. відомим
істориком права, київським професором Олександром Кистяковським.
* Українські суди в поточній практиці спиралися на праці місцевих юристів: “Суд и росправа в делах
малороссийских” Федора Чуйкевича (1750), “Книга Статут и прочие права малороссийские” Кондратьєва
(1764) та ін.358
рекомендувала поширювати чутки, ніби головною причиною податкових
тягарів простолюду був гетьман, тож ліквідація його влади принесе
полегшення.
Правління складалося з шістьох осіб – трьох росіян з-поміж найвищих
чинів дислокованої на території Гетьманату армії і трьох українців –
генерального судді, генерального осавула і генерального підскарбія. У
практичний діяльності Правлінню належало керуватися Рішительними
статтями 1728 р., а на засіданнях, згідно з імператорським розпорядженням,
сидіти довкола столу в равенстве – офіцерам навпроти старшини. На цьому,
щоправда, равенство і закінчувалося, бо реально правили Україною керівники
російської трійки – спершу кн. Шаховськой, далі кн. Борятинський та ін. Під
час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. необмеженими повноваженнями
був наділений також фельдмаршал Мініх, головнокомандувач російської армії,
дислокованої на території Гетьманату і Слобожанщини. Певний час він навіть
клопотався, щоб йому передали ці землі у спадкову власність як герцогство,
трактуючи українські автономні порядки з підкресленим презирством.
Наприклад, коли Генеральний суд розв’язав суперечку Мініха з родиною
Марковичів не на його користь, він, не добираючи дипломатичних висловів:
кричал на судей Генерального суда за решенное дело… и угрожал им
словами, что таких-де судей повесить или, бив кнутом, сослать в
Сибирь, а о правах говорил, что шельма писал, а каналия судил…
Проте, здавалось би, вже приреченому Гетьманатові судилося ще раз
пережити смугу надій. На цей раз причиною став не великодержавний
розрахунок, а романтична пригода і сентимент нової імператриці Єлизавети
Петрівни (1741-1762), таємно одруженої з простим козаком із с. Лемеші на
Чернігівщині Олексієм Розумовським (1709-1771). За красивий голос і гарну
поставу Олексій серед інших парубчаків був узятий до придворної капели
(впродовж ХVІІІ ст. мода на українських музик у Петербурзі не переводилася),
і там зійшовся з Єлизаветою, тоді ще царівною. У 1744 р. імператриця
здійснила подорож на батьківщину графа Розумовського (графський титул
родині Розумовських був пожалуваний 1744 р.), вклонилася київським
святиням і вельми прихильно сприйняла висловлені їй у Глухові прохання
старшини відновити давні вольності, у тому числі й гетьманство.
Бажаний кандидат знайшовся відразу – молодший брат Олексія
Розумовського Кирило, якому на той час виповнилося лише 16 років. Втім,
декоративне гетьманство поспіху не вимагало, тож юний граф відбув у
закордонну освітню подорож у супроводі свого наставника Григорія Теплова.359
Тим часом на Україну щедро сипалися царські милості: її територію було
звільнено від армійських постоїв, а мешканцям дозволено вільну торгівлю
збіжжям; 1745 р. поновилася Київська митрополія (перетворена 1722 р. на
архієпископію з призначуваним з Петербурга ієрархом); врешті – у 1747 р.
оголосили царський указ “О бытии в Малороссии гетману по прежним правам
и обыкновениям”. На початку березня 1750 р. в Глухові, з великою
урочистістю і дотриманням належного церемоніалу 22-річний Кирило
Розумовський був заочно “обраний” на гетьманство, а імператриця з цієї
нагоди присвоїла йому чин генерал-фельдмаршала і вручила в придворній
церкві у Петербурзі гетьманські клейноди: прапор, бунчук, військову печатку і
срібні литаври. В липні цього самого року, з численними екіпажами, верховим
супроводом, музикантами, скороходами і навіть трупою акторів гетьман
прибув до Глухова, де його зустрічала майже вся старшина, духовенство,
кілька тисяч козаків.
Втім, театральний бік імператорського лицедійства на цьому й
вичерпується, бо молодий гетьман виявився не такою вже й безпомічною
іграшкою Петербурга, як можна було сподіватися. За його правління (1750-
1764) Гетьманат пережив останню спробу пристосуватися до нових порядків,
не втрачаючи на вольностях. Напрям цих зусиль визначали риси особистості
самого Розумовського. Вихований на петербурзькому дворі і поєднаний
родинними зв’язками з найвищою російською аристократією завдяки
одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, гетьман бачив
Україну, звичайно ж, часткою Російської імперії, однак під контролем
місцевих влад, гарантом чого виступав би він сам. Претензії на особливу роль
в Україні виразно простежуються в заходах довкола розбудови гетьманської
столиці. Глухів належав до непоганих міст (як писав ще в 1703 р. уже
згадуваний російський паломник Іван Лук’янов, в малороссийских городах
другова вряд ли такова города сыскать; лучше Киева строением и житием).
Проте Розумовський вирішує перенести свою столицю до мазепинського
Батурина. Саме тут, на мальовничому крутому березі Сейму, петербурзький
архітектор-англієць Чарльз Камерон збудував на гетьманське замовлення
розкішний палац першокласної класицистичної архітектури (його центральний
корпус зберігся донині), а італієць Рінальді заклав довкола парк. До
проектування в Батурині національних строєній були залучені найвідоміші
придворні майстри – Квасов, Аксамитов і Старцев (у зв’язку з ліквідацією
гетьманства ця частина задуму так і залишиться на стадії підготовчих робіт).360
Водночас гетьман виношував плани відкрити у своїй новій столиці
університет, а другим мала стати реформована Києво-Могилянська академія.
Намагання зробити з Батурина “маленький Петербург” логічно
перегукується з заходами Розумовського стосовно законодавчого
виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини.
Тенденція ототожнювати себе з давньою шляхтою намітилась серед козацьких
ватажків ще в добу мазепинського правління (пор. розд. V, § 3), проте лише за
молодого гетьмана вона набула форм, законодавчо окреслених. Так, у проекті
згаданих “Прав, по которым судится малороссийский народ” передбачалося,
що носії усіх військових чинів, починаючи від сотників, а також усі знатні
військові товариші і духівництво мусили бути визнані шляхтою, на яку
поширюються права, передбачені Литовським Статутом для осіб шляхетського
стану. Реанімація, здавалось би, затертої від тривалого вжитку фразеології
Статуту мала підтекст глибший, ніж юридична казуїстика. Прагнення здобути
статус шляхти несподівано висвітлило той факт, що козацька старшина
продовжувала зберігати набагато тісніший, ніж можна було сподіватися,
зв’язок зі своєю політичною колискою – Річчю Посполитою. Уявлення про
справедливий лад, про права і функції еліти, про способи її самоорганізації, на
які можемо натрапити в тогочасних пам’ятках, живцем перенесені з
річпосполитських практик разом з поняттям шляхетства, хіба що під останнім
уже розумілася не старожитна родова, а військова старшинська знать.
Реформа судочинства, проведена Розумовським у 1760-1763 рр., так само
була спрямована на відродження тієї давнини, в якій козацькі терени жили до
Хмельниччини. Так, за реформованим Генеральним судом недвозначно
проступають апеляційні трибунали Речі Посполитої: двом традиційним
генеральним суддям асистує виборна колегія з 10 депутатів – по одному від
кожного полку. Замість полкових судів запроваджено, відповідно до приписів
Статуту, земські, гродські і підкоморські суди – для розгляду цивільних,
кримінальних і межових справ. При цьому кримінальне гродське судочинство,
подібно до старост Речі Посполитої, очолювали полковники, а земських
суддів, підсудків, писарів, підкоморіїв та їхніх помічників-коморників мав, як і
в Речі Посполитій, обирати шляхетський загал відповідної округи.
Ще одним нововведенням, яке підкреслювало тенденцію “ошляхетнити”
Гетьманську Україну за старим взірцем, стало скликання старшинських з’їздів
у Глухові для обговорення найважливіших справ, що перегукувалося з
практикою шляхетських сеймів. Наприклад, у вересні 1763 р. саме такий з’їзд,
у якому взяло участь близько ста шляхтичів-старшини середнього і вищого361
рангу з усіх полків, апробував згадану судову реформу. Один з його учасників
у своїй промові, запис якої зберігся, прямо говорить про потребу запровадити
сейми, чи генеральні ради для відродження сили нашого шляхетства.
Характерним проявом старшинського світогляду часів Розумовського є
поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича
“Разговор Великороссии с Малороссией”, датована 1762 роком. Нагадуючи
воїнські заслуги козацтва, Дівович особливо підкреслює, що козацька
старшина – це люди не без знатних рангов, які не поступаються російській
аристократії, хіба що називаються інакше. Але це річ другорядна, бо, як
наголошує автор, Україна перейшла під скипетр російського царя добровільно,
і тому її статус рівнозначний статусові Росії:
А разность наша есть в приложенных именах:
ТЫ Великая, а я Мала, живем в смежных странах…
Так мы с тобою равны и одно составляем,
Одному, не двум государям присягаем…
Пошуки доказів, спрямованих, за висловом Зенона Когута,
“прилаштувати Україну всередині більшої, російської ідентичності”, не були
новиною (пор. розд. V, § 4). Натомість висунення на перший план
старшинської шляхти в ролі речника Гетьманату засвідчило появу доволі
чіткої політичної платформи – зіпертої на лояльність до царя, але й з
підкресленням того, що Україну і Росію єднає тільки берло спільного монарха,
тим часом як правитель, уряд, територіальні кордони, фінанси у Гетьманаті
свої. Петиція до імператриці, схвалена на Глухівській раді, в якій
наголошувалось на відновленні договірних взаємин між царем і Україною на
підставі Статей Богдана Хмельницького, цілком виразно засвідчує саме таку
спрямованість поглядів. Радикальним нововведенням глухівських дебатів став
і обговорюваний тут проект затвердження за родом Розумовських спадкового
гетьманства, підписаний полковниками та частиною генеральної старшини.
Глухівські події, про які з пильністю відрапортували імператриці
київський генерал-губернатор Федір Воєйков і Київський митрополит Арсеній
Могилянський, викликали занепокоєння в Петербурзі. Тож у січні 1764 р.
гетьман отримав наказ з’явитися до столиці для пояснень і покинув Глухів, як
виявилося – назавжди*. До всього ж якраз напередодні на стіл Катерини лягла
* Кирило Розумовський, далі живучи у Петербурзі або за кордоном, тільки в останні роки життя повернувся в
Україну. Помер у 1803 р. в Батурині; похований тут же, у завершеній того самого року на його кошт
Воскресенській церкві, що існує донині (прах гетьмана в пошуках коштовностей потривожили вже за
радянських часів, тож його гріб не зберігся). Місцевий переказ, пов’язуючи двох батуринських гетьманів –362
“Записка про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами й
звичаями, підтвердженими в грамотах”. Їі склав секретар імператриці,
колишній вихователь Розумовського Григорій Теплов, котрий після
затвердження свого підопічного на гетьманстві багато років прожив в Україні.
“Записка” трактувала козацькі терени як органічну частину російської
державної території, силоміць відірвану, а згодом законно повернуту під
скипетр російського царя. Її критичне вістря спрямоване передовсім проти
старшини, надуживання якої, на думку Теплова, процвітають через
недосконалість малоросійських прав, особливо – через конфузний польський
[тобто Литовський] Статут, положення якого
для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны
уже стали и неприличны малорусскому народу, в самодержавном
владении пребывающему.
Вважають, що “Записка” Теплова стала сигналом до рішучих дій. На
вимогу Катерини ІІ Кирило Розумовський, попереджений своїми впливовими
придворними друзями, що опиратися небезпечно, наприкінці лютого 1764 р.
підписав добровільне зречення гетьманства (отримавши в нагороду за
лояльність підтвердження наданих йому Єлизаветою Петрівною величезних
маєтків в Україні і чималу пожиттєву пенсію). Указом від 10 ·21 н.ст.‚
листопада 1764 р. гетьманський пост оголошувався ліквідованим, а управління
передавалося новоствореному органу – Малоросійській колегії (її традиційно
називають Другою Малоросійською колегією). До складу Колегії мусило
увійти четверо вищих російських офіцерів і четверо представників генеральної
старшини, а президентом і одночасно генерал-губернатором краю призначався
граф Петро Рум’янцев, який з квітня 1765 р. майже на чверть століття осів у
Глухові. Характерно, що, згідно з застереженням імператриці, українці і
росіяни на засіданнях Колегії мали сидіти не одні навпроти одних (як у період
Правління гетьманського уряду), а впереміш, аби серед старшини
вивітрювалося развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от
здешнего ·тобто російського‚ совсем отличным.
Серед інших приписів Катерини ІІ варті уваги ті, в яких вказується
Рум’янцеву на потребу викорінювати внутрішню ненависть українців до
великоросів, а також ретельно відстежувати настрої простолюду з метою
привернення його на свій бік. Що ж до заходів по ліквідації особливостей
Мазепу і Розумовського, оповідає, що церкву побудовано з цегли так званого Мазепиного стовпа – башти, яка
уціліла після погрому Батурина 1708 р.363
місцевого устрою, то їх рекомендовано впроваджувати з повільною
обережністю. Як писала імператриця в одній зі своїх інструкцій прокуророві
Сенату кн. Олександрові В’яземському:
Мала Росія, Ліфляндія ·Латвія‚ і Фінляндія ·Карелія‚ суть провінції, які
правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу
було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й
поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці
провінції… треба зручними способами привести до того, щоб вони
обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс… Коли ж у Малоросії
не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів
щезли…
Правління Рум’янцева розпочалося з проведення протягом 1765-1767 рр.
тотальної ревізії господарства Гетьманату, під час якої було здійснено перепис
населення, детально описано поземельну власність і майно кожного господаря
тощо (матеріали так званого Румянцівського опису, збережені донині,
охоплюють понад тисячу томів). Паралельно започатковано серію “тихих”
заходів Рум’янцева, який підбирав на відповідальні посади прихильників
нового порядку, одночасно сприяючи інтеграції старшинської шляхти в світ
російської знаті шляхом надання їй загальноімперських чинів і привілеїв, що
мало пробуджувати патриотизм к общему отечеству.
Початок російсько-турецької війни 1768-1774 рр. дещо загальмував
реформаторські ініціативи генерал-губернатора, призначеного
головнокомандувачем російської армії. Проте після успішного завершення
війни* рештки партикуляризму, які ще зберігалися на українських околицях
імперії, втратили в очах уряду всяку доцільність. Тож у 1775 р. була
ліквідована Запорозька Січ, до чого ми ще повернемося далі, а указом від 16
[27 н. ст.] вересня 1781 р. на території Гетьманської України замість
дотеперішніх полків запроваджувалось Малоросійське генералгубернаторство в складі трьох губерній, або намісництв – Київського,
Чернігівського і Новгород-Сіверського, влаштованих згідно з приписами
загальноімперського “Установлення про губернії”. В губернських центрах та
повітових містах (кожна з губерній була розділена на 11 повітів) створювалися
* Вона скінчилася Кучук-Кайнарджійським миром 1774 р., згідно з яким Росія отримувала частину
Чорноморського узбережжя, а Кримський ханат оголошувався незалежним від Туреччини, тобто фактично
підпадав під контроль імпаратриці. У 1783 р., спровокувавши в Криму внутрішні усобиці, російський уряд
скинув останнього хана Шагін-Гірея з престолу і приєднав Крим до володінь імперії. На той час припадає
величезна хвиля еміграції з Криму до Туреччини: з приблизно 400 тис. його населення виїхало близько 200
тис.; ще близько 40 тис. осіб християнського віросповідання у 1778 р. було примусово переселено в Приазов’я.364
адміністративні і судові установи на зразок діючих по всій Росії, а рештки
адміністрацій, відмінних від загальноросійського зразка – Малоросійська
колегія, Генеральний суд і полкові та сотенні правління, втрачали чинність.
Як уже згадувалося, 3 травня 1783 р. вийшов імператорський указ, що
прикріплював селян до місць їх проживання на час останньої ревізії 1782 р.,
забороняючи покидати своїх власників. Врешті, указом від 28 червня [9 липня
н.ст.] 1783 р. замість козацьких створювалося десять кінних (так званих
карабінерських) полків регулярної армії з 6-літнім строком служби. Вони мали
формуватися з колишніх козаків, віднині названих казенними хліборобами і
зобов’язаних до військової повинності на засадах рекрутування трьох вояків
від 500 душ населення. Старшина, яка теж підпадала під дію цього указу,
отримувала російські табельні чини**. Наприклад, залишаючись у війську,
полкові осавули і хорунжі ставали, відповідно, ротмістрами і поручниками, а
йдучи у відставку, отримували ранги щаблем вище – прем’єр-майора, секундмайора та ін. Так само жалувалися табельними чинами й ті зі старшини, хто
вирішив присвятити себе цивільний службі в рангах колезьких асесорів,
титулярних радників тощо. Осіб, які б не просили нових звань (як писав один
із сучасників – по привязанностям к малороссийским чинам), виявилося
небагато. До 1784 р., тобто до строку, на який була розтягнута ця акція,
абсолютна більшість козацької старшини запаслася табельними чинами,
урівнявшись тим самим з російським служилим дворянством.
Відтак, коли у 1785 р. був оголошений знаменитий імператорський
маніфест “Грамота на права, вольности и преимущества благородного
российского дворянства”, де вперше гарантувалися недоторканість особи,
майна і честі, а також право на вільний в’їзд і виїзд з країни та регіональну
самоврядність*, козацькій еліті залишалося тільки формально довести свою
дворянську належность по силі прав малоросійських, тобто підтвердити, що
хтось із предків кандидата в “російські дворяни” належав до старшини чи
походив не от здешней простонародной породы, а від польської шляхти з-за
Дніпра.
** Мається на увазі Табель про ранги – законодавчо встановлений Петром І у 1722 р. порядок проходження
служби державними чиновниками. Табель встановлював 14 рангів (чинів) по трьох видах: військові, штатські і
придворні, що асоціювалося з належністю до дворянського стану.
* Варто нагадати, що така сукупність прав діяла в українських землях з кінця ХІV – середини ХV ст. як
законодавчо оформлена і в Короні Польській, і у Великому князівстві Литовському, поширюючись не лише на
шляхту, але й на решту вільних прошарків населення (пор. розд. ІІІ, § 1-2).365
В генеалогіях, які вибудовувалися протягом цих кількох років, доки
проходило перезатвердження дворянства, можемо натрапити на багато
кумедних фантазій на зразок спроб Білецьких-Носенків вивести себе від
згаслої у ХV ст. волинської гілки князів Носів, чи Скоропадських – від якогось
міфічного референдарія над тогобочною Україною. Бувало, що таке
дворянство доводили у якнайкурйозніший спосіб. За приклад може слугувати
лист гетьмана Скоропадського 1711 р., пред’явлений нащадками на доказ
близькості їхнього предка до гетьмана:
Тоби, скурвому сину Василію Салогубу, нехай буде відомо, иж доносил
нам жалобливе пан Антон Трохимович, сотник сребрянскій, же ты з
своєи мужицкои глупости… овец єму по уговору не отдалесь… зачим
умысльні посылаючи от боку нашого посланного, приказали єму конечне
тебе, як собаку, за шию взявши и в колоду забивши, примкнути до
обозу, гді … знатного кієвого караня не увойдеш, декляруєм непремінно.
Внаслідок легкості доведення свого “дворянського” минулого на кінець
ХVІІІ ст. в колишній Гетьманській Україні відсоток дворянства був значно
вищий, ніж в інших регіонах імперії, охоплюючи, за обрахунками Зенона
Когута, близько 23-25 тис. осіб. Без сумніву, до цього числа потрапило багато
осіб селянського та міщанського походження, над якими дошкульно глузували.
Наприклад, в анонімному чернігівському вірші кінця ХVІІІ ст. “Доказательства
Хама Данилея Кукси потомственні” в’їдливо пародіюється доведення
дворянства по гербу, на якому лопата написана держалном угору… усередині
граблі, вила і сокира; знадобилося ж воно кандидатові, аби його ніхто не брав
за чуб.
* *
*
Зусилля забезпечити собі місце в соціально престижних структурах
Російської імперії не виключали спроб козацької старшини ще якось зарадити
перемінам у власній батьківщині. Широким полем для цього, зокрема, стала
діяльність “Комиссии для сочинения проекта нового уложения и для советов о
способах к достижению общенародного благоденствия”, створеної Катериною
ІІ у 1766 р. з метою реформувати російські закони. У підсумку, як відомо, з
реформи нічого не вийшло, і 1769 р. під приводом початку російськотурецької війни Комісію було розпущено. Проте бурхливі вибори до неї (лише
з України було обрано 34 депутати: по 11 від старшини і рядового козацтва, 10366
– від городян, два – від Запоріжжя), а особливо складені виборцями накази
засвідчили, наскільки живі в Гетьманаті, як роздратовано писав Рум’янцев,
любовь к своей землице і прагнення к умоначертаниям прежних времен.
Спільним пунктом усіх депутатських наказів з України стала вимога
поновити договір, на підставі якого гетман Богдан Хмельницкий со всем
малороссийским народом приступил под державу великороссийскую.
Щоправда, під тиском генерал-губернатора клопотатися про відновлення
гетьманства виборці наважилися лише в одному з наказів – від рядових козаків
Прилуцького полку, а в решті обмежилися вимогою дотримання давніх звичаїв
і юридичних практик, зокрема – Литовського Статуту, згадки про який звучали
особливо часто. Характерним документом цього періоду є розвідка, написана
перекладачем Петербурзької Академії наук, депутатом старшини Лубенського
полку Григорієм Полетикою під назвою “Історична довідка: на якій підставі
Мала Росія була під Польською республікою, і на яких договорах піддалася
Російським государям, і патріотична думка про те, як її тепер можна
влаштувати без порушення її прав і вольностей, щоб вона була корисною для
Російської держави”*. “Корисне” правління в Україні, на думку Полетики,
повинне повністю знаходитися в руках шляхти, наділеної правом ставити на
підставі вільного вибору з-поміж себе урядників, встановлювати, відміняти і
виправляти закони на своїй території, визначати податки і повинності тощо.
Вимоги різних соціальних груп українських виборців збіглися ще в
одному пункті – освітньому. Нарікаючи на занепад освіти і зазначаючи, що в
здешнем народе особливейшая к наукам склонность и охота видится**,
клопоталися про дозвіл на створення двох університетів з друкарнями при них,
про підтримку Києво-Могилянської академії і Чернігівського колегіуму, про
заснування дівочої гімназії, звільнення книгодрукування від цензури тощо.
На зливу українських ініціатив Катерина ІІ відреагувала спокійніше, ніж
роздратований фальшивыми республиканскими мыслями Рум’янцев. Її
розрахунок виявився правильним – желание к чинам, а особливо к жалованию
переважили потяг до автономії. Це добре видно на прикладі безконфліктної
ліквідації решток козацького устрою впродовж 1780-х. Ми не знаємо, як
* Ідеї “Історичної довідки” згодом у публіцистичній формі знайдуть вияв у часто згадуваній “Історії Русів”, що
дало підставу багатьом історикам вважати Полетику автором цього твору (за іншими гіпотезами, ним міг бути
його син Василь або могутній царедворець, канцлер Катерини ІІ Олександр Безбородько).
** На середину ХVІІІ ст. справді припадає особливо велика хвиля освітніх мандрівок юнаків з України за
кордон – до університетів Німеччини, Швеції, Франції та ін. Тим-то в наказі глухівської старшини згадується,
що инре, отсрлая детей своих в иностраннре земли, приходят в оскудение, а багато хто не имеет к тому
способу.367
оцінювала ці події старшина у довірчих приватних бесідах. На поверхні ж
залишилися тільки невиразні сліди єдиного реального прояву опору,
пов’язаного з поїздкою модного в петербурзьких салонах поета, сина
миргородського полковника Василя Капніста 1791 р. до Пруссії. Від імені
своїх однодумців Капніст мав налагодити контакти з канцлером Евальдом
ГерцберҐом, аби прозондувати, чи надасть Пруссія підтримку відкритому
антиросійському виступові в Україні. Місія Капніста оповита таємничістю,
свідчення ж про неї, вміщені в рапорті канцлера королю, такі:
Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до
крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь
Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на
випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої
Величності – в такому випадку вони спробують скинути російське
ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких
забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян…*
Варто додати, що канцлер дав на пропозицію Капніста ухильну
відповідь, побоюючись провокації і не бажаючи наражатися на конфлікт з
Росією. Ширшої інформації про людей, від імені яких Капніст вів згадані
переговори, та про події, що їм передували, поки що в розпорядженні істориків
немає.
Слобідська Україна
Григорій Сковорода у одному з листів називає Малоросію, себто
Гетьманську Україну, своєю матір’ю, а Слобожанщину – тіткою. Мабуть, у
цій метафорі напрочуд влучно відображена споріднена, але неоднакова доля
двох козацьких ареалів – старого і нового, слобідського, який з середини –
другої половини ХVІІ ст. розрісся на теренах колишнього Дикого Поля за
путивльським пограниччям Московського царства. Переселенці з охоплених
пожежею воєн Наддніпрянщини, Поділля та Волині прибували сюди,
знімаючись з рідних місць цілими селами, а то й округами. Так, у 1652 р.
близько тисячі козаків, вийшовши під проводом полковника Івана
Зіньківського з-під волинського Острога цілим полком – з обозним, писарем,
дев’ятьма сотниками і навіть двома попами, заклали на злитті річок Тиха Сосна
і Острогощ майбутнє місто Острогозьк. Інша переселенська група в цьому
* Рапорт цитується у перекладі з французької Ярослава Дашкевича.368
самому 1652 р. заснувала м. Суми на старому Суминому городищі, а 1654 р. 37
козацьких родин поставили фортечку на Харковому городищі над р. Лопанню
(невдовзі сюди прибудуть ще 587 родин, фортецю буде розширено й
перебудовано, вона почне обростати передмістями і врешті перетвориться на
одне з найбільших міст Слобожанщини – Харків). У 1659 р. 670 переселенців
за царським дозволом осіло на давньому городищі над татарським бродом на р.
Сіверський Донець, поклавши початок м. Салтову; трохи пізніше уманський
полковник Микола Сененко з 200 козацькими родинами осяде на місці
майбутньої Мурафи; 1663 р. отаман Яків Чернігівець займе з групою
колоністів з-за Дніпра гирло р. Балаклії, започаткувавши однойменне місто і
т.д. У цілому ж, за підрахунками Дмитра Багалія, у 1780-х роках тут, на доти
порожніх просторах, мешкало понад 990 тис. людей, з-поміж яких абсолютну
більшість становили колоністи з України, причому близько половини
рахувалося вільними військовими обивателями, тобто колишніми козаками.
Більші групи переселенців, прибуваючи з-за Дніпра на свою нову
батьківщину, відразу споруджували укріплення, які з допливом міського
торгового та ремісничого населення перетворювалися на міста (як в
Острогозьку, Охтирці, Харкові, Сумах та ін.). Менші колективи осідали у
заснованих ними ж селах, а оскільки ці поселення були звільнені від податків,
то за давньою українською традицією їх називали слободами, що й дало ім’я
всьому розлогому регіону, який займав сучасні Курщину, Білгородщину та
Вороніжчину Російської Федерації і Сумську, Харківську та Донецьку області
України. Абсолютна більшість переселенців була заможними людьми, або, як
висловлюються тогочасні російські джерела – семьянистыми и
прожиточными, спромагаючись у нелегкій мандрівці через Дніпро і степи
перевозити сільськогосподарський реманент і переганяти худобу – коней,
корів, волів, свиней, овець. Не дивно, що такому статечному контингентові
населення царський уряд охоче сприяв – хазяйновиті черкаси*, осідаючи на
незалюднених пограниччях держави, одночасно і окультурювали їх, і
витворювали живий захисний щит на татарських шляхах та бродах.
Переселенці, своєю чергою, отримували власні вигоди від протекції уряду: їхні
взаємини з владами на довгі роки були обмежені складанням присяги вірності
царю, в той час як у черкасские обыклости, тобто внутрішнє життя козацьких
громад, російська адміністрація не втручалася.
* Так впродовж ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. офіційні московські документи називають українське
козацьке населення. За правління Петра І для мешканців Гетьманської України звичнішою стає назва
малоросіяни, тим часом як слобожан ще довгий час продовжували іменувати черкасами.369
До головних привілеїв слобожан належало право вільної, не
оподатковуваної і не обмеженої в розмірах займанщини, тобто дозвіл
розробляти цілинний ґрунт (з чого виріс головний масив тутешньої
поземельної власності), а також заняття господарськими промислами. Під
останні використовувалися лісові, лугові та ін. угіддя, які в ході пізніших
урядових межувань записувалися за конкретним населеним пунктом вопче,
тобто як землі спільного користування. З приватних займанщин належало
служити військову службу, а коли вони з тих чи інших причин порожніли –
місцева старшина могла передавати їх новоприбулим поселенцям або взагалі
продавати на сторону (що стало одним із джерел формування великих
старшинських маєтків).
До найбільш прибуткових місцевих промислів належало вільне
винокуріння, затверджене багатьма царськими жалуваними грамотами як суто
українська пільга, якої не знало населення внутрішніх регіонів Росії. У лісових
районах чималі прибутки давало дігтярство і бджільництво, а в степових –
виварювання селітри, скотарство, садівництво. До черкасских обыклостей
належало і право переселенців на млинарство та безмитну торгівлю, що разом
з винокурінням вважалося замінником грошового жалування за військову
службу. Торгові пільги сприяли швидкому формуванню великих ярмаркових
центрів у Харкові, Охтирці, Сумах. Загалом же на останню чверть ХVІІІ ст. на
Слобожанщині, де сконцентрувалася велика сухопутна посередницька торгівля
між купцями України, Росії, Туреччини і Польщі, функціонувало понад 270
ярмарків, через які проходила величезна маса сировини й товарів місцевого та
іноземного походження.
Стабільно заможне життя мешканців Слобідської України
забезпечувалась і тим, що царський уряд аж до 1760-х років не втручався у
їхнє внутрішнє самоврядування, влаштоване за звичною для козацького
середовища полково-сотенною схемою. П’ять слобідських територіальноадміністративних полків, які сформувалися вже в перші роки заселення краю,
охоплювали Острогозьку, Харківську, Сумську, Охтирську та Ізюмську
полкові округи. Кількість козацтва, яке виставлялося з них на військову
потребу, бувала в різний час неоднаковою. Так, на зламі ХVІІ-ХVІІІ ст. у
найбільшому Сумському полку нараховувалося 1230 боєздатних вояків, у
Харківському – 850, Охтирському – 820, Острогозькому – 350, Ізюмському –
250. За ухвалою Комісії установлення Слобідських полків 1732 р., комплект
боєздатних козаків Слобожанщини було визначено в 4.200 осіб – тисяча в370
Охтирському полку і по 800 у решті (усього ж виборного козацтва
нараховувалося 22 тис., а підпомічників і підсусідків – 86 тис.).
Як і в Гетьманській Україні, уся повнота цивільної, судової і військової
влади на території полку належала полковникам. Їх уряд був оточений
великою повагою, оскільки свого часу саме полковники очолили переселення,
а в нових умовах здійснювали постійне посередництво між козаками та
царською адміністрацією. Тому досить швидко на чільне місце висунулося з
десяток родин, які впродовж століття забезпечували контингент спадкового
полковництва – Донці-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Шидловські,
Лесевицькі тощо. Варто додати, що спершу полковників обирали на
старшинських радах і лише затверджували царськими жалуваними грамотами,
а згодом, як і на території Гетьманату, фактично наставляли згори. Проте в
зв’язку з відсутністю козацького сепаратистського руху відбувалося це без
помітних конфліктів, з врахуванням думки загалу.
Ні гетьманського правління, ні інституту наближеної до гетьмана
Генеральної ради Слобожанщина не знала. Життя полків замикалося на
власній полковій старшині, яку складали (окрім полковника) обозний, суддя,
осавул, хорунжий і два писарі – один для військових, другий для цивільних
справ. У військових питаннях полковники підлягали бєлгородському воєводі –
головнокомандувачу так званого Бєлгородського полку, до якого були
приписані слобідські козацькі формування. Що ж до цивільної сфери, зокрема
– прав і вольностей, то для кожного окремого полку вона регулювалась
власною жалуваною грамотою, у той час як вищою апеляційною інстанцією
виступали центральні органи – спершу Розрядний, а далі Великоросійський
прикази. З часом згаданий обсяг автономного самоврядування тут, як і в
Гетьманській Україні, почав поволі звужуватися. Зокрема, після перепису
населення 1732 р., згідно з рішеннями згаданої Комісії установлення
Слобідських полків, козацькі збройні сили стали підлягати загальноармійській
регламентації; з 1735 р. було заборонене вільне переміщення населення за
межі Слобожанщини; з 1748 р. козаків прикріпили до полкових територій,
утруднивши перехід з одного полку до іншого.
Остаточна ліквідація полкового устрою збіглася з відміною гетьманства
в сусідній Гетьманській Україні. Згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня
[8 серпня н.ст.] 1765 р., замість п’яти полкових адміністративних округ
створювалася Слобідсько-Українська губернія з загальноімперськими органами
управління. Тут віднині належало формувати п’ять гусарських полків, до яких
на добровільних засадах могли записуватися колишні козаки, а нині військові371
обивателі Російської імперії. Той з них, хто не ніс збройної служби
безпосередньо, зобов’язувався до сплати грошового подушного окладу від
кожної особи чоловічої статі будь-якого віку. Старшина ж, подібно до
старшини Гетьманату, отримувала табельні чини. На їх підставі після 1785 р.
вона теж почне клопотатися про підтвердження російського дворянства, однак
кількість родин, яким пощастило його досягти, була незначною – ледь більше
60. Судячи з наказів слобідської знаті депутатам згаданої вище Комісії Нового
Уложення, вона, на відміну від гетьманської шляхти, політичних амбіцій не
плекала.
Запорозька Січ
Згасання впродовж ХVІІІ ст. козацьких автономій не може бути
докладно з’ясоване без погляду на започаткований Петром І наступ Російської
імперії на мусульманський південь. Його підсумували російсько-турецькі
війни 1768-1774 і 1787-1791 рр., котрі, як прийнято звично твердити,
“звільнили від багатовікового турецько-татарського панування питомо
східнослов’янські(?!) землі Північного Причорномор’я”. У перекладі з мови
пропаганди на мову фактів це означало загарбання території Кримського
ханату та його степових сателітів-ногайців, які на ті часи вже не складали
жодної загрози імперії. “Останньому бастіонові кочовиків”, над яким нависло
громаддя Росії, йшлося хіба про власний порятунок. Втім, не все гаразд і з
“кочовиками”. Безпосередньо на території Кримського півострова кочовий
спосіб життя давно відійшов в область історичних спогадів: за переписом 1740
р. тут нараховувалось 48 адміністративно-судових округів (кадаликів), що
охоплювали 9 міст і 1399 сіл. Що ж до мешканців степу в Східному (від р.
Берди до Дніпра) і Західному (від Бугу до Дністра) Ногаях та в Буджаку (між
Дністром і Дунаєм), то вони в другій половині ХVІІІ ст. теж вели вже
напівосілий спосіб життя, вирощуючи на своїх зимовищах ячмінь, просо і
гречку на продаж та розводячи худобу, а їхні прикордонні сутички з
молдаванами чи слов’янським населенням перетворилися з грізних степових
набігів на звичайні сусідські конфлікти. Втім, Росії йшлося не тільки про
прагматичний вихід до Чорного й Азовського морів: її рух на Південь мав ще й
ідейне обҐрунтування месіанського походу до Святої Землі заради опіки над
усіма християнськими народами Грецького обряду, своєрідне відновлення
Візантії після Візантії. Не випадково в оточенні Катерини ІІ навіть народився
проект створити на руїнах переможеної Туреччини Грецьку державу, корона372
якої призначалася б онукові імператриці Костянтину Павловичу. Власне в ці
часи моральне право Росії на владу над тюрксько-мусульманським півднем,
обҐрунтоване в маніфестах просвіченої імператриці та історієписаннях її
царедворців, увійшло в плоть і кров російського світовідчуття на довгі (коли
не дотеперішні) часи.
На півдорозі між Росією і теренами її месіанських прямувань лежала
Україна – плацдарм для розміщення збройних сил і основне джерело
постачання армії продовольством, фуражем, транспортними засобами тощо.
Використавши козацьке населення в ході воєн за Причорномор’я і досягнувши
своєї мети, царський уряд рано чи пізно мав би ліквідувати непотрібний уже
буфер. Тож не дивно, що на Слобожанщині перша хвиля змін припала на часи
російсько-турецької війни 1735-1739 рр., а друга і тут, і на Гетьманщині
збіглася з переможним завершенням війни 1768-1774 рр. Ці самі обставини
вирішили долю і Запорозької Січі.
Про Січ ми востаннє згадували в зв’язку з петровськими репресіями
проти прибічників Івана Мазепи, коли 1709 р. січові укріплення на
Чортомлику були зруйновані, а запорожці, яким пощастило врятуватися,
спершу осіли на р. Кам’янці, а далі (1712) переселились на територію
Кримського ханату, заклавши кіш в Олешках [нині м. Цюрюпинськ
Херсонської обл.], нижче впадіння в Дніпро р. Інгульця. Життя під ханською
протекцією не складалося добре. Запорожці бідували матеріально, оскільки
російський кордон відрізав їх від теренів збуту своїх традиційних товарів –
солі, риби та худоби. Водночас Кіш обкладали поборами на користь ханської
скарбниці, примушували до участі в далеких походах з військом хана і навіть
до земляних робіт по укріпленню Перекопської лінії, що відділяла Кримський
півострів від материка (останнє сприймалося як болісне приниження вояцької
гідності). Відтак товариство почало помалу танути, бо козаки поодинці
поверталися в Гетьманат (наприклад, лише 1714 р. в Глухові й Конотопі було
прийнято на поселення 350 січовиків-імігрантів). У травні 1728 р., коли на
відновлене гетьманство був обраний авторитетний у козацьких колах Апостол,
в Олешківській Січі відбувся своєрідний збройний переворот. Партія
прихильників російського протекторату розгромила курені опонентів, скинула
з кошівства мазепинця Костя Гордієнка і, забравши військові клейноди,
рушила на човнах угору по Дніпру. Проте на Чортомлик, куди вони прямували,
їх допущено не було. Тож довелося ще кілька років мешкати на ханській
території, при впадінні в Дніпро р. Кам’янки [біля сучасного с. Мілове373
Бериславського р-ну Херсонської обл.], де кошовим знову став непримиренний
ворог Москви Гордієнко.
Після його смерті (1733) проросійські настрої вдруге зміцніли, і в серпні
1733 р., після відповідних переговорів, запорожцям було надіслано жалувану
грамоту імператриці Анни Іоанівни з дозволом на повернення. У березні 1734
р. вони заклали так звану Нову Січ на півострові, утворюваному р. Підпільною
і Дніпром*, за 5-7 км від Чортомлика, а влітку 1734 р. у Лубнах, на переговорах
з київським генерал-губернатором Йоганом Вейсбахом, були вироблені умови
проживання під протекторатом Росії. За Січчю визнавалося право на
споконвічну козацьку територію, котра їй весьма принадлежит – від верхів’їв
р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід і від річок Тясмина й Орелі до
Ногайських володінь – з півночі на південь. На цих землях, які офіційно стали
називатися Вольності Війська Запорозького, зберігалося козацьке
самоврядування. Як військова одиниця, Січ отримувала щорічне грошове
жалування і підпорядковувалась разом з рештою козацьких формувань
Гетьманської України російському командуванню (в часи правління
Розумовського – гетьманові).
Життям мешканців запорозьких теренів і в мирний, і у військовий час
відав кошовий отаман, якого товариство обирало строком на один рік,
з’їжджаючись 1-го січня в Січ на загальну Військову раду. Збереглися
колоритні описи цієї процедури, яка, слід гадати, спиралася на архаїчні
ритуали вояцького братства Дніпрового Низу, усталені щонайменше з ХVІ ст.
Після служби Божої старшина виходила з Покровської січової церкви
(опікункою Війська Запорозького вважалася Богородиця) і, несучи відзнаки
своїх урядів, ставала в коло на січовому майдані, довкруг якого товпилось
рядове товариство. Спочатку кидали жереб між куренями на промислові
угіддя, а далі, вигукуючи кандидатури, приступали до виборів старшини:
кошового, судді, писаря, осавула, обозного, булавничого, хорунжого та ін.
Миром обходилось рідко, бо кандидат, запропонований від котроїсь із груп,
міг пройти лише методом загальної згоди, якої в підсумку вдавалося досягти
хіба кулаками. Втім, той факт, що в останній період існування Січі з року в рік
обиралися одні й ті самі особи*, свідчить про поступове зведення ролі ради до
традиційної формальності, оскільки наслідки її бували наперед визначені
значним, себто заможним і впливовим козацьким елементом, як правило –
* Поблизу сучасного с.Покровського Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.
* Так, Петро Калнишевський з невеликою перервою був кошовим отаманом протягом 10 років – з 1765 по 1775
р.374
старшиною давніших строків обрання. Що ж до кошового, то обсяг його
повноважень був величезним: він очолював військо, адміністрацію, фінанси,
суд, а також репрезентував Січ у зносинах з російськими та сусідними
закордонними (кримськими, польськими, молдавськими) владами.
Власне Січ являла собою фортецю, оточену ровом і дерево-земляним
валом. Всередині неї знаходились житлові помешкання, військова канцелярія,
школа, церква*, пушкарня тощо; за фортечною стіною лежало торговоремісниче передмістя, або Крамний Базар з ятками, шинками, майстернями та
ін. Центром внутрішньої частини фортеці був майдан, довкола якого стояло 38
вкритих очеретом довгих будівель – куренів, що, власне, і звалося Кошем. У
кожному з них мешкало по кілька сотень чоловік, проте значення куренів не
зводилося лише до ролі житла. Курінь вважався головною військовою і
адміністративно-господарською одиницею Війська Запорозького,
сформованою ще в давнину за принципом земляцтва (про це свідчать назви
куренів– Канівський, Полтавський тощо). В часи Нової Січі територіальне
групування вже втратило значення, але кожний запорожець – чи він мешкав на
Коші, чи покинув його через старість – був записаний товаришем до компуту
певного куреня, своєрідної комуни зі спільним майном. Останнє
нагромаджувалося зі здобичі, яка завжди складалася докупи, з прибутків від
промислових угідь та яток на січовому передмісті тощо, використовуючись на
харчування, одяг і зброю. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман,
який у межах курінного товариства мав абсолютну владу.
Запорожці, серед яких боєздатного елемента впродовж ХVІІІ ст.
нараховувалося близько 20 тис. чоловік, або мешкали на Коші, відбуваючи
сторожову службу, лагодячи фортецю, випасаючи худобу тощо, або,
одружуючись, виходили в паланки. Територія Вольностей Війська
Запорозького була поділена на вісім паланок ·округів‚: на правому березі
Дніпра – Бугогардівську, Інгульську і Кодацьку, на лівому – Протовчанську,
Орельську, Самарську і Кальміуську, вздовж Дніпрового гирла – Прогноїнську.
На прикордонні кожної з них, на суміжжях запорозьких земель з Ханатом,
ногайцями, Річчю Посполитою, Гетьманатом, Слобідською Україною та
Областю Війська Донського, існували сторожові поселення, де
* Січова церква перебувала під патронатом Києво-Межигірського монастиря, звідки прибували сюди ченцісвященики в обмін на багату милостиню; сам монастир вважався запорозьким шпитальним, як колись
Трахтемирівський. У Межигірському монастирі доживали віку самотні літні запорожці; тут, зокрема, померли і
були поховані Остафій Гоголь, Семен Палій, Самійло Самусь та ін.375
розташовувались невеликі бойові залоги і мешкала паланкова старшина –
полковник, писар, отамани слобід.
У віданні паланкової старшини перебували козацькі зимівники ·хутори‚,
які, подібно до зимовищ сусідів-ногайців, закладалися на певний строк з
господарською метою – для розведення худоби, пасічництва, вирощування
зернових (сіяли довкола зимівника доти, доки Ґрунт не виснажувався, а далі
переміщувалися на нове місце). За даними 1766 р., лише крупніших зимівників
на запорозькій території нараховувалося до 4 тис., не беручи до уваги малих
хутірців, де будівель не ставили, а тільки викопували землянку і
загороджували обору дла худоби. Як видно з переліків майна, зафіксованих у
тогочасних документах, на зимівниках навіть середньозаможних козаків
зосереджувалися тисячні отари овець, а череди великої рогатої худоби і кінські
табуни могли сягати сотень голів.
Риболовні та лісові угіддя розподілялися між куренями жеребкуванням, і
прибутки від промислових занять ішли на загальні потреби Коша. Натомість
степовими обширами, на яких осаджувано зимівники, кожний запорожець міг
користуватися без обмежень, взявши білет Коша, сплачуючи димове і
закладаючи власне господарство, де йому забажається і де є вільне місце.
Окультуривши поле і звівши на ньому будівлі, власник міг надалі свій хутір
продати, заставити, подарувати, передати спадком і т.д. З другої половини
ХVІІІ ст. це стало вельми актуальним, оскільки чимало зимівників
перетворилося на добре влаштовані господарства, зорієнтовані не на
задоволення внутрішніх потреб, а на ринок – на продаж худоби, вовни, олії,
збіжжя, тютюну. масла тощо.
Своєрідність соціальних навичок Запоріжжя як братерства рівних
виплекала ідеал презирливого ставлення до нагромадження матеріальних
цінностей. Згідно з каноном поведінки справжнього запорожця, усе здобуте
мусило бути щедро викинуте, прогуляне в громаді, на людях. Такий стереотип
закріплений і в народнопісенній традиції:
Ой Січ-мати, ой Січ-мати,/ А Великий Луг батько.
Гей, що в Лузі добре заробити,/ Те у Січі пропити…
Козацькая здобиченька/ Марне пропадає:
Тиждень козак заробляє,/ За один день пропиває.
Проте опоетизований запорожець-гультяй не вповні узгоджується зі
своїм прототипом. Як влучно висловився один з найкращих знавців
економічного життя України ХVІІІ ст. Михайло Слабченко, в січових слободах
“вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, зате чути було рипіння376
торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші”. І дійсно,
запорозькі терени часів Нової Січі (1734-1775), на яких мешкало біля 200 тис.
чоловік, небезпідставно вважають краєм квітучої економіки завдяки
господарському освоєнню степів на засадах вільного підприємництва,
широкому використанню найманої праці, бурхливому товарообміну і
чималому грошовому обігу. Цьому значною мірою сприяв притік селян
(посполитих), які, мешкаючи в слободах, вважалися підданими Війська
Запорозького, сплачували оклад і виконували певні повинності, проте
зберігали повну свободу переміщення, що й забезпечувало прибуття основної
робочої сили в зимівниках. Географічне ж розташування паланок на шляхах зі
сходу й півдня до центральних регіонів України та Росії давало великі митні
прибутки поряд з вигодами традиційної запорозької торгівлі кримською сіллю
та коштами від утримання корчем, шинків, заїжджих дворів, льодовень тощо.
Відтак запорожця-нетягу щодалі дужче витісняв запорожець грошовитий і
підприємливий. Однак царському урядові виявився непотрібним ні той, ні
другий.
В державі, жорстко стиснутій обов’язками підданих, незалежне
населення Січі дратувало ще Петра І, котрий називав Запоріжжя коренем
усякого зла. За наступників царя-реформатора влада терпіла присутність цього
острівця вольностей на околицях “добре керованої” імперії доти, доки
запорожці ще були потрібні в ролі вартового південних кордонів. Проте й тоді
кільце довкола Вольностей Війська Запорозького невблаганно стискалося. Так,
уже в 1735 р., відразу після заснування Нової Січі, на відстані 2-3 км від неї
було споруджено Ново-Січенський ретраншемент, де постійно дислокувався
відділ регулярної армії, а комендант, згідно з інструкцією, мусив пильно
стежити за настроями козаків. Згодом довкола Січі з’являться й інші
ретраншементи – Усть-Самарський, Новобогородицький, Биркутський тощо;
тоді ж буде запроваджена паспортизація населення запорозьких теренів.
Прокладена в 1731-1733 рр. Українська лінія – ланцюг фортифікацій від
Дніпра до Сіверського Дінця протяжністю близько 285 км – перетнула
територію Орельської паланки. З 1751 р. розпочалася так звана сербська
колонізація, коли вихідці з турецько-австрійського прикордоння отримали
дозвіл селитися у верхів’ях Інгулу та Інгульця (1754 р. тут збудовано фортецю
св. Єлисавети [нині Кіровоград], яка стала центром новоутвореної провінції
Нова Сербія, викроєної з земель Бугогардівської та Інгульської паланок). Ще
одна хвиля колоністів, вихідців з Молдови, невдовзі утворила Новослобідський
козацький полк, просунувшись ще південніше Нової Сербії, а з 1753 р. на377
лівому березі Дніпра, впритул до найсхідніших запорізьких околиць,
започаткувалася друга округа сербських колоністів – Слов’яно-Сербія. У 1764
р. всі новозаселені терени були об’єднані в спеціальну одиницю –
Новоросійську губернію, адміністрація якої трактувала запорозькі володіння як
“порожні”, і ні офіційні клопотання перед урядом, ні спроби силою зупинити
розбір січових земель не давали бажаних наслідків. Це добре бачила й сама
січова старшина. Як писав ще в 1755 р. писар Романовський, уже Військо до
лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав’язати.
Справа вирішилася раптово. 4 (15 н.ст.) червня 1775 р., повертаючись
додому з театру російсько-турецької війни, генерал Петро Текелій з великими
збройними силами у 10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих
полків, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і
оголосив запорожцям, що волею імператриці Січ ліквідується. Перевага сил
царської армії була настільки очевидною, що оточені здалися без бою
(більшість цієї ж ночі зуміла на човнах вийти з оточення, спустившись
Дніпром у ханські володіння, а звідти – на Дунай, під протекцію Туреччини).
Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і
військова скарбниця з регаліями та коштовностями вивезені, старшину
заарештовано. За вироком Катерини ІІ, кошового суддю Павла Головатого та
військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру (перший помер 1790 р. в
Туруханському, а другий 1795 р. у Тобольському монастирях). Останнього
кошового отамана, 85-літнього Петра Калнишевського, ув’язнили в одиночній
келії Соловецького монастиря, де він просидів до 1801 р., аж доки не був
звільнений молодим імператором-лібералом Олександром І. Вже глухий і
сліпий, соловецький в’язень помер там же 1803 р.; похований на
монастирському цвинтарі з епітафією:
Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда
Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского,
сосланного в сию обитель по высочайшему же повелению в 1776 году на
смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был
освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел
душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего
свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 110 лет от
роду, смертию благочестивою, доброю.
Через два місяці після зруйнування Січі, 3 серпня 1775 р., було
оголошено відповідний імператорський маніфест – один з яскравих взірців
демагогії, характерної для Петербурга часів просвіченої імператриці. В ньому378
малороссийским козакам як полезным гражданам протиставлялося сонмище…
людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры – Запорозька Січ, що живе з
грабунків, в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном
невежестве. Далі, як протиріччя до сказаного, запрожці звинувачуються в
тому, що заволоділи багатьма землями для влаштування на них собственного
хлебопашества, в чем довольно уже и преуспели, а що найголовніше –
задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно
независимую под собственным своим неистовым управлением. Тож знищення
Січі – це виконання монаршого обов’язку пред Богом, пред Империею Нашею
и пред самим вообще человечеством. Запорозькі ж землі віднині, як пише
маніфест, належатимуть Отечеству полезным жителям.
Останніх не забракло – на колишніх Вольностях Війська Запорозького
фаворити і наближені імператриці отримали величезні пожалування: Григорій
Потьомкін – близько 150 тис. десятин, кн.В‘яземський 200 тис., Кирило
Розумовський 35 тис. і т.д. Загалом же до 1784 р. тут було роздано понад 4
млн. десятин, але й це ще не вичерпало земельного фонду Запоріжжя. Відтак з
другої половини 1780-х започатковується інтенсивна колонізація Новоросії
іноземними переселенцями – болгарами, молдаванами, німцями, росіянамирозкольниками. Переплавлення в одному казані цього строкатого етнічного
конгломерату, який за кілька поколінь теж стане часткою українського народу,
лежить уже за хронологічними рамками нашого нарису.
* *
*
Підсумовуючи стислий огляд згасання козацьких порядків, народжених
Хмельниччиною, варто зазначити, що реакція на це в трьох осередках
започаткованих нею автономій була неоднаковою. Зокрема, глибоко
символічним здається те, що втрату вольностей Гетьманської України
підсумувала “Історія Русів”, тоді як на Слобожанщині цей своєрідний
завершальний акорд можна пов‘язати з особою Григорія Сковороди (1722-
1794), козацького сина з с.Чорнухи Лубенського полку, чиє дивне життя
мандрівного філософа впродовж 24 останніх років протікало саме тут. Автор
“Історії Русів”, нащадок старшини, яка дорогою ціною і здобувала, і втрачала
незалежність, гордо доводячи, що – всіляке творіння має право буття своє
боронити, власність і свободу, з пафосом запитує сучасників:379
…яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від
крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками
за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі
своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?*
Натомість Сковорода, який ще наприкінці 1750-х, живучи в Гетьманаті,
писав:”Будь славен вовђк, о муже избранне, вольносты отче, герою Богдане”,
після глибокої кризи, персоніфікованої у його знаменитому сні 1758 р. з
видінням различных охот жития человеческого, знаходить духовний притулок
у Слобожанщині, оселившись тут з 1770 р. і остаточно обравши шлях
мандрівного старчика, сповненого чувствия любви, благонадежности,
спокойствия, вечности. Села і хутори Слобідської України, яка ніколи не
знала катаклізмів, пережитих Гетьманатом, стануть його Аркадією поза часом і
простором. До її мешканців звернені слова філософа:
Залиш печалі світу, марнотність всіх діянь,
Щоб в небо возлетіти, на хвилю чистим стань…
Кинь світ оцей закутий. Він завше темний ад.
Паде хай ворог лютий; линь в гори, світлий град…
(Переклав Валерій Шевчук)
Саме їх, своїх вдячних слухачів-слобожан, далеких від політичних
амбіцій гетьманської старшини, Соворода закликає:
Да не равняем нас со превзошедшими нас!.. Всяк жребіем своим да
будет доволен!.. Всяк имђет свое зло и добро, и всякому свое дано…*
Так наприкінці ХVІІІ ст. інтелектуальне українство ніби роздвоюється на
енергійно-діяльну парость і прекраснодушно-замріяну, котра втікає від реалій
життя у сховок тихого хутірного раю “милої серцю Малоросії”. Втім, однаково
свій край люблять усі. Так, дочка відважного Василя Капніста у спогадах про
батька, якого в товариському колі жартома називали Ваською Пугачовим,
писала:”Мій батько пристрасно любив свою батьківщину і готовий був
пожертвувати всім своїм маєтком дла добра Малоросії…” Під зорею такої
самої любові живуть дуже різні люди – від блискучих царедворців (як канцлер
Олександр Безбородько, один з гіпотетичних авторів “Історії Русів”) до
пересічних провінційних поміщиків, синів козацької старшини, в маєтках якої
вже підростають Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ‘яненко, Микола
Гоголь.
* Цитується у перекладі Івана Драча.
* Цитована тут “Книжечка Плутархова о спокойствии души”(1790) присвячувалась Якову ДонцюЗахаржевському, нащадкові харківських полковників.380
Падіння Запорозької Січі, котрій завжди належали головні симпатії
простолюду, приєднало до візії минулого ще й простонародний струмінь, який
перетворить ліквідацію низової козаччини на пронизливий символ
загальнонаціональної втрати, занапащення степу широкого, краю веселого:
“Гей ви, запорожці, гей ви, молодці.
Та де ж ваші рушниці?”
“Ой наші рушниці у пана в світлиці,
Самі ми в темниці”.
Такі, значною мірою ще імпульсивні, переживання і душевні порухи вже
невдовзі здобудуться на завершене оформлення, злившись в національній ідеї,
яка поєднає міф запорозької героїки з науковим дослідженням історії козацтва,
любов до “милої Малоросії” – з усвідомленою потребою культивувати її мову,
звичаї, самобутність, врешті – служити їй. Але робитимуть це вже онуки і
правнуки тих людей, на очах яких зникала Козацька Україна.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *