В Хоролі теж ночували: тілько я, признатися вам, його й не бачила, який він там, отой Хорол. Прокинулася вже у Вишняках за Хоролом. Отам ми й ночували, а не в самім Хоролі.
А йшов він такою дорогою: спершу на Хорол, так що Золотоноша була йому праворуч, а Веселий Поділ ліворуч, потім із Хорола на Миргород, з Миргорода на Лохвицю, а з Лохвиці вже на Ромен; так от і зміркуйте самі, якого він завжди кругу накидав: це й для поштаря не абищо, а вже про чумака — нема що й казати.
Учасник боїв за Київ у січні 1918 р., коло Гребінки, за Лубни, Хорол, Полтаву, Харків, Кременчук. Терен бойових дій: Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станції Бобринська і Знам’янка, Чорний ліс, від Золотоноші до села Жовнине, від Жовниного до Лубен і Хорола.
Ні назви пісні, ні імені слухачки я не запам’ятав, запам’ятав тільки, що вона з Хоролу, і що прізвище її – Панікар. З’ясувалося, що прізвище Панікар побутує не лише в Хоролі, а й у Сумах, де живе й працює український учений, доктор ветеринарних наук Ігор Панікар.
Біля хорольської ями один з вартових, без церемоній прийнявши хабаря, гукнув у розбагнене глинище, наповнене людьми: — Дядьки, що враз стали дідами, бухикаючи на все село, кров’ю відхаркували той Хорол, ту гнилу безправну осінь.
Та Ярослав Хоролець вірив, що й на бідняцькому полі вродить не тільки золота пшениця, але й краща доля, і до цеї fiipB навертав інших, тому й стрічали його одні усміхом, другі — шипінням. Щось дуже ідейний він, таким і Ярослав Хоролець був.