ПРИРОДНІ ТЕРИТОРІАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ СУБАЛЬПІЙСЬКОГО І АЛЬПІЙСЬКОГО ВИСОКОГІР’Я ЧОРНОГІРСЬКОГО МАСИВУ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ

ПРИРОДНІ ТЕРИТОРІАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ
СУБАЛЬПІЙСЬКОГО І АЛЬПІЙСЬКОГО ВИСОКОГІР’Я
ЧОРНОГІРСЬКОГО МАСИВУ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ
11.00.01 – фізична географія, геофізика і геохімія ландшафтів
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ М. М. Карабінюк
Науковий керівник: Мельник Анатолій Васильович, доктор географічних наук,
професор
Львів – 2020
2
АНОТАЦІЯ
Карабінюк М. М. Природні територіальні комплекси субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногірського масиву Українських Карпат. ‒
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук
за спеціальністю 11.00.01 «Фізична географія, геофізика і геохімія ландшафтів»
– Львівський національний університет імені Івана Франка МОН України.
Київський національнищй університет імені Тараса Шевченка МОН України,
м. Київ, 2020.
Дисертаційна робота стосується ландшафтознавчого дослідження
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори ‒ найвищого ландшафту
Українських Карпат. Дослідження опирається на теоретико-методичні основи
ландшафтознавчих досліджень гірських територій розроблених Г. П. Міллером,
які ґрунтуються на принципах генетичного ландшафтознавства. Воно
ґрунтується на матеріалах власних польових великомасштабних досліджень та
аналізі літературних джерел, фондових матеріалів, тематичних карт,
космознімків і використанні сучасних ГІС-технологій. Описано алгоритм
використання сучасних геоінформаційних систем, за допомогою якої були
укладені відповідні ландшафтні та ландшафтно-прикладні карти.
Проаналізовано зміст поняття ландшафтного ярусу в гірських країнах та
окреслено критерії виділення високогірного ландшафтного ярусу в Українських
Карпатах, до яких належать: висота над рівнем моря; єдність геологічної
будови території; генезис рельєфу, характер екзогенного розчленування,
крутість схилів; характер рослинного покриву; особливості ландшафтної
структури території. Обґрунтовано, що ландшафтний ярус не є морфологічною
одиницею гірського ландшафту: він представляє собою його частину, яка
пов’язана з певним гіпсометричним положення і характеризується
специфічною ландшафтною структурою, межі якої співпадають з межами
3
висотних місцевостей. З’ясовано особливості поширення та специфіку
ландшафтної структури високогірного ландшафтного ярусу Чорногори.
На основі аналізу літературних джерел, фондових матеріалів, космознімків
та власних польових досліджень окреслена територія субальпійського і
альпійського високогір’я гірського масиву Чорногора, яке пов’язане з
високогірним ландшафтним ярусу, котрий представлений тут двома ділянками
в пригребеневій частині головного хребта досліджуваного масиву – між
вершинами Говерла і Шурин загальною площею 68,30 км2
та між вершинами
Шешул і Петрос загальною площею 12,18 км2
.
Здійснений детальний аналіз історії формування та розвитку природних
компонентів субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори та його
ландшафтної структури загалом. При цьому, значну увагу приділено генезису
та віку природних територіальних комплексів (ПТК) різних рангів. Аналіз
геолого-геоморфологічних, гідро-кліматичних та ґрунтово-біотичних чинників
ландшафтотворення показав, що визначальний вплив на формування
високогірних ПТК Чорногори мали геолого-геоморфологічні чинники.
Встановлено, що на основі генетично споріднених комплексів мезоформ
рельєфу, які виникли під визначальною дією тих чи інших факторів
морфогенезу на різних етапах геологічного розвитку, у високогірному
ландшафтному ярусі Чорногори сформувалося три типи висотних місцевостей.
Найстарішою з них є денудаційне високогір’я, яке виникло у нижньому міоцені
під впливом денудаційних процесів. Потужні рісське та вюрмське зледеніння
плейстоценового періоду сприяли формуванню ще двох типів висотних
місцевостей ‒ давньольодовиково-екзараційного та нівально-ерозійного
високогір’я. Отже, у ландшафтній структурі високогірного ярусу Чорногори
поєднані висотні місцевості різного віку, які відображають основні етапи її
формування. Морфологічна структура місцевостей впродовж голоцену
поступово ускладнювалась в результаті формування у їх межах нових урочищ,
ланок і фацій.
4
Визначено, що процеси формування і розвитку ландшафтної структури
високогірного ландшафтного ярусу Чорногори головно відбувалося у
результаті взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, перші з яких були більш
імпульсивними та зумовлювали суттєві зміни у структурі протягом відносно
короткого проміжку часу. Також описано механізми формування більшої
частини домінуючих у межах високогірного ярусу ландшафтних комплексів,
при чому особливу увагу приділено комплексам давньольодовиковоекзараційного та нівально-ерозійного генезису.
На основі суцільного крупномасштабного ландшафтного
картографування високогірного ландшафтного ярусу Чорногори укладено
ландшафтні карти на всю його територію в масштабі 1 : 25 000 із виділенням
ландшафтних секторів, висотних місцевостей, стрій, складних урочищ, простих
урочищ та підурочищ.
Здійснено класифікацію ПТК різних рангів з виділенням видів, підтипів і
типів і встановлено, що ландшафтна структура високогір’я Чорногори
представлена двома секторами, п’ятьма видами висотних місцевостей,
двадцятьма видами стрій, сімдесят трьома видами складних урочищ та двісті
сімдесят трьома видами підрочищ і простих урочищ.
Здійснено аналіз площ та висотних діапазонів поширення ландшафтних
висотних місцевостей і стрій у високогір’ї Чорногори. Встановлено, що
найбільшу частку (61%, 49,1 км2
) високогірного ландшафтного ярусу займає
денудаційне альпійсько-субальпійське високогір’я (А, Г), тоді як
давньольодовиково-екзараційне субальпійське високогір’я (В, Д) є вдвічі
меншим за площею (30,8 %, 24,8 км2
). Найменшу площу (6,6 км2
) займає
нівально-ерозійне високогір’я (Б), яке розміщене на південно-західному
макросхилі масиву та становить 8,2 % від загальної площі високогір’я.
На основі детального аналізу ландшафтної структури високогір’я
гірського масиву досліджено його ландшафтне різноманіття і розраховані
показники таксономічного, топологічного та індивідуального топологічного
різноманіття. Також визначено, що високогірний ландшафтний ярус Чорногори
5
характеризується нерівномірно полідомінантним типом таксономічної
диференціації.
Використовуючи розроблені ландшафтні карти, проаналізували сучасну
структуру обидвох ділянок високогір’я Чорногори – «Шешул-Петрос» та
«Говерла-Шурин», визначені їхні спільні та відмінні риси.
Поведено суцільне велокомасштабне картографування негативних
фізико-географічних процесів у субальпійському і альпійському високогір’ї
Чорногори та укладена відповідна карта поширення процесів на рівні складних
урочищ, в результаті чого встановлено їхній зв’язок з ландшафтною
структурою території.
Зафіксовано відмінності у поширенні негативних процесів та
інтенсивності їх прояву у різних ландшафтних секторах, видах і типах висотних
місцевостей, які головно обумовлені особливостями літогенної основи та їх
генезисом. Встановлено, що найбільш інтенсивно (16,5 ос./км2
) негативні
фізико-географічні процеси проявляються у секторі північно-східного
макросхилу, серед яких домінують обвали, осипи, лавини та ін. У секторі
південно-західного макросхилу переважають осипи, лавини, лінійна ерозія,
зсуви та ін., а загальна інтенсивність їхнього прояву тут становить 14,7 ос./км2
.
Визначені основні чинники формування та особливості ландшафтної
диференціації на рівні ландшафтних стрій і складних урочищ геологогеоморфологічних (обвали, осипи, зсуви, лінійна ерозія), гідрометеорологічних
(лавини, заболочення) та біотичних (всихання чагарників) негативних процесів.
Значну увагу приділено передумовам розвитку негативних процесів, можливим
причинам їхньої активізації та характеру проявів процесів у залежності від
властивостей ПТК.
У субальпійському і альпійському високогір’ї Чорногори виявлено 1 258
осередків розвитку негативних фізико-географічних процесів, серед яких
переважають геолого-геоморфологічні (63 %) та гідрометеорологічні (34 %), а
біотичні займають незначну частку ‒ 3 %. Вивчена структура сучасних
негативних процесів та її залежність від виду ландшафтних комплексів.
6
Досліджено особливості господарського використання ПТК
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори, яке головно
представлено полонинським господарством, рекреацією (одноденні екскурсії)
та пішохідним туризмом (кількаденні походи з ночівлею в наметах). Вивчення
пасовищ у високогір’ї Чорногори проводилося на ключовій ділянці «ШешулПетрос», у результаті чого визначена ландшафтна приуроченість осередків
інтенсивного випасання худоби та його вплив на сучасний стан високогірних
ПТК. Значну увагу приділено аналізу спеціалізації полонин та особливостям їх
функціонування, оскільки це впливає на інтенсивність використання
високогірних ландшафтні комплексів.
Охарактеризовані особливості динаміки та сучасні тенденції чисельності
поголів’я худоби, які випасаються на високогірних полонинах Чорногори, а
також проаналізована їх сучасна видова структура. Встановлено, що на
сьогодні у високогірному ландшафтному ярусі функціонує близько 20 полонин
та випасається до 5 тис. худоби, із якої переважна більшість (82%) – це вівці,
17% – велика рогата худоба і 1 % – коні. Також на основі кількісних даних
поголів’я худоби та площ пасовищ визначено загальне та основні осередки
надмірного навантаження на високогірні ПТК.
Встановлені ландшафтні особливості основних туристичних маршрутів у
високогір’ї Чорногори та проведений аналіз туристичного навантаження на
високогірні урочища вздовж маршрутів. На основі проведених польових
досліджень на туристичних маршрутах визначені ділянки найбільш
інтенсивного розвитку процесів стежкової деградації та встановлена її стадія, а
також запропоновані рекомендації щодо оптимізації рекреаційно-туристичної
діяльності в субальпійському і альпійському високогір’ї Чорногори. Обчислені
кількісні параметри чисельності відвідувачів високогірного ярусу Чорногори на
основних його туристичних маршрутах та проаналізований їх річний розподіл.
Проаналізовано структуру природно-заповідного фонду високогір’я
Чорногори, його ландшафтну репрезентативність і запропоновано шляхи
оптимізації найбільших природно-заповідних об’єктів – Карпатського
7
біосферного заповідника та Карпатського національного природного парку.
Охарактеризовані ландшафтні особливості заповідних об’єктів.
Ключові слова: Чорногора, високогірний ландшафтний ярус,
субальпійське і альпійське високогір’я, природний територіальний комплекс,
ландшафт, ландшафтний комплекс, висотна місцевість, стрія, урочище, генезис,
негативні фізико-географічні процеси, полонинське господарство, рекреація,
пішохідний туризм.
SUMMARY
Karabiniuk M. M. Natural territorial complexes of the subalpine and
alpine highlands of the Chornohora massif of the Ukrainian Carpathians. ‒
Qualifying scientific work on the rights of the manuscript.
Dissertation for the degree of Candidate of Geographical Sciences in specialty
11.00.01 – «Physical Geography, Geophysics and Geochemistry of Landscape» –
Ivan Franko National University of Lviv of the Ministry of Education and Science,
Taras Shevchenko National University of Kyiv of the Ministry of Education and
Science, Kyiv, 2020.
The dissertation deals with the landscape study of the subalpine and alpine
highlands of the Chornohora, which is the highest landscape of the Ukrainian
Carpathians. The research is based on theoretical and methodological foundations of
landscape studies of mountain areas developed by G.P. Miller, which are based on
the principles of genetic landscape science. It is based on the materials of our own
large-scale field survey and analysis of literature, archive materials, thematic maps,
space imagery and the use of modern GIS-technologies. The algorithm of using
modern geoinformation systems, with the help of which the corresponding landscape
and landscape-applied maps, are described.
The content of the concept of landscape tier in mountainous countries is
analyzed and the criteria for delineation of high-mountain landscape tier in the
Ukrainian Carpathians which include: altitude; unity of geological structure of the
territory; the genesis of the relief, the nature of the exogenous dismemberment, the
slope inclination; features of vegetation; features of the landscape pattern of the
8
territory are outlined. It is substantiated that the landscape tier is not a morphological
unit of the mountain landscape: it is a part of it that is connected to a certain
altitudinal position and is characterized by a specific landscape pattern, the
boundaries of which coincide with the boundaries of altitudinal terrain. Features of
the distribution and specificity of the landscape pattern of the Chornohora highmountain landscape tier have been investigated.
According to the analysis of literature sources, archive materials, space images
and own field studies, the territory of the subalpine and alpine highlands of the
Chornohora mountain range is outlined, which is connected with the high-mountain
landscape tier, represented here by two sections in the ridge-top part of the mountain
range between the peaks of Hoverla and Shuryn with a total area of 68,3 km2
and
between the peaks of Sheshul and Petros with a total area of 12,18 km2
.
A detailed analysis of the history of the formation and development of the
natural components of the subalpine and alpine highlands of Chornohora and its
landscape pattern in general is conducted. Considerable attention is paid to the
genesis and age of natural territorial complexes (NTC) of different ranks. The
analysis of geological-geomorphological, hydro-climatic and soil-biotic factors of
landscape formation showed that geological-geomorphological factors had a
determinative influence on the formation of the high-mountain NTC of Chornohora.
It has been discovered that three types of altitude terrains of high-mountain
landscape tier of the Chornohora have been formed on the basis of genetically related
complexes of landforms of mesoforms, which have arisen under the determining
influence of various factors of morphogenesis at different stages of geological
development. The oldest of them is the denudation high-mountain, which arose in the
lower Miocene under the influenced of denudation processes. Powerful Riss and
Wurm icing of the Pleistocene period contributed to the formation of two more types
of high-mountain of altitude terrains – the ancient glacial-exercitation and nivalerosional high-mountain. Thus, in the landscape pattern of the high-mountain
landscape tier of Chornohora are combined altitudes of different ages, reflecting the
main stages of its formation. The morphological structure of the localities during the
9
Holocene was gradually complicated by the formation of new tracts, units and facies
within them.
It has been found that the processes of formation and development of the
landscape pattern of the high-mountain landscape tier of the Chornohora were mainly
shaped by interaction of external and internal factors, the first of which were more
impulsive and caused significant changes in the structure over a relatively short
period of time. The mechanisms of formation of the majority of landscape complexes
dominating within the high-mountain tier are also described, with special attention
given to the complexes of the glacial-exercitation and nival-erosion genesis.
On the basis of continuous large-scale landscape mapping of the high-mountain
landscape tier of Chornohora, landscape maps were created for the entire territory in
the scale of 1: 25 000 with the allocation of landscape sectors, altitude terrain, striyas,
complex tracts and simple tracts.
The classification of NTC of different ranks with the selection of species,
subtypes and types are effected, and it is established that the landscape pattern of the
high-mountain landscape tier of Chornohora is represented by two sectors, five types
of altitude terrains, twenty species of striyas, seventy-three species of complex tracts
and two hundred and seventy-three tracts.
The area and altitude ranges of landscape terrain and striyas in the highmountain landscape tier of Chornohora are analyzed. The largest share (61%,
49,1 km2
) of the high-mountain landscape tier is found to be the denudation alpinesubalpine high-mountain (A, H), whereas the ancient glacial-erosion subalpine highmountain (V, D) are half the size (30,8%, 24,8 km2
). The lowest area is occupied by
the nival-erosion high-mountain (B), which is located on the southwestern slope of
the massif and covers an area of 6,6 km2
(8,2%).
On the basis of a detailed analysis of the landscape pattern of the highmountain landscape tier of the mountain massif its landscape diversity is investigated
and the indicators of taxonomic, topological and individual topological diversity are
calculated. It is also found that the high-mountain landscape tier of Chornohora is
characterized by an unevenly polydominant type of taxonomic differentiation.
10
Using the created landscape maps, we analyzed the current pattern of the two
sections of the subalpine and alpine highlands of Chornohora – Sheshul-Petros and
Hoverla-Shuryn, and identified their common and distinct features.
Continuous large-scale mapping of hazardous physical-geographical processes
in the subalpine and alpine highlands of Chornohora are conducted and their
connection with the landscape pattern of the territory are established. Differences in
the spread of hazardous processes and the intensity of their development in different
landscape sectors were studied.
The differences in the spread of hazardous processes and the intensity of their
development in different landscape sectors and types terrain, which are mainly due to
the features of the lithogenic basement and their genesis, were noted. It is revealed
that the most intensive (16,5 processes/km2
) negative physical-geographical
processes are manifested in the sector of the northeast macro-slope, among which are
dominated by rockfalls, screes, avalanches, etc. In the southwestern macro-slope
sector, screes, avalanches, linear erosion, landslides, etc. predominate and the overall
intensity of their manifestation is 14,7 processes/km2
.
The main factors of formation and features of landscape differentiation at the
level of landscapes striyas and complex tracts of geological and geomorphological
(rockfalls, screes, landslides, linear erosion), hydrometeorological (avalanches,
wetlands) and biotic (shrub drying) are determined. Much attention is paid to the
prerequisites for the development of hazardous processes, the possible causes of their
activation and the characteristic manifestation of the process, depending on the
properties of NTC.
In the subalpine and alpine highlands of the Chornohora, 1 258 centers of
development of hazardous physical-geographical processes have been identified,
among which geological-geomorphological (63%) and hydrometeorological (34%)
are predominant, while biotic ones occupy a small share – 3%. The structure of
modern negative processes and their dependence on the type of landscape complexes
are studied.
11
The peculiarities of the economic use of the NTC of the subalpine and alpine
highlands of Chornogora, which is mainly represented by the pasturage farm,
recreation (day trips) and hiking (hiking overnight in tents) are investigated. Pasture
study in the highlands of Chornohora was conducted at the key section of «SheshulPetros», which resulted in the determination of the landscape timing of the intensive
grazing centers and their impact on the current state of the high-mountain NTC.
Much attention has been paid to the analysis of the specialization of mountain
pastures (polonynas) and the peculiarities of their functioning, since this affects the
intensity of use of high mountain landscape complexes.
The dynamics and current trends in the number of livestock grazing in the
high-mountain pastures of Chornohora, as well as their modern species structure, are
characterized. It is revealed that nowadays there are about 20 polonynas in the highmountain landscape tier and grazing up to 5 000 cattle, of which the vast majority
(82%) are sheep, 17% are cattle and 1% are horses. Also, on the basis of quantitative
data on livestock and grazing territories, the general and major centers of overstress
of high altitude NTCs were identified.
The landscape features of the main tourist routes in the high-mountain
landscape tier of Chornohora are revealed along with analysis of the touristic pressure
on the high-land along the routes. On the basis of the conducted field researches on
tourist routes the areas of the most intensive development of the processes of trail
degradation were determined and its stage was established, as well as
recommendations on optimization of recreational and tourist activity in the subalpine
and alpine highlands of Chornohora were proposed. The quantitative parameters of
the number of visitors of the Chornohora high-mountain landscape tier on its main
tourist routes are calculated and their annual distribution is analyzed.
The structure of the Chornohora high-mountain landscape tier natural reserve
fund, its landscape representation and the ways of optimization of the largest nature
reserves – the Carpathian Biosphere Reserve and the Carpathian National Nature
Park are analyzed. The landscape features of the protected objects are described.
12
Keywords: Chornohora, high-mountain landscape tier, subalpine and alpine
highlands, natural territorial complex, landscape, landscape complex, altitude terrain,
striya, tract, genesis, hazardous physical and geographical processes, pasturage farm,
recreation, hiking.
Список публікацій здобувача
Статті у фахових наукових виданнях України, в яких опубліковані
основні наукові результати дисертації
1. Карабінюк М. М., Костів Л. Я., Мельник А. В., Сеничак Д. В.,
Яськів Б. В. Чинники формування ландшафтної структури верхів’я басейну
річки Лазещина в межах Чорногори. Фізична географія та геоморфологія.
2017. Вип. 87 (3). С. 47–67. DOI: https://doi.org/10.17721/phgg.2017.3.07
(особистий внесок автора: проведені польові дослідження, укладені карти та
проаналізовані геолого-геоморфологічні чинники формування ПТК басейну).
2. Карабінюк М. М., Калинич І. В., Пересоляк В. Ю. Морфометричні
особливості рельєфу ландшафтів Чорногора і Свидовець в межах Закарпатської
області. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного
університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Географія. 2017. Вип. 43 (2).
С. 10–19. (особистий внесок автора: розроблені тематичні карти та
проведений морфометричний аналіз рельєфу масивів).
3. Мельник А. В., Карабінюк М. М., Костів Л. Я., Сеничак Д. В.,
Яськів Б. В. Природні територіальні комплекси верхів’я басейну річки
Лазещина в межах Чорногори. Фізична географія та геоморфологія. 2018.
Вип. 90 (2). С. 5–24. DOI: https://doi.org/10.17721/phgg.2018.2.01 (особистий
внесок автора: на основі власних польових досліджень складено ландшафтну
карту на досліджуваний басейну та проаналізована ландшафтна структура
високогірного ярусу).
4. Карабінюк М. М., Мельник А. В. Історія вивчення природних
територіальних комплексів субальпійського і альпійського високогір’я
ландшафту Чорногора. Наукові записки Тернопільського національного
педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Географія. 2018.
13
Вип. 44 (1). С. 32–40.(особистий внесок автора: проаналізований сучасний
стан ландшафтної вивченості високогір’я Чорногори та визначений
особистий вклад дослідників).
5. Мельник А. В., Карабінюк М. М. Чинники формування та критерії
виділення високогірного ландшафтного ярусу в Чорногорі (Українські
Карпати). Проблеми геоморфології і палеогеографії Українських Карпат і
прилеглих територій : збірник наукових праць. 2018. Вип. 8. С. 24–41. DOI:
http://dx.doi.org/10.30970/gpc.2018.08.2012 (особистий внесок автора:
проаналізовано особливості вертикальної диференціації природних
компонентів ландшафту та обґрунтовані критерії виділення високогірного
ярусу в Чорногорі).
6. Карабінюк М. М. Ландшафтна диференціація негативних фізикогеографічних процесів у субальпійському і альпійському високогір’ї Чорногори
(ділянка “Шешул-Петрос”). Фізична географія і геоморфологія. 2019.
Вип. 93 (3). С. 7–17. DOI: https://doi.org/10.17721/phgg.2019.3.01
Статті у наукових виданнях інших держав
7. Пересоляк В. Ю., Карабінюк М. М. Аспекти використання високогір’я
Рахівського району Закарпатської області (на прикладі Чорногірського і
Свидовецького ландшафтів). The scientific heritage. 2017. Р. 2. № 9 (9). P. 22–31.
(особистий внесок автора: проаналізовано структуру земельних угідь та
досліджено особливості ведення господарської діяльності у високогір’ї
масивів).
8. Мельник А. В., Карабинюк Н. Н. Природные территориальные
комплексы субальпийского и альпийского высокогорья Черногоры (участок
«Шешул-Петрос»). Вопросы географии и геоэкологии. Алматы, 2018. Вып. 3.
С. 56–70. (особистий внесок автора: у результаті власних польових
досліджень вперше закартовані межі складних урочищ, простих урочищ і
підурочищ високогір’я та укладена ландшафтна карта на досліджувану
ділянку).
14
9. Karabiniuk M., Peresolyak V. Optimization of land use of alpine-subalpine
highlands Сhornohora on the basis of the landsсape principles. Журнал
Белорусского государственного университета. География. Геология. = Journal
of the Belarusian State University. Geography and Geology. 2019. № 1. С. 73–81.
https://doi.org/10.33581/2521-6740-2019-1-73-81 (особистий внесок автора:
досліджені особливості використання ПТК ділянки «Шелуш-Петрос» у
полонинському господарстві та шляхи його оптимізації).
10. Карабинюк Н. Н. Развитие ландшафтной структуры высокогорного
ландшафтного яруса Черногоры (Украинские Карпаты) в плейстоцене. Вопросы
географии и геоэкологии. Алматы, 2019. Вып. 4. С. 18–28.
Статті у наукових виданнях включених до наукометричних баз даних
11. Melnyk А., Grodzynskyi М., Obodovskiy О., Kostiv L., Karabiniuk M.,
Prytula R. Altitudinal differentiation of snow cover in the north-eastern sector of
Chornohora massive in Ukrainian Carpathians. Proceedings of the International
Conference of computational Methods in Sciences and Engineering 2019 (ICCMSE2019) : AIP Conference Proceedings. Rhodes, 2019. Vol. 2186, № 1. P. 120018-1–
120018-4. DOI: https://doi.org/10.1063/1.5138049 (особистий внесок автора:
проведені польові дослідження та опрацьовані матеріали
СЛС «Пожежевська», проаналізована висотна диференціація снігового
покриву у північно-східному секторі Чорногори).
Опубліковані наукові праці апробаційного характеру
12. Карабінюк М. М., Костів Л. Я., Мельник А. В., Сеничак Д. В.,
Яськів Б. В. Методика дослідження чинників формування природних
територіальних комплексів верхів’я басейну річки Лазещина в межах
Чорногори. Проблеми ландшафтознавства в контексті стратегії сталого
розвитку та європейської ландшафтної конвенції : матеріали Міжнародного
наукового семінару, присвяченого 40-річчю Чорногірського географічного
стаціонару Львівського національного університету імені Івана Франка (3–5
15
листопада 2017 р.). Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2017.
С. 33–37. (особистий внесок автора: описана методика дослідження чинників
формування ПТК, яка поєднує класичні польові дослідження та методи ГІСтехнологій).
13. Карабінюк М. М. Ландшафтні особливості пішохідних туристичних
маршрутів на гору Петрос в межах субальпійського і альпійського високогір’я .
Геотуризм: практика і досвід : матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної
конференції (26-28 квітня 2018, Львів). Львів: Каменяр, 2018. С. 106–108.
14. Мельник А. В., Карабінюк М. М. Субальпійське і альпійське
високогір’я ландшафту Чорногора: критерії виділення, поширення,
використання. Природні ресурси регіону: проблеми використання, ревіталізації
та охорони : матеріали III-ого міжнародного наукового семінар, присвяченого
присвячений 30-ти річчюкафедри раціонального використання природних
ресурсів і охорони природи Львівського національного університету імені Івана
Франка (5‒7 жовтня 2018 р., Львів). Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана
Франка, 2018. С. 222‒227. (особистий внесок автора: описано особливості
розміщення високогірного ярусу та чинники зміни гіпсометричного положення
межі високогір’я в Чорногорі).
15. Карабінюк М. М. До питання зледеніння ландшафту Чорногора в
Українських Карпатах (історичний аспект). Довготермінові спостереження
довкілля : досвід, проблеми, перспективи : матеріали Міжнародного наукового
семінару, присвяченого 75-річчю з дня народження Б. П. Мухи і 50-річчю
роботи Розтоцького ландшафтно-геофізичного стаціонару Львівського
національного університету імені Івана Франка (10‒12 травня 2019 р., ЛьвівБрюховичі). Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2019. С. 84–88.
16. Карабінюк М. М. Динаміка відвідувачів субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори у 2003–2018 роках. Функціонування
природоохоронних територій в сучасних умовах : матеріали міжнародної
науково-практичної конференції, присвяченої 30-й річниці НПП «Синевир»
(18‒20 вересня 2019 р., Синевир). Синевир : НПП «Синевир», 2019. С. 239–245.
16
17. Карабінюк М. М., Шубер П. М. Зміни кліматичних умов у лісистому
середньогір’ї північно-східного сектору ландшафту Чорногора. Довготермінові
спостереження довкілля : досвід, проблеми, перспективи : матеріали
Міжнародного наукового семінару , присвяченого 75-річчю з дня народження
Б. П. Мухи і 50-річчю роботи Розтоцького ландшафтно-геофізичного
стаціонару ЛНУ імені Івана Франка (10‒12 травня 2019 р., Львів-Брюховичі).
Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2019. С. 88–93. (особистий внесок автора:
опрацьовано метеорологічні дані по СЛС «Пожежевська» та описано
тенденції зміни кліматичних умов).
18. Костів Л. Я., Мельник А. В., Карабінюк М. М., Притула Р. В.
Розподіл снігового покриву у лісистому середньогір’ї північно-східного
сектору ландшафту Чорногора. Довготермінові спостереження довкілля :
досвід, проблеми, перспективи : матеріали Міжнародного наукового семінару,
присвяченого 75-річчю з дня народження Б. П. Мухи і 50-річчю роботи
Розтоцького ландшафтно-геофізичного стаціонару Львівського національного
університету імені Івана Франка (10‒12 травня 2019 р., Львів-Брюховичі). Львів
: ЛНУ імені Івана Франка, 2019. С. 93–96. (особистий внесок автора: проведені
снігомірні знімання та охарактеризовано особливості розподілу снігу у верхів’ї
басейну р. Прут).
19. Костів Л. Я., Мельник А. В., Карабінюк М. М., Мельник Ю.
Довготермінові метеорологічні спостереження у лісистому середньогір’ї
верхів’я басейну річки Прут у межах ландшафту Чорногора. Довготермінові
спостереження довкілля : досвід, проблеми, перспективи : матеріали
Міжнародного наукового семінару, присвяченого 75-річчю з дня народження
Б. П. Мухи і 50-річчю роботи Розтоцького ландшафтно-геофізичного
стаціонару Львівського національного університету імені Івана Франка (10‒12
травня 2019 р., Львів-Брюховичі). Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2019. С. 17–
21. (особистий внесок автора: опрацьовані матеріали СЛС «Пожежевська»
та проаналізовані особливості функціонування і основні результати роботи
станції).
17
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………………………………….. 18
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГІРСЬКИХ
ТЕРИТОРІЙ ………………………………………………………………………………………………. 23
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГІРСЬКИХ
ЛАНДШАФТІВ………………………………………………………………………………………….. 35
2.1. Картографування природних територіальних комплексів ………………………. 35
2.2. Дослідження негативних фізико-географічних процесів… ……………………. 41
2.3. Вивчення деградації туристичних маршрутів у ландшафтних
комплексах ………………………………………………………………………………………………….. 45
РОЗДІЛ 3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРИРОДНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ
КОМПЛЕКСІВ ………………………………………………………………………………………….. 55
3.1. Критерії виділення субальпійського і альпійського високогір’я в
Чорногорі та історія вивчення його ландшафтної структури…………………………. 55
3.2. Особливості генезису та історії розвитку ландшафтоформуючих
компонентів і чинників………………………………………………………………………………… 63
3.3. Історія розвитку ландшафтних комплексів у голоцені ……………………………. 83
РОЗДІЛ 4. ПРИРОДНІ ТЕРИТОРІАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТА ЇХНЯ
МОРФОЛОГІЧНА СТРУКТУРА……………………………………………………………… 91
4.1. Ландшафтна структура високогірного ландшафтного ярусу Чорногори. .. 91
4.1.1. Ділянка «Говерла-Шурин»…………………………………………………………… 98
4.1.2. Ділянка «Шешул-Петрос»………………………………………………………….. 111
4.2. Ландшафтне різноманіття досліджуваної території………………………………. 117
РОЗДІЛ 5. СУЧАСНІ НЕГАТИВНІ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ
ПРОЦЕСИ………………………………………………………………………………………………… 126
5.1. Геолого-геоморфологічні процеси ……………………………………………………….. 126
5.2. Гідрометеорологічні процеси……………………………………………………………….. 131
5.3. Біотичні процеси …………………………………………………………………………………. 137
5.4. Особливості ландшафтної диференціації негативних фізикогеографічних процесів ……………………………………………………………………………….. 139
РОЗДІЛ 6. ОПТИМІЗАЦІЯ ВИКОРИСТАННЯ ВИСОКОГІРНИХ
ПРИРОДНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ КОМПЛЕКСІВ ЧОРНОГОРИ……… 156
6.1. Сучасний стан та перспективи полонинського господарства ………………… 156
6.2. Туристично-рекреаційне використання високогірних ландшафтних
комплексів…………………………………………………………………………………………………. 169
6.3. Оптимізація природоохоронних територій …………………………………………… 185
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………………………………….. 192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………………………. 196
ДОДАТКИ………………………………………………………………………………………………… 225
18
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Природні територіальні комплекси
(ПТК) субальпійського й альпійського високогір’я Чорногори є унікальними не
лише в межах даного гірського масиву, але й в Українських Карпатах загалом.
Вони суттєво різняться за генезисом та історією розвитку і відображають
основні етапи формування всіх високогірних ландшафтів Зовнішніх Карпат.
Субальпійське і альпійське високогір’я Чорногори відзначається високим
ландшафтним різноманіттям та значною рекреаційною цінністю, тому не
випадково більшість його території включена до складу Карпатського
біосферного заповідника та Карпатського національного природного парку.
Окрім неабиякої наукової, природоохоронної та рекреаційної цінності,
високогірні ландшафтні комплекси Чорногори продовжують
використовуватися у полонинському господарстві, яке в минулому інтенсивно
розвивалося і в ряді місць призвело до їхньої деградації.
Сучасні зміни у структурі використання високогірних ПТК, які пов’язані
зі зниженням інтенсивності випасу худоби в останні десятиліття та
збільшенням рекреаційно-туристичного навантаження, потребують детального
вивчення їх властивостей, природних процесів, які в них відбуваються, з метою
збереження цих унікальних ландшафтних комплексів. Необхідність
комплексного ландшафтного вивчення високогір’я Чорногори обумовлена
також сучасними тенденціями до розробки і реалізації масштабних проектів
будівництва гірськолижних курортів у високогірних ландшафтах Українських
Карпат та пов’язаними із цим загрозами.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження було проведене на кафедрі фізичної географії
Львівського національного університету імені Івана Франка протягом
2015‒2019 рр. та відповідає науково-дослідній тематиці кафедри. Воно
узгоджується із темами науково-дослідної роботи кафедри «Просторово-часова
організація ландшафтів Волино-Поділля, Українських Карпат і Кримських гір»
19
(номер державної реєстрації 0115U003692, 2015–2017 рр.) та «Еволюція,
структура, динаміка та оптимізація геокомплексів Українських Карпат і
Західноукраїнського краю» (номер державної реєстрації 0118U000594, 2018–
2020 рр.).
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є встановлення
закономірностей формування та розвитку природних територіальних
комплексів субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори, аналіз його
ландшафтної структури, поширення сучасних фізико-географічних процесів та
обґрунтування шляхів раціонального використання і охорони високогірних
ландшафтних комплексів.
Для досягнення поставленої мети необхідним було зреалізувати такі
завдання:
1. Окреслення теоретичних засад ландшафтознавчих досліджень гірських
територій;
2. Обґрунтування методики вивчення історії розвитку, структури і
сучасного стану високогірних ПТК;
3. Обґрунтування критеріїв виділення високогірного ландшафтного ярусу
та аналіз генезису й історії розвитку ландшафтоформуючих чинників та
високогірних ландшафтних комплексів;
4. Дослідження ландшафтної структури високогірного ландшафтного
ярусу та оцінка ландшафтного різноманіття;
5. Дослідження особливостей поширення та інтенсивності прояву
сучасних негативних фізико-географічних процесів;
6. Вивчення полонинського господарства, туристично-рекреаційної та
природоохоронної діяльності та обґрунтування заходів щодо їх оптимізації.
Об’єктом дослідження є природні територіальні комплекси
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори різного рангу ‒ сектори,
висотні місцевості, стрії, складні урочища, підурочища, прості урочища і фації.
20
Предметом дослідження є генезис, розвиток, структура і господарське
використання та охорона високогірних ландшафтних комплексів, а також
властиві їм негативні фізико-географічні процеси.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в
дисертаційній роботі:
Вперше:
 обґрунтовані критерії виділення високогірного ландшафтного ярусу
в Чорногорі;
 запропонована методика ландшафтознавчого дослідження
стежкової деградації;
 обґрунтовано діагностичні ознаки і виділено у межах високогірного
ландшафтного ярусу Чорногори кілька нових ландшафтних стрій;
 встановлено генезис та описано механізм формування низки
ландшафтних урочищ;
 укладена детальна ландшафтна карта масштабу 1:25 000 на всю
територію субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори з виділенням
секторів, висотних місцевостей, стрій, складних урочищ, підурочищ та простих
урочищ;
 проведено типологічну класифікацію високогірних природних
територіальних комплексів з виділенням видів, підтипів і типів висотних
місцевостей, стрій та складних урочищ та обраховане їхнє ландшафтне
різноманіття;
 укладено карту поширення негативних фізико-географічних
процесів на всю досліджувану територію та проаналізовано інтенсивність
їхнього прояву і зв’язок з ландшафтною структурою території;
 досліджено ландшафтні передумови розвитку полонинського
господарства в Чорногорі та особливості сучасного пасовищного використання
високогірних ландшафтних комплексів.
Удосконалено:
 принципи виділення ландшафтних секторів у межах високогір’я;
21
 методику класифікації високогірних ландшафтних комплексів;
 методику ландшафтознавчого дослідження негативних фізикогеографічних процесів у високогір’ї;
Набули подальшого розвитку:
 методика укладання крупномасштабних ландшафтних карт за
допомогою ГІС-технологій на рівні складних урочищ, підурочищ та простих
урочищ;
 методика застосування ГІС-технологій для аналізу поширення
негативних фізико-географічних процесів;
 аналіз динаміки відвідувачів високогір’я Чорногори;
 ландшафтознавчі засади оптимізації гірських ПТК.
Практичне значення отриманих результатів. Отримані результати та
матеріали можуть бути використані для оптимізації заповідних об’єктів і
ведення природоохоронної та рекреаційної діяльності на території
Карпатського біосферного заповідника та Карпатського національного
природного парку. Результати є важливими для органів місцевої влади для
цілей оптимізації ведення полонинського господарства й організації
рекреаційної та туристичної діяльності як у Чорногорі, так і в інших
високогірних ландшафтах Українських Карпат. Вони можуть бути використані
у навчальному процесі в закладах різного рівня акредитації.
Особистий внесок здобувача полягає у проведенні польових досліджень
та камеральному опрацюванні отриманих результатів упродовж 2015–2019 рр.,
на основі яких складена низка ландшафтних карт різного ступеня детальності
на всю територію дослідження, а також ряд карт прикладного характеру.
Дисертаційна робота є самостійно виконаним дослідженням, у якому викладено
власні погляди щодо вивчення генезису, структури і сучасного стану
природних територіальних комплексів субальпійського і альпійського
високогір’я. Здобувач виконанав обрахунки низки показників, які
характеризують ландшафтну структуру досліджуваної території та поширення
негативних фізико-географічних процесів. Одержані результати, наведені в
22
дисертації, належать автору та є його науковим доробком. У наукових статтях,
опублікованих у співавторстві, ідея та результати дослідження належать
особисто здобувачеві.
Апробація результатів дисертації. Основні результати наукових
досліджень пройшли апробацію на наукових конференціях: «Геотуризм:
практика і досвід» (м. Львів, 2018); міжнародному науковому семінарі
«Проблеми ландшафтознавства в контексті стратегії сталого розвитку та
Європейської ландшафтної конвенції» (м. Львів, 2017); ІІІ міжнародному
науковому семінарі: «Природні ресурси регіону: проблеми використання,
ревіталізації та охорони» (м. Львів, 2018); VIІ науковому семінарі «Проблеми
геоморфології і палеогеографії Українських Карпат» (смт. Ворохта, 2018);
звітній науковій конференції Львівського національного університету імені
Івана Франка (м. Львів, 2019); міжнародному науковому семінарі
«Довготермінові спостереження довкілля: досвід, проблеми, перспективи»
(м. Львів‒смт. Брюховичі, 2019), міжнародній науково-практичній конференції
«Функціонування природоохоронних територій в сучасних умовах»
(с. Синевир, 2019), міжнародній конференції «International Conference of
Computational Methods in Sciences and Engineering» (м. Родос, 2019), шістьох
всеукраїнських польових школах-семінарах гірського ландшафтознавства
Львівського національного університету імені Івана Франка «Дослідження
станів гірських ландшафтів» (смт. Ворохта, 2015‒2019) та двох семінарах
кафедри (м. Львів, 2016‒2018).
Публікації. За результатами дослідження дисертаційної роботи
опубліковано 19 публікацій, зокрема: 6 статей у наукових фахових виданнях
України, рекомендованих ДАК Міністерства освіти і науки України, 5
публікації у фахових виданнях іноземних держав та 8 публікацій апробаційного
характеру.
Обсяг та структура дисертації. Загальний обсяг дисертації 278 сторінок.
Основний зміст викладений на 178 сторінках. Вона складається із вступу,
шести розділів, висновків, списку використаних джерел та шістнадцяти
додатків. Робота проілюстрована 36 рисунками і 14 таблицями.
23
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГІРСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Проведене ландшафтознавче дослідження субальпійського і альпійського
високогір’я найвищого гірського масиву Українських Карпат ‒ Чорногори,
опиралося на теоретико-методологічні основи ландшафтознавчих досліджень
гірських і передгірських територій розроблених Г. П. Міллером [134]. Воно
опиралося на загальнонаукові підходи та методи аналізу і синтезу, індукції і
дедукції, системний, генетичний, порівняння, спостереження, моделювання та
ін. Основу дослідження складав ландшафтознавчий підхід.
Ландшафтознавчий підхід передбачає аналіз континуально-дискретної
географічної оболонки, через призму природних комплексів різних рангів, які
безпосередньо знаходяться у цілісній ландшафтній системі одночасно
об’єднуючи природні територіальні комплекси менших порядків та будучи
складовою частиною ландшафтної одиниці вищого порядку [117]. Кінцева його
мета полягає у встановленні особливостей генезису, розвитку, сучасної
структури, а також сучасного стану природних територіальних комплексів і їх
антропопізації та проявів їхньої динаміки, зокрема сучасних фізикогеографічних процесів – осипи, зсуви, селі та ін. [52–54; 117; 134; 165; 178].
Об’єктом нашого дослідження були природні територіальні комплекси різних
рангів – ландшафти і їх морфологічні одиниці. Під природними
територіальними комплексами (ПТК) розуміють закономірно побудовану
систему взаємопов’язаних компонентів природи (гірських порід, повітря, вод,
рослинності та тваринного світ), які утворюють на поверхні Землі певні
територіальні одиниці, єдності, окремості з більш або менш вираженими
межами [138, с.6].
Природний територіальний комплекс А. Г. Ісаченко трактує як
просторово-часову систему географічних компонентів, взаємообумовлених у
своєму розміщенні та які розвиваються як єдине ціле [72, с. 6]. Вони
24
характеризуються внутрішньою складною організацією і являються
своєрідними системами, цілісне формування яких можливе тільки за умови
участі у цій системі усіх природних взаємообумовлених компонентів, які
детермінують одне одного і знаходяться під ведучим впливом геологогеоморфологічної складової [72; 188]. У якості синоніму до терміну ПТК у
ландшафтознавстві також часто використовують терміни – ландшафтний
комплекс, природний комплекс, природна територіальна єдність, геокомплекс,
геосистема та ін. [138].
Під дією зональних і азональних чинників на земній поверхні
сформувались значна кількість ПТК різних рангів та розмірів, різного генезису
та складності внутрішньої організації формуючи чітку ієрархічну структуру, від
найменшої ландшафтної одиниці локального рівня (фації) до найбільшого ПТК
глобального порядку (географічної оболонки), у якій особливе місце займають
ландшафти. Ландшафтознавчий підхід передбачає дослідження об’єкту із
врахуванням його місцеположення у цій ландшафтній системі та властивостей
внутрішньої будови [165].
Ключове місце ландшафтів у ієрархічному ряді ПТК обумовлене
поєднанням азональних геолого-геоморфологічних та зональних гідрокліматичних, ґрунтових та біотичних умов, які головно відбиті у властивостях
елементів його морфологічної структури [67; 132]. Теоретико-методичні засади
ландшафтознавчих досліджень та критерії виділення морфологічної одиниць
ландшафтів обґрунтовані у працях М. А. Солнцева [186–190 та ін.],
А. Г. Ісаченка [70–72], К. І. Геренчука [31–33; 35; 37], Г. П. Міллера [126; 128;
133; 134] та ін.
Ландшафти гірських територій суттєво відрізняються від рівнинних рівнем
та характером ландшафтної організації, що головно зумовлено процесом
розвитку геолого-геоморфологічного фундаменту. Гірським ландшафтом
називають – «чітко відособлений у геологічному фундаменті і рельєфі гірської
області цілісний багатоповерховий додатній або від’ємний за формою
природний територіальний комплекс, що складається із низки висотних
25
місцевостей» [134, с.36]. Основна відмінність гірських ландшафтів від
рівнинних полягає у складнішій морфологічній структурі та більш активних
проявах фізико-географічних процесів. Також їм властиві більша тектонічна
активність, значне вертикальне і горизонтальне розчленування рельєфу, велика
різноманітність кліматичних умов, ґрунтово-рослинного покриву та ін. [117].
Характерною рисою гірських ландшафтів також є зміна із висотою
особливостей клімату, ґрунтово-рослинного покриву, складу та характеру
залягання гірських порід та інших природних компонентів, що впливає на
висотну неоднорідність ландшафтних комплексів.
Основними закономірностями ландшафтної диференціації гірських країн є
висотна поясність і ландшафтна ярусність [26; 70‒72; 134; 135; 13; 138]. Однак
поняття ландшафтної ярусності і ландшафтного ярусу не мають у фізичній
географії чіткого й однозначного трактування. Ландшафтну ярусність
А. Г. Ісаченко (1991) визначає як всезагальну географічну закономірність, що
пов’язана з гіпсометричним чинником, яка властива як гірським, так і
рівнинним ландшафтам (ландшафт розглянуто як регіональний ПТК, найнижча
одиниця фізико-географічного районування) і відображає їхню висотну
диференціацію [71; 72].
Ландшафтна ярусність, згідно з Г. П. Міллером, проявляється як на
регіональному рівні ландшафтної диференціації – в ярусному розміщенні
гірських ландшафтів, їхній приуроченості до окремих ділянок певного
(низькогірного, середньогірного чи високогірного) ярусу гірської країни, з
якими пов’язують формування в горах фізико-географічних або ландшафтних
областей, так і локальному, або внутрішньоландшафтному – у диференціації
ландшафтів на морфологічні одиниці (ландшафтну ярусність усередині
ландшафту відображають висотні місцевості) [138]. Використання терміна
«ландшафтний ярус» для позначення окремої самостійної морфологічної
одиниці гірського ландшафту, як зазначає Г. П. Міллер, знаходимо у працях
К. І. Геренчука (1957–1971), Т. Д. Джумабаєва (1968), Л. А. Алібекова і
К. І. Геренчука (1970) [134].
26
Ландшафтна ярусність є комплексним утворенням і відображає висотну
диференціацію всіх природних компонентів. Однак діапазони висотної
диференціації окремих природних компонентів і їхніх властивостей, зокрема
поширення геоморфологічних ярусів (низькогірного, середньогірного і
високогірного), рослинних поясів, кліматичних зон та підзон в Українських
Карпатах, не всюди співпадають [167]. З геоморфологічної точки зору,
високогір’я в Українських Карпатах немає, оскільки лише шість вершин
сягають висоти понад 2000 м (всі вони розміщені в Чорногорі).
Основні чинники формування ландшафтної ярусності в горах окреслені
А. Г. Ісаченком (1965, 1991). Вона пов’язана, на думку автора, не лише зі
зміною клімату з висотою (кліматична ярусність), а й рельєфу (традиційно
розрізняють яруси низькогір’я, середньогір’я і високогір’я, які «… пов’язані з
етапами формування гірської споруди, віком її окремих частин, інтенсивністю
тектонічних рухів, а також характером екзогенного розчленування» [72, с. 87])
та геологічної будови (ярусність геологічної будови проявляється у послідовній
зміні з висотою товщ гірських порід різних за віком і петрографічним складом і
ступенем дислокованості) [72]. Заслуговує також на увагу думка А. Г. Ісаченка,
що «… стандартних висотних рубежів для тих чи інших ярусів не існує. Вони
залежать від зонального положення, історії їхнього розвитку, геологічної
будови та інших регіональних особливостей» [72, с. 89]. Для високогірного
ландшафтного ярусу ідентифікаційною ознакою є сліди нівальної і
льодовикової обробки рельєфу, які чітко виражені в рельєфі у вигляді карів,
карлінгів, трогів тощо [72].
Ландшафтний ярус, з точки зору регіональної ландшафтної диференціації
гірської системи, – це окрема ландшафтна область (низькогірна, середньогірна
чи високогірна), яка об’єднує ландшафти того чи іншого виду (низькогірні,
середньогірні чи високогірні).
На думку Г. П. Міллера та О. М Федірка (1990) під час визначення
належності ландшафтів до певного ярусу, поряд з висотою над рівнем моря,
слід брати до уваги максимальні відносні перевищення над днищами долин: для
27
передгірного ярусу вони становлять до 150 м, низькогірного ‒ до 400 м,
середньогірного ‒ до 1 300 м, високогірного – до 1 500 м. Отож, згідно з
ландшафтною картою Г. П. Міллера і О. М. Федірка (1990), в Українських
Карпатах виділяється високогірний ландшафтний ярус, представлений двома
видами ландшафтів з максимальними відносними перевищеннями 1 500 м:
давньольодовиково-високополонинським флішевим (до нього належить і
Чорногора) та давньольодовиково-високополонинським кристалічним [135].
Таким чином, ландшафтна ярусність є загальною географічною
закономірністю, яка властива як рівнинним, так і гірським країнам, а також
індивідуальним ландшафтам. Вона проявляється у вигляді послідовної зміни з
висотою низькогірного, середньогірного та високогірного ландшафтних ярусів,
кожен з яких представлений кількома висотними місцевостями [118]. На основі
проведених (у співавторстві) досліджень було встановлено, що в Українських
Карпатах варто розрізняти ландшафтну ярусність і ландшафтні яруси двох
рівнів ‒ регіонального (в межах гірської країни) та локального, або
внутрішньоландшафтного (в межах окремого ландшафту) [122]. Відповідно,
гірський ландшафтний ярус локального рівня (в межах окремого ландшафту) –
це прояв висотної диференціації ландшафту, яка відображається у такій його
морфологічній одиниці, як висотна місцевість.
Характерною рисою гірських ландшафтів також є бар’єрний ефект, який
полягає у неоднорідному поширенні вітрового та інсоляційного режиму,
характеру і кількості опадів та ін. особливостей природних між навітряним та
підвітряним макросхилами ландшафтів. Такі макроекспозиційні гідрокліматичні відмінності також зумовлюють помітну різницю в ґрунтоворослинному покриві, гіпсометричному положенні їхніх відмін та ін., що в
сукупності зумовлює формування різних за властивостями ландшафтних
комплексів [117]. Ефект бар’єрності у Чорногорі головно проявляється
більшою кількістю опадів (на 200–300 мм) та дещо вищими температурами
повітря (близько на 2 °С) на південно-західному макросхилі ландшафту
порівняно із його північно-східним макросхилом [134]. Ця особливість є однією
28
із причин асиметиричності гіпсометричного положення нижньої межі
високогір’я ландшафту, оскільки на південно-західному макросхилі вона
розміщена вище на 100–150 м ніж на північно-східному макросхилі [122].
Таким чином, бар’єрний ефект зумовлює значні відмінності у кліматичних
умовах, інтенсиності водних потоків та особливості геохімічної міграції
речовини у ПТК між різними макросхилами гірських ландшафтів, що
обумовило виокремлення своєрідних ландшафтних комплексів –
орокліматичних ландшафтних секторів [122; 134]. У Чорногорі ландшафтна
секторність також підкреслена південно-західним падінням пластів гірських
порід, у результаті чого сектори південно-західного і північно-західного
макросхилу ландшафту розрізняються характером залягання гірських порід,
крутістю поверхні та іншими морфологічними особливостями форм рельєфу та
ін. [121].
Особливістю гірських ландшафтів також є збільшення літоморфності
ландшафтних комплексів, підвищення потенційної енергії розвитку негативних
фізико-географічних процесів із підвищенням абсолютних висот та ін. Складна
геологічна будова та тривала історія геологічного розвитку, більш інтенсивна
сучасна тектонічна активність у поєднанні із ярусністю, бар’єрністю та
сектоністю зумовлюють формування багатої своєрідної ландшафтної структури
гірських ландшафтів. Згідно Г. П. Міллера, основними морфологічними
одиницями гірських ландшафтів є: фація – «природний територіальний
комплекс, у якому зберігаються одноманітність місцеположення, літології
поверхневих порід, мікроклімату і режиму зволоження, ґрунтового покриву і
корінного фітоценозу» [134, с.21]; ланка – «природний територіальний
комплекс, який сформувався на контрастній складній мікроформі рельєфу»
[134, с.26]; урочище – «природний територіальний комплекс, представлений
поєднанням генетично і просторово взаємопов’язаних фацій (або їх угрупувань)
і ланок в межах частини або цілої мезоформи рельєфу» [134, с.27] (розрізняють
три їх різновиди: підурочища – «природний територіальний комплекс,
складений групою генетично і динамічно тісно пов’язаних фацій, що займають
29
спільне положення на одному з елементів форми мезорельєфу» [134, с.29];
просте урочище – «природний територіальний комплекс, у якому кожний
елемент мозоформи рельєфу зайнятий тільки однією фацією» [134, с.28];
складне урочище – «природний територіальний комплекс, сформований на
крупній мезоформі рельєфу на кожному елементі якої сформувались
підурочища і ланки» [134, с.29]); ландшафтна стрія – «природний
територіальний комплекс, який складається із низки літологічно однорідних
урочищ у межах одної висотної місцевості [134, с.31]; висотна місцевість –
«поєднання генетично споріднених урочищ у межах одного висотного
комплексу мезоформ рельєфу, які виникли під ведучим впливом одного із
факторів морфогенезу з певним варіантом місцевого гідрокліматичного режиму
і ґрунтово-рослинного покриву» [134, с.30]; ландшафтний сектор – «природний
територіальний комплекс, який становить собою вертикальний ряд поєднаних
ділянок висотних місцевостей (груп стрій), які сформувались у подібних
умовах солярної і циркуляційної макроекспозиції» [134, с.33].
Для потреб крупномасштабного ландшафтного знімання території
А. В. Мельником було уточнено критерії виділення ПТК рівня урочищ, згідно
якого: підурочище – «природний територіальний комплекс, який сформувався
на елементі обширної мезоформи рельєфу і складається з відносно самостійної
групи генетично і динамічно пов’язаних фацій» [119, с.17]; просте урочище –
«природний територіальний комплекс, що сформувався на невеликій простій
мезоформі рельєфу, на кожному елементі якої утворилося по одній фації» [119,
с.14]; складне урочище – «природний територіальний комплекс, що
сформувався на обширній мезоформі рельєфу, на кожному елементі якої, або
частині її елементів, утворилися відносно самостійні групи фацій – підурочища,
прості урочища і ланки» [119, с.15].
Кожний вище зазначений ПТК локального рівня являється чітко
визначеним елементом внутрішньої будови ландшафту, які сформувалися
історично і відокремилися насамперед у процесів розвитку літогенної (геологогеоморфологічної) основи, а зараз зв’язані між собою численними
30
функціональними і енергетичними зв’язками [134; 190]. Така підпорядкована
функціональними кількісно детермінованими зв’язками система внутрішньої
організації ландшафту, яка представлена сукупністю ПТК нижчих рангів, тобто
являються його морфологічними частинами, із своєрідним визначеним головно
у процесі історичного розвитку характером просторового поєднання називають
морфологічною структурою [71; 134].
Для повноцінного вивчення морфологічної структури, яка зберігає
відбиток історичних передумов формування і безпосередньо зорієнтована на
свій подальший розвиток у ландшафтознавчих дослідження застосовують
генетичний підхід. Початок зародження генетичного підходу знаходиться у
витоках ландшафтознавства будучи його основним «стержнем» формування,
оскільки вчення про ПТК безпосередньо пов’язане із їхньою першочерговою
диференціацією за генетичною приналежністю [116]. Таким чином, генетичний
підхід став основною парадигмою для розвитку генетичного
ландшафтознавства, навколо якого відбувалось формування вчення про ПТК.
Стійка генетична спорідненість між окремими ландшафтними
комплексами та сукупний їхній розвиток обумовлює застосування генетичного
підходу для тих ландшафтознавчих досліджень, основною метою яких є
встановлення особливостей походження (генезису) та розвитку ПТК.
Формування ПТК – це складний процес, у якому залучена значна кількість
факторів. На думку М. А. Солнцева саме генетичний принцип повинен бути
головним науковим підходом дослідження морфологічної структури, оскільки
її потрібно розглядати як систему, що історично склалася [188].
Кожний гірський ландшафт характеризується своєрідною неповторною
морфологічно будовою, яка є його основною діагностичною ознакою і
джерелом інформації про минулі епохи в історії його розвитку [190].
Формування сучасної морфологічної структури ландшафтів відбувається
тривалий час і безпосередньо пов’язане із функціонуванням та динамікою ПТК,
а також процесами їх трансформації. Розвиток і перебудова морфологічної
структури ландшафтів та окремих його частин обумовлені зовнішніми
31
факторами та здатністю ландшафтів до саморозвитку [71; 72; 191]. До
зовнішніх факторів належать певні вагомі якісні зміни у властивостях одного із
ведучих факторів формування ПТК – активізація тектонічних рухів, різкі зміни
клімату та ін. Натомість зміни у морфологічній структурі обумовлені
саморозвитком ландшафту відбуваються значно повільніше, але цей процес
безперервний і забезпечується шляхом внутрішньої взаємодії і протистояння
компонентів ПТК, які спрямовані на врівноваження системи [72].
Наглядним прикладом зміни ландшафтної структури субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори під дією зовнішнього чинниками є
трансформація урочищ водозбірних лійок під екзараційною дією
плейстоценових зледенінь в урочища нівальних ніш, а згодом у кари та цирки.
Результатом процесу саморозвитку ландшафту у висогірному ярусі можна
вважати поступове заростання озерних водойм льодовикового походження в
урочищах днищ карів і їх подальшу трансформацію у болота та торфовища;
денудацію урочищ обвальних стінок карів під дією сили тяжіння і розвиток
динамічно і генетично пов’язаних урочищ осипних стінок карів та ін.
Трансформація і розвиток ПТК різного рівня відбувається в першу чергу
завдяки зміні взаємозв’язків у системі. Найшвидша трансформація та
формування нових ПТК відбувається на фаціальному рівні, оскільки вони
характеризуються найбільшою динамічністю і найменшою стійкістю та
довговічністю [138]. Перебудова і розвиток ПТК відбувається з появою у його
внутрішній будові нових елементів із певною складністю зв’язків за умови, що
навколишнє середовище, власне ПТК, як система не характеризується більшою
кількістю зв’язків і не забезпечує відповідну його адаптацію [138].
Таким чином, у межах ландшафтів на різних етапах їхнього розвитку під
визначальною дією певних чинників морфогенезу (денудація, льодовикова
екзарація, ерозія, нівація та ін.) формуються нові ПТК на місці старих, які
поступово накопичуються і ускладнюють його морфологічну структуру
призводячи до її якісної зміни. Формування нових фацій, ланок та урочищ у
межах ієрархічно вищих ПТК локального рівня є проявом їхнього подальшого
32
розвитку [188]. Кількісна перевага нових елементів у структурі ПТК вищого
рангу безперечно зумовлює докорінну зміну його властивостей. У результаті
цього, у морфологічній структурі ландшафту представлені ПТК, які
сформувались на ранніх етапах його розвитку і такі, що зараз лише розпочали
розвиватись [134]. Такий період розвитку сучасної морфологічної структури
ландшафту від часу формування реліктових ПТК до сьогодення Г. П. Міллер
називає циклом розвитку ландшафту [134].
Дослідження ПТК високогір’я Чорногори було спрямоване на аналіз
особливостей формування та розвитку не тільки конкретних ПТК, а й
особливостей розвитку окремих їхніх природних компонентів. Такий підхід
дозволяє вивчити особливості формування та характер розбудови
взаємозв’язків між природними компонентами в історичному розрізі від
зародження найстійкішого геолого-геоморфологічного фундаменту до
утворення сучасного ґрунтового покриву.
Дослідження генезису ПТК дає можливість встановлення їхнього віку
[190]. Однак питання віку ландшафтів і його морфологічних одиниць у
ландшафтознавстві залишається до кінця не визначеним. Незаперечним є факт,
що основним критерієм визначення віку ландшафту є його морфологічна
структура, оскільки саме морфологічні одиниці ландшафту є свідками історії
його розвитку [134; 187; 190; 191 та ін.], однак підхід до визначення
початкового моменту відліку неузгоджений.
На думку В. Б. Сочави [191] та А. Г. Ісаченка [72] теоретично часом
формування ПТК може слугувати період, коли встановились зв’язки між всіма
природними компонентами із наближеними сучасними властивостями, а вік
ландшафту необхідно відраховувати від моменту виникнення його інваріанту,
який залишається незмінним протягом всього етапу еволюційного процесу.
Згідно Г. П. Міллера [134] кожний ПТК сформувався перш за все у процесі
розвитку літогенної основи, тому періодом їх формування доцільно вважати
момент визначення основних геолого-геоморфологічних рис, незважаючи на те,
що характерні сьогодні гідро-кліматичні умови і грунтово-рослинний покрив
33
сформувались набагато пізніше (у випадку високогір’я Чорногори – у
голоцені). Зрештою, вік ландшафту на його думку визначається віком його
найстарішим морфологічних одиниць [134]. Такий підхід дозволяє чітко
встановити у межах кожного ландшафту послідовність формування і розвитку
морфологічної структури під дією як зовнішній, так і внутрішніх чинників, та
виокремити різновікові (реліктові, сучасні та прогресивні) ПТК [138; 163].
Важливим показником сучасної морфологічної структури, як і будь-якої
іншої системи, є її складність. У ландшафтознавстві складність морфологічної
структури характеризується ландшафтним різноманіттям. Згідно
М. Д. Гродзинського, найбільш вживаним у ландшафтознавстві є «традиційноландшафтознавче» трактування поняття «ландшафтне різноманіття», яке
опирається на розуміння ландшафту як природного комплексу або утворення
сформованого ПТК меншого ієрархічного рівня, кількісні показники яких
визначають власне різноманіття [51]. На думку В. Т. Гриневицького
ландшафтного різноманіття ‒ це реально існуюча на земній поверхні
множинність створених природою (а тепер майже скрізь тією чи іншою мірою
антропогенізованих) цілісних дискретно-континуальних структур ‒
ландшафтних комплексів будь-якого розміру та ієрархічного рівня ‒ від
ландшафтних фацій і урочищ до ландшафтних районів, мезо-, макро- та
мегарегіонів і їхньої генеральної структури ‒ ландшафтної сфери землі [50].
Дослідження ландшафтного різноманіття є важливим кроком на шляху
пізнання ландшафтної організації території та особливостей її функціонування,
а також сприяє глибшому пізнанню властивостей ПТК та можливостей їхнього
раціонального використання.
Висновок до розділу 1
Гірські системи за рівнем ландшафтної організації та особливостями
ландшафтознавчого вивчення значно відрізняються від рівнинних територій.
34
Така специфіка гірських ландшафтів вимагає застосування особливих
теоретичних та методичних підходів.
В основу нашого дослідження субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори лягли теоретико-методологічні основи генетичного
ландшафтознавства розроблені К. І. Геренчуком (1968) та Г. П. Міллером
(1974). Основним об’єктом гірських ландшафтознавчих досліджень є
ландшафти та його морфологічні одиниці, які є основними свідками історії його
розвитку та формують його своєрідну внутрішню будову. Значну увагу
приділяється вивченню генезису та особливостям розвитку ПТК, а також
дослідженню їхнього сучасного стану. Основним підходом дослідження
генезису, особливостей формування та розвитку морфологічної структури
гірських ландшафтів є ландшафтний підхід, який також передбачає вивчення
сучасного стану природних комплексів, поширення негативних фізикогеографічних процесів та ін. Морфологічна структура гірських ландшафтів
представлена системою менших морфологічних одиниць: сектор, висотна
місцевість, стрія, складне урочище, просте урочище, підурочище, ланка і фація.
Гірські ландшафти характеризуються своєрідними закономірностями
ландшафтної диференціації, серед яких найважливішу роль відіграє
ландшафтна ярусність, а також бар’єрність та секторність. При
ландшафтознавчому дослідженні гірських територій важливим є встановлення
відносного віку ландшафтних комплексів, який необхідно відраховувати від
часу формування основних його геолого-геоморфологічних рис. Тривала
історія розвитку ландшафтів зумовлює формування складної ландшафтної
структури, важливим показником якої є ландшафтне різноманіття.
35
РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГІРСЬКИХ
ЛАНДШАФТІВ
2.1. Картографування природних територіальних комплексів
Ландшафтні дослідження за організаційною формою поділяються на
експедиційні, напівстаціонарні і стаціонарні, яким характерна своєрідна
програма проведення досліджень та використання кондиційних наукових
методів і підходів [36; 117]. Широко застосовані нами польові ландшафтні
дослідження експедиційного характеру складалися з трьох послідовних етапів:
підготовчого (передпольового), польового і заключного (камерального).
Основним завданням передпольового періоду є максимальна підготовка
до польових робіт, яка супроводжується збором публікованих літературних і
фондових даних спеціалізованих установ про особливості природних умов та
морфологічну структуру досліджуваної території у текстовому, графічному та
електронному вигляді, аналізується інформація про характер використання та
охорону природних територіальних комплексів (ПТК). Особлива увага
приділяється вивченню галузевих картографічних матеріалів (геологічних,
геомофрологічних, рослинності, ґрунтів та ін.), визначенню оптимального
масштабу дослідження та підготовці топографічної основи, а також
дешифруванню аеро- і космознімків [117].
Шляхом аналізу літературних і фондових матеріалів, наявних
ландшафтних карт, дешифрування аеро- і космознімків та ін. укладається на
реальній топографічній основі в масштабі майбутнього польового знімання
карта-гіпотеза природних територіальних комплексів ‒ карта контурів ПТК
поширених на території, яка підлягає дослідженню [36, с. 20]. На цьому етапі
конкретизуються цілі, масштаби та види польового ландшафтного
картографування ПТК, плануються ключові ділянки, маршрути та точки
комплексного дослідження фацій.
36
Під час польового періоду безпосередньо проводяться польові дослідження
за прийнятою методикою польового ландшафтного знімання гірських територій
(Г. П. Міллер (1974)), в ході чого уточнюються і наносяться на топографічну
карту межі ПТК, вивчається їх просторова організація, особливості протікання
процесів динаміки, сучасний стан і характер господарського використання [134].
На цьому етапі дослідження накопичується основна маса інформації щодо
властивостей геокомплексів у вигляді наукової документації різної форми:
бланки, польові щоденники, карти польової зйомки, фотографії, схеми та ін.
Заключний камеральний період ландшафтних досліджень передбачає
аналіз та систематизацію всіх матеріалів, які зібрані в процесі польового
вивчення території [134]. Значна увага приділяється повторному
дешифруванню аеро- і космознімків, уточненню меж природних
територіальних комплексів і їх остаточній систематизації та ін.
Ландшафтні дослідження високогірних ПТК вимагають застосування
сукупності методів, які спрямовані головно на вивчення морфологічної
структури, властивостей, динаміки та розвитку природних комплексів. Цими
методами є: польові дослідження, картографічний, геоінформаційний, аналізу і
порівняння, описовий, математичний, статистичний та ін. Результатом
ландшафтних досліджень є створення ландшафтної карти, яка являється
важливим прийомом фіксації інформації про ландшафт, а також основою для
аналізу і виявлення закономірностей функціонування території та можливостей
її використання [164].
На підготовчому етапі наших досліджень була створена ландшафтна
карта-гіпотеза на субальпійське і альпійське високогір’я Чорногори, вихідною
картографічною основою для якої послужили карти масштабу 1:25 000. У
роботі використано листи із номенклатурою: х-37-44-Г-в, х-37-44-Г-г, х-37-45-
В-в, х-36-45-А-а, х-36-45-А-б, х-36-45-А-в, х-36-45-А-г. В якості вихідних
первинних даних для її укладення були використані наявні ландшафтні карти та
схеми [117; 128; 134; 135; 157 та ін.], галузеві карти (геологічні,
геоморфологічні, карти четвертинних відкладів) [57; 58; 212; 213 та ін.],
37
матеріали ґрунтового обстежень [211], космознімки і аерознімки відповідних
спеціалізованих установ [215] та ін. На їх основі провели детальний аналіз
геолого-геомофрологічних, гідро-кліматичних та ґрунтово-біотичних чинників
формування ландшафтної структури субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори, оскільки вивчення особливостей кожного з компонентів і фізикогеографічних умов території становить суть аналітичного етапу дослідження
(перший ступінь географічної інтеграції), як необхідна умова для синтетичного
розуміння природних умов (другий ступінь – сукупність природних
територіальних комплексів), що відображається у ландшафтній карті [134, с. 9].
Для детального аналізу рельєфу субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори були векторизовані відповідні топографічні карти, в
результаті чого отримали основні вихідні дані для розробки ЦМР, яка лягла в
основу побудови тематичних карт крутизни і експозиції схилів. Зазначені карти
є важливими при розмежуванні ПТК рівня урочища [74; 75] та подальшого
природно-географічного моделювання поверхні ПТК [179]. Для побудови
зазначених карт були використані функції модуля Spatial Analyst панелі
інструментів «ArcTolbox»: крутизни схилів ‒ «Slope»; експозиції схилів ‒
«Aspect». При розробці карти крутості земної поверхні використана градація Г.
П. Міллера [134; 136], а саме: менше 3̊ ‒ дуже пологі; 3‒6̊ ‒ пологі; 6‒9̊ ‒
слабоспадисті; 9‒12̊‒ спадисті, 12‒15̊‒ сильноспадисті; 15‒30̊‒ круті; 30‒45̊‒
дуже круті; більше за 45̊‒ обривисті.
Укладання карти кліматичних поясів високогір’я Чорногори проводилось
за допомогою ручного їх виділення по висотах 1 450 і 1 700 м згідно критерій
П. Р. Третяка та ін. [209]. Для аналізу температурного режиму були використані
температурні градієнти Б. П. Мухи [141], які застосовувались до обрахування
даних сніголавинної станції (СЛС) «Пожежевська» [98; 216]. Для вивчення
гідромережі були векторизовані всі її елементи, обрахована її густота та
проведене кодування водних потоків, а також розмежовані басейнові системи
та обраховані їхні площі. При дослідженні рослинного покриву високогір’я
Чорногори та укладанні відповідної карти на основі дешифрування
38
космознімків планшетів аерофотознімання (розмір комірки 0,4 х 0,4), аналізу
ряду літературних і картографічних джерел та результатів власних польових
досліджень, використовувалась еколого-фітоценотична класифікація
високогірної рослинності Українських Карпат К. А. Малиновського [110].
Вивчення особливостей грунтового покриву високогір’я масиву відбувалось
шляхом аналізу ряду наукових праць [7–14; 159–161; 240–242 та ін.], звітів
грунтового обстеження Чорногірського масиву Карпатського біосферного
заповідника [220], фондових матеріалів ДП «Закарпатський науково-дослідний
та проектний інститут землеустрою» – результатів великомасштбаного
обстеження грунтів у межах полонинських господарств масиву [211], а також
результатів власних польових досліджень.
На розробленій карті-гіпотезі субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори відмічались відомі місця поширення негативних фізикогеографічних процесів та типових виходів гірських порід, які вимагали
польового ландшафтного обстеження і виражали, певною мірою, динаміку
високогірних геокомплексів. Також були зазначені місця максимального
антропогенного навантаження. На підставі карти-гіпотези була складена схема
рекогносцирувальних маршрутів, попередньо заплановані точки проведення
детальних польових ландшафтних досліджень та ключові ділянки [75].
Під час польового етапу нами було проведено польове ландшафтне
картування ПТК субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори та інші
дослідження і спостереження передбачені методикою польового ландшафтного
знімання Г. П. Міллера [136], об’єктами якого виступали геокомплекси всіх
рівнів морфологічної структури: висотні місцевості, стрії, а особливо ‒ урочища
та фації (рис. 2.1.). Окрім вивчення літології і петрографічного складу корінних
порід, особливостей мікрорельєфу, поверхневої щебенистості та ін., при
комплексному дослідженні високогірних фацій значну увагу приділяється
аналізу характеру рослинного (структура і видовий складу, проективне покриття,
рясніть, висота, характер розподілу та ін.) та ґрунтового (колір, вологість,
гранулометричний склад, будова, включення та ін.) покривів [136]. Для
39
повноцінного вивчення ландшафтної структури високогір’я в першу чергу були
реалізовані декілька рекогносцирувальних маршрутів, після чого проведені
польові комплексні дослідження фацій у бланковій формі №2 «Лучна і болотна»
та № 4 «Структура і динаміка підурочища» за раніше запланованими
маршрутами і точками, проводилась фотофіксація, зібрані зразки гірських порід,
ґрунтів, рослин та ін.
Рис. 2.1. Пункти комплексного дослідження урочищ і фацій у межах
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори
При проведенні польових досліджень був врахований ступінь
ландшафтного вивчення території високогір’я Чорногори та окремих його
частин, а самі маршрути планувались таким чином, щоб охопити якомога
більшу кількість ПТК різного рангу і генезису та була візуальна можливість для
40
картування їх контурів. Зважаючи на важкодоступність до високогір’я і
унеможливлений прохід на окремих його ділянках (через осипи, обвали,
суцільні зарості гірської сосни та ін.), складні природні умови та ін., то
проведення польових досліджень планувалось таким чином, що таборування
відбувалось на декілька днів переважно у місцях наявності туристичних
притулків (Рогнєска, Перемичка, Піп-Іван та ін.), наукових стаціонарів
(Чорногірський географічний стаціонар у басейні р. Прут та Високогірний
біологічний стаціонар Львівського національного університету імені Івана
Франка на пол. Менчул, сніголавинна станція «Пожежевська» ІваноФранківського центру з гідрометеорології Державної служби з надзвичайних
ситуацій (ІФЦГМ)) або на близькій відстані до них. Таким чином, було
реалізовано значну кількість радіальних маршрутів, під час яких, окрім
вивчення морфологічною структури території, значну увагу приділяли
вивченню сучасного стану природних комплексів та особливостей їх
господарського і рекреаційного використання, а також розвитку сучасних
негативних фізико-географічних процесів та ін.
Під час камерального етапу ландшафтного дослідження субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори була укладена основна ландшафтна карта
на рівні секторів, висотних місцевостей, стрій, складних урочищ, підурочищ і
простих урочищ в масштабі 1:25 000 (буде представлена у четвертому розділі)
із синтетичною легендою до неї, на основі якої проведено всі розрахунки та
детальний аналіз території дослідження, розроблені прикладні ландшафтні
карти. При систематизації високогірних ПТК основними класифікаційними
одиницями було взято «вид», беручи до уваги ведучі фактори виділення
одиниць ландшафтної структури кожного рангу. Для опрацювання всіх
отриманих даних та укладання ландшафтних карт було використане програмне
середовище ArcGIS 10.0.
41
2.2. Дослідження негативних фізико-географічних процесів
З ландшафтознавчо-географічної точки зору всі негативні фізикогеографічні процеси, які мають місце на досліджуваній території належать до
трьох груп: а) геолого-геоморфологічні (обвали, осипи, зсуви, лінійна ерозія та
ін.); б) гідрометеорологічні (лавини, заболочення та ін.); в) біотичні (всихання
чагарників, деградація рослинного покриву під впливом полонинського
господарства і рекреації та ін.) [117].
На першому етапі дослідження були проаналізовані опубліковані праці і
фондові матеріали, на другому – проведені власні польові дослідження.
Відомості про поширення і розвиток геолого-геоморфологічних процесів у
високогір’ї Чорногори представлені у працях Б. Свідерського [273],
Я. С. Кравчука [99; 100; 103; 104], І. Д. Гофштейна [48; 49], Г. П. Міллера [128;
134], Д. Г. Стадницького і Я. С. Кравчука [193], А. В. Мельника [117],
В. М. Шушняка [246; 248], Б. П. Мухи [142], М. В. Клапчука [88] та ін. Важлива
інформація була отримана в результаті опрацювання фондових матеріалів ДГП
«Західукргеологія» [212; 213] та звітів геоморфологічних досліджень
геоморфологічної партії науково-дослідного сектору Львівського університету
[19; 29].
Оскільки розвиток негативних геолого-геоморфологічних процесів тісно
пов’язаний із ухилом поверхні, тому нами була укладена карта крутості схилів.
На її основі визначались потенційні місця прояву цих процесів з урахування
того, що найбільш активні процеси, такі як обвали, у ПолонинськоЧорногірських Карпатах загалом відбуваються на схилах крутістю понад
35‒50°, осипи ‒ 20‒60°, а зсуви ‒ 8‒30° [103]. Після цього, для виявлення
негативних геолого-геоморфологічних процесів було детально проаналізовано
космознімки та планшети аерофотознімань високої роздільної здатності [215].
42
Таким чином було виявлено численні осипи та обвали, прояви лінійної ерозії на
схилах та водозбірних лійках, зсуви і опливи.
Деякі відомості про умови формування та закономірності поширення
несприятливих гідрометеорологічних фізико-географічних процесів отримали у
результаті аналізу праць К. Т. Логвінова, А. Н. Раєвського, М. М. Айзенберга
[151], С. М. Перехреста, С. Г. Кочубея, О. М. Пєчковської [154], П. Р. Третяка
[206], А. В. Мельника [117], Б. П. Мухи [154], Є. Є. Тихановича [201],
Є. Є. Тихановича і В. І. Біланюка [203] та ін. Цікаву інформацію про
особливості розвитку та поширення лавин було отримано у результаті вивчення
технічних звітів СЛС «Пожежевська» Івано-Франківського центру з
гідрометеорології Державної служби з надзвичайних ситуацій (ІФЦГМ), яка
розміщена на північно-східному макросхилі Чорногори на висоті 1451 м н.р.м.
[216]. На її основі проаналізовано інтенсивність сходження та розміри лавин у
найбільших лавинних осередках верхів’я басейну р. Прут. Аналізуючи характер
верхньої межі лісу, видовий склад та інші особливості рослинного покриву за
високороздільними космо- і аерофотознімками [215] нами було зафіксовано
значну кількість активних осередків сходження лавин, які супроводжуються
утворенням лавинних прочосів у лісових масивах середньогір’я Чорногори.
Для вивчення негативних біотичних фізико-географічних процесів, таких
як всихання чагарників, було проаналізовано праці, в яких висвітлюються
питання дигресії біоценотичного покриву, головно зумовлені антропогенним
впливом. Зокрема, це праці В. І. Комендара [92; 93], К. А. Малиновського [60;
110] та ін.
Основна інформація про поширення негативних фізико-географічних
процесів (обвали, осипи, зсуви, лінійна ерозія, лавини, заболочення, всихання
чагарників та ін.) та особливості їхнього розвитку у ПТК високогір’я
Чорногори була отримана у результаті польових експедиційних досліджень, які
проводились нами у період з 2014 по 2019 роки за методикою Г. П. Міллера
43
[134], яка дозволяє встановити характер та інтенсивність цих процесів.
Отримані дані були зафіксовані у бланках форми № 4 «Структура і динаміка
(під)урочищ» [134], фотографіях та на польовій ландшафтній карті. В процесі
нашого дослідження використовувались GPS-приймачі Garmin eTrex10.
Польові дослідження обвалів та осипів за методикою Г. П. Міллера [134]
передбачають встановлення їхнього відносного віку за ступенем заростання і
свіжістю уламкового матеріалу та форми, об’єму осипних шлейфів, можливих
причини і умов їх виникнення. Також значна увага приділяється вивченню
властивостей уламкового матеріалу: форма, характер поширення, розмір і
величина уламків, петрографічний склад, потужність і стратиграфія та ін. [134].
Дослідження зсувів відбувається шляхом визначення їхнього типу, форми та
розмірів, перепаду абсолютних висот від верху стінок відриву до підошви,
характеру їхньої поверхні і параметрів горбів випучування та уступів. При
обстеженні зсувів також визначається склад зсувного тіла та можливі причини
й умови його виникнення, наявність поверхневих чи виходів підземних вод та
ін. [134]. Згідно методики Г. П. Міллера [134], фіксація процесів лінійної ерозії
відбувається шляхом встановлення ерозійної форми рельєфу та її основних
параметрів (довжина, ширина і глибина), а також причин та умов виникнення.
При польових досліджень лавин, згідно методики Г. П. Міллера [134],
першочерговим завданням є встановлення їхнього типу (площинний (осов) чи
лотковий), часу проходження і повторюваності, а також висотного діапазону
між верхньою і нижньою частинами лавини. Також методика передбачає
визначення характеру і розмірів лавиновища, передумов сходження і
можливості попередження лавин та ін. [134]. Вивчення особливостей та
інтенсивності сходження лавин іноді опирається на аналіз наслідків їхнього
сходження, зокрема: лавинні лотки, зламані дерева, вирвана дернина, відклади
лавинного сміття та ін.
44
Доповнення методики вивчення лавин та способів їх дешифрування в
Українських Карпатах зробив Є. Є. Тиханович [216]. Ним було розроблено
«Бланк опису лавинного ПТК», який передбачає визначення типу,
морфометричних характеристик та ознак сходження лавин, особливостей
лавинного режиму, впливу лавин на природний комплекс у вигляді ступеня
ураження рослинного покриву та характеру його відновлення, наявності
винесеного матеріалу у конусі винесення, висотних змін у верхній межі лісу та
ін. [216].
При дослідженні процесу заболочення за методикою Г. П. Міллера [134]
визначається головно вік, тип і джерело його живлення. Методика також
передбачає визначення розмірів (ширина і довжина) ділянки заболочення та
потужності її торф’яного горизонту, а також причин та можливих шляхів
ліквідації процесу.
У результаті проведених польових досліджень нами було зафіксовано
1 258 осередків розвитку негативних фізико-географічних процесів у складних
урочищах високогір’я Чорногори, зокрема: 190 ‒ обвали, 338 ‒ осипи, 24 ‒
зсуви, 237 ‒ лінійна ерозія, 288 ‒ лавини, 145 ‒ заболочення та 36 ‒ всихання
чагарників. На основі кількісного співвідношення зафіксованих осередків
розвитку негативних фізико-географічних процесів у ПТК високогір’я
ландшафту, обрахований відсотковий розподіл кожного виду процесу у
висотних місцевостях та ландшафтних стріях, який виражає залежність їх
прояву від ландшафтної структури досліджуваної території. Результати цих
обрахунків представлені у табличній формі, яка виконує роль матриці і
дозволяє візуально оцінити наявність або відсутність того чи іншого
негативного фізико-географічного процесу у ландшафтній стрії чи висотній
місцевості. Завдяки відношення сумарної кількості осередків негативних
фізико-географічних процесів до площі ПТК, у межах яких вони проявляються,
було обраховано інтенсивність (ос./км2
) прояву негативних процесів. Польові
45
матеріали опрацьовувались у камеральних умовах із використанням
програмного середовища ArcGIS 10.0, за допомогою якого укладена карта
поширення сучасних негативних фізико-географічних процесів у ПТК
сусбальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (буде представлена у
п’ятому розділі) у масштабі 1:25 000.
2.3. Вивчення деградації туристичних маршрутів у ландшафтних
комплексах
Використання ПТК для цілей туризму характеризується локальним і
відносно незначним негативним впливом на їхній стан і функціонування. Але
при надмірній кількості відвідувачів вздовж туристичних шляхів активно
розвиваються негативні фізико-географічні процеси (дигресія ґрунтоворослинного покриву, лінійна ерозія та ін.), які поступово знижують цінні
рекреаційні властивості ПТК. Тобто, під деградацією туристичного маршруту
(стежкова деградація) розуміємо порушення стану полотна стежки під впливом
антропогенного чинника, зокрема – надмірного рекреаційного навантаження,
що супроводжується розрідженням і знищенням рослинного покриву,
ущільненням і деградацією ґрунтового покриву та активним розвитком
процесів ерозії, тощо [20; 39; 40; 66 та ін.].
Вивчення туристичного навантаження відбувалось шляхом аналізу
кількісних показників відвідувачів та негативних наслідків туристичної
діяльності у високогір’ї Чорногори. Основними вихідними матеріалами були
кількісні дані відвідувачів природоохоронних науково-дослідних відділень
Карпатського біосферного заповідника (КБЗ) та Карпатського національного
природного парку (КНПП), у межах яких розміщено понад 87 % території
дослідження, за період із 2003 по 2018 років [218; 224]. Вони отримані за
46
допомогою обрахунку кількості зареєстрованих відвідувачів на контрольних
пунктах пропуску (КПП) вище названих природоохоронних об’єктів.
Окрім інтенсивності антропогенного навантаження, стадія і особливості
розвитку стежкової деградації значною мірою залежать від внутрішніх
властивостей ПТК (або його окремих природних компонентів) та їхньої
стійкості до зовнішнього впливу. Тому, для повноцінного вивчення стежкової
деградації рекреаційних територій недостатньо аналізу зміни мікрорельєфу,
деградації ґрунтово-рослинного покриву чи інших зовнішніх морфологічних
ознак розвитку цього процесу, а є необхідним комплексне вивчення із
застосування ландшафтного підходу, який дозволить встановити ландшафтну
приуроченість поширення і розвитку антропогенно зумовленого негативного
фізико-географічного процесу до морфологічної структури території.
Дослідження особливостей розвитку деградації пішохідних туристичних
маршрутів високогір’я Чорногори проводилось після завершення
крупномасштабного ландшафтного знімання території та укладання
ландшафтної карти на рівні висотних місцевостей, стрій та урочищ. Ключовими
туристичними маршрутами для дослідження у межах високогір’я були вибрані:
два маршрути на г. Говерла (перший ‒ із села Лазещина через урочище
Козьмещик і полонину Гропа; другий ‒ із навчально-спортивної бази
«Заросляк» через г. Мала Говерла (1762 м)) та два маршрути на г. Петрос
(перший ‒ із смт. Ясіня через полонину Шиса та г. Петросул (1853,0 м); другий
‒ із села Лазещина через урочище Козьмещик, полонини Кіянець та
Головческа). Зазначені туристичні маршрути були обрані ключовими для
дослідження стежкової деградації з огляду на те, що: активно
використовуються в туризмі та рекреації і зазнають значного антропогенного
навантаження; є стежками, а не ґрунтовими дорогами; характеризуються
типовою для високогір’я Чорногори трансформацією; придатні для
туристичного використання протягом всіх пір року; проходять через
47
різнорангові ПТК, які є презентативними для субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори; більша їх частина знаходиться в межах об’єктів
природо-заповідного фонду (КБЗ та КНПП).
Методичні основи проведення комплексного дослідження деградації
туристичних маршрутів у ПТК Українських Карпат знаходяться лише на стадії
розробки. В основу наших досліджень покладено методичні розробки
А. Лайчака [260], А. В. Шлапака [239], І. С. Гнатяка [39; 40; 253] та
В. П. Брусака [20], які ґрунтуються на проведенні польових досліджень
стежкової деградації на туристичних маршрутах та визначенні її стадії за
глибиною порушення ґрунтово-рослинного покриву, зміною мікрорельєфу на
стежках, поширення ерозійних процесів та ін.
Польові дослідження проведені у експедиційній формі. У процесі
дослідження було закладено до 3 поперечних профілів туристичної стежки у
місцях з найбільш типовим характером розвитку деградаційних процесів
окремо у кожному простому урочищі і підурочищі, через які проходили
дослідні маршрути. Таким чином, ми отримали кондиційну інформацію про
особливості розвитку стежкової деградації типової для всього урочища, яка
значною мірою залежить від його стійкості, особливостей функціонування та
динаміки.
На нашу думку, дослідження особливостей поширення і розвитку
деградації туристичних маршрутів у ПТК доцільно проводити саме на рівні
простих урочищ і підурочищ, оскільки вони: є основними об’єктами
крупномасштабного ландшафтного картографування; приурочені до однієї
мезоформи рельєфу або її частини; фіксують просторову зміну важливих для
розвитку стежкової дигресії особливостей ПТК (геологічної будови, крутизни
поверхні, поширення фізико-географічних процесів, характер ґрунтоворослинного покриву та ін.).
48
Перед початком опису туристичних маршрутів за поперечними профілями
визначалось точне місце положення за допомогою GPS-приймача
Garmin eTrex10 в межах (під) урочища. Також уточнялась крутизна і експозиція
схилу, визначався характер повздовжнього профілю (одинарний, подвійний чи
розгалужений) та безпосередньо категорія стежки – ступінь вираження стежки,
який характеризується своєрідними ознаками зовнішнього вигляду та
обумовлює поділ стежок на помітні, добре помітні і чітко помітні
категорії [185]. Більше детальні характеристики та критерії визначення
категорії стежки наведені у табл. 2.1.
Таблиця 2.1
Критерії визначення категорії туристичних стежок в ПТК субальпійського
і альпійського високогір’я Чорногори (за В. І. Середіним і В.І. Парпаном, 1988
з доповненнями)
Номер
категорії
Назва
категорії
стежки
Основні ознаки
Перша Помітна Розріджений трав’яний покрив із характерних видів,
дернина цілісна, без оголеного мінерального шару ґрунту
Друга Добре помітна
Трав’яний покрив зустрічається спорадично, фрагментарно
пошкоджена дернина, мінеральний шар ґрунту оголений на
окремих ділянках
Третя Чітко помітна Трав’яний покрив відсутній, мінеральний шар ґрунту
оголений
Для полегшення опрацювання даних та стандартизації їх обліку був
розроблений бланк польового опису деградації туристичних маршрутів у
високогірних ПТК за поперечним профілем (Додаток А). За його допомогою
фіксувались основні морфометричні і морфологічні параметри поверхні
туристичних стежок (висота бортів, ширина між бровками і підніжжями бортів,
глибина ерозійних промивин та ін.), а також проводили масштабовану
зарисовку поперечного профілю. Проміри поперечного профілю стежки
проводились за натягнутим між бортами стежки і збалансованим у
49
горизонтальному положенні за допомогою васерваги шнуром із мітками через
кожні 20 см з точністю до 0,1 см. Також, значну увагу приділяли опису
мікрорельєфу стежок, визначенню поверхневої щебенистості, ступеня оголення
ґрунтів і кореневої системи рослинності (чагарників і чагарничків). Польові
дослідження стежкової деградації супроводжувалися загально-, середньо- та
крупноплановою фотофіксацією із дотриманням рекомендацій І. С. Гнатяка
[40], що сприяло накопиченню цінного фактичного матеріалу.
На основі зібраних під час польових досліджень матеріалів у камеральних
умовах визначались стадії деградації туристичних маршрутів за поперечними
профілями, які були інтерпольовані на конкретні відрізки стежки у межах
кожного простого урочища і підурочища, через які вона проходить. Беручи до
уваги критерії виділення стадій стежкової деградації нелісових геокомплексів
А. В. Шлапака [239] і трансформації рельєфу Ю. В. Зінька та І. С. Гнатяка [66],
а також особливості її розвитку з комплексної точки зору та власні польові
дослідження, нами були доповнені та обґрунтовані критерії виокремлення
стадій деградації туристичних маршрутів у високогірних ПТК (табл. 2.2.).
Подальший аналіз деградації туристичних маршрутів високогір’я
Чорногори проводиться у розрізі ландшафтних одиниць, оскільки підвищення
стадії деградації фактично характеризується збільшенням кількості порушених
у ПТК природних компонентів. Такий підхід виражає тісну залежність цього
процесу від властивостей ландшафтних комплексів.
Зважаючи на велике рекреаційне навантаження та значні відмінності
якісного стану деградації досліджуваних туристичних маршрутів у різних
високогірних ПТК Чорногори, які за комплексом ознак знаходиться переважно
на останній (завершальній) стадії, є доцільним розширити її класифікацію за
ступенем деградації мікрорельєфу. Під ступенем рекреаційної деградації
(дигресії) мікрорельєфу лінійних рекреаційних об’єктів розуміють кількісний
характер зміни його якісного стану, що проявляється у формуванні ерозійних
50
форм (вимоїни, виярки, тальвеги тимчасових потоків) та активному
(прискореному) протіканні ерозійно-денудаційних процесів [20].
Таблиця 2.2
Критерії визначення стадії деградації туристичних маршрутів в ПТК
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (за А. В. Шлапаком,
2003; Ю. В. Зіньком та І. С. Гнатяком, 2003 з доповненнями)
Стадії деградації Основні ознаки № Назва
1 Початкова Рослинний покрив без змін.
2 Прогресивна Рослинний покрив слабко пошкоджений, його ярусність зберігається.
3 Ембріональна
Рослинний покрив пошкоджено на значній площі. Кількість корінних
видів рослин зменшилась. Наявність лучних рослин, не властивих
цьому місцезростанню. Ярусність рослинного покриву зберігається. На
окремих ділянках прослідковується ущільнення ґрунту.
4 Зріла
Рослинний покрив деградує і добре помітна його мозаїчність. Різко
збільшилася фітомаса і чисельність лучних рослин, не характерних
цьому місцезростанню. Характерне ущільнення верхнього горизонту
ґрунту. Простежується оголення ґрунту окремими місцями, коренів
чагарників і чагарничків. Наявний горбисто-виїмковий мікрорельєф,
формуються мікроформи дрібноструменевої ерозії на позбавлених
рослинності додатних формах рельєфу.
5 Завершальна
Рослинний покрив деградував. Домінують у покритті та фітомасі лучні
рослини невластиві умовам місцезростання, аборигенні види
збереглись малими острівками. Деградація ґрунту на значній площі із
оголенням мінерального шару або виходами корінних порід. Наявні
ерозійні промоїни та осипи на стінках бортів та додатних мікроформах
рельєфу.
Виходячи із характеру нашого ландшафтного дослідження та отриманих
результатів натурних вимірів, у якості основного кількісного показника
виокремлення ступенів деградації використовуємо площу винесеного матеріалу
(м2
) за поперечними перерізами полотна стежок. Цей показник у різних ПТК
високогір’я Чорногори суттєво різниться, оскільки, окрім інтенсивності
рекреаційного навантаження, площа денудованої поверхні перерізу залежить
від властивостей геокомплексу та його компонентів: літології та
петрографічного складу корінних порід, крутизни поверхні, потужності і
морфологічної будови ґрунтового покриву, типу рослинного покриву та ін.
Моделювання поперечних профілів досліджуваних туристичних стежок та
51
обрахування площ винесеного матеріалу проводилось у програмному
середовищі КОМПАС-3D v 18.1 (рис. 2.2). Окрім обрахованих площ із точністю
до 0,01 см
2
, таке високоточне моделювання дало змогу обрахувати кут нахилу
схилової поверхні стежок та розробити моделі поперечних профілів
досліджуваних туристичних маршрутів (рис. 2.3).
Рис. 2.2. Обчислення площі винесеного матеріалу за поперечним профілем
№ 17 туристичного маршруту на г. Говерла в урочищі крутого вузького
випуклого сильнокам’янистого схилу куполоподібних вершин Говерла
північно-західної експозиції
Рис. 2.3. Поперечний профіль № 11 туристичної маршруту на г. Петрос у
пункті спостереження в урочищі нівальної ніші східної експозиції
52
На основі отриманих значень площ перерізу винесеного матеріалу по
кожному поперечному профілю запропоновано кількісні величини показників
ступенів деградації (дигресії) мікрорельєфу 4-ї і 5-ї стадії стежкової деградації
раніше виокремлених В. П. Брусаком [20] (табл. 2.3). При розробці класифікації
використаний підхід В. П. Брусака [20]. Згідно запропонованих показників
величини винесеного матеріалу здійснено оцінку ступеня деградації кожного
поперечного профілю маршрутів, які потім були інтерпольовані на окремі його
відрізки у межах високогірних ПТК рівня підурочищ і простих урочищ.
Таблиця 2.3
Ступінь деградація мікрорельєфу туристичних маршрутів субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори
Стадія стежкової
деградація
Ступінь деградація
мікрорельєфу*
Площа винесеного
матеріалу за поперечним
№ Назва № Назва профілем стежки, м2
4 Зріла 4 Епізодичний до 0,1
5 Завершальна
5а Слабий 0,1‒0,2
5б Помірний 0,2‒0,3
5в Середній 0,3‒0,5
5г Сильний 0,5‒1,0
5д Катастрофічний понад 1,0
* Назви ступенів деградації за В. П. Брусаком (2018)
Заключним етапом дослідження деградації туристичних маршрутів була
розробка їх туристично-ландшафтних профілів у межах субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори в програмному середовищі ArcGIS 10.0. та
CorelDRAW X4. Під ландшафтно-туристичним профілем розуміємо графічне
зображення січення поверхні ПТК вертикальною площиною через лінію
повздовжнього профілю лінійного рекреаційного об’єкту (туристичні
маршрути, ландшафтно-пізнавальні стежки та ін.), що побудоване на основі
крупномасштабної ландшафтної карти та виражає гіпсометричні особливості
стежки, а також узагальнює відомості про структуру і властивості природних
комплексів та ландшафтне різноманіття загалом. Окрім ландшафтних
53
особливостей, вони дозволяють встановити і графічно відобразити ландшафтну
приуроченість стадій деградації стежок до конкретних ПТК.
Висновок до розділу 2
На різних етапах дослідження генезису, структури та негативних фізикогеографічних процесів ПТК субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори було застосовано різні методологічні прийоми та методи. Кожний з
них головно був зорієнтований на аналіз певних властивостей ПТК і
визначають кінцеву якість проведеного дослідження.
Аналіз чинників формування та генезису ПТК високогір’я Чорногори
проводилось на основі опрацювання численної кількості літературних та
картографічних джерел, що дозволило прослідкувати особливості змін
властивостей природних компонентів та встановити період формування
головних геолого-геоморфологічних властивостей високогірних ПТК, а також
тенденції їхнього розвитку.
Першочергове вивчення чинників формування ландшафтної структури та
аналіз наявних ландшафтних карт різної детальності на досліджувану
територію послугувало основною для розробки попередньої карти-гіпотези,
вихідною картографічною основою для якої послужили карти масштабу
1:25 000. У роботі використано листи із номенклатурою: х-37-44-Г-в, х-37-44-Гг, х-37-45-В-в, х-36-45-А-а, х-36-45-А-б, х-36-45-А-в, х-36-45-А-г. Від початку
ландшафтознавчих досліджень і до самого завершення та створення серії
ландшафтних та ландшафтно-прикладних карт усі картографічні маніпуляції
відбувались у програмному середовищі ArcGIS 10.0. На основі розроблених
допоміжних карт крутизни і експозиції схилів та ін., а також аеро- і
космознімків визначались потенційні місця виходів пластів корінних порід,
активізації обвалів і осипів, ерозії та ін. негативних фізико-географічних
процесів.
54
Польові ландшафтні знімання території дослідження проводились головно
за методикою Г. П. Міллера (1974) та охоплювали високогірні ПТК усіх рівнів
‒ висотні місцевості, стрії, складні урочища, підурочища, прості урочища та
фації. У цей час була зібрана основна кількість інформації про високогірні ПТК
та їх властивості, а також накопичений фактичний матеріал про поширення і
особливості розвитку негативних фізико-географічних процесів, сучасний стан
і ареали найбільш інтенсивного використання ПТК субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори. Також під час польових досліджень були
визначені основні осередки надмірного рекреаційного навантаження,
зафіксовані негативні наслідки несанкціонованих стоянок у високогір’ї та ін.
Відсутність однозначних критеріїв визначення стадій стежкової деградації на
основі комплексних ознак обумовили необхідність їхнього уточнення та
обґрунтування методики проведення подібних досліджень на ландшафтній
основі. Також нами була розроблена бланкова форма ведення опису стежкової
деградації у високогірних ПТК за поперечним профілем
Таким чином, на основі отриманих результатів власних польових
досліджень укладено серію крупномасштабних ландшафтних карт на територію
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори, які є одним із основних
результатів проведеного дослідження. Встановлені закономірності
ландшафтної структури території високогір’я лягли в основу типологічної
класифікації ПТК високогір’я, яка також висвітлює високе ландшафтне
різноманіття досліджуваної території. У камеральних умовах, за допомогою
програмних середовищ ArcGIS 10.0. та Microsoft Excel, проведені основні
обрахунки по визначенню площ та висотних діапазонів висотних місцевостей і
стрій, а також встановлено відсоткову ландшафтну приуроченість негативних
фізико-географічних процесів, їх інтенсивність та ін.
55
РОЗДІЛ 3
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРИРОДНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ
КОМПЛЕКСІВ
3.1. Критерії виділення високогірного ландшафтного ярусу в
Чорногорі та історія вивчення його ландшафтної структури
Високогірний ландшафтний ярус у горах формується в результаті сукупної
дії геолого-геоморфологічних, гідрокліматичних та ґрунтово-біотичних
чинників за визначальної ролі геолого-геоморфологічних [122]. Отож для
окреслення критеріїв виділення високогірного ландшафтного ярусу в Чорногорі
доцільним є порівняльний аналіз висотної диференціації всіх природних
компонентів в Українських Карпатах загалом і в Чорногорі зокрема.
З геоморфологічної точки зору, висотна диференціація рельєфу і
рельєфотворчих процесів проявляється у вигляді геоморфологічної ярусності,
яка фіксується певною сукупністю морфоскульптур, сформованих під дією
переважаючого чинника екзогенного морфогенезу [249]. Для морфологічної
класифікації гір М. А. Гвоздецький і Ю. М. Голубчиков (1987) запропонували
такі висотні межі: низькогір’я ‒ до 1 000 м, середньогір’я ‒ до 2 000 м,
високогір’я ‒ понад 2 000 м. На думку Я. С. Кравчука, в Українських Карпатах
домінують середньовисотні і низькі гори, серед яких тільки в Чорногорі є
декілька вершин із максимальними показниками понад 2 000 м, які за
більшістю морфологічних класифікацій гір потрібно зачислити до високогір’я
[101].
Високогірний рельєф І. С. Щукін визначає як морфогенетичний тип, для
якого немає загальноприйнятих абсолютних висот, а вони коливаються залежно
від географічної широти і положення снігової межі [249, с. 89]. Альпійським
ярусом (поясом) він називає висотний рівень, розміщений між сучасною
сніговою лінією та сніговою лінією періоду максимального четвертинного
56
зледеніння, з м’яким рельєфом та поширеними льодовиковими формами, часто
із каровими озерами, коритоподібними льодовиковими долинами, покритими
альпійською і субальпійською рослинністю [249].
Аналізуючи вертикальну зональність морфоскульптури Українських
Карпат П. М. Цись, вирізняє нижній, середній і верхній яруси гір та звертає
увагу на релікти полонинського пенеплену у верхньому ярусі та наявність
давньольодовикових форм, які утворюють альпійський (реліктово-гляціальний)
рельєф [232; 236]. Релікти пенеплену первинної денудаційної поверхні
вирівнювання Т. Ю. Піотровська (1965) назвала Полонинською поверхнею, яка
згідно з даними геологічного знімання у межах Чорногори приурочена до висот
1 500‒2 000 м [212]. Сукупність давньольодовикових форм (карів, цирків,
карлінгів, трогів) в Чорногорі, Свидовці та Горганиах Я. С. Кравчук також
називає альпійським рельєфом [101; 103], який є реліктом епохи
плейстоценових зледенінь, коли снігова лінія опускалася до 1 450‒1 500 м
[273].
З геологічної точки зору, рельєф верхнього ярусу Чорногори (від 1 500 м і
вище) сформувався на грубошаруватих і масивних пісковиках, а рельєф
середнього ярусу – на пісковиковому фліші [212]. Отже, для верхнього ярусу
Чорногори характерними типами рельєфу є релікти Полонинської денудаційної
поверхні вирівнювання (поширені на висотах 1 500–2 000 м [212]) та
альпійський рельєф (поширений на висотах від 1 450‒1 500 м і вище [273]), які
сформувалися на пісковиках [212].
Окрім ярусності рельєфу, для Чорногори характерна і висотна
диференціація кліматичних умов. В Українських Карпатах М. С. Андріанов
(1957) виокремлює декілька кліматичних зон і підзон. Для верхнього ярусу
Чорногори з висотами понад 1 400‒1 500 м н.р.м. характерна більш холодна
підзона холодної кліматичної зони, яка характеризується сумою активних
температур до 600 ̊С і гідротермічним коефіцієнтом більше 5, що сприяло
формуванню субальпійської та альпійської рослинності [1].
57
Висотна диференціація рослинного покриву в Українських Карпатах,
згідно з дослідженнями М. А. Голубця та К. А. Малиновського (1968),
проявляється як висотна поясність у вигляді зміни рослинних поясів з
підняттям над рівнем моря. Зокрема, вони виокремили п’ять висотних
рослинних поясів, у тому числі субальпійський (1 470 м) і альпійський (1 820 м)
[45]. На їхню думку, нижньою межею субальпійського поясу, має бути
природна верхня межа лісу (1 450‒1 650 м), середнє значення висоти якої
становить 1 500‒1 600 м, а іноді вона сягає 1 650‒1 680 м [45].
За природну верхню межу лісу в Чорногорі К. А. Малиновський (1980)
приймає дані А. Сьродоня (1948), згідно з якими середня висота межі лісу на
північних схилах становить 1 510 м, а на південних – 1 570 м [110]. Натомість, в
межах зони природно безлісного високогір’я Чорногори С. М. Стойко та
ін. (1982) вирізняють субальпійський та альпійський пояси і зазначають, що
кліматично зумовлена верхня межа лісу знаходиться в середньому на висоті
1 600‒1650 м, а гірськососнове криволісся тут простежується на висоті
1 400‒1 700 м (нижче 1 550 м воно вклинюється по кам’янистих долинах
потоків і торфовищах у лісовий пояс) [210, с. 90].
Отже, висотна диференціація рослинних формацій в Українських Карпатах
проявляється в існуванні генетично, історично і флористично цілісних
висотних рослинних поясів і зон, а високогір’я в Чорногорі представлене
альпійським і субальпійським поясами (середня нижня межа останнього
розміщена на висоті 1 510 м на північних схилах і 1 570 м – на південних
[110]), які утворюють зону природно безлісового високогір’я [210].
Із кліматичною зональністю та рослинною поясністю тісно пов’язана
диференціація ґрунтового покриву. На думку Н. Б. Вернандер, в Українських
Карпатах зі збільшенням висоти над рівнем моря та переходом від теплих до
холодніших і вологіших поясів вміст гумусу, вільних оксидів Fe і Al в ґрунтах
зменшується [22]. За генетичними і фізико-хімічними особливостями
І. М. Гоголєв і З. В. Проскура (1968) ґрунти полонинського поясу назвали
гірсько-лучно-буроземними та гірсько-торфувато-буроземними. Згідно з
58
Г. О. Андрущенком (1970), під чагарниковою рослинністю субальпійського
поясу поширені дерново-буроземні і гірсько-лучні ґрунти, на луках
альпійського поясу ‒ щебенисті гірсько-лучні і лучні оторф’янілі, на скелястих
розсипах ‒ первинні (ініціальні) ґрунти.
Отже, під субальпійською та альпійською рослинністю в кліматичних
умовах більш холодної підзони холодної кліматичної зони сформувались
переважно гірсько-лучно-буроземні ґрунти та їхні відміни, які в Українських
Карпатах домінують вище 1 400‒1 500 м [3; 43].
Зміна властивостей природних компонентів з висотою зумовлює висотну
диференціацію ландшафтів. Ландшафтна ярусність, як прояв висотної
диференціації природних умов гірських ландшафтів Українських Карпат і
Чорногори зокрема, та пов’язані з нею морфологічні одиниці ландшафтів були
предметом дослідження К. І. Геренчука (1955, 1968, 1981), П. М. Цися (1958),
К. І. Геренчука та Г. П. Міллера (1962), Г. П. Міллера (1961, 1963, 1965, 1972,
1974), М. М. Рибін і П. М. Цись (1968), А. В. Мельника і П. М. Шубера (1991),
А. Л. Байцара (1994, 2013), Г. П. Міллера, О.М. Федірка і В. П. Брусака (1997),
А. В. Мельника (1999, 2003, 2009), А. В. Мельника зі співавторами (2018) та ін.
Перші спроби аналізу висотної диференціації природних умов у межах
ландшафтів Українських Карпат К. І. Геренчука (1955) і П. М. Цися (1958)
пов’язані з виокремленням ландшафтних поясів, під якими вони розуміли
фактично рослинні пояси та зони. Перші відомості про ландшафтну структуру та
генезис ПТК високогір’я Чорногори представлені в праці Г. П. Міллера (1961), в
якій він зазначив, що воно сформоване двома високогірними ландшафтними
місцевостями ‒ полонинською і давньольодовиковою.
Дещо згодом К. І. Геренчук і Г. П. Міллер (1962) звернули увагу на те, що
ландшафтні пояси доцільно розглядати як повноцінні ПТК, сформовані в
результаті взаємодії всіх чинників ландшафтотворення (геологогеомофологічних, гідрокліматичних та ґрунтово-біотичних). Як приклад
висотної ландшафтної диференціації вони подали схему морфологічної
структури ландшафту Чорногора представлену п’ятьма типами місцевостей
59
(виокремлені Г. П. Міллером 1961 р.), у тому числі давньольодовиковий
(1 400‒1 800 м) і полонинський (1 400‒2 000 м) [33]. Пізніше Г. П. Міллер (1963)
уклав ландшафтну карту Чорногори, згідно якої в межах субальпійського і
альпійського високогір’я виділив два види висотних місцевостей та десять видів
складних урочищ [77].
Аналізуючи структуру ландшафтів Українських Карпат, К. І. Геренчук
(1968) в якості їх морфологічних одиниць виокремив ландшафтні яруси і
місцевості. Основними критеріями виокремлення ландшафтних ярусів він
вважав положення над рівнем моря та приуроченість до генетично однорідних
форм рельєфу, а місцевостей ‒ структурно-літологічні властивості, характер
мезорельєфу та особливості анемоорографічного положення [35]. У межах
Чорногори він виділив ландшафтні яруси полонинського середньогір’я і
давньольодовикового високогір’я, які приурочує лише до головного
вододільного хребта [35]. Дещо згодом, 1981 року К. І. Геренчук висловив
думку, що виокремлені ним ландшафтні яруси є тотожними із висотними
місцевостями Г. П. Міллера.
У 1972 році Г. П. Міллер уклав детальну ландшафтну карту на верхів’я
басейну р. Прут та подав детальніші назви висотних місцевостей ‒
пенепленізоване альпійсько-субальпійське високогір’я та давньольодовиковоерозійне субальпійське високогір’я [133]. Згодом, у 1974 році він опублікував
ландшафтні карти на три ключові ділянки Чорногори: трансект від р. Біла Тиса
через г. Петрос до р. Лазещина, верхів’я р. Прут та потоку Погорілец [134].
Згідно з останньою високогір’я у Чорногорі представлено двома висотними
місцевостями – пенепленізованим альпійсько-субальпійським високогір’ям
(1 550–2 020 м) та давньольодовиково-ерозійним субальпійським високогір’ям
(1 500–1 900 м) [134].
На початку 90-х років ХХ ст. Г. П. Міллер і О. М. Федірко (1990) уклали
ландшафтну карту Українських Карпат, згідно якої субальпійське і альпійське
високогір’я Чорногори представлено групою стрій полонинських поверхонь з
60
глибоковрізаними реліктовими карами, складеними потужними товщами
невапнистих конгломератів і пісковиків [135].
У 1991 році А. В. Мельник та П. М. Шубер уклали ландшафтну карту
північно-східного сектора Чорногори в межах басейнів річок Прут та Бистрець
на рівні висотних місцевостей і стрій. Більш детальний аналіз цієї ж території
здійснив А. В. Мельник у 1992 році, виділивши в субальпійському і
альпійському високогір’ї два види висотних місцевостей, п’ять видів стрій та
сорок чотири види підурочища і простих урочища [115]. Пізніші ландшафтні
дослідження цього автора в Українських Карпатах (1999) та Чорногорі (2003,
2009) дали змогу уточнити межу і територіальне поширення високогірних
ландшафтних місцевостей і стрій, і, відповідно, високогірного ландшафтного
ярусу [77].
Особливості ландшафтної структури високогірного ярусу в межах басейну
р. Говерла досліджували Г. П. Міллер, О. М. Федірко і В. П. Брусак (1997). У
результаті у високогір’ї Чорногори вони виявили нову висотну місцевість –
нівально-ерозійного субальпійського високогір’я, представлену амфітеатрами
древніх фірнових полів з пануванням формацій листяних і хвойних чагарників
фліші, та виділили декілька нових ландшафтних стрій [137].
Ландшафтну обумовленість розвитку лавинних ПТК в субальпійському і
альпійському високогір’ї Чорногори досліджував П. Р. Третяк (1980),
Є. Є. Тиханович (2016) і Є. Є. Тиханович та В. І. Біланюк (2017), чинники
формування та сучасний стан верхньої межі лісу на основі ландшафтного
підходу вивчав А. Л. Байцар (1994, 1994, 2013), диференціації ґрунтового
покриву високогір’я у верхів’ї басейну р. Прут П. М. Шубер (1994, 2003),
можливості використання високогірних геокомплексів аналізували І. М. Рожко
(2000) та І. М. Рожко, В. П. Матвіїв, В. П. Брусак (2011), сучасна диференціація
рослинного покриву високогір’я була об’єктом дослідження Б. В. Сенчини
(2001, 2003), а ландшафтну приуроченість сучасних фізико-географічних
процесів у верхів’ї басейну р. Прут вивчав Б. П. Муха (2003).
61
Водночас наші (у співавторстві) дослідження чинників формування
ландшафтної структури верхів’я басейну р. Лазещина в межах Чорногори [76]
та створення ландшафтної карти у масштабі 1:25 000 на територію цього
басейну [120] дали змогу уточнити межу і поширення високогірного
ландшафтного ярусу. Також нами укладена детальна ландшафтна карта на
ділянку високогір’я «Шешул-Петрос» [123]. У результаті проведених
досліджень були уточнені та закартовані межі самого високогір’я, секторів,
висотних місцевостей і стрій, вперше закартовано складні урочища, прості
урочища і підурочища [77].
Таким чином, беручи до уваги висотну диференціацію чинників
ландшафтотворення, досвід ландшафтного картування високогірних природних
територіальних комплексів в Українських Карпатах в тому числі і в Чорногорі,
основними критеріями виділення високогірного ландшафтного ярусу в
досліджуваному гірському масиві слід вважати, з одного боку: 1) гіпсометричне
положення ‒ висоти понад 1 450‒1 600 м н.р.м.; 2) спільність геологічної
будови території – домінування грубошаруватих і масивних пісковиків; 3)
генезис рельєфу ‒ наявність денудаційної Полонинської поверхні вирівнювання
та альпійського рельєфу; 4) крутість схилів ‒ переважно 15‒30̊ і більше; 5)
зміна властивостей літогенної території ‒ контакти геологічних світ і тектонічні
порушення; 6) характер екзогенного розчленування, наявність слідів нівальної
обробки рельєфу, наявність альпійських форм (карів, цирків, нівальних ніш) та
ін.; 7) характер рослинного покриву ‒ розміщення, зазвичай, вище природної
верхньої межі лісу (проективне покриття не перевищує 0,2), домінування
корінної субальпійської та альпійської рослинності; а з іншого боку –
особливості ландшафтної структури території на рівні висотних місцевостей і
стрій [122].
Головною характерною ознакою високогірного ландшафтного ярусу
Чорногори є збереження реліктів Полонинської поверхні вирівнювання та
давньольодовикової екзарації (карів, цирків, карлінгів, трогів) плейстоценового
зледеніння, значні абсолютні (1 400–2 061 м) і відносні висоти (понад 1 300 м).
62
Він представлений двома ділянками: перша знаходиться в північно-західній
частині ландшафту між г. Петрос (2 020,2 м) і г. Шешул (1 727, 8 м), яка займає
15,1 % (12,18 км2
) площі високогір’я Чорногори; друга ‒ на головному хребті
від г. Говерла (2 060,8 м) до г. Шурин (1 773 м), яка становить 84,9 %
(68,30 км2
) площі високогір’я [121] (рис. 3.1).
Рис. 3.1. Гіпсометрична карта Чорногори: А) ділянка «Говерла-Шурин;
Б) ділянка «Шешул-Петрос”(укладена на основі матеріалів
ДП «Закарпатгеодезцентр» [214])
Нижня межа високогірного ландшафтного ярусу Чорногори часто
збігається із контактами геологічних світ (чорногірської та яловецької,
63
буркутської та яловецької) і тектонічними порушеннями, які мають чітке
вираження у рельєфі та фіксуються зміною крутості схилів та ін. [122]. У
Чорногорі нижня межа високогір’я міняє гіпсометричне положення: зі зміною
експозиції (з південно-західної або південної на північно-східну або північну) і
збільшенням крутості схилів, на яких часто активізуються обвально-осипні і
лавинні процеси, які природньо понижують верхню межу лісу; за різкої зміни
генетичної форми рельєфу, зокрема в давньольодовикових формах рельєфу
(карах) [122].
З ландшафтознавчої точки зору високогір’я або високогірний ярус у
Чорногорі представлене трьома генетичними типами висотних місцевостей –
денудаційне альпійсько-субальпійське високогір’я, давньольодовиковоекзараційне субальпійське високогір’я та нівально-ерозійне субальпійське
високогір’я, для яких характерна специфічна система морфологічних одиниць
нижчих рангів (стрій, урочищ і фацій).
3.2. Особливості генезису та історії розвитку ландшафтоформуючих
компонентів і чинників
Високогірні ПТК Чорногори сформувались в результаті сукупної дії
геолого-геоморфологічних, гідрокліматичних та ґрунтово-біотичних чинників,
при ведучій ролі геолого-геоморфологічних (або літогенних). Дослідження
особливостей ландшафтної організації субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори потребує детального аналізу факторів її формування.
Формування літогенної основи. Поняття геологічний фундамент або
літогенна основа ландшафту, було обґрунтоване в працях М. А. Солнцева
(1954, 1960, 1962, 1963), А. Г. Ісаченка (1991) та ін. В процесі розвитку
літогенної основи високогірних висотних місцевостей Чорногори під
визначальним впливом певного чинника морфогенезу були сформовані основні
властивості високогірних ПТК – висотних місцевостей та урочищ –
гіпсометричне положення, крутизна поверхні, характер сучасних процесів та ін.
64
Особливості геологічної будови субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори висвітлені в матеріалах геологічного знімання
В. А. Ващенка та ін. [213], А. А. Волошина та ін. [212], на основі яких укладена
сучасна Державна геологічна карта [164; 111]. Геологічну будову
досліджуваної території та особливості її формування також вивчали
М. А. Беєр, С. Л. Бизова і М. Г. Ломізе [15], C. С. Круглов і О. В. Максимов
[106], C.С. Круглов [107; 188], І. Д. Гофштейн і П. Н. Царненко [48],
Б. Рогозінський і М. Кробіцький [268] та ін.
Формування літогенної основи високогірного ландшафтного ярусу
Чорногори розпочалось у нижній крейді під час флішового (геосинклінального)
етапу розвитку Українських Карпат, коли відбувались активні тектонічні рухи
та утворення флішового трогу [59]. В результаті активної флішової
седиментації у внутрішній його частині cформувались комплекси
нижньокрейдових порід шипотської та буркутської світ, а у сеноман-турон
утворились строкаті аргіліти і мергелі яловецької світи [213]. В другій половині
верхньої крейди відбувалось накопичення потужних пластів осадових порід та
активно формувався домінуючий у високогір’ї Чорногори комплекс пісковиків
чорногірської світи [195]. Початок палеогенового періоду відзначився
розчленуванням флішового басейну та диференціацією Чорногірської,
Свидовецької та Буркутської тектонічних зон [213].
Відсутність в геологічній будові палеоценових і еоценових відкладів [196;
213] дає підстави вважати, що на початку палеогену територія сучасного
високогір’я Чорногори піднялась над поверхнею тодішнього моря [128]. На
початку орогенного етапу розвитку його літогенної основи відбувались активні
тектонічні процеси, що пов’язані із двома фазами складчастості Українських
Карпат, під дією яких вона набула покривно-насувного характеру із північносхідною вергентністю геологічних пластів [195; 196; 213].
Згідно В. В. Глушка і C. С. Круглова [196], субальпійське і альпійське
високогір’я Чорногори сформувалось в межах трьох структурно-фаціальних
тектонічних одиниць: більша його частина (ділянка А – «Говерла-Шурин»)
65
майже повністю знаходиться в межах крейдової флішової Яловечорської (або
Говерлянської) підзони Чорногірського покриву і тільки південно-західний
відріг хребта з вершиною Васкуль (1730,6 м) сформований породами крейдової
Близницької підзони Дуклянського покриву; відносно невелика західна частина
високогір’я (ділянка Б – «Шешул-Петрос») ‒ у межах крейдової Білотисенської
підзони Поркулецького покриву.
У морфоструктурному відношенні ділянка «Шешул-Петрос» приурочена
до найвищої північно-східної частини морфоструктури Петросу [103], яка
сформувалась на основі Петроської луски Білотисенської підзони. В її
геологічній основі знаходиться виключно однорідна товща груборитмічного
пісковикового флішу буркутської світи ‒ слюдисті масивні грубошаруваті сірі
пісковики та пачки пісковикового флішу (рис. 3.2, Додаток Б). Визначальною
ознакою Яловечорської (Говерлянської) підзони, до якої приурочена ділянка
«Говерла-Шурин» і Говерлянської морфоструктури загалом [103], є
дрібнолускувата будова та домінування слюдистих масивних сірих пісковиків і
конгломератів чорногірської світи, що сприяло формуванню масивних форм
рельєфу [28; 213]. В літогенній основі ділянки «Говерла-Шурин» також наявні
вузькі смуги аргілітів верхньої та нижньої підсвіт яловецької світи та чорні
аргіліти і кварцитоподібні пісковики шипотської світи [28; 213].
У розвитку літогенної основи високогірного ярусу Чорногори важливе
значення мав плейстоценовий період, з якими пов’язані сучасні четвертинні
відклади різного генезису – елювіальні, делювіальні, колювіальні, флювіогляціальних та ін. Найстаршими серед них являються гляціальні та
флювіогляціальні відклади рісського та вюрмського зледенінь, які головно
збереглись у днищах цирків та карів приурочених переважно до північносхідного макросхилу масиву [213]. Флювіогляціальні нерозчленовані відклади
представлені суглинками з валунами, супісками та торфовищами і займають
переважно верхні рівні цирків та ін. Найбільш поширені нерозчленовані
делювіально-колювіальні відклади представлені щебнем, глибами, суглинками
66
із щебнем загальною потужністю до 3–5 м та приурочені до крутих і дуже
крутих пригребеневих схилів головного вододільного хребта Чорногори [213].
Рис. 3.2. Геологічна будова субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори (укладена на основі фондових матеріалів ДП «Західукргеологія»
[212; 213], даних Б. Свідерського [274], Г. П. Міллера [133], А. В. Мельника та
ін. [120])
67
На випуклих поверхнях куполоподібних вершин і вирівняних ділянках
вододільного хребта Чорногори залягають елювіальні відклади, а на випуклих
поверхнях гребенів відрогів хребтів і верхніх частин пригребеневих схилів
поширені нерозчленовані елювіально-делювальні [213]. Делювіальні відклади
зосереджені головно на масивних крутих західних і південно-західних
пригребеневих схилах між вершинами Туркул та Гутин-Томнатик, а також на
західних схилах г. Петрос [212; 213]. Колювіальні відклади характерні для дуже
крутих схилів приурочених до голів пластів гірських порід, стінок масивних
карів і трогових долин, фронтальних частин тектонічних насувів та ін.
Рельєф. Особливості геологічної будови субальпійського та альпійського
високогір’я Чорногори визначально вплинули на формування рельєфу і його
основні риси. Домінування в геологічній основі високогір’я ландшафту
потужних пачок пісковиків чорногірської і буркутської світ сприяло
формуванню масивних форм рельєфу різного генезису.
Загальну характеристику рельєфу, особливості і генезис морфоскульптур,
поширення і динаміку сучасних екзогенних геоморфологічних процесів та ін.
вивчали Г. Гасіровський [252], С. Павловський [265], Ф. Вітасек [278; 279],
Б. Свідерський [274; 275], Б. М. Іванов [67], П. М. Цись [231; 232; 235; 236],
І. Д. Гофштейн [48; 49], Г. П. Міллер [126; 128; 134], О. І. Болюх і Я. С. Кравчук
[19], П. Р. Третяк і М. П. Кулешко [208], Г. П. Міллер, О. М. Федірко і
В. П. Брусак [137], Р. М. Гнатюк і Ю. В. Зінько [38], Я. С. Кравчук [101; 103],
П. Клапіта [256; 257], В. М. Шушняк [247; 248], Б. П. Муха [142; 146; 14] та ін.
Загалом в історії розвитку рельєфу субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори можна виділити дві великі епохи морфогенезу, що
пов’язані із різними домінуючими чинниками рельєфотворення:
нижньоміоценова (денудаційна) і мезо-неоплейстоценова (льодовиковоекзараційна). Перша епоха морфогенезу відбулась на ранньому етапі розвитку
рельєфу та пов’язана із інтенсивними денудаційними процесами, під дією яких
сформувався комплекс мезоформ рельєфу генетично пов’язаний з найдавнішою
в Українських Карпатах Полонинською поверхнею вирівнювання [56; 103; 157;
68
257 та ін.]. До реліктів цієї денудаційної поверхні вирівнювання відносять
комплекс згладжених поверхонь гребенів хребтів та їх відрогів, куполоподібних
вершин та схилів, які у межах Чорногори приурочені до висот 1 500‒2 000 м
[103; 212]. На його основі сформувалась найстаріша висотна місцевість
денудаційного високогір’я [83; 128].
Згідно Я. С. Кравчука (2008) перше підняття Полонинської поверхні
вирівнювання супроводжувалось її ерозійним розчленуванням та інтенсивним
розвитком річкової мережі, відбулось не у верхньому міоцені (на межі
нижнього і верхнього сармату), як вважалось раніше [128; 232], а в гельветі. До
кінця міоцену глибина врізання річкової системи у зрілі згладжені денудаційні
поверхні становила близько 100 м, про що свідчать реліктові висячі долини на
північно-східному макросхилі головного хребта Чорногори в районі вершин
Бребенескул і Менчул (глибина їх врізання становить 80–100 і 100‒140 м)
(рис. 3.3) [234].
Рис. 3.3. Схема співвідношення древнього рельєфу, ерозійних врізів та морен у
верхів’ї басейну р. Кізі [234]
Умовні позначення: М1 – морена передостанньої стадії зледеніння; М2 – морена
останньої стадії зледеніння.
Друга епоха формування рельєфу високогірного ландшафтного ярусу
Чорногори пов’язана із давньольодовиковими зледеніннями плейстоценового
періоду, які стали результатом значного похолодання клімату та депресії
снігової лінії [275]. В результаті екзараційної діяльності давніх льодовиків
значна частина згладжених денудаційних форм рельєфу зазнали нівального
розчленування – сформувався своєрідний комплекс давньольодовикових форм
рельєфу представлений численними цирками, карами, нівальними нішами,
69
троговими долинами та ін. Вони приурочені до верхів’їв річкових долин вздовж
головного хребта та на його відрогах на висотах від 1450–1500 до 1800 м [128].
Більшість добре розвинутих давньольодовикових форм рельєфу
приурочені до підвітряного північно-східного макросихилу вододільного
хребта Чорногори (верхів’я річок Лазещина, Прут, Бистрець, Дземброня та ін.),
де виходять голови стійких до вивітрювання пластів пісковиків та
конгломератів. На південно-західному макросхилі Чорногори вони поширені
значно менше [128; 137]. Значна кількість відносно невеликих карів із слабо
вираженими моренно-осипними днищами закладена на відрозі г. Петрос, якому
характерне зниження максимальних висот від 2000 до 1600 м н.р.м. в південнозахідному напрямку [83; 123].
Численні давньольодовиково-екзараційні форми рельєфу на головному
вододільному хребті Чорногори є переконливим доказом зледеніння ландшафту
під час загального похолодання клімату в плейстоцені. Радіовуглецеве
датування торфовищ Г. В. Козія (1932, 1950) та торфів нівально-гляціальних
відкладів північно-східного макросхилу Чорногори П. Р. Третяка і
М. П. Кулешка (1982), М. М. Ковалюха, Л. В. Петренка та П. Р. Третяка (1985)
підтверджують погляди П. М. Цися (1955, 1968) та Г. П. Міллера (1961, 1963)
про дворазове зледеніння головного вододільного хребта у ріссі та вюрмі
останні головно опирались на аналіз морфологічних елементів льодовикових
долин. Сучасні дослідження хронології зледеніння Українських
(В. Рінтеркнечта та ін., 2012) та Румунських Карпат (П. Урдеа, 2004)
підтверджують правильність цих висновків. Тому, рісський та вюрмський (дві
стадії) вік плейтоценових зледенінь в Чорногорі є достатньо
обґрунтованим [79].
В цей час відбулось формування комплексу давньольодовиковоекзараційних форм рельєфу, на основі якого сформувалась друга високогірна
висотна місцевість – давньольодовиково-екзараційного високогір’я [128].
Відмінності в літології порід деяких глибоковрізаних стінок карів та їхніх днищ
сприяли формуванню специфічних ландшафтних стрій [83].
70
Поруч із активними екзараційними процесами, під час плейстоценових
зледенінь в Чорногорі відбувалися також інтенсивні нівально-ерозійні процеси,
які значною мірою визначили морфологію її південно-західного макросхилу. У
результаті інтенсивного їх розвитку у тодішньому нівальному ярусі масиву на
більш теплому і пологішому південно-західному макросхилі сформувались
своєрідні генетично пов’язані з плейстоценовими зледеніннями нівальноерозійні форми рельєфу ‒ амфітеатри древніх фірнових полів [83; 126; 128; 129;
137]. Визначальною їх рисою є ступінчаста будова увігнутих та округлих
мезоформ рельєфу з виположеним днищем [79].
У крутих схилах сходинок деяких амфітеатрів (Озірного та ін.) закладені
невеликі кари з добре окресленими днищами. Їхня кріслоподібна форма,
розміри і значна крутизна стінок яких, а головне ‒ їхнє розміщення у межах
крупніших нівально-ерозійних форм рельєфу дають підставу вважати їх карами
нівального походження, що сформувалися у максимуми давніх зледенінь на
основі трансформації нівальних ніш або у місцях потенційних локаціях льоду
[68; 83]. У результаті був сформований комплекс нівально-ерозійних форм
рельєфу представлений амфітеатрами древніх фірнових полів та нівальними
карами, на основі якого сформувалась третя високогірна висотна місцевість
Чорногорм – нівально-ерозійного високогір’я [128].
Голоценовий період у розвитку рельєфу високогірного ландшафтного
ярусу Чорногори відзначився довготривалою деградацією льодовиків другої
фази вюрмського зледеніння, яка відбувалась протягом древнього та раннього
голоцену і зумовила формування у льодовикових долинах численних кінцевих
моренних гряд [208]. Певні переформування рельєфу також були спричинені
періодичними екзараційними, нівально-ерозійними та ерозійними процесами,
які сприяли розчленування реліктів Полонинської поверхні вирівнювання та
денудації реліктів плейстоценових зледенінь.
З геоморфологічної точки зору, сучасне субальпійське і альпійське
високогір’я Чорногори приурочене до верхньої частини масивного хвилястого
вододільного хребта загальнокарпатського орієнтування, складної конфігурації
71
із численними вершинами і масивними відрогами, у які врізані
давньольодовикові форми рельєфу (кари, цирки, карлінги та ін.) (рис. 3.4). На
крутих пригребеневих схилах сформувались крутосхилі водозбірні лійки та
поширені кам’яні розсипи.
Рис. 3.4. Тріангуляційна модель рельєфу (TIN) субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори (укладена на основі матеріалів
ДП «Закарпатгеодезцентр» [214])
72
У високогірному ярусі Чорногори домінують круті схили, які займають
58,9 % території (Додаток В). Це переважно пригребеневі схили та схили
водозбірних лійок. Також значна частка (21,6 %) припадає на дуже круті схили,
які головно приурочені до давньольодовиково-екзараційних форм рельєфу та
пригребеневих схилів північно-східної експозиції, які розміщені в головах
пластів. Найменша частка припадає на дуже пологі (0,6 %) і пологі (1,9 %)
схили, які характерні для днищ карів та гребенів хребтів, а також обривисті
(1,1%) – приурочені до обвальних стінок карів північно-східної експозиції. У
експозиційному відношенні домінуючими за площею є схили південно-східної
(11,7 %) і західної (13,5 %) експозицій, тоді як схили східного орієнтування
займають найменшу частку (9,7 %). Схили решти експозиції становлять
11,8‒13,5 % площі високогір’я Чорногори (Додаток Г).
Клімат. Актуальні відомості про висотну термічну зональність
Українських Карпат знаходимо у працях М. С. Андріанова (1957, 1968).
Кліматичні особливості високогірного ландшафтного ярусу Чорногори
досліджували Р. П. Третяк, С. М. Стойко та П. Манько (1982), Б. П. Муха (2008,
2013, 2014, 2017), П. М. Шубер і В. В. Березяк (2010, 2012), П. М. Шубер (2014)
та ін.
Суттєвий вплив кліматичних умов на формування сучасної ландшафтної
структури досліджуваної території розпочався у плейстоцені, який відзначився
потужними рісським та вюрмським зледеніннями із зниженням снігової лінії до
висот 1 450–1 500 м н.р.м. [274]. Завершення другої фази вюрмського
зледеніння та початок його деградації в Чорногорі пов’язані із
древньоголоценовим кліматичним оптимумом (10,3–12,3 тис. р.н), який
ознаменував початок загального потепління клімату ландшафту протягом
всього голоцену та сприяв зникненню льодовиків у високогірному
ландшафтному ярусі [89]. Однак, у голоцені також спостерігалося періодичне
похолодання клімату (6‒10, 3,2‒4,5 та 1,5–2,2 тис. р.н.), яке зумовлювало
зниження снігової лінії, часткове відновлення зледеніння через формування у
73
верхніх карах головно на північно-східного макросхилу масиву ембріональних
льодовиків [89; 91].
Сучасний кліматичний оптимум для ландшафту Чорногора розпочався у
XХ ст. та є певним етапом міжльодовикового періоду [89]. Сучасні тенденції
змін клімату високогір’я Чорногори та ландшафту загалом характеризуються
підвищенням річних та середньомісячних температур повітря (особливо в літні
місяці) і збільшенням річних сум кількості опадів та їхнього річного розподілу
[80; 85; 230; 244; 245 та ін.].
Для субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори сьогодні
характерний помірно-континентальний клімат, нерівномірне атмосферне
зволоження, значне коливання температури повітря протягом доби та сильні
вітри [145; 148; 200; 209 та ін.]. Річна кількість сонячного сяйва у високогір’ї
становить 1400–1500 год/рік [200]. Найвищі температури повітря
спостерігаються у липні і становлять понад 17 °С [145].
Застосовуючи середньорічний температурний градієнт (-0,513°/100 м)
обчислений Б. П. Мухою [143] для північно-східного макросхилу Чорногори до
показника середньорічної температури повітря за період 2000–2017 рр. на
СЛС «Пожежевська» (Додаток Д) можна констатувати, що у високогір’ї
середньорічна температура повітря поступово знижується від +3,8 °С на висоті
1 450 м до +0,7 °С на висоті 2060,8 м н.р.м. Однак, в особливо холодні роки
показники річних температур повітря є значно нижчі і річна ізотерма повітря 0
°С може опускатися до висот 1 850 м [209].
У високогір’ї Чорногори річна сума опадів становить понад 1 500‒2 000 мм
і є однією із найбільших в Українських Карпатах. У середньорічному розподілі
атмосферних опадів більшість їх припадає на літній (>30 %) та весняний (>25
%) періоди [148]. Стійкий сніговий покрив є неоднорідним через інтенсивні
зимові вітри та формується на початку другої–наприкінці третьої декади
листопада і руйнується переважно до кінця квітня [216]. У затінених ділянках
карів та нівальних нішах сніжники трапляються до середини серпня.
74
Розподіл вітрів у високогір’ї ландшафту зумовлений західним переносом
атлантичних повітряних мас, у результаті чого переважають вітри південнозахідних (225°) румбів [245]. Найбільш потужними є вітри в зимовий період
сягаючи швидкості понад 20‒30 м/с і більше [80].
Згідно схеми кліматичного зонування Українських Карпат
М. С. Андріанова (1957) територія високогірного ландшафтного ярусу
Чорногори належить до більш холодної підзони холодної кліматичної зони, яка
охоплює висоти понад 1 400‒1 500 м н.р.м. Вона характеризується сумою
активних температур до 600 ̊С і гідротермічним коефіцієнтом більше 5 [1].
У межах Чорногори П. Р. Третяк та ін. (1982) виділили два типи клімату
(холодний сніговий та помірно-холодний бореальний або сніжно-лісовий), із
декількома висотно-кліматичними поясами і мезовідмінами. Відповідно,
територія високогір’я Чорногори майже повністю знаходиться в межах
холодного снігового типу клімату, нижня межа якого розміщена на висоті 1450
м і узгоджується із верхньою межею лісу (рис. 3.5). Даний тип клімату
представлений двома кліматичними поясами: холодним сланкових чагарників
(1 450–1 700 м) та контрастно-холодним (понад 1 700 м) [209]. Сума активних
температур тут коливається від 300 до 600 °С, а гідротермічний коефіцієнт
становить 5 і більше [209].
Поверхневі води. Гідрологічні особливості та окремі елементи
гідромережі високогір’я масиву вивчали Г. П. Міллер (1963, 1964, 1966),
Т. І. Микітчак (2010), Й. Б. Гера та А. В. Кишелюк (2013), Т. І. Микітчак та ін.
(2014) та інші.
Формування річкової системи Чорногори розпочалось у палеогені із
настанням орогенного розвитку етапу ландшафту, але значної перебудови вона
зазнала у плейстоценовому періоді під дією зледеніння [128; 131]. Деградація
льодовиків у голоцені сприяла розчленуванню карів та цирків постійними
водотоками із талими водами [83].
75
Рис. 3.5. Карта кліматичних поясів субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори (укладена за критеріями Р. П. Третяк та ін. [209])
Поверхневі води у межах високогірного ландшафтного ярусу Чорногори
представлені верхів’ями водних потоків річкових систем Чорна Тиса, Біла Тиса,
Чорний Черемош та Прут, для яких характерні змішаний тип живлення з
переважанням дощового (рис. 3.6). Гідромережа високогір’я (0,8 км/км2
) є
76
менш розвинутою ніж у середньогірному ярусі (1,6 км/км2
) [16]. Вона
представлена мілководними потоками переважно І–ІV порядків із характерним
глибоким врізанням рухла (до 2–3 м) та деревоподібним (дендритовим) типом
рисунку. Вони закладені головно в сильнорозчленованих моренно-осипних
днищах карів, цирків та амфітеатрів древніх фірнових полів.
Рис. 3.6. Басейнові системи субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори
77
Середнє значення похилу більшості потоків у межах комплексу
давньольодовикових форм рельєфу становить 300‒400 м/км, але на рігелях і
крутих уступах карів та цирків формуються водоспади висотою до 100 м
(Додаток Ж). Під час весняного танення снігу та літніх сильних дощів і гроз
рівень води та її швидкість у потоках різко збільшується, формується значна
кількість потужних тимчасових потоків, які посилюють процеси ерозії.
Важливим елементом гідромережі є льодовикові водойми озерного типу
(озера, озерецята та ін.) у днищах карів і амфітеатрів древніх фірнових полів в
діапазоні висот 1 500–1 873 м н.р.м., які значно різняться між собою за формою
і розмірами, гідрологічними і гідрохімічними властивостями та ін. [30; 63; 125;
129; 132]. Загалом у межах високогір’я Чорногори налічується більше 30
водойм озерного типу (Додаток З), з яких тільки 4 є власне каровими озерами ‒
Бребенескул, Несамовите, Верхнє Озірне та Брескул (див. Додаток Ж).
Рослинний покрив та тваринний світ. Найбільш відомими дослідниками
рослинного покриву, історії формування та сучасного стайну високогір’я
Чорногори є Г. В. Козій (1932, 1950), В. І. Комендар (1957, 1960, 1963, 1982),
М. А. Голубець і К. А. Малиновський (1968), Й. В. Царик (1975, 1977, 2008),
К. А. Малиновський (1980, 1982а, 1982б, 1984), С. М. Стойко (1982),
Л. І. Мілкіна (1982), Б. В. Сенчина (2001, 2002, 2003, 2008) та ін.
Рослинний покрив території сучасного високогірного ландшафтного ярусу
Чорногори протягом тривалого періоду розвитку ландшафту суттєво
змінювався. Протягом міоцену у Чорногорі через похолодання клімату
дрібнолисті породи із домішкою вічнозелених видів рослин були витіснені
широколистими лісами із незначною домішкою хвойних, останні з яких (сосна
та ін.) імовірно займали найвищі ділянки масиву [69]. У плейстоцені зледеніння
сприяли знищенню передльодовикової рослинності високогір’я та формуванню
тут нівального поясу у результаті значного пониження снігової лінії [90; 274].
На думку Г. В. Козія під час плейстоценових зледенінь верхня межа лісу у
Чорногорі знижувалась до 700–800 м н.р.м. [90]. У міжльодовикові періоди
рослинний покрив високогір’я ландшафту набував вигляду дещо наближеного
78
до сучасного із характерним панівним поширенням гірської сосни (Pinus mugo),
яка під час другої фази вюрму також покривала частину середньогір’я масиву
[90; 258]. Від початку деградації льодовиків відбувалось поступове
проникнення лучної та чагарникової рослинності у високогір’я Чорногори.
Зміни рослинного покриву високогір’я у голоцені були спричинені
періодичним відновленням зледеніння на головному хребті Чорногори, які
супроводжувались зниженням снігової лінії та формуванням нівального поясу.
Голоценове потепління клімату сприяло зникненню нівального поясу в
Чорногорі та піднятті верхньої природньої межі лісу до сучасного рівня, в
середньому до висот 1 510 м на північних схилах і 1 570 м – на південних [110],
вище від якої сформувалась зона природно безлісового високогір’я [210].
Сучасний рослинний покрив високогір’я Чорногори представлений
субальпійським та альпійським рослинними поясами, межа між якими
розміщена на висотах 1 800–1 850 м [45; 113; 182 та ін.]. Він сформований
трьома типами рослинності: деревно-чагарниковим (Lignosofruticeta),
трав’яним (Herbosa) та мохово-лишайниковим (Muscosae) (рис. 3.7).
У субальпійському поясі Чорногори абсолютне домінування мають
формації гірської сосни (Pinus mugo), вільхи (душекії) зеленої (Alnus viridis) та
ялівцю сибірського (Juniperus sibirica). Гірсько-соснове (Pinus mugo) криволісся
поширене широкими майже суцільними смугами на північно-східному та
південно-західному макросхилах головного вододільного хребта масиву на
висотах від 1 450–1 500 до 1 800 м н.р.м. [110]. Воно приурочене до
найбідніших едафічних умов субальпійського поясу від перезволожених
ділянок та глибоких торфовищ до кам’яних осипів. Формації зеленої вільхи
(Alnus viridis) у високогір’ї Чорногори поширені нерівномірно і головно
приурочені до дуже крутих та обвально-осипних стінок карів і дуже крутих
осипних північно-східних пригребеневих схилів, а також уступів амфітеатрів
древніх фірнових полів, зворів та ін. Формації ялівцю сибірського (Juniperus
sibirica) головно розміщені на контакті субальпійського та альпійського поясів
Чорногори і віддають перевагу більш теплим південним схилам [96; 141].
79
Рис. 3.7. Фрагмент карти рослинного покриву субальпійського та альпійського високогір’я Чорногори (укладено на
основі літературних джерел [45; 60; 93‒96; 110; 112; 113; 141; 181; 183; 184; 194; 210; 228; 229], дешифрування
космознімків Google Earth і планшетів аерофотознімання [215] та власних польових досліджень)
80
Значне поширення в субальпійському поясі серед сланких чагарників
мають щільнодернинні дрібнозлакові луки представлені формацією біловуса
стиснутого (Nardus stricta), значне розповсюдження якого також тісно
пов’язане із полонинським господарством [60; 112]. До цього підтипу
рослинності також належить формація костриці лежачої (Festuca supina), яка є
панівною у альпійському поясі Чорногори (див. рис. 3.7.). Також значно
поширені формації щільнодернинних низько-травних осоково-ситникових
альпійських лук – ситник трироздільний (Juncus trifidus) та осока вічнозелена
(Carex sempervirens) і зігнута (Carex сurvula) [110; 183].
Типовими представниками трав’яної рослинності (високотрав’я) у
субальпійському поясі є формації аденостилеса сіролистого (Adenostyles
alliariae) та осота Вальштейна (Cirsium waldsteinii) [112; 113]. Крупнозлакові
луки у високогір’ї представлені формаціями щучника дернистого (Deschampsia
caespitosa), куничника пухнастого (Calamagnostis Adans villosa) і тростинового
(Calamagnostis arundinaceae) та ін. [110]. На осипах поширені формаці]
костриці аметистової (Festuca amethystine), різнобарвної (Festuca varia) та
скельної (Festuca saxatilis). На стінках карів, виходах корінних порід та ін.
поширені ломикамінь волосистий (Saxifraga paniculata), ожика альпійська
(Luzuletum alpino-pilosae) та ін. [113; 210].
Найбільш типовими є формаціями трав’яно-осокової гігрофільної
рослинності у перезволожених днищах льодовикових котлів та амфітеатрів
древніх фірнових полів та ін. є осока чорна (Carex nigra), носата (Carex
rostatae) і пухнаста (Carex vesicaria), а також пухівка широколиста (Eriophorum
latifolium) [110; 112; 181]. Сфагнові угрупування представлені формацією
сфагна рудого (Sphagnetum fuscii), а мохово-лишайникові угрупування головно
представлені формацією рунянки норвезької (Polytrichum saxangulare) [110].
На характер сучасного рослинного покриву високогір’я Чорногори значно
вплинуло інтенсивне полонинське господарство, у результаті якого значна
частина гірсько-соснового (Pinus mugo) та зеленовільхового криволісся (Alnus
viridis) була знищена. Вона також сприяла поширенню вторинних формацій
81
біловуса стиснутого (Nardus stricta), щучника дернистого (Deschampsia
caespitosa), чорничників (Vaccinium myrtillus) та ін. [60]. Сучасні тенденції
потепління клімату сприяють зменшенню ареалів поширення реліктових арктоальпійських видів рослин та піднятті висотного положення рослинних поясів у
Чорногорі, що спричиняє зміну структури рослинних угрупувань шляхом
витіснення трав’яної рослинності чагарниковою [85; 230].
Високогірну фауну Чорногори формують понад 80 видів тварин, які
пристосовані до суворих кліматичних умов [237]. Типовими представниками
ссавців є бурозубка альпійська (Sorex alpinus), полівка снігова (Chionomys
nivalis), кріт (Talpa europaea) та ін., тоді як серед птахів поширені тинівка
альпійська (Prunella collaris), тетерук (Lyrurus tetrix), снігур (Pyrrhula pyrrhula),
крук (Corvus corax), пугач (Bubo bubo), дрізд (Turdus), тощо [174; 237]. Серед
хвостатих земноводних у високогір’ї масиву найчисельнішим видом є ендемік
тритон карпатський (Triturus montandoni), а також значно поширені тритон
альпійський (Ichthyosaura alpestris), кумка гірська (Bombina variegata), ропуха
сіра (Bufo bufo), жаба трав’яна (Rana temporaria) та ін. [25; 171]. Також
поширені веретільниця (Anguis), ящірка живородна (Zootoca vivipara), гадюка
звичайна (Vipera berus), саламандра (Salamandra) і тд. [171; 174; 237 та ін.].
Ґрунтовий покрив. Формування та поширення ґрунтів у ландшафті
Чорногора підпорядковується закону вертикальної поясності, в результаті якого
на висотах понад 1 400‒1 450 м н.р.м. під лучною та чагарниковою рослинністю
в умовах холодного вологого клімату сформувалися два основні буроземні типи
ґрунтів високогір’я: гірсько-лучно-буроземний та гірсько-торф’яно-буроземний
[43‒44]. Дослідженням зазначених типів ґрунтів в Чорногорі займалися
В. Сведерський (1931), П. Кучера (1932), Г. П. Міллер (1961), П. М. Шубер
(1994, 1998, 2003), С. П. Позняк та ін. (1995, 2005, 2006), А. В. Баранник (2014,
2015, 2016, 2018), А. В. Баранник і С. П. Позняк (2015, 2016, 2017) та ін.
Формування сучасного ґрунтового покриву високогірного ландшафтного
ярусу Чорногори розпочалось у голоцені після завершення вюрмського
зледеніння. Основними ґрунтотвірними породами стали продукти
82
вивітрювання крейдового флішу (пісковики, конгломерати та аргіліти) у
вигляді елювіальних, делювіальних, колювіальних, флювіо-гляціальних та ін.
відкладів [211; 213; 220]. Незважаючи на інтенсивний розвиток дернового типу
процесу грунтотворення під впливом трав’яної рослинності, формування
ґрунтів високогір’я відбувається за буроземним типом [12; 43].
У структурі ґрунтового покриву високогір’я Чорногори домінують гірськолучно-буроземні ґрунти (Cambic Umbrisols) [14]. За гранулометричним складом
ґрунти переважно середньосуглинисті, що значною мірою залежить від
материнських порід і вміст перегною у верхній частині ґрунтового профілю
становить близько 10‒15 % [43]. Вони характеризуються слабким ступенем
гуміфікації органічної речовини (12–13%), яка поступово зменшується із
збільшенням абсолютної висоти і зменшується в ґрунтах альпійської зони до
5,4 % у верхньому гумусово-акумулятивному горизонті [14].
Біокліматичні особливості субальпійського і альпійського поясів також
обумовлюють відмінності у властивостях гірсько-лучно-буроземних ґрунтів, у
результаті чого їх поділяють на гірсько-лучно-буроземні субальпійські (Dystric
Cambisols) і гірсько-лучно-буроземні альпійські (Dystric Cambisols Skeletic)
[160]. Окрім формування під суттєво різним рослинним покровом, вони
займають різне висотне положення та головно різняться кислотно-основними
властивостями [7‒14].
У депресіях рельєфу та на вирівняних слабостічних ділянках високогір’я
Чорногори, днищах карів і амфітеатрів древніх фірнових полів та ін. поширені
гірсько-торф’яно-буроземні ґрунти, ідентифікаційною ознакою яких є наявність
неглибокого торф’яного горизонту над мінеральною складовою ґрунтового
профілю [43]. Потужність цього торф’яного горизонту досягає 28 см і
характеризується різним ступенем розкладення [220]. На безстічних ділянках
переважно днищ карів та місцях заростання льодових озер та озерець
сформовані слаборозкладені верхові торфовища із сильною кислотність та
потужним органогенним горизонтом (понад 65 см) [220]. У місцях виходу
корінних порід на денну поверхню сформовані кам’яні розсипи.
83
3.3.Історія розвитку ландшафтних комплексів у голоцені
При дослідженні ландшафтної структури субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори та вивчення властивостей високогірних ПТК важливим
є з’ясування особливостей їхнього генезису, що дозволяє говорити про вік
конкретних ландшафтних одиниць [134].
В історії формування високогірного ландшафтного ярусу Чорногори має
місце суттєві зміни властивостей природних компонентів (літогенної основи,
кліматичних умов, поверхневих вод та ін.) на різних етапах його розвитку.
Розвиток ландшафту Чорногора був пов’язаний з незворотними змінами
спричиненими ендогенними та екзогенними чинниками і характеризувався
збагаченням і ускладненням морфологічної структури шляхом формування
нових крупних ПТК – висотних місцевостей, на місці старих [72]. Таким чином,
в межах високогірного ландшафтного ярусу Чорногори сформувалась своєрідна
система різновікових ландшафтних місцевостей, які виражають основні риси
його ландшафтної структури [83].
Субальпійське і альпійське високогір’я Чорногори представлено трьома
типами висотних місцевостей, які утворились на основі генетично споріднених
комплексів мезоформ рельєфу під визначальною дією різних факторів
морфогенезу на різних етапах розвитку ландшафту. Найстарішим серед них є
висотна місцевість денудаційного високогір’я, яка сформувалась у нижньому
міоцені [128]. Реліктами раннього етапу її формування є ПТК, які зараз
займають найбільш підняту вирівняну гребеневу поверхню головного
вододільного хребта Чорногори та зберігають добре виражені риси денудації.
Зокрема, це складні урочища випуклих поверхонь куполоподібних вершин та їх
схили, сідловини та випуклі згладжені поверхні гребенів хребтів і їх відрогів та
ін. Вони є найстарішими урочищами високогір’я Чорногори та визначають
загальний нижньоміоценовий його вік.
Протягом всього міоцену на фоні чергування висхідних процесів з
періодами їх згасання із притаманними інтенсивними денудаційними
84
процесами відбувалося активне формування урочищ денудаційних схилів [103].
Розвиток річкової мережі та супроводжуючі ерозійні процеси протягом
тривалого періоду з нижнього міоцену до плейстоцену обумовили формування
у верхів’ях тодішніх річок і потоків Чорногори складних урочищ масивних
глибоковрізаних ерозійних водозбірних лійок.
Потужні плейстоценові зледеніння сприяли формуванню двох нових
високогірних висотних місцевостей: давньольодовиково-екзараційного, яка
сформувалася на основі комплексу альпійського рельєфу (цирки, кари, карлінги
та ін.) сформованого льодовиковою екзарацією; та нівально-ерозійної, яка
сформувалася під дією інтенсивних нівально-ерозійних процесів на південнозахідному макросхилі головного хребта Чорногори у вигляді амфітеатрів
древніх фірнових полів [128; 134; 137].
Важливу роль у накопиченні сніжно-льодовикових мас і формуванні ПТК
льодовиково-екзараційного походження (карів, нівальних ніш та ін.) у
високогірному ярусі Чорногори відіграли урочища водозбірних лійок. Під
екзараційною дією льодовиків у період плейстоценових зледенінь більша їх
частина була трансформована у ландшафтні урочища нівальних ніш, а потім у
карів та цирків [83]. Фрагменти урочищ реліктових водозбірних лійок
дольодовикового періоду із своєрідною підрізаною льодовиками нижньою
частиною та широкими осипними днищами збереглись тільки на північносхідному макросхилі головного хребта північніше від г. Бребенескул на схилах
хребта Кедровати-Погорілка та на північних схилах г. Смотрич. У ландшафтній
структурі високогір’я Чорногори їх можна вважати унікальними.
Під час більш потужного рісського зледеніння на південно-західному
макросхилі Чорногори відбувалось активне накопичування сніжно-фірнових
мас у пониженнях рельєфу і спостерігався найбільший розвиток нівальноерозійних процесів, у результаті чого почали формуватися урочища східчастих
амфітеатрів древніх фірнових полів, а у місцях локалізації льоду ‒ урочища
нівальних карів. У період дещо слабшого вюрмського зледеніння накопичення
сніжно-льодових мас головно відбувалось у вже сформованих карах, що
85
зумовило подальший розвитку урочищ стінок карів, а також омолодження їхніх
днищ молодими моренами.
Таким чином, формування сучасної ландшафтної структури
високогірного ярусу Чорногори на рівні висотних місцевостей і складних
урочищ відбулось до кінця плейстоцену. У наступних етапах його розвитку
нових висотних місцевостей не виникло, але ускладнювалась морфологічна
структура існуючих шляхом формування і розвитку нових урочищ.
Ускладнення ландшафтної структури високогірного ярусу Чорногори на
рівні урочищ мало місце і в голоцені, коли відбувалась довготривала деградація
льодовиків другої фази вюрмського зледеніння на головному вододільному
хребті ландшафту протягом древнього та раннього голоцену [208]. Вона
проходила в декілька різномірних етапів (рис. 3.8). На фоні загального
потепління клімату відбувалося періодичне відновлення зледеніння та
формування нових льодовиків, що сприяло формуванню нових високогірних
урочищ – нівальні ніші, водозбірні лійки, ерозійні улоговини, днища постійних
водотоків та ін. Більшість льодовиків в Чорногорі зникли в кінці вюрму, а в
древньому голоцені у зв’язку із відновленням зледеніння почали виникати
знову [89]. Значна кількість льодовиків у високогірному ландшафтному ярусі
зникла із настанням кліматичного оптимуму 10,3–12,3 тис. років назад [89],
який також сприяв суттєвому зменшенню потужності тих які уціліли і були
приурочені до гіпсометрично найвищих урочищ карів та цирків.
У період 6–10 тис. років тому протягом всього раннього та першої
половини середнього голоцену відбулось потужне відновлення зледеніння
Чорногори [89]. Воно супроводжувалось інтенсивними екзараційними
процесами і повсюдним омолодженням місцевості давньольодовиковоекзараційного високогір’я. На нашу думку, під час цього етапу відбулось
формування більшості урочищ глибоковрізаних нівальних ніш на стінках карів.
Згасанню цього зледеніння, точніше його деградації, сприяв
середньоголоценовий кліматичний оптимум (див. рис. 3.8) [89].
86
Рис. 3.8. Шкала природної ритміки в голоцені для альпінотипного
середньогір’я Карпат (на прикладі Чорногори) [89]
Цифри в кільцях – холодні періоди: 1 – пізньовюрмська деградація гірського
зледеніння, акумуляція нижніх горизонтів флювіогляціальних відкладів; 2 – відновлення
зледеніння, формування кінцевих морен 4, 5, 6 стадій, накопичення середніх горизонтів
флювіогляціальних відкладів; 3 – формування найбільш молодих морен, накопичення
верхніх горизонтів флювіогляціальних відкладів; 4 – накопичення нівально-флювіального
дрібнозему поблизу від крупних сніжників-перелітків. Чорна заливка – теплі періоди,
оптимуми вегетації.
У результаті періодичного відновлення зледенінь під дією активних
екзараційних процесів урочища днищ карів та цирків виповнились молодими
моренами. Найбільшого перетворення в голоцені зазнало давньольодовиковоекзараційне високогір’я в результаті ерозійного розчленування густою
річковою системою урочищ моренних днищ карів і рігелів [128]. В голоценовий
час модифікація урочищ днищ карів Чорногори також відбувалась шляхом
накопичення біогенних відкладів та заростання озер і боліт [237].
Значну роль у розвитку висотної місцевості давньольодово-екзараційного
високогір’я мали гравітаційні процеси – численні осипи та обвали, які сприяли
деградації урочищ стінок карів та заповненню їх днищ осипним матеріалом
[128]. Г. П. Міллер (1963) прийшов до висновку, що у більшості карів
Чорногори відсутні озера саме через інтенсивне засипання їхніх днищ
уламковим матеріалом із стінок. Тальвеги урочищ нівальних ніш почали
набувати ерозійного характеру.
Під час деградації плейстоценових зледенінь у голоцені, у верхніх
частинах складних урочищ амфітеатрів древніх фірнових полів звільнених від
сніжно-фірнових мас почали розвиватись зсувні явища. Один із таких зсувів
над Говерлянським амфітеатром на південно-західних схилах г. Говерла
дослідив В. М. Шушняк (2009) визначивши його голоценовий вік [248]. У
87
верхніх частинах амфітеатрів древніх фірнових полів також формувались
прості урочища нівальних ніш. В середньому та пізньому голоцені особливої
інтенсивності набуває ерозійна діяльність в межах нівально-ерозійного
високогір’я. У бокових частинах та днищах складних урочищ амфітеатрів
древніх фірнових полів формуються прості урочища ерозійного походження,
зокрема ерозійні улоговини та глибокі долини постійних водотоків, які часто
розрізають моренні вали і гряди. Особливого розчленування зазнали складні
урочища нижніх крутих уступів амфітеатрів, що пов’язано з різким пониження
базису водної ерозії.
Денудаційне високогір’я Чорногори протягом голоценового періоду зазнає
видозмін головно у вигляді подальшого розвитку простих урочищ пов’язаних із
ерозійною діяльність вод (водозбірних лійок, днищ постійних водотоків та ін.).
На південно-західному макросхилі Чорногори активізувався розвиток складних
урочищ зсувів у вигляді цирків та блоків на місцях чіткого узгодження схилів із
напрямком падіння пластів гірських порід. Найбільші за розмірами урочища
зсувів розміщені у верхів’ях басейнів пот. Бребенскуль (ур. Лемська та
західніше від г. Бребенескул), Балцатул (на західних схилах г. Піп-Іван) та ін.
Отже, сучасна ландшафтна структура субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори сформувалась в кінці плейстоцену, коли завершилось
формування трьох типів високогірних висотних місцевостей: денудаційного
високогір’я, давньольодовиково-екзараційного високогір’я та нівальноерозійного високогір’я.
Високогірні висотні місцевості є найстарішими в межах Чорногори і
найменш динамічними [134]. Їхній розвиток відбувається під дією ендогенних
та екзогенних чинників, які сприяють безперервному формуванню в їх межах
нових урочищ. Згідно Б. Б. Полинова (1925) та Г. П. Міллера (1974), в кожному
типі ландшафтної місцевості можна виділити ПТК (урочища ланки, фацій):
реліктові – сформувались у період зародження висотної місцевості; сучасні –
так звані консервативні ПТК, які виражають наступний етап розвитку
реліктових геокомплексів; прогресивні – наймолодші ПТК, безпосереднє
88
формування і розвиток яких відбувається в наш час. Такі вікові відмінності
місцевостей і урочищ добре виражені у високогір’ї Чорногори (табл. 3.1).
Таблиця 3.1
Відносний вік урочищ високогірного ландшафтного ярусу Чорногори
Тип
висотних
місцевостей
Час
формування
Визначальний
чинник
морфогенезу
Урочища
Реліктові Сучасні Прогресивні
Денудаційне
високогір’я
Нижній
міоцен Денудація
Поверхні
гребенів
хребтів
Водозбірні
лійки
Звори, зсувні
цирки
Давньольодовиковоекзараційне
високогір’я
Мезо–
неоплейстоцен
Льодовикова
екзарація
Обвальні
стінки карів
Осипні
стінки
карів
Лавинні лотки,
глибокі звори
у днищах
карів
Нівальноерозійне
високогір’я
Мезо–
неоплейстоцен
Нівальноерозійна
діяльність
сніжнофірнових мас
Днища
амфітеатрів
древніх
фірнових
полів
Нівальні
кари
Ерозійні
улоговини,
зсуви
У межах високогірних висотних місцевостей домінують сучасні складні
урочища, тоді як кількість реліктових поступового зменшується. Інтенсивність
розвитку прогресивних ПТК визначається активністю висхідних рухів та
розвитком ерозійних процесів. Таке поєднання різновікових ПТК у
високогірному ландшафтному ярусі Чорногори зумовлює значне його
ландшафтне різноманіття.
Висновок до розділу 3
Ландшафтні яруси в межах гірських ландшафтів слід вирізняти за низкою
критеріїв, беручи до уваги визначальну роль геолого-геоморфологічних.
Зокрема, для високогірного ярусу критеріями виокремлення з одного боку є:
гіпсометричне положення ‒ висоти понад 1 450‒1 600 м; спільність геологічної
будови території – домінування грубошаруватих і масивних пісковиків; генезис
рельєфу ‒ приуроченість до денудаційної Полонинської поверхні вирівнювання
та альпійського рельєфу; крутість схилів ‒ переважно 15‒30̊ і більше; зміна
89
властивостей літогенної основи території ‒ контакти геологічних світ і
тектонічні порушення; характер екзогенного розчленування, наявність слідів
нівальної обробки рельєфу, наявність альпійських форм (карів, цирків,
нівальних ніш та ін.); характер рослинного покриву ‒ розміщення, зазвичай,
вище природньої верхньої межі лісу (проективне покриття не більше 0,2),
домінування корінної субальпійської та альпійського рослинності. З іншого
боку ‒ це особливості ландшафтної структури території на рівні висотних
місцевостей та стрій.
Високогірний ландшафтний ярус у Чорногорі ‒ це частина гірського
масиву, розміщена понад 1 450‒1 600 м н.р.м., яка не є морфологічною
одиницею ландшафту, проте характеризується певною єдністю всіх природних
компонентів та специфічною ландшафтною структурою, а її межі узгоджуються
з межами високогірних висотних місцевостей. Більшість високогірних ПТК
Чорногори є реліктовими та сформувалися на ранніх етапах розвитку
ландшафту під дією різних чинників морфогенезу – денудації, льодовикової
екзарації та нівальної обробки і ерозії. Найстарішою серед них є висотна
місцевість денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я, яка
сформувалась у нижньому міоцені. У цей час сформувались основні геологогеоморфологічні властивості найстаріших високогірних урочищ – випуклих
поверхонь куполоподібних вершин та їх схили, сідловини та випуклі згладжені
поверхні гребенів хребтів і їх відрогів та ін.
Наступний етап формування високогірних ПТК Чорногори пов’язаний із
потужними рісським та вюрмьским зледеніннями, які суттєво ускладнили її
ландшафтну структуру. Під час давніх зледенінь в умовах похолодання клімату
відбувалось суттєве зниження снігової лінії та формування потужних
льодовиків. Підвітряність більш крутішого північно-східного макросхилу
ландшафту та виходи голів геологічних пластів сприяли формуванню великих
льодовиків, які мали довжини до 8 км. У результаті на місці урочищ
водозбірних лійок формувались кари різної конфігурації та глибини врізання, а
річкові долини поступово набували трогового характеру. Таким чином, значна
90
частина нижньоміоценового денудаційного високогір’я була розчленована та
сформувався новий тип висотних місцевостей – давньольодовиковоекзараційне високогір’я.
Формування урочищ давньольодовиково-екзараційного походження на
навітряному південно-західному макросхилі Чорногори було обмежене
інсоляційно теплішими умовами та його узгодженістю із напрямком падіння
геологічних пластів. Такі кліматичні та літологічні умови макросхилу
виявились сприятливими для розвитку тут під дією сніжно-фірнових мас у
період плейстоценових зледенінь потужних нівально-ерозійних процесів
площинного характеру, які обумовили формування великих урочищ
амфітеатрів древніх фірнових полів, в межах яких були закладені нівальні кари.
Таким чином, до кінця плейстоцену відбулось формування сучасної
ландшафтної структури високогірного ярусу Чорногори, які утворюють три
типи висотних місцевостей: денудаційного високогір’я, давньольодовиоковоекзараційного високогір’я та нівально-ерозійного високогір’я.
В голоцені під дією комплексу чинників, серед яких визначальну роль
відіграло коливання кліматичних умов на фоні загального потепління клімату у
межах високогірного ландшафтного ярусу Чорногори формувалися нові складні
урочища, прості урочища і підурочища, ланки та фації. Безперервний розвиток
ландшафтної структури високогір’я Чорногори відбувався шляхом формування
нових урочищ на місці старих, що призвело до утворення складної системи
різновікових ПТК.
91
РОЗДІЛ 4
ПРИРОДНІ ТЕРИТОРІАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТА ЇХНЯ
МОРФОЛОГІЧНА СТРУКТУРА
4.1. Ландшафтна структура високогірного ландшафтного ярусу
Чорногори
Чорногора є чітко вираженими у рельєфі найвищим гірським ландшафтом
Українських Карпат. Вона простягається з північного заходу на південний схід
від річки Чорна Тиса до річка Чорний Черемош. По головному хребту масиву
проходить вододіл між басейнами річок Прут і Тиса.
Згідно з фізико-географічним районуванням Українських Карпат
А. В. Мельника (1999) ландшафт Чорногора належить до СвидовецькоЧорногірського ландшафтного району Високогірно-полонинської області
(Додаток И). На північному заході по р. Чорна Тиса він межує із Свидовецьким
ландшафтом Високогірно-Полонинської області, а на південному сході ‒ із
Скупівським ландшафтом тієї ж фізико-географічної області (межа проходить по
р. Чорний Черемош). На південному заході Чорногора межує із Стогівським
ландшафтом Стіг-Плайського району Середньогірно-полонинської області, на
півночі та північному сході ‒ відповідно з Ясінянським і ВорохтянськоІльцівським ландшафтами Міжгірно-улоговинного району Міжгірноверховинської області [117].
Характерною рисою Чорногори є поширення на висотах понад
1450‒1600 м н.р.м. субальпійського і альпійського високогір’я загальною
площею 80,48 км2
, яке з ландшафтної точки зору представляє високогірний
ландшафтний ярус [121]. Воно приурочене до головного вододільного хребта і
представлене двома ділянками: перша знаходиться між вершинами Говерла і
Шурин загальною площею 68,30 км2 (рис. 4.1), друга – між вершинами Шешул і
Петрос загальною площею 12,18 км2
.
92
Рис. 4.1. Загальний вигляд субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори (ділянка «Говерла-Шурин») [254]
Більшість ПТК субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори є
сформувались на ранніх етапах розвитку ландшафту під інтенсивною дією
денудаційних, льодовиково-екзараційних та нівально-ерозійних процесів [83;
117; 122; 123; 128; 134; 137; 139 та ін.].
У результаті проведеного польового ландшафтного знімання встановлено,
що ландшафтну структуру високогір’я Чорногори формують 2 сектори, 5 видів
висотних місцевостей, 20 видів ландшафтних стрій, 73 види складних урочищ
та 273 види підрочищ та простих урочищ.
Найвищою морфологічною ландшафтною одиницею в межах високогір’я є
орокліматичний сектор (рис. 4.2). Зокрема, у субальпійському і альпійському
високогір’ї Чорногори виділяються два ландшафтних сектори: південнозахідного навітряного макросхилу і північно-східного підвітряного макросхилу
(тут і надалі подаємо скорочені назви секторів, стрій та урочищ за їхніми
основними геолого-геоморфологічними ознаками, а повні назви ландшафтних
комплексів наведені у легенді до ландшафтної карти ‒ додаток І).
93
Рис. 4.2. Ландшафтна карта субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори (сектори, висотні місцевості, стрії): А) ділянка «Говерла-Шурин;
Б) ділянка «Шешул-Петрос» (укладено за матеріалами Г. П. Міллера (1963,
1974), Г. П. Міллера, О. М. Федірка та В. П. Брусака (1997) з доповненнями).
Назви ландшафтних комплексів див. додаток І
94
Ландшафтні сектори значно різняться між собою характером рельєфу та
умовами залягання корінних порід, а також кліматичними умовами
(інтенсивністю сонячної радіації, характером циркуляції повітряних мас та ін.),
ґрунтово-рослинним покривом та розвитком сучасних фізико-географічних
процесів. Вони добре виражені орографічно, що обумовлено північно-східною
вергентністю геологічних пластів. Вона також є причиною асиметрії та різної
крутизни урочищ схилів (урочища північно-східної експозиції є крутішими ніж
урочища південно-західної експозиції) і стінок карів [76].
Узгоджене південно-західне падіння геологічних пластів чорногірських та
буркутських пісковиків обумовлює більш згладжений характер відрогів та
приребеневих схилів у південно-західному секторі Чорногори, для яких
притаманні зсуви. Натомість, сектор північно-східного макросхилу Чорногори
сформований у головах пластів гірських порід у фронтальній частині покриву
та характеризується переважно крутими і дуже крутими пригребеневими
схилами та відрогами головного хребта із глибоковрізаними урочищами карів
та цирків з активними осипними процесами, виходами корінних порід на денну
поверхню, тектонічними порушеннями та ін.
У результаті переважання західного переносу повітряних мас у Чорногорі
сектор північно-східного макросхилу характеризується холоднішим (приблизно
на 2 ̊С) кліматом, ніж південно-західний, меншими вегетаційним періодом та
річною кількістю опадів (на 200‒300 мм) [134]. Це зумовлює гіпсометрично
вище розміщення у високогірній частині сектору південно-західного макросхилу
субальпійського і альпійського рослинних поясів, ніж у північно-східному
секторі. Холодніші кліматичні умови останнього та більша крутизна схилів
обумовили значне поширення гірсько-соснового (Pinus mugo) криволісся із
фрагментами заростей зеленої вільхи (Alnus viridis). Натомість, поширення
останньої у південно-західному секторі є обмеженим і найчастіше приурочена до
урочищ карів та дуже крутих пригребеневих схилів ділянки «Шешул-Петрос».
Відмінності між секторами у ґрунтовому покриві полягають у значно більшому
поширення гірсько-торф`яно-бурозмених ґрунтів у північно-східному секторі,
95
що обумовлено зосередженням тут масивних ПТК давнльодовиковоекзараційного походження, до дниз яких власне вони приурочені.
Межа між ландшафтними секторами високогірного ландшафтного ярусу
Чорногори має загальнокарпатське простягання (з північного заходу на
південний схід). У межах ділянки «Шешул-Петрос» вона проходить від
г. Какараза, через вершини Петросул і Петрос в напрямку г. Говерли, а на
ділянці «Говерла-Шурин» вона приучена до гребеня головного вододільного
хребта і проходить через вершини Дарцеж, Туркул, Ребра, Бребенескул,
Дремброня, Чорна Гора до вершини Шурин. Межа між секторами узгоджується з
межами урочищ – урочища хвилястих випуклих поверхонь гребеня головного
хребта, сідловин, випуклих поверхонь куполоподібних вершин, як і спадисті і
круті схили переважно південних (південно-західної, південної і південносхідної) експозицій, які знаходяться під впливом теплих повітряних мас, ми
відносимо до південно-західного сектору.
Таким чином, особливості літогенної основи високогірного ландшафтного
ярусу, є визначальним чинником формування секторів, як найбільшої
ландшафтної одиниці в їхніх межах та зумовлюють їх внутрішню диференціацію
на висотні місцевості, стрії, урочища і фації. Обидва сектори високогірного
ландшафтного ярусу Чорногори займають майже однакову площу. Дещо
більшим є сектор підвітряного північно-східного макросхилу, загальна площа
якого становить 41,6 км2
або 52 % території високогір’я (табл. 4.1). Решта 38,9
км2
або 48 % території – це сектор навітряного південно-західного макросхилу.
Сектор навітряного південно-західного макросхилу охоплює гребені та
пригребеневі схили масивного відрогу головного хребта (ділянка «ШешулПетрос») та хвилясті поверхні гребеня головного хребта, його пригребеневі
схили і амфітеатри древніх фірнових полів переважно південно-західної
експозиції (ділянка «Говерла-Шурин») покриті переважно суцільними заростями
гірської сосни (Pinus mugo). Його ландшафтна структура представлена 3 видами
висотних місцевостей, 12 видами ландшафтних стрій, 42 видами складних
урочищ і 157 видами підурочищ та простих урочищ (рис. 4.3).
96
Таблиця 4.1.
Співвідношення площ секторів, висотних місцевостей і стрій
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори
Сектор навітряного південно-західного
макросихлу
Сектор підвітряного
північно-східного макросхилу
А. М’яковипукле
денудаційне
альпійсько-субальпійське високогір’я
сформоване
переважно в умовах
згідного залягання
пластів гірських
порід
Б. Увігнуте
нівально-ерозійне
субальпійське
високогір’я
сформоване в
умовах згідного
залягання пластів
гірських порід
В. Різко увігнуте
давньольодовиковоекзараційне
субальпійське
високогір’я
сформоване
переважно в
головах пластів
гірських порід
Г. М’яковипукле
денудаційне
альпійськосубальпійське
високогір’я
сформоване в
головах пластів
гірських порід
Д. Різко увігнуте
давньольодовиково-екзараційне
субальпійське
високогір’я
сформоване в
головах пластів
гірських порід
Індекс
видів
стрій
Площа Індекс
видів
стрій
Площа Індекс
видів
стрій
Площа Індекс
видів
стрій
Площа Індекс
видів
стрій
Площа
км² % км² % км² % км² % км² %
І 16,0 19,9 VI 6,4 8,0 VIII 2,3 2,9 XIII 20,1 25,0 XVII 10,7 13,3
ІІ 0,3 0,4 VII 0,2 0,2 IX 0,2 0,2 XIV 0,8 1,0 XVIII 0,4 0,5
ІІІ 0,9 1,1 – – – X 0,1 0,1 XV 1,1 1,4 XIX 0,5 0,6
IV 0,8 1,0 – – – XI 2,4 3,0 XVI 1,5 1,9 XX 6,5 8,1
V 7,6 9,4 – – – XII 1,7 2,1 – – – – – –
Всього 25,6 31,8 Всього 6,6 8,2 Всього 6,7 8,3 Всього 23,5 29,3 Всього 18,1 22,5
Загальна площа сектору – 38,9 км2
або 48 % Загальна площа сектору – 41,6 км2
або 52 %
Сектор підвітряного північно-східного макросхилу сформувався у
головах геологічних пластів і приурочений до висот 1 400‒2 030 м н.р.м. у
верхів’ях річок Лазещина, Прут, Бистрець, Дзеброня та ін. Нижня межа
високогір’я тут займає дещо нижче гіпсометричне положення ніж у південнозахідному секторі, що пов’язано із значним поширенням ПТК льодовикового
походження, більш активним розвитком обвально-осипних, лавинних та ін.
фізико-географічних процесів та ін. [122; 123]. Його ландшафтна структура
представлена 2 видами висотних місцевостей, 8 видами ландшафтних стрій, 31
видом складних урочищ і 116 видами підурочищ та простих урочищ.
Більш детальний аналіз ландшафтної структури високогірного ярусу
Чорногори на рівні висотних місцевостей, стрій, складних урочищ, а також
підурочищ та простих урочища проводили окремо для кожної ділянки
високогір’я, які помітно різняться особливостями ландшафтної організації.
97
Рис. 4.3. Ландшафтна карта субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (сектори, висотні місцевості, стрії,
складні урочища): А) ділянка «Говерла-Шурин; Б) ділянка «Шешул-Петрос».
Назви ландшафтних комплексів див. додаток І
98
4.1.1. Ділянка «Говерла-Шурин». Ділянка «Говерла-Шурин» займає
близько 85 % субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори та
приурочена до найбільш піднятої центральної частини її головного
вододільного хребта між вершинами Говерла і Шурин. Вона простягається на
20 км з північного заходу на південний схід. Загальна площа даної ділянки
становить 68,3 км2
. Вона характеризується складною конфігурацією, яка
зумовлена наявністю численних масивних відрогів головного хребта, таких як
Лемський, Розшибеник, Кедровати-Погорілка, Стайки та ін., і розрізаними
долинами потоків та карами.
Ландшафтна структура ділянки «Говерла-Шурин» характеризується
значною різноманітністю. Вона сформована 2 секторами, 5 видами висотних
місцевостей, 15 видами ландшафтних стрій, 57 видами складних урочищ та 220
видами простих урочищ і підурочищ (рис. 4.4‒4.6).
Інсоляційно тепліший сектор навітряного південно-західного
макросхилу тут займає 57,0 % (38,9 км2
) аналізованої ділянки. Особливості
геологічної будови та тривала історія розвитку ландшафту зумовили
формування в межах сектору високогірних ПТК різного генезису та розмірів,
що обумовило складну його ландшафту будову. Даний сектор складається із 3
видів висотних місцевостей, 10 видів ландшафтних стрій, 43 видів складних
урочищ та 178 видів підурочищ та простих урочищ.
Понад 46 % навітряного південно-західного макросхилу займає висотна
місцевість м’яковипуклого денудаційного альпійсько-субальпійського
високогір’я сформованого переважно в умовах згідного залягання пластів
гірських порід, дуже холодного (середня температура найхолоднішого
місяця -12° С; найтеплішого +9° С) і дуже вологого (до 2000 мм), з
біловусово-лохиново-чорницевими пустищами і щучниково-ситниковокострицевими луками на гірсько-лучно- і гірсько-торф’яно-буроземних
ґрунтах (А). Вона розміщена на висотах від 1460 до 2 060,8 м н.р.м. (рис.4.7). У
межах досліджуваної ділянки її площа становить 18,0 км2
і представлена 2
індивідуальними контурами.
99
Рис. 4.4. Ландшафтна карта субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (сектори, висотні місцевості, стрії, складні урочища, підурочища, прості урочища)
(ділянка А – «Говерла-Шурин», частина 1 – «Говерла-Туркул»). Назви ландшафтних комплексів див. додаток І
100
Рис. 4.5. Ландшафтна карта субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (сектори, висотні місцевості, стрії, складні урочища, підурочища, прості урочища)
(ділянка А – «Говерла-Шурин», частина 2 – «Туркул-Дземброня»). Назви ландшафтних комплексів див. додаток І
101
Рис. 4.6. Ландшафтна карта субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (сектори, висотні місцевості, стрії, складні урочища, підурочищ, прості урочища)
(ділянка А – «Говерла-Шурин», частина 3 – «Дземброня-Шурин»). Назви ландшафтних комплексів див. додаток І
102
Рис. 4.7. Висотне положення стрій та висотних місцевостей субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори (А–Д – індекси висотних місцевостей;
І–ХХ – індекси стрій; їх назви див. додаток І)
Характерною рисою місцевості є масивні куполоподібні вершини і
східчаста морфологія схилів та випуклих відрогів хребтів, а також поширення
гірсько-соснового (Pinus mugo) криволісся, яке протягається широкою
суцільною смугою від верхньої межі лісу до висот 1850 м н.р.м. і більше. До
плейстоценових зледенінь площа місцевості була набагато більшою [83]. В
плейстоцені значна частина водозбірних лійок і пригребеневих схилів зазнали
екзараційного і нівально-ерозійного впливу льодовиків та сніжно-фірнових мас,
у результаті чого сьогодні місцевість представлена лише вузькою смугою
гребеневої поверхні вододільного хребта та фрагментами випуклих
пригребеневих схилів. У верхів’ї басейну р. Говерла висотна місцевість
представлена лише складними урочищами вузьких відрогів південно-західної
експозиції, які збереглися між значними за площею урочищами нівальноерозійного походження. Найбільш розвинута місцевість в центральній частині
хребта у верхів’ї басейну пот. Бребенескул.
Ландшафтну структуру місцевості формують 4 види стрій. Стрія, що
представлена крутосхилими випуклими куполоподібними вершинами,
103
хвилястими поверхнями гребеня і крутими пригребеневими схилами та
складена невапнистими слюдистими грубошаруватими і масивними
різнозернистими сірими пісковиками, конгломератами і гравелітами (І) – це
найбільша стрія місцевості площею 16,0 км2
. Її характерними рисами є найвище
гіпсометричне положення в Чорногорі та Українських Карпатах загалом, а
також узгодженість схилів із південно-західним падінням геологічних пластів,
що обумовлює східчастий характер домінуючих урочищ пригребеневих схилів.
До масивних відрогів головного хребта в районі вершин Туркул, ГутинТомнатик, Мунчель та ін. приурочені значні за площею складні урочища
пригребеневих схилів різної експозиції.
Загалом морфологічна структура аналізованої стрії представлена 9 видами
складних урочищ та 46 видами підурочищ і простих урочищ. Для урочищ стрії
характерне значне поширення підурочищ крупнокам’янистих осипів на
випуклих поверхнях та схилах, більша частина яких має витягнутий характер
(кам’яні ріки), та простих урочищ невеликих водозбірних лійок із
притаманними їм осипами і ерозійними борознами, на яких формують
малопотужні гірсько-лучно-буроземні ґрунти.
Дана стрія також вирізняється активним розвитком зсувних процесів
пов’язаними із структурно-літологічними особливостями макросхилу, що
проявляється у вигляді формування системи зсувних блоків. На їх основі
сформувались своєрідні складні урочища східчастих зсувних схилів, для яких
притаманна хвилястість поверхні та циркоподібна форма, а також домінування
яловечників (Juniperus sibirica) та гірсько-соснового криволісся (Pinus mugo).
Стрія крутих пригребеневих схилів відрогів головного хребта складених
тонкоритмічним пісковиково-аргілітовим флішом з перешарування
зеленувато-сірих аргілітів і прошарків алевролітів, пісковиків та мергелів (ІІ) є
найменшою (0,3 км2
) у місцевості м’яковипуклого денудаційного альпійськосубальпійського високогір’я (див. рис. 4.3). Стрія представлена 2 фрагментами
у вигляді вузьких смуг шириною до 250 м – одна з них знаходиться у верхів’ї
р. Говерла, а інша ‒ на південних схилах г. Чорна Гора (у пот. Гропенець).
104
Невеликі розміри стрії обумовили її просту морфологічну будову, яка
представлена складним урочищем критих пригребеневих схилів південної і
південно-західної експозицій та 5 підурочищами, серед яких домінують
пригребеневі схили тієї ж експозиції. Аргіліти обумовлюють активний розвиток
в урочищах даної стрії активні ерозійні процеси і формування глибоковрізаних
ложбин.
Стрія крутих пригребеневих схилів відрогів головного хребта складених
кварцитоподібними темно-сірими пісковиками з тонкими прошарками
аргілітів чорних і зелених (ІІІ) представлена 2 індивідуальними фрагментами на
південних відрогах головного вододільного хребта. Незважаючи на невелику
площу (0,9 км2
), стрія характеризується відносно складною морфологічною
структурою, яка сформована 4 видами складних урочищ та 11 видами
підурочищ і простих урочищ. У ландшафтній структурі домінують урочища
пригребеневі схили на відрогах хребтів південної і південно-західної та
південно-східної експозицій. Для стрії характерне поширення осипів та висока
загальна поверхнева щебенистість ПТК із гострокутними уламками
кварцитоподібних пісковиків, що зумовлено швидким вивітрюванням
прошарків аргілітів.
Стрія крутих пригребеневих схилів відрогів головного хребта складених
вапняковими тонкошаруватими чорними аргілітами (IV) представлена 2
ділянками шириною до 600 м – на південно-західному відрозі головного хребта
в районі г. Чорна Гора та на відрозі Лемський південніше г. Бребенескул. Стрія
представлена 3 видами складних урочищ та 12 видами підурочищ і простих
урочищ. Її морфологічні риси визначають урочища хвилястих поверхонь
гребенів хребтів південно-західної і південної експозицій, які межують з
домінуючими урочищами пригребевих схилів південно-східної і південної, та
урочищами південно-західної і західної експозицій.
Наступна висотна місцевість сектору навітряного південно-західного
макросхилу на ділянці «Говерла-Шурин» – це увігнуте нівально-ерозійне
субальпійське високогір’я сформоване в умовах згідного залягання пластів
105
гірських порід, холодного (липень ‒ 10-12̊, січень ‒ -10̊ С) і дуже вологого
(понад 1500 мм) з гірсько-сосновим і зеленовільховим криволіссям на гірськолучно- і гірсько-торф`яно-буроземних ґрунтах (Б). Тут вона представлена 6
індивідуальними контурами у верхів’ях р. Говерла та її притоки Озірний, а
також пот. Бутинець, Бребенескул та Бальцатул і займає площу 6,6 км2
.
Характерною морфологічною ознакою місцевості є східчастий характер ПТК
зумовлений структурно-літологічними особливостями південно-західного
макросхилу, а також поширення гірсько-соснових (Pinus mugo) заростей,
посеред яких на виположених ділянках зосереджені групи озерець, боліт та
торфовищ. Висотна місцевість складена двома ландшафтними стріями.
Стрія територіально роз’єднаних систем крутосхилих амфітеатрів
древніх фірнових полів південно-західної експозиції ускладнених зсувами з
перезволоженими східчастими днищами складених невапнистими слюдистими
грубошаруватими і масивними різнозернистими сірими пісковиками,
конгломератами і гравелітами (VI) займає понад 95 % площі місцевості.
Ландшафтна структура стрії представлена 2 видами складних урочищ та 12
видами підурочищ і простих урочищ. Домінуючими є складні урочища
амфітеатрів древніх фірнових полів південно-західної експозиції ускладнені
зсувами, які за своєю заокругленою формою дещо нагадують кари. Вони
обмежені по периферії підурочищами дуже крутих і обвально-осипних стінок
висотою від 5‒10 м до 50‒75 м, які нижче межують з підурочищами крутих
осипних схилів із крупнобриловими конусами та шлейфами колювіальних
відкладів у підніжжі.
В нижній частині складних урочищ амфітеатрів древніх фірнових полів
розміщені підурочища крутих уступів з крупнобриловими осипами. Через різке
пониження базису ерозії, уступи амфітеатрів розчленовані численними
глибоковрізаними постійними водотоками і покриті гірсько-сосновим (Pinus
mugo) та зелено-вільховим (Alnus viridis) криволіссям. На фоні складних
урочищ амфітеатрів древніх фірнових полів у верхів’ях пот. Озірний та
Бальцатул виникли складні урочища нівальних карів, які представлені
106
обвально-осипними стінками та вирівняними моренно-осипними днищами із
характерними гірсько-лучно-торф’яними ґрунтами і торфовищами.
Стрія крутосхилої ділянки амфітеатру древнього фірнового поля
складена тонкоритмічним пісковиково-аргілітовим флішом з перешарування
зеленувато-сірих аргілітів і прошарків алевролітів, пісковиків та мергелів (VII)
представлена 1 контуром у верхів’ї р. Говерла загальною площею 0,2 км2
. Вона
представлена 1 складним урочищем та 4 видами підурочищ. Активна ерозійна
діяльність сприяла глибокому врізанню потоків, а розміщення водотривких
пластів аргілітів сприяє заболоченню, а також формуванню у підурочищах
характерних середньопотужних і потужних слабоскелетних відмін гірськоторф’яно-буроземних ґрунтів.
Третьою високогірною висотною місцевістю сектору навітряного
південно-західного макросхилу в межах досліджуваної ділянки «ГоверлаШурин» є висотна місцевість різко увігнутого давньольодовиковоекзараційного субальпійського високогір’я сформованого переважно в
головах пластів гірських порід, холодного (лютий -12° С; липень +10° С) і
дуже вологого (понад 1500 мм), з перезволоженими днищами карів з
формаціями листяних і хвойних чагарників на гірсько-лучно– і гірськоторф’яно-буроземних ґрунтах у комплексі з кам’янистими осипищами і
виходами корінних порід (В), яка представлена добре вираженими карами
різної форми та розмірів, а також стінками трогових долин. Всі кари врізані у
відроги головного хребта переважно між вершинами Туркул та Чорна Гора.
Загальна площа місцевості в межах досліджуваної ділянки 4,1 км2
, що
становить 10,5 % площі сектору південно-західного макросхилу. Її
морфологічну структуру формують чотири ландшафтні стрії.
Стрія представлена територіально роз’єднаною системою
сильноврізаних карів і стінок трогових долин з дуже крутими й обривистими
стінками переважно в головах пластів невапнистих слюдистих
грубошаруватих і масивних різнозернистих сірих пісковиків, конгломератів і
гравелітів (VIII) є найбільшою (2,3 км2
) та характеризується значним
107
ландшафтним різноманіттям (представлена 12 індивідуальними контурами).
Ландшафтна структура стрії представлена 5 видами складних урочищ та 13
видами підурочищ і простих урочищ. Домінують за площею урочища карів з
дуже крутими і обривистими стінками. Найкраще вираженими є два великі
кари у верхів’ї пот. Бребенескул, які розділені складним урочищем нівальнольодовикових міжкарових поверхонь. Для стрії характерні також крупні
складні урочища обвально-осипних стінок трогових долин північно-західної
експозиції і південно-східної експозиції. Наявні також крупні урочища
глибоковрізаних нівальних ніш, для яких характерні активні лавинні процеси.
Стрія представлена територіально роз’єднаною системою слабоврізаних
карів з крутими стінками закладеними в темно-сірих кварцитоподібних
пісковиках з тонкими прошарками чорних і зелених аргілітів (ІХ) представлена
двома невеликими карами північно-західної експозиції, які врізані у схили
відрогу головного хребта біля г. Васкуль. Загальна площа стрії становить
0,2 км2
, а її морфологічна будова сформована 1 видом складних урочищ та 3
видами підурочищ. Для складних урочищ слабоврізаних карів характерна
слабка розчленованість обвально-осипних стінок та сильноспадистий характер
осипних днищ, а також суцільне поширення гірсько-соснового криволісся.
Стрія крутих осипних стінок карів складених тонкоретмічними чорними
аргілітами з прошарками пісковиків та кремнію (Х) є найменшою
ландшафтною стрією високогір’я Чорногори, площа якої становить 0,1 км2
. У
ландшафтній структурі представлена двома карами північно-західної
експозиції, кожний із яких диференціюється на два види підурочищ: осипних
стінок карів та сильноспадистих осипних днищ карів. Кари характеризуються
слабким врізанням і активними осипними та ерозійними процесами. У
рослинному покриві домінує гірсько-соснове (Pinus mugo) криволісся, у
структурі якого на контакті із лісовим поясом появляються фрагменти
ялинового (Picea abies) рідколісся.
Стрія крутих і спадистих хвилястих поверхонь суглинисто-валунних
моренно-осипних днищ карів (ХІІ) приурочена до днищ глибоковрізаних карів
108
північно-західної і південно-східної експозицій. У межах досліджуваної
ділянки «Говерла-Шурин» стрія займає площу 1,4 км2
. Представлена 2 видами
складних урочищ та 7 видами підурочищ і простих урочищ. Найскладнішою
ландшафтною структурою характеризується багатоступеневе днище кару із
гірсько-тор’яно буроземними ґрунтами у верхів’ї басейну пот. Бребенескул, яке
повнітю покрите гірсько-сосновим (Pinus mugo) криволіссям.
Холоднішим та значно крутішим є сектор підвітряного північно-східного
макросхилу Чорногори, який в межах аналізованої ділянки високогір’я
«Говерла-Шурин» займає 43,0 % її площі (29,4 км2
). Підвітряність та значна
крутизна макросхилу, що обумовлена північно-східною вергентністю
геологічних пластів, сприяла формування і розвитку ПТК давньольодовикоекзараційного походження [74]. Ландшафтна структура високогір’я Чорногори
досліджуваної ділянки в межах даного сектору сформована 8 видами
ландшафтних стрій, 26 видами складних урочищ та 108 видами підурочищ і
простих урочищ (див. рис. 4.5‒4.7).
Найбільшою за площею в даному секторі є висотна місцевість
м’яковипуклого денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я
сформованого в головах пластів гірських порід, дуже холодного (середня
температура найхолоднішого місяця -12° С; найтеплішого +7° С) і дуже
вологого (до 2000 мм), з біловусово-чорницево-лохиновими пустищами і
щучниковими луками на гірсько-лучно-буроземних і гірсько-торф’янобуроземних ґрунтах (Г), яка охоплює випуклі масивні схили куполоподібних
вершин та відрогів хребтів і представлена 16 індивідуальними витягнутими
контурами (їхня довжина досягає 2,5‒3 км). У межах аналізованої ділянки
площа місцевості становить 22,0 км2
. Вона характеризується поєднанням
різновікових урочищ, які сформувались на різних етапах розвитку ландшафту
Чорногора та приурочені переважно до голів геологічних пластів. У її
ландшафтній структурі домінують складні урочища випуклих пригребеневих
схилів північно-східної і північної експозицій, а сучасна морфологічна будова
представлена 4 стріями, які приурочені до різних геологічних світ [212; 213].
109
Стрія випуклих куполоподібних вершин та крутих пригребеневих схилів
сформованих в головах пластів невапнистих слюдистих грубошаруватих і
масивних різнозернистих пісковиків, конгломератів і гравелітів (ХІІІ) є
домінуючою у межах даної висотної місцевості і займає близько 96 % її площі.
Вона представлена кількома контурами і приурочена до східчастих поверхонь
відрогів хребтів та пригребеневих схилів із осипами, місцями виходами
корінних порід. Ландшафтна структура стрії характеризується значною
різноманітністю і сформована 10 видами складних урочищ та 52 видами
підурочищ та простих урочищ. Специфічною рисою стрії є фрагменти урочищ
реліктових водозбірних лійок дольодовикового часу північно-східної і північної
експозицій. Вони знаходяться на різних гіпсометричних рівнях у верхів’ях
річок Бистрець і Дземброня, вирізняються великими розмірами, глибоким
врізанням та широкими U-подібними крупнощебенистими днищами.
Стрія крутих пригребеневих схилів та сідловин сформованих
тонкоритмічним пісковиково-аргілітовим флішом (XIV) займає незначні площі
(0,8 км2
) і у рельєфі виражена виположеними ділянками відрогів головного
хребта головно у верхів’ях басейнів річок Прут та Лазещина. У межах стрії
урочища сідловин переходять в урочища пригребевих схилів із численними
ерозійними борознами та добре вираженими простими урочищами невеликих
водозбірних лійок. Ерозійні процеси є домінуючими в даної стрії. Загалом, її
морфологічна структура представлена 3 видами складних урочищ та 8 видами
підурочищ і простих урочищ.
Стрія крутих горбистих пригребеневих схилів складених вапняковими
тонкошаруватими чорними аргілітами та кварцитоподібними темно-сірими
пісковиками (XV) має локальне поширення – між центральним вододільним
хребтом Чорногори та його відрогом із г. Смотрич і простягається смугою
шириною до 600 м від верхів’я пот. Дземброня у верхів’я пот. Погорілець.
Ландшафтна структура стрії сформована 3 складними урочищами і 9
підурочищами та простими урочищами, які в сукупності займають площу
1,1 км2
. Для стрії характерним є поширення зсувних та ерозійних процесів в
110
урочищах пригребеневих схилів, а також наявність витягнутих нівальноерозійних ніш південної експозиції.
Під дією оро-кліматичного чинника у період плейстоценових зледенінь
основне льодонакопичення відбувалось у північно-східному макросхилі
Чорногірського масиву, що обумовило тут формування висотної місцевості
різко увігнутого давньольодовикоово-екзараційного субальпійського
високогір’я сформованого в головах пластів гірських порід, холодного
(лютий -12° С; липень +8° С), дуже вологого (понад 1500 мм) з формаціями
листяних і хвойних чагарників на гірсько-лучно– і гірсько-торф’янобуроземних ґрунтах у комплексі з кам’янистими осипищами і виходами
корінних порід. (Д), яка у межах досліджуваної ділянки займає 17,6 км2
, тобто
майже 60% північно-східного сектору. Потужні льодовики сформували масивні
кари та цирки із багатоступеневими складними днищами та рігелями, а також
трогові долини. Їхні розміри та внутрішня диференціація були обумовлені
характером геологічної будови. Морфологічна структура висотної місцевості в
межах ділянки «Говерла-Шурин» представлена 4 ландшафтними стріями.
Стрія територіально роз’єднаної системи карів з дуже крутими й
обривистими стінками закладених в головах пластів невапнистих слюдистих
грубошаруватих і масивних пісковиків, конгломератів і гравелітів (XVII)
характеризується значною ландшафтною різноманітністю та найбільшою
площею у межах висотної місцевості, яка становить 10,7 км2
. Північно-східна
вергентність геологічних пластів та глибоке врізання складних урочищ карів
обумовило формування підурочищ обвальних та осипних стінок, а також
значне поширення складних урочищ рігелів.
Морфологічна будова стрії представлена 7 видами складних урочищ та 21
видом підурочищ і простих урочищ. Домінують урочища глибоковрізаних
верхніх карів північно-східної і північної експозицій з зеленовільховим
криволіссям (Alnus viridis) на ініціальних гірсько-лучно-буроземних грунтах у
комплексі з обвалами, які займають найвище гіпсометричне положення та
місцями сягають вододілу головного хребта. Окрім добре диференційованих
111
підурочищ обвальних і осипних стінок, значне поширення мають прості
урочища нівально-осипних ніш. У великих цирках верхів’я пот. Несамовитий,
Кізі, Мреє, Дземброня та Погорілець складні урочища карів розділені
міжкаровими поверхнями (карлінгами). Долини вище згаданих потоків
трансформувались у трогові долини, стінки яких добре диференціюються на
підурочища обвальних та осипних частини і ускладнені численними простими
урочищами глибоковрізаних нівальних ніш.
Стрія територіально роз’єднаних крутих і дуже крутих стінок карів
закладених в тонкоритмічному пісковиково-аргілітовому фліші (XVIII)
розміщена виключно у межах верхів’я басейну р. Прут. Вона простягається
впоперек карів вузькою смугою у південно-західному напрямі від г. Говерла до
г. Данцеж. Її ландшафтна структура представлена 3 видами складний урочищ та
8 видами підурочищ і простих урочищ. Серед них домінують складні урочища
дуже крутих і крутих бокових стінок глибоковрізаних верхніх карів. В
урочищах стрії простежуються активні ерозійні процеси і осипи, а також
зустрічаються виходи підземних вод [142].
Стрія сильноспадистих хвилястих поверхонь суглинисто-валунних
моренно-осипних днищ карів (ХХ) сформована в результаті акумулятивної
діяльності льодовиків і займає площу 6,5 км2
. Вона приурочена до днищ
великих цирків, які характеризуються східчастою морфологією і узгоджені з
напрямком руху льодовиків у плейстоцені. Структуру стрії формують 2 види
складних урочищ – моренно-осипних днищ карів північно-східної і східної
експозицій та моренно-осипних днищ карів південно-східної експозиції (див.
рис. 4.5‒4.7). Характерною їх ознакою є наявність льодовикових озер та
озерець, заболочення і поширення гірсько-соснового (Pinus mugo) криволісся.
4.1.2. Ділянка «Шешул-Петрос». Друга ділянка високогірного
ландшафтного ярусу Чорногори «Шешул-Петрос» розміщена в північнозахідній частині гірського масиву у верхів’ях басейнів Чорної Тиси і Білої Тиси
112
і займає площу 12,18 км2
, що становить 15,1 % від всієї площі високогір’я
Чорногори [122]. Її ландшафтна структура представлена 2 секторами, 4 видами
висотних місцевостей, 5 видами ландшафтних стрій, 18 видами складних
урочищ та 57 видами підурочищ і простих урочищ (рис. 4.8) [123].
Рис. 4.8. Ландшафтна карта субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори (сектори, висотні місцевості, стрії, складні урочища, підурочища,
прості урочища) (ділянка Б – «Шешул-Петрос»). Назви ландшафтних
комплексів див. додаток І
Сектор навітряного південно-західного макросхилу займає тут площу
10,18 км2 (88,7 %) і характеризується значною ландшафтною диференціацією –
113
сформований двома видами висотних місцевостей, трьома видами
ландшафтних стрій, чотирнадцятьма видами складних урочищ та сорока трьома
видами простих урочищ і підурочищ.
Гіпсометрично найвище положення та найбільшу площу (7,66 км2 або
75,2 %) в межах сектору ділянки займає висотна місцевість м’яковипуклого
денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я сформованого
переважно в умовах згідного залягання пластів гірських порід, дуже
холодного (середня температура найхолоднішого місяця -12° С;
найтеплішого +9° С) і дуже вологого (до 2000 мм), з біловусово-лохиновочорницевими пустищами і щучниково-ситниково-кострицевими луками на
гірсько-лучно- і гірсько-торф’яно-буроземних ґрунтах (А), яка представлена
1 контуром. Вона приурочена до масивного відрогу головного вододільного
хребта, який тягнеться від г. Петрос в південно-західному напрямі до г. Шешул.
Ця місцевість є найстарішою серед місцевостей субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори і найменш динамічною [11; 237]. В межах ділянки
«Шешул-Петрос» вона приурочена до висот 1400–2020,2 м н.р.м. [123].
Для місцевості характерна складна конфігурація і переважання масивних
форм рельєфу (пригребеневі схили різних експозицій, водозбірні лійки та ін.) та
домінування лучної рослинності. Це зумовило значний розвиток полонинського
господарства – пол. Шумнєска, Менчул, Ступи, Головчєска, Рогнєска та ін.
Місцевість денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я
представлена однією ландшафтною стрією крутосхилих випуклих
куполоподібних вершин, хвилястих поверхонь гребеня та крутих пригребеневих
схилів переважно узгоджених з падінням пластів невапнистих слюдистих
грубо- і масивношаруватих сірих пісковиків та пачок пісковикового флішу (V).
Характерними ознаками стрії є узгодженість її схилів із південно-західним
падінням геологічних пластів, найвище гіпсометричне положення та
найскладніша морфологічна структура, яку формують 7 складних урочищ і 25
підурочищ і простих урочищ. Домінуючими є складні урочища крутих
114
пригребеневих схилів південно-західної і західної експозицій, крутих і дуже
крутих пригребеневих схилів північно-західної і північної експозицій та ін.
Другою високогірною висотною місцевістю сектору навітряного південнозахідного макросхилу в межах досліджуваної ділянки є висотна місцевість
різко увігнутого давньольодовиково-екзараційного субальпійського
високогір’я сформованого переважно в головах пластів гірських порід,
холодного (лютий -12° С; липень +10° С) і дуже вологого (понад 1500 мм), з
перезволоженими днищами карів з формаціями листяних і хвойних
чагарників на гірсько-лучно– і гірсько-торф’яно-буроземних ґрунтах у
комплексі з кам’янистими осипищами і виходами корінних порід (В). Її
загальна площа становить 2,52 км2
. Вона представлена складними урочищами
карів, формування яких відбувалось під час плейстоценових зледенінь. Висотна
місцевість розміщена в діапазоні висот від 1 450 до 1 855 м н.р.м. Для неї
характерне різке зниження гіпсометричного положення до 1 450 м, що
пов’язане із врізанням карів у голови масивних пісковиків та своєрідними
мікрокліматичними і ґрунтово-рослинними умовами в карах. Морфологічну
структуру висотної місцевості формують 2 види ландшафтних стрій [123].
Стрія територіально роз’єднаної системи карів з дуже крутими стінками
закладених в грубо- і масивношаруватих, невапнистих слюдистих сірих
пісковиках і пісковиковому фліші (ХІ) характеризується асиметрією форм
рельєфу, яка є наслідком вергентності геологічних пластів буркутських
пісковиків і найкраще простежується в карах північно-західної та південносхідної експозицій. Складні урочища карів дещо відрізняються між собою за
розмірами, глибиною врізання та морфологічною структурою на рівні
підурочищ. Спільною рисою більшості з них є слабке вираження днищ і слабка
диференціація на підурочища обвальних та осипних стінок (за виключенням
кару у верхів’ї пот. Гарманєскуль).
Структура стрії представлена 4 видами складних урочищ та 14 видами
підурочищ і простих урочищ. Найбільшими за розмірами є складні урочища
глибоковрізаних карів, які зосереджені у верхів’ї пот. Кевелеве, з
115
підурочищами увігнутих осипних тильних стінок, дуже крутих обвальноосипних стінок, нівальних ніш і крутих вузьких осипних днищ.
Стрія крутих і спадистих хвилястих поверхонь суглинисто-валунних
моренно-осипних днищ карів (ХІІ) представлена 2 контурами у верхів’ях
пот. Кевелеве та Гарманєскуль і приурочена до днищ найбільш врізаних карів.
Її морфологічну структуру формують 2 складних урочищ та 4 підурочища.
Складні урочища суглинисто валунних моренно-осипних днищ карів
характеризуються поєднанням підурочиш слабоспадистих і спадистих
поверхонь. Внаслідок знищення субальпійського криволісся під впливом
полонинського господарства в стрії поширені вторинні луки і пустища.
Сектор підвітряного північно-східного макросхилу у межах ділянки
високогір’я «Петрос-Шешул» займає відносно невелику площу ‒ 2,0 км2
(11,3 %) і представлений двома видами висотних місцевостей, двома видами
стрій, чотирма видами складних урочищ та чотирнадцятьма видами підурочищ
і простих урочищ [123].
У морфологічній структурі сектору домінує (74%) висотна місцевість
м’яковипуклого денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я
сформованого в головах пластів гірських порід, дуже холодного (середня
температура найхолоднішого місяця -12° С; найтеплішого +7° С) і дуже
вологого (до 2000 мм), з біловусово-чорницево-лохиновими пустищами і
щучниковими луками на гірсько-лучно-буроземних і гірсько-торф’янобуроземних ґрунтах (Г), яка представлена 2 індивідуальними контурами
загальною площею 1,48 км2
. В межах сектору даний вид місцевості займає дещо
нижче гіпсометричне положення ніж подібна за генезисом денудаційна висотна
місцевість (А) в секторі навітряного південно-західного макросхилу – від
1400‒1450 до 1975 м н.р.м. Це пов’язано з приуроченням схилів до голів
буркутських пісковиків і значною їхньою крутизною (30‒45̊ і більше), що
сприяє розвитку обвально-осипних і лавинних процесів, у результаті чого
природньо занижується верхня межа лісу [122]. Для місцевості характерне
116
значне поширення гірсько-соснового (Pinus mugo)криволісся, яке приурочене
до урочищ дуже крутих осипних схилів північної і північно-східної експозиції.
Місцевість м’яковипуклого денудаційного альпійсько-субальпійського
високогір’я представлена єдиною стрією дуже крутих пригребеневих схилів
сформованих в головах пластів невапнистих слюдистих грубо- і
масивношаруватих сірих пісковиків та пачок пісковикового флішу (XVI). Її
характерною ознакою є приурочення до голів пластів буркутських пісковиків та
фронтальної частини насуву Поркулецького покриву на Чорногірський. У
сукупності, як уже згадувалось, це зумовимо формування дуже крутих (30‒45̊)
схилів з інтенсивними обвально-осипними процесами, нагромадженням
шлейфів колювіальних відкладів. Тут наявні також тектонічні порушення, які
відображені у рельєфі у системі тектонічних зсувів. Для більшості складних
урочищ стрії характерна значна поверхнева щебенистість, що сприяє
домінуванню зеленовільхового (Alnus viridis) криволісся.
Морфологічна структура стрії сформована 3 видами складних урочищ та 9
видами простих урочищ. Домінуючими в межах стрії є складні урочища дуже
крутих осипних пригребеневих схилів північної та дуже крутих осипних
пригребеневих схилів східної експозицій [123].
Другою висотною місцевістю сектора підвітряного північно-східного
макросхилу ділянки «Шешул-Петрос» є висотна місцевість різко ввігнутого
давньольодовиково-екзараційного субальпійського високогір’я сформованого
в головах пластів гірських порід (Д). Вона займає невелику площу (0,52 км2
) і
представлена одним каром на північних схилах г. Петрос. Чітке приурочення
кару до голів геологічних пластів зумовило формування обривистих стінок, які
гіпсометрично нижче переходить в осипні, а потім у слабовиражене днище. Для
місцевості характерне поширення обвально-осипних процесів. Тильна стінка
використовується для випасу овець, що зумовило тут утворення розгалуженої
системи стежок, які активізують процеси ерозії.
Місцевість представлена однією стрією – каром з дуже крутими й
обривистими стінками закладеним в головах пластів невапнистих слюдистих
117
грубо- і масивношаруватих сірих пісковиків та пачок пісковикового флішу (XIX)
й одним складним урочищем кару північно-східної експозиції. В його
морфологічній структурі домінують підурочища: увігнуті обвально-осипні
стінки кару приурочені до тильної його частини, дуже круті і обривисті стінки
кару північно-східної експозиції, дуже круті кам’янисто-осипні стінки кару
північно-східної експозиції, круті осипні стінки кару південно-східної
експозиції та круті вузькі осипні днища карів.
4.2. Ландшафтне різноманіття досліджуваної території
Проведене нами крупномасштабне знімання високогірного ландшафтного
ярусу Чорногори та укладення відповідних ландшафтних карт дало змогу
здійснити класифікацію ПТК різних рангів з виділенням видів, підтипів і типів
(табл. 4.2–4.4).У межах субальпійського і альпійського високогір’я виділяється
три генетичні типи висотних місцевостей: денудаційне альпійськосубальпійське високогір’я, давньольодовиково-екзараційне субальпійське
високогір’я та нівально-ерозійне субальпійське високогір’я. У свою чергу вони
сформовані п’ятьма видами місцевостей (назви див. у додаток І).
Основним критерієм виділення типів ландшафтних стрій є подібність
літології порід, згідно якого у межах високогір’я виділяються три типи стрій: на
масивних грубошаруватих пісковиках та пісковикому фліші, на
тонкоритмічному пісковиково-аргілітовому фліші, на тонкошаруватих аргілітах
та кварцитоподібних пісковиках. Підтипи стрій виділяються за особливостями
залягання пластів гірських порід: перший – пов’язаний з узгодженим падінням
гірських порід; другий – з головами пластів порід. Типи складних урочищ
головно виділяються за генезисом мезоформ рельєфу, а підтипи – за їх
експозицією та морфологічними ознаками.
119
Таблиця 4.2
Класифікація складних урочищ денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я
(чисельник – індекси видів складних урочищ, знаменник – кількість їх контурів)
* Чисельник – кількість видів складних урочищ, знаменник – кількість їх контурів
№
п/п
Типи і підтипи складних урочищ
Види висотних місцевостей
Разом* А Г
Види стрій
І ІІ ІІІ IV V ХІІІ XIV XV XVI
1. Поверхні і схили куполоподібних вершин з кострицево-ситниковими луками та чорницево-рододендроновими пустищами на
малопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах
1 Випуклі поверхні і схили куполоподібних вершин – – – – – – – –
2
Випуклі поверхні і круті випуклі схили куполоподібних вершин
переважно південно-західної експозиції – – – – – – –
3
Круті випуклі схили куполоподібних вершин переважно північносхідної експозиції – – – – – – –
Всього* – – – – – –
2. Поверхні гребеня головного хребта з кострицево-ситниковими луками, чорничниками і яловечниками на середньопотужних гірськолучно- та гірсько-торф’яно-буроземних ґрунтах
4 Хвилясті випуклі поверхні гребеня головного хребта – – – –
3. Сильноспадисті і круті поверхні гребенів відрогів головного хребта з кострицево-ситниковими луками, різнотравно-чорницевими
яловечниками та гірсько-сосновим криволіссям на мало-середньопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах
5
Сильноспадисті і круті поверхні гребенів відрогів головного
хребта південно-східної експозиції – – – – – – – –
6
Круті і спадисті поверхні гребенів відрогів головного хребта
південно-західної і південної експозиції – – – – –
7
Круті і спадисті випуклі поверхні гребенів відрогів головного
хребта північно-західної і північної експозицій – – – – – –
8
Пологі поверхні гребенів відрогів головного хребта північносхідної експозиції – – – – – – – –
Всього* – – –
4. Реліктові водозбірні лійки з родендроново-чорницевими пустищами, костричниками та різнотравно-чорницевим гірсько-сосновим
криволіссям на малопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах
9
Реліктові водозбірні лійки північно-східної і північної експозицій
– – – – – – – –
5. Круті і дуже круті пригребеневі схили відрогів головного хребта з костицево-ситниковими і лохиново-чорницевими пустищами,
яловечниками та зеленовільхово-гірсько-сосновим криволіссям на мало-середньопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах
10 Круті і дуже круті пригребеневі схили південної і південносхідної експозицій – – –
11 Круті пригребеневі схили південно-західної і західної експозиції – – – –
12 Круті і сильноспадисті пригребеневі схили північно-західної
експозиції – –
13 Дуже круті і круті пригребеневі схили східної експозиції – – – – –
14 Круті і дуже круті пригребеневі схили північно-східної і північної
експозицій – – – – – – –
Всього*
6. Система тектонічно зумовлених зсувів з наскельно-цетрарієвим угрупованнями, ситниково-куничниковими луками і зеленовільховим
криволіссям на малопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах
15 Система тектонічно зумовлених зсувів на пригребеневих схилах
північно-східної і північної експозицій – – – – – – –
7. Пригребеневі зсувні схили головного хребта з куничниково-кострицево-ситниковими луками, чорницевими яловечниками та гірськососновим криволіссям на середньопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах
16 Круті східчасті пригребеневі зсувні схили південно-західної
експозиції – – – – – – – –
17 Круті хвилясті пригребеневі зсувні схили південної експозиції – – – – – – – –
Всього* – – – – – – –
120
Таблиця 4.3
Класифікація складних урочищ давньольодовиково-екзараційного субальпійського високогір’я
(чисельник – індекси видів складних урочищ, знаменник – кількість їх контурів)
* Чисельник – кількість видів складних урочищ, знаменник – кількість їх контурів
№
п/п
Типи і підтипи складних урочищ
Види висотних місцевостей
Разом* В Д
Види стрій
VIII IX Х ХI ХІІ ХVІІ ХVІІI XIX XX
1. Сильноврізані кари з наскельно-цетрарієво-лохиновими і чорницево-ситниковими пустищами, яловечниками та гірськососново-зеленовільховим криволіссям на ініціальних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах у комплексі з осипами та виходами корінних
порід
1 Сильноврізані кари південно-східної експозиції – – – – – – – –
2 Сильноврізані кари північно-західної експозиції – – – – – – –
3 Сильноврізані кари північно-східної і північної експозиції – – – – – – –
4
Дуже круті і круті бокові карові стінки південно-східної
експозиції – – – – – – – –
5
Дуже круті і круті бокові карові стінки північно-західної
експозиції – – – – – – – –
Всього* – – – –
2. Слабоврізані кари з чорницево-куничниковими пустищами та наскельно-цетрарієвим гірсько-сосново-зеленовільховим криволіссям
на ініціальних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах у комплексі з осипами та виходами корінних порід
6 Слабоврізані кари північно-західної експозиції – – – – –
7 Слабоврізані кари північної і північно-східної експозицій – – – – – – – –
8 Слабоврізані кари південно-східної експозиції – – – – – – – –
9 Слабоврізані карові стінки північно-східної експозиції – – – – – – – –
10 Дуже круті тильні стінки слабоврізаних карів північно-східної
експозиції – – – – – – – –
Всього* – – – –
3. Нівально-льодовикові міжкарові поверхні (карлінги) з мохами і лишайниками та наскельно-цетрарієвим чоницевим зеленовільховим
і гірсько-сосновим криволіссям на ініціальних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах у комплексі із виходами корінних порід
11 Нівально-льодовикові міжкарові поверхні південно-західної
експозиції – – – – – – – –
12 Нівально-льодовикові міжкарові поверхні північно-східної і
східної експозицій – – – – – – – –
13 Всього* – – – – – – –
4. Корінні уступи карів (рігелі) з гірсько-сосновими криволіссям на малопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах у комплексі з
виходами корінних порід
14 Уступи карів південно-східної експозиції – – – – – – – –
5. Стінки трогових долин з різнотравно-чорницевими яловечниками та зеленовільхово-гірсько-сосновим криволіссям на
малопотужних гірсько-лучно-буроземних ґрунтах у комплексі з осипами
15 Дуже круті і круті стінки трогових долин південно-східної
експозиції – – – – – – –
16 Обвально-осипні стінки трогових долин північно-західної
експозиції – – – – – – –
17 Дуже круті стінки трогових долин північно-східної експозиції – – – – – – – –
Всього* – – – – – – –
6. Схили древніх фірнових полів з ситниками, чорницевими яловечниками і зеленовільховим криволіссям на гірсько-лучно-буроземних
ґрунтах
18 Круті схили древніх фірнових полів південно-східної
експозиції – – – – – –
7. Моренно-осипні днища карів з чорницевими яловечниками та пухівково-сфагново-зеленомоховим і щучниково-чорницевим гірськососновим криволіссям на гірсько-торф’яно-буроземних ґрунтах у комплексі з торфовищами
19 Круті і спадисті поверхні суглинисто-валунних моренноосипних днищ карів північно-західної експозиції – – – – – – – –
20 Спадисті і круті поверхні суглинисто-валунних моренноосипних днищ карів південно-східної експозиції – – – – – – – –
21 Спадисті і круті поверхні суглинисто-валунних моренноосипних днищ карів північно-східної і східної експозицій – – – – – – – –
Всього* – – – – – – –
120
Таблиця 4.4
Класифікація складних урочищ нівально-ерозійного субальпійського
високогір’я (чисельник – індекси видів складних урочищ, знаменник – кількість
їх контурів)
№
п/п
Типи і підтипи складних урочищ Вид стрій Разом* VI VII
1. Амфітеатри древніх фірнових полів з ситниково-кострицевими луками,
чоницевими яловечниками та сфагновим гірсько-сосновим криволіссям на
середньопотужних гірсько-торф’яно-буроземних ґрунтах у комплексі з торфовищами
1
Круті ступінчасті схили амфітеатрів древніх фірнових полів
південно-західної експозиції ускладнені зсувами –
2
Днища амфітеатрів древніх фірнових полів південно-західної
експозиції –
Разом
2. Нівальні кари в амфітеатрах древніх фірнових полів з ситниками, яловечниками та
гірсько-сосновим криволіссям на малопотужних гірсько-лучно- і гірсько-торф’янобуроземних ґрунтах у комплексі торфовищами
3
Нівальні кари закладені в схилах амфітеатрів древніх фірнових
полів південно-західної експозиції –
* Чисельник – кількість видів складних урочищ, знаменник – кількість їх контурів
У результаті проведеної типологічної класифікації урочищ високогірного
ландшафтного ярусу Чорногори встановлено, що денудаційне альпійськосубальпійське високогір’я формують сім типів та сімнадцять підтипів складних
урочищ. Найбільшим різноманіттям характеризується тип складних урочищ
крутих і дуже крутих пригребеневих схилів відрогів головного хребта, в межах
якого виділяється п’ять підтипів і двадцять три види складних урочищ, та
сильноспадистих і крутих гребенів відрогів головного хребта, який об’єднує
чотири підтипи та сорок п’ять видів складних урочищ (див. табл. 4.2). Для
першого також притаманна найбільша чисельність контурів видів складних
урочищ – 144 контури. Натомість, унікальними є типи складних урочищ
реліктових водозбірний лійок та система тектонічного зумовлених зсувів,
кожний із яких представлений одним підтипом і тільки одним видом складних
урочищ.
121
У розрізі складних урочищ давньольодовиково-екзараційне високогір’я
Чорногори представлене сімома їх типами та двадцять одним підтипами (див.
табл. 4.3). Найбільше видове різноманіття та чисельність контурів характерне
для типів складних урочищ сильноврізаних карів та слабоврізаних карів, які
представлені відповідно п’ятьма підтипами та вісьмома видами (60 контурів) і
п’ятьма підтипами та сімома видами (27 контурів) складних урочищ. Значним
різноманіттям також характеризуються тип складних урочищ стінок трогових
долин, який представлений трьома підтипами та сімома видами урочищ.
Обмежене поширення складних урочищ нівально-ерозійного високогір’я на
південно-західному макросхилі Чорногори зумовило незначне його
ландшафтне різноманіття. У результаті складні урочища нівально-ерозійного
високогір’я представлені двома їх типами та трьома підтипами (див. табл. 4.4).
Перший тип – амфітеатри древніх фірнових полів, сформований двома
підтипами та двома видами, другий – нівальні кари в амфітеатрах древніх
фірнових полів, представлені тільки одним підтипом та одним видом складних
урочищ. У сукупності складні урочища нівально-ерозійного походження
представлені 12 контурами.
Однією із важливих характеристик ландшафтної структури території є
кількісний аналіз її ландшафтного різноманіття. При аналізі ландшафтного
різноманіття субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори ми
опиралися на його традиційно-ландшафтознавче трактування, зокрема
визначення В. Т. Гриневецького [50]. Обчислення показників ландшафтного
різноманіття території дослідження проводилось за методикою
А. О. Домаранського [61] на основі укладених власних крупномасштабних
ландшафтних карт (див. рис. 4.4–4.8)
Для субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори таксономічне
різноманіття (Ртакс) становить 5 на рівні висотних місцевостей, оскільки у
високогір’ї наявно 5 видів висотних місцевостей, а на рівні ландшафтних стрій
цей показник становить 20, оскільки наявно 20 видів стрій (назви місцевостей
та стрій див. додаток І).
122
Топологічне різноманіття (мозаїчність) (Ртоп) для досліджуваної території
на рівні висотних місцевостей становить 64 ареали, а на рівні стрій – 176. Тобто
5 видів високогірних висотних місцевостей представлені 64 ареалами, а 20
видів ландшафтних стрій – 126 ареалами. У розрізі висотних місцевостей
показники індивідуального топологічного різноманіття і таксономічної
презентативності (Птакс) суттєво різняться та представлені у табл. 4.5.
Таблиця 4.5
Ландшафтне різноманіття високогірних висотних місцевостей Чорногори
Види висотних місцевостей
Індивідуальне
топологічне
різноманіття
Таксономічна
презентативність
М’яковипуклого денудаційного альпійськосубальпійського високогір’я сформованого переважно в
умовах згідного залягання пластів гірських порід (А)
3 ареали 31,8 %
Увігнутого нівально-ерозійного субальпійського
високогір’я сформованого в умовах згідного залягання
пластів гірських порід (Б)
23 ареали 8,2 %
Різко увігнутого давньольодовиково-екзараційного
субальпійського високогір’я сформованого переважно в
головах пластів гірських порід (В)
6 ареалів 8,3 %
М’яковипуклого денудаційного альпійськосубальпійського високогір’я сформованого в головах
пластів гірських порід (Г)
17 ареалів 29,5 %
Різко ввігнутого давньольодовиково-екзараційного
субальпійського високогір’я сформованого в головах
пластів гірських порід (Д)
16 ареалів 22,5 %
Значні відмінності у площах ландшафтних стрій високогір’я Чорногори
зумовили суттєву різницю у показниках таксономічної презентативності на
рівні стрій. Найбільші його показники характерні для стрій: випуклі
куполоподібні вершини та круті пригребеневі схили сформовані в головах
пластів невапнистих слюдистих грубошаруватих і масивних різнозернистих
пісковиків, конгломератів і гравелітів (ХІІІ) – 25,0 %; крутосхилі випуклі
куполоподібні вершини, хвилясті поверхні гребеня та круті пригребеневі схили
узгоджені з напрямком падінням пластів невапнистих слюдистих
грубошаруватих і масивних різнозернистих сірих пісковиків, конгломератів і
гравелітів (І) – 19,9 %; територіально роз’єднана система карів з дуже крутими
123
й обривистими стінками, закладених в головах пластів невапнистих слюдистих
грубошаруватих і масивних пісковиків з домішками конгломератів і гравелітів
(XVII) – 13,3 %. Натомість, найменший показник таксономічної
презентативності характерний для стрії територіально роз’єднана система
слабоврізаних карів закладених в тонкоритмічних чорних аргілітах (Х), який
становить 0,1 %. На основі аналізу таксономічної презентивності було
визначено тип таксономічної диференціації території (Дф.такс) високогір’я
Чорногори, який на рівні як висотних місцевостей, так і ландшафтних стрій є
нерівномірним полідомінантним.
Висновок до розділу 4
Ландшафтна структура субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори характеризується значною складністю. Це обумовлено тривалою
історією розвитку та структурно-літологічними особливостями – домінуванням
масивних пісковиків із характерною північно-східною вергентністю
геологічних пластів.
Сучасна ландшафтна структура високогір’я Чорногори представлена двома
ландшафтними секторами, п’ятьма видами висотних місцевостей, двадцятьма
видами ландшафтних стрій, сімдесятьма трьома видами складних урочищ та
двісті сімдесятьма трьома видами підрочищ та простих урочищ.
Сектор навітряного південно-західного макросхилу займає 48,3 %
території високогір’я Чорногори (38,9 км2
) і складається трьома видами
висотних місцевостей, дванадцятьма видами ландшафтних стрій, сорок одним
видом складних урочищ і сто п’ятдесят чотирма видами підурочищ та простих
урочищ. Найбільшою за площею є висотна місцевість м’яковипуклого
денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я сформованого
переважно в умовах згідного залягання пластів гірських порід (А), яка
представлена п’ятьма видами ландшафтних стрій і займає площу 25,6 км2
.
Решта 12,3 км2
високогір’я у межах цього ж сектору займають висотні
124
місцевості увігнутого нівально-ерозійного субальпійського високогір’я
сформованого в умовах згідного залягання пластів гірських порід (Б) та різко
увігнутого давньольодовиково-екзараційного субальпійського високогір’я
сформованого переважно в головах пластів гірських порід (В). Останні дві
місцевості сформувались у результаті потужних плейстоценових зледенінь, але
різняться складністю морфологічної будови.
У межах сектору підвітряного північно-східного макросхилу високогір’я
Чорногори (46,6 км2
) наявно два види висотних місцевостей, вісім видів
ландшафтних стрій, тридцять видів складних урочищ і сто двадцять два види
підурочищ та простих урочищ. У територіальному відношення незначну
перевагу має висотна місцевість м’яковипуклого денудаційного альпійськосубальпійського високогір’я сформованого в головах пластів гірських порід (Г),
яка займає 23,5 км2
і представлена чотирма видами ландшафтних стрій,
дев’ятнадцятьма видами складних урочищ та сімдесят восьма видами
підурочищ та простих урочищ. Решта 18,1 км2 даного сектору представлено
висотною місцевістю різко увігнутого давньольодовиково-екзараційного
високогір’я (Д), яке у ландшафтній структурі сформоване чотирма видами
стрій, одинадцятьма видами складних урочищ та сорок чотирма видами
підурочищ і простих урочищ.
Загалом, субальпійське і альпійське високогір’я Чорногори представлене
двома ділянками, які різняться не тільки розмірами, а й особливостями
ландшафтної структури. Зокрема, ділянка «Говерла-Шурин» площею 68,30 км2
займає близько 85 % високогірного ярусу, а у її межах розміщені найбільші за
розмірами складні урочища глибоковрізаних карів, стінок трогових долин, а на
південно-західному макросхилі – амфітеатрів древніх фірнових полів та
нівальних карів. Особливістю «Шешул-Петрос» площею 12,18 км2
(15,1 %) є
абсолютне домінування сектору навітряного південно-західного макросхилу
(10,18 км2
), який приурочений до масивного відрогу головного вододільного
хребта, що тягнеться від г. Петрос в південно-західному напрямі до г. Шешул, а
на його північно-західних схилах розміщені складні урочища сильноврізаних
карів.
125
Згідно розробленої нами типологічної класифікації ПТК субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори, п’ять видів висотних місцевостей
формують три генетичні типи місцевостей, які суттєво різнять характером
ландшафтного різноманіття та рівнем внутрішньої організації загалом:
денудаційне альпійсько-субальпійське високогір’я (сім типів та сімнадцять
підтипів складних урочищ), давньольодовиково-екзараційне субальпійське
високогір’я (сім типів та двадцять один підтип складних урочищ) та нівальноерозійне субальпійське високогір’я (два типи та три підтипи складних урочищ).
Загалом, на рівні складних урочищ було виділено шістнадцять типів та сорок
один підтип урочищ. За подібністю літології порід у межах високогір’я масиву
також виділяються три типи, а за особливостями залягання пластів гірських
порід – два підтипи стрій.
Складна ландшафтна структура високогір’я Чорногори зумовлює високе
ландшафтне різноманіття, особливо денудаційного та давньольодовиковоекзараційного високогір’я. Таксономічне різноманіття на рівні висотних
місцевостей становить 5, а рівні стрій – 20, тоді як топологічне різноманіття
відповідно становить 64 та 126 ареалів. Досліджувана територія
характеризується нерівномірно полідомінантним типом таксономічної
диференціації.
126
РОЗДІЛ 5
СУЧАСНІ НЕГАТИВНІ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ
5.1. Геолого-геоморфологічні процеси
Гірські природні територіальні комплекси знаходяться у дуже тісному
функціонально-динамічному взаємозв’язку. Їх функціонування, динаміка і
розвиток пов’язаний з передачею енергії, речовини та інформації переважно від
геокомплексів вищих гіпсометричних рівнів до нижчих [72; 117]. На особливу
увагу при цьому заслуговують негативні або шкідливі фізико-географічні
процеси, які зумовлюють дестабілізацію структури ПТК і мають негативних
вплив на життєдіяльність людини [72]. Для кожного виду ПТК того чи іншого
рангу характерний своєрідний набір процесів, які пов’язані з їх властивостями
[72]. При цьому, негативні фізико-географічні процеси є не тільки проявами
функціонування і динаміки ПТК, але й індикаторами їхнього розвитку [142].
Усі досліджувані нами сучасні негативні фізико-географічні процеси, що
характерні для ПТК високогірного ярусу Чорногори, можна розділити на три
групи [117]: геолого-геоморфологічні (обвали, осипи, зсуви, лінійна ерозія),
гідрометеорологічні (лавини, снігове роз’їдання, заболочення, зливові дощі,
сильні вітри) та біотичні (поодинокі та суцільні всихання чагарників) (рис. 5.1).
Вони мають чітку детермінованість до конкретних ПТК високогір’я ландшафту
та відбуваються під визначальною дією різних чинників: гравітація, сонячна
радіація, опади, вітер та ін.
Характерною рисою високогірного ярусу Чорногори є значне поширення
геолого-геоморфологічних процесів (обвали, осипи, зсуви та лінійна ерозія),
що обумовлено властивостями та особливостями історії розвитку літогенної
основи ландшафту.
127
Рис. 5.1. Негативні фізико-географічні процеси у природних територіальних комплексах субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори: А) ділянка «Говерла-Шурин»; Б) ділянка «Шешул-Петрос».
Назви ландшафтних комплексів див. додаток І
128
Для розвитку обвалів важливою умовою є крутизна поверхні (понад 35‒50°)
[103], тому їхнє поширення приурочене до високогірних ПТК із відповідними
морфометричними параметрами. Обвальні процеси у високогір’ї Чорногори
приурочені до висотних місцевостей генетично пов’язаних із плейстоценовими
зледеніннями, морфологічні одиниці яких характеризуються найбільшими
показниками крутизни поверхні [74]. Численні обвали формуються у всіх
урочищах карів, стінок трогових долин та деяких амфітеатрах древніх фірнових
полів.
У ландшафтному відношенні особливо масштабні обвальні процеси в
складних урочищах карів та трогових долин висотної місцевості різко
ввігнутого давньольодовиково-екзараційного субальпійського високогір’я у
межах сектора підвітряного північно-східного макросхилу. Це обумовлено
приуроченістю ПТК до голів потужних пластів грубошаруватих пісковиків з
домішками конгломератів і гравелітів чорногірської та буркутської світ та
їхніми масивними розмірами і глибоким врізанням у пригребеневі схили.
Особливо інтенсивний розвиток обвалів спостерігається при наявності високої
тильної стінки в урочищах карів, оскільки в її обвальній частині значно більше
оголюються корінні породи.
У високогірному ярусі Чорногори обвали характерні для урочищ крутих і
дуже крутих схилів врізання амфітеатрів древніх фірнових полів висотної
місцевості нівально-ерозійного субальпійського високогір’я. Вони розміщені у
верхів’ї басейну р. Говерла і співпадають з напрямом падіння корінних пластів
потужних чорногірських пісковиків, які оголюються у верхній частині
амфітеатрів і під впливом морозного вивітрювання розтріскуються та
обвалюються. Побідні обвали добре простежуються на південно-західних
схилах вершин Говерла, Брескул та ін. Особливо добре виражена обвальна
стінка в урочищі тектонічно обумовленого зсуву на північно-східному схилів г.
Петросул в межах басейну р. Лазещина [76].
Серед геолого-геоморфологічних негативних процесів у високогірному
ярусі Чорногори значно поширені осипи, які тісно пов’язані обвалами. Зокрема,
129
в під кожною обвальною стінкою урочищ карів гіпсометрично нижче розміщені
осипи. Вони також притаманні для більшості нівальних ніш, що зосереджені на
стінках карів. Їхні осипні стінки активно розвиваються за рахунок деградації
гіпсометрично вищих обвальних.
Осипи також характерні для верхніх частин урочищ амфітеатрів древніх
фірнових полів, формуючи великі нагромадження уламкового
крупнонобрилового матеріалу на контакті крутих осипних схилів та вирівняних
перезволожених ступенів амфітеатрів. Такі осипи територіально обмежені
амфітеатрами древніх фірнових полів, а їхні акумулятивні вали вирізняються
особливо великими розмірами. Активні осипні процеси також характерні для
урочищ сформованих на пісковиково-аргілітовому і аргілітовому фліші,
зокрема: на пригребеневих схилах південної експозиції г. Смотрич. Осипи
також проявляються в урочищах випуклих схилів куполоподібних вершин та
пригребеневих схилів різної експозиції у вигляді кам’янистих
нагромаджень (Додаток К).
Прояви осипних процесів зафіксовані у реліктових водозбірних лійках
північно-східної експозиції, які розміщені у верхів’ї річок Бистрець та
Дземброні. Витягнуті осипи у вигляді кам’яних рік довжино понад
50‒100 м поширені на випуклих ділянках пригребеневих схилів та вершин
високогір’я Чорногори, таких як: Туркулі, Брескулі, Шпицях та ін. (рис. К.1).
Важливе місце серед геолого-геоморфологічних процесів у високогірних
ПТК Чорнгори займають зсуви. Найбільш масштабні зсувні процеси характерні
для урочищ ступінчастих зсувних схилів у верхів’ї пот. Бребенескул, які
головно визначили загальний розвиток південно-західного макросхилу
ландшафту та безпосередньо пов’язані із його структурно-літологічними
особливостями. Активізація подібних зсувних процесів в урочищах сектору
південно-західного макросхилу зумовлені чітким узгодження більшості
пригребеневих схилів із підошвою потужних пластів масивних чорногірської
світи із характерними процесами відсідання та формування зсувних блоків
[213; 236; 247].
130
Інтенсивне нівально-ерозійне підрізання пригребевих схилів у період
плейстоценових зледенінь і деградація сніжно-фірнових мас у амфітеатрах
древніх фірнових полів у голоцені обумовили активізацію в середньому та
пізньому голоцені зсувних процесів у верхніх частинах урочищ амфітеатрів та
формування масивних зсувних тіл, які залишаються активними до сьогодні.
Подібні зсувні процеси притаманні для більшості урочищ нівально-ерозійного
генезису. Масштабні зсувні процеси також проявляються у верхів’ї басейну
р. Лазещина в урочищі тектонічно обумовлених зсувів на схилах північносхідних і північних експозицій. Тут вони супроводжуються інтенсивними
обвально-осипними процесами (рис. К.2).
В урочищах хвилястих пригребеневих схилів південної експозиції
г. Смотрич численні зсуви обумовленні приуроченням ПТК до пісковиковоаргілітового та арглітового флішу шипотської та яловецької світ [212; 213].
Невеликі зсувні тіла зумовили хвилястий характер поверхні урочищ схилів, які
через наявність аргілітів у геологічній основі утримують значну кількість
вологи та становляться вразливим до зсувних процесів у періоди затяжних
опадів.
Значна крутизна урочищ високогір’я Чорногори та часті сильні дощі і зливи
зумовлюють активізацію тут процесу лінійної ерозії, зокрема, глибинної
(рис. К.3). Під час зливових дощів на схилах високогір’я формуються численні
тимчасові руслові потоки, які поступово зливаються у більші струмені із
більшою водністю і зумовлюють розвиток глибинної ерозії та інтенсивне
розчленування поверхні урочищ. Особливо активно цей процес відбувається на
ділянках урочищ з незначною задернованістю або пошкодженою дерниною
внаслідок лавинної активності чи антропогенного впливу. Така ерозійна
діяльність тимчасових водних потоків сприяє формуванню численних борозен,
промоїн та ін. лінійних ПТК фаціального рівня. Особливо великі борозни та
яри, які набули контрастних рис та в їх межах сформувалась відносно складна
внутрішня фаціальна неоднорідність, у ландшафтній структурі представлені як
ланки.
131
Процеси лінійної ерозії головно характерні для складних урочищ крутих і
дуже крутих пригребеневих схилів південно-західної і західної експозицій, а
також південно-східної і північно-західної експозицій, у морфологічній будові
яких знаходиться значна кількість простих урочищ водозбірних лійок.
Найбільшого розвитку у високогірному ярусі Чорногори лінійна ерозія набула в
урочищах хвилястих пригребеневих схилів південної експозиції і північнозахідної експозиції та схилів відрогів хребтів, які сформувались на пісковиковоаргілітовому фліші яловецької та шипотської світ. Піддатливість корінних
порід до лінійної ерозії обумовили формування у межах цих урочищ численних
борозен та ярів глибиною до 2‒3 м. Значний влив на глибину врізанння борозен
в урочищах схилів та інтенсивність розвитку лінійної ерозії має потужність і
склад делювіального чохла, який безпосередньо задіяний у цьому процесі.
5.2. Гідрометеорологічні процеси
Характерною рисою високогірного ландшафтного ярусу Чорногори є
найбільше тут поширення снігових лавин. Активізація лавинних процесів
відбувається під дією різних чинників. Серед них найчастішим є надмірний
приріст снігового покриву (сингенетичні лавини), який відбувається під дією
інтенсивних снігопадів (cвіжовипавші лавини) або хуртовин (хуртовинні
лавини), а також через різке танення верхніх шарів снігу (епігенетичні лавини),
які зумовлені загальним потепління погодних умов (адвективні лавини) або
інтенсивною сонячною радіацією (інсоляційні лавини) [59; 201; 202]. Останні
два підтипи лавин об’єднують в один тип ‒ лавини сніготанення [201].
Найбільш активні лавинні процеси приурочені до урочищ карів та стінок
трогових долин, які характеризуються наявністю численних глибоковрізаних
нівальних та нівально-ерозійних ніш, у яких відбувається основне
снігонакопичення для розвитку майбутніх лавин [97; 264]. Лавинні процеси
притаманні для крутих ділянок урочищ амфітеатрів древніх фірнових полів.
132
Значна крутизна схилів та наявність водозбірних лійок та інших увігнутих ПТК
сприяли значному поширенню лавинних процесів також в урочищах схилів
різної експозиції. Серед них найбільшою кількістю лавин характеризуються
урочища крутих і дуже крутих випуклих пригребеневих схилах північної,
північно-східної і східної експозицій, що також обумовлено їхньою
підвітряністю (рис. К.4) [201‒203; 206].
Більшість лавиновищ зосереджено у секторі підвітряного північно-східного
макросхилу, у ландшафтній структурі якого власне домінують урочища карів та
північно-східні пригребеневі схили, які характеризуються сприятливими
умовами для формування лавин. Важливе значення для лавинної активності тут
відіграють інтенсивні процеси перенесення снігу із пригребеневої поверхні
головного хребта масиву та вітроударних схилів протилежного південнозахідного сектору ландшафту [201; 264].
Більшість лавин в карах та пригребеневих схилах високогір’я Чорногори за
характером руху снігу є лотковими, оскільки їх зародження відбувається в
підурочищах нівальних ніш та лавинних лотках, які у ландшафтній структурі
представлені як ланки. Тому, вони мають обмежений снігозбір, а об’єм лавин
значною мірою залежить від глибини врізання та акумулятивної здатності ПТК.
Зазвичай їх об’єми у високогір’ї Чорногори становлять близько 200‒700 м3
,
однак іноді перевищує 2‒3 тис. м3
[217]. Дещо іншого, площинного типу,
лавинні процеси притаманні для нерозчленованих нівальними нішами та
лавинними лотками тильних стінок карів та дуже крутих монолітних схилів
головно північно-східної експозиції під надувними карнизами, які вирізняються
широким фронтом сходження лавин. Такі лавинни типу осов характеризуються
незначною потужністю снігових мас (до 0,5 м), однак їх об’єм часто
перевищую 5‒6 тис. м
3
і більше, оскільки компенсується за рахунок задіяних
значних площ [217].
Абсолютна більшість лавин у високогір’ї Чорногори зосереджена у
діапазоні висот 1 500‒1 700 м н.р.м., що обумовлено розміщенням на цьому
гіпсометричному рівні більшості урочищ карів та стінок трогових долин
133
(табл. 5.1). Гіпсометрично вище загальна кількість лавин різко зменшується,
однак в окремі роки спостерігається активізація лавинних процесів в ПТК на
вищому гіпсометричному рівні на висотах 1 800‒1 900 м н.р.м. [217].
Кліматичні відмінності кожного зимового періоду в Чорногорі головно
виражені своєрідним температурним режимом та різномірною кількістю опадів,
що безпосередньо впливає на лавинні процеси у високогірному ярусі
ландшафту. У Чорногорі в середньому спостерігається близько 4
лавинонебезпечних періодів за рік, кожний з яких триває близько 3 днів, але
тільки 7 днів характеризуються сходженням лавин, сумарна кількість яких за
рік в середньому становить 16 лавин [217].
Таблиця 5.1.
Висотні діапазони лавин в субальпійському і альпійському високогір’ї
Чорногори (за даними СЛС «Пожежевська» [217])
Висота
зародження
(м абс,)
Площі
висотних
діапазонів (км2
)
Роки
2012‒
2013
2013‒
2014
2014‒
2015
2015‒
2016
2016‒
2017
2017‒
2018
1400‒1500 3,4 – – – – – 1
1500‒1600 16,9 1 – 1 – 8 4
1600‒1700 25,5 7 – 2 2 5 3
1700‒1800 19,5 2 1 1 2
1800‒1900 11,0 – – – – 1 6
1900‒2000 3,9 – – – – – 1
>2000 0,3 – – – – – –
Всього: 10 1 3 3 14 17
За даними стаціонарних досліджень СЛС «Пожежевська» за шість зимових
періодів з 2012 по 2018 року на моніторингових лавинних осередках у верхів’ї
басейну р. Прут, розміщеного у секторі підвітрянного північно-східного
макросхилу Чорногори, зафіксовано 48 лавин, 20 з яких об’ємом в 0,1‒1 тис. м3
і 18 лавин ‒ 1,0–10,0 тис. м3 [98; 217]. Серед сингенетичних лавин у
високогірному ярусі ландшафту в межах північно-східного макросхилу
домінують лавини свіжовипавшого снігу, тоді як епігенетичний клас лавин
головно тут представлений інсоляційними лавинами (рис. 5.2). Сприятливими
метеорологічними умовами сходження сингенетичних лавин у Чорногорі є
134
температури від -8 до -2 °С, а для епігенетичних – від -1 до +2 °С [202]. В
останні роки тут спостерігається збільшення кількості інсоляційних лавин.
Вони також є домінуючими в урочищах карів та пригребеневих схилів
південно-західного макросхилу, для якого характерні значно менша потужність
снігового покриву і більша інтенсивність сонячної радіації.
У динаміці лавин в ПТК високогір’я Чорногори спостерігається збільшення
великих лавин розміром 10‒100 тис. м3
, які у зимні періоди з 2012 по 2016 роки
взагалі не спостерігалися, тоді як у зимній час 2016‒2017 і 2017‒2018 років
спостерігались по два рази. Найбільшими зафіксованими лавинами у верхів’ї
басейну р. Прут за аналізований нами період з 2012 по 2018 роки є лавини зими
2016‒2017 років. Тоді у складному урочищі слабоврізаного нижнього кару
північно-східної експозиції приуроченого до крутого уступу головного хребта
на відрозі г. Брескул зійшла лавина об’ємом 61 500 м3
, а в урочищі
глибоковрізаного верхнього кару північно-східної експозиції між вершинами
Пожежевська та Данцеж зафіксована лавина об’ємом 32 400 м3
[217].
Рис. 5.2. Динаміка та генезис лавин у верхів’ї басейну р. Прут (сектор
підвітряного північно-східного макросхилу) [217]
Лавини у ПТК субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори є
одними із найбільш динамічних та масштабних фізико-географічних процесів.
135
Вони зумовлюють зміни у морфології рельєфу високогір’я та супроводжуються
знищенням ґрунтово-рослинного покриву на шляху свого сходження. Значна
частина лавин сходить у лісовий середньогірний ярус ландшафту формуючи
протяжні лавинні прочісування у лісостанах, а у особливо лавинноактивних
ділянках урочищ північно-східних схилів природньо понижують нижню межу
високогір’я [225].
Окрім інтенсивних лавинних процесів, глибоко врізані нівальні ніші у
карах, амфітеатрах древніх фірнових полів та більшості пригребеневих схилів
високогір’я Чорногори є основними осередками активних процесів снігового
роз’їдання (ерозії). У результаті накопичення снігу у заглибинах нівальних ніш,
особливо у підвітряних ділянках, відбувається його ущільнення та
безпосередній екзараційний вплив на стінки карів, пригребеві схили та ін.
Врізання нівальних ніш відбувається за рахунок промерзання поверхневого
шару ґрунтів і порід, тоді як стримувальний ефект у рості рослинного покриву
підвищує вразливість їх схилів до ерозійних процесів, активність яких тут
підвищена через збільшення об’єму талої води [142]. Це обумовлює поступове,
дедалі глибше врізання нівальних ніш, яке особливо інтенсивно відбувається на
м’яких аргілітових породах яловецької та шипотської світ [212; 213].
У давніх нівальних нішах періоду деградації льодовиків, які розміщені в
урочищах пригребеневих схилів південно-східних і південних експозицій на
відрогах головного хребта з вершинами Степанець, Смотрич та ін., процеси
снігового роз’їдання відбуваються в сукупності із інтенсивними ерозійними
процесами під дією води. Останні обумовлені значною кількістю талих вод у
період танення снігів, у результаті чого ПТК нівальних ніш тут набули
нівально-ерозійного характеру.
Для ПТК високогір’я Чорногори також притаманне заболочення, яке
спричинене перезволоженям ґрунтів до стану повної вологомісткості протягом
більшої частини року і особливо активно проявляються під час та після
тривалих дощів [142]. У ландшафтному відношенні заболочення найбільш
характерне для урочищ суглинисто-валунних моренно-осипних днищ карів та
136
днищ амфітеатрів древніх фірнових полів (див. рис. 5.1). Вони
характеризуються сповільненим, а інколи і відсутнім стоком та інфільтрацією
дощових вод, які накопичуються у пониженнях серед численних моренних
валів. У таких котловинних урочищах найбільш поширені великі болота з
поверхневими осоково-гіпновими й пухівково-сфагновими торфами, частина
яких сформувалась на колишніх льодовикових озерних ложах [126]. В
урочищах амфітеатрів древніх фірнових полів процеси заболочення головно
приурочені до вирівняних перезволожених ступеневих поверхонь з озерцятами
та торфовищами, а також в днищах нівальних карів. Підсилюючим чинником
заболочення тут є чисельні виходи підземних вод, особливо на верхній
сходинці амфітеатрів басейну р. Говерла. Процеси заболочення також
спостерігаються на сідловинах хвилястих гребенів хребтів та на виположених
ділянках урочищ схилів різної експозиції.
До негативних гідрокліматичних процесів високогір’я Чорногори також
належать зливові дощі та сильні вітри. Дощі у літні періоди зумовлюють
активізацію процесів ерозії та заболочення, а також підвищують імовірність
розвитку зсувів. У місцях знищеного господарською діяльністю
субальпійського криволісся зливові дощі сприяють швидкому змиву води і
зародженню селі, які поширюються в середньогір’ї Чорногори.
Формування сильних вітрів у високогірному ярусі Чорногори відбувається
під визначальним впливом західного переносу повітряних мас, максимальні
потужності яких спостерігаються на гребеневій поверхні центрального
вододільного хребта масиву [148]. Домінуючими вітрами у високогір’ї є вітри
південно-західних румбів (225°), потужність яких значно зростає в зимні
періоди [245]. Вітер понад 15 м/с щороку тут буває близько 120 разів, з яких
більша їх частина спостерігаються в холодний період [126]. В цей період у
високогір’ї Чорногори також спостерігається найбільша кількість сильних
вітрів швидкістю понад 10 м/с. У січні та грудні вони спостерігаються на 35 %
частіше ніж у літні місяці, а в лютому ‒ на 25 % [172].
137
5.3. Біотичні процеси
Важливим індикатором сучасного екологічного стану ПТК високогір’я
Чорногори є поширення сучасних біотичних негативних фізико-географічних
процесів, які виражають стан найбільш вразливої групи компонентів
ландшафтних комплексів. У високогірному ландшафтному ярусі Чорногори
біотичні процеси представлені поодиноким та суцільним всиханням чагарників.
За видовим складом всихання проявляються головно в асоціаціях гірської сосни
(Pinus mugo) та ялівцю сибірського (Juniperus sibirica).
Поодиноке всихання чагарників зафіксовано на ділянці високогір’я
«Шешул-Петрос» в урочищах дуже крутих осипних схилах східної експозиції,
крутих і сильноспадистих гребенів відрогів хребтів північно-східної і північної
експозиції та ін. Значно більше воно поширене на ділянці високогір’я «ГоверлаШурин» і зафіксовано головно в урочищах амфітеатрах древніх фірнових полів
на вирівняних ступеневих поверхнях та горбистих зсувних тілах, а також на
крутих пригребеневих схилах південно і південно-західної експозиціях та ін. У
вище згаданих урочищах всихання зазнав переважно ялівець сибірський
(Juniperus sibirica), який знаходяться на мінімальній відстані від туристичних
маршрутів та прогонів, що використовуються у полонинському господарстві,
що пояснює причини прояву тут цього процесу.
У високогірному ярусі Чорногори зафіксовані локації суцільного всихання
ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) та гірської сосни (Pinus mugo). Основні
осередки суцільного всихання розміром понад 250 м2
спостерігаються в
урочищах хвилястих приребеневих схилів південної експозиції із зсувами та
пригребеневих схилів північно-західної експозиції, які сформовані на
пісковиково-аргілітовому фліші яловецької і шипотської світ та розміщені
західніше від г. Смотрич (рис.5.3). На сьогоднішній день ці ПТК не
використовуються у полонинському господарстві та туризмі, а на місцевості не
зафіксовані сліди умисного пошкодження чагарників. Конфігурація полоси
всихання добре узгоджується із напрямком простягання урочища із
138
інтенсивними зсувними процесами та ландшафтної стрії пісковиковоаргілітового флішу загалом, що вказує на ймовірних взаємозв’язок. Тобто,
остаточні причини розвитку процесу не встановлені, але припускаємо, що вони
можуть бути обумовлені зміною гідрогеологічних умов через зсуви або
глобальним потеплінням клімату.
Рис. 5.3. Всихання гірської сосни (Pinus mugo) в урочищі хвилястих
пригребеневих схилів південної експозиції із зсувами південніше від г. Смотрич
Суцільне всихання ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) загальною площею
до 100 м2
зафіксовано в урочищі пригребеневих схилів південної експозиції
західніше від г. Говерла, яке сформувало майже непрохідну ділянку на схилі із
сухих чагарників. Подібні явища зафіксовані також в урочищі системи
тектонічно обумовлених зсувів на схилах північно-східної і східної експозиції
західніше г. Петросул. Тут на спадистій випуклій поверхні зсувного тіла
розміщені сухостої ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) і частково вільхи
зеленої (Alnus viridis), що для високогірного ярусу спостерігається вкрай зрідка.
Таким чином, полонинське господарство та туристично-рекреаційна
діяльність у високогір’ї Чорногори головно спричиняють спорадичне всихання
чагарників, тоді як чинники суцільного прояву процесу у більшості великих
осередках остаточно не встановлені, але найбільш імовірним є вплив потепління
клімату та зміни гідрогеологічних умов урочищ у результаті масштабних зсувів.
139
5.4. Особливості ландшафтної диференціації негативних фізикогеографічних процесів
Ландшафтознавчий аналіз сучасних негативних фізико-географічних
процесів субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори свідчить про
значну їхню різноманітність та динамічність. Це головно зумовлено складною
ландшафтною структурою, яку формують різновікові та різногенетичні
високогірні ПТК із суттєво різними морфометричними характеристиками,
особливістю розвитку, складністю внутрішньої будови та ін. Тому
інтенсивність їх прояву і характер поширення у межах високогір’я залежить від
особливостей ландшафтної організації території, оскільки негативні фізикогеографічні процеси характеризуються приуроченістю до певного виду ПТК.
У результаті проведених польових досліджень у межах субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори зафіксовано 1 258 осередків (ос.) розвитку
сучасних негативних фізико-географічних процесів (див. рис. 5.1). Найбільш
поширеними серед процесів (63 %) є геолого-геоморфологічні, серед яких
домінують осипи, лінійна ерозія та обвали (табл. 5.2). На другому місці
гідрометеорологічні (34 %) процеси, які головно представлені лавинами та
заболоченням. Решта 3 % складають біотичні процеси, зокрема всихання
чагарників – гірської сосни (Pinus mugo), ялівцю сибірського (Juniperus sibirica)
та вільхи зеленої (Alnus viridis). Загалом, найбільша інтенсивність прояву у
високогірному ярусі Чорногори характерна для осипів (4,2 ос./км2
), лавин (3,6
ос./км2
), лінійної ерозії (2,9 ос./км2
) та обвалів (2,4 ос./км2
). Найнижчу
інтенсивність прояву мають зсуви (0,3 ос./км2
) та всихання чагарників
(0,4 ос./км2
).
Суттєві відмінності інтенсивності прояву негативних фізико-географічних
процесів у субальпійському і альпійському високогір’ї Чорногори
спостерігаються між ландшафтними секторами, що головно обумовлено
особливостями їхньої літогенної основи і макроекспозицією [82]. Для сектору
навітряного південно-західного макросхилу (38,9 км2
, 48,3 %) узгодженого із
140
падінням пластів гірських порід інтенсивність прояву негативних процесів
становить 14,7 ос./км2
, при чому домінують осипи (4,8 ос./км2
), лінійна ерозія
(3,1 ос./км2
) та лавини (2,6 ос./км2
). Для дещо більшого сектору підвітряного
північно-східного макросхилу (41,6 км2
, 51,7 %) сформованого в головах
пластів гірських порід, що обумовлює значну крутість поверхні, характерний
розвиток негативних процесів пов’язаних з дією гравітації [82]. Тут
спостерігається значно вища інтенсивність прояву негативних процесів
(16,5 ос./км2
), серед яких переважають лавини (4,5 ос./км2
), осипи (3,8 ос./км2
)
та обвали (3,1 ос./км2
).
Рис. 5.4. Загальна структура сучасних негативних фізико-географічних
процесів ПТК субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори
Для кожного високогірного ПТК характерний своєрідний набір негативних
процесів, які виражають його властивості та особливості функціонування [82].
Детальний аналіз особливостей поширення сучасних негативних фізикогеографічних процесів у високогір’ї Чорногори був виконаний нами на рівні
висотних місцевостей та ландшафтних стрій (табл. 5.2).
Поширення негативних фізико-географічних процесів у високогір’ї
Чорногори тісно залежить від генезису ПТК. Тому спостерігаються суттєві
відмінності у структурі та інтенсивності їх прояву між генетичними типами
висотних місцевостей.
181
Таблиця 5.2.
Ландшафтна диференціація осередків поширення негативних фізико-географічних процесів у субальпійському і
альпійському високогір’ї Чорногори (чисельник – кількість осередків; знаменник – кількість осередків
на 1 км2
)
* Назва висотних місцевостей і стрій див. у додатку І
Сектор Висотна
місцевість*
Стрія*
Негативні фізико-географічні процеси
Всього
Геолого-геоморфологічні Гідро-метеорологічні Біотичні
Обвали Осипи Зсуви Лінійна
ерозія Лавини Заболочення Всихання
чагарників
к-ть. час. к-ть. час. к-ть. час. к-ть. час. к-ть. час. к-ть. час. к-ть. час. к-ть. час.
Навітряного
південнозахідного
макросхилу
А
I 0,5 23,4 47,8 19,9 7,2 10,3 5,6 14,1
II – – – – – – 0,8 – – 1,4 2,8 0,4
III – – 1,5 – – 1,7 0,3 – – 2,8 0,9
IV – – 0,3 – – 2,5 1,7 – – – – 1,0
V – – 4,5 8,7 13,6 3,8 4,1 11,1 5,6
всього

0,5

29,7

56,5

38,5

13,0

15,8

22,3

22,0
Б
VI 7,6 11,3 17,4 8,9 4,1 15,9 13,8 9,2
VII – – – – – – – – – – 2,7 – – 0,2
всього

7,6

11,3

17,4

8,9

4,1

18,6

13,8

9,4
В
VIII 13,7 4,5 – – 0,4 11,5 – – – – 6,0
IX 0,5 0,9 – – 0,4 – – 0,7 – – 0,5
X 0,5 0,6 – – – – – – 1,3 – – 0,3
ХI 8,7 5,7 – – 0,4 6,6 2,7 2,8 4,8
XII – – – – – – 2,1 – – 17,1 2,8 2,5
всього

23,4

11,7 – –

3,3

18,1

21,8

5,6

14,1
Підвітряного
північносхідного
макросхилу
Г
XIII 1,1 13,1 – – 24,7 13,8 4,1 11,1 12,3
XIV 0,5 0,9 – – 2,1 0,3 – – – – 0,8
XV – – 1,5 17,4 3,4 1,0 0,7 25,0 2,5
XVI 3,3 2,4 8,7 1,3 3,1 – – 13,9 2,6
всього

4,9

17,9

26,1

31,5

18,2

4,8

50,0

18,2
Д
XVIІ 61,4 25,8 – – 12,7 42,5 – – 5,6 28,6
XVIІІ 1,1 2,1 – – 1,3 3,4 – – – – 1,7
XIX 1,1 1,2 – – – – 0,7 – – – – 0,6
XX – – 0,3 – – 3,8 – – 39,1 2,8 5,4
всього

63,6

29,4 – –

17,8

46,6

39,1

8,4

36,3
Всього

100

100

100

100

100

100

100

100
частка від загальної кількості
осередків 15,1 26,9 1,9 18,8 22,9 11,5 2,9 100
142
У межах досліджуваної території найбільша інтенсивність (25,5 ос./км2
)
розвитку негативних процесів спостерігається у давньольодовиковоекзараційному високогір’ї (В, Д) площею 24,8 км2
(30,8 %), серед яких
переважають лавини (7,5 ос./км2
), а також обвали (6,7 ос./км2
) та осипи
(5,6 ос./км2
). Для нівально-ерозійного високогір’я площею 6,6 км2
(8,2 %),
характерна дещо менша загальна інтенсивність розвитку негативних процесів
(18,0 ос./км2
). Однак, тут спостерігаються найвища інтенсивність розвитку
заболочення (3,9 ос./км2
) та всихання чагарників (0,8 ос./км2
). Натомість, для
денудаційного високогір’я (А, Г) сумарною площею 49,1 км2
(61,0 %)
притаманна майже вдвічі нижча (10,3 ос./км2
) інтенсивність прояву негативних
фізико-географічних процесів. Інтенсивність найбільш поширених тут лінійної
ерозії та осипів становить 3,4 та 3,3 ос./км2
відповідно.
Серед висотних місцевостей давньольодовиково-екзараційного високогір’я
Чорногори найбільша кількість осередків прояву (457 ос.) негативних фізикогеографічних процесів виявлено у висотній місцевості різко ввігнутого
давньольодовиково-екзараційного високогір’я сформованого в головах
пластів гірських порід (В), загальна інтенсивність яких становить 25,2 ос./км2
(див. табл. 5.2, рис. 5.5.). У структурі негативних процесів домінують геологогеоморфологічні – обвали та осипи, які тісно пов’язані між собою за
механізмом формування і повсюдно поширені у межах місцевості. Серед
гідрометеорологічних процесів тут зафіксовано 135 лавинних осередків і 56
осередків заболочення, що становить 46,9 % та 38,6 % від загальної кількості у
високогір’ї Чорногори відповідно.
Понад 78 % негативних фізико-географічних процесів місцевості
зосереджені в домінуючій за площею (13,3%) стрії територіально роз’єднаної
системи карів з дуже крутими й обривистими стінками, врізана в голови
пластів невапнистих слюдистих грубошаруватих і масивних пісковиків з
домішками конгломератів і гравелітів (XVII), яка вирізняється високою
інтенсивністю їх прояву (33,7 ос./км2
). Найбільш поширеними серед них є
лавини, обвали та осипи. Зокрема, у межах даної стрії виявлено 123 лавинних
143
осередків, що становить 42,7 % від їх загальної кількості у високогірному ярусі
Чорногори. Висока інтенсивність лавинних процесів (11,5 ос./км2
) зумовлена
півдвітряністю макросхилу та крутістю ПТК у межах стрії [264]. Більшість
лавин тут є лотковими та формуються у лавинних лотках і нівальних нішах на
стінках складних урочищ сильноврізаних карів, слабоврізаних карів та трогових
долин зумовлюючи їх інтенсивне розчленування.
Рис. 5.5. Структура сучасних негативних фізико-географічних процесів у
висотних місцевостях субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори
Приуроченість даної стрії до голів пластів гірських порід обумовили тут
інтенсивний розвиток обвалів (11,0 ос./км2
) та осипів (8,1 ос./км2
). Вони суттєво
впливають на розвиток менших її морфологічних одиниць і найбільш активно
розвиваються у верхніх частинах стінок складних урочищ сильноврізаних
карів, стінок трогових долин та ін. Загалом, у межах стрії зосереджено 61,4 %
(118 ос.) обвалів та 25 % (87 ос.) осипів від їх загальної кількості у високогір’ї
Чорногори.
Решта три ландшафтні стрії аналізованої висотної місцевості
характеризуються значно меншою різноманітність та інтенсивністю проявів
негативних фізико-географічних процесів. У межах стрії територіально
144
роз’єднаихі крутих і дуже крутих стінок карів складених тонкоритмічним
пісковиково-аргілітовим флішем (XVIII) виявлено 22 осередки прояву
негативних процесів, серед яких найбільш інтенсивними є лавини (25,0 ос./км2
)
та осипи (17,5 ос./км2
). Вони зосереджені на дуже крутих і крутих бокових
стінках складних урочищ глибоковрізаних верхніх карів.
У межах стрії кар з дуже крутими й обривистими стінками врізаний в
голови пластів невапнистих слюдистих грубо- і масивношаруватих сірих
пісковиків та пачок пісковикового флішу (XIXI) виявлено 8 осередків
негативних фізико-географічних процесів, що становить 16,0 ос./км2
[82]. В
складному урочищі кару північно-східної експозиції активно розвиваються
осипи (8,0 ос./км2
), обвали (8,0 ос./км2
) та лавини (8,0 ос./км2
). Найбільш
інтенсивний розвиток обвальних процесів відбувається у верхній частині
увігнутої тильної стінки кару та дуже крутій обвальній стінці його правого
борту. В стінках кару також сформовані два невеликих лавинних лотки.
Гіпсометрично нижче від обвалів поширені масштабні осипи із характерним
крупнобриловим уламковим матеріалом. На правому борті кару осипні шлейфи
досягають 150 м довжини та опускаються до його вузького крутого осипного
днища [82].
Основним негативним фізико-географічним процесом стрії
сильноспадистих хвилястих поверхонь суглинисто-валунних моренно-осипних
днищ карів (XХ) є заболочення (8,6 ос./км2
), яке виявлено у 56 осередках.
Найчастіше воно спостерігається на слобоспадистих горбистих поверхнях
складних урочищ суглинисто валунних моренно-осипних днищах карів. У
межах стрії також поширені процеси лінійної ерозії (1,4 ос./км2
) та має місце
одиничне всихання (0,2 ос./км2
) ялівцю сибірського (Juniperus sibirica).
Значно менша чисельність осередків (176 ос.) прояву негативних фізикогеографічних процесів виявлено у межах висотної місцевості
давньольодовиково-екзараційного субальпійського високогір’я в переважно
головах пластів гірських порід (В), у межах якої значно поширені геологогеоморфологічні (обвали, осипи) та гідрометеорологічні (лавини, заболочення)
145
процеси (див. рис. 5.5). Загальна інтенсивність розвитку негативних процесів
становить 26,3 ос./км2
, що є найвищим серед високогірних місцевостей
Чорногори. Понад 42 % негативних процесів поширено у межах стрії
територіально роз’єднаної системи карів з дуже крутими й обривистими
стінками в головах пластів невапнистих слюдистих грубошаруватих і
масивних різнозернистих сірих пісковиків, конгломератів і гравелітів (VIII), яка
є основною її морфологічною одиницею (див. табл. 5.2). Найбільш інтенсивно
тут розвиваються лавини (14,3 ос./км2
) переважно інсоляційного типу, осередки
(33 ос.) яких закладені на стінках складних урочищ карів та трогових долин
[217]. До найбільш поширених негативних процесів також належать обвали
(11,3 ос./км2
) та осипи (6,5 ос./км2
), особливо інтенсивний розвиток яких
спостерігається на стінках масивних карів та трогових долин у верхів’ї
пот. Бребенескул і його допливу Бутинець, де у період плейстоценових
зледенінь були зосереджені найбільші льодовики південно-східного
макросхилу Чорногори [126].
Поширення осипів також характерне для найменших за розміром стрії
крутих стінок слабоврізаних карів складених темно-сірими кварцитоподібними
пісковиками з тонкими прошарками чорних і зелених аргілітів (IX) та стрії
крутих осипних стінок карів складених тонкоретмічними чорними аргілітами з
прошарками пісковиків та кремнію (Х), інтенсивність прояву яких становить
15,0 та 20,0 ос./км2
відповідно. На стінках невеликих складних урочищ карів
північно-східної експозиції осипи сформовані дрібноуламковим щебенем, а
також мають місце обвали і лінійна ерозія. Наявність в складі геологічної
будови аргілів сприяють розвитку ерозії та формуванню неглибоких борозн
глибиною до 0,3–0,4 м.
У межах ландшафтної стрії територіально роз’єднаної системи карів з
дуже крутими стінками в грубо- і масивношаруватих, невапнистих слюдистих
сірих пісковиках і пісковиковому фліші (ХІ) виявлено 60 осередків сучасних
негативних процесів, для інтенсивність прояву яких становить 25,0 ос./км2
[82].
Найбільш поширеними тут є осипи (7,9 ос./км2
), обвали (6,7 ос./км2
) та лавини
146
(7,9 ос./км2
). Осипи та обвали характерні майже для всіх урочищ стрії, за
виключенням урочищ слабоврізаних карів північної і північно-східної
експозиції на відрогах г. Шешул у верхів’ї пот. Шумнєщик. Найбільш
інтенсивні обвали та осипи характерні для урочищ сильноврізаних карів
північно-західної експозиції та карів південно-східної експозиції, які закладені
переважно в головах пластів корінних порід. В межах ландшафтної стрії
зафіксовано 19 лавинних осередків, що становить 46 % від їх загальної
кількості на ділянці “Шешул-Петрос”. Сходження потужних лавин в урочищах
карів супроводжується інтенсивним розвитком лавинних лотків та
формуванням масштабних лавинних прочосів у середньогірних лісових
масивах Чорногори, особливо у верхів’ї пот. Кевелеве [82; 97].
Основним негативним фізико-географічним процесом ландшафтної стрії
крутих і спадистих хвилястих поверхонь суглинисто-валунних моренно-осипних
днищ карів (XII) є заболочення (14,7 ос./км2
), який виявлено у 25 осередках.
Воно найбільш характерне для підурочищ слабоспадистих і спадистих
поверхонь моренно-осипних днищ карів, у межах яких часто локалізуються
невеликі броньовані моренними валами торфовища. Найкраще виражений
даний процес у днищах масивних складних урочищ глибоковрізаних карів
верхів’я пот. Бребенескул. У межах стрії також зафіксовані процеси лінійної
ерозії (2,9 ос./км2
) та одиничне всихання (0,6 ос./км2
) гірської сосни (Pinus
mugo), що підсилюється господарською діяльністю на пол. Бребенєска.
Серед типів висотних місцевостей за інтенсивністю прояву негативних
фізико-географічних процесів з на другому місці находиться нівально-ерозійне
високогір’я, яке представлене єдиним видом місцевостей – увігнуте нівальноерозійне субальпійське високогір’я сформоване в умовах згідного залягання
пластів гірських порід (Б), у межах якої виявлено 119 осередків (18,0 ос./км2
)
їх поширення. Вона характеризується значним різноманіттям негативних
процесів, що обумовлено своєрідною історією формування і розвитку
місцевості [83]. Найбільш поширеними серед них є осипи та заболочення (див.
рис. 5.5).
147
Понад 96 % негативних фізико-географічних процесів даної місцевості
проявляються у межах ландшафтної стрії територіально роз’єднаної системи
крутосхилих амфітеатрів древніх фірнових полів південно-західної експозиції
ускладнених зсувами з перезволоженими східчастими днищами узгоджених з
напрямком падінням пластів невапнистих слюдистих грубошаруватих і
масивних різнозернистих сірих пісковиків, конгломератів і гравелітів (VI), яка є
основною морфологічною одиницею аналізованої місцевості та
характеризується інтенсивним розвитком негативних процесів (18,1 ос./км2
).
Вона представлена складними урочищами амфітеатрами древніх фірнових
полів та нівальними карами, у межах яких спостерігається своєрідна
закономірність розвитку негативних процесів. У верхній частині цих урочищ на
крутих і дуже крутих стінках найбільш активно розвиваються геологогеоморфологічні процеси – осипи (5,9 ос./км2
) та обвали (2,2 ос./км2
), а у деяких
амфітеатрах (Говерлянському, Озірному та ін.) також поширені масивні зсуви
(0,6 ос./км2
). Натомість, характерною ознакою підурочищ горбистих
виположених ділянок ступенів амфітеатрів та днищ нівальних карів є
заболочення (3,6 ос./км2
), а на крутих міжступеневих схилах, дуже крутих
нижніх уступах та ерозійних ложбинах активно розвивається лінійна ерозія (3,3
ос./км2
). У басейні р. Говерла та її допливу пот. Озірний також виявлені
декілька лавинних осередків, інтенсивність яких тут становить 1,7 ос./км2
).
Характерною рисою ландшафтної стрії ділянки крутосхилого амфітеатру
древнього фірнового поля складеної тонкоритмічним пісковиково-аргілітовим
флішом з перешарування зеленувато-сірих аргілітів і прошарків алевролітів,
пісковиків та мергелів (VII) є інтенсивний розвиток заболочення (15,0 ос./км2
).
Зокрема, у днищі амфітеатру виявлено 4 осередки прояву заболочення, висока
інтенсинвість якого зумовила формування торфовищ.
Серед висотних місцевостей денудаційного високогір’я найбільшу
кількість осередків прояву сучасних негативних фізико-географічних процесів
зафіксовано у межах висотної місцевості м’яковипуклого денудаційного
альпійсько-субальпійського високогір’я сформованого переважно в умовах
148
згідного залягання гірських порід (А), яка є найстарішою за віком та займає
найвище гіпсометричне положення у високогір’ї Чорногори [82; 83; 123]. Вона
характеризується значною інтенсивністю (10,8 ос./км2
) розвитку негативних
фізико-географічних процесів, серед яких найбільш поширеними є геологогеоморфологічні (див. табл. 5.2).
Понад 64 % негативних процесів місцевості зосереджено у найбільшій її
морфологічній одиниці – стрії крутих крутосхилих випуклих куполоподібних
вершин, хвилястих поверхонь гребеня та крутих пригребеневих схилів
узгоджених з напрямком падінням пластів невапнистих слюдистих
грубошаруватих і масивних різнозернистих сірих пісковиків, конгломератів і
гравелітів (І), у межах якої виявлено 178 осередків їх прояву. Вона
характеризується найбільшим різноманіттям негативних процесів, серед яких
домінують мають осипи (5,1 ос./км2
) та лінійна ерозія (2,9 ос./км2
). Осипи
головно представлені крупнобливими нагромадженнями лінійного характеру,
але на крутих схилах куполоподібних вершин Брескул, Туркул, Піп-Іван та ін.
вони займають значні площі формуючи масивні розсипи. Результати розвитку
лінійної ерозії найбільш помітні у верхів’ї пот. Бребенескул та Бальцатул, де
масивні складні урочища пригребеневих схилів довжиною понад 400 м та
водозбірні лійки сильно розчленовані борознами та ярами. Характерною рисою
стрії є інтенсивний (0,8 ос./км2
) розвиток зсувів, які головно обумовлені її
структурно-літологічними особливостями – узгодженням схилів із південнозахідним падінням пластів гірських порід, у результаті чого формуються зсувні
блоки. Загалом, у межах стрії зафіксовано 12 осередків розвитку зсувів, тобто
47,8 % від їх загальної кількості у високогір’ї Чорногори.
Серед гідрометеорологічних процесів у межах стрії поширені лавини
(1,3 ос./км2
), які проявляються у 20 лавинних осередках розміщених на різних
гіпсометричних рівнях. Найбільше їх скупчення знаходиться на відрозі
головного хребта Лемський у верхів’ї пот. Бребенескул, де лавини лоткового
типу формуються на висотах понад 1 700 м та сходять у долину потоку на
висоту нижче 1 300 м н.р.м. Щорічна лавинна діяльність зумовила тут суттєве
149
пониження верхньої межі лісу та накопичення значної кількості зламаних
стовбурів дерев та іншого лавинного сміття. Найбільші за розмірами
лавиновища знаходяться у верхів’ї пот. Бутинець. Натомість, розлогі
підурочища сідловин складних урочищ хвилястих поверхонь гребеня головного
хребта є основними осередками розвитку процесу заболочення (0,9 ос./км2
).
Невеликі розміри наступних трьох ландшафтних стрій висотної місцевості
зумовили незначне поширення у їх межах негативних фізико-географічних
процесів. Для ландшафтної стрії круті пригребеневі схили відрогів хребтів
складені тонкоритмічним пісковиково-аргілітовим флішем з перешарування
зеленувато-сірих аргілітів і прошарків алевролітів, пісковиків та мергелів (ІІ)
характерний розвиток лінійної ерозії (6,7 ос./км2
), яка проявляється у верхів’ї
пот. Гропинець, а також заболочення (6,7 ос./км2
) та одичного всихання
(3,3 ос./км2
) ялівцю сибірського (Juniperus sibirica), які зафіксовані у верхів’ї
басейну р. Говерла.
Найбільш поширеними сучасними негативними процесами у ландшафтній
стрії круті пригребені схили відрогів хребтів та водозбірних лійок складених
кварцитоподібними темно-сірими пісковиками з тонкими прошарками
аргілітів чорних і зелених (ІІІ) є осипи (5,5 ос./км2
) та лінійна ерозія
(4,4 ос./км2
). Великі осипи сформовані з дрібного щебеню кварцитоподіних
пісковиків та характерні для складних урочищ пригребеневих схилів південносхідної і південно-західної експозицій у районі г. Васкуль. Особливо
інтенсивно лінійна ерозія (4,4 ос./км2
) розвивається на південно-західних
відрогах г. Чорна Гора, у результаті чого сформувалися борозни глибиною до
0,5–1,0 м. У верхів’ї пот. Гропинець на пригребеневих схилах північно-західної
експозиції відрогу головного хребта із г. Шурин зафіксований 1 лавинний
осередок.
Подібна структура сучасних негативних фізико-географічних процесів
притаманна також для стрії крутих пригребеневих схилів відрогів головного
хребта складених вапняковими тонкошаруватими чорними аргілітами з
прошарками пісковиків та кремнію (IV), у межах якої виявлено 12 їх осередків
150
прояву. Найбільш поширеними серед них є лінійна ерозія (7,5 ос./км2
) та
лавини (6,3 ос./км2
).
Значно інтенсивнішим розвитком негативних просів характеризується
стрія крутосхилих випуклих куполоподібних вершин, хвилястих поверхонь
гребеня та крутих пригребеневих схилів переважно узгоджених з падінням
пластів невапнистих слюдистих грубо- і масивношаруватих сірих пісковиків
та пачок пісковикового флішу (V), в межах якої виявлено 70 осередків прояву
негативних процесів, серед яких найбільш поширеними є гідрометеорологічні –
лінійна ерозія та лавини [82]. У ландшафтній структурі стрії домінують значні
за площею складні урочища пригребеневих навітряних крутих і дуже крутих
схилів південної і південно-східної експозиції та південно-західної і західної
експозиції (середня довжина їх понад 400–600 м, а максимальна – іноді
перевищує 1,1 км), що зумовлює тут інтенсивний розвиток лінійної ерозії
(представлена борознами різної глибини), яка зафіксована у 32 осередках
(4,2 ос./км2
) – це становить 13,6 % їх кількості у високогір’ї Чорногори загалом
[82]. Найбільш інтенсивно ерозія проявляється у південно-західній частині
ділянки “Шешул-Петрос” в районі г. Шешул в урочищах крутих пригребеневих
схилів південних експозицій у верхів’ях пот. Паулек та Рогнескуль [82].
Серед гідрометеорологічних процесів у межах даної стрії поширені лавини
(1,4 ос./км2
). Зокрема, тут зафіксовано 11 лавинних осередків із добре
виробленими лавинними лотками. Локальне заболочення має місце у
сідловинах урочищ хвилястих поверхонь гребенів хребтів. Розвиток осипних
процесів залежить від крутизни поверхні та літології і характеру залягання
гірських порід, а інтенсивність їх прояву у межах стрії становить 2,0 ос./км2
[82]. Найбільше осипів зосереджено поблизу г. Петрос у верхній та середній
частинах урочища крутих пригребеневих схилів південно-західної і західної
експозицій. Осипи тут формують масивні шлейфи з крупнобрилового
уламкового матеріалу. У верхів’ї пот. Шумнєщик в урочищах крутих
пригребеневих схилів південно-західної і західної експозицій та урочищах
крутих і сильноспадистих гребенях відрогів хребтів північно-західної
151
експозиції поширені процеси спорадичного всихання ялівцю сибірського
(Juniperus sibirica). Це, очевидно, відбувається під впливом господарської
діяльності, оскільки вище названі урочища активно використовуються для
випасу великої рогатої худоби та овець [82].
Дещо меншою інтенсивністю (9,7 ос./км2
) розвитку сучасних негативних
фізико-географічних процесів характеризується висотна місцевість
м’яковипуклого денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я
сформованого в головах пластів гірських порід (Г), у межах якої зафіксовано
229 осередків прояву негативних процесів, серед яких домінують геологогеоморфологічні процеси – лінійна ерозія та осипи (див. табл. 5.2). Також у її
межах зафіксовані найбільші осередки суцільного всихання ялівцю сибірського
(Juniperus sibirica) і гірської сосни (Pinus mugo) та значно поширені лавини.
Понад 67 % процесів аналізованої місцевості поширені у домінуючі за
площею ландшафтній стрії випуклих куполоподібних вершин та крутих
пригребеневих схилів сформованих в головах пластів невапнистих слюдистих
грубошаруватих і масивних різнозернистих пісковиків, конгломератів і
гравелітів (XIII), інтенсивність прояву яких становить 7,7 ос./км2
. Найбільш
активно тут розвивається лінійна ерозія (2,9 ос./км2
), яка зафіксована у 59
осередках. Під впливом інтенсивної лінійної ерозії відбувається розчленування
урочищ стрії та формуються численні борозни, промивини та ін. Сприятливою
умовою її розвитку є значна довжина та крутість схилів, особливо у південносхідній частині ділянки «Говерла-Шурин» – у верхів’ї басейну р. Дземброня.
Розміщення даної стрії в головах пластів чорногірських пісковиків із
притаманною тріщинуватістю сприяє інтенсивному розвитку осипів
(2,2 ос./км2
). Також серед домінуючих негативних фізико-географічних
процесів є лавини (2,0 ос./км2
), сходження яких тут відбувається у 40 лавинних
осередках.
У межах стрії крутих пригребеневих схилів та сідловин сформованих
тонкоритмічним пісковиково-аргілітовим флішом (XIV) зафіксовано 10
осередків розвитку негативних процесів із загальною інтенсивністю прояву
152
12,5 ос./км2
. Серед негативних процесів найбільш поширеним є лінійна ерозія
(6,2 ос./км2
), інтенсивному розвитку якої сприяє наявність у геологічній будові
вразливих до ерозії дрібноритмічних зелених аргілітів [213]. У результаті в
урочищах пригребеневих схилів та водозбірних лійках формується густа
система глибоковрізаних борозн та ярів глибиною, іноді, понад 3 м. Для даної
стрії також притаманні осипи (3,7 ос./км2
) із дрібноуламкового матеріалу та
зафіксований 1 лавинний осередок у верхів’ї пот. Несамовитий (див. рис. 5.1).
Суттєво інша видова структура та значно вища інтенсивність прояву
(28,2 ос./км2
) негативних фізико-географічних процесів притаманні для стрії
крутих горбистих пригребеневих схилів складених вапняковими
тонкошаруватими чорними аргілітами та кварцитоподібними темно-сірими
пісковиками (XV). Її характерною рисою є найбільше поширення біотичних
негативних процесів у вигляді суцільного всихання (8,1 ос./км2
) ялівцю
сибірського (Juniperus sibirica) і гірської сосни (Pinus mugo) на 9 осередках та
інтенсивний (3,6 ос./км2
) розвиток зсувних процесів на 4 осередках. Ці процеси
тісно переплітаються між собою у територіальному поширенні, оскільки
найбільш активно вони розвиваються в складному урочищі хвилястого схилу
південної експозиції г. Смотрич. Поруч із зсувами у межах стрії також
поширені осипи та лінійна ерозія. Таким чином, у межах даної стрії
зосереджено 27,1 % осередків всихання чагарників високогір’я Чорногори
загалом. Остаточні причини масштабного прояву цього процесу тут не
встановлені та потребують додаткових досліджень. Однак, відсутність слідів
умисного пошкодження чагарників чи ведення полонинського господарства не
зафіксовані, тому, ймовірно, активізація процесу всихання пов’язана із
глобальними змінами клімату або зміною гідрогеологічних умов через
інтенсивні зсуви.
Останньою ландшафтною стрією місцевості м’яковипуклого
денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я підвітряного північносхідного макорсхилу Чорногори є стрія дуже крутих пригребеневих схилів в
головах пластів невапнистих слюдистих грубо- і масивношаруватих сірих
153
пісковиків та пачок пісковикового флішу (ХVІ), у межах якої зафіксовано 33
осередки розвитку сучасних негативних фізико-географічних процесів [82].
Найбільш поширеними є геолого-геоморфологічні, які тісно пов’язані між
собою. У результаті розвитку масштабних зсувів сформувалися масивні стінки
відриву зсувних тіл висотою понад 100 м, на яких активно розвиваються обвали
та осипи. Формування і розвиток подібних тектонічно обумовлених зсувів є
унікальним явищем для Чорногори і Українських Карпат загалом [82; 120; 123].
Обвали приурочені до обривистих стінок тектонічно-обумовлених зсувів, які
поступово переходять у осипи. Масштабні осипи також спостерігаються в
урочищі дуже крутих пригребеневих схилах північної експозиції та урочищах
дуже крутих схилах східної експозиції. Обвали та крупнобрилові осипи
формують у підніжжях схилів значні накопичення колювіальних відкладів
понижуючи верхню межу лісу. Таким чином, за інтенсивністю прояву осипів
(5,3 ос./км2
) та обвалів (4,0 ос./км2
) аналізована ландшафтна стрія майже не
поступається стріям висотних місцевостей давньольодовиково-екзараційного
високогір’я (В, Д) [82].
Серед гідрометеорологічних процесів для даної стрії притаманні лавини та
лінійна ерозія. У її межах зафіксовано 9 лавинних осередків (6,0ос./км2
)
зосереджених в урочищі дуже крутих осипних пригребеневих схилів північної
експозиції та урочищах дуже крутих осипних схилів східної експозиції [82].
Більшість з них пов’язана із нівальними нішами та слабоврізаними
водозбірними лійками північної і північно-східної експозицій на висотах 1 500–
1 700 м н.р.м. У результаті сходження у верхів’ї пот. Студений лавини глибоко
врізаються у лісові масиви формуючи великі лавинні прочоси довжиною понад
75–100 м і більше. У літній період в лавинних лотках активно розвивається
лінійна ерозія, яка розчленовує урочища водозбірних лійок та дуже крутих
схилів північної та східної експозицій. Найбільш інтенсивно вона проявляється
у нижній їх частині, де формуються борозни та промивини [82].
У межах стрії в урочищі системи тектонічно обумовлених зсувів на схилах
північно-східної і східної експозицій г. Петросул зосереджений один з
154
найбільших у високогір’ї Чорногори осередків всихання чагарників. Тут на
спадистій випуклій поверхні зсувного тіла на площі близько 50 м2 поширені
сухостої ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) із домішкою вільхи зеленої
(Alnus viridis) [82]. Особливістю даної ділянки є наявність значної кількості
обгорілих стовбурів вище незваних чагарників внаслідок пожежі, яка тут мала
місце на початку 90-х років минулого століття, завдавши велику шкоду для
флори та фауни високогір’я Чорногори. Також одиничне всихання ялівцю
сибірського (Juniperus sibirica) зафіксовано в урочищі дуже крутих осипних
схилів східної експозиції на схід від вершини Петрос [82].
Висновок до розділу 5
Важливим проявом функціонування високогірних ПТК Чорногори є
сучасні фізико-географічні процеси. Значна їх частина має негативний характер
і відбувається під дією переважно зовнішнього чинника. Активні процеси
супроводжуються не тільки передачею інформації та енергії між ПТК, але й
обумовлюють їхні якісні зміни.
Сучасні негативні фізико-географічні процеси у субальпійському і
альпійському високогір’ї Чорногори знаходяться у тісному взаємозв’язку із
генезисом, віком та іншими властивостями ПТК, особливо властивостями їх
літогенної основи. На особливості поширення і розвиток процесів також
суттєво впливає ландшафтне різноманіття, а самі вони поширені неоднорідно.
Серед негативних фізико фізико-географічні процесів у ПТК
досліджуваної території переважають геолого-геоморфологічні (63 %) – осипи
(4,2 ос./км2
), лінійна ерозія (2,9 ос./км2
) та обвали (2,4 ос./км2
), а також
гідрометеорологічні (34 %) – лавини (3,6 ос./км2
) та заболочення (1,8 ос./км2
).
Найменшу частку становлять біотичні процеси (3 %), які характеризуються
найнижчою інтенсивністю прояву і представлені всиханням чагарників
(0,4 ос./км2
) – гірської сосни (Pinus mugo), ялівцю сибірського (Juniperus
sibirica) та вільхи зеленої (Alnus viridis).
155
Обвали та осипи найбільш характерні для складних урочищ карів та стінок
трогових долин, амфітеатрів древніх фірнових полів, а також пригребеневих
схилів північно-східної експозиції. Зсувні процеси приурочені переважно
складних урочища зсувних схилів та верхніх частинах амфітеатрів фірнових
полів південно-західного макросхилу. Лавини найбільш притаманні для
складних урочищ карів та дуже крутих пригребеневих схилів північно-східної і
північної експозицій. В урочищах днищ карів та амфітеатрів древніх фірнових
полів головно спостерігається заболочення, а круті пригребеневі схили
характеризуються активною лінійною ерозією. Найбільш інтенсивною вона є у
ПТК сформованих на аргілітах, де також зафіксовані найбільші площі
суцільного всихання чагарників.
У результаті проведеного дослідження виявлені секторні відмінності
інтенсивності розвитку негативних процесів, які головно обумовлені
особливостями літогенної основи. Найбільш інтенсивно (16,5 ос./км2
) вони
проявляються у високогірних ПТК сектору північно-східного макросхилі
Чорногори, який сформований в головах пластів гірських порід, що обумовлює
значну крутість поверхні та розвиток негативних процесів пов’язаних з дією
гравітації – обвали, осипи, лавини та ін. Дещо менша інтенсивність (14,7
ос./км2
) розвитку негативних процесів характерна для високогірних ПТК
сектору навітряного південно-західного макросхилу узгодженого із падінням
пластів гірських порід, серед яких, окрім осипів та лавин, значно поширена
лінійна ерозія та зсуви.
Суттєві відмінності у інтенсивності розвитку та особливостях поширення
негативних фізико-географічних процесів спостерігаються між ПТК різного
генезису, зокрема генетичними типами висотних місцевостей. Зокрема,
найвища інтенсивність їх розвитку спостерігається у давньольодовиковоекзараційному субальпійському високогір’ї (В, Д) (25,5 ос./км2
) та нівальноерозійному субальпійському високогір’ї (Б) (18,0 ос./км2
), що є майже вдвічі
вищою від інтенсивності їх прояву у денудаційному альпійськосубальпійському високогір’ї (А, Г), яка становить 10,3 ос./км2
.
156
РОЗДІЛ 6
ОПТИМІЗАЦІЯ ВИКОРИСТАННЯ ВИСОКОГІРНИХ ПРИРОДНИХ
ТЕРИТОРІАЛЬНИХ КОМПЛЕКСІВ ЧОРНОГОРИ
6.1. Сучасний стан та перспективи полонинського господарства
Природні територіальні комплекси субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори характеризуються значною різноманітністю. Кожний
вид ландшафтних урочищ відзначається специфічними властивостями, які
потенційно можуть бути використанні для тих чи інших потреб людини.
У структурі природокористування у високогір’я Чорногори продовж
багатьох століть переважало полонинське (пасторальне) господарство,
представлене номадним тваринництвом [153]. Сьогодні домінує рекреаційна та
природоохоронна діяльність.
Важливими чинниками розвитку відгінно-пасовищного тваринництва у
Чорногорі були великі площі природних лук, відносно швидка регенерація
рослинного покриву в умовах достатньої кількості сонячної радіації і значної
кількості опадів, домінування випуклих та відносно вирівняних поверхонь
гребенів хребтів і їхніх відрогів та сильноспдистих і крутих схилів придатних
до випасу, головним чином овець, а також наявність захищених від вітрів
крупних від’ємних форм рельєфу у вигляді карів та ін. Загальне слабке
забезпечення місцевого населення земельними ресурсами для цілей рільництва,
змушувало зосереджуватися на використанні природних пасовищ та
створювати штучні шляхом вирубування субальпійського криволісся [255].
В Українських Карпатах «полонинами» називають безлісі вершини гір та
хребтів, вкриті переважно трав’яною, а також чагарниковою та моховолишайниковою рослинністю з властивим холодним і вологим кліматом,
коротким і дощовим вегетаційним періодом, а також довгою і багатосніжною
157
зимою [111]. Згідно К. А. Малиновського (2003) загальна площа полонин у
Чорногорі становить близько 16 тис. га.
Також полонинами, що мають власні назви, іменуються окремі
полонинські господарства – конкретні ділянки субальпійського і альпійського
високогір’я та вторинні лучні масиви у лісистому середньогір’ї з більш-менш
чітко окресленими природними межами, на яких перебуває і випасається
худоба впродовж теплої пори року з одного або кількох населених пунктів.
Господарські центри цих високогірних господарств, що функціонували і
функціонують у високогір’ї Чорногори – стаї (спеціалізуються на вівчарстві) з
кошарами і стіла (спеціалізуються на великій рогатій худобі), де живуть люди,
утримується худоба та виробляється продукція пасовищного тваринництва,
переважно різні види сиру (будз, вурда і бринза), як правило, розміщені не у
високогірному ландшафтному ярусі, а білля його нижньої межі у лісистому
середньогір’ї масиву [153].
Полонини (в значенні господарства) Чорногори мають давню історію,
оскільки більшість із них були сформовані вже до середини XIX ст. [153; 197].
Формування полонинських господарств і їхніх центрів відбувалось залежно від
природних, точніше ландшафтних умов, де поєднувалось кілька основних
факторів. Серед них визначальну роль відігравали: доступ до природніх лук
альпійського і субальпійського поясів, наявність джерел води та транспортна
доступність – можливість періодичного транспортування продуктів
господарювання до місць постійного проживання людей ‒ сиру, молока та
ін. [197].
Сучасне ведення полонинського господарства у високогір’ї Чорногори
характеризується виключно пасовищним типом і високогірні ПТК
використовуються тільки в якості пасовищних угідь [155]. Ліквідація колгоспів
і радгоспів та суттєве зменшення поголів’я худоби у місцевого населення
зумовили недоцільність сінокосіння на полонинах, що негативно впливало на
різноманіття їхнього рослинного покриву.
158
Станом на сьогодні у субальпійському і альпійському високогір’ї
Чорногірського масиву збереглась незначна кількість полонинських
господарств, а їхня потужність суттєво знизилась. Тут нараховується близько
20 повноцінно функціонуючих впродовж теплого сезону значних за площею
(від 46,4 до 944,3 га) полонин, з якими пов’язане активне антропогенне
навантаження на ПТК (рис. 6.1, табл. 6.1). Завдяки більш сприятливим
природним умовам і доступності історично склалося, що найбільша кількість
великих полонин площею понад 100–200 га була і залишається зосередженою у
північно-західній частині Чорногори в межах високогірної ділянки «ШешулПетрос» та прилеглих до неї територіях середньогір’я. Найбільшими серед них
є: Шумнєска, Гарманєска, Ступи-Сирилівка, Головчєска, Шешул та Рогнєска.
Рис.6.1. Центри полонинських господарства в субальпійському і альпійському
високогір’ї Чорногори та прилеглих територіях
182
Таблиця 6.1.
Характеристика функціонуючих полонин субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (станом на
2019 рік) [225; 226]
* У випадку подвійної спеціалізації полонини переважаючою є та, що вказана першою і визначається за домінування поголів’я худоби
№
п/п
Назва
полонини
Розміщення господарств
(стай і стіл) Площа,
га
Спеціалізація
полонини*
Кількість худоби Кількість
худоби на
1 га угідь
Належність до
адміністративнотериторіальної
структури
Висота
н.р.м., м
Відстань від
високогір’я, м ВРХ Вівці Коні Разом
Ділянка «Шешул-Петрос»
Сектор південно-західного макросхилу
1 Шумнєска 1 260/1 225 280/1 300 478,7 вівчарство /
ВРХ 60 300 – 360 0,75 Рахівський р-н
(смт. Ясіня)
2 Гарманєска 1 420 55 451,3 ВРХ 63 – – 63 0,14 Рахівський р-н
(с. Богдан)
3
СтупиСирилівка 1 525 110 324,3 вівчарство 10 320 10 340 1,05 Рахівський р-н
(смт. Ясіня)
4 Шешул 1 240 765 205,4 ВРХ 97 – – 97 0,47 Рахівський р-н
(с. Розтоки)
5 Рогнєска 1 250/1 340 750/420 190,0 вівчарство /
ВРХ 110 429 – 539 2,84 Рахівський р-н
(с. Богдан)
6
Зелений
Жолоб
(Скопєска)
1 450 560 134,1 вівчарство – 213 – 213 1,59 Рахівський р-н
(с. Богдан)
7
Конец
Полонина 1 375/1 285 630/1 250 114,9 вівчарство /
ВРХ 87 715 4 806 7,01 Рахівський р-н
(с. Кваси, с. Розтоки)
8
МенчулКвасівський 1 225 960 55,0 вівчарство /
ВРХ 52 350 12 414 7,53 Рахівський р-н
(с. Кваси)
Сектор північно-східного макросхилу
9 Головчєска 1 410/1 425 350/300 270,0 вівчарство /
ВРХ 65 430 – 495 1,83 Рахівський р-н
(с. Лазещина)
10 Печеніжєска 1 250/1 270 540/465 118,5 вівчарство /
ВРХ 18 200 10 228 1,92 Рахівський р-н
(смт. Ясіня)
Ділянка «Говерла-Шурин»
Сектор південно-західного макросхилу
11 Туркульська 1 410 615 944,3 ВРХ 35 – – 35 0,04 Рахівський р-н
(с. Луги)
12 Бребеняска 1 440 160 146,0 вівчарство – 507 – 507 3,47 Рахівський р-н
(м. Рахів)
13 Виртопи 1 400 680 84,1 вівчарство – 176 – 176 2,09 Рахівський р-н
(м. Рахів)
14 Ґропа 1 450 450 50,8 ВРХ 43 – 5 48 0,94 Верховинський р-н
(с. Зелене)
15 Веснарка 1 450 665 46,4 ВРХ /
вівчарство 18 4 2 24 0,52 Верховинський р-н
(с. Зелене)
Сектор північно-східного макросхилу
16 Козмєска 1 325 230 425,7 ВРХ 30 – – 30 0,07 Рахівський р-н
(с. Лазещина)
17 Ґропа
Лазещинська 1 325 900 381,4 вівчарство – 400 – 400 1,05 Рахівський р-н
(с. Лазещина)
18 Занога 1 440 350 318,4 ВРХ 20 – – 20 0,06 Рахівський р-н
(с. Лазещина)
19 Стайки
Великі 1 510 320 102,5 ВРХ 18 – – 18 0,17 Верховинський р-н
(с. Зелене)
20 Смотрич 1 215 740 93,4 ВРХ 37 – 7 44 0,47 Верховинський р-н
(с. Дземброня)
21 Гаджина 1 225 770 46,9 ВРХ /
конярство
54 – 21 75 1,60 Верховинський р-н
(с. Бистрець)
160
Загалом, станом на 2019 рік на ділянці «Шешул-Петрос» функціонувало 10
полонин із загальним поголів’ям худоби 3 555 одиниць, із них 2 957 – вівці, 562
– велика рогата худоба (ВРХ), 36 – коні [226]. З ландшафтної точки зору, 8
полонин даної ділянки, включно із найбільшими тут Шумнєска і Гарманєска,
знаходяться у межах південно-західного сектору, тоді як у північно-східному
секторі розміщені тільки 2 полонини – Головчєска і Печеніжеска (див.
табл. 6.1).
Значно меншими розмірами (близько 50–100 га) характеризується
більшість полонин зосереджених у межах ділянки високогір’я «ГоверлаШурин» та прилеглих до неї територій середньогір’я. Зокрема, це полони
Смотрич, Стайки Великі та Гаджина, які розміщені у секторі північно-східного
макросхилу Чорногори у верхів’ях басейнів річок Дземброня та Бистрець, а
також полонини Виртопи, Ґропа та Веснарка, які знаходяться у межах сектору
південно-західного макросхилу у верхів’ї басейну пот. Бальцатул та р. Шибене.
Виключенням є дві великі полонини у верхів’ї басейну р. Говерла – Бребеняска
та Туркульська (Додаток Л), остання із яких є найбільшою високогірною
полониною Чорногори площею 944,3 га, та три полонини у верхів’ї басейну
р. Лазещина і її допливу Козьмещик – Козьмеска, Ґропа Лазещинська та Занога,
площа кожної з яких перевищує 300 га (див. табл. 6.1) [225; 226].
Згідно з висотною рослинною поясністю, полонини в Українських
Карпатах поділяються на два типи: перший тип – це полонини, що розташовані
лише в субальпійському поясі, другий ‒ в субальпійському та альпійському
[111]. В Чорногорі наявні полонини обох типів з переважанням першого.
За спеціалізацією діючі сьогодні високогірні полонини Чорногори можна
розділити на три типи: перший – спеціалізуються на випасі великої рогатої
худоби, другий – вівчарстві, третій – комбінований – поєднує випас великої
рогатої худоби із вівчарством, при чому останнє, зазвичай, є основним
спрямуванням (див. табл. 6.1). Більшість діючих сьогодні полонин у високогір’ї
Чорногори належать до першого та третього типу. Зокрема, на випасі та
розведенні ВРХ спеціалізуються полонини Туркульська, Гарманєска, Занога,
161
Шешул, Ґропа, Смотрич та ін. Це переважно великі за площею полонини, на
яких у 2019 році випасалося від 20 до 100 корів, що у відношенні до їхньої
площі становить 0,04–0,94 гол./га.
У вигляді комбінованої форми у високогір’ї Чорногори функціонує вісім
полонини, найбільшими з яких є: Шумнєска, Головчєска, Рогнєска,
Печеніжєска та Конец Полонина. Вони характеризуються найбільшою
чисельністю поголів’я худоби (до 500–700 гол.), основну частину якого (понад
80–90 %) складають вівці, у результаті чого пасовища деяких полонин (Конец
Полонина, Менчул-Квасівський) зазнають великого навантаження (7,01–
7,53 гол./га).
Вівчарство притаманне переважно для полонин південно-західного
макросхилу Чорногори та являється основною спеціалізацією тільки п’яти з
них: Ступи-Сирилівка, Зелений Жолоб, Бребеняска, Виртопи та Ґропа
Лазещинська (рис. Л.1). Усі вони розміщені у межах Закарпатської області та
характеризуються поголів’ям худоби близько 150–500 овець, що обумовлює
навантаження на пасовища від 1,59 до 3,47 гол./га. (див. табл. 6.1). Важливою
характеристикою полонин також є їхня потужність, яка визначається
чисельністю поголів’я худоби. За цією ознакою значна частина полонин
комбінованого типу (Конец Полонина, Рогнєска, Менчул-Квасівський) не
поступається за чисельністю овець від вище названих полонин, що доводить їх
важливість для збереження і розвитку вівчарства у Чорногорі.
На сьогоднішній день у високогірних ПТК Чорногори переважає випас
овець. Станом на 2019 рік на полонинах високогір’я масиву їх чисельність
становила 4 044 гол. [225; 226]. Тому у сучасній видовій структурі худоби вони
займають найбільшу частку (82 %) (рис. 6.2). Вівчарство потребує значних
площ для випасу, вівці є більш мобільними і не дуже вибагливими до крутизни
схилів, легко переміщаються в заростях чагарників і криволісся. Решта 17 %
худоби полонин припадає на ВРХ (817 гол.) і тільки 1 % – це коні (71 гол.).
Найбільша кількість останніх випасається на пол. Гаджина.
162
Хоча загальна чисельність худоби на полонинах високогір’я
Чорногірського масиву за останнє десятиліття суттєво змінювалась, але видова
структура худоби із значним переважанням овець були стабільними (рис. 6.3).
На сьогоднішній день спостерігається поступове зменшення загальної кількості
поголів’я худоби на полонинах масиву і з особливою інтенсивною відбувається
зменшення овець.
Рис. 6.2. Структура худоби, яка випасалася на полонинах субальпійського
і альпійського високогір’я Чорногори (станом на 2019 рік) [225; 226]
Рис. 6.3. Динаміка чисельності худоби, яка випасалася на полонинах
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори за період 2010–2019
років (у межах КБЗ і КНПП) [2219; 225; 226].
163
Оскільки більшість діючих сьогодні потужних полонин усіх видів
спеціалізації розміщені у межах високогірної ділянки «Шешул-Петрос», то
більш детальний аналіз особливостей ведення полонинського господарства та
його вплив на високогірні ПТК проведено нами в межах даної ділянки
високогір’я Чорногори.
У результаті було встановлено закономірності поширення основних
осередків найбільш інтенсивного випасання худоби на ділянці «ШешулПетрос» (рис. 6.4). Більше 50% пасовищ тут приурочені до складних урочищ
крутих пригребеневих схилів південно-західної і західної експозицій, зокрема
до підурочищах крутих схилів південно-західної експозиції та крутих
ступінчастих схилів західної експозиції, а також сильноспадистих і спадистих
слабохвилястих схилів південно-західної і західної експозицій. Інтенсивне
випасання також відбувається в складних урочищах крутих пригребеневих
схилів південної і південно-східної експозиції, зокрема в підурочищах крутих і
дуже крутих схилах південної і південно-східної експозицій та водозбірних
лійках південної і південно-східної експозицій. Для випасу головно овець
також активно використовуються складні урочища карів північно-східної і
північної експозицій, днища яких зазнають найбільшого навантаження, а також
хвилясті поверхні гребеня головного хребта та його відроги, зокрема
підурочиша круті і сильноспадисті поверхні гребені відрогів північно-західної
та південної і південно-західної експозицій.
У результаті інтенсивного навантаження на вище названі ландшафтні
комплекси їхня рослинність зазнала глибокої модифікації, у складі якої зараз
поширені малопродуктивні ситниково-біловусові та біловусово-куничникові і
біловусові пустища. Також сформувалися чисельні паралельні схилам
розгалужені системи стежок, які підсилюють розвиток ерозії та ін.
Полонини Шумнєска, Менчул, Веснарка, Конец Полонина, Шешул та
Рогнєска, які розміщені у південно-західній частині досліджуваної ділянки, у
якості пасовищ головно використовують підурочища крутих ступінчастих
схилів західної експозиції, крутих і дуже крутих схилів південної і південно-
164
східної експозицій, крутих схилів південно-західної експозиції,
сильноспадистих і спадистих слабохвилястих схилів південно-західної і
західної експозицій, а також водозбірних лійок та крутих гребенів відрогів
хребтів цієї ж експозиції. Отари овець із полонин Рогнєска та Конец Полонини
випасаються переважно на крутих верхніх ділянках підурочищ водозбірних
лійок та пригребеневих схилів південно-західної експозицій та ін., формуючи
витягнуті смуги ареалів випасу.
Рис. 6.4. Осередки з найбільш інтенсивним випасом худоби у ПТК
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори (ділянка Б – «ШешулПетрос»). Назви ландшафтних комплексів див. додаток І
165
Однією із найбільших полонин досліджуваної ділянки є Гарманєска,
основна частина пасовищ якої зосереджені в складних урочищах крутих і дуже
крутих пригребеневих схилів південної і південно-східної експозицій та
слабоврізаних карів південно-східної експозиції, днища якого зазнають
найбільш інтесивного навантаження.
На особливу увагу заслуговує пол. Сирилівка-Ступи, як розміщена у
верхів’ї басейну пот. Кевелеве та є найбільшою полониною вівчарського
спрямування на ділянці «Шешул-Петрос». Під її впливом знаходиться значні
площі складного урочища крутого пригребеневого схилу західної експозицій на
північно-західному відрозі від г. Петрос та сильноврізаних карів північнозахідної експозиції (рис. Л.2).
Значне поширення субальпійського криволісся у вище названих урочищах
обумовило формування складної системи лінійно витягнутих пасовищ та
прогонів на пол. Ступи, що також вплинуло на особливості проведення випасу і
функціонування полонини загалом. Випасання овець відбувається почергово на
різних ділянках цієї полонини із частковим залученням пасовищ інших
(пол. Шумнєска та ін.) у залежності від стану травостою і погодних умов. Тому
у межах полонини розміщені дві основні стаї (Сирилівка та Ступи) із
облаштованими кошарами і необхідним побутовим забезпеченням, які
одночасно не функціонують, а використовуються почергово [153].
Таким чином, загальна площа інтенсивно використовуваних пасовищ на
досліджуваній ділянці високогір’я «Шешул-Петрос» становить 669,3 га, що
дорівнює 46,8 % її площі. На сьогоднішній день навантаження худоби на ПТК
досліджуваної ділянки становить 2,9 гол./га, а якщо у відношення до площі
найбільш активно використовуваних пасовищ, то цей показник становить
5,3 гол./га.
Випасання худоби безпосередньо у ПТК високогір’я супроводжується
зменшенням біомаси через поїдання та витоптування, зміною видового складу
рослинності, руйнуванням дернини, створенням мікроуступів і вибоїн,
ущільненням ґрунту, посиленням ерозійних процесів тощо. При інтенсивному
166
випасі худоби з ПТК регулярно вилучають суттєву частку первинної
біологічної продукції. Внаслідок цього змінюється не тільки склад біоти, але й
кількість відмираючої фітомаси, що потрапляє в біологічний кругообіг,
змінюється структура ґрунту, понижується надходження поживних речовин у
ґрунт [60; 91; 161].
Тривале та інтенсивне полонинське господарство у північно-західній
частині Чорногори зумовило корінну перебудову структури рослинного
покриву та обумовили високий ступінь антропогенної модифікації
високогірних ПТК ділянки «Шешул-Петрос». Окрім поширення
низькопродуктивних куничників та біловусників воринного походження у
структурі трав’яної рослинності субальпійського і альпійського рослинних
поясів, під впливом полонинського господарства було знищено значну частина
субальпійського криволісся (рис. 6.5). Воно майже повністю відсутнє на більш
пологих урочищах пригребеневих схилів та водозбірних лійках південних і
південно-західних експозицій поблизу полонин Рогнєска, Шешул, Конец
Полонина та ін. Це обумовлює активізацію негативних фізико-географічних
процесів (лінійної ерозії, осипів та ін.) у межах високогір’я та дестабілізацію
селево-паводкових явищ у середньогір’ї басейнів річок, які тут беруть свій
початок (допливи р. Боглан ‒ пот. Паулек, Рогнєскуль, Гарманєскуль та ін.)
[153; 255].
Також тривала господарська діяльність зумовила суттєве заниження у
минулі роки верхньої межі лісу поблизу полонин і поширення вторинних лук у
середньогір’ї Чорногірського масиву. Зменшення поголів’я худоби полонин та
навантаження на високогірні та середньогірні ПТК сприяють інтенсивному
природньому відновленню їхнього рослинного покриву, які раніше активно
використовувалися як пасовища. У результаті відбувається відновлення
субальпійського гірсько-соснового і зеленовільхового криволісся та підняття
верхньої лісу шляхом заростання вторинних лук [60; 76; 276; 277 та ін.].
Найбільш активно ці процеси відбуваються на нефункціонуючих зараз
полонинах Чорногори (Брескульська, Бутин, Томнатик, Бальцатул, Шушурська
167
та ін.) або із помітним скороченням пологолів’я худоби основної спеціалізації
(полини Шумнєска, Конець Полонина, Рогнєска та ін.).
Рис. 6.5. Сучасний рослинний покрив в умовах полонинського
господарства у районі ділянки «Шешул-Петрос»
Зниження негативного впливу на ПТК високогір’я Чорногори можна
завдяки розмежуванню високогірних пасовищ від середньогірних і дотриманню
в них особливих правил господарювання. До недавнього часу головним із таких
правил вважалось впровадження загінної системи випасу як основи
раціонального пасовищного господарства на полонинах, але у зв’язку із
зменшенням поголів’я худоби та загальним занепадом полонинського
господарства, потреба у ній втратила свою актуальність. Тому, оптимізація
168
системи землекористування на полонинах зводиться до розосередження
навантаження полонинського господарства на високогірні ПТК. Це можна
досягти шляхом розпорошення окремих потужних полонинських господарств із
чисельним поголів’ям худоби, зокрема Рогнєски, Конец Полонини та Менчул,
на пасовищні угіддя нефункціонуючих полонин. Таким чиною досягти
оптимальної кількості поголів’я худоби у різних частинах високогір’я [255].
Для максимального ефекту роззосередження полонинських господарств
доцільно провести інвентаризацію пасовищ та визначити ступінь антропогенної
модифікації ПТК високогір’я Чорногори [255]. З погляду на природо-заповідне
призначення більшості земель масиву не доцільно залучати до експлуатації
цінні високогірні ПТК чи території із первинною рослинністю. Для
гармонійного розвитку та екологізації традиційного полонинського
господарства його доцільно поєднувати із рекреаційною діяльністю,
обмежуючи поголів’я худоби, але залучаючи туристів до відвідування
полонинських господарств і тим самим проводити популяризацію інших
рекреаційних об’єктів та туристичних маршрутів.
Оскільки більшість пасовищ розміщені в складних урочищах
пригребеневих схилів південної і південно-східної експозицій та карів, тому
актуальним є моніторинг сучасного стану цих ПТК. Підурочища днищ карів із
характерним уповільненим стічним режимом та гірсьо-торф’яно буроземними
ґрунтами у періоди дощів та гроз необхідно виключати із денних прогонів
худоби, оскільки такі погодні умови сприяють суттєвому перезволоженню ПТК
та підвищенню вразливості до витоптування та загальної деградації ґрунтоворослинного покриву. Усі високогірні полонини Чорногори розподілені між
громадами місцевого населення Рахівського району Закарпатської області та
Верховинського району Івано-Франківської області (див. табл. 6.1). Важливим
для збереження вівчарства у Чорногорі є вихід на міжнародний ринок збуту,
чому сприяє присвоєння 2019 року продукту полонинського виробництва під
назвою «Гуцульська овеча бриндзя» географічного зазначення європейського
зразка [55].
169
6.2. Туристично-рекреаційне використання високогірних
ландшафтних комплексів
Субальпійське і альпійське високогір’я Чорногори завжди приваблювало
туристів і рекреантів. Згідно чинного законодавства України туристом є «особа,
яка здійснює подорож по Україні або до іншої країни з не забороненою законом
країни перебування метою на термін від 24 годин до одного року без
здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов’язанням залишити
країну або місце перебування в зазначений термін» [169], тоді як рекреант ‒ це
«особа, яка відновлює у визначених згідно із законодавством місцях
природно-заповідних територій та об’єктів свої розумові, духовні і фізичні
сили» [162]. Оскільки значна частина туристичних маршрутів, що проходять у
межах високогір’я ландшафту до відомих об’єктів Чорногори (вершини
Говерла, Петрос, Піп-Іван, озера Несамовите та ін.) є одноденними, то
переважна більшість людей, які їх відвідує, є рекреантами. Таким чином,
відвідувачами є будь які особи, що здійснюють безперервну поїздку терміном
до 1 року в місце (країну), яке знаходиться за межами їхнього звичайного
середовища з метою, яка не спричиняє діяльність, що оплачується з джерел,
які знаходяться у місці відвідання і поділяються на дві категорії: одноденні
(рекреанти) і багатоденні (туристи) [149].
На сьогоднішній день Чорногора характеризується значною кількістю
туристичних маршрутів різної складності та тривалості, які проходять у межах
високогір’я ландшафту і активно використовуються в рекреації та туризмі.
Вони розпочинаються від населених пунктів таких як: смт. Ворохта, смт. Ясіня,
с. Говерла, с. Дземброня та ін. Саме ПТК високогір’я та їхні окремі
компоненти, які мають сприятливі для рекреації та туризму властивості,
обумовлюють високий рівень рекреаційно-туристичного використання
ландшафту.
Понад 87 % території субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори знаходяться в межах двох природно-заповідних установ ‒ КБЗ та
170
КНПП, які в сукупності охоплюють площу 70,6 км2
. Тому більшість
туристичних маршрутів прокладені у межах природоохоронних територій. На
сьогоднішній день немає чітких відмінностей між туристичними маршрутами і
шляхами та критерій їх виокремлення. Зазвичай, туристичними шляхами
називають власне дороги та стежки, які використовуюся для туристичних
мандрівок (активного туризму) [169], тоді як туристичним маршрутом
називають чітко визначений шлях чи їхню сукупність для туристичного походу,
який характеризується визначеним порядком пересування суб’єктів
рекреаційно-туристичної діяльності, а на місцевості має відповідне маркування
[152; 169; 221 та ін.]. Іноді власні назви туристичних маршрутів містять слово
«шлях», наприклад: «Східно-Карпатський туристичний шлях», «Закарпатський
туристичний шлях» та ін.
Останній із вище згаданих туристичних маршрутів проходить через
центральну частину високогір’я Чорногори і має обласне (регіональне)
значення [65]. На вододільний хребет масиву «Закарпатський туристичний
шлях» виходить із долини р. Чорна Тиса через пол. Менчул та Шумнєска, а
потім через сідловину біля г. Шешул та по хвилястій гребеневій поверхні до
г. Петрос [78]. Тут він різко повертає на захід у сторону г. Говерла, після чого
вододільним хребтом проходить до г. Піп-Іван, звідки звертає на південний
захід в сторону г. Васкуль і до кордону із Румунією і тд. [65]. З ландшафтної
точки зору, він головно проходить через комбінацію урочищ хвилястих
гребенів хребтів, випуклих куполоподібних вершин та їхніх крутих випуклих
схилів, а також крутих і сильноспадистих відрогів хребтів. Зрідка маршрут
опускається із гребеневої поверхні траверсуючи деякі згладжені вершини і
проходить по верхній частині пригребених схилів, амфітеатрів древніх
фірнових полів, а також водозбірних лійках та ін.
Туристичні маршрути та шляхи у межах високогір’я Чорногори
характеризуються суттєво різним гіпсометричним перевищенням, складністю
та ландшафтним різноманіттям на всій своїй протяжності (рис. 6.6). Загальна
довжина маркованих туристичних маршрутів у субальпійському й
171
альпійському високогір’ї Чорногори становить 57,3 км і спрямовані до
центрального вододільного хребта Чорногори та наближених до нього
туристичних об’єктів (озера Несамовите, Бребенескул, тощо). Натомість,
туристичні шляхи, проходять траверсами на схилах випуклих куполоподібних
вершин, а також по відрогах хребтів, досягаючи віддалених від центрального
хребта вершин, або на місцях скорочень туристичних маршрутів та ін. Також на
території природоохоронних об’єктів Чорногори працівниками КБЗ і КНПП
розроблено 12 науково-пізнавальних та еколого-пізнавальних стежок, які
головно розроблені на основі наявних туристичних маршрутів і основна їх
частина проходить через високогір’я ландшафту (Додаток М).
Кількість відвідувачів безпосередньо впливає на функціонування ПТК
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори, розвиток сучасних
негативних фізико-географічних процесів та ін. Згідно із даними КБЗ [218] та
КНПП [224], сумарна кількість відвідувачів субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори за останні роки коливається від 23 116 у 2012 році до
47 47968 осіб у 2015 році (табл. 6.2).
Аналізуючи розподіл відвідувачів високогір’я Чорногори спостерігаються
суттєві відмінності їхньої чисельності між північно-східним і південнозахідним секторами ландшафту (табл. 6.2). У результаті цього різні туристичні
маршрути та ділянки субальпійського і альпійського високогір’я ландшафту
характеризуються суттєво різним туристичним навантаженням.
Найбільша кількість рекреантів і туристів протягом року спостерігається
на туристичних маршрутах на г. Говерла (два маршрути) та на оз. Несамовите
(один маршрут), які розміщені у межах Говерлянського ПНДВ КНПП у верхів’ї
басейну р. Прут. З ландшафтної точки зору, вони розміщені на ділянці
високогір’я «Говерла-Шурин» у межах сектора підвітряного північно-східного
макросхилу, за виключенням урочища випуклої поверхні вершини, яка
належить до сектору навітряного південно-західного макросхилу.
172
Рис. 6.6. Туристичні маршрути і шляхи субальпійського й альпійського
високогір’я Чорногори: А) ділянка «Говерла-Шурин»; Б) ділянка «ШешулПетрос» [64; 65; 84; 221; 238 та ін.]. Назви ландшафтних комплексів
див. додаток І
173
Таблиця 6.2
Кількість відвідувачів субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори за період 2011‒2018 рр., осіб. [218; 224]
Назва Роки
Об’єкту
природозаповідного
фонду
(ПЗФ)
Природоохоронного
науководослідного
відділення
(ПНДВ)
2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2018
Сектор навітряного південно-західного макросхилу
КБЗ
Кевелівське* 732 689 565 403 300 73 204 56
БогданПетроське 891 633 686 768 910 365 1130 2011
Чорногірське 1339 1085 999 1403 1311 770 311 397
Сектор підвітряного північно-східного макросхилу
КБЗ ПетросГоверлянське 3780 3311 5846 5860 6227 7047 7550 5095
КНПП
Говерлянське 15979 16036 18966 23124 35183 29321 21786 26299
Високогірне 845 337 750 870 1027 1014 1084 1334
Чорногірське 1110 549 1148 864 2425 2195 2092 1823
Бистрецьке 1391 476 538 612 585 501 547 477
Всього 26067 23116 29498 33904 47968 41286 34704 37492
*Кевелівське ‒ східна його частина, яка знаходиться у межах ландшафту Чорногора
Обидва туристичні маршрути на г. Говерла головно розміщені у висотній
місцевості м’яковипуклого денудаційного альпійсько-субальпійського
високогір’я, а найбільшого навантаження тут зазнають підурочища круті і дуже
круті випуклі вузькі ділянки гребенів відрогів хребтів північно-східної
експозиції, випуклі ділянки гребенів відрогів хребтів північно-східної
експозиції, випуклі сідловинні поверхні, круті випуклі кам’янисті схили
куполоподібних вершин північно-східної експозицій, а також просте урочище
випуклої поверхні вершини [35]. Туристичний маршрут на оз. Несамовите
проходить у межах висотної місцевості різко-увігнутого давньольодовиковоекзараційного високогір’я, у результаті чого найбільшого впливу тут зазнають
підурочища слабоспадисті горбисті поверхні моренно-осипних днищ карів,
сильноспадисті і круті хвилясті ділянки моренно-осипних днищ карів, а також
корінні обривисті уступи карів (рігелі) [133].
174
Висока популярність вище згаданих туристичних об’єктів високогір’я
Чорногори і їх інтенсивне рекреаційно-туристичне використання також
обумовлені наявністю у верхів’ї р. Прут Ворохтянської високогірської
навчально-спортивної бази «Заросляк», яка є навчально-спортивно базою
Олімпійського резерву України. Її перевагою є можливість проїзду у літній
період безпосередньо до навчально-спортивної бази на великих пасажирських
автобусах, що сприяє масовій кількості рекреантів і туристів у верхів’ї басейн
р. Прут. За період 2011‒2018 років найбільша сумарна кількість відвідувачів
туристичних маршрутів на г. Говерла та оз. Несамовите у межах
Говерлянського ПНДВ спостерігалося у 2015 році і становило понад 35 тис.
осіб [218]. На сьогоднішній день тут зберігається тенденція до збільшення
відвідувачів (див. табл. 6.2).
Збільшення туристів та рекреантів спостерігається також на туристичних
маршрутах на г. Піп-Іван у басейні пот. Погорілець від с. Шибене (Зелене)
через оз. Марічейка, а також на еколого-пізнавальній стежці, яка прямує до
вище згаданої вершини у верхів’ї потоків Гропинець і Випчина через урочище
Погорілець та г. Гропинець [84; 224]. Перший із них спочатку проходить через
висотну місцевість м’яковипуклого денудаційного альпійсько-субальпійського
високогір’я підвітряного північно-східного макросхилу, а вийшовши на гребінь
вододільного хребта ‒ у межах місцевості м’яковипуклого денудаційного
альпійсько-субальпійського високогір’я навітряного південно-західного
макросхилу. Тут також розміщений другий вище згаданий туристичний
маршрут. У результаті активної рекреаційно-туристичної діяльності
найбільшого навантаження зазнають підурочища: крутого хвилястого
пригребеневого схилу східної експозиції, крутої випуклої вузької ділянки
гребеня відрогу хребта східної експозицій, круті і дуже круті пригребеневі
схили східної експозиції, водозбірної лійки східної експозиції, а також круті і
дуже круті вузькі випуклі сильнокам’янисті схили куполоподібної вершини
південно-східної і південної експозицій та ін. [81].
175
Зазначені туристичні маршрути знаходяться у межах Чорногірського та
Високогірного ПНДВ КНПП. Згідно даних КНПП значно менша кількість
туристів і рекреантів користуються туристичними маршрутами на г. Піп-Іван
через г. Смотрич та ур. «Вухатий камінь», а також еколого-пізнавальною
стежкою від с. Бистрець через вершини Ребра та Шпиці в сторону
ур. «Гаджини» та пол. Маришевська, які знаходяться у верхів’ях річок Бистрець
та Дземброня у межах Бистрецього ПНДВ КНПП (див. табл. 2) [224]. У
майбутньому із відновленням роботи обсерваторії на г. Піп-Іван [17]
прогнозується суттєве збільшення чисельності відвідувачів цих маршрутів та
збільшення туристичного навантаження на високогірні ПТК, через які вони
проходять [81].
Останніми роками набувають популярність маршрути на г. Говерла та
г. Петрос у верхів’ї басейну р. Лазещина, про що свідчать інтенсивне зростання
відвідувачів у Петрос-Говерлянському лісництві КБЗ. На сьогоднішній день тут
спостерігається понад 2 тис. туристів та рекреантів за рік [218]. Також
збільшення туристів та рекреантів спостерігається на туристичному маршруті
на г. Петрос від с. Богдан, який проходить вздовж однойменної річки та через
пол. Рогнєска [218].
Натомість, за період із 2011 по 2018 роки спостерігається суттєве
зменшення (у 13 разів) кількості туристів та рекреантів на туристичних
маршрутах на г. Петрос, що проходять по ділянці високогір’я «Шешул-Петрос»
головно у басейні пот. Кевелеве [78]. Це свідчить про неефективність
розробленого працівниками КБЗ екотуристичного маршруту “З Кевеліва на
Петрос” («Кевелівськими пралісами на Петрос»), який піднімається у
високогір’я Чорногори вздовж пот. Кевелеве та пол. Шумнєска [64]. Згідно з
даними КБЗ протягом 2018 року ним скористались тільки 56 осіб, тоді як у 2011
цей показник становив 732 особи [218]. Це зумовило зменшення кількості
відвідувачів у Кевелівському ПНДВ КБЗ (див. табл. 6.2).
Така ж тенденція до інтенсивного зменшення кількості рекреантів та
туристів спостерігається на туристичних маршрутах на г. Говерла, г. Туркул та
176
оз. Бребенескул у межах Чорногірського ПНДВ КБЗ, що розміщений у верхів’ї
басейну р. Говерла та її допливу Бребенескул і охоплює значну частину
південно-західного сектору високогір’я Чорногори між вершинами Говерла і
Бребенескул [218]. Із 1339 осіб у 2011 році сумарна кількість туристів та
рекреантів тут зменшилась до 397 осіб в 2018 році, з яких: 250 осіб
скористалися маршрутом від КПП «Білий» на г. Говерла, що проходить через
пол. Брескул і ур. «Перемичка»; 50 осіб ‒ на г. Туркул через пол. Туркульська;
97 осіб ‒ на оз. Бребенескул вздовж однойменного потоку [218]. Через
зменшення відвідувачів на цих маршрутах активно відбувається заростання
стежок гірсько-сосновим криволіссям, особливо на маршруті на г. Туркул, а
також спостерігається суттєве зменшення туристичного навантаження на
відповідні високогірні ПТК [81].
Аналіз динаміки відвідувачів туристичних маршрутів високогір’я
Чорногори засвідчує, що їхня загальна чисельність у різні роки суттєво
відрізняється (рис. 6.7), що впливає на туристичне навантаження на високогірні
ПТК. Сумарна їх кількість на деяких маршрутах в окремі роки може
перевищувати ці ж показники попередніх років майже вдвічі, і навпаки [81]. За
період із 2004 по 2018 років найбільша чисельність відвідувачів високогір’я
Чорногори обсягом понад 50 000 осіб спостерігалася у 2004 та 2007 роках,
сумарна кількість яких відповідно становила 57 642 і 50 056 осіб [224]. Дещо
менша їх кількість тут була зафіксована у 2015 році, а саме 47 967 осіб.
Найменша кількість відвідувачів субальпійського і альпійського високогір’я
ландшафту обсягом 23 116 осіб тут спостерігалася у 2012 році [224]. Особливо
інтенсивне зменшення кількості відвідувачів субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори відбувалось у період до 2012 року. Після цього
спостерігається поступове їх збільшення, що свідчить про посилення
рекреаційно-туристичного навантаження на високогірні ПТК ландшафту.
Таким чином, основними туристичними об’єктами високогір’я Чорногори
можна вважати вершини Говерла, Петрос та Піп-Іван, а також оз. Несамовите,
які користуються найбільшою популярністю серед туристів і рекреантів [81].
177
Найбільша їх чисельність та приріст зафіксовано у верхів’ї басейну р. Прут та
р. Лазещина. Тут проходять основні одноденні маршрути на вершини Говерла і
Петрос та озеро Несамовите. Інтенсивне збільшення відвідувачів також
спостерігається у басейні р. Богдан, у межах якого розміщений маршрут на
г. Петрос, а також у басейнах потоків Погорілець, Гропинець і Випчина, де
зосереджені основні маршрути на г. Піп-Іван. Поступове зменшення
чисельності відвідувачів зафіксовано у басейнах річок Бистрець і Дземброня, а
також Говерла та її допливу Бребенескул. Найбільш інтенсивне їх скорочення
відбувається у верхів’ї пот. Кевелеве [81].
Рис. 6.7. Динаміка відвідувачів субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори у період 2004–2018 років [218; 224]
Таким чином, основними туристичними об’єктами високогір’я Чорногори
можна вважати вершини Говерла, Петрос та Піп-Іван, а також оз. Несамовите,
які користуються найбільшою популярністю серед туристів і рекреантів [81].
Найбільша їх чисельність та приріст зафіксовано у верхів’ї басейну р. Прут та
р. Лазещина. Тут проходять основні одноденні маршрути на вершини Говерла і
Петрос та озеро Несамовите. Інтенсивне збільшення відвідувачів також
спостерігається у басейні р. Богдан, у межах якого розміщений маршрут на
178
г. Петрос, а також у басейнах потоків Погорілець, Гропинець і Випчина, де
зосереджені основні маршрути на г. Піп-Іван. Поступове зменшення
чисельності відвідувачів зафіксовано у басейнах річок Бистрець і Дземброня, а
також Говерла та її допливу Бребенескул. Найбільш інтенсивне їх скорочення
відбувається у верхів’ї пот. Кевелеве [81].
Понад 75 % від загальної кількості туристів і рекреантів у високогір’ї
Чорногори спостерігається у літній період і найбільша їх кількість характерна
для липня та серпня (рис. 6.8, Додаток Н). Найменше відвідувачів
спостерігається у зимні періоди, а їх різке збільшення відбувається наприкінці
квітня‒початку травня [218; 224].
Рис. 6.8. Річний розподіл відвідувачів субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори у період 2014–2018 роках [218; 224]
Надмірна кількість відвідувачів у ПТК високогірного ярусу Чорногори
може спричиняти активний розвиток на туристичних маршрутах та на місцях
зупинок і стоянок комплексу негативних фізико-географічних процесів, серед
яких найчастіше проявляються дигресія ґрунтово-рослинного покриву,
розвиток лінійної ерозії, осипи та ін. [78; 173].
Під дією активної рекреаційно-туристичної діяльності найбільшого впливу
зазнають туристичні маршрути на г. Петрос, г. Говерла та оз. Несамовите.
179
Інтенсивне туристичне навантаження на ці туристичні маршрути обумовлює
необхідність вивчення їхнього сучасного стану та ступеня деградації.
Найбільш інтенсивна рекреаційно-туристична діяльність у високогір’ї
Чорногори проводиться у його північно-західній частині, де розміщені вершини
Говерла і Петрос та озеро Несамовите. Значна тут кількість рекреантів та
туристів сприяють інтенсивному навантаженню на туристичні маршрути, що
обумовлює необхідність вивчення їхнього сучасного стану і ступеня деградації
та проявів порушення функціонування високогірних ПТК. На основі
ландшафтного підходу нами були проведені польові дослідження ступеня
стежкової деградації у ПТК субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори на чотирьох основних туристичних маршрутах на вершини Говерла
та Петрос (рис. О.1).
У результаті проведених досліджень встановлено, що інтенсивне
рекреаційно-туристичне діяльність у ПТК високогір’я Чорногори та масові
літні сходження на «двохтисячники» ландшафту сприяють деградації основних
туристичних маршрутів і стежок. Майже на всій своїй протяжності
досліджувані туристичні маршрути на г. Говерла та г. Петрос належать до
третьої категорії стежок (чітко помітні) із характерною повною відсутністю
трав’яного покриву та оголеним мінеральним шаром ґрунту. Зрідка, на
сідловинах та вирівняних поверхнях відрогів хребтів туристичні стежки із
меншим проявом деградації належать до другої категорії (добре помітні).
Для більшої частини досліджуваних маршрутів характерна найвища п’ята
стадію деградації, розвиток якої, окрім численної кількості туристів,
обумовлений значною крутизною поверхні урочищ, поширенням осипів та
наявністю потужного делювіального чохла в основі урочищ пригребеневих
схилів та їх відрогів та ін.
Найбільшого рекреаційного навантаження та найбільш інтенсивного
розвитку деградації зазнає маршрут на г. Говерла, про що також свідчать
результати досліджень ряду науковці [21; 87; 199 та ін.]. Тут майже на всій
своїй протяжності маршруту притаманний розгалужений характер
180
повздовжнього профілю стежки та притаманна п’ята стадія деградації (рис. 6.9).
Глибоко врізані рівчаки на стежці у дощову погоду виповнюються водою та ще
більше поглиблюються.
Найслабші прояви деградації зафіксовані на маршруті на г. Петрос по
маршруту із смт. Ясіня [181]. Даний маршрут проходить по хвилястій поверхні
гребенів відрогів хребтів, крутих і сильноспадистих гребенів відрогів хребтів
північно-західної експозиції і на вищих гіпсометричних рівнях піднімається по
крутому випуклому схилу куполоподібної вершини г. Петрос (рис. 6.10). У
сідловинних поверхнях спостерігається зменшення деградаційних процесів, що
фіксується четвертою стадією [181].
Посилення деградації на туристичних маршрутах у Чорногорі
спостерігається в урочищах, у геологічній основі яких залягають аргіліти або
притаманні осипні процеси. Зокрема, на другому туристичному маршруті на
г. Петрос із урочища Козьмещик в урочищі дуже крутого осипного схилу
південно-східної експозиції спостерігаються ерозійно-осипні борозни
глибиною до 50‒65 см, місцями із нагромадженням уламкового матеріалу. У
подібних ландшафтних умовах, але відсутністю осипів, подібні заглиблення на
маршруті майже не спостерігаються [181].
Окрім стежкової деградації на популярних туристичних маршрутах,
рекреаційне використання високогірних ПТК Чорногори особливо негативно
впливає на їхній стан та функціонування у місцях тривалих зупинок та ночівлі
туристів. Найчастіше великі скупчення туристів на ночівлю збирається у днищі
Туркульського та Бребенескульського кару неподалік відповідно озер
Несамовите та Бребенескул. Через необізнаність та відсутність необхідного
спорядження для туристичних походів значна частина рекреантів вдається до
використання гірської сосну (Pinus mugo) у якості дров, що супроводжується
інтенсивним її вирізанням на значних площах (рис. О.2). У результаті
формуються масивні оголені від криволісся ділянки в урочищах днищ карів, які
також часто зазнають несанкціонованого скидання відходів життєдіяльності.
180
Рис. 6.9. Ландшафтний профіль г. Говерла вздовж туристичних маршрутів «ур. Козьмещик –г. Говерла» і
«ур. Заросляк–г. Говерла» на ділянці пол. Ґропа–сідловина під г. Мала Говерла.
Назви ландшафтних комплексів див. Додаток I.
181
Рис. 6.10. Ландшафтний профіль г. Петрос вздовж туристичних маршрутів «смт. Ясіня–г. Петрос» і
«ур. Козьмещик–г. Петрос» на ділянці пол. Печеніжеска–пол. Головчєска.
Назви ландшафтних комплексів див. Додаток I.
183
Умовні позначення до рис. 6.9 і 6.10
Літологія гірських порід*. Крейдова система: K₂crа – чорногірська світа (пісковики,
конгломерати, гравеліти); K₂crb – чорногірська світа (товща пісковиково-аргілітового флішу);
K1-2br – буркутська світа (пісковики, тонкоритмічне перешарування аргілітів і пісковиків).
Ґрунти: ГБЛ
– гірсько-лучно-буроземні; ГБТ
– гірсько-торф’яно-буроземні .
Рослинність: а – вільха зелена; б – сосна гірська; в – яловець сибірський; г – лохина; ґ
– рододендрон східнокарпатський, д – чорниця; е – ситник трироздільний; є – костриця
лежача; ж – костриця червона; з – куничник волохатий; и – щучник дернистий; і – осока
звичайна; ї – куничник наземний; й – біловус стиснутий; к – наскельниця лежача. Межі: 1 –
секторів, 2 – висотних місцевостей, 3 – стрій, 4 – складних урочищ, 5 – підурочищ і простих
урочищ; Ступінь деградації мікрорельєфу стежки: 6 – епізодичний, 7 – слабий, 8 – помірний,
9 – середній, 10 – сильний, 11 – катастрофічний.
Подібні площинні модифікації рослинного покриву негативно впливає на
екологічний стан ПТК та його естетичний вигляд. Знищення криволісся у
днищах карів під туристичною діяльністю призводить до змін вологості та
структури ґрунтового покриву, впливає на особливостей акумуляцію снігових
мас у зимню пору року та ін. Оскільки ці території знаходяться у межах
природо-заповідних об’єктів (КБЗ і КНПП), то є необхідним регулювати
кількість відпочивальників на цій території, обмежувати можливість
розміщення наметів, а також проводити регулярні обстеження стану ПТК.
Важливе значення для організації туристичної і рекреаційної діяльності та
зменшення подібних несанкціонованих зупинок мають екопункти – невеликі
дерев’яні будиночки, які за необхідності використовуються туристами для
ночівлі, як притулки під час грози тощо. На даний час у Чорногорі розміщені
три Високогірні екопункти КБЗ: «Перемичка» ‒ на вододілі річок Лазещина і
Біла Тиса між вершинами Говерла і Петрос; «У підніжжі Говерли» ‒ на
південний захід від вершини; «Рогнєска» ‒ на випуклій частині гребеня відрогу
хребта біля пол. Рогнєска [222; 223]. Побудова ще декількох подібних
екопунктів із необхідним облаштуванням суттєво знизило б необхідність
ночівлі безпосередньо у межах субальпійського високогір’я ландшафту та
негативний вплив на складні урочища днищ вище названих карів. Суттєве
зростання рекреаційного навантаження на південно-східну частину ділянки
високогір’я «Говерла-Шурин» у майбутньому прогнозується через відновлення
обсерваторії на г. Піп-Іван із наданням певних рекреаційних послуг [150]
184
Отже, субальпійське і альпійське високогір’я Чорногори характеризується
активним використання ПТК у рекреаційній діяльності, інтенсивність якої у
різних частинах високогір’я суттєво відрізняється. Для зниження рекреаційного
впливу на функціонування ПТК необхідним є регулювання кількості туристів
на найбільш атраційних ділянках високогір’я. Надмірне рекреаційне
навантаження на туристичні маршрути призводить до активізації стежкової
деградації, яка найбільш активно розвивається в урочищах крутих
пригребеневих схилах, випуклих відрогах гребенів хребтів та ін.
Для рівномірного розподілу туристичного навантаження на високогір’я
масиву необхідним є популяризація наявних туристичних та екологопізнавальних стежок головно південно-західного макросхилу Чорногори.
Однак, основним їх недоліком є відсутність відомостей про високогірні ПТК
різної розмірності, які формують власне комплексне, цілісне уявлення про
особливості природи субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори, як
важливого елементу гірського ландшафту та об’єкту туристичної діяльності. В
результаті, еколого-пізнавальні маршрути на вершин Петрос, Бребенескуль та
інші вершини центрального вододільного хребта ландшафту у межах КБЗ не
користуються популярністю серед туристів.
Для комплексного представлення різноманітних природних умов
субальпійського й альпійського високогір’я Чорногори є необхідним
розробляти ландшафтно-пізнавальні стежки [263], які дозволять репрезентувати
ієрархічну систему ПТК і виховати цілісне сприйняття природи у освітян і
туристів. До прикладу, нами була розроблена високогірна ландшафтнопізнавльна стежка на г. Петрос загальною довжиною 5,1 км, із якої 3,8 км
проходить проходить власне у межах високогірної ділянки «Шешул-Петрос»
(рис. 6.11). Детальна характеристика ландшафтно-пізнавальної стежки та
передбачених зупинок представлена у Додатку П.
Розроблена нами високогірна ділянка ландшафтно-пізнавальної стежки
«Ясіня–Петрос–Козьмещик» у межах високогірного ярусу розрахована близько
на 3,5–4 год., тоді як загалом маршрут від смс. Ясіня до ур. Козьмещик через
185
г. Петрос займає 2–3 доби. За напрямом проходження вона передбачає 12
зупинок, на яких формується комплексне уявлення про природні умови
високогір’я, особливості ландшафтної структури, генезис і динаміку ПТК та ін.
Рис. 6.11. Високогірна ділянка ландшафтно-пізнавальної стежки «Ясіня–
Петрос–Козьмещик». Назви ландшафтних комплексів див. додаток I
6.3. Оптимізація природоохоронних територій
Поряд із полонинським господарством та рекреацією у структурі
природокористування ПТК субальпійського і альпійського високогір’я чільне
місце займає природоохоронна діяльність. Значне ландшафтне різноманіття та
поширення цінних ПТК у різний час спонукали тут розвиток і формування
природоохоронних об’єктів, які забезпечили збереження унікальних
високогірних ПТК. Високогірний ландшафтний ярус займає найвищий
гіпсометричний рівень ландшафту Чорногора і питання розвитку
природоохоронних територій тут безпосередньо пов’язане із веденням
природоохоронної діяльності у межах цілого ландшафту.
186
У 1968 році більша частина Чорногори головно у межах басейнів річок
Богдан, Говерла, потоків Кевеле, Бребенескул, а також річки Прут та ін.
ввійшли до складу Карпатського державного заповідника, який було
організовано згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 12.11.1968 р. № 568
«Про організацію нових природних заповідників в Українській РСР» [223].
Згодом, на основі постанови Ради Міністрів УРСР від 03.06.1980 р. № 378 «Про
створення Карпатського національного природного парку», Говерлянське та
Високогірне лісництва Карпатського державного заповідника були передані до
складу навоствореного на території Івано-Франківської області першого на
Україні Карпатського державного природного парку загальною площею
50,3 тис. га. [84]. У 2001 році його перейменовали на Карпатський
національний природний парк і зараз охоплює весь північно-східний
макросихил високогір’я Чорногори між вершинами Говерла і Пів-Іван
Чорногірський [84]. Тим часом, на базі Карпатського природного (державного)
заповідника Указом Президента України “Про біосферні заповідники в Україні”
від 23.11.1993 р. № 563 було створено Карпатський біосферний заповідник
(КБЗ) [221].
На сьогоднішній день понад 87 % ПТК субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори знаходяться під охороною двох природо-заповідних
установ ‒ Карпатського біосферного заповідника (КБЗ) та Карпатського
національного природного парку (КНПП), які в сукупності охоплюють 70,6 км2
високогір’я (рис. 6.12). Основною їхньою метою є збереження унікальних ПТК
територій які вони охороняють.
Карпатський біосферний заповідник охоплює весь південно-західний
сектор високогір’я на ділянці «Шешул-Петрос», а також більшу частину цього
ж сектора верхів’я басейну р. Говерла від межиріччя басейнів річок Говерла і
Лазещина та г. Говерла до г. Бребенескул та відрогу Лемський. У його межах
розміщена найбільш різноманітна частина високогірних ПТК із різноплановим
використанням, площа яких становить 30,7 км2
. У структурі функціонального
187
зонування 9,9 км2 належить до заповідної зони, яка повинна охоплювати
найцінніші та мінімально порушені ПТК.
Рис. 6.12. Функціональне зонування КБЗ і КНПП у межах субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори: А) ділянка «Говерла-Шурин; Б) ділянка
«Шешул-Петрос» (укладено за матеріалами КБЗ і КНПП [84; 221; 223])
188
Найбільша смуга заповідної зони зосереджена у басейні р. Говерла, що
обумовлено наявністю тут цінних ПТК амфітеатрів древніх фірнових полів із
характерною наявністю заростей гірсько-соснового криволісся. Гребенева
поверхня та більша частина пригребеневих схилів відноситься до буферної
зони, охоронний режим якої передбачає запобіганню негативного впливу на
ПТК із врахуванням господарської діяльності прилеглих територій. Вона
охоплює більшу високогір’я КБЗ і становить 14,0 км2
.
Великі ділянки урочищ пригребевих схилів головно південно-східної
експозиції наближені до полонинських господарств із періодичним залученням
до випасу до випасу згідно функціонального зонування КБЗ відносять до зони
антропогенних ландшафтів. На ділянці « Шешул-Петрос» вона також охоплює
урочища пригребеневих схилів південно-західної і південної експозицій та ін.,
для яких притаманне масове поширення вторинної лучної рослинності.
На основі ландшафтознавчого дослідження субальпійського і
альпійського високогір’я Чорногори вважаємо не виправданим виділення
великої ділянки заповідної зони на північно-західних пригребеневих схилах
верхів’я пот. Кевелеве, оскільки ПТК тут інтенсивно використовуються для
випасання. Натомість, є необхідність виділи заповідну зону у верхів’ї
пот. Бребенескул, оскільки урочища карів, моренних днищ карів та трогових
долин характеризуються найбільш виразними рисами притаманних для ПТК
давньольодовиково-екзараціного генезису, що для південно-західного
макросхилу ландшафту зустрічається вкрай рідко. Також, присвоєння цим
карам дещо іншого правового статусу вимагатиме у рекреантів відповідного
бережливого ставлення до ПТК, що обумовить зменшення негативного впливу
на екологічний стан.
У мажах Карпатського національного природного парку знаходиться
39,9 км2
високогірного ярусу Чорногори. Він приурочений до північно-східного
сектору ландшафту, який характеризується значним ландшафтним
різноманіттям та поширенням масивних ПТК давньольодовиоковоекзараційного генезису. Понад 60 % його території займають заповідна зона,
189
яка охоплює все верхів’я басейну р. Прут, Бистрець та пот. Погорілець. Решта
території належать до господарської функціональної зони, тільки два невеликі
фрагменти відрогів хребта південно-західного і південно-східної експозицій
занесені до зони регульованої рекреації [84].
Для оптимального укладання функціонального зонування КБЗ і КНПП
доцільним є застосування ландшафтного підходу та відомостей про
ландшафтну структуру території, оскільки генетична єдність ПТК обумовлює
також функціональну однорідність. Забезпечення охорони цінних ПТК і
окремих його компонентів також полягає у категоричній забороні джипінгу на
всій території високогір’я. У літній період проїзди на квадроциклах були
зафіксовані у різній частині високогір’я і найчастіше спостерігався в урочищах
гребенів відрогів хребітв південно-західної експозиції від г. Говерла та г. ПіпІван. Такий спосіб переміщення негативно впливає на стан ґрунтоворослинного покриву ПТК, що головно проявляється у вигляді деформації і
ущільнення ґрунтового профілю, деградації дернини та чагарників, а також
створює негативний шум та ін.
У ході проведення польових досліджень також зафіксовано ряд цінних
ПТК за межами природоохоронних територій. Одним із таких унікальних та
цікавих урочищ є система тектонічно-обумовлених зсувів у басейні
р. Лазещина, численні нівальні ніші та лавинні лотки на дуже крутому
осипному пригребеневому схилі північної експозиції та ін. Тобто, незважаючи
на цільове призначення у різній частині субальпійського і альпійського
високогір’я Чорногори розміщені цінні ПТК, поширення яких в Українських
Карпатах суттєво обмежене. Більшість території високогірного ярусу
Чорногори за межами заповідних установ головно відносяться до земель запасу
сільських рад за межами населених пунктів, якими розпоряджається
Держгеокадастр [153]. Для досягнення абсолютного захисту цінних ПТК
високогір’я Чорногори та збереження його ландшафтного різноманіття є
необхідним розширення існуючих природно-заповідних об’єктів із залученням
всієї території високогірного ярусу Чорногори.
190
Висновок до розділу 6
Своєрідні природні умови субальпійського і альпійського високогір’я
Чорногори обумовили тут формування основних трьох напрямків
природокористування: полонинське господарство, рекреація та
природоохоронна діяльність. Власне у такому ж поряду знижується негативний
вплив на ПТК.
Значне поширення субальпійських та альпійських лук у високогірному
ярусі Чорногори сприяли формуванню тут у минулі століття потужного
полонинського господарства у вигляді номадного тваринництва. В останні
десятиліття потужність полонинських господарств суттєво знизились, а частина
полонин припинили своє функціонування. На сьогодні у високогір’ї Чорногори
функціонує близько 20 полонин і випасається до 5 тис. худоби. За видовою
структурою переважають (82%) вівці, а велика рогата худоби та коні складають
17% і 1 % відповідно. Господарське використання ПТК високогір’я Чорногори
характеризується виключно випасанням худоби, тому ступінь та осередки
найбільшого навантаження головно визначені інтенсивністю використання та
розмірами пасовищ у високогір’ї масиву, що залежать від спеціалізації
полонини та чисельності поголів’я худоби.
За спеціалізацією високогірні полонин Чорногори можна розділити на три
типи: перший – спеціалізуються на випасі великої рогатої худоби (Туркульська,
Гарманєска, Занога, Шешул, Ґропа, Смотрич та ін.), другий – вівчарстві (СтупиСирилівка, Зелений Жолоб, Бребеняска, Виртопи та Ґропа Лазещинська), третій
– комбінований – поєднує випас великої рогатої худоби із вівчарством, яке є
основним спрямуванням (Шумнєска, Головчєска, Рогнєска, Печеніжєска та ін.).
Найбільша кількість функціонуючих великих полонин із значною
кількістю поголів’я худоби зосереджено у північно-західній частині
Чорногірського масиву на ділянці високогір’я «Шешул-Петрос», у результаті
чого спостерігаються значні навантаження на пасовища (5,3 гол./га). Найбільш
інтенсивний випас худоби тут відбувається в складних урочищах крутих
пригребеневих схилів південно-західної і західної експозицій, крутих
191
пригребеневих схилів південної і південно-східної експозиції, а для випасу
овець також урочища глибоковрізаних карів північно-східної і північної
експозицій. Загалом, вівчарство у Чорногорі характеризується значно ширшим
спектром використання високогірних ПТК, оскільки випас проводиться на
значно більших пасовищах, що охоплюють не тільки ділянки урочищ крутих
пригребеневих схилів та днищ карів, а також дуже круті увігнуті осипні тильні
стінки карів, круті стінки нівальних ніш та ін. ПТК із значною крутизною
поверхні. Надмірне навантаження полонинського господарства на ПТК
високогір’я зумовлює розвиток процесів ерозії, деградації ґрунтово-рослинного
покриву та ін.
Високе ландшафтне різноманіття високогір’я ландшафту та придатність
його ПТК до рекреаційних потреб протягом всіх пір року обумовлюють значне
рекреаційне навантаження на окремі ділянки високогір’я. У розподілі
відвідувачів абсолютне домінування мають туристичні маршрути на г. Говерла
та на озеро Несамовите. Натомість, суттєве зниженням кількісті рекреантів
спостерігається у центральній частині головного хребта на маршрутах КБЗ,
зокрема у верхів’ї пот. Кевеле та р. Говерла. Для більшості туристичних
маршрутів високогір’я Чорногори притаманна четверта та п’ята стадії
деградації. Остання з них характеризується повною дегресією рослинного
покриву та, частково, ґрунтового покриву із оголенням мінерального горизонту
та наявність ерозійних промоїн та осипів. Найбільша деградація туристичних
маршрутів спостерігається в урочищах із значною критичною поверхні та
активними осипними процесами, що розміщені переважно у головах
геологічних пластів чи на пачках аргілітів.
Важливе значення для високогірних ПТК є наявність двох
природоохоронних об’єктів ‒ Карпатського біосферного заповідника та
Карпатського національного природного парку, які охоплюють понад 87 %
території високогір’я. Основним напрямком оптимізації природоохоронної
діяльності у високогір’ї є розширення меж заповідних об’єктів, які повинні
реалізовувати природоохоронну діяльність на всій території високогірного
ландшафтного ярусу Чорногори.
192
ВИСНОВКИ
У результаті проведеного нами ландшафтознавчого дослідження
субальпійського і альпійського високогір’я Чорногори можна зробити наступні
висновки:
1. Теоретико-методологічні положення генетичного гірського
ландшафтознавства розроблені Г. П. Міллером (1974), на яких ґрунтувалося
дане дослідження, дають можливість всесторонньо з’ясувати особливості
генезису, історію розвитку та сучасну структуру об’єктивно існуючих гірських
природних територіальних комплексів різного рангу. Сучасну ландшафтну
структуру та фізико-географічні процеси слід досліджувати шляхом
великомасштабного знімання усієї території високогірного ландшафтного
ярусу Чорногори.
2. Крупномасштабне ландшафтознавче дослідження високогірного
ландшафтного ярусу, яке спрямоване на встановлення особливостей
формування і розвитку високогірних ПТК, а також вивчення їхніх властивостей
та особливостей використання, опирається на низку методик і методичних
прийомів. Запропоновані нами методичні розробки головно стосуються
удосконалення методики дослідження негативних фізико-географічних
процесів та їх ландшафтної диференціації (описано алгоритм обчислень
інтенсивності прояву та розподілу процесів, розроблено табличну форму
представлення результатів та ін.); запропоновано методику ландшафтознавчого
дослідження стежкової деградації (описано алгоритм проведення дослідження,
запропоновано бланк польового опису деградації туристичних маршрутів за
поперечним профілем стежки та ін.) та уточнено критерії виокремлення п’яти
стадій (початкова, прогресивна, ембріональна, зріла, завершальна) її розвитку
на туристичних маршрутах, а у межах останньої – ступенів деградації
мікрорельєфу. Визначальну роль для картографування та просторового аналізу
процесів і всіх показників мають сучасні ГІС-технологій. У нашому
193
дослідженні головно використовувалося програмне середовище ArcGIS 10.0., а
також Сorel DRAW Х4, КОМПАС-3D v 18.1 та ін.
3. Основними критеріями виділення високогірного ландшафтного ярусу в
досліджуваному гірському масиві слід вважати, з одного боку: 1) гіпсометричне
положення ‒ висоти понад 1 450‒1 600 м; 2) спільність геологічної будови
території – домінування грубошаруватих і масивних пісковиків; 3) генезис
рельєфу ‒ наявність денудаційної Полонинської поверхні вирівнювання та
альпійського рельєфу; 4) крутість схилів ‒ переважно 15‒30̊ і більше; 5) зміна
властивостей геологічного фундаменту території ‒ контакти геологічних світ і
тектонічні порушення; 6) характер екзогенного розчленування, наявність слідів
нівальної обробки рельєфу, наявність альпійських форм (карів, цирків,
нівальних ніш) та ін.; 7) характер рослинного покриву ‒ розміщення, зазвичай,
вище природної верхньої межі лісу (проективне покриття деревної рослинності
не перевищує 0,2), домінування корінної субальпійської та альпійської
рослинності, а з іншого боку – особливості ландшафтної структури території на
рівні висотних місцевостей і стрій. Формування високогірних ПТК Чорногори
пов’язано із масштабними епохами морфогенезу, що мали місце в нижньому
міоцені та плейстоцені. Денудаційні процеси у нижньому міоцені зумовили
виникнення згладжених поверхонь гребенів хребтів та їх відрогів, на основі
яких на досліджуваній території сформувався найстаріший генетичний тип
висотних місцевостей денудаційного альпійсько-субальпійського високогір’я.
Потужні рісське та вюрмське зледенінь в Чорногорі зумовили виникнення
комплексу нівально-ерозійного та альпійського рельєфу, на основі якого
сформувалися відповідно два типи висотних місцевостей – нівально-ерозійного
субальпійського високогір’я та давньольодовиково-екзараційного
субальпійського високогір’я. Розвиток висотних місцевостей у голоцені
відбувався шляхом ускладнення морфологічної будови за рахунок формування
нових урочищ.
4. Тривала історія розвитку високогірного ярусу Чорногори, обумовила
його складну ландшафтну структуру, у якій поєднані різновікові та
194
різногенетичні ПТК. У результаті проведеного дослідження встановлено, що
сучасна ландшафтна структура високогір’я Чорногори сформована 5 видами
висотних місцевостей, 20 видами ландшафтних стрій, 73 видами складних
урочищ й 273 видами підрочищ та простих урочищ, що свідчить про високе
ландшафтне різноманіття. На основі крупномасштабного ландшафтного
картографування розроблено типологічну класифікацію високогірних ПТК,
згідно з якою серед 3 генетичних типів місцевостей найвище ландшафтне
різноманіття притаманне для давньодовиково-екзараційного субальпійського
високогір’я (7 типів та 21 підтип складних урочищ) та денудаційного
альпійсько-субальпійського високогір’я (7 типів та 17 підтипів складних
урочищ), а найнижче – для нівально-ерозійного субальпійського високогір’я (2
типи та 3 підтипи складних урочищ).
5. Серед негативних фізико-географічних процесів в субальпійському і
альпійському високогір’ї Чорногори найбільш поширеними є геологогеоморфологічні (63 %), а саме: осипи (4,2 ос./км2
), лінійна ерозія (2,9 ос./км2
)
та обвали (2,4 ос./км2
), які головно характерні для складних урочищ крутих
пригребеневих схилів, стінок карів і трогових долин та ін., а також зсуви
(0,3 ос./км2
), які пов’язані головно із структурно-літологічними особливостями
високогір’я та спостерігаються в складних урочища зсувних схилів південнозахідної експозиції, крутих схилах у амфітеатрах древніх фірнових полів та ін.
Серед гідрометеорологічних процесів (34 %) найбільш поширеними є лавини
(3,6 ос./км2
), які притаманні переважно для складних урочищ карів та дуже
крутих пригребеневих схилів північно-східної і північної експозицій, та
заболочення (1,8 ос./км2
), яке інтенсивно проявляється в урочищах днищ карів
та амфітеатрів древніх фірнових полів. У структурі негативних фізикогеографічних процесів біотичні становлять близько 3 % та характеризуються
найнижчою інтенсивністю прояву (0,4 ос./км2
). Вони представлені всиханням
гірської сосни (Pinus mugo), ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) та вільхи
зеленої (Alnus viridis) головно в урочищах дуже крутих осипних схилів східної
експозиції, крутих і сильноспадистих гребенів відрогів хребтів північно-східної
195
і північної експозиції та ін. На активізацію негативних фізико-географічних
процесів також впливає антропогенна діяльність ‒ полонинське господарство,
рекреація й туризм.
6. В результаті проведеного комплексного дослідження високогірного
ландшафтного ярусу Чорногори роблено ряд рекомендацій, спрямованих на
оптимізацію сільськогосподарської, рекреаційної та природоохоронної
діяльності. Полонинське господарство у високогір’ї Чорногори ведеться на 21
полонині різної спеціалізації та потужності, на яких на сьогодні випасається до
5 тис. худоби. Для зменшення пасовищного навантаження на ПТК необхідно
регулювати число худоби на полонинах та роззосереджувати їхній вплив по
території високогір’я і в жодному випадку не залучати до випасу цінні
високогірні ПТК. Ведення полонинського господарства слід поєднувати із
рекреаційною діяльністю. Необхідно регулювати рекреаційне навантаження на
високогірні ПТК, особливо в околицях вершин Говерла і Чорна Гора та озер
Несамовите і Бребенескул. Оптимізація природоохоронних територій, зокрема
Карпатського біосферного заповідника та Карпатського національного
природного парку, вбачається у збільшенні їх площі та включенні в перспективі
до їхнього складу усієї території субальпійського і альпійського високогір’я.