Полум’я оточувало Око, але само воно було блискучо-жовтим, мов котяче, насторожене й пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню – у всесвітню порожнечу.
Гобіти ледь діставали до стін витягнутою рукою, хоча йшли пліч-о-пліч; здавалося, що їх розділяє прірва і кожен приречений наодинці тинятися в цій всесвітній пітьмі.
Між першими стояло імення Пилипа Жука, котрий на бенкеті у полковника Кандиби посмів говорити непристойно про царицю “імператріцу” і всесвітлішого князя Потьомкіна та усе московське правління.